Три на чотири кімната,
диван і стільці для гостей.
Їх з мамою кинув тато,
їм треба на ноги стати.
А дівчинка швидко росте...

В гуртожитку спільна кухня -
шістнадцять кімнат в одній.
Гримлять каструлі і кухлі -
сусіди якісь оглухлі.
Минають, одначе, дні...

Здавалося тимчасовим
житло, де диван і все.
Та, попри пусті розмови,
з роботи і школи знову
кожна життя несе...

Уже добігає школа,
дівчина на порі.
Стрімко летить по колу.
- Мій наречений Коля...
Дівчинці двадцять три.

...У коридорах галас
відра і сто чобіт.
А у кімнаті зараз
мама сама зосталась.
Тобто вона і кіт...

Я падаю... Так боляче і страшно,
Та я лечу - від прірви не звернути.
Життя було - сухе і неконтрастне;
Любов жила в обов"язкових путах.

Мені не жаль, хоч я тебе любила,
І не болить нічого... пустота...
У натовпі любов згубила крила,
І знов додому тихо поверта.

Мені показує дорогу від психеї,
І бачу сонця промінь вдалині -
Встаю й ступаю по слідах за нею...
Я не міняюсь - не переч мені.
2011

Твоє волосся пахне медом.
В обіймах сонних медуниць,
Лежиш зі мною горілиць
На сіні. Дивимося в небо.

Зірки, як пригорщі суниць,
Із ночі сиплються над садом,
Тепло грайливим водоспадом
Лоскоче перами жар-птиць.

В руках синиця й журавель,
На серці солодко й щасливо –
Таким реальним стало диво,
Так близько оселився Лель!

Йому б лише терпіння мати,
Щоб коло серця нас тримати.


2011

Зоряним пилом припали озер дзеркала.
Вже й ліро-епос Дніпра весь прочитаний кровно.
Йду у пустелю.
А явір росте зі ствола
Мого пістоля –
Друга мого безвідмовного.

Час мій повільно струмує – як в яворі сік.
Звик я до болю.
А біль мій звикає до мене.
Рік – наче день...
Це відомо...
А день – наче рік...
Вени – дороги.
Дороги – як вени.

Скоро Додому...
А я ще не все розлюбив.
Ще не навчився біблійно ламати хлібину.
Радість дитячу, як вишню з вишнівки,
Виймаю з журби,
Доки мені люті друзі стрілюють у спину.

Адже я сам за червоні зайшов прапорці,
Взявши на душу первісну печаль динозавра,
Що усміхається світові ще у яйці,
Світлий, хоч битий громами, мов Київська лавра.

Саме таких не пускають на сцену життя
Миші і люде, дрібненькі і хитрі істоти.
На диктофони записане вовче багряне виття
Буде летіти у космосі доти,

Доки щемлива пташина весняна сльоза
Родить сльозу материнську –
Гарячу і тиху.

Доки не все те, що цінне, везуть на базар...
І не потрібно боятись не дихати.

17 січ. "11.

Господи, зачем война? –
Страна и так пьяна
Обиды нет, надежды – тоже
Как жить, скажи нам Боже?
Святыни нет давным-давно,
В церквях святое – лишь вино,
Продал все наш патриарх –
Правит миром олигарх.
Нашу жизнь засунул к себе в карман,
Глаза лукавые – сплошной обман,
Правды нет, и не было давно –
Ее смыло церковное вино.
Боже, Боже, Боже, помоги!!!
Прошу от бедных больше не беги,
Дай коснуться святости твоей,
Надежды в душах не лелей.
Обидно очень всем, кто не из тех…
Кто украл нашу жизнь, успех?
В карманах этих столько крови, грязи –
Они ведь дьявольские князи.
Нет, нет не верю, что есть свет,
Проклятье просится, ему скажу я – нет!
Боже, открой человечеству глаза:
Козлы, толпа, массы…в душе – слеза.
В прошлое глядеть давно уж стыдно,
Мы г…, подножный корм, - обидно…
Боже, боль в душе сожги,
У президента в кровавой грязи сапоги.
Насильник – наша слава, честь,
Ограбленных, убитых нам не счесть,
От стыда умереть готова
Липкая украинская основа.

