Я повертатимуся вчора на зорі,
у м’ятій сукні, з острахом і тихо.
Чекатиму на слово чи на лихо.
Ти тільки не мовчи, а говори.
Ти тільки не лишай мене одну.
Я стерплю все: образи та удари.
Карай мене – я заслужила кари,
та не мовчи, бо я тоді помру.
І ще чекай на мене, і люби
так дивно і так солодко, і дико…
Я прокидаюсь віді сну із криком.
Аби ж те вчора наново… Аби…

Багрянцю над-ядуча вагота
На груди тисне. Жаско небом креслить
У сто зірок розмелений екстаз.
Затерп ураз: на зламі долі – хрестик.

Перегоріла стигмою свіча,
Сльоза зарубцювалася на личку,
А він мовчав. Надривно так мовчав,
Відсутність слів збираючи на ничку.

Зібрав таки. На тридцять срібняків.
От в акурат – напийся і повішся…
Живеш поміж шакалів та вовків,
До спазм болить з’явитись на узліссі.

Болить за край, а людям він пісняр,
Хай в серці стогін, грудям тісно-тісно.
Минувшини розтріпаний тягар –
Пліткують язики під сонцем грішно.

Казися, плач і чайкою кигич!
Злетіло півсекунди у півкроці,
Востаннє аж по серце криє ніч,
Забракло терня. Жити збракло моці…

6-8.10.2010

листя опадає і гниє
листя западає в несвідоме
благодійне щастя – не своє
холодно… ти мерзнеш на пероні

заки вирушати навмання
заки не зігріє спогад теплий
ти тремтиш немов яке теля
кольору туману сну і сепії

ти на дні на кінчику світів
на зубах камінчики тривоги
ніби все… хоча не як хотів
але дякуй друже – з волі Бога

все при тóбі – ноги голова
руки і… легені… очі й вуха
бачиш небо чуєш як трава
дихає і вірить …кожним рухом

хай зриває листя хай і ти
ніби лист втрачаєш частку сéбе
нині час летіти то й лети
Божою свободою не гребуй

вона прийшла до тебе розхристана впевнена у собі
розплітала речення як дитячі кіски
насправді
вона так і не сказала жодного слова тобі
вперше просто мовчала аж надто близько

її очі бігли за літерами чужих газет
її губи торкалися чужих філіжанок
і розмови з друзями що варто дивитись вперед
ти лишав зачиняючи двері в наступний ранок

стіни тримали емоції за собою - ти стримувався
кухонними ножами колов внутрішній лід -
ледве тримався ховаючи думки у сувої
та експортуючи їх на далекий схід

- Бог з тобою, іди під три чорти від:

мене, моїх думок і мовчання, яке без тебе

чомусь, віриш, ділиться на склади.

не завжди те що втрачаємо

хочеться після

знайти

- Бувай.



червень 2010

Палала порохом кора,
Як зачепили серцевину
Мою віїстими очима...
Дровині пихнути пора.

2010

хата вухата в ожинову ніч,
ніч загадкову,
гострить старанно об темряви пні
місячні брови
двох димарів, що по різні боки
істини стали,
там, де розораний зоряний кит
плаває ставом.
військо осоче пасе береги
жаб’ячим хором,
хвилею плескає плесо з нудьги,
місяцем хворе...
півень зайшовся, проріс із глибин
лик пурпуровий
квітки досвітньої - впали в полин
місячні брови.

Ти на мене чекав, мій старенький замислений Львове.
Я до тебе ішла – і в думках, і у снах. І тепер
Я пірнула бездумно у тіло твоє стоголове
І у очі так пильно поглянув сто перший твій лев.

Я завмерла на мить. Остовпіла. Заклякла. Зніміла.
Він у душу діткливу свій погляд свинцевий поклав.
Він пронизав нестерпно, і я підкорилась несміло,
І віддала себе всю у м’якість його дужих лап.

Так люблю тебе, місто! До щему, до болю, до крику…
Я по вулицях йду, як по руслах прадавніх річок.
І зриваю зі себе ту маску повторну, безлику –
Через час, через простір до себе я роблю стрибок.

