Звечора дощило, а на ранок
Тішиться туманами земля, -
І на неї тиша олов'яна
Довгою мовчанкою лягла.
Мокрою завісою закрите,
Від очей сховалося село, -
І в задумі снить собі про літо,
Що кудись поспішно утекло.
26.10.23

Пріючи зупиняюсь посеред дороги
Тягну сумки у місце де крапка на моєму смартфоні
Новий хостел, авжеж, ну хоч не на дворі
Не забути спитати від вайфаю паролю.
Зупиняюсь перед залізним парканом
Зухвалість пропала
Мрію про сигарету
Нарешті приймає мене якась дама
Потягало її життям напевно.
Жалкую, невдовзі, що не слухав ту жінку
З повним мішком шукаю вбиральню
Вриваюсь в кімнату, де є добрі люди
Схоже завадив їм, та все ж підказали.
Пройшовся районом, в такому не був ще
Не був як жилець, а так звісно ходив
Всюди лиск автівок, акуратні газони
Відчував себе злодієм серед тих хто це життя приручив.
Кімната забита, всі сплять перед працею
Гори сумок під столом і ліжками
Веду себе тихо, лягаю на нижню
Яка дивна удача, не люблю високо спати
День другий, 12-та, не дихаю носом
З вакансією мене таки намахали
Читаю дурниці що пише куратор
Не довга зупинка, час знову речі збирати.

Ще до війни, задовго до війни
Він нам сказав: - Помру на полі бою…
І сяєво котилося за Ним
І снилась кимсь ця зустріч неживою

Вертались мертві душі із небес
А біль і плач розсипали по небу
Дитя просилось в рідний Херсонес -
Все рівно зупинився би хто - небудь…

У затишку прогноз - зелений сад…
Зібрались на хвилинку побратими
Задумавсь я, і мовив навздогад:
Чому мене немає поміж ними?..

Та незалежно часу і пори
З виною поміж хвилі - не реально
Інакше б я себе не сотворив
Подробиць тут присутнісь - нелегальна…
23.10.2023.

Похилило знову верболози…
Пробудились вранішні дощі
А на зустріч пруть молоковози
Жаль, що не дізнаються хрущі…
Із яких причин повисилялись -
Не дізнаюсь, як би не хотів
Не про те гуділи й вихваляли…
Світ таки, мовчу, осиротів…
22.10.2023.

Дивилась на сонце,
А він говорив про відносність.
Про вічну залежність від інших,
Незмінність, про страх,
Що часом приходить непевність
Та невідоме,
Про те, що відоме
Давно, як усім, відтак
Відносне.
Дивилась вона у вікно
Та, майже не слухала,
На сонце зимою дивитись простіш. Голоси
Здаються далеким відлунням чогось
Невідомого,
Мов зграя лелек, що прямує на поклик весни.
Незчулись, як шибку прозорого, білого дня
Розбив на осколки впустивши в кімнату тіні
Місяць. І дивилась на місяць
У місячнім сяйві вона,
А він говорив про відносність, непевність та вічність.
Та раптом замовк. Озирнувся
На неї. Вона
Оголила свій стан. Світло смужкою
Цмулили двері,
І тут пропадала відносність поезії, та
Історія ночі, залила чорнилом папери.

03.02.2021

Моя Україна від горя змарніла
І мучиться важко роками без сну,
Бо ворог невидано осатанілий
Продовжує далі криваву війну.
Моя Україна борониться мужньо
За правду і честь, і свободу свою, –
Давно вже убивці численні й потужні
Знеславили рід свій у смертнім бою.
Вже варто засвоїти кривдникам лютим,
Що нас не лякають чужі батоги, –
Моя Україна позбулася пута,
В якому морили її вороги.
Моя Україна втомилась ридати
І щемко тужити в диму та вогні, –
Потрібно скоріше здолать супостата,
Щоб стали безжурними ночі та дні.
25.10.23

Досить вже, їй-богу досить
І зірви, бо інший скосить
Ой цікаво… Ой красиво
Правда, трішечки плаксиво…
Підітрем… не хай… припудрим
Всадовим на руки мудрим
Я ж казав занадто, досить…
Вибачай… слідкуй… покоси…
22.10.2023.

(Присвячується сестричці Людмилі)

Рік минув, як ти пішла у вічність,
Залишивши рідних на землі,
І квіткову оксамитну ніжність,
Що пахтить лілеями в селі.
Кинула доньку, онуків, хату,
В самоті згорьованій — мене.
Говорила на прощання брату:"
Повернуся, все лихе мине.
Скінчаться війни криваві будні,
Заясніє сонячна блакить."
Як тепер дивитися в майбутнє,
Коли серце жалібно щемить?
Ой, сестричко, як без тебе гірко,
Світ змілів і відцвіли сади!
Запалив Господь у небі зірку,
Щоб палахкотіла в час біди
Твого серця золота лелітка,
Осявала наш тернистий шлях.
Відпускаю... хай тобі, лебідко,
Зоряно живеться в небесах!

13.10.2023р.

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...

P.S.
...Здається, начебто й усе.

І
Думою-поезією лину
з вирію у рідну Україну-
матір як відлучене дитя...
озираю гори і долини,
п’ю повітря вільної країни,
що будує інше майбуття.

