Пародія

Закохався… Ще вчора. На кризу плюю звисока,
А чому би і ні – щедра в дядька з Канади рука!
Ви мене полонили – ну прямо стріляйся чи плач!
(З нерозквітлими тими дурної мороки – пробач!)
Вабить дико мене неземних ароматів ріка –
Обійняти би Вас – світлий образ постійно втіка…
І п’янка та жага, і стрімка, як бува в юнака!
Та який ловелас – я вже згоден на роль кріпака!
Я б охоче “злабав” ексклюзив – серенаду для Вас,
Та атас! Промайнув благовірної тонкий анфас…

12.08.2011

Я ходжу навкруг,
Це не є біда,
Тому,що де ходжу я,
Починається весна.
Зима завершається,
На лижах не катається,
сніг вже розтає,
Яка я пора року Є?

Я вже не зима,
Я ще не весна,
Я не літо й осінь,
Я така пора....
Квіти розпустились,
Льоди розталі в ріки полились,
Та хто ще не знає,
Трава вже розцвітає.

Та ось,весна вже йде,
І тепло несе.

-Ще крок один, юначе!
Хоч бігти вже несила.
В тканинах м'язів наче
Сплелися дух і тіло.

-Ще крок!- зове фортуна-
У будь-якому разі!
Підводяться трибуни
В єдиному екстазі.

-Ще крок хоча б, хлопчино!-
Кричать серця мільйонів,
І мчить він без упину
До фінішних кордонів.

-Ще крок мерщій, юначе!
І - зоряна вершина,
Коли душа заплаче
Під стягом України.

Безмовні – і радість велика, і горе.
І справжнє кохання блаженно мовчить.
Не сміє… не вміє… лиш очі говорять:
Співає душа чи нестерпно болить.

Високе мовчання судилось людині…
У горя горлянці – знемовлений крик.
Кохання і радість мовчати повинні:
Безсилий тут розум, нікчемний – язик.

2000(2011)

ПРО ЗАХЛАННІСТЬ

Ішов кудись козак давно,
Аж бачить – на землі ярмо.
Дай, дума, вiзьму, все ж – добрo,
Щоб неньку не паплюжило.

І досі з ним оте ярмо,
Бо шкoда кинути гімно,
Бо хто йо’ зна, може, воно
Стане колись міндобривом.

Минув вже день, минула ніч…
Він зрозумів – то хибна річ.
Та вже нелегко знять ярмо,
Бо в шию втерлося воно.

Павло Гай-Нижник
26 квітня 1990 р.

* * *

Моя Мати – Україна.
Моя Хата – Україна.
У тій хаті нема стелі,
А кімнати всі – пустелі.

Моя хата вже згоріла,
Моя Мати – постаріла.
Не одного мене Мати
Колись пéстила в цій хаті.

Та стою серед руїни
Один соколом безсилим.
Б’юся крилами в вогнях,
Плаче сива Матір в злиднях.

Розлетілись соколята,
Овдовіла краса-Мати.
Колись вічно молода
Ними в пекло кинута.

Гей! Злітайтесь, соколята!
Час сокóлами ставати!
Із вогню постане Хата,
Вас Вкраїна кличе – Мати!

Павло Гай-Нижник
24 квітня 1990 р.

О єєєєє... я вражаю всіх своїми фразами,
Сильно так вражаю, так!
Коментарі мої - мммммм, фразами, фразами
У сузірї самая яркая, чок-чок.

Закохатися? Нині? У гли́боко кризовий час...
А чому би і ні. Та гадаючи тільки про вас.

Таїна нерозквітлих ніяк не займає мене -
ви ж і красна, і ніжна, і вабна в усе неземне!

Обійняти і з дива завмерти, ввібравши ураз,
що суттєво не те, де я праведник, де ловелас,
а лише ваші чари, і профіль тонкий, і анфас.


2011

В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской
Вы далеки от бельэтажей
Театров, жизни городской.

Но в этом искренне домашнем,
Привычном, не для пылких глаз,
Быть может превосходство Ваше
И я в смущенье подле Вас.