А той запах осінній! П’янієш від нього щомиті.
Те повітря на каві настояне тут і віках.
Тут невидимі струмені всюди так щедро налиті,
Хоч ніхто їх не бачив, ніхто не тримав у руках.

Як я вдячна тобі за це свято осінньої казки,
Коли просто в обличчя так стрімко летять голуби,
І прабабине літо дарує ще крихточки ласки,
І у душу так лагідно хиляться гілки верби.



2008

Вороння сіло на дроти
На телевізійну антену.
Не страшно на бій іти
Страшно те, що в бою загину.

Кохані в злуці в перший раз
Ідуть в церкву до вінця.
Не страшно вмерти за ідею
Страшно те, що не довів до кінця.

Полетить пісня крицею у вис
І молодь пісню збагне,
хай пісня лине про вільну волю
мільйон за собою веде.

Я виріс там де грають хвилі,
колишуть верболози віти.
покоління нове гряде,
нові підростають діти.

Невтримно стихло, подих вітру доконав...,
немов до губ за палець вказівний прибився.
Купатися в траві я відпустив коня,
сидів по рукави в росі на мушці вбивці

і співчував його сумлінню і собі –
а що коли не влучить... там де Бог молився
і витрачатиму раптовий рай – на бій
того, що з молоком... і в мами чорнобривцях.

Конар терпіння дереву подій відсох.
Повітря тріснуло, важке від громовиці.
Я, мамо, рай стрічатиму за нас обох
і там проситиму на милосердя ницим.

Нехай душа моя стає не сном – вогнем,
таким, що міг би гріти, а не помсту лити.
Із тілом трав ми позростаємось до трем,
під вітер ляжемо некошені і вмиті,

так як лягають і чекають гостроти –
погоджені й бліді, спорожнені й безслівні.
Таке чекання – із утроби гнізд роти
смакують небо, хрускіт черепний – катівня.

Затвор, мов келію відкрив. Наніс хреста
собі. На вервиці він пересунув зерня.
Невтримно стихло. Бог молитись перестав
і відбував допоки... не лишилось терня.

8 Жовтня 2010

Двері прочинено навстіж

якщо хочеш піти – то йди

як ніжно ріже мій ніж

маленький листок череди



двері обкуті металом

ти лобом його проб’єш?!

як мало, малесенько-мало

ми любимо Моцарта й треш



вечір сливи розвісив

на деревах – і тут і там

ти глючиш знову як Vista

ти у кожній клітині як спам



десять, дев’ять і вісім

почато зворотній відлік

хрестик на шиї висить

посмішка така літня



сім, шість і п’ять

крізь тобою прочинені двері

знову спогади налетять

комашнею покриють стелю



чотири три і два

намагаюсь витерти файли

тебе вже немає – нема

і поволі зникають смайли



один і бажаний нуль

точка відліку для себе

коли не стане куль

тоді я візьмуся за леза.

2010.

Коли Схід у твої очі крадеться,
прянощі – любов моя,
ти на порозі зламу, я –
за порогом. Кароока банальність,
що стихає, наблизившись до фіналу,
так і не визнавши миті сакральності.
Часто буває життя замало,
аби з’явившись, навчитись зникати.


Чому вкотре гублю тебе


в тижні,

як рештки заробітної плати?



вересень 2010

він увесь із диму, іде чиїмись словами,
загорнений в тишу, газети і місто,
я відчуваю, як вночі у Словаччині

замішують у пекарнях солоне тісто,
як грають зниклі у часі Лед Зеппелін,

перегукуючись з продавцями в крамничках,
і ,Бог його знає, чи то був він, та Бог
його знає тепер з попільничок.



