Ти поклич мене на Говерлу,
Ковдру там постели туманну,
А щоб серце моє завмерло
В золоте огорни світання.

Сплутай коси мої з промінням,
Хай від подиху залоскоче,
І повірю в любов осінню
У якої блакитні очі .

ПіднесЕмося попід хмари
Щоб торкнутись губами неба.
Але й того мені замало.
Бо, мабуть, прокидатись треба.

2022.08.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо,
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги.
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить нам сили і снаги.

2023 р.

Погляд радісний і ніжний,
Сміх веселий і дзвінкий, –
Ти – красуня дивовижна,
Попри пройдені роки.
Не змінилися геть зовсім
Найбажаніші вуста, –
Оминула рання осінь
Нагромаджені літа.
Не лякайся втоми в ніжках
І не бійся висоти, –
Ти зі мною анітрішки
По землі не будеш йти.
Я візьму тебе на руки,
Уладнавши їх, як трон, –
І сердець двох перестуки
Стануть битись в унісон.
01.07.23

Поглянь, як сяйвом вись бринить,
Моя журлива королево,
То світлоносна Божа нить
Оповиває всі дерева.

І поїть ніжністю й теплом
Після дощу схололі квіти.
У небо тягнеться зело --
Як розкоші цій не радіти?

І пісня розлилася з віт...
На хмар волокна шле відлуння.
То — музики медовий слід
На сонячних вібрує струнах.

Немовби то співаю я
Про личка вроду досконалу.
Й виблискує краса твоя
З небес ясного п’єдесталу.

30 червня 7531р. (Від Трипілля) (2023)

Що за дощ! Ну що за дощ!
Мокро впоперек і вздовж!
Підеш прямо по дорозі-
Обійти калюжі просять,
Підеш поперек по стежці-
Там кущі намочать плечі

Як я змок під цим дощем!
Він за шию вже тече!
Та заходити до хати,
Як бабусі не прохати,
Як не кликати- не хочу!
Погуляю тут до ночі

От і цуцик, мабуть, змок-
Крутиться, як той млинок
Зігрівається, напевно
Але я його запевню,
Що гуляти будем довго,
Лиш були б сухими ноги.

А у нього з лап тече
Вкрию маминим плащем,
І запхну його у буду
Краще сам гуляти буду.

Скімлить. Випустити просить.
Ні, там дощ! Застудиш носа!

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Зачерпни пригоршнями холодної води,
Щоб осінніми хмарами вересня,
Остудити печаль.
Моя любове, я.... слухаю гамір площі
У богом забутих містах
Озираюсь на тих хто проходить повз мене, наче
Шукаю своє віддзеркалення, але в бронзових їхніх очах
Знаходжу руїни самотності в які задивляюсь.
А потім, допиваю холодну сієну міських вітрів,
Поетичні пейзажі, що ловлять безпечні тіні
Нічних коханців.
Здається, що в кожнім будинку, і в кожнім його вікні
Чути, як тихо тріпочуть тонкі і беззахисні крильця
Метеликів
Стихаючи на світанку
Залишаючи подих на тріснутих дзеркалах
Невпинного часу
Такого непевного,
Досі непевного
Щастя.

24.02.2023

Коли несподівано злива
Накрила потоком людей,
Вона усміхнулась щасливо,
Припавши щільніш до грудей.
Дивилась закохано в очі
І, тулячи губи до губ,
Шептала: Показуй, як хочеш,
Чи справді ти є ласолюб.
А я переводячи подих
Від серця швидкого биття,
Відчув, як до мене приходить
Забуте давно почуття.
Смакуючи радо солодкі
Вуста я недовго п’янів,
Бо зникнула злива коротка
Під натиском сильних вітрів...
30.06.23

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.

І
Я не умію ні за що хвалити,
нізащо не іду на рандеву
та селфі самозваної еліти...
і друзями нікого не назву
із тих, кому живі – дереворити.
Не відкидаю за ніщо копита,
тому до перемоги доживу.

Не вороги... але як сіль на рану
всілякі «різновіри» і погани,
що обожають ідолів пітьми
у час, коли улус батия-хана
і нехристи скаженого тирана
толочать наше жито чобітьми,
вишукуючи здобичі для пана.

ІІ
Немає Василя на упиря...
і поки воля нації не вмерла,
пора би заарканити царя...
..........................................
Дивуюся, чого його поперло,
туди, де знає – не його земля.
Усе одно не забере у пекло
накрадене у бункери кремля.
Але панує нице і ніяке
і буде панувати, позаяк
поменшає у нації вояк,
а це... Європі – немічі ознаки.
І першими очуняли поляки,
бо, – цо то є? Лише манюнє пу,
у школі неотесане, плюгаве,
балда народу, затичка попу,
гузно у пір’ї півнячої слави,
ганьба усіх народів і часів,
але усюди пхає підле рило
і не бере його нечиста сила...
.................................................
Он Зе і той уже йому довів,
що не рятує ані сан кумів,
ані шамани, ані дим кадила.

