«Ти завжди тримав при собі свою втому.
Давай, зупиняйся і засинай».
Вночі він виходив на берег з дому,
й дивився, як ніч пливе на Синай.

Прострочений паспорт без фотографії.
Іранські візи, мальтійські хрести.
І небо рухалось звідкись з Аравії
через затоку на блок-пости.

І теж дивилось на нього мабуть,
перетікаючи між споруд.
Він знав, що тут його точно не знайдуть.
Де завгодно, лише не тут.

Можуть винюхувати в повітрі
мову, дихання і сліди.
Але всі вони виморочені і нехитрі,
щоби прийти за ним сюди.

Він буде вирощувати терпіння
і прикладати собі до ран.
Буде збирати на пляжах каміння
і викидати його в океан.

Буде згадувати все, що втратив,
і забувати усе, що вмів.
Буде рибалкам давати поради,
щоранку чіпляючись до їх човнів.

Любов формує маршрути наші.
Господь стоїть із нами на пляжі.
Стоїть між сухих, як пісок, арабів.
Виловлює з хвиль дітей і крабів.

Печаль колише вітер за вікном,
Журбою вечір огортає плечі,
На землю сніг, холодним молоком,
Лягає,
І зникає в порожнечі...
Тремтить на серці першим морозцем,
В благанні віти здійняла тополя,
Та вирізає без жалю, різцем,
Свій візерунок
Невблаганна доля...
Печаль колише вітер за вікном,
В мінорі ноти падають у рими,
Вкриває землю сніговим сукном
Розкішно-біла,
Королева-прима...

Ущухла гаю мова золотиста
Березовим , веселим говірком,
І журавлі, йдучи печально виссю,
Ніким не переймаються цілком.

Кого їм жаль? Усі подорожани
Минуть , ввійдуть і знов покинуть дім,
І коноплянка ними снити стане
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою один на степовій пустелі,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Я повен дум про юні дні веселі,
Але нічого в них мені не жаль.

Не жаль прожитих днів необережно,
Не жаль душі бузкових кольорів.
В садку палає ягідна пожежа,
Та пал її нікого б не зогрів.

Не обпаляться грона горобини,
Від жовтизни не вигине трава.
Як опадає листя з деревини,
Мої тужливо падають слова.

Якщо їх час , порозмітавши вітром,
Одним жмутом непотребу згребе…
Скажіть отак… що переліс одквітлий
Ласкавим шумом виповів себе.

11.12.11.

Поламати лохотрон.

Як таке робити, як таке сприймати.
Таємно, підло обирати.
Свій вибір підло приховати.
Натуру рабську проявляти.
Та свою гідність потурати.
Можливість дати фальшувати.
І результати підробляти.
Свій голос десь затушувати.
Це демократією звати.
Не гідно таке витівати.
Достойно треба поступати.
Чесно бажання записати.
Та підписом зафіксувати.
І можна це перевіряти.
Свій голос твердо відстояти.
Присікти спробу фальшувати.
Та лохотрон цей поламати.

21.11.11. В. Назаренко.

Гімн добродія.

Маю я природу божу.
І творю що можу.
Що бажаю не все маю.
А життя розмножу.

Добром його напуваю.
Злом не потривожу.
Від нечисті зберігаю.
Досконалість вводжу.

Плідну силу добуваю.
На благо приложу.
Близьких добром привітаю.
В житті допоможу.

Негаразди подолаю.
Впевнений що зможу.
Щастям долю привітаю.
Благодать примножу.

3.12.11. В. Назаренко.

Позлітаються спогади круками,
Перетворяться на голубів
І бажання нестримними кроками
Попрямують - куди я хотів.

Мої очі зав"язані відстанню -
То ж на дотик вгадаю, що це
Твої сльози, почорнені тінню,
Твої очі, твій подих, лице...

Я вустами шукатиму губи,
Шовком шкіри повзтиму униз...
Ти пригорнеш мене, приголубиш.
Це любов долітає, мов бриз...


