Сіроока скаже осінь,
Прядучи літа, як кужіль,
Заспівай мені, голубко,
Заспівай.
Сніг розтане, сонце зійде -
Зустрічай.

Сіроокою весною
Пролетить голубка біла,
Посміхнеться загадково -
Розгадай,
Промовчить, розтане в небі -
Не шукай.

2010

Відзвеніло вже літо піснями -
десь між хмарами
відкружляли вже зорі у вальсі
любо, парами...
Тай полúшило літо трави,
бо минулась любов.
Лиш зосталась вагітна осінь,
ним покинута знов...

Сиротою заплакала осінь
сліз краплинами,
що тремтіли росою на травах
ой, невинними,
Обернулася скрипкою осінь -
Вітер, той скрипаль,
перешіптував струни печалі
сіяв дощик-жаль...

Ошаліла від суму, у вітах
ген заплуталась,
у гаптовану золотом листя
шаль закуталась...
-----------------
То осіння мелодія вітру
чи наснилось мені?.. -
Сірим ранком розсúпала осінь
хмари сліз вдалині...

Усилий сладостный итог:
Лежит у ног твоих вершина.
Ты покорил,
осилил,
смог –
Не зря зовут тебя
Мужчиной.

И, кажется, Фортуна ниц:
« Мой господин и повелитель...
Исполнить Ваш любой каприз
Готова:
всё, что захотите...»

А рядом,
молча,
за спиной
Горда,
как тёплый лучик с юга,
Судьбой подарена весной:
Жена,
советница,
подруга.

Как дополнение твоё –
Без славы, почестей и нимба:
Она –
«виагра»,
мумиё,
Женьшень,
целящий «за спасибо»!

Спасибо, милая, что ты,
Из пут фантазий очумелых
Меня «на землю» с высоты
Звала и возвращала к цели,

Что, направляя дерзкий ум,
Вперёд манила неустанно,
Спать не давала на посту
В объятиях дружка-дивана,

Что ободряла в трудный час,
Целуя нежно, словно мама,
За теплоту любимых глаз
Спасибо, женщина-нирвана!
6.10.10г.

ось, пора уже прийшла
зробити вибір полетіти
та вже мабуть нема
шансу, і треба якось жити

помилки уже зробили
і настав усьому край
як тоді до того жили
як був то чистий рай

і начебто не зараз зволікать
у час важкий і тим важливий
щоб мали час ми почекать
побачить чистий розв'язок щасливий

та ніколи чекать і зволікать
а час у руки взяти прапори
і важкою сокирою рубать
щоб потім не сушити сухарі

Завтра будет! чай без сахара!
Белой смерти отсрочку дам!
Переела - хлебнула «сладкого»,
Что пришлось на мои года.
Оставляла надежду в лучшее,
И цинизм мне не стал родным.
Вот увидите, все получится,
Розганяю сомнений дым,
Отпускаю плохое, в памяти
Только лучшее сохраню.
Не просила любовь на паперти,
И не стану! живу – горю!
И где вам, что без крыльев выросли
Станет знаний меня понять?
Всюду сплетни, интриги лживости,
Не присечь, только наказать.
И Господь, он судьею праведным,
Станет мне, да и вам, друзья.
Не просила любви на паперти,
И не стану, такая я.
Завтра будет, и чай без сахара,
Закаляет характер мой.
Ощущаю я вкус и запахи
Перемены грядут с зимой.
Завтра будет! И это главное!
Наплевать на заварку, чай!
Пропишу на стене заглавными:
«Добротой людям отвечай!»

шалена Європа- пливе гондола
за край сонце у рай
яка там Андора
коли цілує "Ласковый май"

тебе в тої брудні щоки
облизуючи язицярою світ
який наїв уже собі боки
поки ти будував собі пліт

куди і навіщо спитай
як зможеш розгрести
лайно- кричи ламай
тоді зможеш знести
тягар обов'язків своїх- Національних

летюча мить життя
у всіх і кожного одна
і більше не буде вороття
як знеціниться вона

будь це кохання шалене
чи збереження життя
повинно бути буденне
і не викликати каяття

цінування того моменту
що дало мені тобі життя
повинно бути головним

лилось літо бокалами винними
вітрами дощами пролитими
якимись законами чинними
бути не хотілось би битими

