У полум"я спокус? Не проти.
Але тобі кажу: „Не смій!”.
Попід горіхами в суботу
Напнув шатро сердечний Змій.

...Якщо між хвої на горбочку
Не помічаєш віли,
Якщо на вредну чорну квочку
Ти скажеш „сніжно-біла” –
Зміюка точить кігті срібні
Й шепоче млосно, тихо:
– Заходь у рай – солодкий, хлібний…
Тут – прихисток від лиха...

Ніч. Сльози.
Рій ефемерид
Летить від Змія в хату...

Чи взяти глек – і рій ловить,
Чи знад не помічати?



2002-2011

Побережусь – і не влечу в цей зал,
Де ти чекаєш див.
Манто б – на плечі...
Ти дарував перлини, мушлі, шал,
Підводних рифів мерехткі вервечки…
Ти з лісу виманив, під клен подав «Рено»!
Мов талісман сяйливий, брав у море.
Тепер відвідуєш театри, казино...
Так прагну бути – безтілесна – поруч!

Рушаю... Відпустив на днину ад.
Я рік горіти, остигати вчилась.
Потайно,
скрадливо
пливу...
Твій ряд.
О, скільки тут біноклів, рук, потилиць!

Для мене є природнішим політ.
Згадай обійми,
крах човна,
рев шторму...

Я – над тобою...
Милий мій, поміть
Самотній промінь, що пропік дві штори!




2006-2011

*
Хризантеми цвіт
Розтелився звечора
Снігом на землі.

Ой ви, люлі, люлі, люлі, люленьки-люлята,

мої роки молодії, меліса та м'ята,

розмарини, васильочки, чебреці та жито

я ж над вами ворожила, збирала, сушила,

з вас гербати наварила, та Гриценька не труїла,

в ночвах Ніченьку купала, її тіло біле...

Місяць-ладо ліг на груди, ладно притулився,

як листочок із любистку... Любощів напився

Гриць-сердега...

Сережками, сріблом, дукачами

Ніч чарує,

І чарочку наливає, знає –

Як пригубить коханочок –

Все життя зітхає

За отою, за одною, відьмою малою,

Що у ночвах Місяць мила

Милом із любові...

Попелюшко,
дівчисько замріяне в лашках старих,
на худесенькій шийці - намисто з рябої квасолі,
вічна кухня твоя, молоко утікає з неволі
баняка...
Ох, ти мрійнице вічно-мала, чи ж не бачиш,
що роки покотилися, ніби горох із гори,
по тоненькому жолобочку?...
Скільки руцям порепаним ще перебрати їх треба,
щоб знайти золоту намистину?
А чи знайдеш її , Попелюшечко, люшко, дитино?
Чи знайде тебе Син Короля?
Чи прихильно всміхнеться тобі Син Людини,
коли стрінеш його у пітьмі,
несучи важелезну корзину
та вантаж синьо-бурих дум?
Туманіє від голоду в голові,
мрії мачуха витравляє із серця.
Не печалься, сердешна, поспи ще, мала!
Все владнається, Він озоветься...
Завтра вранці чекаймо на зміни
всередині та назовні -
ти в мені, а чи я в тобі,
в черевичках, а, може, босими
ми прийдемо в Палац Золотий,
щоб почути:
"Ласкаво Просимо!"

«Будь ду-у-у-у-уже обережною, коли загадуєш бажання, -
Казав десь-колись хтось вельми розумний, -
Бо воно може збутися»…
От прикинь, ніби в казці якійсь новорічній:
Де дванадцять ударів, балачка дурна президента,
Де, заплющивши очі,
Загадуєш щире бажання…
Проходить час, - voila! - отримайте та поставте підпис:
чоловік, діти, кухня, церква.
Додайте сюди сварливу свекруху, п'яничку-свекра,
купу нової рідні з передмістя і трохи - з села.
А хотілося принца-лебедя на гінкому коні чи хоча б на Renault...
Отаке кіно, отаке мило, отакий vaudeville
з купою брудного посуду на кухні та сценою ревнощів у фіналі...
А треба, коліжаночки мої, лише дещицю здорового глузду,
аби втямити просту річ та засунути її у роздовбану стріху:
бажати треба простих речей:
спокою для голови, любові для душі та втіхи для тіла.
Отож, дорогі мої, не парте мізки, вдягайте теплі колготи,
вовняні панчохи та светрики, щоби груди, спина та стегна не мерзли та не боліли,
читайте житіє Гаутами, медитуйте (але небагато) і буде вам щастя,
воно - з вами...

