Спокій забитої осені. Ніч,
як змарніла панянка , затискає рота
і йде поміж брів. На бровах - панич
на щоках розмальовано маленькі дзоти,
що уже не стріляють. Байдужість зівоти
інфантильна причетність до протиріч.

Складає в конверти листя, гупає чобітьми
вересень обгорілий – вимерзлий ранками дід
в кленах, немов у загравах. Викашлює дим
перша октава – зібраний в кошик плід,
де Троя згорає, лишаючи кволу мідь,
і кожна травина закохана в килими.

Мій погляд бентежить душу , гортає стіну
симфонія відчаю, випита з чорним чаєм,
кожнісінька нота німіє і стогне тому
хто блідне в хвилини архангельської печалі.
інфляцію болю вимкнуто. Я відчуваю
як цукром пересипаєш кістляву мою війну.

Застуджені спогади снять на твоїй руці,
і стоси книжок обдивляються білу стелю.
ранок уже не кривавий. Туманом на молоці
білі жоржини . Просонь легка пастелі
cплітає афрокосички. В старій новелі
на папертях витанцьовують мудреці…

Хотів...
Хотів її, як персик з’їсти,
У танці виминав на тісто,
І помстою надмірно різко
Чомусь на «ви».

Зірви!
Зірви умовностей одежі:
Бо танець нівелює межі,
Сьогодні лиш тобі належить
Раба юрби.

Люби!
Люби її стрімку шалено:
Коханку, відьму, наречену,
Зрадливу, вірну, оглашЕнну
Спивай до дна!

Одна,
Одна така в цілому світі –
У шоколадній ненаситі
Танцює палко серед квітів
У стилі ню.

Вогню!
Вогню її стрункого тіла
Торкавсь повільно і уміло.
Ніч-тропіканка погасила
Зорі свічу.

Не чув…
Відчув
У барвах Лю.

15.09.2010

піщаний берег чує ранню осінь,
м’яким пилком
чіпляється до п’ят
леткого літа, хрипко молить,
просить
хоча б на крок вернутися назад.

а літо слабне,
ось, заледве чутно –
подоба літа,
видиво,
мара,
і видуває вітер хмари гутні,
і греблі рве – пора, пора, пора....

пора і час...
вчорашні силуети
заллє слізьми безрадісна сльота...
гуляє вересень покинутим буклетом,
який учора
хтось
іще
читав.

2010 р.

Між нами повня. Простір коливань.
Мовчання не ягнят, а кіз. У коси
Тобі вплітає серпень запах трав
І ніч оця мені тебе приносить.
Із молоком на писаних вустах
І джазом, що собою серце повнить
Твоє. Бо я… Я слухаю тебе.
Лише тебе, але по цей бік повні.

Між нами небо. Зорями бажань
Усіяне, наповнене по вінця.
Мої думки стрибають по зірках,
Мене до тебе наближає ніч ця.
Коза, кролі, твоє село і трави
Із росами щасливих наших сліз.
Я всіх люблю. Тебе люблю і повню,
І вересень, що ніч оцю приніс.


2010

Світло загусне. То так загусає на дощ.
Сиві потоки із хмар на нерівності вулиць.
Місто до тіла останню неосінь притулить
і зарябіють у жовтому сірості площ.
Хочеш, ділитимусь кавою на молоці?
Хочеш, піду, так, немов би не сталось нічого?
Нам ще далеко до холоду, навіть нічного.
То ще не осінь, а тільки сльоза на щоці.
Світло загусне. Чому загусає любов?
Губиться голос єдиний у сотні незнаних.
Щось недосказане боляче вереснем стане.
Щось недолюблене - бабиним літом, либонь.
14.09.10

Ця ніч, мов грона винограду,
Над світом втомлених осель
Нависла знов. У її владу
Віддався бідний Менестрель.

Химерних хмар похмурі лики
Сльозами скапують з небес
У Його серце, наче ліки,
Щоб трішки смуток його щез...

А нічка гралася зірками,
Аж розбудила сплячий грім.
І Його серце, колись камінь,
Зазнало дивних потрясінь.

Жбурляло небо блискавиці,
Що вихилялись навсебіч.
Лиш Менестрелю знов не спиться,
Він марить блиском Її віч...

