Люда я плакав
Знаю це напевно
Тому прокидаюсь наче після розп’яття
Смиренним
Я плакав
І сніг розтанув
Я плакав І забув її
Люда
Передай всім вітання
Намагатимусь більше не згадувати тебе

Біля милої крутиться доста гуляк,
А її розлюбити не можу ніяк!

Парубків приворожує чимось, ачей,
Бо не сила від неї відвести очей.

Клином клин вибивають. Он - кралечок сонм...
А вона поміж них йде у яву і сон.

Не втекти, не сховатись за дальні моря,
Бо дружиною в мене кохана моя...

17 липня 2011року
16:00
(15:00-збірка в Брюховичах, зупинка маршрутки № 13 "Чебуречна")
Дорогі майстернівці!
Запрошую скрасити своєю присутністю феноменальне місце в Україні - Музей модерну і скульптури Михайла Дзиндри.
Поезія, проза, пісня, танець, театр доповнять створену майстром казку.

Адреса
Львів
смт. Брюховичі
вул.Музейна,16 (бічна Львівської)

Сорок вісім, сорок вісім...
Вже й прогалина у стрісі.
Дощ – по ній вода тече,
Спека – в голову пече.

Може це твоя кохана
Десь із вечора до рана
В миті пристрасті чудові
Вискубла її з любові.

Там тепер роки гарцюють,
Вже десяток шостий чують.
Тільки й толку, що блищить
Там би хмелю посадить…

Тож не падай духом, куме,
Наливай бальзам від суму.
Побажаємо тобі
Не тонути у журбі.

Хай кохає жінка люба,
Хай скубе в екстазі чуба,
Хай у тебе, молодця,
Він достоїть до кінця!

Вже гулькнув день у надвечір’я,
Небесну витопивши піч.
До тебе, Йванко, на подвір'я
Покваплюся на могорич.

День ангела зустріти чинно,
Усе сказати, що кортить,
І, непомітно для дружини,
У тебе серце залишить.

Нехай отут побуде трішки,
Клубком звабливих грішних дум
Тобі закотиться під ліжко,
Та тільки, щоб не бачив кум.

Підносим келихи медові
І їх осушим – жартома!
Надії, віри і любові
По вінця, любонько кума!

Я вдягну червоне і відкрите,
Фантастичні шпильки плюс парфуми,
Я пройду по місту, як стилетом
Перекраю і серця, і думи!

І студент забуде про екзамен,
А професор - про розумне й вічне,
Вдавляться слиною юні дами,
А не юні злипнуться у віче.

Видзвоню подруг і друзів в темпі,
Підемо на піцу під мартіні,
Далі - танці, аж настане темно,
А як стане - сходимо до кіна!..

А тоді коханий не відпустить,
Понесе мене на своє ложе...
Дякую за перший день відпустки,
Всемогутній милостивий Боже!

Ми зібрались знімати кіно у грудні
Бо у грудях якраз щеміло
У калюжах замерзлі кола
Нам про зливи ще гомоніли
У рюкзак повкидали речі
Що тепло нам пророкували
Помастили олією плечі
Аби крила нас швидше здіймали
І… забрались у дивні гори
Там долонями камери гріли
Аби тільки чарівні сни
На цю зиму нас полонили…

Антологія зрадництва, фальші, облуди й зневір,
Помилок і поразок, що дух наш схиляють додолу.
Вже давно цей народ не підносить свій погляд до зір,
Не йде гордо вперед, а смиренно плазує по колу.

Світ глузує над нами і плаче Господь із небес,
Бо блукаємо світом наосліп, плекаючи відчай
У душі, де на денці лежить тягарем споконвічним
Для новітніх розп'ять власноручно змайстрований хрест.

Нас століття привчали до думки, що "Волі нема!",
І мовчання печаті вуста затуляли все дужче.
Час на зміни настав! Відступає поволі пітьма,
Світло істин вмиває Вкраїни потомлену душу...

Дуй, железо, в свою удачу,
В непроглядный землеворот.
Закрутилась под небом чача
Не на решку, а на живот.

