по тілах пустивши кігті
в'ється дикий плющ
поглинаючи по крихті
шлейфи наших душ

незабаром добереться
і до їхніх кас
де у довгій картотеці
ні мене ні вас

а касиром нині - місяць
хитрий скурвий син
на відсотки з компромісів
все життя висить

не здере із нас багато
рідне шапіто
за нічне шалене паті
і за суп з котом.

Коли ти всміхаєшся... Тільки устами,
А очі ховаєш за вії -
Тримаюсь за дійсність безсило руками.
І тану, і тихну, і млію...
Немов надвечір’я у зорянім танці,
Стрибає у грудях моління.
Надії - цнотливо-палкі пуританці,
Схиляють під ноги склепіння.
Коли ти всміхаєшся... Кутиком, скраю -
Ловлю кожен порух душею!
Мені усміх твій, наче доторк до Раю,
Мов сонячний день над межею...
(24.03.12)

Що за мракобісся, Йосипе, колись
написав? Шевченко – до загину!
Бо лунатиме вкраїнська мова скрізь,
доки рот, ще не забили глиною…

Між молитвою й мовчанням – чоловік,
наче між рядками в тексті – відступ;
осінь, виснажена листям; задовіл:
впасти римою у тишу лісу;

крапля, що на павутині, наче плектр
на бандурних струнах; (бракне кисню!);
кажуть Бродський був холодний як поет,
і чомусь цієї ночі снився:

вийшов з клітки замість звіра й повернув
у напівсліпий провулок, швидко
у костел зайшов, на лаву сів; намул
у душі; кадилася куришка;

гріх, який тяжів, розсипавсь, мов осмів,
з вівтаря лилась червона піна;
мов у вусі Бога, Бродський шепотів
лиш чотири склади: «У-кра-ї-но…»

За горами, за жовтими долами
Простяглася вервечка хатин.
Бачу ліс і призахідне полум’я,
Та повитий кропивами тин.

Де зрання над церковними банями
Голубіють небесні піски,
І ясніє травою й зітханнями
Від озер вітерець шелесткий.

Не за співи весняні розложисті
Дорога мені ця просторінь.
Я люблю журавлино, знеможено
Монастир на високій горі.

Кожен вечір, як синь затуманиться,
Як повисне зоря на мосту,
Ти ідеш, моя бідна прочанице,
Уклонитись любові й хресту.

Смирний дух монастирського жителя,
Спрагло слухаєш ти єктенью,
Помолися ж бо лику спасителя
Про загублену душу мою.
_____________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
За горами, за желтыми долами
Протянулась тропа деревень.
Вижу лес и вечернее полымя,
И обвитый крапивой плетень.

Там с утра над церковными главами
Голубеет небесный песок,
И звенит придорожными травами
От озер водяной ветерок.

Не за песни весны над равниною
Дорога мне зеленая ширь -
Полюбил я тоской журавлиною
На высокой горе монастырь.

Каждый вечер, как синь затуманится,
Как повиснет заря на мосту,
Ты идешь, моя бедная странница,
Поклониться любви и кресту.

Кроток дух монастырского жителя,
Жадно слушаешь ты ектенью,
Помолись перед ликом спасителя
За погибшую душу мою.


1916

Коли тебе немає поруч –
Міняє покруч
Часу плин.

Все перемелює на сльози,
Ламає крила
Долі млин.

Уповні місяць наливає
У повні відра
Срібла ще.

Прощання голосом юдолі
Вимолює у борг
Прощень.

Холодні двері перевтілень
Ховають тіла
Тятиву.

І падають зірки на землю,
Неначе сливи
В кропиву.

Руками паморозі квітень
Зриває квіти
Із небес.

І сни свої вписавши в літо,
Вмирає тихо
Сивий пес.

18.03.12

Из цикла "Большой слэм"


Вчера я встал не с той руки,
Вчера я был никак,
И хрюкотали селюки,
Как стая полежак.

Я помню разве что одно -
Был воздух свеж и чист,
Когда проник в моё окно
Сплошной неологист.

Он мне сказал: я ох, я ах,
Я ух, я о-го-го,
Я прихожу на всех парах
С изрядным ничего.

Он кленинист и неформал,
Во лбу - крутой экстрим,
И многих вдрызг очаровал
Он шлягрумом своим.

Ежевечерне на обед
Он жрёт по букварю.
А я ему, а я в ответ
"Спрячь шлягрум", говорю.

Вернись, откуда перелез,
И силы зря не трать,
Шоб шлягрумом наперевес,
Как языком, болтать.

Не то злокозненный кабир
Приснится и тебе!
А на трубе в глухой сортир
Сидели А и Б.

