Зачем ты одеваешься небраско,
царица перекошенных полей?
Напрасно жить. И умирать напрасно.
И на соплях не сваришь суперклей.

Всё это, к сожалению, не ново,
как отгудевший оттепель Хрущев.
И на сердце, кровившем так вишнёво,
следа не видно прошлых ран и швов.

"Не ешь поп-корн под скрипы телебасен
про мир без войн и прочью трескотню", -
так дубу отвечал когда-то ясень,
попсу в себе пресёкший на корню.

Не то, чтобы в рядах редели блоки,
не то, чтобы меня замучил страх, -
но мы теперь подкованы, как блохи,
и говорим на разных языках.

Когда своею царственною ножкой
ступала ты в тетрадные поля -
их чернозём - не мало и не множко -
был, может, плодородней, чем земля.

Но нынче перевёрнута страница.
Возведены в грядущее мосты.
А хочешь - золотая заграница
излишние поможет сбыть мечты.

Звездою путеводною макдональдс
сияет, пусть меняя "жо" на "мэ".
И славно знать, что более никто нас
не загоняет в рамки буриме.

Что все мы перешли на новый левел,
что больше ничего нам не извлечь
на этой почве - ни зерна, ни плевел.
Что ты обречена, родная речь.

А жизнь моя среди аллюзий грузных
наверно пролетит куда-то вниз,
оставив, как подбитый кукурузник,
лишь чёрный дым на белизне страниц.

И остаётся - править наши тексты,
надеясь, что в бессонной тьме зевак
твой новый бог - нисколько не ацтекский
пернатый змий - подаст мне верный злак.

Дівчинкою в блакитній вишиванці
Бігтиме небо на зустріч ранкові.
А зорі
Співатимуть чисту осанну світлу.
А на ґанку
Вмиватиметься від щастя кіт,
Що звечора
Загостив у дворах…
Страх
Перед чимось незвіданим
Згорнеться клубочком
На дні серця,
Бо місця в душі
Йому не буде.
І тільки долоня
Тремтітиме в сонному чеканні
Рідної руки,
Що загубить мене
У своїх обіймах.
А небо так вільно у блакитній вишиванці
І досі біжить
В глибину
Ранку
Рожевого.

Вростаєш шаленим вітром у висохлий лист акацій…
Немає на себе ради
Пером по білому аркуші.
Життя – то не тільки спогади –
Висока надпровокація
Того, що чекати в простору,
Того, що робити завтра ще.
І гне до землі ілюзії
Столітнім надтріслим деревом.
Твою монолітну відданість
Вагітність буремних днів.
Пером по білому аркуші
І вже виростає марево
Маленького світу світлого
На серця самому дні.
І тільки тремтить над бурею
Незламаний лист акації.
Впізнаєш у ньому дівчинку
Вчорашню таку до сліз.
І ти ніби вже давно не ти…
Лише ота провокація.
Вростаєш шаленим вітром
У кроки життя малі.

Недопите моє глясе.
В шибку стукає ніч і злива.
Я тобі дозволяю все.
Молода ти моя, красива.

Нагромадила купу слів -
І у двері пішла відразу...
Я прощати завжди умів -
У собі не ношу образи.

Навздогнавши твій силует
У дощі - притулився станом.
Ну, а потім ми - тет-а-тет,
Ніби вперше чи у востаннє.

Поскидали плащі на стіл.
Заважає білизна в ліжку.
Буде шал, буде танець тіл
І по спині нова доріжка…

Я прощаю тобі усе:
(Ще орел, але в сивім пір’ї)
Недопиту в кафе глясе,
Нігтів слід по душі і шкірі…
17.02.12.

