коли на місто опускаються руки
світових релігій
збирається на дощ
музики у вагонах метро доспівують
відчиняються двері
аби випустити і впустити
людей холод життя
усе це топиться в табаці та естері
губиться на чиїхось долонях

засипається піском у пустелях
тікає на породистих конях
до хмарочосів до капличок до келій

сонні
виснуть на стелях чи лягають на
підвіконні

падає
залізобетонна плита
на будівництві

стікає кров’ю понівечене тіло
немає обличчя

країна хотіла футболу
інвестицій хотіла столиця

вночі

на цьому полі
обгородженому зеленим парканом

таке станеться вдруге і втретє
вони припаркують смерть своїми

руками

вони її мацатимуть за груди
братимуть міцно за плечі

поки її
ненаситні очі не допустять жодної

втечі

не дозволять цієї ночі


так само висітимуть
і стискатимуть туго
стіни повітря й портрети


співатимуть ті самі люди
стоятимуть у наметах


музики їстимуть український хліб
музики гратимуть у вагонах
литимуть алкоголь в горлянку
сипатимуть сіль заборонам

до останньої смужки асфальту

до останньої хвилини ранку


червень
2010

Захрипло небо гомінким риданням,
А ви, як градом, сиплете словами.
Я простудилася коханням,
Мабуть, промерзла Вами.

Аж до самісіньких кісток, -
Не допоможуть лікарі.
Невже, Ви так усіх жінок?
А ви тихесенько: "Та ні!"

3дається, вічність мить пливе,
І відрікається душа від тіла,
А ви лікуєте мене,
А ще більше захворіла.

Захрипло небо гомінким риданням,
А ви, як градом, сиплете словами.
Я простудилася коханням,
Мабуть, промерзла Вами.

Ще далеко було до розлучення
Реєструючи підписом шлюб.
У надмірностях словосполучення,
Не замкнути розпечених губ.

У високій ідеї апатії,
До недавна звались ще коханні,
В кабінетах пустих бюрократії,
Залишились лиш паспортні дані.

Переперчена штампом сторінка,
Промозолює пам'ять навік,
Що у нього була колись жінка,
А у неї таки чоловік.

ЗАСУДЖЕНА ЛЮБОВ

Так боляче засуджувать любов,
Що віддана в обійми безкористі.
Мені на снилося сьогодні знов,
Що ми купалися у жовтім листи.

Так боляче прощатися на вік,
Між нами стигне болем слів мовчанка.
Для неї ти законний чоловік.
А я..? Хто я…? Коханка...?

ПОДРУГА

Ой чому я їй за звичкою,
Тай про нього розказала,
Та кого звала сестричкою,
Моє щастя відібрала.

Ой чому болить так душенька,
Деж ви білі мої крила?
Та котру звала подруженька,
Моє серденько розбила.

Хай від тебе зло відвернеться,
Хай затишно буде в дома.
Ти для мене не суперниця,
А від тіль і не знайома.

СИЛьНА ЖІНКА

Спинився час в нестримнім леті,
А я, як на чужій планеті,
А я, як у чужому тілі,
Крізь дощ, крізь сніг, крізь заметілі,

Збиваючись з чужих орбіт,
Шукаю свій забутий світ.
Втікаючи від самоти,
Розтрощую свої хрести.

І моя не спроможна здатність,
Немов киснева недостатність,
Висушує пусті думки.

Спинився час, але біжать роки,
Віки, епохи і століття,
А на мені тягар, лахміття
І у руках важкий багаж...

Я наведу ще макіяж,
Можливо ще повірю в казку,
У ласку, щирість, доброту.
Я встану, ще раз і піду.

Підтягну свій змарнілий лик,
І поміж сотні їхніх пик
Моє лице до світла усміхнеться,
І хай в душі сльоза зірветься

І хай на серці жар горить,
Я виборю таки цю мить.
І хай говорить поведінка,
Я ж не слабка, а сильна жінка.

Ця слабкість силою здобута,
Ви думаєте я прикута,
І на нозі моїй мозоль?!
Я просто граю свою роль.

О, так мене болить, мене пече
Й мені потрібне лагідне плече.

О цвіт незайманих імен " Наталія",
Твій світ не тут твій світ Італія.
Змітає погляд пам'ять із полиць.
Твоє життя, як вічність на перон.