ІІПадає Дунай у Чорне море,
де вирує не біда, то горе,
віє буря, виє ураган
і лютує братія по вірі,
бо не люди... нелюди і звірі
умивають кров’ю океан.
Та не омине лиха година
тих, кого чекає гільйотина
на моїй і на чужій землі.
І Харон готує кораблі.
Парами і юрбами... окремо
відлітають душі до едему
як у вирій білі журавлі.

ІІІВід війни немає панацеї.
Фабула поезії цієї
і її таємна течія
плине за межею житія...
.......................... ..............
силабо-тонічна та уроча
жевріє надією щоночі
непомітна місія моя.

10.2023

С.Ш. з днем народження :)

я хочу тебе любити
дозріле цілком бажання
його розсипає вітер,
навідавшись на світанні,
на юні бруньки проміння
на сплячі у листі роси
в пробудження шепотінні
дозволь обійняти – просить
дозволь пригорнутись ніжно
і доторком залишитись
чуттєвим, палким, наскрізним…
я хочу тебе любити

02.10.23

Досить про незбутнє. Дивне. Відболіле.
Відбуяло суттю. Поламало крила.
Не дало надії. Мрії загубило.
Наче не раділо. А чи мало силу?

Відійшло невірне. Зубожіло з часом.
Що роками гіркло, лиш здавалось ласим.
Все заполонила невимовна туга.
Те не стало милим, тішило що вуха.


Віджило речисте. Та не відпускає.
Серед сонму істин іншої немає.
От і вся розмова. Годі про порожнє.
Ненаситне знову пам'яттю тривожить.

Дай прокинутися вранці…
Вражий сину, що ж ти коїш?
Збочень власних обірванці…
Після всього хрен загоїш
В будні обстріли… недільні
У свята, у непогоду
Ви ж насправді божевільні
Сатані Пу-пу… в угоду
Пройде вік, а слідом сотні
До дрібничок все згадаєм
Ваші мерзості гидотні
Конвертіруєм…
Навзаєм!!!
22.10.2023.

Щербатий місяць визирнув з-за хмар
І посвітлішало, здається сіре небо.
Осіння ніч.В полоні її чар
Кожен із нас бував таки, напевне.

Вона підморгує лукаво раз у раз
Золото-зорями й в обійми свої кличе,
А вітерець пустун і ловелас
Лишає поцілунки на обличчі.

А нічка все всміхається комусь
І стелить рушники шовком розшиті.
Ніколи у житті нам не забуть
Оті казкові неповторні миті.

2023 р.

Коли припинять гримати гармати
І будуть лиш комбайни на полях, –
Не стане більше мати сумувати,
Тамуючи в очах страждання й страх.
Коли дими розвіються над світом
Та щезнуть боязливо вороги, –
На батьківщину повернуться діти
І щастя запанує навкруги.
Коли загояться смертельні рани
І трохи заспокояться жалі, –
То стануть нерозлучними кохані
На квітами засіяній землі.
Коли оця війна несправедлива,
Немов прибій на морі, відшумить, –
Ізнов життям бриніти будуть ниви,
І сонця жар втішатиме блакить.
24.10.23

Вони стоять над морем туману.
Хвилі...чайки... місяць... вечірній сплін.
І грають картини безодні на фортепіано,
Чіпляючись фресками ночі до білих стін.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя безкровні і надто сумні.

Вони стоять над морем, над морем туману,
Їхні очі лякливі мов рибки в прозорій воді,
У пошуках власних тінеї, і власного часу
Їм далі не видно, як далі за власні сліди.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

Вони не говорять, над морем, над білим туманом,
Де тишу розгойдує поскрип старої сосни.
І тільки стоять, і вдивляються безнастанно
На клуби привиддя, що тягнуть химерні сни.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

18.10.2023

Осінній потяг спізнюється вельми,
а ще учора неупинним був…
Поблимують вогні святого Ельма
оранжево уже яку добу.

Розмокла осяйна палітра часу,
затихла рейок скривлена струна.
Сльозами осінь спіле листя квасить
і свічі неба злизує туман…

Блукає тихо невагомий вітер,
зажурено мете сумний перон,
слова збирає із окремих літер,
а літерний – несе в забутий сон…

У ньому не вокзали, полустанки –
усміхнена із юності вона.
Та відхиляти не спішу фіранки,
за обрієм ховається весна…

Насправді, ти почуєш, Світе?
Полишине дитя своїми…
Ніхто й не відгукнеться звідти
Крізь сльози… крізь, не сміх, руїни
Глибокий тил… і знову обстріл
Добро чуже несеться звіром
А скирд вже тьма, скирдують попіл
Сказав би хто… я б не повірив
Нуждений страх віднині поруч
І трепіт шиб і той тривожний
А біль з -під ніг летить угору
Неначе я примерз безбожний…
22.10.2023.

Серед ночі колискою
В небі місяць повис
І яскраво полискує,
Сяйво сіючи вниз.
Срібні блиски наведені
Прямо в душу мою, –
Видно все, що всередині
Від сторонніх таю.
І ніякими ризами
Не прикрить таїни,
Бо світінням пронизаний
До душі глибини.
23.10.23

Окраєць літа в осінь вхожий…
Ніяк не випхнути, отож
Можливо… звісно - прояв Божий!
Візьми хутенько і примнож…
Допоки пані в розігріві
І неминучість - м’ятий слід…
Передивись й себе в архіві
Ти ж наче їй, звикай, сусід?!
22.10.2023.

