Я дякую тобі і проклинаю
За те, що так бездумно мене вчив,
За те, що прямо в пекло прямо з раю,
Так, прямо в морок з-під покрову див
Завів мене й, не озирнувшися, лишив!

Ти, як прийшов, так і пішов в нікуди.
Ти зникнув, як зникають всі дива.
Ти виділив з людей - і кинув в люди,
Зробив безсмертною - а зараз знов жива.

Я дякую тобі і проклинаю.
Я силою думок в тобі згораю.
Я мерзну під гнилим покровом див.
Я рада,що знайшов,
Сумна, бо залишив.

Густою глиною гарненько,
Гіллям гаптуючи гнучким,
Готує гайворон гніздечко -
Гуркоче гаєм гомінким.

Грайливо гралася годину,
Гойдала глід, густі гілки,
Гляділа галка горобину -
Гарячий гамір говіркий.

Гостинно, гоже говорила,
Гаями голосно гуде.
«Господа гарна - голосила, -
Гроза гуркочучи гряде»

Гойдає гірко головою,
Гарцює гостя, гомонить.
«Ген-ген городина горою,
Горіхи» - глянувши, гнітить.

Голодний гайворон губився:
«Гайнути! - гадка головна, -
Горілиць гронами грястиця,
Гляди, грабіжниця гнізда».

«Гримить гроза – гасати годі -
Господар гості, - городи
Гіллям галявини господу -
Готуй гніздечко, грій, гляди».

11.04.2011 (в ред. 10.04.2013)

Розсипана зірка стліває в твоїх очах,
І вії ховають огнисте бажання плоті.
В струну натяглась, нерухомо горить свіча,
То кинеться геть в обійми чорної ночі.

І спалює Землю зловісний танець Вогню,
І в чреві своїм поглинає Земля шаленство.
Той перший, що пав і душу віддав свою,
Яку відчував огиду, яке блаженство!

Зречись і не віруй, – в цій казці блукає зле,
Лиш попіл від неї на скроні лягає тихо.
І хто його зна, де небесне, а де земне,
Розсипана зірка – це радість чи знову лихо.

Дівчинка маленька
гралася, саменька.
Молодець! Не плаче -
все стриба та скаче.
Незалежна. От.
Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

Скок вперед, ліворуч...
І нікого поруч.
Двір. Під'їзд. Адреса:
скок до "Мерседеса"!
Прямо на капот.
Ві-у! Ві-у! Ві-у!

Власник - до балкону!
- Ой, когось як трону!!!
У трусах та майці
(аж зросли китайці)
дивиться униз...
Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

- Тату, ти так вчасно!
Як у жмурки... Класно...
Можна ще погратись?
Цур - тобі ховатись...
Тільки не барись!
Ві-у! Ві-у! Ві-у!

14.04.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Не бачу… Не чую… Не знаю…
Не прагну нічого тепер…
Не хочу гарячого чаю…
Не вірю, що спокій помер.

Не йду до задуманих звершень.
Не стану народним взірцем.
Не буду на тлі перевершень.
Не вийду на рівень з Творцем.
- - -
Я мрією стану, хіба що,
Для тебе, для інших, для всіх!
Я виживу. Житиму. Так що…
Будь-ласка, не бійтесь… Беріть!

Не клич мене в музеї й галереї,
Допоки не надивлюся
На це ось єрусалимське небо.
Там же такі з’являються шедеври,
Що копіями земні творіння видаються.
Поглянь: он посеред дня у лазуровій далі
Дванадцять янголів із сурмами
Неспішно пролітають
І так же дивовижно грають
Воістину небесний Моцарта «Дивертисмент».
Тож поки не надивлюся,
Не вслухаюсь,
Не розчинюся
В Богом данім диві,
В музеї й галереї ти мене не клич.

Был человек мечтою болен,
Что в небеса его звала.
Он смело прыгал с колоколен,
Не разгадав закон крыла.
За дерзость
Бит земною твердью.
Ломались крылья. И века,
Через страдания и смерти,
Он поднимался в облака.
Борьба не терпит снисхожденья,
Терзает мудрых,
Сильных бьёт.
Но тем, кто встал после паденья,
Она даёт «добро»
На взлёт.

