Там церква стояла,
Там люди молилися Богу.
Тепер обеліск там стоїть
сумно дивиться на дорогу.


До обеліска приходить
Життям зморена, старенька мати
там ім'я сина викарбувано,
а син нічого не може сказати.

Кому завадила церква старенька
(біля неї міг би обеліск стояти)
Молилась би у церкві ненька,
І Бог про сина міг би щось сказати.

Біля церкви у селі
Селяни паску там святили
Навіщо зруйнували її,
Навіщо в душах у людей
Бога вони вбили.

сніг мокрий,
як ніс безпритульного пса,
нюшить тишу зимову,
зазирає у всі закамарки і нірки:
"А хто дасть скориночку щастя теплого?"

місто мокре,
що на Миколая чекає,
листівочки з побажаннями до шибок тулить,
як і свої гарячі голови,
дивиться-виглядає, а вони все не йдуть -
ні Миколай,
ні сніг.

і чи весна, чи осінь,
чи небо сіре, чи плесо срібне,
чи риба в шибу акваріума зазирає,
чи кіт на неї, горопашну, пантрує?
позасезоння, позазадзеркалля,
над світом сиза поволока
і волоока Всесвіту печаль
на душу бідну навалила,
і сили вже нема
ні на свята,
ні будні,
паскудні порухи душі
заледве стримую,
та в тім, чи варто їх в узді тримати,
коли всесильна Світу мати
давно махнула на дітей убогих:
"Робіть що хочете, дурні!"

Найважче виправдовувати відстані
Мовляв, цей світ отак для всіх влаштовано.
Шукаю сенс у цій банальній істині,
Шукаю правду, де її приховано.

Найлегше виправдовуючись, квапитись,
Мовляв, немає часу пити каву …
А те, що з нами ще могло би трапитись –
Реальність, трохи схожа на забаву.

2011 р.

Забагато вже вас, забагато:
Адекватних, культурних і вічних,
Світлих розумом, спраглих увагою,
Лаконічних і надто логічних.
Усвідомивши власну нікчемність,
Жартома називайтесь елітою,
Ексклюзивно для нас, на півгривні дешевше,
Недокрадена книга, до люду причеплена.
Опозиція, поза, позиція,
Монотонно про владу та ластівок.
Усміхайтеся, пане, духовна в'язниця,
Проковтне ваше куплене щастя.
Рік за роком обманами сієте,
Обережно вмиваючи руки.
Факел слави, підпалений змієм,
Егоїстом, що віру й надію,
Сам собі обміняв на пакунки,
Осідлавши безчестя за гроші шалені.
Розривайтеся, люди, в оваціях!
Усміхайтесь, бо клоун на сцені...

17.12.2011р.

Моє життя – як вічності фрагмент,
Накресли в нім щасливих днів ескізи.
Пакуй бажань і сподівань валізи
Моя любов – великий континент,
Країна мрій, куди не треба візи!

Моя душа – безмежний океан,
Пірнай в глибини серця без вагання.
Перетинаючи розлук меридіан,
Розвіємо самотності туман
Й зустрінемось на березі кохання!

2010 р.

***
Де міжсезоння дихає в потилицю,
Й де зміни клинять хворий поперек,
Вивчає рік уперто все кирилицю
Й розширює мережі VIPаптек.

Імунітет давно лежить в лікарні,
Сургуч йому зламали на хребті.
І наші намагання всі намарні,
Чекайте на деньочки золоті.
2011.

О ні - ні слова! Так, мовчок!
Хай відпочинуть барви й тіні,
коли раптово світлячок
небесне втримає склепіння.
Нап'ються очі з чаші див,
злетять долоні молитовно,
бо там, де хтось не приходив,
душа на дольку миті - зовні.
2011р.

Пародія

Знімаю одяг по порядку…
А капці де? Земля – як лід.
Близький Маестро до припадку –
Захрип раптово і поблід.
Колготки ці – така обнова!
(Повідганяй з мольберта мух)
Не бачиш? Ти осліп… частково?
А може, ти іще й оглух?
Як тіло? Багатьом завидно –
А язики хай плещуть злі…
Метиску було б ліпше видно
На білім-білім-білім тлі?
Ти подивись, на кого схожий –
Ледь дишеш… мо’ води попий?
О, надихнувсь! Бо пензель божий…
Такий живий… Ура! Живий!

