Чорнозем пінний в зливі – в моїй крОві,
крутіж Росі – в Русі – ґвалт, крик зчинив…
я віддзеркалююсь в очах корови,
як різкою її б’є череднИк;

степ за щокою – моє серце гріє,
струсили з лапок коники росу,
лягла під місяць вигоріла брила,
сховалась тиша в захмелілий зруб;

упала ніч, як з груби кочержИлно,
кульбаби з панні в пестощах зривав;
нажите жито, з жимолостю жили;
мурашник, мов чорноземний оргАн;

утамувавсь у зАв’язі ліщЕбник,
і верхньою губою небокрай
до носа сонцем дістає, священна
Вкраїно, із обійм не відпускай;

дзвіниця б’є, навколішках вертепник,
на гронах грому посмішка Христа;
на Твої зморшки молоко ллю тепле,
і промиваю рани соком трав;

горять смереками свічки медові,
лавандою пропахли крила у
рибалок; моря шерехатий кОпіт;
у Тебе, на руках Твої помру…

Калиною вагітна; горобцями
обтяжений борлак; зігнувся кряж
ДемІр-Капу; я обнесу копцЯми
всі рОдимки твої; за руки взявшись,

ми входим’ одне в одного назАвжди,
лежу на віях і гойдаюсь; чи
не зле, як почуваєшся? Аж зашпори
заходять в серце, коли ти мовчиш…

Дерева рвали на собі волосся.
Сичали пересохлі їх вуста.
Все, що минуло, зникло, знебулося,
Здіймалося, воскреснувши, з хреста.

Колючі брови небо напинало,
Повіками тріпочучи, мов птах.
І кожен лист, як грамота пропала,
З-під шапки запорожця вилітав.

2011

Середньовіччя - вічне. Як тоді,
Пливуть тумани сонні по воді,
А люди палять душі та солому,
І дим у дім заходить, і у сни
Як стрічка, заплітається. Весни
Не буде довго. Зернятку малому

Ще треба сил і мудрості – дійти
До суті, до основи, до мети,
І та мета – довічна і зникома –
У міжсезоння (чи безчасся) час
Любити. Просто. Кожного із нас.
Як сонце –
що для всіх,
але нікому.

Не задавайтеся, поети,

Коли вдаються вам куплети,

Коли в рядках цвіте весна,

Пильнуйте, щоб не одцвіла.

Навіть як море читачів -

Глядіть, щоб успіх цей не звів.

Епоха, вочевидь, не та,

В якій вшановують митця.

ВисокостАнний випростався вітер -
розграфоманилося не на жарт.
З кремля ведмідь наврочив московітів,
що аж у місті вибухнув пожар.

А почалося із рахунку звіра,
було йому - шістсот вісімдесять
без чотирнадцятки - ( звичайно, хто у вірі -
навколо ватри) - ні додать, ні взять.

А потім - раз! - кларнетно-срібний спалах -
це написав поет рядок незлий.
Хоч сіяв більше, та зерно пропало -
сичі мовчання криком рознесли.

Новозавітно світ рипів снігами
і на живця ловив Сковороду -
той не клював, лише ходив кругами
і не впіймався - світу на біду.

І раптом - восьма з браком двадцятірки,
заторохтів будильник без причин!
Оце ж мені намарилося стільки!
Отак сп'яніти від "Poez Tychyn"!

Але нічого, більшість не узнає,
що в роті коней хтось табун пасе.
Один лиш я. Ну, може, ще Ісаєв.
Бо Штірліцу відомо геть усе...

5.11.2011

Догорают зрачки за ресницами грез,
Бродят тени и снами на сердце ложатся,
Среди пьяного запаха стынущих роз,
В захлебнувшемся лете пытаясь остаться.

И срывается тайна сплетением рук.
Что услышишь ты в городе снов и печали?
Опрокинулось небо, и катится круг,–
В этом круге я сердце и душу оставил.

Но когда тебя нет, обрываются сны
То рассветом, то птицей, то шорохом дальним,
Обреченным, скрывающим чувство вины,
Вдруг навеки ушедшим, как платьем
венчальным.

