Знаєш, насправді важливо дуже,
Люди щоб поруч були небайдужі.
Надто привітні, люб’язні казково –
Все це не так вже й обов’язково.

Лиш небайдужі прямують туди,
Де тебе крутить в лещатах біди.
Лиш небайдужі тішаться щиро
Разом з тобою злагоді й миру.

І продукують духовний контакт –
Серце до серця б’ється у такт.
Взявши на себе чиюсь провину,
Часто страждають.
І все ж…
Їхній любові немає меж.

З нами всміхнуться, з нами поплачуть.
Все вони чують, все вони бачать.
Хай поруч з нами (хоч би єдина)
Буде така – небайдужа – людина.
2009

Ми вперше зустрілись по смерті в Вероні
У тебе ще й досі холодні долоні.
Там лінія долі веде до любові,
А далі не видно - все стерте до крові.

Мабуть ми боялись повірити в щастя,
Бо грішне одразу ставало причастям.
Молились і змилились на мелодраму -
Ікону з екрану останнього храму.

Хоч встигли таки досапати цю party
Для тих кому за... боронили кохати.
У відчаї серце розхитує ребра -
Нікому, нічого, ніколи не треба.

Твоїм, кохана, полоненим став
Відтоді,
Як в заручники взяла
Мою жагучу душу.
Й тіло також.

Із посмішкою Монолізи
та бойовитістю тетері
у мить складу твої валізи –
і виставлю мерщій за двері.

іди живи собі із миром,
не думай слати телеграми,
хоча канапки твої з сиром
я пам'ятатиму роками.

ІІ

не Жанні д’Аарк – звичайній жінці
ці тарарами недоречні
давно вмостився на печінці,
і краплі випито сердечні…

десь твоя барбі зачекалась –
шукай її в гламурних барах.
моє терпіння увірвалось.
дай, відпочину на Канарах.

Вона каже - усе, відпускаю тебе на волю.
Я люблю тебе, каже, люблю - тому й відпускаю.
Не тримаю, не контролюю, бажаю щастя.

Відпускає мене, відпускає мене, відпускає.
Випускає, як рибок у туалет зливає.
Ну, пливіть,золоті, лиш свободою не захлиніться.

Відпускає мене, як собаку надвір в негоду.
Відпускає мене, із шиї ланцюг знімає.
Що ж, біжи, любий друже, веселим будь і не кашляй.

Відпускає мене, мов пташку у ліс, де лови,
Де мисливці в руках вогнепальну зброю стискають.
Випускає - лети і не бійся, подякуй гарно.

Я тебе приручила, і я тебе можу вбити.
Але ж я відпускаю, дарую тобі свободу.
Отака доброчинність, такий от прояв любові.

триває в календарі
зима, ця велика смерть.
у вирій летять квитки
невиграних лотерей,
у космос летить вві сні
колишній столиці мер,
сусіди столичну п"ють
під вигуки "будьмо гей".

от начебто рік новий,
оновлення сил і мрій,
а дні все такі ж пісні,
немов дієтичний стіл.
єдине рятує - ти
так само коханий мій,
і гріються горобці
у ніжності наших тіл.

зима це земля невдач,
засилля бульварних тем.
колишніх твоїх вождів
розтерзує звір-донбас.
весна переможе, та
які ми туди прийдем?
вмикається гімн про смерть -
і гіпнотизує нас.

Ти сядеш зі мною вночі в останній трамвай.
Ти ввійдеш до моєї кімнати, хочеш, чи ні – доведеться.
Скільки рук рознімали тебе і мене! Не зважай.
Ти оселишся поруч з моєю квартирою, шкірою, серцем.
Поцілуєш чи ні, доторкнешся чи ні – суєта.
Не важливо, чи будуть між нами дотики, погляди, спогади.
Ти уже відчував, як буває без мене пуста
Вулиця, засніжена і людьми переповнена.
Спускались до низу, стрибали в траву,
На розігрітий пісок падали горілиць.
А якщо я прийду, я ж усе розірву.
Одним рухом змету все, що ти так любив, з полиць.
Ти знаєш про це й не противишся,- тільки прийди.
Я знаю про це й не спішу, хоча так спішу!
Я спрагла, хоч майже весь час біля води.
Як раніше ти. Я вже довго собі брешу.

