Не засуджуйте шкап, шановні,
що понуро свій тягнуть віз,
бо всі спалахи гарні ззовні,
а всередині повні сліз
тих, на кого лишились справи,
не доведені до пуття.
Для майбутнього, не для слави,
тягнуть шкапи вантаж життя.

Провів до сонних лип, аж за ворота.
Неначе за межу. Без вороття.
Щось мовив на прощання про роботу,
Даремність мрій і труднощі буття.

Затримав у долонях мою руку,
Мов виправдати мить гірку хотів...
До стежки нескінченної розлуки
Із власного життя мене провів.

І я пішла... І йду. Не озираюсь.
Душа палає болем, як болід.
Коханню сповідаюсь.
Сподіваюсь,
Що ти мені ще дивишся услід.

2005

Вот дом, который построил Джек.
Вот белая изгородь, водопровод.
Вот тоненьким слоем снег

На крыше и на крыльце. Вот
Джек пригубил у камина ром,
Поставил стакан на живот.

Вот Джек. И вот его дом.
Вот книга в крепкой его руке.
Вот рыба плещется подо льдом

В извилистой, тихой реке.
На берегу, которой стоит дом.
Собака что-то копает в песке.

Вот дом. И живет в нем
Джек. И стройные тополя
У дороги. Один равен трем.

Вот Джек. И это его земля.

20.09.10

Ми далекі такі. Стільки слів приховали перше.
Ми солодкі такі поміж спогадів без образ.
А за вікнами дощ, а за вікнами осінь бреше,
по собачому виє на небо. Або на нас.
Ми ще юні такі між рядків у торішніх римах.
Ми сумні не на жарт у мовчанні, яке лягло,
коли гримнула ніч, чи світанок, чи я дверима,
коли стали слова не до тебе розлуці тлом.
Ми самотні тепер. Ми, напевне, були такими.
І чужі, і гіркі, і далекі, і мокрі ми.
Між словами по нас недомовлене довго скімлить
і востаннє болять піднебесні важкі громи.

Осінні стріли - золото і мідь.
Каштани - карі лані полохливі.
А сонця лук над луками горить,
І промені бринять, немов тятиви.

Солодкий бій, гірчинка холодів,
Моя свобода і твоя поразка...
І жовтень-лучник з-під лукавих брів
Стріляє оком. Падаємо навзнак,

Як падають поранені зірки
У жовті води скошеного поля.
Осінні стріли, гострі та меткі,
Не убивають. Лиш під серцем колють.

2010

Вся наша жизнь - из многоточий.
Что в недосказанности этой?
Мираж вселенских полномочий
дан людям Богом и планетой.

На самом деле - пыль и бренность.
А срок доверенности - скоро...
Что завещать? Любовь иль Верность?
Свой пост-маяк Мечты у моря?

Свой стих к Тебе, что так нескладен?
Картин несмелые пейзажи?
Иль поцелуй - тайком украден
у сновидений-вернисажей?..

Один стою во мраке ночи
и на ветру, судьбой раздетый!
Вся жизнь моя - из многоточий
в печальной песне недопетой...

1.
Все, чим душі були повні –
До нуля зведено.
Паразити з`їдають ззовні
Швидше, аніж зсередини.

Їм не треба ні крові, ні жил і ні
Кістки білої.
Вони ночі мої і дні мої
Беруть силою.

Небо точать – і – ніч за діркою,
Сліз чекають, та щоб – карбінових.
Ох і знудився ж за вами гірко так
Кущ полину мій!

2.
Не ігриве адажио,
Не троянду у вазу:
Підступно і заживо
Виривають із м’ясом

Душу.
Знаю, як хочеться,
Аби ще на додачу –
Що – на жодних Сорочинцях –
Моє серце гаряче.

Вам терпіння не стачити:
Хочте – бийте в набати!
Я вже встигла побачити
Вас, і тих, хто позаду.

І, як чай до налисників,
Ніч заварюйте круто.
Дяка вам, ненависники:
Я – БУДУ!

Коли раптово небо упаде,
розсипавшись зірками між листочками,
тоді залишусь всюди і ніде,
не кимсь, не чимсь, а - нульовою точкою.
І це, напевно, станеться колись:
заграє погляд травами зеленими
і квітам, що угору піднялись
я обернусь водою і легенями.
Ловитимеш моє серцебиття
у музиці дерев і стиглій ягоді.
Я завжди буду поруч. Чуєш? Я!
Господь так добре Всесвіт цей налагодив.
Поволі розчинюсь у цій красі –
у кольорах, у формах, у мелодіях:
стає все мною, я стаю усім.
Усе живе. Усе мій дух так радує.
Ще трішки і вдихатимеш мене
гірку, солодку – як тобі захочеться…
Саме життя ніколи не мине,
бо повне світла і любові Отчої.

I

"На Пятой авеню не достать добротных чернил,
Еле откопал карандаш в нелинейных недрах
Своего саквояжа. Малость вспотел, ибо осень
На столько отличается от привычной нам, на
Сколько вообще вещи бывают различными. Я,
Представляешь, совсем в другом часовом поясе
И, со вчерашнего дня, на мне другое пальто.
Я купил его в Квинсе, кажется, в комиссионке.
Что рассказать тебе про Нью Йорк? Создается
Впечатление, будто он в высоту больше, чем
Вширь, а вширь он, поверь, необъятен. Тем более
Глазом. Голой сетчатке, привыкшей к ржавчине
И куполам, много не понять. Не говоря о разуме.
Я на Пятой и тут музей. Его открыл какой-то там
Гугенхайм. Видать из наших. Джон говорил мне,
Что внутри мазня, но ты знаешь Джона. Типичный
Бюргер. А, кстати, водка у них фуфло. Шмурдяк.
Не знаю, как Томаса вырубило с 18-ти "на три
Пальца". Не та закалка. Я тоже остановился в
Челси, так что жди недобрых вестей. Что-то
В воздухе у них тут не то. Пахнет рыбой".

