Пахло суницею
так незабутньо.
Для тебе й синицею
я згідна бути.
О, як ти лагідно
мене голубив!
Сміялись ягідно
солодкі губи.
Так було, доки я
не попросила
неба високого,
журавки крила.
Бо дуже праглося
мені злетіти.
Поки вагався ти,
"злетіло" літо.
Я - все синицею.
Уже й приручена.
Сезон суниць минув,
а я, засмучена,
готую ранками
для нас двох каву.
Моя журавка десь
шукає пару...

2008

При березі розмитому
Поміж густих осок,
Як хвиля оксамитова -
Зраділий голосок.

Він рідно-рідно тулиться,
Присутністю живить -
І губиться-сутулиться
Усе нікчемне вмить.

А серцю відкривається
Принадна таїна,
Як голос озивається,
Мов чарівна струна.

Ходжу сюди, навідуюсь,
Коли болить душа,
Де голосочок віддано,
Співаючи, втіша.

finita la commedia

Пародія

Забавлятися треба вміти.
То обряд – розложити, налити,
Друзів скликати, тост сказати!
Правда, гроші ще треба мати.

І тримати процес під контролем –
Ріжем сало, цибулю солим,
Часничок, холодець, крашанку…
Ну, гайдá! Зачнемо до ранку…

Вже противитися несила,
Все одно – самогон чи текіла,
Віскі, бренді,вино чи “Неміров”…
Щось смердить – то яєчня згоріла.

Ми до всього універсальні,
(Лиш фінал би не був летальний).
Змія скрутим і подолаєм,
Козаки ми, натхнення маєм.

Де співають о пізній годинці –
Сто відсотків – то українці!
Нащо нам ті латинос з Панами?
Ми вже чуєм себе панами.

Наші співи – не їхні крики
Сальвадору чи Коста-Ріки…
Тиждень праці. І ніч дозвілля…
Вихідний. Відхідняк. Похмілля…

Мовчить душа твоя,
А я? Втонула в почуттях
І де ж любов ота,
Що виміряється в літах?

Мовчать слова німі
І музика притихла вже,
Чужі тепер твої
І очі, і життя шляхи …

И какая, в общем, разница,
кто и чем законы пишет?
Мозг по сути – та же задница,
только поднятая выше.

Пасе отаву коровина
Одна єдина на селі.
І то Петра хуторянина
Пасе отаву коровина.
На всі світи одна єдина,
Неначе рана на землі,
Пасе отаву коровина
Одна єдина на селі.

ABaAabAB

05.02.11.

Ти впав униз - упали два крила
і плакали безмовно, полиново.
Одне крило, поглянь уважно, - я,
а інше, більше зранене, - то Слово.

2011

Знаешь:
Правду говорили:
Я –
Лишь маленькая сказка.
Ты забудь меня, мой милый –
Жди другую – не напрасно.
Я
Люблю скользить по миру
В царство новых приключений,
И всегда лечу я мимо…

Ты
Не тот, кто сердцем может
Завести меня мгновенно.

Поиграю и забуду
Завтра.
Ты не принц,
А я –
Не фея
Хеппи-эндов – не бывает –
Только в сказках для детей.

Не нужны мне горы,
Долы –
Только ветер в голове,
А как раз в твоём раздолье
Он вообще не дул нигде.

Я не сказка –
Приключенье.
А на голову твою –
Будет лучше всех забвений…
Не скажу я
I love you.

Марте Брюс

Красный лист виноградный почти что на солнце прозрачен.
Он на ветке дрожит, словно в детской ручонке флажок.
Он сегодня в подарок мне дан. Он судьбой предназначен
мне напомнить про твой поцелуй, как смертельный ожог.
Красный лист виноградный, быть может, из сорта кагоров.
Сквозь него можно видеть весь мир – ленту быстрой реки,
и над ней облака. Заходящее солнце за горы,
чьи вершины напомнят излом стихотворной строки.
Красный лист виноградный – наш символ прошедшего лета:
наших горьких обид. Наших маленьких сладких побед.
Наших встреч и разлук. Наших сумерек. Нашего света.
Символ нашей любви. Наш осенний ...холодный рассвет.