Хотілось би повідати про те,
Як москалі «уміли воювати».
Тих прикладів в історії багато.
Хоч, навіть, їхні книги берете.
Не те сучасне «путінське фуфло»,
Що видається ними за науку.
Не хочеться те, навіть, брати в руки,
Бо там і крихти правди не було.
А, хоча б, тих істориків старих,
Що при царях колись іще писали.
У книгах тих цікавого немало,
Багато що дізнаєшся із них.
Ото, скажімо, як колись Іван,
Що Третім звався, на престолі всівся,
Московію міцнити заходився,
З татарською Казанню воював.
То була його перша із виправ.
Задумав він все підлістю зробити
І на престол в Казані посадити
«Свого» Касима, що з Москвою мав
Тісні стосунки. Правив же тоді
Його племінник у отій Казані.
Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
Пішли і по землі, і по воді
Казань ту воювати. Але хтось
Із москалів продав усі ті плани.
Отож похід закінчився погано.
Татарське військо вздріли на путі,
Що ладне було битись з москалями,
Загородило річку всю човнами.
Москальські ж судна мали вже прийти
На поміч, та завіялися десь.
А у Касима у Казані мало
Тих, хто його підтримати би мали.
На тім похід і закінчився весь.
Не давши бою, москалі пішли
Назад. А ж осінь, почалась негода
Та і харчів добути було годі.
Отож, додому не усі дійшли.
З Казанню «мирно» до тих пір жили,
Але тепер злякались, що татари
В отвіт їм також завдадуть удару,
Тож зміцнювать фортеці почали.
Розворушили москалі самі
Гніздо осине – самі ж потерпали.
А що вони у відповідь чекали?
Казань захоче жити у ярмі?
Татар не довго довелось чекать.
Ті майже слідом Галича напали,
Щоправда, місто те вони не взяли,
Та ж селам довелося потерпать.
Зібралися узимку москалі
Та й знов таємно подались лісами
На ту Казань…але тепер не прямо,
Вогнем й мечем пройшлися по землі…
Та не татар, однак, а черемисів,
Що славилась і хлібом, і скотом.
Того набігу не чекав ніхто.
А москалі, як злодії велися
У землях тих. Все цінне потягли
З собою, а що взяти не зуміли –
Те знищували, різали, палили.
Полону не багато узяли,
А інших перебили геть усіх,
Худобу усю вирізали, вбили.
Пустелю за собою залишили.
Вернулись «переможно» до своїх.
Ще довго жах по землях тих блукав,
Як жителів у хати заганяли
Й живими їх палили, «визволяли»,
Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
Татари у знак помсти узялись
Московські землі також грабувати.
На Кострому та Муром нападати.
Заледве князь від тих татар відбивсь.
Та знов полки улітку посила
Казань узяти. Ті потупцювали,
Купців на Камі всіх пограбували
Та завдали чимало людям зла.
Але, зустрівши військо на путі,
Знов повернули, битися не стали.
З беззбройними так гарно воювали,
А з військом ніхто битись не хотів.
Іван розсердивсь й знову повелів
Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
Щоб хану було нікуди діватись.
Та, поки готували тих човнів,
Татари місто Хлинов узяли,
Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
Не солодко під москалем живеться,
Тож жителі ще й радісні були,
Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
Одну умову лише і поставив:
Зовсім не мати з москалями справи.
Чому б на те не згодитися їм?
А на Казань як москалям пливти,
То Хлинова ніяк не проминути.
Отож, про той похід прийшлось забути
І на Казань лиш сушею іти.
Не змігши у бою перемогти,
Казань тоді рішили «змором» брати,
Якщо точніше – просто «задовбати»,
Загонами з усіх боків іти.
І «задовбали». Майже цілий рік
Казанським землям не було спокою,
Бо пхалися то степом, то рікою,
Хоча загиблим і втрачали лік.
Та хто на те у москалів зважав?
І, врешті, у Казань татар загнали.
Ті вже втомились просто й не бажали.
І далі битись. Хан і побажав
Мир заключити. Та і москалі
Хоча б якусь здобули перемогу,
Щоби їм похвалятись була змога,
Бо ж виконали те, що князь велів.
Та з успіхів одні лише й були:
Татари москалів усіх звільняли -
Полонених чи у рабах тримали.
А більшого добитись не змогли.
Як порівняти нині москалів
Із тими – то різниці і немає:
Лише грабують, палять, убивають
І хваляться, що кращі на землі.

ІДивує зоологія еліти
в політиці, поетиці, борні...
переживають іноді піїти,
що деякі вокабули гучні
у мові мають зайві голосні.
Аматори і (в)умні ерудити
обурені наукою освіти,
яка їм «заважа писать» пісні.

ІІОй, пишуть люди, коливають тишу,
кімвалять білий шум у голові
у читача, якого мода тішить,
але, напевне, авгури праві –
як на базарі чують, так і пишуть,
аби було дохідливо... усім...
навіщо та літературна мова
і правила граматики? Своїм
налізе... і на голову здорову –
усі щасливі... є оцінка сім,
аби лише почули їхні ямби
сонету та епітети нудні –
і цим усім пишаються одні,
а інші посилають дифірамби.