ІІІ
Від нечисті очистимо поля,
із пам’яті зітремо москаля,
а заодно – паяців утопізму,
які смішили нас до отупізму,
і може, ще побачимо здаля
кілок у... спині бестії рашизму.

Звільняємо від ворога своє,
та нелюдів не меншає... одначе
Отець із ними горщики поб’є,
очумається чаполоч ледача,
зійде вода, яку ніхто не п’є,
коваль війни усе перекує
на літаки із купи залізяччя.

Московію чекає Божий суд
і поки український Робін Ґуд
винищує лукаве і несите,
аж поки буде rusia kaput,
зростає мотивація дожити,
аби іще побачити салют.

06.2023

ти наново мене перешиваєш
нитками чорними
на біле полотно
яскраве ні
табу на колір-барву
бо не бажається
любити кольори
лиш чорно-білі
настрій
думка
барва
слова і вчинки
теж як антипод
відтінкам зась
напівтонам - тим паче
на кольори
немає антидот
тому зникають
жовті
сині
файні
зеленоокі барви із життя
зникають півтони
і найдрібніші
як міні-колір
крапочки дощу
і що ж мені робити
мій коханий
душа не прагне змін
перешиття
зректись любові ?
зрадити кохання ?
бо після змін
то буду вже не я...

2013 рік

Із О.П.Охріменка

Жи́в-був великий письменник –
Лев Миколаїч Толстой,
із м’ясом не тріскав вареник
та босий ходив, як отой.

Вродився він досить удало –
в одній із фамільних місцин;
й пізніше усіх дивувало,
що графського племені він.

В маєтку, у Я́сній Поляні,
приймав усіляких бідах,
його навіщали слов’яни
і негри в похилих літах.

А Соф’я Андрівна, подружжя,
була не така, ані-ні!
Рукопис гортаючи мужа,
вареники їла м’ясні.

Так, Соф’я Андрівна Толстая
була доброчесна жона,
і боса, немов неохая,
ніде не ходила вона.

Ще та́ була штучка графиня,
й письменник таке́ переніс!
І ро́ман його «Воскресіння»
читати не можна без сліз...

Він мав з боку влади догану,
хоч склав собі славу гучну,
створивши «Кареніну Анну»,
так само, як «Мир і війну».

Наскучили графу візити,
він викликав свій екіпаж
і, щоб від душі відпочити,
відбув у далекий вояж.

В дорозі, на жаль, застудився
(купе було надто сире),
на станції з дітьми простився
і промислом Божим помре.

Це приклад нам, хлопці-співбрати,
розумні і навіть дурні,
що шлюб нерозважливо брати,
коли ще не певний в жоні.

Не варт до вінця́ чи у загс поспішати,
бо наслідки будуть сумні!

(Квітень 2023)

Гарячий берег ніжно гладять хвилі-
Тече в обіймах річка синьоока,
Здіймає літо зелень на вітрилі
Несе спекотне сонце на флагштоку.

Для того спеки і чекало тіло -
Гарячий подих, губи і долоні ,
За присмаком п'янким плодів дозрілих
Пірнути можна в почуття бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо .
Для них ще не написано сюїту.
..
А я свою прослухала натхненно,
Бо ти її зіграв лише для мене.

2022.07.

Море безмежне, шумить вічне соло.
Сумно. Бентежне чує війну.
Димні простори, скоцюрблена воля.
Вибух! Зірвало міну одну.

Риби налякані, душі тріпочуть.
Хвилі сльозливі і каламуть.
Ворог підступний ракетою хоче
Знищити швидко спалахом люд.

Божі зусилля - й уламки заліза
Впали миттєво темні на дно.
Море, тримайся! Туди їхня віза.
Ось і рашистське тоне судно.

Море журливе, дельфін на поверхні
Зовсім холодний, хвилі несуть.
Во́ди в печалі, напружені нерви.
Котиться море, неначе ртуть.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги,
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить і сили. і снаги.

2023 р.

Зазвучала мелодія вальсу
В цей пригожий для близькості час, –
Поспішаю мрійливо до вас я
І запрошую вперше на вальс.
Усміхаєтесь мовчки й велично,
Не відводячи з мене очей, –
Розхвильоване серце незвично
Виривається гучно з грудей.
Все навколо неначе в тумані,
Чи якомусь оманливім сні, –
Незнайома приваблива пані
Довіряється в танці мені.
Неквапливо, упевнено, плавно
Ми вальсуємо в залі тісній, –
Я нашіптую згадки забавні,
Ви – лише анекдоти смішні.
Наближається танець до краю,
Відчувається музики брак, –
Що іще вам сказати – не знаю,
Коли ясно обом усе й так…
29.06.23

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно... дощу висить завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Во...
Духмяна ніч, барвистих трав,
Лиш подихи несмілі...
Серпневий місяць гордо став,
І сяють зорі білі.

А ми стежиною ідем,-
Мою тримаєш руку.
І огортає щастя щем...
На втіху чи на муку?

В полон твоїх сумних очей,
Обійм, таких ласкавих.
І щиро-лагідних ночей
Я безоглядно впала.

