Писати вірші треба, коли холодно

Коли нема потреби пити каву

Коли курити навіть вже не хочеться

Коли щока об щоку, так ласкаво



Вслухатися у голоси на вулиці

Читати вивіски і чути звуки

І бачити, коли ось так нервуєшся,

Одні лиш знаки, знаки, знаки



Співати несподіваних пісень

І не боятися побути клоуном

І жити, жити, жити! День у день

А не сивіти десь в гербарії за склом



Коли казково опадає листя

Коли вірші навіюються одягом

Коли незаплановані обійми

Ще довго відчуваються теплом



Коли пісні немов думки написані

Коли кругом неначе й не весна

Коли десь так далеко звідси

Я наче є, але мене й нема



Коли ось колір а ось олівець

Коли зачорнобілішали квіти

Коли блакитні очі то взірець

Неначе поїзд у уявнім світлі

Писати вірші треба
Тоді легше
(2010)

А на папері насіяно снів.
Може, вони проростуть почуттями?
Думка вчорашня приходить до тями,
я видаляю себе, наче спами.
Ти на добу чи на світ обмілів?
Білий папір роз’їдає іржа,
букви на порох розвіює осінь.
Ти ще у мене нічого не просиш.
Ти вже у мене нічого не просиш.
Ми у минулому. Холодно. Жаль.
А на папері насіяно слів.
Марно любов зачепилась корінням,
марно майбутнє бубнявіє синім,
стебла чіпляються крапок і рими.
Ти ще у серпні усе спопелив...
І на папері нічого крім слів...

Розсипа своє срібло місяць
По зчарованій ніччю землі.
Я віддам тобі всю свою ніжність,
Почуття всі найкращі свої.

Роси падають в трави поволі,
Я сліди твої вранці знайду
Простягни мені теплі долоні,
Я в них серце своє покладу.

Соловейки в садах ще співатимуть,
Хоч заснули волошки сині.
Моє серце тебе зігріватиме
У січневі морози сильні.

Затихає вже вітер в смереках,
Зорі тихо у небі плинуть.
Хоч від мене ти вже далеко,
Та до тебе думки мої линуть.

Привітай ти їх в серці своєму,
Подаруй їм на щастя надію.
Найдорожчий в житті ти моєму –
Тільки так я любити умію

О, біль моя, відходиш ти від мене,
Повільно, ніби крадучись,
Любов моя, кохання безіменне,
Постій, вернись, оглянься, сміючись.

Торкнися вуст останнім поцілунком,
Всміхнувшись в очі подивись,
Зустрівшись там із незбагненним смутком,
Востаннє серцем прихились.

Прощаю всім
За те, що не зуміли,
Не встигли, не схотіли, не змогли,
За те, що хлібом-сіллю не зустріли,
Від злетів і падінь не вберегли.

Прощаю всім
За непорозуміння,
За нечуття, небачення, за те,
Що шлях не показали до прозріння,
А може, і не знали – так за те.

Прощаю всім
За те, що існували
В мою добу, у мій зірковий час,
Що без моїх поезій бідували,
За непрощення я прощаю вас.

І хай несуть труну мою по колу,
І хай винять у всіх своїх гріхах –
Прощаю незапрошення до столу
І запах щастя на чужих губах.

Прощаю все...
Бо я прощати вмію.
Невчасну славу, випиту біду...
Прощаю, бо в поезію зорію,
Бо від прощання до прощення йду.

Поголилась ноги,
бо вже кін-дзюраві.
Відпилєла роги –
он лижєт в канаві.

Шось ми голос хрипне,
знову губи грію,
та язик, як липне –
за тобою мліє.

Звір такий голодний,
все росте, бо гола...
Шось ми влізло в сподні
в стилі рак-о-бджола.

Ніздрі лоскотало,
гадами шипіло,
в плуцах кукувало,
мало не збабіло.

Грів ти`, мов мотоцик,
бримкав фест на ложі.
Ну давай... на коцик,
троха ширше... можеш?

Брами відтворала –
сипалась подушка,
а на флєйті грала –
закладало вушка.

Грім у двері гупнув,
мало їх не вибив.
Галіфе на дупу
та мовчу, мов риба.

Та стрибаю з вікон
просто на конєку –
бо із чоловіком
ми` робити нех`...

шукаю свого пастора там
де напис « пастеризоване молоко»
усвідомлювала до вчора не дуже чітко
де мій основний прокол

«протокол час складати про крадіжку на складі»

у районі метро Арсенальна
все відбулося провально
фатально для мене

не звинувачуй

наблизився першим як годинник пробив першу
зніяковіла спершу
першою привіталася вперше

неочікувано посипались звинувачення
.....................................................пасторе!
ти ж сам призначив побачення...

