В’язала шарф. Бо сонце в листопаді,
Як жовтий сніп. У чоботах із криги
Іде зима. Від кольору індиго
Сховався час на верхній балюстраді.

А мій клубок не зменшується. Завтра
Ти не прийдеш. На віялі образи
Чужа сльоза. З оголеної фрази
Почнеться справжня виправдана правда.

Хоробрий сніг за вікнами. У танці
Кружляє сум. Бо спиці аж до неба
Плетуть цей біль. Бо знаю, замість тебе
На груди грудень тихо ляже вранці.
23.09.2011

ПЕС

Собака іздавна в Людей за соратника;
Одвіку всім Пес за кудлатого братика.

Призначив його Чоловік над отарами,
Всяк ворог однині зубами покараний.

Собака помовкує; Люди ось лаються;
Собака з Людьми і працює, і грається

(і Богові — Боже, а левові — левове),
Лиш їсть у кутку. І з тарілки сталевої.

На зраду приручена псина приречена,
І вдачу собачу не вилюдниш печивом.

Собака цінує твій спокій незайманий,
Допоки ще й сам походжає Хазяїном.

То бійся Собаки: жорсткі його звичаї,
Людської Породи знавця таємничого;

Не каже, патлатий: погано чи хороше.
Немає страшнішого ката за Сторожа!

ВОВК

Байдужі вовки до людської істоти:
Вони не кладуть абищо та до рота.

Вони убивають. Однак для годівлі,
Тому вони сірі — не чорні, не білі.

Вовки очищають від немочі пущу;
Не думають, як би очистити душу.

На серці не висить у Сірого брила,
От вовка людина за те не злюбила.

2012

Спитала у натхнення:

Де блукало? Що бачило

І що знайшло цікаве.

Заглянула у очі сині-сині –

Розтанув іній у моїй душі.



Погладила волосся кучеряве,

Й схотілося мені, де діти правду,

Дістати олівець і в захалявну

Занести пару сотень рим-віршів.



Котилося натхнення лугом долу,

Ромашками квітчало мою голову,

А я жадала в снах туди – додому,

Де маків-цвіт і липи настій-чай,



Там байдуже, коли яка погода,

Мене там приймуть, і, схиливши голову,

Тихенько шепотіла, ніби квола:

«Не полишай мене і вибачай».



Пірнала муза в теплі води озера,

Ходила мовчки хвилями я босоніж

У тих далеких і забутих, росами

Мене купала доля – дивоцвіт.



А я ловила зорі, тихо косами

Сплітались люди, дії та емоції,

Котрих стрічала і при кожнім кроці я

Любила хай жорстокий, та мій світ.

Ми - синусоїди
у протифазі!
Ось тобі доводи
в просторі й часі.

В тебе - сніданок,
в мене - вечеря.
Перекидаємось
словом у дверях.

Ти в люті пінишся,
а я сміюся -
один - у мінусі,
інший - у плюсі.

Попрошу тиші,
а ти не змінишся -
у плюсі - ти вже,
а я - у мінусі.

Все заперечуєм -
нині і прісно,
те саме речення
чуємо різно.

Збіглися погляди
в єдиній фразі:
Ми - синусоїди
у протифазі!

О, скільки є в твоїх садах байдужих!
Самі прийшли чи ти їх привела?
У їхніх душах не стихають стужі,
Бо топчуть квіт, із коренем рвуть ружі,
І рідко йдуть до твого джерела.

Чи пам’ятають стежку до криниці?
Чи люблять верб і яблунь голоси?
В осінню ніч, коли мені не спиться,
Перлистою росинкою іскриться –
Крило хвилясте русої коси.

Осяяний тобою, п’ю наснагу,
І досхочу ніколи не нап’юсь.
Любитиму довіку не за блага,
В твоїх садах черпаю силу й звагу, –
По вінця серце – переллю комусь.
2011

Ходить Ісусик ― босі ноженята.
Тай мені по спині,
тай по між лопаток,
а Мати Божа за ручку тримає,
і біль вщухає, зникає... зникає...
куди й не знати.
Господи-Ісусе,
жива твоя справа!
Господи-Ісусе,
завжди буде так!
Господи-Ісусе,
про це знає всяк:
Твоя сила, слава!
2010
художнє оформлення Ольга Кара - сторінки кн.Кольорами серця

Будинок будую і камінь ламаю,
а метал,
мов пластилін я, вигинаю.
І все мені мало...
І все мені мало...
Задумливо стану ―
далечінь, куди не гляну,
і краю немає.
А однак
морського дна руками не дістану,
і не спиню дощу...
І сумнів роздирає.
Перед високим небом трепещу
і бачу знак:
Хай буде так!
Як Господь знає!

