как много. как их много - не пройти.
дороги-жилы. перепутья-ленты.
по безымянным, вечности в пути
по мостовым, канатам колеи,
железным, серпантинным, из брезента.

вокруг одни сплошные фонари.
так желто. слишком желто, безпросветно.
и маяки желтеют у мели.
свой желтый свет ретиво берегли
для желтой внеочередной кометы.

а снега. сколько снега. выметать
придется долго. слишком бЕлым бЕло.
у фонарей желтит, на свет летя,
а у дорог грязнеет как дитя,
но изнутри все ж остается белым.

а пыль ложится рыжим с сединой
на фонари, на снег и на дороги.
болотным цветом пачкает немой
безликий пыльный придорожный зной,
такой знакомый. правда, лишь немногим.

а где мое? где синий мой маяк
у пригородной безразмерной тропки,
под синим снегом, что к весне просяк
такой же синей пылью? полумрак.
и только света искры лживо робки.

2012

Так неухильно, хоч повільно,
Втопився травень у журбі.
Боюсь промовити тобі:
- Прощай, - хоч як це божевільно…

У серці - росяні світанки,
цілунки ніжні на вустах
і щастя білокрилий птах,
що прилітав у наші ранки.

Там нині - смуток і зневіра,
а де буяло рук тепло -
зело духмяне відцвіло,
а синє небо стало сірим…

На розрізані струнами пальці посипалось сонце,
Щоб знеболити світ, нагадавши на мить про життя.
Вічно вістрями нот відчайдушно блукали босоніж,
Хоч боялись ножа, як нескошені вчасно жита.

На розрізані струнами пальці всідаються круки.
Крихти сонця склювали, на черзі – гаряча ще кров.
Чорне пір’я червоним на білі спускається руки
Трохи сили ще є на останній над прірвою крок.

2011

Світанок перший скресне на губах,
а другий – кров’ю вицвіте на зшитку;
котитиметься в прірву, мов клятьба,
Твоє Ім’я, покару щоб злекшити;

тріщить, горить Великий Льох, а Ви
біля багаття грієтеся п’яні;
в яскиню заховався ночовид,
Ніч серце витягла з води, мов якір;

Зійшла над Віфлеємом зірка, мов
над словом „віра” – крапка; збіранина
об’явлень: груди квітнуть молоком
і б’ється в лоні матері дитина...

( загусло небо сонцем, на корі
скажений сік; з хвиль страшно скеля лускала:
так серце билось Ірода коли,
дізнався про народження Ісуса…)

на твоїх долонях почиває спокій
в човнику молитви крізь недолі шал
до причалу щастя в небеса високі
ти мене провадиш під зірок хорал
був я неуважним біль тобі приносив
та душа збагнула кається й болить
як же я бажаю у пахучі коси
потекти щокою крізь блаженну мить
ангельського миру хочу скуштувати
у саду у лузі між пахких отав
досить за розлуку болісної плати
що її в бездоллі я так довго брав
на твоїх долонях бездну переплинув
не зблудив із курсу - палахтів маяк
райдужної віри в ту одну - єдину
що мене забути не могла ніяк

10.02.12.

чи від вітру цей струм у грудях?
чи від сонця, що ледве світить?
знов обскубаний, хмарний грудень
у неволі неволить скніти...
рівноправна ти в суперечках.
клаптик суші, чомусь безлюдний...
відбуваються дивні речі:
після грудня - одразу лютий...
ми тут - перші, тому що стрічні.
наша пристань - одне подвір'я.
приховай мене там, де вічність,
де моє і твоє сузір'я...

за туманом - знайомий вересень.
невеселий, які веселощі?
зливи знов опускаються вереском
із небесного свого селища...
досить щедрити! серцю тішитись
у теплі поміж власних спогадів...
голос мій не приймає рішення.
він давно не творив і сповіді...
сірий день хизується присмерком,
та на радість очам притомленим
на кінцевій зупинці виклику
ти - єдина -- світишся променем
за туманом...

Славетній слов’янській родині
Хазяйки довірили роль.
Зібрала гостей Україна
До себе в ці дні на футбол.
Прекрасна спортивна подія
Хвилює мільйони сердець, -
Яскравому святу радіють
І Харків, і Львів, і Донецьк.
Гостинної щедрості вияв
Є в нашій турботі простій
Про тих, що відвідали Київ,
Відкинувши сумнівів рій.
Емоції, з пристрасті звиті,
Дарує сьогодні футбол,
Коли українцям забити
Вдається супернику гол!

