Нудиться вдосвіта квітень
Тужно холодним дощем.
Знову заплакані вікна
В серці народжують щем.
Хмари, завихрені вітром,
Лиш майорать у очах.
Кулик кружляє в повітрі,
Наче наляканий птах.
Вітру розмову тривожну
З кленом про щось тет – а – тет,
Може, змалює художник,
А чи опише поет?..
Рухи галузок, їх колір,
Голого стовбура стать, -
Як по корі охололій
Краплі дощу дріботять.
Скачуть у ритмі мазурки
Швидко і лунко вони,
Поки не тихне їх дзюркіт,
Наче бриніння струни.
Впоює землю волога,
Всюди калюжі та слизь.
Слово, як досвіт, убоге,
Щем прямо в серці затис.
01.04.12

Наснилось давнє, незабутнє:
Весни розмай, десятий клас.
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє,
Яке в уяві малювалось
Барвистим плетивом химер.

Роки спливли… І що тепер?
Майбутнє те минулим стало,
Свою розкривши таємницю.
За роком рік, за миттю мить
Шалено швидко час летить.

Мені ж усе частіше сниться
Оте далеке й незабутнє:
Весни розмай, десятий клас,
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє.

*
Упало з вії
На щоку бажання,
Яке чекав усе своє життя.
А вітер здув його
Неначе ненароком.

Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
Євиним?
Бо вона довірялася йому на самоті, склавши долоньки літачком і враз:
"Фіть!"
І в ньому...
І бризкався кришталь її багатолюдного серця, як урбаністика міста... Cтрога, але осяйна Аріадна.
Ніч ,зорі ,дах ,вона.
І на верандах Русанівських Садів збирала розсипи сонця дітлашня,
І вдихи і видихи були прозорими як органза на її сукні вербної неділі.
Котики цвіли.
Цвіли котики і сон – трава.
А колись його вже дорослий велосипед спостерігав,
як клялася вона:
"Відьма я родима, справді, родима !"
Бігла згори із свого великого дитинства маленьким сонячним промінчиком. Ним бавилася, бо і він біг...
Вона - ріка.
Він- ручайко.
Вона – золотокоса
Він –однокласник…
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти. Є яблука молодильні
Потім довірялася на самоті іншому, мовчки притримуючи шовкову панчоху , що спадала із неї як ябеда.
- Кому скажеш ,кому, мамі ?
І промовисто говорить пісочний годинник ,там де південні пляжі і китайський розпис по нігтях її ілюзій.
Жовтими квітами.
Єгипетськими чи японськими…
Та не - не волхвами-волошками, а так ,дрібниця- дещиця невпокореної пристрасті прожовклої.
Це із жалості жіночої відпускаєш зиму і літо, де вії як сон,
Де сніг на віях,
Де віра у масці.
Віра у нього, самітника, бо все інше якесь грубе для нього.
-Знову ти ідеалізуєш ?
- Так, а що ?
Зухвала кицька ,блакитна смужка на його «гопницьких» штанях, чи Сузір»я на ледь поморщеному лобі.
І він грає на тобі ,грає, наче на скрипці Страдіварі.
А ти не страйкуєш.
Бо гола, чудернацька скрика, що полонить рожевою маківкою насолоди не видасть тебе, «гопнику» із квітучіх садів Семіраміди,
Із міфічних фантазій.
Хоч скрипка коричнева, немов загоріла ,як шкіра самої Наомі Кембел, і поверхня гладенька її, та співуча музика –дикі манівці сповіді.
Хоч дихає йому зачасту мовчки.
Хоч вкладається спати на його «гопницьких» штанях, довіряючи на самоті іншому ,мовчки ,притримуючи шовкову панчоху , що спадає із неї як ябеда...
- Йди.
І спантеличений погляд у великій скіфській амфорі лякається шалу :
Вона -річка.
Він - океан
Вона- золотокоса
Він чужак.
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти, є яблука молодильні...

