Лети, моя доле, лети безупинно вперед,
Отут, на Чумацькому Шляху нема перепонів.
Хай вітер зустрічний похмурі думки відбере,
І вдаль віднесе їх, бо вітер не знає кордонів.

Ти бачиш, як зорі приваблюють світлом ясним,
Ти чуєш, як серце тріпоче від захвату й шалу.
Позаду десятки залишених весен і зим,
Обабіч дороги і горя, і кривди чимало.

На те не зважай. Вдалині, на орбіті новій
Планети зібрались у вихорі дивного танцю.
Лети, моя доле, на крилах надії та мрій,
Бо те, що твоє, вже чекає у сяйві багрянцю.

09.02.2025р.

Пронизує весна обідню пору:
Як тільки сонце вмоститься на дах,
Туди, де лютий з ночі присідав
Легеньким інеєм несміливо прозорим,
Дзвінкоголосо крапає вода:
То чується весни легка хода,
Постукують її тонкі підбори.

Послідують долонями алеї,
Загрузнуть у немощені стежки,
І на газоні поступ сторожкий
Затримають, в пусті місця наклеїть
Смарагдових урун тонкі голки.
У тім для неї загад клопіткий,
І в тім її весняні привілеї.

А вечором він знову підморозить,
Непевний лютий. Звати ж його так,
Бо завше лютувати був мастак,
Чесав зимі вітрами білі коси,
Узорами на шибах зацвітав.
Та щось переплелося у світах:
Не був затятим, то, мабуть, і досить.

(День 37-й. Одіссей і Телемах у Евмея)

1.
Дядько Евмей метикований
поравсь при вогнищі зранку:
рульки свинячі тушковані
він готував до сніданку.

2.
Глядь – Телемах за штахетами!
Радий Евмей до нестями,
поворожив над котлетами –
й снідати сів із гостя́ми.

3.
Й потім – його Одіссеєнко
до Пенелопи відправив
з вістю, що син її, серденько,
вдало веде свої справи...

4.
А Одіссей – шмиг у кущики:
він там угледів Афіну,
котра надумала злущити
з нього фальшиву личину.

5.
Ледь він вернувся до вогнища,
хлопець – такий: що за дядько?..
А Одіссей: «Я не бог іще,
я, Телемаху, твій батько!»

6.
В парубка – балухи вирлами:
«Здрастуй, мій батечку милий!»
(Юний він був, тож довірливий –
як у бразильському «милі»...)

7.
Сіли, поплакали, випили,
з’їли Евмеєву шинку...
«– Із женихами-задрипами
треба кінчати нам, синку!»

8.
«– Їх нам удвох не подужати!
Їх же - сто восьмеро, ніби...»
«– Певен, спрацюєш потужно ти!
Зранку вертайсь до садиби».

9.
Глядь – йде Евмей із відрядження,
й знову став дід з Одіссея...
Ввечері – вирізка смажена
й сон в курені у Евмея.

(далі)

47-річний львів’янин покинув безпечне життя за кордоном
та добровільно пішов захищати нашу землю від окупантів.
Унаслідок важкого поранення втратив зір та ліву ногу.
Лікарі зробили все, щоб повернути його до життя.
Поруч - найближчі для нього люди: дружина, син і донька…


Вдихаю запах твого волосся,
знаю, діти наші вже зовсім дорослі,
наша надія і наша опора,
адже сьогодні - це продовження вчора…

Відчуваю підошвами бруківки тепло,
над нами небо, як прозоре скло,
чую терції трамвайних дзвонів,
певен, кішки гріються на підвіконні,
на цьому розі двірник вічний,
застиг на місці синьою свічкою
в оточенні ліхтарів-сосон…

Ти не повіриш: я бачу сонце!

2025 рік

Наді мною - квіти чорнобривці,
Коло мене - темрява й земля.
Був завжди зі світом наодинці,
Наче тиха пісня скрипаля.

Наді мною - хрест, плита з граніту,
А позаду - пройдені шляхи.
Загубився крик несамовитий...
Так, напевно, я віддав борги.

Блискавка палає наді мною,
А мені вже байдуже. Ніяк.
Вже не чую відзвуків гобою
Та не подаю таємний знак.

Свій літопис так я і не видав.
Мій портрет закарбував граніт.
А в очах - презирство та огида -
Мій останній погляд на цей світ.

Якщо давно не молодий
І руки, й ноги вже судомить, –
Підводься з ліжка та іди,
Не нарікаючи на втому.
Коли упрієш від ходьби,
Упершись в обрії далекі, –
Забудь про те, що ти слабий,
А знай, що має бути легко.
Адже уникнути зумів
Двох псевдо: “Хворий” і “Ледащо”,
Повіривши у силу слів
Та у напучення найкращі.
08.02.25

На фронт лайно іти не хоче,
а ось в політику - охоче.

2025

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

"А я читав стократ слова Сократа!"
Та Господи, нікому не кажи!
Плекать ілюзії, в моїх очах, не варто,
Ти ліпше правду гідно розкажи.

"А я сказав, людиною назвуся
І всіх вершин у світі досягну!
Себе здолав - нічого не боюся,
І через голову свою давно стрибнув."

Ти посміховисько. Ти шут, ти клоун -
Якщо серйозна думка ця твоя:
Ти - ще "ніхто", ти навіть ще не домен
Не гідний слів, що написав Сократ.

Людина - більше ніж ти кажеш!
Це центр творчості думок.
Твоє зухвале слово - гідність палить
Людей, які дістались до зірок!

