Іду до осені в світлицю,
А тут, куди не глянь, дива.
І добрий сад мій золотиться,
Бринить струна, мов тятива.

Хіба я їй колись відмовлю,
Коли цей сад – старий чаклун.
Його я радісно здоровлю,
Він дав мені багато струн.

А скільки росяних мелодій,
Симфоній скільки і пісень!
І я радію цій нагоді.
Стою… Вклоняюся лишень.

О, як мене він розуміє!
Хто мудрий, то й не треба слів.
Мабуть, тому я так сивію,
Немає тут альтернатив.

І нащо, доле, сумувати,
Як осінь золото несе.
Коли душа багата й хата,
І злодій саду не трясе.

Тут забуваю я образи,
Щоб не втомилася душа.
Сюди приходжу я одразу,
Щоб дати тузі відкоша.

Нехай вона не суне носа,
Куди, як мовиться, не слід.
Прийшла до нас золотокоса,
І осяває небозвід.

На юних не дивлюся заздро,
Бо я щасливий, молодий.
І почуттів моїх ескадри
Проб’ють – і гори, і льоди.

Прийшов до осені у гості,
І розгубив усі слова.
А осінь вийшла на підмостя,
І роздаровує дива.

Чому цього не бачать люди,
Я не второпаю ніяк.
Несу я золота два пуди, –
Розбагатів умить отак!

а нема ))

Поэзия корыстна,
чай, не родная мать,
и в ней истоки смысла
бессмысленно искать,
лишь улыбнётся, тая,
но – вдруг –
блеснёт в строке,
как рыбка золотая
у ритма на крючке.

2011

Кожен рух позбавляє сили
На дорозі із крові й кісток…
Якби Бог дарував мені крила,
То зміняла б на хліба шматок…
Вже замовкли навіки голодні,
Мої менші брати і сестра.
Залишилася я, і сьогодні,
Може,скаже мій Янгол: «Пора!»
Активісти гукають завзято,
Закидають хребти до візка…
Десь під хатою схлипує тато,
Та підвестись я надто слабка…
…Знов заплющую очі і бачу
Наш вишневий садок чарівний.
Все достигле, й вдихаю неначе
Ягідок аромат запашний…
Раптом тиша мертвотна запала,
Повсихало плодюче гілля ¬—
За плечима потвора гарчала,
Аж під нею трусилась земля…
Цівки крові з пащеки стікали.
Очі сповнились смертю і злом.
Й гори трупів вона накривала
Своїм дивним червоним хвостом…
Все заклякло від страху… Аж тут!
Я відчула полегкість небесну!
Зирк! — за спиною крила ростуть!
Стан немовбито безтілесний…

Добре линути в Небо Пречисте,
Коли більше не хочеться їсти...

Повірити у святість неба
З тобою було так приємно
Ти для мене як повітря
Без тебе би давно загинув
Коли я з тобою то хочеться жити
Любов відавати в спокусі лишитись
Ангел може ключ від раю маєш
Може вмієш ти літати
На хмаринах ти лягаєш спати
Якщо це так то перетвори мене на птаха
Щоби міг я тебе завжди побачить

2009р

Той камінь який ти мені подарила
Сьогодні я його віднайшов
Він спогади в мені посилив
Він боляче вдарив у сон

У ньому енергія сексу
Забутих думок усі дні
Я вперто загублюю втретє
Він легко знаходить свій дім

Від нині зі мною частина
Кохання торішнього слід
І в мене вливається сила
Чи здатен я бачити ніч

Я вперто продовжую жити
Я вміло приховую стан
Між нами є дальні кордони
Та ми все цілуємо час

2009р

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла.
І сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі-
забавлялися зорі.
І плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко скоро світанок.
І краплинами море
осідало на ганок.

Залюбив до дыр, необратимо,
Времени прошедшему учась,
Легкости зверька и анонима
Просишь, как в последний раз.

В тяжести своей перегорая,
Можно ли все превратить в игру,
Выйти из беспутного трамвая,
Отмереть, – сказав «замру», –

В раздевалке чуда? Чудо, где ты?
Вот тот самый случай – выручай!
Но на чудо кончились билеты
И остались только на трамвай.