Как там - легок? И как там - светел?
Стольких глупостей мне не дашь.
Перекрестный огонь и пепел
Умоляют врасти в блиндаж.

Здесь уже не вопрос осанки.
Захлебнувшись атакой, впредь
Слева танки и справа танки,
И пора бы им всем гореть.

В небе ж горлица сизокрыло
Чертит легким своим крылом
Песню, ту, обо всем, что было:
"Встань-ка ты во весь рост, мой милый, -
Вместе в небо гулять пойдем".

2010

Я чекаю тебе опівночі,
Свічка блимає тихо в вікні,
Я вдивляюся в темряву ночі
Де ж ти милий?Прийди, ой прийди!

Чомусь серденько боляче ниє,
Відчуття - ти покинув мене.
Десь, напевно, тебе інша гріє,
Свічка гасне, як й щастя моє.

Якщо раптом від болю
Бог
всесвіт наш
як яйце розчавить,
підрахуйте мою
любов –
може, вистачить для початку?

Підривайте, і будуть вам
чорні діри,
планети,
вакуум.
Можна зводити новий храм,
чорнозем засівати злаками.

Гей ви, в танку!
Все рівно не знайде
жоден з вас від усесвіту ключ.
Вимикайте ваш бісів колайдер
і тримайте!
Любов! голіруч!

Ви ущент провалили іспит,
тільки дурні не бачать бо:
якщо щось вибухало дійсно –
вибухала лише
Любов.

О Всевишній Технічний Прорив!
Щось прогнило під Вашею стелею...
Навіть якби Шекспір застарів,
світ ридав би
під Едварда з Беллою.

В усі часи усе не там
Філософи шукали архе.
Фалес проголосив: «Вода!»,
Анаксимен: «Повітря в хмарах!»

Іще багато їх було,
Таких самих дивакуватих,
Усіх віками замело,
Як заметає сніг лапатий.

Та крізь замети всіх століть
Живе так прагне до живого!
Ну як могли не зрозуміть,
Що це і є першооснова?

Нехай в занедбаних садах
Доріжки поросли бадиллям
І крізь дірявий синій дах
Перун дощами як з бадді ллє,

На звалищі усіх епох
Усе ще видно крізь лушпиння,
Як глибоко вросло в любов
Могутнє всесвіту коріння.

Тепло полум*я ноги лоскоче,
Синьо всесвіт пульсує і стомлено.
Що це – диво купальської ночі,
Що ним серце так жадібно сповнено?

Майже боляче, дико, щасливо,
Наче щось повертається істинне,
Наче в серце вривається злива,
Наче пальцями – чистими, чистими!

Наче люди у колі – безгрішні,
Наче вечір любов*ю знеможений,
І цей всесвіт – первинний і ніжний –
Хіба може він бути знебоженим?

Пляшет ветер, осоловев,
Степ чеканит босыми пятками.
Есть здесь кто, у кого в голове
До сих пор еще все в порядке?

Даже небо сошло с ума:
Сыплет снегом, как будто лопнуло,
Снегопадами льнет зима
К землекожему телу теплому.

Льнет младенец к набухшей груди,
Льнут ладони к ладоням бездумно…
Забываю, в чем суть пути,
Просто радуюсь, как полоумная.

Славит небо мой вещий бред,
Расстилая закат скатертью,
И такой с него льется свет,
Как с ладоней моей матери!

И, шелками ее обвив,
Шепчет сумрак луне сонеты…
Если все это - не о любви,
Черт возьми, то о чем же это?

Напророчили майя вещие,
Что недолго топтать нам Гею:
Наводненье ли, в небе трещина ль –
Хор нестройный людей онемеет.

Прогневили мы силы предвечные,
Мы неверием Землю измучили.
Неспроста небо, прежде беспечное,
Затянулось хрипящими тучами.

