До двадцяти бунтуємо завзято
А дехто далебі до тридцяти
Така природа, непокори свято
В людині затиха у суєті

Міняти світ - стільці переставляти
Не личить це робити нам
Актору вільному дано по правді
Змінити свій лишень репертуар

Занадто в роль війшовши видко
Не просто подолати зло
І неможливо було б це зробити
Якби не Віра та Любов

І Віра нас посадить в партер
І змусить глянути на нас самих
Любов же силу дасть втримати
Добра бажання, жар щоб не затих

Отак блукаю я по сцені серцем
Один хтось з них мене знаходить знов:
Здається Віра до плеча торкнеться
І ніби прошепоче щось Любов

Життя іде, і хоч без коректур,
Й недасть його ніхто переписати
Я знаю, кожен новий мій рядок
Не зміг би без усіх старих повстати

Мені не шкода мотлоху ідей
Не шкода жертв, почасти непотрібних
Якщо це все кудись веде
І я ще за стерно держусь у молитві

Я не шкодую зла шо наробив
А також про добро яке не скоїв
Поки ще вірю, тут і зараз, на землі
Творити можна щось в любові

Немає жалю про минулі дні
Мене їх сяйво не манить а гріє
За друзів, за товаришів своїх
Боротись треба поки є надія

Зустрів любов під зорями
Далеко від очей чужих
П'ять років бачились ми так
Любов моя, ця ніч і я

І до зорі блукали ми
За міста мурами, за стінами
В деревах хащ і чагарів
Там наша квітка розцвіла

Любов ця є не сказана
Небачена і незнана
Не смію я назвать імя
Любові скарб коштовний знак

Її долоні у своїх
Ховаю я від того дня
Вуаль цнотливості на ній
І не старіє світ в очах

Для нас людей іти разом
Любов'ю є у світі цім
Прямуємо ми у житті
Туди де є любов для всіх

І я
Міг би легко впасти з небес
Інший став би на місце моє
Щоб отримати шанс перед Твоїм бути лицем

І життя,
Мої дні як пісок що тече
Із Твоїх відкритих долонь
І його кудись вітер несе
Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж сердець що ідуть
До Тебе ведуть

І все про що благаю
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

Час іде,
Поки сонце до неба пливе
Поки ніч ще панує над днем
Вчиться літати орел

І життя,
Як пісок, летять мої дні
Із Твоїх відкритих долонь
І зникають не сягнувши землі

Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж тих знаків йду
Що до Тебе ведуть
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

І так,
Без розмов і без прощавань
Тіні зійдуть з ранкових небес
І знову злетить орел

Якби мені від неба шати вшиті,
Оздобами од місяця та сонця,
У світлі, в тіні й напівтіні
Світанку і вечірньої зорі

Ті шати я б стелив тобі під ноги
Та бувши бідним, маю тільки мрії
До ніг твоїх кладу свої плекання
Ходою легкою іди, по моїм мріям

До відерця при криниці
місяць вповні зазирає.
Здумав він води напиться
чи наплакатись до краю.
На оцупок, мохом вкритий,
нетривким промінням сперся,
послизнувся, перевитий
вІттям вишні, мов ряденцем.
І луною прокотився
поміж балками цямрини,
з тишиною наодинці
станцював на мокрій линві,
перескочив риштаками
під обдертою стіною,
більмуватими шибками
попід стріхою сумною,
і упав, немов жарина,
у розбиті ночви ночі,
де світанок крізь шпарину
пустку новим днем лоскоче.

2010р

Буває важко відрізнити
Рай від пекла, небо від мальовидла
Поле житнє від тюремних грат,
Посмішку світлу від тліну принад

Чи вмовлять тебе на зраду героїв
Заради чужих непотрібних примар
Чи обміняєш ти свободи зброю
На роль лялькового ватажка?

Шкода, шкода що ти не поруч
Ми загублені душі за склом
Риби за товстим склом
Рік за роком ми кружляємо колом
Та що ми знайшли - тіж самі шляхи,
Шкода що ти не поруч
Шкода що поруч не ти

Припорошила паморозь квіти,
Остудивши яскраві вогні.
Віддаляються сумно від літа
Занапащені осінню дні.
Затуманена стужею тиша
Над оголеним садом стоїть.
Подих вітру спросоння колише
Павутиння посріблену сіть.
Задираючи голову вгору,
Чорногузів не бачу в гнізді.
Відлетіли удосвіта з двору
І пропали в млі без слідів.
Де земля приміряє барвистий,
У боязні застуди, кожух, -
Під ногами опалого листя
Шелестіння впокоєний рух
Розтривожена шерехом тиша
Від моїх до сусідських воріт.
Лише вітер легенький колише
Павутиння посріблену сіть..

