Звук потяга доноситься здалека
І волю відбиває звук коліс
Звикати до самотності нелегко
І хтось до боротьби з собою не доріс,

Печаль крадеться й хоче розірвати,
А ніч чомусь не спокушає сном
І як мені з собою раду дати,
Стиснуло в грудях і у горлі ком.

Нещадно на кавалки розшматує
Немає спокою і ладу у душі,
На настрій твій постійно я полюю
Знайди мене, бо досі я на дні.

Н.К…
Сльотливо, порожньо і сіро
Увись сьогодні та у шир, -
Моя нудьга не знає міри –
Хоч ти її утихомир!
Цілунком, теплим і жаданим,
Як не вуста – щоку зігрій, -
Тобі знедавна притаманно
Не позбавлять мене надій
На те, що буде гожа днина,
З гарячим сонцем між хмарин…
Осінній день у тім не винен
Що з ним нудьгую я один.
20.11.11

Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Твої очі – буденно-земні, як і вуха:
Маєш два, а не більше, і ніс в тебе є.

Ти земна до дрібниць, до найменших деталей,
Бо у тебе є ноги, також і між ніг,
Є волосся і брови, і вії так само,
Маєш спину, сідниці, все так як у всіх.

І за це я люблю тебе, хоч і не тільки,
Маєш повно принад, маєш повно плюсів:
Твої вигини, стегна, палаючі щічки,
Твої губи червоні, рожевий язик.

Твої зуби, як сніг на вершині Говерли,
Твої груди, як груші, кажу ж бо «земна».
І допоки з тобою, кохана, не вмерли,
Мусим цим скористатись, причому – сповна.

Дзвінок за дзвінком, та знову не ти
Хвилини в надії тяжіють,
Безглузді примари, думки в маячні
Надумані сумніви сіють...

І плавиться час, спливає у вік,
Минає можливість жити.
Ціна відвертості, мабуть рік,
За це - варто щирість убити.

Навіщо втрачати, що довго плекалось,
Що так забувалось, та збулось на мить,
Насильно роки тебе я зрікалась,
Та все ж ти мене зректися не зміг...

О, цей вертеп, таємниця, табу!..
Щиро кохаю, й коли в це не віриш –
Не пожалію вухату юрбу,
Та й промугикаю голосно вірш.

В руки сміливо гітару візьму,
Бренькну оте, що у юності вчив…
Хочуть – хай садять мене у тюрму,
Щоб твій під’їзд від пісень відпочив!

Ви поспите без моїх серенад…
Та вже невдовзі відпустять мене!
Знову влаштую і залп, і парад,
Знову «теракт» проти мене утне

Дама, що поверхом вище живе:
Не викидатиме з місяць сміття…
Потім піджак мій обіллє й порве!..
Та вже немає назад вороття!

Так тебе палко кохаю, люблю!
Хай про це чують… та тільки не всі:
В дальнім районі я… маю сім’ю
(Спокій потрібен дружині й дочці!).

Знай, що якби я тебе не кохав,
Я б і не клюнув на цю дрібноту…
Крихітко, я й не таких обіймав!
Нині – всі геть, і – ату їх, ату!..

Я все роблю, щоб свого домогтись:
Буду дбайливим, щедрішим за всіх.
Тільки… від мене з одним відчепись:
Кидати жінку – непрощенний гріх!

…Звісно, скажу, що дружина - товста,
Звісно, нероба, ще й бруд розвела…
Ти ж статуетку на місце постав –
Хай там стовбичить, де вчора була!

Що, коли й ти (так буває, повір!)
Зробишся прикрим її двійником?..
Дві статуетки – то вже перебір:
Несмак стоятиме рівним рядком!

…Під твої вікна ліхтар засвічу
(Зорі сяйнуть зі сміттєвих баків!).
Гнівній сусідці букета вручу:
Мабуть, до рідних пора берегів…



22.08.2010.

Попід небом радянським в їдальні сидів,
поїдав за копійки належне,
щойно гречку дешевим портвейном запив,
як почув, що ми вже незалежні.
І без бога прожити й нужденних спасти
ми змогли на початку століття,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
Нині нових примар зажадали дійти,
душі новим дурманом зігріти,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
По спіралі історія п"яна пливе,
розкидає химерне зерно,
і старе перероблене знов на нове,
і на зміну ла*ну йде ла*но.
І, як знову з верхів нас до раю вести
чергові зажадають істоти,
плюну знову на той балаган, як завжди.
Я завжди буду проти. Проти.
Я -- прокляття режимам, ідеям, верхам;
як всіма ними проклятий буду,
тоді й матиму щастя, що, може, роздам,
отому божевільному люду.