Несила говорить мені,
Про те, що відчуваю...
Душа від радості бринить,
Від ніжності співає!

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Хитнув козацьким чубом червень швидко,
У бубен сонця гримнув криком: «Грай!».
Вітри скакать гопак рвонули дико,
І хмарки несли щедро водограй.

Веселе небо в бистрім танці літа.
Цимбали ранку струнами полів.
Маля сміялось щиро в юних квітах.
Ми йшли у щастя музиці без слів.

28.06.2023

Сонце, нехай монета,
А місяць, як срібна таця,
Пиши на столі поете
З химерною інкрустацією.
Про повню в нічнім антрациті,
Чи присмерк старого міста, -
Що барви його не спиті,
А світанки його розхристані.
Що слово, як зілля зварене,
Зі змовами та приворотами;
Усе, що тобі намариться,
Відбудеться безповоротно.

10.09.2021

Розвіє вітер дим, осяде пил,
Бетонний рашпіль постирає пУчки,
І вибитої рами звук рипучий
Вмішається у шурхотіння хвиль.

Що бачила ріка ця у віках,
Щодня оновлена судИнами притоків?
Здималась кіптява із берегів високих,
Солоним дощ до річища стікав .

Земля страждальна і того святА!
О, скільки раз чужинець прагнув згУби!
Зціляли води ран глибокі стрУпи
І над тобою новий день світав.

Коріння вирване, що ворог загубив,
Коли вже стане проти нього гаттю?
Земля ціну за волю кревну платить.
..
ЗавИхрили над містом голуби...
2023.01.17.

Тихне вітер і німіють трави,
І чорніють швидко стовбури, -
Полиски далекої заграви
Більш не пнуться вшир і догори.
Звично переходить літній вечір
У години пристрастей п'янких, -
Вже тополя про любов лепече
Ясену, хоч той не говіркий.
Рівний і високий - справжній красень,
Поміж побратимами всіма, -
До сусідки, бачу, він не ласий, -
Схожості на мене геть нема.
Щось моя відрада забарилась,
Хоч вже спати вклалося село, -
І за що мені така немилість,
Наче, як годиться все було?..
Звівся місяць високо над гаєм
І, повитий хмарами, завмер, -
Сновигають тіні і лягають,
Мов думки солодкі, між дерев.
28.06.23

Якщо існує можливість
відчувати радість — не тікай.

Не забирай у себе момент
щасливий і яскравий.

Дай відпочити своєму серцю
і подаруй спокій душі.

Хай за твоєю усмішкою
більше не ховається біль.

Хай замість нього тепер
там буде жити натхнення.

Бажання творити, писати
і все напрочуд дивне відчувати.

Хай не боїться твоє серце
поганих почуттів і образ.

Якщо ти захочеш забути все,
що приносить біль і страх.

Якщо ти знищиш спогади
і зітреш їх з пам'яті навіки.

Якщо твої думки більше ніколи
не повернуться до кошмарів.

Ти відчуєш тепло сонця
і його палючого проміння.

Ти зможеш знайти себе
у маренні життя.

Ти навчишся приймати зло
і перетворювати його на добро.

Відшукай себе там,
де відпочиває душа.

26.06.2023

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал…

19 червня 1993 р., Київ

Хлопчик грається в бульбашки –
красиві райдужні мильні бульбашки
і захоплено дивиться, чи далеко летять.
Справа дуже приємна,
і час наче йде не даремно,
процес знає він достеменно.
Хлопчику вже шістдесят.


27.06.2023

Китайці у підвалі
пошили Adidas,
а боти на чужому
зробили майстер-клас.
Оскільки серед ботів
не водяться Ейнштейни,
вони з віршів поетів
створили Франкенштейнів.
Сльозами крокодила
бот плаче на ПМ,
і дехто йому вірить,
підтримує плечем.
Він балами керує,
як фокусник у цирку, ‒
сам собі робить рейтинг
і створює підтримку.

Не рий іншому яму –
сам в неї попадеш.
Фальшиве рифмування
у серце не запхнеш.
Любов не вполювати
з рушницею й ножем,
а вкрадені цитати
не вийдуть тиражем.


06.2023 р.

Ллє сонце розради
Надію на голови міст,
На церкви, каплиці, собори...
У пошуку правди
До їхніх святинь прихились,
Згаси затамоване горе,
Бо десь догорає
Війною обпалений лист,
Кружляючи птахом злітає
Душею до Раю,
Бо в мовленім Слові колись
Загиблих Петро зустрічає.
То ж буть чи не буть? Не-
бокраєм солдати прийшли
Прослухати Слово привітне:
- У Світле майбутнє,
Що жертвами ви здобули,
Повернетесь сонячним світлом.

Серго Сокольник 2023

Із О.П.Охріменка

Венеціянський мавр Отелло
в один будиночок ходив...
Про це почув Шекспір веселий –
й узяв, нашкрябав детектив.

Дівицю звали Дездемона,
собою – просто чарівна.
Від генеральського погона
була у захваті вона.

А тато, дож венеціянський, –
він був гурман та гастроном,
і запивати сир голландський
волів масандрівським вином.

