- Слушай, странник, пришедший из ночи,
Верный ветру, суме и плащу,
Что ты ходишь, скажи,
Что ты ищешь?
- Я Правду ищу!
- Что же это за Правда такая,
Что не может людей обласкать,
Синей птицей над лесом мелькая,
Почему её надо искать?
Ищут правду бродяги-скитальцы
За туманом, за горной грядой,
А она ускользает сквозь пальцы,
Угасает рассветной звездой.
Что, нельзя ей разрушить преграды,
Поселиться в соседнем дому?
Почему ей не быть с нами рядом,
Почему, почему, почему?
В этом мире жестоком и странном,
На чугунный взойдя пьедестал,
Самодержцы, вожди и тираны –
Каждый правду свою почитал.
Лишь свою – никакую иную.
Пусть там Истины было на грош.
Но за горькую Правду земную
Выдавали нам сладкую ложь.
Тот, кто в правде посмел усомниться,
Тот, кто к Истине сердце простёр,
Опускались в сырые темницы,
Поднимались на жаркий костёр.
Поклонясь обновлённым иконам,
Сосчитав на ладонях гроши,
Мы тушили напитком исконным
Непокорное пламя души.
Где-то Правда живёт, возникая,
Как мираж в раскалённых песках.
Знать, судьба у нас, странник, такая:
Сколько жить, столько Правду искать.
Ты забудь свои горести, странник,
Отдохни в нашем тихом дому.
Ты за Правдой уйдёшь утром ранним,
Я до зорьки тебя подниму…

Під маскою «Я непричетна до пошуку
Істин та сутності в світі цім сущого»
Долонями ніжно підтримую стосики
Спроб дитинчати – жаринки свідомості -
Всотати у себе із плину вмирущого
Ігрек з іксом незалежної вічності.
До них я дитя підштовхну. До рухомості
Обрію знань на шляхах символічності.
Межи логічністю і неосяжністю,
Істин та вигадок – крихта свідомості
Сіється подихом харизматичності,
Тьму розганяє моєю уважністю.

У місті – о Боже! –
весільний кортеж!
Аж серденько тьохнуло гірко:
я теж
у квітах, у білім весільнім вбранні
летіла – і світ усміхався мені!
Всі хмари, всі яблуні, всі ліхтарі,
усі перехожі, малі і старі! –
всі очі сіяли назустріч мені –
а мама моя не всміхнулася, ні...
І я – молода, наречена, невіста –
осліпла від смутку,
кружляючи містом;
в машині, між дружок,
в м’якому полоні
кружляла покірно –
і білі, й червоні
тремтіли троянди,
і плечі тремтіли
під білим убором,
під вельоном білим...

1996

Не встигли обійняться й разу,
«Качає» баба тут «права»,
Вже подавай ти їй алмази,
Смарагд їй треба купувать.

Сер Бісер в неї уселився
Й потроху вводить її в раж…
Вже не камінчик їй приснився –
Палац, машина і гараж…

А там і яхту забажає,
Ще забандюриться й літак,
Круїз у океан безкраїй…
Лиш не кажи ти їй: «Не так!»

Забула геть про вічну душу,
Витає у рожевім сні.
А Чорногуз: - Ту вибрать мушу,
З котрою рай і в курені.

Що буде і у бідній хаті
Окрайцем хліба частувать,
Романси милого співати
І рани серця промивать.

І не проситиме нічого,
Та буде музою із муз…
І цілий всесвіт, мов од Бога,
Їй подарує Чорногуз.

Хай у житті не буде Крезом,
Їй дасть коштовності ясні:
Рубін шліфований поезій,
Пісень смарагди осяйні.

Оце була б поета мрія,
Поета мрія голуба,
Вона – голубка – не посміє
Із нього ізробить раба.

Сер Бісер: скаже тобі кожен –
Наївний дурень справді ти,
Ото й здихай собі на ложі,
Наївнім ложі самоти.

Плекай собі думки хороші,
Закон життя оцей не нов:
Як в тебе закінчИлись гроші,
То вже й закІнчилась любов.

