В душі зима, хоча, насправді, літо,
Воркочуть звично дикі голуби...
Я не живу. Ця яв - ефемерида.
Війна убила все, що я любив.

Війна спалила ненавистю хату,
Втоптала в бруд кохання світлий дар.
Байдужі сплять. А я учусь стріляти
І наяву, і в снах, а це - біда.

Був світлим, чистим,. Нині - гірше біса.
В думках не рай, не спокій, а тартар.
Відстріляна, іще гаряча гільза,
Правиці пальці палить , наче жар.

Вже не поет. А чорна смерть з косою!
Одна лиш тінь від нього, а не я...
А обрій пахне миром і росою,
І тоне світ у тьохах солов'я..

23.08.2023р.

/алфавітний вірш/
А я і є клубок із протиріч,
Без фальші (що сьогодні неможливо!)
Ворона, яка любить темну ніч,
Гордячка, фантазерка, особлива…

Ґатунок поведінки – стиль дивацтв:
Для білої ворони зграя – підступ.
Енергія та світла голова –
Є все… та не приймає «Іншу» місто…

Життя-вигнання… одинокість мрій…
Замо́к душі з нена́вистю оточень.
Ич, обступили… оглашенний рій –
І заклювати, білу пташку хочуть!

Їх стадне гасло – «Бути, як усі!»
Ймовірно, звикли до стереотипів!
Клеймо несхожості – складний носій,
Любов шаблонів не для смолоскипу.

Мій білий колір – їх несприйняття,
Нормальний стан для чорних рис пернатих.
От тільки творчість – фарбами в життя –
Поезія дає мені літати!

Розкрию віршем різнобарвний світ,
Стихійність серця, враження малюнків.
Тому мистецтво – крил моїх політ,
У ньому бачу чистоту стосунків.

Формальність зневажаю та шаблон:
Характер мій не вписується в рамки,
Цнотливо-чудернацький стиль ворон –
Чиєсь життя… мозаїка уламків.

Штовхають, злі… палає серце-хмиз,
Щоразу біль нестерпний зводить тіло.
Юнацький пил, понищений людьми…
Я ж – не загроза, люди, просто б і л а!

І
Долаємо історії етапи...
нас об’єднали у бою... кацапи,
колаборанти і бойовики.
Триває окупація, таки,
допоки мають волохаті лапи
у офісах тугарини-вовки.

ІІ
Ерефія до всього має діло,
така уже натурою вдалась,
та як би їй у пеклі не кортіло
головувати – хай живуть дебіли
на болотах, а в Україну – зась.

ІІІ
Богемі помагає мімікрія,
язичнику – отесані боги,
поету муза додає снаги
дискутувати... це його стихія,
але... навіщо зайві вороги?

ІV
Навіщо емісари і ґаранти,
коли освіта і наука... на-
магаються культуру рятувати,
а мафія не вміє пам’ятати,
де і куди дівається казна?

V
Московія фільтрує Україну,
благонадійність міряє дебіл
із лугандону... і немає міни,
якою би поміряти скотину,
коли у яму ляже русофіл.

VI
Ми ідемо... і, може, як раніше
опустимо агресора на дно.
Еліта розраховує на більше,
але... на це кебети не дано.
Красиво грати ролі – це одно,
а бути поза грою трохи інше.

Резюме
Кар’єру не будують на крові.
І по порядку це ще не єдине,
що лідеру нагадує провину...
але погоду роблять візаві
і рейтинги у буйній голові
паяца в ролі чесної людини.

07.2023

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Своє минуле торочу по нитці,
Немов картате ткане полотно:
Щось заніміло, щось і досі тисне,
А щось і досі бродить, як вино

І довгими мотаю вечорами
Клубочки дум із різних торочок.
О, з'їла міль! Чи то сердечна рана?
Та все ж міцна та тканка. Поки що .

Де сонячне і світле- то дитинство.
М'які ниткИ, як мамина рука.
А далі- чорне. Зрада досі тисне,
Забута майже, а чомусь щемка.

Червоне- то любов, немов у пісні.
Змотала, а вона ще пломенить.
Всього було в житті, клубки ті різні.
А вечори все довші восени.

Біла-біла конюшина
Килимочком простелилась
Там. де стежечка вузька
Усе змійкою звивалась
Та в долину поспішала
До маленького ставка.