Збирає повний стадіон
Уболівальників футбол,
І вже лунає в унісон
Громоподібно в чаші: - Гол!..
Нехай звільняє чемпіон,
Для України вперше трон!
08.02.12

дівчина з холодними руками
навчить тебе світло бачити,
коли музи втічуть сполоханими птахами,
або почнуть сваритися чи пиячити.
дівчина з холодними руками
розкаже тобі все, що потрібно,
аби жити щасливо роками,
або хоча б до завтра. а там буде видно.
дівчина з холодними руками
ще встигне змінити тебе на краще.
знайде зв'язки між твоїми рядками
чи вигадає пояснення якесь путяще.
ти можеш іти упевнено і далеко,
повільно блукати між усіма світами,
бо їх своїм серцем, неупереджено й легко,
зігріває дівчина з холодними руками.
2012

*
Гарно, хоч одна –
Квітка розпустилася.
У Різдвяний день.

у вікнах восьмого поверху куди хіба зорі дивляться
понад дерева зморені що мають в мороз мовчати
про твої барабани згадує аж іній кричить на вилицях
на цілий будинок згадує музична система Хаду

і привиди прокидаються і люди й маленькі діти
і гнівається консьєржка хіба тут заснеш о Господи
дістали жильців натягнуті жили гудбай Америки
жильці не бажають музики жильцям уже сняться постріли

ти тоскно палиш на сходах що ребрами б’ють під дих
де я пробігаю іноді – то молоко то ліки
я віддана змовниця знаєш не бійся ну підійди
і в разі чого я перша всі докази викину з вікон

під звуки ті кольорові дістануся крок за кроком
туди де живуть гітари де хмарами пахне степ
і чомусь літають сукні мов струшені ненароком
із гілки…
весна коханий а решта пустим пусте

1
Ни о чём не думаю. Пустота.
На заветном празднике для своих
так хотелось радости...
Неспроста
я живу надеждою за двоих.

Ни на что не жалуюсь никому.
Просто через комнаты шла метель
и студила холодом пол в дому,
и стелила белую мне постель.

Но не мне, уставившись в никуда,
на двуспальной лодочке – без реки! –
свесить руку правую в холода
и считать в груди своей каблучки.

2
Только счёт не ладится – через раз,
и короче выдохи – через два.
Если всё увидится без прикрас,
станут в песне главными не слова.

Потому что главное – между строк,
а ещё в испарине – между тел.
Если сердце просится за порог,
тут уж не до нежности, как хотел.

3
Никому не жалуюсь ни на что.
Просто через комнаты шла метель
и кроила чёрное мне пальто,
и студила белую мне постель.

Ой, вы гуси-лебеди – белы сны.
В изголовье – мягкие облака.
Как же виноватому без вины
сохранить любовь свою на века...

4
Я раскину рученьки – два крыла,
под постылым саваном – потолком,
на ковре из холода и стекла,
посредине комнаты, босиком.

И замру на цыпочках, не дыша,
виноватый заживо – без вины.
А во всём дому моём – ни гроша,
и стоит молчание у стены.

5
Укажите улицы, где в домах
золотые горницы в три окна,
где легко от знания, что в умах
неземных надежд моих имена.

Позовите женщину, что не мне,
на застолье светлое – без меня.
Для неё я с вечера – на коне,
а под утро ясное – без коня.

6
А ещё товарищу моему
отошлите весточку про метель.
Как она студила мне пол в дому
и стелила белую мне постель.

Пусть он позаботится обо всём.
Если поторопится – я дождусь.
И тогда мы вместе с ним отнесём
к нашей общей нежности нашу грусть.

Там, где солнце катится вдоль земли,
а луна со звёздами – поперёк.
И плывут надежд моих корабли
облаками алыми на восток...

7
Ни о чём не думаю. Не хочу.
Мне б зарыться в давнее с головой,
где я птицей певчею полечу
над водою мёртвою и живой.

А в воде – ни берега и ни дна,
только небо, дробное от волны.
Где ж вы, мои горницы в три окна,
что от века каждому суждены.

Всё не так, как виделось свысока.
Лягут песни звонкие на крыло.
Сохранить любовь свою на века
даже мне немыслимо тяжело.

8
Ничего не хочется в холода.
Ходят тени-аисты по стене.
И горит во лбу моём не звезда,
а моё незнание обо мне.

