Вся кава випита до дна,

нема ні суму, ні досади,

І знов одна іду до саду,

вся кава випита до дна...


Той сад - це спогади.Вже час

забути все, і линуть далі.

Я там покину всі печалі,

Той сад, і кава - спомин вас.

А я іду тепер вже далі.


В саду постою лиш хвилину,

і нині я тепер покину

ті спогади про вас.І каву,

що ароматом поєднала.


Вже кава випита до дна,

а смак її давно забутий...

Я кинусь до людей. Добути

смак жить без кави

і без вас!
—

Одягнута
у місячне проміння.
Як зняти це мереживо
із тебе?
Загублені у пристрасті
нетлінній,
ми знову разом
падаємо в небо.

У всесвіті
стабільності так мало!..
Добавлю трошки
наших я означень
і правил,
що по літерах зібрали
в польотах ми під час
нічних побачень.

Нам почуттів
солодку теорему
до крапочок довести
дуже треба.
Кохання - як константа
в цій системі.
Навколо неї все
кружляє в небі.

Так в хмарах добре,
мабуть, двом лелекам,
як нам з тобою
на одній орбіті.
Долаєм кілометри
(чи парсеки),
теплом константи
вічної зігріті.

В польотах наших
чи потрібна мова?..
В твоїх обіймах,
вибач, забуваю,
як на землі
зовуть тебе, любове.

А, може,
ти - Констанція?...

...не знаю...

Кілька слів написати – торкатись сувоїв тканин,
Як Шанель, шаленіти від складки, пропорції, шпильки,
Забувати про все, жити, іноді, словом одним
І на клаптики дерти прописані правила стилів.
Кілька слів відшукати – тонке і майстерне шиття.
Скільки око сягне – розмаїтого мовного краму.
Лаконічності чорної сукні не любить життя,
Та, властиво, її відрізняють від інших обрамлень.
Добирати сміливо. Спокусливі стани рядків
Відчувають рубці та вузли непотрібних деталей.
У мереживах слів неодмінно знайдуться такі,
Що раніше ніколи іще не торкались до талій.
25.12.2011

Сказать словами не могу давно:
Сорвавшись с уст, они свой блеск теряют,
А ты все тот - природы торжество,
В твоем уме ее мечты мерцают.

Миллионы лет дерзаний и щедрот,
Насыщенных ее бессмертной силой,
Тебя включая в свой круговорот,
Она вполне достойно воплотила.

Доверив тебе право открывать
Неясные законы мирозданья,
Возможно, и сама не прочь понять
Саму себя и стержень отрицанья.

Будь верен долгу: понимай ее,
Не уставай быть на переднем крае,
Люби свое святое ремесло,
Правь микромиром - как она - играя.

Но мало быть тебе ее слугой,
Коль можешь стать ярчайшим украшеньем.
Твори до совершенства разум свой,
Владей его законом управленья.

Предел своих возможностей измерь,
Но, измеряя, расширяй их сразу:
Из пут генетики освобождай теперь
Самой природой заточенный разум!

И если ты - сегодняшний итог
Рожденья жизни на родной планете,
Да здравствует ее высокий слог!
Да будет мир твоим рожденьем светел!

5 сентября 1996

А карусель - ну, просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!..

Произойдет? Пускай, однажды
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!..
Ах чудеса! Ах, Боже мой!..

А карусель - ну, просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!..

Сейчас - полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды -
Сегодня счастью мы так рады...

А карусель - ну, просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось -- завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно .Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде -- дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…

...коли набрякне й лусне день,
і нічка вивільнить зап'ястя...
удвох нап'ємося пісень
і захміліємо від щастя.
ти, якщо хочеш, то навчи
мене по снах ходити босим...
зустріти сонце буде чим,
і розчесати йому коси...

за вербою заховався вечір.
сам себе боїться? чи мене?
хтось комусь приснився не до речі,
і відтоді жоден не засне...

дуб старенький робить потягушки...
у ставу плюскочуть карасі...
якщо й вас не тягне до подушки, -
то гайда гасати по росі...