Очко, століття!
І без перебору!
Ми виграли!
А хто ж тоді програв?
Чому не можем
Вигоїтись хворі,
Правицю долі
Впхати у рукав?

Очко, століття!
Карта нам щаслива
В останню мить
Раптово підійшла,
Та довгожданого
Не сталось дива:
Добра не збільшилось –
Не зменшилось і зла.

Очко, століття!
В клунях напівпусто, -
Щури гуляють
Катастроф і криз,
В грам золота
Ціна мішка капусти,
Колись було – задарма
Заєць гриз.

Очко , століття!
Нації змішались,
Будує вежу Неовавилон.
Ми виграли ,
Залишилася малість
Щоб глобалізм
Змотав нас у рулон.

Той, хто з тобою поруч -
не завжди половинка.
А той, хто віддалік -
несправжній носить німб.
Я знала поцілунки
чужого чоловіка.
Не принесли знання ці
радості мені.

А тільки розуміння
(і то якось не впору),
що нічого ділити
і множити - також.
Незле я виглядала
частиною декору
придуманого дійства,
яке не відбулось.

05.01.2011

Якась м'якотіла зима.
То плаче, то сльози втирає.
Характеру в неї нема,
Чи нас вона перевіряє?

Слабинку знайде, а тоді
Як схопить в обійми морозні!
Не варт довірятися їй,
Зима - це надовго й серйозно.

11.01.2011

Слова не сказані,
А скільки не написано!
Учора, може, ще жива.
Сьогодні вічність, дим,
Цвітіння вишень...
Усе вчорашнє -
Вигуки й слова.

Земля зелена,
Пахне білим квітом.
Минуле і майбутнє -
Все моє.
Сьогодні поруч
Вже когось немає.
А наді мною
Сонце ще встає.

2009

Безтямно, шпарко, ніжно цілував
Пружнасті віти...
Зазивав у море...
Мій Дощ Травневий, ти - з небес, не знав,
Як юні устремління тлумить корінь!

Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю...
Ти вихорив опівночі в гаю
Вербицю,
Вишню,
і мене - Тополю...


2005

Життя минає тихо – як зима,
Що біла, мов білки сліпого вовка.
Нема дитинства – то й душі нема…
І нецікаво жити, хоч і ловко.

Хоча, як завжди, – небо і вода,
До крові стерті голоси діброви.
І хрест на грудях світить, як медаль
За «жись» чиюсь, тотожну Богу-слову.

Приходить лютий, ножовий, мов хліб.
Мовчать дерева, як вовки в капканах.
І сниться мені предок мій – дуліб –
І посвист стріл, як стогони коханих.

Велика ніч – той чорний Бог ворон –
Охопить душу: будуть вічно спати
Мільярд разів оспіваний Дніпро,
Мільйон разів – сивенька біла хата.

А та, хто любить квіти і книжки,
Листа мені напише золотого –

Й життя вдалося…

Й зайчики з муки
Шукають свого Бога морквяного.

Дешевим душам душно у дощах
Тих, зоряних, що тихі, як рибини.

А кожен шрам –
То мій щемливий шлях
До крові,
І до ребер,
І до глини...

Скидається сонце на Дантове пекло,
милуюся - біла, сміюся - блакитна.
Червона, розкута, як губи, накидка.
Цілуй мої ноги, бо я... непохитна.

2011

Місто це ледь ковзне − знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Він відлитий у кригу нейтральної форми,
Він − напнута пружина. Суворий. Німий.
Генеральний господар тотального шторму
Турить пил у фарватер − багрянь килимів.

Він вкарбовує кроки, як цінні монети.
Він чатує усюди свій архіпелаг.
Сурми з гіпсу − луна з порожнеч−кабінетів
І папери завмерлі хвилюються − страх!

Спалах-факел − мотивом у білій темниці −
Він несе крізь убогу гармонію стін.
Він витягує звуки, мов гумовим шприцом,
Із колючого дроту наших судин.

Гімн − ознака обов'язку, марші − порядку.
Вовк той − звір механічний на сцені ясній
Танцюрист-віртуоз на плацах Магадану,
Бухенвальдських печей диск-жокей вартовий.