ЧОРНОГУЗ:

Візьму я Бісера за барки,
І у куток його жбурну,
Потрібні і йому припарки,
Їй-Бо, хоча б на мить одну.

Сер Бісер тут як заволає,
Мов у болоті він загруз:
- Ти перед ким мене метаєш,
Сторозпроклятий Чорногуз?!!

Перед подругою моєю
Тепер болить мене нога –
- Нібаба – псевдонім у неї,
А справжнє прізвище – Яга.

Їй біля моря он сидіти,
І горе гріти у руці.
В її розбитому кориті
Лежать звичайні камінці.

7.04. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пародія

Приходь додому – досить донжуанить
(Хвилююся за твого пістолета)
Напевне знову ніч провів у Жанни,
А може Свєти…

І, схоже, добре вцілили Амури –
З манжетів кров відмити чи зумію?
В кишенях пусто – жодної купюри.
Куди посіяв?

Коли, нарешті, станеться між нами?
(Тобою сил розтрачено немало)
А я помила коси і без мами
Тебе чекала.

На рукаві помада чи приправа?
А говорив, що я твоя фортеця…
Що витворя рука твоя жилава!..
Яка ти беця!


7.04.2011

П’ю із долоні сни.
Любий, шалена спрага!
Гріх, бо ще день пісний,
тільки не маю страху...
Господи, прихили
неба і зір, і слово!
Я же помру, коли
щастя не вип’ю знову.

Теплий вечір лягає на місто,
Зачаровує зір небокраєм.
Я сплітаю в єдине намисто
Почуття, що по крихтах збираю.

Ця розлука болить щораз дужче,
Ніч без тебе очікує знову.
Я візьму і глибоко у душу
Заховаю всі рими любові.

Б'є у шибку надривисто вітер
І роздмухує пристрасть у грудях.
Та я вірю - любові палітра
Від розлуки тьмяніти не буде.

Знаю - в кожного власні стежини,
Лиш на мить їм дано перетнутись.
День згорає вогнем у каміні...
Чи нам вдасться любов повернути?...
7.04.2011р.

Квіти, трави - природи симфонія,
Мальви, м'ята, яскраві півонії -
Всі співають, дзенять, славлять літо,
Сонце, поле, блакить - й квіти, квіти ...

Їм підспівують айстри й лілеї,
Та погляньте - в кропиві й спіреї
Зажурилась одна біла квітка ...
- Що з тобою? Ти дивна?! Слав літо!

- Я не можу, не смію, не хочу ...
- Ха, "не можу"! Безглузде дівча!
- Сонце літнє вас гріє усіх тут досхочу,
Та під променем тим спопеліє життя ...

- Що ти мелеш, безглузда, нікчемна травинко!
Ми під сонечком літнім, як риба в воді!
Певно, розум твій легкий, неначе пір'їнка,
Літо слав й ти будеш жити не гірше тоді!

- Я жила, квітла, мріяла, дзвінко співала,
Різнотрав'ю раділа, весні й світлій тиші.
Не безглузда - втомилась! Мене тут залиште ...
Славте літо, моя ж зірка вже в його полум'я впала ...

Марина Лучицька

Укради мене в глухої ночі,
Серце прагне твого порятунку...
Хай душа захоплено тріпоче,
Як застигне час у поцілунку.

Пещена коханими вустами,
Попливу назустріч ласки хвилям,
Міріади ніжностей між нами
вічність розіллє легким зусиллям.

Серця два одним зіллються стуком,
Осягнувши єдності основу,
І розчинять в собі інші звуки...
І пожнуть любов. І зродять знову.

2011

Золоті уста – коли хоронять звук,
а поховане лежить, мов карта бита.
В недомовленні надії оживуть,
розтечуться видноколом ненадпитим.

І застигне у непевності земля,
тільки й світла, що свіча із потойбіччя.
Не народжені слова, не битий шлях.
Чиста совість і невоскове обличчя.

Словники ще не пояснюють тебе,
не здирають у анфас на біс новини,
і не патрають рибини слів на `б` –
Бог бідує, бо болить... Не як за сина,

Він гадає, бо не знає вибір твій –
ще не вчинено ані добра, ні лиха,
хутко кинуто до ніг дороги дві
і наказано церквам – кадилом дихай!