ці вікна поміж справами і ти,
як планово прочитаний роман
у сторінках з малюнками, ціною і фіналом,
де хміль і почуття, і так, і ні -
усе задекларовано в любов,
як в дзеркало, де правда вже не є оригіналом.
та день у ворохобну рине ніч
і ми неадекватні за кермом,
такі собі, без доступу у світ, вигнанці раю,
наполовину грішні і святі,
ярлик зірвавши осуду_хули,
утікачі в ілюзію оманного розмаю
25.12.2011

wolne tłumaczenie

Прийде колись, постукає для мене,

Годинник Світла, а я все зелена,

І в голові моїй блакить думок живе,

Та не пустих, в ту мить ясне

Мене охопить світле почуття,

І я готова у нове буття…

Стечуть всі дні, неначе простріл.Свіжо

Я все ж сприйму – що маю геть іти:

Не знаю, де, лиш знаю - назавжди!!!

Вы мне присниться
Вдруг так захотели...
Но вы уж смели
Бывать в тех снах...

Метели пролетели,
Дожди прошли -
И мысли отошли
С планеты под названием
Любовь.
Мне все равно:
Усталый вы, спокойный -
Пустить в свой сон
Вас больше не могу:
Там нет планеты
Под названием "Люблю".

я не чиясь...я просто ні-чи-я.
це не гординя -просто так буває:
душа пустельну істину пізнає -
і після цього раптом завмирає.


у нас з душею зговір тихий є:
ніхто нікому жить не заважає,
думок печалі серце не приймає,
вони вже відлетіли в сизі далі...


я нічия... я просто - нічия.
це не гординя - просто так буває.
душа вже не струна. нема печалі -
вона живе так амнезійно стало...

червень, 2011


http://www.facebook.com/photo.php?fbid=211412998924426&set=pt.206706692728390&type=1&theater

Панове, згляньтеся, hop-stop!
В пернатих показне – не дзьоб.
І не пухнастість його крил,
Якби і тужився щосил.
Не те, як скаче по гілках,
Чи що тримає в пазурах.
І навіть не яйце-райце,
Якщо він, зрештою, знесе.
Бо, може, він і не літун,
А лише птиця-говорун.
Не те, не те…Усе – не те.
Є визначальне й головне.
…………………………..
Пізнаймо птаха у польоті,
Не при посадці чи на зльоті.
Бо хвацькість тут і в горобця,
Та не орлина висота…
То ж як виносите вердикт,
Своє фільтруйте чик-чирик.
Бо як злетить він часом ввись,
Щоб вам не капнув десь-колись.

25.12.11

Я люблю засинати під звук його дихання,
гартувати сумління несказаним “буду з тобою”,
і губитись під душем, втиратись сухою любов'ю,
і кричати про вірність сонатою роздумів тихою.

Я люблю засинати у ніч на дванадцяте,
на тринадцяте, сьоме, четверте чи шосте.
І якщо він на краплю щасливий, то вдосталь!
Всі ті числа не мають вже значення...

25.12.2011р.

Із давніх пір на світі повелось -
Хтось покохав і зненавидів хтось.
Неприязнь необхідно заслужити,
Любов - дається просто, не за щось.

25.12.11.

З Новим роком, зі святом казковим
Хай дарує Новий чудеса,
Хай життя не печалить ніколи
І чарує навколо краса
Хай виповнюють чаші кохання,
Почуттів і людського добра
Ваші славні думки й намагання,
Ваші добрі на світі діла!
І нехай не зникають безслідно
Імена тих на світі людей,
Що служили так віддано й плідно
Щодо втілення добрих ідей!!!

20.12.2011р.

МІЙ НАРОД

Ми не сон, ми не фішки життєвої гри,
Ген яку ще учора програли!
Нам за шлях – колія, де думки навзори,
Коли варто дивитися далі.

Поринаємо в світ навсибіч, як дитя,
Щоб на ранах доходити суті.
Нас учора учили ховать почуття,
А тепер і розумне не чути.

Не плекаємо правди і волі своїх,
Хоч і ближчі душею до того,
Ми ще хворі виною за себе і тих,
Хто прощення не має від Бога.

Ми – народ, – щось єдине з роси і води,
І столикі своїми струмками,
Ще далеко моря, але знаю: сюди
Вже зорить Україна над нами!

Обов’язково знайдеш путь, мій сину, –
Якщо ти не лежиш,
якщо течеш,
Якщо з-під ріння
вимиваєш глину...
Зерно жадає простору – не меж!