крутило нами життя
як Тієсто вінілами
і нема вороття
як зламані крилами

чи хто не тримав
тих слів і тих рухів
що знати не знав і чекав
що ті руки знову не збрешуть

Все! Ні питань ні оскаржень-
згасаючого голосу крик
від нього трішечки вражень
він скоро стихне навік

його затоптала пітьма
перехожих і просто знайомих
жаль, а лишилась одна
справа, що в людей відомих
була і була завжди
жаль, що від'їжджають поїзди

Далекий подих юності ловлю:
Розчарування, сльози і образи.
"Люблю тебе. Я так тебе люблю!" -
Сприймалось, як пуста банальна фраза.

Час все простить. І виправдає - час.
Я грішниця. З народження й до скону.
Я Вас кохаю. Я кохаю Вас.
І вищого нема мені закону.

2005

А осінь починається шафранно –
Латунь небес у сонячних афішах,
Кленові вальси під фортепіано,
Лелечий сум, як музика на вірші.

Аж поки згіркне, димом зíйде терпко,
Зцілована в півсвітлі ресторанів,
І вже на сцені осінь-шансоньєрка –
Рудоволоса муза Модильяні.

Дощі, дощі… зітруть строкаті шпальта.
Їй до лиця печаль – сивини ранні,
Холодних злив надірване контральто,
Останній виступ у кафешантані.

Душі торкнеться щастя нетривале –
Короткий спалах золотого лету.
Мадонною брунатного вокалу
Назвуть її закохані поети.

Малювала човни,
А виходили танкери
З берегів... В береги...
І загинуло місто.
Борони! Борони!!!
Та ворони не каркнули.
Мабуть, ми не змогли...
Все життя перелистано.

Загорався вогонь
Мурашковою повінню...
І прийти не прийду,
І сказати – не сказано...
Вітер (що ж, охолонь!)
Доторкнеться долонею?
І я знов закрадусь
Тими клятими спазмами.

Не сказала всього
Й загорілася в корені.
Я корінням жила!
А тепер – недопалками...
Не загасне вогонь
Мурашкової повені,
Бо немає човна,
Коли втоплені танкери...

за генієм записують той геній
кривавий слід лишає на стерні
горить солома днів його чи ні –
отой вогонь в легенях його генів
оте горіння ув його крові

Она сегодня.

Всё ничего, намного лучше,
И что с того,
Что есть немного грусти.
Она сегодня не пришла,
В том нет проблемы,
Только грусть и одиночества слеза,
Предательски кричит влюблён.
Тепло по телу, наслажденье,
Желание впитать всю суть её,
Обняв, с ней слиться,
В наслажденье встречи.
Но это лишь мечты, они далече.

Она сегодня не пришла,
Немного грусти и слеза.
Но всё же лучше чем вчера.
Она и я мы оба на работе,
И в поиске ответа на вопрос,
Слижу за ней,
И наслаждаюсь каждою чертой,
Не зная как найти подход.

Она всё знает, но нейтральна,
По мне не видно напряженье
Я просто принял правила игры,
Наверно те, что сам придумал,
Боясь смутить, и получить призренье.
И много хуже, есть определенье.
То слово слышал я не раз,
Когда от братьев, иногда от них.
Любимых в прошлом,
Что не смог забыть.
Но повторенья, не охота…
И на работе расстояние держу.

2.09.7518 год (2010)

Вселилась в серце знову осінь,
Густі тумани стали звичні,
Лиш журавлі у вирій кличуть,
Неначе хтось про це їх просить.

Снують похмурі хмари в небі,
Сльозами скапують тужливо.
А я ще й досі вірю в диво -
На крилах мрій лечу до тебе.

Гайну у вирій з журавлями,
В світах далеких відшукаю
Того, з яким торкнуся раю,
Любов спиваючи безтями...

Я намагаюсь посміхатись,
Дощем змиваю щем розлуки.
У шумі злив відлуння звуків -
Мабуть, пора тобі вертатись.

Засіла в серці моїм осінь,
Птахи у вирій відлетіли.
Душа жадає перевтілень
І в неба крил для злетів просить...
7.09.2010р.