Мов на кіл, настромлена на погляд, вись
стисло видихне бажання звеличати
глибину свою. І на крилі сови
стане вічність перші зорі колисати.

І знайде сміливість – легко розійтись.
Хай затужавіле храм у серці зводить.
Золоті уста – коли нема куди
йти дощу зі слів... і набирати воду.

7 Квітня 2011

Любов на серці лишає рани,
Вона дволика - і сум, і пристрасть.
Ти десь згубився поміж тумани,
Я бачу пристань - лише б доплисти.

Любов до тебе дарує крила,
Хоч ти від мене що мить то далі.
Знов рветься серце, пульсує тіло
У цім шаленім любові шалі.

Між нами прірва немов провисла,
Як перетнути її? - не знаю.
Лиш вогник в серці надії блиснув,
А ти поїхав - він догорає...

Я проганяю весняну втому
Думками, Любий, про наше щастя.
Я досі мрію - щоб в нашім домі
Знов оселились любов і ласка!
7.04.2011р.

Хай згине поплавський як Муха в окропі!
Не слухайте Дональда Юдда!
Погодився б він шо мистецтво у ..опі
І втік би далеко отсюда.

Закрийте квест пістолс у товстому сейфі
Єнотам згодуйте ключі
Бо їхнії пєсні по качєству схожі
На мОї прекрасні вірші))

Я вийшов в ніч на зорі подивитись,
І з небом чистим шось раптово стало,
Не вспіла ше корова отелитись,
Я мене на цім світі вже не стало.

Мені здалось шо впав я з нєбаскрьоба,
Я весь горів як трапка у бєнзіні,
Мені гвоздя забили в лоба,
Фашисти катували у берліні.

Збирала на зиготу – з року в рік,
Із підробітку, з пенсії – по гривні.*
В якесь із літ покинув чоловік:
Орав і сіяв, та безплідна нива...

Пила чайок із вишні гілочок,
„Мівіну” хрумкотіла на вечерю...
Навіщо їй курорти, пилосмок,
Цукерки від „Рошен” зі смаком черрі?

Із ятки торгувала, із землі...
Та в землю не збиралася лягати.
Вона хотіла донечку! Малій
Стелила б на доріжку сіно й вату.

Як сповнилося жінці шістдесят,
Запліднення зросло в ціні удвічі.
Не брала у оселю кошенят.
Квилила в постіль:
”Матір’ю б – у вічність...”.

Люд „Екстру” пив, люд гинув на війні,
Люд кидав гроші в автомати гральні...
Топтали жвавих курочок півні...
А їй світило... екстракорпоральне.

Зібрала суму. Лікаря знайшла.
Живіт замаскувала. Ноги цілі.
Здолала свій гостинець – пішки, вплав.
Дійшла до Материнства.
Породілля.

На фініші гойдає немовля...
Воно – чуже! Вона шепоче:”Рідна...”.
Марійку від пристріту затуля...
Дитя ростиме „тута” (мо’, у Відні...).

Її священик не благословив.
Харонів човен
ріже
штори
з ситцю...

Тьма-тьменна тих, хто вік синиць ловив
І спопелів, упавши на Жар-птицю.



* – у лютому після ЕКЗ 66-річна українка народила первістка.




------------

2011

Гребінчиком вітру
Косички дощу
Сумно розчісує осінь
Деревами світу
У мріях лечу
За остигаючу просинь
В тенета яскраві
Бабусиних літ
Душею заплутався б радо
У сонячній славі
Залишити слід
Дневі новому на спадок
Зеленому скільки
На щастя не жди
У мідь закують клепачі
Любитиму гілки
Домівку завжди
І вмру золотим на корчі

2011

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.

Підуть дощі, геть змиють сором,
Всміхнеться сонце золоте,
Гусак забудеться народом,
І знов калина зацвіте.