В "російську рулетку" зіграли з коханням,
у спробі найпершій шарахнув заряд.
Повільно втопаємо, наче Титанік
до царства міфічних ундино - наяд.

Побіжно ми грузним якраз серед ночі,
де вже не один корабель затонув.
Он Гера із Зевсом єхидно регочуть,
спіднизу глумливо сміється Нептун.

Наразі ж ректися запізно на зброю
- А того обрала? - Чи вибрав я ту?
Хіба ми не знали ще досі з тобою :
Амур, той ніколи не б"є в холосту.


29.12.2011р.

Господи що я зробила лихого скажи
виє саженним псом кожен прийдешній день
родженій відьмі ангел диктує режим
демон заскакує в дім мов козеня прудке

ось Новий рік без снігу кидається вітрами
ось твої діти кирпаті – Господи збережи
поки ще я живу поки ще щастям марю
на підвіконні снігом радощів залиши

втретє мені ліпити від вовка із цегли хату
втретє тікати світ заочі й мертво іти на меч
наче розкішна циганка торгую небесною ватою
чорне крило думок –біле волосся до плеч

крок від ріки любові до жала абхазького леза
хто ти мені -та хто ти хто- ти мені – скажи
голе сумління забуло під ліжком стару одежу
Алі-Баба рахує в серці дірки від ножів

ти розтеклася солоно в нетрях його полону
руки зривають пута – в дзеркалі ниє душа
все засинає спокоєм як зорепад пригорне
сплакані білі щоки втомленого пташа

Щастя в дірявім човні
хвилі солоні гойдають,
води безкраї,
звуки сумні.

Серце і нижче, і ще...
За тепловою шкалою.
І не до бою.
Шкрябає щем.

Вирине, може, колись
щастя з безодні лихої,
сите до болю
нею, що скрізь...

(2011 р.)

Герой, принадлежащий не моему времени,
Человек из двадцатого века,
С честью несущий свою часть бремени
С достоинством начинающего человека.

Тот, о котором и думать не стала бы,
Совсем другого состава вроде бы,
Тот, что уже вырос, когда начинали мы.
Мы, бывшие, в сущности, такими снобами.

Раздобревший от ласк и нег новый Печорин,
Еще один банальный оригинал,
Но, чёрт возьми! Никто не совершенен, мой Григорий,
О если бы ты знал, о, если б только знал.

Повна пазуха… віршів. Ти
не прогав поміж них свої.
Як уміє вона іти!
Як гойдає.. думки твої!
Не губи голови проте…
і щелепи. Пиши! Твори!
Восьму книгу пиши про те
і про інше – одну чи три…

По лабіринту йде Тезей
до злого Мінотавра
і каже:
- Не чіпай людей,
бо зіпсується аура.

Собі мугикає під ніс,
а наче б'є у ринду:
- Мовчи, допоки не розніс
тебе по лабіринту!

Байдýже, бик ти чи байстрюк -
цього не скаже й Мінос -
а ти не роздувай ніздрЮ,
бо злість - не плюс, а мінус.

Тобі б утіхи від родин,
кретине з виспи Крета,
незайві бета-каротин
і яблучна дієта.

Побільше світла і тепла,
а почуття грядущі? -
коли єднаються тіла -
окрилюються душі!

Мені дала в поводирі
клубочок Аріадна -
чого ховатися в норі,
хіба отак порядно?

Дедалі більше тираній
нуждається в Дедалі.
А ти мовчи, не сатаній!
Бо це лише деталі...

28.12.2011

Незаміжня, незаможна –
Їй поспівчувати можна.
Їй самотність б’є на нерви,
Їй не вистачає сперми…
Нездійсненні тиснуть мрії,
В них – фантазії повії.
А в очах – дотла – солома:
Від незвіданого втома…



22.05.1996.
 

Зачинені двері, неначе облиті
отрутою. Стерті долоні,
що маються марно при їхнім магниті,
втрачають заражену кров у безсонні.

Тріпочеться серце поціленим птахом
в агонії. Біль не вгаває.
Поволі чіткішають контури плахи
крізь сонцем осяяну синь небокраю.

Зачинені двері. Та стомлені руки
не впали без сил. На сторожі.
Змагаються ще попри скрегіт розпуки
у венах набряклих. А раптом... А, може...