Як важко і сумно без тебе, матусю,
Літати у мріях, впадати в гріхи, -
Зважати на час і мотати на вуса
Оте, що звільнив од нальоту трухи.
Набридло вчувати нікчемні поради
Про рух уперед без проблем вороття,
Аби не здаватись овечкою в стаді -
Між віхами правил лавірую я.
Без тебе продовжую вчитися жити
В жорстокому світі оман та інтриг, -
Буває, що легко рву труднощів ниті,
Трапляється - довго страждаю від них.
07.02.25

Начебто на вигляд і
розумні люди,
Навіть місцями
красиві та.
Їм показали
холодне на блюді,
Але ж
не зрозуміли і...
Їм же сказали,
що краще б***ям
ананасну дадуть
воду!
Але вони не почули,
і
брагу пʼє мовчки москаль.
Їм то сказали, -
Ти «зуби не скаль»!
Української не знаєш
ночі.
А то ж буде
Біда-Печаль
Бо не стане у вас мочі.
А те, що швидкі танки
горять
Бачили всі
не раз...
І те, що відповідь буде
Горазд...
факт, от і весь вам
сказ...
Ну і звичайно ж
після всього,
буде вселенський плач...
А що залишиться
після цього?...
Повіситься сам
Палач!...

25.04.2014 Ю.В,

пізно копаєте опівдні могили пусті
сором із чатами перевіряє пости
кидає кості голодним лопатам мов кість
пасмуги бронзових змій патиновану злість

золото лаврів палетки очниці інталій
пострахами черепів спалахнуть прапорці
знову незнайдене втоплене в жменю деталей
вишуканости розкоші в порожній руці

сторони світу опівдні беруться до танцю
крутять та й так що і смерть виставлятиме бранців
маги жерці ворожбити за вашої згоди
захід мені долучив половину зі сходу

часові від сотворіння рости і рости
хитрістю сором хоронить монети і брошки
та не знайшовши (побачать: могили пусті)
ляжуть в погребну постіль
мов для них моя ноша

2023 р.

Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч Москва і вимагала розігнать його,
Але ж Вітя Янукович трохи був… того…
Сциклуватий. Пам’ятаєм, як його в лице
Був простий студент уцілив звичайним яйцем.
Він свідомість зразу й втратив. У штани наклав.
Тож Майдана розігнати він не поспішав.
Все боявся, щоб не вийшло часом не того.
Хоч підштовхували всяко москалі його.
Врешті, вирішили краще іншої зіграть:
Януковича отого чимось налякать,
Щоб тікав він з України. Налякали так,
Що й в Ростові опинився Вітя-неборак.
А москалі за тим часом й скористались тим:
І «зелені чоловічки» захопили Крим.
«Нас там нєт!»- їх ліліпутін на весь світ кричав.
А тоді ще й до Донбасу пхатися почав.
Появились «ополченці», наче з-під землі -
З-за «поребрика» налізли кляті москалі.
Й знову Путін репетує: «Нас там нєт!» у світ,
Хоч червоно-біло-синій добре видно слід.
Звідкись танки і гармати узялись у них.
Кажуть, можна в магазинах накупити їх.
А, як наші «ополченців» бити почали,
Москалі і регулярну армію ввели.
Та кричали всюди знову: «Ми тут нє при чьом!
Ми адну гуманітарку на Данбас вєзьом!
То народ Данбаса вишел, чтоб вєсну встрєчать!
Під «весною» знать, москальська була благодать.
Я дививсь на ці події й згадав, як колись
Теж «весну» нести народу чужинці взялись.
Довгий час із тим носились вчені москалі –
Про повстання про народне на нашій землі.
Підняв, мовляв, якийсь Муха народ на панів,
Їх звільнить від панування ляського хотів.
І народ за ним піднявся, вся Галичина
Запалала і селянська почалась війна.
Все, як вчили нас марксисти, начебто. Однак,
Виявляється, було там все зовсім не так.
В ті часи сусіди землі наші розтягли:
Ті під ляхом ті з Литвою, а другі були
Під татарами. Молдова теж тоді змогла
І Буковини частину собі узяла.
Хоч Молдова, наче й була по собі сама,
Але турок понад нею сильну владу мав.
Тим не менше, як в Молдові трон посів Стефан
Уже Третій, зародився в нього такий план,
Щоб у ляхів відібрати всю Буковину,
А, як вдасться, то до неї ще й Галичину.
Щоб Молдову ту могутню чимскоріш зробить.
Правда, дозвіл у султана довелось просить.
Бо ж без дозволу від турка велич не видать.
А тому ж, всім зрозуміло: нічого втрачать.
Тож дозволив, хоч Стефану чітко наказав,
Щоб ніхто про його участь у тому не знав.
Тут якраз помер у угрів законний король,
Тож Стефан надумав також там зіграти роль:
Когось свого посадити. Ляхи, поміж тим,
Вже носились з претендентом на той трон своїм.
Поки Стефан дупу чухав, ляхи піднялись
І всім військом трон зайняти в угрів подались.
Однак, облизня піймавши, той не зажуривсь,
А «повстання» готувати в ляхів заходивсь.
Щоб не він загарбав землі, наче, а народ
Захотів сам до молдовських припасти щедрот.
Сам піднявся, прогнав ляхів та просити став,
Щоб під щедру свою руку Стефан їх прийняв.
Викликав до себе Муху, що в нього служив.
Той з Буковини до нього на службу забрів.
Повелів, щоб на Покутті той народ збирав.
На те все йому удосталь грошеняток дав.
Ще послав загін турецький, молдован своїх,
Які мали видаватись за селян простих.
На Покутті Муха кинув клич поміж людей,
Що селян він визволяти від наруги йде.
Будуть панів-ляхів бити, майно грабувать.
Із Покуття вся голота стала прибігать.
Хто лінивий до роботи, хоче харч легкий,
Той, хоч нині вже, готовий «за селян» у бій.
Не за оцих, що молдовські гноблять тут пани.
А за отих, що під ляхом мучаться вони.
Ще й чутки пустили, наче ляхи винні в тім,
Що від турок не вдалося захиститись їм.
І султан наклав податок. Щоб його віддать,
Треба піти і у ляхів майно відібрать.
Зібрав Муха ціле військо – тисяч десять мав.
Половина, може й більше тих, хто воював.
А всі інші – то голота, хліб легкий шука.
Та для масовості хай вже буде і така.
Отож, тільки ляське військо до угрів пішло,
Як Мухине оте військо Дністер перейшло.
Взялось «селян визволяти» від панів усіх.
Назбігалося голоти ще більше до них.
Взяли Снятин – то фортеця чимала була.
Яка б «армія» селянська її узяла?
Брали турки й молдавани – вміли то робить.
А голоті залишили живих перебить.
Кров лилася ручаями. Які там пани?
Убивали, не дивились всіх підряд вони.
Нахапали добра собі. Як далі ішли,
То й найбільші голодранці шовки одягли.
Далі взяли Коломию. Всіх, хто в ній сидів,
Перебили. Іще більше всяк розбагатів.
По дорозі грабували всі села підряд.
Хто би «визволенню» тому був у краї рад?
Потім Галича дістались і його взяли.
У багатому тім місті добра нажили.
Муха теж добром розжився, худоби надбав.
Не згаявся, у Молдову усе відіслав.
Бо, як тут воно все буде – то ніхто не зна.
Чим закінчиться для нього «галицька весна»?!
Відчував, що лихо буде, бо народ простий,
Щось не дуже в краї рвався на панів у бій.
Уже треба хліб збирати, а тут якісь пруть
Та спокійно працювати людям не дають.
Тоді, правда й серед шляхти вже й такі були,
Що до Мухи доєднались, своїх продали.
Теж нажитися схотіли на біді чужій.
Разом з тими гультяями подалися в бій.
Король ляський до Молдови шле своїх гінців,
Вимагає, щоб господар військо те відвів.
А той дивиться у очі й бреше, як Сірко:
«А там моїх військ немає! Нема! Отак-о!»
Тож не перший ліліпутін вигадав оце,
Щоб, як той Сірко, брехати людям у лице…
Поки Муха встилав трупом шлях кривавий свій,
Уже ляхи зготували військо своє в бій.
Скликали до війська шляхту, що навкруг жила
І та армія вже бити ворога ішла.
Стрілись біля Рогатина. Взяв голоту страх.
Бій почався і розбіглась вона по кущах.
То ж не люд беззбройний бити і добро тягать.
Тут же можуть тобі легко й голову зрубать.
Бились турки й молдавани, але не змогли
Ляхів тих перебороти, кругом полягли
Або стали розбігатись. Хтось порятувавсь,
По лісах густих, у балках диких заховавсь.
Хтось у річці потопився. Муха встиг втекти
І притулок на Покутті у лісах знайти.
Повертатися в Молдову страх йому було.
Знав: зжене на ньому Стефан, безперечно зло.
Краще тут пересидіти, може би, якось
Знов підняти тут «повстання» йому удалось.
Сидів в лісах, навкруг себе голоту збирав.
Ходив селами, до бою селян закликав.
Стрів, говорять якусь дівку, страшно закохавсь.
Став до неї учащати. Хтось про те дізнавсь.
Чи сама рішила дівка збутися того.
Витягла з постелі шляхта теплого його.
Відправили його в Краків, королю на суд.
У в’ְязниці й настав тому «герою» капут…
Якби москалі не вперлись в чотирнадцятім,
Було б від нас і добряче «ополченцям» тим.
А, коли б ще наша влада не така була –
Зброю та боєприпаси не розпродала,
Щоб було чим воювати – всі би москалі,
Ще б тоді навік зостались у нашій землі.
Вже про світ мовчу байдужий – промовчав тоді,
І не знають, як зарадить тепер цій біді.
А москаль нахабно пхає, дивлячись на те,
Наче каже: «Ну, і що ви мені зробите?!»
Правда, як дістав по пиці – вже не до того.
Сподіваюсь, поховаєм ми навік його.

Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє рокер,
малює фейєрверки у повітрі,
забілює дахи авто й будинків...
Старанно день лютневий пише титри,
розгладжує землі старі морщинки.

Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
Ще зирять весело дерева
На власних тіней довжину, –
Щодня поволі тьма лютнева
Уже звільняється від сну.
06.02.25

(Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)

1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.

2.
Й каже хлопчині по-дружньому:
«Час повертатись! Здається,
раднику дуже потужному
матір твоя дістається!

3.
Засідка, правда, на Астері...
Ну, обминеш, то такеє...
Й потім – біжи не до матері,
а на подвір’я Евмея».

4.
І Телемах, їй повіривши,
в путь зазбирався завзято;
швидко відкланявсь – і вирушив,
й навіть забрав Пісістрата.

5.
Знову на возі трусилися,
знов ночували у Ферах;
дотеліпавшись до Пілоса,
зразу гайнули на берег.

6.
Тут попрощалися братчики, –
човен чекав Телемаха;
й раптом – було й не побачити,
звідкись біжить бідолаха.

7.
Й каже: «Дозвольте назватися:
Теоклімен з Арголіди;
мушу деінде сховатися
з ласки моєї планиди.

8.
Я – ворожбит, маю практику;
днями провидів я щиру
смерть одному маразматику –
він, такий цинік: “Не вірю!”

9.
Ну, я і вбив цього скептика!
От, від погоні тікаю...
Чи дозволяє вам етика
допомогти самураю?»

10.
«Справжній віщун?.. Радо просимо!» –
й курс на Ітаку узяли...
Еос прокинулась росяна –
видно вже рідні причали.

11.
І Телемах, геть без приладів,
пришвартувавсь без порушень;
в місто команду всю вирядив,
сам же – побіг до свинюшень.

(далі)

Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.

У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
цілюща сила ритму серед луків.

