РОЗЛИЛИСЯ ФАРБИ, НАЧЕ КРОВ

Розлили́ся фарби, наче кров,
Плямами й нерівними стежкáми
На папері... Як й моя́ любов
Розтіклáся по мені струмками.

Запекли́ся змішані чуття,
Як в суцвітті кольоровім рани
Й розплескáлось барвами життя,
Й пензлем долі нарізає шрами

Там, так гли́боко, – в душі...
Той, хто рухає серцями,
Хто шляхи малює у тиші́
І розкраплює палітру між світами.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2011 р.

НА ЗУПИНЦІ

Ти стоїш одна (чи на одинці?),
Несміливо мрієш про любов
Й сподіваєшся, що раптом на зупинці
Між людей його зустрінеш знов.

Як стиснéться в клекотінні серце
В мить, коли він знову обіймé
І у твóї очі, як в люстерце,
Той жаданий погляд зазирне.

Як тоді… Закохано… Як жінці,
Від якої в серці стигне кров…
І всміхаєшся розгублено хмаринці,
Бо він досі так і не прийшов.

Ти стояла би, можливо, так ще довго
Й млосно тішилась у вимріянім сні,
Аж тут п’яний випадковий поштовх
Нагадав – не мар, минули тії дні.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2011 р

***
я
павутинка
що летить за вітром
листок
підхоплений його течією
радію рухові
*

Розвіяв би печаль оцю гірку
з гори у діл води стрімкої луком*,
але боюсь - в гірському потічку
твоє ім'я знов заіскриться звуком.

Розбив би відчай об залізо скель
клевцями** хвиль, що б'ють у ціль невпинно -
якби знаття, що божество морське
тебе не воскресить із шумовиння.

Спалив би горе в дикому вогні
горнил мартенів і горлянок домен,
коли б не страх, що в мертвому мені
він спопелить живий про тебе спомин.

2010

*лук - дуга (діал.)
**клевець - молоток (діал.)

В оркестрі сонця – срібні сурми ранку
З кларнетами й тромбонами злились,
А візерунки білого серпанку
Пливуть під ніжну музику увись.

В оркестрі сонця, в злагоді гармоній,
Немов струна, невидима є нить,
Що кличе мою душу до симфоній, –
Вона, як флейта сонячна, бринить.

В оркестрі сонця, в кожному акорді
Є незбагненна, вічна таїна.
Куди ж тепер сховатися негоді?
Цвіте у душах сонячна весна!

В оркестрі сонця забринять планети,
Лише б не пропустити той момент,
Коли зберуться разом всі поети , –
І з'явиться нежданно диригент.

В оркестрі сонця зріє грім овацій,
Мабуть, такого ще не чув ніхто,
І вихорем – фінал без варіацій,
Крізь душі до космічного плато...

В оркестрі сонця не шукай спокою,
І не чекай, бо там його нема,
До нього йдуть стежиною крутою,
Коли покличе голосна сурма.

В оркестрі сонця – радості по вінця,
І не зміліє синє джерело.
Невже гадаєте, що в нас провінція?
Не притупилось гостре чересло.

Донині з радістю і болем
Мій зір приваблюють поля
Тому, що маю я мозолі,
В яких спресована земля.
На долю скаржитись не варто,
Бо досі в рідній стороні
Між небесами і асфальтом
Я доживаю тихо дні.
Встаю із першою зорею
І сію, друже, вір не вір,
З долонь, пропахчених землею,
Як зерна, букви на папір…

залишили ескорт. мовчазні, наче їх охоронці,
небеса нависали, прогнувшись до сонця грудьми.
троє екс-президентів ішли до води проти сонця,
з трьох міцних цигарок говорили до неба дими

сіли поруч, і тіні повільні, мов нафтові плями,
розтікались удаль, лоскотали корчі й поплавці,
троє довгих вудилищ дивилися просто і прямо,
наче очі ракет, що наведені точно на ціль

риби чули їх пізню розмову. і падало листя,
їм хотілось мовчати й минати. і кожен це знав,
і вдавав, що сміється, хоч більше насправді молився,
бо вже осінь, а в неї для кожного свій трибунал

і хотілося статися чимось простим і зникомим,
доки тиха планета ще крутиться на олівці:
просто тінню метелика, що прилітає на спомин,
просто пам"яттю риби в остиглій осінній ріці

Сушив клітини Еталон...
Ржавів тим часом Термінатор.
Не залицяльник - Аполлон!
Закам'янів... Яка простата...