_________________

я знаю Вас давно, вітаюсь з Вами,
як наші погляди зійдуться ненароком.
Ви - віртуоз, Маестро всіма знаний.
а поруч з Вами - муза синьоока.
її ніхто не бачить - тільки Ви,
замріяно всміхаєтесь очима...
чому Ви тут? я певна, Ви б могли
концертувати у театрах Відня й Риму.
на площі серед міста - мій скрипаль:
вже сивий, а в очах горять зірки.
в футлярі скрипки - дріб’язок, на жаль, -
безсмертя музики у серці на віки...

Зато я знаю, кто мой враг,
И враг во мне не дремлет тоже,
Не дай мне Бог шагнуть в овраг,
Предав себя соблазнам дрожи.
Не дай мне Бог, переступить
Чрез кровь и жизнь, кого – не важно,
Мне надо быть! Уметь любить –
Я тоже научусь однажды.
Греховно начиная день,
Я мысленно безмолвно каюсь.
И что теперь? А что теперь?..
Нависла тучей чья-то зависть,
Мое презрение и суд,
И паполняет осужденье
Души сосуд…души сосуд –
В нем ангел, демон, неуч, гений…
Перелистала, что вчера
Мне показали силы свыше,
И у вечернего костра
Моя рука без пауз пишет.
Герой – он тоже человек
Обетованной, плодородной.
Короток век…но вечен след
Души от тьмы свободной.

Спи, моє мале дитятко,
в морі перших чистих снів.
Твоя казка - на початку:
безліч мрій і світлих днів.

Спи, моє таємне сонце...
Спи, краплиночко тепла...
Ти б вмістилась на долоньці,
моя крихітко мала!

І коли дарують квіти
під щасливий спів птахів,
І коли блукаю світом,
загубившись між шляхів, -

чи не ти мені крізь тишу
усміхаєшся здаля?
О, народжуйся скоріше,
ніжнокриле янголя!


лютий 2009

Ми ходили з кумом в бар
Пити вчора пиво,
Але в барі хтось на кума
Подивився криво.
Я не заздрю тому „хтось”,
Бо, дякувати куму,
Він не зможе весь той вечір
Згадувать без суму.

Сир-сир, пармезан,
Пармезан, сир-сир.
Сир-сир, пармезан,
Пармезан, сир.


Кум мій дуже толерантний-
Мухи не зобидить,
Але дуже кум не любить
Як хтось щось зажидить.
Куму ж треба небагато:
Пиво і до пива,
І тоді він не учудить
Ніякого дива.

Випили ми з ним по гальбі,
Випили по другій,
І до нас тут підсідають
Дві якісь подруги.
Видно, хтіли шури-мури
З нами закрутити,
Але кум не любить як
Заважають пити.

Ми тих дівок відшиваєм-
Відстаньте, корови!
Бачите, шо в нас із кумом
Серйозні розмови.
Ми рішаємо проблеми
Світових масштабів!
А ті курви підзивають
Двох якихось гадів.

Кум служив у десантурі
Ше за есесера,
То набив він писки дурам
І їх сутенерам.
Будуть тепер пам”ятати
До смерті, скотина,
Як підмішувати людям
В пиво клофеліна.

07-04-2011

Не уж то я такой уместный
Бродяга в мире этом злом?
Моя робота- вор кудесник,
Мое призвание – челом
Оббить порог сей государев.
Удар! Ударенный, поймали….
Так есть? Так ни за что! Буранил,
у княжьей клетке…но сломали.

Так ли моя душа спокойна?
Зачем так жить? Солдаты стройны
Под руки…и рутеном хлещут,
Бродяжье сердце боль поместит,
Терпеть,терпеть и тихо молвит
Сокамерник душой задорной,
Проститься из собою вновь.

Ведь завтра казни каты-тучи
Укроют солнце, серость мучит,
Приказ государев проллеться,
Народной речи шут запнется,
До точки пастью прокричавший,
И не в одном глазу прощавший,
Так приговор мне огласит.

Не уж то я так неуместный
Бродяга в мире этом злом?

Коротка просинь – світлий шарфик дня –
Щоранку тонший, легший клаптик неба
До скроні висне й, може, так, як я,
До тебе тулиться і думає про тебе.