осінь.ранок.темна кімната.
тихе дихання під м'ятою ковдрою,
клаксони автівок звучать,як соната,
перетворюючись на акустичну зброю.
відкрити нечутно пошарпані двері
швидкими стрибками перебігти на ліжко.
сьогодні виставу проводять в партері,
а замість софітів - сонця доріжка.
повільно ступати вздовж сплячого тіла,
підкрастись поближче до голих рук
тикнутись в них мокрим носом(а чого ти хотіла?)
-прокидайся,хазяйка,я давно вже не сплю!
хутром полоскотати щоки,
вкусити за палець ноги.
розбудив!тепер кидатись навтьоки -
вона зараз нервовою буде йти...
а поки можна під диваном сховатись,
або подерти шпалери - я ж таки звір.
і поки та їжею буде займатись
бігом перевірити,що в сумці її.
агов!хазяйка!ну годі цих жартів,
давай мені снідати і я пішов.
мені ще сьогодні стояти на варті
я мишачу нірку в дворі знайшов.
мммр..поїв я нарешті,щиро вдячний
тепер час відпочинку (годинок так п'ять).
я займу твоє ліжко,а ти дивись будь обачна -
там може миші в дворі усе ще не сплять.

2011

кожного світлого понеділка посилай мені краплину любові
як мед солодку як криштальна вода чисту а потім забудь
йди тихо подихом через великі легені прадавньої Сорбони
і не забувай що бути Буддою на самоті легше ніж серед людей

як згадаєш викинь золоте руно освідчення і пробач себе
за золотокосу дівчинку в якій Джонатан Лівінгстон « Чайка»
бунтівними крилами розбиває стереотипи сірого неба
і води- володарі несуть шляхами широкими літописи предків

кожної святої неділі смакуй сьогодні бо вчора уже відбулося
відбилося у скронях відхворіло у чуйному серці повічно
повіки умило маковим молоком і всміхнулось довірливо
третім промінчиком немовляти що тримає твій палець

от би жити у світі утопій - без плям і стихійних лих;
прокидатись під плюскіт хвиль, а не зойки сирен "швидкої
допомоги"; чекати звісток тільки добрих; і всіх святих
пригадати лише тому, щоб дібрати ім'я для доні;
от би знати що завтра знову буде ранок і свіжий хліб;
і в парламент пройде не той, хто скупив голоси задарма.
от би жити у світі утопій - без плям і фатальних хиб.
і щоб кожен прожитий день, не здавався прожитим марно.



05.11.2011 р.

Я так замучився ось тут,
Я так стомився Сонце доганяти,
Коли ж я знайду свій приют,-
Коли ж прийду до свої хати?

Коли я сяду ранком там,-
А Сонечко відкриє обрій,
Й навколо мене красота -
А я сиджу у своїм домі...

І побіжить десь вдаль ручай,-
А я з під хати хмари проводжаю,
І Сонце вже схилилося за край,
А я ще дома - у своєму краї...

Залишусь мріями отам,-
Де в мене є у горах Домік,-
Нехай для мене там весна,
Покú я йду шляхами Долі.

Дякую:-) 15.07.2011р.

Все решта було за писанням:
Понтій Пилат, Ісус і ми...
У кожного свій інтерес:
Пилат – творити суд,,
нам – вкусити б тіла...
Ісус ... воскрес!
Чому ж ніяк не наїмося ми?
Чому ж це творить «вічний» суд Пилат?!
Ісус воскрес! Простив наш непомірний апетит
і визнав суд як справедливий! Чому ж ніяк не наїмося ми,
і не насудиться Пилат?
Ісус воскрес!