я хотіла сьогодні цілу ніч блукати з привидами
пити чай під крилами нетлів
торкатися кінчиками пальців своїх брів
бути елегійною бути фортепіанною бути нічиєю

та в моє вікно полилося червоне вино
забруднило фіранки забруднило підлогу забруднило зір
по підвіконню ковзали тендітні малахітові равлики
а за ними шелестіли згадки твого меланжевого волосся

я так і сиділа на віденському стільці схиливши плече
тримаючи в руках чашку чаю
я пам’ятаю як мій шалик падав складаючись синіми пружками по підлозі
я пам’ятаю точні рухи твого взуття по паркету
мені здавалося що воно шоколадне
мені хотілося скуштувати твоє взуття

ти був елегійний ти був фортепіанний і ще нічий
у костюмі офіцера спеціально для полонезу мимовільно для заздрощів
я незчулася як почала летаргічно пити вино і крадькома облизувати помаду з бокала
ти танцював зі своєю уявною партнеркою і то була не я
ти танцював безболісно і відсторонено
але широкий білий пояс на твоїй талії видавав що ти танцюєш для мене
він так гаряче дисонував так болісно світився що я напевно загубилась

то напевно була осінь бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а за снігом угадувались пари в жовтому листі і прожилках меланжевого волосся
я лежала посеред величезної зали і чомусь нервово зминала шалик
дзеркала відбивалися в дзеркалах і зала здавалася безкінечною
тисячі твоїх ніг пружинили тисячі моїх сердець піддавалися
літали білі і червоні птахи

то напевно була весна бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а твої вуста цідилися крізь люстри як зелені пагони
я тремтіла посеред зали торкаючись крізь синю сукню своїх колін
дзеркала відбивалися в дзеркалах і я побачила твою уявну партнерку
тисячі білих спідниць пурхали метеликами і моє серце стало безкінечним як вони
літали жовті і чорні птахи

то напевно було літо бо за вікном на терасі снідали декілька людей
а за людьми розлягалася ріка вільна як дихання твоїх голих пліч
я ще була посеред зали а навкруг валявся твій одяг скалками чорного мармуру
дзеркала відбивалися в дзеркалах пахло солодом і зеленими яблуками
тисячі твоїх пальців летіли стрілами і вгрузали мені в груди
моє серце літало меланжевими птахами

ти напевно цілував мене в шию бо губи твої звучали брутально як Сальєрі
ти напевно затоплював мене стегнами і дихав благально як Массне
я напевно впізнавала тебе розлита як червоне вино по паркету

я жалкувала за поясом який так туго обхоплював твою талію
я жалкувала за сорочкою і краваткою
я зовсім не хотіла пестити твоє голе тіло і віддаватися йому
я зовсім не хотіла аби ти пестив моє голе тіло і володів ним

я хотіла тільки цілу ніч дивитись на болісні дисонанси твого волосся
я хотіла дивитись як напружуються твої стегна під чорною тканиною
як твоя гостра кров перетікає у щілини повітря і проникає в мене
як рухається й сяє твоє недосяжне твоє шоколадне взуття

я згодна сьогодні цілу ніч бути твоїм привидом
кожним відлунням у кожній віддалині
кожним диханням твого меланжевого волосся
кожним світлом яке вмерло на паркеті
кожною тінню твого руху

одягайся
я хочу тебе

Прив'яжу до візочка вітрила,
Понесемося в чисті поля,
Там гуляє повітряна сила,
Босі ноги цілує земля.

Закривається сонячне око
Від солодких черешневих снів,
Твоє дихання рівне й глибоке,
Разом з сонцем твій сон полетів.

по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
смайлики на баштанах засмага і петрів батіг
вишні у нотному стані як лебеді білосніжні

випелюстила до краю не лишаючи між рядків
океани твої лазурні океани першої ліги
не забирай від мене сріблясті свої вудки
не бігай дощем по спині не холоди інтригами

хлопчику мій великий зламували й не таких
суцвіття черемхові що пахли солодким опієм
доволі чекань коли вигинаються правді хребти
і опіків досить зугірше Господнього опору

доволі нести ахінею що як китайська лапша
забери в одиноку миску і знай я лапші не їм
Лотовою жоною стою на ребрах твоїх лошат
сьорбаючи літо очима нудьга бузини тремтить

Забудь мене –
Мене й мої вологі очі,
Їх сяйво рознесеться вітром чистим.
Мій жаль мине –
Так само, як і вимріяні ночі,
І зринуть спогади барвистим падолистом –
Про те, що не було –
Що не було і не могло би бути,
Забудь своє відлуння сумнооке –
Воно вже відгуло,
Відтліло, вихололо і його не чути,
Не згадуй про неходжені дороги –
Все ясно, любий,
Наче промінь сонця в грудні,
І неважливо, як іще тебе назвати,
І мої згуби –
Не здійснилися туманом через будні.
Усе уявне, але – я хочу літати.