Втратити все, щоб щось почати з нуля.
Вийде чи ні, не важливо, головне - трать.
В вікнах трамваю – засніжена коліЯ.
Коли зайдеш, мовчи і тихенько сядь.

випав під роздачу повен білих бліх
зляканий котячий хитромордий сніг
паморозь у вусі в животі вода
на бруднім кожусі лисина руда
злиплися шерстини миршавий худий
бродить без упину нюхає сліди

Як ви в кіно підете в наші дні,
на бойовик, комедію чи драму,
вам окуляри видадуть чуднІ –
з червоним і блакитним кольорами.

Два кольори мої, два кольори
дають ефект «3D» (кажу вам, таки да!).
Два кольори мої, два кольори:
червоне – як вогонь, а синє – як вода.

Якщо начальство нагорі – не те,
немов непотріб, скинутий з Росії,
погляньте знов на нього – у 3D,
й побачите, що там – самі месії.

Два кольори мої, два кольори…
Це не атракціон, але прозріння мить.
Два кольори мої, два кольори:
червоне – від «совка», а синім – газ горить.

Якщо з бюджету гроші хтось краде
чи там в офшори заховав активи,
ви подивіться на все те в 3D –
відкриєте й для себе перспективи.

Два кольори мої, два кольори…
Якщо ваш гаманець застряг на мілині, –
хай стереоефект помножить все на три
і зробить вам життя – неначе у кіні!

2011

Душа моя, как яблоко в снегу
Без нежных чувств так тихо умирает.
Я сок-тепло ещё в ней берегу,
Но мне его едва уже хватает.

Найди, скорей, согрей своим теплом
То яблоко, что в стуже увядает,
Пусть сладость сока вновь забродит в нём
И нежный вкус лишь избранный познает.

Как много на Земле тех душ-плодов,
Которые судьба снегами кроет,
Упавших из небесных к нам садов,
Они в Любви согреться, правда, стоят.

Но нужно души-яблоки искать,
Пока их не взяла навеки снежность,
Чтобы успеть согреть и обласкать
И дать понять им, что такое нежность.

Чтоб зимним соком сладостным своим
Они сердца слепые опьянили,
Как будто говоря: «Благодарим,
Нас никогда ещё так не любили!».

Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

Дощ-як-закоханість, дощ-як-криваве-танго,
що ритмом тамтамовим лупить у скроні,
що коханцем-котиськом у шибку шкрябає,
спати не дає,
дихати не дає,
пристрастю душу вимотує,
ніжністю тіло бавить –
гуп!
Гуп-гуп-гуп по блясі, бляха-ж-ти-муха,
Сни, як мишва налякана, хатою (головою) розбіглися –
Годі зловити –
Дощ!
…а на ранок – так тихо-тихо,
ніби Бог одягнув капці,
і навшпиньках, і килимами перськими….
Кілька градусів плюс чи мінус –
і танго дощу-пристрасті
переходить у колискову
Любові Білої.

ні
КАЛИНІ

Я б тобі, калино, коси розчесала,
Я б тобі вінок свій віддала.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів:
Там доспіле жито низько похилилось,
Там волошки сині зажурилися.
Бо небо зірками ввечері покрилось,
А в душі те світло не відбилося.
Там розлука бродить полем вечоровим,
І тремтять від болю змучені серця.
Тільки ти, калино, цвітеш серед поля,
Наче наречена до вінця.

Я б тобі, калино, пісню заспівала,
Я б тобі, принесла води з джерела.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, казку розказала,
Я б тобі, наснилась, як рання весна.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, всіх пташок зібрала,
Щоб співали пісню про життя.
Тільки б ти щовесни мене зустрічала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Скупатися в зорях хотіла,
Мріяла гори здолати.
Ворог підрізав крила,
Упала, не вспіла літати.

Впихув у вошиві вагони,
В мордовські відправив ліси.
Там падали зрізані крони –
Юності буйні роки.

Линули будні і свята,
Біль у душі не згасав.
Сумно співали дівчата
Про край, що в недолі конав.

Про Україну й калину
Пісню співала щодня,
Чекала щасливу годину
Вхмеліти та не від вина.

