Не забути ті місячні ночі,
Буйний вітер в верхів'ях смерек.
Срібні зорі траву колихали,
Посміхались і тихо зітхали
У надщерблений місяця глек.

Не забути ті лагідні руки,
Щирий погляд бездонних очей.
Як пили солов'їні тумани
Ніжний шепіт "Коханий, кохана",
Що у грудях і досі пече.

Не забути ті сонячні ранки,
Що вривались промінням в серця.
Як узявшись за руки з тобою
Швидко бігли ми до водопою,
Щоб змивати цілунки з лиця.

Не забути вокзальне прощання,
Тихий біль від непроханих сліз.
І у потязі "Львів-Сімферопіль"
Крізь вино й цигарок сірий попіл
Я все марив - "Кохання, вернись!"

2008

Вже серце тремтить і я вся паленію,
Ще хвилька- коханий в обійми візьме,
Так довго ховала від нього цю мрію,
Що кине її і полюбить мене.

Чи ж довго побуду в Ерато обіймах,
Чи може лиш порох із ніг обтрясе,
Та й знову залишить слова, як в поемах,
Які в подарунку мені принесе.

Де красномовні зори ще не гріх,
а лови - перемовини стосунків,
бере жіночий дотик мовчазний
майбутній слід непійманих цілунків -
найвищу вабу галицьких утіх...
У кожній впізнаватимеш по ній
в очах ту в'язь - охоти візерунків…

Сині очі степів, тихе небо лугів.
Волошки.
Річкові пелюстки, лазурові струмки.
Волошки.
Зорі щедрих пшениць, наречені криниць.
Волошки.
Веселкова блакить, що так рясно іскрить.
Волошки.
Вільні діти ланів, берегині вінків.
Волошки.

Чёрные полосы, белые -
Зебра обыденных дней.
Завтра - уж точно не сделаю
Чёй-то лихое над ней.

Пусть себе бегает, кружится,
Водит немалый приплод.
Ей чёрно-белая лужица
Пить полосато даёт.

Что-то сплошное - раёшное,
Очень сплошное - в аду.
Это ж моё полуношное -
В тютельку через одну.

Дуй в направлении правильном,
В средней недальности даль.
Слушайся Менделя с Дарвином
И презирай "Лореаль".

Были бы зря и в диковину
Пятна, подтёки, круги.
На тебе, зебра, морковину,
Шкуру мою - береги!


2011

Б'ються у вікна
смутами, крутами, путами,
політиками, штормами, шторами
тріпаючи, що ненароком
вислизнули між шибки,
коли хтось з нас схотів повітря,
- буде їм уроком,
бездушні січневі вістря,
достоту лютий. А час,
спресований для нас,
заради нас,
всупереч нам,
десь стигне, певно, як желе
поміж зірок,
а тут - спалахує щокрок, десь тоне у вершках небесних
з космічною ваніллю впереміш,
а тут - шипить шампанським,
необачно потривоженим,
тут падає знеможеним,
замучений пінистим власним шалом,
або висить, мов маятник, в пилюці,
тупиться, як забутий ув окропі ніж,
гордиться сам собою,
всміхається, і молиться з юрбою,
цілує зброю,
регоче нетутешньо
й несміливо замовкає.
Хурделиця мете, а сніг під сонцем сяє.

2012

Палає замок льодяний, сльозяться грані,
о дні безрадісні, о зорі невблаганні
учора рідних ще очей і зрозумілих -
та вже безсилі ми, такі безтілі нині,
нові два дроби, не звести котрі до цілих, -

і спрощуємося лише в сади без листя,
і марно дихає весна в пусті обійстя.




2012

Упало жовте яблуко на сніг,
Немов остання зірка листопаду.
Тебе я пригостити ним не встиг,
Ніколи вже не прийдеш ти до саду.

Горить воно у місячнім вогні,
Магічним трунком знов до себе кличе,
І все чомусь ввижається мені
Твоє прекрасне і сумне обличчя.

Життя, неначе вітер поміж віт,
Промчало, проревло на цілий світ,
Застигли всі думки і сподівання.

А доля - птах, що крила загубив,
Повільно дотліває між снігів,
Як це замерзле яблуко останнє.

2008

О, як твій спокій вберегти
Від лиха і незгод всіляких?
Така мізерна наша дяка
За безбережжя доброти.

