Кашель...
Рррваний протест організму.
Танець з різких і ламаних рухів.
Бунт розсіяння дихання в призмі.
Стереозвучне дряпання слуху.

Миттєва затримка і падання звуку.
Набухлі ленені. Стиснені очі.
Ховаю кашель у складені руки,
та він й на секунду спинитись не хоче.

Сльози доріжки слинять по шкірі,
яка багряніє від втоми й напруги.
Могла би я кашлем в малееесенькій мірі
Вирвати з себе душевну недугу?

і сказати сил не стане і промовчати – печаль
гоїш ти осінню рану перехопленням мовчань
тиша ідеш на задніх лапах пересохлі п»єш вуста
ти навчився споглядати зимні потяги вистав

коте рудий у чоботях там де славо - там і честь
три боби чарівних марень м»яколапці у сільце
не пручаючись чекала мигдалевий погляд твій
розділила своє сонце на три ягідки надій

наливались медом грона виноград угору йшов
осінь кинула мобільний аж на першу ноту «до»
за її останню муку за кленовий рухів шал
танцював модерн сміливий поки боса не пішла

поки не вколола серце груднем яра громовиця
повінь розлилась зорею наче відчаєм із ситцю
ти б завив дрімучим вовком зело гойне зготував
та не грала більше скрипка
наша шоста висота



що посміх по мені що по мені зітхання
така любов була як сніг як перший сніг
розтанула і все без права на гарантію
тамує подих віра у ній ми вічні всі

я падала як птах я знала ти згадаєш
запізно ти сідлав гривастого коня
очей не відведу спокійно привітаю
ти віршів не пиши таких на злобу дня

у мене все як слід по-людському строкато
слова як молоко зійшли з моїх грудей
і жовтень за вікном усміхнено- вусатий
гаптує жовтим листям і павутинням день

хай буде в тебе все у мене наче є вже
там гляну хай коли під віями сльоза
прямую у життя ти повертаєш в ретро
і крапає любов з прожовклого весла

Ти годуєш з долоней трикляте моє безсоння -
Я зціловую тишу з сузір’я родимих плямок.
За вікном приміряє осінь руді фасони,
А за київським часом ще довго не зійде ранок.

Під ногами у тебе доволі крихкої міді
І туманів липких , мов прозора солодка вата.
Ти вдаєш від учора , що я знавісніла відьма,
А лишаєш на серці мені крижані стигмати.

Нам з тобою насправді досить химерних візій ,
Натискаю на біль, видаляю знайомий номер .
Маєш рацію , рідний , збираю твої валізи.
Долька повні у склянці.. Любий , це – GAME OVER.

2011

Ну признайся - не маю шансу?
Нащо мучити, сенс який?
Навіть виберешся із трансу -
не простягнеш мені руки.

Краще будеш гола та боса,
помиратимеш од цинги,
та до себе ти не запросиш -
щоб - ні духу, ані ноги!

Швидше вип’єш отруйний трунок -
лиш би я з тобою не пив.
А залагоджу твій рахунок -
ще й обíзвеш мене скупим.

Звідки взялася ця нещирість,
чим зумовлена каламуть?
Відпусти - і живи у мирі.
Дай напитися - і забудь!

осінь 2009

Велике діло – творення добра
І клопітка, невдячна праця.
Вчинити зло – трудитися не тра,
Само собою дасться.

2011

із вирію, із вирію
я видивлюсь я вигрію
журавчине перо
воно із моря вирине
закрутить небо вирвою
закине жаль у кров
шугне полями сонними
закучерявить соняхам
волосся золоте
зів’ялим чорним соняхам
з передзимовим подихом
покинутих дітей

***
Перерозподіл йде ролей.
Вік брендового хрусту.
Триває битва надідей.
І все це – за капусту.


***
Муруєш свій китайський мур.
І невтямки, що це – абсурд.
Глобалізує геть усе
Цивілізоване цабе.


***
Когут собаці, звісно ж, не рівня.
Той в букві часу, цей же – навмання.
Доречне: в них суперник вічний - тин,
Один ж бо нижче, другий є – над ним.