До чого тут Іуда?
Він є, він був, він – буде...
йому найпершому прощається усе
у той момент,
як не простить собі
Іуда!..
до 2000

Так, я жебрак!
Кондуктор тротуару.
Наймилосердніший з усіх кондукторів:
платіть п’ятак!
Чи мимо - даром!
Та сподівайтесь потім на відпущення гріхів.
до 2000

*
Давай по чесному ділім!
Мені, тобі і, звісно, – їм.
Ділім на половину твою долю,
мені, звичайно, долю мою!
І цілу нашу дулю – їм!
+
А можна й так: хто-що хапне,
лиш я і ти – їм відкупне.
Ану ж бо рухайся давай,
собі побільше нагрібай...
бо я давно( а не зівай) хапнув усе.
+
Ділив, ділив, ділив,
в стакани порівно налив,
усе на рівні купки поскладав...
На чесний поділ любувався,
й не втримався - усе поїв й попив.
+
Ділив аж тричі – більш не буду,
про справедливість не забуду...
А що він там під пахвою несе?
Хіба ми поділили не усе?
Я справедливості оце не дам в «обіду»!
до 2000

Я приречена дихати вірністю
І блукати на ярмарку слів.
Добирати із псевдонаївністю
Ті, що ти би красиво доплів.

Я приречена бути собакою
І від світу твій сон стерегти.
Я не можу вже стати ніякою -
В мене світу нема. В мене ти...

Я мов проклята! Що тут перечити?
Одержима тобою і край.
Я приречена жити у реченнях,
Час від часу стрибаючи в рай...

05.11.2011

Промчалася «швидка» мурашками по тілу.
Ще над одним життям нависла небезпека.
Ще декілька облич, від болю сполотнілих,
І біла стежка сліз – як чорні муки пекла.

Таке скупе життя, що в мить гірких конвульсій
Здається тільки сном, з якого прагнеш вийти.
Та пишуться вірші пришвидшеннями пульсу,
Відправивши рости куценькі заповіти…

2011

Увірую у приреченість
Летіти на твій огень
Як в право незаперечене
На благословенний день.

Одвічну спізнаєм таїну -
І вже не спотворить Зло
Тяжкою печаттю Каїна
Ангéльське моє чоло.

Розродиться небо хмарою,
А там, як мине сльота,
Сіятиме нам примарою
Едемова нагота.

Ще будемо йти - піднесені,
Аж ніяково самим,
Скрипітиме брама весело,
Та спинить нас херувим...

Я вірую у приреченість
Вертати на твій поріг.
Але… Не спокутуй втечею
Мій первородний гріх...

30.09.1990

*Акровірш

Раздвинулись струны-
И снова натяжка...
Их руки коснулись-
Удар и ...промашка.
Как-будто намеренно
Ровненько вряд
Все струны легли-
И аккорды звучат!
Удар за ударом-
Рука устает,
А сердце трепещет-
Гитара поет!
Все песни пропеты,
Исполнены с толком.
Пора снять штиблеты
И "зубы на полку".
Гитару- на полку,
А зубы скрипят:
Когда же опять
"Попури" зазвучат?

Суха трава втомилася рости,
і навіть ти втомився, навіть ти,
і ані титли, ані букви.
Буки
стоять у тиші. Листя намело
по кісточки. І зморене село
немов дитина, проситься на руки.

Дими тужаві, цвинтарі рябі,
і пам'ять – ніби кульчик на губі
в корови, що зітхає теплим тілом,
Бо де воно тепер, оте зело? –
ген-ген зелене диво загуло,
і стерпле серце –
від мовчання
біле.

високостАнний випростався вітер;
з високости сягнула благодать
ламливу душу; сіло двадцятІрко
навколо ватри без вісьмох; печать

мовчання розірвалась криком мовчки,
випурхували з-під крила сичі,
з кремля ведмедя ворожбит наврочив,
п’яніло небо від поез Тичин;

«Сковорода» симфонія лунала
під рип морозних стриманих снігів,
кларнетно-сонячний сріблястий спалах
і віддзеркалювання чесних слів,

любов, розкОші, захмелілі плеса,
занесені, обтяті, мов чужі;
сніг – навпрошки; на чатах ліс; по черзі
нудьга і сум, зажурливо! тужив

рядок невдалий у строфі поета,
розграфоманилося не на жарт;
бажаю жалю, не шукати смерті,
траві коритися, підкорювати шал…

і більше зерня в жменю, більше сіять,
новозавітно вмолюватись по
сльозу застиглу в оці, число звіра
таврує, перетравлює єство…

але нічого: більшість і не знає,
яке нутро: заброджене, пусте,
забуте чи запевнене; Ісая
читаю-перечитую; крізь терн…

Листя осіннього схлипи.
Бруку розцвічена ртуть.
Харківський вечір.
І липи
Сумно Сумською пливуть.