Страшно бути листям безсилим
гнаним вітром куди заманеться
хочу бути
вірю що буду
листком на дереві вічно зеленім

Страшно бути останньою краплею
у пересохлому горлі джерела
і відчувати як спрага вбиває
квіти земні і земні дерева

О страху мій
я дякую тобі що брав в полон
мій розум й серце
і катував свідомість марнуванням часу
на метушню і перемоги
давно второваної дороги

О Страху мій
мій Ворог-Друже
руйнуючи мене нову творив
довершенішу і правдиву

На себе вільну викроїв хвилину,
Писати віршик по обіді сів,
Пошарудів у мізкових клітинах,
А там не вистачає точних слів.

Тож, голову поклавши на долоні,
Заліг у дрейф, очікуючи Муз.
Прийшов Морфей, стиснУв перстАми скроні,
На тім процес до вечора загруз.

"Вставай, нарешті, скільки можна спати?"-
Дружини голос чується м"який.
Шкода, а так хотілось описати
Свого життя яскраві сторінки.

3.10.2007

(гумореска)

Баба в діда дуже вже хороша –
В розквіті духовної краси.
Їде аж у Київ по калоші,
Щоб міцніше валянки носив.

При Радянськім то було Союзі,
Розмаїть не бачили ми цих.
Все «по блату» діставалось, друзі,
Мило й те вважалось – дефіцит.

Вистояла чергу в магазині
І купила, рада йде без меж.
Вироби трима в руках з резини,
А коробка – дефіцитна теж.

Де ж узять її? Голубка сива
У аптеку тут було, зайшла,
Їй коробку з-під презервативів
Продавщиця радо віддала.

Баба не чита, що на коробці
Напис є – 2 тисячі там штук!
В електричці їде. Юні хлопці
Додивились, що взяла до рук.

- І надовго, - кажуть, - чоловіку,
Ви набрали виробів оцих?
- Так, як дід мій, людоньки, чиргика,
То за тиждень зчовгає він їх!

21.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Орлиний профіль і палюче сонце,
На скроні жилка рветься, мов струна.
Твій вирок: перемога чи труна
Тривожно зблисне ув очах багрянцем.

Шалений! Невідпорний! Бо – звитяжець.
І кожна донна, кожна маха в нім
Губила розум, серце, цноту, німб…
Яка колекція зашпильок від корсажів!
Все тлін…

Звивалась змійно, ртутно розтікалась
Константа поверхова грішних дум.
Розтрачував життя чортам на глум,
Кохався, мов тікав од себе. Мало!

Фанданго пристрасті і непокори,
Двобій шалених уст – тавро чи дар?
Ритм кастаньєт і стогони гітар.
Жнива розкішні, полум’яний матадоре,
Тих чар.

Все має ціну: усміх, подих, нота,
Захоплення чи зненависть юрби.
І зараз важить лиш оцей двобій:
Кумиром станеш чи впадеш на дно. Та

Хто чує трепет серця матадора?!
Чекання варте тисячі смертей,
Хіть крові жаско натовпом росте.
Поблідла тиша, від напруги гостро-хвора.
Чи ж те?!

Людина_бандерилья_погляд: «Торро!»
Рик звіра, рев юрби і твій удар,
Лиш… мимо. Сонця плавлений янтар
Холоне на повіках крові взором….

***
Заграва дня зболіла. Безупинно
Ридала ніч в мовчанні кастаньєт.
Черниці півпрозорий силует
Тремтів. Хрестила-цілувала , як причинна
Портрет.


Вона ж Його кохала! Так невинно…

20.11.2010

Якось Галя в магазині
кумів зустрічає.
Сім'я їхня холодильник
ходить вибирає.
Зацікавилася жінка
цим цікавим фактом,
і запитує у кумів
ввічливо, із тактом.
- То пробачте вже мені бо
інтерес здоровий -
ви ж два роки як купили
холодильник н́овий?..
Невже ж сталось таке лихо,
й він у вас зламався?
Вже цікавості моєї
аж терпець урвався.
Часу в обмаль, треба йти вже
вибір далі в́ести,
та все ж треба таки Галю
у курс справи вв́ести.
- Мусим ми тобі, куманю,
про таке сказати -
справний він - та вже магнітів
нікуди чіпляти.