Дивлюсь
з любов’ю на
картину,
І бачу я її єдину:
простеньку жінку
із села,
Яка художником
була.
Який талант же
треба мати,
Таку красу
щоб написати!
«Богданівські
яблука» нас
зачарували,
«Диво-квіти»
неземні на
папері стали,
Натюрморти,
натюрморти,
усіх надихають,
Рідний
Яготинський край
В фарбах
Прославляють.

Н.О. Парфенович

Оксамитова розкіш золотих білокорих беріз.
Ледь підсинене небо не поміститься в обрію рамки.
осЬ листок невагомо на мить у повітрі завис.
Глянь – летить до землі із граційністю діви-панянки.
А довкола – краса, що сховається сам Ермітаж.
Вільний вхід для усіх, хто відкрив для прекрасного очі.
Онде – пані Калина, а тут серед гілля – вітраж.
Лиш сухі бадилини стоять, мов оті поторочі…
О, не гасни! Погрій ще нас, осінь, жаданим теплом!
Дайте дрібочку часу, щоб душею усе роздивитись.
сИпле листом на землю. Пахтить, висихає зело.
Манить сонце здаля, та уже не нагадує літо.
тИхо-тихо згасає потроху і меншає, меншає день.
Розсипає під ноги карбовані злоті – листочки.
І так хочеться чути ще птахів, і сміху, пісень!
Відчинити вікно – і вслухатись в дзвінкі голосочки.
Найпрекрасніша осінь – це та, що горить за вікном.
А найкращі моменти – це ті, що у серці не гаснуть.
Коли станеш мудрішим - благатимеш кожну ти мить
І радітимеш світло, як серце чомусь защемить.
Схаменися, людино! Життя це, як завжди, прекрасне!
5.11.2011

я знову порізалась об тебе сьогодні,
а ти навіть не помітив.
і жарти твої старомодні
мене давно вже не здатні зігріти.
ти розбився об мене сьогодні,
а я не готова була це відчути.
ми з тобою не долітаєм до неба
значить і про землю нам ліпше забути.

2011.

я дихаю не киснем - твоїми словами,
світ відчуваю твоїми пальцями.
я прокидаюсь разом з твоїми думками,
ламаю усі твої леза своїми зап'ястями.
мені болить твоїми печалями,
сонце гріє твоїми усмішками,
відкривається море твоїми причалами
і сни приходять з твоїми іграшками.
я лікую пам'ять твоїми мріями,
заповнюю простір твоїми гріхами,
прив'язую серце до ребер всіма стихіями,
щоб воно до тебе не бігло понад дахами.
я народжуюсь в твоєму голосі
втрачаю свідомість у твоїй свіжості.
я витримую все у життєвому колесі,
але потім подрібнююсь в твоїй байдужості.

2011

Народ мій терпить спрагу вже роки.
Нема цілющих вод живого слова.
Замулені джерела і ставки,
А недруг нищить українську мову.
Приспів
Чи можна спрагу слова втамувати,
Коли печать наклали на вуста?
Не спи, Вкраїно! Можна все проспати.
І мову, а вона у нас – свята.

Чому замовкли, сестри і брати?
Так меншає джерел живого слова.
Не будь манкуртом. Рідне бережи.
Як стулимо вуста – загине рідна мова!

А Маркіян будив, додав снаги -
Цілющої води живого слова.
Щоб рідну мову мали на віки,
Він без вагань віддав себе самого.

2011

Слухняно й вірно свою одежу
Скидаю поруч із мертвим листям.
Внизу гидотне, вгорі — барвисте.
Усе від вітру в житті залежить.

Старий художник під голим кленом
Черпа натхнення від тих еротик.
Малює запах, малює дотик,
Проводить пензлем шляхи до мене.

