Мгновение.

Мгновение одно иль два,
Продлилась вся история моя.
В одно мгновение рожденье,
В другое, смерть и пустота.
А между ними несколько картинок,
Остатки образа её, её другой.
И очень многим, что возникают,
Нои мён не помнишь половины, для чего?
А стояло ли знать любимых,
Чтобы забыть, сейчас не вспомнив…

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Написано одной строкой.

Написано одной строкой,
О том, что я не твой герой.
Иду домой убит, тобой,
И долгою растянутой резиной,
Звучат слова твоей обидой.
Ещё сознанье, не воспринимает,
Слова что эхом, вновь и вновь,
Твою судьбу надвое разрывает,
И в венах застывает кровь.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Кожного разу, коли ми бачимо жовтий листок, який ледь – ледь, але ще тримається на вже замерзлій гілці, ми з нетерпінням чекаємо того моменту, коли морозний вітер буде нести його крізь рідкі і пухнасті сніжинки. Коли ж він вже впаде на брудний асфальт і нецінуючий краси чоловік наступить на нього, тоді ми впевнені, що зима незвичними візерунками нагадає зранку про себе і саме тоді почнеться карнавал.
Зимові сніжні вечори, коли руки коханих людей зігрівають одне одного, коли батьки сідають біля каміну і взявши у руки чашки з гарячим чаєм тішать дітей зимовими дивовижними історіями, коли у магазинах суцільний переполох, а у центрі міста стоїть хоча й не найкраща але сповнена святковим духом ялинка, коли зранку на столі мандарини, а у коридорі стоять запорошені снігом санчата –саме тоді ми можемо відчути одраз зими, яка приходить щороку і дарує нам увесь святковий дух, який зібрала за всі дев ять місяців.
Як я вже сказала - люди живуть святом. А зима? А зима живе карнавалом. Танець сніжинок, який на перший погляд здається хаотичним, а насправді є дуже чітким, дзвінким та має свою особливу мелодію. Сніг який створив чисту білосніжну поверхню чекає на дітей , які своїми тілами зроблять образи ангелів, коли перші санчата проїдуться по ньому, коли йому зроблять образ у вигляді сніговита. Лід, який прикрашає гілки дерев, дахи будинків, чекає змоги, коли чиїсь руки одним дотиком розіб ють його на крихти у вигляді діамантів. Це і є маски зими, яких ми бачимо у звичній для нас і не сильно суттєвій подобі. Часто їхні маски скидають скульптори, художники, поети і дивляться крізь маски простого і звичайного і передають побачене у роботах так само як і я намагаюсь передати вам своє бачення.
Карнавал – це на сам перед маскування і зима, як тільки помічає що її диво – світ розпізнають ховає своє обличчя під лютими буревіями, але вона завжди повертає свою загадковість і продовжує тішити звичайним для нас образом, який являється нам кожного року.
Помітно теплий дотик, зелений листок, спів птахів. Тане сніг. Вона йде збирати усе прекрасне, і вона плаче, бо хоча б на трішки, але хоче залишитись, та прийшла весна і зима забирає свій карнавал і чемно відступає, і приємно знати те, Що вона ніколи не каже прощай, а завжди каже до зустрічі.
Це моє бачення зими і кінець опису у мене короткий, бо зима мене чарує і навчає боротьбі з проблемами том знати що вона йде це усвідомлювати що на шляху щось нове і так мало часу щоб підготовити себе до цього.

бараки багатоповерхівок
млосно мовчать
і світяться самотніми
вогниками
граючи у мовчанку
то ангели там сидять
за столами
і п’ють несолодкий
чай
прохаючи в Господа
«Отче, прийди
на допомогу, щоб
допити цей несолодкий
чай»
минає час…
роки_десяти і_
століття
багатоповерхівок вже
немає
а янголи так і сидять
і п’ють несолодкий
чай
2010

ДОкором
дивиться
ранок на мене,
у сну лабіринт
заплутану.

РЕквізити дня,
подорожі чекаючи,
морозом пахнуть,
наче свіжовипрана постіль,
у бабині куфри
поскладана.

