Не повзу, не бреду…
По землі іду
губами,
догори ногами…
То вам не грати на дуду –
гайда з нами.
2004.

Знов наречу Ілюзію – Любов…
Геть застороги! Лет – на чорні брови,
На вигин вуст...
Улесливі розмови...
Шафранний погляд... Руки... Ніч.
– Це – сон! –
Шепчу собі. Буденщина – тривкіша.
Судилося спіткання задля вірша!

Як легко віддаватися в полон!
У рай химери плинути – повз мітли,
Летіти – одноденкою – на світло...
І гинути в зрадливості долонь.





2006-2012

Може й не видно тобі,
як риби говорять німими ротами,
може й не чути тобі
якою мовою їх голоси…
а осінь грає
гуляє міжповерховими сходами –
однаково
на якому поверсі
квадро акваріуму
життя…
І поки світ не стане іншим:
сподіватися марно –
на зміни –
без наших з тобою
слів,
що говорять їх риби німими ротами
за склом
крижаної калюжі
зими, –
де ніхто
нікого
не слухає,
не чує,
не бачить…

Тоді – нісенітниці милі,
тепер уже – донт белів,
тепер уже скепсис:
не слід було починати…
Від калію
перманганату
нудитиме,
як від слів:
Нікому-нікому, чула?
І чула. І берегла.
Ти -
моя,
але я… не можу!
Не йди… Або йди,
і забудь пароль…
А я пергідроль
дурепа, купила,
і стала на неї схожа,
аби перехожі

впізнали
яскраве пальто
на вокзалі,
де ми нісенітниці милі
казали
ін -
ког-
ні-
то.

04.01. 2012

Ніч впала тихо,
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.

Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.

05.01.2012.

я - пес. наверное, почти дворняжка.
я - пес. они лишь тратятся на корм
и полчаса на выгул перед сном.
а остальное сам. конечно, тяжко.

я - плод. наверно, яблоко, не боле.
я - плод. я просто нА землю упал,
и, может, потому, что слишком мал,
никто не хочет заниматься мною.

кому я в мире нужен, как нне вам?
кому, когда и вам совсем не нужен?
ты, мам, не разогреешь даже ужин.
ты, пап, не знаешь, сколько лет мне, сам.

а что же надо, чтоб построить дом?
всего фундамент крепкий, стены, крышу.
я этого у нас совсем не вижу.
я это сам создам себе потом.

все просто: лишь заботы два мешка
и понимания на килограммов сорок,
любви цистерна, честность - три флакона,
и тепленького на ночь молока.

2012

Пародія

Мій добрий Каштане, пропýстите, може?
Годину не всилі я Вас обійти….
Чом так офіційно? Занадто…негоже?
Ну, добре – по чарці – і будем на “ти”!
Прозоряться іскри, в дротáх вітер свище.
Тобі на прощання відвішу уклін!
А де рівновага? Я падаю вище!
Уже невагомість! Прикольно так, блін!
Не впасти б на Сонце – воно он, на вишні!
Іще попектися лишилося – жах!
Заплутався щось я в маршрутах колишніх…
Кажу ж тобі, вітре, – не п’яний я птах!

4.01.2012

Великий пес по кличці Атлантичний
Пастельним і вологим язиком
З лиця Європи облизав тайком
Усю сакраментальну пудру січня.

Печаль впилася в груди багатьом,
Та вчинок його більш аніж логічний ,
Незмінний приятель - собака тітчин,
Кортить його настійливо на «цьом».

Зимовий грим похилої панянки
Іще продемонструють сиві ранки,
Ланіт сувора паморозь торкне,

Та пес тягтиме аж до африканських
Її границь, у Середземне впхне
І втопить там старенької кашне.

03.01.12.

Тихо…
Повітря, як мокра вата,
Важке і холодне. Вранці
Стоять мовчазні дівчата
Невпевнено на зупинці.

Важко
Вдихати густу вологу
Дивитися крізь тумани,
Що всілися на дорогу,
Й чекати із неба манни.