17.11.2010р.

невпинна й невблаганна лава
цей погляд твій
у глибині
знеможена я застигаю
як той метелик в бурштині

цю мить збагнула
і не знаю
звідкіль та сила прибула
що вирвалась
і вільна я
*

тумане мій молочний ніжний братику
ти заколисуєш ковтаючи луну
своєї колискової… по клаптику
вишукую очима далину
до-згадую тебе і до-вигадую
в минулому – всю силу твого співу
мелодію вишневу… над Елладою
ти той що і над Києвом на схилах

Для них наркотиком есть власть
И кичь их - безнаказанность и ложь
На всех людей давно им наплевать
Идущего за рамки они все в праве убивать

Я власть. Не знаю жалости и скорби.
Я судья. Щажу я только лишь покорных.
Я закон. Больных и нищих презираю.
Я святой. Мне золото грехи все отпускает.

Они цинично лгут безмолвной, купленной толпе
Не опасаясь за свою судьбу, мешают с грязью судьбы наши
Забыв про совесть и мораль, берут себе всё, что хотят
Поклав, безстыдно, всю ответственность и гнёт столь лицемерно на простой народ.

И за свои грехи пред небесами все они чисты
Купив у церкви все прощенья и билеты в рай
Живут всё в том же безсердечном мире
Где вседозволенность не знает края.

Я власть. Не знаю жалости и скорби.
Я судья. Щажу я только лишь покорных.
Я закон. Больных и нищих презираю.
Я святой. Мне золото грехи все отпускает.
И я надеюсь Бога нет
И не увижу я ни ада и ни рая
Моя душа будет блуждать среди людей
Не отомщённая за все свои деянья.

И не смотря на все мои страданья
Я господа благодарю за то,
Что после смерти я увижу
Как все они горят в аду.

Спасибі, Боже, за оцей двобій.
Й душі, буває, так потрібні лати!
Я, мабуть, надто глибоко в собі, -
Без болю і без бою не дістати.

За щит і меч, за щирих ворогів,
За друзів - і на думці, і на ділі,
За те, що кожним подихом учив
Свою любов завжди тримати в силі.

Хай не дійде до гострого ножа,
Не сіється зі слів шалений вітер,
Якщо живе одвічне, як душа:
Усе прийняти і усе простити.

Од цивілізації втікаю,
Наче із духовної тюрми,
Тільки тут себе я почуваю
Гордим птахом з сильними крильми.

Лагідно овіяний вітрами,
І потугу вчувши молоду,
Я іду сюди очеретами,
Ніби пшеницЯми я іду.

Гаю мій, печальний і чистенький,
Сповнений високих таємниць,
Я перед тобою, як батеньком,
Розпластатися готовий ниць.

Вже бо не одну про тебе сагу,
Думу чи билину сотворив,
Ти мені, як Бог, даєш наснагу,
Чарівні поезії дари.

Ти даєш і силу і свободу,
І високе небо над чолом.
Щоб своєму міг служить народу,
І добром перемагати зло.

Світу ти казкового окраєць,
І печаль глибокая дібров.
Ти – політ фантазії безкраїй,
І поезії ти - плоть і кров.


19.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Пругкі й вологі, теплі й пишні,
Такі знайомі до дрібниць, -
Вони були на смак, як вишні,
Хоч мали колір полуниць.
Хмільних і ніжних ароматів
Від них неслася гострота.
І я не міг не цілувати,
Чуттям стривожені, уста.
Любов була в погаслих звуках,
Що обірвалися на них...
І біль холодної розлуки
В душі знеболеній затих.

Півкроку в вічність, одночасний видих-вдих,
За нами стежать зорі гостроокі.
Суперник-місяць і собі затих
В німій задумі, в спогаді глибокім.
Чаруючі, сп’янілі миті ці безумства
У простирадлі мрій блукають сни.
В полоні тіл ікс з ігреком зіткнувся
На гойдалці всесвітньої весни.
Ілюзії колишнього – усе лише сміття,
Ми вимкнули зображення і звук.
Маленька зав’язь нового життя –
Черпає сили у сплетінні рук.