19 квітня в Львівській Спілці письменників (вул.Крушельницької,17) відбудеться презентація моєї другої збірки пародій "Чавунні канделябри". Початок о 17-00. Щиро радий усім, кому до вподоби пародійне слово.
З повагою...

і весна, і недужевесна, якщо чесно,
ніби нам - недовірливим дітям зими -
хтось дарує снаги ще побути тверезим,
не ходити по склу навмання. і ми
ще не "ми", але вже рознесли по октавах
ці пожовклі фантазми колишніх табу
прокидатися разом. невинна вистава
із загрозою на боротьбу..!
і кортить, вже нестерпно кортить, якщо правда,
обітнути всі складочки цьої завіси
і занадтовесною наповнити прану,
і занадтовесну переповнити киснем,
і збирати каміння, і зводити башту
нічиїх-тількинаших умисних абсурдів,
і чекати на диво, чекати і баста!,
і з тиші в'язати сутри.

радіація твого голосу
розтрощила мої атоми...
я шукаю собі обриси,
опиняюся за ґратами
опівнічного самозречення
і примушуюся дихати.
я вважала безпечним
напіврозпад на крихти
десь на кінчику хвилі
твого п'яного співу
в мене виросли крила
і загоїлись стигми.
розбуди мене завтра
і навроч мені хисту
із нещадного "вчора"
виплисти...

.
а руки у тебе - скальпелі:
зпестив мене до коми.
я протікаю краплями
(крапати - так знайомо!),

гнівно-червоним змочую
кожен дотичний клаптик:
випатрану і змовчену
зпести
мене
до
крапки
.

зпести ж мене до крапки!

Свеча. Окно. Темно. Звезда.
Стихи. Любовь. Тетрадь. Одна.
Сожги. Печаль. Допей. До дна.
Гитара. Музыка. Струна.

Забудь. Прости. Не вспоминай.
Оставь. Осадок. Горький. Чай.
И только. Мне. Не обещай.
Когда-нибудь. Сказать. Прощай.

Вернись. Прошу. Поговорим.
Давно. Темно. Огонь. Любви.
Тебя. Уже. Не. Отпущу.
Закрой. Окно. Гаси. Свечу.

ножами виріжу твоє ім’я на скелі,
сумне обличчя виліплю з піску -
і, мов пісок, закоханий в пустелю,
люби мене - гарячу і крихку.

нехай відбудуться: казково і відразу
усі дівочі мрії навесні -
створи в мені прекрасну цю оазу,
поглянь у очі - чисті і ясні!

сльозами вимолю заступництва для тебе,
дороги дві зійдуться у одну:
благословить любов Високе Небо -
єдину сталість - вічну, неземну.

Заварюєш каву, міцну і гірку із запахом впертого диму,
Нічна прохолода вдирається злодієм в твоє вікно
Розкурюєш БОНД, нова пачка і нова жарина
Прокручуєш плівку старого кіно.

Не спиться вже вкотре під небом гарячого літа
Самотність як пустка – горище захламлене совістю
З жалем усвідомлюєш, все вже було, а тепер – знову пізно
Снувати романи, шукати героїв для повістей.

Вдивляєшся в стіни - німі і байдужі барєри,
Цеглини, жельбет – так ховають колишніх людей…
Вже досить іронії, кидаєш стомлено кпини
Як реп’яхи, кольки до самої тверді костей.

Самотність як пустка – ковтаєш вчорашні захоплення
Вони ще пульсують словами, розмішуй їх кавою,
Такі недоречні, смішні і невдало так схоплені
За свої маленькі отруйні невидимі жала.

Вимкнуте світло – міняються кадри і звуки
Події бурхливі і сльози – на те й мелодрами,
Закутуєш в плед похололі від ночі ще руки,
Безпомічні свідки твоєї безглуздої драми.

Холод. У душах крига.
Весни згубились в дорозі.
Люд від зими не оклигав,
Хоч закипає розум.

В серці живе зневіра,
День не несе надії,
Душі навколо сірі,
Втомлені від бездії.

Совість людська хвора,
Все, що святе, продали.
Те, що було потворне,
Вищу ціну дістало.

Те, що горіло в грудях,
Нині лише тліє.
Слово несе облуду
І покривається цвіллю.

Довго травили волю,
Доки її не стало.
Пишуть за нас ролі,
Потім ведуть на поталу.