…То що ти голову морочиш –
Пророк не піде до гори?
Нестерпно-вистраждано хочеш?
Хіба ж я проти? Ти… твори…


17.12.2011

У серці оксамитового вітру
заснуть надвечір голоси приземні.
Ножі снігів розкрають синю темінь
і упадуть у землю гострим вістрям.
Затерпла ніч розколотим горіхом
появить золотаву серцевину –
сомнамбули метеликів плистимуть
на той маяк химерний тихо-тихо.
І вже не зможеш зупинити віршем
ні снів, ні слів, шовкових і щербатих,
що їх тобі не можна не спиняти, –
вони прийдуть, терпкі і вузлуваті,
вони від себе не відпустять більше.
Усе навкруг, пізнаване і дивне,
розчинене до талого «не можу»,
гніду лошицю обрію стриножить –
і ти заснеш. А сніг ще довго йтиме.

Глибоке, синє море простирадла,
вона у нім літала цілу ніч,
а зараз спить, впокорена, як пташка,
чи як дитя -
на животі,
у сні,
розкидавши і ковдру, і подушку...
корсет біленький: золота шнурівка
розплетена уже до половини,
і груди,що звільнилися з полону
тугого атласу -
як дві маленькі пташки,
що дзьобики наставили угору
вимогливо:
годуй їх ніжним, білим,
пташиним молоком, моя знемого...
а ніжки, у чорних, як андалузька ніч панчішках,
тремтять, мов хвостик ластовиний,
невинність в нім і хіть неподолима
змішалися в хмільнім коктейлі...
то хто ж пестливою рукою
цю ніжність неціловану візьме?

Мені зими холодні щоки
Не злі і не страшні.
Живу, кохана, я допоки
Твій образ у мені.

Не скригне пам’яті озерце
Від скипня забуття,
Бо ярим повівом при серці
Минувшість золота.

Горять не кетяги калини
На білім полотні, -
Душа моя палає нині
У радіснім вогні,

Бо знаю там, де ти проходиш,
Паде тобі до ніг
Тепло калинове Володі
На чистий – чистий сніг…


17.12.11

Ти у черзі стоїш, а наступна – вона:
Тобі вкине листа до таємної скриньки…
Жінка погляд просіє через сито вікна,
І неспішно шепне: «Я з Попово-Балівки».

Упіймай на льоту перевернутий глек,
З нього спогадів пил – на бруньковану гілку…
Дуже близько на мапі: перейти лише степ,
Не далекі світи – ця Попово-Балівка.

Ти ще там не була, та й навіщо тепер?
Паралельні світи – паралельні довіку…
Спомин чавить нещадно, немов БТР,
А уява летить у Попово-Балівку.

…Не іскрило у хлопця кресало сире:
Невзаємна любов, помилкова обранка.
Де «взаємність» і «щастя» - там,зазвичай,тире.
Найчистіша пора – та, що зветься «світанком»…

Від початку – не фарт: зацікавить не зміг,
Аргументів на користь взаємин немає…
У балівській родині – гідний подиву збіг:
З твоїм іменем донька у них підростає…

16.12.2011.

люди думають, що ми божевільні,
бо ангелів впізнають лиш по крилах.
а нам би встати з колін, звестися на рівні
і тікати назад до Бога з ножами в спинах.
2011

Наш сусід приніс "первак" і нам налляв по вінця:
- От вгадайте, звір який є символ українця?
Віл чи кінь, вівця чи пес, бджола чи сокіл, може?
Лис, ведмідь, кабан чи лев - годиться, дійсно, кожен.
Дід Іван, найстарший з нас, і, звісно, він мудріше:
- Я б казав, що краще буде вибрати щось інше.
Нашим символом, шановні, жаба бути мусить.
Тільки щось в сусіда ліпше - інших жаба дусить.

2011

З моїх долонь
                       (від приязні за крок),
Виходячи погрітись на зарінок,
Гривасті хвилі жумрають пісок, –
Вони ж не коні,
                       їм не треба сіна.