26.09.10

Мне надоело слушать тишину,
Уйду в толпу,
С толпой людской смешаюсь,
Нет, там душой я вряд ли оживу…
Останусь жить,
На радость или зависть…
А шум мне не мешает ощущать,
Что не одна, и не в стеклянной банке.
Желанье овладеет задышать,
Расширить чувств и представлений рамки.
Захочется бежать так далеко,
Куда достать по силе только мыслям…
Туда, в края пушистых облаков!
Туда! На высоту вершины жизни!
Мечтанья о свиданьях при луне,
И наблюдать красоты звездопада…
Сновидеть наяву или во сне,
О том, кого хотелось видеть рядом…

Ніч готується вийти через легені
Курців кашлем і димом.
У нашому спільному гені,
Як злісний боржник, розпонтоване диво
Із пристрастю лапає голого нерва.
Ми йдемо в зачухану осінь,
А осінь – то стерво.
І ,мабуть, вже досить.
Бо жовтень під холод буває корисним.
Нам пофіг , йому – все одно.
Зриваємо крани ,врубаємо кисень.
Пірнаємо в ковдру– на дно.

2010

Невже так віриш ти у мене?
Невже так віриш в мою кров??..
ти справді думаєш я здатен віддатись серцем? О Любов...
моя Любове... Де ти? що ти??...
ніхто не знає що є що
знаття не має і не бути йому ніколи ні-про-що...
Доки не скажеш добрим людям: -
"Прощайте добрії і злі,
мене забудьте не любіть,
не поминайте жодним словом,
ділами знову не будіть...."
бо лише так, попід покровом
землі і дерева, небес
знання здобудемо про сенс
такого вічного живого -
 Що Є Любов.
Що є любов???
Що є Любов'ю? що Коханням??
А що лиш хімія? Бажанням
тілесним втіхам дати рід -
давно задурений інстинкт,
що кров'ю грає, виграє
двобій із розумом, дає
лиш серцю фору, але сам
(умілий, спритний диверсант)
підкорить швидко все твоє,
і моє тіло - не моє,
і наші думи повні снів
лишень послухай моїх слів....
30.07.10

Зазолотилася, вина напилася,
Вдягла святкові свої шати.
Нащо підбори? Умить роззулася
Й пішла полями погуляти.

О небо - небонько! Мене, лебедоньку,
Пусти до себе – запрагла волі.
Тріпоче листячко, стукоче серденько.
Нема нещастя, немає болю.

…Лиш простір з обрієм десь обіймається,
Лиш шелест сумом шепоче тихо.
Вона милується, вона всміхається.
Вона – це осінь. Моя це втіха.

2007

Самозакоханому франтові поету
вона носила каву й виноград,
а він, блукаючи просторами інету,
словесно лип до дам, усіх підряд.

Але вона чекала вперто і терпляче,
і, навіть в позапівнічну пору,
благоговійно готувалося карпачо
за першим «бриннь» його душевних струн.

Не нарікаючи, сумирно, без претензій
стирала крихти, як нудьгу акин,
і білі пальці її пахощами фрезій
торкалися ледь-ледь його руки.

Вогнем на шиї, лебединій і звабливій,
тремтів попал кармінного вина,
а кіс доглянених несамовиті зливи
іскрилися, мов золотий динар.

Та він осліп таки, застряг у моніторі -
став пікселем, байдужим до гукань.
На жаль, заблуд його багато хто повторить,
потрапивши в мерЕжевий капкан.

Це - просто сон вже вивчено на пам"ять.
Один сюжет. Одні і ті ж слова.
Його так, власне, просто розгадати,
Бо я його не раз пережила.

Та знов і знов, частіше і частіше,
Із року в рік в житті немає змін.
А хтось-таки про це колись напише.
Без натяку, без фальшу, без причин.

Так дивно, так цікаво, нерозгадано
Чиїсь слова вживуться у папір.
І знову, знову стане холодно,
Чи то від тіней, чи гарячих зір.

Не знаю я, чи зможу розказати
Увесь той сум усіх прожитих снів.
Я вже не маю права забувати
Прощань з видінь однакових складів.

То ж просто сон, що вивчився на пам"ять.
Ні, це не вірш, а це ТВОЇ слова,
Якими вмієш подумки страждати,
Бо ти це все не раз пережила

06.10.10. 20:53

Ти робиш вигляд - "Все іде по плану",
й покірно одягаючись мовчиш.
Казала голова тобі - обмануть.
Та й я казав... і сон ...і вірш...

