Люблю з тобою я гуляти по центрах
І лазити по Львову, на Високий Замок,
Підзамче оглядати у його казках,
Розказувать історії новий уламок.

Гуляти тихо у осяянні вогнів,
Шукати прихистку вечірньої маршрутки -
Раніше цього я не розумів,
Бо серце роз'їдала всебайдужа трутка...

13.08.2011 року Львів

Казкові їжачки
і дикі губи,-
схвильовані весіннім цвітом.
Жах!
І я цілую знов тебе
до згуби,
і тане вечір
на твоїх устах.

* * *

Приголýб мене, моя́ голýбко,
В цвіті черемшини оповий
Свóїми крилéчками при світлі
По́лум’я весня́ної зорі.

Щоб забулось хоч на мить обде́рте,
Стра́чене й злиденнеє життя,
Щоб пісе́нно заспівало в серці,
Щоб розкві́тла врóда молода.

Обласкай, обніж мене, кохана,
Не шкодуй ні сил, ані себе,
Поки в цій пахучій черемши́ні
Нам Чорнобиль крила не обдeр.

Павло Гай-Нижник
21 квітня 1990 р.

* * *

Мила, лю́ба, чом так гірко
Плачеш ти? Дивись, зорю́
Вже залля́ла. Ну ж, лебі́дко,
Зве́ло що тебе в журбу?

Лиш промов, кохана, вмить я
Кожну слізку підберу́,
Ти розплющи тільки вії, я
Криницю з них зроблю́.

Я нап’юся твого лиха,
Розділю́ з тобою біль.
Ти скажи, в чім твоя втіха –
Я прине́су хоч звідкіль.

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1990 р.

* * *

Я, напевно, не зможу забути тебе.
І твій голос, мабу́ть, я впізнаю із тисяч.
І обличчя, так миле колись і святе
Мені довго, я знаю, іще буде снитись.

Я ім’ям твої́м бу́ду роками ще звати
По ночах і в обіймах свою дружину
І не раз силует твій у людях шукати
Буду йдучи по вулицях міст України.

Я ще, мабуть, кохатиму довго тебе,
Десь в глиби́нах душі, за минуле, за перше...
Пам’ятатиму запах русявих косей,
Твої очі, і губи, і груди, і стегна...

Павло Гай-Нижник
25 серпня 1989 р.

Її краса божественним іскриться,
Їй заздрить навіть срібний зорепад,
Її життя в бурхливості десь мчиться,
А рими цілять в душу наугад.

Ці очі... Ці такі шалені очі,
Волосся величаво вітер розвіва,
Слова твої здивовано-пророчі
Ховають музику таємних хвилювань.

Така чудова, ніжна, наче квітка,
Краса відверта, навіть неземна,
А голос піднебесні сили кличе -
Такий щасливий, що тебе пізнав!..

13.08.2011 року Львів

* * *

Затре́ться згодом ця сторінка,
Пожовкне з часом цей папір…
І ти буде́ш вже, мабуть, інша,
І буду я давно не твій.

Але коли струна заграє
У тво́му серці, як колись,
Коли у пам’яті повстане
У тебе образ мій – візьми

До своїх рук цей саркофаг
Із моїм серцем невмирущим,
Відкрий його й віддайся враз
В обі́йми спогадів, в мину́вше.

Павло Гай-Нижник
19 липня 1989 р.

Стихія розгулялася навколо,
Повсюди блиска страшно і гримить
Та вітер все шматує тут навколо,
Щоб не насмілились його хвалить.

Ще й дощ періщить і стоїть стіною,
Іониться повітря тихо у рядках...
Не видно ніц - заперло пеленою
Та тільки смаленим потягує з кутка...

І враз засяяло та черкнуло в будинок...
Волосся від напруги піднялось...
Шалений зойк природи скрізь розкинувсь...
Від смерті ухилитись удалось...