И такие праздники тишины –
не сойти б от радости мне с ума!
Просто эти праздники до весны.
Просто через комнаты шла зима.

2001

Внимание! Надвигается шторм..
Пред всеми откроются врата,
Предстанет грациозно и величественно бездна...
Человечеству дано было время осознать,
Какой выбор оно может принять,
Это в страхе пленными страдать
Или в радости жить-процветать.
Когда спросят у меня, - а твой?..
Отвечу: начал путь, который предназначен мне судьбой,
Оседлал волну препятствий дерзко
И на ней вперед, друзья - Домой!
2012г.

 
благальний чи байдужий білий кіт
зникає тлом туманом тканим
& над канканом балаганним
ранковий вечір ~ флер забутих літ

в блискучім смокінгу до чорнобілого тіві
гримує свій знебарвлений неспокій
urbi et orbi над часи & крізь епохи
прощальний шанс на каруселі селя ві

над світ підноситься нудьга небоже мій
прохмарена стоока одинокість
до неї тягнуться навскіс дими високі
 & сиво кубляться у безвісті лункій




 

Не снись мені нами
Я щойно зачиню кватирку, ти – сніжка на склі
Бо тільки зітру зі сторінок всі спами
Бо тільки дослухаюсь голосу мами
Ти знов понаносиш з коштовним камінням мішків.

А сниться найкраще,
Обоє то в лісі, то в полі, на морі, в ріці
Потому свій блуд продираєм крізь хащі
Де грізно дракони роззявлюють пащі
Та ми порятуємось швидко, рука у руці.

Теплінь капучіно
Закріплює присмак: не йди, ще хвилину зажди
Ти міцно тримаєш мене за коліна
І я спеціально ступаю на міну
І не прокидаюся: буду з тобою завжди.

2012

насиджені місця, пописані шпалери –
і світло помаранч... зима чи не зима,
минаючи повз нас у ностальгійну еру
летить, як дирижабль, закіпчений димар.

несе старе вікно із кактусом розрослим,
що ніби і не цвів, але зацвів ото.
а ми на фоні стін, до сміхоти дорослі,
складаємо слова в коробку від лото.

нас не було тоді, і зараз не до речі
вишукувати десь новий закон ріки.
бо вдруге все одно життя насуперечить,
життя-передчуття, не спіймане ніким.

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

что царапает дождь?
нацарапает дождь
на гарячем асфальте
морские сюжеты.
я не верю дождю,
я не верю в приметы,
на гарячем асфальте
застывшему лету.

ты накрасила густо,
(детка, мы не знакомы)
золотые ресницы
жгуче-черною краской.
слёзы словно паромы
на щеке оставляют
бледно-сизую рябь.
будто стЕну Дамаска
воздвигаешь, играешь
с забытыми в прошлом,
с тем, что было давно,
и что было не пОшло.

ты пойдешь не сомной,
а дождешся рассвета,
утопая в вине
и в туманах лета.

я до "Привоза" в сотню дальше, чем ты
и до разлуки отлично знала как кокетничать
и иступленно (в порыве ревноти немой) бросала руки.
я в столько дальше, что холодный,
сырой туман и чернй вечер такой
родной и даже плечи чужие нежностью полны
на 5 минут.- на вечность.
и так забыто, так заброшено,
моё чутьё, моё молчанье.
я до "Привоза" в сотню дальше,
но есть ли повод для прощанья?

СПОВІДАЛЬНЕ

З мітингової площі,
Весь п’яний,
Я ледве брів.
Уклонився грибам
З давнім сумом
Слуги бандита.
Напечи, горобино,
Із небом мені пирогів.
Перед тими я винен,
Хто ще не устиг
Згрішити.

Так нечесно,
Нечесно,
Нечесно,
Нечесано так:
Моє жовте волосся
Забрала
Державна юність!
А у небі осінньому
Важко стоїть
Вода.
А вітри не бояться
Порвати
Холодні струни.

Цей крутий поворот...
Цей жебрацького ока гріш...
І троянди
Димлять,
Білі, білі й
Такі відверті.
Запалю сигарету.
Хай буде мені ще гірш.
Я попробував все...

Залишилося –
Досвід
Смерті.

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –
Мов зіниці лиса.
Осінь.
Сиджу в корчмі.
Куди ми йдемо
І де взялися,
Такі сумні і самі?