Вовчисько ловить полохке ягнятко.
Млинові кола не пускай у даль.
Шукай не черепочки від горняток -
Священний кубок, осяйний Грааль.
Він – символ, проводар.
Він – щира міра.
Лілова барва – як у пізніх слив.
Над ним – три голубини й перша зірка.
У нього Цар Небес нектар улив.

Його ти знайдеш. Я, синочку, вірю:
Є на пригірку те, що не минеш,
Якщо навперехрест берлогам звіра
То струменем,
то лавою течеш…




2006-2011

Ця ніч холодна, як твоя рука,
моя натомість тепла, аж гаряча,
все тіло, пристрастю палиме, до тебе горнеться.
Тебе нема… лише ліхтар старий, напівнезрячий
в кватирку сипле світло, все ще золоте…
Тебе немає, ніби не було ніколи,
усе здається сном, який вар’ятка вигадала юна.
Мені давно вже не сімнадцять,
хоча вино і сиґарети без паспорта все так же не дають…
Чому ж так млосно в грудях,
чому тремтливі вії пускають горошини по щоках?
Чому отак невиносимо без тебе жити
у світі, де усе гаразд
в родині, на роботі,
батьки живі, батьки батьків живуть в Раю…
Лиш я, дурепа, караюсь, мучусь ледь живу
Без тебе, Лицарю Айвенґо,
без тебе, мій королю молодий…

На перехрестя вулиці за рогом
Ти поспішаєш втрапити. Та ні.
Життя дає тобі свою дорогу,
А в нього всі дороги іменні.

А в нього всі дороги битим шляхом,
І на бруківку втрапити не всім.
Та ти злети над світом гордим птахом
І подолай давлючу силу стін.
2011

Ти знову ні про що й про все одразу,
Ти знову про розбиті дзеркала.
І, як завжди, не маємо ми часу,
І, як завжди, знайомих пів-села.

Ти знов бігцем, ти знову повз проходив.
І знову зазирнув лише на мить.
А серце у душі щоденно сходить,
А рана юних днів весь час болить.

2011.

1

Ще з-за Говерли плентає Майбуть....
Ще вільним сняться пошморги на спинах.
Ще легітно „обранці люду” тчуть
Пухирчасту габу-балаканину…
Для них це – труд у сяйві нагород.
У них - неміряно угідь, путері.
Вряди-годи згадають про народ…
Здіймають катавасію в партерах…

2

Пристойно виглядає конформіст.
Краватку несучасну – темно-сіру –
Змінив на голубу. Кар`єра - в ріст.
Він – враг трюїзму. Він - за міри, ліри...
Після омарів – „чуйний” до слабких.
Собі - хосени, ім - крихти на салі.
Назвати прізвище? Та тьма таких –
На мімікрію хворих... і в медалях.

3

Ненавиджу персон (це – гріх?) хамелеонних.
Не звикну до щоденних видозмін.
Дратує "панства" цербер-охоронник.
Розчулюють – до сліз – глухонімі.
Човну поспівчуваю – мілкодонний.
Я й випиваку здатна пожаліть!

А стріну конформіста – дух судомить.
Отак нездужаю... сімнадцять літ.


2006-2011

Пародія

Ще живий? Заснув? Не чути – глухо.
Я би теж спочила трішки – зась!
Ти таке прошепотів на вухо
Опівнóчі… Я і… піддалáсь…

Хто це зна… Від поцілунків біди?
Блискавиці били раз у раз!
Я кричала пошепки – сусіди…
Пропустити страшно… той екстаз.

… Відгриміло-відхмеліло врешті,
А тепер нехай приходять сни!
Закипали молоком черешні –
Чисто… білосніжно… Без вини…


25.12.2011

І
найдовша ніч у році плаче гіркими, як вчорашній чай, думками.
підбирає тебе сонного та безпам'ятного на плече
і несе спочатку вулицями, а потім уже полями
до свободи, яку персонально тобі колись обіцяв Че.

найдовша ніч у році одягає на тебе панчохи й благеньку сукенку
і замовляє таксі, щоб до ранку гуляла з хмарами.
от лише не пояснює що робити з густими сутінками,
які випадають під ноги обпаленими Ікарами.

найдовша ніч у році ховає свою совість у долоньку
спершу дозволяє відчути всі страхи (минулі й майбутні).
а потім цілує на щастя усіх синів і кожнісіньку доньку
і дарує їм зорі з небес, немов би це кульки ртутні.