Завтра
Нарешті накриє снігом
Всі ями і бруд. По писку
Б’є вітер новітнім ігом,
Чи здертим з вітрини списком.

Сумно…
Сміються лише афіші,
Білборди, рекламні пані,
У душах порожні ніші,
У келихах лиця п’яні…

2011

Пробуждение души человека начинается в тайной обители сердца.
На стенах Храма гуру начертал: Господь - Пастырь мой;
я ни в чем не буду нуждаться.
Так, благость и милость да сопровождают меня
Во все дни моей жизни,
и я пребуду в доме Господнем многие дни.
2012г.

Путники

Приговори меня к скитанью.Надолго,на полжизни.
Чтоб ту вторую часть мы стали посохом друг другу.
А посох гнется,не цветет.И мы как моисеево вздыханье,- друг друга разыскать готовы как рабы без имени,носящие название-Иершалаим.
В песках утонут наши губы и глаза,как чайки,прокричат на незнакомом языке.
То не язык.Наречье серое,как вымытый снег,седое,как прикосновение накануне войны и белое,как пятки нераспятого разбойника.
О как нелегко нам нести те сети рыболовные.
Мы сами-без души.Все потому что часто нас ловили фарисеи и лжехристы.
Тебя я вижу,отойди от нашей стороны,Учитель.
Мы люди грешные.
Не нам тебя крестить.
Лишь сохнет ветка на лице:морщинка,как знак,что мы еще идем.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
3 января,2012 года

Как раз в канун Рождества, вне заповедей Христа,
Рукой экс-коммуниста народ распят без креста.

Какие могут слова прикрыть такие дела?
Сожженный город дотла навек запомнит Земля.

Во имя нашего дня так долго она жила,
Собой кормила землян, любой цветок берегла.

Живое чудо создав, слова вложила в уста,
Чтоб, разумом воссияв, мудрел светлейший до ста.

Зачем же вы, "чудеса", вздымаете в небеса
Дома, больницы, леса и детские голоса?

Бесспорно, ум помутнел, коль нет подостойней дел.
Зачем вам тот беспредел? В нем горы кровавых тел,

Сегодня во всех домах живет материнский страх,
Планета летит в слезах на ваших похоронах.

Клянусь: покуда жива, я буду искать слова,
Чтоб даже слова “война” не знала моя Земля!

18 декабря 1994

Погасла в небі моя зірка
і стало страшно.
Стоїть пуста моя тарілка
без бутербродів з маслом.

Чому усі мої проблеми й біди,
які я маю,
Які лишають в серці болісні сліди,
я заїдаю....

До тебе - три кроки. Мільйони - до неба.
Від серця до серця не треба іти.
Та тільки ідемо три кроки ми роки,
До неба - втрачаючи зірку мети.

Від серця до серця згубили дорогу
І терни колючі на ній проросли.
Згадаєм - заплачем, помолимось Богу,
І скажемо тихо: нарешті- прости.

Від тебе до мене - рукою подати,
Та тільки між нами роки і роки.
І сили немає спочатку почати,
А може шкода простягнути руки?!

А може то страх не дав серце розкрити,
А може то щастя розбилось об лід?
Й хоч душу зболілу нема чим прикрити,
Та тіло заклякле накрити ж бо слід.
2011

*

Сон пропав – і все.
Тарабанить дощ по склу.
Моторошний звук.

Я любила тебе, любила,
Серце рвалось моє з грудей.
Тільки будні любов убили,
Й я пішла тоді між людей.

Все здавалося: там світилась
Зірка щастя моя нова.
Проте тяжко я помилилась,
То скалками квітла... зима.
2011

1

Мугикаєш незнаємий мотив...
У ватру підкидаєш хмиззя, дрова...
Я – в полі зору.
Лет у водорий
Моє волосся вогняне куйовдить...
Я так палала в пору завірюх!
Я бігла в літо колесом хитлявим.
Я – з роду незбагненних полетух.
Я не звичайна білка!
Я – летяга.
Тебе, рахманного, злякав афект,
Бажання казки? Не іти за стовпчик?
Твій кличний дзвоник не зупинить лет,
Не згасить шал.
Бувай!
Прости, дозорчий...