Пісня сучасна
(Якась ніяка)
Із «брехунця» димить.
А ми розшифровуєм
Тайні знаки
Того, що над людьми.

Світло сумне
І парфумів запах
В цій от корчмі старій.
І поїзди (каже хтось)
«На Запад»...
І – журавлі вгорі.

Свічка – сльози
Старого лося,
Капає на калган.
Тим, що сидять тут,
Не раз довелося
Братися за наган.

Шрами у них,
«Татуйовки» сині...
Бляді... і мало слів.
Що їм до віршів,
До батьківщини,
До журавлів?..

А може, їм,
Саме їм сьогодні
П’яна печаль болить?
Церква-бабуся,
Діти голодні –
Як холості стволи.

Двері відкрилися
Віком гробу.
Ранок сивий –
Мов ртуть.

Світ набирає
Божу подобу.

Я вибираю
Путь.

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

Сріблястий дощ сріблястим морем
танцює танець срібних мрій.
Гірким‚ солодко-кислим горем
задовольнятися не смій!
Із сірих монотонних крапель
звальсуй мелодію дзвінку‚
відчуй солоні моря лапи
в водорослинному вінку…
Розвійся на широкім долі
тонкими пасмами душі‚
у повні пригорщі‚ доволі‚
бери недбалість – і пиши!
Думками зсотуй сині хвилі‚
ідей розкидай чисту рінь‚
змий сонцем хмари остожилі
і першу зірку в небо кинь.

Зірковим срібним хороводом
підпережи небесний стан‚
заглянь у чорно-синю воду
і сумувати перестань.


1999

Мої спогади пахнуть суницею,
і сосною, і луками-травами...
Я життю повертаю сторицею
все, що брала в дитинстві ласкавому.
Звуків-звуків! А барв розпросторених!..
Хитра сойка на рідній шовковиці...
А вогненного сходу історія!
А бабусиних слів пересловиці?
А полин, а чебрець, а “черемуха”,
звіробій, материнка, повитиця...
Трави й рух. Зблиск останнього лемеха
в наших супісках здалека видиться...
Стежка в лісі. Коріння, плазуючи,
спотикає маленькі сандалії.
Очі всьому в цім світі дивуються
і шукають: а що там? а далі?..
Жук з рогами, грибочки непрошені,
хтось проповз, – ну, ходім, бо ще вернеться!

Сипле осінь кленовою поштою –
вічна літу і донька, й суперниця...
Повертаюсь-вертаюся-таюся:
край села у городі під соснами
перед хатою каюся-каюся,
по шишках йду колінами босими.
Хата, стріха, криниця невипита...
Груша, сливи, горіх... бур’янищення!
Інший вимір? У кого б це випитать?
Та нема в кого! Нищення? Нищення!

2009

Наприклад:
...пити удвох глітвейн –
важкий, як гранатовий перстень
на пальчику вказівному,
із корицевим запахом свята,
із присмаком трьох колядок,
щоб терпло від нього серце,
щод дух дідуся Чарлза
витав нам каміном теплим
і мружив котячі очі...

або:
...серед ночі
блукати по вуличках Праги,
Чи Пешта, чи навіть Львова –
Де сива стара бруківка – луска кам'яної риби,
Де робом яким не знаю провулки біжать угору,
до ратуші, де говорять нам дзвони дзвінким металом
про те, що уже настало
прозоре, як небо «завтра».

А ще:
як сплітаєм пальці (таке макраме дотульне!)
як поїзд – з паперу човник! – несе нас (до моря хай!)
як білка танцює в соснах для нас свій свій вогненний танець,
а ми, що внизу завмерли, –
аби не злякати – ша!,
як шалик і шаль – зелені – на наших плечах лютневих,
і лютню Орфей притишив,
бо ще Еврідіка спить...

Отут би просто залишитись...
В оцих хвилинах - у рядках,-
Своїм талантом поділитись...
А не кружляти у думках,..

А не крутитись у проблемах,-
У сірості посеред снів,-
Прийти би зараз тут до себе,-
Цього найбільше б я хотів...

Хотів залишитись у пісні,-
Або у квітах між картин,-
Але чомусь стою на місці...
Один зі світом, я один...

Дякую. 7.02.2012р.

Аби не сивіли твої скроні -
не тримай розлуку за плече,
відпусти, бо Світ – як на долоні:
що Твоє – повір – не утече.