Сапфірний шрамів блиск жіночих рук твоїх,
що мріяли про все, що мушу я любити
тепер, коли ніхто не бачить більше їх,
о зранена. Горять, як ти дотепні миті
твоїх нестримних днів. Напевне знала ти,
що мальва зламана дивацька невідома
оживить нині те, що п"яної мети
не дійде до пуття, поетко невагома.
У карі й сині ми в дотепній тиші цій
поглянем ніби знов, допоки осінь сива
не приспокоїть нас, не... Не щезай , постій
на хвильку стиглу ще, забута незрадлива.
Розкажеш про добро, і чернь, і млу підпільну
-- всміхаються ж-бо нам обом ясні тумани!
Ні, краще смерть навчи невпинну сіять вільно,
а не любов, котра дедалі в серці в"яне.

Коли погасне захід доконечно,
щоб дать світити п'яним ліхтарям
бульварним, вийде він, укотре гречно
сказавши ночі "Знову радий Вам".
І гляне ввись -- де, куполом обнявши
наш світ навкруг, небес простягся степ,
на іскрах зір вони, натренувавши
хитрезну спритність, як старий вертеп,
виставу творять знову нескінченну
-- діставшися не знати як до зір
(хто сам не тямить, як, хто достеменно
навіщо, знає, й чом) з прадавніх пір
з зорі на іншу зірку скачуть; диво
химерне це спостерігають, щоб
аплодувати їм, тут, унизу, поштиво
всміхаючись, і хитрий телескоп
їм не потрібен, щоби бачить ясно
стрибаючих -- геть близько ті і ті,
й не намагайся, смутку мій незгасний
спинити їх, сказать щось їм, внести
якийсь хоч лад у дійство незбагненне
-- хай перестрибують, нема їм ліпше, як
блукати від Алькора до Альгени,
з Касіопеї -- знов на Аламак.
Так, я люблю це марення яскраве,
найкраща із усіх коли одна
вона мені, над тисячі, ласкава,
таких Вона, як і сама вона.
У різні боки рухи безтурботні,
аж кілька ген у напрямах чітких
летять та інших кличуть; дехто згодні,
але не хочуть кидати своїх
улюблених Денеба чи Алькора.
Якби сягнуть до них і станцювать
по зорях так, щоб боса Айседора
лиш з подивом застигла; тісно, знать
для мене там. Та сонць рожеві вири,
червоні серць, багряні вири мрій
несуть кудись, несуть крізь ночі сірі
туди, де ранки поряд твій і мій.

Я знаю, знаю, думаєш про мене –
Про це у гаю пташка жебонить
На «їжачках» сосни вічнозелених –
В`є співом ласки доленосну нить,

Що так невидимо оповиває
І гріє серед холоду зими,
Вона сердечні рани зашиває,
Зшиває нас із «я» і «ти» - у «ми».

Крізь кілометри тисячні так зримо
Душа екраном світиться немов,
Де вії сяють нитями ясними
І очі випромінюють любов.

20.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

я памятник собі замовлю, з чоколяди,
на білий постамент бісквітного коржа.
ти явишся, такий весь в образі де Сада,
голодний і страшний від надміру бажань.

почнеш із голови – оближешся нахабно,
і білий шоколад надсадно захрумтить.
це ж ніжні льоки-блонд, їх треба їсти зґрабно -
не патики гризеш і не стальні дроти.

о, руки не чіпай, невже ще не наївся...
каблучку залиши із правої руки -
у ній желейний страз!..от ненажера бісів,
скажи мені, за що люблю тебе таким?

ну, як тобі шедевр, не знудило, де Саде?
я знаю, що смачна в бікіні із нуги.
та доїдай, не злюсь, нема з тобою ради...
і зуби забери зі справжньої ноги.

Вагітна Муза плаче цілу ніч,
Стікають сльози на подушку римами.
Міняються місцями «так» і «ні»
І губляться між сенсами й причинами.
У сумнівах минає сонний час,
Сідає поруч мрія перелітна…
А хтось іде з букетом на Парнас,
Бо знає: Муза Музою вагітна.

2011

Знову імлою окутана осінь
Зняла перуку печальних дібров,
На золотаву уклалася постіль
І задрімала, на хвилю немов.

Очі відкрила, а скроні берізок
Іній іскристий нараз посріблив ,
Навіть листочків іржаве залізо
Стало неначе казковий відлив.