Футляр душі на мокрому картоні
У нарисах розшарпаних границь,
Розкресленими людськими долями,
Що вийшли світу на дуель.

А хто ти є Мадмуазель?
Сеньйора? Леді із мозолями?
О цвіт незайманих імен " Наталія",
Твій світ не тут твій світ Італія.

Осіннє листя розтріпоче вітер
Й за мене поцілує твої руки,
О, як хотілося, щоб витер
Він з пам'яті сліди розлуки.

Безжальний день у роздумах німіє,
Найсокровенніше, що є у цьому світі,
Попавшись у розбиті сіті,
Мов свічка пломеніє, тліє.

Проплаче дощ вночі за нас,
А ми його візьмем в долоні,
А крапельки такі солоні...
О, як поволі пропливає час.

Моя любов до тебе лине,
Ти не зламайся тільки, Мамо,
Я відчуваю все так само.
Бо наші душі - то одне- єдине.

Осипатися і просипатися в тиші безхрамній,
поцілунком безкарним у праглому дотику лоні.
Виявляти відсутність оздоби, себе і кордонів
і займатися легко... займатися дико й безтямно.

Наповнятися і розбігатися в ритмі сипучім,
залітати пташиною зграєю в стогону гнізда,
вібрувати оргазмом в тонких ізоляціях міста
і ставати для нього, неголеним ранком, колюччям.

Припинятися і запинатися, ніби забувся...
Зодягати обличчя у звиклу до гриму зникомість
в сірій безлічі знаків уваги, де я – непитомий,
до останньої жилки – осінній, холодний у вусі.

Розпрощатися... і залишатися подихом зграбним,
набирати твій голос мобільний до висохлих мушель
і чекати на ріст плавників і позбавлення суші...
Осипатися і просипатися в тиші безхрамній.

11 Жовтня 2010

я тебе розкохаю й забуду,
і подамся копати буряк,
нагнітаючи в серці огуду,
три разочки сплакну накрайняк.

чесно-чесно, і більше – ні разу
цей – останній(побачите!) раз,
ну й засів ти у душу, зараза, -
в тил, у профіль і в повний анфас.

бачу живо дебелу фігуру
в тілогрійці, прокуреній в дим,
як ти сіно громадив на хуру,
як ми... ой, що це я, іже з ним...

увижаються скрізь твої брови
і неголена пика твоя,
чи дою, чи пасу я корову,
чи веду її до бугая.

кожна річ на моєму подвір’ї
не пускає забути тебе,
свинка - рохне, чи півень- запіє,
чи вівця, щемно блеючи «бееее».

Пробачала тебе разів тишчу,
прощавай, отеперка навік...
Зеню-Зеню...На маєш!-навіщо
жмут оргиній мені приволік?

2010 р.

с. Старі Гачі

Я залишаюсь назавжди
В твоїх армованих обіймах.
І зорепадів ненадійних
Дощенту виперу сліди.
Пущу по вітру у світи
Усі непевні сподівання
І найшаленіше кохання.
Нехай… А поруч будеш ти!
Мій дальтонічний дивосвіт
Зразком усіх ідилій стане.
… Бо ж навіть папороть не в’яне,
Коли закована у лід…

Умань 2000р.

Фиолетовый снег
не умеет курить и врать.
На ладонях его
нет царапин от женских истерик.
Лицемерный поэт для лиловых сугробов -
враг.
От общения с ним
фиолет вдруг становится серым.

Фиолетовый снег
знает сказку о той горе,
на вершине которой зимою цветут
мандарины.
Ты не бойся сжигать
полусны на большом костре.
Все укроют снега
фиолетово-синей лавиной...


25. 09. 2010 р.

Взор посылаю на луну,

Ты куришь, и молчишь…

Забудь меня, не утону,

И буду жить! Глядишь,

И снова запоет весна,

Напишутся стихи.

Не буду никогда одна,

Господь, убереги! -

Меня, того, кто взгляд отвел,

Того, кого узреть

Судилось мне… Заплакал клен,

Свою рассыпал медь.

Осенний сон, осенний звон,

И утренний туман…

Приснилось счастье

Видно мне, как яд–самообман.

Взор посылаю на луну,

Ты куришь, и молчишь…

Забудь меня, меня одну!

Меня не помни лишь!

Ти змовчав, милий… Я не закричала.
Накрилась осінь ковдрою із листя.
Мить зупинилась. Сонця стало мало.
І теплий спогад зі світанком – вистиг.