Та враз все стихло дивно в канонаді,
Лиш світить в темряві тоненький дріт...
Життя продовжує в судинах гнати,
Хоча від смерті закипає лід.

08.08.2011 року Львів

Щоденна справа - невблаганна річ,
Життя при ній тут можна розірвати
Або стихію швидко загнуздати
У міжзаконні тихих протиріч.

Загнати може піднебесний бич,
Якщо постійно славоньки чекати,
Надію у думках своїх плекати,
Обдумувати бойовий красивий клич.

Не треба так, повірте, нам робить,
Бо слава може швидко придавити
Та й воля з ніг швиденько годна збити,
Якщо без досвіду постійно хтось сидить

І курить люльку стиха кайфувато,
Бо думає, що він і так багатий...

07.08.2011 року Львів

На жаль, не бачили сьогодні того літа
І осінь свище тихо у моїх вухах
Вже ранки прохолодні у польоти линуть
Та жовтий килим вже встеляє рідний дах.

Два місяці пройшло в дощах і грізних грозах -
Знедолена природа плаче вже не рік.
Від людства тихо все одна луна погроза -
Підступно закувати у бетон і гріх.

Покараним природа все пороги миє,
Щоб не піднялася на більше ця рука,
Щоби не лити нечистоти і помиї,
Щоб ще хоч вік прожити без плювка.

07.08.2011 року Львів

* * *

Я раб кохання лиш, і тільки.
Кого кохаю – з тим дружу́.
Життя своє, усе до нитки,
Віддам тому, кого люблю́.
На вірність тим лиш присягну
У кому віру відчуваю,
А просто рабства не стерплю
І підкорятися не стану.

Павло Гай-Нижник
16 липня 1989 р.

Очікуєш постійно кращого життя
І мов дибіл ганяєшся за щастям -
Воно ж таке відносне. Якби не чекав
Та ухилявся від дурних напастей.

І ейфорія не пропишеться навік,
Вона в болото кинута десь буде,
Тому тут зловить кайф премудрий чоловік -
Тоді напевно він себе здобуде.

І як би ти від долі стрімко не втікав -
Вона тебе із легкістю обляже.
Шукав ти волі? Що ж, безумцю, відкопав?
Не завжди шлях між перлами проляже.

06.08.2011 року Львів

Щоденні апетити хтивого буття
Із спересердя крутяться в своїм екстазі,
Заполонила світ солодкая брехня -
Тошнить усе від пересічної зарази.

Суспільство - зомбі всіх переконань,
Заручник є життя в відносності нещастя
І затупилась людськості наступна грань
Втопившись в морі наджорстких напастей...

04.08.2011 року Львів

Як банально - абсолютна відносність...
Чи ж відносна постійна лялькова трусня?
Повсюди літа страшна чужоложність
І дико регоче п'яна тусня.

Навколо борделі людських знемагань,
Постійні плювки загиблого щастя,
Щоденні бійки машинних змагань,
Цілунки біди, веселих напастей.

Усе це відносність і міфи життя
Та бути немає коли на сім світі,
Бредеш десь вперед в нове майбуття,
Однак не із бронзи людина є лита.

02.08.2011 року Львів

Життя проходить тихо без любові,
Красиві німфи йдуть кудись вперед,
Усе криваве тягнеться до крові,
Не нам шукать новий велосипед.

Жорстокість всюди, розпинання, кпини,
Жевріє існування надарма
І ти думками у казки полинеш,
Щоб пригасить щоденне каяття.

Та все проходить - йде кудись до біса,
Життя - квиток лише в один кінець,
Нехай всміхаються підступні лиси -
Колись і їм прийде уже капець...

ТУГА

В моєму серці осінь...
Постійний сум. Я немов тінь.
Сонлива м'я́кість на душі...
А ще сумніш, коли дощі
Ідуть, ідуть без перестанку,
А як встаю я рано-зранку,
То думи мої всі в тобі́...
Не знаю чом - на серці біль.
Мабуть тому, що ти далеко,
Тому, що у житті нелегко
Без тебе буде йтись мені.
Туга́я ту́га за тобою
Мене висушує до болю.
І день за днем, немов роки́,
Пливуть тихе́сенько собі.
Я сам з собою розмовляю,
Про тебе, лю́бая, дума́ю
І ві́рші пишу в самоті.