Змахнув блакитним по тій тканині,
Ворожий холод поліз під шкіру.
Червоні плями моєї віри
Розбили простір ножем у спину.

Дрижу на вітрі кленовим листом
Німа і гола, для нього — муза.
Старий художник поправив вуса,
Вдихає осінь святу і чисту.

Тремтить все тіло. Синіють губи.
Із вуст навпроти стікають слини.
До серця горне свою картину.
Мене не горне — мене не любить.

Стерпіла мовчки потік напружень.
Вдягнула шубу. Із мене досить.
Гадала, тіло замерзло зовсім,
Однак той холод заліз у душу.

6.11.2011

Я продовжити можу безмірно
"Чорний список" людського розтління,
Перероджень Людини у звіра
І спотворення істин безцінних,
Перетворень малого в велике,
Обезкровлення дерева Роду,
Розпорошення Духу на крихти,
Звиродніння Душі у народу,
Перемноження страху на відчай,
Упокорення болі стернею,
Укоріннення масок у вічі,
Перекреслення правди брехнею,
Поневолення волі насиллям,
Уневажнення честі й моралі,
Розпорошення в колах безсилля
Переломлених долі скрижалей...

Перекраєні віхи історій
І сплюндровані вір постулати,
Заколисана, приспана, хвора,
Запроторена совість за грати.
Розстриножені коні стихії,
Потривожене небо від зречень,
І любов, яка душу не гріє
Ні у спеку, ані в холоднечу.
Перепалені мрії на попіл,
Перетовчені кості в могилах,
Недовивчені нами уроки
Пеленою оман нас сповили.
Запорошені серця судини
Чорним снігом людської облуди,
Замордований люд безупину
Всі віки у засліпленні блудить...

Сумно янголи дивляться з висі.
Може, далі продовжити список?...

Кусками ворую твой вечер
И взгляд твоих синих очей;
Любить тебя хочется вечно,
А ты в этот вечер ничей.

Мне глаз твоих, кажется, мало,
Хоть в них вся загадка твоя...
Я просто немножко устала
Бояться обнять, любя...

06.11.2011

Человек- царь природы,
А природа- нам мать...
Как же это понять?
Чтоб понять- нужны годы...

Снег ложиться на плечи...
Да откуда он в мае?
Вихрь неистовой стаей
Улетает далече!

Дождь- пустые надежды:
Не изменишь погоды.
Даже ты, Мать-природа,
Не сменила одежды...

2011г.

Я благодарна Богу за тебя,
Мое сокровище, мое дитя!
Ты- цветочек мой аленький,-
Мой сыночек удаленький!

-Мое солнышко ясное!
-Мое счастье прекрасное!
Расплескались все тучи
И пробился мой лучик!

-Путеводная звездочка!
-Моя дикая розочка!
-Моя лунная свечечка!
-Моя горная речечка!

Ты мой дождик прохладный
В летний зной непроглядный!
Ты- мой нежный котенок!
-Мой любимый ребенок!


2005г

Це, певно, день сліпих дощів –
Коли з суціль ясного неба
Ті раптом падають на тебе
І перехожих без плащів.
І всі тікають під дашок
Якоїсь ближньої зупинки,
І все накуплене на ринку
Складають біля підошов,
І дощ під сонцем, що зійшов
На переповнену зупинку,
На них нагонить на хвилинку
Веселе збудження і шок.

І смішно їм, кумедно їм,
Як дощ занурює свої
Долоні ливневі у ринви
І тягне, тягне звідти линви
Своїх бездонних ручаїв.

17.05.2009

за листопадом біль перемовчи.
твої сліди кривавіють у сні
і не встигають за моїм звиканням.
а я – сльота, яка щодня чеканить
в прощальних мантрах лунні голосні.
замри луною, маревом нічним.

не пропече ні небо, ні плече
безгучна і непрошена сльоза.
немов яса, розгублена і рання,
краплина світового океану
у серце перепроситься назад,
замрівши мить у неводі очей.