Колисало-сало-сало
котеня шматочок сала.
Берегло його, гляділо,
та незчулося і з'їло.
Дайте ще малому сала,
щоби знову колисало.
От якби із крану рано
витікала би сметана
або йогурт чи вершки.
Котеня би залюбки
і купалось, і пірнало,
і нявчало: «Мало-мало!»
Або краще котеняті
карасів свіженьких мати.
Цілих сто, чи навіть двісті,
аби плавали у мисці.
Котенятко заурчало:
«Мало-мур-мур! Мур-мур-мало!»

Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Свічка помре, і вперше
Я не впізнаю вас.
Тріснуть дроти з напруги,
Стлумить шосе камаз.
Зірка впаде, і вдруге
Я не впізнаю вас.
Вистигне на касеті
Магнітофонний вальс.
Північ проб’є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Вигаснуть пульсу в такт.
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?

Роман Скиба
поезія “ * * * ”


Пародія

Дивну проблему маю,
(Хоч ще боєць, в строю)
Часом, як просинаюсь
З ким я – не впізнаю.
Добре, що загриміло,
Зблиснуло хоч на мить –
Тихо принишк, бо тіло
Поряд чиєсь лежить.
Знаю, що був в буфеті…
Друзі. Шосе. Ріка.
Спроба впізнати втретє –
Хто ти, пробач, така?
Де там! Яка напруга?
Дрόти гудуть в мізках.
Перша година? Друга?
Пам’яті – “зéро”. Жах!
Зараз почнуться крики…
Є ще там щось на дні?
Світе ж ти мій великий…
Нáщо то все мені?


07.09.2010

Корюсь осінньому дощу,
П'ю трунок полину гіркого.
Приймаю осінь, не боюсь
Ні холодів, ні віку свого.

У осені своя краса,
Холодна та яскрава вдача.
То сонцем золотим сія,
То у туманах сивих плаче.

Її щедротами сповна
Всі обдаровані досхочу,
Та вже пробігла сивина
В самотності холодній ночі.

Повір, що осінь - не зима,
Не час для суму і зневіри,
Поки серця не побіліли,
В душі завжди цвіте весна.
2010

Каву Поету ранком не звариш,
В шатах твоїх перемога витатиме.
Та і печаль нерозхристану ти не побачиш,
А на фіга ті поеми і хто їх читатиме?

2010

Ще сонце не котилося з гори
і квіти у вінки не заплітали,
і обрій поза лісом не згорів,
коли ти обійняла небо станом.
Вросла росою срібною у квіт
буянням ще не кошеного сіна
у сім’я трав, щоб звідати політ
у літо, в осінь, і, напевне, в зиму.
Солодка, не заюшена слізьми,
жадана, не завіяна вітрами.
Які тоді подібні стали ми…
І скільки стало різного між нами…

Яблука намокли від дощу.
Надто їм велика спрага яблунь.
За ворота ніжного плачу
Покотив туман вечірніх зваблень.
І летять на Захід літаки,
А хлоп’я замурзане рахує
Пальчиком маленької руки
Яблука на яблуні…
І всує
Згадується вітер тих садів,
Що гойдали хмар подерті лати,
Як мені не хочеться тоді
У асфальт безсаддя проростати.

2010

Падай червоною ягодою на сніг,
Збитою хмарою в Бога з-під ніг,
Колесом із ДТП у провінції в брУдні,
Падай , як падають довбані будні.

Оберти , цикли із місяця в місяць.
Де твоє найерогенніше місце?
Лапане Брутом ,о містере Бруде .
Хай з тебе буде.
Довідка : хворий сьогоднішнім станом,
То ж хай з тебе стане.

2010

Бракує його…бракує їй слів,
Бракує всього…не бракує лиш сліз…
Самотньо по мосту блукає
Підтримки щиро все чекає.
Ось стрибне вниз і все погубить …
Залишилась лиш мить.
Ніщо її вже не тримає,
Але щось все-таки лякає..
А вітер шепче, вітер все гукає:
- Лети ,не бійся, я з тобою!
Все вирішено – ті летиш зі мною!
Розправив рученьки, мов крила пташка,
З летіла…та ввись, а вниз…
І падаючи тихо шепотіла:
- Я його кохаю, кохатиму…я так його любила…
Але йому цього сказати не зуміла!

Дівчина жила, дівчина кохала,
Але все чомусь, все в собі тримала.
Якщо ж сталась так, значить – це доля.
Якщо ж сталось так, така була воля.