Він хворіє на зло і тримає в руках смолоскипа,
Щоб спалити домівку твою і засіку, і хлів,
А на денце душі, як на дно кораблеве, поліпи
Налипають собі, ніби панцир від лагідних слів.

Тяжко йняти добру, коли звичка рубати шаблями,
Коли влада навчає для чого потрібно рубать.
Хто засудить того, що невільний своїми думками?
Зостається на Ірода кари у неба прохать.

Хворим тричі проститься, та ось він убив махаона:
Той приніс йому келих, налитий добром до вінця.
В лихоманковій прірві чорнотно-липучі закони,
Там ятриться зненависть і марно шукає кінця.

Де рятунок йому? Чи від нього рятунок шукати?
Рафінований Каїн за Авеля злото бере,
Добровільно іде в інквізитори, лотри, солдати,
А фортуна погляне, то іноді стане царем.

Потенційний Нерон, що в нерончиках біга допоки,
А скарають патрона – хворобу згадає ураз,
Він позве лікарів і жалоба поллється потоком,
Та за нашу глупоту глумливо подякує нас.

Він хворіє на зло, а ми сліпотою хворієм...

Перейшла межу на стопу із лишком.
Я твоя іще навіть не колишня.
Я тобі іще навіть не знайома.
А такі між нас відстані і втома.
А такі між нас межі – аж до прірви.
Із душі себе із корінням вирви!

Дощі загнали нас під дах у листопаді.
Ввійшла, нервово шарф затиснула в кулак.
По тиші дим пливе замішаний на яді.
Плащі на стіл, на купу кинуті, так-сяк.
Прозорі краплі в тиші падають додолу.
Калюжа кругла... А ми вдвох зайшли у кут.
Мечі-слова іще рубають по-живому.
Усе дрібне, а з ним шмат істини і суть.
Ще трішки болю – наші стихнуть монологи,
Яскраві, гострі, ніби каже їх поет.
Давно помітні на щоках сліди вологи -
Це слід дощу, чи сліз останній аргумент?
У листопад нам. Ні удвох, ані окремо.
Образи промінь тихо жеврів і зотлів.
Тепло руки. Твоє волосся. Ніч і темно.
А на прощання, знов і знов, не стало слів.
19.11.10.

Дивилась в люстерко.. і ніби там бачила море
Той внутрішній світ що неждано розкрився як книга
Який не завжди і не в кожну хвилину дозволить
Побачити те, що побачила я як не дивно
Тоді, от тоді я задумалась власне
Людина – це слово чи втілення згадок про вічне?
Людина по суті як довга заплутана казка
Де добре й погане й на пальцях не злічиш
Давно вже покинуті наші інстинкти
Або як запас припадають пилюкою в серці
Ми терном оброслі криві лабіринти
В яких все ж розгадка можливо найдеться……..

2009

На рахунок чотири
(цікаво, чому не на п’ять)?
Ти зібрав свої речі і став second – handом
Ти пішов із квартири
Яку нам в оренду
Здавали. І ми на процесі зачать
Ембріонів кохання застигли в німому мовчанні…
А потім настала пора
Чи то осінь прийшла чи банальне безсоння
Я на стелі дивилась солоні романи
І дарма
Думки в голову били як змії проворні
Усе навскоси і все не по плану…
Надягнувши кораблик з вчорашніх газет
Я стелю покрила справжнісіньким небом
Додала ще сонця і трохи солодкої вати
І тепер я на те
Що тобі не мене цілувати
Реагую із тінню іронії.. ще би!
Вона не така божевільна дурепа

2010

Впиши мене, друже, у плани на вихідні –
Маю намір прийти і напитись душевного меду,
Бач, у мене і сліз не лишилося навіть. На дні
Тільки осад міський і позаторішній недуг.

Впиши мене, любий, у плани на вихідні –
Поверну тобі книжку, візьму натомість іншу,
Щоб тоді, коли йтиме все по висхідній
Мала тексти якійсь, аби напоїти тишу.

Впиши мене, друже, у плани на вихідні,
Між суботнє прання і Божу недільну службу,
Не у ліжко прийду, це для мене не вихід, ні.
Просто досі я щиро вірю у нашу дружбу.