Дощем на плечі опустився втомлено…
(Чого не мав, ніхто ще не втрачав)
Та мить…
Прозорим світлом переповнена…
Я промовчала.
Ти не закричав.

09.10.2010

А тій вдові хтось заглядав у душу,
Щоб так-от дьогтем вимастить чоло?
Там пласт болючий вглиб, що і не зрушиш.
Безсовісно приліплене тавро!

Чи хтось хоч знає про беззвіздні ночі,
Як погляд в стелі сліпне. Мов шальна
Стискає зуби, аж щелепи корчить,
А сон не йме. Лиха? Мо’ навісна?!

Ти їй, «вовчиці», зазирни у вічі –
Які там перегірклі полини…
За коси легше шваркнути у відчай:
Чаклунка! А то – мамцині сини.

Ні! Їй дивилися лишень у спину
Чи трохи нижче. Діло молоде.
І рахували складки на перинах.
Хіба болить? Та ж потім перейде.

В балансі між цвітінням і між тлінням,
Посеред всіх міжгендерних забав,
Життя чуже – то споришів плетіння.
От, може, хтось її б пошанував…

11.10.2010

Сіткою нервів ловлю зорю
В час базарно-совєтський.
Наше буття знову робить круг,
Як у законі ветхім.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризни, кривава помста...
Поза усяким, я однолюб.
Світ мій почався – як постріл.

То ж перебрехи міщанські всі
Глибоко маю в... гільзі,
Доки життя моє – пінний сік,
Тіло у душу лізе.

Місяць роздмуханий вітром так,
Що вже аж сам – як вітер.

Доки ж устами ловлю уста –
Жити можна
І при «совітах»...

Послухай, коханий:
безжальні холодні вітри
уперто шматують
осінні багряні вітрила,
зривають - відносять
хвилин користовані крила
у вічність чи безвість.
чи чуєш? чи чуєш?
Замри!

Послухай!
Почуй!
Бо крещендо кленового листя
відзвучить, не торкнувши
байдужого серця сльозою...
Як тоді до весни
доживеш без тепла і розвою,
зрозумівши,
що я - вже назавжди
назавжди колишня?

10.10.2010

Мишеня будує дім:
Буде затишно у нім
І дорослим, і малим.
Кубик, кубик, ще один...
Вийшла вежа чимала –
Навіть вища за стола!

Хто дмухнув
на диво-хатку?
Починаймо
все спочатку...
:)
2010

Заміновую почуття
словофальшами про порожнє.
Та з тобою, ота, чи ця?
Чи готова до всього кожна?
Заплітаю сліди думок,
замиваю сумлінню плями...
А над нами туман і смог.
І нічого давно між нами.
11.10.10

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

Розлилось листя золоте попід дерева.
А вітер ще мете, мете і легко стелить.
А сонце топить меду час у сотах листя.
Прислухайтесь! Це все – для вас. Ця Осінь – пісня.

finita la commedia

* * *
Як поцілунок обпече вуста
І серце, наче пташка, затріпоче,
Мій дух увись урочисто зліта
І в ласці розчинитись твоїй хоче.

В руці твоїй бальзами чарівні,
Цілющі трунки, звабливі й пестливі,
Ти щедро дарувала їх мені,
Коли іще були удвох щасливі.

Я не казав, що я тебе люблю,
Та не просив уваги анітрохи,
І доля розвела нас без жалю,
І наші розминулися дороги.

Ген, у степу, згоріла вся трава,
Дощу не дочекавшися та грому,
Залишились лише оці слова
І фото із сімейного альбому.

Заспівала колискову
на ніч мама сину,
заспівала уже й другу,
та не спить дитина.
З боку на бік все верт́иться
засинать не хоче,
п'ята лине колискова-
не закриті очі.
Врешті тяжко син зітхає,
й чує таке мати:
"Мамо, гарно ти співаєш-
та мені б поспати."