Коротка мить – ти допиваєш чай,
Терпкий, як світло вітряне, ранкове,
Гортаєш книжку наспіх, й знову я
Від тебе не змогла відвести погляд.

До вечора! – смієшся, і мені
Коротким щемом синь і сум зійдуться...
І доня щось малює на вікні,
І крапля сонця плаває у блюдці.

...очистить бы мозги от избытка информации,
а сердце - от ненужных чувств...
...найти бы клавишу конфигурации
и все - кэш памяти Вашей пуст...
...скачать бы новой, красивой истории,
и фотографий побольше найти...
...и избежать той плохой траектории
нами пройденного пути...

2010

Тихо гасне палаюче небо,
Забирає з собою життя...
Ну а нам хвилюватись не треба -
Ми відходимо у забуття.

Леді Ніч за вікном вже панує,
Перші зорі запалює нам.
Вітер стих, він давно не лютує,
Віддав волю свою небесам.

У кімнаті ледь вогник жевріє -
Догоряє остання свіча,
Освітити закоханих мрії
Свічі Місяць ще допомага.

Срібним сяйвом омиті тіла
Віддаються в обійми сваволі,
Забирає в полон неземне почуття,
Нас коханням пов"язує доля.

Пристрасть вже розпалила вогонь,
І крім нас вже нікого нема,
І під дотиком наших гарячих долонь,
Розтають розігріті тіла.

Ніби в мареві снів
Від двох тіл наших тінь
Розпливається наче вода,

Без ніяких затій
Чи корисливих мрій
Переплелися наші тіла.

Лиш п"янкі почуття,
Їх густий аромат
Переповнює наші груди.

Лиш незвичне тертя,
Є всередині нас
Що гріхом називають це люди....

2009

Десь дівається день, в небі місяць жевріє...
Прокидається ніч по ту сторону стін...
Десь будинок той є, де збуваються мрії,
Серед вулиць вузьких, між туманних обійм...

Куди ділось те світло, що вказує шлях?
Що ми будемо далі робити
З болем в серці, що наче той встромлений цвях,
Відбиває в нас здатність любити?...

Просто прагнути чуда - для нас вже не нонсенс,
Це вже краще ніж горе з розбитих надій.
Де ж знайти той чарівний будинок під сонцем
Серед інших, холодних, небесних світил?...

По ту сторону стін ніч продовжує жити...
День скінчився давно...прокидаюсь...зоріє...
Скільки треба ще вулиць мені обходити,
Щоб знайти той будинок, де збуваються мрії?...

2009

Ти пішов...
Знову серце забилося в такт,
Очі сяють тепер яскравіше!

Ти пішов...
Я залишилась жити, це так,
Я люблю це життя ще сильніше!

Ти пішов...
Ти нарешті покинув МІЙ світ!
В тебе інша тепер, я це знаю.

Ти пішов...
Не важливо усе це мені,
Хоч недавно казав ти: "Кохаю!"

Ти пішов...
Іодненьким цим фактом я тішусь,
Хоч останні слова твої досі слух ріжуть...

Ти пішов...
Я нарешті уже не твоя!
Залікувалися спогади часом.

Ти пішов...
Та настала й без тебе весна,
Веселіша, ніж ми були разом.

2009

мені би сьогодні важкого меча і пляшку
і чорних чортів напоїти
а потім роздерти
сніги як і я відверто прямують до смерті
під радісну пісню дурної весняної пташки

розхристана ніч кидає голодний погляд -
вгризається в місяць
виє на час на простір
слова що на смак і на дотик здаються гострими
лишають у горлі тонкі як од шовку розрізи

ти віриш у втечу ти думаєш Там зустрінуть
зігріють вином загорнуть в овечі шкури...

...ретельний годинник залишившись круглим дурнем
нервово в куточку гостритиме чорні стріли

Приходь додому, в наш маленький спокій.
Я зацілую сум твій, губи, рани.
Хай не лякають нас ворожі кроки,
Не бачать мами.

Відкинь кастет, я витру кров з манжетів,
Помию коси в череді і м’яті,
Сховаю у серванті пістолета
І підем спати.