2010

Засолені очі слізьми,
Замулені думи тугою.
Що коїться нині з людьми ?
Злобительство суне хугою,
Лавинами слів пустих,
Бундючних, брудних, обманливих...
Нестримне нашестя лих
П’є ремства сердець розчавлених.
Мечами рубає біль
Полатані ризи людськості.
Спокусник б’є точно в ціль,
Йому вистачає прудкості
На ловлення кволих душ...
Брехню над усе леліючи
Повзе стародавній вуж
Погибель нещадно сіючи.
Навали порожніх тіл –
Трофеї війни запеклої.
Тече на бісівський стіл
Стогнання зорі померклої.
Впрягається мертвий дух
В ярмо, що йому зготовилось.
Де ж був тоді зір і слух
Коли Слово Боже мовилось ?..

Ну що ж, люди, ВІТАЮ! Другий Чорнобиль...
А дожилися ж - таки! А ви не вірили...
То хто ж ще, крім нас, побачить неба синь?
Отруїли пів-Європи! - Пхе... Пережили...

Ну і що ж будемо робити?! Бо щось-таки треба!
Домучили вже свою рідну Землю! СХАМЕНІТЬСЯ!
Та вона ж за нас так пристрасно молить Бога,
Що з високого чола скапують червоні краплі болю..!

Хіба ж ви не бачите що наробили?!
Величезна стронцієва пляма поселилась у Європі...
а поруч - пурпурова - алюмінієва.
З жахом чекаємо свого завтра...

"А що ми?! Ми не винні! Та ми ж..."
Що, та ви ж?! -НЕЗНАЛИ?! Чи не так?!
І, напевно, вже нічого не можна було вдіяти?
А ситуація все ж, вийшла з-під контролю...

А НА ЧОРТА ТОДІ БУЛО ЛІПИТИ СОБІ СМЕРТЬ?!
Чи ви ж не знали з чим мали справу?!!
От про що ви тоді думали??? Не про майбутнє точно...
Напевно, людство й справді, молоде!

Ще не награлося у війни і царя природи...
Як тіьки Всесвіт нас ще терпить?!
ЛЮДИ, МОЛІТЬСЯ! Так продовжуватись більше не може..!
Років терпіння на всіх не вистачить!!!


10.10.10 21.12

Вертаю знов вечірню позолоту.
Твої вуста згадалися на мить.
Осінні вірші вже зібрались спати.
В мені ж багаття пам"яті горить.

Тебе забуду! Не згадаю й слова!
Ані одного! Випалю до тла.
Усе. Хоч і сама, але іще - ЖИВА,
Хоч вже якого трунку не пила.

Оце завжди так... Ти впусти лиш в душу!
Ото вже й там гармидр наведуть!
І не впустить? То як? Я ж, ніби, й мушу?
А де самій цю бурю перебуть?

ПеревЕрнуть. Підпалять..! - От... - татари!!!
Але й, мабуть, і ті так не ідуть.
Та хоч би думку лишили, до пари...
І тільки дзвони жалібно гудутью

Все не виносьте! Лишіть хочби клаптик,
Шматок паперу неба і зірки..!
Та ви ж не знаєте моїх Галактик!
І це колись вам дасться у знаки!

Доба "Руїна"...Не доба - роки.
Мої гробниці спогадів закриті.
Тепер усе не так, а навпаки.
В душі - замОк, але скарби - відкриті.

По них уже ніхто не прийде, красти.
Хоч є такі, та ті не доживуть!
Коли ж мені та вже відважать Щастя,
І весь мій світ на ноги повернуть?


22.40 12.11.10

Важко собі й уявити наскільки багато маленьких світів
..У цілому світі.
Кімната. Моя. Нічим непримітна кімната.
Там сонце і місяць і зорі й хмари
..Зі стелі звисають
В комодах і шафах маніжаться стоси історій
..Їх ціле-цілісіньке море
Танцюють пилинки на світлі затертої лампи
Закутана в плед стараюсь збагнути їх танець
Не самба не вальс мабуть зачароване танго
А світло погасне і рухи їх згаснуть..
А вранці крізь штори і так безпардонно
Вривається сонця промінчик
Десь моститься поруч. І зовсім ще сонно
Лягає доспати на ліжку
І так кожен день в моєму маленькому світі
Із ниток сріблястих сплітається казка : )

літо 2010

_____ _____

...
Головне - не дивитися в очі..!

До мене прикуті десятки пекучих поглядів. Ха...! Будь-ласка!
А у мене - внутрішня еміграція!
Люди, не зачіпайте мене! - Вжалитесь...
Я втомилася від НЕЩИРОСТІ!
От саме тому, напевно, і погодилась на "Дивачку". А ЩО..?
...в мене було пів-сотні варіантів...
але ж я не зможу прочитати ЖОДНОГО!..