А ще квіти конюшини
Є червоні, є і сині,
Візерунками лягли
На той рушничок чудовий,
Який виткала природа
Й вишивала залюбки.

2023 р.

Повен болю і страждання,
Захлинаючись од сліз, –
Я на щастя сподівання
В сьогодення вам приніс.
Дух одвічний непокори
Не розвіявся з душі,
Хоч свої морили горем
І калічили чужі.
Та вмовляння і тортури
Гнів потроювали мій,
Бо крізь грати й через мури
Я вертався знову в бій.
Проявляв завжди рішучість
У майбутнє світле йти, –
Досягнути неминуче
Заповітної мети.
Бути вільним і щасливим
На землі своїй, авжеж,
Бо лише на власній ниві
Найбагатшим ти стаєш.
До останнього зітхання
В правду вірить треба скрізь,
Щоб не зникло сподівання
Те, що я терпляче ніс.
23.07.23

"я тебе знаю. не зібрати в ціле
розлущене на тисячі частин.
не нанизати на прозорій ниті
сумнівну послідовність намистин,
розсипаних в бездонну пащу миті..." Ки Ба

Я тебе знаю – повну світла
і мовчазної чистоти.
Поглянь-но, це тобі розквітла
ця біла квіта. Чи листи,
які колись не дочитала,
чи пелюсткові покривала
для недоспілого пилку,
я тебе знаю – ось таку,
що укладає їх належно,
не розгортає їх завбачно,
не боязку! Не боязку!
Пробачливу та обережну.
А біла квіта ця, побач-но, –
ти!

16.07.2023

"Нав'язливі думки такі ж невідступні й обридливі, як невиліковні недуги"
Гі де Мопассан "Сильна мов смерть"

Мов паморозь на полотні світанку –
заледве видна, але ж студить як! –
так перша іскра тями при пробудженні
спадає в груди й холодом горить.
О небеса терплячі, дайте мить,
в якій забудуся!
О небеса, не дайте миті сумніву,
що їй звання і перше, і тепер,
і аж повіки – моя любов, не згублена
у безліку страхів, які рощу.

Заледве видне дерево у сутінках.

Заледве видні завчені стежки,
якими йшла бездумню, відречена
душа душі, аж сталася старечою,
та видивлялась провідної, спільної
зорі, щоб загадати миті вільної,
і в ній згоріти спільно і навік.
Я чула голос: кожному по парі!
Один – важкий як попіл чоловік
тебе спізнає, та раніш – забуде.
Як паморозь, виднітиме заледве
святе непізнане і пізнане обманне.
А ти злови хоч дрібку і у груди
собі втирай, і попіл стане плямою
підшкірною, урослою, і пустить
початки в серце, там і бережи,
аж доки не займуть собою ціло
твоє слабе, на тінь подібне тіло.

Тінь дерева з'являється по сутінках.

А я й не уявлялася собі
пліч-о-пліч з смертю. Так буває з тими,
хто сам прикличе, сам і віджене.
Ще змалечку тебе в собі ростила,
та шлях лишень один душа подужає.
Вагомий мій, обтяжливий мій друже!
Ти сильний, наче смерть, сміливий, наче
дитя, що йде навпомацки у темряві.
Твій шлях – моя найважча давня ноша,
зіходжу з нього намертво заплющившись,
бо так задумав Бог, щоб двоє з попелу
довіку йшли не спільно, а однаково.

Між деревом і тінню – коренище.

А я від кореня здіймаюсь вище й вище,
а ти від кореня все далі й далі стелишся.
На білім полі звихрилась хурделиця.
На білім аркуші слова спіймали мить.
Так перша іскра тями при пробудженні
щодень нестерпно прошиває груди
і холодом горить.

Осінь 2022 - літо 2023

В океані штиль.
Затихає біль
від старих образ,
від колючих фраз,
від падінь і втрат,
за добро розплат.
Океан життя
поглинає біль.
Час незгод мина.
В океані штиль.

22.07.2023

Забери у мене її ребро,
Коли я спатиму на хвилях твого волосся;
Забирай срібносонну колючу сльозу
І дощі, що видовжують безголосся.
Забирай не вагаючись сонце, а значить і край,
Забирай краєвид, теплий голос, що мовить казку,
І сліди поцілунків, сонети, сонати, рай –
Забирай,
Забирай,
Я, готовий признати поразку.
Стільки чорних дерев,
Стільки чорного грому землі,
Що мережить міста, гамір вулиць й холодні мури.
І здається мені, і насправді здається мені –
На картині тепер зазміїлися кракелюри.
І збивається дух, і слова проростають у ніч.
Колихаються зорі готуючись впасти в долоні.
І гойдається човен одвічних твоїх протиріч,
І спустошений врешті тоне.