А так, бувало, надихав -
на еротичну прагнув гірку!
По-канцелярськи завжди дбав
у паспорті зробити дірку.

Тепер Чудовисько жінки
вважають за взірець фігури.
Не алкоголік! І чутки
розносять вісті "Від натури!"

І в'януть вуха (не завжди!)
І голос оха (не відразу...)
Туди-сюди, туди-сюди...
Забув. Якусь додать слід фразу.


14.09.2011

Жінка танцює – немов віддається,
А віддається – неначе танцює!..
Доля, мов кицька, улесливо треться -
Ще без образи і спогаду всує…

Шлях від порога — покірною свічкою:
Лиш побажай – і розтанули відстані…
Без заборон, забобонів і відчаю –
Зріють стосунки, стриножені піснею.

Ген, десь попереду – зморщечки - промені:
Крешуть, і крають,і нижуть на вістря…
Біль ще не вибродив брагою споминів,
Ще всі означення – безкомпромісні.

Власні й чужі «обіцянки-цяцянки»
Ще не розпались на цур’я і друзки…
Танцю безтямна наложниця-бранка
Вірить в кохання, родину і друзів!

Дай, Боже, сили усе це не втратить,
А зберегти і примножити з часом!
…Жінка закохана поглядом вабить –
Бавить дитя своє з іменем Щастя…


29.09.2009.

Помалу старію. Мені щось не сумно від цього.
Розмірений спокій моїм співрозмовником став.
А втілені мрії, зникаючи за перелогом,
Лишають на згадку перелік незроблених справ.
Помалу старію. На гамірних днів шарпанину
Дивлюся крізь пальці і осторонь наче стою.
Я маю надію відчути в людині – людину,
Нехай перевтомлену, але знайому, свою.
7.04.2011

Коли мені буде вісімдесят,
(Бабуня – яблуко печене),
Я так облечу, як осінній сад,
Затихну без туги і щему.
Я вже надивилась, я так нажилась
На білім, побіленім світі,
Я щось, та зробила,
А щось не змогла,
А щось відпустила за вітром.
На теплому сонці, немов уві сні,
Я спомином стану для плоду.
Дерева-бо білять лише навесні,
А осінь – пора для відходу.
26.04.2011

Глибокі подвір'я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жостку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився,

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам'ятаючи все, що з нею трапилося у липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння -
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,
з брамами зачиненими і нічними трамваями
є прихистком для нас усіх із нашими голосами,
є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,
яка вже стоїть і чекає за міською стіною.
Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,
тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,
чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,
всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,
всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,
всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,
всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,
всім вам теплої зими і тихого спокою.

Інею вам на дахах, сонця на гратах.
Гарячої вам зневаги і знання головного.
Народжуйте веселих дітей.
Помирайте в своїх кімнатах.
Кидайте це чортове місто.
Повертайтеся в нього.

Дощі, які ніколи не впадуть,
прикрасять квіти краплями роси -
на босі ноги сльози - не струси,
щоб не здійняти в серці каламуть.

Вітри, які спинились угорі,
прочинять вікна протягом рвучким -
злетять зі столу сотні вільних рим,
запахне димом: серпень догорів.

Зерно, яке ніколи не зійде,
у снах своїх квітує, променить,
наповнюючи змістом кожну мить,
несправжне щастя - вічне, молоде.

І тільки плач чаїний над Ужем*
поверне в яву, в зливи затяжні -
у віршах ти болітимеш мені,
немов троянди, зрізані ножем.




вересень 2011 р.