Залижуть болю встояний полин,
Зітруть сліди присутності моєї
У цьому світі.
                       Часу тихий плин
Зажебонить пахкою течією.

Блаженний спокій.
                        Геть усі табу!
Гарячим тілом кидаюсь потішно
У гомінкий запінений табун, –
Нехай затопче
                        лагідно і ніжно.

2011

Крізь літа і відстані минуле
Йде услід за нами навпростець.
Ти про мене, знаю, не забула,
Як про сонця ніжний промінець,
Що припав залюблено до лона,
Спопеливши всю тебе до тла, -
Од його нестримної погоні
Ти ніде сховатись не змогла.
Ти мене, я знаю, виглядаєш
Без обвинувачень та вимог,
Бо розлуки гіркота безкрая
Порівну поділена на двох.
Давні почуття не охололи
І не вмерла в душах ненасить.
Ти мене, я знаю, мимоволі
Навзаєм продовжуєш любить!
16.12.11

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

Нам тарифи встановлює час
Найдешевші у списку цім – будні
Роздивляюся їх у анфас
А вони такі сірі й марудні.
Що коштує хвилина життя?
Наперед я зроблю переплату,
Як непотріб кидаю в сміття
Дні прожиті – боюсь плагіату.
Дуже довга рутина чомусь
Потім свята – такі швидкоплинні,
Знаєш чого найбільше боюсь?
Що тарифи у них похвилинні.
Що коштує хвилина життя?
Заплачу наперед за неділі,
Чек минулого - лиш прикриття
Почуттів, що давно застарілі.

2010 р.

… лабіринтами-лаврами
дні
снують мінотаврами…
чорногрудими ряднами
скніють
сни
Аріаднині…
… Пасифаїного лона
ввік
жага не охолоне…

Так тихо пропливають дні-гондоли,
Їх не лякає річки глибина,
Вода сьогодні темна як ніколи
І як ніколи зносить бистрина

Кудись далеко, де не видно краю,
Не чути вітру наболілих слів,
Спливають зимні дні, а я чекаю
Коли душа увімкне підігрів…

Так тихо пропливають дні-гондоли,
І не бояться, що не видно дна
А час на всіх складає протоколи
І простягає вирок , ось він – на!

2010 р.

Шапчину, по колу пронесену,
Дірявлять байдужі промінчики:
Сердешна, на світ заголилася,
Зронила вовняні шматки…
Мов тиха стамеска без теслі,
Мов бл… - безнадійно-закінчена,
Або провінційна актриса,
Що трудиться за копійки…

Ця шапка сьогодні порветься,
Грубезними швами аж стогне!
Дуркує дірками рясними,
Лишає на тім’ї синці…
Мов злякані коні у герці –
Забуті чиїсь телефони,
Стосунків бурульки застиглі.
І лиш давнє фото в руці…

12.12.2011.

Твоїх долонь нестримане бажання –
До ніжності лишився тільки крок.
Жагучі очі кольору кохання –
Володарі моїх палких думок.

Мрійлива ніч запрошує з собою
У неймовірну ніжність віщих снів.
Давай навік залишимось обоє
У вічнім літі щирих почуттів!

Розпоришив не вперше мою душу
Закрив від світу блиск очей
Паузу що затягнулась не порушу
І краплю шкода сказаних речей...

Не розумію я твого мовчання
Перебираю варіанти різні,
Твій страх сильніший за бажання,
У серці й за вікном нестерпно слізно....

...така солодка, як різдвяний коржик,
засмаглі боки - глобусу завидки!
праворуч - дві Америки звабливі,
ліворуч - Африканський континент,
з Європою в обіймах...
темні губи,
що згубою тремтіли, чорним шалом,
вони хотіли і вони чекали,
як білосніжна хвиля надійде...
...і надійшла, і вивергло вулканом,
протуберанцем досягло земних околиць,
і вилиці засяяли рум'янцем,
і сонце зашарілося на них,
поглянувши,
а їм було до всього по цимбалах,
бо семибальним гормональний шторм був,
і млость солодка їх накрила синім пледом...

