Ти в сонці зродилась ,моя Україно,
В родючій землі твоє слово зійшло,
Ти гордо витаєш, дітей пригортаєш
І сієш кругом це відвічне зерно.

Всміхаються очі твої волошкові,
Кровинками маки у полі цвітуть,
А мову родини, мов пісню пташини,
Далеко за море вітри понесуть.

Не стихне твій голос, бо воля народу,
Стукоче безсмертям мов подих землі,
То річкою л’ється , то громом несеться
Крильми розтинає минуле імли.

У тихій молитві уста промовляють
Тебе рідна земле, як матір люблю,
То ж сонцем світися, пишайся, гордися
Єднайся в щасливу єдину сім’ю.

Неправильні ритми задав хтось
цій безталанній країні –
грається, як і гралось,
на вимирання й донині:
пливе всякий бруд крізь кордони,
бандити нас охо-роняють,
злочинці нам пишуть закони,
учені нічого не знають,
кульгаві на сцені танцюють,
військові дрижать з переляку,
розумними дУрні керують –
усе якось в нас через с...ку.
Порядку не буде аж доти,
доки командують дУрні.
Туди хай не йдуть ідіоти,
де бути повинні розумні.
То ж змінимо ритм наших бубнів!
Ударим чимдуж в барабани!
В свято перЕйдемо з буднів!
Досить уже партизанить!

Чийсь «second hand» носим на тілі,
а в мІзках сумнівні цитати.
Навкруг нас не те, що хотіли,
і в серці чужі постулати.
Книгарні – без власної книжки.
В екранах – всі фільми чужинські.
Добре, що поки що в кишках
борщ, сало і хліб українські!

Наврочив власному життю, як беркут застарівся ,
Я уподобався сміттю, ідеям підкорився,
НЕ комуніст я і не пан, я всіх прокльонів нелюд,
всіх не чеснот купець-орлан, що виставив на прЕлюд .

Я син пікових дам і жартів - закололись в картах,
Я буржуа тих слів затертих (на останніх партах).
Я зачманівший повернувся як не було сили,
Я завитав у хаос-русі , виріс на могилах.

Мої думки – чернеча воля - не взірці кохання,
Але ж я сам, мене так колить (самотність,сподівання).
Я може змінюсь і здурію, коли побачу щастя,
Я стану світлим і замрію – таке моє причастя.

Доброго ранку, люба вставай
І вмиватися давай.
Доброго ранку сонцю скажи,
І мені ти напиши.
(10.04.11)

Знаю до болю ці три на чотири -
так назавжди замикається простір
сотнями надто надійних ключів.
...ясен беззахисно листям тремтів,
наче негода просилася в гості...
Долю затиснуто в межі квартири.

Метри і мрії мого існування -
дивне двовладдя сучасних бажань.
...тулиться вечір зірками в шибки:
змерзло тепло уночі на віки...
Кинуто виклик. Не бійся, поглянь! -
кроки відміряно наче востаннє.

Зухвалий вітер вихриться в пилюці,
Лякаючи веселих горобців.
І пил сідає на лице онуці,
А я з літами сам вже почорнів.
Мала не знає про мої турботи
І про присутні в тілі болячки,
Бо я зітхаю соромливо, потай,
Тримаючись дитячої руки.
Допитливій цікаво прогулятись
Зі мною скрізь щоденно, навмання.
Я вчу її у щебеті пернатих
Упізнавати співи солов’я.
Вона вже вирізняє поіменно
Дерева, трави, квіти поміж них.
А ще дівча навчилося у мене
Пісень співати радісних, сумних.
Не можу сам збагнути наше сутнє,
А дівчинці розказую про те,
Що від її любові у майбутнім
Країна рідна пишно зацвіте.
Вбирає сили із мого коріння
І відпочити серцю не дає
Найкраще сина на землі творіння,
Своїм єством так схоже на моє!

10.04.11.

1.
Бувають миті –
Часом коротші вистрілу,
До глухоти болючі:
Ніби гігантські ножиці
Перерізають долю
На «до» і «після».
І, оговтавшись,
Ще довго не розумієш:
Чи ти помер,
Чи – народився
У тому ж самому місті,
Того ж самого дня,
Серед руїн і галасу,
Серед розлук і відчаю,
Невпізнанної
Фукусіми.

2.
Те, що для тебе –
Міцне і - навіки,
І нині, і повсякчас;
Для неї – всього лише
Кремові квіти
На ніжнім бісквіті.
Злизала й цією
Весною де інде
Лиш сакура зацвіте.

3.
У крихтах минулого,
Розтертого з містом,
З кістками і долями,
З надіями, радістю
Кожен свої
І єдині для всіх
Визбирує споминів
Сяйні уламки:
Єдине, забрати що
Будь-кому іншому
Ще не під силу.


4.
Хвилина мовчання –
Єдиної тиші для всіх.
Коли западає голос
Мов клавіша – десь біля серця.
Мовчати, буває, більше
Про що, ніж сказати словом.
Вміститися ціле життя
Може в таку-от хвилину.

5.
Змиє усе минуле.
Майбутнє змиє…
Змієм cтече вода
У свої глибини.
Та якої ж висоти хвиля
Повинна бути,
Щоб змити із людської пам’яті
Березень, одинадцятого?..
9.04.11

Розповім я на папері,
Як зайшов у чужі двері.
Вели вони в сади,
Котрі гинули без води.
Допомоги я бажаю,
Сили маю – повернув,
Все я знову відчуваю,
Про кохання вже забув.
Лиш помріяв – і вода
Потекла з небес сама:
Зеленіє все, відчулося життя,
Наповнили душу гарні почуття.
Назавжди залишився б, і усміхнувся -
Даремно цього разу я проснувся.
(27.11.10 р)

Не мав я раніше такої нагоди,
І відчував, що все дарма.
Не дала ти мені своєї згоди,
Чекав я свого кінця.

Ми з тобою не зрозуміли
Одне для одного хто ми є,
Ти і я дві перешкоди,
Несумісність над усе.

Як же ж бути мені далі,
Жити як у порожній залі,
Чи далі страшенно страждати
І всім серцем тебе кохати?
(22.11.10 р)

Як мені все тепер забути?
Але далі потрібно жити.
Час я хочу повернути,
Щоб тебе кудись подіти,

Я сильніший за самого себе,
Немає у моєму житті більше тебе.
Забирайся геть з моїх снів!
Нарешті я це зрозумів -

Ти демон випущений із пекла.
Майже до тла згоріла –
Я тебе врятував,
А ти цього не оцінила.
(17.11.10 р)

Пройтися хотів я з тобою на схід,
Як раптом обірвався наш світ.
Зникли враз усі мої мрії,
А ти казала, що в мене є надії.

Присвятив я тобі своє кохання -
Був упевнений у тобі.
Не уявляєш яке я маю зараз бажання
І довіряю тепер лише собі.

Геть забирайся! З очей моїх іди!
Щоб не знайшов я тебе сліди замети!
І все це відбулося в одну таку мить -
Ми залишаємося, а час летить.
(15.09.09 р)

На горизонті бачу степ широкий -
Нічого немає.
А далі ліс високий
Вогнем палає.
Допомоги я бажаю,
Сил немає – загубив.
Вже нічого не відчуваю,
Все на кохання замінив.
Невже це я
Зіпсував усе життя?
Від усього розвернувся,
На щастя, пробудився!
(12.09.09 р)

Моє кохання до тебе,
Забуло вже про себе.
Я мушу все розуміти,
Але ці відчуття – куди подіти?

Ти не знаєш які почуття
Маю до тебе я.
Як погано бути самим собою,
Коли я скучив за тобою.

Не залишай мене моє кохання,
Будь зі мною до самого кінця!
Я завжди на тебе чекаю,
В моєму серці ти на все життя.
(03.09.09 р)

Чи можливо, так як я, полюбити,
Чи можливо, так як я, покохати,
Щоб тебе у моєму серці сховати,
Від усього самому оберігати?

Заради тебе однієї жити,
Нічого навколо не розуміти,
А лише поруч тебе відчувати -
Я згоден усе це прийняти!

Тепер лише тебе я маю,
Нічого не хочеться, і не бажаю.
Велику радість у серці відчуваю
Переповнений тобою, аж палаю.
(27.08.09 р)

Дається вибір для нас
У житті не один раз.
Використати треба
Даний шанс із неба,

Щоб не мати жалю
Не забувай мету свою.
Іншої не буде нагоди,
Потрібно шансу дати згоду

Пам’ятай про це завжди,
І не смій усе зламати
Бо зникнуть твої надії,
І будеш згадувати тільки мрії.
(01.10.09)

Скінчалось "Я". Воно пило і жерло,
Усе під себе жадібно тягло.
І ось тепер, зсудомившись, померло,
Людині вільно дихати дало.

Розбещене, з міцними п"ястуками,
Здавалося б, рости йому й рости.
Ні, змусили леліяне роками
В один момент у небуття піти.

Як дуб росло і ось його не стало,
Любителя моральних заборон.
Радіємо! Укоськано ґевала.
Сьогодні маєм свято похорон.