2006

Я не наказана презреньем,
И не одарена любовью-
Я- лишь одно из многих звеньев,
Которым ты сказал:"I love you".
Хотя, я думаю иначе:
Я- просто "биостимулятор",
Я- просто трудная задача,
Я для тебя- сравнений фактор!
Пусть будет так!(что мне за дело),
Ведь, я покоя не хотела!

Хмельная паутинка
Запуталась в листве,
Здесь каждая травинка
Напомнит о тебе...
Знакомою дорожкой
Иду в полночной тьме:
Ты подожди немножко,
Не жалуйся луне.
Твой поцелуйчик-призрак:
Коснулся и изчез...
В неоновых сюрпризах
Мы обрекаем честь...
В космические дали
Уносится душа...
(Мне не найти сандалии)-
Ах! Ночка хороша!
Запомнится надолго
Ее туманный взор:
И томная тревога,
И травяной "шатер"!

Весна. Споконвічне коло,
Зелений сигнал: іти,
Пливти – кошеням чи кролем,
До берега чи мети.

Повітря міцне до сп’яну,
На плечах – зав’язі крил.
І серце таке слухняне,
Що кожен би приручив.

2012

Годинника стрілка
Пульсує: "Тік-так...".
Розбилась тарілка.
Наляканий птах
Злітає у небо.
Квартира... Книжки...
Знесилена Феба,
У стані важкім,
Тяжіє до списа,
Як дим до вогню,
Як квітка нарцису
До слова: "Люблю".

Жінка - це вінець природи!

Заховалась в таємницях.

Не сира зелена глиця -

Лиш краса душі і тіла.

Заболіло - не відчула.

Обманулась - не заплаче.

І на рейс "життя-кохання"

Поспішить. Така вже вдача!

Кто душою горит -

Не паяц.

Слезы лить -

Беда,

Но другим не быть -

Судьба.

У кого душа

Как лед -

Не влюбиться,

Ни песню спеть:

Не поЭт.

Не поет.

Слишком много

Металла -

Лед.

19.00 02.04.2012.

Ще темні хмари сонце заступали,
Сріблилися краплини на гілках,
Під сонцем неохоче висихали,
І плакав - брудом - сніг на берегах.

То тут, то там ламалися крижини
Ішла весна, гуділо навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Біліли проліски, всміхалися луги.

Вже близько дні любовного розвою,
Які дарує нам пора ясна -
Акордів неповторних диво-грою
Всміхнеться мрійна вранішня весна.

Вона - поза дзеркалом, матриця всесвіту.
Та чи збагне його погляд це, зрештою,
в'язне у тілі дріб'язку жертвою
і розбирає на пазли для просвіту,
солоду мить на губах не тамуючи.
Трішки_забавні лише втаємничені -
міс(іс) Інкогніто, міс(іс) Возвишена.
Стоп.Смуга_бар'єр.І повний вперед, што(у)рмуючи...

сієш в мої перемерзлі ґрунти свій сюр-пафос. невже проросте?
все складніше пишу і все більше мовчу про просте…
(щось не те… щось не те!)
я впізнала тебе у скрипальці в метро – ти вростав підмізинним в струну
і всміхався до кожної курви в мені, ніби вгледів у них одну:
надпостійно самотню, (р)о(з)дягнену в хіть, збайдужілість і втоми вуаль –
чорну мітку спокути, кармічне прокляття, досвідчену femme fatale…
і відтоді в тобі квітне мак-календар, а в мені в’яне часу пісочний тюльпан,
телефони судомить чужими «алло» і на пошту – суцільний спам,
і присвяти скінчились, і зблідли присяги, і привиди змазані всиніли в стегна…
ти сієш сюр-пафос в холодні граніти. «Невже проросте?» - ниє вена
(не спопсовіти б до «повсякденна»). і поки ще fatale, а не N-на -
я прошила б твій сюр у транскрипцію генів
нашим спільним Пітерам Пенам…

2012

...він мовою дерев до себе світ манив
у ньому від дитинства чувся поклик
і важко розрізнити де він снив,
а де відповідав за око - оком...
і дятла він сприймав не санітара як
а стукачем усього лісо-кодла
і навіть прозвиську своєму: "віце-хряк"
заздалегіть розгледів зоо- пломбу
мабуть щось знав
беріг, не діяв навмання
цю велич розвивав - "розпізнавати…"
"він мовою дерев…" - знаходився півдня
і мріяв дотягтись до автомата...
2012.