1.Вік свій міряю роками, і по бруку каблуками,
Цокаю наспівуючи я.
Та мені не одиноко,все моє милує око,
І співає тут душа моя.
Хай вірші й мелодії чудові, зазвучать для вас зі всіх боків,
Але самі ліпші гонорові, вам завжди дарує тільки Львів.
Приспів
Полину я, на крилах джазових пісень.
Тобою я, живу і радію кожен день.
Море пісень, розмови посмішки дівчат.
Все це мій Львів.І незабутній Львівський джаз
2.Я по Львову чемчикую, та по вуличках мандрую,
Пісеньки сладаю на ходу.
Сонечко мені сміється ,і чудовий день здається,
Я по місту радісно іду.
Парки і палаци поверхові,там на замку навіть вежа є.
Вулички чудові є у Львові , все хвилює серденько моє.
Приспів ( 2 рази)

Ми перейдемо, всі перешкоди, через вогонь і через воду.
Якщо хтось хоче нас розлучити, у них не вийде, в долі не
вийде .
І землетрус, і сильні грози, не становлять для нас загрози.
Наша любов – велика сила, вона дає нам крила.
Ми не маріонетки, ми можемо самі, керувати собою.
І ніякі таблетки мені не завадять, бути з тобою.
Не має сліз, не має болі, а тілька воля й море любові.
Серця не камінь, вони кохають, тепло і ласку відчувають.
Я не Ромео, ти – не Джульєта, сумного кінця в нас не буде.
І нами ніхто не скерує, ми не маріонетки, а люди.

(02.12.2009)

Перехрестя є у доріг,
є у променів, є у ліній.
Їх немає лише у рік -
дві зливаються у єдиній.

Ми - не ріки, тому і ти
не вагаючись перетнула.
Хоч і мимо могла пройти,
ти - крізь серце, неначе куля.

2009

18 вересня о 12.00, у Львові, у Конференц-залі Палацу Мистецтв - презентація поетично-кулінарного арт-буку "Лавандрин" Ганни Осадко та Олександри Шевченко (Ондо Лінде).
http://blog.i.ua/community/662/786001/
Ласкаво просимо!

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Озивається у мені
чорним яблуком ніч осіння,
ми - у серці її, на дні,
ми з тобою - її насіння.

Нас укрила мільйоном шуб
чорна м’якоть нічної злуди -
мовчки злизуємо із губ
ми її шоколадний пудинг.

Опівнічна оця хурма
достигає в гілках ебену
і, хтозна, може й ніч сама
одягла опанчу зелену.

2009

*Чорна сапота, або чорна хурма, чорне яблуко, шоколадний пудинг.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%91%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%8F_%D1%81%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%B0

На третій день життя дощу
його приреченість відчув –
хвилину годував мовчанням –
із потойбіччя гнав останньо
надривні втілення плачу.

Нірвана висохла на сіль –
розкришуй серце – світло сій.
Дахи роззеленілись міддю,
ржавіє літо і по віттю
іржа стікає, де усіх

збиратиме лелек весна
і небо видує сурмач –
віщун земного недокрів'я.
Прошитий спліном, дощезрів я,
мов тіло в землю – дощ приймав.

і засипав його теплом –
нехай всідає під крилом,
відклекотіле в далечіні.
Джерельне сонце в день осінній
по венах вітру потекло.

13 Вересня 2011

Дороги всі ведуть до Риму
і вас - поети одержимі
змете фальшивих слів орда...
Хто ж пройде по моїх слідах?

2011 рік

О, це материнство, настирне таке:
Торує стежину єдину.
Катає в асфальт, у бетоння рідке
Цнотливості очеретину.

А перемагати – природно цілком
(Та хто вам сказав, що це просто?).
Знайомства…розмови…вже чай захолов…
Обірвані бравурні тости…

Все перетерпіти – його віднайти
(хоч є небезпека помилок!).
«Ти – той, хто потрібен? А, може, не ти?...» -
І відповідь – ніби той вирок.