«І в смерті є смерть –
                                 це безсмертя,
Коли вайлувате життя
Не має кінця круговерті,
Затям, –

Казав мені старець. – Ще буду
Я довго кістьми волочить,
І Богом і чортом забутий –
Нічий...»

То скільки ж віків небораку? –
Уста розімкнув – запитать.
Та зник мій предивний оракул,
Як тать.

1993

О четвертій сторóжі вночі
Він до них підійшов по морю:
«Маловірні, кажу, мовчіть, –
Чи серця ваші страх впокорив?»

Ні пташина спросоння, ні віть
Не шелесне в облозі ночі.
«Слабкодухі, прошу, не спіть:
Недалекий-бо час пророчий».

Позрікались Його мимохіть,
І провина, мов зашморг, душить.
«Поміж люди скоріше йдіть –
Випасать їхні грішні душі!»

1993


____________

Сторóжа – почергове несення міської варти.

ЗГАСАННЯ ЗОРІ

Байдужа небові зоря
Поволі в самоті згасає
Й незмітно тýскне догоря
І блиск минулого втрачає.

Позбавлена його тепла
Вона у темряві змерзає
Й поміж сузі́р’яного тла
Всіми покинута зникає

Щоб тихо вмерти. Без вогня
В ній сяйво більше не заграє,
І знов не спалахне борня
За іскру світла. Не згадає

Про нею й небо. А зоря
В останнім зойку все лунає,
Що лиш йому вона сія,
Й зчезаючи у нім, кохає.

Павло Гай-Нижник
23 вересня 2011 р.

Озирнись – наполохане літо
Лопотить молодими крильми.
Поруділо в очах
                         чи на світі
Залишився лиш крок до зими?

Розмінявши літа вже неюні,
Витрясаєш порожній гаман –
Швидкоплинне життя, швидкосунне! –
Копійчини і тої катма.

1995

Це вміють лише дерева –
Скидати на зиму одіж.
І голі в пургу лютневу
Стоять на снігу босоніж.

Понурі стоять, мов бранці,
Що вивели їх на розстріл.
Пугикне пташина вранці –
Зірветься той крик на постріл!

І – тиша...
                  Лише на коси
Впаде полохливо іній.
Дерева стоять, як досі.
Розстріляно їхні
Тіні.

1995

Звідки взялась ця мантра дивна?
Нею молюся нічно й денно...
Хто ти - жабка, а чи царівна,
таємнича моя Inverno?

Може стріну тебе за рогом,
може в хащі, порослій терном.
Хай ти послана Злом, хай - Богом,
все одно ти - моя, Inverno...

У тумані живу неначе я,
але знаю одне напевно -
ти одвічно мені призначена,
загадкова моя Inverno...

Де не була б ти – хоч за полюсом,
я до тебе колись завéрну
і розвію твій холод подихом,
довгождана моя Inverno...

2.10.2009


*INVERNO(італ.) - зима

Писати серцем легко, як навчилось,
Якщо не вміє, то його не муч,
А посади собі хоч раз на крила,
Якщо літаєш із високих круч.

Якщо боїшся, то заплющуй очі,
І серця не згуби на висоті.
Якщо у сні кричиш ти серед ночі,
То не розгублюй зорі золоті.

Уранці їх не встигнеш позбирати,
Бо тих зірок, як слів у словнику.
Якщо літаєш добре коло хати,
Не втомишся на довгому віку.

Ну, а якщо тобі це тільки сниться,
Тоді, голубко, серця не бентеж.
Той ловить журавля, а та – синицю,
І ти, мабуть, тенета маєш теж.
2011

В моє вікно постукала журба,
Осіння, тиха, жалісно-мрійлива.
Душа умить запрагла того дива,
Найбільшого понад усі дива.
Стою на перехресті ста шляхів,
Уперше, як укотре, я шукаю
Потрібних слів в життєвому розмаю,
Лебідку з-поміж безлічі птахів,
Доріжку з-поміж безлічі стежин,
Зупинку з-поміж безлічі розломів
І відпочити мрію від утомів,
Що коден з нас уже її нажив.
Я розпустити крила мрію стрімко,
Душа моя - мільйони голосів.
Кому потрібні мрії? Досить снів.
Життям простую. Небо кличе: "Гірко!"