Тиша ступає криштальним ефіром,
Хрупає висі морозяний хрящ,
І у зимовий вдягаються звірі
Одяг у тайній гущавині хащ.

Шле криптограму настійливо дятел
В надра потоками кореневищ,
Хоче достоту сердега узнати
Скільки лишилось до віхоли грищ.

Вітер пронизливий відповідь виніс
На поглинаючий розсуд ріллі :
Обрієм кінь набігатиме синій,
Знай , - то несеться зима у сідлі.


20.11.11.

наніч кава з молоком
солонуватого щастя присмак.
досить триматися одинаком
ідеалу шукати в надщерблених призмах.
досить,як в омут, кидатися в крайнощі,
життя поділяти на біле і чорне.
вчись дивуватись повсякденним радощам,
якими твоє існування повне.
вчися по-справжньому дивитися в небо,
зустрічати гостей,проводжати осінь.
лишати все лише краще для себе
з того,що сонце тобі приносить.
грійся дощами, смійся хмарами,
пливи до безпам'ятства сивими водами.
кидай свої звички перейматися чварами,
пробачай образи,тішся свободами.
милуйся веселкою,люби віддано,
забувай, хоч іноді, про свої справи.
користуйся часом не дверима, а вікнами.
долай гравітацію, будь винятком з правил.
втрачай пам'ять, відновлюй враження,
забивай на принципи (на чужі особливо).
приймай рішення твердо і зважено,
святкуй обережно, керуй сміливо.
за телевізором не бараній,
виколупуй знання із закутків світу.
знаходь свою долю, розчиняйся в ній,
будуй свій космос, виходь на орбіту.
танцюй,як востаннє, цілуй, як вперше.
тримай за руки, дивися в очі.
кожного дня сам себе перевершуй.
межуй те, що треба із тим,що хочеш.
допивай свою каву, лягай і думай
про все,що билось об тебе, мов град.
сам вирішуй, твори, видумуй.
слухай серце.не слухай порад.

Поквапся. Стерня нервує. Й занедбане поле. Вдома
Сконало нікчемне літо в оточенні горобців.
Мені ще тоді (до сходу) було вже давно відомо,
Чого в польовім безсиллі ти понад усе хотів.

Зі сходів - поштових скриньок - лелеки. Сумнівна зграя.
З'являлися, як примари. Дзьобами у снах трясли.
...Побачив мене (на листі) - в обличчя тепер впізнаєш.
Птахам не показуй тільки, коли ти буваєш злим.

Й не дихай мені в долоні: їх вже обпалили жовтні.
Губами своїми в'їлись, тавруючи холоди.
Ти хочеш маленьку доню? ...Я - сіра, а очі - жовті.
У соняшнику зимую. Я тут не живу. Іди.
2011 рік

непевний, як вранішнє море,
гострий, як влучне слово,
нестримний, як ехо у горах.
так радісно, світло і ново
обпік мене і розбився
на тисячі сонячних зайченяток
твій погляд. так народився,
мов зірка нова, наш початок
2011

Молитва тіла вигорала танцем,
Надривним і багряним ля-мінор.
Губив тональність, страчуючи шанси
Прощань, повернень, видихів. Зостався
В безчассі меж минувшини узор.

Не танцювала, а жила у рухах,
З подолу сукні квіткою росла.
Підборів вистук, як хорали слухав,
Не жінкою, а захмелілим духом…
Палила серце огином крила.

Червона сукня, як вогненна кара,
Постави рух, напнутий в тятиву.
І кожен крок по лезу чи по хмарах,
Бруківки біль з підборами у парі,
Червоний вихор протинає млу.

Кинджальним сном розрізана усоте
Уявних нитей видима вуаль.
Вогонь гітари, скрипки ніжна цнота,
Танечниці кармінний трепет-спротив –
Осіннє танго плине тінню. Жаль…

20.11.2011

Жені Бурштиновій

За вертепом літ і ліри
од розчавлених воріт
плине бранцем, наче віра,
ПАНАЦЕЯ та, що від...
Грецький профіль... Каре око.
Руки - часу вітряки..
За стрімким, як лихо, кроком
неминучості витки.
У житті, немов у житі, -
мертва тиша і жага,
доки час несамовитий,
доки доля в берегах.
Герми вказують на "кепсько",
підкосились ніжки див.
Вдар об поли, діво грецька, -
хтось до тебе наслідив...
Годі ліків на ідеях,
де заміс - бальзам і тля.
... Ріже коси ПАНАЦЕЯ -
та, що від, а нині для...
2011р.