Я так стомився, що іду один,
і день за днем - святе прозріння,
калічить розум і пускає дим,
та ранить душу- плата розуміння.

Я так стомився, все на самоті,
і в дзеркалі лиш змучене обличчя,
шкалою служить що рахує дні,
мій сором,мій 7б, моє величчя.

Я так стомився, світ що за вікном,
вже другий раз міняє шати,
а я все прокидаюсь з дивним сном,
де ти не припиняєш мене звати...

Ще є рація і хист
на весло вмовляти хвилю…
Я себе з Ярила виллю,
переллюся просто в лист –

золотиться хай у цім
відбиванні тиші серця.
Поскладав його з інерцій –
бігу краплі по щоці,

із Купайлових забав
та прозорого ще воску,
де заплівся слова лоскіт,
в мушлях морем накипав.

Час обав, тонкий, як синь,
що невпинно рветься Стрибом.
В шамотінні літер скинь
кіноварні ряси риби.

Дано, що Дажбог не дав –
зі сопілки вийняв Велес.
Надихне любов і встелить
музики жива вода

береги її човнам.
Хай не рве душі стремена,
Лякливицею студена,
і торкає уст вона,

набрякає соком втіх,
заливає світлом перса,
проникає в храми серця –
так розтане блудний сніг.

Хай собі тоді кричать,
свар висварюють до хрипу.
Ми вдамо, що півню випав
час рознудити печаль.

Іншого нам не дано.
Я олистений до йоти,
облітаю з позолоти
і стаю п`янким вином.

Берегине, хвилі бій
я пройматиму рядками,
ніби серця стиск думками.
І розсіюсь у тобі…

7 Жовтня 2010

finita la commedia

Ні дому, ні родини, ні дитини…
Дзвони і струни.
І – ластівки гострокрилі.
І – тисяча віршів без пуповини,
Самотні у своїй силі,
І вона – такий собі Робінзон Крузо
(В мегаполісі П’ятниць на всіх не стачить),
Зустрічає потайки правнучку Музи,
І слово в руках її скаче, як м’ячик.
І серце – як м’ячик.
Який забили
Точнісінько в груди.
Ногами, Женю!
Пиши, ти пиши, поки носять крила
І на ніч цілує блаженно Геній.
І поки блукаєш пошерхлим містом,
Вбираючи всі його листопади,
Слідом – терпляче – Янгол іскристий,
Що впасти не дав тобі,
Й сам – не падав.

Саблезубый монгол на затопленной улице Китежа
точит саблю и зубы, сияет промасленный взгляд.
Если долго смотреть в эту воду, то можно не выдержать,
а ведь это всего лишь твой собственный внутренний ад.

Долго, коротко ли бродишь берегом странного озера,
прячешь тайны и стыд в непролазном его камыше,
а вдоль берега едут цыгане на ржавом бульдозере,
и облезлые кошки гоняют летучих мышей.

Да невесты в трико скачут в чащу лесную лягушками
за отпущенной кем-то случайной любовной стрелой,
а над ними кружат одичавшие томики Пушкина,
и сбиваются в стаи, готовые лечь на крыло.

Впала перша позолота
На покров сумних дерев,
Доросли осінні квіти
До любові королев,
І плоди у дозріванні
Досягли до майбуття –
Стало в світі всього більше,
Лиш поменшало життя.

Не пульсує сік у скронях
Зачарованих беріз,
Йдуть бурхливою ходою
В море ріки, повні сліз.
День спроквола посміхнеться,
Та частіше – невпопад.
Всипле смутку повні жмені
Нам під ноги листопад.

І пройде мороз між нами,
І прилипне до спини,
Як листок до мокрих вікон
Чи сніжинка до стіни.
І впадуть в зимову сплячку
І думки, і почуття...
І не все весна поверне
До прекрасного життя.


