не замести сліди рудим хвостом лисиці
під ним і людська кров й колишній листопад
людинолюбний лицар сховав під серцем прайд
де праці чорний хліб й солодкий виноград
розділить чесно пломінка правиця

все що було колись лягло пластом на дно
вчорашніх спогадів не вартих твого нігтя
те що боронить мить - медове кредо літа
у місячних провулках земна доріжка світла
що зайченям стрибне в розчинене вікно

не лізь в чужу нору не плигай вище всіх
бо всі крапки над «і» розставить лікар-зодчий -
твій час твоє дитя зірве три квітки жовчі
шипшинова любов на все життя жіночна
розкидає слова як первородний гріх

На лезі блискавки світанок,
на списах грому – небозвід.
Навіщо раптом наостанок
од страху в щелепи боліт?..
Слова останні світлячками,
що, не умерши, неживі,
і кожен порух – наче камінь,
і сміх вогнем на тятиві.
І соло вітру на стеблині,
і чола дзвонів на вітрах,
і ми, давно вже не єдині
в жагучім гурмищі мурах.
2011р

– Коїться що на цім світі? – А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте? – Так, я гадаю.
Адже я сам, як умію, сліди прокладаю
В ваші будинки, коли іще сонця нема.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.

– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

– Що ж тепер варто робити? – А жити, і все,
Шити сукенки й легкі сарафани із ситцю.
– Ви припускаєте, все це ще буде носитись?
– Я припускаю, що шити це варто усе.

Варто, бо скільки метіль не вдавала би хіть,
Недовговічні її кабала і опала.
Отже, дозвольте на честь новорічного балу
Вас запросити на танець, і руку прийміть.

Місяць, мов куля зі свічкою, марить згори,
Маски летять карнавальні по колу, по колу.
Вальс починається, пані моя веселкова,
І раз, два, три,
.............раз, два, три,
......................раз, два, три,
.......................................раз, два, три.

2011

Пародія

І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.

А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!

Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.

Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”


3.12.11

сторінка кн. Малий мотлох-3 сАм видав - 2011р.

Ваш оцей брехливий поцілунок
Навіть думки доброї не вартий!
Не пишіть його собі в рахунок,
Він – кінець з початком на фальстарті.

Повз вуста – до лоба – подорожній.
Так цілують морок потойбічний…
Тягнете емоцій віз порожній,
І на мить цим фактом я пригнічена.

А здолавши шлях такий далекий
Та спустившись з лоба-хмарочоса,
Дражните, як лиску той лелека:
У глибокий глек – коротким носом.

Поцілунок ваш – такий правдивий,
І ви сам - увесь такий «порядний»!
Бо нема кохання і в помині,
Хоч його і вигадать не складно…

6.09.1998.

Не то чтобы внешне совсем ой-ля-ля,
Сидели на лавочке три короля.
Решили они, ожидая обеда:
Пусть каждый своё сформулирует кредо.

Один распинался - и голос был сладок:
В любимой стране наведу я порядок.
Налоги? Налоги уменьшу на треть.
Соседей заставлю тихонько сидеть.

Другой им: долой обветшалые нормы!
Пора в королевстве затеять реформы.
Теперь не для галочки, не для гламура
Наладим торговлю, затеплим культуру.
Больницы и школы продвинем вперёд,
Чтоб жил и работал счастливый народ.

В среде королей красноречье - не диво.
Они говорили свежо и красиво.
И двое втроём углубляться в слова
Уж были готовы не час и не два,
Но третий взмахнул обречённо рукою:
"Я просто народ мой оставлю в покое".


2011

І знову чую кроки...кроки...кроки...
Вони відлунюють у тиші з болем,
Немов загублені тобою роки,
Несуться тихим перекотиполем.

Вони крізь морок дихають минулим,
Гортають днів прожиті сторінки...
І знову кроки спокій сколихнули,
Торкнули душу спогадом гірким...