II

"Симпозиум проходил на Статтен-Айленде, Джон
Пытался споить японца, его жена, скажем так,
Недоумевала. Я рисовал кружочки, было неверо-
ятно скучно, еще скучнее, чем у нас в Союзе
Писателей. Но у этих хоть рожи по-проще. Я
Видел статую. Да, ту самую. Такая же грязная,
Как наш Тарас. Голуби разве перелетные? Или
Местные тоже трактуют историческую справедли-
вость как-то по своему? Что ли честнее. Воздух
Плотнее привычного или в нем просто меньше
Деланных слез. Ладно, хватит. Скоро договорюсь.
Я уже умею назвать таксисту обратный адрес, но
Еще не знаю, как по-английски десять. Наверное,
Теперь у бедуинов дыра в бюджете. От недостатка
Взаимопонимания всегда страдает одна сторона -
Та, которая в большинстве. Светофоров тут, кстати,
Больше, чем пешеходов. Да и те, преимущественно,
Либо студенты, либо, что вероятней, туристы. Всё.
Чехи зовут: надо выяснить каково место человека
Где-то там, или что-то в этом роде. Целую".


III

"Сегодня шел дождь, он сразу выдавал англичан.
Они не ёжились и не чертыхались. А я просто
Не стал выходить из отеля, чем тоже навлек на
Себя подозрения двух посыльных и уборщицы. Но
Стоимость номера исключает, к их сожалению,
Вопрос национальности и, к моему, полотенец.
Их пришлось докупать так же, как мыло. Пять
Долларов - это сколько в наших? Не много? Ну,
Вот и славно. А в номере есть телевизор, но я
Понимаю только рекламу соковыжималки, и то по
Жестам. Вообще рекламу я узнаю по фарфоровым
Улыбкам и обилию лоска. Все по доллару девя-
Носто девять, все белое, все блестит. Им бы
Наш пылесос (Ну, тот, что на антресолях), они
Бы поуспокоились бормоглоты. Что-то я разбур-
чался, наверное на погоду. Дождь, как у нас в
Мае, только, кажется, в переводе на местную
Речь, подстрочном, как стены Крайслер-билдинг"

IV

"Местный шум через чур настойчив, я засыпаю
Под вой сирен. Просыпаюсь под бодрую английскую
Речь из радиоточки, под звук падающей воды
За стенкой, под семейную ссору или пожар за
Четыре квартала от места моего ночлега. Если
Суть нашего существования в колебании воздуха,
То все дороги ведут отнюдь не в Рим. Симпозиум
Кончился; японцы вернулись на свой остров, а
Джон начал читать Тёмина. Мне тоже пора возвра-
Щатся, так что скоро увидимся. Каштаны еще рас-
Тут? Знаешь, здесь можно жить. Если б я мог, прода-
Вал бы беруши, и тем был бы жив и сыт. Купил бы
Квартиру в Бронксе, на семьдесят шестом этаже
Любого жилого дома, купил бы Бьюик, но ходил бы
Пешком, а то и вообще сидел бы дома. А может и
Не сидел бы. Пройдусь по Таймс-Сквер и буду со-
Бирать манатки. Скоро увидимся".

15.09.10 - 20.09.10

Дим по воді...
І поскрипує віща сосна.
Синь делікатна й тривожна,
Як панська сучка.
Хліба буханець на ранок, бринза,
Бутелька вина...
Білий листочок,
З кров’ю ворожою авторучка...

Що іще треба поету, щоб осінь зустріть,
Дикої сили знайти золотистий перетин?
Мов алладинову лампу,
Серце його потріть –
Крику бездомного –
На пів планети,
Що уже стерла свою емальовану вісь,
Богом забуту,
А чортом нагнуту до себе.
Знов Апокаліпсис.
Роги, копита і хвіст
Світяться фосфорно в небі.

Що іще треба поету, щоб вірш написать?..
Хай прочитає Всевишній
Про себе й гульвісу.

Дим по сльозі...
Мабуть, коптиться десь ковбаса,
Вищі матерії
З димом
Пославши
К бісу.

19 верес. 10.

Твоїм струнким,
замріяним віршам
я пристань побудую.
Щоб ці води
несли їх спокоєм
одвічним тільки нам,
як вісників добра,
кохання, згоди…

Вірші-човни –
увагою вітрів
замучені
в далеких межигір’ях…
Чому ж я їх
ще досі не зустрів,
так довго десь блукаючи
в зневір’ї?

А може… ні?
Вони десь у порту,
під маяком, де затишок і…
доля.
Бо зрозумівши
істину просту,
можливо,
вже не захотіли волі,

щоб падати
з розхристаних небес
краплинами
чи радості, чи горя,
в долоні двох,
що під дощами десь
так мріяли
про свій причал у морі!..

