Тебе нема - і як тут далі жити?
Дорогами, дахами в світ піду.
Лише тобі мене вдалось скорити.
І підсвідомо хочу задушити
свою любов...Але таки бреду...

За обрієм так близько було сонце,
коли руками порпались у хмарах.
Ловила світло зайчиків віконцем,
пестливо, ніжно. Мабуть усе сон це...
Але ж таки згорала, вигравала...

Болів до сказу й солодкої млості,
і я була не краща - світом білим.
Але життя кидає вміло кості,
не вистачить на Долю й каплі злості.
Забути все сама таки волію...

Та замилуюсь небом на хвилину.
В легенях ще цигарок мішанина -
твоїх старих. А в голові лиш кпини,
і пусткою душа, і павутинно
заплуталась в слідах, немов дитина...

Тебе ж нема... Забідкаюсь на хвилю,
бо сил не вистачить мені на сльози.
Можливо за тобою теж порину.
А чи похИлюся як тихі лози?
Чекай коханий, я вже на дорозі...





6.07.2011р.

Четверто-п'ятий наступа на п'яти
Мене, Валеру, пхають в еН-еЛ-О
Оті йнопланетяни, як на зло
Розпочали, сердешного, вивчати.

Вивчали, приглядалися, старались:
Я розповів - як на Землі живуть.
Проте не зрозуміли в чОму суть-
Не ту кінцівку сканувать зібрались!

Внизу вона, налякана, тремтить,
До неї тягнуть електронні лапи.
За мить згадались море і Анапа,
І "ню" моє, і одчайдушна хіть.

Од нелюдів тікаю навмання
Але снаги нема, немає хисту.
Капут, мабуть,.. такому пародисту!
Прокинувся... Наснилася ж дурня!

Ти знову мене не бачиш.
Ти вкотре не знаєш, хто я.
Так просто бути собою...
Шкода тільки не з тобою.

Я знову гублюсь між означень.
І визначень(вкотре...) хто ми.
Спиняється час від утоми...
І терпне від передбачень.

...Я знову тебе пробачу.
(Чи зможу себе? Облишмо.
Ці почуття, ніби дишло.)
Ти, вкотре, мене не бачиш...

11.08.11

Не бійся сорому пера,
Не має правил вічних.
Від зла до вічного добра
Три міліметри відстань.


Тремнить над аркушем рука,
Словами ллє розлуку
Мої слова, твої слова -
Пусті в повітрі звуки.

У серці моторошна нить,
Скуцьовджена, без тями.
І тінню манить і мигтить,
І бавиться словами.

Схились над аркушем пустим,
Улий у руку звуки,
Пером торкнись міцним, твердим.
Відчуй у серці стукіт.

Не бійся сорому пера,
Не має правил вічних.
Мої слова, твої слова -
Та тінню манить відстань.

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.

Сьогодні, понад вечір на полях,
Побачив - у тумані тихо зникли…
О, як знайти міжгалактичний шлях
До зоряних Гераклів і Периклів?

Настане день, і в НЛО-нний стрій,
Колись і я, можливо, ще потраплю -
Тоді здійсню свою найкращу з мрій:
Украду в них секретів хоч би краплю.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Про таїни узнаю всіх предметів,
Природа, нахилившись до плеча,
Мені відкриє top- i над-секрети.

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.


11.08.2011

Пародія

На бамбéтлі – особливий шарм,
Вже влєглúсі – нині мало бýти!
Та наднесло вýйну – і… алярм,
Добре – з’їли перед тим андрýти…

А мій фáцет (файно сі вголúв),
Наглу поміч треба – дуже злúтьсі,
З перестрáху мéшта десь згубив,
І ногóв не втрафить в ногавúці.

Я ся зкремпувáла – аж до п’ят,
Вся червона – видно із люстéрка…
Вуйна в браму: то такий вар’ят –
Марципáна вріже… на плястерка.

Ну хіба сі в хаті ту віддáш?
Бýсько на стодолі – о, натура!
Зара шпацерýєм за гараж,
І – на фíру! (прощавай фрезýра).

Твердувато троха – не фотéль,
І дзигáра викинь – буду рада!
Ну, дивисі в неба акварель –
То моя захцянка-дефіляда!

Я помрію троха про вельóн…
Хоч кобíту мати файну й чýйну?
Ну сміліше – я не бастіон…
Знову вýйна! Шляк би трафив вýйну!

11.08.2011

Потріскує безлистий ліс,
Вдаряє гілка в гілку,
А вітер дме поміж беріз,
Звірів збирає в спілку.

Ось на галявині зійшлись
На спільну довгу раду,
Щоб встановити, як й колись,
Хто з переду, хто з заду.

