Десь спрага дня -
на вістрі ворожнечі.
А спрага ночі -
в спазмах порожнечі.
Десь вік минає
невідбутий весь.
Душа
спливає болем вічним
десь.
А ти несеш й несеш
той горб гріховний.
Ти ще жива.
Твій вік іще неповний.
2005

Твої антично строгі риси
Виводить пензлем таїна.
Кори себе чи не корися, -
Життя одне. Любов одна.

Непереборне притяжіння
І дні і ночі поглина.
Єдине - чоловік і жінка.
Життя одне. Любов одна.

Протаїлися в кращі дні
Неосмислених сподівань...
Мені холодно тут одній.
Зорепадять німі слова.

Озираюсь на зойк чи хруст, -
А якщо... Знову, поруч - ти?
...Квилять лебеді білих рук,
Неспалимі горять мости...



2009. 2011.

..нести мене у серці кожну мить
тобі, мабуть, вже більше не під силу...
я знаю, як насправді все болить,
це - як живцем сховатися в могилу...
а ще сказав - "ніколи не збагну"
збагнула я ще більше, мій коханий.!.
тепер іду, неначе на війну...
а світ довкола - в чорному убраний.....

Ради цього – не спати, не їсти,
Літоб’єднання – на “номерá”!
Що на відьом – осьó пародисти!
Полювання пройдé на “ура”!

Обложúли - сперéду і ззаду,
Тему трохи змінили – “Не вбий”,
Як прорвуться – потраплять в засаду
(Не прорвуться, хоч сервер старий)

Вже в уяві – картини відверті,
“Падолистом” лежать – що комý!
Пародистові зичимо смерті?
Це, пробачте, на користь йому…

От народ в цьому жанрі! Не плаче!
Зціпив зуби, римує і от…
Вже Редактор дає “надзадачу”,
Що сягне неймовірних висот.

Не поможе йому амфібрахій,
Не дотягне до “планки” – дарма!
То у розділ його – епітафій,
Бо некрологів поки нема.

Ліпше б тричі стояв перед ВАКом,
Не догóдиш – хоч тішся, хоч злись,
Написав “неопрáвдане смáком”,
“Як на мене” – то “плінтус” якийсь.

Гонять далі, і далі, і далі –
Вже несила і рима не та.
Посміхається десь в віртуалі
Твій Редактор – сама доброта.

Не добили! То шáну віддаймо,
Прапорець перестрúбну – а то…
Ось з-за дерева цілиться Даймон,
А за другим, напевно, Шико.

Там за лісом ПееМівська хата
І гостинна, і тепла така…
А воно вам потрібне, хлоп’ята?
Фліртували б собі на ДеКа.

Від поранень сторíнки червоні
(Не ослабло б перо у руці!)
Ми із Боєвим двоє в “загоні”,
Ми не можемо – за прапорці.

Не завадило б дати “уроку”
(В пародистів таке не новé)
Може “врізати” тому, що збоку?
Щось дописує – хай поживе…

Не читали “метелика” фактор,
Як дурничка розхитує світ?
Крізь приціл посміхнувся Редактор
І поклав вказівнúй на “Деліт”…

Знову черги звучать в апогеї!
Полювання розсіється дим,
Час прийдé рахувати трофеї,
І залишитись можна ні з чим…


P.S.
А “делов-то” – забанити тему
(Не потрібне ні вміння, ні хист)
Хай працює на користь ПееМу
Й всесезонно живе пародист!

26.11.2011

Яблуневим цвітом з-поміж тихих ранків
Крізь осінній дощик ,дотику танок
Через призму в мрії збудованих замків
До шквалу емоцій,ще один крок..

Літнім чеканням,в двобої за правду
Схрещенням руки,дотиком зорі
Ми пізнали щастя,довели до ладу
Наші відчуття у стержні в корі.
(О.Р)

Открой, моя угрюмая душа,
хотя бы дверцу - не спеши захлопнуть.
Устал я здесь - в колодце этажа,
который ради шутки может лопнуть.

Питомец-Мир шалит на скоростях,
врезаясь в тело простенькой тележки,
где еду я, из праха взятый прах,
дорогой от ночлежки до ночлежки.