а я сидів очима в бур’яни
а ти стеналась ліктями у шепіт
і сонно понад річкою і степом
спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий
хоч нам і світу вже було б замало
коли терпкий затамувавши схлип
ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми
до тебе підкрадався із обмілин
та гудзики відірвані котились
шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини
затамувавши дихання і відчай
пливли собі обличчям до обличчя
важкі й солодкі наче кавуни

2012.

Як часто я тебе у снах шукала…
Як довго – виглядала у житті…
Блукала містом, подумки ридала,
Тобою марила і зустрічі благала.
А ти, мов привид, не давався… ні…

Просила долю про єдиний погляд –
Хай потім довго серце стугонить.
Ось ти ідеш… З тобою інша поряд.
Де взяти сили, щоб не виказати горя?
І знов сміюсь – вдаю, що не болить!

Ти називав мене своїм коханням,
І ненависть так щедро відміряв.
На все життя в мені оце страждання,
Моя любове, перша і остання!
А ти ж мене ніколи й не кохав…

О, господи! Пошли мені прозріння:
Як серце – лід, його не запалить.
Убий в душі надію і стремління
До того, хто не прагне розуміння
І біль жаский не в змозі погасить.

Бог допоможе і усе простить…

Хвилями-зорями в розмаю,
Душею-облаком до Прави

Десь в світі є праги,
львови, кийови та відні,
далекі і безпотрібні –
для тутешнього раю…

2010

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»

..сьогоднішнім числом переболить
Ще не вогонь, а кількатонний дим.
Корозія така огидна мить -
Новини повсякдення поміж тим…
А десь рідня… і відголос юрби
"Один за всіх - і всі за одного!"
Хай буде так, щоб тільки не гроби…
Хай буде ні, ледащих батогом…
Теле-екран - приватність гомопих
Євромайдан - очільник сподівань
А сонця так… натішитись не встиг
І півжиття заскочило за грань…
Ген прокурор, районий комірник
У нього сервіс навіть уві сні
А я помер. Для вас. Раптово. Зник
У щиру безкінечну ноту "сі"…

Корозія така огидна мить.
02.04.2012.

Я на цей день не озирнусь.
У нього очі, як за шорами.
Чужому кидаю комусь:
"Колись, можливо, поговоримо..."

В озерах небо розплескай.
Пролийсь дощем, побався вітром.
Дивись, лише не переграй -
чужішим стати вже не вийде.

01.04.2012

Я не зарікалась. Тепер - зі сумою.
Сумлінню - спокути "приперло".
Три тисячі днів я хворіла тобою,
одужала я чи померла?

Іще балансує між раєм і пеклом
душа, що у вільнім падінні.
В таких почуттях розібратись нелегко.
І добре, що дзвони - недільні.

Три тисячі днів, повних радості й болю,
у куций рядок не вмістити.
Учусь на помилках не сердити долю.
Одужала я. Похворіти б...

01.04.2012

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010

А весна починається снігом –
Березнево сліпучо-сліпим…
Ще по ньому ніхто не проїхав
І нічого ніхто не зліпив.
Він сьогодні розтане під вечір,
Але зараз, у цей сніговій,
Я люблю снігові твої плечі
І обійми твої снігові...

а снег на образах…ты спишь на сене,
мой маленький непуганый птенец.
пойдём в деревню. пахнет вечер синий
там слаще, чем стихи и леденец.

проста деревня. красные там лица,
на зипунах седые рукава.
а мы… кто мы? - в раскаяньи провидцы,
а может, мы посланники волхва?..

спи, не гадай... а там, в деревне люди
пройдутся взглядом, как по головам.
да не дрожи!, ведь что уж там не будет -
я не отдам тебя им. не отдам!..

в деревне ведьма (ближе нет подруги)
всё варит приворотную росу.
закутаю, возьму тебя на руки
и мимо ведьмы трижды пронесу…

проснёшься, и отправимся мы с миром
в деревню незнакомую, в снегу
избушки старой на пороге стылом
уляжется сердечный перестук.

мы покоримся этим красным лицам.
на них какой уж плач не замерзал…
ты просыпайся, можно помолиться…
а снег засыпал очи образам…


2012

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти чогось смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

Тонка хвиляста тінь.
Цілком на вигляд чемна.
Вночі, якщо не лінь,
позаземна і темна.

