Ти відчуй у моїй сивині
Дим далеких і хижих пожеж.
Чи лікується серце? – О ні!
Чи співає з тобою? Авжеж…

Раз побачив – неначе засліп.
Інших краль вже нема навкруги.
І з тобою насущний мій хліб
Краще, ніж будь-які наїдки.

А без тебе я… так в вишині
Гине в серце підбитий літак.
Чи врятуюсь? Напевно, що ні.
Залишусь у душі твоїй? Так.

А мені б іще кілька життів –
Всі б прожив, як єдине ось це…
Знов тебе зустрічати б хотів;
Впізнавати бажане лице.

І щоб очі твої чарівні
Розпалили натхнення моє.
Чи я маю талант? Радше ні.
Ти співучість моя? Так і є.

Лабіринтами з дріб’язку справ
Не блукаю тепер навмання.
Я без тебе лишень існував,
Та не жив тоді жодного дня.

Вірю, Бог дасть, ми ще навесні
Побентежимо спокій святош.
Чи ти ангел? – можливо і ні.
Чи молюсь я на тебе? атож.

2021

Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого́ дитинства змило
Дощем-часом у тайну́ скрижаль.

Найріднішим йду на світі містом...
По́рух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим листям
Юність моя просить другий шанс.

Над величним Бугом древнє місто,
Ти - моєї сутности Грааль.
Сонм пові́дай предковічних істин
Тополиним шепотом, Сока́ль.

2010

Будущее предугадать невозможно…
Учиться жить сегодня и сейчас – главнее нет…
Двигаться, трудиться, дружить, любить,
Уметь наслаждаться каждой минуты жизни...
Щедрость рождается, когда любишь все, то и тех, кто рядом…
Единое правило для человека - создать гармонию вокруг себя…
Естественные процессы во Вселенной не все изучены, необъяснимы…
16.04.24 Швец Тамара
Майбутнє передбачити неможливо.
Вчитися жити сьогодні та зараз – саме головне…
Рухатися, працювати, дружити, любити,
Вміти насолоджуватися кожною хвилиною життя...
Щедрість народжується, коли любиш усе, те і тих, хто поряд…
Єдине правило для людини – створити гармонію навколо себе…
Природні процеси у Всесвіті в повному обсязі не вивчені, незрозумілі…
16.04.24 Швець Тамара

Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік, що ллються в водоспад
Жагою схлипів, хвиль, мов перфокарту
Мов першомову шепоту та змов,
Знайшов у ній і в неї закохався.

12.04.2024

Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.

Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
Оце і є щодня його робота.

Та передати травню цю красу,
Яку не перекажеш і словами.
Хвала тому, хто цю створив ясу,
Де кольорових звуків дивні гами.
14.04.24

Брати совкам - тамбовськії вовки.
Та суки по Тверській їм рідні сестри.
То знов і знов тримаю кулаки
За перемогу славного Сильвестра.
Здається, що із Лундгреном впаде
І здохне вся радянськая потвора.
Христос казав же: звір той із ніде -
То і в нікуди падло згине скоро.
І згадую, як був ще юнаком.
Чим дихають затурканії діти -
Начхати, озирнешся бо кругом -
Он захід. Тільки свіже віє звідти.
Луна совка - газманівське лайно.
Нірвана, Депеш Мод із Томом Йорком -
Різниця ж є? В багно бандитське дно!
Коельо та Реверте на підкорку.
Мел Гібсон, Тарантіно… скрізь самі
Шедеври, а луна – жахливий сморід.
Кабацькі примітивні до-ре-мі.
А путнього – ну хоч би крапля в морі.
Дивлюся «Роккі» - мрія про одне:
Щоб розпластався той совок на ринзі,
Нехай Сильвестр щось хитреє утне,
Щоб риле кам'яне подібно бринзі
Розчавилося; професійний спорт
Добив теє фізичне безкультур'я.
Хай пісність хоч біжить єлеєм з морд.
Плоди наявні, серце не обдурять.
І хай тепер вже я дорослим став.
Багато всього іншого пізнав і
Все розумію щодо тих вистав.
Що Лундгрен не совком був – скандинав він.
Тепер мені, звичайно, до снаги
Розкушувати всі кіношаблони.
Але ж, як і в дитинстві, кулаки
Тримаю, аби переміг Сталлоне.

2024

З листка на листочок стрибають краплини.
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.

16.04.24

Галки жовтороті
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
І крильми махали опісля, –
То усе подвір’я
Засмітили пір’ям
Так, що підмітав його півдня.
Добре на привіллі
Чорним, як вугілля,
І гучним, мов дзвоники, пташкам, –
Вмів би я літати,
Чи співать стакато,
То гайнув би слідом я за ними сам.
16.04.24

Вона живе як усі: робота, де не піднімеш і голови. Все потребує чимало поту. Спідниця, гаджет, шматок халви. Нарешті вечір. Бувай, конторо! Її чекає самотній дім. Хутенько шопінг - і досить скоро вона вже вдома. Банально, втім… Не все так просто. Вона береться до того, чим всі роки жива. У нього профіль, немов він з Грецій. А очі – тут заслабкі слова. Вона все втілює так старанно, щоб чувсь і дух його сигарет. Лягати пізно, вставати рано. Вона малює його портрет.