2003

Прощальним клином
Журавлі летять...
Ти дивишся у небо
Мовчки й смутно.
Прощай, мій друже, –
Мовлю жартома.
А ти повіриш,
Очі знов опустиш.
Змахнеш рукою,
Наче той лелека,
Невже нема нічого
Поміж нами?..
Ти не шукай мене,
Я вже далеко…
Бо відлетів
Разом із журавлями.

уже тошнит от сигарет,
от бреда слов твоих и действий.
боюсь серьезнейших последствий.
сказать пытаюсь снова "нет".
но манит запах никотина,
твой с сахаром противный чай..
я так хочу сказать "прощай",
поджечь политое бензином..
но не могу поднять руки
на свой источник поражений.
все сводит от твоих движений..
глаз угасают огоньки....

2010

Михайло Бобиков
поезія “Із вікна оселі”


Стільки слів! Шукаю й досі,
де й своє встромить, а Осінь
заглядає в зошит через скло.
Закидають те, що злива
ллє, бо Осінь - геть примхлива,
як на норовистому сідло.

Правда, хтось, піднявши комір,
десь шука будинку номер
через листям виплеканий мур.
Мимоволі в тому листі
бачить сукні він барвисті
сонячних, як мить, мініатюр.

Це твоя барвиста спроба -
із нового гардероба
одягати те, що до смаку.
Тільки лиш незмінна мода
в тому, що сумує врода
в кожному намисті і вінку.

Стільки слів, а чути... кризу.
Закидають те, що знизу
так багнисто, аж до самих снів.
Висихатимуть калюжі
на взутті, а не на суші,
нежитем і кашлем хворих днів.

То є так, а що тут вдієш?
Захищайся, як зумієш.
Осінь Літо щиро прикрива.
Заміта-ховає ліжко,
у якому Літо нишком
зручно після справ відпочива.


Пародія

Чешу пальцями волосся –
Розлякала рими Осінь,
Препротивний врізала маневр…
Де встромити гарне слово,
І доречно і толково,
Щоб бестселер вийшов чи шедевр?

Щось Пегас, в осінні зливи
Норовистий став, примхливий,
Не приходить – з пам’яттю все гірш.
Десь повіявся безкрилий…
Я моцуюся щосили –
Певно вийде тільки білий вірш!

На верлібр – незмінна мода,
Їх писати – насолода,
Теж на назві зразу щось “загруз”…
Так старався, так кортіло,
Криза слів – погане діло,
Без вина, Пегаса і без Муз.

Натверезо, просто з дуру
Взявся за мініатюру:
Зараз втну – поет чи не поет?
Про вінки писав і вроду
(Щоб сподобатись народу)
Вийшло схоже щось на тріолет…

В видавництво з цим не пхайся,
Засміють – ще захищайся:
Клас не той, тематики не ті!
Я за ліжко руку нишком….
Є! Стоїть! Ось тут, за ліжком!
…Геніальне, звісно, в простоті.

За Пегаса! За натхнення!
Рудокосу, Мрію, Зеня,
Пародистів – Кума й іже з ним!
Музи всілися край ліжка…
О! У тої гарна ніжка…
(Певно, знову вийде вірш без рим)

В голові так світло стало…
Вірші пруть – паперу мало!
Справжні перли пишуться! Дива!
Хто під ранок на дивані,
Ненакритий (бо не в стані),
Зручно після справ відпочива?..

7.10.2010

Проблемам-негараздам - посміхнуся.
Всерйоз таки задумаюсь над вчинками.
Бо в проміжку між Мамою й Бабусею
Так хочеться іще побути Жінкою.

Легенький макіяж і щира посмішка.
І погляд в очі, наче в саме серце.
...Якось я не помітила за поспіхом,
Як стрічний вітер в мою душу вдерся.

І як його гостину перебути?
Вже шкрябає зима вікно сніжинкою.
І важко пригадати і забути
Для кого я хотіла бути Жінкою?