Мов лакований спрут, він масний і привітний,
Бал сьогодні у вашу він честь влаштував.
Пристарий патефон, у сумир'ї звелінню
Вальс такий ностальгічний у голку вбира.

Бал на віки віків! Ах, як сентиментально...
Хрест іржавий − павук − в спалі зір марить сон
І мелодія вальсу так документальна,
Як звичайний арешт, як банальний донос.

Як даровані танці в кожнісінький допит
Як татарин оружний на вежі тепер.
Абсолютний Вахтер − не Адольф і не Йосип,
Дюсельдорфський м"ясник і псковський живодер.

Щось ритмічно-смугасте синкопою в пропуску.
Блюзи газових камер і свінги облав.
Сльози ляльки товстої, розбитої в обшуку,
Нескінченне зніміння у висмалі глав.

Ті жорстокі романси патрульних канонів
І канцонів концтабірних нар звукоряд.
Б'ються в вальсі акорди під хрускіт суглобів
І струною чавунною грати дзвенять.

Рев гобоїв ДБ в саксофонах гестапо
І незмінний калібр тих же нот на листах.
Долі лінія − низка скорботних етапів
На незримих, до жаху примарних фронтах.

Абсолютний Вахтер − це стерильне, мов схема.
Бойовий механізм, крайня ланка-конвой.
Безлад сонячних днів ніч зведе до системи
Що їй назва... та втім, а чи не все одно?

Бо це місто ковзне − й знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Я дослухаюсь звуку невимовлених слів,
безмовності розмов, невимолених віршів,
і подих мій легкий все тихше, але вір - ще
цей світ мене допоки не взяв і не скрутив.

Чого й тобі бажаю, мій любий щирий друже!
Земля попід ногами ще злякано дрижить.
Чи хто б кому так зміг незграбно удружить,
як я сама собі? Чи хто б оте подужав?

Але ні слова більше, бо гірше - є куди.
Завжди. Як оптиміст затятий це кажу я.
Ще день чи два, чи три - дощем перемежує
і зиму, і нестерпні завії-холоди...

2011

Не надо класть мне руку на плечо.
Уместно это разве только в танце.
Доверие – зверь пуганый, причём
Он больше любит изморозь дистанций.

Он любит время, плеск его речей.
Он странный зверь, он любит даже муку.
Он любит расстоянье и разлуку,
Но вот руки не любит на плече.

И в тех садах, в сонатах соловьев,
Он различает поступь браконьера.
Ловушки ждет от взгляда и от слов,
И сей спектакль ему уж не премьера.

Души людской таёжное вино!
Отличный зверь, с ним хорошо живется.
Но звать его не нужно всё равно.
Он сам придет, и всё – не отшатнется.

Покину гамір вижатого міста
Й втечу в обійми лісу,
Де я свій…
Тут тиша навкруги. Дзвінка та чиста.
Зніме з очей полуду, мов завісу.
Душа радій!
Лиши за брамою фортеці марновір’я
Й гудіння вулиць, де авто
Без упину димлять…
Тут час не йде. Тут птахів різнопір’я
Порушить тишу в листянім манто
Дубів, що сплять…
Правічний світ – знайомий і незнаний
Зустріне в гіллі проблески стожар,
Що снігом заясніли…
Дивлюсь і слухаю, як вперше і в останнє,
Й шукаю в подиху твій дар,
Допоки сили…
2011.01.05

Чи доля серце обманула,
Чи густо роки замісив -
Нечутно молодість минула:
І парубкує вже мій син!

Здаюсь для нього досить літнім.
Отож нащадку невтямки,
Що й досі я живу у квітні,
Що маю молоді думки,

Що почуття хвилюють гострі...
Та літо в ірій вируша -
Мого життя маліє острів.
Та ж не мілішає душа!

1

Я мию шиби. Лине спів...
Погожий ранок.
Циганський табір - на Супій.
Дівча - на ґанок.

- Води мені... А кухлик де? -
Лалча ґелґоче.
На клямку пальчик вже кладе.
До хати хоче?