Жилаві руки, і пульсує в скронях.
Ти на часинку у своїй фортеці.
Щока – як жар, рука в твоїй долоні.
А ти - у серці.

Шалена перекупка - пристрасть підмішую в ніжність.
Торгую думками ,розгортаю стрічечки мрій.
Метеликам сумно. Вони викликають розбіжність
І вже поміж нами розлито отруйний напій.

Малі серіали у вікнах .Мені не дістати
на продаж ілюзій і радощів – тільки нудьга.
Обабіч обличчя конають комп’ютерні грати
А там , на стіні ,знавіснілий уламок Дега.

Платівкою щастя закриюсь сьогодні від світу,

Косметика «Ейвон», поличок залізні хребти.
Розсипане сонце – остання істерика літа.
Як добре ,що поруч зі мною здивований ти.

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер
Горнеться світанням до вікна,
Обійма в саду пожовкле віття,
Маревом сполоханим зника.

Голос мій – тобі далекий гомін,
Відчай мій – в тобі кривавий слід.
І кружляє віхолою в домі
Безнадія стільки сотень літ!

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер,
Давня сповідь вічних покаянь,
Та нема пекельніших на світі
Дивних слів приречених зізнань.

Як хочеться собакой стать,
Великим, злим і волохатим
Шоб всіх кицьок-котів ганять,
У парку під забором спать.

Тоді б я тих тварюк гібрідів,
гламурних педиків-сусідів
Зубами крепкими, як сталь
Перетворив на інвалідів..

Я б гордо бігав по алеях,
Сторожував вночі в музеях,
І завивав Mademoiselle Nobs,
Як в сємсят першому в помпеях

Як буду бігти в сєнтябрі
Через шулявку, весь в багні,
То зловлять мене кляті негри
І поховають в шаурмі.

А як покриюсь лишайом?
Як дядько вліпить костильом?
Як переїдуть жигульом?
А як прийдеться спать з бомжом?
Карочє шось сплошний облом.
Можливо краще стать бобром?

Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?

«Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні».
« То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?»
«Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?»
« А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...»
«Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...»
« І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...»
«То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...»
«Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?»
«Любив її головою,
А тебе – всім серцем».
«Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна».
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір’ї в «жмурки» грала
Безжурна малеча.

Не так легко – скільки взяв до голови,
а тепер – хоч бийся в груди, а лови
звірину, що топче серце кожну ніч,
залишає недотопчене мені.

Не так вітру – скільки піни з перемін,
просто з моря, що по вінця чаш колін.
Терня світла. Біль по пам’яті гребе
сіно слів – суху потраву для небес.

Не так стріхи – скільки втіхи у сльозі
від пера – чорнильного гасила зір.
Хай стікає паперова білизна,
проступає крізь безмовність чужина.

Не так плахи – скільки розмаху й біди.
Знав би де – не клав би голову туди.
Очі світу – і для круків і для ніг,
повен рот набрав дощівки… і побіг.

Як-не-як – поета видно по віршу,
але я – не він, бо римами грішу.
Не так риму – скільки скошене прогріб,
аби вам – на око, Богови – на хліб.

6 Квітня 2011

І Його розпинали, як всіх.
Хоча, ні - в Нього "важча" провина,
Він "розбійник", який прорік,
що насправді є Божим Сином.

А такого юрба не проща,
їй не треба месій-пророків.
Коли брязкає сріблом душа,
до покути - ще тисячі років.

Скільки знаків з небес було!
Почорніло сонце від болю.
Він молився, прощаючи зло
всім, що сліпо чинили сваволю.

І смиренно поніс свій хрест
за гріхи людські на Голгофу.
...А на третій день Він воскрес.
Чи прозрів хто з юрби хоч трохи?

2007

***

метелику мій
я знаю
коли блискавицею
час влучить у мене
і я
засвічуся так
що очі заплющу від жаху –
ти прилетиш
і збиватимеш
вогонь
з мого даху
*

Гуляє місяць в зорянім готелі,
гвоздикою сузір'я на тарелі.
У срібну чару наливає ніч ця
терпкі, медові пахощі по вінця.

Нічний володар дивного сопрано
клавіатурить forte і piano
на всі лади натхненно, віртуозно
своїй улюблениці аrioso.