Павло Гай-Нижник
11 липня 1989 р.

Бурлить ріка і всюди завертає,
За гілкою новий іде поріг
І втоми Стрий ніколи вже не знає
Й несе катамаран новий потік.

Дбайливо маневруєш між камінням,
Гребеш веслом щосили уперед,
Повсюди пречудові краєвиди
Та комарі летять, немов на мед...

Легенько повернеш в бурхливе русло,
До берега причалиш абияк
Із сумом попрощаєшся із другом
Та знову Львів вітатимеш й невдах.

31.07.2011 року с. Верхнє Синьовидне-с. Гірне-Львів

Сказати слово можна нині вже будь-як,
Часами глибина їх є така двояка,
Вони поповнили ряди брудних бурлак -
І їх озвучують підступно і ледачо.

Вони є непотрібні, наче те сміття,
Ніхто не поважає істинного слова,
Яке ж нам буде, люди, світле майбуття,
Коли ми глибини не розуміємо убогі?

30.07.2011 року Львів

СКАЖИ-НО, ГАЙ, ЧИ БЛИЗЬКО ЗВІДСИ РАЙ

Скажи-но, гай,
Чи близько звідси рай?
Як близько цвіт
Той яблуневий?
Чи є там сум
Та твій журли́вий шелест,
Чи схожий він на наш чарíвний край?

Прошелести мені, гайочок,
Чи бачив ти Госпoдніх дoчок?
Кажуть, що Місяць уночі
Малює їхні образи.
Може, стрічав між них жада́ну
Мою дружину та кохану?
Відраду серцю здавна цю,
Здається, Бог пішле з раю́.

Зморився жити в цім смітті…
Та страшно, раптом – не знайти
Мені в Нім те, що тут зросло
Колоссям дорогим, добро́м.
Боюсь, батьків більш не зустріну,
Милій до рук не прилягнý,
З тобою, гаю, не помрію
І раю, ген, не досягнý.

Павло Гай-Нижник
17 червня 1990 р.

Останній подих вітру я почую,
втечу у синю неба височінь,
Зникаю, серед вільних хмар літаю.
на згадку залишивши свою тінь...

Мені кричать, що неба не існує,
у ньому ми не бачимо богів,
Але ви знайте - ті боги відсутні,
бо є єдиний Бог він у тобі...

В твоїй душі, у твоєму він серці,
Він часто чує наміри й думки,
Які бажаєш, хочеш. маєш, знаєш,
навіщо завжди брешеш ти собі...

Давай лиш просто ти усе забудеш,
і більше не згадаєш тихих слів,
Ти пропадеш, і небо вже існує.
Для тебе. Бога чуєш у собі...

Він згадує холодні дні зими: нікчемний, безтурботний і самотній.
Його весна, за обрієм тих стін, які мовчать, на ніжності голодні...

Вона шукає щастя навпростець, заходить часом в бутність необачну.
Її весна, це він - нікчемний птах, який попався в лапи болю й страху…

Вони бажають обдурити час, бажають бути вічно наодинці.
Весна ховає янголів у снах, у милих снах, вони навік щасливі…

В театрі олов’яних пелюсток, своє кохання пара не зіграла,
Бо їх кохання більше ніж фінал, бо їх кохання – це гаряча драма.

Зима і літо, осінь і весна, від янголів такого не чекали,
Два янгола кохають в небесах, два янгола кохання не зламають…

Це пустота. У місті вічна злива.
Асфальт дріма, алмазом він блищить.
Я так бажав почути голос вітру...
Але гукнули: "Вітер не шумить!"