-Чому, - подивується вибору син, -
Чому саме він, а не інший?
Та він же мене на руках не носив,
І знати не знав тебе більше…

-Так вийшло, що поміж подій і пригод,-
Матуся усмішкою бризка, -
Серед велелюддя – його одного –
Обрала… старенька колиска!

28.06.2011.

Не обіцяй…
Обузою осіла
Осіння даль
І тиснява в трамваї
Перетече в огуду
Ця безкрая
Несамовита
Гордість і печаль

Яка сльота…
Зависло над юрбою
Медове «Так»
Із кошиком данешти
Прийде в твій дім
Цей вересень
Нарешті
Не обіцяти –
Це хороший знак

Якщо негода
Згодиться на змову
Я скину плащ
І сукню з крепдешину
Вдягну для тебе
Сонця половина
Засяє знову золотом…
Не плач.
7.09.2011

За мотивами...

Що може чоловік щасливий?
Він може все! І навіть більш!
Все неможливе – враз можливе!
Картина, серенада, вірш!

Дивитись в очі милій феї –
(У щасті всі стають… митці…)
Натхнення скільки! А ідеї!
Геракл й Орфей в однім лиці!

І сил неміряно – Сталоне!
Стіна надійна – бастіон!
І серце, що не охолоне!
І мудрий – наче Соломон!

Для Неї все – хоч місяць з неба!
Усі сузір’я і зірки!
І на руках – як є потреба,
Лише б – щокою до щоки…

З таким, повір, життя – як казка,
Назустріч мрії – до мети!
І неважливо, де та праска,
І хто прасує – він чи ти…

Ти пригорни – зроби щасливим,
Не залишай на самоті.
Дощ золотий – емоцій зливи!
А що ще вміють руки ті!..

13.09. 2011

На краківській площі ні круків, ні крику,
Хоча товариство й доволі статечне:
Крульова*-архаїка – мешканка Ринку,
Самотність і холод, і я, нетутешня.

У вітер я кутаюсь, наче у хустку, -
І він одчуває, що гості незвично,
Витрушую крихти з кишені – у пустку
(А був у кишені кренделик пшеничний).

І тут голуби і голубки – а звідки?! –
Мов мрії крилаті, приховані мислі –
Злетілись, моєї самотності свідки,
На крихти, розсипані площею міста.

Вже наче й не холодно, наче й не вітер.
Вписалась і я в архаїчне «сьогодні».
Все просто, й не варто про це говорити:
Розкриєш долоню – і ти не самотній.

08.09.2011.

* * *

Розстелю́ тебе в травах я килимом,
Вітерцем навкруги обійму
І зігрію, мов сонце проміннями,
І у пестощах в небо здійму.
Пронесý між небес та зоріннями,
В дивоніжний туман обгорну
Й дощовими зцілую краплинами,
Щоб пізнала ти вічну весну.
Щоб розквітла ти й вкрилась перлинами
Чистих рос, щоб відчула красу
Того світу, куди тебе крилами
Я кохання свогó віднесý.

Павло Гай-Нижник
20 липня 2011 р.

СВІТАНОК ЙДЕ

Світанок йде. Відніється зарáння
Той час, як настає дізнáння,
Пора зізнань і покаяння,
Та мить, коли прийде пізнáння
Цілунка Бога і чекання
Мандрів в таємне задзеркалля,
А там – любов… чи покарання.

Павло Гай-Нижник
18 липня 2011 р.

Гей, колодязю,
світлий мій,
дідом чищений,
прадідом копаний,
ти напоєний соком землиці
й віками глибокими.
Це до тебе
ідуть,
як до рідного,
сироти,
що намучились тяжко
і встигли зневіритись.
Ми приносимо
– чуєш? –
у відрах-відеречках
до притихлих світлиць, –
безпісенні теперечки? –
цю водицю твою,
що прикрашена
зорями,
запиваємо ж нею –
і радість,
і горе ми,
й сиву тугу,
й біду,
що не звуться колишніми,
бо й тепер причаїлись –
ой-йой! –
поза вишнями...