22.10.2007

Земля здригнулась і застогнала
Це що – пришестя? Це що – напасть?
А я це знала, а я ж казала,
Розбите люстро – сім літ нещасть…
Нема пророка в своїй вітчизні –
Є тільки схиблені диваки,
А їм не вірять, бо дуже різні
МетОди входження у віки.
Тепер відомо, що є цунамі,
А ще – цукіні, де синій йод…
Та нам не страшно, бо це не з нами,
Бо вистачає своїх турбот.
В нас теплі ковдри і срібні таці,
Тому ми впевнені – пронесе…
В одній із перших реінкарнацій
Я знала, як це – втрачати все…

10.04.2011

Десь весна увірвалася теплим потоком,
І духмяністю трав, і жагою у серці,
Що відлунює в ритмах любовних інерцій,
Відкриває бажань потаємнії дверці
І наповнює світ життєдайності соком.

Десь нестримні вітри заціловують віти,
Що у сонячнім сяйві бруньки розпускають.
Там принадами квітень у грудях стискає,
Там знайдеться для кожного щастя окраєць
І душа себе світлом по вінця наситить...

Я ж холодним провулком вертаю додому,
І мене обіймає лиш вітер колючий,
Що розшарпує коси мої надто рвучко,
Що єдиний печаль мого серця озвучив,
Розриваючи скроні надривами грому.

Я сама, серед ночі, в безсоння лещатах,
Ловлю погляди зір, що здаються так низько
І на груди небесні лягають намистом,
Досі мрію про нашу омріяну близькість
І про весну на двох, у маленькій кімнаті...
10.04.2011р.

*
І кожному свій слід у круговерті,-
Була б хода, все решта марне слів.
Та плине час, й на припічку у смерті
Пізнати сенс життя і я б волів...
*
Що генію вмерти? Пусте слівце.
Сконали усі, бувай.
Я мохом покрився,- життєвий цех,
І ліг на бруківки край!
*
Вже й час насіяв досхочу,
і схилами униз.
Блажен, хто не минав батьків
і материнських сліз...
*
Заливаю бензином
місто.
І недопалок кидаю
в скверну.
Хай горить!
Буде дивно чисто.
І мене не буде,
напевно!
*
За очима променанд жалів.
Скигле пес на золотім прикутті.
Десь далеко закордонний Львів.
Кинь монетку і скажи по суті.
*
Що вітер? То лиш зваба серцю,
Твоїх сумлінь примара в дику ніч.
Чи примха, іронічне scherzo.
І дотик ніжний до жіночих пліч...

Зник останній відблиск габаритів -
ось тепер насправді вже сама.
Тротуари золотом политі.
Спеку гасить втомлена пітьма.

Пахне морем. Зорі дуже низько:
південь наче небо прихилив.
Спи спокійно. Чуєш - я вже близько.
Я несу з собою подих злив.

Вперше не блукатиму довкола,
слова не промовлю навмання.
Так недавно думалось - "ніколи".
А сьогодні раптом - менше дня.

Думка нетерпляче прагне дії.
Ще одна сторінка із життя...
Неймовірність здійсненої мрії.
Таємничість ночі прибуття.


липень 2010

"Почему ты ушла?" - барабанная дрожь (по окну)...
Поглощает апрель. В нём (от холода) мерзнут колени...
А в ответ - только дождь, усыпивший твою тишину,
Утверждает, как истину: "Всех нас когда-то заменят..."

В дне - такой же покой, разрывающий мысли и сны...
Телефонных звонков надоевшая чуждая сила...
"Ты меня подожди! Я приду, как приходят с войны...
Мне бы только вернуться... Тогда бы ты не уходила...

Мне бы только смотреть, как сверкают (в дорожной пыли)
Самых светлых и сонных росинок янтарные плечи...
Снова чьи-то кресты, утомившись, под землю ушли...
Чтобы мы, обессилив, шагнули кому-то навстречу...

Чтоб не злилась луна, от прозрачности стен - далека...
...Мне хватило лица, осветленного вспышкой субботы...
Я по-прежнему весел. И так же стою на руках,
Чтоб увидеть, как утром ты (в небе) спешишь на работу...

Чтобы снова упасть, ощутив новизну высоты...
Просто первым уйти, равнодушием птиц убивая..."
Может, боль - это радость. А, может, и я - это ты...
Только кто же поймёт, если сами мы не понимаем?..
2011 год

Ти розчинаєшся в мені,
І скрапує волога з пальців...
Затягуєш у вир,де дні
Ще божевільні і дурні,
Ще теплі,але вже сумні.
Барвистого часу кружальця.


Ти причащаєшся вогнем,
Вилизуєш терпкі тарілки,
Солоднкі трунки ці... Але
Як тільки я шепну - Ідем!
Ти йдеш...
(Невже впливаю я настільки?)


Ти залишаєшся на шкірі,
Ти - синій слід.
І ось ми вже як дикі звірі.
Руді, плямисті, чорі, сірі,
З мітками синяви на тілі,
З очима теплими,як мід.


2011 р. 10 березня.

клац! - ліва клавіша - очі відкрито.
запуск у новому ранку пішов:
майже сто тисяч хвилин до зеро...
бути інакше уже не могло:
мрії осяйні - забуті немов
мушлі на березі моря розбиті.

клац! - права клавіша - на автоматі
рухаюсь звично - незвично для всіх:
декілька кроків і можна спочити...
всупереч болю любові відкрита!
сльози не линуть з очей... тихий сміх -
знову надія танцює крилата.

клац! - наостанок - мов постріл лунає:
в серце поцілити влучно зумів.
зламано коди до щастя земного:
сотні паролів - до тебе одного...
вийшли мої почуття з берегів...
всупереч всьому уже не одна я.

Этот летний звездный вечер
Пусть назначит нашу встречу...
Все уснули... Я лишь у окна.
Загадаю вновь желанье,
Прошепчу своё признанье:
Как же я скучаю без тебя..!

А тогда, а тогда... Наступит вновь весна.
Будем пъяные от Счастья, а совсем не от вина!
Загадала я желанье. Встрече нашей суждено
Состояться! Остальное? - Остальное все-равно!

В жизни много перехожих.
Они разные... Но, все же.
Нас с тобой знакомила судьба!
Вот недолго - наша встреча...
Расстояния - не вечны!
Нам с тобой не подобрать слова...

И тогда, и тогда... Зажжётся вновь Звезда,
Нашей радостью согрета, будет в небе навсегда!
А мы сядем, там, на крыше, будем пить с жасмином чай,
Так тихонько повторяя: "Моё Счастье, ты сияй!"

10.04.11 00.34

Не стирай меня с памяти... Помнишь?
Ты же снова скучаешь за мной...
Но, ты слижком много... не знаешь.
Я бы стала звездой золотой,
Чтоб ты смого загадать желанье...
Улыбаясь тихонько в след,
Мне приснились бы расстоянья,
Разбавляя потухший свет.
Я бы знала, что можно верить
В своё сердце и звёздный вечер...
А мой разум, потребуй мира!..
И теперь... все время по встречной.
И к сожалению, я не звёзды...
Может к счастью, уже и не стану.
Я вот так вот... не в пропасть... возле -
Мне нельзя же, ведь я твой Ангел.
Ангел Счастья... Или пол-Счастья? -
Потеряла же где-то свой нимб...
Свобода - никогда не приводит ко власти.
Я и не буду воротиться за ним!

Пусть сияет кому-то далекой
Звездой счастья у неба в душе...
Я скучаю... я очень скучаю...
В твоем справочнике нет меня... - Вижу.

05.04.11 22.59

Ніжно рукою хилить додолу
Трави весняні вітрець.
Спи, моя ластівко, спи, моя доле,
Матері щастя вінець.

Хай тобі сняться зіроньки яснії,
Сизі тумани небес...
Спи, моє сонечко, серденько краснеє!
Змучений день уже щез.

Хай заколишуть тебе ніжно, лагідно
Янголи білі вночі.
Спи, моя зіронько, вишнево-ягідно,
Щастя сузір*я лічи!

Сяде край ліжечка янгол малесенький,
Буде шептати казки.
Спить уже в небі місяць білесенький,
Спи, моє щастя, і ти!

Мечты сбываются! Мечты взрываются!
Не от того, что скучно стало жить.
Они разводами с души смываются.
Когда внутри тебя всё обрушается,
Когда от боли руки опускаются,
Тогда меняются твои мечты.

Не вспомнишь шалости, былые глупости
Надежды веры и наивные любви,
Когда обманут ты наивной тупостью,
В желании, что что-нибудь получится
По кругу ходишь-бродишь, мучишься
В плену наивной юности мечты.

Так слабо верится ,что всё изменится,
Что сможешь заново пройти свой путь.
Волшебный принц с другою женится,
А ты в реальной жизни пленница
Не перемелется и не изменится,
И никогда всё не вернуть.