ІІ
найкоротший день у році посміхається вранішньою кавою,
обіймає тебе по-батьківськи вологим запахом талого снігу.
і каже "чуєш, давай вертайся додому, будь ласкавою.
вже досить тримати в собі цей сум, заморожений в кригу."

найкоротший день у році шукає тебе по всіх автозаках міста
носить з собою зарядку до мобільного, бинти і щось похмелитися.
він тебе знає давно. і коли ти йдеш, кинувши своє "аста ла віста",
він знає де саме тебе шукати. в світі нічого не може змінитися.

найкоротший день у році вимальовує вітром подальші плани,
нагадує про домашній затишок, який із середини нас береже.
попри все що ми робим в житті, попри сварки, помилки й нірвани
там нас завжди чекає світло у вікнах і концентрованого щастя драже.

***
Якщо вже випав сніг -
надворі зимна ніч - не до утіх,
й собака вже не завиває,
бо змерз і в буді дрімає
То - о ! Який і мені милий мій барліг.
=
Якщо звучить ще рок старий… Аж до небес!
Ну, і ти уже... старий облізлий пес,
а тіло аж ковульсії беруть...
то можеш думати: о, є-є-єс!
За мою душу чортенята вже чуби деруть!
=
Якщо ніч темна за вікном,
а ти не спиш,
і примари далі чинять тлум і глум,
а ти не кажеш: киш!
То ти спиш!
=
Якщо зима ... Якщо в душі весна
Якщо ілюзія вона...
А квіти справжні біля твоїх ніг...
Візьми, візьми в долоню сніг -
хай потече вода.
=
Якщо туман надворі обнімає ніжно-ніжно
старе, обдерте місто засніжене,
а воно, розімліле, дрімає,
а хтось тебе не обіймає,
то в світі справедливості немає!
=
Якщо танцюють німфи голі
й рожево-щокі,
а ти одинокий,
закривши очі, плачеш мимоволі,
то це безсоння й «Smokie».
=
Якщо з тобою ми кохалися,
Зливалися цілунками й тілами,
І, здавлось, що над нами
вже купідончики сміялися..
То хочу ще - аж до безтями.

***
Якщо говориш і говориш, і говориш
не до бога
й не знаєш інколи, що твориш,
то, може, це буде заслуга,
коли хвилину з Богом й слова не промовиш.
=
Якщо ти знаєш, що й куди,
як правильно поводитись і йти,
то знай на потім,
що в правильнім болоті
живуть... і правильні чорти.
=
Якщо по твоїй правді має жити світ
впродовж років, днів, годин,
то знай, що прийде час давати звіт,
і ти залишишся один
по правді своїй жити міліарди літ.
=
Якщо усе це на хвилину,
й ніколи не настане для усіх лише твоє,
тоді нащо снуєш
у космосі павутину
без упину?
=
Якщо від ситості захтів аж «вмліти»,
а заодно – який ти добрий пес -
когось забаг ще й пожаліти
й вознестись до небес...
Найпершим пожалій себе.
=
Якщо поміж тобою і його сімейних діл
став Бог між ваших тіл,
будеш одна...
хоч якби ти не перла й не хотіла.
От! Нема, як сатана...
=
Якщо до її тіла перепона на ім’я
Сім’я,
й вона молилася до Бога -
примарною є перемога
твоя.

***
Якщо знайшовши Бога між стеблин,
ти опустився аж до трав,
то з між рослин,
де переважно був полин,
до неба голову підняв.
=
Якщо лиш Бог
залишиться тобі одному
й зніме твою утому,
то добре буде вам удвох
на світі тому.
=
Якщо десятки літ меди спивати -
так мало,
але хвилини помирати –
так багато стало,
і байдуже, що вже за мить ти вічність будеш мати?..
2011

Я готовий боротися, доки я маю сили.
Підніматись з колін, поки кров ще пульсує у жилах.
Віддавати себе до останньої краплі надії.
Відчувати життя, прокидатись від поклику мрії.
Усміхатись і вірити в те, що усе прекрасно.
Відкидати погані думки і іти вслід за своїм гаслом.
Писати листи, відправляти їх адресатам.
Для когось бути коханим, і бути братом.
Дарувати спокій, віддавати своє тепло.
Відчувати людей, забувати, що десь є зло.
Бути вдячним за кожен день і за кожну хвилину.
Любити маму з татом і свою дитину.
Бачити тільки хороше і блиск в очах.
Вірити в те, що все на світі не просто так.
Мати людське, і знати, що щось відчуваю.
Що в мене є серце, що я його справді маю.
Що важливою є душа, і мене це мучить.
Бо для чого тобі тіло, якщо ти бездушний?