Я іще не зрослася з зимою,
бо ще листопад
і єдвабним дощем
злото днів опадає
на пошерхлу траву,
а думки невпопад,
а душа - резонанс до зими...
Вимерзає,
вичахає із серця тепло.
Зимно, тоскно і зле...
Де ти, радосте? Ох,
як баришся зігріти...
За вікном
день вклонився імлі вечоровій,
пливе
в небуття
димом сизим
помежи березові віти.

2011

Творився день, погожий та морозний,
І падав сніг з далекої зорі.
Старих слідів невичитану прозу
Таки ніхто до ранку не вберіг.

Але за мить ногами вайлувато –
Відверта в потуранні та хулі –
Новий набір почне на білих шпальтах
Щонайдавніша преса на землі.

1995

Робітничі квартали
прокидаються найраніше:
капцями човгають,
каву цмудлять,
позіхають і голяться,
у чорне вікно дивляться,
а там – я.

Дивлюся з тамтого боку,
із мороку бельєтажу
на сцену
ранку такого осіннього,
що аж зимового.

Навіть ворони ще сплять,
навіть Бог ще гарує у іншій півкулі,
бо там Він потрібніший зараз, -
коли вікна робітничих кварталів
розцвітають у темряві
самотніми
китайськими ліхтариками,
розвішаними знічев'я
на похиленій сакурі
київського світанку.

Шалений вітрисько по небу
розмазав хмаринку-нетребу
(немов йому місця замало).
Дивилося сонце стооко
на це беззаконня, й жорстоко
та великодушно мовчало.

А люди? Зиркали стидливо
й були одноманітно певні,
що вишина — суцільне диво,
і всі там чисті та нескверні.

(11.2011)

У безгомінні дивнім, загадковім,
шукаючи од стужі, певно, схрон, -
поволі плине маревом казковим
осінній день - туманний, наче сон
сьогоднішній, який забуду завтра
і до котрого шлях не віднайти, -
згорає день осінній, наче ватра
мого життя – без світла й теплоти…
16.11.11

Не так давно, а мо' й давненько,
хіба хто бачив тих пройдох,
з наметом на Десну стареньку
прибули нишпорка і йог.

Допомогли комусь з місцевих
пропащу курку розшукать:
хтось із сусідів галузевих
не встиг було її сховать.

Винагороду брать не стали,
взяли лиш трохи карасів,
аби вечеря смакувала
за харч готельних номерів.

Щоб не подумали "Альфонси",
в намет вселилися удвох.
Один назвавсь, здається, Холмсом,
а інший - Рапсом. Той, що йог.

Перекурили, ляси точать
про "..в МОРІ вАРТий був мужик..."
Такий, що голови морочить,
бо вже давно до того звик.

А там нарешті і поснули
(чого б його вночі й не спать!).
В те літо і вітри не дули,
щоб сонце й місяць не злякать...

Та раптом ворушитись стали
незграбно спальні два мішки:
- Скажіть-но, Ватсоне! Хоч мало
Ви знаєте що про зірки?

- Зірки? Зірки... Зірки є різні:
гіганти, карлики... Ну, ці,
що хоч за щільністю й залізні,
а менші яблучка в руці...

- Елементарно все це, друже!
З чиєїсь легкої руки
намет потрібен нам не дуже...
Тому ми й бачимо зірки.

17.11.2011

я в Грузії-візії…
міді шляхетна зелень…
я вкраплений в срібло зчорніле гірських поселень
рудим агатом... рудою чужого ґрунту...
солодким вином брунатним у терпкість смутку...
вологим словом у здертість сухого горла...
арійська занурена в хмурість очей погорда…
у різкуватість різця тихо вплутана тонкість ліній…
вилита в кров гранатну смола бурштинóва піній…
я в Грузії-грації грізна навала скіфська…
петля пекторалі…
безбатченкість українська…

листопад - напитися й топитися
у вині.
від душі - з рогами і копитами -
не мені.

листопад - напитися й топитися
як торік.
у вино рогами і копитами -
тільки брик.