2011

Здавалося - цвіли красиво ружі,
а ми були однаково байдужі,
а ми були однаково невтішні,
бо люди ми - такі земні і грішні...

2008 р.

Хоча доля склала прогнози,
Неможливо усе передбачити.
В літні зливи, дощі і грози
Я так хочу тебе побачити.
Втекло щастя у барви осені,
Хочу я все-одно відзначити -
Навіть в дні холодно-морозяні
Я так хочу тебе побачити.
Доторкнися до серця мрією
І воно зможе все пробачити.
Починається день надією -
Я так хочу тебе побачити!

2001 р.

самокрутка за самокруточкой
с терпким запахом хвойного леса.
я сегодня надену юбочку,
я сегодня себе принцесса

самокрутка за самокруточкой -
тлеет в банке последний окурочек,
а за пазухой - сердце в дребизги,
за дверями, как-будто в тЕмнице

самокрутка за самокруточкой-
кто-то курит, и мне :"не нюхай!",
а я буду вдыхать и плакать,
не принцесса я, а собака.

фонари, как полулуния.
запах сырости и дыма.
мы под саваном предзимним
не красивы, не красивы.
а за мною тьма и холод:
черти- в фас, пророки - в профиль,
за спиной - великий город.
дайте горя - я бы отпил!
дайте славы- разменяю!
и пойду босым до краю...
дайте друга - не поверю!
не поверю. не поверю.
фонари, как полулуния
над остывшими дорогами
топят тени в медном сахаре
и, мой город, - весь заплаканный.

З банальностей складається життя,
Від них, на жаль, нікуди нам не дітись.
Банальність – запізніле каяття,
банальність – у листах чиїсь привіти.

Так можна говорити про усе,
Допоки не відчуєш особисто,
Яку красу в словах любов несе,
Від каяття в душі як – чисто-чисто!

Такий він гарний, цей банальний світ!..
Пелюстки вій розквітли в прабабусі:
її онук банальний шле привіт.
("Не вмру, хлоп’я із армії діждуся!").

Отож, коли оцінку хочу дать
Я неоригінальному – чи варто?
Пліч-о-пліч у житті вони стоять:
Неординарні речі і стандарти.


18.08.1996.

 

Іванові Залізняку –
моєму тридцятидворічному дідові

1
А я ж за тебе дихаю–живу.
Мій син малює „мессер”, канонаду...
Над полем бою золотий павук
Тче літепло... Буяння вертограду –
В ненатлих словесах.
Ти - сто жалів.
Хрещато розчахнулись тиглі неба...
На діда, кажуть, схожа. Не змаліть.
Хоч віршем притуляюся до тебе.
2
Загомонів портал „Меморіал”:
Івана Кузьмича однополчани...
„Пропав”... „пропав”... Поміток – ареал.
Над храмом зяють ночі рвані рани.
3
Стерня колюча.
Хутір догоря.
Був двір отут, мов плац. Син груддя кришить.
І що мені – громів тристопний ямб?
Хоч танки, хоч піхота – крок не стишать.

2015

сторінок стихія
доля перелатана
списана порізана
зім'ята оплакана
у піщинках дотику
ностальгія пошуку
уціліла пам'яттю
під крилом у матері
час переполонено
на усяк і всякого
та за поворотами
зрізаними нотами
виходами входами
в перелюбах огинах
обертами ошуком
повстає історія
2011

А хочеш – я візьму тебе з собою
на сьоме небо? - маю два квитки…
Полинемо з нестримною жагою
за небокрай, у зоряні казки.

Розкаже нам про день яскраве сонце,
про дивну нічку - місяць осяйний…
А зранку, крізь відчинене віконце,
нас приласкає промінь чарівний.

Мело, мело по всій землі –
За межі сміло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як літом зопалу мошва
До іскрозламу,
Шукали пластівців дива
Віконну раму.

Завії витвори на склі –
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На стелю – світлий оберіг-
примар нашестя.
І схрестя рук, і схрестя ніг
І долі схрестя..