06.10.2010

Завтра не зможу тебе любити,
завтра я - відьма, аорта стигне.
Будеш облизувати півмісяць
або губами у сні кривити.
Болісне дихання, бром у слові,
очі зволожені, як маслини, -
можеш любити моє волосся,
можеш ліпити мене із глини.
Тихо прощаю тобі гортанню.
Серце роздам - заховаю тіло.
Сукня доверху сховає світло,
щоб за тобою не так боліло.

2010

У течію впадати рідних рук
тремкою річкою
так любо,
мій коханий.
Втрачати простір,
колір,
час
і звук
від ніжних дотиків того,
хто Богом даний,
і водоспадом
падати у мить,
коли водночас
нам і солодко і гірко…
У крові жар потроху догорить,
але не згасне
у долонях наших
зірка.

* * *
Якщо співати про щось, то про зміну вітру,
західного на східний, коли замерзлу гілку
зміщує вліво, від небажання скрип,
і твій кашель - над площиною лісів Дакоти крик.
Опівдні можна скинути кріс і стріляти в те, що в полі
здається зайцем, надаючи кулі
збільшити відстань між збитим внівець з темпу
того, хто пише рядки ці пером і тим, що
лишає сліди. Іноді голова з руками
зливаються, не стають рядками,
але під власний голос – котиполе картаве,
підставляє вухо, як частину кентавра.

(переклад 2010 р.)

* * *
Впізнаю цей вітер, що летить на траву,
Яка під ним лягає, наче під татарву.
Впізнаю цей листок, що в придорожній бруд
Падає наче скривавлений князь чи Брут.
Стрілою лягаючи на розкосій скулі
Дерев’яної хати в чужій землі,
Що гусей у польоті, осінь у склі внизу
Впізнає на обличчі сльозу.
Очі до стелі
Я не слово а номер забув - в повітрі крик
І кайсацьке ім’я в роті язик
Рухає ніччю наче в Орду ярлик.

(Переклад 2010 р.)

* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.

Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.

У гортані моїй, де покладено сміх,
Або мову, або гарячий чай,
Все чіткіше лягає сніг,
І чорніє як той Сєдов, «прощавай».

(Переклад 2010 р.)

я не сплю.
і ти не спиш,
міряєш кути.

місяць –
щойно
з печі книш,
тільки злий, як ти.

ви подібні -
втома дня,
сум’яття душі...

до плеча притиснусь:
«няв!»

отакі книші.

2010 р.

Мовчання. Лезом цілий день по склу.
Задушливе. Ображене. Ледь зверхньо
Торкнутись телефону. Сіру злу
Порвати тишу… Ні, не подзвоню.
Відбитки дотиків на матовій поверхні
Клавіш тануть. І я теж тону.
І ти мовчиш. Сьогодні не засну…
В осінніх присмерках болото правоти
Чорніє пащею зневіри й самоти…
Чи може пихи? Гордощі заїли.
Кого? ..Мене?! Пробач, а ти?!..
О ні, не подзвоню!
На це ще стачить сили.
Хто тут правий?! І врешті решт кому
Повірити: твоїм очам, словам твоїм? Моїм?..
Чому б тобі..? Та ясно, що тому.
Обіцянки всі тлен і пил. І дим!
У мої очі… День загус у нім.
По вінця вже мовчання,
Повен дім! І ніч без сну,
Без тебе – хворий мім...
Безглузде й голосне, як грім…
Ось так воно, у справжньому коханні...))))

Місто моє, я стомивсь вертати
До твоєї осені у снах.
Пташенятко випхнули за грати,
Та не звикло злякане літати
В піднебессі і тамує жах.

Певне, я малеча, ще малеча,
Що збира каштанові свічки.
Всі блукання, всі шукання – втеча
Від журби, яка спада на плечі,
Мов сніжинки, краплі чи роки.

Тих, кого залишив, зву ночами.
Скільки місць, де серце проросло:
Ленінград – розлуками й вітрами,
Маріуполь – світлими думками,
В Харкова осяяне чоло.

А в тобі лишив жовтневу днину,
Коли сонце грається у злоті,
Коли вітер шарудить дитинно
Листям, і срібляста павутина
Блискає в останньому польоті.