то й що

чорт би вас побрав зрадливі люди

то й що

у правій кишені індульгенція
нічого ж від того не буде

....................................................пасторе!
сьогодні це як хліб купувати
торгує навіть спеціальна агенція...


приходь може
ще пробачиш десь до обіду
зараз на допиті у слідчого
він викликає неймовірну огиду


телефонний дзвінок
...............................................ПАСТОРЕ!
зачекай хвилину!..................................
...............................................
ковтну останній... кадр... з кіно
Тарантіно

2010

вони кохали одне одного так
що аж у Бога від того кохання боліла печінка
тільки про це іншим не варто знати
бо він чоловік а вона ще не жінка
та й Бога не треба здавати

їх часто відрізало кілометрами асфальту
тоді скло в її руках червоніло
він публікував на перших шпальтах
рядки про те що йому боліло

кров у обох збивалась у тромби не рідко
так само часто судомило тіло

вони говорили мовчки
про те як обом їм важко
дихати і говорити
проїхати
і забути опісля як трохи понити
взуття зняти та знову взутись

останні молекули твердого кисню
штовхалися десь у нервовій системі
її завжди дратувала ця тиснява

[наче на якомусь літературному слемі]
він підвівся і бовкнув
«таку по зевсівськи могутню і по вангогівськи жовту
цю нитку треба рвати к бісу!

будеш шукати
я партизаном до волинського лісу
щоб не знала і мати»

«мені теж певно треба»
випалила вона після хвилини тривалістю в три години
«можеш хоча б десь на схід там небо»
мовив він як напрочуд байдужа людина

можливо після вечері (у воді у ванні)
чи на цьому перехресті із самого рання
лягло на рельси наче зрадниця Анна
їхнє велике небесне кохання

[..чого]

бо в неї просто нічого немає
окрім того що колись вже було
жоден атом тепер не тримає
звичайний знецінений лот

[я знаю]

лишається чорною ниткою
викотитися на найближче шосе
штовхатися кожним нервом
обличчям до обличчя з кожною плиткою
от воно яке виявляться
{ВСЕ}

[порожньо] у якій вбиральні тікала кров
грійся сонце апельсинами й вірою
а далі падай і охолоджуся знов
дійсністю глевкою та сірою

[хтось таки мусить знати]
коли проклали ці рельси
називаючи венами артеріями
потяги їздять у скронях

таке життя не варте фальшивого пенса
брешуть лінії на обох долонях

[розплутаюсь] випростаюсь і встану
всласна смуга єдиний вихід
малюватиму вголос вустами

лиш ніхто б не впізнав

[непомітно

тихо]



квітень 2010

це покоління росло на історіях про супермена
розкладаючи себе на полички
в будиночках барбі

тепер

вітер лоскоче обличчя
п*ятнадцятирічної дівчинки
серед чорних хащів її перепалених пейсів
визирає пасмо рожевого волосся

ти пам*ятаєш як колись просила в мами
про те
що ніяк не збулося?

ви тоді жили в іншому місті
де говорили іншою мовою

хоч одна країна
потім нелегко звикалась з умовами -
життя ставило на коліна
зміна смаків
зміна квартир
зміна денна
денна зміна
синці на руках
збиті до крові коліна
то скільки тобі кажеш ? п*ятнадцять
маєш вигляд вже геть дорослої
тьоті
так. пятнадцять
я народилася в незалежній країні
в болоті мала
ти народилась насправді в болоті


2010

Життя – форма існування така, що часто

хочеться коригувати.

ЇЇ слово - не завжди останнє. ЇЇ - геть малою

покинула мати. Та тепер , коли погода осіння,

коли та пора чіпляється навіть за черевики,

а чиїсь стривожені голосіння, такі проникливі

і водночас дикі, пропливають у шхунах,

підхоплені кров*ю, вона йде, переплітаючи

думки беззмістовні, дешифруючи мову дерев

і міста, штовхаючи незнайомців пригнічених, злісно

хтось кидає на неї око. А втрапляє у дуже

холодну , у блакитному, стомлену і

глибоку.

2010

Чим розрадити бруд? Він розрісся на пальцях кущів…
Наче вперше весна завітала в жалобі додому…
Може, культом води ще із позаторішніх дощів,
Із якими твої слухачі до сих пір незнайомі...

Тихий шерхіт оман – дистилятом ефірних олій…
Паровий дисонанс обеззвучує голос шипшини…
Скромний жовтень мовчить, убезпечивши висновок свій…
Він пізніше, можливо, розкаже про вияв провини…

Тим, хто тиху сльозу проміняв на колючий абсент…
Хто підробкою болю знецінював дихання кволе…
Оповідач застуди доповнить дощем «Happy end»
Задля того, щоб завтрашній іній струсити додолу…
2010 рік

Прижилися, згорнувши хребти, нерозривно чужі…
Нам хотілося льоду і плакати… вперше… А вдруге
не хоронять нікого. А що це блищить на ножі?
То не зародок моря, то серце убитої фугу.