..Як у вирій летіли птахи,
Клекіт їх слухала з болем.
Стратила юні у тюрмах роки
За України щасливую долю.

Втратила час, але віра – жила:
Сонце не згасне у душах,
І кожна родина, спільнота, сім’я
Тайну життя не порушить.

Відбула мордовські штольні,
На старість – собаче життя..
Блискавично літа достойні
Злинули у небуття.

А на Україні – донині
Не дбає ніхто про людей..
Згасає цвіт на калині
Раніше аніж одцвіте.

Вірш "Щастя"
Життя у вишиванку одягни..

Усмішку Богові віддай, хоч на хвилину.

І йди, і йди, крізь пшениці й терни,

Нехай любов у серці не загине.

А щастя зіркою загляне...Зачекай..

Воно з тобою завжди поруч, сину.

Свій лан широкий сполюй й засівай,

І на ріллі почуєш спів пташиний.

У нім дзвенітимуть заструнені слова,

Душа аж розпинатиметься з щастя.

Працюй, щоб не з'явилась борозна,

Лиш тільки з Богом за труди воздасться..

А Він - Господь угору заведе,

Звідкіль душі світитися удасться..

Іди у мудрості, нехай в тобі живе

Оця краплина, що зоветься ЩАСТЯМ..

Так болить, що забудеш, як звати…
А до висі ще потяг таю!
Птиці, як на призначене свято,
прилітайте на осінь мою.
Прилітайте! Покличте навзаєм.
Вам накрию степи, як столи.
Привітайте мене з урожаєм,
срібнокрилі мої ангели.
Лише вам я приречено вірив –
бився, рвався, звільнявся од пут.
Хай «послушники» линуть у вирій.
Бунтарі, залишайтеся тут!
Як послів, одарю вас дарами
(будуть ті «хабарі» чималі…) –
не шпаківні збудую, а храми
на своїй непорочній землі.
Може, й досить, пресвітлі чугайстри,
аби ви прокричали згори:
«Потрудився на славу ти, Майстре!
Вільно жив, то достойно й помри!»
Серафими мої стоголосі,
я ваш спів і понищеним чув.
Прилітайте-спішіть в мудру осінь!
Разом з вами ще в зиму злечу.

2009 р.

Немає слів і не турбують рими.
Панує втома. Неприємностей гарем.
Які на колір очі у дружини?
Давно забув у круговерті день за днем.

Пророчить дощ і ниє про печалі.
Рятують вечір суму зовсім ранні сни.
У тебе голубі? Чи може карі?
А може у кімнаті зовсім і не ти…
18.11.11

передчуття свободи у повітрі.
візьми мені в кіоску пива, Дмитре.
ти ж все одно ідеш туди по вермут.
не пропонуй... мене від нього верне.

чоловіками править несвідоме.
мертвяк похмілля пахне серед дому.
хоч похмелятись завше не любив, а
іще від ранку, Дмитре, хочу пива.

я почуваюсь спраглим небораком.
щербатий місяць висне в шибі раком.
за десять сьома, я стаю на чати.
вертайся швидше – хочеться почати!

у передмісті вогко, як у носі.
іржаве листя вітер мимо носить.
церковна баня в світлі – наче митра.
я пива хочу! хочу пива, Дмитре.

на пузі неба блимають медалі.
хвилин за сорок явиться Віталій.
о тій порі ми будемо із воску,
тому вертайся швидше із кіоску.

лоботомія болю – чи не привід!
якраз напроти вікон снігу привид
лаштує зашморг в куполі берези.
як дивно почуватися тверезим!

наївне тіло думає про спротив.
допомагай ексгумувати шпроти.
бо за чотири пляшки від прозріння
ми у підлогу пустимо коріння.

щоб о десятій стати ясенами
і дорости до єдності між нами,
до німоти, до щему серед сміху –
де ми утрьох чекатимемо снігу.

Всім пеемівцям бажаю, щоб в цю добру ніч
Цілу торбу віршограю Миколай приніс.

Творчопечиво рум’яне, римопрядний сік
І натхнення шоколадне… Вам, на цілий рік .

Звісно, настрій шовковистий, словоплесний крем
І шляхетних дум намиста з білосніжних тем.