Мечты сбываются и разрушаются.
Мы – архитекторы песка.
Пока нам верится, пока мечтается,
Пока в своих свершеньях каемся,
Пока в истериках качаемся,
Мы не разучимся мечтать.

31.03.2011

Я не ушла. Мне просто нужно время.
Подумать. Разобраться. Переждать.
Потом перед тобой склонить колени
И нежно твои руки целовать.

Я не ушла. Я здесь, в твоей груди.
Я озываюсь с каждым твоим вдохом.
Во мне горят сейчас глаза твои…
Мы связаны навеки, мой хороший.

30.03.2011

Прости мені мій сум!
В твоїй душі так тоскно, сухо, мляво…
Я втрачаю
В потоці слів, думок і кодів
Всю себе.

Так хочеться до тебе! Аж не можу.
В твоїй душі так мало місця,
Що там живе лише моя частина.
А як же я?
Я ж вся твоя
До нутрощів клітини.
А ти… лише надпив…
Печальна дегустація.
Не до смаку тобі вино таких сортів.

30.03.2011

В небі оболок перистий,
В ночвах сонячних село.
Наче коні норовисті,
Трактори у трактористів -
Поле весело гуло!

Весняна пора. Завзято
Потрудитися не гріх.
Для землі сівба - то свято!
В полі знов людей багато,
Бо зійшов останній сніг.

Оболок далекий тане,
Обшир обійма тепло.
Ось-ось-ось - ізнов повстане
(Традиційно, не востаннє)
Знак життя - рясне зело.

Ще немає пташок в молодому весняному небі.
Ще дерева тоненькі і голі – неначе хрести.
Сніг, як совість монаха, не хоче відходити в небуть,
Він ховається в себе, щоб білою тінню цвісти.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.
І вода по воді вже тече, як по вітру вітри.
Вітром річка стає, вітер – тим, що кохає, – водою.
Пробивається ніжність на ніж з-під кори.

Хоч-не-хоч – а цвіти...
Світ простенький – мов щастя пташине:
Прилетіти, любити і вити гніздо та пісні
Над стволами трембіт і сопілок,
Шипіннями шинними,
Непорочним зачаттям богів молодих уві сні.

Перший дощик росте до трави –
Мов сестри молодої.

Рукотворні вогні
І задуманий танець бджоли.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.

На хрестах і березах нарізано:
«Ми тут були...»

Цей хлопець із очима Джо Дассена
Комусь - вже батько й ніжний чоловік.
Дарма, що десь розгойдується Сена
У берегів легенькому човні.

Він не співає кантрі чи шансону.
Та й колискових синові. Облиш.
Хіба що в ніч, задумливу й безсонну,
Майне димком видіння про Париж.

А зранку все продовжиться те саме:
Серпневий сніг. Сніданок. Метушня.
Сіренький дощ накрапає сльозами
Скрипковий ключ в асфальтне зебреня.

...Цей хлопець - із очима Джо Дассена,
Хоч перехожі все ж не впізнають.
А десь далеко - спорожніла сцена,
І в мікрофон шепоче хтось: "Salut!"

09.04.2011

Прагнув
зустріти тут тебе.
І ось...
Побачив.
Чи зміг
пробачити старе ?
Авжеж,
пробачив.
Скільки води
повз нас спливло,
за літ цих
двадцять.
Здається,
вчора нам було
по
вісімнадцять.
Чув
знаменитість ти...
А я ?
Я...без овацій.
Даруй.
Не хочу вже
про те,
як був незрячим.
Давай
залишимо
і все.
Не передбачив.
Бувай.
Ще стрінимось колись.
Літ через
...адцять.

2011

Ще буде довго диким поле,
Поміж скоцюрблених лісів,
Від радіації неволі
Страждати з тих весняних днів,
Коли охрипле гайвороння
Вкривало землю, як шрапнель,
Уранці й билось у віконня
Затишних прип’ятьських осель.
І ми, тривожні та скорботні,
А ще на долю дуже злі,
Пішли, мабуть, безповоротно
З частинки рідної землі…

09.04.11.

Жаль, что многое в жизни нельзя возвратить:
Календарь не листают назад.
Но, ведь, что-то возможно чуть-чуть изменить
И последовать в рай через ад!

Через слёзы и грусть, через море обид
Я иду к своей яркой звезде!
Ни чужое коварство, ни сплетни, ни стыд
Не достанут меня: я - везде и нигде...

Снег упал - это я в каждой льдинке кружусь.
Дождь прошёл - я играю в капель...
Солнце жжёт - я лучами к тебе дотянусь,
Убаюкаю ветром в метель.

Ранним утром я птицей пою под окном.
Угадай - а которая я?
Ты откроешь глаза, и поднявшись с трудом,
Подойдёшь, любопытство своё не тая.

Лженадія! Реформи, реформи...
На сніданок, обід і - до кави.
Суть лишилась - змінилася Форма,
Підморгнувши Закону лукаво.

Податкова, Земельна, Пенсійна...
Знов Охрім свою свиту чикриже.
Вимикаю ТВ, п"ю снодійне
І благаю - аби лиш не гірше.

Та уранці, де ж правду подіти,
Наступає на п"яти по колу
"Чудодійна" Реформа освіти,
При якій закриватимуть школи.

Від "ре"-"форм"-"до"- "ре"-"форм"- клопітливо...
Ця тональність себе відіграла.
Тож не віриться в дивнеє диво,
Щоб корупція сАмоздолалась.

І вирує ріка політична.
Знов непотріб із дна піднімають.
Та питання вже не риторичне:
За кого вони нас усіх мають?!!!

З батьків землі тираном вигнаний,
Топтати мусив я чужі лани
І чути здалека шайтанів тих виття,
Що мою землю взяли в кайдани;
Мов Дант — пройшов я пекло за життя!
Одразу вірив, що Бог правомірний
Із пишним пишний, але з вірним вірний!
Я думав зразу, що недовго ждати,
Коли злетяться Янголи відплати
І лусне гріб, що став посеред світу,
Підпертий міццю катового гніту!
Минули дні, років нема вже цвіту,
Світання не здолало ночі силу,
Не зблисло сонце на Святих могилу
І щораз більш все на землі підліло!
Тож дух упав мій в пустоту вагання,
Де світла й ночі вічної змагання,
Де трупами гниють взірці відваги,
Де у руїнах вікові звитяги,
З тих днів усіх короткої завії
Спливає напис: «Тут нема надії!»
Ох! Жив я, жив у цій безодні довго,
У розпачі шалів безмежно й встекло!
І буде смерть мені лише порогом:
Мов Дант — пройшов я за життя крізь пекло!
Й мені також прийшла на поміч Краля —
Бояться чорні духи її зору, —
Мене теж Янгол врятував з провалля,
Я Беатріче мав — свою сіньйору!
Так само гарна! Понад небо темне
Не підняла ти крил своїх від мене,
Щоб сісти в небі — без болю — небесна!
Так само гарна! Й більш христовоскресна!
Де біль росте, там, де сльоза з*явилась,
Ти з своїм братом на землі лишилась!
В одних тернів ходили ми короні,
Кров рук моїх лилась тобі в долоні,
Одні отрути з пекла ручая
Разом пили ми, Беатрікс моя!
Однак мій стогін і твої зітхання
Змішалися й злилися у співання!
Із смутків двох, що злучені в причастя
Душ, голос виник — голос той є: щастя!
Ах! щастя віри, ах! надії сила,
Що в моє серце крізь твій зір влетіла!
Як темні хмари, повні сліз у висі,
На поховання в небесах зійшлися,
З їх плачу світло виринає громом
І мла стає злотистим Бога домом!
Почну я, сестро, пісню твоїм ім*ям!
О! хай навіки вже нас поєднає
Єдина пам*ять із любові сім*ям!
Вмремо ми, але пісня не сконає,
Бо вірно стане при тобі й мені,
Мов янгол-охоронець при труні!
А може, час прийде, що воскресенні
У світі душ, а не у тіл вселенній,
Ми встанем, її звуків скуті рухом;
В сердець ми будем жити пам*яті,
Як дух спасенний зі спасенним духом,
Обидва чисті, світляні й святі!