Пробач, що за свою любов
Природно-світлу й безкорисну
Образу, хай і незумисну,
Терпіла ти й прощала знов.

Ми часто болем у житті
Стаєм для тих, кого кохаєм.
А потім голови схиляєм
У запізнілім каятті.

Твоя онука підроста,
Лепече внук малий: «Бабусю!»
А я й подумати боюся,
Що у безодню мчать літа.

І прагну сон твій вберегти,
Від зим холодних захистити,
Хоч знаю – ангел-хоронитель
Для нас усіх, насправді, ти.

Мрачный взгляд брошу я на дорогу,
А что видно в пылинках земли?
Только то, что известно лишь Богу
Или что не подвласно любви?
Но все это в померкшем столетье...
Не вернуть те года никогда...
А писателей грозного времени
Позабыть нелегко, это да!
Ведь поэт - он не просто безликий,
Не пригодный к труду человек.
Он мыслитель, с душою великой,
Извещающий првду вовек!..

Великого поэта стихи благословляют
И учат поколения людей..
Красивые миры в воображения вселяют
И пробуждают к воплощению идей.

И память не забудет вечно,
Пока жива людская плоть:
Что был поет-невольник чести,
Поэзии мирской оплот.

Он жил и умер.Словом гений!-
Его фамилия звучит.
И хорошо ль ему на небе?..
А от стихов душа кричит...

Он - Пушкин, миру отдавал
Любовь свою,впуская в душу
Природы красоту. Искал
Нетронутую сушу...
Он осень сердцем всем любил,
Ее над остальными возвышая...
Цветы дождей всегда боготворил,
Свой разум ветром утешая...

Он написал такие строки,
Что стали правдою навек!
Поет,поет!Какие муки т
Ты вытерпел как человек?!
Твоя душа-живой источник,
Твои слова-огонь сердец!
Ты словно был великий плотник
Вновь воздвигающий дворец...

Он изложил в своем романе
Огромных разных чувств поток.
Он чудеса творил словами,
В его руках игрушка-слог.
И вот тогда мы понимаем,
Что кажый должен так творить.
Ведь в шутку словом мы играем,
И словом можем огорчить!

2008 р

...слышу биение твоего сердечка
посмотри мне прямо в глаза
по телу твоему разольется радость
преграды не смогут разделить наши сердца.
2012г.

в імлі купала тиша верболіз
і проступало плямою осоння
де ліс у мушлю пагорба заліз
і видихав розмірено і сонно

земля ховала плутані сліди
гінкі хребти розпростуючи травам
сьогодні ранок з відрами ходив
по молоко до бабиного ставу

безбратье гладит по голове бессестрие,
на голове у бессестрия рычажки,
чтобы оно могло маленькие шажки
и не могло пулевые отверстия.

безбратье гладит по голове,
и думает - на безрыбье и
бессестрие не бедствие;
скрыть бы.

у бессестрия затихает бред.
у безбратия руки в крови скользят
и бессестрие, говоря - брат,
ты любил когда-нибудь? -
гасит
свет.

Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей:
про смерть, що підповзає мовчки
й любов, що рветься із грудей,
і про дитинства дні жорстокі,
сліпу принадність майбуття,
про плинність часу незворотну,
про сум і гіркоту буття,
про безпорадність і самотність
стареньких немічних людей.
Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей…

Сколько с эти местом связано воспоминаний!
Ведь прошло здесь детство, уличных мечтаний.
Я родилася в дивном крае, где речка Желтая была
И пусть Земля не безупречна, но всё же с роду мне мила.
Какой мой град весной красивый, он зелен, красочен, в цвету.
И города прекрасней нету, заметьте эту красоту!
Вы обернитесь, посмотрите, в каком же месте мы живём!
Оно историей богато, я опишу его стихом…
Я знаю много мест красивых, красивше места не найти
Ведь это только в Желтых водах, всё может зелено цвести
Да, несомненно в Украине, другие города цветут
И где бы ни был край блаженный, для меня здесь всегда уют.
Из всех мультфильмов, сказок, песен - знакомо место мне одно
Оно зовётся королевством, городом детства моего.