15.02.2023

Весна квітчасто-кольорова непорочна
Для нас дарована, лиш придивись навкруг.
Ось сонця тепла ласка зазирає в очі,
І руки ніжні тягнуться до твоїх рук.

Весна-співачка голосиста, легкокрила.
Для нас - пташині довгі арії звучать.
Прислухайся, - це пісня із любові, мрія.
Душа цвіте, як в білосніжнім квітті сад.

Безхмарне небо весняне в шифоні синім,
І рідні, любі очі, чисті, чарівні.
Мелодія кохання - звуки клавесину,
Це спомин добрий з юності тобі й мені.

Щось втратила, яскравий звично штрих
Дощем розмило й висушило вітром,
І спалах райдуги з пейзажу зник,
Залишився відбиток непомітний.

Малюю вечір, а по ньому- ніч.
Не бачу, як пробуджуються бруньки ,
З чохлів зимових лізуть навсебіч.
Весни немає на моїх малюнках.

В густу щетину із тоненьких трав,
У золото розквітлого кизилу,
У білих лебедів, у синій став-
У все налито чорного акрилу.

Між тубами шукаю кольорів,
Знайти б хоч невеликого зі сріблом,
Щоб місяць, як уповні, заяскрів,
А від зірОк і чорне небо зблідло,

ЗасИніло по краю, й потекли б
З його палітри фарби невеселі,
Відкрили сяйво теплої охри,
Де в плетеному з променів фотелі
Гойднеться ранок в залишках жури.

Позаростали бур'янами
Притихлі вулиці села,
Де тиша бігала за нами
І наздогнати не могла.
Сміялись, плакали, кричали,
Не зупиняючись на мить, -
І відступала втома далі,
І радість спонукала жить.
І не боліли зовсім ноги,
І розпрямлялися тіла,-
Коли лиш пил вкривав дороги
Тоді обжитого села.
22.07.23

На позиції "ісконні"
Завітали ми на дроні -
На гостини мов.
І про наш візит на згадку
Відпустили вниз гранатку,
Щоб вернутись знов.

Ми б до вас і не літали,
Але ви наполягали
Випити стограм.
Споряджали ваші Гради
І запрошення-снаряди
Слали й слали нам.

З нами будуть друзі милі,
Інші дрони легкокрилі -
Як тут не радіть.
Вас чекають подарунки -
Вибухівки й мін пакунки,
Скоро будем, ждіть!

2023

Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло стискається,
сутінки суто,
миша підпільно в кутку шарудить;
дощик щебече за шибкою,
пахне грибами і рибою,
сном наповняється хата.

14 липня 1993 р., Богдани́

Мені сусід набив, пробачте, пику
(я нащось в очі зазирнув йому),
у льосі зіпсував діжницю шпику
та потрощив у гірці хохлому.

    А я культурно так відповідаю:
    «Я патріот, між іншим, вашу мать!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять.

Коли, дивлюсь, – летять ворожі дрони;
не можу зрозуміти: звідкіля?..
Та в мене – є кіно для оборони!
Хоча від них – горить уже земля...

    І я потужно так відповідаю:
    «Культура – це важливо, вашу мать!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять.

І раптом – люди, люди, всі сердиті...
Але – це, певно, боти та тролі.
На мітинги ж не можна їм ходити, –
так само, як і тим, що на «нулі».

    І я культурно всім відповідаю:
    «Я ж – уряд ваш, забули, вашу мать?!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять...

20.07.2023

Приходить страх. Він, опівнічний морок,
Обкутує відлуннями новин,
Стає заціпенінням восковИм.
Та де найти вогню, щоб засвітити?
А за вікном і ранок ще нескоро,
Безсоння у думки застиглі влито,
І проступає там війни потвора .

На стелі тінь, із тіней найсіріша,
Набридлива й небажана, як цвіль.
Незрозуміла, бо взялась звідкіль?
Запалюю свічу Стретенську, гнітом
Вона до мене затріщить у тиші,
Озветься, обіцяючи горіти,
Й нарешті теплим світлом заколише.