Рассыпайтесь, дождя горошины,
Собирайте потоп по крупицам!
Вон, с корнями, в Праматерь вросшими,
Мой пшеничный ковчег колосится,

Шелестит золотистыми перьями,
Мой хороший, мой солнцекрылатый.
Проросту и сама артериями
В землю в пестрых цветов заплатах,

Чтобы с миром одними соками
Омывались сердечные недра.
Только страхи в ладони скомкать бы,
Только сердце б очистить от цедры!

Я тогда все потопы выстою,
Пальцы-ветви вцепивши в почву,
И для нового мира, чистого,
Буду новою чистой дочерью.

Сонце, любов*ю вагітне,
Хилиться долу надвечір,
Де тіло Землі квітне,
Щоб вмити її плечі,
Проміння своє влити
У лоно її тепле...

Ну як же й мені не мліти
На грудях шорстких степу?
Як не занурити пальці
В пшеничне його волосся?

Все починалося з вальсу,
Та потім у румбі злилося...

Отражаются древние знаки
на серебряных бедрах луны,
и деревья в предутреннем мраке –
как забытых времен колдуны.

Где вы, скальды, друиды, мольфары?
Где ты, сердце, с вселенной одно?
Ослабели предвечные чары,
в забытьи погрузились на дно.

Но не вытравить память седую,
затаилась в крови и душе;
и опять, как лунатик, бреду я
к алтарям, где бывала уже.

Хоть молиться сегодня не в моде,
но, укутавшись в сизый туман,
я, как прежде, взываю к природе
и глотаю священный дурман.

Расплываются желтые кольца,
я смотрю в золотистой пыли,
как восходит влюбленное Солнце
над языческим ликом Земли.

Вновь родит ее древнее чрево,
и мне верится: ясень любой –
Иггдрасиль – это вечное древо,
что корнями уходит в любовь.

Де небо пестили лимонні пальці ранку,
Світило набиралося снаги,
Мені здалося: сходами світанку
Зійшли пістряві до землі боги.

Забувши про ненависть, владу й гроші,
Проливши розум з мозку до грудей,
Народ щасливий у подертих кльошах
Так схожий став на сонячних людей!

Одмили від багнюки душу вбогу,
Невинні стали, як у перші дні,
Вклонялися Любові і Дождьбогу,
Землі співали вдячності пісні.

Прадавня мудрість сяє сивиною.
Я бачу: листя пробиває сніг,
І очі наливаються весною,
І дядько Волт всміхається з-під ніг.*

У руслах вен нестримною рікою
Шалена радість буйно клекотить,
І серце вибухає під рукою,
Бо пам*ята первинну заповідь - любить!


* Уітмен, Пісня про себе: «Я заповідаю себе брудній землі, щоб згодом прорости моєю милою травою, якщо знов захочеш побачити мене, шукай мене під своїми підошвами.»

Сонце стигло-жовтим помаранчем
висить низько попід небозводом,
от і в мене в грудях щось гаряче
наспіває соковитим плодом
і брикається під паранджею,
прагне битись, доки пульс не зникне.

Тільки я незграбною душею
до життя ніяк не можу звикнуть.

Десь на сході хтось за нафту гине,
пестить хтось кермо автомобіля,
а вона, дивачка, так і лине,
тягнеться в колосяні обійми,
у поля, де сонця мед пролився,
і не вміє від краси не мліти.

Тих, хто в світі часом помилився,
Можна, певно, тільки пожаліти.

У кронах, ще напівживих
чи в листі, що напівзів*яло,
був шепіт то чи шурхіт ніг?
"...дивись, щоб серце не обпало..."

І знов в знесилену блакить
я шлю лише одне бажання:
"Навчитись жити... Жити. Жить!"
на цих теренах помирання.

Щоб втамувати цю жагу
первісну до життя, рушаймо!
стрічати сонце на даху
і танцювати в ритмі джайву!

Ця тепла ніч, ці вуличні музики,
Гітари плескіт, як ковток глінтвейну,
І тіло гнеться в танці, мов желейне,
Узувши хмари замість черевиків.

Якби могли ми всім на зло блаженно
І вічно жить на цій чудовій кулі!
Заграй бітлів, збудімо сни поснулі
І вип*єм за здоров*я навіжених!