И Вам неловко, но приятно.
(Улыбку прячешь от меня)
Все так прозрачно и понятно
В плену лукавого огня.

И каждый день Ваш есьмь и важен
Пусть вовсе даже не со мной.
В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской.

* * *

Здобути волю тую треба,
Тра вишкребти її з камéню,
Зі скреготом нігтiв шаленим
Розбити духом оцю скелю.

Зубами вигризти життя,
Пробити мури головою
І розкришити їх впертя́м,
З в’язниці вийти на свободу.

А там, під синім небосхилом,
Упасти у джерельну воду,
Напитись, наче меду з ви́ном,
Та милуватись на природу.

Батьків до серця пригорнувши,
І вмерти можна, ніби був
Мов птах, що сонця досягнув,
Волю у груди всім вдихнувши.

Павло Гай-Нижник
21 квітня 1990 р.

ДО Н.С. ТА ІНШИХ…

Не відчаєм могутня Україна!
Не у сльозáх прекрасний наш народ!
У відчаї ніхто не брав ще сили
(Слід ключ шукать, щоб відчинить замóк).

Так, я бунтар! Я від болю і лиха
Став ним. Кохав я й любив!
Ніжність обожнював зáвжди і жінку.
Хто ж винен в тому, що став я таким?!

Хто покалічив душу народжену?
Хто почуття це болотом облив?
Той, хто у відчаї, юних калічачи,
Трýну Вітчизні моїй сколотив!

Ви запаскудили мову найщирішу,
Слово не в Слово, а в вигук звели́,
Думку відновлену звeти “позичена”.
Як же ж без неї ви жити могли?

Спóкою хочете! Прагнете тиші!
Страшно почути вже цокіт підків?
Крові святої страхаєтесь? Миші!
Нам вже зарáння звeли́ ви хрести!

Ні! Не поразка чекає нас нині.
Буде жорстокість в ім’я правоти.
Я щиро бажаю добра Україні,
Та у терпінні його не знайти!

Павло Гай-Нижник
23 жовтня 1989 р.

* * *

Навчав Тарас жіночу стать
Як честь дівочу зберігать,
Як треба парубка кохати,
Щоб потім долю не прокляти.

Скільки літ минуло з часу
Як викрив Кобзар зраду,
А москалики і зараз
Безталанним раді…

Павло Гай-Нижник
7 листопада 1988 р.

Глибока ніч. Вже навіть тиша спить.
Я у вікні прозорим силуетом.
Напевно, у такий-от час доби
Натхнення ждуть для снів своїх поети.
Безсоння вірно стереже думки.
Ну, як мені його прогнати з хати?
Пірнаю головою в подушки,
Бо я не можу, але ж хочу спати!
Раптовий дощ, як залізниці шум.
Лечу-лечу в розміреності ритмів
У теплі сни, в поезію дощу,
В нову мандрівку образу і рими.
11.08.2011

* * *

Коли минé весна і стихне зáпал мій,
Як кіс моїх торкнеться сивинa,
Спyщуся я униз, де тиша і краса,
Де осінь золото кидa до моїх ніг.

Напевно, лиш тоді, знесиливсь від шукань,
Як лебідь, що прожив ущент пташиний вік,
Я хлюпнусь зморено в озéра, де журба,
І там чекатиму вже свій останній сніг.

Милуючись рослин офірува́нням,
Я відречусь від пошуків старих,
А в сповідях все вкриє сумування,
Що зірку не щастило мні знайти.

Що молодість пролíтав й проборовся,
Що крила пообдeр до голини́
І що життя (від Місяця до Сонця)
Не зміг в коханні дати все тобі.

Тоді ж отямлюсь та загрaє
Тендітна стрyнка у мені́
І лебеди́на пісня стане
У мoїм серці понад всім.

Так пізно, мабуть, зрозумію
В душі кохання пригорнyть,
Що серце на́шеє зімліє,
Що сльози втрати потечуть.

Так, оповивши теплий спогад,
Й тебе, лебідонько моя́,
Зустріну сніг я в нагороду
За розпотрóшене життя.