(2011 р.)

У полум'ї любові світ не згас..
Його промінням вкрилась долі просинь.
Але життя, що розігрів нам час,
Сріблястим інеєм ховається в волосся...

В долоні струджені зберу вогню тепло,
Розсиплю світом, щоб любов зоріла..
Горять стожари за моїм вікном,
Я ж розгортаю для любові крила...

Хіба між нами спалено мости?
Хіба я йду до тебе по канату?
Чи я прирік кохання на розплату?
Чи я шукаю привід, а не ти

Для того, щоб сваритися щоднини,
Для того, щоб напруження росло,
Щоб кожне недовиказане сло-
Во вбивало нас?… Та лічені хвилини

Рятують нас від крапки. На межі
Ми сходимося часто. Але там
Незатишно і моторошно. Нам
Потрібні для розрядки муляжі,

Щоб ми їх били в пики кулаками –
Тоді б любов буяла поміж нами.


2011

мене нема ні в відстані, ні в часі,
я пролетіла крізь галактику свою...
не засумую, не зазлюсь -заплачу :
я просто так, між іншим тут живу.

… тут сонце світить,
може, і тепліше,
можливо, шурхіт трав -
солодший сну,
та ми живем лиш раз,
і я ціную,
свою дрібну й просту -
ГАЛАКТИКУ - свою

она сидела у окна,
и не мечтала, не рыдала
о том,что жизнь - уже зола,
так видно надо, Богу надо.

найти в минутах, что даны,
удела счастья - вот задача,
и даже созерцать рассвет,
и быть наполненым удачей!..

Любовь ли, память о любви,
Борьба...Но лишь не сожаленье!!!
Найти ! Свое во всем найти,
И искренне, и с вдохновеньем!

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

життя казкове,

навіть нуд

не позове

його на суд :

в вікно поглянь -

ти тут, ти є,

в цей день,сьогодні -

все твоє:

твій новий рік,

твій біль, твій сум,

і радість,

і казковість дум...

хапай хвилини,

спрагу погаси -

знайди у повсякденні

мить краси!!

Під Новий рік
Під Новий рік чекаєм чуда,
Вже вкотре сподіваємось і ждем,
Що рік новий напевно кращим буде,
Ялинка сяє скрізь чаруючим вогнем.

Як радісно, і як таємниче
У склянці з шампанським колишеться мрія.
Ця ніч поверта нас в щасливе дитинство,
І знову чекаєм, плекаєм надії…

Тому хай бажання всі ваші здійсняться,
І з вірою впевнено йдем в майбуття,
Хай доля нарешті всім нам посміхнеться,
І буде любов і гідне життя!

2000

Незнаний досі вірус у душі заповзає,
Він хоче знищить почуття
У тих, хто ще кохає,
У тих, хто вірить у добро,
Хто щастя й долю має...
Натомість сіє він у душах зло,
Лихі думки і заздрощів кубло.
І, щоб від нього захиститися,
Готова всім Богам молитися.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє “прощай”
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

2006

братик – Сонце …
сестричка – Місячинка-колиска…
я літаю у гості до святого Франциска...
вдень кружляємо голі – Бог вечерю готує –
голе небо із нами тарантелу танцює…
уночі на пісочку ми малюємо тишу,
дивне слово – «ніколи» – зачаровано пишем…
Бог над нами схилившись витирає те слово
і співає про – «зáвжди» – чарівну колискову…
море горнеться тілом до стигматного блиску…
я не хочу додому! мій безумний Франциску…
… де мій дім? де мій голос? де душа очманіла?...
я лечу до Франциска… Бог погойдує крила…

Чи ви чули весну, коли пісню співає,
Як бурлить попід кригою скута вода
І тріскоче й свистить все довкола ламає,
Об поверхню з розпуки все більше вдаряє,
Розриває ті пута якими зв’язала
Безпощадна , холодна і люта зима.

Вдарив грім водяний, відколов кусок криги,
Затремтіло довкола поле крижаних снів,
В глибинь глянуло сонце, зняло тьму поверхову
І пірнуло знайти ту весну пречудову,
Щоб на поклик проміння розбила застій
І ось вперше хлюпоче весняний прибій.

поли полів полатані
сонячним сумом скушені
вкрилися врешті ватними
добрими диво душами

хижі храбустя холоду
язви ятрять явору
знай захворів змолоду
гордим гріхом гамору

бору берізки білені
мило мигають місяцю
сиплять сузір’я стрілами
по полуночній плісняві

цілодобово цокають
носять наснаги нашепти
коні крилаті кроками
поли полів прикрасити



28.12.11.