18.11.2011р.

О ряд от единицы до пяти!
Во мне ты вновь сомнения заронишь.
Мой мальчик, мой царевич, мой звереныш,
не доверяйся этому пути!

Душа твоя звериная чиста.
Она наивна и несовременна.
Длина твоих ушей несоразмерна
внезапной лаконичности хвоста.

О заюшка, ужасен жребий твой!
Меня твоя доверчивость пугает.
Зачем высокий лучник выбегает
из будки с газированной водой?

Груба его неправая ладонь,
несущая надменно сковородку.
С усмешкою, присущей скомороху,
он говорит: – В огонь его, в огонь!

О, не ступай за грань сковороды,
чтоб шкурка твоя добрая шипела,
в печальных очертаниях Шопена
приобретая видимость еды!

Скорей на дачу, к долгому труду!
Там, отвергая праздность и забаву,
из хлопьев снега вылепим мы бабу
и нарисуем домик и трубу.

Ты побежишь раздетым по двору,
но я не упрекну тебя ни словом.
Я стану говорить старинным слогом, –
иди ко мне, играй со мной в игру!

1969

Я слышал, и не раз, такое мнение –
С годами, мол, приходит поумнение.
Я с этим согласиться не могу.
Я знаю их, день ото дня умнеющих,
уже сказать по-детски не умеющих
простое человечное «агу»!

Есть в поумненье скрытый дух келейности,
елейности и даже бармалейности
с легчайшим даже привкусом грешка.
В нем не хватает детской простодушности
и этой милой мухоцокотушности,
что, скажем, есть у Пети-петушка.

Пускай они читают книги, умники –
я буду с теми, кто играет в кубики.
Да, мне они понятней и милей,
бесхитростные детские манежики,
чем эти поумневшие мошенники,
кичащиеся умностью своей.

Пускай с Гомером станем мы погодками –
не разлучусь ни с детскими колготками,
ни с памятью о первом киселе.
Мне потому и счастливо, и празднично,
что так по-детски елочно и прянично
зайчиха-глупость ходит по земле.

Люблю, придя в жилье свое высотное,
открыть свое окошко невысокое,
чтобы увидеть снова и опять,
как меж пивными и кафе-молочными,
где шляются джинсовые молодчики,
она выходит тоже погулять.

Зайчиха-глупость – мудрое животное.
В ней что-то есть безмерно животворное,
способное лишь душу укрепить.
И как бы ум, охотничек прославленный,
ни целился рукой своей расслабленной –
ему мою зайчиху не убить.

Когда, не вняв ни Мастеру, ни Воланду,
лечу через Калугу или Вологду
на материк какой-нибудь другой –
не расстаюсь ни с курочкою Рябою,
ни с дедом и, тем более, ни с бабою,
с любимой моей бабою Ягой.

Уставший от фигурного катания,
от долгого недетского питания,
я говорю вам детским языком:
не бойтесь этой псевдокарабасности,
пока я жив – зайчиха в безопасности,
клянусь ацидофильным молоком!

1969

В Москве меня не прописывали.
Загород мне не прописывали.

...Поселюсь в лесопарковой зоне.
Постелюсь на зелёном газоне.

Книжку выну. Не книжку чековую,
а хорошую книжку Чехова.

Чехов - мой любимый писатель.
Он весёлый очень писатель.

Я "Крыжовник" перечитаю.
Его многим предпочитаю.

А потом усну в тишине.
Сон хороший приснится мне.

Будто я лежу молодой
под Москвой на передовой.

Никакой у меня обиды.
Два дружка у меня убиты.

Я один остаюсь в траншее.
Одному мне ещё страшнее.

Одна мысль у меня в мозгу:
не пущу я врага в Москву.

За спиною она, любимая.
Спи, Москва моя! Спи, любимая!