Павло Гай-Нижник
11 серпня 1990 р.

* * *

Тебе назвав Бог – Українка,
Тобі вродливу дав красу,
Талан й співучу мову дзві́нку
І душу доброзичливу.

Земля давала сили зма́лу,
Вкраїна ненькою була,
З дитинства ти спoвна́спізнала
Насóлоду її теплa.

Велична нація зростила
Тебе матусею дочки́,
Надай же їй від України
Того тепла і доброти.

Із материнським молоком
Вливай і їй любов до мови
І гордість, що бентежить кров
В ній українського народу.

Павло Гай-Нижник
16 грудня 1988 р.

ЗА ЩО ВОНИ ТАМ УМИРАЛИ?

В сльозáх стрічає зoрі мати.
Все заніміло біля хати…
І ні́ для кого їй вже жити,
Вже нíкому любов дарити.

Сини́… Сини́… О Боже милий!
Ти бачив сльози України?
Ти бачив горе матерів,
Що вже не матимуть синів?

Ти бачив ту жахливу мить,
Коли твоїх небес блакить
Встеляли вибухи земні
І закривавлені шматки

Ущент розірваних солдатів?
За що послали їх вмирати?
Кажи. Чого мовчиш?
Не знаєш…

Чи від ворожої навали
Вони Вітчизну рятували?
Чи “духи” вже лічили дні
До інтервенції? То ж – ні!

Кого ж вони там захищали?
За що життя своє віддали
У проклятому матерями
Далекому Афганістані?

Павло Гай-Нижник
29 вересня 1988 р.

* * *

Я шукаю той шлях,
Що до Храму веде,
Де на всіх спільний дах,
Де єднання ідей.

Бо ніхто не збудує
Для себе лиш Храм,
І колись, врешті-решт,
Розірвé себе сам.

Павло Гай-Нижник
13 травня 1985 р.

Поміж пагорбів хвиль, між лісів, де дорога одна,
Притулилось село до полів, тихий Буг котить води з вікна,
Обнімають садочки натомлені днями хати
І шепочуть казки попід кожну із них квітники.
Рідне село, моє рідне село, - серце матері, батьківський голос.
Рідне село, моє рідне село, - ти як пісня, що виросла в колос.
Чути клич джерела, і дерев, і птахів, і землі,
Набосяка дитинство торує стежини свої,
Я спішу, я іду з кожним кроком назустріч тобі,
Та чому так надовго тебе залишили у сні?
Рідне село, моє рідне село, - рідна школа, лелече гніздо.
Рідне село, моє рідне село, - ти у світ моє перше вікно.
12.07.2011

Я – немовби Герасим, а ти – Муму
Зведемо гучність слів до мінімуму
Не почую твій гавкіт, повзучий пирій
Не бреши мені, суко, я глухонімий

(2011)

В саду моєму
В дощ розквітнув лотос.
А я дозрів, побачивши тебе.
Повір, на сьомому
я опинився небі.

Мы спим в разных домах, на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.

Ровным не оказался путь «после», но мы свои в доску,
Воском натираем воспоминания и складываем в повозку.
Поскальзываемся, когда случайно встречаемся, на душе остро,
Шарф до удушья замотан пестрый, чтоб «здравствуй» звучало просто.

Мы кушаем одинаковую пищу и гладим одинаковых кошек,
У нас есть семейная пара мишек и совсем похожий почерк.
В фамилии моей есть что-то тебе близкое и я пишу об этом очерк,
В графе «семейное положение» до сих пор ставим прочерк.

И куча совпадений у нас на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.
2011 г.

Забуті міста старіють одразу,
а потім вмирають у муках повільно
в розбитій на кадри прямій кінофільму
уже непотрібного збляклого часу.
Розплавленим воском стікають у просинь –
коштовна інфузія – вени землі
приймають їх прах, як старих кораблів
ховають у гаванях мрії матросів.
Прикормлені кров´ю, вином і безсмертям
померлих чи вбитих у хащах війни,
мов пси шолудиві, блукають. І сни,
залишені похапцем, чорні, обдерті,
голодні і хворі, сидять у пітьмі
і мовчки чекають своїх мародерів.
А ті не ідуть, хоч відчинено двері
останнього дому. А стіни німі,
а стіни глухі і скупі на зізнання,
очима мозаїк прощають людей
за чорний останній обвуглений день,
за їхнє жорстоко повільне вмирання.