Коров пробило на хи-хи,
И колосился злак,
И хрюкотали селюки,
Как стая полежак.

2011

Кружалом зоріє місяць
на землю суху й пониклу,
де літо у безвідь сіє
вогнисті тигрині рики.
Де нерви бринять сталеві –
аж гнуться дахи нагріті,
де голосом чеше вовну
лункий кучерявий вітер.
Земля тріпотить і сліпне,
попругами вщент обнята,
обличчя від кігтів світла
вже нікуди їй ховати.

І сняться птахи Тамарі,
і крилами горло гнітять,
шаліють студені бубни,
та місяцем сходять цитри.
Мов пальмовий гострий вітер,
її голизна тіниста,
благає на себе снігу,
і граду, і падолисту.
Нага на терасі темній
Тамара собі співала,
в ногах її п’ять голубок
крижинками зимували.

М’язистий Амнон лукаво
на неї глядить із вежі,
аж піняться пружні стегна,
аж потом горить одежа!
Сяйна нагота Тамари
знай стелиться, знай снується,
неначе стріла сягниста,
що скоро застрягне в серці.
Амнон споглядає п’яно,
як місяць ярами блудить,
а з нього пружнисто сходять
Тамарині голі груди.

О пів на четверту ранку
свій туск у постіль впечатав.
Нещадно альков терзали
зіниці його крилаті.
Ховає в пісках оселі
могутнє гаряче світло
і кришить в уста хвилинам
намисто з далеких квітів.
Всихають криницям вени,
п’явками ростуть у тишу.
Змія між дерев столітніх
сичанням кружала пише.
Амнон у постелі стогне,
судома скувала груди,
повився на голім тілі
уранішній плющ остуди.

Тамара в альков заходить,
де в муках слова конають,
де вени яскристо світять,
мов блискавки над Дунаєм.
– Зітри мені очі, сестро,
цнотливим своїм світанням,
бо кров моя миттю спалить
спідницю твою останню!
– О дай мені спокій, брате!
Цілунки твої, як оси,
вп’ялися мені у плечі
сопілковим стоголоссям.
– У грудях твоїх, Тамаро,
дві рибки до себе кличуть,
дві ще не розквітлі ружі
із пальців течуть, мов річка.

Іржали сто царських коней,
конюшню хитали гнівом,
а сонце над виноградом
дзвеніло у всі тятиви!
Амнон ухопив за коси,
з Тамари сорочку скинув.
Стікали корали теплі,
збивалися в білу піну.

А крики хитали крівлі,
йшли зашпорами у затінь,
кричали на гвалт кинджали,
туніки спадали в шмаття.
Ходили по темних сходах
раби, мов тужливі риби,
тремтіли агатні стегна
на негідь і на погибіль.
Одчайно довкруг Тамари
ячали невинні діви,
неначе важке пелюстя,
цідилася кривда крів’ю.
Просякла червоним одіж,
світилась в альковах сонних,
і легіт ранковий ніжив
терпкі виноградні грона.

Втікав ошалілий вершник
світ за очі без упину,
та стріли пустили маври,
аж зойкнули білі стіни.
Знемогу копит далеких
зловили скажені луни,
і ножицями Давид
обрізав на арфі струни.
__________________________

Текст оригіналу:

THAMAR Y AMNON

Para Alfonso García-Valdecasas

La luna gira en el cielo
sobre las sierras sin agua
mientras el verano siembra
rumores de tigre y llama.
Por encima de los techos
nervios de metal sonaban.
Aire rizado venía
con los balidos de lana.
La sierra se ofrece llena
de heridas cicatrizadas,
o estremecida de agudos
cauterios de luces blancas.
*
Thamar estaba soñando
pájaros en su garganta
al son de panderos fríos
y cítaras enlunadas.
Su desnudo en el alero,
agudo norte de palma,
pide copos a su vientre
y granizo a sus espaldas.
Thamar estaba cantando
desnuda por la terraza.
Alrededor de sus pies,
cinco palomas heladas.
Amnón, delgado y concreto,
en la torre la miraba,
llenas las ingles de espuma
y oscilaciones la barba.
Su desnudo iluminado
se tendía en la terraza,
con un rumor entre dientes
de flecha recién clavada.
Amnón estaba mirando
la luna redonda y baja,
y vio en la luna los pechos
durísimos de su hermana.
*
Amnón a las tres y media
se tendió sobre la cama.
Toda la alcoba sufría
con sus ojos llenos de alas.
La luz, maciza, sepulta
pueblos en la arena parda,
o descubre transitorio
coral de rosas y dalias.
Linfa de pozo oprimida
brota silencio en las jarras.
En el musgo de los troncos
la cobra tendida canta.
Amnón gime por la tela
fresquísima de la cama.
Yedra del escalofrío
cubre su carne quemada.
Thamar entró silenciosa
en la alcoba silenciada,
color de vena y Danubio,
turbia de huellas lejanas.
Thamar, bórrame los ojos
con tu fija madrugada.
Mis hilos de sangre tejen
volantes sobre tu falda.
Déjame tranquila, hermano.
Son tus besos en mi espalda
avispas y vientecillos
en doble enjambre de flautas.
Thamar, en tus pechos altos
hay dos peces que me llaman,
y en las yemas de tus dedos
rumor de rosa encerrada.
*
Los cien caballos del rey
en el patio relinchaban.
Sol en cubos resistía
la delgadez de la parra.
Ya la coge del cabello,
ya la camisa le rasga.
Corales tibios dibujan
arroyos en rubio mapa.
*
¡Oh, qué gritos se sentían
por encima de las casas!
Qué espesura de puñales
y túnicas desgarradas.
Por las escaleras tristes
esclavos suben y bajan.
Émbolos y muslos juegan
bajo las nubes paradas.
Alrededor de Thamar
gritan vírgenes gitanas
y otras recogen las gotas
de su flor martirizada.
Paños blancos enrojecen
en las alcobas cerradas.
Rumores de tibia aurora
pámpanos y peces cambian.
*
Violador enfurecido,
Amnón huye con su jaca.
Negros le dirigen flechas
en los muros y atalayas.
Y cuando los cuatro cascos
eran cuatro resonancias,
David con unas tijeras cortó
las cuerdas del arpa.

смотрю в сердце кувшина твоего
из него растут огненные цветы
страстно жгут мое лицо
тюльпаны-губы нежной девы меня пленят
на травах щек твоих вижу серебро росы
и нежную улыбку редкосной красы
двое любят друг друга
зная о настоящей силе энернии любви
2012г.

Я у окна
одна
ты за окном
стоишь
но между нами
лишь
глупая нежная
тишь

мы
молчанием
очарованы
от любви огня
отколдованы…
ты скажи
слова
ожидания
волшебства уйдет
притязание.

ты за окном…

24/03/2012 12/00

Не піддавайся журбі,
Це ж не хвилина остання,
Я подарую тобі
Квіти весняні кохання.

Пісня цих квітів проста,
В серці відлунює лунко,
Там пелюстки, як уста,
Хочуть жагучих цілунків.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

Квіти, розкішні, як ти,
Ніжністю так осіянні,
Казка у них – теплоти –
Квіти кохання не в`януть.

О дивовижна їх суть,
Я ж бо розкрить її мушу,
Квіти кохання цвітуть
Вічністю в люблячих душах.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання –
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.*

24.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Тобою покорен... о небеса...
Твои жасмины губ - лепестки тюльпана.
Твоя воля - принцип жизни.
Мудрость серебром в нитях солнечного света,
А крылья твои - Любовь и знания Завета...
2012г.

релігія Вітру – перемагати…
релігія Сонця – як мама, світити…
релігія Неба – триматися хати…
релігія Рік – замурзане вмити…
релігія Душ – боятися вміти…
релігія -- Все, питання: - а звідки?!
виходиш у вітер…
і дихаєш сонцем…
а небо на квіти
дощиком сонним…
Душа – янголятком -
як спів журавлиний.
і мама і татко
милуються сином…
Релігії поряд
смакують невпинно:
на щастя, на радість,
на сльози, і горе…


24.03.2012.

Тривожним шумом верховіть,
Наляканих грозою кленів, -
Я відштовхнув тебе на мить,
А ти – навік пішла від мене.
Тепер вмиваюся дощем
І витираюся вітрами,
Щоб доторкнутися іще
До рук і щік твоїх устами.
Очима в небі голубім,
Я після злив черпаю світло,
Щоб ти під поглядом моїм,
Неначе замолоду, квітла.
Коли – щокою до щоки
В гаю світанки зустрічали, -
У небі танули зірки
І мерехтіли жаром далі.
Пташки співали серед віт
Струнких беріз і юних кленів, -
І милувався нами світ,
І ти всміхалася до мене…
22.03.12

встеляемо шлях сріблястим рушничком
дорогу на яку ми стали вдвох
щоб творити нове життя разом
ділити ніжну радість на обох

2012р.

Світанок пальця умочив
У сонний став,
Рожевим колом ідучи
Убрід і вплав.

На хвилях радісних надій
Блищить рубін,
Махають верби молоді
Їм навздогін.