Меня давно вовлёк водоворот
таких уже пустых неузнаваний.
Ведь я не знал когда-то у ворот,
что в жизни нет подвала, оснований.

И негде спрятать собственный мне дух.
И нет надёжной гавани для взрослых.
Питомец-Мир любезен лишь на слух,
но так рассчётлив, выбирая посох.

Лежит у ног ненужный молоток:
не достучаться в дверь, которой нету.
А миг любви, седой мой волосок,
летит над пропастью по парапету


27.11.2011

Крок - і відречення, крок - і відречення.
Десь поза оком зозулина грань.
Хто ти - людина чи дух заперечення
в тілі вагань?
Хто ти - минуле чи Каїн майбутнього?
Лють обійняли шалені вуста,
й чорними снами пливе незабутніми
серця твого марнота.
Губишся в сумнівах, ніби в тенетах:
де ж провідниця - Господня зоря?
Поступ відречення прагне до злету
днів твоїх мертвих і вбивчого Я.
Хто ти? Шукаєш, немов навіжений,
шлях од минувшини згублених див,
де молитовно радіє блаженний,
бо не зблудив...
2007р

Не допила тебе і лишила засохнути в пляшці,
До сердечних атак і себе, і весь світ довела.
Хто ти, в біса, такий, що з тобою так важко?
Наче відьма без тебе — самотня, байдужа і зла.

Рознесла власні мізки по матовій шибці
І ганчіркою впала під ноги минулих образ.
Відродилася вшосте, щоб більше тобою не жити,
Ну, навіщо ти всьоме у мене мене відібрав?

Вже не плачуся Богові, просто плачу за помилку,
Замість вітряних крил, осідлаю зрадливу мітлу.
Десь тут була душа, що ридала так довго і гірко,
Десь тут була любов, що забрала здоровий мій глузд.

Незалежна? Залежна, залежна, залежна!
І втекти би від світу, від зрад, від розлук, від біди,
За кордони, бар'єри, за обрій, за рамки, за межі -
Купи слів однорідних, а відчай, як завше, один.

Є твоє і моє, і ніколи не стане то нашим,
Залишися на стінках, повільно собі докрапай.
Хто ти, в біса, такий, що з тобою так важко?
І чому я без тебе глуха, і німа, і сліпа?


Кінець осені, 2011

Я буду писати для тебе,
Думками сягатиму неба.
Я буду з тобою, неначе весна,
Невдало загублена у твоїх снах.

Я буду з тобою, як літо,
Метеликом впаду на квіти.
Я буду як осінь палати,
Тепло і любов дарувати.

Я буду з тобою, немовби зима,
Та холоду в серці моєму нема.
Я буду кохати, як вперше,
У твоїх обіймах завмерши...

29.10.2011р.

Засвітилися зорі далеко не всі!

Та й не варто їх, певно, світити.
Обтираючи щастя на теплій руці,
Барикади життєві сльозою розмити.
Океанами фраз затопити німі
Юрби спогадів, все, що минуло.

Тремтячи від кохання губитись в пітьмі,
Ексклюзивно для тебе наповнитись світлом.
Пам'ятати, що завтра, мабуть, не прийде -
Легше жити в осінній палітрі.
Обіцяти кохати навік чи на день...

26.11.2011р.

Пронизую товщу одвічну
Крізь давніх садів підкоріння.
Вдивляюсь у власні глибини —
Подалі від ваших суєт.
.
Це ж я напувала вам глину,
Що з неї ви долю ліпили.
Та меркла вона в чорні друзки —
В могилу спотворених мет.
.
До мене прийдіть і навчіться
В мої дослухатись відлуння,
Бо в тих, що були перед вами,—
І ваше падіння, і злет.
...........

* Гавареччина — село на Львівщині, центр народного промислу гончарства. У селі є унікальна криниця, побудована 1922 року, завглибшки 54(!) метри. Дивіться також (наприклад у Вікіпедії) «Гавареччина», «Гаварецька кераміка».

(11.2011)

В голодний повоєнний рік
я народивсь, я прагнув жити...
А в полі не вродило жито,
та хутір наш мене зберіг!