Хе Хей,привіт всім,
Пишіть коментарі до моїх віршів,
Я хочу знати,як ви їх оціните,
Бо хочу свій збірник видати...

Насправді у віршах моїх все справді,
Нема підстав,а все правда,правда...
Я пишу що думаю,що в мене на думці,
А ви кажете,що це підставні думки

Не вірте тим,хто тако зле говоре,
Майте свою думку лиш,
І знайте,думайте,своєю головою,
Маєте питання пишіть в коментарях,приватно...

В віршах я знаю смисл,
Хто каже навпаки,той фейк чи троль,
Троллінг класна штука,
Але до голови не йде без бука!

Фейс пальм

Мій Янголе, як довго я жила,
не думаючи про твою присутність...
Чи то згоріла впевненість дотла,
чи ти, мов дзеркало, відображаєш сутність?

Мій Янголе, серед життя пригод
так важко йти, коли не знаєш броду,
занурюючись у глибини вод,
здобувши біль, як вищу нагороду…

Мій Янголе, чи ти мене ведеш,
а чи виштовхуєш лише на вірну стежку,
як між чужих гублюсь, а їх – без меж…
Гаптують повсякчас життя мережку.

Мій Янголе, вже осінь, далебі,
вона й до серця раз по раз ступає...
Скажи мені, чи тужиться й тобі,
коли пташина відлітає зграя?

«Мобілка», телевізор, комп’ютер і трамвай –
все мало нам і мало – іще щось подавай.
Он квітка розцвіта, збира нектар бджола,
у небі птах літає – подумаєш дива!
Колись Ісус – Син Божий – апостолів навчав,
бо Істини Господні і Абсолютні знав.
І лікував він хворих, і натовп накормив.
Та учні все хотіли іще якихось див.
Найближчого він учня – Іуду – попрохав,
щоб страту розіп’яттям йому улаштував.
Для того, щоб Учитель розіп’ятий воскрес,
той вкрив себе ганьбою, ще й переживши стрес.
До будь-якого чуда звикаєм швидко ми.
(Спровокувати сумнів – мистецтво Сатани.)

Червоні дуби і оранжеві клени,
жовта береза й зелена сосна,
сині хмарини в блакитному небі –
в осінньому лісі райдуга гра.


х - х - х


Облітає листя
з дуба і тополі.
Переміна місця –
переміна долі


х - х - х


З дерев повільно листя опада.
ЗолотАва і врочиста тУга.
Лавка у парку стоїть одна.
ПосидІти б на тій лавці з другом.

Це, може, від слова «свято»?
А, може, від слова «світло»?
А, може, буденне «звикати»?
А, може, тривожне «сварити»?

Нелегко свекрухою бути,
Нелегко й водночас – цікаво.
А слово придумали люди,
Ну, справді, якесь неласкаве.

Споріднене слово «світанок»?
Чи «светрик» (для свого онука)?..
З понять, що звучать у питаннях,
Складається жорстке «свекруха».

11.09.2001.

Хіба то добре – роззявляти писок,
Набивши їдлом черево своє,
Коли лукаво нам до телемисок
Напій огиди сам Люципер ллє?..

22.09.11.

А герцогиня наголоси глумить
у своїх віршах, і до чашки чаю
жує русизми, наче кара-куми,
та свита то із радістю читає.
А вас, Поете? Що? Завела школа
у певні рамки? Ну, мені пробачте
вона в рядках усміхнена і гола,
А ви їй про ідилію тлумачень.
Можливо off на хвильку мозок?
і прочитайте тільки серцем
як не Поет.... Що-що? Непросто?
А! Я й забув!!!В вас титул- герцог!!!

А герцогиня наголоси глумить!!!
А герцогиня наголоси глумить!!!

22.09.2011

Дзижчали стріли у кущах,
неначе оси.
У Купідона зброя - ах!
Смертельні дози.
От він " у снайпера" і гра...
Як цибулинка,
із-під земельки позира,
а раптом - жінка!
"Об'єкт" жагучий. Головне -
без телефона.
Шкідлива звичка... Як утне,
то - vip-персона.
На щастя, трапивсь чоловік.
Серйозні очі.
Мабуть, давно проводить звик
самотньо ночі.
Якийсь неголений, в очах -
нудьга свободи.
В жіночих він не був руках,
не був під сподом.
Стандартний план... Із-за сосни...
Здавайтесь, вила!
Таке мале, а зі спини -
убивча сила!
Гарматним джоулем струни
стріла несеться.
Летить, летить - торкнулась хни
і... не береться!