2

Вертаюся у двір – із вільготи.
Полкан гарчить у будці... Ти почистив праску,
Картопельку в жарінь покидав… Дим…
Ніч.
Під бузком пишу про голопуцьків казку.





2006-2012

Листком верби перелетіла яр:
На танго запросив підмоклий Вітер.
Не заздрю Періс Хілтон, позаяк
У неї кавалери - Гаррі, Сміти...

На сниво посягала зграя ґав –
У брами грозові летіла низько.
Текла ріка Супій - не Тигр, не Ганг -
І колисала
човники
дитинства...

Кіт вайлуватий горобця ловив,
Пив молочко з надщербленого жбана.
Ми кружеляли поміж нив...
дач…
слив…
Лили дощі...
Сріблились арки, бані...

Вже – сьома ранку. Сину - план "діянь".
Печу гарбуз.
Підсмажую насіння...
Шепчу молитву - в ритмі замовлянь...
А у дитинство – ні авто, ні кіньми...




2006-2012

Приклич. Прийду. Поспівчуваю.
Я знаю мову скрипаля…
У звуках втраченого раю
Згадаєш, де твоя земля.
Ні, не відступляться печалі!
Лише світитимуть святі…
Ми в них пізнаєм все, що далі.
І все, що зникло в забутті.
Смичок злетить, помре, воскресне…
Щоб біль собою відболів…
І кожне слово буде чесне.
Чи взагалі не буде слів...

Ревнуючи,сповідую свій страх…
Тому в очах набрякла тінь спокути.
Мабуть отак і жив ночами Бах,
До звуків нескінченності прикутий…
Церковний хор навіється в село.
У димарях затісно стане вітру…
Прийдеш і скажеш: «Так уже було --
Світ вічний і минущий, мов півлітра»…
І гул торнадо, й скрекіт канонад –
Все перекриють нетутешні звуки…
Скрізь буде Бах.І дух його – як брат.
І час тектиме нам з тобою в руки…

Зима – вже ні. Весна – ще ні…
Солоні погляди в незнане…
Вітри – бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане…
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще,але навіки…
Чиясь невидима рука
Насипле дріб’язку на ліки…
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнися променем до рим –
Щоб не були такі трагічні…

Ці смутки кожен раз останні –
Від справ важливіші, й забав.
Я їх спочатку рахував…
А потім склав із них…КОХАННЯ!

У серпні – серп:
Життя і лезо?!.
В душі побільшало снопів…
Все, що було, і що не щезло –
Цей напівстогін, напівспів…
А в ніч поспи.
Турботи в тата…
В тих снах все рідше солод жнив…
У забуття вгрузає хата.
І те життя, що в ній прожив…

Твій знак зодіаку – Діва,
нічка над нами зоріє.
Ти в мене будеш щаслива,
Анастасіє.
Вересневої казки жар-птиця
над колискою мріями сіє,
на долю Твою золотиться,
Анастасіє.
У шелесті рідного міста
над домом Твоїм, де всі є
ластівки витимуть гнізда,
Анастасіє.
Хай зглянеться пресвята Діва,
що Боже дитятко леліє,
щоб Ти в мене була щаслива…
Анастасіє.

Ярославу Саландяку

Чи кане у майбутній чорторий,
чи вкаже місце грізному бедламу -
бунтує камінь, велет мовчазний,
на бездоріжжі зрадженого храму.

У млі брати, що розгубили міць.
Довкруг не ті вже різьблені обличчя.
Його ж ні хитрістю, ні силоміць
ніхто не ув'язнив, не втаємничив.

Той - оберіг, а той - хитка плита:
у каменів також щодня зигзаги,
а він... а він - печаль і висота
загублених у мареві варягів.

Як і вони, із мохом на плечах.
Як і вони, вертається з обману.
Тому й бунтує, щоб не в жах і прах,
не в розпач ранку і не в безталання.

Ще ревно князь поклониться йому,
коли впадуть на груди орди вражі,
та чи удвох долатимуть пітьму,
породжену давно у сяйві княжім?