Ти знаєш, що його немає,
Ти віриш в нього і чекаєш,
Його, мабуть, не повернути,
Його ніколи не забути.

Ти б серце своє віддала,
Щоб лиш він знов з’явився.
Та все це мрії і слова,
Твій потяг запізнився.

Чом вирішила так?
На жаль, ніхто не знає.
Вже скуштувала горя смак,
Та серце все ж кохає!

Ти йдеш печальна, мов верба,
Що віття похилила.
На тебе давить ця журба,
Вона життя змінила.

Ти вже дійшла,
Кінця не обминути.
Ледь видавила ти: «Прощай,
Не можу я забути!»

Ось так минув твій вік,
П’ятнадцять поверхів всього,
Чому ж ніхто не допоміг,
Не втамував горя твого?

Лишила по собі ти
Лиш понівечене тіло.
Що робити, куди йти?
Та пам’ять не зітліла…
2010

На одному квадратному метрі надто мало твоїх флюїдів.
Аж судомою зводить душу від нестачі твоєї вроди.
Так нестерпно не хочеться знати точну дату твого від'їзду.
І здається, що час зависнув, наче файл у старому Ворді.

Навіть вікна, відчинені навстіж, не рятують від спеки в грудях.
Яндекс-пошта ущерть забита не тобою, а підлим спамом.
Так нестерпно не хочеться знати, скільки метрів до тебе буде.
І так хочеться знати точно, що в розлуці любов не в'яне.


06. 10. 2010 р.

...розтинати густий небозвід, наче дика комета Галлея,
розпадатись на жмені молекул у процесі зворотніх реакцій,
поклонятись синам бога Ра і брунатним жукам-скарабеям,
і творити для тебе вірші, не чекаючи зливи овацій.

...розпинати бажання свої на хрестах біля битого шляху,
розстилати до ніг ворогам душу без дорогих інкрустацій,
підніматись без крихти жалю на, тобою споруджену, плаху,
і творити для тебе вірші, не чекаючи зливи овацій.


19. 09. 2010 р.

А тобі невтямки, скільки було в словах моїх щирости.
З висоти свого "я" ти не зволив до мене спуститися.
І моїм почуттям не судилось із паростка вирости.
Та я рада тому, що не будеш мені знову снитися.
А тобі невтямки, що встеляєш шляхи свої трупами -
безневинними жертвами серця занадто амбітного.
І джерельна вода раптом стала гіркою цикутою,
а з осінніх небес враз повіяло подихом лютого...


15. 09. 2010 р.

Колись я соромилась...
- Донечка татова! -
лунало в обличчя і вслід.
...Вже доля моя
сто разів перелатана.
І тата - нема вісім літ.
Залишились тільки
альбом зі світлинами
і світло в душі осяйне, -
коли хтось молодший
чи теж із сивинами -
Євгенівна! - кличе мене.
...Спадковість тривог людських
генна (чи генова) -
на неї Творець нас прирік.
Я татова донька.
Я - донька Євгенова -
сьогодні і завтра. Повік.
І кланяюсь знов
найдорожчому спадкові,
що вище підносить ім'я.
І дякую людям,
що зватись по батькові
у них заслуговую я.

10.2003

Південно-західна природна межа з боку Угорщини
Утворила Карпатський хребет між нами,
Я розбиваюся, я розбиваю об інших горщики.
Забезпечую комусь порятунок човнами
А сама
З
Н
И
К
А
Ю
Тону і реву, як розлючена осінь.

Найнестерпніше те, що
Він більше не просить
Існувати.
Ні про що не згадує.
А я день за днем боляче

падаю.

Востаннє говорила уже без закінчень,
Перегортала себе, усе далі від змісту.
Давай мовчки дні трохи полічимо,
Я стану доноркою, ти букіністом.

Я поїду в Австралію, куплю будинок,
Знайду собі когось чи комусь знайдуся.
А хтось напідпитку та в білому буде
Називатись моїми уявними друзями

Ми відпливаємо, мов кораблі,
в далеч від пристані.
де безпорадно товчуться об лід
зраджені істини.