Знімає тиша з пліч імлу, -
Веселий гам
Розлогим колом по селу
І тут, і там.


24.03.12

Відблиск
твоєї обручки
ріже очі
лазерна корекція
відпочиває
дякую
за осінь зиму
один вдих весни
турботу
віщі видіння
високі вечори
найтепліший голос
шибайголове щастя
тепер при тобі завжди
холодна зброя
і моє гаряче нерозділене

тримаюся добре
обіцяю
не посивіти
протягом ночі
легко всміхнися
у відповідь
як умієш
тільки ти

березень 2012

уночі дозріли зорі -
срібні вишні срібні вишні -
колихаються у тиші
спить невинно райський сад

стали сни твої прозорі
не стрічай у них колишню
не кажи про що ти пишеш
і ховаєш до шухляд

скільки місячного світла
увібрало кожне слово
скільки місячного звуку
у безсоння затекло

що чутливі навіть титли
від неонової крові
ще й насипала розлука
між рядками бите скло

ти зірви найкрасивішу
срібну вишню срібну вишню
де колись пройшла кохана
поклади на теплий слід

і мовчи найважчим віршем
най у серці попіл вижне
і засіється туманом
по розораній землі

Вечір. Сімейний затишок любові - тепло і злогода.
Стікають з вуст сердець медові крапельки,
Ніжні і добрі красунь слова - найчарівніші квіти.
Радісно всім, зустріч друзів - найкраща пора.
2012р.

Пародія

Чекаю.
Листя вже опáло…
Час вибивати
Клином клин?
Раз на півроку –
То замало.
Чекай, чекай –
І сім хвилин…

Ще гірше дві…
Скручý цигарку –
Ну де той рай,
Кохання шквал?
Пошурхати би …
Листя в парку
Хоча би, мила,
Раз в квартал!


23.03.2012

Ніхто не згадає смертельно самотніх,
Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,
Що впали на днище гіркої безодні,
І вічність вплели в найболючіший гріх.

Не буде ні квітки на темних могилах,
Де час пророкує лавину журби,
Тут янголи плачуть, ламаючи крила,
Повільно холонуть сторічні дуби.

Відречені смертю, з клеймом самовбивці,
Скаліченим тілом у ямі-труні,
Їх душі літають в загубленій висі,
Посмертно забуті, посмертно сумні.


[14 листопада 2011 р.]

Сім змій і трійко спільних рис
У засідці сидять з єдиним гаслом:
Комусь в ребро задичавілий спис -
А іншому ікра, і ще й на масло...

Сім куль і трійко спільних «сос»
Хай збережеться: « Боже, збережи вас!»
А хлібороб завжди у хлібі Бос…
І чорне замалюється в рожеве...

Сім стріл і трійко спільних тем,
Ще трохи – зацікавимо цензуру…
Любов і Секс – практично з теорем
Запрошує усіх на коректуру...

Сім дуль і трійко спільних юрт -
Обличчям не сприймаються, душею
Коли вже б»ють, добряче б»ють.. абсурд?!
Вростаю втікачем в пісок по шию...

23/03/2012/

Каже місяць:"На добраніч!
Пізній вечір вже надворі.
Вам бажають "На добраніч"
В вишині сріблясті зорі!"
На добраніч! - каже кішка
Трьом пухнастим кошенятам.
На добраніч! - каже мишка
Двом хвостатим мишенятам.
На добраніч! - каже квочка
Жовторотикам-курчатам.
"На добраніч, мій синочку!"
- у чоло цілує тато,
"На добраніч, мій дзвіночку!"
- обіймає доньку мати.
На добраніч! - ніч шепоче,
Розгорнувши темні крила,
Мишка у кутку шурхоче,
Мабуть ще не все зробила.

Мені начхати на людей,
які не розуміють нас.
Хочу послати всіх дітей,
що забирають ананас.
Удвох, коли цілуємось в траві,
коли шукаєш ти мурах,
що посилились в голові
і підло лазять по руках..
Хтось прийде, скаже:"Йдіть до нас".
Нам тут є добре і без вас.
Мені начхати на людей,
які не розуміють нас.
Всім їм начхати на дітей,
які жують свій ананас.

Перемерзнути треба, переболіть
І теплом своїм поділиться,
Щоб мовчазна каштанова віть
Запросила в шатро із листя.
І в пташинім турботнім щебеті,
І в зажурному спалаху осені
Дерева – заворожені велети –
Із глибин добувають нам спокій.

"Покавуємо, любий?" - востаннє
Заіскрились надії святі!
Та втонуло в горнятку кохання,
Захлинувшись цукро́во на дні.