Забуті міста, ще не знайдені трої,
на дні велетенського світу-каное,
мов риби приречені, мертво пливуть

і вже не чекають,
що їх пригадають,
а сняться
в надії,
що їх ще знайдуть.

Намічається будова -
Повалять гілки в лісах,
Повалять усе додолу,
Аби "прибыльный" був дах.

Щоб робити тута гроші -
На живій іще Землі,-
Вни такі усі "хороші",
Але мертві при житті.

Але вмерли тута люди!-
І ніхто вже не живе,-
Лиш за грошами всі блудять,-
Хоч для Світу кожен вмер...

Залишилися в безодні,-
Люди-трупи без душі,
Хоч би тут і я сьогодні,-
Не писав сумні вірші!

Хоч би знав я щось Веселе
і для Світу це приніс,-
Та лиш сум тепер для мене,-
І в печаль я десь заліз...

Та ніби трохи "попустило",-
Й печаль кудись пройшла!?!
Чи я її в віршах покинув?
Чи радість десь Душа знайшла.

11.08.2011р. Дякую:-)

(Пісня)

1.
Вже мені не носити
твоїх, берегине моя, вишиванок,
не бачити – як
розплітаєш косу при зорі.
За краї перелито,
неначе вино, цей останній світанок,
коли ти моя
а поріг твій – коріння доріг.

Приспів:

Хай з лелечих країв,
через море розлуки
дощові менестрелі
мені принесуть
ноти блюзу твої –
онебеснені звуки,
голубі акварелі
з паперу і сну.

Серця чуйного храм.
Свічку долі колише
в золотому згоранні
настуканий біль.
Я молитимусь там
за повернення тиші,
за тепло неустанне
весни по тобі.

2.
Є де серцю боліти
і може знайдеться тут місце омані.
Хай сад розцвіте,
а зорі навчать звіздарів –
де краї перелито,
неначе вино, так не хочеться рані,
лишати святе,
пускати коріння доріг.

Приспів

11 Серпня 2011

Велика людина – не та, що сидить
В салоні авто шкіряному.
Не та, що їй просто хронічно кортить
Нагрітись на горі чужому.

Не та, що деталі інтимні плете
З екрану, в журналі – усюди.
Що їла – пила, одягається де,
Для кого оголює груди.

Не та, що на хвилі чужих перемог
Активно себе проявила,
А та, що, відкинувши безліч тривог,
Достойним дорогу відкрила.

Не та, що за ціль марнославство взяла,
До фальші потрапивши в сіті.
Велика людина насправді мала,
Можливо, найменша у світі.

Проста і природна, без зайвих прикрас,
Готова слугою всім стати.
Велика людина є в кожному з нас,
Достатньо лише пошукати.
2010

Тебе нема - і як тут далі жити?
Дорогами, дахами в світ піду.
Лише тобі мене вдалось скорити.
І підсвідомо хочу задушити
свою любов...Але таки бреду...

За обрієм так близько було сонце,
коли руками порпались у хмарах.
Ловила світло зайчиків віконцем,
пестливо, ніжно. Мабуть усе сон це...
Але ж таки згорала, вигравала...

Болів до сказу й солодкої млості,
і я була не краща - світом білим.
Але життя кидає вміло кості,
не вистачить на Долю й каплі злості.
Забути все сама таки волію...

Та замилуюсь небом на хвилину.
В легенях ще цигарок мішанина -
твоїх старих. А в голові лиш кпини,
і пусткою душа, і павутинно
заплуталась в слідах, немов дитина...

Тебе ж нема... Забідкаюсь на хвилю,
бо сил не вистачить мені на сльози.
Можливо за тобою теж порину.
А чи похИлюся як тихі лози?
Чекай коханий, я вже на дорозі...