Від слів твоїх хотілося мені літати,
Бо оживали барви візерунків.
Мов мавка, я пила любові трунок,
Лилась для нас симфонія життя строката.

Але ж безжальна осінь холодом війнула,
Пірнули у буденність круговерті,
І розчинилась у дощах відвертість,
Відшелестіла листям, канула в минуле.

Хоча не відпускаєш досі, а тримаєш,
Мене мовчання вже шматує навпіл.
Мені б у ліс, була колись я мавка,
А в тебе справ зібралося тепер чимало.

Літечко в зеніті,
Липня середина,
Радує нас цвітом
Мальва. мов пташина.

Виросла під тином
Висока-висока,
Ягідки малини
Солодкі-солодкі.

Сиплеться в торбину
Цвіт духмяний з липи.
Липня середина,
Літечко в зеніті.

2018 р.

Пригадалося, як проводжали
На світанні ранкову зорю, –
Як мовчазність зростала помалу,
Навіваючи в душі журу.
Як востаннє узявшись за руки,
Ми задумливо йшли до села,
Відчуваючи близькість розлуки
І далекість любові тепла.
Обпалившись пекучим коханням,
Ми не скніли тоді без пуття, –
Розійшлися без сліз й обнімання,
І без натяку на каяття.
Ніч коротка вкладалася спати,
Довіряючись птиць голосам,
Що повсюди лунали стаккато:
Пора й вам… Пора й вам… Пора й вам…
21.07.23

У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.

І
Я не знаю досі це було, чи ні...
Пригадався вечір в вересневі дні:
Вітерець над ставом, тремтілА вода,
І бузкові очі і твоя вродА.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІ
Зустрічав нас вечір, проводжала ніч.
Слухав з хвилюванням твою милу річ.
Зорі дарували сяйво золоте,
І мені здавалось, що одна впаде.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІІ
Промайнула осінь, і прийшла зима.
Знов я біля ставу, а тебе нема.
Повернусь думками в вересневі дні.
А бузкові очі снились знов мені.

Чом ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг?
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

7 лютого 1992 року.

Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

Мені коханець дивиться у вікна,
Як тільки-но я світло вимикаю.
Сьогодні- повноликий і привітний
Залив мене сріблястим водограєм.

Я так люблю його обійми ніжні!
Легка рука заплуталась у коси.
Мене із ним чекає дивна нічка.
Який він красень! Хоч і безголосий.

А то, буває, жмуриться ревниво,
І виглядає зовсім непомітно.
У ніч таку для мене зірок зливу
КидАє до шибОк блакитним світлом.

Та сердиться недовго, тішить знову
По нОвому, і так щоночі різний.
Нехай і не зігріє теплим словом,
Бринить в мені його срібляста пісня.

Постійний мій коханець- місяць ясний.
ЗрадлИвий, знаю, хоч бува й рогатий.
Але мені таку дарує казку,
Що я за неї ладна все прощати.

"Куди б я не йшов, я створюю світ
Любові, Спокою, Радості".
Так стверджую нині, спасаючись від
Своєї хвилинної слабкості.

І крок не ступив ще, а вже - дивина,
Як швидко сходить насіння:
Та жінка - мені посміхнулась вона
В подяку за світу творіння.

Зранене війною кровоточить,
Воскресає, зводиться, живе, –
І радіють несказанно очі,
Щастя споглядаючи нове.
Чад руїн Вкраїну не покинув,
Ще війна собі шукає жертв, –
Тільки жито пнеться щогодини,
Вкотре попираючи на смерть.
Я також чимало недомріяв
І жінок не всіх перелюбив,
Тож не хочу хоронить надії
І марніти сумно щодоби.
Хоч присутнє відчуття тривоги –
Більшає бажання далі жить,
Бо сіяє сонце Перемоги
І на душу сіється блакить.
20.07.23

Мене убивали за п'ять колосків
В гулагах, в кенгірах, в уранових руднях,
І гасло зірок, як в пустелі пісків
У небі північнім, у зболених грудях.
Гнобили в уралах, зжинали серпом,
Аби не зросло і насіння вкраїнське,
Забравши поживу з найменшим снопом,
Плекаючи злобу в серцях сатанинських.

І вили вовки у казахських степах,
Як з товарняків викидали померлих,
І сльози текли по запалих щоках,
Скупі, наче цвіт у затінених тернах.
Мене називали "бандєровскій край",
"Окраїна" їхніх мокшанських імперій -
Я ж в дітях жила. Мій розтерзаний рай
Світив із сердець, пульсував із артерій.