25 августа 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1912206742

Я проходила мимо, мимо, мимо…
М. Брюс

Ты проходила мимо, мимо, мимо
Не проходила — плавно проплывала...
Не пилигрим был на портрете — маска мима,
которая в гримасе застывала
там в зале, с до блеска начищенным паркетом,
где зеркала тревожно отражали
свечные блики, ряд других портретов,
и свет луны, и пламя красной шали.
А ты плыла. Тянулись длинным шлейфом
два пламенных крыла - и обжигали
забредших гномов , суетливых эльфов
и тени троллей - крылья красной шали...
И маска мима вслед тебе смотрела
и становилось белое лицо ещё бледнее -
ведь никому к ним не бывает дела,
а маски никогда не любят феи.

4 февраля 2011 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2011
Свидетельство о публикации №11102044625

жене Марте

Им так любви хотелось! На белых облаках,
на кружевных, как пена, которые летели
куда-то на восток, где развивался флаг
широкий и льняной, как простынь на постели.
Им так хотелось вместе везде и всюду быть,
и бытие своё оберегать от быта.
И растянуть на диске серебряную нить,
чтоб серебром была всегда луна обвита...
Таинственный, как сфинкс, их круглый оберег.
Заботливый, как паж, из мягкой синей пряжи.
Прожилками белеет холодными, как снег,
и розовым горит...И обжигает даже.
...В мандале струны есть, как на старинном банджо,
натянутые нервы на лучевой каркас.
Но струны эти - тонкие, из нежного меланжа,
из гаруса и шерсти... Как из коротких фраз...

...Рождественской звездой упала в снег мандала.
На облаках любви им оказалось мало.


1 февраля 2011 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2011
Свидетельство о публикации №11102014326

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Ви не знали мене, мій пане.
Певно думали, я така
як всі інші, - що сніг розтане,
коли Ваша легка рука
лиш торкнеться руки моєї
і забудеться цілий світ…
Тільки, там не було тієї,
у якій би Ваш сміх розквіт.
Там була невідома пустка,
що поглинула б нас обох.
Що для Вас я тепер - лиш згусток
теплих мрій на межі епох.

Поэты-Божьи дети.
Они-Солнечние лучи,
Согревающие души и сердца.
В миру, поливают надежд цветы,
Чтобы расцветала Жизни Весна.
Их слияние озаряет, во тьме,
Идущим к Богу тропинки.
Взявшие перо Любви,
В Единстве пылают,
Сжигают тернистого невежества пути.

2011г.

Вийди в поле, ліс, долину,
Де співа зелений храм,
Та й спитайся тополину,
Як жилось нашим батькам.

І, на гомін тополиний,
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й камінь-друг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилось по тим часам.
Де і як жили, покажуть,
Що збирали по лісах.

Промовчить одне каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління
І самі пусті торби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка тобі шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005

У тебе в долонях літо.
І коси п’янять любистком.
Боюся в зимі зомліти,
в холодних асфальтах міста.
Страшуся минути в буднях
тебе і твого запалу.
Без тебе мене не буде.
Ти будеш – то спокій спалиш.
Та скільки тих літ? Гори же!
Палай у мені, як ватра!
Я вибухну ліпше. Ти же –
Любов, що усього варта.

Задимлене місто туманом,
І в кожного сотні проблем.
Спішать усі жити, та марно
Втрачають свій прожитий день.

Не встиг озирнутись – вже північ,
У вікнах лиш лампи горять.
Немає нам часу на роздум –
Чому наші душі не сплять.

І швидко минають години,
І швидко проходять роки,
Стривай, зупинись на хвилину!-
Ти більше не вернеш туди.

Завари собі каву з інтригою
І додай дві пелюстки розваг.
Не покриються роздуми кригою –
Ти готовий до нових звитяг.

Йдеш у пошуки істини (ніби),
Налаштовуєш світ проти всіх.
І мереживо в‘єш (як для німба) –
Все лише для химерних утіх.

Приготуй собі з підлістю кекс.
Що, не вмієш вмикати плиту?
Та не варто шукати ж бо сенс,
Навіть серця в тобі не знайду.