Солнце, обважніле від знемоги,
Котиться, мов яблуко опале,
Думаю, прямісенько до Бога,
Хто зна: в вирій, рай чи до Вальгалли?

Все, що треба – диким медом віри
Підпоїти душу-голодранку,
І молитись(в рай, а може – в вирій),
І кохатись з вітром до світанку.

І не треба дертись на горище,
Щоб зібрати яблука вогнисті:
Стовбур неба навіть видно ближче
Крізь дірки моїх потертих джинсів!

Розрубати так хочеться вузол
Десь там поблизу серця й легень,
І так хочеться з*їхати з глузду,
Як старий неформал Діоген.

Як колись, заспівати з дощами,
Цілувати вітри, як колись...

Пам*ятаєш, у чому, душа, ми
Вітру з півночі слізно клялись?
І як вірили ми, що не сон це,
Як сплавляли ми щастя і щем?

Чорт, так хочеться випити сонце
І сп*яніти навіки ущент!

Мої внутрішні органи цілуватимуть повії
Своїми працьовитими губами
Тіло залишиться на дереві
Немов недозріла брунька

Об нирки повії загасять цигарку
А серце віддадуть собакам

Тут мав би бути вірш про любов
Тобто про
Тебе

Ми далеко
Як Мобі Дік і божевільний капітан
Ти з’їла мене мов його ногу білий кит

Тут мав би бути вірш про кохання
Але я розучився писати вірші
Тобто говорити про нього

Повії зароблять добрі кошти на моїх органах

Їй заздрять визнані зірки і
топ-моделі,
Любов до неї розростається,
мов жито,
Про Яну мріють олігархи,
менестрелі –
Летять під ноги пропозиції
і квіти.

Щемить сердечко, бо кохання
ще не згасло.
Які важкі у Долі-вчительки
уроки.
Та підбадьорює її
незмінне гасло:
„Не зупинятись до мети
за кілька кроків”.

Вона ще буде і кохана
і щаслива,
Бо Місто Мрії вже чекає –
зовсім поряд,
А там: коханий і дитя –
маленьке диво –
Знайомі очі, таємничі,
наче зорі.
6.07.11р.

и только точки и только тире
да господин инженер ты все-таки прав
есть только чернота и только свет
есть только да и напротив нет
в представлении
сияющее девушки изумрудная трава
отцовский дом как- будто знаешь
откуда ты где дым который сладок
тебе на горле
и молчишь а пальцы на столе танцуют

Сучасні коломийки

Якби всі Івани разом
Заспівали нині,
Зажилося б добре зразу
По всій Україні.

Текли б скрізь молочні ріки
В берегах медових.
І були б одні пікніки,
Де не глянеш, знову.

Було б весело до ранку,
Вихорами танці.
Обіймались палко й п’янко
Геть усі б іспанці…

Гей, Івани! Гей, Івани!
Чуєте? Зійдіться!
Хай хоч раз наш край коханий
Весь повеселиться.

Будьте вік здорові, друзі,
Не ходіть босоніж…
Заспівайте, хлопці , в лузі,
Й весело – по конях!
2011

Пародійно-грайливо в честь свята
(Інше, кажуть, що буцім не п'ють),
Задобрити і Музу й Пегаса,
"Кава в ліжко" промацує путь.
Обережно, не впасти б зі "Сходів",
Все-таки поетичний п'ємонт,
Так і ніжно і м'ягко на дотик,
Я візьму ваші вІрші в ремонт.
07.07.2011

Коли пішла понад рікою
Гроза од Вишгорода вбік, -
Туман, порошею м’якою,
Опівдні обрій обволік.
Химерний наслідок стихії
Дніпро укутав і Десну.
Неначе я заплющив вії
В безбарвному осянні сну.
Ставало порожньо і тихо
Перед очима, у вухах,
Як це буває після лиха
Зі мною завжди попервах.
Оцим –то, може, схвилювало
Природне явище мене,
Що стріну ще в житті чимало
І неминуче – все мине!
06.07.11.