***
Тепло на горішки
Поцупили мишки,
Втягнули до нірки
Й затіяли смішки.
І нум розгризати
Ще теплі горішки.
І гризли, й кусали,
Раділи, пищали.
Смачнющі горішки
З тепла мають мишки.
У нірці маленькій
В них стало тепленько,
Поснули мишата
І ситі, й раденькі.
На ранок проснулись
Маленькі звірята,
У кожного з них
Захололо у хаті.
Побігли на вулицю
Швидше погрітись.
- Та де ж те тепло
Могло раптом подітись?
Холодними росами
трави покрились,
В повітрі морозянім
Скалки іскрились.
На вулиці літньої
гожої днини
Не можна тепла
віднайти і зернини.
Тремтить вся від холоду
Зранку малеча,
А мишкам у нірці
Неначе на печі.
Дрімають вони
Й сни солодкі їм сняться,
Бо ще не вдалось
На крадіжці пійматься.
2011р.

Змішались мої почуття,
Мов фарби на брудній палітрі.
Лоскочуть думки таємниці буття.
Розгадки прості причаїлись в повітрі...
Твоє перехрестя спинило життя
Знаходжу стежину – не можу обрати...
У душу вселилась пуста метушня,
Обрубую крила – боюся літати.
Вікно своїм мріям колись відчиню.
Сьогодні світ сіро-реальний.
Не знаєш ціни дивослову «люблю»,
Так думай: акорд це рояльний!

1999

***
Я вийду з осені у жовтні
Десь на пероні золотім.
Закрутить серце в вічних жорнах,
Намеле млива в цім житті.

Я вийду з осені у жовтні.
Зачинять двері, і тунель
Сховає потяга мажорно,
Неначе кит дрібну форель.

Сповільнять дні невтішні кроси,
Затисне радість у душі.
Жалкі заснуть на зиму оси,
А я писатиму вірші.
16.12.2011

вони були такі щирі, коли сварилися
світились вогнями, а потім водою лилися.
один одну криючи словами різними,
гартували свою любов, ніби та є залізною.
і коли цікаві перехожі втомлювались обертатися
вони раптом спинялись і починали цілуватися.
він обіймав її і притискав до себе,
а вона сміялась, пускаючи бісики в небо.
коли він вертався з роботи втомлений
вдома його зустрічали пороги стоптані.
вона цілувала у скроні і кликала їсти,
вони вечеряли на балконі. слухали Скрябіна.егоїсти.
так часто на них казали завидющі сусіди,
і вони з тим не сперечались,тут нікуди правди діти.
вони тримались одна одного,немов за соломинку,
творили сімейне життя, за помилкою помилку.
її руки постійно шукали захисту,між його пальцями,
її очі були його погляду безстроковими бранцями.
він пестив її своїм сміхом. помогав розгортати крила...
я б теж так любила.я теж так любила.
2011

Мамина доля

Калинова доля у маминих косах,
Журавлина пісня у її душі,
А в очах – заграва, як вогник у росах,
Змережила руки теплом золоті.

Мамо! Ваше серце – вічності перлина.
Мамо! Ваша мова – дзвони кришталю.
Піснею любові краєм рідним лине,
Пташкою влітає в руки скрипалю.

Україно – нене, не зрікайся м’яти,
Не клади в покоси долю матерів.
Життя у віночку – мудрості початок,
Між мурами бурі – шлях дуже тяжкий.

Засмутами вкрилась червона калина -
Вірная подруга баталій життя.
На поріг осінній мама наступила
І позолотилась мудрістю душа.

Люби мене, у вирі літ.
Як неба синь, як дно душі,
Як спілі зорі вечорів,
Як сяйво сонячне в купальські дні.
Люби мене, як сині хвилі,
Як голубінь глибокої криниці,
Як пісню одиноких яворів
І як політ кохання мого – птицю.
Люби мене, як дар життя,
Як вияв щирої любові.
І я у сни твої прийду:
Багаті, теплі, веснянкові.
Над нами небо затанцює,
В обійми хмари нас візьмуть,
А ти люби, хай серце чує,
Що ми – це пісня щирих уст.

У дзеркалі порожньо...
Склу не наснилось:
частинка тебе
в тобі розчинилась.
До розміру пролежня
порожньо тут...
Така ти сьогоднішня -
жінка з Бермуд.