29.11.2008

Дзвоне якось із курорту чоловіку Нюрка:
-Як там милий поживає наша кішка Мурка?
Каже Коля жінці:"Може б́ула вона хвора,
я не знаю, але здохла кішка наша вчора."
Нюрка в плач:"Навіщо треба так було казати,
міг мене ти, Колю, зразу хоч підготувати.
Ти б сказав, що наша Мурка на даху сиділа,
що тваринка наша бідна раптом захворіла,
що вона собі на лапці один кігтик здерла,
а вже потім ти сказав би, що вона померла.
Зрозумів тепер ти, любий, треба як казати,
щоб в майбутньому не став ти так мене лякати?"
-Вибач, Нюро, я звичайно ж усе це зрозумів,
і так тебе я налякати зовсім не хотів.
-Гаразд, Колю, як здоров'я там у моєї мами,
чи ти їй допомагаєш впоратись з грядками?
-Скажу я так, як ти мене навчила говорить,
твоя мама зараз, Нюро, вже на даху сидить.

06.06.2008

Ти моя зіронька темною нічкою,
вогник яскравий в кімнаті над свічкою.
Ти вдень моє сонце в блакитному небі-
зігрієш мене ти завжди коли треба.
А зранку для мене ти чиста криниця,
даєш мені вмитись джерельной водиці.
Увечері, як соловейко в діброві
співаєш, що любиш мене знову й знову.
-----------------------------------------
Ти влітку тендітна, як квітка у полі,
струнка, як зелена красива тополя.
Ти як листопад восени різнобарвна,
коли біля мене ти- й осінь безхмарна.
Ти сніг гарний, білий, пухнастий узимку,
вареннячко з яблук, чорниці, малинки.
Весною ти цвіт білий вишні, каштана-
як добре, що є ти у мене, кохана!
14.02.2008

Привела додому якось коханця Валентина,
все б нічого, але раптом дзвінок в двері лине.
"Чоловік вернувся, мабуть,- каже вона Гришкі-
ну-мо ти давай пошвидше заховайсь під ліжко."
Чоловік зайшов, роздівся, та й на кухню їсти,
Валентина поспішила поруч з ним присісти.
А Грицько лежить тихенько, що робить не знає,
мала донька Валентини під ліжко зазирає:
"Що, не дихаєш, боїшся, лежиш собі тихо?
Що, злякався мого татка? А так щойно дихав!
18.02.2008

Виклика в прокуратуру
слідчий Мойшу та й питає-
ніде чом той не працює,
але гарні гроші має.
-Де ж бер́ете собі гроші?,
та обманювать не треба.
-Дуже просто, я беру їх
вдома в тумбочці у себе.
-Хто ж кладе їх туди, Мойшо?,
враз мені відповідайте.
-То дружина моя, Сара,
самі в неї запитайте.
-У такому разі знову
запитати вас посмію,
де ж бере ті гроші Сара,
я ніяк не зрозумію.
-Що ж тут дивного, майоре,
ніде правди мені діти,
я даю їй кожен місяць,
невже важко зрозуміти?
-Я ж про що вас і питаю,
де ж берете гроші кляті?
-Скільки ж вам казати можна,
в себе в тумбочці у хаті.
12.02.2008

Літаком летів Петро зі Львова до Уралу
схотів їсти та й дістав із торбинки сало.
Почав хряцать теє сало - копчене, жирненьке,
в кабіну запах до пілота дійшов потихеньку.
"Що так пахне?" - стюардесу пілот Іван питає.
"То пасажир один в салоні файне сало має."
"А піди-но ти до нього, стюардесо Ната,
хай відріже він пілоту сала скуштувати."
До Петра пішла Наталя, в нього запитала:
"Дасте може ви пілоту спробувати сала?"
Петро каже:"Хай мене він навіть не осуде,
але знаю - мого сала їсти він не буде."
У кабіну до пілота Наталі помчала:
"Сказав пан, ви не буд́ете їсти того сала."
Здивувавсь пілот Іван цим словам дівчини.
"А піди-но запитай, в чому тут причина?"
"Дуже просто - Петро каже,випивши сто грам-
сала їсти він не буде, бо я йому не дам!"
10.03.2008

Йшли два парубка селом
та й повз двір Микити,
бачуть, що у нього в хаті
та й вікно відкрите.
"Ей, пішли - кричать Микиті -
їсти з нами сало!"
Та мовчить чомусь Микита -
як язик забрало.
"То ходімо з нами - кличуть -
хоч горілку пити!
Знов мовчання -тож які
тут висновки робити?
Каже парубок другому:
"Знаю як тепер -
не хоче сала і горілки,
значить він помер."
Аж тут голос із вікна
лине безпорадний:
"Та кохаюсь хлопці я,
будь воно неладне!"
08.03.2008

Коли невдачi, нема надiї,
нефарт, безвихiдь, глухая стiнка,
тебе пiдтримає i зрозумiє -
твоя лиш жiнка.
---------------------------------
Якщо у небi твоїм хмаринка,
i дощ iде за твоїм вiконцем,
вона засяє яскравим сонцем,
бо то є жiнка.
-----------------------------------
Пшениця й жито ростуть з зернинки,
здоров'я й користь дає калина.
Зерно сiм'ї- звичайно жiнка,
сiм'ї здоров'я- то є дружина.
--------------------------------------
04.07.2006.