Всё дело во мне.
В засохшем лимоне на дне неподаренной чашки.
В последней растаявшей капле любимых духов.
В забытой на спинке кровати счастливой рубашке.
В стихе, что написан про странную суку-любовь.

Всё дело во мне.
Не веря, безропотно обе щеки подставляла.
Без устали билась и билась в закрытую дверь.
Бессонницу в гости звала, выпивали немало.
Душа за семёркой печатей закрыта теперь.

А что о тебе?
Досталась допитой до самого дна без остатка.
Сумеешь дождаться рождения новой весны?
Поверишь, что пахли цветы до безумия сладко.
Поможешь исполнить красивые вещие сны?

9.12.2010 год

Менший біс роззявив рота і старому бісу каже:
«Нум, ходімо, полетімо осяйній Інані в лоно!»
Полетіли до Унука, там Інану ухопили:

«Шляхом, що лише для тебе, ти підеш в підземне царство!
5Шляхом, вимріяним серцем, ти підеш в підземне царство!
Підеш до Ерешігалю, підеш у підземне царство!
Скинь свої розкішні шати – і зіходь в підземне царство!
Осяйну ти діадему скинь з волосся – сходь під землю!
І чарівність всю приємну – всю ізкинь ти, сходь під землю!
10І зніми із ніг браслети ти коштовні, сходь під землю!
А коли під землю зійдеш… [дефект тексту]

Осяйна Інана вільна, звільнена сяйна Інана!
Віддала вона за себе друга юного Думузі.
«Накладімо юнакові пута преміцні на ноги!
15Накладім йому колодки і на руки, і на шию!»
Гострого здійняли списа в юнака перед очима,
І залізнії сокири вже біси довкола точать.
Юнака вони підводять – юнака вони садовлять:
«Одяг з нього іскидаймо, нумо хлопця підведімо».
20Юнаку зв’язали руки, боляче йому зробили,
Голову йому зв’язали – власним одягом зв’язали.
І здійняв юнак до неба, і здійняв до Уту руки:

«Уту, друже мій, юнак я, ти мене повинен знати,
Бо сестру твою я маю в себе в домі за дружину.
25Та вона зійшла під землю, 26щоб звільнитися, лишила –
Навзамін мене лишила під землею,
Уту, ти правдиво судиш, тож мене не підведи ти,
Дай рукам подобу іншу, тілу дай подобу іншу!
30Дай із лап мені бісівських – дай втекти мені на волю!
Наче гадина, що в’ється по долинах і по горах,
До сестри до Гештінани хай живим я утечу!»

Уту витер його сльози,
Дав рукам подобу іншу, тілу дав подобу іншу,
35І на гадину повзучу він його перетворив,
Наче сокіл, що на здобич рине стрімко,
Він в оселю Гештінани перелинув.
Ледве-ледве Гештінана, ледве глянула на брата,
Щоки геть собі роздерла, носа геть собі роздерла,
40Поглядом блука довкола, одяга жалобні шати,
Завела жалобну пісню, завела над юнаком:

«О мій брате, о мій брате, ще ти днів своїх не сповнив,
О мій брате, о пастуше з Амашунгалана, ще років своїх не сповнив!
О мій брате, о юначе без дітей і без дружини!
45О мій брате, о юначе без товариша і друга!
О мій брате, о юначе, ти для матері нещастя!»

А біси довкола рищуть, скрізь шукаючи Думузі.
Подає біс менший голос і старому бісу каже:
«У бісів немає тата, у бісів немає мами, у бісів рідні немає.
50Ще звідтоді, коли небо із землею розійшлося,
Ви завжди довкола люду стоїте, мов огорожа.
Добрих діл вони не чинять, ні добра, ні зла не знають.
Хто без власної оселі зміг від нас живим піти?
Ми до друзів не підемо, свояків ми оминемо,
55Пастуха підем шукати до оселі Гештінани!»
І біси у руки плещуть і на пошуки рушають.