В кімнаті темно, ліхтарі згасають...
Сенс пустоти - це пошуки його.
Здається, серце в грудях розірвалось,
Дрібні частинки тихо йдуть на дно.

Мої бажання майже не існують,
Бо всім начхати: "Мрії ну і що?
Що тут такого, мріяти всі вміють"
А бажаю, щоб тепло прийшло...

Тепло - це невідємний образ літа.
Зникає щастя. Накриває страх.
І хочеться вогнем сердець зігріти,
Людей, що мріють крокувати в такт.

Політ...я відчуваю голос вітру...
До мене він гукнув, і я почув.
Я памятаю, як блукав по світу
Шукавши мрії, істину збагнув...

Я відчуваю, ти мене читаєш,
Як книгу, що покрита полотном,
Останнього романтика ти знаєш,
Він хоче бути радості теплом…

Його душа це крига океану,
Самотній, ледве впевнений в собі,
Але забутий в путь біжить незнану,
Помре під вечір.. Не віддав тобі:

Свого тепла, натхнення і кохання
І радості бездарної душі,
Музики ночі заберуть бажання,
Прожити вічним вітром у тобі…

Акорди тиші – сонячні гітари,
Нагадують промінчика вірші,
Шкода мої вуста не заспівали,
Тобі любові місяця пісні…

Тобі ніколи сонце не розкажу,
Про те, що так потрібна ти мені
Мій милий друг, тебе я пригадаю,
Як вільну пташку, що живе в вірші…

Пусті кімнати – білі коридори,
Загублений між стінами життя,
Усе було начхавши на закони,
Усе пройшло давно вже не моя…

Одразу в голові цей страх кохати,
В частині серця лід – серцебиття,
Знаходжуся у темряві палати,
Дива я ділю на моменти два…

Мій перший спогад про забутий танець,
До губ твоїх – півкроку до лиця
Твоя спина, мій перший – другий палець,
І вже рука у поясі тепла…

Мій другий спогад про холодне серце,
Тобі я віддаю вогонь тепла,
Тримай його, як неба жовте сонце,
З тобою буде краще.. Рух крила

Я підіймусь у піднебесся ночі,
Мене забудуть друзі і сім’я.
Щасливий, бо щасливі твої очі…
Самотній ангел завтра буду я…

Я пишу Брєд,пишу Брєд,Брєд Пітт,
дивилась фільм Містер і Місіс Смітт.
Містер Смітт любив кота,
Місіс Смітт любила пса.
Потім кіт і пес погризлись...
Кіт любив світ,а пес любив газ,
Коли ті обєднались то став Світовий Газ.
Газ став витікати,озон забрудняти.
Звичайно ж вірш "веселий" ви щойно прочитали,
та хіба ж ви мені хтось допомагали?

Море танцює танго -
ніжне і пристрасно-мрійне,
як поцілунок нежданий,
наче обійми повільні.

Каже, що справді любить,
щире, п'янке, спонтанне...
Море і риба -Люба
нині танцюють танго...

Дов'язує вузлик знеможена Доля
На нитці Усесвіту, битого ерами;
Чоло от-от лусне од ярого болю,
Подибає туга зів'ялими нервами.

Лунає зітхання фатального хору,
Яке озивається різними мовами.
Скривилася Тиша, убога і хвора;
Убралася Доля у лихо гаптоване.

Надходять у місто адепти омани,
А ще ідіоти і смертепоклонники.
Ідуть голомозі пророки конання,
Шукаючи схованки…

*

Земля убивається в кожну епоху,
Вона упивається дурістю сивою.
Бо легше молитися хирому богу!
І лаяти Бога живого та сильного.

І ось дожилися: людина не варта
Усього, що досі наївно намріяла.
Затруєна совість присуджує страту?
Нас доля не нищить, а нищимо ми її.

2011

Колись я був зеленим, гордим і дурним,
Й своїм теплом не хтів ділитися ні з ким.
Але з тих пір води багацько утекло,
Я став один, зовсім один, і кінчилось тепло.

