Чом зустрілись надто пізно?
Поміж нами - світ лежить,
Ми - вітри, що дмуть нарізно,
Хоч на зорях ворожи.

Ми розділені з тобою
Водоспадом чужих доль...
Розірвати шлюб з журбою
Мені, Господи, дозволь!

У душі дощить невпинно
І гірчить, як з полину.
Не збагну - чия провина,
Що до Тебе не сягну?

Хай ріка розлуки плине,
Біль у ній замість води.
До своєї Половини
Я знайду той шлях один!

Якщо треба - проти течій,
Проти злих вітрів життя
Я піду до самозречень
Без вагань і каяття.

Десь за обрієм зоріє
Мого щастя острівець.
Знов ожили мої мрії,
Мчусь до Тебе навпростець...
04.09.2010р.

Я сьогодні робила біо-хемо-аналіз любові,
розкладала її на ванадій, і бром, і миш’як.
У пробірку безсоння, цілунки і сни кольорові.
Та любов не зника, не розщеплюється, ну ніяк.

І пощо тії рівні, допаміну і прогестерону,
що мені творчий спад, чи падіння і злет лібідо,
що мені ті пігулки, любовозамінні гормони,
що мені ваші "Потім", у мене ще й досі все "До".

Не хапайте ви голову в дроти, а серце у лапи,
з вас ніхто мені душу на таємний замок не запре.
Вам не вийде позбавить мене почуття, ескулапи,
це у вас, може, "Post", а у мене повік буде "Pre".

04/09/2010

…і холодом невипитих дощів
у петлях днів
пливуть на схід хмарини
відлунням гроз – громів течуть вірші
за клекотанням журавлиним
за трунком часу
випите вино
дерев розп’яття штрикає у душу
і тінь моя пройшла - старе кіно! -
і я її шукати знову мушу…

павуки після сексу готуються вмерти -
не ми!
нам би ще! "намби" щезнуть в крутій круговерті
зими!

а терміти не терплять солодкого плоду
карамболів – не віриш? - розріж!
ти не пробував зірку на смак ні на йоту -
мовчиш?

свіжовижИтим соком між жорнами часу
ржавій
золотим павуком світ вдивляється ласо
як Вій

Боже, як хочеться їсти!
Боже, ще ж діти малі!
Місять артилеристи
Снарядами тісто землі.
Й за валом отим без зупинки
Підійнявшись на клич
Ми впадемо, як родзинки,
В вогню великодній кулич!

За валом отим – навала –
Ласі до «млєка» коти.
Чи ж так ви собі уявляли
Світлий свій шлях до мети?
Чи ж так ви хотіли жити?
І чи померти отак?
Чи буде вам там світити
Сварги спотворений знак?

Ви ж, ганси, як ми – хрещені,
Пастор ім'ям вас нарік,
Ми вдарим, мов яйця свячені,
У ваш незахищений бік.
Вся рота поляже у руту
Криком скалічивши рот,
Най свічку поставить вам мутер,
Най вас прощає ваш Год.

У танках – згорілих бляшанках,
В чорних мундирах СС
Вже вам не їсти крашанки,
Вже вам не слухати мес.
Під вогонь ураганний
Вам не зійти на Урал.
В Кельнськім соборі органний
Не зазвучить вам хорал.

І коли в полі чистім
Зійдемось ми на ножах
Прошу вважать комуністом,
Чи взагалі не зважать.
Бо подолали наругу,
Бо вже скільки літ по війні
Ставлять заздравну за друга,
А другу – то вже мені.

Уже не найти мне твоих следов,
Как когда-то бродивших по земле богов.
Уже в моем сердце не найти любви,
Чувства исполнили свой долг и ушли.
как ушли наши боги,в свой час,
Их просто забыли,а мы забыли нас.
Забытие нас так же как и их погубило,
Темным пледом забвенья укрыло,
как слепые котята бродим мы по земле,
В этой темно-черной мгле...
До чего же глупо и обидно и смешно,
Все что было когда-то прекрасным-ушло.
Больше нет ни злости,ни радости,ни печали
Все ушло,а мы как лютые звери одичали.
Мне в душу,внутрь меня загляни
Там ничего не осталось,кроме пустоты,
Не отводи свой взгляд,внимательно смотри,
Смотри мой теран,смотри,что сделал мне ТЫ!
Я отчаянно наших богов призываю,
Чтоб меня услышали,простили и отсюда забрали..
Я очень устала,я домой хочу...
Заберите меня,я вас заклинаю,я вас молю...

День такий: ні холодно, ні жарко,
День байдужий, мов ні те, ні се.
Заглядає вітер в неба шпарку
Й непахучий дим по нім несе.

