Куди цьогоріч ділася весна?
Де спочиває? На якому плаї?
А мо’ блукає Ліберецьким краєм?
Та неодмінно вернеться вона,
полине щедро бажане тепло,
у лісі заквітують первоцвіти,
а попереду – довгождане літо…
Ще зніме шати талії стебло!

Діждешся ти іще свою весну
і пеститиме сонце ніжне тіло,
розпустяться нарешті руки-крила –
пробудишся, я знаю, віді сну…
Відкриються і серце, і душа,
і усмішка обличчя увінчає –
поїтиме, я вірю, щастя чаєм
з Великої Ведмедиці ковша!

З липової гілочки
Вироблю сопілочку
І без слів мелодію славну заведу
Про любиму жіночку,
Що цвіте барвіночком
З юності далекої в мене на виду.
Наче перепілочка,
Заспіває жіночка,
Чуючи сопілочки кличний голосок,
І в мій бік подивиться
Чарівна вродливиця,
Роблячи назустріч власній долі крок.
Щойно усамітнимось,
Як їй дам обітницю
Вірності довічної в радості й журі, –
Розкажи сопілочко
Людям про весіллячко
Під суцвіттям липовим в прибранім дворі…
10.04.23

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

На тихій вулиці сумній
Зламались раптом
ці веселі кроки
і ти стоятимеш у тиші
доки –
я буду твій…
Я буду твій.
Я буду твій…

Я буду твій,
я буду твій.
я буду твій…


Я буду твій –
я буду твій…
Я буду твій!

28 грудня 2007 р., Київ

Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.

Знову на коліна всілась пані,
В пазуху красі стромляю ніс.
Я - ловець чуттєвого кохання,
Еротичний ас-мілітарист.

- Милий! Однеси хутчій на небо! -
Шепче мавка й торсає за чуб.
Що ж,- цілую цяцю там де треба,
Вусиками ловко лоскочу.

Можу всяк: сторчма або ізбоку,
Вчився у Амура хтивих поз.
Кажуть, дідуган іще нівроку,
А в алькові - майстер-віртуоз.

Непритома від оргазму в леді,
Від цілунків дяки аж липкий.
Ех, дівчата! К бісу сонних денді,
Ніц не вміють нині хлопаки.

Сексуальні ширяться флюїди,
Линуть ахи й охи в небеса.
А сусід жону свою зобидив,
Спав, негідник, знову у трусах!

Труд амурний - дар, а не розпуста,
Не лінуйся! Спраглих ощаслив!
На городі підросла капуста,
З вирію вернулися бусли.

09.04.2019 р.

Безутішно вертатись туди,
де на тебе ніхто не чекає,
де під снігом вчорашні сліди
заклювала вороняча зграя.

За каштанами люстра ятрить,
а підійдеш — умить обпечешся,
чи обдасть дощ зненацька з гори
крижаною водою з цеберця.

Я не вірю нікому й тобі
більш не вірю, утратив довіру.
То лиш очі твої голубі
дістають хризантеми із прірви.

Зиркнуть, а не дістануться дна —
Обтрусили вітри квітку білу.
Я не знаю чия в тім вина,
що завчасно душа посивіла?

Повернуся і скину зі пліч
Сіру сукню, як тугу з обличчя.
Може, все ж таки, хто віч-на-віч
на таємну вечерю покличе?

07.04.2023р.

Що міг би вдіяти поспіх,
коли в роздумах спочивали думки?
Що б вирішив один день
або одна хвилина.
Одна мить неочікуваного остраху.
Одна секунда смутку й хвилювань.
І вічність тиші,
спокою й вірних бажань.
Забуті радості сліди,
покинуті в минулому думки.
Якби не час був правителем
вимірів буття.
Якби не він був головним
серед рішень життя.
Світ поринав би в сизий обрій.
Складав би в купу спогади,
марно згаяних днів або років.
Як завжди буває в зірок,
коли одна втрачає
своє місце на небі.
Коли вона поступається ним
одній з інших,
зовсім тьмяних зірок.
Одна переміняє іншу,
як день зміняє ніч.
Світанком вкриває небо,
нічного згаслого тепла.
Як все живе стає на варту
тиші й галасу життя.
Згасає вічність,
лиш в споминах лишаючи
нескорену вірність.

08.04.2023

Так прийнято, знаю, рахуючи хвилі, тримаючи міцно штурвал,
На реях вітрила зв’язавши на бурю, зустріти дев’ятий вал.
Я чув та не бачив, як небо здригалось і зорі зривав Саваот,
Як біля лінкору мого капітана, колоною впав кашалот.
В хвості плавниками здіймаючи хвилі, ударив на вистріл гармат,
І небо над нами булатно-фатальне та сонця кривавий гранат.
І все, що сказав, я в картині побачив і в лють виринає фонтан,
Завмерли в стихії свободою волі - я, і мій капітан!