04.11.2010

Прикутий ланцюгами до землі,
Він з тугою взирав у сині далі
І пружив м"язи, пробував стальні
Ті пута, що злетіти не давали.

Лише думками озирав весь світ,
Лише любов"ю обнімав планету,
І серце краялось від пережитих літ,
І кров тяжіла, мов свинцем розлита.

За стільки літ нічого не зробив,
Прожив життя, а результатів - «зеро»!
Здувались вени, ніби батоги,
Та пута (щоб порвать) не було сили.

Ще раз напружся! Ще один лиш раз!
Вклади у це зусилля згусток волі,
Вклади вогонь, що в серці не погас,
Вклади страждання, й оберемок болю!

Затисни зуби, притисни язик,
Свідомість - у очікуванні злету!
Напнулись жили і завмер кадик,
Щось затріщало...Я лечу, плането!

Встань, Тарасе, подивися
На свою Вкраїну,
Із висоти на нас грішних
Поглянь у цю днину.
Подивися і скажи нам,
Що казав - не чули,
Не хотіли, не уміли,
Та й просто забули.
Твої думи - твої квіти
Ми не доглядали,
Не читали, не леліли
Та й не поливали.
На урочистях так любим
Похвалитись світу:
Он які ми освічені,
Кобзареві діти.
Декламуєм так пафосно,
Аж мороз по шкірі
І самі лиш підглядаєм
Чи всі в то-то вірять.
А в душі ( якщо душа є)
Лиш однеє - гроші.
От душа ніяк із серцем
Стрітися й не може.
І стоїть отак понині
Розрита могила,
І немає правди в хаті,
Ні волі, ні сили!



2010р.

Я від себе втікаю у сни.
Вечір губить натруджені руки.
Приголуб, пригорни, притисни,
Аж до серця, до болю розлуки.
Сни це там де є ми, а не ями.
Де надії не десь і не вже, а ще поруч і з нами.
Де не випиті краплі роси.
Там де хоч чи не хоч, де проси не проси.
А все діється з власної волі,
Бо й думки там здорові й не кволі.
В снах геть битви не схожі на битви,
Тут живеш ніби ходиш по бритві.
Я від себе втікаю у сни,
Де минуле далеко з майбутнім,
Де сьогодні завжди й не наступне.
Хоч у снах доживу до весни.

Із пекла асфальту – босонiж в чорнобильськi роси.
Пiд кожним листком – крижана материнська сльоза.
У трави, густi, як дiвочi одкинутi коси,
Забiгти на хвильку – i вже не прибiгти назад.

Вдихаю повiтря – мов руку засовують в груди,
І сходяться нiгтi в скривавленiй плотi легень.
... А птаство щедрує, а сонце – ллється зусюди,
Дзвенить i смiється останнiй наш, чорний наш день.

Сивiють поети ламаючи пальцi i строфи, –
Хоч криком глуши похоронний прошарк пiдошов.
І сходять приречено на всенароднiй Голгофi
Прилюдно згвалтованi Вiра, Надiя, Любов.
1989

Чи небо ридає, чи сльози прогіркли,
Чи Богу відомо про наші бої?
Живемо давно по нелюдяних мірках,
Уже не шукаєм щасливої зірки,
Аж стали сумні солов'їні пісні...

Чи сонце схололо, чи ми надто кволі,
Що сили не маєм недолю здолать?
Ми біль у душі витісняємо...болем,
Не маючи голосу - прагнемо соло
І втратили віру в небес благодать.

Ідем манівцями й не бачим дороги,
Бо вогник надії у серці погас.
Пора воскресити у душах нам Бога,
Знайти в собі сили здолати пороги,
Щоб небо слізьми не ридало за нас!
4.02.2011р.

Знов несу до сповіді косиці *,
І поставлю під хрестом свічу.
Щоб душа – ця білокрила птиця
У цей день погрілась досхочу.

Знов несу до сповіді… Морози…
(Сонце вгору – холод по землі).
Намагаюсь зупинити сльози,
Мов гірко-солоні кристалі.

Знов несу до сповіді… Сьогодні…
Вам не часто за життя носив.
Плаче свічка на сніги холодні,
Вітерець розносить голоси.