Перед веде ласий ведмідь,
Обіцянки кидає,
Що об’єднає ліс у мить,
Й всім щастя засіяє.

І тут як тут, хитрунка- лис,
Малює визирунки,
Під співи щебету актрис,
Несе свої «дарунки».

Зявився Олень, красень наш
З розлогими рогами,
Повторює давній монтаж
«Я завжди буду з вами»

Усі зійшлися, усі тут!
Їжак, крикуха миша,
І заяць визирнув з нори.
Запанувала тиша.

Слово своє почав ведмідь,
Бо ж він предсідник лісу,
-Я користаю ось цю мить,
Лисицю геть до біса!

Лисиця хвостиком круть-верть,
Ласкаву шле усмішку,
-Ведмідь несе для лісу смерть,
Лиш я зварю лемішку.

Ось бистрозорий наш орел,
Махнув на всіх крилами,
Лиш я на небі й на землі,
Володар над звірями.

Розговорилися зайці
І різні дрібні миші,
Та їх не слухав більш ніхто,
Усі бажали тиші.

А тиші й досі там нема,
Ще й досі перегони,
У лісі ще тріщить зима,
Йдуть свари за «пагони».

Я тебе объясню в двух словах, чтоб ни следствий, ни обысков,
всё, что ты умудрился профукать, измять, обречь:
еще лето назад я бы вырвала Бога из отпуска,
если б он хоть на день отказался тебя беречь.

Кто ж тебе виноват, что молитвы становятся пресными,
пробиваясь сквозь толщу злосчастной твоей брони?
Еще зиму назад, умерев, я, ей-богу, воскресла бы,
только чтобы, как прежде, от лиха тебя хранить.

2011

С поклоном благодарности тебе жемчужина
милый взор небес твоих магнит
он радует меня узором благодеяния
он во мне живет и будет жить
ключ в руке любви - безмолвие дыхания...
2011год

Музо! Коханко!
Ох, дай мені! Дай мені
Любощів, пахощів, чарів-солодощів,
Мрій неосяжних і снів,
Солодких слів,
Соловейкових трелів,
Римів, мелодій, щоб гучно лилися рікою!
Настрою! Настрою!
Думок - байдуже!
Помислів - обійдуся,
Заглядать у людські душі -
Я не астроном!
Потрясати серця народні -
Я не землетрясець.
Ловити рухи душ високих -
Я не сейсмограф.
Хочу співати!
Розливатися гармонійними хвилями,
Затопляти в них усі турботи,
Геть думи! Геть ненависні!
Соловейкові трелі!
Безпредметова туга,
Безцільне зітхання,
Меланхолія, мов осіння мряка,
І я серед неї,
Мов човник на морі, -
Байдужний!
Співай мені, Музо!
Обснуй мене мріями-чарами,
Мов срібним павутинням,
Нехай я полину
Рожевою хмаркою понад степами!
Нехай покочуся
Перекотиполем,
Що стежки не знає собі, ні мети!
А ти
Хоч смійся, хоч грійся,
Хоч грайся, хоч кайся,
Хоч сонцем пишайся,
Хоч в пітьмі лишайся -
Мені байдуже!
Чи плачеш, чи скачеш,
Чи в'янеш, чи встанеш,
Чи тужиш, чи квилиш,
Чи губи копилиш,
Аби лиш, аби лиш
Без тенденції!

 
у хвилину самотності
містер Шерлок
приймає опіум, грає на скрипці
у нетрях Лондона
під шафранним небом
могильні фіалки чорніють у сяйві
виставок
сутінкових кондитерських
 
зблякла устами
меланхолійна Шеба
за сукном гвардійця
в лляному мареві
тінь у порфірі, навіки проклята
здригається
між однорогом & левом
 
тубілець ~ янгол із очима мов пекло
усміхнено відчиняє дверцята
мертвим
пасажирам
осіннього кеба
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

– …відмивають сутінки чортові в глеї чорному скорчені шиї…
– Вже намилені?
– Другому сортові Чорне море, як чорні помиї…
– Йдуть у вирій пташки?
– Ні, їх душі.
– Крила їх позлипались грудками?
– Ну а мо’?…
– Ну а море задушить їх,
Недотравлене нафтою й нами…

Ця розгойдана ніч
гой – да, гой – да
Гой, пішла під горою
гой – да, гой – да
Білий попіл із пліч
Гой – да, гой – да
Розтрусила зима
Гой – да, гой – да
Гой, з тобою удвох
Гой – да, гой – да
Ми гойдалися до-бою
Гой – да, гой – да
Бою наших сердець
Гой – да, гой – да
У розгойдану ніч...