Ну не розумію я цих людей!!!
...

_____
_____

Важко, дуже важко так читати вірші...
Це ж не сидячи за монітором, ... , на самоті...

_____
_____

...якось так, навіть трохи ... боязко...
але страхом хорошим...гарним.

Знову я щось "начудила" в своєму блокноті... :)

Чекаю той погляд, ніби вирок.

А слова це ... це далеко не все ... зараз говорить тиша ... слова просто слугують потрібними паузами ...

Важко, дуже важко так читати
прозу...

_____
_____

________Самотня________

Сидить і дивиться, самотня, у вікно.
Десь там живе її крилата мрія.
Вона пила чуже - життя вино.
Не так до щастя, як до оп"яніння.

Втікає мрія - не наздоженеш.
Із часом не зіграєш в доганялки...
Вама вже й так, поволі хрест несе,
І засинає під осінні ранки

Знов цілу ніч писала свою музику:
"То й дарма, що ніхто не почує.
Отак, по-волі, може, якось звикну,
Бо в мене тільки ж місяць і ночує."

Сидить, самотня, грає і мовчить...
А завтра - знов, в чужу буденну мрію.
У неї більше серце не щемить,
У ньому поселилось дивне "Вірю!"

_____
_____

Цей перший сніг і та, як з казки осінь,
Те перше щастя вічності хвилин.
І перший дощ, і перша очей просинь...
Все починалось зовсім без причин.
Без обіцянки вічності, без смутку,
Все як повинно, все іде, як слід...
...

Цвіте собі, не в"яне. Не страждала.
Завжди щаслива... - Чи не пізнаєш?
А все-таки, чи сльози проливала... -
Це знаю я. І ти це знаєш теж.
_____
_____

Де я?! - Ні вічності, часу...
Роздоріжжя років. Це маленьке просте перехрестя.
Як знайти, як обрати потрібну трасу?
і чи зможу свій хрест донести..?

_____
_____

Не грає дощ симфоній. Я - арфістка.
Лечу, як голуб, за дахи висот.
Ні, я одна. Я не буваю різна. -
Хто як піде за душу - горизонт.

_____
_____

Бо вже коли дозволити пропасти, -
То це лише - у супереч себе!

_____
_____

Я розповім, але трошки пізніше....

Мені, чомусь так душу потрясли,
Самотній голуб, що шукає тиші.

Самотні птиці, що в граніт вросли.

_____
_____

Хтось на балконі з цигарки поволі
Струшує долю
А під балконом, на двері австрійського дому
Хтось відливає втому
А десь там за рогом хтось ненароком
Розбив об бетон спільні роки
Десь недалеко чути як в небо
Летять феєрверки
Зовсім десь поруч від мене ліворуч
Ти втупив у небо очі
Я лиш легенько за сонцем в кишеню
А ти вже за руку із нею
І я на балконі з цигарки поволі
Витягую долю.

літо 2010

У мене вистачить ще сили

Себе в житті уберегти

Від побрехеньок ваших пилу,

А також суму самоти.

У мене вистачить терпіння

Чекати вашого тепла,

Коли вже паморозь осіння

Мене до дрожу обняла.

У мене вистачить любові

До вас усіх на цілий вік.

Бо, попри ваші всі відмови,

Любити вас себе прирік!

Вже така рідна та кохана,
Для сутності незмінна.
Не лицемірна,щира панна
Від мене навідміну.

Я покохала,задивившись
У її жовті очі.
Такі чудові,що вже сняться
Ледве не щоночі.

Як загляда в вікно щоранку,
Я пам`ятаю досі.
Мов зіткана з барвистого серпанку,
Та ім`я цьому диву-Осінь.

19.11.2010

Мягкий знак – обрыв на слове “жизнь”,
щурь внимание, найди на небо квоту.
Тишиной на музыку… сложись,
белых клавиш снег сдувая с ноты.

Ты ведь кров для поминальных слов,
глобус для любителей вращаться.
Временем, что сквозь песок ушло,
оставайся если нет причин остаться.

Опрометчивость не та зимой,
забивая ртутные на окнах сваи.
Всё, что “чёрт возьми” – то “Боже мой”
в этой брошенной листве, когда-то, рая.