Вона не мала життя обривати!
Вона не права! Навіщо ж було помирати…
Падаючи, вже нічого не боялась,
Лиш подумки до нього подалась
І все було пробачено, і все було почуто.
Лиш дівчину …ніколи не вернути...
Немає її – плакало небо.
Немає її! Душі не вернути!
І плакало все: і Дніпро , і Карпати…
І всім було чути, але не всі могли розібрати.

А він біля вікна сидів, на небо все чомусь глядів,
А побачивши привид, миттю прозрів.
- Ти знаєш, мене вже немає?!
Ти знаєш як я кохаю?!
Я тобі, милий, все пробачаю…
Не хотілось мені примарою стати,
Але що ж поробиш, так довелось обирати…
І в цю мить, його серце ніби зупинилось,
А на очах, вже змужнілих, сльоза появилась.
ВОНА підійшла і взмахнувши витерла сльозу рукою
І тоді ж щезла вмить, ніби змило водою…
Він не знав, що сказати!
Він не знав, як далі кохати!?
Він не знав, що вона…
Він не знав, що тоді…
Він не знав, що коха…
Він не знав…не судіть…

P.S.
Так, буває різне в нашому житті
Не ходи ти колом – просто оглянись
Десь поряд з тобою, ходить та, одна!
Та що тебе любить, жде тебе, коха…
Але ти її, чомусь не помічаєш,
Все чогось нового ти собі шукаєш
Але вона поруч! Завжди поруч ходить
Все що забажаєш, все для тебе зробить…
Придивись! послухай, просто зупинись…
І хоча б усмішкою з нею поділись…
02.03.2008

У суботу, у лікарні водників,
Ось сидить на лавочці поет.
Вересень легкий, мов крок уходників,
Чийсь крізь нього мріє силует.

А поет ворушить наш губами,
На просвіт вчува когось душа…
В позолоті плити з голубами
І вульгарний прапор США.

«Студіо». «Валютні операції».
Напівстерто: «Вогненебезпеч…»
На паркані гасло: «Слава нації!»,
Наче сміх в оправі порожнеч.

Синь і світлий сум над амбасадою.
Четверть віку… В таборі помер…
А за що? Ну, може, щоби згадував
Хтось отак, лицем на тихий сквер…

Ми живемо на двох берегах
Одного державного прапору.
Тягнеш ти, і тягну я
Колір правди до свого табору.
Ми прихильники різних ідей,
Ми говоримо різними мовами,
Поділили усіх людей
На «твоїх» і «моїх» порівну.
І немає добрих чи злих,
Лиш питання «якої нації»
Всіх поділить на два табори
І на дві політичні фракції.
Я по вулиці йду, мов чужий,
Як говорю державною мовою,
Пальцем тичуть на тебе брудним,
Ніби плюнув на vip-територію.
І дивуються люди: «Як так,
Знаєш мову своєї нації?»
- ну а як же, і батько знав,
і не сором у тім зізнатися!
Лиш болить за мій рідний народ,
Що живе між фракційними війнами,
Й, наче гість, на святковий, на торт,
Має вибрати, де Україна.

24.08.2010

Печаль завелика, щоб серце охолодити…
Сльозина малює дороги дощу на склі.
І наче простились,
І нібито вже і квити,
Але для самотності ми таки замалі.
Допалює літо
Останні свічки в зіницях,
Подерті на клапті світлини зелених нив.
А нам собі в душі і досі болить дивитися
За те, що вогонь наш їх навіть не надпалив…
І дощ перемолиться,
Ніби сховає тайну
Гарячих обіймів,
Холодних ножів проклять
За недолюбов…
Печаль оця не остання…
За неї, можливо, нас правнуки хоч простять.


2010

Вечір холодний. Осінь, напевно.
Вже підкрадається нишком зима.
Мабуть, чекаю тепла я даремно,
Бо у природи поблажок нема.

Вечір холодний. Зорі, мов далі.
Смуток мене обіймає скоріш.
В серці моєму застигли печалі,
Наче туди хтось встромив лезом ніж.

Вечір холодний стискає у скронях,
І відчуття, наче тиша шумить.
А про тепло лиш нагадує сонях,
Що за вікном одиноко стоїть.

Вечір холодний. Думи гарячі
Знову заснути не дали мені.
Я прислухаюся: дощ тихо плаче,
Мов виграє серенади сумні.