Гештінана не устигла припинити свого плачу,
А біси вже прилетіли в дім до неї:
«Де поділа свого брата?» А вона не каже й слова.
60Болячками вкрили стегна – а вона не каже й слова.
Їй роздерли все обличчя – а вона не каже й слова.
Поздирали з заду шкіру – а вона не каже й слова.
Їй смолу залили в лоно – а вона не каже й слова.
Не знайшли Думузі в домі, в Гештінаниній оселі.
65Меншний біс здіймає голос і старому бісу каже:
«Нум ходімо, полетімо до прекрасної кошари!»
Полетіли у кошару і Думузі ухопили –
Все довкола обходили, все довкола обшукали,
Поки в осяйній кошарі не угледіли Думузі.
70Проти юнака без дому підняли вони сокири.
І ножі на нього точать, і паркан його розбили.
І сестра ридає гірко через братову недолю, і блука, як птаха, містом:
«Милий брате злі нещастя я б за тебе понесла…»

Той день на інші був не схожий
На тлі побляклому небес, -
Пройнятий стужею до дрожу,
Притих він злякано увесь.
В передчутті обіймів бурі,
Гнітився долі тягарем
Від ранку втомлено й понуро
Межи будинків та дерев.
Укритий ковдрою туману
На ложі прілої іржі, -
Лежав безсило він і танув
Теплом у грудня на межі.

20.11.11

Ты господин Никто...
В Тебе, есть Все!
Струится свет из Твоих глаз,
Слова Твои несут Добро.

Мысли Храма Твоего чисты.
Льются из родника прекрасного святого
мелодией истинной Любви
Благословляя мысль каждого Добром творящего.
2011г.

ІV
І подих осені останнім жаром -
всього того: з Далі і Ренуаром -
майне з її зіниці на осонні
в обійми несподівано безсонні,
до крику-спалаху понад зимою
над білою, до березня, прямою,
її жагою за його порою…


2011

з листопаду в грудень
перейшов маруда -
несміливий сніг.
притрусив огуддя,
і казали люди:
«то не сніг, а сміх»
і заплакав гірко
перший сніг, із гірки
повтікав нараз.
то ж даремно санки
із самого ранку
готував Михась.

Як веселка дзвінко-сміха
в пересмішеному лісі,
де бузок за сонцем біга’,
де черешня в чорній ризі;

де в потічка вічка сині,
де кульбаби, як дівчата,
бджолянисті чисті скрині
мед ховають непочатий,

віддзеркалюються роси
в намантаченому лезі,
де зірки, упалі, в просі
з цвіркуном сюрчать по черзі,

де жує корова літо,
коропи в намулі стогнуть,
посивіле плаче кійло
і віщує сонцю когут,

буда пса, де дрова стосом,
кіт від баби навдеранці,
там, де курява за возом,
мов міцна сивуха в пляшці,

на вагу сумління кожен
крайчик хліба, чинять тісто;
як човни в причалах Божі –
на стовпах лелечі гнізда…

під туманом вербам сонним –
став розчісує волосся;
на штахеті глечик сохне,
кварта висить, де колодязь…

де звисає дощ на віттю,
на воді від крапель – кола,
наче десять заповітів –
українська рідна мова.

Прийшла пора - поет траву косити мусив.
Ліниво розвернувся - кров у тілі рушив!
Покоси клав...
Дихнув дурману трав -
кохатись закортіло вмить.
Прибіг додому - до дружини муркотить...
- Чого це раптом ти такий шалений? -
дружина запитала.
- Та от набрався сил, надихався я літа...
- О! І справді пахнеш, ніби квіти, -
зашептала, -
іди, іди до мене,
мій метелику НАДХНЕННИЙ*...

Назавтра до свиней... Хтось мусить й це робити.
Гидливо порався й не дихав...
сморід, гній...
Відмучився і до дружини знов тулитись:
пожалій!
- Йди геть – медів не буде, - дружина гудить, -
бо від твого НАТХНЕННЯ мене аж нудить!

*Детальніше обгрунтування див.Публіцистика - Записки неграмотного.
2011

Він розправив аркуш гордовито,
й траурно-співчутливо почав:
«Ми зібрались – і дорослі, й діти –
в пам’ять про усіх, хто постраждав

від системи тоталітаризму…
то-та-лі-та-риз-му (ну й слова!),
від Голодомору й сталінізму…» -
доповідь чита, аж упріва!

«Ми сьогодні знаєм, що відбувся
в ті часи страшенний Геноцид…»
(склала текст «співавторка» Маруся –
аж йому в горлянці деренчить!)

«Прокотився селами Вкраїни
репресивний сталінський каток…»
(Треба ж це читати без зупину –
дай води, Марусю, хоч ковток!)

«В ті часи, в країні нашій милій,
процвітав…такий собі… «терор»…
(Ну, Марусю, це в твоєму стилі –
ти мене, Марусю, не позорь!

От, понавигадують словечок!
А у мене ж місія така:
відкриваю вшанування вечір;
місія, скажу вам, нелегка!)