................................

Коханню й тут скориться вік!
Його ось риси -
це еротично: чоловік
зробився лисий...


22.09.2011

Бідні люди...
Що залишилось від них?
Що із ними буде?
Коли кожен зник...

Коли пропав у своїх дебрях...
Кудись-колись тут кожен з нас,
Побіг за грошами по нетрях,
І все що цінне повтрачав...

Залишив кожен власний вогник,
І десь у темряві пропав,
Пропав, за труд в чужій роботі,
А свою рідну не пізнав...

Не залишив собі для себе,
Одну-єдину власну мить,
Бо тільки грошей вічно треба,
А серце - потім.. най болить...

Нехай воно ще почекає,
А я залишусь при грошах,
А я його не помічаю,
Бо навіть тут мене нема....

Дякую. 22.09.2011р.

І хто придумав наголоси й коми?
Ці розміри, ці форми… Ну й дивак!
Хіба ж то я не господиня вдома?
Щоб я це все вивчала натощак?

Чи я не маю сили й макогона?
Чи я не шаноблива, не м’яка?
Як треба, я дійду до Пентагона,
І навіть там у мене є рука.

Поети і поетки, гей, за мною!
Я добре знаю стежку на Парнас.
І не дивуйтесь, що лечу мітлою,
Кудись учора дременув Пегас.

І це йому так просто не минеться,
Ми купимо гуртом новенький віз.
Чи кожному ідея ця до серця?
Возитимем до лісу дрова й хмиз!

Цей дивний світ лише любов тримає,
І на незримих Божих терезах
Руками світла землю обіймає
І злу перекриває чорний шлях.

Цей світ крихкий від нас лише залежить,
Від поведінки, віри та бажань.
Теплом душі ми гріємо безмежність,
Тому й не гасне всепрощення грань.

У цьому світі щось переламалось,
Бо гори й води зрушилися враз,
І хвилі зла, немов страшна навала
Тривожать Землю й кожного із нас.

Цей грішний світ… Чи нам осяє душі?
Чи прийдемо до Бога з марноти,
І вернемося у Господнє русло
Щоби любов’ю зло перемогти?

Ми вибираємо часто не тих -
через закритість реєстрів небесних,
чи непошану до істин простих -
бо ж не до всіх наближаються весни!

Ми довіряємось часом чужим -
з’явам холодним у ангельськім платті -
і до країв їх серцевих крижин
душі свої роздираєм на клапті.

Ми зустрічаємо зрідка своїх -
деколи сходяться наші стежини!,
але хіба помічаємо їх
у безупиннім бігу за чужими?..

Великдень, 2010

Донечка-квіточка в мене росте.
Щастя і радість щоранку несе.
Моє малятко, кохана людина,
Зірочка ясна, маленька перлина.

Донечка-щастячко мамою кличе.
Зранку до мене щоразу щебече.
Ніжною мовою слух забавляє,
Наче із казки вона промовляє.

"Матінко, мамочко, мама і ма..." -
Ніжно говорить маля із даля.
Лагідно тулиться, дівчинка моя,
Наче промінчик мене зігріва.



2011

Це кіт-воркіт гостей наворожив.
Таки зумів же, бісове поріддя!
А я ж на цьому світі й не пожив,
А в мене ж нерви, котику, не з міді.

Мені б до перших півнів перебуть,
Бо ж гості навернулися не з кращих:
В очах така підступна каламуть,
Що не вгадаєш намірів нізащо.

Німотна тиша поглядів пустих
Висмоктує живцем із мене душу.
О Господи, благаю, захисти!
Увесь тремчу, та щось робити мушу.

І б’ю навідліг тишу – і нараз
Пощезло все...
                      Лиш кіт собі муркоче.
Жахливий сон! Запізня ще пора,
Та вже навряд засну цієї ночі.

1999

Вже на березах – пасма сивини,
Сліпучо-жовті пасма вересневі.
Холодним смутком осінь цебенить
У спраглу душу вимоклому дневі.