Коли усе ж залишиться сльоза
Клубочком тиші в горлі пересудів,
Йтиме гроза,
Засмучена гроза,
І йтимуть люди,просто йтимуть люди...
Отак от ешелонами крізь нас
У пущу слів безтямні й без’язикі...
А ти мені - на відстані вина -
Такий далекий і такий проникливий…
Коли усе ж залишиться печаль
На дні ночей…
Так хочеться змовчати…
Проситиму у осені плеча
На грані необдуманої втрати.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Гегемони вживають вино,
Що чорнилом в народі зветься.
Боже, як це було давно!
Боже, як же марудно серцю.

А від клубу лунає спів:
То співає радгоспна капела
Про халявку майбутніх днів,
Про щасливі вкраїнські села.

Повмирали давно пияки,
До епохи маку й конопель.
Залишились одні співаки,
Залишився спустілий Чорнобиль.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Зриваю яблуко нестигле
(Ніхто ж від того не помер)...
Воно й злякатися не встигло,
А я сторінку Літа стер...

Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так одвіку було
й так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем
лиш тоді плетениця тернова,
коли вільна душею людина
по волі квітчається терном,

тямлячи вищу красу,
ніж та, що кричить на майданах:
«Гей, хто до мене? Ходіть,
я кожному в руки даюся».

Путь на Голгофу велична тоді,
коли тямить людина,
нащо й куди вона йде,
не прагнучи інших тріумфів,

знаючи іншу величність,
ніж ту, що на троні гукає:
«Я з ласки бога цариця,
бо, гляньте, – сиджу на престолі !»

Хто ж без одваги й без волі
на путь заблукався згубливу,
плачучи гірко від болю,
дає себе тернові ранить,

сили не маючи стільки,
аби від тернів боронитись, –
боже, пожальсь тої крові,
що марно колючки напоїть !

Ліпше б вона на обличчі
краскою втіхи заграла,
очі комусь звеселяючи
десь на невинному святі.

30.11.1900

Де та сила, де та воля
встати з серцем на долонях?

Скиглить, плакати, боятись,
очі в небо - Бога звати,
чуда прагнути, чекати
у болоті скраю в хаті…

Вирви серце, дай роздути
вітру вогник призабутий.
Підійми над головою,
глянь навколо – люд з тобою!

Світять душі заповзятих,
На болотах палять хати,
Розганяють морок ночі,
Шлях у темряві пророчать.

2011р.

Пародія

Знов відстав –
А я і не втікала!
Змучив душу –
Пожалій хоч плоть…
Німо-німо… Хоч
Давати драла?
Не надійся,
Трохи… верховодь!

19.02.2012

Познайомилась із хлопцем Галя у суботу,
Той сказав, що він боксер і майже майстер спорту.
Хлопець гарний і стрункий, ще й статурний досить.
Говорити добре вміє й класні «шмотки» носить.
Пили каву у кафе, а потім пиво в барі,
Довго ще гуляли містом Галя з Грицем в парі.
Потім з нею під під’їздом трохи реготали,
Так сміялись, що сусіди нервуватись стали.
- Ти вже, Грицю, будь тихіше. Певно, сплять вже люди,
Бо народу половину зараз перебудиш.
І не думай у під’їзді щось кричати ще раз,
Бо в сусідах он навпроти маєм теж боксера.
- Я нікого не боюся! Мила, не хвилюйся!
Хай виходить! Я із ним швиденько розберуся…
Тут відкрились різко двері… Повний ступор в хлопа.
Очі, певно, від страху аж вилізли на лоба!
Так рвонув – штани аж трісли. Так тікав бідака.
- Щож ти, Галю, не сказала, … що боксер – собака.
2012

Рука без пензля світ малює...
Шепочуть губи про німе...
Не поминай незнане всує -
Нарине враз, і як пройме...
На лов зберуться побратими...
Один казан і ложка теж.
І ти, закислий поміж ними,
Бажав би вмерти... а не мреш.
Бо щось таке у душу лізе,
Що хоч діли себе на "два".
Ключ загубився від валізи,
Де спухли з голоду слова.
Зв'язати сум - мотузка трісне...
Ні зойку - глина та струмки!
Віддай моє - хай навіть прісне...
Переплету усі думки...