Я хочу думать про весну,
та осiнь з думки йти не хоче.
Як тiльки я вночi засну,
вiдразу сняться твої очi.
-----------------------------
Я хочу думати про лiто,
та на душi чомусь так зимно.
Так зараз хочеться радiти,
та серце щось болить нестримно.
------------------------------
Я хочу думати про тебе,
але не знаю, що робити.
Говориш ти менi: "Не треба,
не можу я з тобою жити."
------------------------------
Чому життя таке складне,
чому не можеш зрозумiти?:
воно у нас лише одне,
не треба сварок - треба жити.
-------------------------------

08.10.2006.

намалюю собі тебе
під балконом на мокрім асфальті
(ти для мене на першій шпальті.
тож тримай ось. мовчи і слухай),

милуватимусь, як буде
по тобі дітвора скакати,
хто плювати, а хто й блювати,
хтось відтопче тобі піввуха,

пси мітитимуть де-не-де,
недопалок хтось забичкує,
хтось назве тебе підрахуєм,
і злітатися будуть мухи.

це, мій милий, тобі за те,
що і досі болять ті образи,
ті принизливі вчинки й фрази..
та тобі на те пофіг. глухо.

2010

Пробач за все, багато в чому винний,
життя без тебе наче у вогнi.
Кохаю лиш тебе, i час нестримний
у серцi болю додае менi.
-------------------------------------
Вдень сонця не побачу я без тебе,
вночi зiрок немае за вiкном.
Без тебе однi хмари лiтом в небi,
без тебе взимку холодно кругом.
--------------------------------------
Без тебе я сумую, я хворiю,
без тебе я нiхто, з тобою все.
Тебе я бiля себе бачить мрiю,
без тебе щастя Бог не принесе.
--------------------------------------
Без тебе я не можу, я не хочу,
усi зусилля нанiвець звелись.
Я мрiю про твоi блакитнi очi,
пробач за все, до мене повернись.
------------------------------------

13.01.2007.

Повертайся!
Без тебе не можу я бути.
Повертайся!
Тебе я не можу забути.
Повертайся!
Кохаю тебе лиш одну.
Повертайся!
Чекаю тебе як весну.
Повертайся!
Без тебе не знаю спокою.
Повертайся!
Не можу я сам iз собою.
Повертайся!
З тобою лиш буду щасливий.
Повертайся!
Забудь рiк минулий зрадливий.
Повертайся!
Ну треба ж умiть вибачати.
Повертайся!
Навiщо ж мене так карати.
Повертайся!
Невже десять рокiв забудем.
Повертайся!
Давай ми з тобой разом будем.

05.02.2007.

Україно, рідний краю,
палко я тебе кохаю,
за пшеницю, за калину,
моя рідна, Батьківщино.
----------------------
Я люблю тебе за сонце,
що всміхається в віконце,
за блакитне чисте небо
і за дощик, якщо треба.
----------------------
Буду я тебе любити
скільки буду в світі жити,
процвітай, моя країно,
рідна ненько, Україно!

06.11.2005.

Я люблю твоє волосся
золотаве, як колосся,
білу шийку лебедину,
оченята- дві перлини,
твої вушка, щічки, губки,
носик твій, моя голубко,
люблю плечики тендітні,
що народжені у квітні,
теплі, ніжні рученята,
їх обійми- справжнє свято,
люблю ніжки твої, спинку,
кожну серденька клітинку.
Я люблю тебе, Оксанка,
моя дівчинка веснянка,
моя жіночка бажана,
сонце, зірочка, кохана!
20.10.2007

Ты в озябшее сердце ворвался рассветом
И заполнил собой все пространство вокруг.
Ты был ветром беспечным, безоблачным летом,
Стал пыланием губ и сплетением рук.