Я записав на оберіг
моєї пам'яті той спомин
і часто в снах ішов додому-
на дитбудинківський поріг.

А кажуть доля непроста,
нема батьків - немає свята...
На тій могилці пахне м'ята
так, що здригаються вуста.

Горнуся серцем до людей.
Боюсь байдужості - не болю.
Перед очима голе поле
і мама йде до мене, йде...

***
я прокидаюсь і посміхаюсь –
мандрівка продовжується
я швидко одягаюсь
та рухи мої повільні
я радісно співаю
та пісня моя мовчазна
*

Вона жива. І житиме неспішно,
Допоки світ стоїть,
                                    і небеса
Не впали ще на землю нашу грішну.
Вона жива, щоб з мертвих воскресать!

Але ж так модно, скиглячи, волати,
Зриваючись на кожному слівці,
Як розпинають Неньку демократи
І продають Її святі отці.

А по кутках, проспавшися нівроку
Та ще й усмак нацмулившись пивця,
Ридають самоявлені «пророки»,
Удаючи наближення кінця.

Нехай квилять. А нам своє робити:
Засіять лан – і дбати про жнива,
Забгавши смерть у пельки ворожбитам.
Та хай там що, Вона таки – жива!

2010

Було це ще за атеїзму.
До клубу лектор завітав.
Про світлу путь до комунізму
Без Бога виклад зачитав.

Вкінці звернувся до присутніх:
- В знак згоди дулю утворіть
І дайте Богові! Ануте
Крушити релігійний гніт!

Всі як один скрутили дулі
І підняли немов штики,
Лише один старий дідуля
Не йшов за усіма таки.

- Дідусю, що ви, - каже лектор, -
Усе ще вірите в Христа,
У те, що рай і грізне пекло
Не небувальщина пуста?

А дідуся це усміхнуло,
Бо каже логіка сама:
- Кому показувати дулю,
Якщо Спасителя нема?..

2011

коли долонями торкаєшся душі,
коли вдихаєш зранку сонце з мого тіла,
здаються ангели тоді нам не чужі...
земля, здалось, у пульсі раптом затремтіла
коли настане день, сріблясто-золотий,
захочеш далі жити - дико і нестримно!
і поглядом - водночас грішним і святим,-
мене обіймеш так, неначе це таємно.
коли не стане сил, щоб встати і піти,
коли забракне слів, щоб знову попрощатись...
не йди! залиш свої надумані світи,-
дозволь мені тобою тихо милуватись.
коли долонями торкаєшся до мрій,
коли ти перед сном знімаєш свої крила...
коли ти не один... живи! кохай! радій!
тримай щодуху нас!... я так ще не любила....

на землю впала ніч, густа-густа,
з кишень своїх зірки навпомацки виймає,
прозорими крильми міцніше обіймає
і потай виціловує в уста...

як солодко, буває, дрімота
в закохані тіла по венах затікає....
між лабіринтами очей твоїх блукаю,
знімаючи мурашок з живота.

на землю впала ніч, густа-густа,
з кишень своїх зірки навпомацки виймає,
прозорими крильми міцніше обіймає
і потай виціловує в уста...

як солодко, буває, дрімота
в закохані тіла по венах затікає....
між лабіринтами очей твоїх блукаю,
знімаючи мурашок з живота.

*

Закрутилось на п'янці – тепер розмотуй...
Відмовляйся від щастя? Вбивай пісні?
Підбадьоруй себе молодим анекдотом?
Уявляй у труні?

Ні... Закохуйся в неї все глибше й більше,
Як давно не кохав і не вірив, що
Пережити захочеш медовий біль ще,
Наче рай драматично-ліричний чорт.

Мов годинник без стрілок, пульсує серце
В цім житті – в цім весіллі на все село.
Це кохання – єдине, що без інерції.
І його давно не було.

Тому іскри – мов з каменя краплі крові,
Від інтимного дотику ожили.
Світ зробився пасхальницьки-кольоровим.
Я ж... здається, красиво-злим.

Але більше беззахисним – ніби море
Перед неба дитинно-далеким сном.

Закрутилось на п'янці…
А вічно морить
Те кохання нове, як старе вино.