Лиш в зеленій лісовій безодні
Чуть різкі воронячі слова:
- У свічаді вересня холоднім
Ще купається якийсь дивак.

Потьмяніло в лісовій алеї,
Скоро сутінь у гілки вросте...
Тільки перстень золотий лілеї
На лататті озера цвіте.

4.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Тарасові присвячується (З Д.Н)

Вітаю, друже, з рідним святом,
Бажаю гарних літ життя
І друзів вірних ще багато,
Кохання щирого щодня!

Бажаю вічно не хворіти,
Прославити себе на много літ,
Побільше вірити, радіти і творити,
Здійснити в небо не один політ!!!
04.09.2010 року Львів

Минає час незнаного прозріння
І кличе силу цей незнаний світ.
Прийшов збирати час уже каміння
Та починати формувати заповіт.

А світ нам тихо дихає у спину
Десь закликає нас продовжити похід
І не спинятися... Шукати без упину
Нові шляхи, новий пізнати плід...
01.09.2010 року Львів

Буття несе в постійному польоті
Всі наші дії в дике майбуття,
А ми не знаєм й рідного болота,
Щоб далі планувати щось в нове життя.

І світ надалі крутиться в екстазі,
Шукає жертв для млину почуттів,
Літає в пошуках нових фантазій,
Щоб в нас убити низку відчуттів...
04.09.2010 року Львів

Приснився сон жахливий.
Я наче у пітьмі…
Сиджу у темній ямі
Глибоко, аж на дні.
Cкрізь монстри престрашенні,
(а я, мов у «нірвані»)
Про справи «збезбашенні»
Кричать з телеекранів:
Зарізали, убили,
Замучили, згноїли..
На противагу їм:
Не все так безнадійно,
Як ви це уявили –
Розповідають всім…
Невже ж то до вподоби
«фейєрія» така?
А смерть й собі за рогом
танцює гопака…
Прокинулася з жахом.
Спітніло все чоло…
І дуже закортіло,
Щоб це лиш в сні було…

: поведи мене по воді
поза овидом – позу «о» зміни
у солодке тепло видінь
в ніч у сповіді - в день у спомини

: не лови мене у словах
я не в комі ще - я між комами
поміж римами я бував
як у сповіді - як у споминах

: в супокій мене затягни
пазли створені – не повторені
доторкнутись до глибини б
в ніч у сповіді - вдень у спомині

полощіть, дощі, ще полощіть!
вутлий човен, що пливе у безвість,
вишні крик червлений в синім небі,
де давно вже не гудуть хрущі.

полощіть, дощі, ще полощіть!
виперіть останню мови свитку,
випоріть, мов батогом, досвітком
битий шлях мамони, що блищить.

полощіть, дощі, ще полощіть!
мідну зелень ідолів і долі,
стріхи, бані, що хрестами голі,
і сльозами писані вірші.

Скачать.
http://depositfiles.com/files/to3tq42bk
Рік: 2005

На плесі горбочок з’явився і зник…
Здається, це очі - тіКАЙ, МАНдрівник!
(1)
Всі персонажі сховані, як кайман - у інших словах. В дужках - скільки слів сховано. Хто відшукає?

Туман густий, і мокро всюди…
Сьогодні змій ловить не будем!
- Я можу равликів збирати!
- А я наїмся винограду!
- Зловлю я рибок чи комах!
- Я – спритний звір!
- Я – гарний птах!
(2)

Верхівки гір – у шапках снігу,
А над водою – тепло й тихо,
На узбережжі океану
Живе красуня …
(1)

Зросло на полі просо,
Та нас туди не просять.
І ця лоза, й ці дині –
Належать лиш людині.
Зайти гуртом на поле
Ніхто нам не дозволить,
І фрукти, повні соку,
Дарма впадають в око.
А може, спить хазяїн
Принадного врожаю,
Звабливого садка?
Ба, ні! Він тут! Тікай!
(5)

Вдале вийшло в когось полювання…
Та чимало спритних є в савані,
Хто, нюхнувши вітер, серед гри
Фиркне враз: «І я б шматочок згриз!»
Першими птахи згори помітять:
«Гей, спускайся! Зараз будем ситі!»
А внизу вже поспішають другі:
Є, напевно, скрізь чутливі вуха.
Вже і треті сунуть по землі:
Майже непомітні, бо малі.
Очі лиш зажмур – а хижаки
З’їли найдрібнісінькі шматки…
(4)

Теплим бережком крадеться тиша,
Каламутна хвилька глину лиже.
Хто камінчик скинув у канал?
То на полювання йде…
(1)


Леви, олені, зайці, кабан, гієна, слон, мангуст, мавпа, шакал, кайман, ігуана, грифи, журавлик, мурахи
06.02.2010

Хай буде так – не ввечері, не уночі, не опівдні,
а тільки тоді ,коли мов маяк на півдні розкриються півні
і стануть, як колір твойого волосся ( і майже на колір всього , що вдалося),
тоді лише ти зрозумієш , що йшлося про літо і зиму , і весну, і осінь ,
але задля кольору твого волосся .