Пригадай над Альп снігами
Італійськії блакиті!
Пригадай над берегами
Ставу Альпи, що в граніті!
Вдалині, за небозводом,
Видно піки, вкриті льодом,
А тут нижче, а тут ближче
За узгір*ями — узгір*я,
Вслали ружі й плющ нагір*я!
Рай один — усе підгір*я!
В вечір з рана дзеркаляна
Хвиля п*є з небес відлог!
У купелі та на скелі
Є одна краса і Бог!
Бачу ще, я бачу тебе!
З арфою ти — човен плине
Мій — зірок вже кілька в небі,
З Альп верхівок місяць лине!
Бачу ще, я бачу тебе,
В струнах є твої долоні,
Променить снага з лиця,
Світлокругом твої скроні
Променить блиск місяця!
В хвиль прозорі та в промінні
Твоя постать сповилася,
На блакитній просторіні
Ти вся срібна — вознеслася!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине —
В як же радісній знемозі
В цих сапфірових глибинах!
Над озер прозориною
Маячіють гори, скелі,
Я з тобою, ти зі мною —
Який гарний світ веселий!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине;
Янголи відчуть не в змозі,
Що я чую в ці хвилини! —
Такий гордий, такий сильний!
Моя сестро! я гадаю,
В цю хвилину сон могильний
Вже Священна покидає!
Далі сяйво місяця
Нам по хвилях променить.
Плиньмо, плиньмо без кінця
В тишу і в ясну блакить!
Вод простори, мари-гори,
Небо і земля — наш край!
Дійсності круги помалу
В світ відходять ідеалу,
В сон зі срібла і кристалу:
Дай помріять нині, дай!
…...................................
…...................................
Будьмо горді, мій Янголе,
Доки прийде чудо й збавить
Тих, що в давньому костьолі,
Сумнів серць нам не кривавить,
Не бруднить чола тривога;
Вгору погляд свій підводим,
Бачимо дива природи,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Ми, натхненні з спільних мрій,
Гнані виром злих подій,
Йдем, куди веде дорога!
Та коли з цієї муки
Навзаєм потиснем руки,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Вбитої ми неньки діти,
Що ніколи не вбачали,
Як вона очима світить
Й над своїм дитям печалить;
Ми з труни своєї родом,
Вік по ній кривавим ходом,
Ніби упирі, йти мусим!
В кожну, втім, життя добу,
За цим гробом чи в гробу,
Небо вірою спокусим!
В суд зовемо стан ворожий,
Бо день суду в грудях носим
Й віримо: той стан випросим,
Котрий в Богові є божий!
О, зі мною помолися!
Вклякни тут, дитя слухняне;
Вгору сміло подивися,
Як лиш сирота погляне!
«Вглянься в арфу без кінця,
Місяць в ній, зірки, сонця,
Мов кілочки, не зрушають;
З долу аж до верховіті
Струни з світу і блакиті
Звуком у безкрай віщають.
Дух по них — у переліті
Він на струнах виграває,
В пісні сам відпочиває:
Пісня — згода й тиша в світі!
Слухай! в звуків цих всезгоді
Одного брак імені!
Глянь, в світел цих всепогоді
Одного брак з променів!
У мольбі мов, як ім*я є,
Випале зі струн життя;
Зірку визнач, що дрімає,
Сяявши в день розбиття!
Вимов, вимов Польщі ім*я:
Може, слуха нас Дух Божий —








Звук утрачений цей прийме,
Знов у пісню світу вложить!
Помолись зі мною сміло
І безпечно, і спокійно!
Як Бог в небі, так надійно
Нас Він втілить в друге тіло!
Хоч у смерті ми конали,
Дух ніколи не втрачали,
У Гробу ми побували:
Воскресіння Твоє чисте —
Завтра чи сьогодні, Христе!
В праведній даси простоті,
Що собі — не нам — залишив,
Бо хто в нашім гробі вижив?
Хто живе у нашій плоті?..
Тільки Ти — в земнім сіянні!
Жодна інша міць чи сила,
Крім Твоєї, не з*явилась
Тут — по нашім, в нас — хованні!
Лиш Твоя могутність, Боже,
Біль наш витримати може,
Слава бо Твоя небесна,
Як і Польщі, — безтілесна!
Дух єдино Твій здолає
В смерті не згубити себе;
Із землі тепер волає,
Ти відкажеш йому з неба!