Я бачив, як батько впрягався у воза,
Крутились колеса, мов думи про смерть.
І плакало небо… і холод… і грози…
Нам душі витоптував голод ущерть.
Тоді, в тридцять третьому, глину на обмін
У села далекі возив, і вапно…
Плекаючи в серці думки ворохобні,
Ступав у негоду, в осіннє багно…
Привозив додому мішечок картоплі,
Бувало, приносив і мірку муки.
А діти товпилися мовчечки опліч,
Хилились од вітру, немов колоски…
1997

Віками нам казали: "ви не люди,
Без роду-племені, невільники, отара...",
Вбивали Віру, Волю в наших грудях
Голодомор, Сибір, катівні, чвари...
Мільйони душ обірвані на злеті,
Розтрощені кістки не заростають.
Надміру вже сумних на долі вплетень,
Що досі кров'ю чорною стікають!
Минають люди, племена, держави цілі,
І "бумеранговий закон" чимраз сильніший.
Болюча пам'ять не повинна вкритись цвіллю!!!
Мільйони жертв людських покладено НАВІЩО???

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.
------------
Кінерет - Генісаретське озеро, головна криниця Ізраїлю.
Арава - пустеля.

Живи сьогодні, як у день останній!
Осінню тугу скинь мерщій з плеча,
Рости добро і висівай кохання,
Привносячи достаток у життя!
Твори сьогодні, може це ввостаннє!!!

Живи сьогодні, як у день останній
Повір у мрію – в ній жива душа!
І подаруй найближчим сподівання,
Нехай щаслива мить їх не лиша.
Бо це життя не тільки лиш страждання!!!

Живи сьогодні, як у день останній!
Гори вогнем безмежної надії,
Зігрій її теплом чужі чекання
І збережи в зимові вітровії…
Хай стане твоє слово життєдайним!!!

26.11.2011р.

Тільки настрій, як фломастер,
огорта душевний щем.
Аркуш-пастор чує часто
про журбу за олівцем.

На сопілці знову в спілці
звук і запит слухача.
Нащо дівці у голівці
олівця гучна парча?

Хтось напише (дехто спише),
хтось осердям має буть.
Ну, на мить комусь тепліше...
А фломастер тче: "Забудь".

Настрій, настрій... Впертий настрій!
Не поезії графіт.
Олівець мовчить - фломастер
ритушує дивний світ.

26.11.2011

V
Єдиний злочин - у смаку вина
у змові з падолистами одежі...
твій листопад у пам'ять порина,
а пам'ять - за дозволеного межі,
де, як піски, жар-криця снігова,
і ти - не сон, і я не сиві скелі,
і кращого немає,
де нова
лише
зима,
зима,
зима,
і босанова...

20ІІ

сидять в годиннику маленькі чоловічки -
Тиринь-Пружинь, Ходак – Перестрибак.
у них свої традиції та звичка
працюючи мугикати «тік-так»

а їхній приятель – сонько Горластий Дзвоник,
лише б куняв та спав і ніч, і день.
не пробуй розбудити, бо спросоння
сваритиметься гучно: «дзень-дзелень!»

мені про мешканців розповіла кузина.
я з ними побалакати хотів,
годинник розібрав, якась пружина -
«тиринь», і опинилася в смітті.

Я учора брела Ворожбою,
Бо туди мене потяг привіз.
Говорила сама із собою,
Було темно і страшно до сліз.
Білопіллям блукати - не краще,
Можна впасти й розквасити ніс,
Маніяки у паркових хащах –
Хто не вимер – ті просто спились…
Всюди швендяють тічки собачі,
Сміттєвоз одинокий гуде…
Хто бував тут і все те побачив –
Той світ зА очі звідси піде.
Я в районі своїм вечоровім
Часто думаю думку таку:
Ну й халепа, що я не у Львові,
Ну і класно , що не в Синяку!:)

25.11.2011

Не встигну до завтра змінити
очей передчасні сивини
на колір блакиті доріг
при сяйві сузір’їв удвох.
Не встигну до завтра
розгладити зморшки провини
і бути дитиною
ніжно-безгрішною, ох…

І, мабуть, не встигну за ніч,
коли я ще без тебе,
навчитись ходити,
як ходять на подіумі:
окриленні руки хапають
зірки просто з неба
(не смію зробити того
навіть подумки!..).