То ж хай буде так– коли я крізь простір , ефір і ще щось страшне
жбурляю під ноги тобі свій мобільний,
де скрізь повно не….та повніше за все в нім вологи
( вона там стабільно),
тоді поверни свою голову , очі заплющ ( всю увагу на вуха),
тоді мене слухай.
І хай буде так.


2010

І
Осіння гіркота вдягає жовті ризи,
нахлинула всерйоз, не відпускає вмить.
Чи осені хандра, чи це душі капризи,
що ностальгічний сум реальний, аж болить.

Приспів:
Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами,
від болю у сезон, що коле як багнет.

ІІ куплет
Задумливість алей, блукаю під дощами.
Промоклий сірий плащ і змокло вже чоло.
Топчу я жовтий лист, лежить від під ногами.
Ловлю себе на думці, що так уже було…

Приспів:
Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами,
від болю у сезон, що коле як багнет.



*Композитор і виконавець Оксана Первова - Рошка
слова Олексія Тичка
прослухати http://fgf1.i.ua/g/33dce6.33dce6.4c1b7.2.6e184e6.3/002_rochko_tuchko.mp3

прослухати і подивитися http://www.youtube.com/watch?v=B6rvxuGnUpk&feature=player_embedded

Не шкодувала ранку: шкрябала і писала,
Щоб не ставало гірше , втішно пила лате.
Самбу квітучих клумб - запраним покривалом…
Ноги , немов колодки, грів сивочубий плед.

Віддано бігав пес. Скніли від холоду руки,
А між червоних вишень – люті лежали сніги.
Червень дзижчав колись, наче веселий трутень,
Вересень відпускав між кавунів гріхи.

Хна зіпсувала життя : дні – поруділа торба,
Билась об стіни лобом між співчуттям сестер,
Тільки лишились рани ярих лілій тигрових,
У володіннях Флібаччі – аристократичний маневр.

Голову аж до сонця! Сонна моя Соломеє,
Випало жовте листя, наче новий дефолт,
Комікси мага Манга, вльот поруділа фея,
День, як дракон, заглядає у почорнілий рот.

розбите дзеркало уламки інших рік
твоїх вертань у сховані озера
паломництво до пам'яті де лік
років як камінь що вгрузає в землю

і все пливке і множиться зерно
і деревом ростеш майбутній попіл
і біло глід одягнений в вінок
а завтра глід румовище і спомин

а ти йому назустріч чи ідеш
а чи пливеш судинами судоми
о скільки їх чужих твоїх сердець
гойдала ця вода латаття й човен

а скільки ще уламків протекло
байдужі дні знепам'яття і смерті
отак живеш відчиненим вікном
мінливим тлом озерної поверхні

Лампади ультравіолету,
Зайве коли мегаполісу
Блакитне луни.

У вітринах без постаменту
Манекени без голосу,
Але мають вони

Очі-молекули,
І рухи у них абсолютно прості.

Вони мерзнуть
Оточені знижками,
І я вмерзаю

У скляні грати ці,
Прикриваючись листками
Лотерей та акцій.

Коли навколо манекени
- це багато неживих м'ене.



2008

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
Їй сплачуєш гріховне мито…
Це ж так підступно оголити
Лате стегна!

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавОво вариш,
Без цукру кров’ю розчиняєш –
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти –
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась –
Облуда снів!

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, –
То – скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча – дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах…

Карамба!!!

F..k!


04.09.2010

то байдуже що я зараз під мухою
і те що ти одна перед юрбою
та я ж тебе трясця слухаю
слухаю й милуюся трясця тобою

коженг твій порух і погляд винюхую
зустрічі чекаю неначе двобою
почуття пом коросту завзято розчухую
і далі милуюся трясця тобою

2010

сьогодні для тебе я стану поганим
і навіть ще гіршим ніж був я рвніше
карай же мене і виписуй догани
або відлупцюй хоча це уже інше

вже завтра я стану трішечки кращим
та трохи тендітнішим і веселішим
таким як ти любиш тупим й бідолашним
косим на два ока а може косішим

поб"ю об підлогу усі філіжанки
виблюю каву в брудний рукомийник
таких як ти спинять хібащо танки
а я рядовий на залізниці колійник

ти маєш золотий годинник
я - лише жовті передні зуби
тебе будить вранці будильник
мене - вогкі собачі губи