Знов несу до сповіді… Під дубом
Вже нові з’явилися хрести.
Біль стає клубком, аж цілим клубом,
Видихаю: Господи, прости…

Вдарив дзвін у згорбленій дзвіниці,
А сльоза згоріла, мов печаль.
На морозі квітнуть дві косиці
І дитинно схлипує свіча.

Січень - лютий 2011

* квіти (діал.)

Нащо , серце, вирушаєш
У хирляву путь, -
За ребристим небокраєм
Лиходії ждуть
Із шунтами для аорти,
Холодом для вен
І казенної роботи:
Ескулап – рентген,
Асистентка - ртуть срібляста
І добродій – цинк.
Їх зустрінеш – точно баста!
Що там нікотин.
Ти давай, зміни свій напрям,
Захвилюйся знов,
Глянь яка чудова Катря!
Що, - скипає кров?
Бачиш, - холод відступає,
Бета – промінь мре,
Потихеньку оживає
Почуття старе
І тужавіє охляле,
І пашить бліде.
У полях пружисте рало
Землероб веде.
Б'є в дошки сталеві цвяхи
Столяр молодець.
Бачиш, серце, як ти крахи
Зводиш нанівець.
Відпочинь собі до рання
По важких трудах,
І забудь про шкутильгання
І безвольний шлях.

04.02.2011.

Морозний вечір в інею іскриться,
Сосновий бір у білій пелені
Захмарився...
В імлистій далині
Вросла у сніг покинута хатина...
Немов навіки продана вітрам
Знелюдніла...
Лиш сива павутина
Наплуталась поміж віконних рам.

Руді льоди у місячному сяйві
Поблискують зажурено зі стріх
Криштальним гроном...
Суне на поріг
Приблуда-ніч у срібному хітоні,
В сонливу даль навіюючи сни.
А час...
Він мов застиг на підвіконні
В засніженій домівці до весни.

На землі мозаїка кленова,
жовтий смуток сіє падолист.
І гулкі Левада і Основа,
наче птиці в ирій подались.

Харків мій у віхолі прощальній,
трохи ще - і щезне барва з віт,
і внесе каблучку обручальну
вже зимовий - чорно-білий світ.

Жаль, твоя любов, як ця погода -
теплоти колишньої нема.
Ще крокує містом осінь горда,
а між нами - так давно зима...

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.

Годы, годы всё кружили.
Днями, днями осыпали.
Мы же были всё такими,
Словно нас не разлучали.

Как-то ты мне раз приснилась.
Правда без лица в вуали.
Как-то вдруг всё изменилось
И вот я теперь в печали.

Знаешь, мне так одиноко.
Дальше быть как мне – не знаю.
Жизнь так от меня далёка.
Я так о тебе скучаю.

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.


2011

Нема ні голоду, ні мору, ні війни,
На пальцях рук – небачених видовищ.
Дружини ситі, ніби чорні вдови,
Коханкам пишуть: «Після вжитку – поверни»
І йдуть з коханцями під сиві ясени
У змові.

Так, наче й зовсім не валився Вавилон,
Ушир подався, раз не вільно вгору.
На огляді новітньої Гоморри –
Аншлаг. Й ніхто не клякне соляним стовпом,
На ніч ховаючи свій внутрішній Содом
За штори.

Балансувати між майном і небуттям,
Диктує страх, причаєний за рогом.
А в пункті «Рай», куди усі дороги,
Ключами бавиться необране дитя
І ставить штампи перелітним молитвам:
«До Бога».

Не журюся.
Не плачу.
Не треба.
Все минулось.
Минувся і ти.
Не далеко мені ще
До неба.
Я боюся тебе.
Й висоти.

Не застигну.
Хіба що зненацька.
Загойдається день
Серед днів...
Стрепенеться сльозина
Юнацько.
Я піду.
І минуся.
Як гнів.

03. 02. 2011р.

Чатує вітер при долині,
Шугає він туди-сюди.
Жалкує осінь на калині,
Кетяг роси - волоть сльози...

Дошкульно стеляться тумани.
Ще й мутне небо - пліч-о-пліч.
Я знаю - все це через маму,
В якої день - це чорна ніч.