1962

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Висот лазурні манускрипти
Згорнула осінь золота,
Та не спиняє грудень - митник
Блаженні в Господі літа.

Морзянка з бору долинає,
Горби звітують і яри
Про відлетілі птичі зграї,
І сумно, - що й не говори.

Риплять вночі гілки дубові
На нот мінорній висоті ,
Альтами мерлої любові
Гучать печальні рипи ті.

Черкає прописом морозу
На склі грядущий рік пролог,
І млою висне в небі лозунг:
Що буде далі – знає Бог.

02.12.11.

Соняшник - золото сонця й вугілля над надрами.
Спалахом зірки й пшеничний хизується сніп.
Бобик... Рослина, що сходить під вищими "татрами",
чуючи часто від інших зневажливе "біб!"

Видертись складно на сяючі золотом промені -
от і доводиться дихати присмерки-дні.
Витягти квітку (не схожу на обрії зморені,
квітку, подібну до лілії) зможе чи ні?

"Біб", а наповнити кучері літньої "зачіски"
сонцеголових з оголеним знизу стеблом!
Зовнішньо бобик не тішить охоплених натиском,
будучи осторонь золота вічним зелом.

Він і без "спалаху" не поступається радістю
сонячній посмішці велетнів листу й стебла.
Квіткою світла він стримує золото старості,
не відбираючи цим анітрохи тепла.


3.12.2011

Осінь...
Дерева покажуть
Свої таємниці
Людям.

Осінь...
Люди відкриють
Свої таємниці
Небу.

Осінь...
Небо сховає
Свої таємниці
Снігом.

Пишу вірші, шукаючи натхнення
В поетів і минулого, і сьогодення.
А пишучи згадаю всі дилеми,
Спірні питання, дискусійні теми.

Писатиму про свої почуття,
І передам в словах своє серцебиття,
Щоб хтось, недочитавши мій сонет,
Із запалом сказав: "Росте новий поет!"

20.11.2011р.

Побачити щось непримітне у карнавалі яскравих подій.
Впіймати за хвіст сміх і витівки моїх шалених
кольорових мрій.
Розчути шепіт думки крізь шум життя повсюди.
Вдихнути щастя аромат на повні груди.
Впізнати прекрасне серед шаблонних облич.
Згадати твій голос неважко, ти просто поклич.

03.05.2011р.

Ти знаєш, а пробачити можливо все:
Брехню, ненависть, заздрість, навіть зраду.
Хтозна, куди тебе образа занесе,
Але прощення зразу принесе розраду.

Лише пробачити і відпустити біль,
Знайшовши в собі силу й волю.
І викинути з серця гніву хміль,
Щоб не отруював життя і долю.

11.11.2011р.

Я не знаю, чи надовго ми навіки
І як довго пахнуть медом мертві квіти,
Скільки ще ловитиму амура стріли,
Від останньої я ледь-ледь не зімліла.
Все частіше розриваю нитку навпіл,
Все гіркіші сьози стали... Зорі гаснуть...
Поливаю смутком стомлені долоні,
Але "я кохаю" лиш гуде у скронях.

Клекоче смуток на долонях
Брудними каплями дощу...
Тримати більш тебе не смію -
Як птаху в небо відпущу...
Щемить нестерпно в грудях серце,
Вогнем тріскучим догора...
Відкрию очі завтра вранці -
Кліп-кліп... Ти де? Тебе нема...

Іде мовчазний мандрівник,
До темності світу не звик.
Веде його страж суховій,
З країни вертаються мрій.
«Я - сам, тепер сам, тепер сам.
Для долі своєї став пан».
І скраплене жалем лице…
За що йому, Боже, таке ?

Хода розсікає туман,
Розвіює біль свіжих ран.
І постать сутула, сумна.
Ось знов набігає сльоза.
«Ти мій, тільки мій, тільки мій.
Єдиний, коханий… Зумій…»
Прокручує пам’ять німа
Останні почуті слова.