Слова камінні - мовби полини,
які одвіку звабам долі винні.
Бунтує камінь, велет мовчазний,
вустами Бога мовлячи людині.
2010р.

Коли душа вжахнулася пітьми,
що огортала нагло, ніби повінь -
до Неба потягнулася крильми,
вхопивши рятівний надії промінь.

Бо хибила на битому шляху...
Бо падала, збиваючи коліна...
Бо стукала у мур, стіну глуху
затвердлої і зимної руїни

невірства... Чи не був то Долі знак,
прозорий натяк, виснуваний снами?
У днів стихії рятівний маяк
душі заблудлій між життя штормами...

Щоб в мить якусь торкнутися змогла
крилом великої вселенської любові,
припавши до надійного крила
посланника Небес... із плоті й крові.

2011-2012

Чорно-білий ще зимовий день
У калюжах позмивав кольори.
Лиш одна розрада – світлофори,
І мобільний вперто: ні дзелень!

Чорно-білий прозаїчний день
Як сорока тріскотів шумами
Голуби дрімали під дахами,
Не уміючи дзвінких пісень.

Чорно-білий день як будній сон,
Як думок нав'язливих плеяда.
Голуби – лише одна розрада
Для кота що виліз за балкон.

Чорно-білий вже весняний час
Завтра подарує серцю втіху:
подих теплої землі з-під снігу -
як предтеча радості для нас.

Бачиш, діва - жовта осінь заплітає у волосся

Зірки – листя і прикраси, та дарує сміх мені?

Збережу той подарунок, щоб усе, колись збулося,

Щоб весною вже здалося, що до тебе десять снів.



Моя рідна, сіроока, в світле сонячне обличчя

Лише дай я поцілую, захищу від забуття.

Поміж нами десять кроків, довших, ніж за півсторіччя.

Тільки явні протиріччя перекреслюють життя.

03.01.2012

А,може, вже мене давно нема?

Полинула за лінії можливі?

То що ж тоді мене весь час пройма?

Печаль це? Біль? Чи примхи мерехтливі?..

А,може, я давно вже не живу,

Лиш органи існують на планеті?

А я весь час тону , тону...

Як інформація в системі ,,Інтернету”?

2009, весна

Не кидай поцілунком в мою неживу оскому.
Краще бий мовленнєво і просто в бліде чоло.
Я сьогодні уперше не хочу іти додому
І всю ніч розглядати похмуре віконне скло.

Ти шкодуєш про вдіяне. Чула від спільних друзів.
Ти страждаєш, вмираєш у муках і все таке.
Розумієш, за час у іржавій від сліз напрузі
Я сама заіржавіла, наче старий макет.

І, ти знаєш, вже вкотре із острахом синьо-чорним
Мимоволі на думці невтішній себе ловлю:
Я ж уже не спроможна піднятися над любов*ю,
Як колись піднімалась над ворогом у бою.

03.01.2012

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Вчера шел снег. А знаешь, больно.
Метель, кружа, хлестала щеки
Людей таких же одиноких
Как ты и я.
А в доме гость – холодный ветер.
Украл стихи с озябших пальцев
И не сказал, что будет дальше.
Как ты? Как я?
С тобой тепло. Не веришь? Честно.
Но… извини. Здесь места мало.
Ты молодой, а я… устала
Терять себя.
Постой, хотя пора прощаться.
Укутай мои ноги пледом.
Мне вряд ли кто-то будет предан
Как ты. А я…

Здається, мої тридцять три будуть сніжними.
Упнуся укотре у небо не думкою – ріжками.
Закутаю тіло у пледи, пірну у Булгакова,
а, може, у Скиби «Хворбу…» (Доросла і знакова?)
В оці тридцять три я ніколи, нізащо, ніскілечки
не стану на кухню – хай гості обмежаться кількою
в томаті. Ну добре (здаюся) іще – бутербродами…
Я нині межую життя не мостами, а бродами.

Тому не до свят, не до келихів, тортів і тостів!
Я маю хворобу (підступно загострену) росту.