Цей дощ, напене, не дволикий,
Порошить тут і бродить там.
Та щось тривожно завелике
У відчутті дітей до мам.

Котрі отам, за горизонтом
Не сплять, у докорах сумні;
Котрі без війн, але на фронті,
Чекають діточок ввісні.

Чекають звісток з Батьківщини
Либонь в мереживах думок.
Щораз, щотрепетно, щоднини
Назад ступати серцем крок

Сльота осіння. Опліч смуток.
Отак ждемо мамів і доль.
Ще мить і цей словесний жмуток
Скраплине в душу. Мине роль.

Зостануться туман і сльози
Й пожарина в душі німій,
Рубіж чекань, де тануть грози,
Де між чужими ти не свій.

Де ждуть не осені злотави,
А чужинецьких холодів.
Там сниться матері отава,
Тут сняться дочкам матері.

І так щоразу. Доостанку.
Ущухне біль. Принишкне сум.
Там ждуть вкраїнського світанку,
Наосліп рвучи прикрість дум.

"Все буде добре! Бережіться..."
Отак промовлено щораз.
"Не зволікай!" - колише віття.
"Не забарись!" - прохає час.

Дочки й мами. І вже онуки
Зовуть "ба, ба-ба" в телефон.
Так хочеться злелечить руки,
Щоб перетнути рубікон.

А ми все ждем. "Не так погідно
У нас сьогодні. А як ви?"
"А в нас, матусю, вірогідно,
Змаліли серця від туги..."

"Із чужини верніться, мамо!
Дошкульно терпне так душа..."
"Побуду тут я ще. Зарано...
Поможу вам я" - несхотя

Притишить голос. Мовчки плачем.
І ще тяжкіше на душі.
А небо молиться. Неначе
Відчутно аж на чужині...
8-9. 11. 2010р.

В день храмового празника у моєму селі Малий Ходачків.

Осінній день.
Щось листопадно.
Притихли хмари й небеса.
Повечоріло.
Вже й принадно
Всміхається в траві роса.

Затишно серцю.
Як ніколи!
Молитва лине наче спів.
Вже й болі падають додолу.
Лиш спокій сує звідусіль.

Отак плекаю мрійно в слові
Сумління своє мовчазне.
То може слово те,
У Мові
Людською правдою війне.

Михайле сивий злотогранний,
Склонись за нас в ці теплі дні.
Прости прощений
Покаянних,
Бо ми все ж грішні і земні.

Бо зболені одним народом,
Наскрізно пройняті
Дніпром.
Михайле,
Ми - одного роду,
Зігріті під одним крилом...

Ми зрізані одним окрайцем.
І що ж таїть - покришені...
...ми владою і працею.
Однак іще НЕЗНИЩЕНІ!
29. 11. 2010р.

Йди в ліси, поля, долини,
Де співа зелений храм,
Запитайся тополини,
Як жилось нашим батькам.

І на гомін тополиний
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й каміньдруг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилося в тих часах.
Де і як було, покажуть,
Без неправди на вустах.

Не мовчатиме каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління,
І опалені горби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка вірний шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005

Зимові ночі довгі-довгі.
Додому з́апізно дочовгав,
Промерз, як цуцик на вітру.
Мене, приймаючи в обійми,
Крижини з серця ніби виймуть -
Тепер вже точно не помру.

Розкривши оксамитні крила,
Нас чорноока ніч зморила,
Відправивши у забуття.
Та розірвав пітьму морфею
Чудовий сон: сади, лілеї,
А я - пуст́отливе дитя.

Качки купаються на ставі,
Біжу бос́оніж по отаві,
Але не боляче мені.
Землиця тепла і дрімотна...
Пішли роки безповоротно,
Та ось, вертаються у сні.

У нім - серпнева літня спека,
А ще - турботливий лелека
Годує з поля пташенят.
Козля гарцює білолобе,
Нахабна ґава гострим дзьобом
Мале лякає кошеня.

В моєму сні дитячі втіхи,
І все наповнюється сміхом:
Людське з божественим злиття.
Нажаль, і сни бувають різні,
Вони то лагідні, то грізні,
Як віддзеркалення життя.