Я сказав — і ти уклякла,
Арфа зойком струн просякла,
Бо на струни, котрі ніжно
Визлотив блиск місяця,
Ти чоло оперла сніжне!
Й так стоїш — зітхальниця!
З-за ґрат струнних твоє око
Видить млисто і глибоко.
Слів в устах твоїх немає,
Лиш тремтливе видихання
Душу всю на них тримає!
Сестро, помолись зітханням;
Знає Бог: тепер зітхання
Є Вітчизни йменуванням!
Ми померли серед світу
За священну в нім любов,
В братнім серці злом сповиту —
Брата визволить з заков!
Не гріхи прийняти — кари!
Прийняли — і видно зрання
Між народів Польщі мари,
Що в могилу йдуть на три дні!
Аж у сонці стануть видні,
І навік буде світання!
Мислите, що хто кохає
І вмирає, той вже гине?..
Для очей, що з пороха є,
Не собі, не всежиттю!
Хто в посвяти вмер годину —
Перелився в других тільки!
У серцях людей вкриттю,
Кожен день і кожну хвильку
Він живий росте в могилі!
Як вчинив Бог, що із неба
Всім дає, дає Він себе,
І не меншає у силі!
Мусить довго, всемогутній,
Та лише у серці чутний,
Серць вогнем палити вади,
Душ слізьми топить громади,
Через мук, трудів труну
В гармонійній пісні смерті,
Хоч роздертий сам на чверті,
Злить людей в любов одну!
Дивно ж ви тут марите!
Вам бо, смертним, захотілось -
То безсмертних уб*єте!
Досі ж — ранили лиш тіло!
Смерть й любов — вам не збагнути,
Що обом їм в Духах бути,
Аж по груди потонули
У пекельному ви морі,
З Бога тільки те відчули,
Що з*явився Він в просторі!
Мисль, що в ваших мізках тліє,
Мисль то тіла, що мертвіє!
Тут з вас кожен, як мордерця,
Хоче люд позбавить серця!
І його скелетом вбогим
Керувать за правом строгим!
Даєте, як світ великий,
Всім окови чи сильцята!
Ні, не так — дух многоликий
В янгольські вросте крилята!
На землі той витриває,
Смертю хто життя вкриває!
А хто смерть життям дає,
Той як вмре — вже не встає!
О падлюки, о ви, темні
І жорстокі, і нікчемні!
Ви — душевнії пігмеї,
Бездуховні фарисеї!
Спокушаєте грім Божий,
Що у порох вас положить!
Шпигуни і людолови
В шатах, випраних од крови;
Півзусиль ви ветерани,
Що кладете жар на рани,
А як зойкне вам стражденний,
Кричите, що він ｫ»ізмєнний!»
Вічні брехуни з законом
Чи купці, що зиск провадять,
Чи з багнетом і патроном
Ви — божища, яким ладять
Із кадила дим тривоги;
Край отруєний ваш ядом,
Ви є того краю гадом,
Хоч вдаєте, що ви — боги!
Вам ганьби не знаю слова!
Не — що мій язик убогий,
А що божа — людська мова!
Чиста, гарна і священна,
В янгольській землі знайденна,
Щоб назвать вас поіменно!
Я б вам кинув оглашенно
Всіх сердець всепроклинання!
І, як помсти відьма встекла,
Гнав бичем змії до пекла,
Стер з облич людські чування!
І кривавих — скуті руки —
Клав би в вічнім суднім колі,
На чолі щоб прикололи
Вам надгробок цей: «Звірюки!»
Але в дусі є погорда —
Має власне панування:
Як гордує — надто горда,
Щоб шаліти в проклинання!
Що зливаєшся сльозами,
Що глядиш, немов мара та?
Сестро, встань, іди до брата!
Правда в Польщі, Польща — з нами!
Більш не муч, глянь весело;
Скроню — на моє рамено!
Дай побачити чоло,
Мною свячене натхненно!
Доки місяць той суворий
Вже цілком зайде за гори,
Доки згаснуть зорі-злуди
Й промінь сонця возсіяє,
І минеться чар, що крає
Понад ставом мої груди:
Об*явлю найвище диво
За пригноблення й скорботи!
О мій Ангеле чесноти,
Ще послухай... і правдиво!..
Знаєш ти любов, що пхає
Душу в пам*яті безкраї?
По ночах, серед завій,
Чуєш, янгол родовий
Все тебе в живії кличе
Глянути мерців обличчя?
Знаєш степ зимовий, глупий,
Де лежать батьківські трупи?
Де в пітьмі лик місяця,
Наче трупного лиця:
Зір немає — лиш вона
В небесах — незрушена!
В її сяйві — простір цілий,
Знищений і скам*янілий.
Як поглянуть — скрізь лабети:
Іній — сніг — льоди — замети.
Страх як пусто і марнотно!
Лиш гроби, з каміння збиті,
Жодним снігом не покриті,
В білизні стоять чорнотно!
Спогадів як тайна воля
Мислю вкриє обшир поля,
Мариш ти, що без кінця
Там ідеш ночей добою,
Що звисає над тобою
Труп прозорий місяця!
А за кожним твоїм кроком
Розверзаються ті ниви —
Нескінченність перед оком —
Угорі — отой жахливий
Круг небес також зринає!
Жально щось в землі лунає,
В дрожі — цвинтар полохливий,
Із гробів — моління-гуки!
Глухо дзвонить десь палаш,
Чути зброї тверді звуки,
Мов то кожен батько наш;
Всі бо слави сподівались,
У могилах повертались
З боку на бік — й сновиділи
Муки Польщі із могили!
Ні! хто зник, той не загнувся!
Мов заклятеє божище,
В яв минуле повертає!
Глянь! гріб кожен розгорнувся
І мерцем тебе вітає.
Пращурів блідих юрмище,
Давні королі, пани,
Лицарі та гетьмани
Обійшли тебе довкола.
Цвинтарю з льоду й каміння
В сейм — в з*їзд — в Польщу буде зміна!
Вкрила смерть дарма ці чола:
Хоч зір порохом рідіє,
В нім є Віра і Надія!
Глянь, з-під ржавих шишаків,
З-під корон і ковпаків
Дотепер б*є іскра духа
І сенаторів чванливість,
Й шляхти старая сміливість,
Й ненависть до рабства буха!
Я їх бачив і ридав!
На землі, в снігу сни зримі,
Я їх бачив — перед ними
Так, як пада труп, впадав.
На їх стопах клав я скроні,
Зводивши до них долоні!
Криком серця (слізно встав)
Про скон Польщі їх спитав,
Я, народжений по сконі.
Чом життя безцінні хвилі
У писі так погубили,
Що потомкам не лишили
Ні могуті, ні спадщини —
Розіп*яте Польщі тіло?
Що так вихором їх гнало
В історичній часу хвилі,
Що, подбавши про нас мало,
Кров дали нам й смерть вчинили?
Ледь спитав, а їх рушниці
Загриміли в глухий звук,
Видали всі груди гук;
Всі померлії зіниці
З-під чола, як громовиці,
Йдуть до мене, наче мари,
Всі з*єдналися правиці
І ксьондзів закрили хмари!
Й душ отих блідих сплітання
В дрож — клятьбою потайною,
То мені є дорікання,
Що зростає наді мною!
Як роса із піль колосся,
Піт жури покрив волосся,
А на грудях втома блудить;
Дать спочив не можу оку:
Перед і за мною, збоку —
Натовпом вони усюди!
Чути звідусіль віддишку
І погорди чуть насмішку.
Глянуть в очі ті, що вмерли
Півбогами — їхні лиця
Вкрила вічна таємниця;
Всі вони на неї зважать,
У писі мене зневажать.
Вже погордою роздерли
Серце — серденько зі сталі,
Сміхом так його вбивали —
Луснуло б! — У сні-задусі
Пам*ятаю, ах! печально!
Тож, як можу, покорюся,
Доки знов зірвусь безжально:
«О батьки! — мій Дух кричить, —
Киньте лють вашу отую;
Хто мені тут не змовчить,
Окрім вас, правду святую?
Я прийшов спитать про неї,
Дайте ж відповідь ви сину!
Польщі сповістіть новину:
Ваші Духи — їй бронею!»
Гетьман, що обидві руки —
Віддалік гроба — тримає
Завше побіля шаблюки,
Золотих петлиць не має,
Ні туркусів в булаві,
Тільки лати, ще нові;
А по рисячій, по шкурі
Не прикраси — куль простріли,
На обличчі — шрами бурі,
На чолі — шолом нецілий!
Вождь мені, померлий в славі,
Кида погляди ласкаві,
Хоч з усіх них — найбучніший
І з усіх є найсмутніший;
Як став тихий і суворий,
Звів чоло раптово вгору,
Випроставшись по-вселенськи,
Йде до мене велетенський.
Я прикляк — з-над голови
Чую голос гробовий:
«Ані з солі, ні з ріллі —
Звідти, де мої болі
Виріс я й журитись мушу,
Що чваньків болі зметуть
В пекло — крізь свою могуть.
Кому Бог дає катушу,
Тому й слово віддає!
В Нім бо жодна зрада є —
Воно має спасти дущу!
Які землі, морські ложа
Я пройшов, те знає люд —
Зле мені весь час бувало;
Як могло, так слугувалось:
Щирість і кривавий труд —
Браттям шляхті. Милість Божа
Вигнала в ці бездорожжя:
Будь вона благословенна!
Вийти Польщі бо дала
З пекла, де землі геєнна.
Інший же народ — як бидло,
Ліпше смерть, ніж жити підло;
Богу вічная хвала!
Не шукай в батьках провини,
Не вдавайсь до бузувірства! —
Поговори то й блюзнірства!
Адже знаєш, як з години
Дні снуються, з дня — віки?
Тільки вмерлий, що в жалобі.
Тужить, жде і марить в гробі,
Неживий, він знати скорий
Час далекий і близький,
Що є вічна ніч і зорі,
І Опіки знак вузький!
Як батьків спіткала б хіть
Чужоземним світським ходом
Увійти до верховіть
Того дому, що стоїть
Довкіл Польщі — нині ж пада!
То були б ви — як вони,
Крамом тільки — не народом,
Склепом сонної броні:
Ви — Дух. Його збройна влада!
Ми в минулім не гнили,
Адже знали, що прийшли
З тих віків. І вічно, всюди
По часу відкритім полю
Бог нас гнав у вищу долю,
Аж до Польщі, котра буде!
Крізь ваших батьків життя,
Вийшовши із укриття,
Мусите, попри знаття,
Йти у Божу царину —
Їй в цім світі заясніть:
Ми туди йшли в давнину
Молоді — тепер ви йдіть!
В однім дусі та союзі,
Мовби ланки на ланцюзі,
Бог створив міцні родини.
Той ланцюг не пропаде:
На усіх добро зійде!
З нашої крові й провини,
Доки вік цей пролетить,
Вийде Наднарод єдиний:
За гріхи батьків простіть!»
Замовкає Гетьман-мовець;
Знов ступає у гробовець.
Камні гробу розімкнулись,
І в їх чорному проломі
Вождь отих, які заснули,
Пропада в гранітнім домі.
Наді мною розтинає
Вись імлиця навісная,
На обличчі — мар очища,
Степ у зламі небо крушить -
Знов усі ті кладовища
Западають мені в душу!
Тліє в вусі, стогне в дусі
Зранку голос Гетьмана;
З сну того, розмитого,
Думка не розвіяна!
Все смутніше у просторі,
Все чорнішає на морі!
Хмар могильна пелена
Над хребтом завішена —
Й місяць впав туди — кона!
Пробі, сестро! Що тобі є?
То таки не вітер віє;
Хтось там стиха плаче, диха —
Узбережний зойк безмежний;
В нічнім вітрі, у повітрі —
Вихор зойків позамежний.
Берег цілий — скелі, схили
Линуть в молитовний спів:
Милий Боже! Чи буть може?..
Духів я батьків привів!
За морями — перед нами
Снами легко залітають
І на скелях зависають
Промені — немов огні:
То зринають, то спадають!
В струни, сестро! Вдар у струни!
Щоб їх пісня зчарувала,
Грай в акордові перуни,
Грай: «Ще Польща не вмирала...»
В арфі — голосом шалій!
Спів родинний тут повинний
Їх привести з віддалі!
Бачиш, бачиш, ось, почувши,
Білими в пітьмі побувши,
З скель пливуть до берегів!
Ось! В повітряних походах
По цих чорних плинуть водах,
Як жахкі стовпи снігів!
Щось від чуда?
Чи то злуда?
Звук по звуку —
Тобі в руку;
Арфа ціла
Задиміла;
Нота кожна
В мить спроможна
Простір злити
Й запалити!
В вись по хвилі
Співи милі
Посилають:
Мари гонять
Ті, палають
І все дзвонять!
Впевнено в святім промінні,
У цім звуків роз*яснінні
Звільна йдуть усі примари.
Глянь, поглянь! у дивній силі,
Із могил всі польських родом,
Йдуть-ідуть через ці хвилі
Аж до нас Христовим ходом!
Бунчуки й знамена в пари,
Сніжні пера і корони,
Кожен герб, і щит, і знак,
Всяка шабля і шишак
Йдуть. Глянь! Постать там жива є,
Що з повітря випливає.
Постать — бачиш? — Янголиці!
Ніби зіронька в темниці,
Там вгорі, неначе сонна,
Сходить — мов тремтить в полоні!
Ось! багрянців і блакитів
Вкрила вже її заслона!
Сяє серед перлів, квітів
Діамантова корона...
На грудях хрестом долоні,
Золоті зірки на лоні;
Впізнаєш: чи це Мадона?
Привітай! Іде Цариця,
По народі удовиця,
Повертається в короні,
Що в святій польській землі
Якось дали королі;
Крізь оті монарші тоні —
Глянь! — веде.
Спинися грати!
З хвиль цих другої корони
Наша арфа не видзвонить —
Духів їй не призивати!
Їх торкнулась іскра Божа:
Збройно йдуть, рух скорим став,
Золотом сіяє став.
Їх шоломи — зір то ложа;
В польських воєн давнім строю,
Світлі, в золотім уборі,
Просуваються в просторі,
Ніби знову йдуть до бою!
Срібні крила, в панцир ткнуті,
Вгору з-над рамен летять,
Наче янгольські, мигтять;
Лати туккусом напнуті,
В чистій сталі — рукавиці;
Пера вищі за чуприни,
Вийняті до половини
Їх дамаської шаблиці.
Кожен, очі звівши в вись,
Пані янгольську шукає
І за Нею враз тікає
В нескінченну даль кудись;
Меч тримає у правиці
Вище серця, враз на криці,
Вдаючись до оборони
Зорелітної корони;
А Цариця неземними
Снами в*ється перед ними
Щораз далі...
Пані! Краля!
Бо із слуг померлим плем*ям
Ти ступаєш у провалля
Вдруге задушить удава!
Бо з нового віку врем*ям
Справедливість знов настане,
Й скажеш: «Мій народ, шайтане,
Польський — переможна лава!»
Милості час пробиває!
Знов Тобою й через Тебе
Мисль предвічна, що у Небі,
Жить під Небом починає.
Плинь же, плинь, Ліліє Бога,
За краї й моря щомога,
Оминай чортів яри!
Їм світися Твоїм зором,
Згине хай брехун старий,
Котрий був століть позором!
Він в ногах Твоїх спічне,
Клжен польський муж ввіткне
Йому в груди меч зі сталі,
І потопчуть ім*я Боже,
Вічно людові вороже.
Бо ж на те з могили встали!
Отоді на цій планеті
Будуть життєформи треті!
Отоді нам із повіки
Сльози Бог зітре — навіки!
Знаю вже, батьківські тіні!
Чом з Царицею в багрянім
Спішите у часі раннім?
Хто ж мені повіда нині
Те, коли із далини
Вам на землю повертати,
Щоб живими в сяйві встати
З летаргічної труни!
Вже далеко ви на хвилі;
Якнайдалі полетіли
Аж на схід, і у зіниці
Сяють вашії ручиці!
На ці гори й береги
Впали дня ясні гінці;
Скель черленяться сніги,
Мла спливає в вод кінці,
Далі — сонця промінці!
Білі їхні шереги
Йдуть у світанкову прямо
Велетенську сонця пляму!
Плинуть, тануть, незначнії,
Їх нема — з річок, де лід,
Йшли у світло — зник у слід;
Йшли зі світлом — у надії!
І нічого - в просторіні,
Крім лазурі у промінні!
Знов спокійна тонь прозора,
Знов ті ж скелі і ті ж гори,
І те ж небо, і ті ж зорі:
Так, як завжди — так, як вчора!
Ніч минула — з її тіні
Віра в грудях засвітліла!
Віра, не підвладна зміні;
Наша вже майбутність ціла!
Хочу охопить широти,
Берегів та Альп висоти,
Даль, що сонцем обійнята,
Я притисну, наче брата,
До грудей, бо я — щасливий!
Все — моє і все є диво,
Все земля й небесні ниви!
Голос із цих скель добуду —
В моїм серці Слово Боже!
Скрізь дива і світ чудливий,
Зникну в небі, що є гоже!
Я, кажу тобі, — щасливий.
Польща моя — Польща буде!
Дяка вам і дяка всьому.
І довічна дяка всюди
Богу, Духам і тобі,
І померлим в боротьбі,
Й кожному, хто животливий:
Цьому світові цілому
Вічно дякую охоче!
І скажу повітрю: «Отче,
Так, спасибі — я щасливий!»
Все людське зникає, гине,
Хвиль земних пропав заков:
Думка в ту країну лине,
Де всесвітло й вселюбов!
Дух із наших душ двигтить,
Він над нами, незбагненний,
Наші груди рве й мигтить,
Вгору заразом летить,
Із грудей вже воскресенний.
У цю мить перетворіння
Пам*ятай! у спільнім зорі,
Третім оком у цім творі,
В нім — не в нас — ми споглядали
Глиб розкриту провидіння!
Пам*ятаєш? Ми вбачали
Де? Не знаю в цій порі —
Ні внизу, ані вгорі,
Ні в житті, ані в марі;
Де безодні вирували,
Вічні світла заблищали,
В пустці — там, де перед нами
Все невидиме розверзлось,
Океаном розпростерлось
Понад часу небуттями!
Там раптово споглядали,
Як-то Польща, Польща ціла,
Білим ликом воскресенним,
Мов архангел, височенним,
З днів майбутніх вилітала,
В глибині тих днів стояла,
Видна тілом незбагненним,
В вічність вже преображенна
І безсмертна, нескінченна!
Як блиск сонця — її лиця!
Із блакитності — зіниця,
Її погляд — блискавиця!
Ще вінцем з крові знаменна,
З споминів він, пурпуровий;
Та минули всі болі:
Божий Дух в її чолі,
А довкола — світ онови!
В її зірваних кайданах
Меч висить на груді цій!
На мечі є три вінці
По трьох давніх світу панах!
Хоч вік зла — наприкінці,
Та свій мечовий держак,
Плетений у три вінці,
До сих пір трима вона!
А рука скривавлена —
То болів Христа є знак!
Із вінців тих часом блисне;
І рука тоді затисне
Велетенський меч, на руку
Із долонь — на вічну муку —
Кров іще у вічність присне!
Там, за нею, — високо,
Там, за нею, — глибоко,
Там, у часі й просторіні,
На тлах світла, на тлах тіні,
Звідусіль — довкола, всюди —
Мла в огні, в веселках пари,
Скрізь виходять Божі мари
Того світу, який буде!
Не такі вже біло-ясні,
Менш великі і прекрасні,
Без крові минулості
І геройства-мучеництва,
Та з блаженством чоловіцтва,
Царським серед Людськості.
Всі палають першим сходом
І могуті, і звитяги!
Кожна є значним народом,
Та з небес єдино родом,
А не з власної відваги!
Молодий їх лист лавріну,
Не взяла їх з цвинтарів
Понадсмертна воля чину!
Не дала їм Смерть дарів!
Як отець, Гріб з укриття
Їх — не вивчив стежок Бога!
Друга мудрість — їм не змога,
Перше лиш дано життя!
Глянь! де хмарна бистрина є,
Щораз більше мар зринає;
На їх скронях — май весни,
Май надій, снага животна;
В їх зіницях — тиша злотна,
На вустах — гімн радісний,
А під ними у просторі
Світло в сапфіровім морі.
Там усі, гаразд нагнувшись,
Із віків глядять вишин,
Аж до Пані обернувшись,
Перед Нею ізігнувшись
До архангельських сторін!
Бачу я! Піднесли руки,
Рвуть зі скроні життя квіти,
Рвуть їх, кидають з розпуки
Їй під ноги й на ланіти!
Рози мляться в просторіні,
А на небі всі ті рози
Раптом в ускру перемінні —
Клжна райдугою присне!
Ниспадають квітів грози,
Кожна у зорі заблисне
Й вітрянім плащі в промінні,
В кармазину дужій хмарі
Та в Архангела перснінні!
Польща встане у тіарі!
Духи-Люди всі — чимало! —
На сапфірах, що довкола,
Їй схилили свої чола
Іще глибше, ніж бувало!
Милі, повні захвату.
Бачу людність безборонну —
Завтра їй дадуть корону!
І приклякли, я чував
Голос: «Із Небес волаю:
Як колись їм Сина дав,
Так тебе даю, мій краю!
Був єдиний Син мій — буде,
Мисль Його живе з тобою;
Буде правда, як Він, всюди;
Будь моєю ти дочкою!
Як до гробу ти ступила,
Часткою була спільноти!
А тепер, у дні пишноти,
Твоє ім*я — Людськість ціла!
Землю всю тобі віддали
Вести її чину тором,
Щоб усі племена стали
Одним Духа архітвором!
Линь у безмір нескінченний
Повз минулих літ лабети,
Й піде натовп незчисленний
За Архангелів планети!»
Я Архангела помітив
Постать в білому й пурпурі,
З вкляклої юрби орбіти
Він підносився в лазурі!
В вись піднявши очі-зорі
Та зробивши кілька рухів,
Лине до Народів-Духів;
Й так зникає у прозорі!
Дивляться в цю прийшлу долю
Духів сонми на колінах;
Вже не можуть жити долі,
Вже їх бачимо по спинах;
І, поєднані, надалі
Піднесуться, де вона є —
Вихром Божим поринає
В щораз вищі й вищі далі!
І зірвалися по колу
Із сапфірних нив подолу:
За Польщeю, як за сонцем,
Попливли вже догори
Людяно-земні хори,
Попливли, мов хмар вири,
Вкриті райдуг мілійонцем!
Бачив я всесвітню лаву,
Думку мов одну, що сяє
Іскор тисяччю в розмаї!
Ах! я бачив Божу славу,
Її форми — без кінця!
І комет, планет округи,
Над зірками — зірок смуги,
Над сонцями — ще сонця!
Кожен світ — неначе цвіт
Із лазурного вінця;
І крізь світла океани
Звук життя один захланний,
Пісня всегучна, єдина
Світу піднебесся — Сина
про небесного Вітця!
І крізь всесвіт цей до Бога
Йшла земних людей дорога;
Польща все моя походом
В нескінченність з людським родом
Відлітала!..
Чиє око
Її бачить так високо?
Вдарить хто земним чолом
Аж до ніг свого Творця?
Хто злетить з Архангелом,
Де Люд перевтілився?
Серце вже у грудях мліє,
Образ тане, думка тліє.
Сестро! Чим буду в могилі?
Слабко так мені, пекуче,
О, я так просив жагуче,
Мовив так моління милі
За єдину мить — півхвилі:
І побачив!..
Пам*ятай, що ми бували
На найвищих душ вершинах!
В джерелі життя — хмаринах,
З джерела ми напувались!
Око нашеє вхопило
Те, що було без імення;
Ми на волю розв*язали
З пут глухих предсотворення
Те, що в них ще животіло,
І на мить йому віддали,
Що дає Бог — форму й тіло!
Сестро моя! Ми в цій хвилі
Власну вічність пережили!
Кинь печаль і кинь тривогу,
Руку дай мені в дорогу!
Знаю: труду я на ній ще —
Всякий біль, поразка кожна;
Вір у почування віще —
Вже зоря нам переможна!
У вітчизну невмирущу,
Попри ґвалт, єдиносущу,
У цей край коханий, милий,
На простори наші всюди
Перейдуть новії люди,
Котрих ми ще не узріли!
Щоб історію змирити
З словом Пана над панами,
Правди дух їм Небесами
Дано, щоби з кров*ю злити!
Де нам безліч сниться й нині,
Часток поділ, розбиття,
В них уже там Бог єдиний
І любов, і всежиття!
Кров вважають за наругу!
Дух усіх їх обіймає
І, як створить землю другу,
Там злочинця вже немає!
Там немає й наложниці!
Серце блиснуло жіноче,
По літах страждань охоче,
Із юдолі таємниці!
Хто був паном, всі самі,
Кожен взяв свою служницю
Йти, як духи з духами,
І заходити в столицю!
Перетворення це світу
Вже забуло про кобіту —
Зна лиш брата і сестрицю!
Світ цей радістю свтає,
В вись до Господа зростає;
Впольськім краю — в польськім раю
О, нещасть одвічних ниво,
Ти — не жальна, не пуста є;
Вже ніщо й ніде не темне:
Ані за ні перед мене!
Всюди ясно — справедливо!
Втямлено святу минулість,
Втямлено чистильні муки,
Келих (дали ката руки),
Кривди та оков нечулість,
І Дух зла, котрий спокусить
Серце мужнє, неінертне,
І те серце, котре мусить
Встати з смерті — бо безсмертне!
Дух твій більше не сконає,
Польщо, ти вже змінена є!
Понад шум, земні завії
Ти сягла в країну мрії!
Інші згинуть без надії!
У безодні чи в долині,
Ти стоїш на височіні!
Під ногами часу хвилі
Хай нуртують в повній силі:
Все пройде у тім потоку,
Зникне все у глибочіні,
Що тільки знайоме оку;
Думка ж буде на вершині!
Ти не є мені вже краєм,
Місцем, домом чи звичаєм,
З*явою чи Польщі сконом —
Ти є Вірою, Законом!
Правди в Бозі той не має,
Хто все зрадою ламає;
Думка Бога в твоїм лоні,
Доля світу — у Законі!
*
Передвічний предків Боже,
Ти, далекий і висотний,
Крізь віки в нас всеяснотний
Входиш — звіздне твоє ложе
Іскри в вир часу зсипає
З вічності — аж час палає!
Знов іде тепер Зарання,
Що даєш ти нам з любові;
Затремтять гроби кісткові
В Твого гімну шурхотання!
Марно наші вороги
Лаялись, що Ти без серця,
Говорили: Ти — мордерця!
Вмерлим Ти проклав дороги,
Що в небес ведуть пороги,
Де воскреслі — то боги!
Що тіла боліли й душі,
Що століть були катуші —
Наше Тобі дякування!
Хоч слабкі ми та безживні,
Вийшло з нашої катівні
Твоє в людях царювання!
Ми як порох животіли,
Вивів нас Ти із могили
І сказав: «Пора стоїть
З вас усе нове створить».
Прах, мчимо у просторіні,
В громі Твого голосу:
«Світло , будь!» - із хаосу,
З праху — летимо в промінні!
І до світу, що у сконі.
Ти послав нас в гостьобутність:
Промінці в Твоєму лоні,
Свідчили ми про Майбутність!
Предків Боже незнищенний,
Наш уклін Тобі смиренний!
Тут віку віків минання,
Перед Богом наші духи
Падають у прірву скрухи,
В смерть для Тебе — з шанування!
*
Алилуя! Дням болів
Крилами зашелестів
Янгол — добру вість призвів!