Креденц – по-сучасному «буфет»,
А тарелі – то великі блюда.
Хоч навколо все таке нове,
Кожен атом пам’яті це любить.

Той бамбетель завжди аж блищав,
Ті рамньона стільки знести вміли!
Ті плястерка хто б не нарізав,
Але все в руках тоді кипіло.

Не на річку йшли, а на ріку.
Не доріжку, а хідник попрати.
І тононька скажуть на тонку,
І не заміж йти, а віддаватись.

Не торти, а пляцки напекти,
Бо в селі за тиждень буде празник.
Все попритати і підмести,
Бо родина сі збирає разом.

І який би дзиґар не навів,
Відстає, коли таке згадаю.
Ген родинний у моїй крові
Просто так нікуди не зникає.
2010

Тобою дихає душа,
судинами жене розраду –
вино пригублене балади
з фіала – золотого "ша".

Пора, о приторна, пора,
наставлена на "ку" зозулі,
ти викуєш нове минуле
і наплетеш думок з пера.

Бери за горло когута –
нехай своє відґалаґанить
і вибере хвилину рані,
мені – дорогу до хреста.

До сліз хай вибирає все,
до крихти пам’яті пісної,
хворіти не дає весною,
парканну требу вознесе.

Знайди у подихах себе,
примножуй їх, кидай на вітер –
уміння у струні боліти,
вагання – сісти у купе.

Таке скупе твоє "нема",
притиснуте до піднебіння.
Дитятко Боже й смерть осінню
в дощі виношує зима.

10 Серпня 2011

Пробач, мій милий… Правда - змінна.
Розчинна…
(пошуки гармонії).
Я так перед тобою винна…
нестримно…
зимно…
Пробач, мій любий… Правда – вільна.
Не мовлена,
забута,
Спільна.
(Своя у кожного? Дурниця)
Ти ж знаєш… Правда – таємниця.
Дозована…
(Збираю частки.
Усе – гонитва є за щастям)
Єдина правда –
(як так сталось?)
Між нами правди не зосталось...

…Де правда, милий?
Що незмінна?
Я так перед тобою винна…
04.08.2011

горькой кофейной гущей
где-то на дне сердца
все, что тобой упущено,
мне не дает согреться.

все, что тобой утрачено,
не оставляет шанса
пиковой картой меченой
в этот раз отыграться.

в этот раз ставки сделаны.
пусть не тобой - все равно.
обведены мелом мы.
боль раздели поровну.

ложью вокруг очерчены,
крытые безразличием.
я была слишком доверчива,
ты не блестал приличием.

ты не хотел большего,
ты по чуть-чуть разными.
я же чего? черт его..
ты ж не травил баснями.

горький осадок нашего
редкого, быстрого, жгучего,
что пережито наживо,
станет несчастным случаем.

2011

в груди наполовину пусто.
так бывает.
когда уже не хочется дышать,
а только дыма струйка тихо тает.
внутри так безразлично - тишь да гладь.

в груди наполовину мягко.
так бывает.
когда уж и агрессии-то нет.
лишь замедлитель ласково стекает
по стенкам внутренностей, заглушая свет.

в груди наполовину тихо.
так бывает.
когда уже и голос сорван прочь.
но двигатель-то биться продолжает
и искренне так хочет мне помочь.

в груди темно наполовину.
так бывает.
когда глаза открыться не хотят.
но их все время кто-то открывает,
не разбираясь, прям на все подряд.

в груди наполовину пусто.
так бывает.
когда уже не хочется дышать.
но кто-то же все время заставляет,
почти силком сажая за тетрадь.

2011

Зациклений на комунізмі,
Найбільше мірило щастя -
Вільний час –
Маркс бачив десь там,
У незбутній далині.
А щастя те було і є
Повсякдень з нами.
Точніш - ми з ним.
Чом же так тринькаємо його замолоду?
І тільки як починаємо відчувать,
Що час спливає швидше,
Аніж гадалось доти,
Готові загальмувати його плин…
Та, мов Дамоклів меч, висить над нами:
«У поті свойого лиця їстимеш хліб».
І от надходить врешті-решт пора,
Коли начебто все є для того,
Про що так гарно онука ребе написав.
Та звиклі тільки працювать,
Не знаємо, що робить з тим щастям:
Лузать насіння та горобцям крутити дулі?
Чи ляси-баляндраси
З пікейними жилетами точити?
Чи доміном глушити співи птаства?..
...Безпорадні супроти часу, нудимось.
А Господь чекає незворушно:
Коли ж нарешті відкриємо в собі оте,
Що дав Він з першим нашим криком?
Власне, те, з чого й почнеться
Сповідь на тім світі.