Вечір холодний. Місяць байдуже
Знову над містом повільно снує.
...Це ж у душі моїй холодно дуже -
Ось що бентежить так серце моє!
2003р.

Скажи - яка вона,
любов колишня?
Забутий дотик,
погляд, ніч без сну...
Неначе та сумна,
безлиста вишня,
що вже не квітне
вже яку весну,

бо не чекає
сонячні цілунки,
хоча тепло
у стовбурі ще є!..
Листки-вірші кохання -
як дарунки
вітрам осіннім
щедро роздає...

Яке це почуття,
що журавлями
в осінню даль
полинуло від нас?
Ми, певно,
заблукали між дощами...
Колишній щем на серці.
Ще не раз...

Зажигались лампадки над крышами,
а душа растворялась в ночи.
Листья чуткие дерева слышали,
как она обронила ключи.

Храм её превратился в развалины,
править бал стали страхи да тлен.
Уголёк догорел до окалины,
стихли реки артерий и вен.

Все страницы у жизни прочитаны,
и страданием смыты грехи,
а слепцы со своими молитвами,
как и прежде остались глухи.

Улетала душа в даль безбрежную,
скинув бремя телесных оков,
ну а мир улыбался по-прежнему
с добродушием тихих глупцов.

Кто там плачет? Её отпустите вы
свой полёт над землёй довершать.
Для души эта связанность нитями
словно слёзы, текущие вспять.

Чаєм залитий стіл. Ми розсипаєм сіль.
Лампочка сорок ват. Вата, ножиці, йод.
З радіо чути рок. Осінь - пора весіль.
Не розшифровуй, це - осінь - таємний код.

Рани ховай, стрибай: осінь - життєвий драйв.
Дряпайся, вигризай кращий собі шматок.
Осінь - пора води. Наш орігамі-рай,
Складений власноруч, знов під дощем намок.

Знову є я і ти. З радіо ллється блюз,
А по блютузу - ніч - темна, жива, мов квас.
Я твій найдовший сон - ти у мені загруз,
Жодний неофрейдист не розшифрує нас.

Лампочка, чай, люблю. Тулиш мене до щік.
Радіо в стилі джаз. Йодом цілую біль.
Осінь - маленький звір, вимучений з дощів,
Вистражданий, немов - осінь - пора похміль.




осінь-2010

З терезами старенька стояла…
Сніг січе, аж згинає в дугу.
І, як докір, табличку тримала -
«Перевірте свою вагу!»

Власне влучно ось так – «Перевірте».
Добре зважте, хоча б за п’ятак.
І до сотої долі відмітьте
Все, чому живемо не так.

В закоцюрблених пальцях істина
Загубилась, як слід на снігу.
Проривається стомлено, стиснено –
«Перевірте свою вагу!».

І проходимо мимо байдуже,
Нас турбує на мізер «своє».
Знак доби: важко скривджено, друже,
З терезами старенька стає.

ЇЇ погляд обпалює душу…
Сніг січе, аж згинає в дугу…
Переконана, впевнена, мушу
Перевірити власну «вагу»/

2003 р.

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,
І у майбутньому, і у минулому -
Тільки приреченість та безнадія,

Що до світанку бере у заручники,
Коле наркотики, поїть снодійним...
Чи не втомились Ви, пане поручнику,
Від безпорадності та безнадійності?

Від перекреслень у цьому підручнику
Правил неписаних вічної бійні?
Вам до світанку одягнуть наручники -
Пане поручнику, Ви безнадійні,

Ви безіменні у цьому побоїщі,
Чортовій суміші крові і сталі...
Жити навколішки, здохнути стоячи -
Пане поручнику, це - не деталі,

А передсмертне загострення совісті,
Що розучилася жити спокійно.
В кожному розділі Вашої повісті,
Пане поручнику, смерті і війни...

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,
І у майбутньому, і у минулому -
Тільки приреченість та безнадія.
2010

Народ - плебей у тих аристократів, які живуть для власної душі.
А вас народ читає, любі браття? Лиш чесно - так? Ну, хоч би не брешіть!
Сине́кдохи, ана́пести, октави, верлібри, тріолети, да́ктиль, ямб -
Ви у вікно погляньте для забави. Та не лякайтесь. Гляньте, хто це там.