В солодкій грі стогнали громи,
В судомах корчилась земля.
І лиш кохання, наче промінь,
Йому в пітьмі осяяв шлях.

Зринали спогади забуті,
Сплітались рими у сонет.
"Любов - бальзам, а чи отрута?" -
Гадав закоханий Поет.

Знов ніч, мов грона винограду,
Над світом втомлених осель
І душ самотніх висне радо...
У її владі Менестрель!
14.09.2010р.

Усе тут так, як за імперій:
Трамвай. Завод. За ним дома,
Де ситчик світових матерій
М’яв Прошка пальцями двома.

На спині сúніли собори,
Від вдиху-видиху живі…
Щось від Навуходоносора
В барачній зрушилось крові.

І кожен вчув c в о ї мільйони,
І вийшов кожен, ким хотів –
В поети й дони-корлеоне
Об сотні з чимось там штиків.

Гей, фраєрок, нажми на клавіші,
Нехай стріляють на бігу…
Та хто ще буде тут цікавіший
За Прошку й вашого слугу?

Я так чекав цього давно
І ось, нарешті, Боже милий, -
Мені вже майже все одно,
Я майже зовсім збайдужілий.

Хоча багато сторінок
З цієї книги пережито,
Та радий я, що плин думок
Уже не мучить сумовито.

Пройшли: розпука, горе, біль,
Вернувся сон міцний, жаданий,
І навіть можна сипать сіль –
Я зализав відкриті рани.

Тобі я дякую за все:
За миті щастя і печалі,
Та вже нова вода несе
У майбуття широкі далі.

Я їм відкриюся сповна,
І вип’ю молодість яскраво,
Дасть Бог – прийде моя весна
І спалахнуть нові заграви.

Моя жагуча Сеньйоріто,
тобою пломеніє літо,
до тебе прилипає світ,
очей моїх пруткий політ.

Кради мене, цим ритмом, танцем –
охоплюй стегнами у трансі,
чаруй у рухах запальних.
Тебе я відчуваю в них.

Яка гаряча серця битва
оголює слова, о бритво.
Пелюстя одягу тонке
уяву гріє, мов саке.

Воно стікає і хвилює,
скрипково, пристрасно малює
переплітання хтиве тіл.
Зникає дах і небо – діл.

Тобою в танці я нап`юся
по вінця. В коливному русі,
тебе від ґудзиків звільню
на ноті лю`. У фарбах ню

переливатиметься ласка,
метеликом назвемо казку,
а поцілунком – дивну мить,
де тільки млість живе і ми...

Де нас нема – там тиша гасне
у неповторних нотах-пасмах,
виношує екстазне 'так'
і серце губить в танці такт.

(Caramba...
F..k)
14 Вересня 2010

Ты у меня первая, серьезно
До тебя ни с кем, ни разу
Не доходил я до степени,
До морального оргазма.

2010

Діткнувся океан піщинки берега...
Буяють берег з океаном...
без піщинки...

Очі хочуть,
Свідомість - аж мліє,
Пульс танцює, неначе змія.
Ти – близька і далека,
Як Мрія:
Неосяжна,
Не тільки моя.

Всім даруєш усмішки-надії:
Розхвильовані, згубні, ясні.
Здогадатись боюся –
Не смію:
Що Ти хочеш сказати Мені?

Наші очі зустрілись,
Як долі,
Зупинившись :
На мить,
На роки?
Засоромились пристрасті „голі”,
Лиш твоєї торкнувся руки...
14.09.10р.

(літературна пародія)



Поїзд випльовував молоко,
Поїзд ковтав мої вірші й віз.
Їх прочитав провідник Сашко,
Взяв і постіль мені не приніс.

Поїзд од віршів моїх стогнав,
Видав лютий обурений свист,
Начальник поїзда за мною гнавсь
І разом з ним – машиніст.

Зсадили мене, поетесу свою,
Що це за долі знак?
Вже як обпльована я стою…
Ну й що?! Гайда на літак.

Я напишу: «Він соплами - пук!»
І думка: Що пишеш, Юль, ти?!
Не читати пілотам цих штук!..
Бо скинуть іще й з висоти.