забудь той сон, до нього – ані руш,
ще не зітліло, ще не замело.
там пошепки завія танці водить
під білий мікс улюблених мелодій
зими, що перетравлює пилок
із наших теплих легковірних душ.

Це місто, стоптане тобою
До болю в м’язах і кістках.
До тріску зламаних підборів.
До пальців, стиснутих в кулак.

Зімни з минулим чорний аркуш.
Йому лишився лиш вогонь.
Десь іній бродить сонним парком
Й до серця проситься твого.

Десь тиша бродить сонним лісом,
По зав’язь зав’язавши світ.
А ліс дрімає жовтим лисом,
Укутавшись в пуховий хвіст.

І сумно шелестять дерева
Жалобний марш у стилі «рок».
Любов – прогуляна перерва.
Життя – невивчений урок…

27.10.11

Різнобарвний і смугастий
Непосидько друг мій м'яч,
Спати намагаюсь вкласти,
Але він нестримно вскач!
Із-під ковдри вислизає,
Бо непослух і пустун,
А надворі день чекає,
І співають пташки в гаї,
Справ багато! Не до сну!

Приспів:

Скік-скок,
Поворот,
Побіжу хутчій,
М'ячик за поріг –
Я йому: Постій!
Скік-скок з-під руки
Крутиться швидкий,
Мій веселий друг
Весело із ним!

Виховання – то серйозно,
Малюкам потрібен сон,
Він сприятливий для росту,
Як сніданки з молоком,
Научаю я свій м'ячик,
Йому приклад покажу –
Ось поснули ляльки й зайчик,
Спати вдень – ото задача!
Слухай, казку розкажу!

Приспів:

Скік-скок,
Поворот,
Побіжу хутчій,
М'ячик за поріг –
Я йому: Постій!
Скік-скок з-під руки
Крутиться швидкий,
Мій веселий друг
Весело із ним!

Приспів (вдруге):

Скік-скок,
Поворот,
Побіжу хутчій,
М'ячик за поріг –
Я йому: Постій!
Скік-скок з-під руки,
Та не варт спішить,
Дай дівчаткові
Трохи відпочить!

01.11.2011р.

Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…


6.11.2011

Живе у скляній коробці (без риб). Відміряє спокій.
Щоденно вгрузає в осінь хрестами міцних плечей.
У нього великі руки. І дуже широкі кроки.
Проте від свого безводдя нікуди він не втече.

Між другим і третім сонцем застряг. Заржавілим цвяхом
Зробив на моєму серці акваріумні тату.
Тепер тут плодяться риби й набридлі морські комахи,
Магнітять плавцями вени й впиваються в темноту.

"Спотвориш мене гуашшю?" - чіпляюсь до перехожих.
Вони у склянім безладді зникають. Мабуть, дарма
Зрізала волосся й шкіру. Він чимось на мене схожий.
Обох нас вже зіпсувала акваріумна зима.
2011 рік

Забудьте про Шевченка раз назАвжди,
видовбувать слова: «Месія наш!»,
портрети цілувати; квітів зажма…
Ганьба: не вмерти, не надсІвшися!

Сценарії гидотні дурні пишуть:
весілля, похорон – однаково;
спустошення байдуже, ницість вищу
ці януси являють; ракова

пухлина малоросів – це Шевченко:
де треба, де не треба – плачемо…
не усвідомлюючи долі, вчинків,
чому все так; чи буде краще нам…

Хмельницький впивсь і кінь його зносАтів,
ялозять «Заповіт»; забулися,
що поряд люди, про яких писав він,
із сім’ями, живі; ці мУлисті

промови про Пророка – у печінці;
огуда, перезріла зрадами;
замовкніть вже, ні пари з вуст; мовчіть (ці
слова стражденні, царські врАта

в державу незалежну), ось Шевченко:
студент стікає кров’ю в камері,
письменник – злидень, волоцюга; чемна
в метро співає бабця… А мені

старе толочать тирло: «Ми нещасні,
така вже доля». Дурні, вИблюдки!
Заткніться! Ось ярмо, чарки гранчасті –
це ваше: дійсність, можебИлиця.