Ой, колодязю ясний,
мій князю-володарю!
Чи довіку ти матимеш,
рідний,
господаря?
Хай же серце твого джерела
не замулиться,
наче батьку,
тобі
вся
вклоняється
вулиця...

Не виринув з буднів, немов не вернувся із бою.
Без вісточки канув. А час, як ішов, так і йде…
Душа – не в жалобі. Солом’яною вдовою
За_вмерла у горі. І вірить у диво. І жде.

Чутки, наче круки, кружляють над зяючим болем.
Чуткам-бо не вперше – очорнювати висоту.
…Душа, як блаженна, тебе виглядає з ніколи.
І тужить. І вірить у силу любові святу.

09.2011

Вартніш сотень спроб
один вдалий експромт.
І крапкою
стала для мене ця кома.
Ніяк не здолаю осінній синдром,
який нав'язали хандра і утома.

І важко сказати
щось певне тепер,
коли так непевно я чуюся вдома.
І хмари,
немов хто на шмаття подер.
Добряче мене притомила ця втома.

11.09.2011

Мерзне стежка в стерні серед поля,
у край сонця водила колись.
А тепер непривітністю коле,
вітер літу кричить: "Повернись!"

Гіркота у насупленім небі
переллється у сльози ось-ось...
Сумніваюсь, що плакати треба
за усім, що вже виплакав дощ.

2003

А я тебе кохаю, хоч не хочу -
І не здолаю поклик почуттів.
І ти мене кохаєш неохоче.
Не зрозуміла? Я - і поготів.


13.09.2011

О! Як спрага воду солодить!
Просту, звичайну воду.
Яку ж несе нам насолоду
ця довгождана ніжна мить.

Від шепоту твого у голові шумить...
До тіла голого тремтячими руками добираюсь,
з уст п’ю – устами напуваю,
а тіло, мов струна бринить...

Пов’януть руки ― часу не спинить.

На горизонті чорнім сонце догорає,

яке нас мало б спопелить...
2009

Невміло і грубо, квапливо либонь,
невправно орудую ― так, ніби слон
коло посуди:
репані руки на ніжнії груди...

А тіло твоє – суцільні губи...
Куди подіти свої руки грубі,
аби не обдерти ( о! Боже боронь!)
ніжність губ тих об шорсткість долонь?

Та ж можуть і шорсткі та репані руки
ніжнішими бути за лагідні звуки
чарівливих мелодій...
Лиш будь терпеливим і вправним, як злодій.
2009

О-о-о! Яка кицька!
Я роздивлявся її зблизька-зблизька
і доторкнувся...
А вона ж така слизька ―
я й послизнувся
і впав... у неї...
На дно її очей, в безодню її тіла,
бо так вона хотіла, так сталося.

Ні – ні! Ми не кохалися...
Ну-у-у! – Просто було дуже слизько,
і я упав...так низько...

сьогодні наступаю втретє на ті самі граблі
і лже-коханців згадую… та їх до себе ваблю
висмикую з макітрі мляві білі коси
й загадки не загадую… вбираю пОстіль
лягаю гола й неприкрита – сторч у згубу
(цнотливість ?) свою душу в їх обіймах гУблю
приймаю в дар нестримно-похітливе тіло
а в носі роз’їдає запах поту й мила
а завтра всьоме проклинаю свій непотріб
свої чуття замолюю й складаю в сивий погріб
і заново приманюю все тих таки коханців
…

навчать мене ті граблі?.. чи затиснуть в дверях пальці?...

Не гукайте пані свого серпня,
то історія...Приємна хоч доволі.
Ви спочатку були наче зверхня,
потім подобрішали... і голі
почуття впустили до кімнати.
Натяки, а далі знову й знову,
але я хлопчина не галантний,
тож облишив казку про три слова.
Натяки скінчились і ми з вами
Перейшли до (як би це сказати?)
Ну, коротше, зайнялись...віршами
і заснули десь в годині п"ятій.
***
П"ється кава вдома на балконі,
згадую...а серце наче терпне.
Ми ж і справді були в "Міжсезонні",
Але, Пані, не гукайте серпень!