Не розуміють поезії, ні!
Бо не сучасні зовсім, бач!
Тільки чому, скажіть ви мені,
І досі плюється читач?!

2.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Збігає час,
та мить боронить мить.
Нема печалі, і нема зневіри.
Душа відпрагла. Серце не щемить.
А мудрий усміх Господа в ефірі
задавнені рубці болючих криз
загоює.
Попереду - дорога
пустельна, бо не треба там нікого.
І тільки схлипи хвиль й солоний бриз
уявлюють з очікуваних сліз
прозору тінь сумуючого Бога.

Кароліно-Бугаз. Вересень 2010.

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Роман Скиба
поезія “Алкоритмія”




пародія

Згубився німб.
І крила теж.
З запою - в гріб?
Спочинь, полеж…
Від гульок
І нічних забав
Безславно так,
Що Боже збав!
Зарано
Гонорар дістав -
На сорок днів
Пішов від справ.

14.09.2010

Все минуло, пройшло. Нас минулих ніколи не буде.
Де та юність бурхлива? Немає повторень на біс.
Світлі, ніжні тоді зневажали жорстоке і грубе.
І, любов’ю багаті, романтики чуйні до сліз...
Розпорошені згадки, розсипані, ніби намисто
по дорогах у вічне під чорні обабіч хрести...
Хай сумління мовчить! У гріхах ми були ненавмисне -
може саме тому нас не ріжуть сумління кати?..
Ми веселі, наївні, такі безтурботні і милі
у минулому часі... А зараз які? Ми які?
Нам ще рік, чи до ста? І чи ми в сивочолості зрілі?
Пункт призначення є у кінці через, врешті, роки...
13.09.10.

...коты кричат, как брошенные дети,
и в подворотне попрошайка-ветер
вчерашнюю газету рвёт из рук,
в которой красным обозначен круг,
где еле видимым, «слепым» петитом
написано о том, что в знаменитом
когда-то цирке – старом шапито
на распродажу привезли авто
в связи с отбытием владельца
в мир иной.
И фотография –
его со мной.

ах, о погоде, да!
была весна.

Но нынче осень, осень, господа.


2010

Гортаю сни, немов чужий альбом,
Де незнайомі спогади й обличчя,
Де щастя, вже далеке, нам обом
Так личить...

2009

Кажанно ночі, іклом з люстра
прокусить сни і душу ссе.
Надушена ліхтарним дустом,
люстрацію доби пасе.

Не випасти б до ран, де ранки
закопують по риму вірш –
як пам`ятник вину зі склянки,
чи злущенню в повіках зір.

Налущено на ноти фузі.
Нанесена по комі роль,
де терц-мажорній дамі-музі
пасує стужений король.

Пасує все, що набігає.
Дощів зворушливе кубло
в коріннях яблуневих раю
осінній клекіт привело.

Час розповзатися по кронах
чекати Євиних спокус,
до ще одної миті скону,
до втрати жебоніння уст.

Аж раптом ніч відкажаніє
і люстром розтечеться тріск.
В душі до болю засиніє,
у цім небесному нутрі.

Усім "не я", де вірш сирий ще
й печі нема – як запекти,
майструю сходи на горище
на сьоме небо гіркоти.

Гортань проходжу – тнеться серце,
мов піднебіння – це вже дах
для терц-мажору і для терцій.
Тут серцю стримую удар.

Котитися йому по венах
лишаючи квапливий такт,
де в пристрасті, колись шаленій,
уста завчали слово "так".

Як їх розпутувати важко,
вони живі – бо в них є ти.
Мов закорковане у пляшку,
у морі ласк і самоти

твоє мовчання златоусте.
Гойдається, любов несе...
Кажанно ночі, іклом з люстра
прокусить сни і душу ссе.