***
навмання відкрила книгу читаю
„стара сосна проповідує мудрість
і дикий птах визойкує істину”
слова зазвучали як формула
дивовижна і мені необхідна
уражена закрила книгу...
і от вже вкотре
гортаю сторінка за сторінкою
перебігаю очима рядки
та саме цих уже не знаходжу
цих що зрозуміла
запам’ятала
може саме тому...

„стара сосна проповідує мудрість
і дикий птах визойкує істину”...

так саме тому

Не знати як в маршрутку повну зранку Вася вліз,
Напхалось стільки люду там, що ледве не зомлів.
Стиснули так, що й не дихнути. Зовсім вже біда.
Уперлась Васі бюстом в носа жіночка руда.
Боявсь підняти навіть очі, дихав через раз.
Терпів, не рухався бідака, бо не до образ.
Стояв, як мумія сушена. Люд усе ж кругом,
Вона зупинок через п’ять помітила його:
- Я мушу спертись на плече, бо ззаду хтось насів.
Бо їду майже з півгодини на одній нозі.
- Та, певно, більш, ніж з півгодини – шепче Вася їй,
Якраз ви, пані, примостились на нозі моїй.

2012

- Позич мені, Валєра, гривню - попросив Тарас,-
Бо на перерву вже дзвінок тепер буде якраз.
То ж вируч нині, друже. Бо з грошима, бач, біда.
Напевно, завтра - післязавтра я тобі віддам.
Тарас поглянув трохи скоса, каже: - Вибачай,
Чи ти мені останнім часом часто позичав?
Валєра довго, довго думав і таки почав:
- Та я тебе, Тарас, щотижня майже виручав.
Ти ж вчора мав «відмінно», та забув щоденник свій,
То я ж сказав, що без проблем тобі позичу мій…
2012

В день Святого Валентина щось сумна Людмила,
Раптом хтось до неї дзвонить: - Добрий ранок, мила!
Та й питає: - Чи у тебе вже з’явились крила?
Ми з тобою тиждень тому ,певно, говорили.
В інший день вона б спитала, що то за мармиза?
В день закоханих чекаєш все ж таки сюрприза.
Голос нібито знайомий. Серце все ж відкрила
І сказала: - Якщо треба,- значить, будуть крила…
Та Амур чомусь не вибрав їй стрілу кохання.-
Про крило спитав той заднє для РЕНО МЕГАНА….
2012

Її ховала ніч у кривизні дзеркал,
Пацьорками дощу гасила жар у скронях,
Світився тремко тіла пів-розквітлий сонях,
Кориця, кардамон і кінчик язика…
Зміїні розчерки ліниві, точні, сонні.

І падала навзнак, злітаючи над світ,
Мереживо панчіх зросталось з голизною,
Медвяним воском, снігом, срібною лускою, –
Така, як марив, – дика, проросла в траві
Крізь ночі спрагло-синю нехіть, і не встоїш…

Лиш не відводь очей, бо стрілися на час,
Випалює цей танець саламандри душу.
Огненне жало болем пестить, ранить, рушить
Усі основи світотворення нараз.
Долонь сахара обпікає груди-груші.

Відгусла дивна ніч, а з нею сон про жін-
ку м’ятну, панну білу давніх віддзеркалень.
Підборів вистук розгубився тихим жалем
У світанковому пробудженні стежин.
Твій світ гірчив мереживом панчіх. І жалив.

19.02 2012

Сьорбнув Сонця... Міг би і допити...
Та кому захланність до лиця?
Краще стану тут, посеред жита:
Може, світ впіймаю на "живця"...

Ну давай, паркуй свій пафосний Сітроен
На краю обніжка.
Світоглядний нокаут енного міста N –
Репортажі з ліжка…

Не проблема, можна всюди, куди кортить,
І не тільки в сексі.
Я не півтебе, я навіть не цілий ти,
Я – окремий Всесвіт.