Мінорний настрій в хаті ходить,
Сумні навіює думки.
Та він мені вже не нашкодить,
З часом змінилася таки.

Запхаю смуток до колоші,
Повимітаю з хати згірк.
Я вас люблю, мої хороші,
І вам дістану з неба зір.
2011

мене ще мучили кошмари ночі біжу кричу і відкриваю очі білий день повітря сонця досхочу і соловейкових пісень
мене ще мучили кошмари тягнулись чорні руки через шпари за крок були спасіння двері та очі відкривались перші а не двері
мене ще довго мучили кошмари у мене ноги віднімались за крок єдиний до дверей а чорні руки діставали от от уже моїх плечей
мене ще мучать ті кошмари спасіння двері ще не відкривались не досягали чорні руки до плечей
а як не зможу я відкрить очей

Я стану рядками
І шелестом віршів,
Я буду роками
Самотнім від тиші.
Я тіло полишу,
Я втілюсь у знаки,
У Сонце, у небо,
У квіти, у злаки.
Та тільки промовить
Мій віршик дитина,
Я словом воскресну,
Я знову - людина!

Я не отямлю доки-сценариста,
Що юних зарізяк убгав у текст.
Поетку перевиховать безсила:
Матюччя ллє в серветки одкровень.
Мудь ідола веде по літвітальнях...
Жадаєш Почуття – береш... ерзац.

Вчу сина: бути злим – це анормально.
Любов – нектар! Без неї секс – бурда.
Не граюся у хрещика і жмурки –
Я клею на предмети ярлики,
Виховую людину – не безумця
Попід штандартом: „Ближнього – убить!”.

Плекайте неустанно юну порость,
Щоб Злом не забуяли сквери міст.
Невже кровиця – лиш густа коломазь
Для тарантасу Вічності коліс?



2006-2011

Мамо, ти найдорожча за усіх…
З пісні, яку частенько виконують
в електропоїзді троїсті музики.


Найвищий з гурту зблискує обручкою,
Заводить пісню… Туга – ув очах.
Автограф на журналі «Viva!» – ручкою б…
Не чула цих музик із приймача.
(тепер Сердючка Віра – у фарватері).
Прекрасний голос –
і хистка стезя...
Я мчусь по рейках в Яготин, до матері.
Побачу знов Іржавець, поля зяб,
Із вікнами у більмах кінобудку,
Заводу мінводи старечий рот…
По сходах фільми я носила прудко.
За цю співанку дам аж п’ять банкнот!

Моя матуся – справді найдорожча.
Утішна пісня, файні співуни.
Я їду на Леваду, мов на прощу,
А повернуся з торбою вини...

Дрімайлів пісня будить…
Ще раненько.
Ось вам – на хліб, горілку, сальтисон...
Навіщо ж ви, троїсті музиченьки,
Зайшли у цей занедбаний вагон?



2006-2011

Які «початки» ще стовпить, які «начала»?

Препросто родяться «царі» й «богатирі».

Ти пам’ятаєш, як мелодія звучала

тобі колись і в горі угорі?

Весь мир тихенько всотувавсь у безмір –

у значену хрестами далину.

Там Вічний Жид тихенько квилив: «Вей із мір…»

Сад спрагло так виснажував весну.

Діди з домів ішли у домовини

(і зі своїм ти розминувся лиш на дні…),

проживши трохи більше половини,

а інше розгубивши десь в огні.

Їм одібралося бажання знати й мати,

тож кожен просто з рани висмикнув свій чоп.

Тебе тоді й народжувала мати

при світлі поминальних ще свічок.

Одразу мантією огорнули тіло…

Корону й миро принесли у дар жлоби…

Але зате ворони туркотіли

там, над колискою, як справжні голуби!

Будила музика таланти, ще таїнні,

розбурхувала прагнення слабі.

Й ти зрозумів, що народився в Україні,

і ця мелодія навіки у тобі.

2009 р.

- Трохи божевільні ваші авантюри,

іноді незвичні, ніби гей - парад.

Та яке снодійне! Хай Морфей пожурить,

я вас забираю в ніч на променад.

А сьогодні, пані, наче блідолиця?

Не дались спокусі? Чи це так гребе?

Спокійніше - файні, вам так навіть личить.