І я закохана. Зайшлося скерцо
грайливе, щойно випещене серце.
Метеликом розніжилось у лоні
твоїх долоней, ніби на осонні.

2011 р.



Переклад з української Світлани Груздєвої

http://www.stihi.ru/2017/02/12/7428

Гуляет месяц в звёздчатом отеле,
Гвоздикою созвездье на тарели.
Вино в ларце серебряном навечно
Медовый аромат хранит по венчик.

Ночной владелец дивного сопрано
Клавиатурит forte и piano
На все лады, легко и виртуозно
Любимице единой, аrioso.

Я тоже влюблена. Изныло в скерцо
Игривое балованное сердце
И мотыльково нежится в затоке
Твоих ладоней, как на солнцепёке.

Захід
спалює минулий день,
схід
запалює минулу ніч,
а тим часом
навіть «дякую» твоє
звучить,
як прокляття...
A я – не плачу:
бачиш?–
це
після слів прекрасних
вже й слова страшні
починають втрачати
сенс.

1993

Сп’яніння - річ для ідіотів,
Так здуру «триста» і колотить,
Секунди щастя, ген, надіюсь.

Сп’яніння...нервам стало прикро,
Як тіло подалось у вихор,
Лиш серцю, сам собі жаліюсь.

Склянка...хоче ще набрати,
Душа так вирветься з-за гратів,
Та не пройде розкішна біль.

Ось так і все, десь там на плоті*,
Чи заночую у болоті,
І знов, і знов, на рану сіль...





Пліт* – житомирське – штахет, забор,огрожа,стовбці,заградка.

Я не просила в тебе слова
Мовчання ріжеш на куски
Навіщо пишеш ти це слово
І повторяєш наші дні

Не хочу знати я про тебе
А ти нагадуєш мені
Що не одна у світі цьому
Десь поряд дихаєш і ти

Прошу: замовкни, не ятри
Ту рану, що зробив не ти
Ти іншу гру собі знайди
Замовкни й замети сліди...

В моїй душі звучить дощу мелодія,
У ній тебе не чую – у тривозі я...
Й самотньо плаче серце в цьому напівсні,
І я стихаю в цім осіннім темнім дні.

В моїм саду лише зів»ялих квітів аромат,
Пожовкле листя й білі пелюстки троянд,
І тільки спогади цілунків на вустах,
Й мого кохання полонений птах...
2010 р.

finita la commedia

Отак було: улеслива й невидима
У краї римськім – давня таїна:
Ранкова мла, і мариться Давидові
Тривожних снів прозора мілина.

...І сталось так: написане – не читане,
За видноколом — Овиду слова:
Коли останній в полі не спочитиме,
Якщо хвилина вічна не спливла...

Нарядилась Осень бусами калины,
В шаль из желтых листьев кутала плечо –
Ведь еще весною так была наивна,
Только целовало Лето горячо…

Дождевые капли – слезы о любимом:
Серьги-побрякушки искрами горят –
С ним весною майской в сарафане длинном
Подолгу стояла, опуская взгляд...

На заре простились – будто бы чужие –
И цыганкой стала на исходе дня.
Рассмеялась звонко, с ветром закружилась –
Пели песню в стане, бубенцом звеня…

Плакала? Конечно. Думала? Забылось…
Ворох палых листьев бросила в костёр.
На ветру трепались кудри золотые –
Черный конь ненастья мчал во весь опор…

Осадча Катя десь знаходить
й показує столичне дно,
де з грошей, вкрадених в народу,
жирує всякеє г...о:
тут і державні казнокради,
й нуворіші усіх мастей,
і обслуговуючі їх гади –
лакуза, гей, халдєй, лакей.
Тут і худіючі обжори,
й московський франт (він же – сексот),
тут і обкурені мажори,
і інвалід гламурних мод.
Тут не жінки, а їх «моделі»
від голоду кістляві й злі,
і їх господарі дебелі –
«вори в законє» й торгаші,
тут вся пластична хірургія –
«підтягнуті» альфонс-орли
і силіконові повії,
і обезжирені курвИ,
«мистець», що присмоктавсь до фонда,
тупі спортсмени-пацани,
«блювонд», що мнить себе бомондом
і безголосі «звєздуни».
В звіринці тім нема людини.
Показуйте нам далі, Кать’,
всіх паразитів України –
кого на вила треба брать.