Алилуя! Міць шайтана,
Вдаваного світу пана,
На землі уже сконана!
Ніби скрите зло в пожарі,
Воював спочатку з нами,
Гордо йшов в вітрів отарі,
Грав на хвилі, вив на хмарі,
Убивавши перунами!
Хвиля ще — і він впаде,
Як чоло в пил покладе,
З того праху в мить постане,
Янголом сюди прибуде,
Божим серафимом стане,
Що планети стражем буде!
І преяснобачень даром,
За могильним чорним яром
Білий Рай живим відкриє,
Де Дух мертвих воскресіє!
Протиборчі усі сили
Один настрій сотворили,
Жодна з них не проклинає,
А земля виринним звуком
Простору не розтинає:
Бо щасливим лине співом,
Гармонійним співа звуком!
Сильний слабших не гнітить:
Де Земля і де Блакить —
Все святую волю слуха;
Досі мертва глина Люду,
Зліплена завдяки чуду
У безсмертний образ Духа!
Грудь людська, співай насилу!
Вився нуртів рій,
Війн минав потік;
Та скінчився бій.
І щасливий вік
Стріне хвиль ту хвилю!
Не бачив зір, не чув і слух,
Біль який грудей,
Серця який чар;
Мисль творча йде,
Дасть пробуджень дар,
Хай проснеться Дух!
Довго сон тривав тих віч;
Вірили, що він —
Вічний біль і лід!
Сіни то святинь,
То по сходах вхід,
То заслуги ніч!
Грудь морська — де ж сором твій?
Глянь на себе, глянь!
Де сліди ридань,
Скреготу й волань,
Де небесна рань —
Божий дім другий!
Грудь розширилась тісна
В буйну оболонь,
В ясновидну тонь!
З неба один цвіт,
Прийшлих вінець літ,
В Богу піснь одна!
У досвітків так ліпшому поранку
Мрійливих бачили вигнанця і вигнанку!
Що в серці чули — призвели до слова;
Але слова — то марная полова
Життя шедеврів — молитва одна та,
Творця достойна, з гімну розпочата,
Думок і дій не знає перевалу;
Про що співа, те втілює помалу
У дійсній формі, поки, як Дух Божий,
Навколо створить світ предивно-гожий.
Світів красою рівний Ідеалу!
Вднині так молитися нам треба;
Бо доки човен по натхненній піні
Пливе у мрій озерній самотині,
Мисль — не людина — увійшла до Неба!
Що б не було і що б коли не сталось,
Не втямить цього співу гонористим,
Ми все в нім заспівали серцем чистим —
Тож час, аби зі Словом ми розстались!
Хай ще співають діточки невинні —
Ніколи більше арфи не настрою!
Дороги інші перед нами плинні:
Пісні загиньте, Дії — вам до бою!
А ти, красо, яку люблю я щиро,
Єдина сестро в цім житті й довіро,
Жіночий Духа мужнього Янголе!
Пильнуй мене й волій обіч стояти,
Як дрібно згину, де трудів є поле,
Як вмру рефреном в гімнові посвяти!