Хто нам цю кривду робить?
Док нам терпцю стане?
Ми не в смугастих робах
І не усі безталанні!

Хай собі "світу сильні"
Граються в чорні ради.
Ми не раби - вільні
Жити себе заради!

Грози шматують небо,
Наче для нас розплата...
Час починати з себе
Світ цей на краще міняти!
13.04.2011р.

Да брось ты, ей-богу, печалиться,
Над тяжкой судьбой горевать.
Наш плот уже скоро причалится,
А жизни второй не бывать.
Что бродишь дремучею чащею
У мыслей тревожных в плену?
Ты камни, на сердце лежащие,
В речную забрось глубину.
Любуйся лесными опушками,
Где ждут нас с тобою грибы,
И всё, что природой отпущено,
Прими, как подарок судьбы.
Глотками пей воздух живительный,
Смотри на простор голубой.
Страшнее того, что мы видели,
Нам вряд ли увидеть с тобой.
Грохочет гроза над черешнями
И молнии рвут темноту,
Но солнце восходит по прежнему
И мы всё плывём на плоту.
А берег нас манит заливами,
Картошкой, печёной в золе.
Ну разве нельзя быть счастливыми
На этой прекрасной земле?
Не надо ни дома, ни терема,
Была бы вода… И трава…
Не всё в нашей жизни потеряно,
Коль в сердце надежда жива.
И стоит ли, право, печалиться
Под тяжестью жизненных драм,
Коль звёзды над нами качаются
И солнце встаёт по утрам.

затихлі струни не торкну
до серця їх притисну
забудуся і знову зблисну
коли зачую музику Глибин
*

** За картиною Івана Марчука "Затихлі струни"

Звучить благородно – священна війна
Але ж насправді – звичайна різня
Кров знедолених і гроші багатих,
Та багатим в бою не вмирати!
Смерть їх шукає не на полі бою
А в шикарних, вульгарних покоях
Бігти як собаки лиш можуть вони
Адже бояться руки із пітьми
Яка непомітно ляже на шию
Так як змія її оповиє
І мужньо здавить мязи свої.
Їм не потрібні сльози твої.
Адже гроші – одна причина війни
Від істини-то нікуди йти
Дурень хоче бути дуже багатим,
Щоб гордим імператором стати.
Мудрий спокою та достатку хоче
Він кров невинного не проточить
Та нападати ніколи не буде
Але захистити землю свою не забуде.
лютий, 2011 рік

не треба знущання - спинися, прошу:
не муч мене більше, благаю...
нема ні кінця, ані краю
пекучому цьому дощу.

і знову ці стіни, холодні, мов лід, -
я вивчила кожну щербину -
вертає мене без упину
сюди невідомості слід.

над містом вечірнім клубочить імла -
така ж непроглядна, як вчора...
скажи мені: може я, хвора,
ніколи ще тут не була?

Що таке кохання?
Може людське насміхання?
Це тягар важкий,
Впасти може й сильний.

Світ страшний за вікном,
Може вбити й поглядом.
Легко загубитися,
Важко розібратися.

Кохання мав,
Його тримав,
Але гру із життям
Несправедливо програв.

Життя здається безнадійним,
І дуже сумним,
Але не всі в силі прийняти,
І з посмішкою пригадати.
13.04.11

Обложив тебе, але не встояв,
Спаленів від сорому, притих
І подумав, що простягну ноги:
Мій найбільший ворог - це язик.

Ти палаєш, як гаряча пічка,
Жар від тебе - аж на кілометр.
Я горю, неначе з воску свічка,
І знімаю - шапку, шубу, светр…


13.04.2011

У гілках берізки
хмарка заблукала.
Та крилаті вітри
її відшукали.
А береза ніжно
бранку не пускала,
лагідно горнулася
в біле покривало.
Хмарка посміхалася,
сонечком жевріла:
видко заблукала,
бо берізка мила.