19.11.2007

О друже, який ти красивий!
Хіба що... бракує тепла.
Дивися, мій красене сивий,
я руки тобі простягла!
Глузую, коли ти нестерпний,
лютуєш... Бо відаю я,
як прагне змагатися з серпнем
ласкава усмішка твоя!
Для людства – це примхи погоди...
Для тебе – забава, кураж,
що вдало контрасти природи
вкладає в зимовий пейзаж!

...Буваєш різкúм і мінливим:
веселим, легким, чарівним,
нестерпно брудним і сміливим,
яскравим, дзвінким, крижаним,
проникливо гарним і чистим,
принизливо зверхнім і злим,
холодним, стрімким, променистим,
піднесеним, тихим, смутним...
Ти різний – щодня і щомиті!
О друже, як личать тобі
і річечки, кригою вкриті,
і очі – сумні й голубі!

...Я вдачу твою прохолодну
колись – все одно – розтоплю!
А може... почнімо сьогодні?
Ти ж бачиш – уже і не сплю,
бо мрію прогнати морози!
Хіба не того ти хотів –
розчулено хлюпати носом
від майже людських почуттів?

Не бійся, коханий, огуди –
із вітром вона відгудé!
То ж зватись Весною не буду,
якщо я не зваблю тебе!
Ми разом зануримось в повінь
п’янких, незабутніх хвилин,
і літо підставить долоні
для наших цілющих краплин,
розкине рушник веселковий,
приспить у шовковій траві...
І теплі краплинки любові
притулять щічкú до землі.
...Достигнуть хліби життєдайні,
заквапиться в гості зима...
...Щасливий ти будеш в коханні
і гордий, що все – недарма!

Тарасові думи
скорботи і суму,
Тарасові мрії
на Вічній горі,
Віків буревії
Тарасову віру
поклали на струни
вчорашніх рабів.

Упали кайдани
від міці братання,
а потом і кров"ю
роз"їло хомут.
Візьмемось за руки
під стягами Злуки,
здобудемо з боєм
останній редут.

Останню опору
вселенського мору,
останню фортецю
вселенського зла,
і барвами терцій
озвуться у серці
Тарасових творів
святії слова!

Новою добою
засієм любов"ю
родючі поля
і широкі лани,
щоб паростки волі
зросли в колос долі,
всміхнулась земля
і Дніпра береги.

А ще в нашім домі
забудемо втому,
а правду піднімем
на іконостас.
В новій Україні,
мир матері з сином
і слава героям,
як й мріяв Тарас!

Захворіло довкілля весняним чеканням,
Забілів на папері мій вірш, мов надія…
А здалося не встигну… вагон вже останній…
Чи вдалося знайти? А про час і не мрію,
Бо від зміни осі і Земля поспішає
В неозору глибинь закосмічних дірок.
Тут зима на парковці – білий ферарі.
І не лізь на рожен, ти ж мабУть не ділок.
Ти куди? Тут давно усе зайнято снігом.
Ти куди із Весною? Тут паркан на віки.
Зрозуміло, що черга, а я перебігом…
Хоч промінчик її, ну хоч помах руки…
Не пускають ніде. Хоч би Муза на поміч,
Чи кульгавий Пегас допоміг пронести…
А здалося – відлига. Та бурулька у комі,
Бо Пегас десь в заторах… Як весною цвісти?

2011.02.03

Ти одружився із калиною,
Бо в неї кісточки сердець,
А я помру за Україною,
Як знову піде під вінець

До рук чужих вона Месією
Уже не втрапить в цім житті.
І з лесбіянкою-…ією
Не вмре за сіті золоті.

Не слави ради. І не ради зради,
Не ради білих цвяхів у труні
Усе це приготовано мені.
А тільки … задля, задля зорепаду.

Коли пісні складалися у вальс,
А нас було … було нестерпно мало,
Хтось плакав, не пізнавши справжніх нас,
Когось життя непевнеє лякало,

Хтось піднімав веселки протиріч,
Хтось опускав свій прапор на зупинках.
І відродили кості наші Січ.
Я – українка, Боже! Українка!