Усе буде завтра -
я юною стану й святою,
і заздрісні погляди
шепіт сичатимуть вслід:
ти поруч ітимеш
упевненою ходою,
плечем прориваючи
плівку печалей і бід.


2.12.1996.

Іскри-вибухи,
Зорі злякані,
Незолочені,
Неоплакані.

Ноша на плече –
Рядна зіпрані
Всіх небесних сфер.
Ватрою пече

Вишиття доріг.
Долі хрестики
Обплели поріг,
Біль означили.

Кроків-притупів
Темна курява,
Жилами напнись,
Втомо людська і
Чоловіча міць,
Шалом збурена.

Побратимчики!
Смілості огонь,
Лезом зчеркані
Мозолі долонь.

До безмежності –
Як трембіти плач,
Те, що втрачене,
Всім богам пробач

І не став на карб,
Щастя не проси,
У лампаді днів
Чоловік єси.

Шиє ватра ввись,
В’яже у вузли
Нитку вижухлу,
Зсукану колись,
Зчорнену печаль
Чорної золи.

Ніч Карпатами
Тупотить аркан,
СтрАхи страчує,
Шматтям дре туман.

До опришківських
Зазирає віч
Буйно-зоряна,
Срібночола ніч.

Тіней топірцем
Місяць розтина.
ГУцул креше світ,
Неба крик без дна.

25.11.2011

Білявий хлопчик зі сну –
Я з ним уже майже подружилася,
Так часто він мені сниться.
Дуркуємо, регочемося із ним,
Ручка манюня в моїй – капку більшій – сховалася,
Ніби Мишка у рукавичку.
І просися, Вовче, чи не просися –
дулі тобі! –
не пустимо!

Книги мені читає – і це в чотири! – прикинь!
Губи копилить смішно,
В обійми падає щиро
З розбігу!
- Лови! Не страшно!

Але страшно – не упіймати –
Як він колись скляну новорічну кульку...
Бо сніг пластиковий, різдвяний! –
Падав тоді у моторошній тиші сну –
Сповільнено та кіношно -
І розбивався-розбивався-розбивався
Об ламінат реальності
Насмерть...

Прибирала віником на шуфельку
Мрію великооку про досконалість світу:
- Не плач. Усе буде добре, малий...

Будь ласка, послухай! Мені потрібен акваріум!
( - У серці посуха? Чи ти вже приймаєш валіум?)
Та ні, не дражнися! А тільки послухай уважно:
я думала - боляче, я відчувала - страшно
поз-бу-ти-ся
спогадів-сліз-тамувань-серед-ночі...
візьму - перекреслю -
отак - рубону!!!!
Хлюпоче
стемнілою кров'ю
із ледве загоєних ран
твій усміх
і дотик,
й до біса красивий
стан...
БОЛИТЬ!
витікаю
в скривавлений океан...
..........
Послухай!
Подумай!
Змінитись-відбутися-жити!
Я хочу акваріум!!!
Риб золотистих впущу...
Мовчазно спливатимуть,
наче підводні квіти,
ті риби, як посмішки
твого далекого світла...
Я
ВСЕ
ПАМ'ЯТАТИМУ!!!
ВІЧНО.
А ти - почув?

ми за різними столиками
одного i того ж кафе
спина в спину
й змарніле осіннє лате
нам багато говорить
повчання
ми навчилися жити
споглядаючи рух за вікном
навіжених людей
навіжених авто
sоs-сигнали думок
треба лікаря
хто

на окрайцях зім'ятих серветок
засмальцьований номер
мов вихід в метро
не виходить
ніхто
не танцюють у цьому кафе
лише вітер в шпаринах
і те
що забути не може
вікно
треба лікаря
хто

подолати цю відстань
пройти через себе
коли сили в руках
навіть злості
немає
повернутись додому
коли засвітає
докрап вижати з себе
останнє лате
назавжди
давай спробуєм разом
ніколи не пити в кафе

2011р.