«Колективізація насильна…»
«Чорна дошка (Маню, поясни?!)...
Отака машина ре-пре-сив-на»
(ну й слова – немов жахливі сни!)…

Тягнеться та доповідь, мов жуйка
(хоч би був удома прочитав!)…
А Маруся, стримано і струнко,
збоку стала й текст перегорта…

І коли зганьбився привселюдно,-
процідив «глибокодумно»: «...дь!
Не могла вже не таку марудну
доповідь для мене написать…»


27.11.2009 р.

Затаила дыхание осень- безропотно ждет приговора.
Я покладисто с ней эту участь ее разделю...
А начну я, пожалуй с желтоглазого мутного взора,
И прохладный, но терпкий осенний коктейль пригублю.

У просторі витає вірус часу,
Хворію днями, що марно минають
Годинник рахує хвилини скидає в масу,
Дві стрілки в напрузі постійно тримають.

Немає неба тільки сірий панцир,
Крихти позитиву холод розчавив
З примусу закинута в зимовий карцер
Життєвий плин ти мій спинив.

Ще час у серце нам вживили
Очам годинник відбиває ритм
Всередині рахунок безупинний,
Лиш вічне почуття збиває звичний хід.

і так пусто без тебе одній на землі
і земля у зимі
я - гора та лавинам утратила лік
білий спокій у серце крижиною ліг
загасивши кармін.

і так холодно чути долоні моїй
порожнечу зими
я сную між руїн я живу між руїн
і настільки тонкі у чекання краї
що зірвуся за мить.

освіти осіни бо зникає земля
у без _тебе_ зимі
у завії блідих сонцемісячних плям
хто ж тебе так надовго і люто закляв
неприкаяний мій?

"Такой внутри комок"...(из цикла"Мой друг")

Я не болен, но и вовсе не здоров…
Быть может жизни рок,
Быть может ослепленье,
Быть может… просто наломал я дров!?
А может осужден в быту лишений…

И не разборчив я на людях и с собою…
Такой внутри комок,
Как бездна искуплений!
Как будто что-то не готово к бою:
В моей душе… быть может ссохлись вены.

Может я дурак?…, то думаю, что можно
Себе урезать срок,
Хоть нет на то прощенья!
Но если… болен! То мне ничуть не сложно,
Но коль здоров, то …

наварил варенья…,
мой друг.

Віднови мене, Боже, благаю...
І нехай я прозрію Тобою,
серед хижо-голодної зграї,
що зоветься сліпою юрбою
хай відкриються очі широко,
і напружено слухають вуха
плин живого життєвого соку
у артеріях сильного духу.
Не дозволь же боятися більше...
У студених лещатах морозу
хай любов гріє серце сильніше,
очі зрошують щирості сльози.
Віднови мене, милий мій Боже,
на землі я не звідаю раю...
Хай ця згуба мене не тривожить -
Ти зі мною вовіки, я знаю.

2011

Ніколи, милий не кажи "ніколи"...
З дитинства знаю - буде навпаки:
Багаті - з бідних, а герої - з кволих,
Котрим ніхто не подавав руки.

Ішли вперед і досягли багато,
Переступали через біль і плач,
От тільки для кохання штамп Нон-грата
Таке життя дарує...ти пробач.

Я це кажу, бо точно знаю, милий -
Сама уздріла штампу видноколи,
І зрозуміла,милий,зрозуміла -
"тебе кохаю" не скажу ніколи...

Зіпралось плаття і видно груди:
Полився сором крізь теє сито.
А дивні люди облили брудом,
Що гріх на тебе рікою витік.

Червона нитка стискає вену,
Зриваєш кляту завзято й дико.
Сльоза нестримна, палка й шалена,
Спадає легко, злітає криком.

Фірмові мешти затопчуть грізно
Твої бажання, думки і мрії.
Бо то все — люди, а люди різні,
Вони повчати хіба що вміють.

Зірви ту сукню і гордо, сміло,
Вкажи тим людям на груди голі,
На голу душу, на голе тіло.
Зіпралось плаття - зіпралась доля.


19.11.2011р.

день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
осінь довге намисто пояснень низає на душу.
хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

через зебру доріг під підборами наміри задумів
одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…

Я залишу трішки ще на потім...
Недолюблю... знаком запитання...
Недодам на краплю в тіло плоті...
Приховаю в затишку кохання...
Недопишу вірша лиш на риму...
До очей не пущу на відтінок...
Лиш на день залишу в серці зиму...
Декілька не розгорну сторінок..
Може ти доповниш що лишилось...
Відповіддю будеш поміж крапок
Тілу спраглому свою відкриєш щирість..
Увійдеш коханням в теплий ранок..
Віршу подаруєш новий подих..
Очі доцілуєш до безмежжя...
Зиму відштовхнеш.. весняний дотик...
Подаруєш серцем обережно..
Дочитай мене до епілогу....
Два доповнення.... два серця .. дві дороги....