І яка тут до біса наука,
Коли пристрасті рвуть на частини,
Гордо йдеш, розіправивши спину,
Мов модель. Як гаряча самбука,
Доторкни – запалаєш, вустами
Обпечеш ненароком сміливця,
Ти тигриця, голубка і панна
І тобі уже трохи за тридцять.
Не чекаєш, береш, те що варте
Хоч на трохи уваги – й поготів.
Завмираєш на хвилю на ноті
Насолоди. Чуттів насолоди.
Перевернеш весь світ задля Нього,
Він – напевно, блукає в дорозі,
І твої вже втомилися ноги…
Не готова сказать собі «досить».
Все в балансі – активи-пасиви,
Рівновагу шукаєш в коханні,
Гордо йдеш, розіправивши спину,
Не збираєшся тиснути гальма.
І яка тут до біса наука?!
А статті наукові – омана.
Ти – тигриця, голубка і панна.
Час настане. Кохання – в програмі.

Покотилась сльоза
одинокими колами суму:
мов нулі на воді
розійшлися вчорашні надії.
І так само пливуть
і розходяться тихо, бездумно
ці роки молоді,
повернути які не зумію.

Покотилась сльоза,
пропікаючи дивну дорогу.
Ця непрохана сіль
роз’їдає окрилені стани.
І так само зведе
нанівець, не залишить нічого
калібрований біль,
що у серці навіки зостане.

Покотилась сльоза
і упала зорею між вірші...
Досконалості рим
не дістатись за браком таланту -
і так само мені
недосяжні можливості інших:
приховає мій грим
цю гірку незворушну константу.

Калина, калина,
Ти, як малина,
Ти, як світло
В сонячне літо

Калино, калино,
Маєш намисто.
Намисто гарненьке,
Як яблучка – кругленьке.

Намисто чудове,
Яскраво-червоне.
Кущ ти природний
Символ народний!

Калина, калина,
Ти, як шипшина,
Кетяги маєш,
Чаєм напоїш.

Калина, калина,
Ти, як дівчина,
Стоїш при стежині,
На радість у чужині.
2011

Чомусь все відцвіло,
Згубило вже свої останні барви…
Весни неначе й не було,
Неначе Все було намарно!

Немов даремно сутінки співали,
І без мети в них шелестіли квіти…
І нам цього сьогодні вже замало,
Бо ми змінилися, - ми вже не діти…

Наївно так ми в літо крокували,
Немов не було ні невинності, ані весни…
Комусь ми ще щось обіцяли,
Чогось СВЯТОГО ще хотіли ми!

Але це все забулося… спинилось,
Завмерло в безколірному бутті…
Йому ми все таки скорились,
Хоча й сьогодні ми ще не чужі!...
2009 р.

"Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку!
Зимували, не співали –
Весни дожидали..."
країнська народна пісня


Що за голосок в Іванка!..
Тільки-но з’явивсь на ганку,
Простягнув руки до сонця,
Як до кожного віконця
Прикипіли безштаньки,
І дівчата, й парубки.
Відгукнулися здалека
Льотом стомлені лелеки.
А лошата і телята
По дворах давай гасати.
Пробують на міцність роги
Козенята тонконогі.
Півень із гори компосту
Курочок скликає в гості.
Гуси жалібно гелгочуть –
На ставок рушати хочуть.
Потягнувсь ліниво кіт,
Ласо позира на пліт.
Там, де птаство спозаранку
Додає снаги Іванку.
А земля довкруж парує.
Комашня свій шлях торує.
І старі уже потроху
Забувають свої «охи»,
Повиходили із хат,
Щоб вкотре весну вітать.

і думати лячно - які ж ми малі...
побудь мені знову найпершим
кохай мене сильно, до стертих колін,
співай мені верше мій верше

у сірому світі, у цій метушні
живемо, неначе у диві
і плакати легко - які ж ми дурні,
точніше - які ж ми щасливі!

Домівкою пахнуть антонівські яблука,
гукають у юність - до саду й ріки.
Припрошують спогадом: десь там і я блукав,
приносив плоди тобі, наче зірки.

І ти в пелені їх тримала розгублено,
і щось говорила мені невпопад.
Усе те минулось...
Лиш ти - не розлюблена,
хоч наші листи й розгубив листопад.

Рясних сподівань паперові кораблики
навіки, здається, кудись попливли.
Мені ж досі пахнуть антонівські яблука
вустами твоїми з тих літ, де були...

вареник вариться
варениця вештається
вкотре втіха втихла
високості вискалили вогкі вени
випити вина
вдосталь вдалося
вік відчувати вірити відати
ворушити верлібри воскреслі
впевнено відповідати
вишукано воркотіти
відкрий вікно весно
важкість вкотре вигинає вістря
волочить веретено втілень

Ты в заботах, как дождь неизбежных.
И грустить не ко времени – та же тоска.
Боже, как ненавистна эта рука,
Необходима как! В прикосновениях нежных.