***
судома неба
содома і гоморра
осад і осуд

***
горло дзвіниці
шлях пригнічення ґноту
знекровлений німб

***
поезія тьми
революційні дощі
калюжі крові

***
тло перемоги
цвіте коридна квітка
провокації

***
33-й рік
дайте хреста на цвяхи
істина в оцті

***
безликість смерті
гримаси з голоднечі
уямлення мук

***
нема куди йти
смерть убогого слова
й_ти туди ж болю

***
янгол на рибі
небесна ополонка
дихайте душі

***
рай за кліткою
зважуй випростаний спів
кардіо_грами

***
голубина вись
грудна нагість повітря
опірення душ

25 Листопада 2011

Горить свіча…Не гасне вже роки.
Відкриті очі скинутих в провалля.
Худенькі плечі, стиглі колоски
За небуття раптового вуаллю.

Свіча мигне – немовби те «пробач»,
Немов потреба вічного «прощаю»,
Як скрегіт смерті, як дитини плач,
Апофеоз відвертого одчаю.

Як не злякати поглядом живим,
Як не згасить століть мінливим вітром
Її вогонь, що спогади, як дим,
Малює в нас уперто своїм світлом.

Перед очима знов усі вони,
Заручники обірваної долі,
Що їли і людей, і бур’яни,
А потім в яр котилися поволі.

Чужі вуста промовлять «геноцид».
Та ні, цей ген німий ніяк не вбити.
Під салом років він таки сидить,
Хоча про це й незручно говорити.

Цей ген, клубком у горлі він застряг.
Для нього полум’я свічі замало –
Мороз по шкірі, невимовний страх
За тих, кого це пекло поламало.

Горить свіча… Нехай собі стоїть.
Ми всі застигнем з нею у печалі.
І не дозволим в жодному з століть
Таку наругу ще комусь почати.
2010

Ведуть до щастя семеро мостів,
Але на них нема людського сліду.
За ким іде оця веселка слідом,
Даруючи ясні сім кольорів?

Якби ти навіть вельми захотів,
Куди ж тепер самотній ти поїдеш?
Іди негайно, хоч печуть обиди,
На той майдан, що людом клекотів.

Кому ти скажеш – ця дорога дальня,
І клопоту, мабуть, на десятьох.
Цей дім, як повна чаша, і вітальня,

Немов стіна китайська для епох.
Але кують плуги в новій ковальні,
І Божий корінь роду не засох.

Росте бажання бачити тебе. Чи вас? Обох
Вітати поцілунком. Нас розлучає ненавмисно Бог –
Він просто рідко робить подарунки.

Так боляче на відстані тривог і сумнівів
Стрічати кожен ранок. Сьогодні я любов свою довів,
Лишаючи на серці свіжу рану.

А завтра я приїду. Чи тоді, коли приїду. Чи коли
Розколються горіхи від плачу. За всі гріхи прикутий до скали
Від тебе… Ні! До тебе я лечу

Натхненням і словами. І теплом. Безсоння
Залишаючи на згадку. У білому халаті міжсезоння
Твоїх страждань розгадує загадку.

Готує сліз і щастя пересадку.

В твоїй душі запалює лампадку.

2011

Як Еллада захлинеться димом навзрид,
буде кашляти весело з нею.
Ми ж обоє бажаєм розкрадений світ
обійняти лункою душею.
Немає моралі, що вкрила б ввесь світ,
немає закону, що б міг вборонить,
а тільки ущільнений злістю кордон,
і любий бензин-пенопласт-ацетон.
А що, коли синьо-малиновий цвіт
подеколи в душу навік западає?
Клястися в любові до ранку не слід
-- убий поліцая, і з"їж поліцая.

Світ звуків, кольорів, брехні; стоять поштиво
один до одного обличчям вдвох; блищить,
дзвенить в повітрі, де рука його грайливо
недужа промайне; вона чимдуж мовчить,
всміхаючись, вона не помічає, війки
згорнувши, ясну кров з натертого свого
плеча; на нім лежить знайома вже злодійка
-- блискуча булава в важкій руці його,
на неї тисне все; іще не набридає
чинити оіпр? Ти впадеш. Але всякчас
всміхається, бо блиск лиш помічає,
те злото булави, сапфіри та алмаз,
їм посміхається, йому супутно з ними,
ледь видних стріл рої летять обабіч них,
щоб унизу могли розмовами палкими
просвітлюватись ми про честь, любов і гріх.