І стукіт черевичків двох
На діл в сум’ятті.
І віск зі свічки не засох -
Слізьми на платті.

І все губилося у млі,
Що сиво-біла.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дуло, як зі зла,
І жар спокуси
звести , мов янгол, два крила
Хрестато мусив.

В завіях лютий шаленів,
А все ж світліло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопя со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенье рук, скрещенье ног,
Судьбы скрещенье.

И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Сліпим дощем серця напоїть літо,
Барвисті квіти душі заплетуть,
І, солов’їним щебетом зігріті,
Нам на світанку роси зацвітуть….

Лиш ми удвох і ніжний запах м’яти,
трава зім’ята, вранішній туман…
Нічого не потрібно нам міняти,
лиш знати: це не сон,це не обман…

Залиш мене у божім часі –
Ще не піднявся я з колін…
Тому і мед з моєї чаші
Смаком нагадує полин.
Нехай кричить блаженний півень –
Хропе й не чує п"яний люд…
Врятує нас не третій рівень,
А площина ЧЕРВОНИХ РУТ…

Як день незримо охолоне
Засвітять вулиць ручаї,
Я цілуватиму долоні.
Твої...
А сон чекатиме покірно
Нічним троїстим ліхтарем
І догорить
В сузір'ї Ліри
До, ре...

Сніг – під укіс. Укус зими.
Морози склалися у риму.
У центрі всього знову ми.
І до весни ще – як до Риму…
Чекаєм навіть не тепла –
Її поезії чи прози…
Ходімо далі крізь морози –
Туди, де вишня зацвіла…

Гублюся в темряві глибокій,
І знову свій шукаю дім...
Прости мене за те,що спокій
Не визнав досі я своїм...
За ті величні небосхили,
Яких я прагнув досягти,
Непевний в тім,що стане сили
У вічі мовити "ПРОСТИ"...

Я знаю: ви -- створіння неземне.
І все, що я скажу вам -- не до речі...
Ви вчасно попередили мене:
Нам небезпечно бачитись під вечір...
Заклавши камінь у безсоння храм,
Коли ще ціла вічність до світання,
Не можу відповісти на питання:
Чому я знов іду назустріч вам...
Я знаю як пройти отой рубіж
Щоб вас не зачепити ненароком
В моєму серці наче гострий ніж...
До вас лишилося пройти півкроку
Які ж вони важкі ці перепони
О дай мені дійти і роздивитись
Упасти до колін і помолитись -
Допоки ще дзвенять церковні дзвони

часом тепла буває замало
для нормальних стосунків.
часом треба, щоб морозами поламало
всі вікна кількістю візерунків.
щоб сипався градом емоції
сімейного неба звід
і хоча б декілька днів у році
озера змерзались в лід.
холод. він всім потрібен,
щоб дужче радіти теплу,
щоб серед тисячі істин
знаходити ту одну,
яка вселяє надію
у справедливість буття.
холод. він іноді діє
краще, ніж каяття.
але попри всі принади
не забувайте все ж,
що його треба дозувати
краплями. триматись меж
і фронтів зимової дійсності,
а ще правил своєї сім'ї,
щоб серед крихкої стабільності
в снігах не згубити її.
2011

Як жінки неприборканої подих,
Як відчуття нестерпної жаги, -
Бентежить вперто спогад тепловодий
Душі пришерхлі з часом береги.
Затьмарює сльозами сині очі
І викликає присмак гіркоти, -
Неначе досі, немічний, я хочу
Загублене та втрачене знайти
На тім шляху, що стелиться донизу
Поміж веселих, молодих беріз, -
Попід якими ще немає хмизу,
А також місця для старечих сліз…

10.12.11.

У кутик гаю всіх «дівчат» затис,
Розкрив обійми-руки вітроріз –
Могутній дуб – своє він діло знає –
Султан серед оголених беріз.