Як набрид мені мережаний твій обрус!
Мине другий тиждень,
І тоді я ще подумаю й повернусь:
Мене другий ти ждеш.

Із нічого поналіплюємо погрудь
Раз, два, три – вчетверте,
А коли борги наважуся повернуть –
Невідомо, стерто.

А коли пігмеї виструнчаться в ряди
І у наступ рушать –
Ми з тобою рік повзтимемо до води,
Не знімавши мушель.

Я сплету чотири лапті й один вінок,
Стане жити краще.
Ми зіграємо ще в кіно, і в доміно.
А набридне – в ящик.


18.02.2012

Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала –
І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари
Заглядали в безсоннії очі,
І страшніші, ніж сонні кошмари,
Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,
Налетіли, тяжкі та суворі,
Ох, непевні ті думи страшнії,
Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море
Своє хибке човенце зіпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
Світовеє серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,
Хто не думає ранку діждати…
Хай же думка моя вільно лине, –
Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю.
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

Україна, твій Край пісенний, небесно- волошковий,
Духовно зростає Кия Град багатоповерховий...
На все прийдешне Воля Неба.
Україно рідна, добротою щедрості - красива й мила,
Геном миру любові, життєвим -Твоя могутня сила!
2012р

Карб самоти – довічний. Стежка прощ
Не заведе у жевриво бруслини.
Зелений з ароматом дині дощ
Відрощує жалі, чуприну сина...

Себе опанувала. В стиглі сни
Іду хвилястим золотим тунелем...
Подолом ще торкаюсь капустин,
Засмаглими руками – неба гелю...

Порахувала кроки, півковтки
Серед курганів зрослої цикути…
Вже не жадаю дотиків руки
Того, хто з моря виманив у смуток.

Я – жінка Осінь. Тьмі холодних душ
За безцінь продавала мушлі, спеку...
В благе цебро насиплю смокв і груш.
Цвітіння бузу обіця лелека...


* в сутність (лат.)


2006-2012

Трохи дивно, що перша цигарка
вже не збуджує - просто сліпить,
і на мить від пустого світу
відмежовує довгим ранком.

І сьогодні здаються безримими
учорашні потоки віршів.
Боротьба проти славної більшості
так жорстоко тебе скалічила.

Хто був поруч, тримається осторонь,
і, здається, сама на вітрі.
Ти покликана щось змінити
у гнилому, на жаль, часопросторі.

Опинилась у групі ризику,
розламалась на до і після,
і крокуєш душею по вістрю,
і не гнешся під їхнім тиском.

Знаю, сильно хотілося плакати
розтрощити гидкі гримаси,
але втримайся і тримайся
і Господь тобі скаже “дякую”.

18.02.2012р.

Ми з’являємося парою на мить,
Або дощиком , якщо вже пощастить.
Сонце сходить - висихає те і те,
Незворушні тільки тиша і блакить.

18.02.12.

* * *

Як па́горби були високими, мов гори,
А скелі досягали до небес,
То й квіти бу́ли більше кольорові,
І чарував нас блиск озерних плес.

Безкраї ніжками вивчалися простори,
Коли їх пестив Бога ніжний перст,
Й дитячі думи, чисті, неозорі
Не знали ще, що в долі є свій Хрест.

Павло Гай-Нижник
18 лютого 2012 р.

Ти не пали, це все неспокій,

Вже скільки ось минуло років,

Вже з півдня всі йдемо туди...

Чому ж печаллю так цвісти?



У чім твій жаль, було побито?

А чаша винна ж не розлита?!!!

Несеш найкраще крізь життя,

Буває біль і сум'яття,

Буває гірко.Й попри все

Єднає думки це просте:



І програш ,також, перемога,

Там знайдеш новую дорогу.