У фіолетову сутінь
Жовто вплелись ліхтарі.
Чорні, немов у мазуті,
Виснуть будівлі старі.

Я обійму твої плечі -
Бризне з очей золоте...
Парубчаком спраглий вечір
Косу твою розплете.

Загони мавп гасали по планеті:
У кожної - зоріло на кашкеті,
У кожної - гвинтівка за спиною,
І кожна тільки й марила війною...

А зараз оті мавпи в Інтернеті,
На сайтах розважаються, як йєті,
І не гвинтівки в них - клавіатури,
Ще й голий зад показують в натурі...


05.11.2011

* * *
Мистецтво слова – у руках свободи,
Яка дає найвищі нагороди.
Минули ейфорії, стихли оди, –
І голос волі кличе нас до згоди.

Бароковий Осені бенкет:
Шаленіють барви і текстури,
Повні чаші, мріє менует,
Вишивка, мережива, турнюри -
Все Ії, бо пані тут - Вона.
Тільки Вітер шарпає і злиться:
"Де цілунки спраглі і п"янкі?!"
Лиш сміється пишна молодиця.
Затягнув в альков, зірвав єдваб -
Яблучно-медове зріле тіло,
Коси мідні впали важко так,
Аж дощі-намиста розкотились.
Усміхались звабливо уста,
А рука і очі крижаніли.
Тихо вийшов із тіні Мороз,
Хутром вкрив осяйним, сніжно-білим.
Вітер стих, потупився, зітхнув.
Щоки діви лиш полум"яніли -
Спогад літній, пристрасть весняна,
Діаманти чи глінтвейн зігріли?
Відступив похмурий вітрогон.
Іноді його я зустрічаю -
Хоче зазирнути до вікон,
Та Мороз гардини закриває.

Ловила рибу. Срібні брижі хвиль
Накочувались лоскотом і сміхом.
А риба плюскалась – така потіха,
А я легка допоки… але тихо!
Лиш павутинка золота, де криль-

ця пташки перелітної весни,
Як подих-дотик зніженого сонця.
Підшкірні пестощі чи просто сон це?
Як спурх метелика, як стиск долонь цей
Скрадливий порух вуст: засни, засни.

Ловила рибу. Сонні блиски хвиль
Ліниво огортали чуле лоно.
Така наївна і необоронна,
Ріка ураз зробилася бездонна
І уневажнила вагомий біль.

Медвяна повінь золотим дощем
Зліпила вії у солодку втому,
Вгадала путь до місячного схрону.
Останній спротив, а затим судомно
Кричала так: іще, іще, іще!

Впустила рибу між колін, і звив-
на течія дражнилася лускою,
Тікала і не мала супокою.
І золоті кайданки… що ж ти коїш…
Ловила рибу. Дощ мене зловив.

листопад 2011

Йой, пан Тарзан неправду каже –
Він любить Галю і Наталю,
Ну а мені постійно бреше –
Йому я пейси геть обсмалю.

Він не єврей? – Яка різниця?
Волосся довге – значить пейси!
Якщо є сумніви – дурниця –
Я запитаю Біла Гейтса.

Учора в залі ресторану
Він анекдотом поділився,
Я так сміялась-реготала –
Біл мало з ліжка не звалився.

А той Тарзан мене не любить.
В райцентрі має він Ірину.
Постійно він наліво ходить –
Не просвітили ще дружину.

То може я їй подзвонити?
Бо що моя легенька зброя?
Вона уміє так любити -
Ще жодна не втекла із поля

Того, де йдуть бої. Кінг-Конги
І ті її бояться. (В ліжку
Вони гарячі, ніби Конго –
Запалюють, цілують ніжки…)

Я думаю... Якби схрестити
Кінг-Конга, Біла і Тарзана –
Ото мужчина міг би бути!
Любов була би, як нірвана!