10.12. 7619 р. (Від Трипілля) (2011)

Думки тії задимлені,
запалені, поломлені,
горять в мені,
як в пломені...
У голові розколеній,
надіями знеболеній...
Іду шляхом розореним,
побитий, сірий, зтомлений,
та ще живий....нездоланний!
Гнобитель мій розгніваний,
тому ще більше лютий він....
Упав..і знову піднімаюсь в очікуванні змін,
падати доводилось багато поколінь....
і на терпимість мою ще не має цін...
Та прийде час ще...час перемін!
І перетворю гніт я в тлін!
Тільки мовчить чогось свободи тої дзвін...
Я хочу змін...я хочу змін....
"Заснув...вмирає він..."
Та ні! Ще виберусь з безвиході пород!
Очищу я від бруду свій город!
Бо я козак! Я і чумак! Я і сколот!
Бо жити буду вічно - я - народ!

Ше хочу бачить світло, що в кінці тунеля.
Бо то життя нагадує качелю:
Тільки піднімешся угору і випєш трохи елю,
Як зразу в низ тебе несе…і знову тупо в стелю…
Краще в труні собі постелю,
Ніж жити в подібній темноті
В такій мінорній ноті…
Ше хочу шоб завжди чисті листки були в блокноті,
І ручка під рукою, і сигарета в роті,
шоб римами передавати свої мрії
роздуми, бажання і надії
шо серце в той момент нагріють
шоб я частинку свого міг в блокнот посіять…
І ше хочу, щоб брехали менше люди,
шоб неправди було менше всюди,
Шоб міг вдихнуть на повні груди,
і шоб кожен міг мене почути...

Заквітчана яскравим світлом зір,
Застелена сукном самої ночі,
Завірена безмежністю надій,
Залюблена… Пізнати лиш не схоче!

Зажурена сльоза скотилась з вій,
Заплакана, йде впевнено життям,
Затуркана злетіла в небо мрій,
Залюблена… Та не лишилась там!

Закутана у полотно зневіри,
Засмучена утраченим давно,
Заплутана у перехрестях віри,
Залюблена… Все якось не воно!

Завірена! Та це лише слова.
Хоча любов’ю лиш душа жива!

09.12.2011р.

Моєму верблюду присвячую. Щиро.

Життя пустеля!
По ній поведу
Свій сумний караван
В пошуках
Криниці чистої.
По зорях
Вибираючи шлях...
Буду слухати
Як пісок шумить
В клапсидрі Всесвіту.
Нагадайте мені
Куди повертатись
І навіщо
Старому номаду -
Бедуїну забутих слів
Та оаз медитацій.
Місяцю!
Свідок сліпий
Моїх одкровень
І прозрінь недоречних!
Промені кволі кинь
На сандалі подерті
Нашого часу сухотного.
Погрітися дай
На світлі твоєму хворому
Дай дочекатись
Світанку
В цій дикій пустелі!
Побачити дай
Тіні шакалів
І слід скорпіона
Поки буревій
Все піском не засипав...

Покажи, який ти великий,
Рученята до сонця випростай,
Босоніж - по теплі роси.
Рости...

Покажи, який же ти гарний.
Весь до мами, та більше татовий,
Для обох неподільно - син.
Рости...

Покажи, як міцно ти любиш.
Не для користі, не у відповідь,
Просто любиш, бо ти - єси.
Рости...

Люди відходять у глину
хто із поклоном
хто пострілом хто за некрологом – чинно
відходять
немов проривають
вороже оточення поспіхом
неначе слідом – вогонь у спини

Клином найближчим – у вирій
заспані хоч і заспамлені
під аватарами – сірі
відходять
вжививши нам архечіпи
із опціями пам’яті
і сотворіння собі кумирів

Вдень полювали на користь
на сон планували підступи –
хто кого переофшорить
відходять
з відкритими блогами
наносамотні у підсумку
одним зі способів непокори

Лишають нам світ як посаг
як біль для ініціації
лишаються в нас як осад
відходять
рахуючи подумки спроби:
для себе
заради
з нуля
і так – до тринадцяти
і засинають
і тиші просять
***
2011

Я променем стану, що гріє, але не пече,
щоб лагідно, ніжно твоє цілувати плече.