Гортаю сторінки своїх прологів:
Яскраві... незакінчені...прості...
Щораз вертаю в пройдену дорогу,
Де кожен з нас любив, хоч не хотів.

Сторінка болю, радості, зажури...
Три крапки знов...і знову я одна.
Зав"язка є, хоч ми її забули,
Бо нам не треба: згадки - сивина.

Без кульмінацій. Просто поклик тіла.
Старе кіно, сценарій почуттів...
Любити я нікого не хотіла,
А хтось любив мене, хоч не хотів.

Розв"язка - біль, чи просто "будьмо друзі".
Казок нема. Давно не вірю в них...
Я серце не тримаю у напрузі:
Хтось був, любив, а потім... просто зник.

12.09.2011р.

Ой, грибочки, ви, грибочки лісовії,
Назбирала повен кошик вчора білих.
А ходила я за вами по лісочку
І просила: покажись мені, грибочку.

А ходила я за вами так далеко,
Не боялась ні дощу я, ані спеки.
Не боялась, що подряпаю я ноги,
Що ходитиму по лісу без дороги.

Ой, грибочки...

Намалював я щастя на стіні,
а вітер враз з'явився і ... роздмухав,
пролопотів грайливо понад вухом
із поспіхом віддався далині.
Я вдруге, втретє... не виходить. Ні,
мені цей образ вже не відтворити.
Без тебе, друже, вік свій коротити,
бо хто ж таке малює в юні дні.
Намалював я щастя на стіні...

Свое сердце я открыла для тебя,
Положи его где-то в самом себе,
Ведь оно уже давно в твоих руках,
Ведь оно уже давно живет в тебе.

Сохрани его, согрей и защити,
Прочь от холода…и от дождя укрой.
Просто прикоснись легонько ты,
Заслони своею сильною рукой.

Пусть не знаешь ты как все дрожит,
Как от радости искрят глаза мои,
Очень сильно мое сердце дорожит
Тем, что снова плачет на твоей груди.

Собери слезинки горечи моей,
Потопи ты их в безмолвии своем,
Приложись с лечебной силой и сумей
Все тревоги, как дитя, приспать ты в нем.

Забери всю радость. Хочешь? Забери!
Я отдам, что скажешь. Ну и что? Пускай!
Я отдам тебе все то, о чем смолчишь.
Но надежду у меня не забирай.

Боль твоя теперь течет во мне,
Жизнь свою тобою проживаю,
Свяжет ли судьбой нас на земле
Точно только Бог Единый знает…


10.09.2011 г.

Не згасають, мов зорі, пригадки мої
Про віддалені дні молодечі,
Та жахаюся їхньої втечі
У загублені щастям краї.

Я розбив тобі з мріями глечик,
Як нас кликали в гай солов’ї,
І не знав, що у кишлі змії
Почуття схоронив я сердечні.

То тому ж так пекуче болить
Пам'ять серця про ту давню мить,
Що в череп’я змінила гладущик,

Коли ти за межею стоїш
Усього, що бувало давніш
І не буде уже у грядущім?
12.09.11.

Ще ціла вічність до небесних пенсій,
але допоки носить нас земля,
мов у старому доброму саспенсі
біжить лічильник вперто до нуля.

Ти - юний цар, з тобою охорона -
крилом торкає тіло молоде,
та при ходьбі хитається корона -
іще до лиха з голови впаде!

А ти біжиш - через щаблі і ранги -
ще амулет свій згубиш до біди!,
і ледь встигає за тобою ангел,
щоб у клепсидру хлюпнути води.

А у тобі уже потреба лету,
та по дорозі у небесний порт
ти не помітиш тіні амулета
і мимоволі вилаєшся :"чорт!"

А потім - стук, і ти вже знаєш, хто там,
та ще в надії - ангел на посту!
М’яка посадка! Плескаєш пілотам.
І раптом - вибух в аеропорту.