Я учора тинявся по Львову,
А сьогодні по Києву йду,
І закохуюсь, знову і знову,
В Україну мою молоду.

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хтось шукає щасливої долі
У далеких, заможних краях.
Але щастя нема без любові,
Полюбіть Україну, як я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хай зростає в любові Вкраїна –
Волелюбних народів сім’я,
Де і друзі мої, і родина...
В Україну закоханий я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

13.06.2011 р.

Настане мить, коли калюж незгасних
не поцілує Сонце в денний час,
моря і сни співатимуть прекрасно,
але для них, либонь, а не для нас.
Химерний сон зупинить нам світанок,
мости і гори кликатимуть вниз,
вогнем згорить дитинство; перший ранок
зійдеться із останнім, як колись.
Але грайлива синь очей блакитних
надієтворна, лагідне вікно
тепла і серць, але небес привітних
мрійлива даль...Міжзоряне зерно
їм подарує сонце волі й долі,
покотиться, незвідане ніким,
я ж полишаю...Знітився до болю.
Але грайлива синь...Один лиш дим.

Огненна та сумна; ніхто не дружить з нею,
розкриленою, що (пощо не дзвониш ти?)
миліше їх усіх; усмішкою своєю
зі щастям біль несе мені на самоті.
І я так не гадав...Немає сил...Буває,
на тихих плесах вод єхидної весни
із нею я один, бо ринком називаю
те, що знайомим всім все будні, барви й сни.
Тільки п"яні потуги набридлих оков
на тобі полум"яно помітні до болю.
Жаль, що хлопці й дівчата з Баадер-Майнхоф
перекроїли так неспокійно нам долю.
Не любить геть вона, коли цілують милу
їй руку чи коли похвалять шарм її.
Я сам...за ким?.. Усе, що зроду не любили
чужі й близькі мої, шукаю, де твої
блистять зіниці, я, в очей безодні синій,
огненна та сумна (чом, друже мій?..), але
як в дзеркало, дивлюсь у них, і де нетлінний
той промінь, що в одне навік злив добре й зле?

Любов ця -- чад, байкальский вітер,
пробитий райдугою ніж,
нестерпний запах горицвіту
-- за ним, вельможний, ти біжиш.
Національна й соціальна війна
розчинлися в пухлих ланітах,
нам навіки лишилась одна
-- ми одні проти всього світу.
Разом на двох спалили страх і совість
у схрещенні натхненної журби;
така химерна п"яна випадковість
-- і я навік залишився в тобі.

Помолюся на захід, і перші вітри
поцілую в обидві ланіти,
в місто тихих піду в сутінковій порі,
обніму необняті граніти.
Поки боги у дзвони шалено гудуть,
щоби ватри в серцях погасити,
я іду захмелілий в знайому вже путь,
одна думка засліплена -- вбити.
І розбились зіниці на сотні шматків,
на похміллі прокинувсь між смертних;
я один, поруч тіло посеред хрестів
волоцюги. Здається, мертвий.

Пшениця -- для вина, селітра -- для забави,
для злету в височінь дрімаючих мостів,
для щастя. Між доріг незгаданої слави,
розтоптаних зірок, фарбованих хрестів
всміхаєшся мені. Я на тобі спочину,
тобі вже все одно -- один ламкий граніт.
Бо тут стріляють кожні чверть години
й весна буває раз на десять сотень літ.
Розвиднілось на мить, під золотим портретом
з"явилися мені чотири цифри -- рік?
Так, розписав нам світ невидимим багнетом,
закон, і серед дня жахаючий вовік.
Одиниця і дев"ять і вісім і сім
-- в дикій прірві епох ненаситних,
що пробігла полозом по серцю моїм,
віддзвеніла й вляглась непомітно.
Мені -- початок дня, тобі -- кінець вистави,
мені -- час зміни бурь і смородів вождів.
Але я ще посплю. Я знаю -- нам, ласкава,
ще довго спати слід до радісних часів,
коли останній бій, примхлива перемога
салютом задзвенить, розріже небосхил,
і невідомий рік покаже нам дорогу
до щастя із безглуздих стомлених могил.