И, вскрывая вены всем ветрам,
дым уйдёт, очаг уснёт забвенно.
Только вот нежна ещё кора
у реки, что трётся о башмак Вселенной.

17 Ноября 2010

Позаду – надуті будні,
На прощі в машин – шосе,
А місяць, як пес приблудний,
Місто твоє пасе.
За вікнами – ніч-саванна,
У чашках тече Алтай,
Вдихни мене знов гортанно
Й до ранку не видихай!
Європа крутне каруселлю
Під свистом чужих вітрів,
І я розведу коктейлі
В повіках твоїх зі снів.
Розм’якну, cтиснута в тілі,
На тебе вже помолюсь,
І в губи рожево-білі
Так ніжно... невинно... хлюсь!
Набрякну у венах кров’ю
Чи маком в густих житах,
Ми жити навчились любов’ю
Із візами в паспортах.
Світанки надщерблять очі
І день розкладе пасьянс
Ми віями хмари в клоччя
Розірвемо в котрий раз.
Притулиш до себе міцно,
Защемиш коханням світ...
І сльози вклякнуть на лицях
Не хочу від тебе... від...

Сама розвівала важку неминучість неба,
Сама укривала туманами плечі міста,
І біль лікувала осіннім гірким плацебо,
Коли облітали берези під ноги листом.
Сама заливала нудні вечори дощами,
У сонячний обрій сама проводжала пісню,
І в тій самоті, що як море лягла між нами,
Шукала до тебе у сни найкоротшу відстань.
Сама – акварелі степів і калюж графíті,
Сама – і прозоро, і трепетно-еротично,
Сама… Обірвалась. Снігів би на голе віття.
Змахну рукавами… – і випурхнуть білі січні.

finita la commedia

Коли всміхаєшся
– то конкуруєш з сонцем
Не розуміють люди,
чи це правда або сон це!
Коли з очей в долоні
падають дощі.
Мені так само гірко
у глибині душі
Ти, справді, наче море
ніжності - такої,
що хочеться розлити
в тобі тепло рікою
Ти – космос відчуттів
Ти – океан думок
І як би я хотів
залишитись удвох…
з тобою!
2010

викрадати тебе не буду
з мавзолеїв, ілюзій, фільмів.
не робитиму ляльку вуду,
ще хвилина - і станеш вільним.

вибирай для дуелі зброю!
секунданти спітніють згодом.
я не ксена - принцеса воїн,
але буду стріляти, згодна!

ні, не цілюсь - сльозяться очі.
перший постріл. відсутність звуку.
негодованим тамагочі
простягаєш картинно руки.

відбувається швидко все це:
ось гаряча шалена куля
під схвильований свідків шепіт
відбивається рикошетом
від каміння, що в тебе в грудях, -
і моє розриває серце.

У полі пророста зернина.
І вибухає цвітом сад.
А я, мов Лотова дружина,
Все озираюся назад.

І кам'янію, кам'янію...
Дарма в свій край ти вів мене.
Я відпускаю руку мрії -
Мене твій біль не здожене.

Більш не спроможна народити
Ані дитя, ані сонет.
Мені із цим камінням жити.
І вже ні кроку - уперед.

2010

Дорога становится круче
Угасли Фохата огни.
И только лишь Высшая воля
Со мною была в эти дни.
И видя страданья земные,
Мне хочется к Богу кричать:
- Ведь дал Ты нам сильные крылья,
Теперь научи нас летать!
Нет сил больше ползать во прахе.
Душа давно рвется домой.
Сознание тонет во мраке
И сердцу лишь снится покой.
У нас впереди Беспредельность,
Пути совместятся не раз.
Но что же так сердце не может
Исполнить обычный приказ?
Приказ о логических числах,
О том, чему быть, чему нет,
О том, что нельзя остановку
Тут сделать на несколько лет.
Я знаю, что много страданий
Придется узнать до конца.
Покуда сольются сознанья.
И в ритме забьются сердца.
Сердца, что так тщетно искали
Друг-друга так много веков,
Нашли, и тепер уже едва ли
Не смогут порвать всех оков.
И ты нам поможешь, Учитель.
Пройдя этот путь наш земной
Войти в Твою чудну Обитель
В которой Ты даришь покой.

1997год

Київ, більшого не знаю міста,
Москва, Нью-Йорк, що мені до них?
Київ, шукаючи під сонцем місця,
Ходжу по вулицях твоїх святих.