ІІІБогема коронованих еліт
видумує такі неологізми,
що в’януть вуха...
......................радує сучліт*
осанною, – ура соцреалізму!
Але міняти гасло ще не пізно,
якщо себе почує неофіт.

10/23

Ці хмари, що тягнуться над головою,
Говорять з нами про океани,
Про труби котелень, що сходять парою,
Про те, що вони забирають з собою
Душі людей, як осінні тумани.

Про те, що скоро сезон дощів,
Про те, що зима підкрадається Брейгелем,
Про те, що зготована для птахів
Пастка. Про те, що життя ефемерне,
Про те, що для тебе бракує слів...

20.10.2023

Волошки в житах - віддзеркалення неба,
Як обрій при заході сонця - то мак,
Ромашка-ворожка моргнула до тебе,
Повірити просить її пелюсткам,

Які наворожать щасливої долі
Та скажуть чи любить, хто в серце запав,
А півники та ще сокирки край поля,
Як вартові отак струнко стоять.

І на золоте полотно та зелене,
Що ткала природа й стелила удаль,
Узори лягли вишиванок чудесних,
А квітонька кожна на ньому - жива.

2020 р.

Припорошила паморозь місто
І в повітрі повисла імла, -
Різнобарвною ковдрою листя
Покривається спішно земля.
На ранковій ослизлій дорозі
Ще від вечора тиша німа, -
Прохолоді пручається осінь,
Але дихає дужо зима.
22.10.23

Вже осінь виплакала сльози,
схилили небо журавлі,
а я шукаю у знемозі
своє коріння на землі,
дідуся плетену колиску
за польським цвинтарем старим.
Змінилось все, що серцю близько,
за обрій кануло, мов дим
і не знайти у вертограді*
прадавніх нарисів сувій,
лише завія листопаду
кружляє в тиші гробовій,
куйовдить павітер чуприну
давно самотньої сосни,
можливо пращур пуповину
тут закопав серед весни?
А на вузькому перехресті
біля костелу край села
хтось загубив натільний хрестик...
Навіщо ж, Боже, підняла?

Вертоград* — сад

20.10.2023р.

Путіно́їд-
путіної́д.

2023

Тут у дворі кота спалила
одна скотина.
Добре зв’язала, потім обли́ла
його бензином.
І підпалила, і довго дивилась
на смертні муки.
Грала в війну – уявляла людину,
свербіли руки…

22 червня 1989 р., Київ

Запах гару, брязк металу
Де, не стишуючи хід,
Танки рухаються далі
Мимо хлопчика на схід.
Посірілий весь від пилу,
Як херсонський суховій, –
Він крізь шум кричить щосили:
І мене візьміть у бій!..
Тільки танки ці димучі
Біля нього не стають,
І тому досада мучить
Добровольця за статут.
Чом до армії за віком
Йдуть лиш тільки юнаки,
Хоч у нього превеликі
Ще відроду кулаки?
І нехитра це наука –
Бути воїнам під стать,
Раз із братового лука
Він уміє вже стрілять.
21.10.23

Знов ідеш, похнюпивши ніс.
Ну, чого ти?
Навіть місто навколо тебе
рожевощоке,
на перший погляд.
Ти ж бо — випавший з тасування колоди джокер.
Не потрібний собі, тим паче тому, хто поряд.
Востаннє підводив очі на перехресті, коло церкви,
де старіє вкопаний дороговказ.
Довелось обирати із двох доріг
і ти вибрав найгірше — нас.
По жовтим цеглинам украденої бруківки,
До карткових будинків з однаковим номіналом.
Головне, щоб не було вітру, а так нормально.
Навіть можна жити, та це не точно.
Заблукалий чужинець,
студент-заочник,
скинутий у таблиці на саме дно.
Нíчого з тебе взяти нормальним людям,
хіба що...
Покажеш знову свій фокус?
Перетвориш воду в вино?

Дякую усім за човен!
Ну а вам й собі, за весла!

У Тільця в обіймах Овен…
Самота нарешті скресла!

І відчалили з мовчанки
Обіцявши повернутись…

Котик муркав щось на ганку
Най боявся ворохнути:
Надбання своє пухнасте
І до того ж ще й ігриве,
Невибагливо смугасте,
Застережливо правдиве…

День як день, хіба що взимку…
Не сміши, бо доведеться
Віднайти оту шпаринку,
Що Життям у світі зветься…
20.10.2023.

Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

ІЛітаю в уяві додому
або відтіля уві сні –
у серці тамую утому,
душа ще у тілі... такому
не затишно нині мені,
та рано стелити солому.

ІІЄ надія, що не упаду
до фіналу бурі світової,
поки упокоїмо ізгоя
і його конаючу орду.
Нагадаю хрещеному світу
Божі і пророчі заповіти,
міражі історії... в імлі.
Є чого ридати і радіти –
є ще віра на моїй землі!
А по ній гасають вражі діти
ханаанеяни і шиїти
та осатанілі москалі.

ІІІЄвропа дає обіцянки,
що піде за нас Одіссей
у ході нової атаки...

шукає оазу бурлака,
але і донині борей
жене його мимо Ітаки...
.........................................
Тікає із Трої Еней...
нагай кримінальної шайки
ганяє по світу людей.

10.2023

Продовжується клята війна,
Друга осінь ледве кульгає…
Під ракетні удари вона
Своє листя знову скидає.