Ці тіні, певна річ,
значних накоять звершень.
Бо чим є справжня ніч?
Та Тінню без обмежень!

З відомих же причин
мовчать "учені" тіні...
Живуть та із-за спин
земних шукають ліній.

І верштається тінь,
котра - не ступінь вчений.
То гляне за плетінь,
то зазирне під кремінь...

Та тільки ліхтарі
загублять сонце в сіні,
позаземні вгорі
зберуться разом тіні.

Розвержеться, як ніч,
тонка хвиляста квота...
І жодних протиріч!
Позаземна природа.



02.04.2012

Жінка - хоча і вінець безпорадності
(зветься жіночою це таємницею) -
гонором і темпераменту глицею
звана із дріб’язку правити складнощі.
І хай типові всі риси характеру,
і у майбутнє не складно вдивлятися -
щастя тому, хто перестрахуватися
смугою зміг для спасенного чартеру.

коту со сломанной спиной не жизнь.
и он ушел. в иные миры.
и если он был вам знаком и вами любим -
это был другой бы стих.
26.11.2009

Когда окончатся бои,
из дальних гиблых мест
придут товарищи мои
и установят Крест –
во славу павших на войне,
в неведомом краю,
войне, которая во мне
закончится в Раю.

Для мудрого есть реальное знание.
Ты - во мне, я в Тебе.
Я ЕСМЬ - мой Бог.
Уединясь беседуют они в тишине.
Я люблю тебя. Ты вечна.
Пою с Тобою. Мы Всегда вдвоем.
Ты - Мудрость Жизни - Любовь.
Ты для меня вечно - Матерью-Отцом.
2012г.

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

В яблуневій колисці розколишемо спомин дитинства,
Щоб у мамин садок прилітали з пісень голуби.
Воркували б вони і просили, щоб у снах залишився
Казки ніжної дзвін і світанок весни голубий.

Срібні тясминські хвилі віллються в Дніпрові,
Як слова в моїй пісні про мамину ласку й любов,
Бо хто знає й шанує батьківські закони любові,
Той до рідної хати вертатиме знову і знов.

Я проситиму в Бога, за всіх, стаючи на коліна,
Щоб дав миру й добра на многая літа всім нам.
Щоб моя Україна, козацької слави колиска,
Зберегла у віках наших предків духовності храм.

Живу…
А на розпутті помирала –
У Вітра на широкому крилі.
Пугукав сич: „На рік... і ніч… украла…
Він дженджуристий… знають у селі...”.

Леліяв люрексом вельон ілюзій...
Не бачила ні сонця, ні зірок!
Рік Вітер жив без літавиць і друзів,
Ще ніч – від смерті власної за крок.

Хотів на килимку із дивосилу –
Жовтенькому – дрімати: хатній звір.
А я, Нічна Фіалка, голосила:
– О, не для тебе цвіль суниць і нір...



2008-2012

Віщун навідавсь уночі.
Присів на ліжка край.
Худющий – шкіра та кістки.
Очі запали вглиб.
Тепер я знала, що розпавсь
Старий і вутлий міст,
Що між «було» і «має буть»
Руки часу сплелись.
Страхав мене п’ястук худий,
Вчувавсь глузливий сміх:
"Нехай же буде вірш оцей
Як твій останній вірш".

1

Твій погляд - пріапічний.
Ти – з Панфил.
Авто – під вишнею…
Я – на прицілі…
Мені достатньо для польоту крил,
Буяння у садку тигрових лілій.
Отож, не клич у рейвах автострад.
Мені б - клепсидру, золоту тіару…
Мені цікавий той (а хлопців – ряд…),
Хто уподібниться на день Ікару:
Хто не боїться моря й висоти...
Ти вже сховався за масне віконце?
Я засліпила очі?
Що ж, прости…
Це – мимохіть!
Я ж відучора – «сонце»…


2

А ти меткий: три вишні обірвав.
Бабуся – рада… Вітре, хвіртка грюка!..
«Порше» – у двір.
Ми – у чорнильний став.
Ступаю в човен...
Весла – у прилуки.




2008-2012

Руками тільки не ловіть!
І не чіпляйтеся словами!
кільце на шиї - оберіг -
і рушничок на щастя мамин...