це зрештою не так вже й погано
я маю теплу ковдру військову
з посуду кілька побитих стаканів
лампу настільну стареньку бузкову

щож тепер твою кухню заригано
я лише поет з непрокостнутим страхом
хоча й пахну димом і рибою
проте головне тут зовсім не запах

в ваші вуха вперто вривається
моd у землю стиглим корінням дерево
юна Дженіс з небес озивається
тільки святі здатні придумати стерео

Легкий дим на озері од вітру
Ніжно плесо хмарою гойднув,
Стомлено на дзеркало зітхнув...
Промінь сонечка печаль ту витре,

Завібрує ледь тремтливим сяйвом,
Бризкаючи злотом з-поміж віт,
Мов глибинам темним шле привіт,
І в небесний океан пірнає.

3.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

„Я знов загубив десь ключі від сараю,
А там же рушниця, патрони, харчі,
Укотре до мене прийшла Бунгарая,
Нам хороше з нею вночі.

Вона по не-нашому щось там патяка,
Говорить, напевно, мені про любов,
В тебе, Бунгарає, така гарна постать,-
Шо прямо... Приходь завтра знов!

Пасат жене хвилю, бамбуку хитає,
Тобі подарую сьогодні браслет,
Якщо ти нарешті, моя Бунгарає,
Покажеш тутешній цьом-цьом.

Як хвиля, виляє задком Бунгарая,
Це й все, що уміє вона...”
Та він мусить йти, бо Миклухо-Маклая
Вкраїнська чека сторона!

Звичайно ж, у нього ще будуть романи,
Бо як же в поході без них?
Тут всюди настільки дешеві путани-
Що не скористатися гріх.

Усюди тут ходять такі Бунгараї,-
Забудеш умить катехизм.
То ж вип’ємо за Миклухо-Маклая,
Що світу відкрив секс-туризм!

Просити у Бога шафранову тогу зарано,
Хоч плескає в склянці з похмілля уранці нірвана.
Та стрілка секундна з твого гороскопа відкраює миті,
Де жалюзі ділять на рівні шматочки дерев верховіття.

Ще тисячі справ до метро у ясир поведуть своїх бранців,
Облає торгаш, обрахує касир і не візьмуть їх пранці,
А NEXT-покоління проголосує за третього Шрека.
Ах тільки б, ах тільки дісталось мені шаурми й чебурека!

Шулявка мине Вавілоном яток і закопчених націй
Сотається день із ниток паперових дрібних медитацій
Мов баба Явдоха пліткує, а слухає Стефа.
І кличе епоха у слухавці голосом шефа.

Нема сінокосу, нам ніде полежать на свіжому сіні
І рватись, і рвати своїх корінних при корінні.
Нектар, наче крадений, – в нори, не в вулик, – як оси.
Тут темно й дощитиме нудно. А може це осінь?

Плюскотить коньяком ВСД і депресії згуба…
Чи може пора Пепсодентом почистити зуби?
Оминати калюжі йдучи до метро і сміятися гінко,
Відповісти на стук у вікно яблуневої гілки?

Не слухати брехні ні Стефи, ні баби Явдохи,
Сіно вранці косити і з шефом разом планувати епоху.
А вдома наваристий борщ, діточки і дружина кохана
Вона не спішить, вона зачекає… нірвана.

Як збудуєм гарні гатки,
Хто зруйнує наші хатки?
В річку падають берізки -
Аж злітають в неБО БРИзки!
(1)
/Всі персонажі сховані, як бобри - у інших словах. В дужках - скільки слів сховано. Хто відшукає?/

Ще нявкатиме тут мені хвостате!
Геть! Геть! Не заважай, бо хочу спати!
Для тебе - дім, сарай, садок і тин,
А на подвір'ї буду я один!
(2)

Спів нічний шпаків і солов'їв
Лиш навесні радує гаї.
Ми ж - за роком рік пильнуєм час,
І яка ж зоря зійде без нас?
(1)

Проростає зіллячко смачне...
А хазяйка з грядок нас жене:
"Наробили шкоду отаку!
Рийтеся собі у смітнику!"
(1)

Кожен дикий звір людей боїться:
Є в людей кинжали і рушниці.
А лісник - це друг, а не загроза:
Для добра гострить залізну косу:
Лісовим сусідам неодмінно
Принесе в мороз чимало сіна.
Звірям тяжко зиму пережити,
Той замерзне, хто не буде ситий.
Весело кошлатим і рогатим
Запашним дарунком ласувати!
(3)

Хто там швиденько майнув у кущі?
В листі торішнім слідів не лишив.
Гілка гойдається, наче колиска.
Хто зачепив? Відгадаєте?....
(2)