Мене убивають за те, що я є,
Злі покручі лютим вогнем і водою.
У душах дітей моїх сонце встає.
Цього не спинити мечем і ордою.
Вишиване серце осяє пітьму,
І сила зела, що ясні небозводи
Тримає, розбудить народи від сну,
Збудує любов'ю світ миру і згоди.
19.07.23р.

А літній дощ прийшов, як легінь юний.
Присів на лавці поруч між дерев.
Мелодій рій згадали диво – струни
Дзвінким краплинням щедрим «до-мі-ре».

І будить вікна сонцем недоспілі
Легенький дощик щирий, нерясний.
І вже танцюють з ним каштанів хвилі,
І сяють липи серед барв ясних.

Скрипаль дощу тихенько грає польку,
І ранок між калюж біжить стрімкий.
Плете верба зелений сміх нівроку.
А клен кружляє з небом залюбки.

17.07.2023

Угрузла стежка, вимощена батьком,
Земля її укрила споришем,
Беззахистна під вітром і дощем
Лускою фарбу осипає хатка.

Старезних яблунь витяглося гІлля,
Шкребе лишайник, що заліз на дах,
Трутовиками затінок пропах,
І стовбури кошлатяться струпінням.

Чорніють мітлами кущі, колись медОві,
І ранять ноги дотики сухі,
Поріг встелився ковдрою мохів,
Сумує дім дитинства і любові

Вікониці розсохлі цідять світло,
Здається, груба вичахла лишень,
Табак прянИть із батькових кишень,
І вишивки над образами квітнуть.

На діл хододний боса хочу стати
Прощення попросити в білих стін
За морок, пил і неминучий тлін.
Та з покуті взирає Божа Мати.

Між маків дивних осяває ніжність-
Пробився в шибку промінець тонкий
На Нього, хто припав Її руки,
І обіцяє, як завжди , утішить.

***
-Чи ми з тобою одне ціле?, -
запитало Душу колись Тіло.
І відповіла Душа :
-Юначе,
у нас з тобою спільні задачі.
Я з тобою щодня у русі подій,
але думки свої маю, і голос свій.
Коли ти кажеш про друге «Я» -
це про мене, про мої поради щодня.
Буває допомогаю, як перекладач,
коли звертаєшся до Бога у миті невдач.
Те, що ми одне ціле – фікція!
Ти для виконання, я - для думок та інтуїції.
Я не даю зачерствіти твоєму серцю,
збільшуючи його коливання герці.
Не даю спати тобі по ночах,
якщо відносишся байдуже до життя.

Таких, як ти, на світі обмаль:
Глибоких, світлих, загадкових.
Як прикро, що тобі не вдосталь
Співаю арії любові.

А сповивала безупинно
Душею у шовкову ніжність,
Ділила біль наполовину,
У золотому передмісті.

Купала в росах на світанку,
В ромашці, запашнім любистку,
І потурала забаганкам,
Аби тулив до серця близько.

Літали б в сонячнім безмежжі,
Розпочали усе спочатку.
Не став на тім необережно,
Мій волелюбний, жирну крапку.

18.07.2023р.

С.Ш.

Привіт тобі жовтневому з двітисячідев’ятнадцятого.
І березневому тобі із двітисячідвадцятого також привіт.
До тих днів знов збивається з курсу моя чергова медитація
і пороги часу відчайдушно долає убрід.

Що лишилося там у прозорих пластах непрожитого,
що не гоїться досі і так незагойно болить?
У ковточку життя легковажно й недбало неспитому
недопущена зустріч мутиться й сльозою тремтить.

Не питаю чому, не розмінюю болю на докори,
небеса не корю за спустошені, болісні дні.
Долі ходять навкруг незбагненно незв’язними кроками,
на відбитках сухих закладають сади навесні.

Тож привіт через червень двітисячідвадцятьтретього
крізь заломи часові думок й почуттів кришталю.
Ти поранив мене дуже глибоко – буду відвертою.
Я простила тобі. Бо люблю.

10/13.06.23

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові

Так легко як, так просто як птахів
Трима в польоті вільнопері крила,
Почула б тихе шумовиння слів
В якому б власне серце розчинила

І віддалась. Та давні береги
Давно, мабуть, на рифи перемиті
Та й човен той потоплений давно.