Торкнися тиші, оголи думки,
бо тисячі спілкуються мовчанням,
безсоння їм дається узнаки,
усі слова відсказано зарання.

Люблю безмовність, цей надземний спів,
як подих твій торкає непізнанне,
я знов літаю - як завжди хотів,
Безслівна влада пристрасті між нами…

20.02.2023-10.05.2024

Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.

Краю рідний мій,
Моя Вітчизно мила,
Радощі і біль
З тобою розділю.
Зовсім не тому,
Щоб ти мене любила,
А лише тому,
Що я тебе люблю.

Тихо – не почути,
А голосно – не вміла.
Може, і тому
Я пісню берегла,
Може, і тому
Так довго не посміла
Заспівать тобі
Я стиха, як могла.

Здається, горе розіп'яло...
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.

Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --
У пазурах жорстоких снів.

Та боротьба ще не скінчилась.
І тиск обставинних лещат
Дає лише зміцніти крилам --
Життя мені не ставить мат.

Не всі літа ще за водою
Втекли. Дивись у майбуття.
Вилюднюй. Володій собою.
Будуй своє нове життя.

5 лютого 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Люди в свято прибирають
Я ж тепер далеко від юрби
Обливаю миром, обмиваю
Ноги я пречистії твої
Я шукаю не знайду сандалі
Через сльози я не бачу ніц
І на очі пеленою впали
Мої коси і настала ніч
Ноги я твої в подол поклала
Їх сльозами облила, Ісус
Бусами своїми обмотала
Косами закрила, як в бурнус
Я майбутнє бачу тепер ясно
Будьто ти для мене все спини
Я майбутнє передбачу вчасно
Віщим яснобаченням сивілл
Завтра упаде завіса в храмі
Станем в коло десь там в стороні
І земля хитнеться під ногами
Все це через прощення мені?
Перестрояться ряди конвою
І почнеться вершників розʼїзд
Будьто в бурю смерч над головою
Буде в небо рватися цей Хрест
І впаду на землю де розпяття
І замру і прикушу уста
Ти розкрив обійми покаяння
Дотягнувшись до кінців хреста
І кому на світі стільки всього
Стільки сили, й не вимовних мук
Чи ж є в світі стільки всього
Щоб прийняти світло з його рук
Та лиш тричі сонце зІйде
Зіштовхнувши темінь в пустоту
А до мене світло прийде
Я до воскресіння доросту

О мій не сміливий герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....
Бо наша роль, моя лиш роль
І я програла в ній жорстоко
А наша біль, моя лиш біль
Мені дісталась ненароком
Вся наша роль моя лиш роль.
На жаль моя і тільки
Вся наша біль, моя лиш біль
А скільки болю, скільки!

Встали ми до сонця
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!

Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,
І напружив сили!

Слава не змалілим,
Батьківщині вірним,
Не гучним героям
З духом непокірним!

І не згасне в битві
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І палала битва
Смертна не лукава
І козацька в душах
Визріла постава!

І в бою не згасне
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І щодня із нами
Йде до бою брава
Воїнів небесних
Переможна лава!

І полеглим пам'ять -
Сяйна, не сльотава!
Слава Україні!
Героям слава!

Не обманюй серце знову
Тим, що можеш не ревти, –
Що діяльно і святково
Виглядаєш нині ти.
Хоч душа ще молодіє
І відчутно кожен м’яз, –
Не блукай безцільно в мріях,
Не марнуй даремно час.
Не втішай себе думками,
Що розквітнеш, як раніш, –
Що невдовзі час розпрямить
Зморшки, наче ґрунт леміш.
Краще суть візьми на плечі,
Хоч важка нетлінна річ, –
І не злися, що вже вечір,
А радій, що ще не ніч.
05.02.25

По шкірі розсиплеш зіркИ,
Сузір’ями бавишся ти,
Розв’язуєш петлі вузькі,
Й ледь чутне в безодні: прости.

Вуста промовляють: кохай!
Вогнем обпікаєш - до тла,
Щоб тілом мурахи… нехай
Ти спрагло торкаєшся дна.

І цвітом в мені проростеш,
Тремтінням нагої весни,
Між нами ні часу, ні меж,
Лиш душу назад поверни.

А хочеш лишити - лиши,
Плекай її ніжністю снів,
Лиш гордість мою збережи,
Не зрань більш моїх почуттів.

17.02.2023

Молюся Богу. Поетичне слово,
Написане на білих сторінках,
Несе добро і силу загадкову,
Розвіюючи безпросвітний жах.

Безпосередня щирість - це основа
Та головний рефрен в палких серцях.
Від себе додаю: "Живи, любове!
Не загубися у гірких сльозах!"

Ховаю рухи втомленого ока...
Навколо середовище жорстоке
Завжди готує хибні віражі.

Чекання березневої відлиги.
Лютневий вечір. Відкриваю книгу.
Там сяє світоч Вашої душі!

Каламар перевернуто

Місто встало й стоїть
се певна річ Троя
шари передмість
по колу повторюючись
змащені світлом ліхтарним
наосліп облудним
вливається суміш контрастна
і вулиці в сутінках
один подих тому
вийшовши з берегів
стискаються вздовж тротуарів
де берег тепер насідає
мов брили дорійців
буквальністю темних часів

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
Чи нині – вже завтра?

Дерева ростуть сталагмітами
в парку застиглих чорнил
сльотавости опій всотає галуззя
запівніч отямиться парк
у сріблí глосолалій
Затягнуться світлом зіниці –
ще дві затяжки
з кров’ю качається суміш контрастна
по околам
і серце тужаве щільніше за кість
душа поміж крил у хребет розвороту
тасьмою вп’ялася там сніг ліг раніше
цементуючи літери
сенси лабільні

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
нині – вже завтра

До брами до брами


2023

А що тобі? Порожнє слово.
Ти спиш спокійно вдалині
І зневажаєш, мов полову,
Мої замучені пісні.