Понаїдались твані бурчаки
І басаманять глизяву дорогу,
Що набуває статусу ріки, –
Та хтось навряд чи в захваті від того.

Днедавній сокір стогне, як васаг,
У молитвах простягуючи віти
Блідому сонцю в мурих небесах,
Яке й себе не здатне обігріти.

1999


____________

Бурчáк – шумливий струмок.
Басамáнити (розм.) – залишати на тілі смуги від ударів.
Глизявий (діал.) – в’язкий, липкий.
Днедáвній (розм.) – дуже старий.
Васáг (заст.) – чумацький віз.
Мýрий – темно-сірий із плямами.

Пишу́ я ві́рші чи вірші́?
Я їх пишу́ чи пи́шу?
Що, знов когось я розсмішив?
Рятуйте наші душі!..


22.09.2011

…І коли провела чоловіка в останню стежину,
Коли навпіл розрізала кованим засовом світ,
Пригадала тоді вже минулу, пошлюблену, днину…
Та й угледіла в тому немовби його заповіт.

Він робив держаки для всілякого там реманенту:
Сільський бізнес такий, ще й відчутний прибуток дає…
Не відчула вдова порятунку такого моменту,
Просто йшла у майстерню далі ятрити горе своє…

Гострий ніж ніби сам у долоні до неї ускочив!..
Якби взріли сусіди – то гули б на усеньке село,
Що вона, Катерина, з собою покінчити хоче!...
Ой, розмов без відвідин,співчуття без спочину
Та зітхань проти ночі б було!..

Жінка прикро вчинила: ввігнала ножа…у лопату –
Незакінчено-вічну, оту, що він не доробив…
Чи образиться милий? Ох, якби ж то… якби ж тільки знати!..
А за ніч вже підсвічник без свічки світанок світив!

Спить спокійно сусід: хтось межею – з ножем, а не лячно!
Бо то ж не самогубця, й не спалена горем жона.
То дружина покійного - стишена, втішена, вдячна,
Поспішає в майстерню плекати підсвічник вона…

Держаків заготовки у спадок лишились по ньому.
Жінка різала вміло, знеболюючи наждаком…
Засівався світанок, а майстриня світила невтомно
Без свічок – на весь Всесвіт – порожнім новим свічником!

Вже їх триста стоїть (сорок днів в засвіти відлетіло…)!
Заготовок не стало – то пішла попідтинню селом.
Чим могли – помогли, а вона ж бо не хліба просила,
А гілляку від липи, або що в кого зайве було…

ВирізАла без креслень, кресала без кременю іскру.
«Навіжена!» - шептали, але йшли милуватись у двір…
А майстриня підсвічники так розмальовує бистро,
Різьбить вправно й уміло – і що їй людський поговір!

…Перетнула дорогу місцева сучасна легенда:
Кажуть, ніби покійний вже просить вдову: «Зачекай!..»
Бо йому від отого аж якось… занадто вже…тепло,
Можна навіть сказати, що спека ота – через край!

Він любив її палко – ото й відпустив ще пожити:
Хай підсвічники робить, як має талант і снагу!
Лиш благав свою Катрю… про мужа земного і діти…
Та - музею в дарунок колекцію ту дорогу…

18.04.2010.

Ах, сонце і весна, і музика дощу,
Небесний ритм і темп, і райдуг перевесла.
Я сонцебризком зранку душу причащу,
Щоб ця важка печаль до дна відразу скресла.

Зелений шепіт листя в сріблі ручаїв,
Душа в купелі сонця й голубого неба.
І не сполохайте ні слів, ні солов’їв,
Душа щаслива, коли поруч є хто-небудь.

У тебе обмаль часу – мовчки промини,
І зупинись байдужий просто на хвилинку.
Ні-ні, не кликатиму я нікого в сни, –
Я подарую в серці сховану жаринку.