Хтось в пошуках хліба, а хтось виглядає з вітрини.
Хтось прагне визна́ння, для когось важлива дитина.
Хтось вірно чекає, хтось хоче сходити наліво.
Хтось завжди питає, для когось усе рівномірне.
Хтось вірить у долю, а інший будує свій шлях.
Хтось руку простягне, хтось тільки вірить у крах.
Хтось завжди готовий прийти, а хтось – прилетіти.
Для когось важлива ціна, а для когось – хотіти.
Хтось в пошуках правди, хтось тішиться тим, що має.
Хтось знає, чого він хоче, а хтось не знає.
Хтось іноді плаче від болю, а хтось сміється.
Хтось усе перетерпить, а хтось розірветься…
Багато когось, але мало насправді сво́їх.
Багато є миру, але і багато воєн.
За що в цьому світі боротися треба й навіщо?
Чого є найменше, чого навпаки – є найбільше?

Знайшла роботу секретарки Таня.
Вже вчора на співбесіді була,
Там ставив шеф якісь дурні питання,
Не знає чи пройшла чи не пройшла.
Поради цінні дали друзі Тані:
-Всміхайсь й мовчи, бо ляпнеш щось не те,
Не розум треба там , а інші данні,
Спідничку-міні, блузку з декольте .
Питав мене, що я робити вмію,
Друкую як, чи знаю Word, Excel.
А я кивала, хоч не розумію,
Що за дурниці меле цей козел.
Все було гладко, та мене прорвало.
Він реготать почав, аж в крісло сів.
Мовчати треба було, я ж озвалась,
Що «ворд», «ексель» - це розміри трусів.
До чого тут труси, не уявляю.
Міг пояснити шеф. Я ж не осел…
Не перший рік труси купляю,
Є ж «емка», «еска», «елька» та «ікс ель».

затягаємо паски, дістаємо сани
і плануєм Новий Рік з олів'є так само.

тільки дехто нагорі поміняв канали –
робить вигляд, що внизу жити краще стало.
відмочив стару мітлу в братньому сортирі
і мете во благо цін за огризок сиру -
все для щастя сірих мас. чорною ціною.

мертві ідоли встають після перепою:
ми до вас в московський час, дєдушкі морози!
по носах впізнали нас, замовляли дозу?
допоможемо братам подолати кризу,
подарунки - у мішку « харківські сюрпризи»...

неугодний Миколай з Києва на захід
повертається назад втомленим казахом.
він для краплених «еліт» - атехнологічний,
ну не може дід мороз канути навічно!
хто ж колись в країні С чув про Миколая?..

найсумніше, що народ, в більшості, ковтає.
хто її розкуштував, здайте по-секрету,
ну яка на смак вона, дармова канхвєта?

Ніхто мене,
поставивши в куток,
не застеріг
від повної залежності,
що, як зросту,
то котрійсь із жінок
дістанусь весь
у ролі протилежності.
Казали: "Хай
машина, гроші, дім
в твоїх руках -
не привід для міліції."
А ти прийшла,
мене назвала "злим",
додавши вперте:
"Вірю інтуїції..."


Я за дружину
тебе не беру.
Де, покажіть, той пергамент
зі штампом?
Так, я такий...
я шалений на гру...
Ну і тебе у сідло
не беру.


Мої слова -
чужі для слова "шлюб".
Неначе меч
у ката перед стратою,
воно ляка
від кіпчика до губ,
бо все життя
із ним стає розтратою...
Машина - що?
А гроші? А ремонт?
В очах жінок
дрібні все це амбіції.
Бо ти прийшла,
сказала "Ти - не Бонд!",
додавши вперте:
"Вірю інтуїції..."



24.12.2011

Змоклі тумани гуляють посивілим містом,
в серце вповзають підступно, неначе змія.
Барв загубився букет... Десь позаду зів'яв.
Тільки у згадці на мить ожива, променистий...