А яскраві на небі зірки
Чують гул сирен по країні
І вже ночі холодні такі,
Що не гріє чай на коліні.

Осінь чує як кулі свистять,
Дає вітер на допомогу
І вони в інший бік всі летять,
Наближаючи перемогу.

Хмари граються з сонцем мило:
То далеко, то поруч із ним.
А у бою не зрозуміло:
Чи то хмари під сонцем, чи дим…

Друга осінь ледве кульгає,
Залишаючи холодні сни…
Я не думаю – точно знаю,
Що це остання осінь війни.

20.10.2023.

Сіра тінь мене тримає,
сіра тінь.
Вона біля мене,
але я один.

Вона у поглядах,
на площі, у метро.
Вона перетворює
все на зеро.

Сіра тінь вповзає кров'ю
в наші дні.
Сіра тінь замість ікони
на стіні.

Я бажаю миру,
але все гримить!
Сіра тінь вповзає кров'ю
у цілий світ.

Буде день,
коли закінчиться війна.
Сіру тінь розвіє
сонечко з вiкна.

Не винось свої сльози -- на люди
І ....поради в людей не питай.
Не чекай співчуття-- бо не буде,
Тільки осуд й... злорадство...то ж знай...

М.Г. ( ГАЛИЧАНКА)

Є ще люди...

Є ще люди, кому я відверто
довіряю і радість, і біль.
Знаю, що не осудять посмертно,
не насиплють на виразки сіль.
У скорботі поплачуть зі мною
й отверезять болючим слівцем.
Головне, щоб не йшли стороною
збайдужіло крізь сльози тихцем.
І Всевишній Господь нам говорить:
"Там, де двоє, там я серед вас!"
Тож шукаємо помочі в горі
і підтримки у зоряний час.
Відрізнити нелегко відразу,
хто твій друг, а хто —ворог лихий.
Зазвичай, я прощаю образи,
щоб не впасти самій в чорторий.
Зачинитись в собі, щоб у кожнім
не угледіти підлості зло?
Що ж залишиться в серці порожнім —
самотини колюче стебло?
Не боюся пліткарства, хоч й досі
злий язик потрясінь завдає.
Не сховати болячки на носі —
тож такою сприймають, як є!

19.10.2023р.

Хто може вмістити, хай вмістить, нещасна рибо,
Нехай проковтне тебе паща старого кита
Не пливи, не тікай, не спізнати тобі глибини
Крім іншої риби у череві хижака.
Коли б не гарпун ти б давно, як простилась, рибо
Із життям, і лякливим хвостом не тікала би геть
Від того корабля китоловів, що крався хижо
Але ненавмисно від смерті тебе врятував.
І ось ти пливеш вигинаючись плавниками
Забравши з собою останнє ревіння кита
І гудок китобійця розноситься океаном
Та ти не боїшся, вмістивши нове життя.

31.12.2022

Струменить повітря прозоре-прозоре
Та п"янким нектаром всіх нас напува,
Вітер своїх коней вигнав на простори
І летить далеко осінь зустрічать.

А вона красуня в золотій короні,
У багряних шатах вкотре вже прийшла
Та зачарувала дивною красою
І сипнула в душу щедрості й тепла.

2015 р.

Той бій був зовсім нетривалий,
Але запеклим видавсь він, –
Русня свинцю не шкодувала,
Нас притискаючи до стін.
Щомиті рвалися гранати,
Здіймаючи вогонь і дим, –
Кільце оточення прорвати,
На жаль, вдалося не усім.
Один покоїться в руїнах,
А інший – безвісти десь зник,
Адже ставати на коліна
Не любить кожний чоловік.
Хоча чого лиш не буває,
Коли котрогось із бійців
Стає залякувати зграя
Украй жорстоких хижаків.
Якщо солдат на полі бою
Не кине зразу автомат, –
Не осквернить його ганьбою
Полону брат і навіть кат.
Нікому досі невідомо,
Чим закінчивсь для нього бій,
Лиш вірять в краще всі удома
І ми чекаємо в наш стрій.
20.10.23

Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
Про одну таку пригоду у часи минулі,
Коли ми під москалями в Україні були,
Я сьогодні розповісти усім вам бажаю.
Було то в однім містечку, може й невеликім.
Та у нім чотири церкви банями сіяли.
А ще поряд гарнізоном москалі стояли,
Тож доводилось частенько бачить їхні пики.
А жили у тім містечку жінка з чоловіком.
Хоч давно вже поженились та дітей не мали.
А вже жінка , кажуть, дуже гарно виглядала.
Ще й гарнішала на заздрість всім жінкам із віком.
Тож було чотири церкви з чотирма попами,
Які службу у тих церквах по святах служили.
Три молодих, один – в віці. В церкву всі ходили.
І молилися в церква́х тих разом з москалями.
А то раз у одній церкві було храм справляли.
Тож попи всі там зібрались, щоб службу служити.
Зібралося усе місто, ніде й крок ступити.
Пішла й тая молодиця, усе нове вбрала.
І так гарно виглядала, а тут - як цариця.
Та ще й стала перед всіми. Попи службу правлять,
Більш її їдять очима, аніж Бога славлять
Та думають, як до неї б краще підступиться.
Закінчилась служба, жінка подалась додому.
Та тут її молоденький попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні до тебе? – питає.
- Та вже ж, батюшко, приходьте. – каже вона йому.
- А коли ж? – На першу ночі. – Добре. – та й подався.
Пройшла трохи, аж тут другий попик доганяє:
- Можна, я прийду до тебе сьогодні? – благає.
- Та приходьте. – А на коли? – батюшка спитався.
- Та прийдіть на другу ночі. Помчав той раденький.
Іде далі, аж тут третій попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні? - ласкаво питає.
- Та приходьте вже, чого там. – А коли? – чемне́нько.
- Та о третій і приходьте… Приходить додому
Та й про все те чоловіку і розповідає.
- І що ж ти їм одказала? – той її питає.
Та отак й отак сказала – відказує йо́му.
Чоловік подумав трохи та й говорить : - Добре.
Я ізвечора подамся мов на полювання,
А, як уже нагодиться до тебе й останній,
Поховай всіх в одно місце. Хочу жінко, щоби
Тих попів отак провчити, бісівську породу,
Аби їм по жінках чужих ходить не хотілось.
Тож надвечір і вчинили, як договорились.
Чоловік узяв рушницю та й сів на підводу.
Жінка ж сіла та й чекає, коли й стук у двері.
- Відчини, це я! - найперший попик нагодився.
Відчинила. – Твій удома? - До лісу помівся.
- Ото й добре. Тож спокійно візьмемсь до вечері.
А приніс він із собою всячину усяку:
І поїсти, і попити – в нього ж того вдосталь.
Не куповане, звичайно. Є з чим йти у гості.
Поставили на столі все, почали гулянку.
Сидять собі любесенько, п’ють собі й гуляють.
Коли раптом стук у двері. Другий піп припхався.
А той перший того стуку дуже ізлякався,
Не дай Боже, хтось про гульки його нічні взнає.
Підхопився: - Де сховатись? – у жінки питає.
- Лізь на піч! Метнувся скоро. Та двері відкрила.
Другий попик на порозі. І того пустила.
- Чоловік удома? – спершу. – Десь подавсь, немає!
За стіл сіли. П’ють, гуляють. Стук у двері знову.
Злякавсь піп: - Куди сховатись? – Та на піч скоріше!
Той на піч, а там вже перший сидить, ледве дише.
- Ти, - питається, - чого тут? - Чого й ти! – той мовить.
А, тим часом, третій попик до хати заходить.
За стіл бігом посідали та і п’ють, гуляють,
Коли раптом кінський тупіт поряд долинає.
- Тпру! – почулося знадвору. Піп очима водить:
- Що то таке? - Чоловіка принесли чортяки.
- Ото лихо! Куди дітись? – Лізь на піч скоріше.
Той бігом на піч задерся, а там сидять інші.
- Чого ви тут? – Чого й ти тут! – отвічають так о.
Та й замовкли, полякались. Чоловік до хати.
Роздягається, до печі грітись притулився.
Бо ж надворі морозяка. Як трохи зігрівся,
То у нього узялася жіночка й питати:
- А що, - каже, - чоловіче, - вбити щось вдалося?
- Вовка вбив. - відповідає. – Ото мені лихо.
Як же ти убив? – а сама давиться від сміху.
- Та ось так! – навів рушницю (не сховав ще досі)
На піч, натис курка та як бахне. Все в диму у хаті.
Думав, що попи під ліжком – усе їм й дісталось.
Навіть й писнути не встигли – поперекидались.
Вона на піч та вже пізно когось рятувати.
Жінка в плач: - Як тепер бути? Що тепер робити?
Він і сам затрясся, каже: - Хотів лиш злякати!
Стяг тих з печі, щоб під піччю поки поховати.
Сидять, журяться. Нарешті, каже сумовито:
- Тут журбою не поможеш! Сядем до вечері.
А тоді вже й подумаєм, що далі робити.
А на столі ж повно всього. Є що їсти й пити.
Їдять собі, як хтось раптом стукає у двері.
- Хто там? – Сваі!- отвічає, - салдат, замьорз очень.