МІряю час,
додаю й віднімаю
сподівання,
математики життя
навчаючись
даремне.

ФАлдами,
одна за одною,
опадають додолу
важкі хвилі
обов’язків,
у передчутті зустрічі
зникаючи.

СОльною партією
закінчиться
пісня дня
для двох
написана.

ЛЯчно вулицями
пробіжить вечір,
нічного спокою
шукаючи.

СІм нот
колисково
у лабіринті сну
мене
заплутають
до ранку.

…про білі ночи, про рожевий сутінок. про колихання
сіроморя в туманах. про найтихіший гуркіт,
про найтихіший стогн. хвилі. душа нові пісні на
старій віоліні. найтихший плюск, найтихший гомін.
шепіт у молодокущах. і хвилі. і душа. метелик білий.
метелик синій.
…ах, Стрункодівчина. Русодівчина. Руходівчина.
Теплодівчина в ажурній сукні. тонкостанна. гнучкостанна.
в рожевих сутінках, серед сірих берез
…про білі ночи… про рожесутінок.
Київ. 1914

Я хочу завчити напамять
прозорі будні
твоїх ранків
де сонце наче папараці
сліпком
залишає мене собі на згадку
як стару фотокартку
де ванільний запах снігу
замінює сніданок
де кран з білою позначкою
позичає
нам чаю
де шалику
вже нецікаво на шиї
де на плитці
вариш свій светрик
де лащиться рушник до батареї
я хочу зазубрити це все
допоки

не вернувся

дух тої фарфорової качки

з теплих країв.

Опять снежит.

Опять снежит и ноткой грусти,
Течёт народ, протоптанной дорожкой,
И грустно, и болит душа,
Вид снег любил, теперь лишь грусть.
На верно просто нет мечты,
Причины уходить в пургу.
И наслаждаться на бегу,
Смешеньем чувств, любви и непогоды.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

картава
столітня
ворона
віртуозна куртизанка
у жмені
сідало
мостить
поки ми заобіцяні
гав ловимо

вона покаркує — годуємо
вона крекче — підводимо
вона схлипує — самі ридма

і
черево їй
масне
погладжуємо
і
крила її
воронячі
голубимо

останній кужіль
вимотуючи

у сірка очі
займаючи

над чужим безворонням
насміхаючись

і рук уже
не розчепити
бо слиною
воронячою
зацементовані

і в очі
не подивитися
бо злякаються
що не виклювані
досі

хіба вночі
ту ворону
на тополі
біля мосту
пересадити

де їх уже
зграї
цілі

2010

Заморожений час у мене в руці, дивись: ще ворушиться...
Здається, усе зціпеніло в своїй невагомості,
Цей розтягнутий простір так стягнуло по швах, що задушиться
Кожен третій, а кожен п"ятий впаде без свідомості...
Переповнені шиби послань, що читати замучишся.
Я послала тобі ту сніжинку - зліва п"ятнадцяту...
Ці недоспані ночі, полярні дні у папірус скрутяться
І навесну відчуєм, що нам знову "до 18-ти".
Але зараз квиток на сеанс з 25-тими кадрами...
І в залі нікого, лиш ми, як завжди прикипаємо
До замерзлих екранів очей, що затягують надрами
Нескінченних безодень, в які час від часу ступаємо,
Та завжди повертаємось, маючи фобію темряви...
В запорошений зал, де нема глядачів. Час ворушиться,
Таке не покажуть в кіно. Бо актори з слабкими нервами,
Мають фобію темряви, вони самі аж замружаться
Від разючої вічності, темної вічної злитості...
Мінус 20. І знов непрочитані сні, нерозгадані ребуси.
- Не тулися до мене, не рухай волосся!
- Я хочу зігрітися...:_(
- Нас не так зрозуміють.
- Нас двоє в пустому тролейбусі. :)

не бійся
у серце моє
загорнутись
воно не вкраде
твого болю
не проросте
твоєю мрією
не розчиниться
у твоїй самотності
воно мовчатиме
як мовчить Бог
закоханий у тайну

довго йшли
сонце пражило
вітер шаленів
дощ лупив
сніг заколисував
збивали ноги до крові
обвітреними вустами
спрагло ловили краплі
обвітреним серцем
горнулися до віри
але ж далека гора!
вдалося
таки дійшли
видряпалися на сам верх
зітхнули полегшено
стали і
диву дивуємося
тепер
добре видно
звідки ми
прийшли

зійшов туман
додолу
а гора – не гора
підніжжя

хто ми?
куди йдемо?