Розлуки схиляє тягар.
Без неба, без сонця, без хмар.
Все важчає, важчає крок.
Сліди замітає пісок.
«Згадай про найкращий свій день,
Як небо співало пісень.
Як взявшись за руки ви йшли
В незвідані щастю світи».

***
Зникає чужий мандрівник.
До темності світу не звик.
Позаду йде страж суховій,
В країну вертаються мрій.
….

Лілеї літа плеканий бутон
Лоскоче пелюстками поцілунків,
Малюнками відтворюючи тон
Статистики невипитого трунку.

І хоче ще, і хоче знову ще
Купати в Тисі тисячу акордів
Акупунктури чистих партитур,
Торкаючи нестримно теплий обрій

І рій думок. І струмінь почуттів…
Тілами туго напнуті вітрила.
Відкрила все і всю себе несе
Твого єства непереборна сила.

Спокуслива есенція очей,
Глибінь ріки, що кроком-другим далі...
Віддалено відвідую ночей
Тобою ненаповнені скрижалі.


2005

Всю ніч я гірко плакав уві сні,
З Червоної не вилетівши книги.
Ті сторінки були, мов кам’яні,
Важкі й холодні, мов лютневі криги.

Здалось мені, що зупинився час,
Душа кричала, та не чули крику.

А їй не вистачало, люди, вас...
Кому ж віддам любов оцю велику?

Лягла на серце світанкова рань,
І почуття ці зрілі і високі.
Бо сяє Слова золотиста грань,
Чекає світ Спасителя й Пророка.

Його нема… І не готова путь.
Чи буде хтось Його тут зустрічати?

І ті, що Йому душі віддадуть,
Довіку не зазнають болю втрати.

Заміжня жінка (щастя повний жбан!..)
несе на собі статус, як корону…
Коромислом – сивушно-сивий пан:
заснув картуз на нетверезій скроні.

Заміжня жінка (щастя кухоль вщерть!..)
перед людьми cтарається не гнутись,
а зашморг його рук синці натер…
Вона ж встигає ще й і усміхнутись!

Заміжня жінка (щастя вже цебро!..)
так гідно нелегкий свій шлях долає:
веде, несе і тягне те “добро”…
Вона ж його таки давно кохає!


14.01.2005.

Ні за чим не каюся, не жалію
те що мусить - станеться поза нами
докоряти долі за безнадію
втраченої осені під ногами

все, що залишилось - шукати відстані
рахувати кроки, глибоко дихати
заглядати в очі холодній істині
і нікого у душу собі не кликати

світло світові. світло падає
вириваю те світло собі з грудей
хай хтось інший небесне в мені вигадує
вчитимусь небесному від людей

отже морока ходити по колу містерій
містер індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулиш як вату до ранки
права не маєш забути про честь і осанку
рвешся у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе тиша важкого безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вечора до безодні
совість облизують нишком персидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд – хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Ти бачив діву на скалі
В уборі білім над валами
Коли, яріючи у млі,
Стихія грала з берегами,
І промінь блискавки вдягав
Її у сяйво знову й знову
І вітер бився і літав
З її розгонистим покровом ?
Прекрасне море в бурній млі
І небо в глянці без лазурі;
Та вір , що діва на скалі
Чудніша хвиль, небес і бурі.

2011

Как он красив! Как слепяще-беспечно юн!
Плеч белизны моих робко коснется взором –
Шелк палантина, скользя меж горячих дюн,
Вдруг упадет – и прохлада укроет горы.

Где тот огонь, где тот дерзкий тот, денный зной?
Лавой остынет под бровью иссиня-черной.
Негой чарующей, пурпуром надо мной
Дивный закат золотые расплещет волны.

Как устоять, когда нежен лучей соблазн?
Как не поддаться умелому искушенью?
Лишь не раскрою загадку зеленых глаз –
Горькую грусть с пеленою дождей осенних.