Мароз сільно донімаєт, пустітє погрється.
Світло бачив у вікні він, то ж пустить прийдеться.
- Та заходь! – пустили в хату та відводять очі,
Хоч зраділи, бо ж у хаті хтось живий із ними.
За стіл того посадили, чарку наливають,
Потім другу, а вже далі взялись, пригощають.
Засів москаль, пригостився закусками всіми
Аж за вухами лящало. Коли ж вже наївся,
Сів та взявся роздивлятись – щось не так у хаті.
Їжі повно, а ті сумні. Став у них питати:
- Что пєчальни? Что случалось? – і так причепився.
Ті відбріхувались спершу, боялись зізнатись.
Ну, а далі чоловік вже не витримав, каже:
- Та не знаю, запосілась якась сила вража.
Зайшов піп до нас у хату, не встиг привітатись,
Як упав і вмер. Від чого? Того вже не знаю.
Так ми оце й боїмося, що як у нас знайдуть,
Звинуватять в тім, що вбили. І як дати раду?
- А гдє поп тот? – той питає. – Під піччю ховаю.
- Что ж, - москаль тоді говорить, - помогу вам, люди.
Єл ваш хлеб... Тащи, хазяїн, попа из-под печкі!
Ти, хазяйка, мешок тащи! Взяв лантух на плечі
Та й до дверей. – Нє пєчальтєсь! Всьо нормально будєт!
Так запрячю, что і чорт- то вовєк нє отищєт.
Несе він попа до річки весь мокрий від поту.
Коли отут караульний стоїть на воротях
Біля хати офіцера. – Стой, кто ідіот! – кличе.
- Чорт, -москаль відповідає. – Чего нєсьошь? – злиться.
- Попа, - той в отвіт. – І ладно, у нас єщьо троє.
Пішов той москаль скоріше, став понад рікою,
Витряс попа із лантуха, лиш бульби знялися.
Узяв лантуха пустого та й назад вертає.
- Отньос! – каже чоловіку. А той йому мовить:
- Ти то одніс, а він, бачиш, повернувся знову.
Ще й прийшов раніше тебе. На печі он маєш.
А сам, поки той десь віявсь, взяв попа другого,
Витяг бігом із-під печі та й на піч закинув.
Глянув москаль – лежить, справді. Така ж одежина:
- Вот проклятий! Подожді же! Снаряжу в дорогу!
Давай в мешок, да завяжем, чтоб нє развязался!
Зав’язали лантух міцно, той лантух на спину
Та й попер. Стоїть ніч темна, жодної людини
На вулиці. Караульний знов йому попався.
- Стой, кто ідьот? – Чорт! – той звично йому отвічає.
- Что нєсьош? - Попа! – І ладно, єщьо два в запасе.
Помчав москаль, бо ж до ранку не багато часу.
Кинув лантух в ополонку та й назад вертає.
Поки вертав утомлений, передумав всяке.
- А что, - пита, - нє вєрнулся? – Та де там, - той мовить.-
Он на печі лежить, клятий, повернувся знову.
Розлютився москаль дуже: - Дай ковьор, хазяйка!
Заверну в ковьор, на рєчкє камнєй набросаю,
Завяжу, тогда уж точно нє вєрньотся снова.
Несе попа. При воротях караульний ловить:
- Стой, кто ідіот? – питається. – Та ж чорт! – отвічає.
- Что несьош? – Попа! - Нє дєло! - караульний мовить,-
До утра попов для служби нє остаться может.
Кинувся до офіцера,став його тривожить.
Розбудив: - Там чорт попов всєх по городу ловіт!
Уже трьох отньос на рєчку. До утра же, право,
Єслі он так рєзво будєт с попами справляться,
В городє попов и вовсє может нє остаться.
Нєкому і службу будеть в церкві нашей правіть.
Офіцер дає команду: - Что зря врємя тратіть?
Бєгі к попу чєтвьортому, вєлі нє тєліться.
Пускай ко мнє на квартиру нємєдлєнно мчіться.
Думаю, ми здєсь от чорта сможем єго спрятать.
Помчав солдат до одного – того нема вдома.
До другого, до третього – тих також немає.
Тоді вже він до старого попа завертає,
Розбудив та й всю біду ту розказує йому.
- Одєвайтєсь, - каже, - батюшко, да скорєй ідітє.
А я помчу, а то нєкому стоять в караулє.
Розвернувся й на квартиру полетів, як куля.
А старий піп поки вдягся, поки вибравсь звідти.
Іде собі потихеньку. А москаль тим часом,
Приніс рядно із попом та каміння накидав,
Зав’язав…так ту ряднину тільки хто і видів.
Повертається москаль той, іде вихилясом,
Бо ж втомився. Добрів таки. – Нє прішол? – питає.
- Не вернувся, слава Богу. Дякуємо дуже.
Сідай за стіл, повечеряй, випий чарку, друже.
Випив той, наївсь добряче та вже і йти має.
Попрощався. Йде по вулиці, ще темно надворі.
Аж хтось тупає назустріч. - Кто ідьот? – питає.
- Та ж це я, священик здєшній, - той відповідає.
Зустрів того москалика піп собі на горе.
Бо ж той думав, що цей попик із річки вертає.
- Ах ти,- кричить, - пьос смердячій, долго єщьо будеш
Ходіть да мєшать покою, врєдіть добрим людям?!
Я і так спіни нє чую, рук не покладая,
Носіл тєбя ночь целую. Что ж, сам напросілся!
Вихопив москаль шаблюку, став попа рубати.
Порубав та і подався далі шлях долати.
Так місцевий люд за нічку без попів лишився.