..а на дорогах стільки «як»?..
Їй-богу, хочеться додому!
Та ще попереду моря
і все життя несеш цю втому…
Згадай як супиться змія?!..
У неї в роті серп, не жало...
І ти повіриш – правду я
Одним рядком окреслив вдало..

..Так, не злітав на водопад
Щоб разом з ним униз на нерест..
У перший камінь: «ново-град»..
У ново роджений спів – вереск..
З трибун не закликав на бій.
У площині за справедливість
Не проголошував: "не смій"!
Коли збиралися сміливі...
У мене шкіра -- свій кордон.
З похмілля те, чи то від зляку...
Коли я бачу як "гор-дон"
Так мудро пудрить наші "баки"
Згодився б раз... а раз ніщо!
Цивілізація... система...
Не випромінюється "Що"?! -
Усі чужі, свої - окремо...

Чомусь мені здається й ви
Не відрізнялись «божим слухом»?!
... іду з провини до провин
Шукаю ліки від задухи..

Руками тільки не ловіть.
І не чіпляйтеся словами…
01.04.2012.

А я в цей день замовив "перше" -
одну із вишуканих страв.
Та той, що в кухаря одежі,
квітневу бруньку зготував...


01.04.2012

Допоки тут –
Не варто зазирати
За грані ті, людині незбагнені.
Допоки кров тече по наших венах
Ми рвемо ґрати
Облуд потворних і йдемо' крізь темінь
На Вищий суд.

Осердя душ
Гартуєм у звитягах.
Нехай ніщо не вищербить душі
В боях за правду, хай весни дощі
Омиють стяги
Від кривавих стигм. Лише війни ножів
Уже не руш!

У сяйві зір
Втопім свою журбу,
В нас вибір є – до світла, правди, волі.
Прийшла пора у руки брати долю,
Лише не будь
Рабом, ні тим, хто дух людський неволить,
У себе вір!

Зрікаймось пут,
Які скували душу,
Любім цей світ – найбільша це потреба!
Сліпих душею Татко наш із Неба
Вже не відпустить -
Пробачить всім, прийме усіх до себе…
Та док' ми тут –
Несімо світло-суть!

Пахне драниками пишними;
За порогом в діжці квас,
Поміж каглами горішніми
Тарганяччя лізе в паз.

Вʼється сажа над заслоною,
В печі попелиць нитки,
Де сільниця за ослонами –
Там яєчні лушпайки.

Мати з рогачем не зладиться,
Нагинається бочком,
Кіт старий до дзбанка крадеться
На парне ще молоко.

Квокчуть кури із тривогою
Над голоблями вгорі,
І обідню правлять строгую
Ладно півні у дворі.

У вікні на сіни скошені
Від жаскої суєти
Цуценята розкуйовджені
Заповзають в хомути.
____________________________________________



В ХАТЕ

Пахнет рыхлыми драченами;
У порога в дежке квас,
Над печурками точеными
Тараканы лезут в паз.

Вьется сажа над заслонкою,
В печке нитки попелиц,
А на лавке за солонкою -
Шелуха сырых яиц.

Мать с ухватами не сладится,
Нагибается низко,
Старый кот к махотке крадется
На парное молоко.

Квохчут куры беспокойные
Над оглоблями сохи,
На дворе обедню стройную
Запевают петухи.

А в окне на сени скатые,
От пугливой шумоты,
Из углов щенки кудлатые
Заползают в хомуты.

Сумую.Життя без радянської влади,
Та бідна країна – багаті наряди.
Фанати здрібнілі, зірки пристарілі
Приїдуть за «мани». А в мене лиш манна.
Нещасна країна. Хто дасть їй пораду.
А поки на черзі футбол і паради.

Я иду по жизни, ты спешишь- от смерти:
Паутина вечности опутала тебя...
На тебя с презрением смотрят дети:
Ты бежишь,ужаленный, от терний бытия!
Жизнь тебя пугает полнотой участья-
Думаешь Вселенная любит слабаков?
Отвергая бытность, отвергая счастье,
Ты способен грезить в зазеркалье снов.
Чтоб попасть душею в Царствие Небесное,
Нужно стать успешным челом на Земле!
Выровнять духовную радость и телесную,
А потом свой опыт выплеснуть "во вне".
Смысл инвестиций и сила медитаций-
(Результат, достойный звания мужчины!)
О каком господстве можно говорить,
Если ты пытаешься пережить в прострации,
Годы становления в вечность облечить?
В этом мире поисков нам дано наполниться,
Нам дано насытиться прелестью любви,
Чтоб потом в ином миру непременно помнился
Яркий свет негаснущей праведной зари!