Вона шукає штрихи та риси, як одержимий грошима – скарб. Натхнення, творчість – завжди сюрпризи. У неї в серці є стільки фарб – ніхто б з колег і не думав. Втрати часу –на це зовсім не зважа. Працює палко – і все заради того, щоб квітла її душа. Вона старанна, як той да Вінчі. Хоча натурщик її – фантом. А десь знайомі куштують вінчик. У них прикольний релакс гуртом. Хай люди втупились в Телеграми. Навіщо – в кожного свій секрет. Їй все це байдуже – вечорами вона малює його портрет.

Вставати рано, лягати пізно. Процес доволі повільно йде. Хтось із знайомих розвинув бізнес. А дехто вляпавсь у щось не те. Десь революції, бійки, війни. Сивіють родичі. Се ля ві. А ось сестра народила двійню. А хтось піариться на крові. Вона приховує таємницю. Зима навколо або весна – працює вперто. Їй знов не спиться. Така натхненна в цей час вона. Не все збулося, чого б хотіла. Час дуже стрімко летить вперед. Та їй немає до цього діла. Вона малює його портрет.

Не так важливо, що скажуть люди. Вона щаслива – це головне. Малюнки, нариси та етюди… Хай кажуть, нібито все мине. Є в серці те, що у нім довіку. З цим трохи легше пройти усе. Кіт сито спить. Зеленіє фікус. Вона усміхнена. Не гризе її той сумнів – мовляв, навіщо? Чи більш корисних занять нема? Та в неї в серці живе щось віще. А що – не знає вона сама. Неони сяють, блищать вітрини. Там стільки драм, море оперет.

Вона колись його все ж зустріне.
І подарує його портрет.

2024

Ми різні, наче сон і яв,
Нічна пітьма і денне світло.
Я – той барвінок, що зів’яв.
Ти - орхідея, що розквітла.

Ти червонієш – я пожовк.
Ти ранок – я вже надвечір'я.
Твоя душа – як ніжний шовк.
Моя – занедбане ганчір’я.

Ти - квінтесенція троянд,
Я - сік цибулі: сморід, сльози...
Хто я? Педальний Росінант.
А ти - перлина із Тобосо.

Моя душа – труха від пня.
Твоя – крилатії орелі.
Що я? Шагалівська мазня.
А ти – картина Рафаеля.

Я – те, що і нездара б зміг.
Ти – те, чого ніхто не вміє.
Ти - суламітин срібний сміх.
А я - ридання Єремії.

Моя любов – хиткі піски.
Твоя – Едем з суцільних марев.
Я – хаща, де самі вовки.
Ти – небеса, де ані хмари.

Як аксіома, ти проста.
Я – щось подібне теоремі.
Моє - Малина Золота.
Твоє – то Оскар або Греммі.

Я умертвінням плоті є.
А ти - смачна духовна їжа.
Скрипиця я, а ти - кольє.
Ми різні, та нема рідніше.

Берег ставка, озера, реки, моря, океана…
Единой, ровной , похожей линии у него нет…
Рисунок общий создают на берегу ветер, песок , волна.
Единство, гармония природы отражается как в зеркале на берегу.
Глубина берега - таинственный, неизведанный лабиринт.
15.04.24 Швец Тамара

Берег ставка, озера, річки, моря, океану…
Єдиної, рівної, схожої лінії в нього немає.
Малюнок загальний створюють на березі вітер, пісок, хвиля.
Єдність, гармонія природи відбивається як у дзеркалі на березі.
Глибина берега – таємничий, незвіданий лабіринт.
15.04.24 Швець Тамара

У маршрутці шоколадку
Їсть дівча, смакує.
- То шкідливо для школярки! –
Тип якийсь кепкує.

Розкудахтався, мов квочка:
- Ти ж здоров’я згубиш!
Бо ж поправишся, мов бочка!
Будуть жовті зуби!

Та лиш слухає, киває.
Хрума шоколадку.
Усміхнувшись, наминає
Й каже чемно дядьку:

- Дід мій жив до сотні років,
Довго і щасливо.
Він повчав дітей і внуків:
Їсти нешкідливо.

Річ одну лиш треба знати,
Щоби жити довго:
Носа де не слід не пхати,
Не чіпать дурного.

Дід не ліз не в своє діло.
Так воно мудріше.
Нервів менш. Здоровше тіло.
Зуби теж ціліше!

14.03. 2024

Небо зоряне...
Поле зоране...
А між ними в повітрі - війна.
Над криницею,
Над пшеницею
Чорна хмара та злість вогняна.

Поле зоране...
Дух нескорений...
Наше сонце й небесна блакить!
На землі своїй
Волонтер, водій
І солдат, що в окопі лежить.

Дух нескорений,
Не спотворений.
Окупанти з наліпкою "z"!
Ви вже зламані!
І на камені
Україна карбує сюжет.

Як молитвами,
Так і битвами...
Волелюбність - наш внутрішній код.
Дух - нескорений!
Небо зоряне...
Краплі крові... Та вільний народ.