Бриз неизбежно сорвет на губах ответ,
Вдаль улетая за гаснущий блик зарницы.
Рядом с тобою мне снова семнадцать лет,
Как же приятно опять без ума влюбиться!

Мы пойдём гулять по крышам,
Поднимаясь выше, выше!
Мы подружимся с луной,
А потом пойдём домой!
Ночью нам легко гулять,
Звёзды с неба доставать!
Для друзей и для себя,
И немножко для тебя!
Звёздочку для папы,
Звёздочку для мамы,
Звёздочку соседу Коле,
Звёздочку подружке Оле,
Не забудем о Серёжке,
Подставляй скорей ладошки!
И давай заранее
Загадывай желание!
Завтра ночью мы опять
Звёзды будем собирать!

Хтось з небом не встиг підписати контракт
І в п’єсі життя затягнувся антракт
Неспокій чекання – тривога, терпіння,
А може ця тиша приносить прозріння

Й осмислення сенсу, мети існування
Аби подолати непевність, вагання,
Щоб сіяти віру – духовне насіння,
Щоб в небо дивитись й просити спасіння


2010р.

Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Я цю осінь, малятко, відчув і прожив Тобою.
Я Тобою живу в лабіринті несказаних слів.

Мої ночі - тривалі, а дні, як карпатська ватра, -
вигорають за мить, а з ними згорає час.
Мушу вчасно усе... Хто знає, що буде завтра?
І чи буде воно? І чи з нами, чи, може, без нас?

Тихо осінь минула, і душу обсіли круки.
І бракує тепла і промовлених щирих слів.
Залишаються в пам'яті запахи, дотики, звуки,
відчуття і слова, і навіяні осінню сни.

Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Твоїх вушок бракує… А ще – відчуттів, що у душах
В почуття проростають: «DO SHCHEMU BRAKUJE TEBE!»

І мовчить телефон. Недомовленість знову по колу.
І жага розчиняється в просторі між SMS…
Лиш побачити б тільки, лише б обійнятися знову –
«Абонент – поза зоною», вкотре бурчить МТС.

Спересердя сховаю глибоко в кишеню мобільний,
І востаннє погляну у темряву Твого вікна,
Після чого піду, розчинюся у ночі осінній,
І сліди замете одинокий так само туман.

Стоїть осінь, зовсім нага,
До любові в неї снага,
Поскидала всі сорочки,
Та й прогулюється вбочки.

Порубків до себе кличе,
Ждано чайкою кигиче,
Мимо сонячних прогноз,
Притулився Дід Мороз.

Приголубив свою кралю,
Понавішував кришталю,
Шепотів їй білі сни,
Ми з тобою - до весни!

Пародія

Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!


1.12.2011

Трапляється, що майже без причини,
Як хвиля, раптом з’явиться печаль.
То ллються сльози, наче у дитини,
То за минулим стане трохи жаль.

Та це лиш мить. Вона проходить згодом.
Лірично – ніжно стане на душі…
Буває так. Така людська природа,
Коли ти чимось сильно відболиш.

2006?

полонено вечір мліє у
твоїх руках
і пливуть морями зорі
з місяцем - навзнак
ніч овіяла, оснила,
ти і я - роки
веремія оминула -
вже у дітях ми
урожайно-ревне жниво -
трепетні сліди
день у день мета на варті -
кріпить береги
і удалечінь простує
множене "СІМ_'я" -
переллється -
ллється,
ллється
у крилате "я"
01.12.2011

Поети мовчать, наче риби –
Отам, де вони - «на роботі»,
Отам, де у сейфі байдужім
Книжчина лежить трудова.
Щоденна буденності диба,
Від спеки аж солоно в роті,
А руки – упевнені й дужі,
А очі – немов у волхвА…

Дає результат птахоферма –
Бухгалтер невтомно рахує;
Отримають люди невдовзі
Очікувану зарплатню…
А навколо цифр… ефемерні
Метафори буйно квітують!
Обов’язок став на порозі –
Натхнення тепер на конУ…

Метро переповнена паща…
Вокзал, мов прикута собака…
І ринок безтямно гелгоче,
Неначе пістрявий індик…
Поет, як останнє ледащо,
Іде відсторонено парком:
Він – вічний закоханий хлопчик,
Бухгалтер-дефіс-чарівник…

1.12.2011.