Гурт гуляє по траві.
Білий - шиєю повів,
Вийшов на дорогу.
- Ситий, га?
- Ге, друже, ні!
В лузі трави не смачні -
Йду шукать гороху!
(1)

Стежка. Поле. В полі щось росте.
А навколо - шавлія цвіте.
Чимскоріш до обрію помчу,
І спориш, і шавлію стопчу.
(1)

Знають і папужки, й ховрашки:
Ця тваринка не чіпає друзів.
Хай бояться в полі, в лісі, в лузі
Дикі звіренята і пташки!
(1)

Веде наліво - дорога до хліву.
Веде направо - лискуча канава.
Егей? до нас ви? - ні!
До ями в бур'яні!
(2)

Слідочки - як мереживо
В колючому сніжку:
Досліджую, обстежую...
Вхопив, зловив - і вже жую
Моторну отаку...
Під снігами шастає й по насту,
сіра, рудувата чи смугаста,
Однаково - вона
Смачна!
(2)

Бобри, свині, воли, киця, кіт, лоша, щеня, лис, лиска, вовк, косулі, миша, лосі, кози, гуси, кури, півнi
30.12.2009

скажи мені чому гориш
а я тобі скажу чому лечу
чи може теж гориш
а я і в правду полечу

бо я ніколи не летів
то все брехня пробач
я тільки трішечки змарнів
і за це мені пробач

скажи чому на небі зорі були
як у морі я палав
чи може вони мене туди вели
коли тебе я чекав

коли не небі знов вони
у морі правди чи брехні
ти мене колись знайди
у тій не загубись війні

2010

Можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём.
Отпускать их, как голыши, в водоём и считать круги.
Можно убегать и слышать: «беги-беги…» сплошным враньём
полагать невозможность сбежать от себя. Радиан дуги
будет равен всегда временным промежуткам минутных ссор.
Что до ссор, когда между нами – нить и принцип игры йо-йо?
Глупо долее дней десяти не пить, сочинять колесо.
Натяжением нити вернёшь на орбиту свою. И чутьё
что по спаянным пальцам сплетённых рук проберётся ток,
помогает читать по слогам молчание наизусть,
ждать из уст твоих, златоуст, дождь-живой глоток.
По живому шить. На обратный путь без удил и узд
набираться сил, но сперва не спроси – спаси, промолчи бабью
уши все. Не выдай беглянку жестом, поймай на живца живьём
и, как нитку в иглу, сквозь двоих - временную ось… А в раю
можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём?

Змінився ніччю день, тепло стікає з рук.
Загравами земна облуда майоріє,
Іди на голос мій,
Іди на ніжний звук –
Крихка і світла залишилась тільки мрія.

Її ж бо сутність не зблідніє від обмов.
Ти не помилишся і смак її пізнавши,
Щем увібравши незліковний - як любов,
Де мрія Мрією лишається назавше.


2010

Ця смаглявка , в якої три ноти смугасті «до»
Танцювала на вулиці тепле лате латини,
І здіймалися руки угору: ходи, лише, в мій полон!
Бачиш, я яка мрійна, половина всього, половинна!
А пір’їнка надії легенько лягала на кучері пінні,
І весніла бажанням блаженним край моря: дін-дон…

Хвилі мили тривоги блондики в зеленій сукні.
В голові – недоучені ігреки, діти, милий розкручений,
Попід серцем –розхожені муками кицині кручі.
Поміж ребрами – квіти горіли пахкими звуками,
Розкладала себе на слова, на рими й доручення,
А латина бриніла і плідно у витоки стукала...

А руда викладачка, у сіточці в стилі «ню»,
Що цілком, врешті, в тему, де море боронить літо,
Діставала із пазухи - будду, бруньки і приватні мітли,
Й шепотіла співуче: стихії землі, і води, і вогню,
Розіпніться в повітрі, щоб карта упала на квити!
Щоб тату на тілах віддзеркалила магія лун.

І зійшлися всі три. Невагомі, п’янкі і блискучо-плинні.
Море, може, й Карибське послало до них піратів.
Як змішалися в ньому біляві, руді і чорняві патли,
З якорів познімались брунатних перлини фрегати,
Бо лате і латина , а зверху – хай кавова піна!
Бо гарячих богинь не зачиниш аббатом за грати.

Не зрадь мене, легіню любий,
Ні в сонячний день, ні у сні -
Мені і собі на згубу
Не зрадь мене, прошу, ні.

Не зрадь, мій коханий, улітку,
Весною а чи восени -
Люби, немов лебідь лебідку,
Не спалюй між нами мости.

Не зрадь мене в рік Собаки,
Не зрадь і у рік Свині:
Не хочу пекти-бо я раків,
Щоб дулю крутили мені.