Гвалт! Потрапив я в життя капкан,
Допомоги я прошу, бо вмру від ран,
Гвалт!- Я вже тепер не на коні,
Поможіть хтось мені...


Моє життя пішло не так, кураж мій щез,
І мов туман розтанув до життя мій інтерес.
Та знову в руки я беру старе весло
Щоби вернути все назад, щоб стало, як було!

Гвалт! Потрапив я в життя капкан,
Поможіть, товариші, бо вмру від ран,
Гвалт!- Я зовсім був тоді баран,
І лиш тепер це зрозумів...

Хто ж знав, що дострибаюся?
Високі цілі ставила.
Мій рід пішов від Каїна,
а я любила Авеля.

Кохання не зрікаюся,
у долі - власні правила:
співіснувати з Каїном
і сумувать за Авелем.

До болю призвичаїлась.
Крапки над "і" розставила.
Господь пробачив Каїна,
а я прощаю Авеля.

2003

Спинився серпень зрання на стерні,
востаннє роззираючись довкола.
Чомусь нестерпно так болить мені
оте прощання. І пташині кола
понад ріллею, лугом і селом,
і понад річки ниткою живою.
Ще мить - і щезне літо під крилом,
осиротіє небо наді мною...

2008

Як легко перекреслювати те,
чому не надаємо зовсім значення.
Байдужість і без кореня росте,
якщо правий -
то не проси пробачення.

І не принижуйся,
єдиний мій,
за те, чому ніколи вже не статися.
Лиш переживши крах великих мрій,
відучишся за мізер торгуватися.

2007

ДОЗВОЛЬ
Дозволь собі дивитися на небо,
По луговій котитися траві,
Щоб примітивна і слизька амеба
Не заглушила паростки живі.

Дозволь собі сміятись, коли смішно,
Мугикати улюблений мотив
І просто з гілки їсти стиглі вишні.
Чи йти, коли ніхто ще не ходив

По лиш недавно встеленому снігу.
Розмови пізні і сльозу дозволь.
Або перегорнуть знайому книгу,
Або у морі різних парасоль
Знайти веселку.
Або мандрувати.
Без віз і турів – пішки, з рюкзаком,
Щоб кожен раз для себе відкривати,
Як смачно з'їсти хліба з молоком,

Яка приємна може бути втома,
Які гостинні люди на землі,
Як добре повертатися додому
Або почути дихання ріллі.

Дозволь цукерки, гойдалку і сани,
Горнятко кави, стильний записник.
Старим ти доти у житті не станеш,
Допоки смак до справжнього не зник.

Хоч раз один не обійди калюжу,
Хоч раз на сонці плями не шукай.
Хай все це стане необхідним дуже:
Твори життя! На вік не нарікай.

Дозволь собі цю розкіш. Це ж неважко.
Засяють очі, зміниться хода.
І замість каменя у грудях пташка
Оселиться, смілива й молода.
2010

Багато їх - нікчемних, та на тронах -
Було і буде - не перелічить.
У кров'ю заплямованих коронах.
Історія їх, наче, і не вчить.

Ламають долі, топчуть сподівання.
Їм можна все, бо світ - лише для них.
У себе вдома, наче у вигнанні,
Ти у кутку, приручений, притих.

Встань! Підведись! Бо ти не слабший в силі,
Якщо в гріха болоті не загруз.
Ти - переможець! В тебе вільні крила.
Хоча, часами, може, й боягуз.

Прокинься! Йди! Хай Бог допомагає.
Усе змінити можеш саме ти.
Цей світ тому над ранок оживає,
Що маєш ти у ньому зацвісти!
2010

* * *

Не дивись на той шлях –
Він давно вже не твій.
Він тікає від тебе
нестримно,

Він проліг через нас,
Наслідив, як-но зміг,
Й залишив позадý
безупинно...

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1991 р.