----------
Книга Буття: 3.19.

Іще трапляються дива:
без приказки – чарівна казка,
без пафосу – гучні слова,
без несподіванки – розв’язка,
не згірш татар – незваний гість,
у ворога – долоня тепла…
І тільки наміри благі,
як завше,
мостять шлях до пекла.

2000

Устав от суеты мирской, покой несущую я смерть зову.
Как жить мне в мире, где лишь мрак и тьму
С рожденья нищий созерцает?
А жалкое, убогое ничто, укутанное в радости канву,
Свирепствует, ликует наяву,
И всяк, угодно то кому,
Чистейшей веры образ отрицает?
Но как же мне покинуть этот мир?
Ведь в нём живёт моя любовь ...
И для неё опять звучат аккорды лир,
Истерзанное сердце бьётся вновь ...

Безмежний світе, вічний і величний,
Ти сповнений надій і сподівань.
Життя людське - мов подих вітру звичний
Для тебе, мить одна, мереживо бажань.
І тисячі зірок горять на небосхилі,
А кожна зірка - то людське життя.
Ти знаєш, часом, як не вистачає сили
Їй подолати труднощі буття!..
Тоді вона, зневірена і квола,
Летить у прірву мороку і зла,
Чи врятуватись їй? На це є Божа воля,
На це світ ідей і порухи добра.

Місяць з сонцем сперечався,
Аж запінився, зачхався,
Хто важніший для землі?
Ну скажи, чи я чи ти?

Сонце на це відказало,
Й це поважно прозвучало,
-Не виношусь хвалючи,
Свічу вдень, а ти вночі.

-Якби сонце не світило
То нічого б не родило,
Не пишалися б діброви,
Ані квіти порпурові.

Але місяць відказав,
-Хто землі спочинок дав?
Коли б навкруг не ходив,
То і сад би твій не цвів.

Не було б тоді зими,
Ані пишної весни,
Бджілка б літом не бреніла,
Осінь листя б не барвила,

Все згоріло б від любови
Яку сиплеш на діброви,
Ні травинки, ні рослинки
А самі лише піщинки
Залишились б на землі,
Отже, дяка лиш мені.

-Ой. який ти чванькуватий
Хочеш славу всю забрати,
Ти ж для всесвіту граб'я!
Для землі важні ми два.

Та якби не притяжіння,
Чим тримаю лет стремління,
Полетів би ти з землею
Не ходив би навкруг неї.

То ж не слався , не хвалися
Що лиш ти у небі птиця
Треба знати собі міру
І в співпрацю мати віру.

Палахкотять уста, як мак,
Озерами глибіють очі...
Націлуватися б усмак,
А любка буцімто й не хоче.

Стужілих рук не поміча,
Спогорда відверта голівку...
Непросто зрозуміть дівча
І зовсім неможливо - дівку.

Пародія

Чиє копитце вилізло з-під пледа?
(А цілина незаймана – ори!)
Якщо гора не йде до Магомеда,
То треба на Пегасі – до гори!
Які вірші? Оргазмів не злічити,
І посуд мити ще не час… таки,
Не хочеться, Пегасю, бути битим?
Ще тиждень почекають огірки…

10.08.2011

Поспішай, подорожній, бо вже зачиняється спа…,
Силіконові сльози пасуться по вилицях Барбі.
А потойбік – висить листопад. І вона засипа.
І так голосно пишеться кров на потрісканій фарбі,

як усе, що дається взнаки, як розплата за драйв.
Порожніти навзаєм – гіркіше усякої правди.
Випадковою ніжністю звіра в собі розідрав,
а тоді охолов, як вечірнє вино на веранді,

що забули коханці, сховавшись у рай подушок.
Поспішай, подорожній, бо небові вже на очницю
золотою монеткою перше світило зайшло.
Ти скінчився для неї. А завтра для когось почнися

розриванням обіймів, щоб знову підняти ціну,
розкуйовдженням хвиль, щоби знов опинитись на суші,
де так само свербітиме шрам і залишать одну,
де легкі балеринки ночами виходять із мушель

лоскотати зухвалим «синочкам» невірні тіла,
доки ті не зомліють від ласки, бліді та розбиті.
Ти топив, як умів. А вона, як уміла, пливла
на приблудних китах у солоне своє повноліття.

Зачиняють салони і все, що торкалося вас,
у повільному поспіху пересувають кордони.

А коли ти не встигнеш – скінчиться у плеєрі джаз,
але донор не знайдеться…
більше не знайдеться донор.