Виривай обережно, як око зі сну виривай,
Не від світу цього, не від кухні – воно самородок.
Так блаженно стискаються тільки ворота у рай.
Вибирати не варто, бо вибір і сам тебе “зробить”.

Фугу в синіх одежах бреде вітражами до хмар,
Її тупіт – важкий, її подих – незмінно у спину.
На високому березі вже зачекався човняр,
язиком витираючи крапельки адреналіну.

Фугу міряє танцями вічно солону пітьму,
випускаючи мантри у тихі глибини наосліп.
Хто нутром доторкнутись до неї посміє, тому
будуть довго світити її порцелянові кості.

І ти міцно заснеш у собі, за останні часи
заплативши покорою, першу любов жовтоперу
понесеш у долонях, як Бога… І тетрадоксин
замуркоче по тілу, чистіший за душу паперу.

Тут, на білих диванах, посіяно палеоліт,
бо немає нам руху, як ліків немає від зради.
Під чужими світилами б’єшся, мов фугу об лід.
А яка мені радість…?
Скажи, ну яка мені радість?!…

Не збувається -
що ж,
забувається,
щоб «забити».
Та кепська забава ця -
не приборкати правду,
постукає
попід горло
знайомими звуками.

І душа заголосить,
захлипає,
знявши усмішку_з_ примусу,
липову.
Пощо марно
брутально глумитися
і тираном ставати
чи митарем? -

Ні копійки не винна,
ні шеляга,
не для неї ерзаци здешевлені...
От поплаче -
знай, хутко утішиться.
Не диктуй свою волю –
видніше їй.

Вип’є досвіду
гостру настоянку -
почекай,
перетерпить,
загоїться.
Хоч гірка її правда,
та краще, ніж
самобрехні
єлеєм намащені.

Вартість цілунку зради -
тридцять срібняків:
за п'ять кривавих ран,
за три іржавих цвяхи в тіло
і за шипи тернові
в плоть живу.

Іуда
таки нажив
спокусою скарбів -
одну петлю
і тридцять срібняків.
За глум,
плювки,
злобу людську,
за невимовний біль.
Ціну такої зради -
осиновий сумління гріх,
простити сам собі
не зміг.
2010

Птахи у вирій, і легка печаль
торкає серце... Хто ж її не знає?..

Вдягає осінь паморозь-вуаль
пожовклим травам, щедро огортає
багрянцем-злотом. Вітер, брат її,
розхитує пониклі верховіття
і сипле листом-медом до землі,
що стелиться-складається в суцвіття
із вишукано-стиглих ікебан,
що панна Осінь вміло виплітає,
вбирає ними свій тендітний стан,
коралі калинові зодягає,
і зазирає в дзеркало-ставок,
питаючи у зимної водиці,
чи личить їй намисто, поясок,
що ниттю-павутиною сріблиться?
Чи личить їй розплетена коса,
що буйним рудо-мідним водоспадом
спадає з пліч, і шпильками роса,
точена холодом, перлинно-звабно сяє?
Милується, бо це її пора...

Пташиний вирій сумно відлітає,
печаль хлюпоче хвилею, жура
торкає серце... Хто ж її не знає?

2010

Не стерпіти байдужість холодну,
Не сховати образу за спину,
Не змовчати, ковтаючи слину,
Імітуючи шал насолодний.

Бути щирим - це не забаганка.
Це життєва проста необхідність.
Твоя совість - змордована бранка
Обливає слізьми твою гідність.

Не стерпіти з-за спини образу,
Недокрівну холодну байдужість.
Так лікують душевну недужість:
Кинь в обличчя усе і одразу.

2010

пірат некарибського моря,
горобчик, але не джек.
мої кораблі говорять:
здамося йому без жертв.

мої кораблі готові
до зради. вночі підуть
на світло чужої крові,
блискучої, наче ртуть.

а він усміхнеться хтиво:
це море на щастя, пий.
і пахне медовим пивом
папуга його сліпий.

несправжній пірат - заплачу...
не мачо, не джоні депп.
а море росте, неначе
не море воно, а степ,

де кит, горобцем вдавившись,
здригається від судом.
рукою махне всевишній,
і кров перетворить в ром.

Підсади мене до неба я зітру із сонця плями
Щоб воно ще яскравіше засвітилося над нами.
Ну, а вечором підсадиш - я протру на небі зорі,
бо нема вже що лічити на дзеркальнім плесі моря...