Співати міг романс циганський
або який завгодно спів,
але – як дож венеціянський,
проклятих маврів не любив.

У нього був із ними нелад,
бо мавр – чорний, наче чорт!
Йому те сватання Отелли –
аж зовсім не вершковий торт.

Але Отелло впевнив дожа,
що він, авжеж, не Асмодей;
і згоду дав на шлюб вельможа,
і стало все, як у людей...

В Отелли був денщик законний,
так званий Яшка-лейтенант.
Він був, на горе Дездемони,
украй підступний інтригант.

Щоб врешті-решт почати драму,
у жінки вкрали носовик.
І удавив Отелло даму,
а потім сам зі сцени зник...

Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» –
судити вам, пани-брати;
а мавр – свою закінчив справу,
тож може геть нарешті йти.

А ви, дівки, обачність майте,
візьміть, дівки, собі втямки:
нікому ви не довіряйте
оті свої носовички!

(Квітень 2023)

в обійми твої
ніжні та п'янкі
я падаю безжально
та безбожно
відхрещуючись
від утіх старих
забувши їх
так по земному просто

я все минуле
так і назову
бо то епоха
що була до тебе
минулася вона
і відцвіла навік
тепер є плід
кохання ціле небо

кохання море
річка й океан
кохання хмарка
і роса з грозою
земля
повітря
вітер
водограй
тепер є все
для мене
і для тебе

для нас обох
для нас удвох й вцілому
весь світ земний
допоки ми живі

а далі буде небо
кохання небо буде
бажається
щоб теж для нас обох...

2013 рік

Ми у човні: зеленому, жовтому, білому;
З кормою далеких гір, з рибами у ставку та фазанами,
І зміями, що інколи доповзають до міста повільного,
І нашому човну не байдуже, що буде з нами.
Ми не на кораблі. Щоб бути на кораблі,
Потрібно мати історію корабельні
І кораблетрощ, стояти погойдуючись
На каравелах, караках, галерах,
Мати обвітрену шкіру, віспу, цингу,
Врешті-решт — кінетоз,
І по світах розносити сифіліс та холеру.
Слава богу є чайки, сосни, мов щогли, тютюн,
Картопля, помідор, кукурудза, зрештою,
Під кожним деревом чи закапелком у нас — гальюн,
І зрізаємо шлях по газону новою стежкою.
Ми теж — матроси, юнги, пірати лихі,
Щоправда в човні та співчуваємо індіянцям ми,
Крім того на нашій посудині правлять жінки,
Що змушені були відростити мужичі яйця.
Отак і пливемо, під дубом старим, і під ним,
Голосимо пісню, бідкаємось та роздивляємось,
Пароплави на небі і тішимось хмарам морським, —
Бо мабуть усе, що потрібно, для плавання — маємо.

03.11.2021

І де ти? Де? З'явився в дощ - і вже немає.
Плакучі верби розрослись нівроку.
Якби ти знав тоді, як я тебе кохаю,
Але, на жаль, лиш віддалялись кроки.

Самотність лезом гострим - і ятрять порізи.
Орошені солоною сльозою.
То ж від дощу майбутнього стрімкі ескізи.
Не відкривали очі тихі зорі.

Здається, я була у непролазнім лісі,
А сонце одягалось в світлу ризу.
Я терла листя медоносної меліси
І прикладала, де душі порізи.

Мені приснився вірш- тобі зізнання,
Мені- прозріння. Бігли джерелом
Його рядки, губились в часі раннім.
Наснила я сама собі кохання,
І то воно, мабуть, моє останнє ,
Все сіяне весною - відцвіло,
А все придумане- розсипалось, як скло,
Розбите безнадією чекання.

Проснулась, і розбіглися слова,
Заплутались рядки, як в травах вітер ,
Та присмак сну і досі зігрівав,
І ще натягнута бажання тятива,
Бо ти мене, напевно, цілував
У тому сні, який безжально витер
Червневий ранок.
Залишками літер
З того вірша пишу : " зачарував".

Сиджу на канапі
У батьківській хаті,
До лісу - рукою подать.
В малесеньку шибку
Пташина так дзвінко
Постукала, щоб привітать.

Мабуть здивувалась
Звідкіль я узялась,
Вона ж господиня отут,
А ще руда білка
Із гілки на гілку
Не втомиться швидко стрибать.

Раз пораз на вишні
Порушує тишу
Зозуля - рахує літа.
В зелених обіймах
Трави все подвір"я,
Півонія там розквіта

Щоліта і досі,
Купається в росах
І ронить пелюстки-вуста.
Душа защеміла,
Спомин-ностальгія -
Дитинства пора золота.

2019 р.

Сходить сонце понад полем.
Золотиться край землі.
Світ купається навколо
У ранковому теплі.
І красива, і багата
Найпрекрасніша земля,
Скрізь дарує барви свята
Й чуйну душу звеселя.
Половіє стигле жито
І хлюпочеться в блакить, –
Все живе бажає жити
І зростати кожну мить.
Жита шум і сонця бризки
Угорі та унизу, –
І до щастя зовсім близько,
Раз вже радість поблизу.
Радо йду назустріч світлу
І наспівую пісні
Про пахучі та привітні
Швидкоплинні літні дні.
27.06.23

Коли залишився один,
шматок картини, що розтрощена вітрами
війни. Існуєш між подіями і снами
З німим плачем за днями і ділами
Коли..