Я стану сльозою, щоб щоки твої цілувати,
або джерелом, щоб спрагу твою втамувати.

Хмариною стану, щоб дощиком землю полити,
Я стану водою, щоб в серці пожежу згасити.

Лелекою стану, гніздо побудую під стріхою,
щоб твою оселю наповнити миром і втіхою.

2009 р.

Розплавиться серце мов крига,
теплом розігріє мажор,
кохання - неначе відлига,
такий своєрідний декор.

Застигнуть бурульками сльози,
й розтануть в усмішці весни,
життя перевищує дози
торкання душею струни.

Любов прозвучить на "лігато",
а пристрасть додасть "сотіє",
і буде акордів багато,
і в них буде щастя моє.

2008 р.

ми із братом - автори
кожен виступ як наркотик
задовбав цей чорний котик
але просять - повтори

натякав маркіз де Сад -
пісня зробить вас такими
тож не котики - бики ми
Олексій і Олександр

довели ми Пантюку -
СПУ насправді глиба!
вірить абсолютно Скиба
в безкінечність коньяку

як "останні з мужикан"
ми Бики у всьому профі
пишуть геніальні строфи
Олексій і Олександр

ми гуляєм поміж вас
метри співаної рими
ми не котики - бики ми -
шалапут і ловелас

Що тобі сниться, хато, в дощ і морози люті?
Чи не болять в негоду рами і стін шматки?
Чи пам’ятаєш, хато, як будували люди?
Як новосілля грали? Сволок і рушники?

Руки, що до Великодня стіни мастили білим,
і запашну хлібину з печі на довгий стіл?
Скільки років минуло? Скільки сльозою збігло?
Чи повернутись, хато, вистачить людям сил?

Чи пролунає знову пісня, хоча б у свято?
Чи затремтить у шибці сонцем дитячий сміх?..
... Дивиться в сиве поле осиротіла хата
і виглядає, схоже, тільки грудневий сніг...
2010

Панове не струшуйте пилюку додолу
Її не струшували з часів Тюдорів

Не сідайте на стільці лордів і герцогські канапи
У вас для цього не достатньо спадкових хвороб чи хоча б подагри

Ось рукавичка на якій сидів королівський сокіл

Цей мармуровий пес досі зберігає королівський спокій

Ось спиця із котроїсь потомственної карети

А це ошийник який носив якийсь шляхетний сетер

Погляньте на ці гобелени міль їх їсть уже триста років

За цим столиком труїли і грали в покер

А цю табакерку витягали коли хотіли чхнути

Або ненароком сипнути у чай отрути

Ось дзеркало яке одне могло не боятись правди

Проходьте проходьте

Ви не достатньо шляхетні і мертві щоб залишитись тут назавжди

- Робота така: дітлахи "дістають"...

Піди й "освіжи" запобіжники.

- На владу я скаржуcь: життя не дають...

Піди й "освіжи" запобіжники.

- Хотів жартувати? Коментував б?
Гадав - "челентано"?!
А мавпа із мавп...

Піди й "освіжи" запобіжники.


10.12.2011

Небуденна якась гіркота. Хай самотніми скверами,
Хай нагими серцями або ногами кволими,
Чи душею одною лише б за собою вели ми,
Щоб тільки не схибити і не ходити колами.
Перекреслити всесвіт, зібрати цей пазл, зрозуміти, як
Взяти сoнце в долоні, не горіти ж йому самотньому.
Освіти мені стежку. Налий мені воску на шлях.
Нагодуй мене тишею і не питай "чому"...

Умивається гай мій печально сльозою,
Дочекався у грудні погоди такої –
Вже на гіллі виблискують перли-сріблини –
Ностальгують за справжньою диво-зимою.