БАТЬКОВІ

Тебе вже сивина торкнулась…
Незвично так.
Не по тобí,
Вона прийшлася по весні.

Не по твої́х очах-черешнях,
Душі козацької, добра,
Таланту твого молодого,
Твоє́го співу солов’я.

Сивина-сивина оповила тебе…
Так підступно, як старість з роками.
І у тyзі частіш застаю тебе вже,
За сумними здебільшого думо-піснями.

Сивина, сивина…
Мов цигарка – життя.
Непомітно зникa, як минає зоріння.
Молода-молода твоя щедра душа.
Сивина – це батькiвське твоє освятіння.

Павло Гай-Нижник
29 травня 1990 р.

СМАК СВОБОДИ

Пізнав я рано смак свободи
І, ма́буть, в цім моя біда,
Бо маю крила я здорові,
А прóстору для них нема.

Павло Гай-Нижник
17 червня 1990 р.

Я ВЕСЬ - ЯК ГАЙ ТОЙ ПО ВЕСНІ

Я весь – як гай той по весні:
Багатобарвний, кароокий.
В душі шумить, в серці – бурлить,
У думах – тихий і глибокий.

Я всім корінням в Україні,
Міцною силою в землі.
До Бога прагну досягти,
Чоло схилити перед Ним.

Бажаю ще усю роди́ну,
Усю квітучу Україну
В себе вселити, об’єднати
В однім гаю, в єдиній хаті,

Посеред злагоди й добра
Під дивний щебет солов’я.
Усе це – гай,
Усе це – Я.

Неначе сповнена душа,
Що край коханий оповила.
У ній така шалена сила,
Що ще не відала Земля.

Я гай співучий, просторо́вий, –
Квітучий, запaшни́й, здоровий,
Такий кохаючий та ніжний,
Такий збентежений і різний.

Павло Гай-Нижник
24 травня 1990 р.

ЧИ В НАШІЙ ХАТІ - НАША ВОЛЯ?

Ген, сонце сходить в синє небо
Над позолотою ланів,
І сурма втóрить: браття, треба
В нас відродити велетнів!

Бо й Пушкін, той “великорос”,
Що за царевим за наказом
Наш рід в “Полтавє” хтів осмíять,
Себе малим відчув одразу,
Коли у нaклеп став він втíлять
Слова гетьмáнові – накази:

“Давно без батькової слави
Ми, як воли, в ярмі жили́,
У підданстві або Варшави,
Або великої Москви.
Возиться годі з москалями,
Укрáйні царством буть пора!
Москаль жахнеться перед нами”.

Чи то, як навіть у Росії,
Її ж то вірного синá,
Наш славний, часом, дух пройняв,
То ми, від Бога українці,
Будeмо кланятись, мов вівці?
Не вірю! Мовим своє “Я”!
Нам сил додасть наша земля.

І більш не вимовить Москви́ні,
Що мій народ не мав горди́ні,
“Что он нє вєдаєт святині,
Что он нє знаєт благостині,
Что он нє любіт нєчєго,
Что кровь готов он літь, как воду,
Что прєзіраєт он свободу,
Что нєт отчизни для нєго”.

А ми ще змалку цю “Полтаву”
Вивчали й сорому не мали,
І плюнуть в очі москалю
Ніхто не міг.
Всі щось чекали
І бруд на себе виливали.

Коли ж всміхнулась доля раз,
Чи варто гаяти нам час?
Не краще ль нам оту “Полтаву”
Переписати на свій лад
І втрачену під нею славу
Вітчизні повернуть назад.

Пора, брати! Покажем нині,
Що є у душах в нас святині!
Благославить нас мати й доля
Бо в нашій хаті – наша воля!

Павло Гай-Нижник
24 вересня 1990 р.

* * *

Чи вийдуть Люди з нас, чи ні?
Чи будуть душі наші чисті?
Чи стануть за дідів сини,
Щоб згинуть разом за Вітчизну?