Тебе Господь давал урок
О силе мысли и сознанья,
Но ты уроком пренебрег
И обесценил свои знания.
Попытка знания усилить
Ценой духовных убеждений
Поистрепала твои силы
И потушила вдохновенье.

Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
Навіки повертаються сюди.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!

2010 р.

Так тихо вечер льется, словно музыка,
Навеянная нежностью и прелестью весны.
И мысли сладко клеятся, как косточки арбузика,
Медовые, пахучие приходят ночью сны...
А утро- нетревожное, невероятно свежее
Щебечущими трелями заполнило простор.
Встает из-за пригорка "подсолнух" ярко-рыжий,
Заглядывает в окна , не замечая штор.
Земля пыхтит и пыжится, как тесто дрожжевое:
"Проклёвка" нежной травки из-под гнилой листвы.
И где-то в подворотне собака страстно воет:
Отбилась от своей шальной братвы.
Всё-всё пришло в движение, прониклось ускорением:
Подпрыгивает...Охает...Моргает...и дрожит...
"По щучьему велению", по нашему хотению-
Дорожка из-под ног в садок бежит!
А там, в саду вешнёвом, справляют новоселье
Пернатые, хохлатые, певучие скворцы!
Они трещат без умолку о счастье в доме новом:
Для них, неприхотливых, скворечники- дворцы!
Ах, суета весенняя! Такая многоликая!
Такая песнопенная, как звонкая капель!
Природа в Марте чуткая, еще немного дикая,
Но вот уже на смену спешит хмельной Апрель.

Не смію писане Барковим
Пристойно перекласти я
Й не смію навіть у розмові
Згадати вголос це ім’я.

***
Не в тім біда, що ти поляк –
Міцкевич лях, Косцюшка лях.
Та будь, про мене, хоч татарин –
І в тім не бачу я встида.
Будь жид – і це ще не біда.
Біда, що ти Відок Фіґлярин.

***
Напівмілорд, напівкупець,
Напівмудрець, напівневіглас,
Напівшельмець… Та все ж надіюсь,
Ще буде повним він колись.

2012 (переклад з російської)

Зрушує час запізнілість годин,
Промені заходу вечір надвипив.
Ти повертаєш у кожну з глибин.
Хто проказав тобі знову відчалити –
Серце печалити
Чи зупинити?
Кожне стискання і пульс неба вище
В душу вривається оскаженіло.
Місце прощання – гниле попелище,
Згарище всіх зрозумілих знеболювань
Бритвою зголював
Згортки від тіла.
Сутінки містяться поза очима,
Серця тепло як центральне опалювання.
Що нашептали нічні херувими?
Як віддавати невдячні борги?
В кожного різні боги,
Хтозна чи правильні.
В двері каюти постукує виснаження,
Молиться відчай в прийдешність світанку.
Можна пірнути, щоб більше не вистежили
Лиш за бортом не вода а вогонь,
Серце немов каніфоль
Хоче в своє Порто франко.
05.03.12

Вітер такий, що, здається, попадають зорі –
Так, наче падають яблука в білім саду.
Вина зі снігу.
Берези мої тонкокорі.
Що доганяю і що в цьому світі я жду?

Славу?
Багатство?
Кохання?
Чи святість небесну?
Може, безсмертя?
А може, сумне забуття?
Більше душевне,
Чи все-таки більше тілесне?..
Смерть героїчну,
Чи просто рослинне буття?

Осінь намазана медом.
Сметаною – січень.
Літо – зелено-червоне,
Прозора весна.

Все продається.
Й нащадки легендної Січі
Теж продаються –
Як пляшки сухого вина.

Жити стає нецікаво
У грошному світі.
Хочеться пекло побачити.
Мріявся рай.

Більше любилися тут мені
Жовтень і квітень,
Пісня дівоча стара.

Ще поважав я
Зазоряний вітряний космос.
Довго дивитись на вишню,
Що квітне,
Умів.
Гладив, як річку,
Схвильовані мавчині коси
Ніжно, без слів.

А вже як треба стріляти –
То буду стріляти,
Адже до смерті готовий,
Хоч смерті не жду.

Ну а наразі я буду пекельно гуляти,
Голий душею і тілом, –
Як в райськім саду...