1.

Ой ти лихоманко що звешся Векла
що ти зі мною лиха й запекла
іди на сімнадцяті ліси
де мова не мовиться
діти не родяться
де чорти голосять
і вовк грає на дірявій діжці
а вовчиця на реберних гуслах
що аж кров із жаху в неї загусла
іди на далекі перелоги
на сорок восьмі пороги
де люди не ходять
де баба безока шкандибає на шести лапах
дві лапи кістяні дві лапи залізяні
а дві з каменю
і носить сімнадцять спідниць шкуратяних
що з повісельників та з потопельників обдерті
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

2.
лиха лихоманко люта болячко
покинь мене нарожденого хрещеного
в люльку покладеного
дай мені тихо спатки
іди поза городами напади на хроме котятко
де котятко проходить
худоба біснується і по-собачи бреше
і нявка гребенем вербі косу чеше
іди надибай розхристану в степу вдовицю
по-вовчи виє по-собачи гавка
в руці лопата на нозі вавка
копає довго копає глибОко
плює через плече нечистому в око
ах ти копитИще ах ти хромище
іди й не вертайся де вітер свище
де діти не хрещені хати не метені
коноплі не мочені ножі не точені
де ополудні за хатою зорі сходять
і панотець на триногій кобилі
їде до хліва службу править
маха веретеном наче кадилом
хресте стодолу довгим вудилом
зі споду сам спечений
зверху посічений
рогатий чортяка з куркою повінчаний
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

3.
болячко кусюча болячко Аглая
не знаю чого ти на мене злая
дітей твоїх віником не лякав я
родичів твоїх зі світу не зводив
іди Аглає по шляхах битих
де люди не хрещені дівки не пещені
діти невмивані коні не підковані
де на все стадо один погонич
і той у нозі безкостий
а на все стадо один цап і той безхвостий
замість ока одного дірка
а в оці другому сірка
живе отой цап і ніяк не вмирає
а ти болячко кусюча що звешся Аглая
ти лихоманко лиха та запекла що звешся Векла
коли з того цапа сім срібних діж молока медового надоїш
та ще й восьму діжу конопляного масла
отоді й вернешся зі своєї неволі
із сорокового поля
із тридцятого берега
куди не приходить свята неділя
де лежить стара баба немов породіля
і родить щоночі щенятко щоранку кішку
та складає в глибоку діряву діжку
кішка нявка а щеня гавка
на лобі цицька на сраці вавка
пів тіла кицька пів тіла нявка
пів ночі скиглить пів дня балака
до пупа щеня а там вовкулака
і він тебе знає тебе пам’ятає
болячко Векло болячко Аглає
і пити тобі до скону змилки ночовні
їсти віхті з зеленою цвіллю
солити страву чорною сіллю
сметана стане для тебе смолою
їж подавися втирайся полою
от тобі хата з дірявого дуба
сіль тобі в очі печена жаба в зуби
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

* * *
Від заношених слів, неслухняних, як пальці з морозу,
Від пустого повітря, де очі відсутні твої,
Від скляніючих рим перейти незворотно на прозу –
Й написати про те, як помруть восени солов’ї.

Написати, як голос зника за сухими снігами,
Як скрипітиме явір важкі перестуджені сни
Під нахабний мотив, під мотив горобиної гами, –
І навіщось чекати,
Навіщось діждатись весни.

1990-ті

Пародія

В хащу, в хащу всі бігом
Дивоцвíт шукать, ледáщі!
То нічого, що “облом” –
Квітка десь у пащі… хáщі.

Я піду, де погустіш,
Я сміливий – не боюся!
Не за скáрби, не за гріш –
Папороть просила… Люся…

Потім з нею – на диван
(Ще Купало дав би моці!)
… От розмріявся, бовван,
В ніч на свято… раз у рόці!


7.07.2011

Є люди, яких утратити
Так легко, неначе розум.
Є ті, із чиєї зради ти
Виходиш, немов з наркозу.

Є ті, чиї з’яви й зникнення
Не мають для тебе значення.
Є інші, кого уникнувши,
Стрибаєш безжурним зайчиком.