Розірви німу незриму тишу,
Що минулим дихає щомить -
І кохання знов тобі напише,
світлячком у грудях защемить...

Сніг наступає зі сходу,
зболені ранки бредуть.
Сонце не квилить, не плаче,
сонце рятує ріку…
Білим утомленим садом
хтось, як уперше, іде…
Єва! Цю жінку я знаю…
Час – ні Адам, ні Едем.
Вишні – мов білі бабусі,
сливи німують у сні,
яблуні зрубані, груші
змерзли ще позаторік…
Олень приходить із лісу,
кличе з-під льоду траву.
Бог притулився до тиші –
тут її вчора забув.
Глянь, милий, онде черешня?
- Дика. І дише, як вуж.
Поле густими вітрами
з півдня зизить межи рук.
- Скраю калина, як мама,
ягоди пахнуть, як ніч…
Тягнеться гілкою потай
мохом оброслий горіх –
не оббиває ні плоду,
тінню стоїть… І мені,
милий, не рви тут нічого.
Тіні, лишіться, не йдіть!
Стільки садів умирає
в небі, в душі, у льоду !..
- Що тобі подарувати?
- Рай у снігу подаруй!
Рай, де сріблясті горіхи
білка маленька краде,
де замерзає минуле,
віхола віри не йме,
звідки луна не тікає,
звідки грядуще не йде.
Яблунь і змія немає…
Ось він, мій білий Едем.

2012

Чекатиму світанку у очах
з надією, бо доля так веліла.
Уже не заховаєшся в дощах, -
Я їх пережилА, переболіла.

А віхола гуляє за вікном...
Тебе нема, а я усе - чекаю,
немов у чорно-білому кіно.
Біліють скроні...
Вірю.
І кохаю...

1.
не човником
у рай

я відпускав
цей світ
неначе
леви
гриви
густий
і полохливий
при струшуванні слів

коли він
небом ріс
збивався
часто
в зливу
здавався
свічки тілом
при подиху малів

розчісує його
жіноча берегливість
розбурханість
грайливу
спростовують зубці
намісники
пера
в чорнильному
масиві

яке життя
красиве
коли слова
не гра

2.
ще не кажи
пора
у рай
мені
за досвідом
до діда
херувима
коли
легким
недосвітом
покрита
світу
волосина
коли
ще колеться
колись
на до
і після
половини

скажи думкам
щоб розійшлись
а не вбивались
клином
у друге дихання
гостинне
перебування
на межі
між
німотою
і ранимим
пересуванням
за рядком
душі

3.
пишіть
і переписуйте
мій бунт
ці
я
підкріплені
пером
і кров моя
розбірлива
оздоба
для паперових
бур
бурлесків
і уяв
це
рев_
о_
лю_
ці_
я
в одній особі

9 Лютого 2012

Упало снігу – аж під стріху.
Два дні з подвір’я у садок
його вивозили. З санок
скидали яблуням на втіху.
Бо знали нащо – навесні,
деревам буде вод і соку
та стане сил, у стислі строки,
розкрити шати листяні.
Дрімали яблуні та вишні, -
дивились сон про травень-цвіт,
мрійливий теплий колорит,
де сонце гріє дужче, ближче…
Хай поки сплять, снігами вкриті,
які насипала зима,
вона ж старалась не дарма, -
щоби її згадали в літі.
У серпні, в спеку, прохолоду
знайдеш в плодах. А ну, бігцем
смакуй дозріле, з морозцем.
Спіймай холодну насолоду!
Ой, як далеко серпень тихий…
А нині снігу… Сипле вкрай.
Зима все сіє на врожай, -
для саду й поля – аж під стріху.

Оце так пішли імена:
З Футболом мені зрадив нині…
Та це іще не дивина -
Ти зрадив із ним і дружині!..

Недобрі до тебе і злі
Дружина, і я, і коханка...
Дарма ти нас кличеш - Малі,
Верне́шся - дамо прочуханки!...


09.02.2012

Розгубились думки в буревійному темпі ,
Розлетілися й сіли в безлисті кущі,
Проростають бадиллям яложених штемпів
І чекають горіння моєї душі.

Я шукаю себе . Як розбити каміння,
Що закрили стіною мої почуття?
Як же знову скресати іскрою горіння,
Відродити із попелу давнє життя

Запалає вогонь, коли думка воскресне
Багрянистим струмком полетить в небеса
Розіб’ється стіна і з під попелу чесне-
Рідне слово дзюрчатиме. Божа роса.