Київ, потоками машин в заторах тісних,
Вриваючись у будні жорстких днів,
Спішиш на зустріч злетам і навмисне
Притягуєш до себе Божий гнів.

Київ, ти ж Вавилону став подібний,
Користь і жадібність господарі твої.
Urbs venalis. Є ті хто з цим незгідний?
Amicus Plato… Істина дорожча і мені.

Про велич предків пам’ятають стіни
Софії, що вознеслась над Дніпром.
В печерах праведних у світлі свічок гімни
Співають ті, що плачуть за Христом.

За хмарочос хова свій жовтий промінь
Світило, щоб з’явитись завтра знов.
Спи, Києве, стихає день і гомін, -
Надія спить у ризах … під вікном.

Urbs venalis – продажне місто (лат.)
Amicus Plato, sed magis amiga veritas – Платон друг, та істина дорожча (лат.)

Степ прокидається
Рано вранці,
Вино заснуло в зеленій склянці.

Молоко у глечику
Зве паляницю.
За столом навпроти сидить молодиця.

Молодиця кохана, а очі сині,
А за нами в садочку пісні пташині;

А над нами хмарка, хмаринка біла,
І, як сонечко, моя сміється мила.

Моє світло прийшло на поріг до твого безвіконня.
Захитало пилюку кутків, павутиння і тишу.
Хочеш, я залишусь і ці жовті малюнки залишу,
Хочеш, я перегляну чи просто понищу закони?
Та чого тобі лячно? Я просто відбиток люстерка.
Так, від сонця відбиток. Але не спалю. Не сахайся.
Може, досить наосліп ходити і дихати гасом?
Тіло звикло давно. А душа? А душа часом терпне.
І гнітиться у цвілі, і мацає променя спомин,
і пронизує тишу не зойком, не криком, а болем...
Хочеш, я залишуся назавжди, навічно з тобою
світлом жовтого літа у стінах твого безвіконня.
16.11.10.

Відшуміло, розвіялось, витекло

Днів серпневих останнє тепло.

Непомітно забулося літепло,

Ніби вчора його й не було.

Був у літо я щиро закоханий,

І від сонця любов не таїв, -

Та сховалось тепло наполохано

Поза хмарами десь від вітрів.

Позабуло про мене й не дивиться,

Що душа загорнулася в щем.

Тільки обрій упалий, як вилиця,

Багровіє печальним синцем.

Дивлюсь в маринарці на виріст
З калюжного монітора.
У мене була можливість
Цю землю залишити вчора.
Ліфто-інсульт. Реприза
Розтину часоплину.
Спроба польоту донизу
Вдала наполовину.
Тримали слова молитви
Приводи неробочі.
Лікар-ліфтер діловито
Завбачливо мружив очі.
У нього дрижали руки.
А Судді Небесної Зали
Продовжили час розлуки
І не амністували.

Умань 08-11 2010р.

Перехильцем бредуть зимові ночі
Мов чортенята − дні. Агов!
Я не вженусь за вами, та й не хочу...
Як вайлувато сніг пішов...

Шибки вже іній вранішній мережить.
Донизу сонце − не межа.
Зимові інкрустації бентежать...
Мороз − що, хоч не вирушай.

Залишусь до весни у теплім сховку,
Малим заснулим ведмежам,
Зима бува швидка, мов скоромовка,
Коли доступна Мережа.

За місяць-другий землю розберезить
Безмеживо нових бруньок,
Розборознить поля весняний нежить,
Уплав піде хисткий місток.

Напоїть свіжим вітром п'яно-п'яно,
Здурманить перший-ліпший шлях.
Мереживо рядків сплітати стану
В безмежно інших мережах...

2010р.

Ти в мені розгледів мене.
І від щастя в нас виросли крила.
В піднебесся, за хмари, ген-ген
ПіднеслА нас кохання сила.

І в потоці палких почуттів
В нас закільчилась висота -
Проросте, може, щось із нас,
Ми ж зустрілися неспроста.

Проросте і щедрим зерном
Ляже рясно в Господню ниву...
Ми ростемо увись безкінця...
Ти знайшов мене. Ми - щасливі!

наче на вроду
насунули хмари:

неясні примари
у ясну погоду...


наче на води,
і неба, наче:

свари, а плачі,
у спокої, згоди...


або на коси
чорні хустини:

темніші днини,
біліші роси...

2002