Але нема… Ніхто не любить…
Ні Кінг, ні Біл і ні Тарзан.
Але вночі шепочуть губи:
Тарзан римується з Кузан.

4.11.2011

***
непрошена ніч
дотичність пам’ятних місць
ймовірність втіхи

***
берег інтиму
приплив на морі уяв
камертонне ню

***
політ нічниці
налякане полум’я
зола пристасті

***
кордони серця
при тямі сплять вартові
проґавлене ні

***
смак райських яблук
вигоювання тиші
в’юнке кохання

***
розгнуздане ах
семинебесна луна
шлях до трепоту

***
відліт у вирій
стінна ізоляція
ситість і сито

***
продажна тиша
уста продешевіли
торгівля словом

***
словесні плющі
винне коріння істин
серця гіркий сік

***
ранковий акорд
віддаленість шпильками
окличність і блюз

4 Листопада 2011

Уже летять мені у вічі
галактик чорні мотилі.
Картатий ворон на узбіччі
черленим вогником дотлів.
У цебрах обрію сльозини,
зоря криничним журавлем
і караваном тихоплинним
дороги спиненої щем.
Її, завмерлу павутинку,
змету із серця та повік.
І все - на хуху моховинку
у снінні схожий чоловік.
2011р.

У світлі свічі обсипалися руни
і тіло вогню за сльозами сплива,
злітають під куполи неба безшумно
молитви мої… думи, відчай, слова…
Очищення їх від брудного намулу
плекало чекання розкритих небес,
і пальмове гілля, і одіж, і мула,
й Месію, і риб з ійорданових плес…
А світ не пускав, обійнявши безвихідь,
в зневірі штовхаючи на гільйотину…
Згоріла свіча і молитви затихли…
Де ж пристань душі?
Розкажи мені, Сину!
Направ же, мій Отче, компАс та вітрила,
окресли пунктири майбутніх доріг,
наповни польотом у ангелів крила,
що чистий приносять до пристані сніг.

Перед полуднем у неділю
до мене заходив Бог.
Ми сиділи із Ним удвох,
розмовляли про наболіле.

Смакували солодку диню,
попивали смачний "Дюшес".
Бог кородився на гординю,
що дісталася вже небес.

Я Йому - про своє, насущне,
про погоду, про свій город.
Він хитав головою скрушно
і записував у блокнот.

Мова йшла, як бува на кухні,
про усе, що кого болить.
Деміург нарікав, що глухне,
що не чує з небес молитв,

що усе поглинає хаос,
хоч і він – не найгірша з бід -
«все, до чого лише торкаюсь,
перетворюється у лід».

Далі, очі закривши, схлипнув,
мов шукав співчуття в мені:
«Окрім всього, мій сину, сліпну,
все довкола - у пелені...

До найближчих нема довіри –
(«все, як треба, усе окей!") -
я ж не нинішній, знаю - сіре
щонайменше життя в людей!

А без правильної картини -
незавидна у мене роль.
Задля цього й зайшов, мій сину -
вибірковий такий контроль.»

Бýла прикра і ні водночас
безпорадність Його оця -
бо ж не всім випадає почесть
утішати свого Творця.

Відповів не одразу - мислив,
довго зважував - "так" і "ні" -
на душі загірчило кислим -
не хотілось горіть в огні.

Та прогнавши найгірші гадки,
врешті вичавив із грудей:
«Може, десь... А у нас - в порядку...
Україна не пропаде!

Тож не мучтеся, буде сумно,
чи настане сутужний час -
на горищі у мене трумна -
тільки свисніть - і я у Вас!..»

Бог подякував і подався
у далекі свої світи…

Майже восьма. Я ще вагався -
йти на вибори чи не йти…

лютий 2010

Осінь постригла горіх під каре за півсотні.
Волала сонату, а Моцарт в труні обертався.
Відправляла листом наші дні безтурботні
На годиннику цокіт навік обривався.

Задихалась, щезала під дим сигарет,
Розкидала нащастя потерті монети.
Доїдала засохлий ранковий багет,
Без коней та коліс запрягала карети.