6.07.2011р.

Четверто-п'ятий наступа на п'яти
Мене, Валеру, пхають в еН-еЛ-О
Оті йнопланетяни, як на зло
Розпочали, сердешного, вивчати.

Вивчали, приглядалися, старались:
Я розповів - як на Землі живуть.
Проте не зрозуміли в чОму суть-
Не ту кінцівку сканувать зібрались!

Внизу вона, налякана, тремтить,
До неї тягнуть електронні лапи.
За мить згадались море і Анапа,
І "ню" моє, і одчайдушна хіть.

Од нелюдів тікаю навмання
Але снаги нема, немає хисту.
Капут, мабуть,.. такому пародисту!
Прокинувся... Наснилася ж дурня!

Ти знову мене не бачиш.
Ти вкотре не знаєш, хто я.
Так просто бути собою...
Шкода тільки не з тобою.

Я знову гублюсь між означень.
І визначень(вкотре...) хто ми.
Спиняється час від утоми...
І терпне від передбачень.

...Я знову тебе пробачу.
(Чи зможу себе? Облишмо.
Ці почуття, ніби дишло.)
Ти, вкотре, мене не бачиш...

11.08.11

Не бійся сорому пера,
Не має правил вічних.
Від зла до вічного добра
Три міліметри відстань.


Тремнить над аркушем рука,
Словами ллє розлуку
Мої слова, твої слова -
Пусті в повітрі звуки.

У серці моторошна нить,
Скуцьовджена, без тями.
І тінню манить і мигтить,
І бавиться словами.

Схились над аркушем пустим,
Улий у руку звуки,
Пером торкнись міцним, твердим.
Відчуй у серці стукіт.

Не бійся сорому пера,
Не має правил вічних.
Мої слова, твої слова -
Та тінню манить відстань.

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.

Сьогодні, понад вечір на полях,
Побачив - у тумані тихо зникли…
О, як знайти міжгалактичний шлях
До зоряних Гераклів і Периклів?

Настане день, і в НЛО-нний стрій,
Колись і я, можливо, ще потраплю -
Тоді здійсню свою найкращу з мрій:
Украду в них секретів хоч би краплю.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Про таїни узнаю всіх предметів,
Природа, нахилившись до плеча,
Мені відкриє top- i над-секрети.

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.


11.08.2011

Пародія

На бамбéтлі – особливий шарм,
Вже влєглúсі – нині мало бýти!
Та наднесло вýйну – і… алярм,
Добре – з’їли перед тим андрýти…

А мій фáцет (файно сі вголúв),
Наглу поміч треба – дуже злúтьсі,
З перестрáху мéшта десь згубив,
І ногóв не втрафить в ногавúці.

Я ся зкремпувáла – аж до п’ят,
Вся червона – видно із люстéрка…
Вуйна в браму: то такий вар’ят –
Марципáна вріже… на плястерка.

Ну хіба сі в хаті ту віддáш?
Бýсько на стодолі – о, натура!
Зара шпацерýєм за гараж,
І – на фíру! (прощавай фрезýра).

Твердувато троха – не фотéль,
І дзигáра викинь – буду рада!
Ну, дивисі в неба акварель –
То моя захцянка-дефіляда!

Я помрію троха про вельóн…
Хоч кобíту мати файну й чýйну?
Ну сміліше – я не бастіон…
Знову вýйна! Шляк би трафив вýйну!

11.08.2011

Потріскує безлистий ліс,
Вдаряє гілка в гілку,
А вітер дме поміж беріз,
Звірів збирає в спілку.

Ось на галявині зійшлись
На спільну довгу раду,
Щоб встановити, як й колись,
Хто з переду, хто з заду.

Перед веде ласий ведмідь,
Обіцянки кидає,
Що об’єднає ліс у мить,
Й всім щастя засіяє.

І тут як тут, хитрунка- лис,
Малює визирунки,
Під співи щебету актрис,
Несе свої «дарунки».