Не прошу нічого.
Лиш дрібку
запаху твого,
щоб у ладанку
покласти
і
на шиї носити.

Амулетом моїм
не буде,
лиш спогадом...
Сухою незабудкою
між сторінками
нашої книги
покладеною.

Тільки б ярмом
не стала....

Орфографические блузки,
смертельные зеркала,
яд по-итальянски,
глупые пули,
порядочные ошибки,
лживые лимузины,
ночные ужины,
фальшивые волны,
позорные мосты,
пластмассовые люди,
громкие тела,
музыкальная психология,
романтическая самбука,
медленный транс,
успешная хапка,
красный ритм -
все это чушь
по сравнению с
авантюрой,
в которую ты
меня втягиваешь
день за днем
уже целую жизнь.
©.

Велосипедні колеса вивчали свій власний скелет
Пташині кілі протинали видихи велосипедиста
А також погладжували вії велосипедних фар

Камінці підфутболювали кожного разу брудну гуму
Щелепи велосипедиста дзинчали мов вухо-дзвінок прикуте до рогів керма
Це було схоже на родео
навіть придорожні квіти посміхалися

Птахи тим часом погладжували пташині кілі
Що погладжували вії велосипедних фар
Зліталися на дзвоник
Думали що то виклик меню і вішали білий рушник на праве крило
Знімали свої пташині голови і давали місцевим садистам одягти на ногу мотузок
Ті відносили їх на біофак і робили розтин вивчаючи органи і заробляючи п’ятірки
Та поцілунки замдекана гомосексуаліста
Виходили з занять і облизували пташину кров з пальців
Облизували одне одному зі щок слину замдекана

Волосся велосипедиста блищало
Мов камінці на вечірньому узбережжі моря
відбивало світло місяця та ліхтарів
він гнав туди куди тільки йому було відомо
посміхався, немов тільки но облизав щоки молодих симпатичних студентів
їх напружені м’язи та сухожилки
піна йшла ротом та крапала на велосипедний дзвоник
РОДЕО РОДЕО – дзинчав той у відповідь

У дев’ятій тридцять за місцевим часом
Зі скрипом та потугою найближчий поворот виблює молоковозом
Історія буде закінчена
Скелет велосипедних колес стане одним цілим з велосипедистом
Студенти будуть гуртом виносити колишнього замдекана з жабур’ятні
А птахи погладжувати своїми кілями вії фар молоковоза

Вростаю
у дні свої спокоєм
і
страву готую -
відстані
годувати

Вони дивляться
на мене диким лісом,
дихають пусткою здобичі
і
голодним звіром
стогнуть,
поживи шукаючи.

Кілометрами наміряю
потрави гарячої,
у ночви виллю,
стану на порозі,
тричі свисну,
віддалі
на гостину
скликаючи.

Їжте гості.
Їжте.

Тільки мене не гризіть.

коли вирощуєш неправду
сонце не лишатиме тіні за тобою
а зорі світитимуть не в твоїм городі
коли вирощуєш страх
слова ковзатимуться по поверхні розмови
а очі танцюватимуть на маскарадному балу
коли вирощуєш гріх
ангельські сльози писатимуть твою ікону
а любов плакатиме за своїм ім'ям
коли вирощуєш себе
на піску вітер виростатиме
а стіни втікатимуть від свого фундаменту

коли вирощуєш повернення
Бог народжується в твоїй утробі
і світлом освячує твоє Слово

Не смій своєю посмішкою,
Що ніби свіча в темряві,
Принаджувати доброзичливих метеликів.
Хіба варте теє світло смерти багатьох сердець?