Знайома за контуром,
звичним і сталим,
частинка тебе
живе ідеалом.
Ох, граєшся шомполом
в шлюбності пут...
Така ти не зопалу,
жінко з Бермуд!

Наділена мороком
решти стихії,
частинка тебе
плекатиме мрії.
Її, ніби волоком,
тягнуть на суд...
Наляканим окриком
жінки з Бермуд.


16.12.2011

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

ми хворі люди.
таких як ми уже не буде.
приковуєм себе залежностями,
страждаєм начебто безмежно
і крутим колесо думок.
привіт!як справи?
та все ок.
поговорили, милий друже...
а що всередині? - байдуже... 22/07/08

падай падай
вниз вверх
дном
хрупкий занавес
отрады
горький чай
с сухим-то льдом
не разбиться
падай
падай
брызги сладкие
в тени
помешавшегося
кофе
только
палку перегни
как она
ложится в строфы
помни помни
будет что
этим поздним
зимним
утром
мы все песни
перечтем
вслух
наверное
кому-то
новый горький
мнимый
снег
не накроет
с головами
наш
невидимый просек
мертвый
как коса и
камень
падай падай
вниз вверх
дном
будет что
писать
кому-то
о тебе
покрытом льдом
этим поздним
зимним
утром

2011

Невже не відчуваєте між рим
Мажору чи мінору ноти в творі?
Буваю я веселим і сумним,
Умію бути ніжним і суворим.
Здаюся друзям надто говірким,
А недругам – на нелюдима схожим…
Я можу всім здаватися будь ким, -
Байдужим уявитися не можу.
15.12.11

сріблясті риби живуть у склянці
вдень сонце жбурляє у них проміння
хвостами квітнуть в шаленому танці
прямують до маревного видіння

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

вони не чують променів світла
голосу неба і співу води
підводна флора одноманітна
здається буде у них завжди

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

і прагнуть у снах скляними стежками
дістатись до вічного лика
нараз… полетять до тата і мами
і радість їх буде велика

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

Голосно мовчиш
і думаєш про те
що у собі прийняти не зумів
наслідок думок і відчуття потреби
ти в собі узрів
бо нині ти прозрів

у нас своє – не горе то тривога
зимові візерунки на обличчях…
про зиму що писати – звіт розлогий
не прийме серце за монети звичні!
от сліз додати чи страху якогось –
«замерзлі душі»… «незворотні жертви»…
«не розбутити вже нічим нікого»…
що не злякались?! на ніч книгу мертвих
читала вам матуся замість казки
і колискових вам коти співали…
тепер не час – Руїнища Поразки
зима без снігу гірш дурної слави?!
і крутиться той вирок остаточний
на язиці – ні солодко ні гірко –
нема для нас вже манни непорочної
ні ковзанки ні льодової гірки

Падає день, падає ніч...
Кошик думок і кишені дрібниць
ставлять на герць, ти і час, віч на віч...
Безліч ідей, безліч облич...
купують сміх тисяч зіниць,
що стимулює стукіт сердець в стилі кітч....
Знову живи, знов горілиць....
серед дурниць, серед слів, таємниць
знайди друзів собі і розпізнай вбивць....

Повітря загусло, зцукроване медом,
Ліниво надтріснув небес помаранч.
Заходить у тяж не від лебедя Леда,
Вагою зірок посеребрена треба,
ПрорОсла у виші, де Вищий Сівач
В космічних долонях видушує щедро
Дозрілого місяця здольчену цедру,
Замішує ночі цукатний калач.

15.12.2011

Віриш, знайдемо в місті такі потаємні ніші,
де можна сховатись надовго, може, і до весни.
Чим ми для нього гірші? Чим ми для нього ліпші?
Схожі на чужі сни...

Віриш у воскресіння, віриш у те, що краще
буде ось незадовго, мабуть, уже у літі,
встанеш уранці, вип'єш чай із суничок натще,
ледве чи підігрітий.