Я пристань побудую
для віршів.
Вони пливуть.
Бо, мабуть, це далеко.
Маяк закінчу –
адже до снігів
щоб міг гніздо
побудувать лелека…

Посміхнуться десь криво
В нетутешнім суді:
Понадумував крила
Їй. А з нею – й собі.

Але хтось же гука нам,
Хтось як наче зове…
Може, Льонька Губанов
Плине з губ аж до вен?

Так намéртво нагорнута
Його чудь на Русі,
Та хоч подумки – коротко –
В Льонці приймеш усіх.

І простиш… Кінець столу
Таїна помазань –
З цього світу і з того
Україну казать.

Вислизає цей серпень кудись на сербú чи ляхú,
в теплім плині полів, що невічні й одвічні.
Кукурудзяні стебла блищать, і дахи, і шляхи
ґрунтовí й залізничні.

Ромське квилить дитя. Хвилить скрипкою жид
брат гебрей – хай отак – всі хай будуть зогріті)…
Хай життя наливне межи струни біжить
там де пак «шіді-ріді».

Зісковза з черепиць блúзький вересень. Юг
визолочує ниті. У світі тонко так, ніби звук.
За верхóм десь мов – Герасим’юк.
Міт Мідянки – у літі, у міді…

Наснилося мені, що я літати вмію,
Що крила за спиною Бог дарував мені.
І я здійснити можу свою велику мрію,
Поглянути на землю, мов птаха з висоти.
\
Я пролечу над степом, порослим ковилою,
Над лісом, де прадавні щось гомонять дуби
І над могутнім сивим Славутичем – рікою,
Що споконвіку точить високі береги.

Та не зрадіє око моє, а лиш засмутить
Село, що опустіло, занедбані лани
І болем озоветься у серці дика пустка,
Бо бур’янами душі зчерствілі поросли.

Давно уже немає триклятих «яничарів»,
Що у полон зганяли наш православний люд
Чому ж це українці, щороку тисячами
У добровільнім рабстві, в чужині спину гнуть.

Не вже це наша доля, віками жить рабами
Топтати свою мову на радість бовванам,
Розпродати, розкрасти шматочками вітчизну,
А тіло пошматоване залишити крукам.

Так страшно мені стало, прокинутися хочу
Візьміть у мене крила, літайте досхочу,
А я лиш помолюся за неньку Україну
І з вірою у серці життя нове почну.
2010р.

Мармур неба індиго, і тихо
виринають зі сну ліхтарі,
запаливши ясу вогнедихом,
наче вправні старі штукарі.

Поволока фатальна впівока -
вії тінь - оксамитова ніч
у цю хвилю упасти звисока
хоче, тільки беззвучно поклич,

шугоне кажанячим польотом,
залишивши криваву зорю,
де в горлянки до сутінків-готів
ллється з обрію гаснучий брют.

2010 р.

Це я, королево. Пізнали? Той самий.
Та ні, то не погляд, то місяць пече…
Я нині – востаннє. Я нині –за Вами.
Один поцілунок – не в губи, в плече.
Ви плачете? Плачте. Ви юна. Ви перша.
Ви хочете світла і нігтів моїх.
Іще два цілунки – не в губи, у перса…
Надворі вже вічність. Там падає сніг.
Ні-ні, не перечте. Я прошу. Я мушу.
Вам добре? Вам добре. Так буде завжди.
На ранок вбіжить коронований муж Ваш.
І вронить на килими чашу води…

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,
Львів, 2008



пародія

Це я, люба пані. Впускайте! Той самий.
Та ні, я не падав – надворі гроза….
Та звісно тверезий – знайомі ж роками.
Пора починати. Ви проти? Я – за!
Цілунків не буде – лиш дотики. В спину.
Ви хочете ніжності пальців моїх?
Ні-ні, не перечте. Я мушу. Не кину
Поволі спускатись від стегон до ніг.
Вам зручно, шановна, на цьому дивані?
Дере щось у горлі – подали б води!
Не плачте, терпіть. Це сьогодні востаннє…
Жагуче і сильно. Так було завжди.
Вам добре? Вам добре. Гойдаються перса
У такт моїх рухів… То вічність чи мить?
Ключі на підлозі – від “Вольво” чи “Мерса”?
І тіло палає, і погляд п’янить…
Вам боляче? Легше? Ви перші сьогодні.
Я, сповнений сили, тиснув, скільки міг.
Ви юні, прекрасні, звабливі і модні.
Я більше не можу... За вікнами сніг?
Емоції зайві, і все це до фені,
І муж Ваш законний, Джованні чи Ганс
Тримає для мене в кишені “зелені”,
Бо я – масажист. Це останній сеанс…

20.09.2010

Люблю згадати, милий друже,
Як лукою у ніч брели,
А вечір сонце хитро мружив,
Лиш дотулялись рукави.

Крізь душі сіялася осінь,
Полова смутку – на вітри.
А небо, наче літнє зовсім,
Під ноги падало згори.

Гадала тиша вечорова
На таємниці наших рун
І заплітала у розмову
Акорди невагомих струн.

Природи наспіви бриніли –
П’янили, гірше від вина.
Та іскри дум розгарячілих
На долі впали письмена.

Яка тоді була заграва!
Ми, заворожені, ішли.
А нічка так і не настала,
Зробившись жменькою золи.

Люблю згадати,
милий друже...
Хоч, може, ми там
й не були...
2010

Безмовності моїх осінніх днів
Нагадують зелені ниви літа,
Що сховані в очей сумних на дні,
Дощами сліз даремними политі.