по падолисту смерть і пародисту,
бо так розпорядилися ПееМ.
щоб у чужі вірші не думав лізти
і не препарував двозначних тем.

а то пародії в інет клепає здуру.
нехай дістане корисний урок:
смерть пародисту! геть клавіатуру!
і ручку геть, і гусяче перо...

по падолисту згинуть пародисти -
у ліриці зав’язнуть накінець.
та хтось тихенько до весни під листям
гостритиме старенький олівець.

Молюся тихо Богу,в той же час до чорта посилаю.
В душі не лишилось нічого, тільки пекло вінчане із раєм.
Колись говорила про біль - стерлися з пам"яті рани.
Тобі говорила, що мій - я так нічиєю й не стану.
Відкрита усім до останку - себе прочитати не можу;
Боюся лишатись до ранку,мовляв не впізнають, може.
Не вірю у Бога, ні в чорта, не вірю у те, що є віра....
Я склала життя у когорти й забути мов сон хотіла.
Хотіла прожити спочатку,мелодію вже прожиту,
от тільки ходити задки тоді би прийшлося навчитись.
Думок в голові багато, та всі не підходять тепер -
Я просто хотіла кохати, та вірус кохання помер.

Долина сліз. Життя – долина сліз.
Сьогодні я своє уже відплачу…
Ця осінь, Господи, така гаряча,
Навіщо ж, людоньки, збирати хмиз?

Бо що мій біль у вироку осуднім,
Сорочки шмаття і солоність щік?
Чужих обмов гадюччя в'яже вік,
І я не я, а лиш рубці і руб’я.

На тлі осіннім у багрянці риз
Юрба шаліє, озвірівши ґвалтом,
І кожен враз є божеством і катом.
…Мені так страшно…
Не збирайте хмиз…

18.11.2011

Кров під корою хрипіла: «Рятуй!»;
гора розгорілась нарАквиця;
жОвна жоржини прожовкли; в міртУк
зірки полохливі ховаються…

жимолость: в жилах біжить журавЕць,
згорає гнів, голос геранії:
«Джигавки, бджоли і джаз навпростець».
Промінням стікає день зранений…

Спалахи темряви в чорних човнах,
на віях фіранки цератові…
вітер споріднений, став у мочах
Дніпро – проковтнув секвестрАторів…

Перець горів у вогні, нендзорі
як ті зірочки, що у загороді…
місяць у небі, немов оберіг,
і смерть, що прийшла в гості зАгоді…

Чара, чаклунське сполучення слів,
злиття літер, хриплі регалі…
Вірш – замовляння, пророцтва носій,
кодований грім в римі, гарпія…

Зміст – другорядне у вірші, із букв
буття синтезуються в істини,
зімкнення сенсів у космос; набув
знання: вірші – з видихів місиво…

Розчеши мої коси, вітре!
Заплети у них квіти й небо -
Хай я вільно лечу над світом.
Чи вільнішої волі треба?
Розфарбовую дні і ночі
В тепле сонце,
Зелені трави,
Бо я в осінь іти не хочу –
Літа любі мені заграви.
Як світанків рум’яні личка
Любо-любо цілують роси,
Так туманів ранкових стрічки
заплети но річкам у коси.
І неси мої мрії, вітре,
До далеких отих галактик,
Де ніхто їх уже не витре,
Не посадить душі за грати.
Розчеши мої коси, брате!
Заплети у них сонця промінь.
Ми народжені, щоб літати,
І закохуватись до втоми,
І з нічого красу творити
До безмовності,
до судоми.
Ми народжені просто жити –
Ми ж бо знаєм з тобою, хто ми…

ІІІ
До жінки в листопадовій печалі
додати трохи коньяку, і сталі
у погляді на хугу за вікном,
її журбі високій в унісон.
...........................
І, не потрібен жоден Купідон,
аби вона зняла із себе шати, -
...........................
було б кому в скорботи скарб відняти...

2011

Русяве щастя молоде й веселе
Моєї не покинуло б землі.
Не сумували б люди й журавлі,
Воскресли б, як одне, загиблі села.