Коли давно у волоку снігів
Тонка карафа серця обміліла,
І застилає сутінь заніміла
Накреслені шляхи для журавлів,

Мелодію невимовлених слів,
Струнку сурму засвіченого тіла,
Яку колись зіграти не посміла
Журлива тиша перелітних днів,

Благословлю у холоді тепло,
І ті рядки, яких ще не було, –
Нехай летять нечутно і незримо.

Земля розкрила сніжно-білий зошит,
І тане сніг, складаючись у рими, –
Це мій для тебе білий танець. – Прошу.

немає снігу. сниться пізній сніг
розкиданим засохлим хризантемам,
старим хрестам, понівеченим, темним.
свинцевий сніг, короткий і тюремний,
на їхні чола спокоєм поліг.

довкола холод лінію провів
тремтячою прозорою рукою.
пов’язки мли в огні реальних воєн
крізь неї проступають і не гоять
вкарбований у плити справжній вік.

гуде на вітрі Святоюрський дзвін,
вкривається опаленим пелюстям.
і молиться Йоан Золотоустий.
а сніг паде із неба густо-густо
у жорна механічних поколінь.

він повернувся десь аж надвечір,
не цілував і не обійняв за плечі.
погляд, як погода на вулиці - холодний і таємничий.
він був дуже дивний. боявся дивитись в обличчя.
"що трапилось, милий?"- до нього.
"нічого.прошу, лиши на хвилинку одного"
вона дивувалась: і де та чарівна ніжність,
яку він їй обіцяв дарувати? минула вічність.
вийшов-виплив з кімнати,неначе хмара:
"іди-но сюди. у мене серйозна справа"
"у мене теж,- щаслива -ти починаєш перший",
а він, мов обухом: "я не люблю тебе більше.
вибач,давно намагався сказати,
та ніяк не міг вірних слів і часу підібрати.
я виїду завтра,сьогодні збиратиму речі..." -
думки відбивалися луною від порожнечі.
назавтра о восьмій таксі під вікном, на кухні холодний чай
він йшов із старезним своїм рюкзаком, хрипнув останнє "прощай".
вона дивилася вслід йому, писала пальцем на склі безупину.
як так вийшло?чому?чому?я ж чекаю від тебе дитину.
2011

Занадто збігів між перехожими
Я шукаю тебе поміж усюди
Заплітаючись свіжими,модними
Я знаходжу лишень пересуди.

Не благай про повернення голосу
Не потрібна зелена свобода
Це так важко ховатись у поросі
Це так важко,якщо ти не модна.

Заховаюсь між сірим лахміттям
Там ніхто не подумає шкодити
Та й ніхто не розбере жахіття
Це не важко із розуму сходити.

Не шукай мене між перехожими
Я ж тебе так знайти й не змогла
Неймовірно..та здатний ти зводити
Рай і тепло,якщо зараз зима

Я заходжу до старої кав*ярні
Хвилююсь,наче вперше зустрілись…
Кавовий присмак кохання,
Я тобою достатньо напилась.
Запах щастя, що у кружечці кави…
Аромат,що дурманить тобою.
Запитаюся тихо,як справи,
Поцілую,як цілувала весною.
Та непевне зернята любові,
Недостатньо полити цілунком..
Подає мені серце вже збої
Та ще кілька проблем у дарунку.
Тож зустрінемся в звичній розмові
Я надіюсь,що доля зведе
В нашій тихій кав*ярні…у Львові
Де зустріла я вперше тебе.