Та я таки не сплю ночами,
Все думаю: як то було,
Чи ти змінилася з роками,
Чому в сей трапив я полон?

Ми були друзі віки-вічні
Чи тільки місяць або мить -
Чому ж ти голосом безличним
Сьогодні стала говорить?

Чи аж такі мої провини,
Що тільки погляд крижаний,
Що навіть не береш на кпини,
Що ти забула де я й чий?

Мені огидні милі фрази,
Ліричні відступи, надмір,
Тож правду мовлю й цього разу:
Я мру в скорботі, ніби звір.

Якби ж вернути те минуле
Або сьогоднішнє змінить,
Та твоє серце вже нечуле
І парка врізала ту нить.

Відтанцьовує дощ розпочату відлигу,
Надоложує впевнено згаяний час, -
І поволі звільняється гравій від криги,
І відразу дерева позбулись прикрас.
По колюжах лопочуть краплини сріблисті
І дзвенять на каміннях підвищених площ, -
Наче лан восени, обезлюдніло місто -
Терпеливо хто де перечікує дощ...
04.02.25

(День 35-й. Одіссей у Евмея)

1.
Після розмови з Палладою
перший візит Одіссея
(згідно з її же порадою) –
до свинопаса Евмея.

2.
Той – був гостинним хазяїном,
й за́йду почав пригощати
салом, товстенько накраяним,
й потім – насмажив купати.

3.
Потім вони, мов підхльоснуті,
тріскали в смальці печінку,
а Одіссей на всі розпити –
ох і брехав! ох і дзвінко!..

4.
Двох поросят заколов іще
щедрий Евмей до обіду,
скаржачись: «Кепське становище
пало на панську садибу!

5.
Стрів Одіссей, видно, содуху,
і женихи його жінки
з мене щодня задля подвигу
тягнуть ковба́си та шинки...»

6.
Гість набурмосивсь, як Дракула,
й каже: «За вістю спецкора,
пан ваш – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

7.
Та свинопас, геть засмучений,
каже: «Не вірю в цю плітку!»
А Одіссей – як покручений:
«Хочеш – заб’ємся на свитку!..»

8.
Втім, звечоріло за лясами;
окіст вони полигали
та, закусивши ковбасами,
спати в кошу́ полягали.

(далі)

диме перцевий повз валку очей схаменись
скільки не є молодик розтяв параван смерку
і принагідно пречисті стожари до сліз
палахкотіли пекучі а вперті ж уперті

поштовх спиняли сліпі невідпорні часи
аби до купи зібралась множинність одразу –
руки руківʼя леміш – це сливе ти єси
що його б стало зорати чекання левкасу

і розчинитись бо в нині постало б колись
себто початок і голод спрагливого звіра
звіра котрий випростовувався і моливсь
стрягнучи в гумус – твоє сполотніле безвірʼя

2023 р.

В болючій тиші всю війну живу,
В обіймах помирає світла муза.
Вона зі мною поруч у рову
Ділила навпіл хліба черствий кусень.

Вже не болить одірване крило,
Заструпилася на душі кровиця.
В руці граната. А було стило,
Талант пощезнув. А було по вінця...

Війна украла розмаїття рим,
Зоставивши у посаг гуркіт бою.
За тишею, як сонце, сходить грім...

Поет помер. Та народився воїн.
Я знаю, що помру від рук орди
Землею вкритий рідною, святою.

03.02.2025р.

Під ногами тріск і слизь,
Сонця промені згори, –
Не такі вже, як колись,
Вільхи, клени, явори.
Аж не віриться, що сам
Школярем садив цей гай,
Де стоїть пташиний гам
І лиш зелені розмай.
Прямо йду й топчу навскіс
Стежку між осик собі, –
Гай розрісся, наче ліс,
У розпадині горбів.
Під ногами жовтоцвіт,
Угорі – буяння шум, –
Тільки тут на схилі літ
Молодію я від дум..
03.02.25

 
Ех, катма щастя,
або – Не в цім ось житті
Чим більше кплю з негараздів
Тим трудженіший мій сміх
На біду загубивши із часом
Щось властиве мені
У чому користь, сказав хоч би хто
Чи, як не твориш молитви
Забудь про господнюю милість
Чи дихати через раз –
Ось і все, що в життєві лишилось
 
Я мушу взяти себе в руки
(змагайся ще, або вмирай)
Хай часів не повернеш, хоч згадати . . .
Їй-бо, що з того, що я місяць прогарував
Вжеж, нема ні копійки, бейбі
Все ж заразóм був я віддав
І моя зарплатня
Пішла за квартиру, вся
Се зовсім не дріб’язки –
Папірці, що їх складають
У мене кохання, не пиття з корешами
Мені не тре‘ щось, яксь
 
Ось не зовсім моя істина
Із тих, що кажуть, прописних
Атож, не грай в життя порядне
Жорстке воно, як твій батіг
Нема за що куховарить, жінко
А ти, брате, жуй – лиґай собі думки
О, не дозволяймо вчити, як нам робить
 
 
 
 
 
 
 
 

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.
***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Осінній Сейм і кольори осінні,
Засохли трави скрізь на берегах.
Берізки жовті, небо синє-синє,
А вдалині на Суми давній шлях.

Ще дивляться у воду потемнілу
Край берегів прив'язані човни.
Петрів батіг свої тримає стріли,
Достигли чорноокі вже терни.

Усе спокійно дивиться довкола,
Завмерло у чеканні перемін.
Як сіно пахне у нових стодолах!..
Такий от наш незмінний життєплин.

Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,
Очі пилом би не різало.

І чіпким, у приціл, поглядом,
І твердим, на курок, порухом,
Щоб лягли на поля покотом
На віки вороги прокляті.