Царі й народи всього світа!
Терпливо ми вже довгі літа
Зносили всяких кривд чимало,
Та врешті нам терпцю не стало.
І ось ми до всіх вас шлемо
Своє пропам'ятне письмо.
Нас переслідують, стинають,
Уперто нас за хопту мають,
Не то найкращої, як слід би,
А й найплохішої селитьби,
Найгірших пустирів нам дать
В виключну власність не хотять.
Ніде нам честі ні поваги,
Щоб підливать нас під час спраги,
Щоб розсівати нас весною
І перед фурою страшною
Крить, як найблизиться зима,
Про все те й бесіди нема.
Тож ми, порадившись, рішили
Допоминатися щосили
Непередавнених, величних,
Усіх прав своїх історичних,
Котрі ось під біжучим днем
Вам всім аd notаm* подаєм.
Ми, плем'я будяків могуче,
Допоминаємось ось тут же,
Щоб всі цари і всі народи
Всіх членів нашої породи
В протязі двадцяти годин
Признали крулями рослин.
До того маєм повне право,
По-перше: ми ростемо жваво,
Ні дуб, ні липа, ні осика
За рік не буде так велика,
Нас грім не б'є, не ломить град.
По-друге в нас ціпке коріння,
Що в землю тиснеться, мов клиння,
З усякої землі ссе соки,
Каміння кришить і опоки,
І як вже рід наш де заліз,
Не викоренить жаден біс.
По-третє: листя наше пишно
Викроюване артистично,
Цвітки - хіба від рож не кращі?
Або шпильки майстерні наші,
Оздоба й зброя всім грізна, -
Чи є де в світі їм рівня?
Четверте: ми одні свобідні,
Ми незалежні, хоч і бідні,
Горді з шляхетської традиції,
До всього світу в опозиції,
Ніхто не пан нам, не в указ,
Хісна* нема нікому з нас.
По-п'яте: відомо загальне,
Що сім'я наше ідеальне
Летить з вітрами попід хмари,
Заселює степів обшари, -
І се вже знак, що вищі ми
Над всі рослини на земли.
А сімен тих безмежна сила
Давно б була вже заглушила
Оту нужденную травицю,
Рабиню людськую - пшеницю.
Ячмінь, і жито, і овес,
Якби лиш хлоп, наш ворог, щез.
Вкінці нам замовчати годі
Про нашу місію на сході,
В степах святої України
Ще в днях великої Руїни
Були ми повнії пани...
Верніться - ох! блаженні дни!
Се ми властиво зупиняли
Татарські дикії навали,
Шпильками колючи їх стопи,
Ми передмурієм Європи
Були - й ту славу нам забаг
Украсти нині хитрий лях.
Се наші діла та заслуга!
Скажіть, чи в світі є хто другий,
Що міг би з нами порівняться?
На тих основах домагаться
Рішили ми - чи встав, чи впав -
Отих нам приналежних прав.
По-перше: щоб ніхто безкарно
Не нищив нас, суди, щоб гарно
Карали хлопців, що в забаві
Тнуть наші голови кроваві,
А той щоб варт був смертних кар,
Хто сім'я наше кине в жар.
По-друге, щоб заступці преси
Та міжнародні всі конгреси
Без критики та без дебати
Сейчас нам мусили признати
Під вічну, невід'ємну власть
Цілу Європи східну часть.
І так та часть є предмет спору,
І війн, і сварів, і роздору, -
Та скоро стане тихо, як в могилі
З країн тих щезне чоловік,
Руїни верне злотий вік.
Ціле питання те "восточне",
Таке грізне й безпожиточне,
Розв'яже раптом і зненацька
Аж реставрація будяцька, -
Від Чорномор'я по Балтик
Тоді аж втихне свар і крик.
Вкінці жадаємо, щоб в царських,
Князівських, графських та рицарських
Коронах, гербах і печатях
Лілії, рожі скасувати
І запроваджу(ва)ти прем
Усюди з будяків емблем.
Не менше теж, аби поети
Не сміли вже свої скелети
Вінчати лавром, дипломати
Гов - тпрру в дубовий лист вінчати!
Для всіх най стане той указ:
Вінки робити тільки з нас.
Се наші жадання важніші.
Чи можуть бути ще скромніші?
Тож чей не зводить нас надія,
Що всі підпишете: Fіаt!*
А встане завтра, через ніч
"Будяцька Посполита Річ".
*Хісна - користі.
*До уваги.
* Нехай буде.
10-11 вересня 1883

Поза обрії: версти, милі…
Нас роз–ставили, роз – садили,
Аби тихо собі жили
В протилежних кінцях землі.