- А як тебе, півдівко, звати?-
Сміюсь-питаю.

-Чого тобі, Харитю, дати?
- Компоту... й чаю.

2

На шибі - сріберним розводом -
Печаль Хариті.
"Вікна немає... Дім - підвода.
Що маю мити?.
Я - доня ромів. Шлях і небо...
А свічка - зірка..."

"Ще й руки... ноги... є у тебе..."-
Тургоче хвіртка.


2002

Вишию небо хрестиком,
Потім легкі хмарки,
Потім дівчисько з песиком
І ластівки…

Вишию стежку квітами -
Може моя буде.
Може я нею житиму…
Знати б, куди заведе.

Вишию руки дідові
В променях золотих,
Вишию сонце світові
Із ниточок простих.

Може сорочку вишити…
В чому тут тільки суть?
Тут хоч сьогодні б вижити
Й завтра перетягнуть.

Хрестик тримає хрестика
На білім оцім шитті.
Тримає дівчисько й песика
У цім непростім житті.

Вишити чи не вишити -
Питання стоїть не так.
Вижити, чи не вижити?
І ще запитання – як?
13.05.2010

(тріолет)

Ти мене «фейсбукнула» листом,
Інтернет-дівчинонько кохана,
І відкривсь на серці смайлик-рана,
Ти мене «фейсбукнула" листом…
О не будь офіціо-тираном –
Шли інтим «фрімейлом» хоч і том…
Ти мене «фейсбукнула» листом
Інтернет-дівчинонько кохана.

(АВвА ваАВ)

16.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

«Лиш не грусти», - сказал и улыбнулся…
Я вдруг забыла на роспутье дней,
Когда ты в первый раз руки коснулся,
Когда назвал малышкою своей?

Ты был отцом и братом и любимым;
Ты просто жил и на яву, и в снах.
Меня хотел… меня желал наивно,
Но не сказал: тебя осилил страх.

А я, держась «загадочно и гордо»,
Твои порывы видя – улыбалась…
Так потерялась хищницкая морда
Любви, что в наши сны тогда ворвалась.

2010р.

Коли одні тіні бездушні снують,
Коли почуття витісняє байдужість,
Як твою довіру на шмаття порвуть
І погляди друзів давно вже не дружні,
Як світла не бачиш, хоч день на дворі,
Безмовна земля вже забула про збіжжя,
Як з докором дивиться янгол з гори
І ти, мов дитина, що на роздоріжжі,
Коли вже не знаєш - це сон, а чи яв,
В якім тебе підло знов зраджують в соте,
На грудях пригрілася твоїх змія,
А ти їй віддати життя вже й не проти,
Коли вчора рідний - а нині чужий,
І небо без просвітку ридьма ридає,
Коли розумієш - а ти ще й не жив,
Бредеш манівцями, хоч думав - до раю,
Коли за добро твоє зрада - ціна,
Ти серце відкрив - а по нім потоптались,
Коли ця реальність болючо-сумна... -

В мені й досі віра в Людину зосталась!
16.01.2011р.

На облізлу черепицю
влігся кіт:
«Остогидли жебри ниці -
сором, стид.
Всенький день просив уклінно:
«Їсти дааай!»
Не прожити й день у ліні.
Був би рай,
якби з неба – не дощисько,
молоко...
І м’ясця б у миску чисту
не шматком,
а плястерками, з гарніром
« Kitekat».
І сметани з білим сиром...
І котлет...
щойно виловлених тлустих
надрибин –
хочеш їж, а хоч, милуйся.
От, якби...»
Вийшла дівчинка із брами.
«Так!!! Неси!!!»
Кличе: «Коте, гаму-гаму,
кси- кси-кси».
З даху котик долі скочив -
ось він - я:
« Почастуюся охоче,
смачно, няв».