Не зрадь мене, чуєш, ніколи.
Не зрадь мене і тоді,
Як діти закінчать школу
Й залишимось ми одні.

Не зрадь мене в прикру старість,
Як згасне краса моя,
Нехай, усім людям на заздрість,
Палає любов твоя.

Не зрадь, не дивися спідлоба
У жодного тижня день.
І навіть, як стану нелюба,
Не зрадь і тоді. Не покинь.


03.09.2010

No pasarán!
Скользящая походка,
И бедра в такт
Туда-сюда…
Как танец румба,
Ты – прекрасна,
Пьян без водки,
А я – безумец,
Отвожу глаза.
Но миг –
И снова
Красотой
Сраженный
Тобой бы
Упиваться
До утра.
Фантазии
Полета
Подчиненный.
Да, ты такая,
Что, No pasarán!

Село ще спить,
мов немовля в колисці,
лицем до Бога,
долею на схід.
І сяє місяць
у нічній криниці -
мого дитинства
зоряний політ.

Вже треті півні,
мабуть, проспівали.
Ще про любов
співають парубки.
Як ми колись
край всесвіту шукали,
та все, чомусь,
робилось навпаки.

Мабуть любов
не може без провалля,
як без провалля,
знать, нема життя.
Лечу в безодні я
свого кохання,
летиш зі мною, люба,
в майбуття.

Таки вперіщив!
Дощ... Грім! Дощ... Грім!
На синьому горищі
Угорі
Бог іскри висікає
І заливає,
Аби пожару не було.
А що не крапля – ситий заєць.
Ой, загуло! –
То вітер
Доводить гордовито,
Що він – крутий!
Крутіший від крутих!
Аж раптом – стих.
І дощ – стих.
І знов –
пішов,
А сильний, сильний!
Неначе на весіллі,
Танцює гопака!
Перечекать?
Втікать?
Нас дерево рятує ще,
Та скоро
З осокора
Струмками потече!
Куди ти вискочив?
Біжу, повискую…
Вода вгорі, внизу…
І що ти взув,
І що вдягнув –
Все змокло в мить одну.
Вагон метро –
Неначе випраним заповнене відро:
Тут всі з дощу – а не лише ми двоє.
Над головою
Щось капа… так: чиїсь рукАва…
Хай! Мокрих, втомлених
Врятує вдома нас
Гаряча кава...

07.08.2009

З небес збігає по краплині
Прозора й синя,
Глибокий спокій, навісна стрімнина,
Лепече, ніби втішена дитина, -
І так реве, неначе бються леви,
Могутня, ніжна, кришталева,
Уміє гратись в живописне полотно:
На нім будинки, небо, ми - і проглядає дно...
А може, там глибінь - не осягти...
Тече під грунтом, напува сади,
На волю б'є джерелом чи сочиться -
Вода-водиця...
Весела й чиста - чи вмира від бруду.
Ні! Хай останнього - не буде!
Ти купиш штучну рідину в барвистій пляшці,
А як напитись озеру чи пташці,
Коли довкілля сповниться отрути?
Ні! Хай того - не буде!
Нехай із золота в твоїм палаці стеля,
Та як навколо зробиться пустеля,
Чи стане він цінніш за халабуду?
Ні! Хай того - не буде!
Чи варте щось того, щоб затужили
Прозорі очі, життєдайні жили,
Ридаючи: "Це ви зробили, люди!"
Ні! Хай того - не буде!
А хто із брязкотом мошни втече в краї чужії,
Сліди лишаючи брудні, що вік вода не змиє -
Той стане гірший навіть за Іуду.
Ні! хай того - не буде!
Така беззахисна водиця...
Але ж-бо може і помститься,
Зненацька ставши навісною...
Не довелось би згадувати Ноя,
Як стануть дном - поля, руїнами - споруди,
Все надбане - піде без вороття
і лиш своє життя
Урятувати прагнутимуть люди...
О Господи благий! Нехай цього не буде!
Хай оминуть літа лихії
І нас, і синім кольором позначену стихію!*
Нехай біжить крізь поле, ліс, село і місто
Водиця чиста!
Просторе дзеркало чи ниточка шовкова -
Хай хлюпає - привітна, веселкова -
В веселі ротики, в щасливі личка...
Вода-водичка!
29.06.2010