Затягування петельок
на світовій душі
нагадує лови на попелястого кота
в абстракції сірого часу.
Хтось дарував землі душу
як захист і оберіг від порожнечі,
а сьогодні ти влучно помічаєш,
як вона схожа на дорогі панчохи:
так само, думаєш, що ж робити
з вишуканістю, яку пошкоджено.

Вечір сплюснутий горизонтом
Розлігся дохлим щуром
під кігтями якого догнивав туман
Викрутки протягів вселяли свої слова
у зволожені барвниками автомобільних фар людські жести та куртки

Ліхтарі то подорожні, що втомились
одне до одного схиляються
ніби герої чорно-білих гангстерських стрічок
Підкурюючи з долонь цигарку свого обличчя
Доки птахи – здиблена зачіска ліхтарів
Наводять лад своїми дзьобами-розчісками у власному оперенні

дорога, що веде до відчинених люків та стічних ям –
яблуко вкушене грайливими зубами тіні та світла
з якого стікають соком автомобілі
і в монастирях цілодобових аптек, магазинів та ліфтів
відчиняють обійми збентежені привиди

твої сльози, що переливаються презирством
мов парти п’ятикласників до суворого вчителя
презирством до всієї святості цього потойбіччя
зупиняються біля пісочної млявості чобіт
з останніми дзвінками рейсових автобусів

Виноградним гроном
в долоні
Твоя присутність –
Несподіваний дар життя
серед мертвого шуму зими.

Господи!
Ти знов воскресаєш!
Долаєш холодні колони
і сходиш до мене
моїм покаянням.
Визріваєш в мені
і болиш
ненародженим літом
ЛЮБОВІ.

МИ молились
сьогодні разом:
Я і… цей виноград
у долоні.

4.02.2006.

Не поет і не жінка –
Це невчасна розпука
за смішне намагання
хоч якось кохати.

Втома з’їдає грані:
«Жінка сучасності» -
звучить якось сумно.
А поети давно
граються в паски –
ліплять форми з Ніщо.

Ні поета, ні жінки –
Сьогодні тут пустка!

3.02.2006.

Б.Д.І.

Вислухай.
Ще одна передостання
сповідь.
І, принишкла, я
зникну.
Слідом за моїми паперовими романами прийде
весна.
Вона
намалює на стелі дерева
і
тоді я нарешті засну спокійно.
Вислухай.
Ще одна передостання
казка на ніч.
Історія про
намальовані дерева,
що тремтять від
вітру. Чи я вже бачу це
у сні?..
Вислухай.
Ще одна передостання
пересторога.
І
я блукатиму,
яблука їстиму з
намальованих дерев.
Дотліє
на тлі
твоєму заслабла весна
і зникне.
Вислухай.
Ще одна передостання
правда.
Слідом за моїми паперовими
романами, оманами,
манівцями прийде літо.
Воно очистить
дерева
де ревнощі
почіпляли свої омели
і
я прокинусь.
Вислухай.
Ще одну. Передостанню. Сповідь.
Остання залишається
за
тобою.

13.04.2008

перестелені простирадла стелями навпростець
а ти мій втомлений митарю ще той митець
майстер ловити ґави без угаву і без жалю,
містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю

і щоранку виймаючи пальці зі своїх ран
ти почуваєшся добре немов James Brown
бо у тебе є я біла гурія фурія лише твоя
балагурить і вигинається наче яка змія

кожного ранку ще до появи інших усіх облич
б’є в тамтами без тями кидає переможний клич
ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік
що за жона навіжена Боже може хтось її врік

femina чи міна повільної дії лики та ярлики
годі сіячу потім досієш доторкнися її руки
і я поділена на всі липи цієї землі замала
зла загорілася і зосталися попіл а ще зола

знайди п’ять відмінностей розумнику ризикни
прошу віддай мені лише половину своєї вини

моя ліричність не опала
з останнім
листям
осені

захована між гіллям
шепотіла корінню:
бережи соки
бо
пори року
повернуться
тільки-но замішу
тісто на жайворонків
щоб
весну зустріти

- Ні, че, чо мру?
- Бінго: в оці маса несе навалу.
- Зажди, Вакх!
- А що? Дар?
- У сіни він сміх у сухім сні виніс, у радощах: кави, джазу. Лава несе нас..
- А місто в огні бурмоче.
- Chin!