листопад - напитися й топитися...
дубль три:
в повний ріст - рогами і копитами
догори.

Зовсім сухо між нас — голі факти.
Загубилися думи, аналізи, біль.
Хочу правди від тебе й неправди,
Хочу просто до тебе й тобі.

Може, добре, що сухо між нами.
Значно гірше, коли все — вода.
Я не знаю вже, хто я, не знаю.
Потихеньку кудись їде дах.

Не для тебе мені дали волю,
Не для тебе, мабуть, а тобі.
Зовсім сухо між нас, зовсім голо,
Загубились минуле, майбутнє і біль.

17.11.2011р.

сповивай мене ноче
по руках
по ногах
по тілу
утопи мене в ночвах
у гріхах
у літах,
несила
відпустити його
нині
у світи
між людей
ноче
хай мене
як полин
стопче
хай зіп’є
розіб’є
мовчки
тільки хай він мене
хоче

а як ні
утопи точно
оповиту гріхом
ноче

З листопада в грудень
Їхала карета,
Нависали всюди
Крижані тенета,
Пакувала осінь
Листячко у клунки,
Дід Мороз потроху
Лаштував дарунки.
У шапках пухнастих
Тішаться дерева,
Радо зустрічають
Зиму-королеву.

і міжсезоння дихає в потилицю
і так єлейно по-сусідськи щириться
як ніжний кат.

правує холод лютою гостиною
чужі тополі завжди будуть винними
у невістках.

круки летять вечеря не упорана
і тне коса від неба аж до коренів.
весільний сніг

марудно-важко наче доля міситься.
і потерча з обсмиканими кісками
прийде у сні.

Собі я пам"ятник замовлю
Із мармурових чорних плит,
Бо випробовувати долю
Мене нітрохи не кортить.
Синок узяв кредит на хату,
У доні семеро дітей,
А кладовище, любий тату,
Не входить в коло їх ідей.
За немалу ціну мозольну,
А тре - продам іще гараж,
Я монумент собі замовлю
І проведу нараз монтаж.
Так спокійніше буде жити.
Та й дітям легше все - таки
Покласти на готові плити
Живі чи штучні квіточки.

16.11.11.

тече правічна мовлення ріка
в моєму горлі – гирлі – не зміліє…
крізь русло серця у віки – легка –
в світи де Слово мовлене не тліє…
де дотики усі що я зібрав
і погляди які мене забрали
словами проростуть – правами правд –
де сонячний Оратай править ралом…
лоскоче крила сонячне чоло
і усміх місяця торкається губами…
споконвіків «і Слово… і було…»,
а тіло проситься додому… і до мами…

Ти пішла - і нічим стало дихати,
І земля рвонулася з-під ніг...
Від удару долі не оклигати! -
В душу сипав знавісніло сніг.

Та прийшла весна, теплом розбуджена,
Пригорнула лагідним крилом.
А і з нею та, єдина, - суджена -
Стрілася тоді за Осколом.

І в мені звучить небесним голосом,
І тріпоче золотим дощем.
З нею вдвох ми - на стеблі двоколосом!
...Та чомусь і досі в серці щем.

хто ці постаті з пам"яті, що не стали в майбутньому нами?
і приходять у сни, насвітанку, в покинуту осінь
ти вливався кріз холод у неба розіткану просінь
ти ступав по краю і горіла трава під ногами...
ми не знали нічого, ми спали...

колись
у далеких, не наших, світах
не належати більше нікому. і більше ніколи
наші віщі прозріння, як наші найбільші проколи
і промоклі цигарки в замерзлих тремтячих руках -
як невизнаний страх

страх вернутись в цю осінь без тебе і жити без тебе
перетиснуті спогади, як перетиснуті вени
як пульсуючі в скронях і рідні колись імена

бо щоразу коли вчишся жити і зміюєш простір
ці відлуння минулого - в груди спрямований постріл
і нікого нема...

Київ, більшого не знаю міста,
Москва, Нью-Йорк, що мені до них?
Київ, шукаючи під сонцем місця,
Ходжу по вулицях твоїх святих.