...і Бог одарить (чи ударить) січнем,
немов дарунком (як мечем двосічним) –
бо надто пильно мрію бережем,
бо час – як кров із горла – не спинити,
ми – не дерева,
ми – дереворити,
ми лінії, прокреслені ножем,

на чотирьох долонях. Чи вгадаю,
куди веде, до пекла чи до раю,
ота, найменша, під мізинцем, де
манюня риска змінює достоту
життя та долю;
і питаю всоте
у себе, в тебе, в Бога, що гряде,

та нині ще у яселках...
- Для чого?
Малий мовчить, і ти мовчиш, дорога
зникає між снігами...
Так мете,
аж три царі згубились між замети...
- Скажи, що ж буде?
І повідай, де ти?

А Він: «Ви ще дізнаєтесь про те...»

Погладьте мене по спині,
Неначе кота уранці,
Бо ми з ним - покірні бранці,
Ми ласки не мали нині.

Погладьте по сивих вусах,
Напругу зніміть із шиї,
Як пам'ять печаль прошиє –
Читатиму вірші Стуса.

Блукатиму по сторінці –
Там те, що потрібно жінці
І те, що коту… Я знаю.
На ліжку скручуся скраю…

Немов у дивах Ісуса,
У слові живе спокуса.

2011

спить моє місто спить
котиться дріб копит
сани скриплять старі
охкає новий рік

спи моє місто спи
падає сніг сліпий
топиться в Полтві сум
важчає срібло сурм

спить моє місто спить
жовкне дереворит
славних його облич
лупає глупа ніч

спи моє місто спи
не розігнути спин
леви твої - малі
крила - по тінь в землі

спить моє місто спить
вервечка літ – як мить
тисячі снів-оман
довга його зима

спи моє місто спи
серед хитких купин
трісне пуста печать
леви-птахи злетять

*

Внук на ялинку
З вати сніжинки поклав.
Іграшкам зимно.

Кав'ярня на розі. Зсутулена постать
За столиком крайнім знесилено постить.
Кав'ярня на розі. Лише одиноко
Сумуюча постать сидить до нас боком.

Нема перехожих. Єдина людина.
Можливо ще рання для кави година.
Кав'ярня на розі. Я там не бувала,
Я каву сама собі вік готувала.

В кав'ярні на розі за столиком зліва
З тобою такою була б я щаслива.
Під музику вальсу розмову душевну
Я б цукром поклала у каву дешеву.

Морозиво й тістечка з'їли б неспішно,
Було б нам бентежно, ніяково... смішно.
А може б ми роки свої пролистали
І раптом на хвильку враз юними стали.

А може б розвіяли попелом тугу,
А може б зв'язали невдачу муругу,
А може б душі знайшли добрі тут ліки,
Щоб з вірою в щастя дожить свого віку.
2011