Клубок.

Клубок, катая по полу, играет кошечка в углу.
Её задор пьянит, волнует, и, наблюдая за игрой,
Живёшь воспоминаньем, прошлых дней,
Забытой юности, дней прожитых в игре и страсти.
И в поиске значений призрачных,
И для тебя уже совсем, совсем неважных.
Было время, жизнь, жила одним,
Желанием игры и восхищенья.
Запутанных решений, боль,
Сегодня, просто памяти узор.
Запутанность прошедших дней,
Распутает котёнок памяти твоей.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Упала капля.

Упала капля крови в снег,
Контрастом красным, подведя черту.
Меж бытиём и смертью.
Недолгих отношений,
Тебя, её и третьего его.
И ладно если бы губа,
Иль бровь рассечена,
Синяк иль сломано ребро.
Так нет перо сквозь кожу,
Боли нет, кровавый след.
Сознанье тает, мысли лишь о…

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Строчка, две.

Строчка, две в голове,
Мыслей нет в пустоте.
Заблудились строчки две,
И не как нельзя продолжить.

Мыслей нет и о тебе,
Есть желание, но нет строчек,
Не сложить мне о тебе.
Поиск мыслей, трое точек.


Образ встречи, два дня снов,
Скажем честно не готов,
К новой встрече, и прошёл,
Посмотрел, и улыбнулся,
Сделал вид, что не знаком

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Установі, в якій працюю
присвячується



Ну ось допила
тепер я маю склад
горнят
такий собі сервіз
одне моє
ще синє
і прозоре
одне червоне
красивий натюрморт-ескіз
помітно
про мене
подбали добряче
горнята всі різні
і ті хто у них
наливали
гаряче

Странно, что ты не плачешь,
Твои слезы дразнят карбид
Сплин да смерть не переиначат
Жизнь полученную в кредит.
(Вместо эпиграфа)

Горсти битых лампочек
Присыпаны солью
Рыбы невыносимо громко кричали
Раскрашенными губами хватая воздух
Можно мне кофе?
Да, проезд у нас 2 доллара
Тянешь сквозь соломинку утро
Белое, как кокаин
Как завернутая в белую тряпку гильза
Особенно тщательно заточена
Розы стекали кровью
Запутавшись в волосах брусчатки.

Когда поэт покончит жизнь самоубийством,
Со стен сойдут обои да ковры,
Его запомнят улицы, дворы,
Когда поэт покончит жизнь самоубийством.


Его кровать умрет от пустоты,
Любовницы другим подарят ласки,
Сменивши траур на другие маски,
Без лишних слов покатятся вперед.


И только Муза вопреки всему,
Навзрыд рыдала на холодном камне,
Топясь в шабли разбавленом слезами,
Не появлялась больше никому.

увесь світ – сіра речовина
якби не ми: ходимо, світимось, райдужно переливаємось
ніби ялинкови гірлянди – не можемо горіти одне без одного:
хтось із нас гасне – й неодмінно погасне інший

блискітки із твоєї шкіри осідають на моїй
ми змиваємо їх сірою речовиною світу: водами, повітрями, спілкуваннями
але вони – ніби малесенькі світляні родинки – вростають у нас
адже ми гірлянди, а гірлянди мусять сяяти від свята до свята

і так від міста й до міста стається: прогулянки, дотики крізь одяг, крізь шкіру
серце до серця, кров до крові, світло до світла, блискітки до блискіток
ми зупиняємось, ми цілуємось
я з'їдаю блиск із твоїх губ

ота світлина ще пам’ятає
нас разом
зі зв’язаними крилами
і бажанням
важчим за смерть трьох зірок
і тільки коли тобі усміхнулася інша
мені усміхнувся інший
ми полетіли
в інші сторони
в інші кватирки
забувши що в тебе
крило праве
у мене крило ліве
і окремо нам ніколи
не дістатися гнізда
де мале пташеня
роздвоєним криком
розрізає небо
де мале пташеня
не знає в який бік летіти...