Київ, потоками машин в заторах тісних,
Вриваючись у будні жорстких днів,
Спішиш на зустріч злетам і навмисне
Притягуєш до себе Божий гнів.

Київ, ти ж Вавилону став подібний,
Користь і жадібність господарі твої.
Urbs venalis. Є ті хто з цим незгідний?
Amicus Plato… Істина дорожча і мені.

Про велич предків пам’ятають стіни
Софії, що вознеслась над Дніпром.
В печерах праведних у світлі свічок гімни
Співають ті, що плачуть за Христом.

За хмарочос хова свій жовтий промінь
Світило, щоб з’явитись завтра знов.
Спи, Києве, стихає день і гомін, -
Надія спить у ризах … під вікном.

Urbs venalis – продажне місто (лат.)
Amicus Plato, sed magis amiga veritas – Платон друг, та істина дорожча (лат.)

Листопад – напитися й топитися…
Ах, П"єро – програв усе ущерть!
На завісі театральній китиці
Чимось теж нагадують про смерть.
"Жовтий лист" – банальність із банальності,
"Журавлі у вирій" – боже збав!
Ти б зіграв Октавіана Августа,
Але хтось його уже зіграв.
Ніч як ніч. П"янкі блакитні кучері,
Виє в підворітті Артемон…
Брівки, у гримасі закарлючені.
Вгору – вниз... Тіара і хітон…

16.11.2011

Коли зі слів пророчення святого
Зійде звізда на тлі біблійних драм,
Волхви з дарами рушать у дорогу –
Вклонитися Марії з Немовлям.

Сповите поміж вівцями в соломі
Передчуттями повниться єство.
Чи вже дано збагнуть – Йому, малому,
Який тягар віщує це Різдво?

Як страшно знать, що зраду вже готують
Уста того, хто руки цілував!
А хто співав натхненно алілуя,
Шугне у вир диявольських забав.

До скону світу матимем дилему:
За ким піти??
                    І, мабуть, неспроста...
Зійшла звізда над містом Вифлеємом –
Благовістить народження Христа.

1992

Мудрість приходить із часом?..
Хтозна.. Буває, і ні…
Як до горілки ласий -
Добре такому й в багні....

Хтось у розпусті тоне
(Берег у річки - крутий!),
Хтось до само́го скону -
Ні обійти, ні пройти…

Що тут порадиш, друже,
Та й не зарадиш нічим:
Свині лежать в калюжі –
Що́ їм Афіни чи Рим?..


16.11.2011

Не вкидати б хоч раз до гіркого, як відповідь, чаю
Модний цитрус (насправді звичайний лимон).
Між солодким обманом буденних розмов
Гіркота затаїлася, пізно її помічаєш.

Пахне листям, коханням, весною, розмаєм!
Ну, чого ж ти про листя й двох слів не сказав?
На терезах, як завше, всі «проти» і «за»
А вуста проголошують вічне «не знаю».

16/11/2011

Веселімось, братчики,
поки молоді ми!
Після юності дзвінкої,
після старості тяжкої
земленька нас прийме!

Де ви всі, котрі жили
в світі перед нами?
В небеса злечу до раю
чи до пекла шлях здолаю –
тільки б поруч з вами!

А життя – коротка мить,
швидко проминає.
Смерть приходить із косою,
забирає нас з собою
і жалю не знає!

Слава академії!
Професурі слава!
Кожен хай студент живе!
Хай студентство світове
розквітає жваво!

Чорнобриві та стрункі,
хай живуть дівчата!
Хай весніють і меткі
молодиці-ластівки,
навчені кохати!

Хай живе Республіка
і хто в ній при владі!
Хай гаразд живе народ,
хай ріка пливе щедрот
наших меценатів!

Хай навік забудуться
смуток та страждання!
Згиньте, наші кривдники –
кляті супротивники
молоді й кохання!