...знаєш, це схоже на неміч польоту -
дрібне нетерпіння й солодка манія.
Коли цілий день ти вдивляєшся в фото
того, хто не чув про твоє існування.

Анастасія Красиловська
___________________________________

Це ніби дарунок, завернутий в ковдру,
З якої ще пахне чужими духами…
Його так бажаєш і хочеш, допоки
В руках не розтане й полине з снігами…

Це схоже на кволу незграбну ходу
Малого дитяти, що всьому сміється.
Та лобом упавши, забувши мету,
З руками батьків своїх не розстається…

І це не політ в недосяжні світи,
Бо мрії ведуть нас крізь всякі вагання.
І будеш щаслива із ним саме ти…
Із тим, хто почув про твоє існування.


07.04.2011

Несподіване щастя (янтарно) засліплює схід…
Я живу у тобі. Моя місія... - стримувать крила...
Мене просто… немає. То тільки ясний зорецвіт
Про присутність мою безнадійністю марить безсило…

…Мені тільки сімнадцять. У мене – волосся бліде
Й карамельна величність ранкової впертої долі…
Це не я – нерозважлива. Літо за мною іде…
Я уперше йому себе звабити ще не дозволю…

Не відкрию того, що заглибить мою німоту,
Розкроївши усе, чим життя розпинає байдужість…
Це не тіні спотворені. Я їм назустріч іду…
Хтось мені, як молитву, повторює тихо: «Одужуй!

Від п’янких хвилювань. І скляних невиразностей тиш…"
...Розсипають надії закляклі мої зорецвіти…
Хтось не вперше (по-дружньому) вперто шепоче: «Облиш!
У нудних і розпещених снах розпорошено жити!»