Ще раз щиро Вас вітаю, шлю палкий привіт.
Щоб ми, друзі, в мирі жили, ще багато літ.

18.12.11

Ой ти, зимо білая,
зимонько-лебідко,
чом же в тебе, зимо-ненько,
та із снігом рідко?
Чом не сиплеш стежечку
від хати й до хати,
чом не кличеш морозенка
шибки малювати?
Ой ти, зимо-зимонько,
ждана дітлахами,
чом же водиш Миколая
мокрими шляхами?
Дала б йому саночки,
коней білогривих,
рум"янила б щічки білі
діточок щасливих.
Ой ти, зимо-сестронько,
чом обходиш боком?
Привітай же білосніжно
з новим світлим роком.

рассыпало небо мне пригоршню снега
и падали дни кувырком без следа,
а я растворялась, терялась от бега...
забудь обо мне. вот и все. навсегда.

рассыпало небо мне белого снега,
закрыло озера небес под луной,
а мысли летели-летели с разбега
и падали где-то в саду, за Невой...

под шпилями таяли и растворялись,
безумно-бездумно на веки влюблялись
и падая, снова и снова взлетали,
я кажется, снова сдружилась с мечтами!

рассыпало небо мне пригоршню снега
и пальцы тонули в бездонном пуху,
столица замерзла от шумного бега,
куда-то спешить без тебя мне могу.
2008

Постукали тихо – вставай, відчиняй…

Заходить до хати сумний Миколай
І просить погрітися. Шапка, ліврея…
Він сушить онучі на батареях
І шубу до грубки підносить. Лице
Застигле, холодне… Сумними очима
Встигає побачити – діток нема.

Зима перегрілася і захворіла,
Тому й поливає. Намокла земля
Калюжами ловить наближення свята,
А вічний слуга йде від хати до хати
І радість приносить. Самий, наче клоун,
Самотній, чужий, не потрібний нікому
Протягом року. Лиш нині… Рахунки
Такі, що від тебе сюрпризи, дарунки,
Тобі ж ні привіту, ні доброго слова…

Зігрівся. Просох. Ну, бувайте здорові…


18.12.11

Пращури завзяті та могучі
Будували храми і вали.
Поховать веліли їх на кручах,
Щоб ті кручі вищими були.
Кров’ю, потом і слізьми полита
Мироносна Ольжина земля.
Хай її Всевишній покровитель
Береже, як мати немовля.
Вишгороде, молимось за тебе,
За твою одвічну доброту.
За блакить безкрайню твого неба
І у полі ниву золоту.
Отче наш, майбутнього предтечі
Уквітчали працею свій край.
У достатку дай зрости малечі,
Позабуть минуле нам не дай…


2005

Уже в Різдвяному турне
Дитятко Боже -
тож ти не думай про сумне,
самотній бомже!

Пусте, що тягнуться літа,
неначе лайкра -
я передав твого листа
до Миколайка!

Ба, більше - він уже прислав
тобі посилку.
Ось, бачиш, напис - "Ярослав!
Для тебе, синку!"

Всього тут! Вистачить на двох -
стрічок і вати...
А ти зайшов би на Різдво
колядувати.

Ми заспіваєм у канон
"Христос Родився".
Я пригощу тебе вином,
бо так годиться.

А вже як дідух у куті
закряхче сипло,
я у полумиски куті
усім насиплю.

Гарячим чаєм напою
і не посмію
заговоритити про мою
лоботомію.

Лиш мерзлі пальці помащу
борсучим жиром,
щоб ти, нагрівшись досхочу,
пішов із миром...

Перебирати в смітниках
опалу хвою
і тужно думати про дах
над головою -

весь у снігу, немов альбом
у обволюті*.
І як нам холодно обом
у зими люті...

18.12.2011

обволюта (діал.) - суперобкладинка

Сіє густим дощем.
Вітер волоче сміття.
Знаєш, у мене ще
згадки тремтять і миті,
наші, на двох одні.
В цьому старому місті
я нещаслива, ні.
Плутаю шлях і мислі.
Вічно гублю ключі,
гроші, людей і віру.
Там, у раю, ти чий?
Чи відчуваєш міру
любощам і брехні?..
Сіє дощем у грудні.
Я не сумую, ні –
просто болить у грудях…

Блюзнірство, о блюзнірство, ти в ціні!
Нахабно брешеш нині і мені.
Та я не вірю, знаючи ту суть.
Із тебе нині пампушки печуть.