Відтінки радісного сплеску --
Як свідки зламаних спокус...
І світлим гумором Одеським —
Я вже нічого не боюсь!
Впливові дядечки принишкли…
Хвости стурбовані… є шанс:
У ніч виходити лиш нишком,
Чим будуть радувати вас…
Мені одне, спостерігати
Затмення різне власних ран…
А до світанку знов до хати,
Бо відтепер — я собі пан…
15.04.2024.

Поламав усі мої думки,
У минуле викинув надії.
Впали з неба – загасив зірки,
Щоби не збулися наші мрії.

Падав сам у прірву небуття
І мене за руку за собою.
Зрозуміла, що моє життя –
Перемога ув оцім двобої…

Він пішов удалеч, а мені
Залишився від кохання попіл.
Вже без нього оживають дні,
У яких я мчусь, як у галопі.

І, нарешті, знову я одна
Можу йти куди сама захочу.
Мріяти із келихом вина
І мовчати, інколи до ночі.
07.04.24

Пташиний мікс звенить по гаю,
З туману сонце вирина,
Шпаки на всі лади співають -
Прийшла весна!

Між співом тим сирена дико
Відлунням котиться з війни,
Ти, вітре, по окопах тихо
Теплом війни.

Торкнися поцілунком рідних,
За плечі ніжно обійми -
Нескорених, хоробрих, гідних!
Закрий крильми

Святої нашої любові
Від куль, вогню і хижих рук.
Та хай змететься з поля бою
Ворожий крук.
03.2022!!!

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам*ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.

Знайомі, друзі та чужі,
Буває, скупчившись у стаю,
Волають дружно: Крім душі,
У віршах іншого немає!..
Напевно, є якісь гріхи,
Раз не освоїв ще науки
Навчати слухати глухих
Не в грудях шум, а серця стукіт.
Вивчаю правило святе
Про критиканів безпринципних, –
Сліпі обмацують оте,
Що лиш до їхніх рук прилипне.
Одягши цінні кунтуші,
Сліпі й глухі одно волають:
На жаль, нічого, крім душі,
В твоїх поезіях немає…
15.04.24

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…"
Хочеться запитати:
"Куди ж ви зібралися йти?"
У відповідь: "Йдемо спати!"
або ж "… обідати!"
Це зветься – дисципліна,
це зветься – порядок дня…
Це море по коліна
для тих, хто чоботи зняв.
Усі ми отак ходили.
Та іноді й досі йдемо.
В казарменої сили
бездумність – надійне кермо.
Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно –
вечеряти – раз-два!.."