І вже очі мовчання - холодні,
Тільки тінь і байдужість одна.
Та ще - айстри, осінньо бездонні,
І самотність сумного вікна.

Не вернути і не оминути!
Витанцьовував смак на душі...
Доведеться сьогодні забути
Кавування... Горнятка - чужі!
(27.1.12)

нынче небо – серое
остывает верою
чувствами высокими
мыслями глубокими
сыростью питается
вырасти пытается
вырваться хоть чуточку
на одну минуточку
с бездны глаз прикованных
в жажду – быть срисованным
радугой и птицами
детскими ресницами
сладостью усталости
от дорог и шалостей

нынче небо – плотное
сыто-беззаботное
низменно-крылечное
неизменно-вечное
комната не щурится
дремлет свет и улица
доживает в копоти
и рекламной похоти
на весне помешаны
воздух стих и женщины
видность заколенная
видимость отменная
льдины жизни тронуты
ждут на счастье омуты

нынче небо – влажное
вряд-ли-пилотажное
молнией прошитое
громом перебитое
в лёгких наполняется
в сердце долго мается
блюз бежит и нотится
а сбежит – воротится
беглыми росточками
запятыми-точками
миро-ощущением
в солнечном сплетении
крылья грусти-мельницы
чуть задев шевелятся

нынче небо – страстное
на любовь согласное
дни под ним разбросаны
и одежду осени
отдавать не хочется
журавлиным ключницам
стать дорогой учится
ночь – моя попутчица
и бросает в строчку мне
звёздочки клубочками
размотать бы Божий мир
но мороз по коже и
дети-мысли – вороны
выклевали стороны

23 Марта, 2012

Зі всіх своїх ровесниць-однокласниць
Завжди яскраво вирізнялась ти:
Блакитні очі, на щоках рум'янець,
І усміх, повний сонця й доброти.

Серед дівчат малих і худорлявих
Без вроди і без полум'я в душі,
Цвіла ти, як налиті медом трави,
Як щедрі квіти в полі на межі.

Тобі дуби під ноги слали листя,
А вітер гладив руки і вуста.
Твоє волосся поцілунком чистим
Голубила веселка золота.

На мене не звертала ти уваги,
А я тебе плекав у всіх думках...
Ну що ж! Доп'ю свій сум з гіркої фляги
Й лишу твій образ на ясних зірках.

2000

Прокрадываясь на цыпочках,
Тенью мелькнешь.
Осталась недорассказанной...
Допиваю, не хмелея,
Не ожидая, ни-ни…
Никуда не ведет лестница,
Стройно встроенная
В лопатки -
Вросла -
Не выкорчевать никак,
Ни в какую,
Не соглашусь.

23 березня 2012

…вона розмовляля з вічністю
у колі своєї околиці
зорі схиляли до дівчинки
зоряним колом подробиці…

кимось доглянуті – містика!
скалки з очима і ротиком
коло як вибухне піснею! -
виключно Містом еротики…

звідкись дізналися "родичі"
мовою рис математика …
треба ж такого наврочити -
День Космонавтики матимо!


...дівчинка в колі орбіти
скалки оті виколупує
справа невдячності "вміти"
в околицях, бачимо, діє…
23.03.2012.

Ми віримо в правду
чи в те, що на правду подібне.
Цькуємо брехню
лиш тоді, коли вже не потрібна.
Зашторюєм вікна,
лякаючись надміру світла.
Хоч сонячні плями
на віддалі мало помітні.

А наша любов
поділилась на двох - із остачею.
Навряд чи когось
я у бідах своїх звинувачую.
Так легко було
до пори прикриватись удачею.
Не впорались ми
із такою простою задачею.

2012

Який недолугий вірш,
який недоладний день...
В шухляді шматки афіш
спектаклю, що вже не йде.
Спектаклю, що був життям,
писала для нього текст.
Та, мабуть, підвів талант -
забракло у мене тем.
Уперто складаю вірш
і звично картаю день,
немовби прийдешня ніч
до ясності приведе.

2012

Зайшов до неї в пізній час.
Вона вже спала. Сяяв місяць
На ковдру їй, - і золотився
тонкими пружками атлас.

На спині спала, при вікні
Нагими персами розлившись,
Погідно, як вода у тиші,
Життя стояло уві сні.
________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Я к ней вошел в полночный час.
Она спала, - луна сияла
В ее окно, - и одеяла
Светился спущенный атлас.

Она лежала на спине,
Нагие раздвоивши груди, -
И тихо, как вода в сосуде,
Стояла жизнь ее во сне.