фіалки на вікні а ти мовчиш
фіалки синьогруді і привітні
кубельця їх стоять багатодітні
а ми з тобою бавимося в діти
мости розводим спалюєм мости

будуємо мости мостами марим
де слід єдинорожий дорогий
де віддаємо Господу борги
де відаємо що удвох боги
а порізно цикутові примари

нехай ти є нехай напишеш ще
про яблуневий сад де ми не разом
де не тобі я роздягла образу
і перемоги в кришталевих вазах
були твоїми а моїм був щем

нехай ти будеш вищим і мені
напевне уже більшого й не треба
щоб діамантом ти сіяв у небі
і небом я стелилася повз тебе
фіалками на мовчазнім вікні

Цвіте, буяє, квітне, в`яне.
Сумує, плаче і радіє,
Боїться, сміє і не сміє.
Турбується, буває злиться,
Надіється і веселиться,
Та все над догмами трясеться,
А інколи все мнеться, гнеться.
Занадто вперте, легковажне,
Буває, ну таке поважне,
А треба, щоб політ і мрія -
Тоді кохання і щасливі!

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

Спасибо за победу!
Спасибо Деду за победу
Твою отвагу, волю, честь
Я знаю, помню, буду помнить
Жаль, ты не сможешь стих прочесть.
Но знай, тебя я не забуду,
Жизнь буду помнить, ты герой!
Твой подвиг будут помнить люди
Да, человек ты волевой!
И вот теперь над головою
Я вижу небо мирное
Да заслужили Ветераны,
Признание всемирное!
И если бы не этот шаг
Сейчас бы не было меня,
В бою же в этом сдался враг,
Стоял на линии огня.
Теперь свободны мы как птицы,
Парящие по небу в даль,
Чему бы там и не случится
Мы не забудем сю мораль!
Спасибо Деду за победу!

заримувати синю самоту
у сонячно-криваве надвечір'я –
воздáлося(не кожному)за віру
в ілюзії -

тепер і саме тут

закоркувати списаний листок
у ритуально рятувальну пляшку
якій на суші неймовірно важко
і кинути у море літ на сто

її знайде бувалий китобій
зітре із неї водорості й піну
і звіривши різницю ватерліній
дістане вміст і відішле тобі

ты видела в затишье этот сад
ты видела в тумане этот сад
ты видела в истоме этот сад
и как тебе протягивал он тело
ты в том саду сама была как сад
и в том саду дышала ты как сад
ты там дождём покачивала сад
и веткою сама была несмелой

а я там был секирою в саду
и темнотою был я в том саду
самой тобою был я в том саду
ведь мне на миг привиделось сугубо
как ты дрожишь и гаснешь на виду
у рыжих листьев, прячась в темноту
и кобылицей я тебя веду
и в удилàх затерпли твои губы

да только ты светилась – нет, не мне
и в сумерки катилась – не ко мне
не для меня ведь раздевалась, нет –
там на глазах у всех средь бела дня ты
кому ж ты расстилалась на стерне
и с кем же ты купалась на стерне
там на стерне ты не сказала «нет»
зачем же и кому на грудь легла ты

да только не прощал осенний сад
кричал и замирал осенний сад
затачивал дожди тот дымный сад
где ты всю ночь неверною ходила
куда ж теперь ушла твоя краса
скажи родная где твоя краса
зачем вздыхает горестно коса
и в землю кровь стекает сквозь удила


04.04.2012

Струни торкаюся. Звучу,
І сад вдягається у ямби.
А панське рученя дощу
Спроквола пестить арфи яблунь.

Свою каштанову свічу
Весна врочисто запалила.
А панське рученя дощу -
М'яке-м'яке, мов заздрість біла.

Рядок зродився, віршем став
Комусь на радість чи на муку.
Щоб тільки грім не підіймав
Над ним важку, зчорнілу руку...

Ножкой топает малышка,
- Не хочу читать я книжку!
Буквы скачут, как хотят,
Прыгают из ряда в ряд!
Не читаются слова,
Просто кругом голова!

Мама рядышком присела,
Мама в книжку посмотрела,
И сказала, - Плачет книжка,
Подвела её малышка,
Всё бы бегать да играть,
Лишь бы книжку не читать!

Тихо села рядом дочка,
Водит пальчиком по строчкам,
И не плачет больше книжка,
Дружит с книжкою малышка.