10.12.7519 р. (2011)

– Что Вам ответить, о, наш ироничный Шико?
Вас убеждать – право слово, смешная затея,
О переводах кто только ни спорил, потея,
Истину кто-то поймал в свои сети? Никто.

Просто считайте, что это такая игра,
Игры ведь разные любят и взрослые дети,
Как неуютно и скучно жилось бы на свете,
Если б не эта «даремна» разминка пера.

Что же до смысла, то он – удивитесь Вы – есть:
Пусть расцветают сто роз на ухоженной грядке,
Вы сомневаетесь? Всё будет в полном порядке!
Как Вам такая, вполне новогодняя весть?

Скоро двенадцать, мой милый Шико, посмотри!
Я подержу твой парик, ты настроишь гитару.
И в бестиарии каждый найдёт себе пару,
Ну, раз, два, три,
............раз, два, три,
......................раз, два, три
.............................раз, два, три.

2011

В генах осени что-то лисье.
Этот желтый металлолом
грациозно гниющих листьев
пахнет памятью и теплом.

Мы ворчим. Мы нудны и пресны.
Недовольные всем и вся.
Нас лепить и лепить, как тесто,
жидко-вязкое донельзя.

Скажешь, пламенны и отважны?
Но пред Господом – гопота.
(Сколько можно писать о важном?
Я – очкарик, но не ботан!)

Ни профессор психиатрии
не поможет тебе, ни Бог.
Я лечу себя изнутри и
так хочу, чтоб ты тоже мог.

Не тревожу тебя ни всуе,
ни по делу насущных дней.
Медитирую под Матсуи.
Свет стновится все видней.

Мы малы были, мой бесценный.
Мы пинали наш мир с ноги.
Я избавилась от оценок
и суждений. И ты смоги.

Мне теперь ровно в той же мере,
что и солнце, приятен смог.
Я учусь безусловно верить
и хочу, чтоб ты тоже смог.

Ясный мой, ведь китайцы правы:
все, что нужно, - придет к тебе.
Пусть твой путь – непременно Дао.
Пусть в душе у тебя – Тибет.

Одевайся теплее прочих.
Больше спи, чтоб хватало сил.
Я счастливее с каждой точкой.
И хочу, чтоб ты тоже был.

октябрь 2011

Половина сердца,
Осталося в груди,
Это все серёзно ,
В глаза мне посмотри

В них таится тайна,
Сердца моего,
Ты поймешь буквально,
Но увы не все,

Долго будешь думать,
Будешь ты гадать,
Что не сможешь сердца,
Тайну разгадать,

Лишь когда уйду я,
В небо навсегда,
И тогда поймешь ты,
Что любил тебя.

Тихо входить вечір в хату,
Сіє сутінки рясні.
Дивна казка волохата
Заховалася у сні.

Та до сну іще година,
Ллється втома в глек часу.
Працювати не покину,
Свою ношу донесу.

Хвіртку тихо прокривають
Запокинуті думки.
Вони стільки всього знають,
Що вгинаються й рядки.

Я їх швидко закосичу,
Заряснить весняний цвіт.
В ночі часу ще позичу
І лишу вам власний слід...

Музика - це диво, радість, чудеса.

Музика - це сонце, зорі, небеса.

Музика - це честь і відвага.

Музика - це мудра порада.

Музику люблять усі.

Музика живе у моїй душі.

***

Я сосонка маленька,
Росту собі й росту,
Завжди радію сонечку
І вітрик я люблю.

Я граюся із зайчиком,
Грибочок прихищу,
Люблю яскраві зірочки
І ліс я свій люблю.
***

а по утрам дожди смывают серость ночи,
плывут по облакам - мечты, как крепдешин,
струятся на ветру за палантином строчек
и тают не спеша за белизной вершин...