Коли залишився один,
і твій собака не подає несміло свою лапу
Всі близькі десь по світу розбрелися
З нерідними містами поріднився
Залишився..

Коли залишився один,
Лиш промінь, той, що морок розрізає
Свіча за друзями у церкві догорає
Шанс на спасіння у вигнанця з раю
Один..

2023

У кожного уявлення своє,
чому на раші дивні еківоки.
Не кожен урка має свого кока,
який його кувалдою уб’є.

Не ясно, чи ридати, чи радіти.
У генерали повару пора...
і граються з вогнем великі діти,
бо убивати – це цікава гра.

Але і їсти треба... не лопуцьки...
і пити, і закушувати теж...
і бацька тут надійніший від пуцьки,
якого «на коня» не переп’єш.

Оце і вся біда перевороту.
У ящик не зіграє карапуз,
бо черті – за, а баба йошка – проти.
У бункері керує інший туз.

Бо це тобі не гра на балабайці,
аби дурити дику кацапню.
На караулі павуки у банці,
не вистачає кожному меню.

У грі на виліт правила забуті.
І фальш-акорди арії почуті –
на шельму Бог рукою показав,
та схоже, гаму буде інший дути,
бо увертюру вичищення путі
не тільки композитор починав.

06/23

Пломеніє сапфіровий
погляд навпроти,
як на світлий Великдень
у храмі вівтар.
Я підсіла на тебе,
немов на наркотик,
по судинах тече —
благодатний нектар.

Прикипіла всім серцем
до ніжності, рідний,
і кармічно корінням
в тобі проросла.
Дотепер, моя доле
сяйна, вірогідно
я такою щасливою
ще не була.

Я залежна, бо дихати
важко без тебе,
мов рибині на суші
без краплі води,
як вітрилу без вітру,
а сонцю без неба,
соловейку без пісні...
й так буде завжди!

24.06.2023р.

Жовтим, червоним
Вимощені палітурки книг,
Обтягнуті коленкором
Словом,
Стільки
Вмістили в собі імен,
Під такою товщею
Болю, стільки,
Що розгорнута книга
Вигнувши свій каптал
До брови подібна твоєї Олю.

Чи можливо око, нагадує,
Спустошений погляд
Дуг
Або натяк стегна
Його контур осяяний місяцем,
Що,
Коли говорити відверто
То твій поцілунок губ
Овали в апломбі півкола
Й гаряче лоно
Виникають в уяві
Кольором пам'яті,
Там
Де слухаю шелест твоїх сторінок
Мов голос.

Послухай, хіба говорити мені
До лиця
Про ніч, чи про віденське крісло,
Плаття.
Боже, Олю
Вислухай, не від пристрасті
Горять серця
Та швидше згорають
Від неї
Падають,
Вкрай божеволіють,
Я
Ніколи не клявся тобі в любові
Коли обіймав,
І ти
В обіймах
Мені не клялася,
Словом,
Ні тілом своїм, ні іменем
І тому,
Безболісно записую
Твоє ім'я
Що легко читається
Спогадом у моєму.

Ти скажеш — іронія,
Книги — забавка і пил.
Свіжість неба столітньої давності.
Задихається
Автор,
Між старими форзацами,
Переконати тебе не зміг
У тому, що ти перевірила
Власними засобами.
Ах, Олю,
Юна
Фріно моя
Любов —
Велика форма,
Якою усі обмануті
Знай,
З тебе
Зриватимуть одяг
Відкинувши геть його
Аби доказати неправдоподібність
Калокагатії.
І нехай.
Ти будеш не першою.
Не читаючи більше книг,
Сторінки твого тіла
Доступні рукам, —
У волосся
Вплітаються пальці
Чужинців.
Ти кажеш, плати, —
І платять вони
За сарказм,
За твою любов,
За біль,
І за
Неможливість щастя.

14.02.2022

Де ти блукав, серпневий вітре?
Кому висушував сльозу?
Де обдував житло розбите
Та холодив пекучий сум?

Все вієш, хмари небом гониш.
То пил роздмухуєш, то дим
З обпалених війною дворищ,
По котрим лапоть походив .

Коли ж ти станеш теплим вуґом,
На клумбах квіти поливать?
Де плюшеве зайча без вуха
Сховала ревно кропива .

А в домі ти один господар,
Гортаєш листя зі шпалер .
Там відчай протягами ходить ,
Годинник на стіні завмер.

І море склЯнок- посуд, вікна,
Немов на хвилях буруни.
Та дивом уцілів і квітне
Кущ пеларгоній осяйний .

Горить він вогником надії,
Хоч і сумує, звісно, теж.
Та жде, що ти дощу навієш,
І в раму вибиту заллєш.

2022.08.