Ох, часе, даруєш так мало див ти нам!
А бути щасливими щоб,
іще станцювати козачу «Братину» –
то, може, й достатньо було б?
На власних кістках! На землі очужілій!
На цих от чумних і ганебних «пирах»!
Щоб кров закипала і пінилась в жилах!
Щоб випалить піснею страх!
Гидкий «Пластунець» пластувати лиш годні
хіба ми, галерці даруючи сміх?
Хай навіть «Гопак» предковічний сьогодні
залишиться «правдою ніг»!
І «чорні», і «білі» стираючи плями
з душі та історії, збуримо ж пруг –
вогненну козачу лезгинку з шаблями
станцюймо, зібравшись на круг!
Воскресши з віків, далеків і безодень,
вернімось на благословенний Майдан.
Агов, козаки! Не губися і жоден!
За кожного з вас і життя я віддам!
Хіба розгубили завзяття і силу,
блукаючи простором сивої мли?
Станцюймо! Щоб здрайці в печінці свербіло,
і ворогу п’яти до втечі пекли!
Станцюймо, забувши гріхи і провини!
Народ свій подвигнемо знову на змаг!
Збудімо забуту могуть України
і віри та слави жагу у синах!
Станцюймо! Хай чують «панки доморощені»
римований суголос наших сердець!
Станцюймо «крилатію» злуки і прощення!
Станцюймо, і хай йому грець!

Понад дорогою крушина
Розклала ягоди червоні.
Лягає музика пташина
У сонця радісні долоні.

Медові очі молочаю
Перегоріли в стиглих травах,
А клени весело стрічають
Хмільних зірниць яскравий спалах.

Свічки тополь зелено-срібні
Цілують небо голубами,
І на серпневому розвидні
Перекликаються з дубами.

А за рікою, через кладку,
Тривожна молодість курличе,
І тільки степ, неначе батько,
До себе знов бентежно кличе.

2008

Дні у Ялті – ясніші, тепліші.
Починаю тебе забувати…
Вже не будять помисли грішні –
Приминати любисток і м`яту.

Знов ромашки – на хутора луках?
Лик любові квітчали в долині.
Я несла їй довіру, ти – муки.
Я мережила льолечки сині...

Ти сміявся: «Дива! Пахне сніг…».
То ж пелюстя із терну летіло.
А любов – за білявий моріг...
В жорна променів – змучене тіло.

Чом злетіла? Боялась морозів,
Трьох заметених снігом доріг.
Фіолетові літери-роси
Будять паростки снів на зорі...


2002-2012

Мінерві зле, у неї щось із нервами.
Евтерпа – терпить. Терпить і мовчить…
А змій-спокусник шелестить папером – і
вповзає гадом у словесну гидь.

Блукає глуз(д) затоптаними тропами.
Атрофувалась лексика у строф.
Мілкі слова – нест_римними потоками –
з усіх усюд. Не треба й катастроф!

Уже Творець свого не чує голосу
у галасі, ядучому як дим:
Рим_ують – і містечка, й мегаполіси.
Де гуси, що врятують світ од рим?!

2012

ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

2012.

Коли пишу пародії (о, так!),
Десь зауваживши цікаві фрази,
Хоч у поезії не зовсім і мастак,
То не судіть мене жорстоко зразу.

Мо', інший що і скаже, мо', змовчить,
А, мо', від реготу аж сльози витре,
Але, сягнувши генія, умить
Листочка з віршем викине за вітром -

Навіщо нам писати про нездар,
Що епігонять, гонять, графоманять,
Талановитять до виття фанфар -
Як в Україні геній лиш Тарас,
Що із гори Чернечої, де Канів.


04.04.2012

Обнімаю
вас,
діти первинних інстинктів, закохані петеушники,
без жодних шекспірівських заморочок,
без білих та гамівних сорочок
етики & естетики, досвіду,
що завжди тотожний скорботі.
Діти спальних районів і регіонів,
діти-гвинтики у великій Божій роботі,
щось на зразок БАМу –
аби працювали – та горя-біди не знали –
весело і натхненно,
аля-улю!

Люблю
вас,
чиїсь діти налякані,
під вікнами ПТУ номер два –
стоїте купками,
як горобці нашорошені.
Смієтеся голосно, ніби даєте ляпаси,
одягаєтесь в захисний одяг –
завжди чорний
не залежить,
хлопець чи дівчина, –
воронячо-чорний,
кар!