Загубиш рідне слово "Мій!",
Загубиш усмішку до мене.
А хто підтрима? Лише змій,
У котрого все-все зелене.

Життя завертиться в гульбі...
Не чарка вихід. А до чарки
Розмова, що притлумить біль,
Отой, із придихом вівчарки.

Протверезіло, в ранній час,
Усі врахую "за" і "проти",
Щоб знов припасти до плеча,
Як до любимої роботи.

І не повірю, що чужим
Тобі я став, тобі я буду.
Я стільки, рідна, пережив
Серед облуд, образ і бруду,

Що забував любов твою
І світлу приязнь, серце чуле.
Тепер над прірвою стою
І мрію, щоб мене почула,

Щоб в очі глянула лишень
І розтопила лід між нами...
Твій погляд - ліки, як женьшень.
І мій - не камінь.

1.02.2012

Пародія

Я нині на тебе зла –
Рятуюся валідолом.
“Не буду, пробач, Мала!” –
Ти зрадив мені з… футболом.

Придумаю кару, щось…
Інтимне – погірше страти!
Скажи, як тобі вдалось
Білет на фінал дістати?

9.02.2012

Серце чеканить монети надій.
Ними в житті повсякчас багатій, -
Блага земні порозточує міль,
Дух сиротою лишаючи твій.

09.02.12.

Безкрая біла заметіль,
кружляння снів незриме…
Мов наречені без весіль –
мої самотні зими.
На роздоріжжя двох не_доль
сніг стелиться фатою.
Моя любове, не дозволь
не_марити тобою.

Моя любове, не змалій
до звичної печалі.
Терзай безсиллям рим і мрій,
зови увись... і далі...
Та, не_нарéчену, не жди
на срібному весіллі.
Я заблукала назавжди
в цій білій заметілі.

2003 (2012)

Зима лягає снігом на серце,
шукаючи в нім холоду перспективи,
сусід по купе п є горілку з перцем,
наспівуючи при цьому веселі мотиви.
Я себе грію гарячим "Акбаром"
тішуся згадкою, думкою гріюсь,
весна повториться незабаром, -
у неї вірю, на неї надіюсь!

2012 р.

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок…

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

2.02.1897

Життя у серці затишне та повне
цілунків, ласки справ, думок і слів.
(Якщо не рахувати, що порив
свободи часом викида назовні).

Життя у серці - в пелюстках любові,
настільки ніжних, гарних, запашних,
що сміття з бур'янів посеред них
не так уже й помітне, "випадкове".

Життя у серці - у його судини
жадане й щедре сенсу пролиття.
Закутане у калиновий стяг...
Тендітне у шаленстві часоплину.

(2012 р.)

Як засвітиться зірка найперша над Кіровоградом,
І нахилиться місяць над аркушем хмари шорстким,
В ту непрошену ніч ти мене ще не зречено зрадиш –
Й зі зболілого серця злетить нездійсненного дим.

Наші тіні між ребер асфальту в промінні Рентгена.
Чорні тіні – на білих, а білі – на чорному тлі.
Де калюжі хриплять, як запалені тяжко легені
Захмелілим дощем і даремним теплом ліхтарів.

Як закотиться зірка остання за Кіровоградом,
І надщерблений місяць допише свій реквієм сну,
Попливе чорна хмара в долоні мої, наче правда.
Наче правда, яка не пробачить солодку брехню.

грудень, 2011

Дама з сигаретою і раком легені

з медаллю Нобеля десь у шухляді

відучора перетворилась остаточно

на своє авторське право

над нею німбом сіяє значок копірайту



Хоча крім права на публікацію віршів є й інше

суто авторське право

уві сні у темряві в авторському ліжку

зробити останній видих

не сказавши останніх слів

на які авторські права не поширюються

Ця ніжність, і ці вільні руки
чи простягти комусь? А скільки винограду
зеленого для лиски, покликом жаданим
розхристані одвірки – не зайти.

Пекли біленький хліб
для мертвих діточок,
холодного поналивали чаю
Вітри зі сходу.
Ми скрипалі – заграймо для сліпого гніву
тіней та капелюхів позабутих. Та сідайте –
дарма накритий стіл
опівночі, яка себе соромить,
налили в пельку ми гарячого вина.
І це – комусь потрібно,
але кому?