1997

…я – язичницькі звуки давно здичавілої мови…
із заснулих сувоїв сотаю стагнацій слова…
на примови мої перекуплені вкотре права
і чигають за кожним стовпом лихварі-словолови…
словожери чатують над кожним роздертим рядком…
повивальним мовчання рядном перемотують рубані рими…
на аорті моїй виграють прудкошиї хвацькі херувими
з пілігримів колишніх – з відтятим за лжу язиком…

…я пробуджений голос безмовних сновид,
трубний глас у пустелі твого безголосся,
я усе, що з тобою, мій світе, збулося…
діє-слова сконалого я недоконаний вид…

Ліс, приховавши
тепла останній порух,
дрімоту дрімле

(11.2011)

А час незворушно:
по колу, по колу…
Є речі,
яких не змінити ніколи.
І хто б намагався?
Я – сильна.
Я звикла.
Знов сонце, як щастя,
за обрієм зникло.
Вечірнього неба
ряхтить позолота.
Погасло вікно
у будинку навпроти.
Повернеться щастя,
як ранок погожий.
…А син мій –
ні краплі
на тебе не схожий.

2002

море буває миром-
ладаном для невтішних
дискосом і потиром
для відчайдушно грішних
море буває – мертвим
море буває – чорним
вичерпаним і стертим
в штилі буває
в штормі
маревом
сновидінням
хаосом і бідою
болю оціпенінням
море буває – мною…

Пробігла по зубах моїх оскомина
Од яблук, що знадвору батько вніс,
І їхній дух таким щемливим спомином
Проник до мене потайки у ніс.

Чимало за роки майнулі бачено,
А тут усе, як завше, – до ладу.
Від чорнобривців, бджолами освячених,
Здалося, непритомним упаду!

На мене мама дивиться склопотано:
«Чи хочеш пиріжків яких? – спечу».
А я сміюсь, словами залоскотаний, –
Всього ж бо хочу, навіть не злічу:

І пиріжків, і яблук на ослоні,
І щирих слів, забутих за літа...
Цілую вдячно мамині долоні,
Де кожна зморшка – рідна і свята.

1990

Я не вірю собі, я не вірю тобі:
я – блаженний;
на асфальті сидів, під дощем на суді:
кажуть темний;

перерізана персть, Олександр Олесь,
дзвін церковний:
це душа плаче десь, це одне із чудес
молитовних;

Я повірив – пішов, взяв одну із книжок –
заповітну;
я заліз у мішок прямо в церкві; знайшов
мене вітер;

я за сонцем тужив, пережована жизнь:
«Трава Вам вся!»
Вітер каже: «Зажди, що ти робиш, скажи?»
«Заховався...»

Coпiлкa чacy
Валерiй Гребенюк
Oгортає самотніть сопілку,
Тихо спогад у мрії луна...
Ще пригадує давню Фолійку:
На свята у пригоді була...
.
Жоломийка казково не грає,
Окаринки в зажурі мовчать.
І весілля жалійку минає,
На козбасі не грають до свят...
.
І бандури не чутно на ґанку -
У знедолі порвалась струна...
Посиденьок недільних поранку
Не збирає поважно вона.
.
Італійка самотньо заплаче -
Вже на ній не загратє скрипаль.
Скрипка - мрійниця, дивної вдачі
Відіграти воліє печаль...
.
А маленькі дзвіночки яскраві -
У весільних, червоних стрічках!..
Не лунають їх дзвони ласкаві...
Не ховають вельóн при свічках...
.
Щиру пісню тепер не співають
Тай на прощі не втягнуть стихар...
Давні дзвони у душах лунають,
Та гріхів надто тяжкий тягар!
.
А сопілка все мріє заграти -
Крізь тягар підневільних віків!
Та свободи, ще довго не знати
У кайданах паральських катів!


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21106281136

рипить повітря від морозу,
зайчатко тулиться до ніг
а місяць в теплому барлозі
тачає хмари на пиріг

ковтком саке зігрівши подих,
зоря паде тобі до рук
а ти, засніжене в дорозі,
із губ добути хочеш звук

сова, уздрівши щось пророче,
поїла з ляку всі слова
вовчиця дихає у очі -
сестра прадавня лісова

а ніч підморгує щомиті
і тягне в танці все хутчіш
туди, де душ 12 варять
4-градусний куліш

.