Тишиною обнять…
Имя прячется в шёпот греховный.
Я с молчанием дней
заключаю секретный союз -
чаю имя понять,
букв не чая, любить безусловно.
Твоё имя сильней,
чем канала незапертый шлюз,
открывает поток,
отрывает от истин привычных.
Я ему предаюсь
и плыву, как дельфины, на звук.
Мне волнения ток
заменяет волну безразличья.
В токах имени рвусь.
Ты рисуешь спасательный круг,
ограждая от дна,
награждая способностью нашей
побеждать искушенье,
ныряя в него с головой.
Выпив имя до дна
(не минует сия меня чаша),
как избегнуть решенья
податься по душам с сумой?

Пустят нас на ночлег
имена, ключ оставив нам лишний.
Сбросим груз параной,
коромысла о мысли стерев.
Парой вёсел в ковчеге
забыл не для Ноя Всевышний
имена наши, твой
звук в уключины рая продев.

~~~~~~~~~//~~~~~~~~~~~~

Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
Ранками я гуляю з Джесс, вночі п'ю ром із льодом.
Але коли бачу тебе – я , навіть, дихаю прохолодо"
Бернард пише Естер: У мене край дому став,
Діти бігають на купання ,брешучи крадькома,
Що купались; Я бачив все Сингапур, Бейрут,
Від ісландських фьордів до сомалійських руд,
Та помру, якщо в мене тебе відберуть»
Бернард пише: « Прибутки, фінанси і аудит,
Джип з водієм , із колонок співає Едіт
Знижка тридцять процентів в улюбленім барі,
Та наливають завжди в кредит,
А ти дивишся і наче Бог очима своїми веснить»
Бернард пише « Мені сорок вісім, врешті як і іншим плішивим левам,
Я згадую , хто я по візі, за паспортом і правам,
Ядерний могильник , водою затоплений котлован,
Підлеглих рахую, як кеглі по головах –
Але, якщо слова –це також гроші,
То ти мені не по словах».
« Моя дівчинко, ти красива, неначе баньші.
Ти прийшла сказати : помреш, але поки дихай.
Тільки не пиши мені , Естер будь ласка віхол.
Врешті, ніякої душі не стане,
Моєї душі із втомою грифа».

дорогі-любі кияни,
запрошую щиро на спільний творчий вечір Оксани Куценко і Ганни Осадко, який відбудеться уже сьогодні, 23 березня, о 18 годині у Будинку письменника (Банкова,2).
рада буду вас побачити!
з теплом,

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

---------------------------------------------------

Текст оригіналу:

[ARBOLE ARBOLE]

Arbolé, arbolé
seco y verde.

La niña de bello rostro
está cogiendo aceituna.
El viento, galán de torres,
la prende por la cintura.
Pasaron cuatro jinetes,
sobre jacas andaluzas.
con trajes de azul y verde,
con largas capas oscuras.
"Vente a Granada, muchacha."
La niña no los escucha.
Pasaron tres torerillos
delgaditos de cintura,
con trajes color naranja
y espada de plata antigua.
"Vente a Sevilla, muchacha."
La niña no los escucha.
Cuando la tarde se puso
morada, con luz difusa,
pasó un joven que llevaba
rosas y mirtos de luna.
"Vente a Granada, muchacha."
Y la niña no lo escucha.
La niña del bello rostro
sigue cogiendo aceituna,
con el brazo gris del viento
ceñido por la cintura.

Arbolé arbolé
seco y verde.

Коли ти ще була сусідкою –
Гарно співала на стільчику.
Я шукав мандарини–цукерки,
Щоб хоч якось тебе потішити.
Ти збирала солодкі спогади –
Від підошов збирав я відтиски,
Своїх власних, чужих, на снігові,
Забігавши тебе послухати.
Коли ти була мила дівчинка,
То й сама часто в гості заходила.
Ставив чайник, заварював, слухав я,
У думках навіть дещо сплановував…
Потім сніг все псував по-зрадницьки.
Ти тікала під ковдру грітися.
А мені малювала смайлики,
Що на вікнах ставали сніжками.
Коли ти згодом стала жінкою,
Твоє тіло трохи погладшало.
На роботі зустріли приязно,
Навіть усмішка стала іншою.
Коли зараз до тебе приходжу я,
Кожний раз залишаюсь з радістю…
Не тому, щоб пісень послухати.
…і приношу не мандарини…

Хлопчик-романтик, романтик-хлопчик…
Чекає дівчину, шукає ночі.
Він трохи хоче… Ну, зовсім трохи.
Але ж не скаже – романтик хлопчик!
Дарує квіти, цілує ніжно.
Ніяковіє. Ховає очі.