Покірлива маржина більше важить
за ваш патріотизм, все марите!
Забудьте про Шевченка раз назАвжди.
Бо ти його не гідний, нАроде!

Заснула правда
у колисці зради,
Заколисали
недруги й вітри.

За срібло й злото
служать кривді радо,
Та є
Верховна
влада
угорі...

Йдучи у вічність,
може й на спочинок,
Помарнувавши добру копу літ,
Збагнеш і ти:
життя – це поєдинок…

І поклади Царю
увесь ужинок,
Бо й крапля може
затопити
світ.

Жодне "ні". Я вірю в "так"!
Кредо фотографії -
"stop". Цілком скорботний знак
автобіографії.

Хтось тамує власний біль
спогадом минулого...
На світлині шторму штиль.
Що з того, що - чулого?

Час, затиснутий в звання
"світ", "знайомі", "родичі"...
Поруч - мить нового дня.
Йдеш, його обходячи.

"Stop" не створює табу.
Він - стожар соломи днів.
Кадр світлини на добу
загорта у спомини...


6.11.2011

Там тіні будуть довші за людей,
Там свічки полум'я натхнення мертвих гріє,
Окутує живих брехні єлей,
І в темряві ночей закони світла вже не діють.

Верхи там поїдають корінь свій,
Твоє життя цінитимуть металом,
І капатиме обрій з дня на день
Кривавим заходу коралом.

Народишся, дитино, на Землі,
У тій забутій Богом стороні,
Де люди бідні і малі,
Де довелося народитися й мені.

Було нам важко помирати,
Коли в вухах гримів салют,
Двигтіли сірі каземати,
І святкував "Октябрь" люд.

Кати у вічі нам сміялись,
А крик лиш розум тамував,
Червоні полотнища розвівались,
Криваві квіти на сорочці наганом
Виконавець малював.

І ми котились у могили.
В очах прозрілий ранок кляк,
І вільне тіло невільної Вкраїни
У яму падало навзнак.
1996р.

Чорнозем пінний в зливі – в моїй крОві,
крутіж Росі – в Русі – ґвалт, крик зчинив…
я віддзеркалююсь в очах корови,
як різкою її б’є череднИк;

степ за щокою – моє серце гріє,
струсили з лапок коники росу,
лягла під місяць вигоріла брила,
сховалась тиша в захмелілий зруб;

упала ніч, як з груби кочержИлно,
кульбаби з панні в пестощах зривав;
нажите жито, з жимолостю жили;
мурашник, мов чорноземний оргАн;

утамувавсь у зАв’язі ліщЕбник,
і верхньою губою небокрай
до носа сонцем дістає, священна
Вкраїно, із обійм не відпускай;

дзвіниця б’є, навколішках вертепник,
на гронах грому посмішка Христа;
на Твої зморшки молоко ллю тепле,
і промиваю рани соком трав;

горять смереками свічки медові,
лавандою пропахли крила у
рибалок; моря шерехатий кОпіт;
у Тебе, на руках Твої помру…

Калиною вагітна; горобцями
обтяжений борлак; зігнувся кряж
ДемІр-Капу; я обнесу копцЯми
всі рОдимки твої; за руки взявшись,

ми входим’ одне в одного назАвжди,
лежу на віях і гойдаюсь; чи
не зле, як почуваєшся? Аж зашпори
заходять в серце, коли ти мовчиш…

Дерева рвали на собі волосся.
Сичали пересохлі їх вуста.
Все, що минуло, зникло, знебулося,
Здіймалося, воскреснувши, з хреста.