Жовтії голівки тягнуться до сонця,
В зеленавім листі соняшнику цвіт.
Вітер пустотливий розпустив долоньці,
З неба поглядає промінців софіт.

Золото пелюсток - українська щедрість
Тепла і привітна - отаку приймай.
Додає співучість їй пташиний щебет,
Працьовиті люди і природа-маг.

Хоч дощі буяють, благодатне сонце.
Символ Батьківщини із міцним стеблом.
Під покровом неба дозріває сонях.
Геліант-Кліпія з українським тлом.

2019 р.

Рум’янець на обличчі
Та синьота в очах,
Ясніли мальовниче
Лиш тільки попервах.
Бо в голосі дзвінкому
І в мовлених словах, –
Вчуваються утома,
Страждання, біль і страх.
Адже сьорбнув чимало
Хлопчина гіркоти
У шанцях і в шпиталях,
Де спокій не знайти.
І ось він перед нами,
Здоровий і живий, –
Описує словами
Свій досвід бойовий.
Забути не вдається
Ні в розвідку похід,
Ні про свинцю під серцем
Не стертий часом слід.
Ні руки побратима,
Який з останніх сил
Помалу й невмолимо
Його тягнув у тил.
Ні скальпеля хірурга,
Ні для зшивання нить, –
Ні радий голос друга:
Ти, брате, будеш жить!..
В боях змужнілий воїн,
Зі сцени ідучи, –
Словами заспокоїв
Присутніх слухачів:
Повинен знати кожен,
Як важко не було б,
Що правда переможе
Обов’язково зло.
26.06.23

Й не снилось путінові вові –
Пригожин рулить у Ростові.

Колотиться увесь ютуб –
Чи буде в раші свіжий труп?

Чи порішають бандюки –
З одного ж тіста, все-таки.

Моя найдорожча дитино –
три тижні тобі віку
і смерті тобі три тижні
у плавнях аборту.

Проклинаю я зачинателя.
Проклинаю себе зачинателя
сонець, злитих у яйцеклітину,
як солоних акул за бортом
затонулої субмарини.

Де була тої миті душа моя,
тепер кинута на смітник пуповина?
на дні океану,
серед мертвих міст,
у руїнах єси…

Буду я двадцять один день у траурі.
І ще двадцять один день слідкуй за мною.

Тоді, як жах на жаль обернеться –
і тільки –
воскресни
зачином на ложі ворога мого
стільки разів,
скільки
можеш народитися сином
найзапеклішого ворога мого.