А це крові згусток? Знаю я не все?

Ще скажіть, чом голі? Діли де пожитки?

Як-не-як летіти до князів в оплот.

Ви, як завше дивна, пані Маргарито,-

від землі, піднявшись, миркнув Бегемот.

21.12.2011

А щастя так трималось соломини,
яку знічев'я хтось жбурнув
у морок обезлюдненої днини,
де й сам невдовзі потонув...

А щастя так трималось за єдине
"не розчинитись назавжди",
що небо страйкувало синє-синє,
немов на заклик дня "Зажди!"

Але ніхто не брався за аорту
на обезлюдненій межі
спокусами скорботного комфорту
і де у чім живої ще душі.

Волікся час і зволікала з оптом
своїх примар шалена ніч...
Вакансія олюдненості. Тобто
немає щастя без облич.


28.12.2011

Пірнає знов і знов життя крива
в мовчазний грім, що шкрябає в душі,
як не благаєш: "Не чіпай! Лиши!"
Його шаленство нищить і слова.
Він їх, уже не чутні, поховав...

А де? То не важливо, ні... Нехай...
Здається, що не стріне втішний звук
життя, що заблукало серед мук.
Та то лише на мить. То ще не край,
не мукам, а життю. Не спи, тривай!

(2011 р.)

Судилося напевно їй
розтанути в долоні теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла,
оздобленим в багаття мрій,
де колір алібі – суттєвий.
Сніжистий викупе ти мій
за яблучний пиріг від Єви,
тебе ковтаю – і сльота
мандрує в серця прісні води,
кристалізуюється в складах.
Куди ж тебе рядок виводить?
І видно – як неримно їй
чорнилити папір – ще теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла.

27 Грудня 2011

Есть много не изученных проблем,
Есть тайна жизни и полеты духа,
Но с детства, избегая лишних тем,
Пытаюсь вашу суть постигнуть в муках.

Да, вы смогли меня очаровать,
И спектры ваши гармоничней звуков,
Но разве можно столько лет молчать
Об истине, к нам рвущейся из пиков!

Без вас не будет в мире ничего,
Вселенная окажется безликой,
И нашептать не сможете всего
В теорию о ваших скрытых ликах.

Поэтому прошу, пока дышу:
Откройте тайну своего строенья.
Когда я ваши спектры опишу,
Покинуть мир смогу без сожаленья.

22 февраля 1999

по ниточці спускається зима
зі стриху зацукрованих страхів
у срібному флаконі – сулема
в очах – протермінований стрихнін

стривожено дзвенить тотемне скло
розсиплеться от-от і буде сніг
він цьогоріч стількох ще не сколов
а багатьох осінніх не вберіг

по черепиці котить черепи
солодкий сон у сніжний геловін
якби ж то спав але на жаль не спить
найбільш абсурдний жах у голові

Я долго и бережно буду хранить
Картины счастливого детства
И буду пожизненно нежно любить
Тебя, уголок совершенства.

Куда б ни забросила эта судьба,
Ведь ты все равно не отпустишь
Плененное сердце тобой навсегда,
Омытое трепетной грустью.

Роскошны сады, плодородны поля,
А ветры твои как летучи,
Несясь и любуясь, ласкают, скользя
Вдоль озера, стан твой могучий.

И словно висит над степной тишиной
Лучистое колкое солнце,
Своими концами играясь волной,
Чарует и радует молча.

Моя дорогая святая земля,
Губами к тебе припадаю
И скромно прошу, чтоб меня приняла,
Когда я себя исчерпаю.

Август 1978

Стираємо наше взуття по шляхах,
від кожного кроку в душі - його прах.
Її закутки, мов оголений дріт.
Там відтиски грубих і ніжних чобіт,

химерні нащадки динаміки ніг,
своїх та чужих, по зигзагах різких.
То стогне, то мліє, то дико кричить
позначене серце у деякусь мить.

Ми, може, ніжніше б ішли, та, на жаль,
інерції вітер та смерчі бажань
штовхають. Лютує страшний буревій...
Навколо ж - позначені душі живі...

(2011 р.)

полно_лунно
пляшут гунны
илом вздыблены
лагуны
вот и главный гунн –
Аттила
подойду к Аттиле:
милый!
жить тебе осталось мало
ты умрёшь на гребне славы
и тебя – в одном исподнем –
гневом назовут Господним
так зачем, скажи на милость,
мне всё это вдруг приснилось?
Отвечал Аттила грозно:
видишь,
небом ходят звёзды
словно кони на лугу
но достать их не могу
так и я
когда умру
по ковыльному ковру
поднимусь к одной из лун
дикий варвар
Вечный Гунн.