13 Вересня 2010

…Но в той слепящей круговерти,
Где путь мой, медленно скользя,
Рука бесстрастная дочертит,
Увижу и твои глаза…

Ти не тільки роки розгубила.
Нитку снам перервала. І бісер
розлетівся зірками чи пилом.
Не до сліз, не до слів, не до списів.
Перший іній на пізні троянди,
позолота із просіддю - серце.
Не до меду, та ще не до яду.
Розгубила, розвіяла все це.
Не змести, не зібрати докупи,
не тримає рука у тремтінні.
Може, хустку ангорову купиш –
то зігріє у холод осінній?
Заспівають вітри опівнічні,
розіб’ється червоне намисто...
А тобі до болючого нічим
розлюбити самотності місто.
І поставити крапку на білім,
зазирнувши за обрій востаннє.
Розлетілося зоряним пилом
те, що словом і сонцем не стане.
13.09.10

Розцвітали квіти біля церкви:
Пурпурові, ніжно-золоті.
Я кричала голосно: "Ну, де Ви?!"
Мимоволі розпрягала нерви,
Тільки тишу чути у воді.

Я дивлюся в дзеркало і бачу -
Зголодніле, дике кошеня.
Біль у грудях, чути кров гарячу:
На одинці із дощами плачу.
Осідлаю дикого коня!

На асфальті мокрому в нікуди,
Я розгублено кричала: "Ня-я-я-я-в!"
Страх у купі битої посуди,
Наливає світлом мої груди,
Тільки ангел в руки мене взяв!

З висоти зорі дивляться на нас
На нашу вільну Україну.
Коли прийде пророк до нас
Поборить нечисть і руїну.

Коли вільно в державі наші
Пролунають пісні волі?
Щоб наступила година краща
Молитись треба Богу і долі.

Молитись треба, шоб пророка
На землю нашу Бог прислав
Щоб нашу славну Україну
Від заходу до сходу об'єднав.

Дивляться на нас зорі
З небесної блакитної висоти.
Народи мій ти знову в горі
Фарисеїв хрест тобі нести

13 9- 2010

Слободский

Ты как затасканная Турбина –
Была белее, чем стена, теперь, трезвея, шлёшь всё на…

Полна лежишь – струна и жало,
Так гармонично взяв, укутав волну и время в одеяло.
Где ты ещё вот так лежала? Осколком верности на пальцах?
Осколком осени на плитке? Не повод, не тоска, не парься.
Мы не картинка для открытки, но почерк самых междустрочий.
И если б я был разработчик, всё остальное врал бы в клочья.

Я никогда не ставлю знаков, они все ступорятся точкой,
Или последней сбитой ночкой. Ты мой блокнот, мои листочки.

2010

Из неосознанного сна,
из недопетого куплета,
из недопитого вина
и несогревшегося лета –

я нарисую на листе
глаза и капли на ресницах.
Как жизнь художника в холсте -
в них отражаются зарницы.

В них отражаются слова.
Какие? Вслух не произносят.
Там в них - Любовь. Всегда - права.
Она прощения не попросит

за то, что пламенем горит,
за то, что ураганом - крышу!..
За то, что ночь о ней кричит
другому сердцу... вдруг услышит?!

За то, что путая "дела",
без писем и предупреждений,
правее правых всех - пришла,
разбив стекло предубеждений...

Я просто улыбнусь.
Можно?
С тобой поговорю...
Сложно!
Недолгим огоньком -
вечер
погаснет, а за ним -
свечи.

Ты снова где-то здесь -
рядом.
Тропиночкой - ночным
садом.
И молча нам луна
светит,
тропинку молоком
метит.

А в тишине - твои
руки,
вечерним в унисон
звукам,
коснутся нежных струн
сердца,
играя для двоих
скерцо..

И сад ночной для нас
тесен.
Не помню о любви
песен!...
Ты сердце забирай -
просто,
без праздничных пустых
тостов!

...

Но музыка любви -
грезы.
Осколки снов - твои
слезы.
Мы в этих снах с тобой -
рядом.
Тропиночкой - ночным
садом...

Сказочна логика
Мышления,
Ее волшебные слова:
-Милый мой, моя
Родная!
В миге торжества
Соединяются сердца
И мысли блаженной
Полет,
Всем людям,
Радость Счастья
Он несет.
У Любви, возраста
Нет,
Бедам всем один
Ответ-Нет,Нет,Нет!
На вопрос согласны-ли,
Ответ всегда-Да,Да,
Да!
Я-это Ты,
Ты-это Я,
A вместе МЫ
СЕМЬЯ!
Жизнь, это ИГРА!
Молочны реки и
Кисельны Любви обильной берега.
Они там,
Где правит
Балом Счастья
Мыслей взаимных
Чистота.
Я-это Ты,
Ты-это Я,
Eдины МЫ Всегда!
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ !
2010г.