щоб застати обох батьків удома

Боже...
чому Ти не створив мене
подібною до
каменя?

Тоді до мук
була би
твердою,
а під натиском
ніжності,
кришилася на порох
і летіла...

Боже мого болю...

Оксамитовим
подихом вистели
пусте гніздо мого серця.
Так легко,
щоб не прим’яти крил
блакитного птаха
бо
йому ще
за щастям летіти.

Гей, дитинко, чого похнюпила носа?
Іще не все так погано, повір, як здається
на перший погляд.
Ти ще пам’ятаєш імена своїх покійних собачок
і навіть усіх кошенят,
і оту заморену голодом рибку…
Задосить часу, аби навчитися гри на гітарі,
навіть варити холодець чи ліпити канапки
з трояндової мармуляди.
Пишатися своїми широкими поглядами
і тонкою талією,
носити брендові джинси, –
і грець із тим, що куплені на секонд-хенді…
Можеш навіть спробувати побути собою,
хоч за це, як правило – від семи до п’ятнадцяти
Та врешті-решт все одно зрозумієш – усе це гра,
щось на перехресті більярду і баскетболу
з домішками не дуже чесного покеру.
А позатим – усе прекрасно, бейбі, все чудово…
Бери гаманець, прогуляємося по крамницях...
може, знайдемо десь на розпродажі трохи щастя.

коли
обіймалися
наші сльози
на півдорозі до смутку
і сіллю об сіль вдаряючи
цілувалися

коли
лютий січень
жадав
на кригу їх обернути
а сонце січневе - випарувати

тоді лишень
розуміли ми
діалектику
льоду що тане
і танення що леденіє

просили
годинникових наглядачів
стати на місці
або
на наше місце
стати

а самі
напропале
бігли
переходом
із “я” у “ти”


2010

я ховався від тебе як міг
знищуючи усі сліди свого перебування:
підривав мости, з’їдав конверти, спалював будинки, асфальтував ґрунтівки
як же ти мене знаходила? за запахом моєї любові? за звуками твого імені
які я мусив повторювати аби не забути власне?
за дотиками, якими я перетворював усе до чого торкався на твою шкіру,
бо саме до неї хотів би понад усе торкатися?
я ховався від тебе щоби ти завжди пам'ятала про мене, думала про мене
а не дивилася звикло, не помічаючи
як з часом тліє на мені одяг, як вицвітають очі, як пересихає слина
під час довгих поцілунків із часом
це була гра у схованки, тривалістю стільки діб
скільки би піщин помістилося в пісковому годиннику
доби падали униз, доби зсипалися, я ховався від тебе як міг, ти пам'ятала
і твоя пам'ять нарешті повністю мене увібрала
разом із будинками, із дорогами, із мостами і конвертами,
із запахами, зі звуками твого імені, з доторками до твоєї шкіри
отже ти мене нарешті знайшла?
та ні, це я втратив вагу, розчинився у часі, мов цукор
я програв, але звільнився, ти перемогла, але – де твій приз?
ти можеш безмежно і досконало пригадувати того
кого вже немає

Переходжу в той сон, де твоє волосся – всюдисуще
Де я прокидаюся, а ти спиш поряд, маленьке левенятко, і живі волосинки вилізають
Дрібненькими золотими змійками з твоєї гриви
І розповзаються всюди: оплітають моє тіло, населяють мої книжки,
Заповзають між ворсинки мого реглана

Я спостерігаю за золотими змійками твого волосся, ніби зачарований приборкувач змій
Із чарівних казок Сходу
Я загубив свою дудочку в попередніх снах, я не можу заграти їм ту мелодію
Яка змусить їх заспокоїтися, упокоїтися, не розповзатися