23 січня 1994 р., Київ

Зима. На вулиці хурделиця мете,
Холодний вітер хижо в вікна завіває.
Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
Немов уваги не звертаючи на те.
Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
Тепла нема від того більше у кімнаті,
Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
Думками він далеко, в тих роках,
Коли доводилося тільки починати.
Перед очима молода ще зовсім мати,
В якої він любив сидіти на руках.
Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
Яке віддав їй чоловік у володіння.
Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
При ньому б доля, може іншою була.
А так йому, напевно, минуло сім літ,
Коли старого його батька вже не стало.
Ягайлу – братові Литви корона впала,
Тим Свидригайлу череду почавши бід.
Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
У католицтво. Як на марево повівся.
Подія та йому нічого не дала.
А він гарячий завше був, А молодий
Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
Хоча, іноді все забутися воліє…
Чим він Ягайлові тоді не догодив,
Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
Прислав до Вітебська намісника свого.
А він вже в місті себе князем відчував.
Коли дізнався, кров ударила у скроні.
Хто володіння сміє відібрать законні?
Тож він Ягайла посланця тоді скарав
І самовільно князювати в місті сів.
Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
Супроти нього піднялись негайно,
А він від них відбитись не зумів.
Дружину ті усю розсіяли його.
Його самого у кайдани закували
Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
Три роки довгих лише недруги кругом.
Три роки довгих гнів він у собі тримав,
Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
Аби братів своїх побити в чистім полі,
Тоді б він право, навіть, на корону мав.
Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
В пустій надії, що той з долею змирився,
Здійснити мрії він, однак, не забарився.
Щоб врешті-решт таки добитися свого,
Він у Сілезію подався, а звідтіль
Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
Ягайла військо. Уже близько була ціль
У його мріях. Та на ділі все не так.
Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
Тож до Литви йому вертати довелося.
Від своїх мрій він не відмовився, однак.
А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
На оту Ворсклу. Але там страшний удар
Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
Згадати страшно,навіть, як він утікав,
Щоби татарин часом у полон не взяв.
Не всі з князів тоді були убереглися.
Не повернувся і подільський князь.
Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
Поділля, що без воєвод зосталось.
Здавалося б, князюй і без образ.
Але характер в нього, звісно, був не той.
Поділля мало, йому більшого хотілось.
З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
Та довелось йому Поділля покидать
Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
Він повернутись , звісно, буде намагатись,
І на Литву разом з тевтоном нападать.
Та за три роки повернувся він назад.
Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
Так збаламутили прокляті москалі,
Бо ж то межа була до їхньої землі,
Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
Тож їм доконче Русь потрібно мати.
Із тим вони весь час і колотились всі.
В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
Князі й бояри з ним туди теж подалися.
Їм обіцянки всякі мріями здалися.
Але ж які ото порядки були там!
Хоч Свидригайло Володимира три мав,
Було в Московії то місто не останнє.
Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
То Свидригайло тоді наскоро зібрався
І з Едігеєм разом у Орду подався.
Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
І знову…Знову до Литви він на путі.
Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
Не він один – тоді багато поверталось.
Чого ж бо, справді, не буває у житті.
І знов його дурний характер збунтував.
І він з тевтонами став вести перемови,
Аби на Вітовта іти походом знову.
І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
Як Свидригайла й його спільників схопили.
Усіх на голови хутенько вкоротили.
Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
Але Ягайло заступивсь за нього й брат
Його в темницю аж у Кременець відправив.
І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
Темницею ходить туди й назад.
І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
Та сподівався, що знайдуться такі люди,
Що за цей довгий час про нього не забудуть
Та якось спробують допомогти із тим.
Чого-чого, а то уже він добре вмів –
З людьми зійтися, привернути їх до себе,
Що ті й забудуться про всі свої потреби
І зроблять все для нього, що би він хотів.
Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
Що хтось про нього іще думає, шукає.
Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
Як князь Дашко на отой Кременець напав.
Острозький князь – один із вірних його слуг,
Коли дізнався, врешті, де його тримають,
Зібрав охочих вірних із усього краю
І, доки вітер перемін іще не вщух,
Напав на Кременець, залогу перебив,
Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
Він там від Вітовта відбитись сподівався.
Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
Йому в Волощину тікати довелось,
Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
Той помогти був, наче, князеві не проти,
Та не на часі усе те йому прийшлось.
Єдине що – його з братами помирив.
І він на Сіверщині знову став за князя.
Здавалося б, нікуди вже не влазив,
Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
Але в душі, усе ж, надіявся на те,
Що скоро мить його піднесення настане
І він в Литві іще Великим князем стане.
Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
Усі князі і уся шляхта на Русі.
Та і поспільство за ним стане православне.
Він, видно, був-таки католиком поганим,
Адже для нього віри були рівні всі.
Та православ’я йому ближче все ж було
І оті люди – такі віддані і чисті,
Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
Аби від нього лише відвернути зло.
Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
Чекав, аби ота хвилина наступила
І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
І ось та мить, якої він давно чекав.
Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
Тепер він може завершити свої справи,
Які вже стільки ото років готував.
Став перше руських піднімати при дворі,
Старих католиків від влади відсувати,
Аби своїх лише людей навколо мати…
Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
Те, що князі завжди литовські володіли.
Вони міста важливі зразу захопили,
Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
Той обіцяв, але не зміг того владнати.
Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
За свою ж землю проливати свою кров.
За двоє літ єдине з того, що зумів –
Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
А західне тоді Поділля таки втратив.
Але зібратись з часом з силами хотів
Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
Не встиг. Поляки проти змову влаштували
І Жигмонта в Литві на трон обрали –
То Вітовта був ще молодший брат.
В Литві католики за нього встали всі.
Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
Тож проти волі всього руського народу,
Взялись католики знов правити в Русі.
За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
Усе Поділля панам польським передати,
Литва ж по смерті його також мала стати
Під Польщею з обмеженням тих прав,
Які до того од віків в Литви були.
Ледь Жигмонта так проголосили князем,
Той Свидригайла-брата повелів одразу
Схопити. Ледве вирватись змогли
Він зі своїми слугами, які
Своєму князю тоді вірні залишились.
Князі за нього на Русі тоді вступились
І почались Литвою сутички такі,
Які й війною- то назвати гріх.
Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
Бо католицькій шляхті рівною зробили
Всю православну шляхту. Серед тих,
Хто був за нього, зрадники знайшлись,
Взялись вони до Жигимонта відбігати.
У нього ж війська і так було не багато -
Полки волинські та ще київські зійшлись,
Також чернігівські – ото і вся опора.
І сам тоді він уже в Києві сидів
Та відряджав в чужі краї своїх послів,
У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
Таємну мову знов з тевтонами завів,
Татар також собі в союзники покликав.
Зібрати військо планував собі велике.
Та не так сталось, як того тоді хотів.
Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
Він, врешті, битву вирішальну дати має.
Своїх до нього іще мало прибуло,
Татари скоро обіцяли підійти
Також і волохи у поміч ще поспіти.
Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
Всім разом проти Жигмонта їм піти.
Він сам не став у того війська на чолі.
Над ним поставив Жигимонта Корибута,
Що славу зміг собі у Чехії здобути,
Отож, йому полки очолити велів.
Чекав полки у поміч та прийшли одні
Лише тевтони, інші так і не поспіли.
А тут полки князівські раптом налетіли,
Щоб врешті долю отут вирішить війні.
Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
Так, що була тоді у князя більша сила.
А Свидригайла доля в той день одурила,
Хоча і билися вони, немов орли,
Тевтони в січі полягли ледь не усі,
Князів багато свої голови поклали,
А ще багато інших у полон попали,
Сам він заледь порятуватись вспів.
Із залишками війська в Київ мчав,
Щоб там від свого ворога відбитись.
Русь ще готова тоді була боронитись.
А Жигимонт слідом по Білорусі став
Усі скоряти собі силою міста.
Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
Доводилось лише спостерігати,
Як в Жигимонта його сила вироста,
А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
І ледь не кожен йому зрадником здавався.
Тож все частіше проривався його гнів.
Йому і досі не по со́бі, як згада,
Як у Смоленську були виявили змову.
Адже він думав, що до всього був готовий,
Але, щоби митрополит його продав?
Митрополита він у гніві наказав
Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
Живцем. Тепер, йому також горіти
В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
Були і вірні, іще відданії слуги.
Але було замало тої їхньої потуги,
Хіба в союзі із татарами змогли
Собі Брацлавщину на певний час відбить.
Іще з поляками він здумав домовлятись,
Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
І всі ж були уже, здавалося, не проти,
А в дурнях, врешті залишився він один.
Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
Чим більше випивав він влади трунок,
Тим більш усіх незадоволених підняв.
Бо той, і справді, переслідував князів,
Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
Весь рід шляхетський вигубити ревно.
Чи то би довго хто таке терпів?
Зібрались Чарторийські, Довгерд та
Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
Отримали в других магнатів згоду,
Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
Тоді приїхали у Троки на возах,
Де попід сіном своїх воїв поховали.
На Жигимонта того в замкові напали.
Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
Він – Свидригайло про все то узнав,
Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
Вже би, мабуть, великим князем був донині,
А так корону ту омріяну проспав,
Бо, поки рушив він до того Вільно, то
Уже зробили ляхи князем Казиміра -
То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
Дізнались лише, як посли вже прибули,
Щоби литовці їхній вибір потвердили.
Але литовці також хитрі, напоїли
Тих посланців медами. Й, доки ті були
У п’янім сні, вони взяли того малого
І княжу шапку Гедимінову на нього,
Як на князів усіх Великих одягли.
До тями вже коли сенатори прийшли,
То було пізно – вже Литва була із князем.
А в Свидригайла за те досі ще образа,
Що ті його тоді діждатись не змогли.
Вже було пізно йому їхати кудись,
А тут магнати самі князем запросили
І його в Луцьку на Волині й посадили.
Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
А усе ближче та важлива така мить.
Державу власну свою так і не створив,
Русь православну захистити був не в змозі.
Здається, все життя своє провів в дорозі,
А, видається,наче й кроку не ступив.
І, головне – кому усе він полиша?
Не зміг для себе, навіть, сина народити.
Один як перст зоставсь на білім світі жити
Й від того всього непокоїться душа.