А із брехні й цинізму давлять сік.
Не на один його ще стане вік.
Та тільки з ним чекає всіх сума,
Бо дармового й там, зазнач, нема.

Гребе бандит, що можна загребти,
Й доходить підло власної мети.
А ми ковтаєм випари гидот
І зазираєм у бандитський рот.

Розтягнуть землю, вкрадуть береги.
Не буде де поставити й ноги.
І захлинеться в буднях хтива лють.
Жадоби ж більшої не може навіть буть.

Урвати кожен прагне, загребти.
Стоять довкруг надгробки і хрести.
А ми, немов метелик на вогонь,
Не витягнем з пожеж своїх долонь.
2011р.

Я стишився... як гнізда восени,
Середньовічні замки під корою.
Моя війна вернулася з війни.
Життя приспало пісню злою грою.

Нема й батьків... Є поле...
І з руки
Нагодувати можна сон пташати.
Те, що на мить, є, те, що навіки, –
Ну тобто те, чого не розміняти.

Над міфами поставив мавзолей.
Сміятись вчуся не золотозубо
Із себе, із печалі, із людей,
Хто любить світ і хто мене ще любить.

Бо всі святі чомусь такі сумні,
А правдоруби гострі і нервові.
Десь істина втопилась у вині.
Святе вино горить в ліричнім слові.

Я роздаю усі свої борги –
Душевні збільша,
Бо не винен злота.
До друзів дозрівають вороги.
А друзі... дехто... виявивсь... нудота.

То ж чорний льон космічних просторінь
Цвіте синенько зіркою моєю,
Що стишилась...

Не тіштесь.
Не амінь.

Я іншу починаю епопею.

1992-2011

Змиває дощ зелені барви Літа...
На листі проступили бурі плями.
Це Осінь випробовує палітру.
Ось шарудить: „Я з вами... Знову з вами...”.
До хмар гукає: „Досить, панни, сліз!
Гуаш у жбанку надто водяниста…
Червінька цяпає із клена листя
На коси й банти чепурух-беріз...
Невже я розучилась малювати?
Ялини й сосни золотила... Вітре,
Каштани і дуби – сумні, брунатні.
Цей переліс у хист мій не повірить...”.
А Вітер шепче: „Квапишся… В полин
Піди… Згадай уроки малювання!
Тобі бракує, дівчино, старання.
Не гай часу на хвою злих ялин...”.

Милується горобиною Осінь:
– Красунечко, чи достигати любо?..
Рум’янцю бризну!
Мовчазна, не просиш...
Колошкає гілля...
Дістала тюбик...



2002-2011
з розділу "Колискова синові"

Я хочу, друже,
щоб ти став батьком
моїх віршІв,
отих безхатьків,
що я знайшла
серед споришІв.
Тих, що у горах
я підбирала,
усинови,
і всіх, що склала
у ніч Купала
і цей, новий.
А пам'ятаєш
вінок сонетів?
Прийми ще й їх:
дітей-куплетів
виховуй гречно,
малих смішних.
З тобою, серце,
їм добре буде,
бери ж мерщій,
бо хочу, любий,
щоб ти став батьком
моїх віршів.

2011

Сонце. Крим. Медовий місяць у Оксанки й Борі.
В них серця коханням повні. Очі, наче зорі.
У любов, як справжню казку, вірили обоє:
- Хочу, милий, щоби скоро нас було вже троє!
В канцелярії ж небесній хтось наплутав досить,
Бо не знали, що конкретно та Оксанка просить.
Все збулося, та не так, як мріяла Оксанка,-
Їх тепер є дійсно троє - він, вона й ...КОХАНКА...
2011

Збори батьківські у школі. Тато не встигає.
Ледь віддихавсь і до класу різко забігає.
Привітавсь і тихо мовив, може й не по темі:
- Вибачайте, що спізнивсь. Із рогами проблеми.
Правда, правда, чесне слово. Я не винуватий!
Так буває. Як спішиш,- то мусить щось ся стати.
Ви не думайте, що я вам брешу прямо в вічі.
Сам дивуюсь, поки їхав, роги впали двічі.
Тут озвалась чиясь мама. Враз заговорила:
- Роги впали? Це на краще. Скоро будуть крила.
Всі регочуть. Тільки вчитель розгадав той ребус:
- "Роги" впали не у нього. Їх "згубив" тролейбус.