Хто з нас – із тих, хто при Союзі жив,
Не пам‘ята трагедію Хатині.
Вона вже трохи призабулась нині.
Тоді ж про те у школі кожен вчив.
І пам’ְятник величний возвели,
І з кожного куточка говорили,
Як німці ціле селище спалили,
Настільки вже жорстокими були.
І кожен міг поїхати туди,
Почути тихий передзвін Хатині.
Вклонитись праху всіх, хто там загинув.
Там – справжній символ людської біди.
Але до того я би ще додав:
І підлості, й підступності, цинізму
Так добре нам знайомого рашизму.
Бо мало хто тоді про інше знав.
Хоч москалі нацистів стільки літ
Уже клянуть. При тому забувають,
Що і самі гріхи ще гірші мають.
Як все відкрити, то здригнеться світ.
Про Хайбах мало хто сьогодні чув.
Того села на карті вже немає.
В руїнах давніх вітер лиш гуляє.
Він розповів би, мабуть, не забув.
То все в сорок четвертому було.
На захід німців «наші» вже погнали.
Хоча вожді від страху ще дрижали,
Бо ж все накритись «тазиком» могло.
Це нам вони «втирали» увесь час,
Що весь народ на боротьбу піднявся,
З нацистами не на життя змагався,
За Сталіна в атаку йшов щораз.
Насправді ж кількість на мільйони йшла
Тих, хто служити Гітлеру подався.
Хто у тилу за зброю також взявся,
Кого Радянська влада довела.
Тепер же, коли німців удалось
Назад погнати, москалі прокляті
Взялися винних у тому шукати,
Що їм трястись від страху довелось.
І не окремих визнали людей,
Народи цілі вийшли винуваті.
Отож народи і взялись карати.
Війська прийшли по них «еНКаВеДе».
Татари і чеченці, інгуші,
Калмики, греки, турки-месхетинці.
Їх везти не встигала залізниця.
Не залишали жодної душі.
Все згідно плану… А, як не встигав,
Бува чекіст докупи всіх зігнати,
Топив, стріляв – і прикладів багато.
Тож для народів час гіркий настав.
Дісталося й чеченцям в тій порі.
З гірських аулів, як отару гнали.
Дітей, старих – нікого не лишали.
Стояв же лютий місяць надворі.
Людей же гнали, в чому ті були.
Хіба, що вузлик встигли прихопити.
Зі звичного людей зірвали світу
І в невідомість чорну повели.
Але не всіх. Були такі аули,
Що звідти а ні стежок, ні доріг.
Кругом по схилах тільки лід та сніг.
Туди «енкавеесники» прибули.
Людей зігнали і з сусідніх сіл.
Але куди їх по тих схилах гнати?
Вони ж, не дай Бог, зможуть повтікати.
Щоб встерегти всіх, недостатньо сил.
Й начальник хутко рішення прийняв.
Щоб голову з усім тим не морочить,
Начальству щоб не сором глянуть в очі,
Він немічних усіх позаганяв
В місцеву стайню – і малих, й старих,
Жінок також – більш як сім сотень було.
Чекісти бігом сіно підгорнули…
І підпалили… Ще тоді живих.
Хто пробував зі стайні утекти,
Тих кулемети упритул стрічали.
У стайні люди з відчаю кричали,
Але ніхто нікого не пустив.
Згоріли всі… За «подвиг» командир
Ще й орден мав від Сталіна. При тому
Історія ця стала нам відома,
Коли вже здох той комуняцький звір.
І сіл таких, аулів у той час
Було чимало, де людей палили.
І не нацисти люд той не жаліли,
А москалі. Згадаю і про нас.
Казали, а чи правда то, чи ні,
Що й українців також те чекало,
«На жаль», вагонів в них не вистачало.
Жили б всі десь в сибірській стороні.
Повернемось же знову до Хатині.
Півтори сотні душ спалили там.
А тут сім сотень. Як таке от вам?
Життя безцінне кожної людини.
Це зрозуміло. Але німців тих
Злочинцями ще й досі називають.
А москалів не те, щоби не лають,
Ще й орденами відзначають їх.
Й це ще не все. У Хайбаху отім
Людей спалили просто, без причини.
Інакше справа вигляда в Хатині.
І знов москаль привів біду у дім.
Хоча прекрасно знали москалі,
Що німці села знищить обіцяли,
Які би партизанам помагали.
Те москалям до дупи взагалі.
Засідку недалеко від села
На німців влаштували, постріляли,
Кількох солдат німецьких повбивали.
А потім зграя втомлена прийшла
У те село від бою спочивати.
Тут німці і застали їх усіх.
Кого убили, хтось сховатись зміг.
В полон схопили німці небагато.
Полонених відправили кудись
Живими. А селян усіх зігнали
У одну хату, деревом обклали.
Тут скоро Дирлевангер нагодивсь.
Їх командир. Той відморозок клятий.
Таких стріляти б, як скажених псів.
Він хату підпалити ту велів,
А всіх, хто схоче вискочить, стріляти.
Згоріла хата й всі , хто в ній були.
Трагедія! Але москаль, одначе
В тім горі свою вигоду побачив.
Хоч москалі самі ж і привели
Біду в село, шукати крайніх стали.
То з німцями поляки там були.
То згодом українців приплели,
Мовляв, людей бандерівці вбивали.
І ще не все. Чому саме Хатинь?
Та ж сіл було тих спалених чимало.
Й людей палили сотнями, бувало.
І тут сплива на памֹ’яті Катинь.
Ну, майже схоже. У Катині тій
Поляків тисячі москалі вбили,
Яких в тридцять девְ’ятім захопили.
Щоб якось приховать той злочин свій,
Рішили на нацистів все звалить.
Мовляв, вони поляків повбивали.
І в Нюрнберзі той злочин «вішать» стали,
Щоби себе одразу й обілить.
Забули, мабуть, що то справжній суд.
Не той – москальський, що прийме на віру
Всі докази чекіста-бузувіра.
Прискіпливий сидить там досить люд.
Як тільки про Катинь ту москалі
Казати стали, то у них спитали:
А докази які ті, власне мали?
А в тих нема нічого взагалі.
Щоб дурнями зовсім не виглядать,
То москалі одразу ж заявили,
Що, просто їх невірно зрозуміли.
Щось, видно, переплутали, видать.
Вони ж Хатинь бо мали на увазі.
А суддям, бач, почулося Катинь.
Щоби той злочин заховати в тінь,
Взялись Хатинь «возносити» одразу.
Меморіал, книжки і все таке,
Хоч на людей було їм наплювати.
Хотіли свої злочини сховати.
Від того всього й відчуття гидке.
То вміють, мабуть тільки москалі –
Склепати символ із біди людської.
Хоча самі часом ще гірше коять.
Чи є для них святе щось на землі?..
Хотілося б чеченців запитать,
Які так рідних в москалях відчули:
Ви Хайбах, депортацію забули?
Чи вам на горе предків наплювать?