Холод і мряка достигли на гілці похилій,
бо доглядає її часоплин-садівник...
Звичною стала волога на схилах повік.
Зваблює серце, що змерзло, рубіновий вирій.

Вітром розкидано містом плоди гірко-кислі,
грізно панує їх смак неминучий у нім.
Стогне у хащах колючих душа-пілігрим
серед зими, у промінні веснЯного смислу.

(2011 р.)

Я тебе шукав не для розлуки,
Я тобою марив стільки літ!
Ухопив просвітлену за руки,
А любов твоя крихка, як лід.

Котиться по небу сонця жолудь,
Молиться на літо мокрий світ.
Хочеться не рухатись по колу –
Вирватись у зоряний політ.

Але крила зв’язані канатом,
На ногах кайдани, ланцюги…
Не навчився лаятися матом -

Було б легше… Долі-вороги
Поєднали, прирекли на втрату,
І кохання в муку одягли.


2011

Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом - глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Торкнутись крильми горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч...
Ти йдеш самотнім подорожнім,
Твої супутники - вітри,
А у твоєму вірші кожнім -
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст...
Здається, все тобі під силу
І неможливого нема.
То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

Якщо в квартирі завелися миші,
Не поспішай звертатись до кота.
Є засоби гуманніші й простіші –
Наприклад, безоглядна доброта.

Ти нагодуй незваних квартирантів,
Надай свободу, затишок, тепло –
І статус шкідників та іммігрантів
Невдовзі зникне, як і не було!

Вони самі почнуть хазяйнувати,
І незабаром зайвим станеш – ти!
Коти на них не будуть полювати,
Бо нині ж корумповані коти!

І навіть атипова пневмонія
Не зможе шкідників перемогти,
«Свинячий грип» – це їх блакитна мрія,
Бо звалишся від нього радше ти!

Тому й глузую: завелися миші –
Не поспішай звертатись до кота.
Є засоби гуманніші й простіші,
Найперший з них – безжурна доброта!

2010

Високий простір сірий – не увесь,
Там світле пасмо ласкою ясніє…
Наснилась ти, немов розквітла мрія,
Немов сліпуча усмішка небес.

І не казала слів мені гучних,
Не "плакала в жилетку", не молилась,
Лише тихцем довірливо тулилась
Волоссячком сяйним до уст моїх.

Кудись поділися усі слова,
Із неба кольори зникали сірі.
Я світлі коси мовчки цілував
І плакав, і очам своїм не вірив.

24.12. 7519 р. (Від Трипілля)

У Бабусі-віхоли боліли суглоби,

І вона всю ніч не склепила очей –

Бурчала,кричала, на долю нарікала:

«Старість не радість!»

А ми теж не спали,

Дивились, як сиплеться пух із чорного неба

в глибокий погріб нашого львівського дворика...

Милувалися як в світлі жовтого ліхтаря він творить диво:

вишня-нещасниця, скривджена дощами листопадогрудневими,

вдягала кожушка білого, ставала повногрудою ґаздинею;

сусіда-художника, що повертався з кнайпи, також не проминула чаша сія-

його чорний берет та пальто по п'яти стали янгольськими шатами -

аби ж тільки не струсив їх на порозі...

Ріс пуховичок на нашому підвіконні,

горів нічник, димок від паличок іланґ-ілінґа-берґамота п'янив та кликав нас

під пухову перину, в яку поринули ми до самісінького ранку...

чи ніч була чи й не було її...

Твій потяг приїде вночі на замерзлий вокзал,

І зали порожні не зустрінуть тебе

ані гімном, ані квітами –

все трапиться тихо й буденно.

Можливо,

пес-безхатько тицьнеться носом до твого черевика,

можливо, його товариш, бомж Петро попросить на оковиту,

та їх важко назвати свідками

у звичному сенсі цього слова...

Можливо...усе можливо...

Я прокинуся ніби не спала, тверезо огляну мій дім,

який вже не мій ой-ой-ой скільки років,

сяду на підвіконня, ніби на перелаз, випалю неіснуючу сиґарету,

вип'ю філіжанку реальної задубілої з вечора чорної кави

і враз зрозумію, що мене не тримає тут більше ніхто і ніщо,

бо чужа я для них, а вони для мене...