2010

Він кохається мляво, постійно збивається з ритму, відчуваючи, як росте похвилинно його хвороба. Потім іде на кухню, і з фільтру починає курити. Задивившись у чорне, здригається, хмурить лоба.

В цей час відбувається осінь - не та золота, наче рибка, - а така, коли застрягають студентки підборами у болоті. Ранок приходить повільно, сміється у вікна хрипло, примушує усі свята і плани відкласти на потім.

І він теж відкладає слова, наче ікру, у сховок. Їсть її пасту, різотто, мозок, печінку тощо. П"є її чай індійський. Запевняє, що все казково. А вона ледь чутно плаче. То вона плаче, то дощ.

Ще вона ховає від нього дзеркало, ноутбук, газети. Ховає ножі, телефони, календарі, своє обличчя. А він вірить: якщо часто підходити до вікна і кричати - "Де ти?", з дня на день почнеться зима і його покличе.

Свою любов присвячую тобі:
Розмитий степ і ґрунтові дороги,
Похилі верби в росяній журбі
І очі неба – сіро-голубі,
Чи то дощами, чи слізьми вологі.

Гіркий бур’ян – полин та бугила,
Німі поля, набряклі самотою,
Гусині зграї на краю села
І павутинка… В ірій провела,
Сама лишилася. І я. Постою.

Це стан душі – осіння пастораль –
Елегія, молитва і зізнання.
Підстав долоні. Й наче у грааль,
Проллється горобинова печаль
Її теплом - омріяним, останнім.

Патара Бачія
поезія "Безтямна"

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку,
Не охололо пружне тіло, не посиніло біле личко.
Хіба вода її остудить, як кров нестримна і жагуча?..
А вийде, ковдрою укриє розлога вербонька плакуча.



пародія

Ти відказала не відразу –
Чекав і синій був від ляку…
Любов гаряча і образа!
Що краще – річка чи гілляка?

Сторч головою – по проблемах!
(Іще жалітимеш за мною!)
Цікаво – чи вода студенна?
…Ось місце файне – під вербою.

“Люблю” – тремтячою рукою
У записник. У клунок – лахи.
Гілляка трісла…над рікою,
А в тій було води під пахви.

Дурний – життя кінчать кортіло!
Я ставив крапку – вийшла кома.
Та ну її жагуче тіло…
Намок хіба. Вечеря вдома.

5.10.2010

За світлий смуток – дякую тобі.
Спасибі за мінорний спокій сну,
за осінь листопадову в журбі,
в туманах гай, що мріє про весну.

Я дякую за полум”я бажань,
побачення на різних берегах,
за щирість непрошептаних зізнань
і віщих сліз розлуки на очах,

ночами ненаписані листи,
неходжену стежину через сніг
в наш рідний гай, де невагомо ти
блукаєш у мінорі снів моїх...

В крепком и полом коробе комнаты,
В липкой лавине летнего города,
В сдавленном горле утренней улицы,
На мощной и полной каверзы площади.

В мраморном мраке маленькой ванной,
В мерном и бережном темени ходиков,
В плоскости холода, в честности зеркала,
В тленности времени, в точности времени.

В беглой и мягкой тонкости воздуха,
В праздной громкости душного поезда,
В позднем пейзаже, в сажевом облаке,
На штопаной заживо платине памяти.

В крепком и полом коробе комнаты,
Сидя сутуло на скрипе хриплого стула,
Скулы катая, быстро листая стены,
Помни о квадратуре круга.

О шаре, который вписан в твое окно.

04.10.10.

Незбагнене з усіх досі бачених див -
Мить єднання сердець у полоні ночей...
Добрий Ерос нам двері у казку відкрив,
Де б зігрітись могли ми в промінні очей.

Без вагань свої мрії впусти в небовись,
Хай на крилах бажання літають вони.
В океан насолоди й жаги окунись,
Щоби стали реальністю всі твої сни.

І не бійся, що скаже тобі хтось: "Дивак,
Час кохання давно вже скінчився, прозрій!".
Завітала весна в твою душу - це знак
І твій шанс знов пройтися дорогою мрій.

У любові є свій незбагнений закон,
Тільки серце гаряче його осягне,
Якщо хочеш, щоб збувся найкращий твій сон -
Ти дозволь свому серцю горіти вогнем!
2002р.

1.
Дощ…
Теплий дощ…
Ми йдемо не спіша.
А я знову питаю себе:
– Чом хвилюється моя душа?
Та під дощем не намокнемо ми.
Бо поруч я…
Бо поруч ти…
Нам з тобою
Ще довго іти.
Дощ…
Теплий дощ…
Краплі в обличчя
Летять нам хоробро.
Боже, як добре!
Боже, як добре!..