(День 34-й і ранок 35-го. Прибуття на Ітаку)

1.
Зранку – як в турі в Туреччині,
знову всі пруть до їдальні...
Й тільки, нарешті, увечері
заходи стались прощальні:

2.
вельми змістовні орації,
вручення пам’ятних грамот,
дуже потужні овації, –
просто глобальний, ба, саміт!

3.
Вибрали яхту розгонисту
для Одіссея феаки;
й він, угодований повністю,
спав усю путь до Ітаки.

4.
Там його винесли сплячого,
ще і поклали при цьому
в затінку смокви завбачливо;
й потім пустились додому.

5.
Й вже коли бачили Схерію,
бог Посейдон з розвороту
яхту зробив раптом скелею:
годі возити босоту!..

* * *

6.
Еос, явившись на обрії,
вигнала сон з Одіссея,
й він заволав: «Люди добрії!
Що це за закуток? Дѐ я?»

7.
При́тьмом до нього під фікуса
звідкись підходить Афіна
й каже: «Не дуже присікуйся,
це ж бо твоя батьківщина...

8.
Хата твоя – окупована
вже роки три женихами;
кажуть: “Це доля удовина!” –
й дім об’їдають ці хами!

9.
От і міркуй, я́к закли́кати
йолопів цих до порядку!
Ну, і згадай свої викрути,
в розвідку збі́гай спочатку...»

10.
І з педантичністю вченого
маску створила герою –
лисого злидня нужденного
в лахах немодного крою.

(далі)

Холодною гілкою вишні
Світання вдаряє об скло
І тихої ночі затишність
Мигцем покидає житло.
Відразу сіріє надворі
Узимку цієї пори,
Коли розчиняються зорі
У світлі, що плине згори.
Займається обрій і сліпить
Яскравістю сяєва зір
Отак, що дивлюся, як сліпень,
На трохи засніжений двір.
Вдихаю морозне повітря
Цілюще не менш, ніж морське, –
Збагачую мовну палітру,
Допоки душі це близьке.
02.02.25

Виорюють дощі на смуток день,
Молитву сонця знову ждем лишень.
І меле час всіх нас, як міста шум.
Із люду витинає світло сум.
І тілотіні, на любов скупі,
Кудись бредуть загублені й сліпі.
І птаха серця в клітці самоти.
Замкнуто душу знов на тишу тиш.
Когось шукає вперто, довго дощ
Між вуличок старих і древніх площ.
Нитками сірими дощу думки,
Зашито латку сонця від руки.
А дощ, як вірш, іде собі, іде
Між крапками і комами людей.
І день, як злива, різко враз ущух
Під чорно - біле доміно дощу…

01.02.2025

 
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Скрутиться серцевий в’яз
Хтось подвійну долю взяв
Пальцями що трусяться
Нумо, де звитяжець, де змія
 
В чистогані
 
При поставі та гримасі
В пику всякій іншій расі
Втрощи склянку на терасі
Викаж колір кармазинних підтяжок
Грошей би додому трохи
Всістися в сімейнім колі
Пес кістки би гриз поволі
За два тижня би вмолився Всеблагий
 
В чистогані
 
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Проз вантажки, бу-ба-дід
В битій цукорниці хліб
Розїжджаєм на таксі
Щастя онде зірки слід
 
Авжеж, в чистогані
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
За віко́нцем ні́ченька,
Вто́ма вкри́є ві́ченьки...
Час на колиско́ву...
Зі́ронька сія́, роздиви́лась -
У соло́дкі сни, попроси́лась -
в ма́ндри кольоро́ві...

Приспів:
Го́йда, го́йда, го́йда-да...
Засина́й, моє́ дитя́...
Спи мале́ньке,
Я коли́шу...
Кли́чу в го́сті ка́зку й ти́шу...
Го́йда, го́йда, го́йда-да...
Засина́й, ба́ю-бай...

2.
Там, де ка́зки край сте́литься -
Ла́ска і тепло́ се́ляться,
Хо́лод заника́є.
І мете́лик мрій у цьо́му ра́ю
Підліта́є і на квіт сіда́є -
Се́рце розквіта́є...

Приспів.

Лютневий день, що схожим є на вечір,
Зіває, бо не виспався вночі.
Поклав долоні на холодні плечі
Дерев безлистих, начебто мечі.

Щоби схопити вчасно і невтримно,
Рятуючи застуджене життя…
Комусь насняться невгамовні рими,
А хтось навік піде без вороття…

Весь місяць лютий, що льодами взутий,
Розпатланий снігами завірюх,
У березні розтопить атрибути
Й замінить шапку вже на капелюх…

Але сьогодні холодно і сиро,
Десь мерзне під льодами кропива…
Так затишно і тепло у квартирі,
Самі лягають у рядки слова.
01.02.25

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій
В цвітінні днів, що на вечірнім прузі.