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

із неба без просвітку ллється вода
за край переходять обвітрені спини
і чорні дерева корінням до дна -
без листя, без сили

ці будні, як заштори вікон чужих
як втрати без цін, сподівань і обмовлень
ти в"язень порожніх кав"ярень і тих,
хто платить любов"ю

У просторі цім ні вікон, ні дверей
Ти топишся в мареннях, рвешся і плачеш
І тіні в яких не знаходиш людей
і люди яким не пробачиш

Із неба без просвітку ллється вода
і сталь набирає осіннього дзвону
народ мій як чорна безмовна земля -
усе по закону

Самотніми шибками всміхаються будинки,
В гримасі божевільній викривлюючи крик.
Чарівне місто-привид, де стронцієві зливки,
Тебе вітає радо, відважний мандрівник!

Немає більш ніде такого місця в світі,
Де б моторошний подив так серце нервував.
Усе чогось чекає. Усі роки – у миті.
В рудих легенях атом обвився, як удав.

А ти іще не знаєш, що є в житті страшного.
Як не дивись навкруг – жахіття там нема.
Насправді найстрашніше – не бачити нічого.
Є місто. І є ти. Між вами пустота.

Ось на столі лежить забутий кимсь щоденник.
І квітень "вісім-шість" буяє від небес.
Його господар зник в автобусах півтемних,
Він не поставив крапку. Зробила це ЧАЕС.

2010

Я не тримаю зла на тебе, сонце,
Але дошкульно після цих років
Надіятись на смайл у чат-віконці,
А мати тільки гірко-кислий гнів.

Порубана цезурою на строфи,
Живу та вірю у прийдешній день.
У тебе є сарказм, у мене – тропи.
Їм не з'єднатись ні в одній з пісень.

Поділена законами на молі,
Встановлюю стаханівський рекорд.
Твоїм діезам і моїм бемолям
Ніколи вже не злитися в акорд.

Гримлять і струшують вокзал вагони.
Вони летять у непомітну даль.
Ти любиш чорне, я люблю червоне,
Але то не про нас писав Стендаль.

Любов і теплота – я знаю, що це,
Та маю тільки гірко-кислий гнів.
Я не тримаю зла на тебе, сонце,
Бо ти нещире під кормою слів.

2010

Когда ты со мной, мне на все наплевать.
Быть только с тобой
Тебя лишь оберегать.
Когда тебя рядом нет,
Лезет в голову бред.
И ине не по себе,
Когда тебя рядом нет.
Душевный покой, когда ты рядом со мной.
Тебя я люблю.
Я хочу быть с тобой.
Не хочу видеть свет,
Когда тебя рядом нет.
Я зол, груб,
очень нервный,
Стоит только задеть.
Не пойму почему?
Не пойму что со мной?
Так легко мне дышать,
Когда ты рядом со мной.
Но когда тебя нет,
Все кипит, все бурлит.
И мне нужен совет
чтоб быть с тобой много лет.

2011

У природы нет плохой погоды.
Все поры года равно хороши,
И если ты не любишь дождь и слякоть,
То выводы ты делать не спеши.
Жара и холод,
снег с дождем и лето,...
Должно быть все
Да только в меру, знай
В природе в равновесии все это.
Не суй свой нос!!!!
Природе не мешай!!!
За все платить приходится,
Подумай,
А стоит ли с природою шутить?
А стоит тучи разводить руками?
А стоит реки и моря сушить?
Так вот землетрясения, цунами-
Ответ природы на дела твои,
Еще раз говорю, мой друг,
Подумай!!!
Не зли, в природе зверя не буди!!!

2011

Січень. Плюс два і сиро.
Мжичка. А час би - снігу.
Наче злий жарт сатира –
Вічна оця відлига.

Схожий на небо настрій:
Теж каламутно-сірий.
Де ти, сніжку лапастий,
Сина мого кумире?

Хмари б сюди зимові…
Знову слова – цяцянки:
Звично ловлю на слові
Метеообіцянки.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Час поміж нами мені видається Пілатом.
Сумом міжряддя віршів запорошує січень,
Я зазираю у небо, немов в твої вічі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Прагну одвіти знайти, та мовчання печаті
Досі лежать тягарем непосильним на долі,
Доки свої відшукаємо істинні ролі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Знаю, розлуки ріка поміж нами - розплата.
Янголи крилами тихо торкаються вікон,
Аби збагнути, чи я ще до болю не звикла.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Йду в невідомість, неначе до власної страти.
Душу, де війни вирують і вічні протести,
Прагну любов'ю зігріти й до тебе живою донести.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Тіні у небо душа відкидає крилаті,
Вічність неспокою крилонька ті обпалила,
Та не скорила ще, духу мого не скорила!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Вірю у те, що усупереч темним закляттям,
Через холодні пустелі облудного світу -
Буде довіку кохання між нами горіти!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся кохати...
16.01.2011р.