Ты в померкшую душу ворвался бураном
И разрушил моральных устоев рубеж.
Ты был звонким морозом, подснежником ранним,
Стал горячим дыханьем, грехом без одежд.

Ты стальною иглою ворвался под кожу
И разлился пьянящим простором в крови.
Ты был сладкою горечью, правдой и ложью,
Стал ты вкусом соленым внезапной любви.
10.10.10г.

Я без тебе, як ніч без зірок,
і як літо без ніжних квіток,
як ранкова трава без роси,
як весна без своєї краси.
----------------------------
Як нема тебе - й сонця нема,
ну а взимку й зима не зима,
а як знов тебе бачу, то знаю,
що ще більше тебе я кохаю.

листопад 1993

Тобi я хочу розказати,
як я без тебе поживаю -
постiйно думаю про тебе,
про кожну зустрiч пам'ятаю.
---------------------------
Я розказати тобi хочу,
як я без тебе тут сумую,
як хочу бачить твої очi,
як мрiю, що тебе цiлую.
----------------------------
З тобою хочу прокидатись,
спiвати на нiч колискову,
з тобою поруч завжди бути
i обнiмати знову й знову.
----------------------------
Я хочу пестить твоє тiло -
таке грайливе i тендiтне,
щоб ти вiдчула, як кохання
у твоїм серденьку розквiтне.
----------------------------
Прилинь до мене, моя пташко,
несуть нехай кохання крила
тебе до мене знову й знову
i будем разом ми щасливi.
----------------------------

04.06.2007.

Я бачив сон, де ти моя,
удвох у полi ти i я
йдем босонiж ми по росi,
твоя рука в моїй руцi.
Ось зупинилися, стоїм,
волоссям бавиться твоїм
легкий приємний вiтерець,
а ми по полю навпростець
крокуєм далi - ну й краса-
метелик, пташка, стрекоза,
ромашка, конюшина - клас,
це зараз все для двох, для нас.
Я прокидатись не хотiв,
промiнчик сонця розбудив
мене - i знов тебе нема,
ти десь далеко теж одна.
Я бачив сон, де ти моя,
але не хочу бiльше я,
щоб ти лиш снилася менi,
палати хочу у вогнi
твого кохання - наяву,
для цього в свiтi я живу!

11.06-16.06.2007.

Сторінка ще одна життя
перегорнулася у квітні,
і з кожним роком відчуття,
що час мина стають помітні.
---------------------------
Дитячий квітень в радість був,
приносив щастя із собою,
дорослий квітень це забув,
тепер приходить він з журбою.
-----------------------------
То тридцять, то іще один,
ідуть роки одноманітні,
і все частіше часу млин,
знов опиняється у квітні.

25.04.2006.

І грозило, і погрожувало.
Блискавками заворожувало.
На деревах листя тріпало.
І від ляку серце тіпало.
Що могло – ламало, шарпало.
Все було йому однаково.
Вимивало до корінчика,
Не пускало ні промінчика.
Не впокориш його ласкою.
Зуби блискавки виляскують…
Гримотіло – заливалося,
Потоками умивалося.
Лило, лило – не питалося,
Чи що гнуло, чи ламалося.
Чи додолу прихилилося,
Чи од вітру надломилося…

Пливу шукати свою епоху,
В ковильних росах згубивши весла.
Для мене – принцип,
А їй все по...
Їй завжди космос,
Їй завжди весело,
Коли рубають,
Коли стріляють,
Напалмом світять
В мавки зіниці,
Такі ми мудрі –
Доки Земля є…
Дзеркальний крик наш
І запах ниці.

Десь там, де мама…
Перетин рейок, –
Болючі іскри душевних кайфів.
Спить, наче кішка на батареї,
Моя кровинка-солинка
В каві.

А далі, далі – туман і море,
Біль кришталевий сумних мелодій.
Світ мій хитнувся,
Як сині штори,
Які сто років уже не в моді.

Моя ж епоха –
Руїни горді,
Сльозина вовча,
Печаль космічна.

Стріляє в спину,
Не б’є по морді,
Бо платонічна,
Бо плотонічна,
Бо плутонічна...

Декоративно-декларативна,
Де вже й скотина –
Раба машини.
І шарми шрамів також не в моді.
Й дорога тята –
Мов пуповина.

Тож волохате моє минуле
Мені миліше за скло і бітум.

А далі, далі...
Ми всі заснулі
Між цим,
Болючим,
Й Тим,
Білим,
Світом...