я не стрибну в сірі присмерки двору, я не хвора,

мій розум сьогодні, як ніколи ясний, я вдягаюсь неквапно та гідно...
-------
Ти приїхав до мене, мій лицарю рідний, я лишаю позаду черговий поріг

я взяла висоту, на яку ти покликав...

он вже палають два ґалоґенних ока,

я готова сісти в твоє таксі без жодних валіз,

я хочу отак - ЛЕГКО...

Скільки морів в Ізраїлі?
Хай ви географ чи мандрівник завзятий,
Тільки й назвете:
Середземне, Червоне, Мертве.
Навіть Кінерет – озеро для вас.
Аби уникнути в переліку помилки,
Замало буть географом чи мандрівником,
Юдеєм треба буть, щоб безпомильно
Назвать найбільше море,
Що з океаном суперничать готове,-
Море Талмуду.
В івриті так воно і зветься –
Ям Гаталмуд.

Камінь, ножиці, папір – усе, як в дитячій грі.

Ножицями з паперу вирізаю сніжинки

І приклеюю до шибки.

А камінь лежить на дні

у криниці серця – і нічирик і ні чичирк.

Черкаю знічев'я на аркуші щоденника каракульки,

заповнюю розум повітряними кульками нових ілюзій,

приміряю нові маски, а чи яка пасує?

пасьянси розкладаю, торигаю ящичка запертого судничка

іч який! не відчиняється без ключика...

а ключика ніц не видко... швидко стемніло швидко...

а криниця холодна-холодна, а камінчик глибоко-глибоко

страшно самій пірнати...

і немає ні Івана-дурня, ні Котигорошка-мудрого

щоб Князівоньку порятувати...

Я була пізньою та єдиною дитиною:

Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

Із найперших спогадів – свято,

Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

Серденько пальчиком малювала,

Тебе чекала...

Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

а ти не приходив...

Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

не отримавши жодної відповіді.

В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом

я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

зліпили свою дорогу Снігуроньку...

Не міряєш, не ціниш, лиш живеш.
Вповзають будні через рани в душу.
Довкола сотні, тисячі пожеж,
І б'ють усі, немов боксерську грушу.

Немає сил змінити те, що є,
Себе в собі перекроїть по моді.
Пливе каналом у труні моє
Вже мертве "нині", вбране по погоді.
2011.
***
Коли проблеми напирають зусібіч,
Сховатися у мушлю прагне тіло,
І не торкнешся до натертих пліч,
Та не дає спинитись враже "діло".

Біжить крива, лама хребти, мов хмиз,
І лупає у душу безнадія.
Вам весело? щасливі? То ж бо -"пліз!"
Щасливий той, хто серцем не хворіє.
2011

Майбутнє наше на долоні.
Злетить, мов ніч, - не здоженеш.
Кружала чайних церемоній,
розмови – відблиски пожеж.
Ми вже такі, як ікебана –
в останнім подиху краси.
Лялькове свято на світанні
у серце щиро запроси.
Я в гості коропів покличу,
що покорилися вітрам...
Розкрилиш усмішку: не личить!
Відкину сумніви: пора!
Бо світлі обриси оселі
давно продовжили удвох,
і Бог зійшов до нас зі скелі,
і не покинув, наче Бог,
речам дозволивши творити
світи закоханих сердець.
... мовчить над чаєм недопитим
відлуння наших таємниць.
2011р.

Простелена серцю мандрівному
дорога з невидимим фінішем.
Всміхувся один зі шляхів йому.
Яке ж із узбіч гостинніше?

Чи, може, оте, бо та прихисток
тінистий зелений розкинувся?
Можливо ж, оте, бо там - тихий крок
струмку, де вода аж синя вся?

А серце замучене спрагою
та спекою вражене хижою, -
Його й чар потоку притягує,
і тінь звіддаля розніжує.

І де ж те, єдине, що мріями
невтомними нам намальоване?
Дорога ж хвиляста - неміряна,
мов лють квітневої повені...

(2011 р.)

Тягну скарб літ
повз терен, глід, мигдаль...
Розшила бісером торбинки й ридикюлі.

Скеміють пучки від розстібування клямбр
Перед Великоднем.
Рудіє флер із тюлі.
Перлистий досвід
налипа на дрік...
В пісок летять
незгоди,
глум,
розладдя...
Русалки сушать плетениці втіх.
Заледве зупиняюсь над проваллям!
Лікую рани, садна і синці.
Семаргл* заманює у сітки і капкани...