Безмовності моїх осінніх снів
Такі багатотомні й непривітні.
Пожовкла пустка виростила сніг.
Кульбаби в полі більше не розквітнуть.

Безмовності моїх осінніх слів -
Німіє крик до літа наостанок.
В долоні в мене сонця теплий слід,
Як та сніжинка, що от-от розтане...

20 вересня 2010 року

Я землю знов побачила в цвітінні.
І, притулившись до сестриці-вишні,
Зізналась їй у низькому падінні,
У тому, що я безнадійно грішна.

І перед нею серце я відкрила
В своє бурхливе, памятне колишнє,
Де народився перший гріх у мріях,
Якщо гріхом назвати можна ніжність.

Де я жила в очікуванні дива
Не день, не ніч, не тиждень і не місяць.
А гріх прийшов без сорому й красиво,
Якщо гріхом назвати можна пристрасть.

Душа моя піднесено літала,
А розум був на диво чистим й ясним,
З гріхом на серці пташкою співала,
Якщо гріхом назвати можна щастя.

Земля мені відповіла цвітінням,
А вишенька зітхнула пелюстками:
Вони моє пробачили падіння,
Бо грішні всі, хто як і я, кохали.

Зле ниття комара побажало спокійної ночі,
За вікном електричка журлива співає пісень.
Під очима закритими сутність незрима шепоче:
«Не хвилюйся, життя безкінечне, проспися лишень!»

Рвані ритми анапесту, вирвані корені ямбу
Переносять плаценту верлібрів у матку комун –
Там вони виглядають дванадцятим колом, де сам був.
Сни роздроблено дійсністю пекла.
Вже ранок.
Бодун.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли весна буяє цвітом,
Коли несуть пташині зграї
З чужих країв палкі привіти,
Як вітер жменями збирає
Акації солодкий подих,
Як вишня знову розцвітає
Та в білім мареві кружляє –
Весільні сукні вводить в моду.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли в гостях у тебе літо,
Коли навколо все співає
Про сонце, небо, степ і вітер,
Коли земля дощу чекає,
Коли від спраги в’януть квіти,
А хмара десь з-за небокраю
В твої простори поспішає
Стеблинку кожную умити.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли осінній вітер в полі
Пожовклі сторінки гортає
На кленах, липах і тополях,
Коли щоденно мжичка сіє,
Дощі народжують тумани,
І сірий смуток безнадії
Тремтить на довгих сивих віях
Старого Бузького лиману.

Люблю тебе Прибузький краю,
Твої легкі зимові крила –
Це наче ангели із раю
На снігових летять вітрилах.
Люблю, коли зима мінливо
Всіх обведе навколо пальця:
Сьогодні завітає злива,
А завтра просто справжнє диво –
Сніжинки знов кружляють в вальсі.
2007р.

Втомилася душа від самозречень,
Від самоти і від самопоборень,
Від кроків в прірву, часто недоречних...
Я нині не така, як була вчора!

Від поглядів втомилась каламутних,
Лукавих слів із вуст, брехнею хворих.
До істин повертаюся забутих -
Я нині не така, як була вчора!

В тенетах болю більше не зостанусь,
Бо серце рветься в далеч неозору,
Де острів мого щастя за туманом.
Я нині не така, як була вчора!

В моїх світах не буде більше фальші,
Не буде лицемірства й зрад потворних.
Позбудуся страхів і йтиму дальше -
Я нині не така, як була вчора!

Слідів від горя в серці не залишу,
У далеч відлетіли круки чорні.
Піднімусь на одну сходинку вище -
Я нині не така, як була вчора!

В душі віднині житиме лиш спокій,
Любов мені додасть наснаги й гарту,
Упевнено сягну вершин високих -
Я нині не така, як буду завтра!

В душі моїй, здається, ціле море
Від сліз гірких - вони ж того не варті.
Сьогодні я вже інша, ніж учора!
Але ще не така, як буду завтра...
19.09.2010р.

Жив метелик – нічний нахаба,
Серце в грудях він мав гаряче.
Й став метелик сніданком краба -
Безоглядні палкі на вдачу…
***
Перш, ніж дати «гарячці» візу,
Глянь, чи «крабів» нема поблизу.

Проносяться комети
Над світом і людьми.
Одвічний сум Поета
В душі несемо ми.

Шукаю безупину
Пустелями зневір
Ту рідну Половину,
З якою - хоч до зір.

А, може, вона ближче -
На відстані душі?...
Що є любові вище? -
Мовчать сумні дощі.

В життєвій круговерті
Ріка терпінь тече.
Та я шукаю вперто
Коханий блиск очей.

Щоб два серця гарячих
Забилось в унісон,
Й життя було неначе
Найкращий в світі сон.

Душа бажає злетів,
Горіння і прозрінь.
Одвічний сум Поета
На світ кидає тінь...
19.09.2010р.

Віра усі шляхи погубила…
Поле краде – бачить ліс…
Бісові шелегейдики. Книга –
спасіння душі. Тісно:

дихати й жити… Неметена хата,
багато в ній невістóк…
Зашморг, стілець… Коли з нього падав,
хапнýв повітря ковток…

Гойднулась ікона, чарка порожня
впала… Мотузка – трісь.
Лежав на підлозі – забився… Негоже…
Підвівся, налив: «…за жизнь…»

Роби щось! Роби щось! Роби щось відчутне!
Усяка зупинка стане останньою. -
Мені повідомив безокий кондуктор,
І витягнув шнур, і зник у тумані.