Чи ще достане на мій вік
Узріти диво-пожари́ще,
Як кров вирує та бурлить,
Зусюди люди трутнів тиснуть.

Чи буде прагнення в народі
Утратити в скупім житті
Усе, що є, за подих волі,
Крім української землі.

Чи на очах моїх постане:
Коли розкормлена “свиня”
У юшці врешті забагряне,
Злeтить із неї голова.

Скажи, Провидець, чи настане,
Прийдe коли нова доба,
Й жебрацький дух наш Край зміняє
На Дух незламця-бунтаря?

Павло Гай-Нижник
20 травня 1990 р.

Нема на мрії заборон,
Отут - є демократія! -
Відпочиває Вашингтон.
Нема на мрії заборон,
В еліті ними самогон,
Де і коньячна братія .
Нема на мрії заборон,
Отут - є демократія!

ABaAabAB

13.08.11.

Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

 
історія безрадної скорботи
із горсткою висохлих лісових квітів
сновидою в персиковому світлі
чаклунських видив королівства свободи
 
з музейних уламків дзвінкої фієсти
легенько гарчить здичавілий резус
ввижається Ернст-Теодор-Амадеус
у півмасці medico della peste
 
гаптовані анемонами тіні
скрадаються слідом свічадної втоми
скляні богомоли чи скорпіони
жевріють у магічнім бурштинні
 
на ілюзіоні камей & манер
під врочисті химери братів Montgolfier
 
 
 
 -/[~
 
 
за вікном порожньої штуби
наверху незнаної вежі
обертаються зоряні згуби
в синьотьмяній шовковій одежі
 
я витратив пристрасну вічність
щоб відчути найлегший дотик
твій, одлунно осяяна ніжність
крок за кроком немов рік за роком
 
звично лічить краплі клепсидра
десь над містом гуляє вітер
Афродіта, етерна Ісида
 
перевернуте
полум’я
літер
 
 
 
 
 Scherzo
 
Непробачений & безкарний
вітер вештається над світом
обжинає та сіє карми
 
у чиїх обіймах невірних
на вчорашньому карнавалі
неодмінні бейсбольні біти
 
інваліди чи неофіти
у чиїх тепер сновидіннях
прозаїчно тісних кав’ярнях
 
тихий цвинтар розцвів граками
хижий подих буяє містом
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

* * *

Ми так далекі нині, а ще вчора
Нас нічка пе́стила і задивлялась в очі
Твої́ і мо́ї - карі і пророчі,
Що про любов шептали... І Аврора
З небес спускалася
У наші груди й руки,
В траві встелялася
І дарувала муки...

Солодкі му́ки й клекотіння плоті,
Коли уся ти в п'янім заколотті
В мені стогнала, дихала, вмоляла,
Обличчя ніжила і ласками вкривала.
Нам янголи свічки́ тримали в ви́сі,
Щоб бачили в шаленстві ми красу,
Нам зорі падали на щастя в заколиссі,
Як з романтичного мальованого сну.

А я терзав мов сукню твоє тіло,
Цілунком обіймав тремтячу наготу́,
І все, здавалось, ніби-то зомліло
В ніч загадкову - грішну і святу.
Калина наша одинока в полі
І досі ту́жить по твої́х очах.
А я?... Що я... Я дорікаю долі,
Що все розвіяла, крім спраги на устах.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

Тепер я знаю... правда - змінна.
Найнестійкіша з величин.
Знайдуться тисячі причин,
Щоби часткова й половинна.

Ти знав давно... що правда - привид.
Від слів та почуттів змарніла.
Себе вже майже загубила...
(Єдине точно: правда - диво...
Хоча непевна і мінлива)

І нетривка, й не бездоганна...
Нова щомиті, як вода.
Усе залежить від кута.
Виходить... правда - це омана?..

Мій... (чи чужий вже?) правда - плинна.
Вона - брехня наполовину...