Я йду вперед,
моя зоря не згасла
за хмару заховалась лиш
Я йду вперед,
моє життя - то казка,
добро перемага завжди.
Я цілий рік була закована в кайдани.
Не мріяла і навіть не жила.
І щоб було, якби страшні жандарми,
мене тримали у в'язниці зла!?
Добре, я не буду перейматись.
Серце б'ється, світла голова.
і думки, думки рояться...
з вуст злітають праведні слова.

2010

Ми росами, росами
Плентаємось босими...
Дорога у всіх одна.
Молимось, Молимось
пакості робим,
Сорому нема й каяття
Ми просимо, просимо
щастя і милості
Згинаєм горби до землі...
Нам кістку кидають,
б'ють і вбивають.
Раденькі ми, бо дурні.
Ми мусимо, мусимо
Живемо як можемо
не винні ми, що такі...
Плачемось, плачемось
сльози ковтаємо,
Змарнували життя в брехні.
Досить вам, досить!
Вставайте з колін!
Руку подайте брату.
життя лиш мить,
коротка мить.
Правду свою не прогавте...

2010.

Запитала баба вранці внучку-випускницю:
- Що це в тебе в атестаті за такі дурниці?
В мене, глянь, одні "п'ятірки" і "медаль" впридачу,
А твоі які оцінки? Лиш "дванадцять" бачу.

- Не слідкуєш ти за трендом, - їй мала сказала, -
То не є оцінки, бабо. Бабо, то є бали.
- Отакої! - баба тихо, - ти хіба блудниця?..
А мене батьки за теє били по сідницях.


13.09.2010

Як промінь сонця прожене останні тіні ночі,
Ромашки білі після сну відкриють жовті очі.
Прийдеш у сонний літній сад,де соловей співає,
Ромашку зірвеш ще в сльозах і тихо погадаєш...

Одну пелюстку любиш,а інша,- у сльозах...
Одній даруєш радість ,а другій,- тільки страх...
Не розділить надвоє,-любов всього одна,
Росою плаче квітка, - зірвана душа...

Летять додолу пелюстки і падають під ноги,
Як сніг лягають у траву, вся в білому дорога...
У квітів долю не питай, а знай що ти жадана!
Послухай серденько своє, хай скаже:”Ти-кохана!”

Приспів:
Любиш-нелюбиш... Білі ромашки,-ніжні пелюстки.
Віриш-не віриш... В зірваних квітах долю не знайти.
Любиш-не любиш... Для мене у світі,-ти.Тільки ти!
Віриш-не віриш... Як серце скаже :”Люблю!”-То люби!

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку


Роман Скиба
поезія “АЛЬБА”


пародія

Аврора згасла – прокиньтесь, пані.
Ото до ночі була забава!
Ваш профіль файний, і вся Ви файні…
Вставайте пані – готова кава.
Будити шкода – Вам добре спиться.
Ви просто мертві від тої ночі.
Я теж, шановна, як з косовиці.
В Вас темперамент! Я пива хочу.
Для Вас невміло яєчню смажив
І вийшло вдало, з моїм то хистом.
Ну що, неправду Каллаган каже,
Що навіть Мерфі був оптимістом?
Вставайте, цьомчик, я вдячний, пані,
За півгодини приїдуть діти.
Для жінки також я не останній.
Нащо мені той зефірний вітер?
Ще на додачу –піджак подертий.
Закон канапки, візит-загули?
Вставайте, пані, я також впертий,
Ну, Ви напевно, вночі відчули.
Співають півні, а Ви як мертві.
Як вчора файні, і я не встояв.
Та вчив я, вчив я закони Мерфі –
За півгодини приїде мόя!

Не запитуй ще кого кохати.
Не проси того, чого нема.
Лиш одну ти маєш рідну мати
Й гори, оповиті у туман…

Тож якщо кохання сієш світом,
Будуть всі хай помисли ясні,
Щоб земля вбиралась ніжним квітом
Й дарувала нам погожі дні.