Листя тихо опадає,
Під ногами шурхотить.
А ялина споглядає
Як невпинно час летить.

Я в парку жовтім блукаю
Серед стомлених дерев.
Відпочинку там шукаю,
Де відсутній денний рев.

Метушня мене стомила,
Вічний поспіх вже набрид.
Але ця хвилина мила,
І прекрасний краєвид.

Я іду повільним кроком,
Прислухаюся до вітру,
А в цей час малює осінь.
Я люблю її палітру!

Уплели берізки в коси золотистії стрічки -
Осінь ніби запалила незгасаючі свічки.
І продовжує картину із натхненням малювати
Так піклується про неї, ніби про дитину мати.

Покохав берізку вітер.
Тепер смикає за коси
І для себе в подарунок
Золотисту стрічку просить.

Я з Вами йшла
лунке повітря
вбирало змісти Ваших слів
мовчала я
на сонці
повільний день нечутно тлів
прадавні баби – кам’яниці
за нами стежили
їх зір
мене проймав
незнаний звір
що в мурі кам’янім ожив
до мене пильно приглядався
і вже тремтів полум’янів
та нестрашний був
бо змалів...

мене приймав Латентний Львів

ні
не прихований
т а є м н и й
заглиблений у себе Львів
“готичних ліній літній спів”...
“лютує латеральний біль”...

я з Вами йшла
у латеральний Ваш
латентний
Львів
*

Цитати - з Олександра Гордона "Латентний Львів".

Земний едем усталеного зла.
До нього звикли ситі та голодні.
Нехай донині стелиться імла,
Вже виграє загравами безодня.

Пильніше глянь і там таки побачиш
Страшні очиці свого майбуття;
Твій стогін, що немов виття собаче,
Останній голос ницього життя.

А Суд Страшний одвічно і невпинно
Виносить вирок помислам людським.
І молиться розкаяна людина,
І щиряться зацьковано вовки.

Та зараз все не так, все по –другому:
Сто кратно виростає лютий біль,
Степами збожеволілий сірома
Тиняється й на рани сипле сіль.

Катарсис ніби. Тільки не радію
Стражданням. Най же стануться дива:
Без пекла грішні душі проясніють,
Без крику правди сповняться слова.

Так неможливо? За усе розплата
У всесвіті? Та серце не сприйма,
Коли палахкотять, пустіють хати,
І мертвяків приховує пітьма.

1

Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
Лиш пообіді – сонце й ложка манни.
В плащі з болоньї – янгол часу прощ.
– Ця стріча, – дихає в лице, – остання.
Рве парасолю: „Ось квиток! Пора...
Вертайся в Київ. Ти ж волала: „Пробі!”.
Не викаблучуйся! Це коло розірвав:
Я з охоронцем жевжика у змові…
У нього – бізнес. Ти не заважай!
І він тобі не стане у пригоді.
У нього недорід. Неурожай...
Така любов – товсті млинці на соді.
А ти любила флери, креп, ажур...
Везла йому повидло, з Ялти – смокви...
Ось – на дорогу кава, чай, „Бонжур”…
Іди під парасолю! Чай намокне...”.


2

Собор.
Хлип...
Ратуша.
Кав’ярня.
Грім…
Трамвай.
Вагон плацкартний.
Ніч стежки тасує...
Мости... Хрести...
Дніпро...
Цілунок. Чай.
– Коханий, як тобі Дніпро пасує...