Вийду з туману. Чекай, спинюся...
З твоїх очей я тепла нап'юся.
А вуст торкнуся - вколюсь об скалку.
Я ж лиш людина, а не русалка.
Лише людина, й твоя льодина
Обірве серце. На дні туману
Шукати вперто його я стану.
Знайду там грудку - чорну вуглину,
Знайду надії сонну дитину.
А може мертва? Та ні, заснула.
Чого ж то гуркоту не почула?
Чи спала міцно, чи прихворіла?
Настигла втома і тут присіла?
Грудку кохання знайду на денці.
А кажуть люди, що дівка з перцем.
Яка там дівка... Чи ж так кохала
Й такого болю вона зазнала?
Зрадив кохання, завдавши болю.
Блукала, наче причинна, в полі.
Бродила лугом, у ліс ходила,
Та якось хати все ж приблудила.
Кохання мертве, зневага коле.
Принишкни, змовкни, невгойний боле!
Я не скорюся, хоч вбий навіки.
... Довкруж кружляють слова-каліки,
Довкруж напруга й брехня кружляє.
Схоже, людей тут давно немає.
То потерчата, то тролі й гноми,
То та ворожка, що до судоми
Довести прагне, все зілля варить.
А що шукає на душу кари...
Їй те всерівно. Вседно, здається...
А он і вітер гінкий несеться,
Вінки зриває і кида в воду.
Пливи, віночку, не буде шкоди.
Мо долю знайдеш десь в іншім краї...
А серце туга змією крає.
Стискає, труїть, пече пекельно...
А може пройде? Те не смертельно?
А мо навчуся із тим я жити...
У полі зійде вже вкотре жито.
Сніги потануть, збіжать водою,
Забуду бути як молодою.
Не стане туги більш за тобою.
Старечий клопіт візьму на плечі,
Його ж багато таки, до речі.
Та може вигоїть гірку рану...
Лиш думать думу не перестану.
Ходити буду довкруж покою,
В душі лишуся усе ж такою.
А хто ту душу колись побаче,
Той всі помилки мої пробачить.
А не пробаче - з гріхом у парі
Нас смерть замучить в пекельній карі.
Вийшла з туману? Навіщо вийшла?
... Відквітувала старенька вишня,
Вдягла калина терпке намисто,
Ще не скидала сорочки-листу.
Хмаринка-соня сонце сховала,
А я тепла усе виглядала.
Дрімає сонце. Йому хоч спиться,
Ще може й казка яка насниться.
А я забуду, усе забуду,
Пощо мій клопіт важезний люду?
Стежина стрімко до лісу в'ється,
Серце зболіле в надриві б'ється,
Співає пісню десь в лісі мавка,
А на кутку ген собака гавка.
Хтось тихо плаче, хтось сміх розсипав,
Хтось бродить лугом - ноги зросити,
Хтось радість поле, хтось самотужки
Тягне брехливі слова за вушка...
Піду в тумани... і заховаюсь...
З самотнім вітром там привітаюсь.
2011

Над втомленим містом туман-коктейль із життів,
Із хаосу, крику, болю, страху̀ і страждань.
«Гей, люди, постійте, сказати я дещо хотів» -
Кричиш та вони не чують твоїх намагань.

Ти наче в солодкім й водночас страшнім небутті,
Неначе в театрі абсурду і фантасмагорій,
І правду тобі відкопати, відрити, знайти,
Потрібно серед неправдивих, нечесних історій.

«Юначе, постій – тебе кликає раптом юнак –
Ти тут гаманець загубив, чоловіче, візьми».
Береш і міркуєш: «А раптом то якийсь-то знак?»
І зло обриваєш: «Ну, хоч казна-що не верзи!»

Постійно в полоні канонів навіяних світом,
Постійно серед нісенітниць і купи лайна,
Шукаєш за кожним усміхненим й добрим привітом
Брехні і нещирості, сповнених жаху та зла.

Та треба ж нарешті відкрити заклеєні очі,
На світ подивитись, сказати захоплені фрази,
Не треба здаватися гіршим із ранку до ночі,
Душа заспіває, побачиш юначе, одразу!

Буває люди плакать хочуть,
Що їх серця, мов лист тріпочуть
Від подихів життя вітрів.
І добре це, якщо ти зрозумів
Чому сидиш ти й голову схилив...
І тугу взявби і полив
Сльозами смутку тихого життя,
З якого ще немає вороття,
Життя, що мовчки в очі заглядає,
Махне рукою... і байдуже так зітхає,
Що серце аж судома зводить,
Тому що сенсу в існуванні не знаходить.
Бо радості й тепла у ньому є багато
І хочеться комусь його віддати;
Та де ж вона, ця дивна "хтось"?
Не раз сказать вже довилось,
Не два, не три, чотири, п"ять...
А почуття, чомусь, все сплять.
Кого все ждуть, кого чекають?
А дні все швидше проминають,
Й не можна біль цей втамувать...

2005 рік

Коли вже я себе проявлю?..
Коли поставлю за мету...
Коли душі своєї мальви...
Я посаджу собі отут...?

Коли побачу я для себе,-
Душі своєї дивний цвіт,-
Аби мене в піснях шалених...
Признав отут прекрасний Світ...

А може і не визнав зовсім,
Аби лиш стежку показав, -
Аби загадане збудося,
Аби я знов щасливим став...