2.
Дощ періщить, небо темно-синє…
Дощ несе стурбованість сумну…
Ти, напевно, спиш, моя красуне?
Лише я, чомусь, ще не засну…

На душі мені сутужно… Й знову
Вкотре перечитую вірші…
Тільки холоднечу світанкову
Не зрівняти з холодом душі…

Ти сама себе боїшся.
Ти приховуєш від себе
Те, що проситься назовні,
Що просвічує крізь очі.
У обіймах перевтілень,
У цупких лещатах серця
Ти собі здаєшся німбом,
Ніби ти не з того тіста.

Ти боїшся доторкнутись,
Щоб не вирвались бажання,
Щоб не вихлюпнула спрагла
Недоторканість ілюзій,
Ненаситність твого тіла.
Відчуває плоті трепет,
Неповторність ненаситі,
Руки, муками прибиті
До хреста моралі. Звідки
Ти принесла в гори груди
Повні присмаку прощання?

Може здатися, що сонце
Цим дощем вмиває руки.
Може ти не можеш більше –
Провокуєш нам розлуку?
Може, легше розминутись
Ніж лишитися собою?
У ваганнях прячеш ласку
Щоб не гралася зі мною.

Ти сама себе боїшся...
Може тінь твоєї тіні
Десь зустрінеться зі мною
У палкому поцілунку?
Може тінь твого бажання
Обійметься із моєю?

Ти шукаєш тих стосунків,
Що вростають у майбутнє.
Я з майбутнього вернувся,
Щоб тебе зустріти нині.

Але ти себе боїшся.
Ти народжена зі страху.
Ти палке моє кохання
нині кинула на плаху...


2007

Не пиши до мого блога,
Адмін там легенями - на траві.
У моїх кишенях бога
Залишилось гривні на дві ,
На яких не князь , а Оззі
Чіпляє вуха , вставляє ключі.
Тобі все пофіг , у тебе досі
Шрам на лівому плечі,
Стервозний кіт і квартира-вибух,
Піано , ліміти , кредити – множим на два.
Лягаєш на вдих і лягаєш на видих.
Так лягають дива.

2010

Мэри хлещет джин с бутылки.
Мысли, мысли, как из крана.
На лице - морщин прожилки.
Истезанья фортепьяно


За стеною. У соседки
Сын. Он скоро станет Бахом.
О стекло скребутся ветки,
Рвутся в дом. С наскока, махом



Решено. Разрублен узел.
Джин без тоника. Так горько:
Увядание иллюзий.
Генеральная уборка


Там, в душе, где соль и раны,
Где тома обид разбухли.
Мэри ждёт звонка и манны.
Жутко жмут под вечер туфли.


Тушь размазана. На платье -
Пятна. Мрак. Стенанья Глинки.
Заливает джином счастье
Мэри. Мутные картинки


За окном: плащи, дороги...
Город вновь меняет маски.
Мокрый ветер лижет ноги
И, как шавка, просит ласки.


Жизнь течёт - сквозная лажа.
И надежда молча жухнет.
Мэри, Мэри... Проще - Маша
Хлещет джин одна на кухне.


2010 г.

Я повернулася у рідне місто...
Раніш тут люди всі усміхнені були.
Тепер крізь сірість. Лиш моє намисто
Яскраво червоніє у імлі.

І ще, можливо, ягід горобини
Палають ґрона десь на висоті -
Усмішкою з рекламної світлини
І крапелькою сходу на хресті

Маленької і милої каплиці -
Повз неї я проходила давно,
Як виглядати йшла віконечка-криниці,
Шукаючи між них ЙОГО вікно...

Раніш тут люди всі усміхнені були...
І я всім перехожим посміхалась.
А зараз відлетіли журавлі
І всі синички з рук повиривались.

Нічого, Біла Церкво, то все пройде,
На всіх, напевне, вплинула зима -
Холодна, сіра, депресивна хвойда -
Дарма вона прийшла сюди. Дарма...

А осінь задихала зимно, бо жовта роса
Впала жовтнево, немов жовтенятам на личка.
Ти розігнав у мені всі погані звички,
Ти обгортав мене білим светром .
Його душа
Пахне варенням із бабциної полунички.

Пахне тобою погідно.
І хвоєю сновидінь,
Ще недопитим степом , срібногосподнім оленем.
Солодко –там , де довго, де швидко – там пересолено.
Мовчки цілуючи вії, ловиш з-під них вітри,
Що напинаються , наче вітрила озонові.