Впертість зациклено гострим ножем
дряпає палубу.
Відстань причину жалів-ненажер
знищити мала би.

Серцю ж – пече, проїдає сльоза
свіжу пробоїну:
в чомусь не змовчав і щось не сказав –
годі загоїти...

Хвиля затихне, зітхне океан,
сонце примариться,
випірне небо між з’ятрених ран
зламаним парусом.

finita la commedia

А ти мовчиш по ті боки кордону,
На серці туго вузол зав’язавши,
Ховаюсь, як дюймовочка, в долонях
Таких чужих, незграбних, трохи старших.
Ламає дощ об вікна свої крила,
І вітер душу перекрикне всоте,
Скажи, невже неправильно любила?
Коли співали очі, як по нотах.
Холодне ліжко молиться до стелі,
Губам давно віднято усю мову.
Ти приведеш вже іншу до постелі,
Де небо я лишила кольорове,
Де ранки з голубами напівсонні
На грудях в тебе віршами вкладались.
Обірваний дзвінок на телефоні...
І тисячне питання: а що сталось?
І світ якийсь з-під лоба й надто сірий
Додому парасольками втікає…
Ти відлетів, неначебто у вирій,
А я тебе ще й досі тут чекаю…

Згадай шальну купальську ніч, коли до уст тулились зорі,
Ти на руках мене поніс шукати папороть прозору.
Ураз не стало таїни, відкресли роду заборони,
Як маком проростав в мені Ярила знак, у біль червоний.

Вже більш, ніж брат, і глибш, як муж. Я вічно-гойна лада-ружа.
Прошу одне: мене ти руш! До цятки, риски, до окрушин.
Бо профіль плетивом у снах, мов тятива бринить віднині,
В нім Білобог, тотемний птах, палИть свічу світотворіння.

На втіху Лелі принеслИ суниці, руту. І зумисно
Отой солодкий зойк весни собою замісили в тісто.
Аж мавки сердились! Однак охороняв Ярило. Леля
Нам на уста поклала знак невідворотності містерій.

Ми – цілий Всесвіт. Всесвіт – ми! Аж заздро так самим із себе…
Рук злебеділими крильми у пестощах складали требу.
Без жалю соловей зітнув нічну імлу отак невчасно.
На вістрі місяця без сну Мокоша ткала долю рясно.
6.10.2010

В ніч на крилах лечу,
Дотуляючись тіней і світла.
Крізь туманів вуаль
Рідний голос здаля долина.
У химерах дощу
Уявляю нас знов серед літа.
Хоч і знаю, на жаль,
Що повернень у липень нема...

Знову місяця клин
Так самотньо блищить в небовисі,
Наче гострі кінці
Ріжуть лезом знекровлену ніч.
Душа - з двох половин!
Половинко, до мене озвися,
Щоб рука у руці
І ніяких повік протиріч.

Сірим попелом втрат
Запорошено долі стежини,
Осінь манить мене
У незвідані досі світи.
Досить болю і зрад!
Відшукаю свою Половину,
Що мене пригорне
І захоче у вічність піти...
6.10.2010р.

Це, як сон далекий,
На пероні Осінь
Тихо жде в зажурі
Потяга свого…
Лиш у небі ніжна
Біло-синя просінь,
Наче смуток долі,
Чи життя мого…

Осінь… Осінь…
Ти не будь сумною.
Люба моя Осінь,
Зоставайсь зі мною.
Осінь…Осінь…
В небі птах курличе.
Люба моя Осінь,
Хто ж тебе знов кличе?

Одлюбила Осінь.
Стеляться тумани.
На горах біліє
Сніжний рубікон.
Може, загояться
Всі душевні рани,
Й Осінь посміхнеться
До моїх вікон…

Якщо чогось не вивчу з географії,
Мені моє життя усе простить,
Бо я на карті, ще Бопланом графленій,
Знайду, де дім моїх батьків стоїть!