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні...

Посвідчення про те, що ви людина
будьте ласкаві, пане, пред’явіть.
Постава ваша, хоч і не звірина,
щось у собі нелюдяне таїть.

Щось криється під хащами щетини,
вичікує в западинах зіниць…
Коли сягнули статусу людини?
Як людяність пізнали? Розкажіть.

Чого ви збурились? Нема на те причини.
Прохання наче ясне та просте.
Хоч словом доведіть, що ви людина,
повідайте, що знаєте про те

як не чинити зла і злом не бути,
як поважати інших й берегти –
це базове, що мають знати люди,
підґрунтя, так би мовити, проте

у вас, у серці й в мізках, мішанина
з жорсткості, невігластва й пихи.
Ви заявляєте, що ви людина,
несучи в світ насильство та жахи?

Так хоче бог? І ви його питали?
Такі вказівки він вам передав?
Вражає, як невтомно та зухвало
ви пестите свої гріхи.

Та хоч би як цю вигідну личину
ви не тулили до свого лиця,
це не доказує, що ви людина –
уповноважений небесного отця.

Отож, якісь іще краплини
своєї людськості добудете із надр?
Покопирсайтеся, в глибинах
можливо, щось людське й окреслиться.

Не знайдете, відправитесь на страту.
Такий для вас сьогодні привілей.
Новація у нас – на смерть карати
звироднілих в недолюдків людей.


10-14.10.23

Поміж морквою на грядці
Почала трусити капці
Внучка довго і завзято,
Бо втомилася сапати
І винити звично бабцю,
Що пухка земля на грядці...
19.10.23

Якщо знову зустрінемось,
прошу, пришвидши крок
і без упину рухайся вниз по вулиці.
Спинишся на хвилину
і з вулика бджіл-думок
вирвуться дикі круки.
Кинуться цілувати
розплющені сірі очі.

Якби мали з тобою дочку,
б'юсь об заклад,
у неї були б такі ж.

Відріж, відречись від цього, пали мости,
що довго тримались, не в змозі перенести
тебе крізь роки в минуле життя,
до мене.

У двокімнатний тераріум
двох довгоногих ящірок.
Де завжди було холодно
і надлишково затишно.
Де замикались сенси і полюси
в цілі світи під картатою шерстю ковдри.
Під скрип бабусиної софи,
спадку на добру пам'ять.
Де залишився светр
на згадку про тебе мені.
Якщо до лиця піднести —
здавалося що це ти,
доки запах не став отруйним.

Губи так близько,
що я майже їх цілую.

Ти так схожий на себе,
що майже тебе вбиваю.

Тож просто іди,
вдай, що мене не знаєш.
А я зроблю вигляд, що
врешті-решт,
відпускаю.

Незабутній санаторій…
Щойно вже минуло «сорок».
Відчуваю смак свободи.
У руках тяжка валіза.
До сих пір відчутна криза.
З власним «я» потрібна згода.

Миргородська Хорол-річка
Та й місточок невеличкий…
Зустрічаємося знову…
Навіщаю їх вже вдруге.
Цього разу ж більше туги,
Бо страшне спіткало горе.

Відновитися повинна.
Час вистукує невпинно.
Шлях долаю довго пішки.
Речі, кинуті в готелі,
Чимчикую по алеї,
Де в ряду стоять берізки.

Я знайду собі відраду,
Приведу думки до ладу.
Поспішати, звісно, треба.
Процедури та концерти.
Ще й побачення відверті –
В спілкуванні є потреба.

Незабутній санаторій
Залишився неповторним.
Двічі теж буває диво.
Закінчилась гарна казка.
Відчуваю – не поразка.
Вірю: буду знов щаслива.

06.10.2023 10.20 – 11.10

Пізньої осені деньки такі кроткі,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось виплива поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього сяйво усе сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно -
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

Пізньої осені деньки такі кроткі,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось виплива поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього сяйво усе сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно -
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

Було моє пручання кволим,
Чи зовсім опір не чинив,
Що легко втрапив у неволю
Твоїх цілунків чарівних.
Сперва здавалося - не зможу
Себе примусити терпіть
Тебе красиву, чуйну, гожу
І запашну, неначе цвіт.
Адже позбавила свободи,
Адже взяла таки в полон,
Де кожен день, як нагорода,
А кожна мить - солодкий сон...
18.10.23

I dance.
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать в унісон.

А за обрієм
птиці у танці купаються.
Yes – ша́лал-лалалла-лай!
Погляньте – осінь гойдається!

А тоді до дерев
біг я зранку по воді
між машин і людей
через арки золоті!

А пальці
струн кришталевих торкаються.
А – бо піде сніг –
згадка зостанеться!

А танці!
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать, танцювать
в унісон!..

жовтень 1992 р., Київ

Вона вірила у те, що павуків не можна вбивати,
Що перш як розкраяти хліб його потрібно перехрестити,
Коли ненароком він падав, вона піднімала скибку
Щоб на неї дмухнути та поцілувати.

Її пальчики пахли ветхістю старих непрочитаних книг,
На стінах висіли натюрморти,
Пейзажі, на яких невпізнавані птахи
Кудись відлітали, летіли у чорних контурах розкритих крил
Та ніколи не покидали її кімнати
І не випурхали з периметру її картин.

Вона любила
Махати рукою на банальщину не розібравшись в ній
Віддаватись поночі у стотисячних застібках цноти,
І цитувати Павла в першому посланні до Коринтян,
Навіть не знаючи, що безтурботно цитує цього замордованого апостола.

Вона любила коли він мудрагельствував про поезію,
Вдавала, що наче розуміє безглузді образи,
Наче його тиради, мозковиті вивихи та сентенції
Були фіміамом, що ширився її квартирою
Вкриваючи птахів ще більш густішим, містичним туманом.

«Твоя поема предивна, казала вона очима,
Але приємна, і цікава звуками, коли читаєш,
І тому, я люблю це прекрасне просте безглуздя,
Яке навряд чи стану колись перечитувати».

Так,
Вона була усім для нього:
Кімнатою, стінами, птахами на тих картинах,
Любов’ю, словами, поемою справедливо безглуздою,
Вона дуже любила його, надихала та часом квилила,
Коли він убивав павуків, і кидався хлібом.

07.02.2023