Вилоскотані слова повні міграцій і мандрів,
Там де мате гірке, там де мете мій гнів,
- Милий, пусті слова!
Світ сам в собі обгорів,
Вбрався у власний погляд - злочин його гори -
Зав'язь стара відпадає в лунку криштальної гри.

Квапиться неосфера - в Нео тече вітчизна,
Вишукана навпомацки в карих деревах гетто.
Час відпливає ...
Лібрето дощів і Гете.
Кара до кари …
Кора - неонові прапори
Голови похилили над прірвою інтернету.

Коло зачинено .
Падаю листом на сніг.
Ти мене ловиш устами по щедрих чатах.
Джинсова осінь грає в мальвін і піратів,
Мов короїд, доїдає серця, як останню малину,
Дід- конспіратор збирає липкі компромати.

Але лишаєшся ти .
Мовчки стоїш і обрій,
Наче тернове вино кленами хмари рве.
Ти – мій господній храм, що загадково боронять
Очі малих дітей, шрами на синіх зорях,
Ясновельможна осінь - в шибах ютубу планет…

неподоланна неявна окремість
панує зучора в нашому лігві
куди й поділася позавчорашня магія
ми двоє чужих ми вкриті плівками
кожен
свого
персонального
крему
не тобі моє лінне лежання й моя засмага і
попри те що крім тебе тут тільки прибій і фалічний камінь
попри вечірній перегляд спільний
провокаційних випусків камеді клабу
навіть якби ти сьогодні зі мною ліг би
навіть якби я сьогодні з тобою лягла би
ми так і лежали би спина до спини
до литки потилиця
в дев'яносто
шостій
позі
бо він звідусюди на мене дивиться
й погляди ті
паралізують хіть
перистальтику й метаболізм
і тому я на жаль не в змозі
й зуби кришаться о зачерствілу мить
і вся я стаю тільки піт і сльози
а зрештою не стає навіть сліз

Чувство вины сильнее, чем чувство потери,
Чувство потери ничто перед страхом войны.
Кончился праздник, закрыты все окна и двери,
В воздухе порох и кровь застоявшейся вмиг тишины.

Пулеметной лентой частят шаги по ступеням,
В страхе глупой надежды я рву на куски белый флаг.
Больше нет ничего. Остается лишь место и время
И застывший в бессильном размахе над нами кулак...

Снова октябрь – плохая примета,
Видимо, быть холодам и хандре.
В воздухе запах сожженного лета,
Яблок печеных в лесу на костре…
Как никогда захотелось напиться,
Не так, чтобы в пропасть, а чтоб для души,
В теплой кафешке от ветра укрыться
И заказать коньяка на гроши.
Тихо ушло все, что громко смеялось,
Плечи укрыл шерстяной полумрак,
В теле надежды до завтра осталось,
Значит, октябрь - плохой все же знак.

Треба боротись за свою любов,
І боєм брати кожен поцілунок,
Мішати сперму, піт і кров
І пити цей чаклунський трунок.

Треба волхвити і камлати,
Палити ватри із кісток,
У колі голим танцювати,
Знайшовши спільний кровоток.

Вагатись треба... Та й робити!
Бо час нещадний. Люди теж.
Треба боротись і любити
І віддавать себе без меж.

23.02.07

Я йду шляхом невірним і жорстоким,
Я бачу знаки крізь, та не боюсь -
Я знаю, що лишýся одинока,
Бо десь на тім шляхові помилюсь.

Я плетиво з любові і натхнення
Стягнула у великий вузол мрій,
І, може, у безпеці сьогодення,
День завтрашній - загроза безнадій.

Я не кохаю того, хто не вартий,
Та тягнуся до того, хто не мій.
Втрачаю час на ідіотські жарти
У сóбі незлікованих повій.

У натовпах холодних перевтілень
Міняю все, та маску я лишу.
Я друзів і коханих - всіх покину,
Це вірно так, як зараз я пишу.

Суджений, любий і кровний,
кроєне тіло твоє
з хвиль нанесла я безмовних,
вибгала плач в муміє.

Діти жука-скарабея,
зір та комет бурлаки,
вийшли на світ з-під твоєї
плоті, мов з храму думки,

і покотили Кеметом
світле відлуння жади,
повної прощі і лету
крапель живої води.

Душу вкладала у тіло.
Серця мого легковій
дихав метеликом білим
над пелюстками із вій.

Радістю вмить загорілась
і спопелила пером
кров`ю набрякле, зболіле.
Пекло зів`януло сном.

Бачу тебе, мій коханий,
як ти стікаєш в сльозі –
і в зарубцьованих ранах
сонце міняєш на сіль.

Падай Маатовим Пір`ям –
так мені легко... до трем.
Щастя тоді... коли вірять,
з вірою час перетрем.