Поза обрії: версти, далі…
Нас розклеїли, розпаяли,
І не знали, хто розлучав,
Що дарма розділяти сплав

Наших злетів, натхнень і жилок...
Розгубили, розпорошили,
Розселили: стіна і рів,
Як для змовників – двох орлів.

Поза обрії: версти, милі…
Розіпхали – не розсварили –
Нас по нетрях широт земних,
Наче сиріт – в кутках чужих.

Розбили нас, розвели. Мина
Вже котра, котра – отак – весна?!
17.07.2010

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я − поет,
Які злетіли бризками фонтана,
Іскринами ракет,

Які ввірвались, чортенята вперті,
В святилище, де сон і фіміам,
Присвяченим і юності, і смерті,−
Нечитаним рядкам! −

Розкиданим в пилюці магазинів,
(Де не бере ніхто їх і не брав!),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Прийде своя пора.

27.12.2007

О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко!
Мені байдуже, все одно –
Де абсолютно одиноко,

Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним.
Мій дім… Чужий для мене ти,
Немов шпиталь або казарма.

Мені однаково – серéд
Якого натовпу пропавши,
Як звіру, їжити хребет
І витісненим бути завше

У себе, в почуття, на дно.
Ведмедем білим без крижини
Де не прижитись – все одно,
І де принижуватись нині.

Не втішить мови рідна суть
Молочним покликом одвічним.
Однаково мене не чуть,
Мене не зрозуміти стрічним.

Читач мій - поглинач новин,
Газетних тонн пліток і бруду,
Двадцятого століття – він.
А я – до всіх століть вам буду!

Колода мертва – от і все,
Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс,
І, може, найрівніше – теє,

Далеке, як душа моя,
Що народилася колись-то:
Гублю ознаки й мітки я,
І дати зірвані, як листя.

Так не зберіг мене мій край!
В лиху годину навіть кату –
Як мою душу не розкрай –
Ні родимки не відшукати!

Всяк дім і храм мені пусті,
Усе одно, і все єдино.
Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина…

20.11.2006

Прокидається дім…
Потягнувся ще заспаний промінь,
Перша кава.
Як тихо дзюркоче вода…
Ожили голоси.
І щоденний приглушений гомін
Найрідніших людей
Мені настрою знову додав.
Я цілую дітей,
Пахнуть голови їхні знайомо.
Я коханого знов
Перед виходом благословлю
І рушаю вперед
У сьогодні, таке невідоме.
Я його частоту
Від світання у домі ловлю.
2010(11)

* * *
Вп’ялись у вись громовідводів вістря
Під спалахи миттєвих ран небесних,
І ллється дощ – прозора кров повітря,
І б’ється флюгер – як чутливе серце.
2009

Моя душа
із ночі
вийшла
А дня нема

серп. 2011

Іржаві пасма хуртовини
Обволокли мене під тином
Холодним мороком пітьми,
Коли знялася з перегуком,
Суха до скреготу пилюка,
Як зграя птахів понад бруком,
Махнувши злякано крильми.
А потім шалу стоголосся
У божевільному хаосі
З охриплим голосом злилося,
Що рвався із грудей моїх,
Бо не було межі й упину
Кружлянню пилу півгодини, -
Аж поки вітер не затих.
09.08.11.

Не повертайся.
Вересень на сходах
Вже у пальто.
Бо ночі прохолодні.
Бо твій вокзал
Очікує на потяг.
І поки час завмер
На голих стінах,

Вирує світ.
Крізь морок і негоду
Ти поспішив
У змучене сьогодні
Без перешкод.
Бо вересень. І одяг,
Немов майстерно
Вдягнута провина.

Не повертайся.
Буде ще на ганку
Відлуння кроків –
Тільки незнайоме.
Ще хтось відкриє
Атласну фіранку
І тихо скаже:
«Мила, я вже вдома».
7.08.2011

Напиши мене знову
із тих кольорових гравюр,
Де минуле розіб'є сьогодні ущент,
в пластівці,
Запануй мною знов,
я легенько віддамся руці,
Не буди,
ця дрімота - метелика крила сипкі,
Розгорни тихо
в зорях прихований зміст,
Сургучеву печаль забери,
тільки місяць-ласо
Лет космічних доріг-паралель
хай єднає в одно,
У вигадливу долю, що знову
шукає русло.
Напиши...
09.07.2011

Ось бездуховності вендета
і сьогодення ниця суть –
знецінений талант
поети
за хліб насущний віддають.

2000

Я є, чи мене нема?
Це тіло - сама оболонка,
душа в нім прозора, німа
і рветься, бо дуже тонко...

Латати не маю сил -
усохлося десь натхнення,
як зичила іншим крил,
лишивши собі смирення.