Є люди, що роблять слабшою,
Й такі, після кого сильнішаєш.
Є ті, чий від’їзд оплакуєш
Безсилими снами й віршами.

Бувають – люди-овації,
І ті, які звуться тишами.
Є люди, які прощаються,
Щоб стати навік ріднішими.

Супротив тіла і душі
і кастаньєт наруга –
Це танго, наче бариші, –
за дружбу і за друга…
А серце – як золотослів
надій, де й досі – протяг…
Ти не повинен, бо не зміг
спинити час і потяг..
А він пішов! Уже тепер
на швидкості у далі…
Наш липень… Він для нас – помер…
А ластівки – кричали…

Вже горобина догорала
в пожовклім листі у саду.
Тоді тебе я покохала,
та серце чуло - на біду.
Слова твої без леза ранять,
в них філософія своя.
Вуста правдиві не оманять,
не скажуть :"музонько, моя".
Писав колись:"Подружко рідна,
найкраща ти, та зрозмій,
мені як жінка, не потрібна,
і в серці образ вже не твій.
Якби потрібно було вмерти,
для тебе, місяць ясний мій,
я з радістю принесла б жертву
лиш за єдиний погляд твій.
Якби напевно про те знала,
що глянеш ніжно, як колись,
то смерть за щастя я б вважала
і без вагань, злетіла б ввись...

Вільна, я хочу спитати,
Що нас обох зупиняє,
Що нам обом заважає
Разом невільними стати?
Вільна, дозволь полонити
Руки, ніжніші за крила,
Гордо промовити: «Мила»,
Разом в полоні пожити.
Всі оці грішники – юди,
Що розривали несміло
Вільної душу, як тіло,
В пеклі горітимуть всюди.
Так, я крокую повільно,
Ангел підкаже дорогу,
Доки ти матимеш змогу
Жити по-справжньому вільно.
Ціль, наче мрія в полоні,
Мрію ти просто жадаєш,
Ціль же ти в руки спіймаєш
Ось вона, в тебе в долоні.
З ока сльоза мимовільна,
Мабуть, це вперше я плачу,
Просто тебе не побачу,
Я полонений, ти – вільна.
2011р.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.
2011р.

***
Де лужок крилом зеленим
Землю-матінку прикрив,
Проживав чаклун скажений,
Комашиний люд морив.

Наповзав, немов хмареча,
Ставив пастки там і тут
І творив криваві речі
Всюдисущий Таратут.

Луг здригався од наруги,
Потерпав від кривд і бід,
Мандрував щоденно лугом
Товстопуз-комахоїд.

Полонені тріпотіли,
Втрапивши йому до рук
І, терзаючи щосили,
Бідолах ковтав павук.

Лугове принишкло царство,
Поховались всі й сидять.
Їх на страхи і митарства
Приріка жорстокий тать.

***
В ліжечку дріма хлопчина,
Ротик бантиком зігнув,
Сон його у казку вкинув,
Чарів вітром повійнув.

Сниться Вовику малому:
На лужку гуляє він,
Крихітний, неначе гномик,
Заблукав серед рослин.

В хащах дзвоників й ромашки,
Борозни здолавши рів,
Одинокого мурашку
Наш герой малий уздрів.

Зиркнув злякано мураха,
Загукав: Чому ти тут?
Стережися, бідолахо,
Поруч бродить Таратут.

Попадеш у сіть до нього,
(Як спіймався жук-сусід)
То зжере тебе живого
Товстопуз-комахоїд.

Тож давай поквапся дуже
Тут лишатись - прямо жах!
Знайдемо рятунок, друже,
В родичів моїх - мурах.

***
Нічка землю огорнула,
(Спочиває всюди все)
Срібла краплями дихнула,
Свіжість росяну несе.

Дзеленкоче синій дзвоник,
Луговий скликає люд:
Носить Вову славний коник,
Воєвода Вова тут.

Стрій муштрує комашиний,
Войовничий в хлопця вид,
Служить списом бадилина:
Стережись, комахоїд!