…Хтось забрав моє серце. Придумав для мене пісні…
Розсипався, як сніг, і спокусливо вкрив абрикоси…
…Перелесник нещасний. Він досі живе у мені…
Робить кроки назустріч тому, хто приходить під осінь...
2011 рік

На білий, на рожевий квіт
То град, то хвища.
Якби зима, а то ж весна з учора.
Невже на право жить
І квітці-немовляті треба заробить?
Хіба замало
Пробить асфальт чи камінь розломить,
Аби дихнуть на повні груди
І рученята випростать до неба?
Тільки питаю.
Тільки силкуюсь
Вгадати Його волю.
Не осудить.
Не виправдать.
А тільки зрозуміти
Cебе і все, що доокола.

*
Вщент пропитий, та я тебе лЮблю,
І, абсенту напившись вночі,
Знов залажу в ПМівські нетрі
І цілую до згуби тебе...)))
*
Ти - безглуздя нічних поем .
Ти - зневіра і днем, і ніччю.
Я в тобі, чи в мені Ви, МЕМ?
Сповідь істини - потойбіччя.
*
Камінь на камінь - чоловік.
Що за гидота?- звабили.
Фрейд під спідницю знову заліз.
Як тобі?
*
Сонце, ще до осені далеко,
Першим травам довго не зів*ять.
Смеркло. Чавить помисли Эль Греко.
Вітер біля кинутих розп*ять...
*
О, Ярославе, ТСН завмер.
Гойдає жінка стегнами в чеканні!
І ти, старий завзятий сутенер,
Сповідуєш трилогію кохання.
*
Гренуль нап*ється, - винен в цьому Ніко
І волосаті ноги, і нудьга.
Был болен Пушкин, сочинив "безлико"
О парах ног, и получил рога...!
*
..і кралі здивовано тануть
під Сонцем ( мені б турчанку),
я їв би південну манку
і міста отруйні сни!
*
Знову під ковдру повзу - причинна.
Там насолоди довічний спокій.
Та залишаюсь потім невинна,-
Іншу кохає мій ясний сокіл...
*
І під три чорти оті негоди!
З нами вдача і весняні дні.
Нет плохой погоды у природы.
Кажуть ще, що істина в вині!
*
І я котом з бляшанкою блукаю,
Й мене чорти несуть за світом світ.
І жінка, що незграбно так кохаю,
За мною до нестями слід у слід...)))!

-Стоиш за дверью?...Постучись!
Уж если хочеш…так будь добр,-
Вошел , молчим, не так и бодр
Наш розговор. - Уйди!Простись.

«Мой друг…ты был, ты есть, но все же,
Убийца ты! Парализован,
Ты сам собою к ложе скован,
И вырваться едва ли сможешь .»

«Зачем приходишь? Извиниться?
За что? Предательство? Невинный?
Я не в обиде, друг старинный,
Пора и с этим нам смириться.»

«Как в детстве помнишь? Ты нас предал!
Так и сейчас, но мы не те же,
Твои слова меня вновь режут,
Такой я боли уж пОведал.»

«Так ложь твоя и есть причина
Неприязни моей, дружище,
Скорей себя немой отыщет
Нежели ты...как скарлетина.»

«Стоиш за дверью?...Постучись!
Но нет! Не тут - то было,
Да ладно…уходи, забыли,
Ты виноват- ты грех, уймись!»

В центровую отместку за всю мировую соль
Этой музыкой полнит - при ней хоть всю жизнь потрать.
А возьмешься за гаммы - ворвется такой бемоль,
Что и знать позабудешь, на скольких в нужник скакать.

Распоследняя музыка, мучай меня, коли.
Вот ведь жизнь - как одна. А по акции выйдет две.
И в иронии ждут: многопалый костяк земли,
Заповедные тропы и формула дубль-вэ.

Этот нежный цветок поливая, не я сорву.
Кроме новой гармонии, все суета и хлам.
Лучшей музыки ноты всегда норовят в траву,
Чтоб от вредных чертей до поры затеряться там.

Вот я выиграл в конкурсе, в голос себя крича.
Из-за строчки моей да не вырваться в свой черед?
Ну а как оприходуют баб с твоего плеча?
Так что ты не печалься - ведь кто-то же их берет?!

2009

Между поэтом и плотником
Всегда большой винигрет.
Плотнику не понять:
Зачем вообще нужен поэт?
Нет, в самом деле,
Если есть плотник
И есть потребность в деревянных дверях,
Зачем еще нужен поэт?

Поэту тоже решительно не понять,
Кому это вообще плотник
Молится "вашу мать".
Видно, Богородицу поминает...
Вот, поэт изнемог
В надежде постичь:
Зачем вообще нужен плотник,
Если есть Бог?!

И вот, в конце
Истории этой всей
Они заядло торгуются
Возле входных дверей.
А Бог на них
В нелегкой досаде по дням живет:
И вектор не тот,
И сырой материал не тот!

2009

З'їжджай із глузду у своєму світі:
зачинено туди останні двері.
У сутінках звертайся до блакиті,
вночі примірюй крила срібнопері.

Сумуєш - посміхнись, і то негайно.
Кому потрібні натяки, відтінки?
На перше місце ставиться, звичайно,
своє ім'я в давальному відмінку.

Навряд чи схаменусь: віддавна стала
для мене необхідною ця звичка.
Занадто вже багато битв програла,
і серце вже не скарб, а попільничка.

У погляді ще поки сяє небо...
Та навіть якби вмить воно поблідло,
нікого б не цікавило, що в тебе
на реверсі душі - пітьма чи світло.


серпень 2009

Наснився на світанні сон жахливий -
що я втекла із власного весілля.
Загальне фото... Трохи повагавшись,
впустила з рук букет - і вниз по сходах!
Із подиву нікчемний наречений
завмер так безпорадно, рук не звівши..
Втікаю по широкому проспекту -
засмоктує, немов труба безжальна:
осіннє листя обіч мчить так само.
За мною по п'ятах женеться мати,
а я біжу, задихана, і бачу,
що ти - тобі відсили років десять -
разом з своєю старшою сестрою
сховався в люці: діти підземелля...
Під вечір я іду до ресторану.
Весілля саме в розпалі, а мати
одна мене стрічає на подвір'ї.
Шепочу їй: "Пробач мені, матусю!
Я просто не хотіла, щоб збулося
пророцтво тої пісні, пам'ятаєш? -

"Сама не своя стояла,
туман огорнув - і впала..."

Зайшла до зали - дружки засміялись.
Я хочу подивитися на себе...
О небо, в дзеркалах - твоє обличчя!
Проте я не сахаюся, я рада
побачити тебе в цім божевіллі.
Танцюю перший танець з нареченим,
щоб він не плакав: сльози ні до чого,
бо моя сукня вічно буде біла.
Кружляю!... Остаточно знавіснівши,
гукнула: "Гей, вставайте, темні сили!" -
і в той же час холодні вовчі очі
із темряви поглянули на мене.
І я зомліла з жаху... А пізніше,
прокинувшись удосвіта, мій батько
в знак того, що дочка його - самотня,
повісив на воротях чорне серце.


грудень 2008

І почув я голос давній
тільки голос
більш нічого...
ні
ще рук легке тремтіння
у шаленому волоссі
що збігало водоспадом
зблиском сонця
зойком слова
*

** За картиною Івана Марчука "І почув він голос давній"

Мерцают звёздочки кристаллами,
Вздыхает ветер за стеной.
Я погляжу в глаза усталые
Хорошей женщины одной.

Печальных чувств разнообразие,
Я в них никак не разберусь.
Что с Вами, Ваше Синеглазие,
Ну отчего такая грусть?

Как будто нет причин печалиться,
А грусть Вас режет без ножа.
Но с кем такое не случается,
На сердце руку положа?

- О чём грущу? Промчалась молодость,
Былые года на уме.
И осень дышит ветром-холодом,
И время близится к зиме.

- Ну, что ж зима? Спокойно-мудрая,
Несовместима с суетой.
Она прекрасна, белокудрая,
Своей седою красотой.

Зима – пора познанья истины
На рубежах добра и зла,
Пора прозренья, что за искрами
Есть и горячая зола.

Пора осмыслить путь не мерянный,
Что пролетели мы спеша.
Так пусть зима стучится в двери к нам,
Пусть очищается душа.

Снег упадёт на землю голую,
Заблещет поле белизной,
И я взгляну в глаза весёлые
Хорошей женщины одной.

Як сміх і успіх на меті,
то - слава Богу!

Йду зі щитом - не на щиті,
то маю змогу.

Якісь півцарства за коня?
Як інтересно!

Бенкет Лукуллівська рідня
влаштує чесно.

Кастальське пити джерело -
цінніше всього.

Караюсь, мучуся... Було!
Та каюсь Богу.

Тектиме медом-молоком
в моєму домі.

Не пізно буде за столом
вживать "Боржомі".

Я жереб кину навмання...
А що такого?

Зірву джекпот цього я дня,
і слава Богу!

09.04.2011 "Сльозогінний сік березових віників"