Колючі брови небо напинало,
Повіками тріпочучи, мов птах.
І кожен лист, як грамота пропала,
З-під шапки запорожця вилітав.

2011

Середньовіччя - вічне. Як тоді,
Пливуть тумани сонні по воді,
А люди палять душі та солому,
І дим у дім заходить, і у сни
Як стрічка, заплітається. Весни
Не буде довго. Зернятку малому

Ще треба сил і мудрості – дійти
До суті, до основи, до мети,
І та мета – довічна і зникома –
У міжсезоння (чи безчасся) час
Любити. Просто. Кожного із нас.
Як сонце –
що для всіх,
але нікому.

Не задавайтеся, поети,

Коли вдаються вам куплети,

Коли в рядках цвіте весна,

Пильнуйте, щоб не одцвіла.

Навіть як море читачів -

Глядіть, щоб успіх цей не звів.

Епоха, вочевидь, не та,

В якій вшановують митця.

ВисокостАнний випростався вітер -
розграфоманилося не на жарт.
З кремля ведмідь наврочив московітів,
що аж у місті вибухнув пожар.

А почалося із рахунку звіра,
було йому - шістсот вісімдесять
без чотирнадцятки - ( звичайно, хто у вірі -
навколо ватри) - ні додать, ні взять.

А потім - раз! - кларнетно-срібний спалах -
це написав поет рядок незлий.
Хоч сіяв більше, та зерно пропало -
сичі мовчання криком рознесли.

Новозавітно світ рипів снігами
і на живця ловив Сковороду -
той не клював, лише ходив кругами
і не впіймався - світу на біду.

І раптом - восьма з браком двадцятірки,
заторохтів будильник без причин!
Оце ж мені намарилося стільки!
Отак сп'яніти від "Poez Tychyn"!

Але нічого, більшість не узнає,
що в роті коней хтось табун пасе.
Один лиш я. Ну, може, ще Ісаєв.
Бо Штірліцу відомо геть усе...

5.11.2011

Догорают зрачки за ресницами грез,
Бродят тени и снами на сердце ложатся,
Среди пьяного запаха стынущих роз,
В захлебнувшемся лете пытаясь остаться.

И срывается тайна сплетением рук.
Что услышишь ты в городе снов и печали?
Опрокинулось небо, и катится круг,–
В этом круге я сердце и душу оставил.

Но когда тебя нет, обрываются сны
То рассветом, то птицей, то шорохом дальним,
Обреченным, скрывающим чувство вины,
Вдруг навеки ушедшим, как платьем
венчальным.

осінь.ранок.темна кімната.
тихе дихання під м'ятою ковдрою,
клаксони автівок звучать,як соната,
перетворюючись на акустичну зброю.
відкрити нечутно пошарпані двері
швидкими стрибками перебігти на ліжко.
сьогодні виставу проводять в партері,
а замість софітів - сонця доріжка.
повільно ступати вздовж сплячого тіла,
підкрастись поближче до голих рук
тикнутись в них мокрим носом(а чого ти хотіла?)
-прокидайся,хазяйка,я давно вже не сплю!
хутром полоскотати щоки,
вкусити за палець ноги.
розбудив!тепер кидатись навтьоки -
вона зараз нервовою буде йти...
а поки можна під диваном сховатись,
або подерти шпалери - я ж таки звір.
і поки та їжею буде займатись
бігом перевірити,що в сумці її.
агов!хазяйка!ну годі цих жартів,
давай мені снідати і я пішов.
мені ще сьогодні стояти на варті
я мишачу нірку в дворі знайшов.
мммр..поїв я нарешті,щиро вдячний
тепер час відпочинку (годинок так п'ять).
я займу твоє ліжко,а ти дивись будь обачна -
там може миші в дворі усе ще не сплять.