І, десь дрібніша піщини,
хай насипається тінь
храму, де вільно пустині...
попри стагнацію стін.

4 Жовтня 2010

І син біжить, і кров, звичайно, горлом..
По рейках – час, і линва – між долонь,
Усе з нейлону, й сам ти є нейлон,
Коли лежиш серед кімнати голий,

Коли блакитне сяйво ліхтаря
Проходить крізь дрімотний твій неспокій,
Минає ніч – витончується кокон,
І дня гряде розжарений снаряд..

..Ще не любов – один лиш вітер втрат
Наповнює то відра, то вітрила..
А втім, чи ж не вона мене відрила
З-під шару дружб і непотрібних братств?

Чи ж не вона ввижалася мені
Безжальною і бажаною? Може,
Вона в собі тримала скресле море,
Як я в собі – розріджений граніт..

..Усе – нейлон. Ще не життя, не плоть:
Наразі це – лише можливість смерті.
Біжи! Крізь сни і снігові замети –
Біжи, допоки сонце не зійшло.

У сховищі ядер – гарматних і бензольних
З’являється протяг і проситься назовні –
Туди, де із неба стирчать, мов голки, зорі,
Й прозова вітрина скидається на став.

Жовніри лишають в болотах свої зойки,
Повзуть навмання – безголосі і безокі,
Вгрузаючи ліктями в тіло Амазонки…
…Вона, не читаючи, палить його листа.

Вона залишається там, де давно зайва:
Непрохана гостя, неждана ніким зайда.
До зриву – півкроку, а втім, так було завжди.
Жандарми шукають в підкладці пальта драп.

Тумани – густі, наче витесані з яшми.
Ти дивишся вгору і тупо кричиш: за що?
У кожній мотузці ти вгадуєш свій зашморг.
Стискаються стіни бензольного ядра.

Годі, Господи. Хто з нас вартий своїх надій?
Так вже вийшло - вона не йде мені з голови.
Чим ми стали за кільканадцять щасливих діб?
Вовна й тирса – лялькові душі: зшивай і рви…

Біла крейда, червона фарба, важкий скелет –
Все збігається у розпечену больову
Точку, ось воно – невимовне, даремне, зле
Серце ляльки – бавовна й тирса… Зшиваю, рву,

Не розводжу спиртів, схиляюся до кислот..
Часті гості, нечемні черги, брудні коти…
Пам’ять вимкнувши, активую автопілот.
Годі, Господи, можеш більше не берегти.

Прокинувшись, знову ковтаю густий грудень
Ну себто, встаю і одразу берусь пити.
Не знаю, навіщо вважати себе грубим
Настільки, щоб йти і дивитись на ці пики.

Ну добре, нехай, я жартую (це ж так – вірші),
Але, як і ви, ігнорую люстро: нудить.
То з чого б це раптом ви мали мені вірити?
Не вірте мені. До побачення. Все буде

Нормально. Толстой, Достоєвський, Жадан, Кафка..
Написано все, а паперу іще повно.
Слова розлітаються - гострі, немов скалки,
І падають долі – безспірні, немов порно.

Нічого не буде. Нормально: вставай, падай,
Вдихай, видихай, ігноруй, не люби, сліпни..
А день добігає кінця, і пора спати.
Лягай, не знімаючи джинсів, пускай слину.

Коли вода у чайнику майже кипить, я майже йду,

майже зачиняючи за собою «майжедвері» - залізну бляху.

Я майже кричу крізь мовчання , прикриваючи голос за страхом.

А ти відчуваєш у рипінні старого чорно - білого телевізора вигаданість якихось імен,

моє серце говорить ( тобто мовчить) про те, що я дуба врізала. За дверима тепліше, там літо розмальовує балончиком стенд,

хоч слова тут менші й гостріші, їх доводиться купувати, аби бути ближче до того, хто щасливіший у брутальному світі.

Я кажу в повітря , що добре б дощу, і шукаю у спеці вітру,

ти кроків моїх не чув?.. Твоя думка, як жінка вагітна, поважна і надто чуттєва.

Але кавою наркоманить , когось обманює, марить Славою - вокалістом,

та зустрічає щоразу басиста, і кричить під дверима десь триста

разів, ковтнувши триста , зникає миттєво: « ви , як жінки декабристів,

ідете за кимсь, а я йду від когось!!!»

Ті, хто мені наснились, не вірять у рай і Бога, просто не вірять. Коли майже стемніло, і майже ніч вкрила чужі тіла, хтось покликав до того, кого ти хотіла. І ти бачиш якісь коридори, якими у дитинстві йшла я, розглядаючи вказівники, у старому телевізорі немає режиму повтору , ти не лишаєшся навіть на плівці, а під ногами путівники з інших міст лежать на бруківці . Коли вода у чайнику майже холодна, тоді я майже прокидаюся,

майже розплющивши очі, бачу Майжетебе.