Купиш квиток у дійсність вранці у електричці.
Хтось розмовляє поруч, голосно й по-чужому.
Порозглядаєш натовп - добра старенька звичка -
наче розгадуєш долю

Втома радянських вулиць - як антитеза прогресу -
схоплює всіх підступно до павука у сіті.
Ми обминаємо дійсність, жовті маршрутки стресів,
хочемо в літо.

Віриш, ми якось проснемось зовсім у іншому місті,
ті ж самі вулиці будуть добрі старі знайомі.
Всі стануть ліпші, все стане ліпше, звісно ж,
буде усе, як вдома.
15.12.11

Твоє сонце світитиме довго,
промине не одна сотня років,
але чутиму голос і кроки,
хоч на відстанях тисячі верст.

І оманлива нива широка
шляху мого від року до року,
прагну світла, тепла і турботи,
але в кожного, видно, свій хрест.

Сивочола примарлива дійсність,
я хотіла на хвильку спинитись
і спинити набридлу вщент кризу,
світло сонця веде, а тому

я крокую поволі карнизом,
і чекаю, що крикне хтось знизу,
мов сновида, невдячний мій ризик
перетворить на теплу весну,

на любов, і на теплі долоні,
на легку ейфорію у скронях,
на ту зірку, що вічно сіяє,
і на сонце незгасне палке.

Твоє світло горить, не згасає,
мабуть, йдеш до зупинки трамваю,
коли я ще поволі п*ю ночі
гіркуватий і терпкий мате.

Цього року Святий Миколай не долає заметів.
У кишені завчасно напхав кольорові буклети
із крамниць по рибальству. Бо дощ і болото, і мряка.
Як у шубі і валянках нині?.. А знає ж усякий,
що прийде Миколай, покладе під подушку гостинці.
Неслухняному, може, солодку цукерочку тицьне.
Мамі – дикі парфуми , а татові – спінінг і вудки.
Діду з бабою – капці у клітку, а дядькові – дудки
(той, казала бабуся, проп’є навіть різку останню).
Дімі – кофту під горло, колготки – Оленці і Тані.
Всім кумам без розбору – шкарпетки у смужку з махрою,
Ой, Святий Миколай не рахується тільки зі мною.
Я пишу третій рік про дублянку і шапку у колір,
але він шоколадку приносить працюю відколи…
Та чекаю на свято, і жду Миколая Святого,
хоч дощі зачастили і дико розмили дорогу,
хоч пролізти болотом до хати зуміє не кожен…
Татів одяг рибальський йому я позичити можу!

9 грудня 2011 року на подвір"ї Києво-Печерської лаври
розцвіла жовтогаряча троянда


Вилискує на стежці "Кадилак"…
Метка синичка на черемху сіла…
Мелю на пироги серпневий мак…
Вже на цераті жовтій – чорно-біло.
Синок проекти пише…
Вмився кіт…
Матуся молиться – за триста кілометрів.
Мелю…
Мішу – під шерехтіння віт.
У плані – сарафан плести і гетри,
Відповісти на Томині листи,
Сусідку пожаліти: знову кашель…
Фотини лик погладити: "Прости…";
Відшліфувати вірш,
обручку,
важіль…

А в днину цю на пагорбі Дніпра
Троянда розпустилася вогненна!
Те диво споглядають із-за рам,
В долоні плещуть – славні, безіменні…
Поміж фасадів храмів на вітрах
Яріє квіт – відчайно, наче Віра!
Хтось візьметься за серце: "О Аллах…";
Хтось у кишені гріє лезво Звіра…

Садівники на квіт вдягли пакет.
Ніхто Вогонь не в силі обігріти!
Посеред храмів, ніби між планет,
Вивищується квіт – над сірим рінням…

Печерська лавра плине крізь віки
Під омофором Вишньої ріки…



2011

Влад вчиться на банкіра п`ятий рік,
А дівчини в блондина ще немає.
Щоб підрости, пив дріжджі, моркви сік -
І вже перила у дугу згинає...
Живе з батьками. Кухня 2 на 3.
Тісну кімнату ділить сіра штора.
Папужок не тримає – пір"я з крил…
Є щур Арно – спас у дворі від мору.