лютий, 2011

На землі журавлиній
від птахів sms.
О четвертій годині
журавлиний експрес.
На осіннім пероні
спорожніють стільці.
Дофарбують вороні
краєвид горобці.
Може, теж у квартирі
прокурличу в ці дні:
"Відлітаю у вирій...
Повернусь навесні."


12.09.2011

Несказана, неспівана, неспита,
неюна, несолодка, як тоді.
Ти мрії пересіюєш у сито.
І тільки літа згадки - молоді.
Важка коса ховає сиві нитки,
а скриня – тонко шиті рушники.
Ти вільна, ти самотня. Ніби клітка,
така свобода у такі роки.
Ховаєш очі в темні окуляри
і кутаєш у шалик біль душі.
Тебе життя не било. Без удару
дороги застелили спориші.

Що може щаслива жінка?
Ну, майже все. Запевняю.
Сміятись часто і дзвінко.
Щокою торкатись раю.

Ховати сонце в обличчі
І сяяти тихим світлом.
Дивитися прямо в вічі
І бігти супроти вітру.

А слово її - як птаха, -
У небо підняти вміє.
Без сумніву і без страху
Назустріч найбільшій мрії.

І так загорнутись добре
В обійми її розкішні
Вона - і ріка, і обрій,
Вогонь і зимова сніжність.
Щаслива. І це помітно.
Що ще ти їй можеш дати?
Зосталось завжди уміти
Єдину її кохати.
23.02.2010

шепотіла: знаєш а може не треба
не впевнена що ми готові що це дійсно потрібно
не можеш приймати рішення сам
цей правочин виходить за межі дрібнопобутового.
відповідав: ця осінь розкішна але вона заполонить і твоє тіло
зима не найкраща пора якщо почуваєш себе водою
ми цілісні тільки тоді як займаємо весь простір.
ти в очі дивилась: а хіба ми з тобою не море?
спльовував і знову курив:
коли важкою ходою хтось будить мене
ми не море ми острів і потоп нас не омине
треба вбити старого і ще кількох людей
тоді є надія на порятунок принаймні тебе.

* * *

Усе покину – лиш поклич, – я полечу, помчу, полину,
Вчіплю́сь за вітер силоміць і буду бігти без зупину
До тебе... До твої́х зіниць... До тихих вод твоє́го плину.
Усе зали́шу на твій клич і в течію́ пірну неспинну
В шляху́ до змріяних суцвіть, аж поки врешті не зустріну
Світанок твій у мо́ю ніч, аби кохати до загину.

Павло Гай-Нижник
16 червня 2011 р.

ПЛИННІСТЬ

Нам часто видається, що літ вже забагато,
А весен прóжитих не вистача завжди́
І все стікá задовго до кінця, а надто –
Роки́ міліють з часом назавжди...
Зашвидко так... Та в час, коли багаття
Вже догоратиме, замислимося ми
Чи встигли ним когось зігріти, а завзяття
Життя свогó із честю донести
До Бога. Чи в плинності сум’яття
Не обпалив когось, не давши розцвісти́.

Павло Гай-Нижник
8 червня 2011 р.

* * *

Не стримуйте на злеті мóю мрію
Вона лишé мене збентежує, я встóю
Поміж вітрів і навіть не зомлію
Коли спущýся і піду ходóю.

І ширший шлях не вказуйте спиною,
Не вартий я його. Піду з собою
Стежиною хвилястою, вузькою
До джерела з цілющою водою.

Не закривайте очі мені знову
Їх встигне ще заплющити труною
Той, хто відкрив колись, і Той, який промову
Вдихнув в уста й пильнує вже за мною.

Не затуляйте слів моїх юрбою,
Їм простір треба й дихать широтою,
Вони свободою живуть й летять стрілою
До тих, хто чує... Хто живе красою.

Не затискайте серце моє щільно
Поміж одвірки й не тисніть стіною...
Воно клекоче й так уже не вільно –
Людини біг все не дає спокóю.

Не заливайте, прошу, душу мóю
Бетоном й склом, оманою крихкою,
Дайте лягти їй м’яко між травою
Поки тримається вона іще зі мною.

Павло Гай-Нижник
26 травня 2011 р.