12.08.2011

* * *

В свічка́х бузко́вих цю літне́ву ніч
Зігрій тепло́м розкоханим, тендітним.
Навчи мене, коли ми віч-на-віч,
Пала́ти знов і знов чуттям горіти.

Укрий серпанком нас, як втомлених птахі́в,
Що свій збентежений політ у рай зкінчили́.
Верни мене у диво почуттів,
У ніжну вто́му, сповненую сили.

Заваб, влілей і націлуй мені
Знов те, що інша в глибині згубила,
Щоб я згадав про ласки чарівні́,
Щоб донжуанство з серця відступило.

І ось серпанок... Ти гориш, я - тлію,
Так і не змігши упірнуть в святе,
Мабу́ть тому, що більше вже не вірю
У те, що бу́зок в літню ніч цвіте.

Павло Гай-Нижник
9 серпня 1991 р.

Маленькі ніжки, розмір двадцять два,
Пухкенькі пальці обнімають цицю.
Якби я знала, що синочку сниться,
Його сльозинки випила б до дна.

Біленькі вії грають у танку,
Як два метелики вагаються злітати.
Над синіми озерцями,як в тата,
Щоб вирости у чисту синь-ріку.


12.08.11

У загравах, осінніх загравах,
Де шипшина у бубони б'є,
На високих мажорних октавах
Народила я щастя своє.

У димах листя жовтого глянцю,
Сад стояв у предтиші твоїй.
Я повірю тобі, як посланцю,
Що приніс добру звістку в житті.

Все змінилось: вчорашні турботи,
Всі печалі,і смутки, й жалі.
Стали вмить, як старі анекдоти -
Недоречні і в серці малі.

Перші справи: "Не турбує животик?",
"знову зубчик ниє - росте!"
"хто тут плаче?" - спати наш котик
колисанками тишу пряде...

Лине час...Лине час...Швидко лине!
Ще не раз вечір зоряний снивсь,
Як у мене на грудях, мій сину,
Вперше в світі на мене дививсь.

Твоє тихе, солодке сопіння...
І молитва із маминих уст.
Знаю, діти - це Божі творіння,
Я за них всіх на світі молюсь!

* * *

Вставай, знівечений нарід!
Каліки, й ви піднoсьтесь вгору!
Усі, хто дýшею поник
Відкиньте відчай, знищіть втому!
Сліпі – прозрійте!
Мерлі – встаньте!
Напружте вже охлялий м’яз!
Руйнуйте мури і до волі,
Стеліть до волі собі шлях!

Хай хтось заграє на бандурі,
Щоб веселіш булo іти.
Хай сили вистачить і віри
На шлях, Гoсподь що освятив.
І ми, голодні та обдерті,
Ся вклонимо в його теплі
Лише Вітчизні напівмертвій
І більш нікому на Землі.

Не бійся вмерти!
Ти – безсмертний!
Колись вже вбитий був Христос.
Та Він не зник, вознісся врешті
Як Переможець і як Бог.
Згадай Його, і при́йде сила!
Вставай і знай лише одно:
“Воскрес Христос,
Воскресне й Україна!”
Хоч як би там воно булó.

Павло Гай-Нижник
8 травня 1990 р.

На зорі юнацтва
Полюбив і покохав
Через кладку до дівчини,
Я дорогу протоптав.

Музики грали у неділю
У танок її повів,
Якби крила тоді мав,
То у небо би злетів.

Пронеслись роки вітрами,
Доля нас розлучила,
і любов, кохання наше
немов чорт узяв на вила

ти прости моя голубко,
що так рано злетів в світ.
Тій зореві поцелуї
вони для мене ясен-цвіт.

Пальцями, устами і диханням
Обласкаю, зацілую, розбуджу.
Соромливості твоєї покаяння
Подолаю збуджено межу.
Увійду, спинюся, обернуся
І слідів назад обох не віднайду…
Лиш дружини в спину сотий стусень
Поміж нас посіє ворожду.
12.08.11.