2010

Сповідуюсь. Пред місяцем і Музою.
Пишу життя вже третю я главу.
Тримаюся, щоб не скототися сльозою
На темних вій тремтливу тятиву.

Проймає сутінь. Змінює личину...
Чому така? Чому все говорю?! -
Ніхто собі не знайде ту причину,
Якою я і дихаю, і сню.

Сповідуюсь. Під цокання годинника.
Злітаю аж під небо самоти...
І падаю.., безкрила, як Ікар...
Кужи ж тепер мені без крил іти?! -

Пробачить сонце й спалить всі хвилини,
А попелом посипле по роках...
Як боязко я ждала цьої днини...
Діждалась..! - Душу внесли на руках.

А їй уже - лиш вчитися ходити,
Бо їй літати люди не дали...
Вони носили чисту правду в ситі,
А свої душі з попелу спекли.


Вважайте це просто прозою.
Ця сповідь моя не для вас.
СПОВІДУЮСЬ. ПРЕД МІСЯЦЕМ..,МУЗОЮ.
Лечу сузір"ям вечорових трас


19.09.10 00:24

За виноградом сонце. Краплі вряд.
Затишшя серця. Кров тече лозою.
Мене гріхи лишили до зорі
серед окрушини життя новою.
Не відчуваю кроки. Синій сад.
Пречиста умивається росою.
Дай, Боже, щастя молодій зорі!
"Дай, Боже!" - гоже котиться горою.
У винограднику рука і ніж.
Мене ховає довгов'язе тіло.
Осінньо пахнуть пальчики журби.
Життя, як ти, піснями заговіло.
Я вже лоза, подібна до хреста:
навколо тебе, як ніде й ніколи.
Люблю твої потріскані вуста
до світла, до вина, до баркароли,
до листя, до пагіння і до грон.
До глинозему прикладаю вену.
Візьми мене у кошики свої,
внеси у дім важку і сокровенну.

2010

Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
 
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями,
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
 
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому,
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
 
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.

Південно-західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.
 
Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає – темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.
 
Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона –
чорного хіміка з Лозової.
 
Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.
 
Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.
 
Тепер я не сплю, хоч третя година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.
 
- Як ти, брат? – питаю. – Проспався?
Може тобі сигарет нарити?
- Ладно, - відказує він, - не парся -
з моїми проблемами тільки курити.
 
- Страшно, - питаю, - з того боку?
- Не страшно, - каже, - просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.
 
А тут – ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш – і не можеш забути.
 
Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.
 
Так що вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.
 
Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою
що з головою моєю робити.
 
Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені – чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.
 
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити –
це померти подалі від неї.
 
Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця –
для неї це просто чесна робота.
 
Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.
 
Поговори зі мною, братка.
Палений найк, стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.

Це і є життя –
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.
 
Це й була боротьба –
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.
 
Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття –
це і є життя,
 
коли застуда стара,
коли вона завмира,
і говорить, стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.
 
В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові –
злагоджені,
хорові.

Цвіти, цвіти моя весна,
Подруго юності рясна.
Квітуй, квітуй в порі щасливій,
В порі вируючій, бурхливій.
Даруй мені свою красу,
Її у світ я понесу.

Думки чомусь ведуть сьогодні
В зимові дні, у дні холодні,
Де не знайду духмяних трав,
Дзвенячих релею заграв.
Морозні ранки, крижані
У душу дихають мені.

І все ж у ній живе весна,
Вона, мов пісня голосна,
Вона, мов сонце у зеніті.
Її яскравістю зігріті
Мої сердечні почуття,
Що прокладають шлях в життя.

Весна, весна ! Гаї квітучі
Не заметуть сніги скрипучі,
Не позриває заметіль
Те запашне кадіння гіль.
Душі бринітиме струна
Доки у ній цвіте весна !

Пригорнусь до землі запашної,
Що на довго сховалась в снігу,
Притулюсь до тієї одної,
До сніжинки, яку на бігу
Я зірвав задля радощів миті,
Для полегкості всього життя,
Хай сніжинками стануть укриті
Небезпечні шляхи майбуття.

Чим пахнуть чорні нитки твоїх розпущених светрів?
Прісною водою слів і дощу у вересні
Криком,від якого падають цегляні будинки наших дахів,
Високих дахів. І поки тіла ще теплі
Стрибаєш у воду,лишаючи дущу на березі.
Восьмого поверху.
Збираєш рештки листів,
записок,ще не написаних на серветках.
горить вогонь.спалює все твоє.
Не переймаюсь. у мене ще вдосталь є.
не відчуваю. а хочеться, хочеться ще.
Душа на березі.
Стрибаю у воду з дощем.

17.09.10

Ты сам себе и буря и маяк:
До неба встав, он не развеял мрак,
В звезду упёршись, не достиг нирваны.
Когда-нибудь нам всем рога пришьют.
Река любви покинет свой маршрут
И перельёт за край горячей ванны.

Как будто в страшном сне, увидишь ты:
Косичкой заплетя свои хвосты,
Две красных рыбы плещутся поодаль.
И не изменишь больше ничего.
Поскольку некому. Склоня чело,
Вдыхай тогда цветов гниющих одурь.