Начувайся, Таратуте,
І пощади не проси
Не страшні тенета-пута -
Ми їх знищимо усі.

І, як тільки день сувоєм
На лужок зелений ліг,
Наш звитяжець у двобої
Павучиська переміг!

***
Росами блука хлопчина,
Нишпорить посеред трав:
Де ж те військо комашине,
Що вночі він муштрував?

Де вінки волошкові цілували воду
І вогні купальські шугонули в ніч,
Повінчались радощі, молодість і врода,
Й не зімкнула ніченька зоресяйних віч.

Там дорога стелиться стрічкою широкою,
Їй кивають весело журавлі криниць.
Вибалок зав'юнився зморшкою глибокою,
Все собі тікаючи від п'янких зірниць.

Пугач ріже темряву поглядом, мов скалкою:
Духів злих відлякує мудрий жартівник
Й миттю зачарований ніжними русалками,
З жабуриння мокрого виліз Водяник.

Тихо ліс поскрипує, папороть ховаючи, -
Не дає спокою нам чудодійний цвіт!
Все горить тихесенько, щастя розсіваючи,
Певно, бору сивому додаючи літ.

Розплітала доленьку – на вітрах.
Розсипала – жменями – по світах.
Серце моє, виболи, не тужи, -
По цей бік від тебе все – міражі.
По цей бік – ні спертися, ні знайти,
Все з вогню у ньому, усе – з води,
Все – з піску сипучого – у пісок,
Шурхотінням вицвілих сторінок,
Сплеском моря, висушеного до сліз…
Не зростися серце з цим, не зріднись,
Не пусти коріння у світ цей, не
Проміняй на те, що не промайне!

Розсипала жменями – на літа, -
Вітер за собою порозмітав,
Витоптали люди,
Втовкли дощі…
Що крізь час просочиться – крім душі?
16.05.11

Дівчинка_вже_велика:
цукерку за щокою ховає, любов у серці тамує,
у гамівну сорочку здорового глузду щодня вбирається: –
затяни-но тісніше, милий...

Дівчинка_вже_доросла:
черешеньки не на вушка міряє,
а у банки талує –
зима довга,
та скільки того життя?

Дівчинка_вже_свідома:
Літо – любов невінчана
сміхом і світлом сяє,
а дощі – потечуть щоками..

Дівчинко_Боже_збав_тебе:
у люстерко поглянеш звечора,
а там –
осінь...

Машина кукла опять
Наотрез отказалась спать.

Говорит: не подходит мне спаленка,
И вообще - я уже не маленькая.

Пусть строительный кран
Мне заменит диван,

Но даже и в этом случае
Я днем совершенно не сплючая!

Обращусь, говорит, без затей
В комитет по защите детей.

Верней, по защите кукол -
Вот ведь какая штука.

Меня терзают запретами,
Меня не кормят конфетами.

Болит у меня под лопаткой
От машиного распорядка.

А я, вообще-то, невеста.
Мне душно и мало места.

Пусть другие куклы подвинутся!
Ко всему, я желаю принца,
И немедленно.

И со стула
Она, было, к сестрице в Тулу
Собралась.
Но умаялась и уснула.

2010

просто - світло
просто - дні
просто - шлях далекий
відспіваються пісні
відлетять лелеки
стану гола і сумна
перед світом чорним
і обізветься струна
щемом неповторним
і душа моя нараз
вибухне прозрінням
і життя моє у час
проросте корінням
бо попереду й пісні
і весна й лелеки
просто - світло
просто - дні
просто шлях далекий...

Одного дня дівча повірить в диво, в повіках заблищать краплини радості,
Без сумніву, вона така щаслива, і в світі вже такої більш не знайдеться.
Загляне в сон відкритим ніжним променем, крізь ранок мальовничої чарівності,
І усміхом незмушеним, нескованим, на крок підійде вдосвіта до зрілості.