кришилась ніч в імлі бездонній,
палав морозяний міраж
а дуб все марив у безсонні
і бубонів свій отченаш

нас удостоїли великої честі
приймати візит:
Пані в Чорному приїхала електричкою
і нам навіть не подала руки

Він сидів у старій шухляді
пив каву й палив цигарки
його зморщене підборіддя
викривало його смаки

він був лише старим затертим блокнотом
на якому валявся старий рудий кіт
і шкіра на ньому обдерлась
аж до рудизни

Він чекав на Золоту Пані
в рожевих хмарках, –
дим згущувався
у старому австрійському готелі
під сурдинку кавового дощу…
дим з ментоловими портьєрами
і консьєрж
із запахом старого таллінського коньяку…

Але приїхала Пані в Чорному
на вороному коні, –
консьєрж
подивував її звички
пити каву
після чорної ікри

Пані була, однак,
не туристкою
під Новий рік –
Вона відвідала наше місто
щоб щось доказати усім
щоб доказати
що не існує
Золотих і Рожевих Пань
вона була екстремісткою
і навіть трохи фаталісткою
і колабораціоністкою:
Вона приїхала, щоб убити це місто
кавовою мушлею

Вона приїхала
щоб любити це місто
і загинути
під його сферичною кулею

Незалишай мене..без тебе я ніхто..
дай повітря свіжого окутавшись в пальто..
не покидай мене будьласка..прошу,молю,благаю,
моє сердечко знову на частинки розриває,
не їдь без мене в ті края де холодно до болю,
твоя на віки залишусь ..подай мені спокою,
без тебе я загину у сірій масі людства,
незалишай мене одну...нехочу самолюбства.
Без тебе задихаюсь,повітря тут нема,
але твої ці очі,зовуть на небеса,
окрилена любов*ю і подихом твоїм,
невідпущу ніколи,назавжди ти весь мій,
але покинеш ти мене... хоч любиш так без тями,
неможем бути ми разом..так сказано богами!






14.11.2011р.

Проходити в спільній змові
Не в двері, через вікно.
Увесь час в новій обнові.
Щоб вас не впізнав чи що ?
Непрохані мої гості,
Прогнати би вас мені.
Та ви затаїлись, млосні,
У темних кутках душі.

Я выйду на сцену хмельной и красивой,
Но шумный прием невидимкой покину.
Я кошкой клубочек гоняю игриво.
Я львицей твою расцарапаю спину.

Я вижу себя одинокой и слабой.
Ты знаешь меня холодной и сильной.
Я кошка – и падаю только на лапы.
Я львица, да лапы уже «износились»

Мне вечер подарит лекарство от скуки.
А утро расскажет у зеркала правду.
Я кошка, но помню хозяина руки.
Я львица, которую гладить не надо!


14.11.2011 год

Знаєш: колись підійду я до тебе
(підбіжу, чи просто звалюся із ніг)
І поцілую так, щоб знало небо,
Щоб навіть Бог дивитися не міг.

Щоби чорти від немочі замліли,
А янголи схилились перед нами,
Аби відчув ти невагомість в тілі
І висоту небес попід ногами...

То"колись", друже мій, ну а нині
Підійду - з усмішкою вітаючись,
Покручусь, мов лялька у вітрині -
І назад, у мріях захлинаючись.

14.11.2011р.

У серці пристрасті ущухли.
Здалося, серцем все сказав.
Нараз — моя сльоза у кухлі.
І ти, мов зронена сльоза.

Удвох ми зрадили надію.
Тепер, безкрила, квилить лиш.
Я з тих, що плакати не вміють,
ти, наче сльози, одкричиш.

Не причарований тобою,
хоч припадав не раз до вуст.
Ні, над пролитою сльозою,
за серце й розум не візьмусь.

А, може, з волі високості
у цьому світі загадковім
сльоза, яку пізнав, не гостя —
стрімка провісниця любові.
2011р.