Не слави ради. І не ради зради,
Не ради білих цвяхів у труні
Усе це приготовано мені.
А тільки … задля, задля зорепаду.

Коли пісні складалися у вальс,
А нас було … було нестерпно мало,
Хтось плакав, не пізнавши справжніх нас,
Когось життя непевнеє лякало,

Хтось піднімав веселки протиріч,
Хтось опускав свій прапор на зупинках.
І відродили кості наші Січ.
Я – українка, Боже! Українка!

Україно моя, ти як айстра
В повноті невблаганній літ.
Я із тебе почну політ
Свого духа, святого майстра.

І із ран мого каяття
Заіскриться сталеве гроно.
Я залишусь у твоїм лоні,
Не вмираючи всім на зло!

Я колись на хресті розпята
Прошепочу імя у вік.
Ти стоятимеш, як стояти
Не зумів іще чоловік!

Твои слова в эфире,
Пронзают душу во плоти.
Твои мысли ко мне-
Соединим два берега реки.

Видео, фото, числа, слова:
Впереди, сорок седьмая верста.
Поступки мои, во благо Любви.
Я ЕСМЬ ТЫ, вместе - Драупади МЫ.

Не покупаем, не продаем мы Истины.
Верим, Дышим, Живем в Любви.
Муж-жен-ственность есть Бог, Он
В мужчине и женщине,
Это Атма, обитель души.

2008-2011г.
,.

Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…

То не біда, що ниті срібні
В літах залишили сліди -
Ми один одному потрібні
Сьогодні, завтра і завжди.

І не всиха в очах і серці
Те життєдайне джерело,
За котре ми в неспиннім герці
Б'ємось, аби воно жило,

Іскрилось, тішило літами
В любові, злагоді, теплі
І ми не повзали - літали
На цій осонценій землі.

Світить сонце, та вже не гріє,
стали довші осінні ночі,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Тихий сум жовтим листом сіє,
це мовчання таке пророче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Біль у серці, та що подієш,
чи омана, чи хто наврочив,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Щось не так. і тому не смію
подивитись коханій в очі,
запитати, про що ти мрієш,
і дізнатись чого ти хочеш.

Лине час, та жива надія,
а душа знов і знов шепоче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.
2000

Життя подешевіло. І на ринку
вже вища вартість килима. А там
сновидою снує людський талан,
не маючи ні сну, ані спочинку.
Лиш тополиний пух німих підписок
несе задуму непорозумінь,
а в пустозвонні чорних піднебінь
розмив сльоти і самоцвіту присок.
Оце і все. Лише зворот до згуби
від цих лихучих закидів та дій,
та щось шепоче в вухо,-ти радій,
іди в весну, цілуй гарячі губи,
забудь про смуток, сполохи, спочинок,
іди в весну, втопись в її росі,
віддай життя коханню і красі,
якщо не все, то хоч його відтинок.
І спалахнуть в душі рясні стожари
лише на мить,і понесе назад
суєт і дум осінній листопад
в цей світ тужний, у світ покори й кари.
1999

Караюся
поправкою суттєвою,
якій життям
завдячує
цей світ.
Сам Бог
тобі призначив
бути з Євою.
А я не Єва.
Я - твоя Ліліт.

Впереміш:
і насіяне, й навіяне.
Зі мною -
а не з кимось! -
безліч зим
щасливий
чийсь Адам...
І невтямки йому,
що тужить десь
його Ліліт
за ним.

2004(2011)

мой маленький милый брут.
ну вот ты со мной снова.
мой преданный друг. салют.
ты держишь свое слово.

нет, мы же не на войне.
ты можешь быть кем угодно.
я верю тебе вдвойне.
ты ж действуй вдвойне свободно.

хороший мой, подсекай.
я уже на крючке рыбкой.
еще раз меня предай
землей под ногами зыбкой.

2011

мне срочно нужна помощь.
а то могу задохнуться.
внеочередная полночь.
вот только бы не загнуться.

удушье слепых серых стен.
ужасно хочу проснуться
под титры немых кинолент.
вот только бы не загнуться.

померкшие звуки дождя.
еще бы раз затянуться
и выбросить из окна.
да только бы не загнуться.

2011