2008

Ми їдемо в маршрутному таксі.
Юрась півсонний – в тата на колінах.
– Матусю, я побачу панголіна? –
До вуха нахиливсь.
– Ти б поряд сів! –
Хлоп’яті радить миловидна пані.
– Нехай сидить – ріднесеньке, мале…
– І мій хорошим був, поки на зле
Друг-харцизяка не намовив Даню!
І – сльози по напудрених щоках…
– Немає батька – з ремінцем, повчанням.
Данило – наркоман... Це - біль... і крах.
Вчетверте за крадіжку в буцегарні…

Щоби тій пані сльози осушить,
Плету зі слів огрійливе кружало...
Під шерех прядива... заснув мій син.
...А може, ремінця від татка - мало?


2002

Все здесь - радость почем
И откуда беда -
Все здесь в тайне.
Пластилиновым днем
Здесь я встретил тогда
Айне кляйне...

Пластилиновых тем
Неожиданный крой.
И тем паче -
Гретхен, Гретхен! Зачем
Ты рассталась со мной
Наудачу?

С Лотарингии ли
Начинались дела
Или с Менса,
Гретхен, в снежной дали
Ты была, ты была -
Совершенство.

Здесь не будем одни,
Руку здесь протяни -
Снимут палец.
Знаешь, родина-мать
(Не желавшая нас целовать)
Юбер алес.

На каком вираже,
Небеса, этот сон
Обернете?
Фауст перерожден:
Спит в качалке уже
Старец Гете.

2009

Я осідлаю місяць в небесах,
Накину зорям золоті вуздечка -
Вночі здолаю весь Чумацький Шлях
Дістанусь, люба, до твого сердечка.

Лиш не насуплюй брівки чарівні-
Сховай у віях гострі блискавиці,
Веселкою всміхнись в цю мить мені,
Розтань в обіймах, ніби ніч в зірницях.

І розмалюєм небо голубим,
Примхливі хмарки сонечком прикрасим.
Як добре все ж відчутись молодим!
Життя, спасибі! Ти таки - прекрасне!

Рибиною об лід
Народ товчеться
Допоки не візьметься
Оселедцем,
Аби покраяним
На золотій тарелі
Впинитися в Москві
Чи у Брюсселі.

У нас тут
При шикарному ставочку
Щупак поставив
Велетенську бочку
І маринади
Пряні насолив:
- Єднайтеся
В консервний колектив!

Чехов писал и писал; а у каждого мера
Весен и весей своя, не сегодня сложилась.
Суть не в клубничке. Не нужно совсем адъюльтера.
Боже, полцарства отдал бы за тонкость и живость.

Здравствуй, мой свет невечерний. Живая прохлада.
Легкий воробушек взгляда и краешек речи.
Глядь, и не рада; потом и опять-таки - рада.
Нет, все равно заменить это скучно и нечем.

Так и в рассказе, ей-ей, огонек не затушен
С верой, что непотопляемы грани натуры.
Глянет какой-нибудь Кашин, какой-нибудь Хрюшин.
Дама и дама, - он скажет, - ну, Гуров и Гуров.

Пусть ухмыльнется, но только оставь напоследок
Что-то еще понежнее, а то не заплачем.
Свет невечерний беседок неверен и редок.
Мир этот пристальный был бы напрасен иначе.

2009

Запросили в Раду з почестями Зраду,
Посадили в крісло поблизу міністрів.
Заходились радо Совість гнати з Ради,
Та так захопились, що ледве спинились.

Не стало уміння вижити Сумлінню,
Вигнати із Ради були його раді.
Довго Правду гнали, ганьбили, кричали,
Та все опиралась, за крісла трималась.

Не змогла встояти та й пішла блукати,
Сирота без роду ходить між народу.
І не знає влада, чом люди не раді,
Що провели нові реформи у Раді.

2011

Хіба ж безголоса Вкраїна моя, без'язика?
А пісні не чутно: хористи німі і глухі.
Заспівувач ревний тремтить, як болотна осика,
Уклінно приймає поради лукаві, лихі.

Стидаюсь мовчати. Довкіл розкошують пілати.
Стягам заборон служить вірно зацитьканий страх.
Не пісню виводжу, а волю з глухої палати -
Хай благовіст спрагло ширя на весняних вітрах!

Щоб гук довгожданий осмілив одвагою брата,
Що був безвідмовним - та й в нього не вічний терпець!
Стогнів стрепіхатий* хіба ж не жадатиме плати,
Хоч зве до прощення всевладний і мудрий Творець...