Зявився Олень, красень наш
З розлогими рогами,
Повторює давній монтаж
«Я завжди буду з вами»

Усі зійшлися, усі тут!
Їжак, крикуха миша,
І заяць визирнув з нори.
Запанувала тиша.

Слово своє почав ведмідь,
Бо ж він предсідник лісу,
-Я користаю ось цю мить,
Лисицю геть до біса!

Лисиця хвостиком круть-верть,
Ласкаву шле усмішку,
-Ведмідь несе для лісу смерть,
Лиш я зварю лемішку.

Ось бистрозорий наш орел,
Махнув на всіх крилами,
Лиш я на небі й на землі,
Володар над звірями.

Розговорилися зайці
І різні дрібні миші,
Та їх не слухав більш ніхто,
Усі бажали тиші.

А тиші й досі там нема,
Ще й досі перегони,
У лісі ще тріщить зима,
Йдуть свари за «пагони».

Я тебе объясню в двух словах, чтоб ни следствий, ни обысков,
всё, что ты умудрился профукать, измять, обречь:
еще лето назад я бы вырвала Бога из отпуска,
если б он хоть на день отказался тебя беречь.

Кто ж тебе виноват, что молитвы становятся пресными,
пробиваясь сквозь толщу злосчастной твоей брони?
Еще зиму назад, умерев, я, ей-богу, воскресла бы,
только чтобы, как прежде, от лиха тебя хранить.

2011

С поклоном благодарности тебе жемчужина
милый взор небес твоих магнит
он радует меня узором благодеяния
он во мне живет и будет жить
ключ в руке любви - безмолвие дыхания...
2011год

Музо! Коханко!
Ох, дай мені! Дай мені
Любощів, пахощів, чарів-солодощів,
Мрій неосяжних і снів,
Солодких слів,
Соловейкових трелів,
Римів, мелодій, щоб гучно лилися рікою!
Настрою! Настрою!
Думок - байдуже!
Помислів - обійдуся,
Заглядать у людські душі -
Я не астроном!
Потрясати серця народні -
Я не землетрясець.
Ловити рухи душ високих -
Я не сейсмограф.
Хочу співати!
Розливатися гармонійними хвилями,
Затопляти в них усі турботи,
Геть думи! Геть ненависні!
Соловейкові трелі!
Безпредметова туга,
Безцільне зітхання,
Меланхолія, мов осіння мряка,
І я серед неї,
Мов човник на морі, -
Байдужний!
Співай мені, Музо!
Обснуй мене мріями-чарами,
Мов срібним павутинням,
Нехай я полину
Рожевою хмаркою понад степами!
Нехай покочуся
Перекотиполем,
Що стежки не знає собі, ні мети!
А ти
Хоч смійся, хоч грійся,
Хоч грайся, хоч кайся,
Хоч сонцем пишайся,
Хоч в пітьмі лишайся -
Мені байдуже!
Чи плачеш, чи скачеш,
Чи в'янеш, чи встанеш,
Чи тужиш, чи квилиш,
Чи губи копилиш,
Аби лиш, аби лиш
Без тенденції!

 
у хвилину самотності
містер Шерлок
приймає опіум, грає на скрипці
у нетрях Лондона
під шафранним небом
могильні фіалки чорніють у сяйві
виставок
сутінкових кондитерських
 
зблякла устами
меланхолійна Шеба
за сукном гвардійця
в лляному мареві
тінь у порфірі, навіки проклята
здригається
між однорогом & левом
 
тубілець ~ янгол із очима мов пекло
усміхнено відчиняє дверцята
мертвим
пасажирам
осіннього кеба
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

– …відмивають сутінки чортові в глеї чорному скорчені шиї…
– Вже намилені?
– Другому сортові Чорне море, як чорні помиї…
– Йдуть у вирій пташки?
– Ні, їх душі.
– Крила їх позлипались грудками?
– Ну а мо’?…
– Ну а море задушить їх,
Недотравлене нафтою й нами…

Ця розгойдана ніч
гой – да, гой – да
Гой, пішла під горою
гой – да, гой – да
Білий попіл із пліч
Гой – да, гой – да
Розтрусила зима
Гой – да, гой – да
Гой, з тобою удвох
Гой – да, гой – да
Ми гойдалися до-бою
Гой – да, гой – да
Бою наших сердець
Гой – да, гой – да
У розгойдану ніч...