Где-то в пустыне, прожжённой солнцем,
Между барханов, кактусов и миражей
Бродит дух конкистадора, обходящий колодцы,
Убиенный, избавившийся от пажей.

Да и нужны ли тени тому, кто львам
Прикрывал пасти белой панамой?
Может, самому превратиться в тень – галерный хлам,
Утонув здесь, в горячей ванне.

Ты не знаешь. И это печально.
Труден путь улетевшего в ночь мотылька.
И сжимается чья-то рука
То ли в ненависти, то ли случайно.

Байдуже. Час зупинився - за мить
вибухне бомба, ота, що під серцем.
Байдуже! Зліва уже не болить.
Ти не сумуй. А тим паче - не сердься.

Радість. Надія. Самотність. Обман. -
все пережито. Нічого не буде.
Щира наївність дитячих оман
виросла (майже) і вийшла між люди.

Швидкість... прискорені будні мої.
В темне безсоння фарбовані ночі.
Рівно о сьомій помруть ліхтарі -
кожна хвилина знайомо-пророча...

...мріяла: в душу мені зазирни -
очі б зустріла, в які закохалась...
В майже п’ятнадцять ми віримо в сни.
Байдуже. Вибух. Я жити зосталась.

Сильною – у любові.
Ніжною – там де сила.
Я тебе пригорнула.
Я тебе відпустила.

Мудрою – у розлуках.
Де - на межі, вирує.
Я тебе не згадаю
Навіть про себе всує.

Грішною – у святому.
Чистою – там, де грішно.
Я тебе не покличу,
Рідний ти мій, ніжний.

Вічною – в тимчасовім.
Миттю у тім, що вічне.
Стрілися – і – по тому…
Дорого моя зустрічна.
7.11.09.

Неначе вигоріла земля –
Стеблини жодної.
Неначе вітер по ній гуляв –
Аж до безодні, і -
Усе лишилося нічиїм.
Замкнулось коло. Я
Тримаюсь, ніби столітній дім
Опісля полум’я.

На скирту – іскрами – слова –
Фатальні розсипи.
І те, що все іще жива –
Спасибі, Господи!
І те, що все ще хочу йти –
Зберуся з силами…
Лікую рани, і сліди
Мащу білилами…

Усе мине. І буде cин
Казати: «В кого ти
ОТАК?!..»
Насіється полин
Гіркий, як спогади…
24.10.09.

Відрубав серпанок сивий
Чорній дівчині косу,
Розкуйовдив сонця гриву –
Дня квітневого красу.

Млу пакують сонні доли
У сумне єство своє,
За лотоком чують бджоли,
Як гай запах цвіту ллє.

Хмаровиння зрідка сіє
Щиру жменю білих круп,
Чорноземлі повні мрії
Відростити зелен чуб.

Натирає в глянс об вітер
Золотого боку дзвін,
Воскресінням Бога світлим
Світ підійметься з колін.

12.04.11.

А от і жовтень –
Розсипав листя,
Розсипав зорі,
Розсипав вірші.
Іду – збираю:
Кому – гербарій,
Кому – намисто,
Кому – сонети.
І ти – зі мною,
Мені шепочеш,
Що треба краще,
Що треба – більше.
Такі осінні
У тебе очі,
Твоє волосся,
І навіть светр.

Як ліс цей вижух!
Як златом взявся!
У півтонах все,
Все на півслові…
Дерева, трави,
Опале листя
Туманом білим
Із небом злиті.
Все літо – в соснах,
Все літо – в травах,
В твоїх долонях,
В очах медових.
Час обтікає.
Світанок диха.
І на якому
Ми зараз світі?

Я до тебе озвусь джерельцем навесні,
ти мене віднайдеш у кленовім листі,
у долоні впаду зорепадом нічним,
і проміннями сонця осяю твій дім.

Ти мене пригадаєш у краплях дощу,
я тобі принесу світанкову росу,
візерунком змалюю любов на вікні,
і в пташиних піснях пригадаюсь тобі...