Не проси того, чого немає.
Не чекай добра, якщо не дав.
В цьому світі швидко все минає,
Тож хутчіш берись до спішних справ.

Лиш одна буває рідна мама.
Та, яка життя дала тобі.
Але дуже жаль, коли так рано
Гаснуть її очі голубі.

Не запитуй ще кого кохати.
Не проси того, чого нема.
Лиш одну ти маєш рідну мати
Й гори, оповиті у туман…

31 серпня 2010 року

Дай мені, Господи, вірного друга,
Щоб спину прикрити від ворога зміг.
Дай мені, Господи, вірну подругу,
Щоб дарувала лиш радість і сміх.

Дай мені, Господи, чорного хліба,
Щоби поїсти й напитись води.
Дай мені мирного ясного неба.
Господи, прошу спаси від біди.

Дай мені, Господи, сил і здоров’я.
Дай мені землю, коня і соху.
А за гріхи розплачуся я кров’ю.
Ти прослідкуєш за цим наверху!

Розуму дай. Я ніщо не порушу.
Дай ще нащадків, щоб рід не пропав.
А за даровану ангельську душу
Дякую, Господи, що мені дав…

3 вересня 2010 року

***
Пам’яті видатного українського кіноактора
та кінорежисера Івана Миколайчука

Стоїть собі старесенька хатина
У Чорториї, посеред села.
А у селі погожа світла днина,
Й дорога, що сюди нас привела.

Лише, Іванку, ти уже не з нами.
Ти відлетів, неначе журавлі.
І знову постають перед очима
Всі твої ролі, зняті на землі.

І мати відійшла у світ небесний,
Щоб стріти там і сина, і доньку.
Вже пролягла для них дорога хресна –
Понесли в світ вони любов палку.

А нас стрічає тітонька сивенька
Біля твого родинного гнізда,
Вся у турботах, наче рідна ненька –
Тут береже і будні, і святά.

Нам щиро відчиняє двері хати
І просить нас до неї увійти,
Де народився ти, Іване-брате,
І де зростав, щоби піти в світи.

А в хаті тихо, тільки прохолода.
Родинні речі згадують тебе.
Колиска, піч, тапчан – така ще мода
Була тоді… І небо голубе

Над хатою стоїть, немов на чатах,
Охороняє до садиби плай.
А біля тину, ще, мабуть, від тата,
Криниченька стара. Це – наче рай.

І ми з низьким поклоном від’їжджаєм
Від твого дому до твоїх Карпат.
Тож хай сюди простелиться навзаєм
Дорога для усіх, хто тобі брат…

13 вересня 2010 р.

Затаив дыхание
Любуюсь
Нежным взглядом,
В сиянье мудрости
Дивна чистота.
Ты силой мысли,
Мои мысли зажгла,
За счастье
Трудная борьба.
Льется в тишину
мелодия любви,
У камина собравшейся
Семьи.
Ты жемчужина очага,
Тебя любит дружная
Семья.
Молю Отца-Благослави!
Умнож познания мои,
Пусть моя душа
Будет садом РАЯ
Для жемчужины Добра.
В тишине дыхания,
Нежный перезвон
Ручейка Любви.
Для меня услада-
Слышать,видеть твое
Богатство искренней
Души, на многомерном
белоснежном листе Чистоты.

2010г.

Акварелі медові. Пірнають мазки в молоко.
Білий світ А-4 такий загадковий і теплий.
Ти малюєш картину натхненно і так зі смаком,
розсіваєш насіння палітри у небо над степом.
Пофарбована лавка і дошка тобі за мольберт.
Прохолодно у класі, але не збагнути до діла,
коли твориш окрилено, пристрасно перший шедевр,
що замерзли долоні, і руки, і вуха, і тіло...
Мій маленький художнику, скільки реальій земних
пізнавати прийдеться у холоді попри утому.
І тому намалюй мені зараз у кольорі сни.
Я прийду дуже скоро тебе забирати додому...

Не виправдовуй осені. Вона
саму себе ще здатна оправдати.
Ох, скільки світла у її тонах! –
не кожне серце може стільки дати…
Не звинувачуй осені в журбі,
коли малюєш в сірий колір небо.
Лиш сум, який народжений в тобі,
поволі віддаляє сміх від тебе,
тебе від сміху… Осінь ця жива.
У неї є свої пісні і жарти.
А що природа осені – жнива.
То що посіяв - доведеться жати.