хрускає під колесами
ця зима
чорний квадрат закреслила
і нема
в неї ні грама совісті
ні тепла
чітко заадресована
біла мла
почерком рівновпевненим
безнадій
лист без права повернення
певно твій

Бейкер-стріт загубила сон
у її найпевнішім місці -
Ватсон, Холмс і мадам Гудзон -
насторожі четвертий місяць.

Цілонічно по черзі втрьох
у дверне заглядають вічко,
а уранці на дверях - ох!,
знов танцюючі чоловічки!

Їх уперто малює хтось
пальцем, вимащеним у ваксі -
і нервується Шерлок Холмс,
і дивується доктор Ватсон!

Хоч надія зламати шифр,
як і водиться, швидко вмерла,
та здаватися не спішив
наполегливий містер Шерлок.

Набивав у чубук гашиш
і смалив у тиші́ цвинтарній,
щось вигукував часом, лиш
не "Уотсон, елементарно!"

Прапорцями значи́в міста,
поруч дати писав на карті
із депеші чи із листа
від професора Моріарті.

Ще етюди з кількох октав
грав на вицвілій віоліні -
Ватсон чемно перегортав
ноти пальцем у гуталіні.

15.11.2011

У рівень брів, сурмлЕних в нить,
Арабська ніч до зір п’янить.

Чадри серпанок, вільгість віч,
Вага округла стегон. Клич-
ний дзвін сережок, вій пітьма, –
Спивай до дна бажань дурман.

Тягучий спів, щербету смак,
Небес розкритий зодіак.

Халвою вабить пругкість пліч,
Бурштин і мед – арабська ніч.
У слів тенета на вустах
Метеликом піймався шах.

Стріла мечеті, джин і сич,
На таці фінікова ніч.

Тонке зап’ястя, вуж-браслет,
Пантери вигнутий хребет
Кинджально тне ліниву ніч.
Граційне марево сторіч.

Навислих зір дозрілий сік,
Перебродивши, небом тік.

Зникома таїна облич
В шафранних бліках срібних свіч.
Пісок і млість, перлинний піт,
Окреслений в жагу живіт…

У вистук серця – над і пріч –
Шахерезади пряна ніч!

15.11.2011

Ласкаво просимо в реальність,
Де із собою сам на сам
І колосок, і колосальність,
Любов, банальність і банан.

Ласкаво просимо у правду –
В свою, сусідову, чужу…
Ми вже, здається, навіть раді
Віки сваритись за межу.

Ласкаво просимо у дійсність.
А з неї дітися – куди?
Нас до калини тягне й пісні,
Немов п’яницю до води.

Ласкаво просимо! Ласкаво…
Насправді – нікуди просить.
А колосок превеличаво
Над колосальним височить.

2011

Загальний вагон –
краща схованка від людей,
Калюжа пивна,
недопитий у склянці чай,
Чужа голова
на рівні моїх грудей,
Чужа голова
на рівні мого плеча.

Я бачу себе
у дзеркалі цих зіниць,
Я чую себе
у шепоті цих розмов,
І руки мої
звисають з бічних полиць,
І тіло моє –
не тіло моє, немов

Увесь цей вагон –
рельєфи мого лиця,
І лише на мить
почую крізь стогін рам,
Як тихо дзвенять
у грудях чужі серця,
Немов у сумках –
дешевий базарний крам.

20.06.2010

від пазурів рветься остання надія на денці
підказки не треба грядуще одягнуто в кеди
не вгадана правда неначе покинута Герда
шляхами пустими простує а що як порветься
останнє терпіння знеструмлення десь на Грушевського

бо зради колишні ніщо як розхристана забавка
де рухів тремтіння було безпощадно ужалено
де клени й кленки давно як в опалі поржавіли
були криголамом що може всміхатись стознаково

це коло за колом не має чеснот і завершення
об заздрість ударено зразу чотири подушечки
котяче натхнення високого неба у смужечку
буває в клітинку тест- драйвами здуру застуджене
плітки- анекдоти на кшлат про поручика Ржевського

маразм сухотілий про вії повій пофарбованих
про гея і гейшу про зради чи перевантаження
примхливих очей що голі коліна розраджують
й « однаково» сходять до когось блакитними зорями