І час розвіяв би туману пелех,
І сяяли б клейноди і шаблі.
Ми на вітрах не впали б, як малі,
Бо нам ніхто й соломки не підстеле.

Чи справді завинило плем'я враже?
Де обіцянок завчені пасажі
Летять, як ластівки, до ясних зір?

Мій друже, чуєш, ти мені повір,
Якби на світі царювали квіти,
Любили б ми і вірили, як діти.
2007

Принеси с собою желтых, осенних листьев
Собери их в подол старой, поношеной юбки
Еще влажных от росы и, как ты, не отошедших от ночи.
Просыпь немного на пол озябшей маршрутки,
Назови мою улицу внезапно и громко выстрелив
В серые, повседневные взгляды попутчиков
Не разневав, не удивив,- ожесточив.
____
Рассыпь их на полу моей квартиры
Покажи мне как это, когда на улице осень.
Опои меня миром, отрави меня миром
Золоти, серебри, трепай мои волосы
До блаженного забытья, до трещин в бетонной стене
Что б не вспомнить от своего до твоего имени
И если спросят, чего бы хотелось мне,
Я бы сказала: Попасть под осенний ливень!
Принеси мне хотя бы листочек, прошу.
Дуновением ветра опусти на бумаги,
Спрячь под подушку, положи в карман.
Пусть он станет холодным глоточком отваги
Невинный, беспомощный талисман,
Частичка осенней влаги.

Глибоким небом скреслого Дніпра
Пливе крижин білясте хмаровиння.
Таки пора вже, березню, пора
Здолать зими потуги половинні!

Завальсувати немічну стару,
Щоб з неї піт зацюмрився струмками,
Щоб не могла здійняти кволих рук
І довго ще приходила до тями.

2004

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?
--------
Вірш Рільке переклав Микола Бажан

У житті так слизько часом... Ожеледиця...
Листопад бере за жінку Осінь золоту.
Перекотиполе трохи зосередиться
і вдягне весільну ранком радісну фату.

Знаєш, попри смуток ти тепер запрошений:
чистого повітря п'єш хмільний напій.
А зима сніжинками, наче на горошині,
їм готує постіль вже - подарунок свій.


19.11.2011

Всіх знать не знаю я чомусь
Там буде вітер де є хвиля
І буде дощ там де роса
Но знать я їх не знатиму
Вони приходять без кінця

Коли блукав по лісу я
І бачив їх, поривом вітру
Серце накриває
І душу мохом застилає
Чому так шкода їх мені ?

Та вжеш між ними і малі
А всі на вигляд як одні
Вони всі бідні, бідні
Як один
Чому так шкода їх мені?

Я хотів допомогти
Хліба дати і води
Сам я бідний як вони
Все дав що мав для них тоді
Чому так шкода їх мені?

Вона – дружина поета.
Може, колись репресованого
Нею і подружнім життям,
Коли шрифтом пахла нова газета,
І пахла любов’ю, притаманною
його віршам.

Тепер ті рядочки пожовклі
Вкарбовані в шпальти
Самотнього серця.
І думка в душі удовиній
Не змовкла:
Невже ж то оце все?..
Невже ж то оце все?!

Ох, треба було не просити
Мовчати безсонне перо
У нічному затишші.
Уваги до себе не потребувати:
Хай пише, хай пише,
Хай пише, хай пише!..

Загляне вже вкотре
До нього в чернетки:
А, може, там лист…
Ну, хоч поміж рядками!
«Земний мій, законний мій,
Любий поете!
Талант визнаю твій.
Як жаль, що – з роками…»

13.03.1997.

Все твои волны и
бури
прошли надо мной
Слез не осушат
муссоны,
не выклюют птицы
В горестной мгле
ненасытной лишь ей
не
годится
Радовать глухо
прикрытые
масками лица
Плачем ли вздохом ли
выдать что ложен
покой
Капает воск на
озябшие
пальцы. Молчат
Двери не ведая
скрипа и
прикосновенья
Липко, тягуче в углах
разливаются тени
Сыростью тянет от
дней
беспросветно-осенних
Полно глумиться и
веровать в зыблемый ад

Знову вечір осінній, танцюють оголені тіні.
Методично годинник протореним шляхом крокує.
Я самотність рахую: складаю докупи хвилини –
І щоразу те саме: вона у безмежність прямує.

Світ без Тебе тісний, кожен рух беззмістовний і зайвий,
Очевидний, сумний, передбачуваний до деталей…
Десь в далекім вікні неслухняна, зваблива й ласкава.
Я ж сьогодні один. Час сьогодні надміру тривалий.