Часи знецінення, зростання цін,
Позалаштункових драчів, канканів.



* язичницький символ жертвоприношення, звір із головою собаки,
тілом лева, крилами орла, хвостом змії




2006-2011

***

Йде Персефона в темінь – до Аїда...
Деметри сльози зріють в небесах,
А вирлооке невтомиме Літо
Блукає із верейками в лісах...

В яру збирається туман імлистий.
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті…
Летять зозулі першими – у далі...

Прибляклі пелюстки – сухі й опуклі –
Борвій покликав танго танцювати…
Аїд цілує Персефоні руки –
І гірко
плаче
безутішна
мати...

Не витирає буре листя сльози.
Мо’, їх осушать мох і павутина?
Аїд радіє… Чорні вірші - в стоси.
Мине півроку –
Персефона злине.



2002-2011

вередлива кішко йдеш по сходах віршів
у сміливий ранок марних забуванок
на вустах твоїх - самоти печать

промовчиш – не скажеш про сльозину вражу
про печалі грим а в грудях білих грім
розітнув тебе – на «все» і «ще почать»

хай було багато принців і курантів
франтів –обіцянок – дурникам цяцянок
мандаринна ніч з поглядом вовчиць

ти тепер доросла – крізь пожежу боса
усмішка - це маска – не зірвати власно
по крижині йдеш –лебедем пливеш

доля що від лева – сніжна королева
роздавала фарби – світ виною шарпав
як він лише смів – слух забрать зорі

ти тепер не лялька - на віки заклякла
чорна туш стікає а любов чекає
на червленім дні – мальвами війни

Приземленная, монотонная жизнь...
Но безликой ее не назвать.
Мы ее познавали- и ты согласиcь
Нас с тобою теперь не узнать!
Взгляд под тенью ресниц...
А улыбка струится фривольно.
Среди множества лиц,
Лицезрея твое-мне становится больно.
Эта боль- не беда...
Это тайна, покрытая мраком.
Я хочу никогда
Эту тайну не путать со страхом!
Эта боль- не беда...
Это просто душевная рана.
Я тебя никогда
С прошлым путать не стану!
Ты- мое существо!
На тебя возлагаю надежды.
Ты-само божество,
Изменившее жизнь мою прежде!
Я глотнула вина-
"За тебя, моя дикая радость!"
А теперь-ка:"До дна!",
Чтобы дна у любви не осталось!

Я измучена тоскою беспредела,
Вся пронизанная холодом стальным.
Я отсчитываю дни,потом недели,
Я устала ждать и верить в сны.

Холод пронизал меня "до нитки".
Я замерзла...кажется,мертва...
Я не вынесу зловещей этой пытки!-
Опустились даже "рукава"...

Состоянье перешло в оскому,
Дрожь в коленках и шумок в висках.
Вспоминаю с нежностью истому...
Твое тело в маленьких руках.

Захлебнись опять безумной страстью-
Отведи сомненья за черту!
Не препятствуй чувственному счастью,
Счастью женщины, поверившей в мечту!

Был ли ты виноват,
Или я неправа...
Только все невпопад-
Все иные слова...

Просто жизнь поспешила
Наши судьбы устроить.
Раз судьба так решила,
Кто же с ней будет спорить?

Я б,пожалуй,поспорила,
Коль "игра стоит свеч"-
Оказалось, не стоило
Ждать последущих встреч.

Так решили за нас
Обстоятельства наши:
Ты в непрошенный час
Отрекся от Наташи...

Соперница моя не стоит
Моих тревог и слез моих.
Ее мой стимул не устроит,
И не захватит счастья миг!
Ей жизнь размеренная ближе,
Когда протоптанной тропой
Она идет сама с собой
И только свой лишь голос слышит.
Ей не понять моих деяний,
Размаха, трепета души...
Она-раба своих желаний:
Остаться в пустоте, в глуши.
Я принимаю жизнь "в натуре".
Она- по выдержанной теме.
Ей нравится "в тигрячей шкуре".
Но,разве можно жить по схеме?
Нева закована в гранит,
И ощущенье,будто спит...
А горная река бурлит,
Как-будто море победит!
Но, кто стучит-тому откроют!
А, кто заснул-тому покой...