Теченье дней не даст уйти на дно.
Ты к берегу пробьёшься всё равно,
Прибьёшься и забьёшь, но не забудешь.
Весна придёт и понесёт стихи -
О буйстве чувств и ярости стихий
Напишешь и напьёшься... Все мы люди ж.

За малым исключеньем. Но молве
Тебя не слить: в твоей-то голове
Мозгов не меньше, чем орехов в натсе.
Ты пой и пей, смиряя кровь и нрав.
Пускай, на слёзы город обокрав,
Садится солнце суток на пятнадцать.

Потом проснись. Встань под холодный душ,
Смывай прикосновенья жарких душ.
И кран закрой. И вытри всё до капли.
Допей бессмертной истины вино:
Вступать умей не в каждое говно -
На лишь тебе назначенные грабли.

А если не получится - не ссы,
Есть время, водка есть, а сам ты сыт.
Взгляни в окно: там свиньи мечут бисер;
И, бредом удобряя грядки строф,
Бредёт-грядёт наряженный пестро
С сырых небес художественный высер.

Краю оцьому не треба нічого:
Ні віри,
Ні миру,
Ні чорта, ні Бога.
Тільки б стояли високі ворота,
Тільки б вареники – прямо до рота…
БОЛОТО.

Краю оцьому не треба пророка:
Досить закону «око за око».
Все догори, все змішалось, а значить –
Водить сліпий, і всі вірять, що – зрячий…
СТОЯЧЕ.

Краю оцьому не треба польоту:
Нащо польоти слизькому болоту?
Нащо проміння, як хочеться ночі?
Нащо – до крони, як тягне – у корчі?
ЗАСМОКЧЕ.

Краю оцьому…
Краю мій, краю!
Бачиш – світає?
Бачиш – немає
Часу, якщо затягло в трясовину…
Край тополиний!
Край журавлиний!
Там, вдалині, придивися –
ВЕРШИНИ!

Вітер доносить уривки чужого життя.
Виють собаки і дощ пробирається в душу.
Я проти нього біжу, а насправді не рушу.
Я намагаюсь змінити усе... але ж ця
тінь, що за мною, і та, що попереду. Ось
чорний відбиток од світла, спотворений контур...
Вітер доносить уривки, не ті... і укотре
Я зупиняюсь в дорозі... чи, може, здалось?

Над Серетом плачуть верболози

В'ється стежина
На чотири сторони
Між травами пахучими
М'ятами чорнобровими.

Стежина веде
до ріки Серету
до кучерявих верболозів
Цвітучих очеретів.

Там колись у лозах
спочивали повстанці
кучерява Маруся носила
їжу їм у ранці.

Було літо, тепло в серці
Пісня ллється із грудей
не могла сховатись дівчина
Від поганих в селі людей.

Прослідили вороги
куди бігає дівчисько
та не знали хлопці в лозах,
що смерть ходить уже близько.

Дівчина рано, як завжди,
Бігла в верболози.
Не уникнути біди
Борони всіх боже.

Кулемети над рікою,
Як цимбали грали
Поміж густих верболозів
Кулі танцювали.

Кучерява дівчинонька
Облилась сльозами
У тюрмі за ґратами ,
Там прийшла до тями.

Над Серетом верби
Омивають роси
Посивіли у тюрмі
Дівочій коси.

Діти купаються в Сереті
І проте не знають
Що у верболозах повстанці
Навік спочивають.


18 9 2010

Слободський

Як ти читаєш...сутністю. Минулим.
Так, як ніхто у світі не читав...
А я пишу...незнаним. Призабулим.
Так, як мені хтось все це диктував.

А ти читаєш... - Так ніхто не відчуває.
А я пишу... - ніхто незнає як.
Слово за словом... - так душу зачіпає...
"Мені ж ще побороти переляк..." -

Прийти до себе...чи хоча б знайти
Потрібне слово, щоб почать розмову...
Згадати суть конкретної мети
І бачити лиш зірку вечорову,

Яка віддасть понівечену душу,
Туди, до рідної, котра її прийме...


15.09.10 22:15

Чи ж я була коли просила
Притулку для душі у світі?
Сама проблеми всі зносила
і перевіяла на ситі.

Сама творила, помилялясь.
Сама себе пережила.
Сама була. Сама й зосталась
Душа, що вільною була.

А ЩО З ТОГО, що не просила?! -
А що з того..? - Пережила.
Було - сама собі не мила,
а все-одно, між люди йшла.

Фальшивий світ, фальшиві очі-
Ті завжди заздрили у слід.
Кінчалась воля неохоче... -
її з"їдали на обід.

А я ішла. Виднілись далі.
Топилась фальш у метушні.
Всміхались соняхів медалі,
з якими й будні не страшні.

Чи я в людей чого просила?!
Медаль дали! - от... дивина!
Та вік її я б не носила!
Від вас й так фальші є сповна..!

12,09,10 00,23

Засяявши ледве, упала з небес юна зірка,
А їй би над світом людським ще віками горіти,
На небі таких ще мільйони, так все ж таки гірко,
Коли зірочки так раптово тікають з орбіти.

А зірка не встигла добра, як хотіла, принести,
Лиш встигла вона на прощання коханим сказати:
«Прощайте назавжди мої зіроньки, любі сестри,
Прощай ти, навіки, улюблений місяцю-брате».