Колись ухОдниками звали тих,
хто від буденності тікав, від суєти
на вольнії хліба в козацькії степи
здобути славу чи свободу віднайти.
Уходники і зараз є. Це ті –
хто тягнеться всім серцем до віршІв,
тікає від духовної іржі
до образів й думок в світ свята слів.

Що, як сумно стало трішки?
Сумувати ви облиште!
Пропоную вам рецепт
як залагодити це:

Два лимони, дрібку солі,
цукру... Варимо поволі
все на вогнику слабкому:
хвильок десять - та й по всьому!

Доки вариво холоне,
цедру з двох отих лимонів,
цукру склянку, соду з оцтом
(що це - відає жіноцтво),
ще й муки півсклянки личить -
манки треба більше втричі:
добре все перемішати
(не заляпайте ж халата!)
на воді - поки не стане
як густа смачна сметана.
Ще олії грам зо двісті
замістити варто в тісто.
Хай побуде півгодини
(час у справах швидко плине).

Потім форму для тортів
(звісно, хто яку хотів)
обмастити густо-рясно
запашним рослинним маслом!
Позаяк - Великий Піст.

Далі - вже на власний хист -
Наше тісто - на частини,
начинку смачну - між ними.

Випікаємо годину
під контролем без упину.
Двісті градусів. Готово!
Настрій знову став чудовим! :)

Мені сьогодні
Хоч мур, хоч грати,
Незнана легкість
Взяла в полон.
І я долаю,
Що не здолати
Отак з усмішкою,
Напролом.

Здається, крила
Вросли в свідомість.
Маленьке серце –
Аеростат.
І бачу,
Корчиться у судомах
Нав'язник правил і форм –
Диктат.

Кому цю вдячність
За так віддати?
Кого вписати
В посвяту слів?
Звичайно,
Музу мою крилату,
Що має кращий із голосів.

З нами Світлий. Той іще блондин
(він у нас із віршами такий один)!
А усі разом ми золотий, славетний злиток.
З нами Вітер. Правда, уночі
він сидить замріяний і слухає - сичі!
І тут один із нас прокашлявся і каже:"Збиток!"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

З нами Ігор і його вогонь.
Полум'я Рубцову - пиво "Оболонь,
а кінці не в воду - в чоловічу тисне жменю.
З нами Сірий. Він телят не їсть.
Лиш на сік березовий "заробляє" гість.
І тут один із нас навідався у гості: "Зеньо?"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

З нами Гаррі. Сідоров до сліз!
Верштається там, де Андріївський узвіз
серпантинком в'ється, наче норовиста норка.
З нами Третій (здалеку хоча)
Олексій Потапов тундри поуча...
І тут один із нас довідується: "Я - з Нью-Йорка!?"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

І всі, хто з ним спілкуються, пасує йому, кажуть, каска!


5.04.2011

Это лето сошло с ума,
изменяя судьбы итог:
вот порог тебе, вот сумá,
вот развилка тебе дорог.

Хоть разламывай хлеб, хоть вой,
хоть плети макраме из рук –
улыбается синевой
только что отошедший друг.

Пусть печали идут войной –
в битве с камнем сильней вода,
это лето, где мы с тобой,
не закончится никогда.

2010

* * *
Ти станеш іншим …
І затихне смаглява музика руки.
Моїм недосконалим віршем
Впадуть на клавіші рядки .

Лиш місяць опіком багряним
Пожовкле небо заквітча.
Мої вуста залишать рану
На ріднім вигині плеча.

І вже душа – легка пір’їнка,
І вже в очах терпкий азарт ,
І ось уже я – просто жінка,
А вірші – мій торішній жарт.

У сплеск тепла дзвенять акорди,
Єдиний сплеск , нічого більш …
Ти впертий і занадто гордий ,
Та це уже наступний вірш.

2009