…Ти надзвичайно лагідна і ніжна,
мені з тобою хороше безмеж,
а квітень-місяць, нібито сподвижник
дарує щастя і потрійний фреш

…з повітря й сонця, з лагідного вітру,
який торкає скроні і літа…
Моя весна, мов прикінцеві титри,
ще за якими мариться мета…

Люблю, ненавиджу, страждаю разом,
І разом із дощем гублю сльозу…
Яка краса! Яка щаслива казка!
Я нею ще живу в таку грозу…

« –…Ти надзвичайно лагідна і ніжна. –
Мені прошепотіли небеса. –
Хай береже тебе Господь і ближній…»
Скажу в одвіт: – Хай береже краса…

По вінця сльозами наповнюю келих -
рятуюся знову від дум невеселих,
як вчора.
Не вмію мовчати, кричу опівночі,
утримую серце: найбільше не хочу
повтору.
Під оплески обраних гинуть мільйони.
Настала епоха вітрів заборони
на ймення
"Кінець милосердя". Ховаються люди,
мов равлики в мушлі. Як тихо усюди...
Натхнення
над ліжком у мене пером павичевим:
забула про все головне і суттєве
в цій зливі.
По колу: "сама п'ю, сама наливаю",
сама як примара - примару кохаю.
Щаслива...
То ось де моя недосяжна вершина!
Прощаюся поглядом докору в спину...
Я знаю,
що євро віднині - найкраща валюта.
Обмеженість плаче, до стелі прикута.
Немає
насправді нещасним на що нарікати -
бо хто я така, щоб його ревнувати?
Галузки
надії силкуються видати квіти,
та чашу майбутнього владно розбито
на друзки.


2010

Сьогодні знов у хлопців танці,
сьогодні - щоб без втрат!
Або сидить "Шахтар" на "банці",
або... не для дівчат.
Увечері на стадіоні
належить в Донецьку зіграть.
Пропущених п'ять "Барселоні" -
у відповідь п'ять відквитать!

Сьогодні знов Патара в "полі"
чекає на голи...
Або "Шахтар" заб'є доволі,
або... її не зли!
Увечері на стадіоні
належить в Донецьку зіграть.
Пропущених п'ять "Барселоні" -
у відповідь п'ять відквитать!

12.04.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.
------------
«І побачили Божі сини людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок із усіх, яких вибрали... І вони їм народжували,- то були силачі, що славні од віку». Книга Буття. 6:2, 4.
«І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі,- і вони перестали будувати те місто». Книга Буття. 11:6-9.

*
...І я пірнаю -
Ухххххххх! -
Яка незграбна!
Світанок.
На роботу.
Ти все спиш?!
*
Грен.
Берег моря.
Сонце.
Вітер.
Прозорість сукні.
Зваба.
Ніч.
*
І в захваті вІршем жбурляю в віконце
Застиглий в очах монітор.
Хапаю сачок. Я - метелик! До сонця!
До біса цей клятий курсор!
*
Я вже мокрий, а ти не йдеш,
Знов викручую всю білизну.
Може, праску хоч принесеш
І віна, і цілунок ніжний!
*
Я теж повертатися снігом у небо не вмію.
І знов за собою тебе лиш одну понесу.
Не в серці, а десь посередині кволю і млію.
Моя Самарянко! Тебе від жаги задушу!
*
Панянки наші котяться бетоном.
Кісток, напевне, зовсім не збереш.
Що ж до котів, то - повесні, сезонно.
Буває й гірше. Вижив врешті-решт...
*
Абсент ховаю під подушку.
Вночі ж розкоркувати - кайф!
Та жах!- проспав, но где же кружка!?
Під три чорти летить о, ЛАЙФ!
*
Я - незнайомим мужчиною в губи.
Знаю напам*ять твої пустелі.
Знову читаю тебе до згуби.
Мрія поета - жіночі скелі...!)))

(з почутого дитячого)

"Декларує тьотя Ганя
Герман зарплатню.
І двохсот немає тисяч...
Байку цю не сню.
Офіційно - ні скоринки
зверху, ані-ні:
гаманець не бачив грошей -
окрім зарплатні.
Розуміти як матрону?
Загадка. Ато.

Натщесерце біля трону
не служив ніхто.
Чарівниця тьотя Ганя
неабияка:
в декларації -
годинник
у її синка..."