А там раби вертаються з роботи - у мозолях їх руки, сум в очах -
Вони пригноблені, замучені, в турботах - їх зовсім не цікавлять ваші "ох" і "ах".
Вони не їздять в Західну Європу і не літають навіть в Таїланд -
Вони на дачу їздять у суботу, аби було щось їсти на столах.

Їх не цікавлять книги у книгарні, бо одежину дітям тре' cкоріш,
Їм краще знижки в магазинах гарні, щоб зекономити таки не зайвий гріш.
А ви би що придбали на вечерю, якщо давно зарплату не дають -
Бо що голодному ті ямби і хореї, як і поезій ваших вища суть?..

Простіші будьте - й вас народ полюбить. Про вічність марите? Повірте, це дарма,
Бо, окрім віршів, треба мати в грудях ще й серце, що любов'ю обійма.
А ви загрузли в чварах, у болоті, у копирсанні власної душі -
А той народ, що ходить на роботу, він вас цікавить? Чесно? Не грішіть.


04.09.2010

Розминувся з вітрилами вітер на морі морів,
У таврійських степах заблукали великі монголи.
Ти напишеш слова, непідвладні облуді крамоли
Про іще один день, що як ти або я догорів
Та й пішов світ за очі, озувши діряві постоли.

...Ні сьогодні, ні прісно, ні навіть во віки віків
Цим пророцтвам твоїм, як і нам, не судилося збутись:
Ця печаль невтолима, її неможливо забути,
Як би не намагався і як би цього не хотів,
Бо зректися її - означає зректися спокути.
2010

На жаль пішов з життя поет
Володимир Солодовников




Гундосить світлою сльозою
Нічний кларнет у небо,
На старий місяць з бородою
Набрякло горя з кебом

І ходить привидом у гості
По друзях як годиться,
То тут, то там, то в серці з млості
Лякає ніч – не спиться,

Бо муляє під нашим боком
Метафора й три крапка,
А ти в ту ніч пішов нівроку,
В житті поставив крапку.

Вечір 06-09-2010

Не обіцяй нічого, просто будь.
Будь радістю.
Будь правдою.
Будь світлом.
Згадай, що ти – любов і не забудь,
що можеш дарувати все це світу.
Будь піснею у вранішній порі.
Будь казкою в вечірньому згасанні.
Дитиною – у найскладнішій грі,
не відаючи болю ні страждання.
Будь мрією, що огортає світ,
даруючи твоєму серцю крила .
Будь тайною, яка мільйони літ
нетлінно сяє і дарує силу.
Будь тишею, яка розкаже все.
І врешті решт, прийми себе самого.
Будь мудрістю, що спокій принесе,
щоб ти в собі розгледіти зміг Бога.
Лиш не кажи нічого – просто будь.
Будь радістю, що плине поза часом.
Бо ти – любов і в цьому твоя суть.
Ти вільний сам творити своє щастя.

Дух непокори гепа в душу обривком літа,
дзвоном стриба у груди, крихти збира з руки.
Осінь, весна зболіло, наче з картини Клімта,
рвуться у спомин знову, просяться у думки.

Скільки мене буває зранку до темної ночі,
скільки тих "я" бажає першості в самоті.
кожна читає й пише власні слова пророчі,
кожна із "я" шукає свої сповідимі путі.

Я би вас позбирала в тихий гарем покірний,
щоб не блукали поночі, ніби привид вівці,
не роздирали плоті, шагрень моя не безмірна,
не шматували душу, тримали себе в руці.

Я би вас помирила, мрії мої забуті,
Я би дала вам крила, щоб не казились на пні.
Як би я теж хотіла не посиніти з люті,
з вами всіма літати, легко, немов у сні.

06/09/2010

ніч затуляє очі – й серпом на серце.
як же тобі самому десь там живеться?
осінь у жилах. марно шкварчить і плаче.
наче ти вже не хлопчик сто років… наче.

руки – кленове листя моєї долі.
ми поодинці – хворі. практично – голі.
я на тобі настояна. в тебе вбрана.
ти мені – запозичене щастя в рану.

спогади винобродять. було ж насправді.
тільки слова на ділі вогню не варті.
шов хірургічний – вірш із води на сушу.
це не любов, це дотик, що душить душу.