24 березня 1989 р., Київ

Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
Порадіти б. Телевізор не дає спокою,
Щогодини всіх лякає хворобою тою.
Щоб не надто перейматись із тим усім лихом,
Сядем собі на лавочці та й сидимо тихо.
Про щось, бува, розмовляєм. Кум же знав багато
Та і вміє дуже гарно про все розказати.
Бачу, кум пригрівсь на сонці, потроху дрімає,
Щоб, як дурень не сидіти, я його й питаю:
- А скажи-но мені, куме, як воно так сталось:
То москалі раз по разу за сокири брались,
Коли щось у діях влади було не до смаку.
А тепер язик, як кажуть, засунули в сраку.
Не кажу про Пугачова, Разіна, бувало
У самій Москві «людішки» часто бунтували.
Пам’ятаю ще зі школи Соляний бунт, Мідний…
Були й інші, не відомі мені, очевидно.
- Бунтувати бунтували…коли напивались
Та коли москальська влада «м’якою» здавалась.
Тоді вила чи сокири вони в руки брали
Та на комусь найслабшому злість свою зганяли.
Поб’ють людей, покалічать та пів міста спалять,
А тоді все на горілку й зачинщиків валять.
Похапає буйних влада, зачне їх карати,
Ті ж хто вбивав, палив, різав прийдуть споглядати.
Втихомиряться з похмілля, натерпляться страху,
Що то не їм довелося піднятись на плаху.
Десь, як люди бунтували, то чогось хотіли,
Не дарма ж бо витрачали свої час і сили.
Москалям же бунтувати… Варто лиш напитись
І, як кажуть, як дурному із гори котитись.
Ти згадав Соляний, Мідний бунти. Та, крім того
У Москві ще б слід згадати також і Чумного.
- Про такого і не чув я. А коли він стався?
І чому Чумним, скажи-но, той бунт називався?
- Було то, щоб не збрехати, в часи Катерини.
Тоді вела Московія на всі боки війни.
То зі шведами зчепилась, з пруссаками б’ється,
А найбільше – то татарам й туркам дістається.
До цих пір москалі славлять дідів перемоги -
Ларга і Кагул відкрили до моря дорогу.
Потоптали вони турок із татар ордою,
Показали усім силу москальської зброї.
Та чомусь при тім забули вони пригадати,
Що чуму із тих походів привезли солдати.
Нахапалися бубонів й рознесли, роздали
Так, що люди в Московії помирати стали.
Восени в Москві з’явилось морове повітря.
Та нікому не хотілось про те говорити.
Першим кинувся Шафонський ( сам із України,
З Чернігівщини): - Чума в місті!- клич лікарям кинув.
Лікарів тоді в країні було зовсім мало
Та і ті із-за кордону всі поприбували:
Німці, шведи чи англійці, італійці всякі.
Москаликів поміж ними не було ніяких.
Ото хіба українці. Тож клич лікар кинув.
Та для лікарів московських – як горох об стіну.
- То не чума, то пролежні! – гундосити стали.
А тим часом усе більше людей помирало.
А на весну та на літо чума розгулялась.
Тепер тільки зрозуміли всі, як помилялись.
Хати пустками стояли, мерло стільки люду –
Помираючі та мертві лежали повсюди.
А що влада? Як з тим влада боротись збиралась?
А ніяк! Хто мав маєтки – хутенько зібрались
Й дременули зі столиці з сім’ями своїми.
Нема кому перейматись проблемами тими.
Утік з міста губернатор, обер-поліцмейстер,
Хоч цариця наказала карантина ввести.
Та хто ж буде його вводить, як немає влади.
Ти, мабуть, про Салтикова і не знаєш, правда?
А чому? Фельдмаршал цілий, здобув перемогу
У війні у Семилітній. Всі ж мовчать про нього.
Он Суворов чи Румянцев з язика не сходять.
А про цього щось у книгах дізнатися годі.
Бо солдатським трупом землю вмів він устеляти.
А від чуми з Москви драла довелося дати.
Розсердилась Катерина на нього за теє,
То й «забули» фельдмаршала саме через неї.
Хоча й сама Катерина в Москву не спішила.
«Я б приїхала, - писала, - та багато діла,
Відірватися не можу, бо зайнята надто».
А тим часом в Москві люди мусять помирати.
Нема в місті начальників, повтікала влада.
Народ сам собі шукає, як би дати раду.
Пішли чутки про ікону, що народ врятує.
Той ніяк не захворіє, хто її цілує.
Потяглися юрби містян до ікони тої.
А що може бути гірше ідеї дурної?
Був тоді архієпископ у Москві Амвросій.
Теж, як москалі казали, родом з малоросів.
Із Чернігівщини родом. Розумна людина.
На відміну від начальства, Москву не покинув.
Як чутки дійшли до нього, що сходяться люди
Цілувати ту ікону, зрозумів, що буде.
Чумі тільки того й треба, щоб люди збирались.
У юрбі вона б ще більше тоді розгулялась.
Тож велів він ту ікону подалі забрати.
Але стали дурні чутки по місту гуляти,
Що, мовляв, архієпископ ікону ховає,
Хоче, клятий – нехай Москва хоч вся вимирає.
І уже у дзвін набатний хтось зрання ударив.
Похапали дрюччя люди, збіглись, як почвари.
«Богородицю грабують!» - рознеслося містом.
Збіглись п’яні і тверезі «рятувати», звісно.
Чудів монастир кремлівський в той день грабували.
Били черниць із ченцями, пощади не мали.
А на другий ранок вісті ще більш розійшлися.
Іще більше люду в місті за дубці взялися.
Тут уже палили й били, хто кого захоче –
Грабували всі будинки, що впадали в очі.
А частина юрби злої подалась шукати
Амвросія, аби його як слід покарати.
В монастир Донський ввірвались. Не довго шукали.
На хорах в одному храмі бідного спіткали.
Витягли аж на подвір’я, допрос учинили,
Шарпали на усі боки та дрючками били.
Доки й вбили. Юрба люта на шматки роздерла.
Ну, а далі грабувати монастир поперла.
Розібравшись з Амвросієм, стали вже шукати,
Кого б ще за чуму тую треба покарати.
Хтось чутки пустив, що в тому лікарі всі винні.
Тож вони і відповісти за таке повинні.
Озвіріла юрба темна кинулась ловити
Лікарів по місту й, звісно, смертним боєм бити.
Дісталося й ще одному між них малоросу
Самойловичу Данилу – вижити вдалося
Тільки тому, що поклявся, що не лікар, наче,
Помічник лиш. А то б світу більше й не побачив.
Хоча саме він без страху боровся з чумою,
Рятував людей. Сам, навіть, підхопив такої.
Але вижив. Та юрбі тій спробуй пояснити.
Як у неї очі кров’ю та страхом налиті.
Дурні хохли рятували москалів від смерті,
А за те їх москалі ті віддали у жертву.
Хоч знайшлися в Москві люди, хай і не багато,
Які знали, як з юрбою треба розмовляти.
Був такий Петро Єропкін, з князівського роду,
Від князів смоленських, кажуть, його рід походив.
Він єдиний із начальства, хто в Москві зостався,
«Говорити» із народом, як потрібно, взявся.
Зібрав солдат небагато, узяв дві гармати
Та й подався із народом тоді «розмовляти».
- Розійдіться! – сказав людям. Ті слухать не стали.
Із дрючками на те військо пхатися почали.
Тоді вдарили гармати, рушниці озвались.
Дарма в юрбі ядра й кулі ті не витрачались.
Бо ж густа була і смерті було що вхопити,
І червону площу кров’ю довелось залити.
Як почула юрба слова добре зрозумілі,
То розбіглася миттєво. Правда, залишила
Сотню вбитих, поранених дві сотні із гаком.
Хоч на другий день зібрались знову зарізяки
Та побачили гармати, до бою готові
Й розбіглися. От що значить – знайти вірне слово.
Тут уже і Катерина взялася до справи,
Надумала в Москву військо послать на розправу.
На чолі – кого не жалко поставила, звісно.
Граф Орлов – колишній хахаль те очолив військо.
Той не надто розбирався – хто втрапив у руки,
Того зразу й відправили на смерть і на муки.
Трьох повісили, десятки батогами били,
Ніздрі вирвали. А люди стояли й гляділи,
Як карають тих, хто з ними разом колотився.
Той попався й прийма муку, а цей залишився
І радіє, що не втрапив під гарячу руку.
Нехай хтось бере на себе його смертну муку.
Коли винних і невинних скінчили карати,
То тоді вже нагороди взялись роздавати.
Кому ордени, медалі, і землі та гроші,
А кому в казармах далі годувати вошей.
Хтось боровся із чумою – ні з чим залишився.
А хтось прийшов на готове та й озолотився.
Так на тому й закінчилось кривава бравада –
Бунт москальський, як то кажуть – безглуздий, нещадний.