Твоя гривка, левенятко сонне, густішає просто на очах: змійки оживають, звиваються
Ти – добре, найдобріше втілення Медузи Ґорґони
І твої змійки кусають мене, і мені фантастично хороше
І я дивлюся тобі в обличчя
І не помираю
А прокидаюся

зима така
аж холодно димам
летіти

тримаються
за комини хвостами
й
натягненими
струнами
тремтять
прозоро
видихаючи в повітря
згорілі
миті
затишку

зими такої
замерзають зорі
і дзвонять синім льодом
нам у душу

впустіть погрітися

...Не тануть
скрижанілі сльози
пристрасного кохання
нанизані
на міцну шворку –
павутину сімейного обов’язку –
не тануть
у долонях
байдужості
не тануть
несказанно прекрасні
оці коштовні
перлинки
купи
будь ласка
бо ти
не зможеш
продешевити...
2009

Там де ми збираємось бути нас іще немає,
але уже є жорстокість і втома
Свинець твоїх поцілунків на тлі мого серця –
Нас заретушовано, нас обведено ніби місця для трупів
на тлі жорстокості і втоми

а були місця для поцілунків ніби місця для інвалідів
а були наші двері – одне в одного – настіж прочинено
а були щасливі – високо – підлітали в повітрі до фосфорних зірок і місяця
аж до трепоту, аж до терпоту в пальцях

Ми іще не вирушили, а вже всі розмови навколо про жорстокість і втому
Переповнені автобусні зупинки пророкують байдужість
В чергах за спокійною смертю тільки й мови про довге щасливе життя
Жорстоке, втомлююче життя
Жорстоке, втомлююче життя,
З нього б лити свинець для твоїх поцілунків, після яких ти говориш про холод
З нього б лити свинець для морозива твоїх поцілунків
На тлі мого серця

там, куди ми приїдемо, океан випливе з наших голів
ми станемо рибами в ньому
і замість пальців у нас терпнутимуть кінчики плавців
коли ми жорстокість і втому оминатимемо

підніматися щаблями
звуку і кольору
на стріху спогадів
жадібно смакуючи вустами
замерзлу бурульку
радості

любуватися самотністю
вищою за міст
що руками обіймає небо...

а любов моя
йтиме по снігу
боса

гарячими кроками
виміряє стежку до тебе

слідами мокрими
візерунки намалює

роздоріжжя доріг
замкне у коло

щоб повернувся

я ще не вмію жити без тебе
але я дуже стараюся
я тобі ранкової кави не несу до ліжка
щоб окропом сну не обпекти
я на долоні арешт накладаю
за намагання порушити прикордонну зону
твого тіла
я відвертаю погляд
якому не терпиться роздягнути
тебе з усього несказаного
я зупиняю питання
яким кортить
розрубувати гордієві вузли
я стримую слова
які мустангами рвуться
до водопою твоїх неприборканих очей
я серцю казки розказую
що колись усе зміниться
і що я навчуся жити без тебе
чуда ж бувають

Забуть…забудь усе і всіх…
живи як хочеш ,це ж бо є не гріх!
Гріх є твій біг від життя , коли воно тобі на зустріч мчиться
Піди від тіні,вона не зрозуміє так ,як сонце гріє…
Відкрий вікно, а з ним і душу
Впусти той теплий свіжий вітер,хай повіє!!!
Навчись дивитись на людей,не на людину
Побач весь світ ,а не країну
Почуй в собі, побач оту дитину
Що стихла вже в тобі, пусте що надто вже мрійлива..
І байдуже що довго так іде ця сіра злива
Треба лиш одна твоя хвилина
Щоб сталося одне маленьке диво
Воно ж бо є ота жарина,дмухнеш ….
І ось, вже цілий вогник…заллєш слізьми -
Погасне світло…з ним тепло..промокнеш знову..
весь світ є лиш для тебе ,живи лиш так ,як хочеш ти!
І байдуже що скажуть всі,вагомим є лиш те,
Що знаєш ти,живеш бо ти для себе,не для них..