10.10.10.

Зачекай! Постривай! Не спіши!
Відпочинь. Не лети ти так стрімко.
Мені музику літа пиши.
Листопад ще не сип на голівку.
-----------------------------------
Пригальмуй. Стиш ходу. Стань постій.
Ще до осені в гості так рано.
Ще багато є планів і мрій.
День - не вечір...Хоч вже й не світанок.
-----------------------------------------
Не біжи! Не лети! Не спливай!
Все відчутніша є твоя втеча.
З літа в осінь мене не штовхай.
День ще довго не змінюй на вечір.

08.09.2010р.

*
Потік молочний ніжить валуни,
Сором’язливість їхню
Водорості вкрили,
Листок-метелик
Місце теж знайшов.

Одна. Одна. Одна.
Глибоко в’їдаються кольори у свою потенційну жертву,
а ти говори - говори - говори,
аби відчути, що живеш , що не мертва.
А ти все терпи , терпи, терпи,
як плетиво просмаленої ніччю осені
змінює клапті твоєї шкіри,
як дошки на вулицях знайомлять з новими
христосами,
і ти ще не знаєш , в якого з них треба
вірити.





2010

...Ще солодко останні пахнуть квіти –
їх цілий рій «крилатиків» почув!
І ось вони метеликам тендітним
дають насолодитись досхочу...
Натішитись! Надихатись! Напитись!

...Вже завтра, може, їх уже не стане.
Дивлюсь на мить, хвилююче-п’янку...
Яка краса – у пізнім квітуванні!
Яка снага – в крилатому танку!
Яка надія – в погляді останнім!

...Ген, тужить хтось... Чи то – мені здалося?
Та ні! Он – клин у небі проліта...
Бринить душа в тужливім суголоссі:
вже завтра – осінь. Холод. Пустота.
Побудь-но з нами, літко! Ще не досить!

...Не владні ми над волею природи!
До серця вкравсь осінній тихий сум.
...В передчутті осінньої негоди
щасливу мить до вірша занесу
і подарую літа другий подих.

Бо й ми – це мить у вічності в долоні –
метелики і квіти на осонні.

2009

Жовті листочки,
Червоні листочки
Падають з гілок непрошені.
Сон же наснився,
Що з ними злився
І загубився в осені...

Василь Кузан
поезія “Зізнайтесь, Вам просто потрібен мужчина”


Зізнайтесь, Вам просто потрібен мужчина,
Простий дегустатор прощань і кохання,
Мов мрії ранкової крапля остання,
Що воском гарячим скотилась на скатерть.

Зізнайтесь, Вам просто потрібна причина
На мить, чи на місяць, чи тільки до ранку
Щоб вилити пристрасті повінь у склянку
І впасти обличчям в волосся на грудях.

А, може, Ви вийшли у космос ілюзій
І сни Ваші дійсність ковтнула і стерла
Сліди поцілунків на стінах і стелі,
Що стали вчорашньою радістю ніби.


А, може, Вам просто наснилося більше
Ніж може вмістити цей лагідний жовтень,
Що грає мелодію осені форте
І п’яно стоїть біля хворого ліжка.

А, може, Вас просто потрібно зігріти
Чи руки холодні до Вас простягнути.
А, може, Вас просто потрібно забути
До часу, що виросте в зустріч надовго.




пародія

Ну звідки ти взявся такий волохатий?
Казав – дегустатор. Та ти – “гурманище”!
Нас хвилі підносять все вище і вище!
Яка ейфорія! Дожити б до ранку…

Вже стіни кудись пропадають із хати,
Води би попити – не втримати склянку…
Ще місяць просив затулити фіранку –
Від твого шаленства зійшов із орбіти.

Аж ліжко заслабло – куди правду діти?
А кайф – ніби щойно прийняла джакузі!
Божественна суміш реалій-ілюзій
Враз воском гарячим скотилась на скатерть…

Емоції дійсність ковтнула і стерла…
Вам швидко вдалося мене розігріти.
В помаді волосся – щасливі, як діти!
А жовтень шепоче: – “Надовго, надовго…”

Сліди поцілунків на грудях і шиї…
(Мелодія форте. І ноги, як з вати)
Мій милий мужчино! Не сердьтесь – відмию!
Зізнайтесь – Ви хочете ще скуштувати?


10.10.2010