Креденц – по-сучасному «буфет»,
А тарелі – то великі блюда.
Хоч навколо все таке нове,
Кожен атом пам’яті це любить.

Той бамбетель завжди аж блищав,
Ті рамньона стільки знести вміли!
Ті плястерка хто б не нарізав,
Але все в руках тоді кипіло.

Не на річку йшли, а на ріку.
Не доріжку, а хідник попрати.
І тононька скажуть на тонку,
І не заміж йти, а віддаватись.

Не торти, а пляцки напекти,
Бо в селі за тиждень буде празник.
Все попритати і підмести,
Бо родина сі збирає разом.

І який би дзиґар не навів,
Відстає, коли таке згадаю.
Ген родинний у моїй крові
Просто так нікуди не зникає.
2010

Тобою дихає душа,
судинами жене розраду –
вино пригублене балади
з фіала – золотого "ша".

Пора, о приторна, пора,
наставлена на "ку" зозулі,
ти викуєш нове минуле
і наплетеш думок з пера.

Бери за горло когута –
нехай своє відґалаґанить
і вибере хвилину рані,
мені – дорогу до хреста.

До сліз хай вибирає все,
до крихти пам’яті пісної,
хворіти не дає весною,
парканну требу вознесе.

Знайди у подихах себе,
примножуй їх, кидай на вітер –
уміння у струні боліти,
вагання – сісти у купе.

Таке скупе твоє "нема",
притиснуте до піднебіння.
Дитятко Боже й смерть осінню
в дощі виношує зима.

10 Серпня 2011

Пробач, мій милий… Правда - змінна.
Розчинна…
(пошуки гармонії).
Я так перед тобою винна…
нестримно…
зимно…
Пробач, мій любий… Правда – вільна.
Не мовлена,
забута,
Спільна.
(Своя у кожного? Дурниця)
Ти ж знаєш… Правда – таємниця.
Дозована…
(Збираю частки.
Усе – гонитва є за щастям)
Єдина правда –
(як так сталось?)
Між нами правди не зосталось...

…Де правда, милий?
Що незмінна?
Я так перед тобою винна…
04.08.2011

горькой кофейной гущей
где-то на дне сердца
все, что тобой упущено,
мне не дает согреться.

все, что тобой утрачено,
не оставляет шанса
пиковой картой меченой
в этот раз отыграться.

в этот раз ставки сделаны.
пусть не тобой - все равно.
обведены мелом мы.
боль раздели поровну.

ложью вокруг очерчены,
крытые безразличием.
я была слишком доверчива,
ты не блестал приличием.

ты не хотел большего,
ты по чуть-чуть разными.
я же чего? черт его..
ты ж не травил баснями.

горький осадок нашего
редкого, быстрого, жгучего,
что пережито наживо,
станет несчастным случаем.

2011

в груди наполовину пусто.
так бывает.
когда уже не хочется дышать,
а только дыма струйка тихо тает.
внутри так безразлично - тишь да гладь.

в груди наполовину мягко.
так бывает.
когда уж и агрессии-то нет.
лишь замедлитель ласково стекает
по стенкам внутренностей, заглушая свет.

в груди наполовину тихо.
так бывает.
когда уже и голос сорван прочь.
но двигатель-то биться продолжает
и искренне так хочет мне помочь.

в груди темно наполовину.
так бывает.
когда глаза открыться не хотят.
но их все время кто-то открывает,
не разбираясь, прям на все подряд.

в груди наполовину пусто.
так бывает.
когда уже не хочется дышать.
но кто-то же все время заставляет,
почти силком сажая за тетрадь.