Квітень 2011

Відпускаю тебе я до осені,
Відпускаю тепер, на весні.
Всі слова розчинилися в просторі
І не чути у вухах пісні.

Розкажи де межа у кохання,
Я назад відправляю листи.
І звучить ніби все на прощання,
Хтось шепоче мені - відпусти.

Я вигадую щирі образи,
Схаменуся, поїду крізь ніч.
Вип"ю келих мартіні й одразу,
Розчинюся між сотні облич.

І сьогодні мені не співається
І страшенно болить голова.
Та невже усі мрії збуваються,
Всі до краплі, до самого дна?

Ніби, в ліжку забракло сміливості,
Я уголос лічила слова.
Вип"ю пару пігулок цнотливості
І забуде про біль голова.

І чи варто Сезана любити,
Все читати на ніч про Дега?
Без упину про щось говорити...
Я так хочу побути одна...

І погода сьогодні не радує,
Я ж тебе відпускала не раз.
Хто таке без іронії згадує,
Із очима-ну геть без образ!?

Все! Стомилася, вистачить! Basta!
І нічого, повір, не болить.
Надобраніч! Життя, ти прекрасне!
Відпускаю та буду любить.

Какое сердце не умрёт от ласки
И не отложит все свои дела?
Ты смешиваешь трепетные краски?
Ты говоришь - прекрасны зеркала?

А мёртвым утром - ну куда я денусь?
Лишь ввечеру тепло идёт от стен.
Всё в мире повторяется - но верность
Готова мне доказывать Кармен!

2011

В мене за душею – сонця копійчина,
щастя оберемок, пісня солов’їна,
вітер бистрокрилий, неба синь блакитна,
золоте колосся, лісу оксамити.

Все моє багатство – твоє серце щире,
посмішка відкрита, що мені так мила,
ніжність і терпіння, очі твої сині
Це усе, що маю. Я багата нині!

ніколи нікого ніхто не покине,
бо серце навіки без правил і меж.
самотня свобода... минають хвилини:
і що нам робити - не знаю. ти теж.
ти - теж за стіною, зачинені вікна:
цей світ не омити палкими слізьми.
байдужа формальність... а я все не звикну:
сучасне життя - без душі, без вини.
муровано стіни: ховаються люди.
мій голос розбився на тисячі сліз...
я більше не плачу - цього вже не буде -
неплакане горе нанижу навскіс
на нитку розлуки, німого чекання,
на час, що без тебе, на вісь забуття.
у серці любов заколишу востаннє -
отак помирає надія моя.
далекий мій, близький... я думкою лину,
і тихо-тихенько співаю про нас...
ніколи нікого ніхто не покине:
світанок єднає цю відстань і час.

Крізь самоту мою щоденну
Уяви світле джерело
Струмочком радісним натхнення
З душі на волю потекло.
Тому на гілочці бузковій
У квітні бачу сизий цвіт,
І жінки погляд загадковий
Із – за сусідових воріт.
Зелені трави непом’яті
Мені чомусь у напівтьмі
Під ноги стеляться в кімнаті
В години творчості самі.
Уже сидіть немає стриму
Із дня у день на самоті, -
І наяву ловити риму
Біжу у будні золоті.

10.04.11.

Ти навіть не озирнешся, навіть не скажеш що
я перестала жити на висоті твого неба
міряти наші відстані через заплакане скло
а нам так багато треба

Я присягала Богові, віддавала життя у борг
я лікувала крила кров"ю і алкоголем
І на клятому колі відчаю усе іде на повтор
і пробиває душу хронічним стиснутим болем

А що тут скажеш, що тут перегорнеш?
Прийняти усе, як є - це більше, ніж відпустити.
Я дивлюся високо-високо, і бачу як ти ідеш,
щоб не вернутись сюди ніколи...
А ще, щоб мене простити...

В таку погоду можна лиш курить,
курити в тягу, пити і курити,
смалити чад, вдихати і душити,
себе вбивати й не хотіти жить...


Солодкий образ, мрія нездоланна
вся вийде з тіла разом з каяттям,
живу брудна, обляпана життям,
а вік тому була я бездоганна...

То все брехня...ті мрії, мари, небо,
Душі обгарки, попіл і зола..
залишилась страждати я одна,
Нема його!Не буде і не треба!