Тепер і його нема,
і розпач у злість вростає -
варила собі сама
напій полину... Ковтаю.

То ліки... бо ще жива
і питиму їх до смерти,
в цій чаші не видно дна -
життя потребує жертви.

Оце таке - нема й нема оргазмів!
Дивись, Іване – я сама прийшла!
І поки ще натхнення та не згасло,
Давай, Іване, швидше, без бла-бла.
Але скоріше - посуд маю мити,
Тоді – підлоги, двері. Йома-йо!
Піду ще згодом огірки солити.
Та це - пізніше… Зараз – гайта, вйо!


09.08.2011

З курника прибігла жінка,
Руки в неї аж тряслись...
" Чоловіче, бійся Бога,
Задушив нам курку лис!".
Чоловік не глупий вдався.
Грізно закричав: " Го-го!
Дай лишень мені сю курку,
Нею я зловлю його!"
В паркані при самій хвіртці
Дірка при землі була,
Він сильце поклав на хвіртці,
Далі курочка лягла.
Лис Микита йде й міркує:
Що би то зробити слід?
Конче треба курку вкрасти,
Щоб на завтра на обід.
Не роздумуючи довго,
Шусть у дірку, курку хап!
Ой, нещастя! В тій же хвилі
І сильце за шию цап!
Шарпнув лис - ще гірше стало.
Переляканий глядить,
Аж з обухом величезним
З хати чоловік біжить.
Лис, не думавши багато,
Шусть у дірку за паркан,
Чоловік собі міркує:
" Вже тобі я раду дам!"
Виліз на паркан низенький,
Приклякнув і замахнувсь -
Геп! Лис знову шусть у дірку,
Хлоп упав, аж ізвихнувсь.
Ось мужик сидить і стогне,
Онде лис за парканом.
"Почекай ти, клятий лисе,
Дам тобі я топором!"
Швидко хвірткою вбігає
На подвір'я чоловік.
Лис у дірку шусть щодуху,
Від обуха цупко втік.
Бачить хлоп, що сам не зможе
Злого лиса доконать,
Ось почав він, що є сили,
Жінку з хати викликать.
Жінка вхопила за вили
І на поміч вже біжить,
От тепер, мій лисе милий,
Вже тобі, мабуть, не жить.
Хлоп знадвору із обухом,
Баба з вилами в дворі,
Лис крізь дірку скоче духом...
"Шмигай, жінко, він в дірі!"
Та не встигла шмигнуть жінка,
Попри ноги лис махнув.
Ледве встигла озирнутись,
Він в діру назад шульнув.
Там, піднявши вверх сокиру,
Хлоп уже на нього ждав,
Розмахнувся, змірив добре
І щосили разом втяв.
Сли б на волос поспішився,
Згиб би лис ані мур-мур,
А тим часом лис скрутився,
А мужик розтяв лиш шнур.
Чувшись вільним, лис за курку
Та й махнув, куди видать,
Чоловік став наче дурень,
Жінка теж ні в дві ні в п'ять.
Каже жінка: " Ей, ти, чопе!
Чом ти обухом не бив?"
Сплюнув чоловік зо злості
Та ще й жінку насварив.
1894

... погляд -
блакиті подих
арками
середньовічності
увінчаний

...і випливає
в блакитномолочне
море
срібний човник
зіниці -
краплинкою вічності

...слухайте, діти,
давайте про щось серйозне
поговоримо
тато старий просить

... жартують далі
діти дорослі

...а татові
попід очима
життя
прооране

Неправда, що нема - немов оргазмів,
чекаєш віршів, та не те, не час:
ще - посуд мити, ще - колонка гасне,
ще огірки солити.... а Пегас
копитом вдарив скелю - і з копитця
водиця ллється - я її пила
у парку, де очима бачить серце...
Привіт, Пегасе! Я - сама прийшла)))

Ця дивна зустріч… Deja vu чи втома?
Тебе я ще не бачив, але, от
Здалося, наче ти моя знайома,
І рідна ніби. Що оце за чорт?

Ця перша зустріч… Я біля перону
Тебе жадаю. Відаєш про це?
Пульсує кров в артеріях і венах -
Хоч де ж їй пульсувати, бідній, ще?

Була та зустріч перша і остання:
Ти у моїх втопилася очах -
І я їх не склепив аж до світання -
Всю ніч шукав тебе в очеретах.


23.06.2011

Неба чорний бархат
Полум’янять зорi:
Миготять лiхтарики
У небеснiм морi.
Мiсяць золотистий,
Посмiшкою долi,
Човен срiблосяйний,
Що пливе поволi.
I торкаюсь неба,
У вуста цiлую,
В зоряній долині
Мрiями мандрую.