Приносить каву чи ще щось інше,
Оплатить справно і твій талончик!
Романтик-хлопчик такий не завжди.
Не з усіма він просто любчик.
Він просто любить, безпорадний,
Та нерішучий, хоча красунчик!
Він називає її «кохана»…
Вона ж говорить: «усе проходить»
Романтик-хлопчик ще любить маму,
Тому й не каже куди він ходить.
Сорочка свіжа. Поголився.
Узяв у тата сьогодні дезик.
Романтик-хлопчик не запізнився,
Під тим під’їздом хвилин вже з десять.
Вона це бачить – але не вийшла –
Що він на вулиці стоїть як стовпчик.
Роман дорослий її б залишив.
Але ж в душі, Роман, ти(к) – хлопчик!

Перші слова беріз,
Перший екслібрис квітня.
Сонце - блідий Нарцис -
Дивиться в люстро мідне.

Гриви гнідих сторіч
Всипано вщент зірками.
Котить по небу ніч
Сонце - сізіфів камінь.

Кроки нових предтеч, -
Лунко рубають кригу.
Сонце - дамоклів меч
Над головою снігу.

2012

руки твої із підсніжників подихи зашифровані
мчить на скрипучих санях ельфова ця весна
ніч відміряє порції за порцеляновим столиком
рим насипає у пригорщі сріблом до самого дна

ходиш великим ведмедем серце як грушу трусячи
стрічка червона у скронях ріже огидно знав
як ти її підхоплював ніс коридорами русими
вистиг коли натішилась совісті хіть руда

буде вона зачарована мовчки вдавати вітряну
вітер товкти у ступі з поглядом днів голубим
не пошкодує що боляче як забуттям довипите
і не проронить жалоби на кригу твоєї звізди

будуть луги лавандові мед в неї лити виграний
очі її розмаринові більше вже не позовуть
серце саме на тарелю наче рибина виплигне
в крові твоїй кипітиме спогадом біла ртуть

руки твої із підсніжників...

Зали́шусь мрією твоєю назавжди́...
Блакитні весни повінчають інших...
Та не цурайся, не змітай сліди,
Міняючи на кращих чи на гірших.

Нехай живу, хай в пам’яті живу
Краплинкою невтриманої волі.
Хай лиже вітер тиху ковилу,
Стежки, що загубилися в роздоллі...

І в небесах освячені дощі
Устеляться солоною росою...
Зали́шусь мрією твоєю на межі,
Маленькою волошкою сумною...
(22.03.12)

Набиваться мной не станут тюфяки,
ведь открытостью кармана хоть на лучик
измеряю я тепло одной руки,
а другой – её костлявость и скользучесть.

Откровенность – это дерево страстей.
Почки чувств весной нальются скоро,
доверяя сердцу горсточку путей –
ветер улиц сквозь жилищный холод.

И воспрянет дух робеющих трущоб,
отгребающий себя со дна помоек,
отпевающий всех тех, кто открещён,
отчуждён, сожжён и погружён в запои.

Чуть теплей бездомность им делить сейчас –
слизывать с лица опухшего собакой
признаки ещё несмелого луча
и, стакан из пластика держа, не плакать.

Сердца мякоть у прохожего суха.
Презирая бедность – жалко мелочиться.
Поделиться – это как благоухать –
Божьей Лаской на ладонь пролиться.

От тепла и света замолчит озноб,
от карманного полцарства – чей-то голод.
Если вам понять Любовь не суждено –
проходите мимо, это ваше горе.

22 Марта, 2012

Найди меня, потерянную в смыслах,
Как дождь в четверг, как прошлогодний снег.
Найдись во мне, в созвучиях и мыслях,
Которые не слышать просто грех.

Воспламенись! Ведь ты не потеряешь
Моей свободы и своих седин.
Я для тебя вынашиваю, знаешь,
Горчащий привкус самых терпких вин.

И в храме сердца вдруг раздастся: «Здравствуй!»
Раскроет нежность ласки лепестки.
И будет ночь пригубленное счастье
Переплетать по линиям руки.

Растворены в любви и ею слиты,
Мы утолим желание до дна.
И ангел мой, смешной и с толку сбитый,
Одно не сможет разделить на два…

22.03.2012

Мовчить. Не скаже ані слова.
Живе. Торішний календар
Веде свою пожовклу післямову
Надірваними струнами гітар.
Летить мінливо, швидко і підступно
Життя, як кіноплівка без прикрас.
Недивно, що сюжет її наступний
Ніколи не здивує більше нас.
Ледь випита із келиху отрута
Ілюзії розіб’є дзеркала.
І краще бути зовсім не почутим,
Ніж мовити будь-що, і без тепла.

Тріщать у руці горішки...