2011

Серце в долоні
тріпоче
відверто
слово на троні
уроче
і вперте
дійсність затерта
і загнана в кут
дійсність – то Юлій
а слово – то Брут.
Рими у сулії
ллються чар-зіллям
справжність холоне
бо хвора безсиллям
лети, махаоне,
ілюзія світу
віта втікачів
від обридлого «скніти».
Хто не навчив
себе бути
реально
втікає від спрута
з ім’ям «тривіально»
від себе ховає
нікчемну поразку
у мандри по краю
фантазій і казки.

Цей погляд півцарства вартий.
І запах найкращий тим,
що пив я його із кварти
Ковтками солодких рим...
І тиша була і Грудень...
Весна згодом змиє грим...
Ніколи вже так не буде,
Хіба що бабахне грім...
Забудем -- звідкіль і хто ми.
Русалкою вийдеш -- втіш...
Київ -- Обухів -- Житомир
Станеш не скраю, а між...
Відплатиш за Царство повним
Робочим до ночі -- днем.
Зі мною поруч трьохтомник
Цікавих до смерті тем...
2005.

Там палає земля
кулі валять із ніг
безборонна тут я –
зимоподихом – дні

совість слів не бере
а свідомість в огні
боронила б тебе –
свідки – стигми німі

на потоптаний ряст
чужинецьких небес –
окривавлений стяг –
вгору піднятий перст

ти казав – убивав…
бо інакше не міг
я трусилася вся
як осиковий лист

повернув не до нас
був далеко, в тяжбі,
вогник полум’я згас –
скам’яніла в мольбі

розминулось життя
у війні не за нас
все проплакала я
і став відліком час

Мрія вселилася в душу
Мрія жила в безнадії
Ти оживив мрію
Виплекав наче ружу

Мрія плющем стелилась
Мрія тягнулась до сонця
Мовчазно край віконця
Мрія до Бога молилась

В мрії любов палає
Мліють думки в ейфорії
Серце байдуже не вміє
Стомлено, стишено мріє

Світлини нічки з відблиску вогню,
жага гітари з віщими очима,
і босій ніжці вже не на стерню
на просторі високого інтиму.

Ганяло тишу радісне - ку-ку! -
Та нам літА не баглося лічити.
Цілунок перший іскрою в щоку
і глеком нерішучості розбитим.

І світ, і відчуття - на кругозлам.
І слів, і жестів сонечка в розкриллі...
Цілунок другий, ніжний, як бальзам,
заховано у зоряному пилі.

На Шлях Чумацький нічка відпливла -
услід у схрестях погляди і руки.
В цілунку третім - ранішня зола
од полум'я нічного та розлуки...
2012

Пародія

Є об’єктивні речі –
Та я ще той суб’єкт!
Тривожить кожен вечір –
Ні-ні, не інтелект…
В житті усе можливо –
За щастям, до мети!
Четвертий раз “наліво” –
І знову вдома ти!

18.02.2012

як висохлий ладан
горить – не загадуй –
і хто ним колише.

між "можу" і "мушу"
висотує душу
жаровня затишшя.

в'яжи мене, буре,
гарчанням похмурим
і втомою нехтуй,

якою свобода
ітиме по водах
вражаюче-легко.

Ми з тобою такі молоді,
як сонцем налиті
медові яблука.
І я липка до Тебе
косами.
Ми покупані росами.
Повінчані травами.
Кучерявими
барвінками.
Купальськими віночками
кинуті у річку ми.
І духмянемо ватрою.
Перцевою м'ятою.
Розіллємось -
трембітою.
Ми розкинемось вишиванкою.
І застигнем лавиною.
Кара-Дазькою!
Божевільною...
Впадем тугою,
що колись ми були
такі молоді,
як сонцем налиті
яблука...

(Коктебель, 2005)

Крутими в житті бувають злети і падіння,
Та долі нам не обминуть.
Весь час тернистим шляхом ішов до Тебе,
Второпавши цю одну-едину путь.

Зіронькою усмішка Твоя в далині,
В купелі Храму тридзвонній.
І краса в ній, й сонця досхочу.
Радію кожному Твоему Слову,
І попри все - Тебе люблю.