Оригінал:

Esta ternura

Esta ternura y estas manos libres,
a quien darlas bajo el viento? Tanto arroz
para la zorra, y en medio del llamado
la ansiedad de esa puerta abierta para nadie.

Hicimos pan tan blanco
para bocas ya muertas que aceptaban
solamente una luna de colmillo, el te
frio de la vela al alba.
Tocamos instrumentos para la ciega colera
de sombras y somreros olvidados. Nos quedamos
con los presentes ordenados en una mesa inutil,
y fue preciso beber la sidra caliente
en la verguenza de la medianoche.
Entoces, nadie quiere esto,
nadie?

Любимая, из сердца льется кровь живая,
Из глаз моих струятся слезы.
Когда растает паморозь на шарфе скалы,
Мы Огнем реальности сотворим наши мечты.
Сердцем перста узоры наших стихов, словно любви кружева,
Лепестками нежности в них сотканы желания.
Милая, взгляни, как мир красив,
Вот строки пред тобою ложу свитками нив...
Прелестное дитя Великого Сердца,
Лотоносной искры нетленного Небесного тепла.
Знай, - верою в тебя согрет.
Молюся стоя у окна:
"Небесные силы, моя царица - жемчужина души
От злого умысла и бед
Да будет ограждена плащем Огня любви".
2012г.

Згадую Хрест Південний
коли задираю голову спрагло
щоб пити чорне вино ночі.
Ностальгічно згадую крамниці поснулі
запах вуличних трав, що тремтять на шкірі повітря.

Розумію – це схоже
на кишеню подерту в якій
рука торкає монету гребінь та ножик
рука спогадів темних не втомлюється ніколи
рахувати мерців.

Хрест Південний гірким мате.
Голоси друзів
у суміші галасу.

Оригінал:

Milonga

Exstrano la Cruz del Sur
cuando la sed me hace alzar la cabeza
para beber tu vino negro medianoche.
Y extrano las esquinas con almacenes dormilones
donde el perfume de la yerba tiembla en la piel del aire.

Comprender que eso esta siempre alla
como un bolsillo donde a cada rato
la mano busca una moneda el cortapluma el peine
la mano infatigable de una oscura memoria
que recuenta sus muertos.

La Cruz del Sur el mate amargo.
Y las voces de amigos
Usandose con otros.

Черешнями пульсує скроня тиші,
горять зірки, немов свічки у церкві;
а місяць, наче жовта жаб’я лижка,
Петро й Андрій майструють сіть ловецьку;

Втомились цвіркуни на пуп кричати;
туман солодкі сни у луках брусить;
Ніч розлила росу на землю наче,
Марія літру мира на Ісуса;

Час витопче полову, наче буйвіл,
протягнуть спраглі руки, крикнуть: «Дайте!»
В поезії живе Господь; пильнуйте
про пуп’янки троянди й винограду…

А «Сонячні кларнети» – оборожень,
Тичина якось крикнув: «З колядою!
Я йду туди, куди ти йти не можеш,
але вже потім ти підеш за мною…»

Людина пише те, що Бог загледить,
як горобці зайдуться жвавим скерцо,
не на землі у віршів корінь – в небі:
яка поезія, таке і серце…

Чи хтось ще молодий, чи вже дійшовши літ -
Усі вони підуть одне за одним вслід.
Ніхто на світі цім на віки не лишивсь.
Приходили і йшли, і йтимуть, доки світ.


Із ким поговорою - де є той друг єдиний? -
про те, що із правіку судилося людині:
Творець її зліпив з печалі, наче з глини,
недовго поблука - і швидко крок зупинить.


Життя мов караван – із виду дивина!
Прекрасна мить ота, що в радощах мина.
Ти не сумуй, сакі, що скоро судний день –
Закінчується ніч, налий мені вина!

(Сакі – виночерпій)


І день, і ніч були до нашого приходу,
І небо вже було, що крутиться ізроду.
Тому не поспішай, на пил не наступай –
Зіницями він був, прекрасними на вроду.


Одвічних таємниць не знаємо ми вдвох.
Не знаємо письмен, якими пише Бог.
Говорим ти і я немов за запиналом.
Коли воно впаде – не стане нас обох.


Якби я місце міг для спокою знайти,
Якби ж цей довгий шлях приводив до мети,
Якби ж – коли пройдуть багато тисяч літ –
Сподіванка була травою прорости.


Не бійся перемін від часу-візника,
Бо мить, яка прийде – так само нестійка.
У радощах живи, ніколи хай тебе
Минуле не смутить, майбутнє не ляка.