Тричі проклята, тричі свята.
Не торкайся - бажання грішні -
хвиля тоне, горить вода.

Сухостійна човен_рибина
(тільки ночі і дні - гребці)
та у вільному леті бризу
по оголеному хребті
пише сіллю про море повість -
розсилає у два кінці.

...а на березі знову двоє -
три горішки пливуть водою

2012

Потеплішало,
Берези сльозоточать.
Уста затерпли

Літак – лазур’ю
І борозна біліє.
На чолі сліди

Зело брунькує,
Лелечі гнізда повні.
У серці повінь

Розвиднілося,
Розкішний шум садів.
Дівча розквітло

Метушня пісень
І жайвір у зеніті.
Крокує літо

1. ..когда в Ум к Вам пришло Вдохновение
со старанием умо-усилий -
Вам достаточно будет внушения
Что несчастье Его в изобилии...

2. ..вот-вот и головы коснется лезвие!!
Заполыхает пламенем вокруг...
Зачтется вам, мой друг, умо-бездействием
Когда Вас сочинять, оставит вдруг...

.. не падайте духом, поручик Евгений...
Вы - гений.

без чувств и надежды на радужный день
он снял с проводов отпечатки эмоций
проверил пароль загрузился везде
где видно его после выбора опций

не бегают глазки и ротик застыл
как будто сроднился судьбой с промокашкой
он вместо меня с тобою на 'ты'
в нём вижу себя всегда-улыбашкой

легко не пытаться казаться смешным
легко быть как он виртуально-открытым
в том доме из цифр умирает мой мим
от счастья на диске в заброшенных битах

22 Марта, 2012

Ты приходишь, февраль, и бегут неуклюже
как по нотам рассчитанный, сгорбленный Лужин
и почти что святой Валентинов.
Безнадежно расстроен болотищем черным,
заливается белый рояль обреченным
альтино.

Грузно валятся набок, подобно клошарам,
снеговые фигуры, сраженные жаром,
все яснее небесные своды.
Это хрусткая оттепель сквозь стекловату
тщится клетки наполнить своей сыроватой
свободой.

Низвергая застоя прибрежного бремя,
по снежинке, по капельке грязное время
оседает в весеннем бальзаме.
Никому не дано обнаружить загвоздку,
и противники пьют, глядя пьяными в доску
глазами.

Строй же в эту сумятицу, в эту нелепость,
самодержец ветров, нерушимую крепость
на неистовом снеге крепленом.
Защити свою твердь, чтоб, не став обелиском,
ртуть почтила бессмысленный подвиг твой низким
поклоном.

Королек, пешеход, на ладье, под конем ли,
я, как ты, настоящие дни экономлю
посреди черно-белого бреда.
Ибо с фланга доска - бесконечность в квадрате...

Только - вечно зеленым дается, приятель,
победа.

Вістря потойбічних перецвітів
Очорнивши вітра срібну плав,
Дихання валторни незігріте
Віддалили. Сон не поспішав:
Впала несить, впала в повівання
І одним забулася до дна –
Склянотоном тінепокаяння,
Склянотілом дальнього вікна…

Я рукою креслю покрізь затінь
Відсвіт лісу – ганок у пісках,
Пам’ять це, бо має пам’ятати
Пелюсток про брата Пелюстка,
Ворожба, очей закута повінь, -
Там де я – останній на мосту,
Де розлуки вже, а не любові
Пригубили чорним бересту.

Що їй з обгорілими перстами? –
Позначати кола з німоти…
Все стечеться, жайвором настане,
Віхоли зачаттям золотим,
Сумнівом невтоленим, як листя,
Зморшками – крізь порухи – у снах:
Величини темних літочислень –
Їхню правду не збагнути нам.
_______________________________

Текст оригіналу:

ПРЕД-ЧУВСТВИЕ

Острия пыльцы потусторонней
Серебристый ветер очернив,
Зябкое дыхание валторны
Отдалили. Сон – не суетлив:
Ненасытность пала в дуновеньи
И была одним поглощена –
Стеклотоном кающейся тени,
Стеклотелом дальнего окна…

Я рукой очерчиваю темный
Слепок леса – ставни на песке.
Это – Память, если может помнить
Лепесток о брате Лепестке,
Смежить веки, известить гаданьем,
О себе – последнем на мосту.
Не Любовей сотни – расставаний –
Пригубили черным бересту.

Что ей с обгоревшими перстами? –
Тихо обозначивать круги…
Все сольется, жаворонком станет,
Солнечным зачатием пурги,
Горстками разомкнутых сомнений…
Складки рук – движениями – сны:
Величины летоисчислений –
Не измыслить, как они честны.