Нічка насупила брови,
Може, на мене сердита?
Що ж я такого зробила?
Тужиться серце твоє?
Нічко, промов ти хоч слово!
Я вже не йтиму за вітром!
Ось, забери свої крила...
Чуєш, зозуля кує?
Думаю, скоро світанок...
Нічко, ти завтра забудеш
Все, що сьогодні казала,
З півнями, знаю, мине...
Так, наближається ранок...
Сонце заповнює груди...
Нічко, в нас часу замало-
Скоро зречешся мене
Так, як багато зрікалось,
Мовчки... Залишиш і досить...
Що ж, я і так самостійна!
Розпачі переживу!
Нічко, аби ж ти не знала,
Що моє серце голосить,
Як це нестерпно постійно
Бачити сни наяву!
Як я стомилася спати,
Щиро розплющивши очі,
Вірити людям безмежно,
І залишатись одній...
Ранок... І місяць на страту
Зовсім рушати не хоче...
Тільки вже промінь бентежить
Кінчики пальців і вій...
2010, вересень

Извини, но все мои белые сорочки стали давно малы,
Как старик в этом море и , в конечном итоге, Дали для Галы,
Когда пробито было над последней кроватью не у окна и уже не горя.
И как самое , самое , самое ,самое первое сентября.

А ты даже не знаешь – на самой заначке – « Продажа несовершеннолетним запрещена» -
На самой последней пачке – твой почерк (прокачка) ….звучит как затрещина .
И на сколько часов , киловатт , километров , диет нужно сесть, исхудав ,
Чтоб наконец она влезла , эта ( Спокойной , Володя) рука в рукав ?

Это как забываются в угол задавленные на половине : «оста…»
Это духи из фильмов Феллини. Так и нам никогда не спрыгнуть с межстрочного моста.

2010

1. к тебе

Аккурат к октябрю я тебя полюблю и кингстоны
Приоткроются в сон и сбегут по понтонным мостам
Петербуржские крысы. И вдунут пассаты, муссоны
жизнь в три строчки моих запоздалых и злых телеграмм.
Петропавловским шпилем пронзённые белые ночи
Собиратели бабочек купят , а мы – украдём
Здесь аллеи и скверы сдаются влюблённым внаём
Или в плен, добровольно… как красные ягоды волчьи –
Забесплатно-заманчивы, медоточиво-порочны
И смертельны в итоге…
Конечно, не хочешь…
Пойдём…

2. от тебя

Ты – последний герой, ты имперского страж гарнизона,
Пережиток ушедшего века и шпага и страсть.
Нарисованный мелом в опаловом шёлке газона
Объявляешь гарде и потом не даёшь мне упасть.
Мы – бесстрастны, как йоги, на колкой стерне подсознанья
И фальшивы, как дудочка, что никуда не зовёт.
Вот и ты растерялся ,сравняв поцелуями счёт.
Вот и замерли крысы на тоненькой кромке стаканьей.
Ни любить, ни топиться в октябрьском сочном тумане…
Не гневили бы Бога…
Конечная станция.
«Дом.»

До прози я іще не дорослá,
Хоч так кортить нашкрябати з рядочок,
Але для віршів – босоногих дочок –
Я не шкодую розмаху весла.

Рости, рости, поезіє, в сувій.
В політ, за мною, стоголосі рими.
Плекають Вас небесні херувими,
Аби дзвеніли, як бджолиний рій.

Живіть, гарцюйте, доки Ваша мить –
Журба життя для Вас нікчемна пустка.
А як зірветься слів тягучий згусток,
Я в прозі змушу ті словеса жить.

03.02.2009 р.Б.

Вина!
Коли п`янить – не пий до дна.
Так можна вратити все те,
що руку клало на святе
і прирікалося плекати.
Осонням на вікні картатим
до серця тулиться весна.

Вина!
Кого любитиме вона,
кому збере на мед слова?
Її я в серці приховав,
як у гіркій – шляхи до раю,
як шабля – гонор самурая,
чи втрата – шибеницю снам.

Вина!
Ніким не займана війна
росте, дичіє. А війне
і запах меду біль прийме.
У вітер літо перелито –
таке п`янке дорожнє мито,
так неоплатно стало нам.

Вина!
Вогнем у неї поринав,
та погасав язичний хміль,
ми залишалися самі
на відстані стінної тиші,
чекали доки перепише
гортанну суш нова струна.

2 Вересня 2010

З віршами залишилась ти одна,
Життя мов пекло полум’ям палило
І ледве вистачало сили,
Щоб ту пекучу біль в собі гасить.

А час все невблаганно бив у груди,
Здригалось серце від чужих чобіт
І муза закривавлена стогнала
Не зносячи наруги, страху й бід.

Текло життя у маренні страшному
Від втрат рубцями вкрилася душа,
Ти віршем рятувалася, сльозою
І вірою в Спасителя Хреста.

Все час розставив на свої місця,
Отримав кожен за своє розплату
Та лиш самотність принесла весна,
Весна надій для тебе стала катом.