2011

Зациклений на комунізмі,
Найбільше мірило щастя -
Вільний час –
Маркс бачив десь там,
У незбутній далині.
А щастя те було і є
Повсякдень з нами.
Точніш - ми з ним.
Чом же так тринькаємо його замолоду?
І тільки як починаємо відчувать,
Що час спливає швидше,
Аніж гадалось доти,
Готові загальмувати його плин…
Та, мов Дамоклів меч, висить над нами:
«У поті свойого лиця їстимеш хліб».
І от надходить врешті-решт пора,
Коли начебто все є для того,
Про що так гарно онука ребе написав.
Та звиклі тільки працювать,
Не знаємо, що робить з тим щастям:
Лузать насіння та горобцям крутити дулі?
Чи ляси-баляндраси
З пікейними жилетами точити?
Чи доміном глушити співи птаства?..
...Безпорадні супроти часу, нудимось.
А Господь чекає незворушно:
Коли ж нарешті відкриємо в собі оте,
Що дав Він з першим нашим криком?
Власне, те, з чого й почнеться
Сповідь на тім світі.

----------
Книга Буття: 3.19.

Іще трапляються дива:
без приказки – чарівна казка,
без пафосу – гучні слова,
без несподіванки – розв’язка,
не згірш татар – незваний гість,
у ворога – долоня тепла…
І тільки наміри благі,
як завше,
мостять шлях до пекла.

2000

Устав от суеты мирской, покой несущую я смерть зову.
Как жить мне в мире, где лишь мрак и тьму
С рожденья нищий созерцает?
А жалкое, убогое ничто, укутанное в радости канву,
Свирепствует, ликует наяву,
И всяк, угодно то кому,
Чистейшей веры образ отрицает?
Но как же мне покинуть этот мир?
Ведь в нём живёт моя любовь ...
И для неё опять звучат аккорды лир,
Истерзанное сердце бьётся вновь ...

Безмежний світе, вічний і величний,
Ти сповнений надій і сподівань.
Життя людське - мов подих вітру звичний
Для тебе, мить одна, мереживо бажань.
І тисячі зірок горять на небосхилі,
А кожна зірка - то людське життя.
Ти знаєш, часом, як не вистачає сили
Їй подолати труднощі буття!..
Тоді вона, зневірена і квола,
Летить у прірву мороку і зла,
Чи врятуватись їй? На це є Божа воля,
На це світ ідей і порухи добра.

Місяць з сонцем сперечався,
Аж запінився, зачхався,
Хто важніший для землі?
Ну скажи, чи я чи ти?

Сонце на це відказало,
Й це поважно прозвучало,
-Не виношусь хвалючи,
Свічу вдень, а ти вночі.

-Якби сонце не світило
То нічого б не родило,
Не пишалися б діброви,
Ані квіти порпурові.

Але місяць відказав,
-Хто землі спочинок дав?
Коли б навкруг не ходив,
То і сад би твій не цвів.

Не було б тоді зими,
Ані пишної весни,
Бджілка б літом не бреніла,
Осінь листя б не барвила,

Все згоріло б від любови
Яку сиплеш на діброви,
Ні травинки, ні рослинки
А самі лише піщинки
Залишились б на землі,
Отже, дяка лиш мені.

-Ой. який ти чванькуватий
Хочеш славу всю забрати,
Ти ж для всесвіту граб'я!
Для землі важні ми два.

Та якби не притяжіння,
Чим тримаю лет стремління,
Полетів би ти з землею
Не ходив би навкруг неї.

То ж не слався , не хвалися
Що лиш ти у небі птиця
Треба знати собі міру
І в співпрацю мати віру.

Палахкотять уста, як мак,
Озерами глибіють очі...
Націлуватися б усмак,
А любка буцімто й не хоче.

Стужілих рук не поміча,
Спогорда відверта голівку...
Непросто зрозуміть дівча
І зовсім неможливо - дівку.

Пародія

Чиє копитце вилізло з-під пледа?
(А цілина незаймана – ори!)
Якщо гора не йде до Магомеда,
То треба на Пегасі – до гори!
Які вірші? Оргазмів не злічити,
І посуд мити ще не час… таки,
Не хочеться, Пегасю, бути битим?
Ще тиждень почекають огірки…

10.08.2011