Заберуть

вона твоє все: твої ліки, твій цукор у чаї,

навіть, коли ти вкотре її втрачаєш,

вона прийде вранці, змокне під жахливою зливою

та не читатиме нотацій про те,

якими ви б могли бути щасливими.



Просто розсуне штори, наллє мінералки,

назве тебе «чортом» і «горем»,

тоді міцно поцілує в чоло. І уламки

посуду від спільного моря

поки не викидати у смітник.

Якби ж наступного тижня ти тільки

з тієї квартири не зник.

2010

дерево горлом біжить -
задихаються плечі
руки твої не вигадую
губи згубила
можна - не можна забути:
вкусила як вечір
хто я з тобою?
Русалка
Харибда і Сцилла

2010

Холодні дощі, листовії і ...осінь.
Туманами сонце полонить вуаль.
Хтось прагне весни, хтось вимолює :”Досить!”,
Та стелиться листя на мокрий асфальт.

Холодні дощі, розпоясаний вітер.
Осіннє тепло - то осіннє тепло.
А, все ж, у саду ще цвітуть жовті квіти
На згадку про те, що було і пройшло.

Холодні дощі на подобу похміллю.
Сп'яніння кохання зникає в імлі.
Він бачив Її і омріював Мрію.
Омріював Мрію й ...намріяв Її.

Холодні дощі й листовії у спадок.
Надумане світло чужого вікна.
...Цвітуть жовті квіти осіннього саду.
У шелесті осені Він і Вона...

1990р. - інтерпретація 2010р.

Долі перегорнута сторінка...
Спогадів притихлі голоси...
Наче рання осінь - літня жінка
В аурі прив'ялої краси.

Втомлена, сумна і непомітна,
Та чекає й досі в кожнім сні -
Юність, що мов птаха перелітна,
Так зненацька щезла вдалині.

Рання осінь... Може, ще не пізно
Погукати з вирію любов?
Ще душі у клітці буднів тісно,
Ще вогонь жаги не охолов.

Є ще шанс затримати значиме,
Щось незгасне - ще в очах цвіте.
Наче купина неопалима,
В серці жінки - літо золоте.

04.10.2007

Давай помовчимо - нема чого казати.
Все сказано... до нас, не нами, не про нас.
Потріскану стіну хитнув наріжний атом,
коли старі мости розводили якраз.

Мовчи, не говори, роз’їдемося тихо,
як два сліпих авто без вікон без дверей
з музею секонд хенд, де власником, на лихо,
не добрий айболить, а звідник бармалей.

Насупиться услід стара пліткарка осінь,
обпершись на ціпок і зціпивши вуста,
а далі чхне на все і, висякавши носа,
поплентається геть з обридлого поста .

У дощу великі ноги
від небес і до підлоги,
намочив би все.

Він такий: не взує капці,
а кап-кап — і в сивій шапці
воду нам несе.


Ну а ми хіба травичка,
чи вазон, чи синя річка?
Нас не поливай.

Лийся в чайник і в калюжу,
а коли наллєшся дуже —
припливе бабай.


І побачить мама, і побачить тато,
що його не страшно навіть горобцям,
що бабай ніякий не заволохатий,
а сумний і мокрий. Шкода стане нам.

Ми його до себе візьмемо додому.
Тортика спечемо і наллємо чаю.
І в лякальну казку не дамо нікому,
а вкладемо в ліжко: спи, малий бабаю.

Сумує Осінь.
Звісно – жінка...
Їй завжди хочеться тепла,
А щастя – промайнуло стрімко:
Ще вчора айстрами цвіла...

І ця коротка зустріч з Літом
П’янила яблуками з віт.
Ну, як же?..
Як же не жаліти?
Як не заплакати услід?!

Але...
Хіба це буде вічно?
Загоїться і ця печаль:
Твоє проясниться обличчя,
Почувши весняний ручай.

1.10.10р.

Я спатиму з відкритими очима,
вивчаючи зі стелі ту науку,
як несучи зміюку за плечима,
від болю жала не терпіти муку.

Складну науку, як п'ючи отруту
із рук свого усміхненого ката,
відкрити серце на поругу люту
і жити, бо не час іще вмирати.

Всміхатися також... Сльоза зрадлива
занадто цінний, щедрий подарунок,
для тих хто їх чекає цілу зливу,
вона для них, що Юдин поцілунок.

Не дай, сльозо, же свідчення такого.
Сховайся, сестро, стрінемось таємно,
коли вклякатиму молитись Богу,
а все довкола вкриє нічка темна.


2010