епілог
І поплелися знов рядочки
І я на мить лишився тут, -
На мить у своему садочку,
Котрий я знову тут відчув.

Дякую:-)

Огрядний Мак очима їв Красолю…
Освідчився: «Ти – найпалкіша… в полі…».
Круг юнки,
немов локшина,
вгинався…
Прихильності нахабно домагався.

– Люблю я, Маче, не тебе – Солодкий Корінь...
– Юнак продажний… житимеш в коморі!!! –
Мак торохтів. –
Я ощасливлю дівку!

…Я зрізала його суху голівку.




2006-2012

З Нового року я легенько
почну новенькеє життя,
а це, що маю я стареньке -
якось закину в небуття.

Якось закину всі проблеми,
і новим світом назовусь,
І все, що було й є у мене,-
На те я якось не дивлюсь...

І залишиться лиш надія,
Що я про все уже подбав,
Та тільки сумнівом повіє,
Що я ізнову все проспав.

Вона зі мною вийшла із таксі.
Був закоротким жовтий сарафанчик.
Підбіг мужчина – змити з ніжок сіль.
Землячка Оля подала стаканчик...

А я була – мов срібний поплавок:
Пливла до сітки зваб, а далі – опір...
У рань дзвонив супружник, вдень – синок.
Потемну Оля залітала в номер –
І я повчала, попрікала тим,
Що смажиться на любощів анклаві.
Вона в одвіт:«Курорт… і «мен крутий»…

У жовтні стріла Олю у Полтаві.
Дала їй фото, де вона і він,
Зайшла в аптеку – щоб не бачить погляд,
Яким – із-під рудих вологих вій –
Світлинку цифрову охопить Ольга...

Вона була такою, як усі,
Хто приїздить на море в тридцять сім.

А мо’, я мов залізком катувала,
Коли їй фото у правицю вклала?



2006-2012

А вранці Сонце засвітило...
А в дні новім душа зустріла Вас...
Так дивно... Та не пишеться про крила,
про пісню в серці й невідчутний час.

А тільки щось там завмирає...
Отам, у грудях, коли поряд Ви,
хоч справді, хоч у мріях-горностаях.
І день новий це все мені розкрив.

А в серці щось таки змінилось.
Стихія п'ята в нім тепер живе,
що стала дорогим для мене чимось...
І все дорожча з кожним нОвим днем.

(2012 р.)

Учора подзвонив мені юнак
Пропонував… „зустрітись для інтиму”.
Послала враз його далеко так -
По пилосмок, здається - тільки в риму.

Пошкодувала зразу: «То хана!
Та хоч би поцікавилась, як звати,
Який по гороскопу в нього знак,
Та, зрештою, яка хоча б зарплата»

І так цікаво, аж трафляє шляк -
Звідкіль мій номер у його блокноті?
Невже там пише – «Майя Залізняк»?
Ні, чесне слово, просто цирк на дроті!

О, як чекала на новий дзвінок -
Невже не міг хоч раз ще подзвонити?..
Та винен був неякісний зв’язок -
Чи то гроза?… Коротше, ми з ним - квити…


03.01.2012

Авжеж. Вона й безлиста сяє,
Чим вабить звірів і царів…
Такі, як я, чужі у зграї.
Тож сам-один сюди забрів…
Неприпустимо, щоби згинув.
Неприпустимо, щоб забув –
Її, величну і єдину,
На щастя дану й на журбу…
Я втік від себе й від погоні --
Усі, що міг, спалив мости…
Та тихо падають на скроні
Пожовклі осені листи…

Ворожки безсилі
Супроти цих сил…
Злітаю на хвилі
Без весел і крил!
Не я це наміряв,
А доля моя.
Мені за повір'я –
Лиш чесне ім'я…

А ти вертаєшся у піну…
У піну хвиль під небеса…
Чи не за це тебе, невинну,
Ужалить сутінна оса…
Що вмерти згодилась – природньо.
Бо скрізь чужа тобі земля…
І дев’ять пік, – мов у колоді,
Тепер у серці короля…