Чекаємо усі на перемогу,
На день отой, що є в житті один,
Коли з війни далекої дороги
Повернуться додому батько й син.

І перестануть падати ракети
На голови людей і на міста.
Затихне світ, радітиме планета,
Де зникне втрат безмірна гіркота.

І на порозі наша стане мати
Та звернеться до мирних вже небес.
Подякує, повернеться до хати,
Поставить свічку тому, хто воскрес.

І всім синам і донькам України,
Які життя за мир цей віддали.
За вдів і сиріт, що уже віднині
Котитимуться шляхом ковили.

Не стихне болю ціле покоління,
Відродяться усі мої краї.
Та оживе поранене коріння
І ріки попливуть по течії.

І буде мир! Настане в Україні
Добра й любові благодатний час.
Де вороги з учора і донині
Втечуть до себе і забудуть нас.
14.04.24

Люба, важливо, аби біля тебе був поряд хтось,
Хто розкаже тобі про мовчання голодної риби
В твоїй кімнаті фрески старих епох
Із жовтим фоном зійшли на червоний. Дивно,
А може й не дивно, що тільки з віком своїм
Штукатурка осипається долу на прах історії
Наповнивши серце, скажуть не бери до голови
Високих ідей, не підносься бо ще збожеволієш.
Гаряча лава твердіє, а камінь зійде на пил.
Колись ти однаково, хочеш того чи не хочеш,
Відбувши у стінах кімнати свою любов,
Відчуєш — було, все було, але точно чогось
Не вистачало, забракло. Можливо розмов,
Про мовчання голодної риби, чогось головного
Хтось любив тебе, ніжив, ненавидів — теж було,
Раював у тобі набиваючи власного бога
На шкірі. І сонце весняне, і мармур холодний — все так,
І музеї, міста, відкинуті геть партитури,
Все що буде й було і надалі в твоїх руках
Та чогось не було. Незавершено. Далі буде...

02.04.2024

дихай!
чорт забирай, дихай!
в кліщах судоми, між лезами крику,
давлячись болем, втопаючи в ньому,
дихай!
борися!
до дідька утому, розпач, безсилля, зневіру, тривогу,
докори й скарги долі і богу,
к бісу покірність й смиренне чекання,
дихай!
ця битва – іще не остання!
не найскладніша,
будь і важчі,
значно жорстокіші
напризволяще
не залишай своє дихання
дихай!
до ембріонів майбутнього сміху,
тих, що колись заворушаться в грудях,
визріють, змножаться, радість розбудять
будуть часи – її стане без ліку
поки що дихай
поки що дихай
хрипко, натужно, судомно, поволі
хай твої вдихи надломлені й кволі
хай це зусилля є надвеликим
все одно дихай!
все одно дихай!

22.09.23

Ти маскування королева,
твої сарсами – маска, блеф!
Вершина мрії – місто Лева,
укутане в ілюзій шлейф…

Ти своєрідна Мата Харі,
ти жінка-мрія, жінка-вамп!
Гориш у сласності пожарі,
у світлі сотень, тисяч рамп!

Не граю на фортепіяно,
не до душі мені гобой…
Я не герой твого роману
і, взагалі, я не ковбой!

Фестини у столиці. День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.

Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Утік Спаситель, тільки я зостався.

Підложжя в ямі - запашний полин,
В атаку скоро, вже підвезли труни.
Шваргон у пекло, з труп'я равелін,
В югу стрибає пакоренок юний.

А порох пахне чисто бульденеж,
Пристрільна черга - віртуозне соло.
Підстережем вражину на тотеж
І мстою в серце шпигонемо сполом.

Ординець перший вистрілив! Ти ба!
І прямо в серце! Навіть мойра зблідла.
Хитнулась твердь, розтанула гнівба,
Летить душа, очищена, до світла...

Думки важкі, в рядки, немов у скали,
Складаються базальтові слова...
Птах до гнізда вернувся, і співа
Вже кольору рожевого набрали

Бруньки у яблунь - пелюсткИ тендітні
На волю хочуть, запахом сп'янить,
І суму тінь розвіється на мить,
А в скалах дум важких сади заквітнуть.