І ось дівча стоїть - в руках з кинжалами, від болю ними кволо прикриваючись,
Із спогадами теплими, недавніми, відбитки слів у мороці ховаючи.
Ця дівчина тепер з вітрами сильними зрівняється у мужній неприступності,
Щоб в небо – з неполаманими крилами, щоб в темряву – без натяку байдужості.

і тільки крапки і тільки риски
так пане інженере ти все-таки правий
є тільки чорне і тільки світло
є тільки так і протилежність ні
в твоїй уяві
осяйні дівчата смарагдова трава
батьківська хата так ніби знаєш
де дім твій де той дим який солодкий
для твого горла
і мовчиш а пальці по столі танцюють

Де ви часи веселого довкілля,
Чому так пусто й боляче в душі?
Чорні думки немов зів’яле зілля,
Лягають впоперек життя- межі.

Чи ж зацвітуть сади знов біля хати
І чи всміхнеться сонце у вікно,
Чи вже навік минуло й не діждати
Того, що відійшло від нас давно.

Усе довкола стихло у чеканні
Нових поривів, злетів осяйних,
Стукоче серце жде у сподіванні,
Щасливих днів, розкованих, вільних.

***

Кажеш: «Очікую, коли раптово напишуть вірші мені…»,
Любиться тобі примріятися хто би тебе розпанахав:
Йдеш вся така весіння, у сорочці розшиваній,
Обабіч бігборди гігантськими буквами: «Павлик, йди на фіг!».

Кажеш: «Так хочу, щоб хтось брав на руки та ніс алеями,
Або у слід промовляв: подивися, оце ж Дюймовочка!»
У парках сидіти на лавочці, кимось клеєна,
Чи клеїти самої хоч Лесика, хоч, наприклад, Вовчика.

Це все маячня, не зважай, от пишу ахінею цю,
Й гадаю, кому воно треба, складати віршики…
Був би молодшим, чи розумнішим, сам би тебе поцупив…
Таку граціозну, елегантну таку, таку вишукану.

…Сниться сон. Я - «Титанік». І сунеться айсберг до мене.
(Айсберг - не прізвище, а отакенна крижина здорова!)
Я, власне, оторопів. Захотілося крикнуть:"Ой, нене!"
Бо на айсбергу зверху стояла сама Пугачова!

Вона грізно дивилась, пускала з-під брів блискавиці,
Кулаками махала, грозилася вбити сьогодні!
Притиснувся у сні до своєї тісніше я Киці,
А вона проганяє, мовляв, ти - як айсберг холодний.

І я, розумієш, немовби поміж двох вогнів опинився:
Попереду- айсберг, на ньому страшна Пугачиха,
Позаду - колишня кохана моя, моя лагідна Кися,
Ой, правду говорять, що поодинці не ходить лихо!

Здаватись в полон? Ні - відстрілююся з гармати!
Героєм нехай я піду у пучину бездонну!..

Коли раптом чую крізь сон:"Просила ж не зловживати
Горохом на ніч! І хто така ця "примадонна"?"

2011

Запалюю себе. Хай виринає спогад
із клекоту тривог, на голосисте ‘ти’.
Збігай і грійся тут, утіхо босонога,
у камері грудній для свячення води.

Прив’язані слова, не бійся – не укусять.
Вони від язиків мій спокій стережуть.
Я напуваю їх краплинами спокуси,
живим годую сном, нацьковую на лють.

Приспів (optional):

Запаливши себе,
не дививсь
де ті спогади
мають сісти
Вже немає землі,
тільки вись
і так легко знайти
денце істин.
Та на плесі душі
мрії пух –
лебединих пісень
‘до’ без тебе.
Серцем, полем журби,
долі плуг
журавлиним `курли`
оре небо.


Тут все до тла моє. Багаття тим багате,
що, викупаний в нім і чистий до азів,
я виміри душі закутаю у цяту,
забальзамую світ у ранішній росі.

Даль вигнанана стеблом, струнким і соковитим.
У чашечках зіниць, розрадо, повна рим,
збирай моїх небес відледеніле мито,
мости Чумацький Шлях. Упавши... догори...

Приспів (optional):

5 Липня 2011