Не наслухаюся стоголосся
У пробудженні юного літа,
Де проміння ажурно сплелося
Поміж гілок оновлене сито.

Ще прозорі у листя долоні
Загрубіють від сонця і вітру,
І примусить безжальне осоння
Щільно зімкнутій тіні радіти.

Та сьогодні у розпалі травня
День погожий так м'яко розлився,
І кульбабову розсип недавню
Піднімає, як слід янголиці.

2023.05.

і знов не те
всього лиш мить непевна
в котру , здається , безлічі думок
немає місця
прихистку немає
немає теплоти дівочих рук
лишень слова
і віковічний смуток
лиш те ,
чому давно пора піти
загинути
у просторах всесвіття
забути шлях
до серця мойого

та миті ці
що спогадом лукавим
тривожать сьогоденнії думки
чомусь не йдуть
чомусь блукають поряд
отаборившись навіки
і не забути
не змінити долі
не розірвати Гордія вузли
а жити
сьогоденням , що з минулим
єдиними нитками
в полотно.

2013 рік

Ще раз і востаннє.
Один зостався шанс
спіймати вдачу або розбити мрії.

Одна можливість знайти себе
або загасити полум’я в серці.
Один, всього один шанс.

Пам'ятаєш свою останню перемогу?
В змаганні з кимось, або самим собою.
Перемога над безсиллям і нудьгою.

Ти насправді все чудово знаєш.
Тобі відомі всі загадки твоєї душі.
Вони ясні, бо мають відображення сумні.

Тобі не варто брати до уваги
свої невдачі, що траплялися в житті.
Треба розтлумачити їх сенс і забути про них.

Ти ж знаєш, що ти — унікальність
в усій подобі людській.
Твій світогляд безмежний, наче горизонт.

В очах твоїх весь біль і радість.
Всі пережиті дні, що вже не повернуться.
Завжди в твоєму житті один, один лиш шанс.

24.06.2023

Я сім ночей, проведених з тобою,
Мабуть запам"ятаю назавжди.
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.

І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
В мені вогонь кохання не зачах.

Горить він спомином яскравим ще і досі,
Від того тішиться таки моя душа.
Хоча туман вже посріблив волосся,
У серце осінь хай не поспіша.

2018 р.

Є люди-собаки,
Є люди-коти,
Є люди – ні риба, ні м’ясо,
Є ангели-люди,
Є люди-чорти,
А є – вовкулаки у рясах.

Що, благословляючи
Люту орду,
На світ накликають
Смертельну біду.