Боюся
вас,
ченці і черниці урбанізовані,
бо вірите тільки в себе,
солдати й солдатки на плацу дорослого життя:
вигребти, вижити, вирвати з м'ясом
шматочок сиру під сонцем,
гам,
діти…

Пародія

Нагрівся… під пахвою –
Хочу вище!
Замуркотів –
Не наламати б дров!
Де було серце –
Справжнє попелище…
“То що ти там казала
Про любов?”



4.04.2012

Згадаю школу інколи
І те, як на канікули
В бабусі пасла череду,
Гадала: що попереду?
.....................
Тепер – присісти ніколи.
В моїх дітей канікули.
Пишу цей вірш у середу,
Гадаю: що попереду?

Ты - радость моя, единородная...
Древностью живут наши сердца
Взираю в глубины веков -
Степь, ковиль, любви бегущие века...
2012г.

наче любов у часи дефолту де я не я де він не він
лягає уздовж печаль другосортна тріпочуть вогні
у пащі величного міста де живуть левиці і леви
розпашілі кав’ярні чекають на ліхтарі посеред неба

на молочних грудях тріпоче шалик рудіє шалик
у прошарку спогаду нараз випливають риси проталин
де я не я де він не він а олово прірви у межичассі
і вчасно підрізане волосся барвлене під зубну пасту

і не згадуй не воруши спогадів соснове гілляччя
сховаєшся потай як мишка- норушка і буде уже не лячно
дихатимеш просолодою і тулитимеш цитрину до скроні
пересіявши слід на сльози левиний рик на забобони

не питай куди ходила по туману босою по туману
освіти її замороч мене по туману як по титану
бродять бростю із кіньми дикими солов"їні погляди ранків
золота любов йде на пальчиках
дише вірністю
пахне манкою

Растревожена ярыми дикими мыслями
Я усердно пытаюсь покоя добиться-
Равномерно душевного "штиля"...
Закорузлыми фразами стислыми,
В бесполезных попытках остановиться,
Захожу на "мажоры" достойного стиля.

Нужен полный конкретный контроль
Над волной непредвиденной ярости-
Завершающий цикл воздержания...
Ноль однажды помножив на ноль-
Результат приуменьшенной малости,
Недостатка усердий старания.

Есть особый библейский секрет
Состояния полной гармонии-
Не дури,относись к людям так:
На предательство-полный запрет!
Дух очистить мольбой от агонии!
Заявить провокатору:"Нет!"

Листает ветер памяти страницы,
Как будто хочет истину понять.
Уходят годы- им не возвратиться.
А главное, чтоб их не растерять.

Мелькают в череде недель чужие лица,
Кружит житья шальная карусель-
И больше никогда не повториться
Такая суматошная, живучая "бордель".

Когда-то неожиданно приснится
Под кровом ночи давняя мечта.
В ночь улетят заветные страницы
В безвременную срочность-в никуда.

Початок квітня.Ніч.
Ні,пізній вечір.
Снується вірш.
Утома тисне плечі.
Одинадцята.
Двійко одиничок
відкрили ночі свій примарний шлях.

Дорога.
Струни вічних пожадань.
Бринять шалено-звільнено мотори.
Три перехрестя.
Жовтим світлофори
поблимують на першому - спіши.
А друге завше зблискує червоним -
хоч стій,хоч йди.
Перегуком вагонним
там,справа,обізветься поїзд знов.
Рвонуть машини - їм зелений.

Час.
Тече життя нічне.
Пливуть повз мене
таксомоторів жовті світляки.
І ще одне,уже біля ріки,
також знайоме,давнє перехрестя.
Темніє вулиця.
(Поміж роки
ще скільки пам"ять невигойну нести?)

Міст.
Крізь перила зблискує вода
під місяцем,як спина чудо-риби.
Незмінний доленосний поворот.
(І проситься в ту ж мить у руки хрестик.)
Всуціль побитий ямами хідник.
Ліхтар погас,чи,може,зовсім зник.
Провалля східців.Отвір чорний.
(Страх
десь там,на денці,нишкне у очах..)

Тими стежками було не ходити...
Тепер же що?
Життя,котре прожите.
Кудись майнули-сплинули літа
по темних давніх вулицях бродити.
А душу смуток терпко обгорта...
(Колись насняться троє перехресть.
Бо ще мостам гудіти під ногами.
Бо то не все перетерпілось нами.
Лише б не стали в герці час і честь.)