Вона рудо любила нерівність бруківки,
Засинала під свист на вершечку дахів.
То зникала, як пил з-під руки покоївки.
Й догоджала нащадкам безкрилих птахів

Еще не голос впереди –
Лишь звука перепад,
Затерянность листка в шерсти
Лесов, что облетят,

Но эхо, канифоль содрав
С последнего ствола,
Слух в оловянном блеске трав
Разденет догола.

Вполдетства запахи: припой,
Меловка и сургуч.
И всяк из них наперебой
Вскрывал тебя, как ключ.

А неприкаянная тень
Как молодец жила
В башке ребенка-набекрень
И берегла от зла.

Едва запомнив свой состав,
Нащупав небосвод,
Дорогою распад поправ,
Поэт пока идет

Сквозь станционный шум и дым
Открыто и тайком
По горло в детстве за живым
И мертвым кипятком.

...але ж справа не в тому, хто винен у створенні світу,
хто фальшиво кохав, не прощав повсякденних гріхів.
ти сьогодні поет. ти карбуєш слова на граніті.
а в душі бродять сни і орда недостиглих рядків.
ти пройдеш навмання через натовпи, битви, пустелі,
залишивши позаду зневіру і чорні вітри.
поки муза твоя п'є мохіто в дешевих борделях,
не здавайся, поете, в чеканні своєї пори.



04.11.2011 р.

Півцарства за коня, таки б віддав.
Ех, що півцарства, дві його третини,
Готовий відстебнути навіть нині.
Аванс в приваті. Сума: вау-вав.
Спіймаєте – подвою гонорар .

Не гайте часу, їдьте на Парнас.
А білокрилий красень, просто – ас !
Шануймося ! Ну, звісно, це був жарт.

довгі пальці втомленого вечора
денний пил підпалюють до обрію -
чи були ви, люди добрі, гречними,
чи були ви, люди добрі, добрими?

довгі пальці втомленого вечора
наливають кров у чашу істини -
а хто-хто під шкурами овечими
вовчі ікла непомітно виставив?

довгі пальці втомленого вечора
хряскають суглобами і зв'язками -
ось і той, хто слинно заперечував
зловживання ангельською маскою.

ти справді вгадав я була у душі чарівниця
білява пустунка таємна мов біла луна
відлунням вдаряла у тебе кохана твоя сторона
була тобі трунком дарунком рибиною дня
і светра в»язала із серця на бабиних спицях

боявся надпити мене боявся в»язкої жаги
де зав»язь блакитна розпорює погляд умить
де вмитий світанок і мить коли поніч тремтить
ментальне століття угадує кращі ходи
і з дотиком першим виходить душа з берегів

а хто я була первоцвіт молочай бузина
бузкова дитина як перша твоя колискова
наївна до сміху аж місяць судомами зводить
міняла всіх принців немов рукавички та мову
твоєї любові крізь цілу планету несла

і зараз візми мене шалом прийдешнім візьми
на руки бундючні що прихистку й досі шукають
я каюсь в тобі я в тобі все життя протікаю
і квітну й печу і останньою Мавкою тану
і де тобі муже солодшої спить трутизни

Согласен я
с тобою до утра
пить,
задыхаясь,
винную отраву.
Пусть говорят,
что это стыд и срам,
но истина -
в вине была
по праву!

***
світлонегатив
білий вірш на чорному
розворонилось

***
сльози осені
закостеніла хвища
шибениці шиб

***
зледеніле ню
танго зими і лісу
здерев'яніння

***
подається сніг
неба хруст під ногами
усім боляче

***
намите срібло
груднева лихоманка
місяць на голках

***
ніч перед січнем
руки грудня на грудях
відсічений рік

***
річка мов камінь
скутість припала снігом
кисневий голод

***
двері до сонця
рибний день в ополонці
ціна дихання

***
пустеля неба
гусне караванна кров
собачий холод

***
розродився спів
воскресіння коляди
вертепні ясла

4 Листопада 2011

А може не робитимеш аборт,
не вб’єш дитя, зачате випадково?
Не буде довгих фраз – коротке слово.
Два підписи. Експрес-аналіз крові.
Наркоз. І все закінчиться. Або…