Від квіту того буде ждати осінь
Плодів духмяних в сонячних боках.
До сонця піднімають на гілках
Своє цвітіння ранні абрикоси.

Бо йде весна, не йти вона не може,
Насіння з рук земля прогріта жде,
Обпалена, розбомблена - цвіте,
Й шепоче вітер - поможи нам Боже ...
04.2022.

Поета безсмертна основа
Безслідно не згине в труні, -
Душа, помістившись у слові,
Вітатиме завтрашні дні.
Вона, як зоря вечорова,
Діждавшись своєї пори, -
Яскраво засяє ізнову,
Але, на жаль, тільки згори.
14.04.24

Наче, сам собі могилу вирив
У відлунні нецікавих справ.
Без авторитетів, без кумирів
Дивний світ собі побудував.

Забуваю бити я поклони...
Може, справді я - такий дивак?..
Так! Позаду - заздрість та прокльони.
Але поглядом - вперед, до мрії!
Я так швидко знищив перепони,
Створені бездумно, казна-як
Мовчазним натхненням лиходіїв...

Де кумири? Де авторитети?
Назавжди пішли у небуття.
Справжні та нескорені поети -
Мов константа, а серця - без змін.

Без жалю, без сліз, без каяття
Зник шаблон, оспіваний кларнетом...
Пережив його старий камін.

Довга путь поета кличе далі.
Звуки персонального роялю
Об'єднались в гаму неповторну,
З переходом в музику мінорну
Візерунком у калейдоскопі!..

Тільки несподівана синкопа
Допоможе віднайти мене.
А зі мною - все, що є: сумне
І веселе. Вальсом та галопом.

Без дешевих од і без памфлетів...
Вічний спокій! Вічний буревій!
Я таким і буду - хоч убий!
Без кумирів, без авторитетів
Я живу. Та як я ще живий?

Человек –рождается для счастливой жизни на Земле,
Единой, необъятной, от Севера, Юга, Запада, Востока.
Линия жизни, судьба у каждого своя, похожых нет…
Отношение к жизни, труду, характер – от матери, отца, семьи.
Ведут дорожки человека по миру, странам, городам и селам…
Естественный, биологический процесс развития с рождения
Каждая национальность имеет свою историю, традиции, законы и язык.
13.04.24 Швец Тамара


Людина – народжується для щасливого життя на Землі,
Єдиною, неосяжної, від Півночі, Півдня, Заходу, Сходу.
Лінія життя, доля у кожного своя, схожих немає.
Ставлення до життя, праці, характер – від матері, батька, сім'ї.
Ведуть доріжки людину світом, країнами, містами та селами…
Природний, біологічний процес розвитку від народження...
Кожна національність має свою історію, традиції, закони та мову.
13.04.24 Швець Тамара

Квітень взяв у руки пензлик:
Нумо малювати!
Одягнув у білу сукню
Вишень деревцята.

Барва жовта у нарцизів,
А також в кульбабки,
І тюльпанові шеренги
Окрасою грядки.

Крокуси, мов намистинки,
Сині, світлі серединки.
Гіацинт рожевий, білий
Джмеликам і бджілкам милий.

До такої одежини
Треба й пахощів краплини:
Черемха рясно квітує,
Своїм запахом чарує!

Є вуйко. Пише мливо натщесерце,
Від заздрощів погавкує на світ.
А я сатирик. Полюбляю з перцем
Жувати його твори на обід.

Аж казиться, аж піниться поетик!
Потуги творчі марні! Хоч убий.
Та графоман у квецянні упертий
З Пегаса день і нічку топить лій.

До крові лошакові стер підковки,
Зігнув хребта скотині у дугу...
Сьогодні, як і вчора - настрій ловкий,
Регочуть музи. Я ж бо - ні гу-гу.

11.04.2024р

Веселий Пальячі,
кумедний Пальячі
сплітає просте макраме.
З повітряних кульок,
з азартом дитячим,
закручує іграшку-пуделя, наче
з останнім вузлом оживе.

Рудому Пальячі радіють усюди —
нарозхрист відкрита душа.
Ні зернятка суму,
ні крапельки бруду.
"На біс!" аплодують розчулені люди
та знов по домівках спішать.

В маленькій гримерці
сповзають білила
з обличчя брудним молоком.
Обмахує протяг
пилючним вітрилом
фіранки. Так душно, що пляшка спітніла.
За звичкою, вип'є ковтком.

Знов потяг додому.
На дріб'язок решти
купує самотній квиток.
Здригаються плечі беззвучно — так легше.
Ніхто ж не помітить,
якщо обережно
звільнитися від думок?

Веселий Пальячі,
кумедний Пальячі
сплітає просте макраме.
Стеблинками джуту,
з азартом дитячим,
Нитками звиває мотузку, неначе
з останнім вузлом все мине.