На дні лежать покривджені боги
І їх листи в пляшках об риф розбиті
Лягають досі на холодне дно.

30.13.2022

Волошками розквітло небо влітку,
А синь небес окутала поля,
Згубилась в пшеницях волошка-квітка
Ї жайвір піснею її розвеселя.

Який у просторі безмежному тріпоче
Та сипле вниз пісенне попурі
І слухає його мала волошка,
Бо це для неї спів о цій порі.

Блакитноока квітонька-волошка -
Небес краплиночка маленька між хлібів,
А синій-синій той небесний простір,
То віддзеркалення волошок-васильків.

2020 р.

Гарячим сонцем дуже обігрітий,
Пропахлий пилом звіданих доріг, –
Втомився далі мандрувати вітер
І десь удень причаєно приліг.
Тож від задухи неможливо дихать
І рухатися важко кожну мить, –
Від мук земля забулася теж тихо
Та німотою сповнена лежить.
А як принадно починалось літо
І як приємно ніжило тепло,
Коли щодня гойдаючись на вітах
На них і зеленіло, і цвіло.
Засмагле літо струменіє садом.
Сонливо вкрай од спеки і думок.
Отінену листками винограду
Альтанку освіжає холодок.
19.07.23

Ти хотіла бути морем його до останнього вдиху і видиху?
Моя дівчинко, не вигадуй, облиш (то, може він сам тебе вигадав?).
«Бути морем для когось, певно, важливо?» (боже, яке безглузде питання).
Там, де він, немає ні Бога, ні Диявола. І кожен день як останній.

Там не ходить сонце німе навшпиньки понад сонними узбережжями.
Там і час застиг. Він говорить: «Будь же, моя дівчинко, обережною.
Знаю: очі твої, як смарагдове море (уявляє тебе такою).
Тут життя, мала, не вартує навіть смерті і краплини води морської.

Якщо є десь Бог над морями й нами, день у день над живими й мертвими
топче небо, певно, блакитне своїми брудними важкими берцями,
начищає зброю, розкладає пасьянси, пише вірші, багато палить,
розмовляє з тими, які ніколи не прийдуть, як би їх десь не чекали".
2023 рік

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Я тягнулась до тебе душею,
Ніби бризом легеньким торкалась.
Та хіба в шумі чути мій шепіт,
Коли людськості, мабуть, замало.

Я ковтнула твоєї печалі,
І скотилась сльозина у море.
Самота пролягла на причалі,
Десь у темряві жевріли зорі.

Після ночі наступить світанок,
Чайки крила розправлять в польоті,
А журби незагоєна рана
У морському залишиться лоні.

- Море, море, ти волі безкрайність,
Розчиняєш водою журливість,
І виспівуєш сонячну дайну.
Я, мов чайка, крилато полину.

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».

Всім серцем люблю беззавітно завжди,
За те, що дають мені силу і вроду, -
Поля золотисті й зелені сади,
І небом у синь пофарбовані води.
Коли невеселе вганяє у сум,
Чи жити у спокої мило й погідно, -
Люблю України природню красу
І створену нами - корисну й потрібну.
За те, що наснагу для серця знайшов
І очі мої не заслала полуда, -
Любимій вітчизні синівську любов
Я шлю без вагання щомить звідусюди.
18.07.23

Скажи, що насправді думаєш ти.
Світ навколо тебе прекрасний,
повний безлічі дивних речей.
Та чи віриш ти в його дива?
Тобі так само, як і мені, хочеться вірити.
Думати, що всі події випадкові.
Досвід — лиш спогади про помилки.
Віра — одна з тих речей, яку легко втратити.
Вона поруч, але через мить вже далеко.
Ти віриш, що життя — момент?
Все, що відбувається зникає
і більше не повертається.
Всі думки — лиш вигадки фантазії.
А знання, набуті за життя, лише уявні.
Я не думаю, що хтось вірить у безодню.
Проте не можу стверджувати цього.
Кожна людина бачить світ
крізь призму свого світогляду.
Якщо ж і справді все уявне,
то навіщо намагатись вразити інших?
Я впевнена, що нікому немає справи
до ТЕБЕ і ТВОЇХ думок.
Людей цікавлять вони ж самі.
Зазвичай, вони байдужі до оточення.
Кілька слів про зневагу до тебе
не зможуть завдати тобі шкоди.
Лиш пам'ятай, що світ не уявний.
Цінуй і відчувай все, що навколо тебе.
Світанок колись не настане,
але чи варто думати про це?