2011

кожного світлого понеділка посилай мені краплину любові
як мед солодку як криштальна вода чисту а потім забудь
йди тихо подихом через великі легені прадавньої Сорбони
і не забувай що бути Буддою на самоті легше ніж серед людей

як згадаєш викинь золоте руно освідчення і пробач себе
за золотокосу дівчинку в якій Джонатан Лівінгстон « Чайка»
бунтівними крилами розбиває стереотипи сірого неба
і води- володарі несуть шляхами широкими літописи предків

кожної святої неділі смакуй сьогодні бо вчора уже відбулося
відбилося у скронях відхворіло у чуйному серці повічно
повіки умило маковим молоком і всміхнулось довірливо
третім промінчиком немовляти що тримає твій палець

от би жити у світі утопій - без плям і стихійних лих;
прокидатись під плюскіт хвиль, а не зойки сирен "швидкої
допомоги"; чекати звісток тільки добрих; і всіх святих
пригадати лише тому, щоб дібрати ім'я для доні;
от би знати що завтра знову буде ранок і свіжий хліб;
і в парламент пройде не той, хто скупив голоси задарма.
от би жити у світі утопій - без плям і фатальних хиб.
і щоб кожен прожитий день, не здавався прожитим марно.



05.11.2011 р.

Я так замучився ось тут,
Я так стомився Сонце доганяти,
Коли ж я знайду свій приют,-
Коли ж прийду до свої хати?

Коли я сяду ранком там,-
А Сонечко відкриє обрій,
Й навколо мене красота -
А я сиджу у своїм домі...

І побіжить десь вдаль ручай,-
А я з під хати хмари проводжаю,
І Сонце вже схилилося за край,
А я ще дома - у своєму краї...

Залишусь мріями отам,-
Де в мене є у горах Домік,-
Нехай для мене там весна,
Покú я йду шляхами Долі.

Дякую:-) 15.07.2011р.

Все решта було за писанням:
Понтій Пилат, Ісус і ми...
У кожного свій інтерес:
Пилат – творити суд,,
нам – вкусити б тіла...
Ісус ... воскрес!
Чому ж ніяк не наїмося ми?
Чому ж це творить «вічний» суд Пилат?!
Ісус воскрес! Простив наш непомірний апетит
і визнав суд як справедливий! Чому ж ніяк не наїмося ми,
і не насудиться Пилат?
Ісус воскрес!

До чого тут Іуда?
Він є, він був, він – буде...
йому найпершому прощається усе
у той момент,
як не простить собі
Іуда!..
до 2000

Так, я жебрак!
Кондуктор тротуару.
Наймилосердніший з усіх кондукторів:
платіть п’ятак!
Чи мимо - даром!
Та сподівайтесь потім на відпущення гріхів.
до 2000

*
Давай по чесному ділім!
Мені, тобі і, звісно, – їм.
Ділім на половину твою долю,
мені, звичайно, долю мою!
І цілу нашу дулю – їм!
+
А можна й так: хто-що хапне,
лиш я і ти – їм відкупне.
Ану ж бо рухайся давай,
собі побільше нагрібай...
бо я давно( а не зівай) хапнув усе.
+
Ділив, ділив, ділив,
в стакани порівно налив,
усе на рівні купки поскладав...
На чесний поділ любувався,
й не втримався - усе поїв й попив.
+
Ділив аж тричі – більш не буду,
про справедливість не забуду...
А що він там під пахвою несе?
Хіба ми поділили не усе?
Я справедливості оце не дам в «обіду»!
до 2000

Я приречена дихати вірністю
І блукати на ярмарку слів.
Добирати із псевдонаївністю
Ті, що ти би красиво доплів.

Я приречена бути собакою
І від світу твій сон стерегти.
Я не можу вже стати ніякою -
В мене світу нема. В мене ти...

Я мов проклята! Що тут перечити?
Одержима тобою і край.
Я приречена жити у реченнях,
Час від часу стрибаючи в рай...

05.11.2011

Промчалася «швидка» мурашками по тілу.
Ще над одним життям нависла небезпека.
Ще декілька облич, від болю сполотнілих,
І біла стежка сліз – як чорні муки пекла.