Коли мені було п’ятнадцять,
ти мав і досвід, і вагу.
Я ж тільки бігала на танці
і засмагала на даху.
Ховала від батьків помаду,
щоденник зрідка, табель теж.
Я не уміла дати ради
думкам і згарищам пожеж.
Ти ще не був тоді на схилі,
хоч третій шлюб тріщав по швах.
Цікаво, як життєві хвилі
загнали нас під спільний дах?
Я нині з досвідом, принаймні,
нема ні згарищ, ні пожеж.
Твоя ж вага, пробач, між нами,
давно сягнула всяких меж…

Рубаї

***
Навипередки мчать, мов пси, ідеї,
Коли жадоба влади вовком виє.
О ви, хто владу врешті-решт вполює,
Вполюйте заодно й часи Астреї.*

***
Мов коней шалених, сідлають ідеї
Не мудрі, не дужі, а радше пігмеї,
Що згодом, злякавшись галопу до правди,
Брехні прислуговують, наче лакеї.
***
Рабів собі творить володар ідей:
Хтось ангел із них, хтось, немов Асмодей.**
І медом, і ядом наповнюють чашу.
То ж, випивши з неї, чекаймо біди.
***
Я стверджую, друзі, ідеї грядущі,
Що зводяться гулко із бід невсипущих,
Як їх попередниці, в пошуках влади
По світу гайнуть, наче фурії злющі.
***
Хто я? Ідей незрячих поводир.
Моє життя – в душі убитий мир.
Навоювавшись вдосталь, до відрази,
В поезію іду, як в монастир.
***
Ей ви, ідейні ботокуди***
Облиште бити в глек огуди!
Вся ваша вправність віртуозна
Не більш, ніж передзвін посуди.
***
Лжепатріоти, вам хіба
Судились чвари і ганьба.
Чи не тому у вас постійно
На злобу дня лишень злоба?
***
Як часто, люди, добрий геній –
Глас вопіющого в пустині,
А злий, натхненний нашим страхом,
Виводить соло в життєплині.
***
Так, генії непересічні.
Завзято кожен йде у вічність.
Одних вона зустріне радо,
А інших – сміхом гомеричним.
***
Ми, як народ, йдемо шляхами,
Що вибрані провідниками.
На жаль, сучасність нам дарує
Провідників з поводирями.
***
Це не тривка, шановні, втіха –
Нове вино в старезних міхах…
Так нова суть: у ветхім світі
Бува для розпачу чи сміху.

*Богиня справедливості у давніх греків
**Злий дух, який згадується в Талмуді та інших релігійних творах.
***Плем’я індійців-дикунів на сході Південної Америки.
2010р.

Рубаї

***
Якщо вже доля без козирних карт,
Глузуємо над нею не на жарт.
Волів би в давнину я народитись,
Для тебе час народження – фальстарт.
***
Напевно, у лиха найбільше світлин.
Фіксує нещасних, зневірених плин.
Якщо на світлині його ти самотній,
Майбутнє твоє загірчить, як полин.
***
Чи мав я життя? Ні, окремі моменти…
Мов сон, було щастя – зостались фрагменти.
Де доля мені усміхнутись забула,
Немає нічого. Лишень постаменти.
***
Я долю змінити хотів недолугу,
Із серця прогнавши зневіру і тугу,
Та серцем побачив: куди б не подався,
Мов стрілка годинника, ходжу по кругу.
***
Що б не було, що б душу не спіткало,
Моя недоле, геть зніми забрало.
Якщо тобі у вічі подивлюся,
Зумію я звершити ще чимало.

***
Здіймають слізно руки слабодухи.
У смутку в сильних ідентичні рухи.
Та першим доля, мов страждальна мати,
А іншим доля, мовби лють свекрухи.
***
Якщо акцент життєвий не на вічнім,
Творю душею календар циклічний,
В якому стрімко бігають по кругу
Надія січня і розпука січня.
***
Хто прагне величі, збагне: зрадлива.
Хто любить славу, ствердить, що мінлива.
Лиш той, хто долю, мов дитя, плекає,
Відчує, що вона також дбайлива.
***
Коли діймуть облогою нас біди,
Будуємо з терпіння піраміди
І тільки з високості помічаєм,
Що все життя із щастям ми сусіди.
***
Коли вже браму снів тараниш,
У тебе, доле, грізні плани.
Я не всесильний. Я скорюся.
Не зможу буть лиш безталанним.
***
Мій боле, вклонися моїм ворогам,
Послушним їм будь, мов ріка берегам.
Можливо,як мук моїх грона дозріють,
Не зціливши долі, я зцілюся сам.
***
Я з тих, що не кланялись низько Мамоні.
Жив щиро, мов серце носив на долоні.
Гадалося: входжу до щастя у двері,
Та бачу: хто йде без Мамони – сторонній!
***
Не бачиш на небі – дивись на долівку.
Глибінь на заваді – розшукуй, де мілко.
Ймовірно, подібно до голуба Ноя,
Ти щастя знайдеш, мов маслинову гілку.
***
Жбурляємо долю, неначе монету:
На аверсі вічність почне естафету,
А випаде реверс – од себе сахнемось.
Тоді вже судилось нам канути в Лету.
2010р.