2011

Полишу своє невтішне "вчора"
У краплині згуслої смоли,
Поміняю в серці всі декори
І забуду тих, що вже були.

Відв'яжу човна, що на припоні
Вірно, наче пес, провікував.
Хай пливе у дива ночі сонні,
Щоб ослаблий дух підлікував.

Я зустріну "завтра" на підйомі,
Наберу немислимий розбіг,
І мої баскі гривасті коні
Викрешуть скалками срібний сніг.
2011

Дивно дихала Зима.
Снігу в полі ще нема.
Ранок. Тиша. Серпантин
На дротах з дрібних льодин.

В білих шатах ліс і сад.
Дмухне вітер - й снігопад
Закружля над головою -
Казка поруч із тобою.

Дивно дихала Зима.
Встигла все-таки сама:
Побілів казково світ.
Рік новий почав політ.
2011.

Щоранку нас єднає із тобою
холодний чай і присмак гіркоти…
Все важче зустрічатися з весною,
коли навколо – пустка самоти.

Хоча полин росте – де була м’ята,-
духмяним залишився у мені:
я завжди буду ніжність пам'ятати,
що запалила зорі осяйні...

Вам хочеться помóвчати певно... –
Сила мовчання з Вами.
Коли мовчання даремне, –
Тоді грають словами.

У кого міцніші нерви, –
Ті паузу довше тримають,
Дивляться просто в Небо, –
Там Зорі до них промовляють.

Мовчання – глибоке, як море,
Значне і хвилююче, мов океан,
Та, хто його перший поборе, –
Той виграв чи може програв?

Білі завжди ходять першими,
Пухнасті – чекають, рахують втрати...
Хочеться з часу шкуру здерти
Чи в мовчання з Вами зіграти.

2010

У Місячному сяйві Панна
Літотепла, стишена, ніжна,
Посмішка легкостанна
Тане у променях грішних…
Видіння – Марево – Квітка,
Вільна дорога без вороття
Стелиться сонячним світлом
І зникає у вирі життя.

2011

Мій ніжний Лицар без щита й забрала.
Легкоусміхнено блищать уста.
Легендою для нас ця зустріч стала,
Беззбройною і я тоді була.

Беззахисно, як ластівка, летіла –
Висока пісня завжди до небес…
Як важко впасти не зламавши крила,
Як легко позбуватись штучних меж.

2011

Цей ешафот любові - майже щастя:
віддам тобі усе, що в мене є.
Браслети ночі тиснуть на зап'ястя,
порозсипались коси, мов кольє.
Віддам тобі цієї ночі тризну.
Як сильна жінка - стану безборонна,
бо присмак солоний моєї Вітчизни
на вустах загірчив... як англійська корона.

Коли в душі – хуртеча-заметіль,
Не плентайся по пачку трамадолу.
Ти море уяви – і смаглявій...
На дно не падай!
Виплети кодолу.

Якщо в оселі з рідних – ні душі,
Сам приготуй какао чи різото.
Перечекай спустошувальні дні.
Розтане сніг!
Запалюй свічки ґнотик.

Якщо вітраж утіх – на скалки-друзки,
Як від удару кулачищем – скло,
Ти не вив’язуй скрутень із мотузки –
Молися... І хай цілим буде лоб.

Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів „ломок”, стихне сміх...
Благай у Бога небозвід і крила.
Політ – найлюксусовіша з утіх!



2006-2011

Не вельми жаль наївну Катерину,
Що закохалася нестямно в москаля,
Під лід шубовснула – в лиху годину…
Мене москаль-красунчик умовляв,
За цноту обіцяв коня, корівку...
А я від любощів
сховалася в горіх.
Казала бабця Настя: „Ти – півдівка.
Кохатися до шлюбу з милим – гріх!”.

Сама – з-під віжок, лайками обплутана –
В шістнадцять літ із мазанки тепла
Летіла у коноплище край хутора...
Там Ваня ждав.
Ніч мальвами цвіла…

Знайшлася взимку Любочка чорнява.
Признав дитину мій веселий дід.

...І в пристрасті корисно мати тяму –
Щоб не зійшовся на ставочку світ.




2006-2011