....................................
Когда формируется ядро - узы любви,
В жизни наших мыслей есть два пути -
Мы идем либо к мосту, либо к стене:
Стена - это невежество, а мост - откровение...

Мир, простота, красота и бесстрашие -
Слова Христоса и Первосвященника на Земле.
Душа плюс Любовь и Осознание
Всегда принципом единства, - взаимосогласие.
2012р.

Місць уповні -
тому й не спиться.
Очі бездонні,
наче криниця.
Білої ночі
щастя цвістиме...
Безумства хочу:
я - одержима.

Єрусалиму тільки снігу бракувало...
Мигдаль начебто на те зацвів,
Щоб мокрим снігом пелюстки вкривало,
Щоб змовк на день пташиний спів,
Щоб морозець на ковзанку перетворив дороги...
І все це лиш на те, аби зробить кілька світлин
Та дітвора забула про шкільні пороги...
...Ні, хай краще сніг обійде стороною мій Єрусалим.

Медовились вітри...
А осінь падолистно
Закохана у тебе до нестями.
Ти прийдеш в дім без стуку,
Банально й ненавмисно
Розкажеш про погоду цими днями.
Ти скажеш, що синоптик
Вгадав прогноз погоди
І завтра всі ми в ірій вирушаєм
Таможні бабця-осінь
Дає на це нам згоду –
І в зиму нас, триклята, проваждає…
Дрібненький чорнобривчик
Пасеться на морозі,
Вишукує, нещасний, порятунку.
Зігрітись я ж не взмозі,
Зігрітись я ж - не взмозі,
За винятком твого лише цілунку.

В сотый раз из грязи в князи
(Что не каждому дано)
Скачет кролик-энерджайзер
В поучительном кино.

У него - квадратны цели.
Мир прямоугольный сей
Он раскроит, он поделит
На врагов и на друзей.

Он грядёт - евангелистом,
Штурмом взяв за пядью пядь.
Он - надёжный, он - пушистый,
Блох в подпушке не видать.

Косит кроликовы души
Алкоголь и анаша -
А у нашего зверуши
Батарейка хороша.


2011

Так финт готовит пентакампеон
И урка норовит воткнуть заточку. -
Не слишком-то стеснением смущён,
Ты влазишь в мою жизнь своею строчкой.

Да на, да влазь, накушайся, зажрись,
Упейся и умойся, человече.
Когда ты оцифруешь эту жисть,
Тебе, конечно, станет много легче.

И станешь ты не столь непроходим.
Что ж, вижу некий знак в твоих стараньях.
А впрочем, я и так по выходным
Сам по себе в рефлексах и в сияньях.

То вырастет густая трынь-трава -
Мол, недалёк, мол, грустен и не стою,
То вдруг накатит сущь существова
Со всей своей несметной полнотою.


2011

Коли настане ера вечора,
Я вимкну місяць. Лампа вмре...
І зійдеш ти із мого речення
У паралель від ноти РЕ.
Вітрила сну іще не піднято.
І поки ми одне - лице,
Ніщо не додано, не віднято-
Тобі подобається це?
Ой, горе нам - умов невільникам!
Серед тайфунів і пожеж.
Любові теж потрібні спільники -
А в темряві -- шукати де ж..?

Я вже замовив коханій весну
З лісом підсніжників білих.
Жду не діждуся, аби далину
Сонячний промінь прострілив.
Я вже потоки розбурханих вод
В мріях пускаю у доли.
Жду не діждусь, щоб морозяний код
Зламаний був березолем.
В день той на милу туніку ясну
Теплого неба надіну...
Жду не діждусь, аби знову весну
Бог повернув в Україну.

18.02.12.

Скупе і вкрай необтесане.
Пливе, похлюпує веслами...
Засад багато попереду.
А сад розквітне у середу.
Інь - Янь поєднати зможемо.
Пеан* співають не кожному.
Вітраж за сумісність кольору...
Вантаж ми розділим порівну.
Поснем, на ранок воскреснемо...
Усе починається ВЕС-НА-МИ!!!