Семи струн коснулись
Солнечные лучи,
Плеч планеты
Семи сердец.
Из родника души
Потоком Радости
Струится в гармонии мелодия До,
До небес Любви.
В согласии ритмов
Белоснежна Ангелов
Земли Душа,
Братья рассевают семена
Духовного царства
Добра.
Музыка, стихи, это
Кладезь Бездны-
Дорога Бесконечности,
Возьми и пей
Из чаши Христа,
Дабы держать
Равновесие
В центре себя,
И сохранить любовь
На Планете Земля

2010г.

Жолудь падає, падає з дуба,
Моя милая, ніжная, люба.
Осінь плаче за нашим коханням,
Вона знає - ця зустріч остання.

Ми ж, як діти, це знати не хочем
І з надією дивимось в очі.
Тільки дихає холодом осінь,
Вітер пестить розпущені коси.

Під симфонію жовтого клена.
Наші душі дуетом голосять,
Порятунку від холоду просять...
Ти самотньою будеш без мене.

І шепочуться потайки губи,
Знову падають жолуді з дуба.
Осінь плаче за нашим коханням,
Вона знає - ця зустріч остання.

Але серце в це вірить не хоче.
Думка мучить від ночі до ночі,
Що без тебе це лиш пора року,
І життя не життя, а морока.

1997

Жив поет, як і належить – бідно.
Вмер собі, то й що? – Так має бути.
Помирають не лише поети,
Помирають і звичайні люди.

А що був поетом – що із того?
Кожен у житті не лиш людина.
Хтось копає ями для померлих,
Хтось краде і зваблює блондинок.

А писати вірші? – дивні люди!
Краще б заробляли на вокзалі,
Чи в порту, чи просто двірниками
Щоб на хліб і традиційне сало

Не чекати подарунків влади.
Бо згори якщо дають, то душу
Вимагають не лиш від поета.
Знаю я і вам сказати мушу:

Жив поет, а чи живе, чи, може,
Геніальні написав трактати –
Нині хто, скажіть, читати буде?
Нині треба жити-помирати.

Бідно, чи багато? – що із того?
З вірою, без віри? Може бути…
Але як ховаємо поетів
То такі ми нелюди. Чи люди?


2010

Коли рубають крила –
Не болить,
А тільки потім злегка лихоманить.
І часом час зупиниться на мить.
Фатально переломиться на грані
Душі душа…
і стигми на руках
закровоточать.
Ніби не востаннє
А на сокирах леза затріщать,
Зіржавіють.
І на чиєсь прохання
із крил змайструють стилоси такі,
щоби комусь були за сувеніри.
Тільки й вони криваві,
І гіркі
Писатимуть слова…
А хто повірить,
Що тим, хто їх рубає,
Заболить
Написаним на совісті,
незбутим
Та тільки час не стане ні на мить,
Щоб їх почути.


2010

Чебурека їсть Юрко.
Перед ним присів Бровко
І примружив око злéгка:
Розглядає чебурека.
Пиріжка Юрко не з’їв –
Розламав його навпíл:
Бо смачніше буде двом.
Дружить Юра із Бровком!
2010

У тебе родимка на лівому плечі.
Мовчи…
Я знаю все, і навіть трохи більше.
Тиша…
Магічна тиша дихає, послухай…
Вдруге
Цілую родимку твою.
Люблю…
Давно люблю, здається все життя.
Вуста,
Вуста твої вологі і смачні.
У сні
Подібний на маленьке левеня,
А я
Любитиму тебе, тебе завжди.
Зажди,
Не сполохни чудовий день ранковий,
Знову
Торкнутись дай твого плеча,
Хоча
Вже родимка заснула… Ну, тоді
Тобі
Цей поцілунок у вуста сховаю.
Знаю,
Що ти підеш до завтра чи на місяць.
Стисну,
Від болю стисну у кулак образи.
Разом.
З тобою разом завжди хочу бути.
Стукіт,
Не чуєш стукіт
Твоєї родимки в моєму животі.