хочеш, змовчу і зникну, розляжусь полем.
будеш іти на запах, іти по колу.
будеш мене шукати, як ворожити.
я тебе обійматиму стиглим житом.

і як впаде на землю кленове листя,
будеш за мною вити, як вовк на місяць.
і коли сум на трави зійде, як роси.
просто поклич. я поряд. поклич і досить.

Замість відданих друзів – занедбана осінь... і тин…
Замість рідного дому – похилений гордий паркан…
Дощовик замість сукні. Чотири самотні кути…
Дуже схожі на тих, що без остраху входять в туман…

Одягнувши на ляльку коротку спідницю й пальто,
Застібають (на ґудзики) всі перерізані... дні…
Щось подібне до того, коли зневіряється хтось…
В кого спуски - вершинні, підйоми й шляхи - підвісні…

Хто виходить вночі, залишаючи ковдрам – екстаз…
Хто боїться не зрад – порожнечі надуманих втіх…
Їх помітно одразу… Вони поспішають весь час,
Піднімаючи сніг і завітрене листя (з-під ніг)…

Їх одразу впізнаєш - за ними хотілося йти...
Залишивши ляльок хутряні тепловії ( як бренд)…
Заростають степи, тріскотять міцнокрижні світи…
А вони - до кінця. Доки всі не розіб’ються вщент…
2010 рік

Нас у світі було лиш двоє…
Нам довіку бути б з тобою.
Та думок налітаючих рій
Свердлить мозок, що
Ти – не мій!

Такі рідні, кохані очі…
Дві тривожні зорі серед ночі…
А у серці знов біль німий,
Ти – не мій!

Я б з тобою у небо злетіла,
Тільки в мене обрізані крила...
Залишились обрубки мрій -
Ти – не мій! Ти – не мій!

Хай розвіється пам"ять вітрами.
Все забудь, що було поміж нами.
І благаю тебе:"Зрозумій!" -
Ти – не мій! Ти - не мій! Ти – не мій!

Небо чернее злости
на перекрестке дня.
Не приглашает в гости
птиц, самолет, меня.

Спрятавшись в тучу-башню,
солнце глядит в глазок.
С ветками крутит шашни
ветер – грозы дружок.

Небо в шальном припадке
градом кричит пролог.
Туча ворчит украдкой:
в клетку ты иль в горох?

Не пощадит подружку,
выбьет всю в пух и прах,
и не подарит кружку
с радугой на боках.

Небо готовит ныне
слишком холодный душ,
словно плывет на льдине
двух расколотых душ.

06/09/2010

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.

Ми житимемо там, де ми жили –
Де сон метелика, де спомини бджоли,
Де повна плоді піднебесна таця,
Де в пáзолоті павітри й жнива,
Де в горнім горлі крапелька жива, –
Нам жити там і знов туди вертаться,
Блукавши поміж гонів і годин,
Коли на нас подивиться Один,
Коли на нас пресвітле сяйво лику
Сяйне з-поза всегорньої габи,
Надовкруги оглянемось, аби
Знайти величину рівновелику.


4 вересня 2010 р., Київ

Як просто говорити про любов,
як важко про любов не говорити,
коли цілунок сонечком зійшов,
коли словами погляди зігріті.

Як важко говорити про любов,
як просто про любов не говорити,
коли вже серце просить: "не злослов",
коли з душею ви нарешті квити.

Та варто говорити про любов,
щоб слів не розівчитись говорити,
коли у вічність спогад відійшов,
і забуттям, немов крилом, накритий.

Собі сказати варто "я люблю",
нехай слова забудуть про манірність,
і наче чистий голос кришталю,
покотяться сльозою в тишу-вірність.

06/09/2010

Ще манять нас чужинські бруки
Заморські обрії й далі,
Ми сотню років після Злуки
Такі роз’єднані й малі.

Так бездієві, так речисті
Сусіда взяти зло на кпин,
Поки нові федералісти
Городять в Україні тин.

Чом незалежність стільки років,
А домоглись - хоч стій, хоч плач?
Реве та стогне Джип Черокі
У передгір’ї Апалач…

Там, де в оселі Верховина
Зерно плекають золоте –
Русяву маківку дитини,
Що на чужині зацвіте.

Та й чому, власне, на чужині?
То лиш для тебе чужина,
Канада-мама всім донині
Гостинна й рідна сторона.