А дівчинка пише вірші,
кульгаві, недобрі. Та
у неї (гадає) вищі
натхнення і висота,
ніж генії мають часом.
Ну де їм до муз? Дівча
сьогодні у кращих чатах.
Вони – між полиць стирчать
кутами книжок у пилу,
поцвілі і давні. Блін,
ні часу нема, ні сили
дістатись до їх творінь...
А дівчинка пише вірші
про ніжність і про любов.
Римує до "ночі" "очі",
до "знов", "мов (немов)" - о! - кров.
У неї життєві тексти:
життя – каяття – буття.
Їй смайли дарують, лестять.
Чудово! Лише оця
іще не поетка зовсім
колись перетне межу…
У неї на сайтах досвід,
в поезії – не скажу…

Обрій підрум’янений світанком
І хмарок ватаги в висоті, -
Розбудила мамина співанка,
А не сонця хвилі золоті.
Світлим святом та у сірий будень,
Настроєм веселим чи сумним, -
Завжди душу піснею голубиш,
Зігріває голосом дзвінким.
Я тобі посію біля хати
Чорнобривців прямо під вікном.
Це ж про них так любиш ти співати,
Що і я підспівую слідком.
Зрощені у сонячнім промінні,
Мов жаринки ватри спалахнуть.
За труди й невидиме терпіння,
Ними уквітчаю твою путь.
Розбуди і завтра на світанні,
Прожени із хати тихий сум.
Я люблю твої співанки ранні,
Крізь усе життя їх пронесу!
Я тобі посію біля хати
Чорнобривців прямо під вікном.
Це ж про них так любиш ти співати,
Що і я підспіівую слідком...

Перли на шиї, на серці - камінь...
Прислів"я


Славко не шле листів, не докоря…
Не сипле в сни піску мого дитинства.
Мо, вже поплив за села і моря –
В ясу країв, де Вишнє судочинство?
Бракує там дитячих голосів,
Насіння гарбузового і вишень…
…………………………………………………
Привіт, Славко!
Ти голубочком сів…
Читаю ув очах:"Про що ти пишеш?.."
А пам"ятаєш: серпень... Яготин?
Дівчаток – п`ять. А ти – жених єдиний.
Я перелізла через ветхий тин.
Ти погляд із-під вій голодний кинув.
Тримала я із маслом сірий хліб.
А ти замурзаний.
Ти – з Києва. Приїжджий.
Хтось кісточку пускає:"Славік!Плі-і-і!...".
А я на вигадки метка, я дійшла.

Ту гусеничку з маслечком згадай!
То ж я бридке на хліб (ти з`їв…) поклала…
Ти ж був німим. Тепер дороги в рай
Не стелються… Туди ж не йдуть за сало.
Це тут за нього, стверджують, чини…
Прости мені, мого дитинства хлопче.

Тобі кватирку ширше відчинить?
Мовчиш… турчиш…
Та проясніли очі…


2011

Там церква стояла,
Там люди молилися Богу.
Тепер обеліск там стоїть
сумно дивиться на дорогу.


До обеліска приходить
Життям зморена, старенька мати
там ім'я сина викарбувано,
а син нічого не може сказати.

Кому завадила церква старенька
(біля неї міг би обеліск стояти)
Молилась би у церкві ненька,
І Бог про сина міг би щось сказати.

Біля церкви у селі
Селяни паску там святили
Навіщо зруйнували її,
Навіщо в душах у людей
Бога вони вбили.

сніг мокрий,
як ніс безпритульного пса,
нюшить тишу зимову,
зазирає у всі закамарки і нірки:
"А хто дасть скориночку щастя теплого?"

місто мокре,
що на Миколая чекає,
листівочки з побажаннями до шибок тулить,
як і свої гарячі голови,
дивиться-виглядає, а вони все не йдуть -
ні Миколай,
ні сніг.