2009 рік

Готові до сновидінь – переходимо з одної кімнату в іншу
Як зі світла в півтемряву
Обрубуючи хвости тіней що кровоточать звуками кроків:
Вони запізнюються на ледве вловимі часини

В моїй голові тисячі чоловіків сперечаються
Хто з них більше на тебе заслуговує
В моїй голові – фондова біржа, де акції на тебе
Невпинно зростають

Готові до сновидінь – переходимо –
Знаючи, що сновидіння – поезія втоми
Подібно до того як гниття лимонної шкірки – живопис смерті
А зчищання бруду із пальто – музика неспокою

Неспокою, бо двері за нами ніяк не зачиняться –
Чийсь незримий крок застряг між одвірком та дверима –
На часинку спізнився; а ми не помітили й заснули,
Продавші всі акції на тебе всім внутрішнім чоловікам за безцінь

Хто ти
що йдеш попереду
закутана
в світанкову крихку тишу
Розцвітають квіти
на місці
де робиш ніжні
впевнені кроки
Не оглядайся назад
світ банально смішний
щоб збагнути твій намір
спокій у тривозі
усміх у сльозах
Небо горнеться до землі
там
на горизонті
полотно любові
виткане із болю
Твій шлях довгий
хоча
можливий...

Хто ти
що зникаючою цяткою
виднієш
на сивому горизонті
промовляючи стиха

вирушай у дорогу
з легким багажем
скільки ще всього
тобі не потрібно.

Зусилля. просто заради життя
Немає сенсу, самоціллю роботи,
Можливо з тим світом самозлиття,
Хоч жив! І спробу ще зробив перемкнути.

Надокучливий аналіз безфактичної дійсності,
Не можна розумом за логікою все ось так збагнути
Як віриш у Вище й докази науки - в тобі дві особистості,
А їх часу не вистачить до смерті досконало й повно осягнути.

Можливо просте довірливе життя до внутрішнього голосу німого
Весь світ подарує в мені без протоптаних до мене іншими стежками,
І як нема потреби жерти пил, лиш відчувати у душі присутність Живого,
Я протопчу свій шлях цнотливими, не видними для інших справжніми полями.

я сам собі клітка, я всередину себе провалююсь, тягнучи навколишнє
хапаю близьких за руки, щоби втриматись,
але вони борсаються: “відпусти! без тебе спокійніше”
ти теж таке кажеш, першою, бо найближча

і — сенсу себе прив'язувати до простих буденних речей — вже немає
все злітає з поверхні мене, ніби пил, і — далі — поверхня злітає
наче покрівля з будинку під час урагану: з тріском відшарпуються шифер, рубероїд, дошки
все це безладно розносить на кілометри від мене

хто всередині мене переживе цю негоду? чи лишиться хто живий?
коли клітка під пресом стискається, ламаючи ребра себе —
хто перший скаже “він блефує”, хто перший кине в мене пташку?

ти розповідаєш незнайомцям про мене всю правду, ті кажуть:
“ти надто іще молода, відпусти його руку”…
а потім усе заспокоюється, небо світліє, а бездомні
збирають докупи ті дошки що від мене лишилися, прагнучи в них оселитися

крапки над і — больові точки

самотність безболісна
самотність дерева, з якого не виростає іще одне дерево,
не розриваючи деревину і кору, не додаючи річних кілець у зрізі німба
самотність снігу навпроти ліхтаря і ліхтаря навпроти снігу

стерильність, ангедонічна безболісність
препароване часом вугілля тіл

зима у дзеркалах замерзлих озер і калюж — розпатлана
як божевільна, холодна жінка, що все у собі тримає
все пакує всередину себе, безрадісна, все стискає всередині себе
до стану льоду — прозорого вугілля

крапки над і — голуб'ячі клювки на снігу
крапки над і — самотні сліди каблуків на снігу
коли підошви невідомо куди зникають
ніби рана від кулі є, а пострілу — не було

стерильне місце на дереві — дупло, завіяне снігом
це холодне дівоцтво зими, яке тисне на неї, на лід перетворюючи
зима — та самка, що сама себе народжує, а тому триватиме постійно
особливо — всередині