Боюся: у цей світ не вернемося знов,
Зі щирим другом ми не вестимем розмов.
Із миті, що живеш, ізповна користай,
Бо зараз ти живий, за мить – ти видійшов.


Як питимеш вино – то з мудрецем великим,
Або із юнаком ти пий тюльпаноликим.
Вино потроху пий – не пий вина надміру,
І потай миру пий – не пий вина із криком.


Знайшла краплина в морі кінець свойого шляху.
З’єдналась із землею мала частинка праху.
На що була подібна твоя поява в світі?
З’явилася на мить – і зникла знов комаха.

В таку холоднечу вірші (і ті) дзвенять,
ніби бурульки, які обліпили місто.
Слову в папері і ворді укотре тісно –
рветься на волю, на сайти, у світ. Звиняй,
що не про тебе сьогодні (не дивно, знов).
Не надихають поеток подібні. Вибач.
Ти між любов’ю і пивофутболом вибір
мав. І зробив. У останнього більше дно.
Довгі морози привчають до блідодив
синіх екранів, і пледів, і чаю всоте.
Я не сумую. Я просто пишу. Ну що ти!
Вперше про тебе. Дарма ти цього просив…

Як зацвіте рушник барвінком-рутою –
вінком хрещатим душу огорну:
перед бідою-лихом, горем-скрутою
у мене оберіг, як в давнину.
Червоно-чорними нитками вишию
любов і зраду, радість і печаль –
правічний мир загусне в серці тишею,
коса бабусина торкнеться до плеча…
Пречистий Бористен води шаленої
об Ненаситець піну розіб’є,
пороги встануть з глибини зеленої,
і скаже Русь: “Віддай мені моє!”
І чорний біль, і Чорне море синєє,
і зорі десь на дні прабатьківських криниць –
все це вона заповіла тобі – дочці чи синові –
любить і захищать вогнем блискучих криць.

Де ж заповідане? Що зберегли у часі ми?
Де тирси срібні? Чисті небеса?
Де стріха, де гніздо під нею ластівки?
В музеї?! А де ж правда і краса?..

У минулому тисячолітті

Йде світанок лагідний. Пора!
Розкривай обійми дню новому!
На березах тріскає кора,
птахи повертаються додому.

Тане за горбом останній сніг,
синім цвітом проліски – мов крик…
Вод весняних життєдайний біг –
мій кораблик вже у хвилях зник.

Небо з небом – килимом квіток –
розмовляє синіми словами.
Чистий світ з невидимих ниток
ніби зітканий дбайливими руками.
Є у ньому зелень, синь і чернь,
жовте сонце і прозоре щастя…
Вільний світ, і як ти не жульвернь –
нині він за мрію кращим здасться.

2003

1.
серце мужчини
жінки і війни
це батьківщина
стягнена
спільно
із побратимом
з крові і поту
стяги і блага
міць і повага
сила
любити
слабість
прос(т)ити
як доведеться

стигне
та б’ється
стогне
та рветься
в сіті харизми

бездну його
не затягують
близни
зморшки
вкрашають
губить
безслізність

серце мужчини
ягода пізня
кров’ю калини
частує балади
змога напитись
дзвонами
чистими
світлом
гарячим

серце мужчини
стиск без остачі

2.
дунуло наче
різало вуха
перерізало
образно вени

вітре-харцизе
дроте колючий
мертвих щетино
паленим пахне
ти вже пронюхав
де не принюхатись
серцю мужчини

снів парадигма
слово у стигмах
скоро застигне
кресне реальність
крига ментальна
жінка фатальна
просто не знала
що (в) серце
вкрала(сь)

3.
стезя
Дедала
це небо
високе ще
з блаженством
на лезо в щем
окрилений
за плечем
я дихаю
не пече
а просто
гірчить й тече
несужене
і нестале

Ікаре
як віск
розтане
ти божою карою
станеш
мені
і рабі
Навкраті
ціною життя
крилатість

8 Лютого 2012

Хто перший із нас нап'ється і пролажає
наш пакт про ненапад, згадає прадавній номер
і телеграфує все те, що давно не важить,
тому, хто давно не важить, заллє за комір?

Навіщо ці фейли? Закупимо валеріанки,
ще дужче не питимем і навзаєм ні нотки!
...і раз вже мене читають твої коханки:
тримайтеся, ідіотки...

2012