То тільки ніч квітнева.
То лиш мить.
Та он душа моя - з якогось дива
в минуле зазирає,юродива.
Весна.
А їй забаглося - щемить.

Ну що ж,нехай собі.
Усе минеться.
Світанок буде.
Звично обізветься -
одинадцята.
Двійко одиничок
відкриють дневі свій кілометраж.
Життя триває.
Час насправді - наш.

2012

Присядь, самотність, біля мене,
Сьогодні будемо на ти.
Між нами висохли мости,
Коли ще їх було так треба.

Пробач, самотність, що не хочу
З тобою йти на компроміс.
Ти – наче, моторошний ліс,
Мене засмоктуєш щоночі.

Побудь, самотність, порятунком
Мого збіднілого єства.
Душа – пожовкла і черства,
А була вищого ґатунку.

…Присядь, самотність, біля мене.
Ще не збудовані мости.
За нами тягнуться хвости
Біди, залитої у вени.


03.04.12р.

цей корсет зі зневаги і гонору, милий, - підробка,
низькоякісна, криво скроєна і не личить…
загатила потік любові настилом кітчу
і зворотній рахую до точки вильоту пробок.

всі квитки на виставу повернуто кредиторам,
ставки зроблено, кулю пущено… червонію…
і на всі голоси цілункової поліфонії
проривається піанісимо «Ja cię kocham».

2012

Як чекала я цього дня – і ось він настав.
То ж чому моє серце рида?
Хто змінив радість стрічі цієї
На печаль розставання гірку?
Що за ворог вистежив шлях мій
І відради моєї отруїв криниці?
Може, й справді мої почуття
Пролилися на тебе із міху закритого?
Чи й справді втихомирився Божий гнів
Карати всіх первістків?
Покладу на олтар також і тебе,
Почуття моє чисте.

густіє терпіння і чорні тужавіють вина
і губи твої так пасують вечірньому склу
що плине крізь вечір як музика втомлена плине
крізь твій комірець і крізь пальці твої по столу

всміхайся мені хай усмішка нічого не значить
хай гості не знають що тут куштували вони
не чорне вино а твої перепливи гарячі
червоні рожеві і напівсолодкі тони

покинемо їх і ходімо в альтанку під небом
вже там я нарешті вдихну твоє темне амбре
вже там ти мені і сумління і сукню розстебнеш
і щось у мені тої миті напевно помре

бо я таки зважусь і тяжко із тебе добуду
всі присмаки чорні якими зітхав виноград
хай сонце сідає хай довго ще вгадують люди
яке ж то вино розлилося як море на сад

й коли наче лози у небо вростуть мої ноги
коли я об тебе вже серце своє обдеру
я врешті скуштую тебе моя вічна знемого
моя найгустіша моя найсолодша з отрут

коли крім амбре на тобі вже не буде нічого

«Отче наш, Ти, що єси…»
…Яке квітневе небо чисте!
На перші паростки краси
Розщедрилось гілля безлисте.
І віджурились журавлі…
Така до болю недоречна –
Весни мелодія танечна
Над свіжим горбиком землі…

2001

Повінчані разом полями,
На березі зошита сміх,
У біло-проклітчаних плямах,
Єднає їх душі навік.
І він, і вона на малюнку -
Наскрізно порвуть інтервал.
Силенним своїм поцілунком
Зіллються в останній фінал.
Тихенько спадуть на підлогу,
Де квітом прокрапав бузок.
І навіть весняна волога
Не змиє їх вічний зв'язок.

«Зроби-но монтаж, Біллі!» -
Прошу у Бога,
Наслухаю весну разом із безхатьком-псом,
Що дивом урятувався від генозиду імені євро-12,
Вуха тулимо до землі,
Йде чи не йде, красна?
«Зроби-но монтаж, милий!» -
Прошу у тебе,
Щоби впасти у сон, а прокинутися на станції «Сон_це»,
З метеликами жовтими і безголово-щасливими,
Щоби город вже посаджений,
І вікна помиті,
І на душі так святково-чисто,
Як у пасхальний ранок.
...оминувши час перших очей мати-й-мачухи поміж кочугур сміття під вікнами,
Коли вони дивляться на мене розпачливо з газону під вікном –
Пакети, презервативи, обгортки з-під чіпсів, собаче лайно –
А за місяць трава гінко вижене вгору –
І закриє всю правду життєву,
як перед тим – сніг...