Рубаї

***
Колишній я – без фальші і без люті –
Сьогоднішнього втратив, що поплутав
Добро і зло. О світе незбагненний,
Кого із нас томитимеш в покуті?
***
Спустошені літа не поверну.
Гірчать мені,мов присмак полину.
Якщо блукав я пусткою земною,
Яким вогнем для неба спалахну?
***
Не визнавши Бога, поглибим провини
І темінь внесемо до божої днини.
Ми всі, що звелися з єства бунтівного,
Що хочемо бачити оком совиним?
***
З окопу смертника, в путі або з порога
Не заперечимо ми фатуму нічого.
Війною згорблений чи працею Сізіфа,
Ще долі кращої ніхто не вкрав у Бога.
***
У дні, коли бачив себе бездоганним,
Немовби Всевишній, я створював плани,
Але на відміну від Бога метався
Від фати-моргани до фати-моргани.
***
У древнім клубку життєдайних доріг
Хтось довго ішов, хтось завчасу прибіг,
Та жоден , за нитку життя ухопивши,
Клубок розмотать загадковий не зміг.

***
Якщо людські дороги – лиш примари,
Якщо готуєш нам, Всевишній, кари,
Скажи: хіба у тому недоречність,
Що день у день рясніють Валтасари?
***
Умієм так: святе під ноги,
Не труд – розваги до знемоги,
А згодом, рученьки схрестивши,
Попросимось в мартирологи.*
***
В собі спокою в’язня стережеш,
Поки душа тьмяніє без пожеж.
Якщо ж душі судилось спалахнути,
Тоді,мов Бог, до крайніх меж сягнеш.
***
Хто не втрачав трудів натхненних плід,
Кого не гнав нікчема од воріт?
А що як там, у світі потойбічнім,
І рай – лишень до пекла перехід.
***
Літа нам доводять, що розум – талан,
Між ницим і вічним зневажена грань.
З давен і до нині незмінно єдине:
Розумних карає і Бог, і тиран.
***
Не все і не завше в житті з абсолюту.
Свята простота не рятує од спруту.
Учора, сьогодні, в майбутнього плині,
Примноживши щастя, примножиш покуту.

***
І сильних,звісно, ранять леза слів.
Слабкі од них страждають поготів.
Не стверджуй міць душею або тілом –
На всі образи й Бог не відповів.

*Збірки релігійних оповідань про християнських мучеників.
2010р.

Нащо перепиняти тих,
Хто чи реготом чи несусвітнім криком
Руйнує блаженну світанкову тишу,
Як пріснопам’ятні юдеї руйнували Єрихон?
Нащо хитати головою на того,
Хто пожбурив недопалок у росяну траву?
Нащо сердить в автобусі того,
Хто замість запросити тебе сісти
Газету простелив побіля себе?
Нащо, не опинившись на місці того,
Хто скоїв злочин, справедливо осудить його?
Нащо всупереч спокусі кривдника
Дать ляпаса тобі спочатку в праву,
А потому й у ліву підставлену,
Його щокам ти віддаєш належне?..
...Стільки тих повсякденних «Нащо?»...
А чи не краще на все заплющить очі
Тай по життю безпечно прокотитись,
Поставивши поперед себе таке безпечне:
«Моя хата скраю»?
Та на сторожі гідності людської
Лунає Божий голос: «Негоже бути колобком!»

І як урвати цю незриму нить,
якою вишиваєш ти на п’яльцях?
Її не видно, а вона щемить
фантомним болем втраченого пальця.

Її кінець у глибині мене -
в моїй душі, що витіка по нитці.
Чи це всього лиш заблукалий нерв,
що втрапив у сильце твоєї глиці?

І, може, вже й улучив би момент
і все порвав руки знаменням хресним.
Та вже цікаво - щó це за портрет?
І щó ховаєш під душі наперстком?..

2009

І булаву він мав, і силу, і відвагу...
І хто його не чув? Народний президент!
У клопотах увесь, пора йому в Чикаго...
Маленький українець не прогавив мент.

*щасливо...
2011

Алтарь мудрости - чувство любви.
Верность не знает розлуки.
В Ее сердце росток, золотой...
Мне Она свой напиток, живой !