«Я зранку для тебе зійду!», - чуйно мовило сонце,
«Поплачемо…», - сумно захлипали жалісні хмари,
«От знову…», - зітхнув астроном, зачинивши віконце,
«Красиво», - промовила тихо закохана пара.

Про зірку співатимуть твори, картини і сцени,
Безумців на подвиг вона надихатиме часто…
Лишився вгорі слід яскравий: «Згадайте про мене,
Я ж з рідного неба упала усім вам на щастя…»

Не спиться… Завтра на роботу
Мені не треба.
Ніч сховала Феба…
П’ю каву, прагну побороти
Спокуси сивого Харона.
Іду до ванної –
До раю з кранами,
Агов! Та де ти, Посейдоне?
Дивлюсь у дзеркало… Стоп! Десь
Гуде. – Кран крякнув.
Привіт, Геракле!
… І бачу знов Нарциса топлес.

День скінчився і думка: «Усе в нас не так!»
Знов щипає за душу, як клешнями рак,
З телебачення ллються брехні справжні зливи,
Навкруги непорушний гранітний застій
Вже набрид і набряк: я сідаю за стіл,
Наступає на горло ця несправедливість.

Десь у темряві муза шепоче: «Не спи!»
Ударяє у мозок думок моїх спирт,
І натхненно струмує у жилах самбука.
Посилаючи музу, цю дівчину-вамп,
Політати під світлом неонових ламп,
Піднімаю я кришку свого ноутбука.

Я пишу, я творю, і з легкої руки,
Наче Хронос крилатий, лечу крізь віки,
Воскрешаю із попелу втрачену Трою.
Під ударами гунів не падає Рим,
І сторінка палає пожежами рим,
А спартанці тримають прохід під горою.

Відбираю у Брута занесений ніж,
Кожне слово гостріше й спекотніше, ніж
Уявити могла б на язик гостра дама.
Не змінити планеті своєї тропи,
А я вперто і жваво стираю на пил
Те, що нам напророчив давно Нострадамус.

День скінчився і думка: «Усе в нас не так»
Відступає назад, мов сполоханий рак,
Не пронизують душу брехні справжні зливи,
І, здавалось, назавжди гранітний застій
Розколовся, розпався… Рядками на стіл
Білий янгол на Землю несе справедливість.



О. Юрін 8.09.2010

Моя малече, ти іще в утробі
А я тебе намалював і полюбив
Уже відвожу грози та незгоди
Як Дон Кіхот колись їх відводив

У спеку і мороз, у пору дощову
Хай зрине на вустах стосильно - "Я ЖИВУ!"
І крізь світи зневір прорветься аж до зір,
Щоби вернуть назад й колись сказати - "ВІР!"
Тій згубленій душі, що в холод, у дощі
І в теплий день ясний стоїть десь на межі
З обдертими крильми, похиленими вниз,
Яка немов між двох згубилася вітчизн -
Своя серед чужих, чужа серед своїх...
Лише б цей заклик "ВІР!" ніколи в нас не стих!

Минуле залишай в минулім без жалю,
Хай душу воскресить всесильне - "Я ЛЮБЛЮ!"

17.09.2010р.

Цей вірш насправді присвячую одній рідній людині, котра згубилася між Тут і Там у пошуку пристані для своєї душі.

Не проситиму головного.
Просто погляду. Ні? То ні.
Я не мала прийти – то ноги
принесли мене знов самі
Не виню і сама не винна.
Ну для чого образи нам?
Ми не випили й половини
того літа, а вже зима.
Недомовлене стане пилом,
недомріяне – сном, або
все між нами ще буде, милий.
Бо болить. Бо іще любов.

Від Миколи до Миколи
Час – спіраллю, світ – по колу,
Вічний Фенікс-птах.
Попри зайди-супостати
Нам на цій землі зростати
На семи вітрах.

Глянь, мій сину, – небо синє,
Йде весна по Україні,
Стала на поріг.
Скаче на гарячих конях
З лук небесних Сонця сонях
Розтопити сніг.

Нині й прісно джміль у сіні,
Краплі крові на калині,
Дні – настоянки полинні –
Крутиться Земля,
У озерці, десь на донці,
Щит горить вояки-Сонця
Аж допоки Трійця (трійка?) скаже –
Розстріля..!

Упаде на Захід млосно
За згорілі свічки-сосни,
Ружами стече.
І заплаче день-бідака
Слізьми на голівках маку
У моє плече.

Непомітно, неохоче
Світ захоплять тіні ночі,
Їх не чути крок.
Разом з Місяцем на чати
Вийде лихо й потерчата
З чотами зірок.

В гіркоту впаде полинну
Сонця пісня тополина,
В ніч – короткий сон.
Не загине, яко обри,
Піде зранене за обрій
У тяжкий полон.

Ми підемо піші й кінні
Воювати ночі тіні,
Ворушити спід,
Через травень, ріки й доли
Проти духу матіоли
На кривавий слід.

Без ладунку, без прихистку
Випнемось стеблом любистку
В полі край села.
Стануть поруч, плечі-в-плечі,
Скаменілих віт предтечі –
Гострий край стебла.

Слава Богу! Слава Роду!
Чорних тіней гук зі Сходу,
Туманом біда.
Багряніють хмари-крила
Полоненого Ярила,
Разом з ним – орда!

Голубині крила сизі,
Темних воїв-сосен списи,
Гав'яру шаблі,
В стані стихне птаства гамір,
Піднімає в небо жайвір
Спаса на крилі.