серпень 2010

Обличчя вечірні, всі маски в антракті.
Маестро-зітхання за тактом: у такті
гойдається з нами, за руки, на лаві.
Ця нічка, без сумніву, в першій октаві.
Лежать поцілунки нестерпно, на стелі;
на ноги накинені босі пастелі.
Бо миті - зустрічні, минатися годі.
Ласкаві, як пальці, ми глибше, на споді.
Роздягнена тиша закута на сливі
(стослові коханці тілесно красиві).
Стоп! Губи - мов рани. Вагання кусливі
лишімо для маски. Ми, сливе, щасливі.

2010

Це все так просто і природно-
Розкрити рота на щось модне,
Ключі крутити,гризти нігті,
Вертіти і кусати лікті,
Похнюпитись і опустити
Не руки, а вже очі ситі,
Розвіяти всі міфи світу,
Поспілкуватися із літом,
Зайняти в нього грошей трохи,
Покрити всі рахунки мохом,
Брехню наспівувати тихо,
Тереблячи в кишенях лихо,
Та-дам,та-думати яскраво,
Як добре уночі без кави,
Як тепло в мізках де є гроші,
Багаті шахраї - хороші.
Піймати руку й не пускати,
Старезний хтось,але ж багатий,
Купуй мені щось модне зараз,
Бо розіпнуться сині хмари
І обіл'є тебе вулканом
Два непоборних океани,
Один,як мулом все затягне,
Твій статок,очі,діаманти,
Сапфіри,золото,юланти,
А другий заморозить рани,
Усі роз'ятрені романи,
Наповнить льодом середину,
Забудуться усі провини...
Там перед юною вдовою,
Яка дивилась на щось модне,
Так - покивала головою,
Таке закінчення - природне.

Кіт Васько на полюванні
на кухонному кутку.
Він прокинувся зарання,
шубу вилизав м’яку,
кігті наточив до блиску
на мишей і горобців.
Та полює він на миску
у сметані голубців.

Софія Кримовська
Поезія “ Про Васька”


Пародія

Кіт Васько – то справжній профі,
І мисливець – хоч куди:
День і ніч лежить на сόфі,
Як пожежник без води.
Щоби мишку вполювати?
Не смішіть його до сліз!
Де ліцензію дістати?
Як подивиться Грінпіс?
Але швидко оживає,
Як на кухні зашкварчить!
І, хитрюга, добре знає
Де в коморі що лежить…

12.09.2010

тільки зараз саме тут
буду руки цілувати
нас нікому не почуть
насолод цих перервати

бо вона така одна
і я з нею чоловік один
біля неї справжній я
це лиш в обіймах зрозумів

що вона одна для мене
і для неї я один
і немає бога чорта
як ми разом полетим

Заломлені промені рук вже осінніх дерев
Так віддано й дружно сплелись над порожнім будинком.
І горнеться ніжно до стін жовте листя старе.
Мов пес, що в надії пошкрябує лапами в шибку.

Мов сльози, що дивно чомусь так пасують до щік
І ваблять заглянути в випиті круками вікна.
Дитячу голівку немов, поливають дощі
Посивілий дах, що ніяк до мовчання не звикне.

Сполохалась ніч у вікні від чудних голосів.
Зашкрябали псом нетерплячим листки в сірі стіни.
...То радіо грає. Мов свічка горить в гарбузі,
Якого самотність придбала на "День Хеллоуіна".

***

До тебе прихожу, гублячи черевики,
Зшиті із тисяч гесперових яблук
Кожну хвилину розкладаю на миті
І на ноти кладу кожен звук.

Наші руки, ноги, язики і судини
Сплітаючись, утворюють одне ціле.
Ми з тобою іредентисти –
Стріляєм впритул і досить прицільно.

Ми небожителі, закинуті місто,
Прокинувшись разом, не здивувались
Ми тілами й душами чисті
одне одному ніжно зализуєм рани.

Та ти усміхнений на світлинах
А я лиш частина світобудови
Ти пишеш майбутнє по чорному білим
А я вмію вести світські розмови.

Ти, зібравши торбу тікаєш в ранок
Ліхтарі запалюючи на злітній смузі,
Я ж мертвому місяцю наостанок
Зтинаю голову як Медузі.