О, самая несравненная ! - Та,
Обручен с которой на небесах,
Ангела, Ты Нашла Сама !
Князь Осени нам карнавалом Огня,
Вместе кружИм, крУжим-плетем любви кружева.
2011г.

Це просто брудна білизна
Бездомних блідих заручин,
Що влізли в довіру. Вірно
Новітніми ланцюгами
Прикуто до серця смуток.
Розлука не має сенсу
У сенсорно-голім світі…
Світанок на грані гасел,
Лосось під покровом шуби
Обману страшних ілюзій…
Образа чужих емоцій,
Як фата-моргана серця…
Боже,
Навіщо нам стільки буднів,
Якщо жоден з них не може?


2011

А ти мене чомусь не відпускаєш
Від себе у незнану заметіль.
Мовчиш,.а дивна туга серце крає,
З вікна лягає на підлогу тінь,
І пахне чебрецем, немов із гаю
Зірчаті квіти вітер позносив
І стелить по кутках пучки розмаю…
Сиджу притишено, приземлена без крил.
Яскраве сонце в небі догорає,
У небі барви поміж хмар, як зграї
Істот незнаних, чи моїх вітрил,
Яких душа для спокою шукає,
Але підняти ще не бракує сил…
Сувоєм вечір сутінки сукає,
Скрипнув ланцюг в криниці й задзвенів,
Вода пролилась… Тихо, наче в раю…
У злоті зір нових чекаю див.

Пародія

– Проходь…
Ти спізнився – я люта!
Чом очі
потуплені вниз?
Ти чув –
найстрашніша покута –
невинний
жіночий каприз?

Мужчини…
Ті витягнуть жили…
Та думка до них –
не до справ!
Як вовка
мене “обложили”,
чи як там
Висоцький співав?

І всі
починають здалéка…
А я – як вулкан –
через край…
Та пристрасть
і є небезпека?
Ну добре.
Давай вже… Торкай…


21.09.2011

двері до сонця дощами забито -
па, літо.
кілька жовтіючих літер з палітри
на вітер.
пустиш і не здоженеш мене. скину
хустину -
мідним вогнем колихнеться волосся
я – (в)осінь

Несила пам'яті згадать усіх, кому
У цьому світі встигли завинити.
Слабинку б дати, хоч на мить, тому ярму,
Яке серця втомилися носити.

Навряд чи діждемся пробачення, коли
Не знаєм, в кого слід його просити.
Як там у класика? "Хіба ревуть воли..."
Так то воли! Їх легше зрозуміти.

2005 р.

І сплю-люблю,
і прокидаюся-люблю,
й щасливий я на землю стати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
Твоїх джерел устами досягаю,
хоч добре знаю,
що спраги не здолати,
й до дна не випити води святої,
і не наїстись ягід твоїх,
і босими ногами
по святих росах не на крокуватись…
Тулюсь до тебе, мов до мами,
й сліз радості не буду я ховати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
2010

Від високих матерій –
до плотського.
Як у прірву.
Душа – у свічаді...
Щоб тонути в любові
Висоцького,
треба бути
Мариною Владі.
А не просто
чужою дружиною.
Кава. Чай.
Макарони по-флотськи.
Що ж...
мене нарекли не Мариною.
Та і Ви –
не Володя Висоцький.

2009

Я живий? – нічого не збагну:
Щойно смерть приходила по мене.
Світе, гей! – чи знаєш новину? –
Я живий.
                З тобою.
                                 Nota bene! *

Nota bene, світе, – я живий!
Ще не вмер, щоб стать кавалком гною,
Ще тікаю, світе,
                               ти ж – лови:
Щойно смерть цікавилася мною.

1996


___________

* Зверни увагу (лат.).

Вперед ногами винесли його.
Та не в таку збирався він дорогу:
Все переймався мандрами чогось.
О, як йому до них свербіли ноги!

Піду, казав, так хочеться піти,
Та щó піти – помчать в обійми долі!
Оце б лишень за хвіртку перейти.
Він перейде, він сильну має волю.

Він перетне цей клятий рубікон,
Переповзе, скривавлюючи лікті!..
Один для всіх у вічності закон,
Та не для всіх однаковий – у світі.

Все поривавсь у мандри ті чогось.
Лиш не таку завбачував дорогу...
Вперед ногами винесли його,
Дарма що за життя він був
Безногий.

1996