Де українців діти й внуки
В оселях влітку й навесні
Вивчають скаутські науки
І рідну мову і пісні.

Гнучкі й міцні, немов ліщина,
Діточок зграйка підросла.
То лиш для тебе Батьківщина
Неначе мачуха була.

Розбиті душі і дороги,
Сусід сусіду вороги
Відколи думку, як пороги,
Взяли в гранітні береги.

Відколи вивели породу
З мізками, як у комарів,
Лишивши обраним свободу
Для вбивств, крадіжок й хабарів.

І най тебе не зсушать муки,
Немає вибору, мій друг!
Або топчи чужинські бруки,
Або бери кайло до рук.

Лупай скалу! І ніч і днину,
Країну – вишній, божий дар –
Тобі вести до верховини,
Як нам нарадив Каменяр.

08.08.2010

Ти знаєш, як під вечір помирає листя...
І день останній плаче золотом нечутно.
Доріг сувій. І відстань затирає лиця.
Когось притулить ангел. Поглядом у сутність.
У цьому місті безлад полишає осінь,
На брук холодний пада молодість від бігу...
Ми вкотре тут, як вперше - тимчасові гості.
Комусь всміхнеться ангел. І - посипле снігом...

Забути все, щоб знову пригадати,
Мов запалити в темряві ліхтар.
Знайти себе і більше не втрачати
Яскравих днів у сутінку примар.

Свого єства не вбити за межею,
Де править хаос, множиться порок.
Із Мудрістю злучитися душею,
Що вища сонця, вища від зірок.

Від цих вогнів, що іскрами здаються
На чорній стелі грізного буття.
Зійти туди, де срібним руслом ллються
Благі діяння, світлі почуття.

Вони, як сонце, сходить над землею,
Щоб в серці танув ненависті лід,
Щоб люте зло зухвалістю своєю
Не скинуло в безодню смерті світ.

Бывает ли так что любовь без горчинки,
Если не надо причины, хватает причинки.
Бывает ли так что любовь без печали,
Когда страсти кораблик отчалит.

Зовет меня,
Печаль моя,
Любви листок,
Перевернуть никак нельзя!

Идеальный мотив, этого не бывает,
В песне новой всегда бурной страсти хватает,
Идеальный предлог, безупречный найдется,
И со временем все разольется (разобьется)

Зовет меня,
Печаль моя,
Любви листок,
Перевернуть никак нельзя!

2009

Когда август на улице - можно свихнуться.
Мечутся троллейбусы и электролинии рвутся.
Кошки с собаками особо дерутся.
Шалфей в горло, ангина и руки об твои руки трутся.

Когда август на улице - мечты о винограде.
Кстати стают двуспальные кровати,
Мысли как бы толково зарплату потратить,
Ради кого не спать ночами и быть при параде

Когда август на улице - ты думаешь о нежности!
Ищешь в общении утреннюю свежесть!
Между и между, забывая о беспечности!
Жаль, что август не длится вечность!

На межі, де я і жадіб душ ,
Вимовчані безголосо всоте,
Протікає вечір, як сволота.
Свічка домліває мертворота
Із Софії. Господи , не руш!

Зорі, наче, промені ясні,
Ясени, що гомонять колискою.
Пострілами дме і падолистами -
Аж червоні гуготять півні !
Так буває тільки восени…

Ти стоїш . Натомлений такий,
Кароокий і святий до смутку,
У кутинах уст – кульбабки стуку..
Мов лебідка, допливе маршрутка,
Кармою під наші береги.

Не розбудеш . Ні . До божевілля
Стиснеш пальці , як луна бліді.
Все життя поставлено на кін!
Білий світ завив на бігуді,
Півмене в римоване сузір’я.

Скоро я… Я –скоро. Жар-видінь
Розімну умить, як мокру глину,
Многогрішність жовтого карміну,
Що втіка звірИною з колін -
Сині ночі –випитий полин.

Ти –святий. До крихточки, до крон,
Мною кровоточиш, і долоні,
Галасливий вересень вполонИть
Вмить заварить гойного загою,
В шибку демонструючи ікло.

Рільке хай гаптує береги,
Ті кисійні, рідні до знемоги.
Осінь – ніжне світло перемоги!
Поніч обвила пітоном ноги,
Календар віддасть свої борги.