Поведи мене в безмір світами,
розтинаючи зоряну ніч,
що невпинно пильнує за нами
міріадами п"яних облич.
Ти досвідченіш будеш за мене
в цих мандрівках в усюди й в ніде.
Вниз із даху дорога шалена
до омріяних зір поведе.
В край той наші квитки не забрати
поліцаям, богам чи царям.
Револьвером проставлена дата
назвдогоду гнітючим рокам.
І за Дягілєву, Станіславівну,
я один дам чіткий тобі звіт,
як сердечна гарячка, знеславлена,
розбивається в іскри об лід.
І не знаю, чи буду прощатись
я в ту мить із п"янким тагярем,
як шалено ти будеш сміятись
біля мене палючим дощем.

Набридло прогинатись під шлагбаумом
І зирити на зорі із озер.
Лякати смерть всенощними забавами
Мене вже не прикалює тепер.

Поміж земними бідами й спокусами
Зостанусь я поетом в час оцей...
Мамоною, як мачухою, скусаний
З голодною любов’ю у лице.

Дивитимусь істотою первісною
На чистий вогник сонної зорі.
Пісні – у тайне царство перевізники –
Зоставлю, як живицю на корі.

Вождям і звірам перемию кісточку
Біля вогню із другом золотим,
Яких мені до третіх півнів вистачить,
До сьомих зим.

А другу тайну золотого ключика
Я із собою заберу у Даль,
Де виросте трояндово колючою
Моя звізда.

Той глід, ті ягоди жагучі,
Прибиті першим морозцем,
Яріють на високій кручі,
Мов знак над Сіверським Дінцем.

Вітри й дощі не пригасили,
Не спопелили жар до тла -
Таїлось в ньому стільки сили
І стільки літнього тепла,

Що відігрів самотню птаху,
Осяяв белебень оцей...
І знов без сумніву і страху
Світивсь у мороці ночей.

Всього на-всього.

Ой біда така велика.
Україна дуже дика.
То там, то тут нахабна пика.
Свавіллям владним злісно смика.
Народ мордує совісті каліка.

Щоб спинить біду велику.
Треба ту нахабну пику.
За поведінку її дику.
В свинарник доживати віку.
Спровадити без лементу і крику.

15.10.11. В.Назаренко.





Цікавість.

Літає анекдот один.
З відрядження вернувсь румин.
Прийшов додому без провин.
А в жінки інший є румин.

Цікаво знати всю новину.
Що той румин сказав румину.

31.10.11. В. Назаренко.

Цікавість. 2

Як розповів один пустун.
Вернувсь з відрядження румун.
Без попередження, хитрун.
А в жінки інший був румун.

Що сказав тоді румун румуну?
Впіймавши отаку фортуну.

1.11.11. В. Назаренко.




Н. Єфремовій.
Чергову брехню за №1351-Н-07 отримав. Ганьба неминуча.

Б. Зайчуку, Н. Єфремовій, О. Міщенко.
Світу про вас.

Мерзотники.

А злодюги з П.Ф.У.
Зробили справу ділову.
Мою діяльність трудову.
Сфабрикували наяву.

Підсунули брехню нову.
І пенсію вікову.
Фальшували в морову.
Підтримку мали дійову.
Від влади дику, тіньову.

Ганьбу родили чергову.
Злодійську, підлу, гнойову.
Конституційну, правову.
Мерзенній владі гробову.

5.11.11. В. Назаренко.


Поламати лохотрон.

Як таке робити, як таке сприймати.
Таємно, підло обирати.
Свій вибір підло приховати.
Натуру рабську проявляти.
Та свою гідність потурати.
Можливість дати фальшувати.
І результати підробляти.
Свій голос десь затушувати.
Це демократією звати.
Не гідно таке витівати.
Достойно треба поступати.
Чесно бажання записати.
Та підписом зафіксувати.
І можна це перевіряти.
Свій голос твердо відстояти.
Присікти спробу фальшувати.
Та лохотрон цей поламати.

21.11.11.