Дай нам силу земле-мати
Темінь ночі порубати,
Стін міцних борів!
У трави густій облозі
Тіні упадуть в знемозі
Біля стовбурів.

Дупла й нори на засови,
Миші, кажани і сови,
Жаско на війні.
За дубів широкі крони,
В царство рясту й анемони,
Пропадуть на пні.

Наша слава не зів’яне,
Понад світом Сонце встане,
Заведуть пісень
Бджоли на зеленім листі
Й квітів очі променисті
І настане день!

Пломінь Сонця зустрічаю
Я, стеблина молочаю,
Росяна від сліз.
Ми не з боязкого роду,
В наших жилах здавна бродить
Сік п’янкий беріз.

І допоки паничами
Рід в степу стоїть з мечами,
В дусі не зачах.
Перемога прийде, люди! –
Молоком в жіночі груди
Й силою в руках.

Для бійців, для воїв трунок,
Дикий мед у подарунок –
Вільно, не тайком,
Для наснаги й лету крила
Від землі, що нас зростила
Кров'ю з молоком.

10.09.2010

Не тратячи сльози, приймаю майбуття,
відбитку не знайти колишнього прибою.
Ні сліду на піску, де разом ти і я -
одне зітхання крил за хриплою піною.
Не треба слів-прощань. Давай про Ланжерон,
про ціни на вино, а краще про погоду,
лише не про любов, якої і Платон
не відшукав у млі сарматського народу.

Гляди на хвилі вглиб - відбитку й там нема,
далось тобі оте зоріння за собою.
За будь-який „прикид” чесніша хохлома:
птахи і мурава із ніжності халвою.
Де води, й береги, і місячні мости,
де ми з тобою як оракули закону,
куди тепер тобі від мене не плисти,
зусюди заверне до оцього затону.

Такі вже чари скель, і я - обличчя їх -
давно не Одіссей, але сухий ще порох.
У кучерях твоїх допоки не затих,
зіницями горю у неземних просторах.
Не треба про любов... У лавах крижаних,
чи у спекоті дня - за вигинами піній
я чутиму гулкий безмежжя видих-вдих,
що сточує кути моїх огрублих ліній.

А ти для самоти ще надто молода -
для тиші зі сльоти настоянок осінніх,
для шалапутних „ля” останнього дрозда,
і всіх отих нестач субтильностей фамільних.
Тому не прощавай - у пору дощову
торкнися до води, печалями повита,
прошепочи: „- Ти де?” і з краплями: „- Живу”
позбався назавжди́ розгубленості мита.


2010

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
я тебе кохаю палко -
незакінчена lovestory
влізла в пам'ять, наче скалка,
і гірчить, як чорний ель.

не рипить баркас тривожно,
і вітрило не лопоче,
не звивається змією
прооливлений канат...
ти казав, тобі не гоже
у мої вдиратись ночі,
накидав стару ліврею,
і відчалював назад,

щоб назавтра повернути.
обіймав свою жадану,
обціловував словами,
присягав на ста вітрах.....
а вогка вечірня сутінь
поглинала пристрасть п’яно.
ти і сам тоді не тямив,
як глибоко вир затяг...

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
в інший бік метнулись шальки -
то була чужа lovestory,
що розбилася об гальку,
срібнопінно, наче ель.

2010 р.

Коли у місті спека,
а ти прийшов здалека,
і в голові у тебе
лунає древній хіт -
закинь на плечі теку,
мини бібліотеку,
зайди у храм ацтеків -
підземний перехід.
Нон-стоп у вічнім русі,
поема Фірдоусі.
У хриплому мінорі
сп'яніє гітарист.
І дві купюри русі
потонуть в капелюсі,
і він замре від світла
твоїх безсмертних рис.
Лишайся, якщо хочеш, -
ти храм не опорочиш.
У тебе сиві очі
і паспорт на всі сто.
В графі "родився" - прочерк.
І ні синів, ні дочок.
Не відбував покарань.
І не водив авто.
Сідай, бери сигару,
і млій від перегару.
І літо не останнє,
І жити "харашо".
Здамо під вечір тару
і рушимо до бару.
А ні - купи гітару
і йди, куди ішов...

Роман Скиба
поезія “ * * * “


пародія

Що витворяє спека –
Дістав уже лелека,
Стабільно, регулярно
Літає раз на рік.
Одні лиш дочки носить –
Кричав йому, що досить!
Дружина розбудила,
Бо штуркнула під бік.
До всього треба вміння
(Глобальне потепління)
Нон-стоп у вічнім русі?
Дружина каже: - “Стоп!”
Сестричку ще Катрусі?
Ну, як зберусь на дусі…
Дзвенить щось в лівім вусі –
Зарано кажу “гоп”?
А як всіх прокормити,
З капелюхόм на плити?
В селі то все простіше –
Перемахнув за пліт
Сусідського городу.
Ну, зробиш трохи шкоду…
А в місті - непобритий
В підземний перехід.
До “фені” дощ із градом –
Командуєш парадом,
Співаєш щось надривно,
Якусь блатняцьку муть.
Прохожим слізно-дивно,
І деякі наївно,
По-барськи, експресивно
Купюру подадуть.
А далі вже – як буде,
Колєги – також люди.
В момент – гінця до бару,
І жити – “харашо!”
І десь о п’ятій ранку
(дружина варить манку)
Прийме тебе й гітару:
– “Ну, добре хоч прийшов!”


17.09.2010