в полуденном огне лениво незнакомом,
за танцами надежд и угольками сна,
врываясь, тормошит в раскатах диких грома,
шумит, волнует слог и пенится волна…

уклончивый закат все шепчется с цветами,
заботится о снах и с ветром невпопад
играет на волнах, летит за облаками,
целует плечи мне и как мальчишка рад!
2010

Пародія

Він чекає давно у ліжку,
І жага його незборима…
А мені “не лягає” рима –
До півночі мордую “мишку”
(Він не знає – я пишу книжку)

Я потрібна йому, потрібна…
Опиратись не буду. Годі!
Мо’ верлібром? Данина моді –
Ігнорую хорей (я здібна)!
“Клава” клацає дрібно-дрібно…

Не сховатись за монітором,
Не прогнати – зрива нічнушку,
І таке шепотить на вушко…
Не допишу сьогодні – сором!
А мені б ще зайти на форум…

Він заждався мене чекати,
Обіцяю йому лукаво,
Надпиваю останню каву.
…Звук будильника, як гармати –
Шоста з гаком. Пора йти … спати…


10.12.2011

Де трави у росах, де квітів розмай, де білява хата у віночку мальв вікнами – блискітками дивиться у даль, там мати старенька біля воріт виглядає сина з далеких доріг:
« Сину, мій соколе, прилети, прилинь, на порозі батьківському присядь, відпочинь від турбот щоденних, метушні та суєти.Низько перед ненькою голову схили, натруджені руки до уст піднеси й від них наберися снаги»
Дороги, дороги без кінця і краю, ми вас шукаємо, ми вас вибираємо, на ваших просторах ми друзів стрічаєм. Та єдина дорога до отчого дому, її не судилось вибирати нікому. Вона нас кличе й манить завжди: синім зором блаватів у житі. Тихим сплеском стрічки-ріки, колисковою піснею неньки, її руками вишитим рушником, співом жайвора у піднебессі, плакучими вербами понад ставом. І клекіт лелечий у пам’яті, як музика, зринає, що казкою щастя над рідним подвір’ям витає.
Й вже стукіт вагона чи гул літака несе нас додому, бо просить душа, бо серце в обійми родинного раю, до неньки-голубки птахою лине долаючи гори стрімкі і глибокі долини. І спогади...
О, спогади! Ви, як прекрасна музика, хвилюєте серця, ключем журавлиним над краєм рідним линете, як пісня без кінця!..
До 2006р.

Розчини у вечірні сутінки вікна,
щоб я змогла увійти крізь північ на каву
до твоїх опянілих стін ароматом кориці,
Коли спека втамує свою надрозпалену спрагу

Я тобі принесу у кишенях лазурне проміння,
нитки сяйва зіркового пилу і трохи вина,
ну,а ти,тільки сонце зайде-розчини в небо вікна
і залиш трохи світла у лампах,щоб їх не згасила зима

І хай тюль п'яну рве розхолола засніжена буря,
і торкає волосся не спека, холодна печаль...
ти на мене чекай, й розмальовуй лампадками віхол
тиху мить, доки північ не звузить розбачену даль.

- Ви не читали останній переклад мій? - Ні.
- Ви взагалі не читаєте? - Трохи читаю)
Проти перекладу віршів нічого не маю,
Тільки з російської - щось некомфортно мені.

- То Ви вважаєте, те що роблю я дарма?
- Більше скажу, я давно переконаний в тому)
Перекладати ночами "салому" в "солому"
В нашій двомовній країні резону нема.

- Що ж тепер варто робити? - А жити собі
І шаленіти від Бродського в оригіналі
Тема перекладу на новорічному балі
Трохи не в тему, мені так здається) - Maybe)

- Знову ми, Чорі, лиш бранці словесної гри)
Маску поправлю, насуну на очі перуку.
Он вже Ляшкевич веде якусь пані за руку,
Тож раз, два, три,
............раз, два, три,
......................раз, два, три
.............................раз, два, три.

Летіли білі лебеді,
Торкалися крильми,
Мов іскрою у трепеті,
Сплелися їх думки.

Їм тепло так зробилося
Від приязні в серцях,
І клекотом котилося-
Ми друзі в манівцях...