Таке скупе життя, що в мить гірких конвульсій
Здається тільки сном, з якого прагнеш вийти.
Та пишуться вірші пришвидшеннями пульсу,
Відправивши рости куценькі заповіти…

2011

Увірую у приреченість
Летіти на твій огень
Як в право незаперечене
На благословенний день.

Одвічну спізнаєм таїну -
І вже не спотворить Зло
Тяжкою печаттю Каїна
Ангéльське моє чоло.

Розродиться небо хмарою,
А там, як мине сльота,
Сіятиме нам примарою
Едемова нагота.

Ще будемо йти - піднесені,
Аж ніяково самим,
Скрипітиме брама весело,
Та спинить нас херувим...

Я вірую у приреченість
Вертати на твій поріг.
Але… Не спокутуй втечею
Мій первородний гріх...

30.09.1990

*Акровірш

Раздвинулись струны-
И снова натяжка...
Их руки коснулись-
Удар и ...промашка.
Как-будто намеренно
Ровненько вряд
Все струны легли-
И аккорды звучат!
Удар за ударом-
Рука устает,
А сердце трепещет-
Гитара поет!
Все песни пропеты,
Исполнены с толком.
Пора снять штиблеты
И "зубы на полку".
Гитару- на полку,
А зубы скрипят:
Когда же опять
"Попури" зазвучат?

Суха трава втомилася рости,
і навіть ти втомився, навіть ти,
і ані титли, ані букви.
Буки
стоять у тиші. Листя намело
по кісточки. І зморене село
немов дитина, проситься на руки.

Дими тужаві, цвинтарі рябі,
і пам'ять – ніби кульчик на губі
в корови, що зітхає теплим тілом,
Бо де воно тепер, оте зело? –
ген-ген зелене диво загуло,
і стерпле серце –
від мовчання
біле.

високостАнний випростався вітер;
з високости сягнула благодать
ламливу душу; сіло двадцятІрко
навколо ватри без вісьмох; печать

мовчання розірвалась криком мовчки,
випурхували з-під крила сичі,
з кремля ведмедя ворожбит наврочив,
п’яніло небо від поез Тичин;

«Сковорода» симфонія лунала
під рип морозних стриманих снігів,
кларнетно-сонячний сріблястий спалах
і віддзеркалювання чесних слів,

любов, розкОші, захмелілі плеса,
занесені, обтяті, мов чужі;
сніг – навпрошки; на чатах ліс; по черзі
нудьга і сум, зажурливо! тужив

рядок невдалий у строфі поета,
розграфоманилося не на жарт;
бажаю жалю, не шукати смерті,
траві коритися, підкорювати шал…

і більше зерня в жменю, більше сіять,
новозавітно вмолюватись по
сльозу застиглу в оці, число звіра
таврує, перетравлює єство…

але нічого: більшість і не знає,
яке нутро: заброджене, пусте,
забуте чи запевнене; Ісая
читаю-перечитую; крізь терн…

Листя осіннього схлипи.
Бруку розцвічена ртуть.
Харківський вечір.
І липи
Сумно Сумською пливуть.

У фіолетову сутінь
Жовто вплелись ліхтарі.
Чорні, немов у мазуті,
Виснуть будівлі старі.

Я обійму твої плечі -
Бризне з очей золоте...
Парубчаком спраглий вечір
Косу твою розплете.

Загони мавп гасали по планеті:
У кожної - зоріло на кашкеті,
У кожної - гвинтівка за спиною,
І кожна тільки й марила війною...

А зараз оті мавпи в Інтернеті,
На сайтах розважаються, як йєті,
І не гвинтівки в них - клавіатури,
Ще й голий зад показують в натурі...


05.11.2011

* * *
Мистецтво слова – у руках свободи,
Яка дає найвищі нагороди.
Минули ейфорії, стихли оди, –
І голос волі кличе нас до згоди.