Это был ритуальный танец...
Ритуал заключался в признании,
А признанье - в непонимании,
Для чего этот блеск и глянец.
Я была почти королевой!
Ты кружил меня, всё кружил...
Уводил то направо, то влево,
А потом подхватил на руки
И в объятия заключил,
Протиставя той светской скуке...
Необузданной страстью ведомый,
Неуёмный, неутомимый,
Ты, как-будто мною любимый,
Вёл себя для меня незнакомо.
Ты от тайного зелья
В истерике бился,
Изгибался, ловчил, от безумья томился -
Словно демон коварный в твоё тело вселился!..
Может, - в тело,
А, может, и - в душу...
Я той тайны вовек не нарушу:
Это было давно... и... прошло.
Но, ведь, было! И только однажды,
И поэтому очень запомнилось,
Как горело в груди, в горле ссохлось,
И как я умирала от жажды...
Жажды жизни! И жажды желания!
Я была молода и красива,
И поэтому страстно любима,
Но списала всё это в предания.

1998 год

Коли осінь, хочеться ходити п’яним,
наче родич вмер, і голосити тугу;
молитви читать лИстячку, аж нестямитись,
цілувати крАплі на дахах, обшугувати

хлюпотіння від музики, сонце бачити;
рости знову, хочеться зустріти казку,
чи то пак любов минулу, зір инАчий:
Творця видно, очі його, руки; важко

в це повірить, та, наче, я сам лист лЮдяний,
не людИна сАме, а листок цвяхОваний;
легкі гнізда, як гроші дзвінкі Іуди;
ти кохання, Осене, моє; вже годі

приплітати Пушкіна до тебе, досить!
Ностальгія, хміль, сум, нездійсненне – ось, що
восОбила; щастя: в тобі бути Осередь
істин; мир, воздвиження, сучасність, мощі,

до яких блаженно припадаєш, зцілюєшся
від самотності тим, що вростаєш в небо,
в калюжі, у приморозок, трави; є ще
в тобі відблиск березня; беру огрЕбом

всі дари твої; камерність, всеосяжність;
прОстість, біль Шевченка в тобі; ці запросини
залюбки приймаю, надвелична, княжа,
я тебе кохаю, синява моя Осене…

В лабіринтах світів, у ярмі протиріч,
На межі протидій, в мерехтінні облич,
Манівцями облуд, у тенетах оман,
Розтинаючи млу, йдем наосліп крізь лан,
Що колись приведе нас на Пристань Душі -
В лоно янгольських плес, де йдуть Правди дощі,
Що змивають з душі біль образ і журби,
Де не ходять чужі, ні кати, ні раби,
Де нескорений дух не зламати нічим,
Де не зраджує друг, перед віч стоячи,
Де облудні людці всіх позбулися прав,
Бо Людина - не ціль для забав і розправ,
Де лукавства ножі вже не крають довір,
Де немає межі, лиш безмежжя безмір,
Де ненависть юрби не розчавить бажань,
Де немає "якби", ні страхів, ні вагань,
Де у сотнях згорань воскресає могуть,
Де незримі є грані між Там і між Тут,
Де в боях за життя не стікатиме кров,
Де любов, каяття лиш помножить добро,
Де фальшиві слова не лунають ніде,
Де душа - без оправ, власну суть віднайде
У ясному промінні найвищих прозрінь,
І у вир небо-сині кидаючи тінь,
Прожене усю скверну і морок світів,
Засіваючи зерна у землі святі...

Там не судять за те, чого ти не робив,
Там не зрадять святе - бо Час Істин пробив,
Там не буде розп'ять і роз'ятрених стигм,
Там усе нам простять, якщо скажем - "Прости!"...