13.07.2023

Далеко по той бік добра і зла,
на пагорбі, засіяному сонцем,
гуляла ти, а яблуня цвіла,
й легкий серпанок плив то тій сторонці.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

Казали всі: даремно йти туди,
бо то ж не рай, а марево та й годі.
Але бажання раяло: піди
і знову все віддай дівочій вроді.

Ти уривала ніч – я довжив дні,
щоб у коханні довше бути разом.
Твій райський сад сподобався мені.
Але чогось не вистачало ча́сом.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко стало серцем і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще солодко й досі?

– А яблуко рубінове – то гріх, –
призналась ти і зникла загадково.
І я його знайшов та вже не зміг
своє життя переробити знову.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

14 серпня 2000 р., Богдани́

Іди під міст де шум автомобілів зливається у шум ріки,
І шумовиння вод стрімкими берегами
Твою задуму тягне в далечінь,
Немов здирає шкірку помаранчі
Твоєї спілої самотності. Я йду
З розхристаною книгою на серці
Старого міста, видавництва болю
І там тріпочуть сторінки птахами
Слова людей покинутих колись.
Можливо, там в міськім убранстві вулиць
У парках, скверах – шелестом куліс
Збігає час у сценах лицемірства,
І лиш коли пірнаючи під міст
Ріка тебе піймає в тінь мережі
В холодні води між отим «колись»
І сьогоденням, що пливе шумливим
Потоком нерозплутаних «але ж»...

04.04.2023

Трави цілувались стеблами шовковими,
І горіли зорі на небесній сукні.
Місяцем грайливим очі зачаровані,
Молодість яскрава і сердечний стукіт.

Вітерець ласкавий повівав між травами,
І тепло у грудях, і обійми крилець.
Поцілунків перших час перед загравою,
Аж шарівся місяць, як серця любились.

...І тепер... яскраві зорі, сяє місяць теж.
Пухом сивочолим час летить невпинно.
А думки бентежать душу: спогадів кортеж,
Запахом медовим з присмаком полинним.

Маленькі ангели, незримі,невагомі,
Злітають в небо на зачатках крил.
М'яку постІль ніхто їм не стелив,
І їхні ноги не пройшлись по дому.

Вони, нелюбі, стали на заваді .
Їм не співали лагідних пісень,
І ні один не розпочався день
Життя того, були б якому раді.

Бо не дозволив хтось у світі бути.
Тамують спрагу з Божої роси.
Хто перед ними прОщення просив?
Без імені , і майже всі забуті.

Та хто їх взмозі до кінця оплакать
Молитвоколисковою для сну.
Пелюшкою назавжди огорнув
Їх неба синій невеличкий клапоть.

У садочку поміж трав
Виросла гвоздика,
Кажуть, що то дика
Непримітна і мала.

Крихітні ті зірочки
Різнокольорові
Ніжні та чудові
Доторкнулися руки.

На тоненькім стебельці
Зверху примостились
Червоненькі й білі
Та рожеві квіти ці.

На зеленім килимку,
Наче вишиванки.
Із самого ранку
Бачимо красу таку.

2023 р.

Із О.П.Охріменка

Жив-бу́в біля древнього Рима
Гай Сцевола Муцій¹ один,
людина іще несудима,
Вітчизни турботливий син.

Він був від природи лівшею,
за справу всіх правих борець,
готовий лягти за ідею,
усім громадянам взірець.

Був схоплений він ворогами,
вони розпалили вівтар,
та він без надмірної драми
поклав свою руку у жар.

Всіх вразив моральною міццю,
хоч виявивсь трошки махляр, –
бо ж він не шульгу, а правицю
засунув хоробро у жар.

Печально рука догоряла,
зомліло гетер кілька штук...
Тоді медицина не знала
протезів для ніг та для рук.

П’ючи валер’янку спроквола,
я вам розповів не зі зла,
яка неймовірна сцево́ла
колись біля Рима жила!

(Квітень 2023)

Хоч іще зриваюся на ноги
І долаю вибалки й горби, –
Визначена долею дорога
Вужчає й маліє щодоби.
Добігає фінішної стрічки
І німіє звивистий мій шлях,-
Тільки завтра я здолаю вічність
У байдужих свідків на очах.
17.07.23