Чи довго ще блукатиму по світі?
Сочиться вже кровиця з моїх ніг,
А я то йду, а то лечу в орбіті,
Шукав життя, та так знайти й не зміг.

Я не зміг, я не зміг
І вже чую, втрачаю поріг,
Глушить всі почуття ,
Ця земля, небуття,
Прикувала орбіти доріг.
.
Пройшла зима, пташки летять додому,
Над краєм простелилася блакить,
Звиваюсь зачарований по колу,
А серце скам’яніло і болить.

Ой, болить. Ой болить!
Серце рветься ! Його не спинить!
Хай і кров’ю стечу,
Та до тебе дійду,
Мій далекий, мій рідний поріг.

Як важко почуттів не виявляти!
Жахливі в цім спектаклі декорації.
Тебе мовчанням мушу покарати,
а так хотіла зменшити дистанцію.

Не переконливо - десь переграла.
Сльозами потекли "останки" гриму.
Я із коханням цим дебютувала,
а ти з собою поруч бачив приму.

Продумана не мною мізансцена.
Вустам уже не сняться поцілунки.
Душа "люблю" кричить, як навіжена.
А ти іди уже... іди... Лаштунки...

2005

Обереги_мої. О_мої_береги!
Оболонки душі. Оболоні.
Храм світлиці. Свіча.
Рушників корогви.
Полотно. І нитки на ослоні.

Чи за вікнами – тьма.
Чи за хвірткою – чад.
Чи за обрієм – німо й тривожно.
Тут – народ. Бо – порода!
Не конгломерат.
Тут – Господь.
Не богема безбожна.

Повернутись туди…
До бабусі… в село…
Понад Стік*, наче Стікс** повнолюдий.
Де усе – ще початок.
І все вже було.
Колисанка.
І звістка – у груди…

О_мої_береги. Обереги_мої!
І надійні, і рідні до щему:
Серцем вишитий сум,
Рукавів ручаї.

І тополь золотаві тотеми.

2011

Цибулинка прегірка -
доля-доленька.
Крильця птаха золоті -
воля-воленька.
Цибулинка крутобока -
квітка дивна.
Світло, радість і краса -
сила триєдина.
2011

Світлій пам’яті
Назарія Яремчука

Зойкнули гори високі,
Мов дитя, заридав Черемош.
Подався у вирій їх сокіл,
Спинити політ цей не мож.

Обірвалися струни від серця –
Замовчав з Буковини співець.
Та пісня не зможе померти,
Торкнувшись мільйонів сердець.

І час не посміє вже стерти
ІМ’Я ,що народ записав.
Співець його канув в безсмертя,
Душа піднялась в небеса .

1995

Коли життя переборщило дози,
У тобі відфільтровуються сльози,
Та це не каяття, а лиш гримаса,
Хоч в дзеркалі, здавалося, - прикраса.

На тобі власна шкіра, зверху – лахи,
Над головою – роздуми, не птахи,
У всесвіті ти – крихта, не хлібина,
Хоч в дзеркалі, здавалося, людина.

2009 рік

“Зла мало, а зламало не одного”,
Ламає вічно, множиться на правду.
Направду, сумно, що усе так строго,
Що добре серце — то дефект чи вада.

Когось відсутність береже від суті,
А суть, як старість: не сьогодні — завтра.
Пробігти повз, хорошого не втнути -
То найстрашніша, із життєвих, втрата.

Тренуєм м'язи, душу не гартуєм,
Чомусь, не Люди ми, а люди.
Межа існує, так, межа і сну є,
А сон скінчиться, коли Бог розбудить.

29.11. 2011р.

В соцмережі за адресою http://www.facebook.com/questions/246188915435636/?qa_ref=qts
триває рейтингове голосування за найкращу українську книжку 2011 року. А ви вже проголосували?