Пекельна ніч, у неба на столі -
Запліснявілий місяця окраєць.
Апостоли знімають постоли
І ноги босі відпускають в танець.

Так гають час, щоб зупинити мить.
Бо вірять, він не пройде стороною,
Єдиний, хто очистить-роз'ятрить
Земну коросту з попелу та гною...

Та пусткою лежить Чумацький шлях,
Сіль зоряна під колесом не рипне.
Нікого! Тільки сльози на очах,
Гарячі, мов дощі метеоритні.

Десь у імлі курличуть НЛО,
Збираючись в міжгалактичний вирій.
І раз у раз Іудине чоло
Забруднює послід радіаційний.

2006 р.

У лісі дощі інші.
У лісі дощі тиші.
Суничноп’янкі, м’ятні.
Не те що у нас – хатні.
Цокочуть, тріщать, сіють.
Шиплять на дахах змієм
В асфальтах киплять дико…
У лісі ж… там так тихо…

Спіднє не в силі прикрити
Куца концертна сукенка;
Впріла її господиня:
Праця така – не присядь…
Та ще й довкола софіти,
Різана лазером сцена,
Квітів пузаті корзини
(Від шанувальників - дядь)…

Квіти зів’януть невдовзі –
Нащо ж добру пропадати?..
Втомлена «зірка» в готелі
Мне манікюрами сніп:
«Все я забрати не в змозі –
Хай і у вас буде свято!» -
І покоївці дебелій
Кине, мов песику хліб.

Ту покоївку знайома
На ювілей свій гукнула.
А без букета незручно:
Квіти ж - така благодать!..
Де й і поділася втома:
Жінка у «сніп» той пірнула,
Бачить: троянди махрові…
Нащо ж добру пропадать?!

…Рада така ювілярка!
Бо розкошує, мов «прима»:
Чемна кума-покоївка –
Пишним букетом - під дих!..
Тісно в квартирі і парко,
Тхне чарочками п’янкими…
Квіти ж, хоч як це не гірко,
Скоро летять у смітник...

На смітнику, під під’їздом,
Мешкала бідна «бомжиха».
Пані також була жінка –
Як весь жіночий загал…
Вчора увечері пізно
П’яний коханець заїхав
Їй кулаком у печінку,
Й ляпнув під око фінгал!

Жінка щільніше притисла
Мідну монетку гарячу:
Ще від учора тримала
Той п’ятачок на синці…
Раптом слабесенька іскра
Зблиснула: «бомжичка» бачить
Квітів багатство зів'ле...
Й ось вони вже у руці!

…Можна букетом оздобить
Кожну порядну господу
(Все це торкається й того,
Хто в смітнику поживав)…
Слава жінкам без жадоби –
Їм-бо для подруг не шкода
Ну, аб-со-лют-но нічого –
Навіть квіткових «халяв»!

Слава жінкам, що й з фінгалом
Бачать прекрасне навколо!
Хай воно навіть зів’яле,
Але ж, погодьтесь, було!..
Квіти незримо з’єднали,
Міцно до купи скололи
Сцену, смітник і самотність…
Місто, предмістя й село…

11.05.2010р.

Стану я твоїм, моя пташино,
Небом невимовно голубим,
Злиймося блаженні воєдино
На безмір'я щедрих літ і зим.

Сонцем ніжно серце наречеться,
Грітиме твій витончений стан,
У гаїв заквітчаній фортеці
Ружу цілуватиме тюльпан.

Чистою росою надвечір’я
Упаду до благоліпних ніг,
В їх слідах лежатиму покірно,
Зморений від пройдених доріг.

Стану я твоїм, моя пташино,
Біля хати деревом гінким ,
Дам тобі у гіллі відпочинок,
Загойдаю любістю затим.

08.08.11.

Трапляється, що майже без причини,
Як хвиля, раптом з’явиться печаль.
То ллються сльози, наче у дитини,
То за минулим стане трохи жаль.

Та це лиш мить. Вона проходить згодом.
Лірично – ніжно стане на душі…
Буває так. Така людська природа,
Коли ти сильно чимось відболиш.
2006(7)

***

У жовтім капризна пані,
Мене не відпустить, ні,
До юності днів, що п’яні
Від вражень і метушні.

Ox, осене, хмура, сива
Ні мудрості, ні тепла,
В пастельних тонах застигла
І холодом вієш, зла.

Вдихаю дими сезону
І тихо прошу: «Пусти»,
Бо чашу бажання повну
Несу, хоч горять мости.

Під ноги шляхи тернисті,
У очі їдучий дим,
Іду по осіннім листі.
Не буду я молодим...
08.08.11р.