і чи весна, чи осінь,
чи небо сіре, чи плесо срібне,
чи риба в шибу акваріума зазирає,
чи кіт на неї, горопашну, пантрує?
позасезоння, позазадзеркалля,
над світом сиза поволока
і волоока Всесвіту печаль
на душу бідну навалила,
і сили вже нема
ні на свята,
ні будні,
паскудні порухи душі
заледве стримую,
та в тім, чи варто їх в узді тримати,
коли всесильна Світу мати
давно махнула на дітей убогих:
"Робіть що хочете, дурні!"

Найважче виправдовувати відстані
Мовляв, цей світ отак для всіх влаштовано.
Шукаю сенс у цій банальній істині,
Шукаю правду, де її приховано.

Найлегше виправдовуючись, квапитись,
Мовляв, немає часу пити каву …
А те, що з нами ще могло би трапитись –
Реальність, трохи схожа на забаву.

2011 р.

Забагато вже вас, забагато:
Адекватних, культурних і вічних,
Світлих розумом, спраглих увагою,
Лаконічних і надто логічних.
Усвідомивши власну нікчемність,
Жартома називайтесь елітою,
Ексклюзивно для нас, на півгривні дешевше,
Недокрадена книга, до люду причеплена.
Опозиція, поза, позиція,
Монотонно про владу та ластівок.
Усміхайтеся, пане, духовна в'язниця,
Проковтне ваше куплене щастя.
Рік за роком обманами сієте,
Обережно вмиваючи руки.
Факел слави, підпалений змієм,
Егоїстом, що віру й надію,
Сам собі обміняв на пакунки,
Осідлавши безчестя за гроші шалені.
Розривайтеся, люди, в оваціях!
Усміхайтесь, бо клоун на сцені...

17.12.2011р.

Моє життя – як вічності фрагмент,
Накресли в нім щасливих днів ескізи.
Пакуй бажань і сподівань валізи
Моя любов – великий континент,
Країна мрій, куди не треба візи!

Моя душа – безмежний океан,
Пірнай в глибини серця без вагання.
Перетинаючи розлук меридіан,
Розвіємо самотності туман
Й зустрінемось на березі кохання!

2010 р.

***
Де міжсезоння дихає в потилицю,
Й де зміни клинять хворий поперек,
Вивчає рік уперто все кирилицю
Й розширює мережі VIPаптек.

Імунітет давно лежить в лікарні,
Сургуч йому зламали на хребті.
І наші намагання всі намарні,
Чекайте на деньочки золоті.
2011.

О ні - ні слова! Так, мовчок!
Хай відпочинуть барви й тіні,
коли раптово світлячок
небесне втримає склепіння.
Нап'ються очі з чаші див,
злетять долоні молитовно,
бо там, де хтось не приходив,
душа на дольку миті - зовні.
2011р.

Пародія

Знімаю одяг по порядку…
А капці де? Земля – як лід.
Близький Маестро до припадку –
Захрип раптово і поблід.
Колготки ці – така обнова!
(Повідганяй з мольберта мух)
Не бачиш? Ти осліп… частково?
А може, ти іще й оглух?
Як тіло? Багатьом завидно –
А язики хай плещуть злі…
Метиску було б ліпше видно
На білім-білім-білім тлі?
Ти подивись, на кого схожий –
Ледь дишеш… мо’ води попий?
О, надихнувсь! Бо пензель божий…
Такий живий… Ура! Живий!

…То що ти голову морочиш –
Пророк не піде до гори?
Нестерпно-вистраждано хочеш?
Хіба ж я проти? Ти… твори…


17.12.2011

У серці оксамитового вітру
заснуть надвечір голоси приземні.
Ножі снігів розкрають синю темінь
і упадуть у землю гострим вістрям.
Затерпла ніч розколотим горіхом
появить золотаву серцевину –
сомнамбули метеликів плистимуть
на той маяк химерний тихо-тихо.
І вже не зможеш зупинити віршем
ні снів, ні слів, шовкових і щербатих,
що їх тобі не можна не спиняти, –
вони прийдуть, терпкі і вузлуваті,
вони від себе не відпустять більше.
Усе навкруг, пізнаване і дивне,
розчинене до талого «не можу»,
гніду лошицю обрію стриножить –
і ти заснеш. А сніг ще довго йтиме.