З віршами залишилась ти одна,
Вони тебе не зрадили ніколи.
Звання, визнання – все це, маячня
Лиш погляд сина, як дарунок Бога.

Він не прийшов, коли прийшла вона
Така очікувана і невідворотна,
Урвалася натягнута струна,
І згасла зірка в небесах самотня.

Ти ввірвалась у сон вітром дужим.
Календар позривав літні спогади.
І блокнот вкотре падав в калюжу
Серед листя, обману і здогадок.

Ти втирала сльозу чистим шовком.
Цілувала ранковими росами.
Я без тебе жила надто довго,
Тож тепер не залякуй морозами.

Зацілуй мене листям опалим.
Ми ж обоє у долю не віримо.
Я не стихла, не змовкла, не впала!
Не годуй мене буднями сірими.

Ти поплач серед ночі дощами.
Заспокой і скажи, що минулося.
А мовчання, що знову між нами
Не зів”яне, як листя на вулиці...


02.09.2010

Як ідеш у дикий ліс,
Поглядай не тільки вниз,
Вгору також подивись:
Там скрадатись може рис!

Кульки – наче стратостати:
Треба міцно їх тримати,
Бо відпустиш – в небо враз
Піднесе летючий таз.

До сніданку мати кличе,
А Іванко – вже на річці,
Держить вудку у долонці,
Ловить рибку в оболонці.

Скрізь калюжі коло хати.
Бабця буде нас прохати:
«Не брудніть мені підлоги,
Витирайте добре роги!»

Дід Артем не має звички
Купувати запальнички:
Сірником коробку чирка,
Як чиркне – займеться зірка!

В бруді водяться мікроби –
Люті збудники хвороби,
А хворіть – погане діло.
Мийте, люди, руки з пилом!

Варять борщик дві сестрички:
Вже почищена морквичка,
А дівчатка залюбки
Дрібно кришать будяки.

Хто літає, наче пташки,
Уночі? Дивись уважно:
Вушка й лапки є у них,
Це – проворні казани!
20.04.2010

Ой ти, коте сірий,
Надто в казку віриш,
Дієш нерозумно,
І це дуже сумно.

А ти, коте рудий,
Кажеш поміж люди:
«Лапи ці не крали
Ні м’ясця, ні сала.
І м’ясце, і сало
Само прилипало».
Рудий-волохатий,
На блощиць багатий.

А ти, киця біла,
Файно муркотіла,
Біла і пухнаста,
Що не любиш красти…
Всім наобіцяла
доброго чимало.
Чом же гірш сьогодні,
Ніж напередодні?

А тобі, смугастий,
І не треба красти:
І в дворі, і в хаті
Хазяї багаті,
І поза городом –
Ще один господар,
Ще один володар
Добре нагородить.

Котику пістрявий,
Ти не ловиш гави,
Ти владнаєш справи
Гарно-кучеряво:
Котики та киці
Хочуть коаліцій,
Має ласій пиці
Дещо відломиться.

А ти, коте чорний,
Дужий та проворний,
На даху ночуєш,
Рейдерів «кришуєш»,
Все несуть до «криші»
Пазуристі миші.

Тихо плаче ненька…
Ти моя рідненька!
Хто нам дасть пораду?
Отака в нас хата
З добрими панами,
Що керують нами,
З кумами-сватами,
Жирними котами.


P.S. Вибачте, панове,
Що вдалась до мови
Славного Езопу.
Маю ніжну .................
Хто що не второпав –
Спитайте в Езопа!
22.12.2008

Два півники, два півники
На виборах бились,
А курочка-чубарочка
З косою ходила.
Цап меле, цап меле
З трибуни промови…
Ой, не встигли оклигатись –
Вже вибори знову!

23.10.2008

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.

Роман Скиба
поезія “* * *”


пародія

Я почувався молодо
(Швидше б вже той Едем)
В ноги і щоки холодно.
- Може до Вас зайдем?
- Знаєте, мій із друзями
В барі десь пиво п’є.
З армії ще контузія…
Щоб не побачив – вб’є!
Ви ж, як назло, із квітами.
В серці приємний щем.
Мокрий десь плащ подіти би –
Лазили під дощем.
Вип’ємо щось, похрумаєм.
Зовсім терпцю нема…
Ну а як?.. Щось придумаєм?
Викрутишся сама?
…В залі басок простуджений –
Вас образить не дам!
- Що ти, та він контужений!
Хлопче, рятуйся сам!

2.09.2010

Не буду тебе вже чекати,
І ще сподіватись на чари –
Нічого разом нам не мати,
Крім спогадів у мемуарах.

Крім спогадів, що їх …теж немає –
не вміли ми путнє створити…
А раптом вона все ж кохає?
Ні! Не зможу так жити, любити.



1997 (2010)