«Дівки сучасні хочуть зразу в рай…–
Зітхає у компанії Владюша.-
А що я маю? Вєлік та сарай.
Куди вести кохану в дощ? Під грушу?
За що куплю барлогу, ланцюжок?..
Он син хазяїна бістро – на тачці…
А я росту… Пробило рік на жор…
Маман зажарила учора качку…
Старі за мене платять сім шістсот.
Торгують на базарі: ківі… дині…
Знайти б чорнявку… Я ж не те, щоб жмот.
Купюри не зелені в мене – сині.
На день п"ять гривен мати видає.
В бюджеті (дині погнили…) проріха.
Батяня «Туборг» вечорами п"є…
Я, хлопці, підрядився бить горіхи!
Є в мене стіл,
торбина,
молоток…
Мішечків п"ять перероблю на зерня...
Дівки отам стоять, де лавка «Сток».
Гулятиму, аж поки… не відверне!».


2011

Троянди пахучі, пишні
З Твоєї легкої руки,
Як панни, до саду вийшли
Мені навпрошки.

Та біля воріт завмерли,
Дощами їм груди січе.
Чекають вже другий червень
На брамі – плющем,

Їм цвіт спадає, мов хустка.
Стеблини морозом взялись.
Нема. На дорозі пусто,
В пітьмі – аніблись…

Троянди мені наснились,
В трояндах – усміхнена Ти,
Я попросив у них сили,
У Тебе – цвісти.

Старий, стомившись од щоденної борні,
од суєти, яка - є дійсність нині,
приліг собі спочити у труні,
чи краще би сказати - в домовині.
Колись, коли ще силонька була,
а клен засох, старий, біля порога,
її він видовбав із цільного ствола,
як індіанець писану пірогу.
Сміявсь: "Помру, то й сплавте по ріці!
Сягну нарешті, може, моря-окіяну?"
І ось помер... Явились два старці,
такі ж, як він, - почвари окаянні.
Учора ще і розпивали десь на трьох...
Один дістав старий Псалтир з-під поли:
"Помолимось! Хай легко прийме Бог
усопшого раба свого, Миколу!"
Та книжка вельми цікавенною була:
хтось любо душу вилив на папері.
Поки читав, зібралось півсела
підслухувать під вікна і під двері.
І мрець заслухався! А ранком, під кінець,
сам Бог проник із односельцями до хати,
забувши, що розстрига-панотець
ніколи взагалі не вмів читати.

2009 р.

Он по місту біжить...
А чи де собі лежить
і костяру глоде,
аж мружиться від насолоди,
а по місту... біжить... літо!
Таке воно...
надуре знов!
А! Не тре було... Багато так хотіти,
особливо...

А Бобко он, диви... Щасливий!

* стовп.
2004

Гостинно двері новорічних свят відчиняє Зима
Кожна родина мріє думки линуть до Щастя
Дід Мороз прийде - подарунки принесе
любі ніжностью Снігуроньки-перлинки
забринять веселим сміхом
даруючи з Сувію Вічності Гармонію
Любов мереживом Родинного тепла
і грайливі дитячі Серця сплетуться в таночку
задзвенить криштальна Радість веселкою Новорічного свята.
2011р.

***
Одній без тебе пусто на землі,
Духмяний світ барвистість втратив вчора,
Твердіють ненависні мозолі,
І докори тримають душу в шорах.

Поблідло небо,зникли всі зірки.
Вповзають в хату смутки і жалі.
І кожен вечір як полин гіркий.
Одній без тебе пусто на землі.

***
Без тебе на землі одній так пусто.
Холоне в пальцях днів гарячий фарс.
Стискаєш кулаки до болі,хрусту...
В буденні пробуксовується час.

Без тебе на землі одній так пусто.
Голгофа...пекло...палачі...стіна.
З думок-близнят шаткується капуста,
Й на все одна - зпанижена -ціна.

***
Міжсезоння стріляє в потилицю,
На межі випатрошує суть.
Виступають обвітрені вилиці,
І живе, що не має тут буть.

Чад їдкий, наче смог, розпорошує
Гостроту, і увагу, й думки.
Вже чужинець до столу припрошує,
В нашій хаті усе навпаки.

Міжсезоння стріляє в потилицю.
Цілить в серце на межах століть.
Як далеко у прірву скотилися.
Досі ідол нахабно стоїть.