Тут ритм масний від копоті свічок
пустився в танець розтіччю ударів.
стилети-пальці шкіру барабана
простукують, як паперовий лист,
написаний тобі крапками Брайля.
На недотлілім звитку фотознімка
леститься полум'я до конденсату щік.
Червоне світло прагне зупинити
містичний стук по клавішах енігми,
спростити таїнства первісний шик
до елеганту рівної шифровки.
А тиша п'ється з кислотою брюта.
В горнилі горла комом, чи то корком
прогоркне слово, під вагою музик.
І безнадійний несміливий спротив.
Цілує звук у впадину хребта
із пристрасною міцністю гароти.

Переповнення полум'ям, попелом,
повінню плину. В пекло? В липке павутиння погляду, змазані рухи рук.
Захватом, болем, словом. До найвищої ейфорії,
неминучої пост-агонії.
Кволою тінню хитаюсь на вітрі
Весни... сонна синь виносить на СВІТ-
ЛОви за лапку, не за крило.
Доки тріпоче хистка оболонка
така непотрібна тепер тобі.

Вилитись ніжністю в жорна,
в жорсткість паростків на щоці
надмірно м'якою жінкою.
Якщо й існує істинне щастя,
воно — в мені.
І в парі крапель, пролитих
між строф цієї листівки.

Коли вони підуть,
залишишся сам на сам.
Між полюсами
блукатиме кровоколом
ящірка струму,
шукаючи хід назовні.

Гієни вмирають поруч
одне із одним,
а на вустах
виснуть усмішок
жовті зіпери.
Слина в куточку рота
Злиплася бігунком.
Врешті спиниться
слововиверження
висушеним ковтком.

Зішкрібаю чесне із-під повік,
соляні сталактити з
глибин позаочних гротів.
Кришталики першородної
щирості.

Сиплю нітритну сіль
у підтікаючі рани,
щоб не проростали квітами,
пагонами ліани
з почервонілого ґрунту ший.
Стримати сморід, гній
з мертвих голів
і наскрізь протухлих душ —
важче за неможливе.

Регіт луною котиться,
хто усміхнеться останнім?
Струм витікає з пальців.

У розімкнені кільця
між п'ялець ребер
вливається
чистий
фільтрований
кисень.

У храмі твоєму морок.
Там учитель дає урок,
говорить уривками,
ропче на кислість вин
і наївність тіл,
сплетених попід стелею
в невинній містерії вальсу
судомоподібного.
А судитиме хто?
Ті, що злетілись до вівтаря,
пилом впали додолу,
обпікши пилючні крильця.
Бо те, що яскраво світиться,
не всякого гріє, а тільки тих,
що з миром і помислом
чистим словом,
не з горя, а з радості.
Ділити надвóє ціле —
злочинно і безпорадно.
Вчитель тихо зітхає
у відповідь на людські слабкості,
підливаючи в келих
багряні струмочки милості.

Немовлям покрикував у колисці,
Тільки писни —
збіжаться фарбовані писки,
поцілують в пупок: "спи, пупсику".
Ось пустушка — закрий-но рота і не відчиняй чужим, як постукають в двері, в лоба.

В тісноті хрущовки,
цеглі її утроби,
сховай голос, обличчя
і що тобі до вподоби.
Колискову булькають стічні труби,
а назовні — трупів уже по груди.

Спи, маля, затуляй повіки,
там дорослі грають у вбивчі ігри.
За стіною миші шкребуться (миші ж?)
і щури сховались в панельних нішах.

Ти пішак, маля, знаєш місце своє з колиски,
не біси, помовч і не лізь голіруч на вістря.
Із грудним молоком всотуй
стриманість, як востаннє,
з материнського (чи радянського) виховання.

Без сигналу тривоги навскіс накренився світ.
За хвилину сюжет розітнеться на дві частини.
Потяг повагом лине, минаючи місто вбрід,
у ліхтарному німбі перони стають святими.

Несміливий стібок у щоку намистину вколов —
із вечірньої мли в ніс озоново рине злива.
Дощ, як вправний кравець, прострочує мокрий шов
між тобою і мною, зшиваючи у єдине.

2024

Вже вкотре яблуня цвіте, і знову подив -
Сплелася тінь з одних лиш пелюстОк,
Зайду до неї, затамую подих,
І щоб не розтоптать - притишу крок.

Збиралась довго, й от розквітла зранку ,
Запінила безлисті ще гілки.
Стою, як в казці, у її серпанку.
Пелюстка тихо впала до руки -

Дмухну на неї, й полетить до тебе
Дніпром мого привіту тепла мить
З процідженим через пелЮстки небом.
Підстав свої долоні, щоб зловить!
05.2022.

Послухай, недужий, що́ медики кажуть:
як палиш – вдихаєш отруту та сажу;
легені псуєш, тож помреш...
Паління – це треш!

Послухай, козаче! Не пий забагато,
пияцтво – не тільки добробуту втрата:
печінку псуєш, тож помреш...
Пияцтво – це треш.

Народе, послухай! Таке ніби диво:
триндіти російською – звичка шкідлива,
потомство псуєш, тож помреш...
Російська – це треш!

(2024)
ааааа

Ніч закінчила свій відлік.
Темінь сточила іржа.
Небо привітно поблідло.
Обрій синіє, мов жар.
Гаснуть зірниці останні.
Звуків збудилася гра.
Здрастуй, жадане світання!
Здрастуй, просвітла пора!
13.04.24

Сьогодні побувала на природі —
Така красива в березня весна!
Туман розвіявся на небозводі,
Дурманила ялина запашна.