Глибоке, синє море простирадла,
вона у нім літала цілу ніч,
а зараз спить, впокорена, як пташка,
чи як дитя -
на животі,
у сні,
розкидавши і ковдру, і подушку...
корсет біленький: золота шнурівка
розплетена уже до половини,
і груди,що звільнилися з полону
тугого атласу -
як дві маленькі пташки,
що дзьобики наставили угору
вимогливо:
годуй їх ніжним, білим,
пташиним молоком, моя знемого...
а ніжки, у чорних, як андалузька ніч панчішках,
тремтять, мов хвостик ластовиний,
невинність в нім і хіть неподолима
змішалися в хмільнім коктейлі...
то хто ж пестливою рукою
цю ніжність неціловану візьме?

Мені зими холодні щоки
Не злі і не страшні.
Живу, кохана, я допоки
Твій образ у мені.

Не скригне пам’яті озерце
Від скипня забуття,
Бо ярим повівом при серці
Минувшість золота.

Горять не кетяги калини
На білім полотні, -
Душа моя палає нині
У радіснім вогні,

Бо знаю там, де ти проходиш,
Паде тобі до ніг
Тепло калинове Володі
На чистий – чистий сніг…


17.12.11

Ти у черзі стоїш, а наступна – вона:
Тобі вкине листа до таємної скриньки…
Жінка погляд просіє через сито вікна,
І неспішно шепне: «Я з Попово-Балівки».

Упіймай на льоту перевернутий глек,
З нього спогадів пил – на бруньковану гілку…
Дуже близько на мапі: перейти лише степ,
Не далекі світи – ця Попово-Балівка.

Ти ще там не була, та й навіщо тепер?
Паралельні світи – паралельні довіку…
Спомин чавить нещадно, немов БТР,
А уява летить у Попово-Балівку.

…Не іскрило у хлопця кресало сире:
Невзаємна любов, помилкова обранка.
Де «взаємність» і «щастя» - там,зазвичай,тире.
Найчистіша пора – та, що зветься «світанком»…

Від початку – не фарт: зацікавить не зміг,
Аргументів на користь взаємин немає…
У балівській родині – гідний подиву збіг:
З твоїм іменем донька у них підростає…

16.12.2011.

люди думають, що ми божевільні,
бо ангелів впізнають лиш по крилах.
а нам би встати з колін, звестися на рівні
і тікати назад до Бога з ножами в спинах.
2011

Наш сусід приніс "первак" і нам налляв по вінця:
- От вгадайте, звір який є символ українця?
Віл чи кінь, вівця чи пес, бджола чи сокіл, може?
Лис, ведмідь, кабан чи лев - годиться, дійсно, кожен.
Дід Іван, найстарший з нас, і, звісно, він мудріше:
- Я б казав, що краще буде вибрати щось інше.
Нашим символом, шановні, жаба бути мусить.
Тільки щось в сусіда ліпше - інших жаба дусить.

2011

З моїх долонь
                       (від приязні за крок),
Виходячи погрітись на зарінок,
Гривасті хвилі жумрають пісок, –
Вони ж не коні,
                       їм не треба сіна.

Залижуть болю встояний полин,
Зітруть сліди присутності моєї
У цьому світі.
                       Часу тихий плин
Зажебонить пахкою течією.

Блаженний спокій.
                        Геть усі табу!
Гарячим тілом кидаюсь потішно
У гомінкий запінений табун, –
Нехай затопче
                        лагідно і ніжно.

2011

Крізь літа і відстані минуле
Йде услід за нами навпростець.
Ти про мене, знаю, не забула,
Як про сонця ніжний промінець,
Що припав залюблено до лона,
Спопеливши всю тебе до тла, -
Од його нестримної погоні
Ти ніде сховатись не змогла.
Ти мене, я знаю, виглядаєш
Без обвинувачень та вимог,
Бо розлуки гіркота безкрая
Порівну поділена на двох.
Давні почуття не охололи
І не вмерла в душах ненасить.
Ти мене, я знаю, мимоволі
Навзаєм продовжуєш любить!
16.12.11