небо стікає дощем, а в тебе такі голубі очі -
ніжні-ніжні, тендітні і пустотливі, як дитинне море,
що легкою хвилькою лоскоче піщаний берег і втікає,
недозріле для бурі, але уже грайливе, як молоде вино

ти хитро усміхаєшся і розцвітають проліски у моїй уяві,
а зелене листячко очей тріпоче цнотливими поцілунками,
весна прокидається і спраглим березовим соком входить у вени,
знеможені довгим чеканням і холодними зимовими вечорами

тужавіють бруньки в обіймах квітня_молодця, грудям затісно в оковах
і ти вивільняєш їх, спиваючи першу пíну розквітлого бажання,
бажання дихати сильніш і гучніш розбурханого моря і весняної квітки,
котру ось-ось зірве молодий сильний парубок_вітровій

зелене і голубе єднається, сплітається і вростає одне в одного
облітають пелюстки, не в'януть квіти - народжується нове життя

2012

Розмовляють із вітром тополь сагайдаки,
Путівець полином й молочаєм пропах.
Стрімко вибігли в поле схвильовані маки,
Щоби вечір зустріти у стиглих житах.

Промінь сонця лягає у спраглі долоні,
Виграє стрибунець на високій струні.
Заквітчались роменом в рясній оболоні
Милих Любицьких лук острівці вогняні.

Гомонять перепілки в морях конюшини,
Горицвіт пам'ятатиме наші сліди.
І шикуються клени й дуби край стежини,
Мов стрункі козаки отамана ПравдИ.

А на заході небо, мов сік полуниці,
Розлилося рікою між зоряних трав.
Жовтий місяць заглянув в прозорі криниці
І промовив їм те, що раніш не казав.

2008

Коли надворі сонце сяє,
Щедро проміння розсипає,
Пісні тріпочуть у душі-
Пишу вірші.

Коли навколо вітер свище,
Холодна хвиля бижче й ближче,
Зникає щастя із душі-
Пишу вірші.

То ж не питайте, що зі мною,
Чому кладу рядки струною?
Бо коли чую крик душі-
Пишу вірші.

Чомусь не меншає іуд,
І фарисеїв стало більше.
Не тільки ллють на світло бруд,
А роблять все, щоб людям - гірше...

Забули Бога, честі храм,
Занапастили грішми душу.
Над усіма панує хам,
Трясе людей, неначе грушу.

Матюччя, наче бур'яни:
Полоти - не переполоти!
Таке життя. Прийшли "вони".
І будем бідаками доти,

Поки не увірвавсь терпець
І разом не сказали: доста!
Похмуро зирка Бог-отець,
Як Україну жре короста...

2.04.2012

Спустошений замок і привиди, привиди, привиди:
Король, королева, і подих, холодний як лід…
Була у ворожки, то взнала – не пройде і три доби,
Як буде вогонь, у якому розплавиться мідь
Фанфар. Фанфаронство розсіється, оберти, оберти
У обер-тонах надчутливості унтер-не-менш –
Не меншим, не гіршим здаватися… Що се ви робите?
Чи стачить силят відчепити прикріплений бейдж?
Замки навісні і поламані весла і весни не
Потішать ні око, ні душу – для кого, скажіть,
Винищувач кордовий, дружно гуртківцями тесаний
Над містом химер закладає круті віражі?
Вітражного скельця уламки – не калейдоскопами,
Скалками засядуть в реальності завтрашніх злив…
Чого ж ми жорстокі? Це модно так – бути жорстокими?
Порожні палаци. Літак, який сонце закрив…

02.04.2012

Нудиться вдосвіта квітень
Тужно холодним дощем.
Знову заплакані вікна
В серці народжують щем.
Хмари, завихрені вітром,
Лиш майорать у очах.
Кулик кружляє в повітрі,
Наче наляканий птах.
Вітру розмову тривожну
З кленом про щось тет – а – тет,
Може, змалює художник,
А чи опише поет?..
Рухи галузок, їх колір,
Голого стовбура стать, -
Як по корі охололій
Краплі дощу дріботять.
Скачуть у ритмі мазурки
Швидко і лунко вони,
Поки не тихне їх дзюркіт,
Наче бриніння струни.
Впоює землю волога,
Всюди калюжі та слизь.
Слово, як досвіт, убоге,
Щем прямо в серці затис.
01.04.12