Там білка пробігала по травиці —
Свіженькій і тремтячій після сну.
Несло стрімке дзюрчання до водиці
В пташиних трелях пісню чарівну.

У березня свої є таємниці:
Весна калини грона прийняла,
Cріблястих котиків, гілки ялиці
Удома я в букеті зберегла.

Душа співала в унісон природі
І струни серця високо зняла,
Там вітер поколисувався в згоді
З передчуттям прийдешнього тепла!

Я бачив сон, в якому я - поет.
Де слово має безперечну владу.
Де від життя я вислухав пораду
І витончений написав сонет.

Натхненні плани кликали вперед,
Знешкоджуючи хибні протиріччя.
Там світлом сяяло моє обличчя...
Пробудження - у скроню пістолет...

Я з марень у реальність, як за ґрати!
Був сон. Я в ньому міг щось написати.
І не було питання: так чи ні?

Нехай здаватись буде та омана
Реальністю без крапельки туману...
То був Талант! Хай навіть уві сні...

“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться”.
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Космическая даль, Вселенной дверь…
Окно в таинственный Звезд и Галактик мир…
Солнца, Ветра, Облаков Владение…
Мир загадочный, неизведанный, прекрасный!
Очаровывает полет птиц в голубому небе…
Свет солнечных лучей – теплый подарок для Земли!
12.04.24 Швец Тамара

Космічна далечінь, Всесвіту двері…
Вікно у таємничих Зірок та Галактик світ…
Сонця, Вітру, Хмар Володіння…
Світ загадковий, незвіданий, чудовий!
Чарує політ птахів у синьому небі...
Світло сонячного проміння – теплий подарунок для Землі!
12.04.24 Швець Тамара

Интуиция – таинственное, подсознательное чувство.
Незримо, касается сердца и души.
Тихо направляет мысли, меняет настроение и действия.
Удивительные эмоции, идеи и мечты.
Интуиция – подсказка со Вселенной…
Ценить учит драгоценное время жизни.
Интуиция – луч просветления сознания.
Яркий свет, источник гармонии и позитива.
12.04.24 Швец Тамара


Інтуїція - таємниче, підсвідоме почуття.
Незримо, торкається серця та душі.
Тихо спрямовує думки, змінює настрій та дії.
Дивовижні емоції, ідеї та мрії.
Інтуїція – підказка із Всесвіту…
Цінувати вчить дорогоцінний час життя.
Інтуїція - промінь просвітлення свідомості.
Яскраве світло, джерело гармонії та позитива.
12.04.24 Швець Тамара

Власноруч відтяпав шмат…
Проковтнув. І задихнувся.
Лиш почув вдогін він мат,
Взяв й в супрОтиві проснувся…
Зась, нікого… сам на сам
А вікно чомусь зашторив.
З того бо… виднівся Храм,
А за Ним виднілись гори…
То таке… То назавжди!
Ти дивись, застрягло в горлі…
Задихався — і ожив.
Вибачайте вже… аmsorі.
12.04.2024.

Розмовляв з лелеками учора
Постраждалі, змучені усі…
З ними в нас одне сьогодні горе…
Вибачивсь за все, передусім
Запросив до двору, як годиться
Саме раз… як добре що обід —
І спіймав себе… ні-ні, не сниться…
Захисти нас, Боженько, від бід…
Дай до крил — небесного простору!
Приземли украдені життя!
Зменши в половинну спільне горе—
Жаль, думки озвучував не я…
І хоча вони були лелечі,
І хоча, по-правді, уві сні…
І рука чиясь лягла на плечі —
Тільки щось невесело мені…
12.04.2024.

Позичили очей в Сірка,
Про гідність, честь не чули зроду.
І кинули свої війська
У пащу дикому народу.

Щоби підтримав і кричав
Про їхню вічну перемогу.
І двоголове їх курча
Порушило усі чертоги

Країни іншої. Тепер,
Свої зібравши дикі сили,
Оцей воєнний вояжер
Копає тут свої могили.

Очей позичили в Сірка
Й пішли сусідів убивати.
І не здригнулася рука,
Коли горіли люди, хати.

Та ненадовго виклик цей,
Бо прийде їм страшенна кара.
Спотворить програш їм лице,
І здохне, врешті, той нездара.

Що хтів перевернути світ,
Собі загарбати країну,
Оту, що тисячі вже літ
Козацьку має Україну.

Її уберегли волхви,
Землі святої світлі діти,
Щоб ми могли через рови
Життю спокійному радіти.

І берегти народ від бід
І ненажерливих сусідів.
Тисячолітній родовід
Не перерветься вже завсіди.
12.04.24

Квітень стелить покривало
Із кульбабиних пишнот.
Сонце , ніби з неба впало,
У повітрі звуки нот.

Співи пта́хів голосисті,
І кружляння навесні.
Квіти жовто-золотисті
Цьогоріч в росі рясній.

Бабка, гу́менце, купава,
Пустодуй та молочай.
В назвах декому забава,
А з кульбабки - мед і чай.