Я бачив як ти записуєш чужі адреси
на серветках, рахунках і в телефонах,
як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,
і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,
як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,
як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,
пояснюєш їм як спинити і перебороти
серце полів, що б'ється під снігом, мов під бинтами.
Як розшифровуєш назви рослин і станцій,
що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,
як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців
бомби й ікони, що створять надійний захист.
І ті з них, хто слухав уважно твої поради,
ніколи вже не повернеться на свої обжиті вокзали.
І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,
випитуватиме в свідків, що вони бачили і що їм казали.
І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,
де вони запалюють тепер золоті семафори,
де вони шукають зірки і читають карти,
і де туман уночі наповнює їх коридори,
про них забуває останній колійний товариш,
і на їхніх ганках ростуть трави перегірклі стебла,
і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,
тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

Не задихнись завчасно,
Кваплячись в інший вимір.
Ти не такий нещасний,
Поки ще маєш вибір.
Всі ці пігулки сонні,
Петлі, приціли, леза,
Рейки, ножі, балкони –
Добре відома п’єса.
Ти в ній – актор пасивний,
Кимось зі сліду збитий.
Всім глядачам спасибі.
Важче, а треба жити.
2011

ти єдина мене бачила справжньою
з тобо щиро ділюся усім,що маю.
знаєш мене сьогоднішньою,завтрашньою і вчорашньою,
в будь-яку мить себе у тобі відшукаю.
ти зрозуміла мені, хоча, наче Всесвіт, хАосна
сильно пошарпана моїми емоціями, але:
все таки ще дитяча і надто беззахисна
перед страшною буденністю,що огортає тебе.
ти перекреслена тисячами крилатих виразів,
замальована купою смайликів, квітів і котів.
в тобі стільки ніжності, брехні і ненависті,
що, не дістанешся істини,як би того не хотів.
ти для мене,як орган внутрішній,
синтезований для збереження власного "я".
такий собі Ватикан для грішних,
персональна інквізиція моя.
і жодна ікона, дарована Богом ,
жоден із золоченими сторінками альбом
мені не замінить нервового шурхоту твого ,
не витре із пам*яті все,шо між нами було.
ти мені ліпший друг і домашній улюбленець,
непомітно чекаєш і проводжаєш щодня.
для плутаних рим моїх відданий охоронець
і вітряної музи надійна броня.

– Ото вже безсоромниця! Ти бач,
веде своє байстря, немов царівна.
І гордовита ж, Господи_пробач...

А жінка йде. А жінці тій – не гнівно,
що хтось вороже дивиться услід,
або й сичить отруйною змією:
мовляв, ганьбить вона жіночий рід
і місце їй – у пеклі, під землею.

Привітна і усміхнена до всіх.
До малюка – голубкою туркоче.
Спокутала з лихвою Євин гріх –
і вистражданим щастям сяють очі.

У неї непокрита голова.
Їй легко по стерні злоби ступати,
бо в’януть найогидніші слова
перед святим
прекрасним словом –
Матір.

2005(2011)

У лабіринтах пам’яті ловлю твою усмішку,
І ясний блиск закоханих очей,
Та ніжне, пристрасне зітхання,
Що рветься палко із грудей.
Зринають в спогадах щасливі ті хвилини,
Коли зустрілись вперше ми,
В серцях нестримнеє кохання запалили,
Щоб пронести його через роки…
І не згубити в круговерті одноманітних, сірих днів
Те найцінніше й сокровенне, що живить нас у світі цім.
Безмежно вдячний тобі, кохана, за розуміння і добро,
За те, що душу окриляєш, даруєш ніжність, ласку і тепло.
4.11.2011

небо – на п’ятому,
вишні – на третьому,
з першого – візії,

вгору – це ввечері,
ранком – до виходу, –
плечі у плечі.

фрейми і демони,
вольво і форди -
рух різнобічний,

зліва – з рекламою,
справа – колізії,
все по дотичній

очі – невиспані,
злі, пересичені
і - прямовисні

…тісно буває
вранці о восьмій
у місті.

Море, як дитя,
Сонця насьорбалося.
Усмішки ряхтять.

Всі люди брати!
Хай нас буде багато!
Тепер є і ти!
З днем народження, брате!
Ти білий чи негр,
нам різниці немає.
На кращій з планет
усього вистачає.
Якщо Їдла й питвА
споживать не надмірно,
то наша Земля
нам служитиме вірно!

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.