Хіба ж безголоса Вкраїна моя, без'язика?..


*З вірша В.Стуса

Я заходжу у Всесвіт незнаний,
У чужу територію зір,
Де пробуджено дихає тайна
Між гарячих натруджених гір.
Пахнуть медом і рутою ночі
І зоріє небесний кристал...
Я заходжу в коханої очі
І здіймаю їм свій п’єдестал...
Гуркотить у дощі блискавиця,
Віддзеркалює промінь жаги...
Я заходжу, щоб знов відродиться
Із гарячих джерел берегів...
Я заходжу у Всесвіт незнаний,
Де згораю у плазмі вогню...
І шепочеш ти тихо: "Коханий...”
І у відповідь чуєш: "...люблю”.

2001

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Жінка, чи просто душа у жіночому тілі?
крила порубано - все ж залишаються білі
кров очищає від зла

я б перетяла життя від основ, від початку
хто на судьбі моїй ставив цю чорну печатку?
я перепишу сама

важко не впасти і навіть не битись об стіни!
все, що нам дано знайде свої істинні ціни.
замкнуте коло і надто стрімка течія

Тут залишаються тільки зневірено сильні
небо за нами і ангелів погляди пильні
нас проводжають здаля

З грецького:

Керкінітида спала, мов дитина,
І море тихо мацало пісок.
Котило сонце, як Сізіф, проміння,
Плело тканину міфів і казок.

«Ти де?» –
Співали дзвінко струни.
«Озвись…»
Є тільки небо – свідок.
«Ти де?»
Вертається відлунням…
І ввись
Летить душа Керкінітиди.

Культура інша простягнула руки
І ловить в мушлі запахи і звуки…

З кримськотатарського:

Бахчисарай не спить, читає зорі,
Чигає, кличе і не чує вісті.
Очима серця море й гори боре,
І рветься, рине вище, вище висі.

«Не плач» –
З фонтану крапле днина.
Зоря
Вгорі співа різноголоссям
«Побач,
Над Кримом ми єдині.
Моя…» –
І пестить милої волосся.

«Моя ти щира, вірна, сильна, вільна.
Хай буде небо Криму нам прихильне».

на вірш "мат...ріархальне"
http://maysterni.com/publication.php?id=56539


Це сучасність, не третє століття до нашої ери,
То ж футболку зніми і шкарпетки, є в крані вода...
Відірвися від компу, сидиш там, неначе в печері,
Мій художнику слова, поете, я ще молода!

Подаруй мені казку, любов, чи хоч секс, в цьому світі
Нині патріархат - ти читаєш щоночі вірші.
Я ж бо самка твоя, зараз кажуть "дружина", а жити
У панельній квартирі мені уже не до душі

Із таким динозавром. Піду і знайду папуаса,
Що йому до книжок і до світла, у нього бамбук
Є міцний для хатини, з ліани постіль і матраси
Буде матріархат, буду жити спокійно, без мук.

б'юсь об заклад на авто повнопривідне -
я тебе викину, виверну, виперу,
з серця і з подиху "ванішем" виведу,
чорною шкапою з пам'яті виорю.
доста вже мучилась, плакала, вішалась,
пила вино, заїдаючи соромом...
стільки емоцій у віршах намішано!
геть забирайся! лети чорним вороном!
я не зламаюсь. повірю і виживу.
ранки стрічатиму в сонячній Франції.
я тебе вивезу, винищу, вижену,
і розкладу на молекули й фракції.


08. 01. 2011 р.

Що за пух летить подвір'ям
І кружляє білим пір'ям?
Над лісами,над хатаАми,
Над дорогами й стежкАми!

Вуса обліпив котові,
Гарно котику в обнові!
Та не радий кіт Мартин:
"Краще вискочу на тин!

Ніж такі обнови мати
Утечу скоріш до хати!"
Нерозумний кіт Мартин!
Мабуть,ти такий один!

Знає і мала дитина,
То в сніжку стоїть хатина,
То на ганок і поріг
Випав перший білий сніг!

2010

Судити інших -
Справа легка.
Себе судити -
Дуже важка.

2010 р.Б.