Переплелось усе моє буття
Між вишень і колючої ожини.
Тому й беру ті спогади з життя,
Де я була кохана і дружина.

Любові сік пила із глибини
Коріння, що з землі черпало сили…
Та спогад виникає з давнини,
Де взимку літо я в собі носила.

І навіть у морози і сніги
В мені світив і душу грів мій липень.
Я віддала життю свої борги,
Втрачала голос аж до крику, хрипу.

Ламала у собі оте, чуже,
Що прилипало збоку реп’яхами…
А сьогодення вперто береже
Минуле, із якого робить храми.

(Закінчення розповіді: Сирени. Скілла і Харібда)

1.
– Список завад, нам призначених,
чув я іще від Цирцеї
(дещо корисне, як бачимо,
є і в жіночій рацеї).

2.
Спершу – я мусив не лобуром
острів сирен проминути:
стати цих мавок фоловером –
краще ковтнути отрути!..

3.
Та̀к що – я воском розтопленим
вуха заткнув нашій шоблі,
ну, а мене – наче гобліна
хлопці припнули до щогли.

4.
Тут почалася трансляція...
Що вам сказати? Блискуче!
Вдячний своїй мотузяці я,
що не дістався тим чучам...

5.
Потім стрімчак був зі Скіллою,
чудиськом шестиголовим, –
поруч Харібди, що з силою
нурту крутила нервово.

6.
Рухатись по́між ми мали би...
Виру злякались; і Скілла,
стягши шістьох з нас із палуби,
їх у шість пельок і з’їла...

7.
Потім був острів, де Геліос
здавна тримав своє стадо.
«Тут на нічліг не постелимось!» –
хлопцям сказав я нерадо.

8.
«Ну, хоч на ніч, геть без кухаря!» –
й скот не чіпати божились...
Вранці же – море розбурхалось...
Мі̀сяць ми там пронуди́лись!

9.
Вже і припаси кінчалися...
Поряд – коров’яче стадо...
Бачу, ви вжѐ здогадалися:
стало зі стада – асадо¹⁴!

10.
Геліос викотив жа́лобу,
й тільки ми вийшли у море –
вдарила блискавка в палубу, –
фі́рмові Зевса доко́ри...

11.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

12.
Стався останній із казусів, –
в німфи Каліпсо сім ро́ків...
Втім, це я вчора розказував.
Отже, скінчив я, нівроку.

(далі)

Нині день такий вітристий,
Що радіє лиш сміттяр, -
Вітрюган пісочком чистить
Аж до блиску тротуар.
Зранку дує бадьористо, -
І морозяним стає
Обшир пурпурно-імлистий
Та лице сумне моє.
Валить з ніг, січе обличчя,
Навстріч пружиться, свистить, -
Відпихає, рве і смиче
За пальто нове щомить.
Угризається злорадо
І в дерева, і в щити, -
Намагається завадить
До оселі підійти.
Ані ворога, ні друга
У провулку, де живу, -
Налякав усіх вітрюга,
Появившись наяву.
01.02.25

(Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
рі́чки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

2.
Ві́втар офірою сповнили,
й ду́ші збиратися стали;
правда, кровиці жертовної
зразу ми їм не давали.

3.
Врешті – Тіресія длявого
вийшла душа на спіткання;
клюкнула пійла кривавого –
і почала прорікання:

4.
«Мучать жону твою сватачі;
маєш їх вигнати з хати,
і – навмання, не вгаваючи
йти із веслом мандрувати;

5.
я́к про весло хтось питатиме:
“Що̀ це, знаряд з бадмінтону?” –
тут же курчат з поросятами
в жертву насмаж Посейдону».

6.
Що за дурня́ із дурницею?!
Геть я нічого не втямив...
Потім – вгощав я кровицею
душу покійної мами;

7.
потім до крові дорвалися
різні жінки́ знамениті
(мусить же їхня навала вся
в блогах про щось гомоніти)...

8.
Бачив іще на тім світі я
те, про що пишуть аннали:
скутого велетня Тітія
хижі шуліки клювали;

9.
нидів Тантал в центрі озера,
спрагою мучачись, грішний;
брилу Сізіф без бульдозера
вгору тягнув безуспішно...

10.
Бачив героїв із розвідки
(ні, не Аякса й Ахілла¹³), –
всі як один мали посвідки,
що волонтерять щосили...

11.
Острів там був (може, й Хортиця),
де промовляв хтось до пастви:
«Скелю лупайте!..» – «Не хочеться,
краще – ці молоти вкрасти...»

12.
Словом, предосить страхо́вини
мало те царство суворе...
Вражені й трохи знервовані,
виплили знову ми в море.

(далі)

Ліс убрався в залізні лати,
В поіржавілі ланцюги.
Ремесло наглядати й карати
Креслить в небі широкі круги.

Ліс одягнений в ніжну покору,
Ліс одягнений у самоту.
У тремтінні дерев собору
Відчуваю складну простоту.

Ліс занурюється в утому,
У фантазію, марево, сон.
І на вічній дорозі додому
Я дивлюся із ним в унісон.

24 жовтня 2021

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

У Морейро* на вечірці
Були танці, біс в ребро-
Іноземка запросила
Станцювати болеро.

У сомбреро юна леді
Ніжно вéршила всі па,
І не чула, що сомбреро
Мої вуса зачіпа.

Ну, а може й відчувала,
Що ребро сомбреро вдало
Мої губи цілувало
В такт чарівний болеро.

Ну, а може так здалося,
Що її п'янке волосся
Із моїм переплелося
В заборонену любов?

О, шатенко іноземко,
Чом в роки немолоденькі
Рвеш у снах моє серденько,
Заборонена любов?
*-місто Moreira da Maia на півночі Португалії