(ПЕАН - у стародавній Греції хоровий гімн на честь Бога)

До жовчі вицвілі фіранки,
цілую в підборіддя схил Дніпра;
склепіння неба, вірші, рани –
загоїлись, мов зречення Петра;

змінила з чорної на білу
кров погляди; з гори котився дзвін:
з-під язика летіла піна,
горілку всі замовили на всі;

і покотилось далі, глибше:
на цвинтарі, між бур’янами, сплять
новопреставлені й колишні
і слухають, як місяць йде у в’язь.

І горілиць на конюшині,
зірками прицвяхований, розлігсь,
а з ран моїх розп’ятих синя
поезія тече медвяно в сизь…

Так млосно, солодко… ПарАлюш
росу розбив, мов гори – Карабах;
себе «Кавказом» відчуваю
живим в Паламаренка на вустах…

В снігах намацуючи шлях,
Вітри махають крилами.
Тремтять дерева у садах,
Тремтять дерева у садах,
Під білими вітрилами.
Летять сніжинки з верховіть
Сріблястою принадою,
А я тебе одну щомить,
А я тебе одну щомить
Замріяно пригадую.
Вслухаючись у спів вітрів,
На сніг дивлюсь і думаю –
Навіщо влітку я зустрів,
Навіщо влітку я зустрів
Своє кохання в Умані?
Весни світанки молоді
Снігами наполохані,
Мов біля тебе я тоді,
Мов біля тебе я тоді, -
Нестримано закоханий.
Тріщить морозами зима
Іще вночі за вікнами,
А серцю спокою нема,
А серцю спокою нема,
Немов порою літньою.
18.02.12

це ж Воскресіння Господи це Ти
ці явори як сумовита варта
о Господи чого ж спокуса варта
коли вона не варта самоти
ні самоти ні болю ні краси
хіба що дива ну хіба що дива
яке приходить тихо й незрадливо
якого за плечима не носить
воно тремтить і гіркне полином
воно голубить радісно й несміло
воно ж таке
а втім яке вам діло

яке красиве Господи кіно!

Пів світу плаче, а пів світу скаче…
Кожному доля власна, одначе -
зирить на зорі хтось, гублячи втому,
в блюдці калюжі, на стежці додому,
інший, у небо піднявши зіниці,
снить журавлем – не цінує синиці…
Ходить по світу і щастя глядає –
буде – не буде, а хто теє знає?..

Всім у дитинстві сонця десниця
пестить-голубить усміхнені лиця.
Всім усміхаються трави і роси,
кличуть поніжити ніженьки босі.
Кожному щедро і щиро по вінця
сипле дитинство казкові гостинці.
Де ж воно потім щезає і тане
щастя безхмарне,солодке, рум’яне…

лютневе небо прокидається вдосвіта
гріє воду в широкій мидниці
і чекає коли розвидниться
лютневе небо - з великим досвідом

лютневе небо довго помалу миється
і розчісує пасма заспані
небо хворе теплом і ласкою -
здавна чує як пахнуть бузкові китиці

та не довіку небу лютим лишатися
щойно скрикне у жмені жайворон –
розвесниться високим явором
для лошиці з чужими трьома лошатами

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

Як осіння трава,
Що зів'яла без соку.
Тільки шелест легкий
З вітром бавиться в гру.
Ти постала у тьмі,
В тьмі легкого мороку,
Де нічого не видно,
Крім одвічного сну.

Що тебе розбудило
В таку пізнюю пору?
Хто заставив шуміти
Ці засохлі листки?
Що десятки років
Для свого життя воду
Пити більше не можуть
Між сипучих пісків.

Ти сказала легким
Шелестінням трави
І поважно,так щиро
Заглянула в очі:
Ти мене розбудив,
Бо не згасло повік
Почуття,що колись
Ми створили серпневої ночі.