11.06.2019

-Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться -
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо подолавши сметю смерть
Христос воістину воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Розтривожений бджолами
Абрикосовий цвіт
Обертається колами,
Обсипаючись з віт.
Над хлівами й городами
Він кружляє весь день
Рясно так, що знаходимо
Цвіт у сховках кишень.
Наче сніг, висипаємо
Духовиту цвітінь,
Як шукаємо зграєю
Поза хатою тінь.
09.04.23

За мотивами реальних подій

Нічна несамовита злива
Під ранок збавила ходý.
А потім вітер галасливо
Провокував новý біду.

Накручуючи вкотре швидкість,
Рекордних досягнув висот.
Шалений, наче на підпитку,
Підкинув чергових турбот.

Дерева знищені, покрівлі.
Терпляче зносить їх земля.
Шкода, що деякі будівлі
Стихійного зазнали зла.

Цю панораму войовничу
Зупинить Всесвіту рука.
Зігріє зморені обличчя.
Дісталась днина їм тяжка.

11.03 – 12.03.2023

Стоять і манять тенета,
це теж стежина, та не та.
В останні хоч живеш літа,
але Життя твоя мета.

Відчуй в собі Єрусалим,
щасливим можеш бути з Ним,
твоя ж бо місія проста –
зустрінь в душі, прийми Христа.

08.04.2023р.

Ми знову помилилися, їй-Богу!
Укотре віддали стерно лайну,
а те ліпити кинулось дороги,
що у країну привели війну…

Усе ми ореол йому тулили
(і навіть ті, хто не голосував),
приписували якості та сили,
яких ніколи у житті не мав…

Йому «до бєні» Основні засади,
знущався із закону, як хотів –
попризначав на ключові посади
московських нелюстрованих кротів!

Воно таке обмежено-злостиве,
що жаль даремно марнувати слів,
але не забувайте, хто те диво,
на «трон» руками нашими привів!

Не забуваймо, щирі українці, –
зненацька не мине притуги час,
ніхто не подарує нам гостинця
і Україну не спасе за нас!

"Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
Знань химерних та цікавих..." Е.А. По

Всю ніч грала скрипка у мене в руках
сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
мені промовляв: не вір!

У ніч проникали крізь тіло дверей,
крізь товщу бузкових стін
предивні мотиви благальних пісень –
від мар відвернути тлін.

Рукою моєю невидимий хтось,
як власною, управляв,
і струни примушував плакати в такт
словам, яких не промовляв.

Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
п'ятипелюстковим бузком,
і колір, котрий – меланхолії стяг,
проявиться вищим зразком.

Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
дивилась на все це здаля,
і вгору мій дух підійнявся аж так,
що вгледілась всенька Земля.

Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
мене тепер спробуй спини!

Смикнув ляльковод за мотузку руки,
що довга, як трап до небес,
аж я почала раптом падати вниз –
прогнав мене з неба Зевес.

Я падала й падала, різала тьму,
ковтала зірки на путі.
В правиці стиснувши смичок, наче меч,
кресала вогні золоті.

Ось хмари минула, хвости літаків,
промоклі зелені дахи,
й тоді під одним приземлилася з них,
як попросинались птахи.

І безперестанку оказію цю
вів супровід скривджених нот,
а стіни бузкові понурість свою
приписували до чеснот.

Уже я стомилася з тої жури,
стомилися й лиця примар,
що так проявлялись на стінах, як бог
явився там – посеред хмар.

А скрипка все грала благальний мотив,
і вкотре – на друзки смичок.
Та заново гілка бузку проросте
у руку, немов черв'ячок,

і ось вже на струнах – тремтіння псалмів:
від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
вчепившись її колін.

Ох, це було вчора, а може, торік,
ота нескінченна гра,
в якій ні для кого з усіх нас гравців
не видно було добра.

Та й зараз, пригадуючи в напівсні
мелодію цю чудну,
я стиха молю за примар у богів:
врятуйте бодай одну!

25.05.2020

Ці слова – розколоті горіхи,
марно кинуті.
Сонце нині жовте від зловтіхи.
Хмари здвинуті.
Припікає. Тінь твоєго листя
геть розвилиста.
Серце крає
шкаралуща слів.

23.05.2020

Потрібно хоч щось сказати,
Сьогодні, незважаючи ні на що.
Якого числа, серед липня ця сіра п’ятниця,
Я подумав, допустимо, а якщо,
Все те ж саме з античної давності,
Чи ще гірше з Лаодікії,
Гарячі скупавши обійми
В холодній твоїй непричетності,
Безнадійно зачовгають п’ятниці,
Теплим відчаєм із молоком,
І незчуєшся, як надвечір’ями,
Чи навмисно, безсоння цикадами,
Коли розумієш, що п’ятниця
Розливається зорями бляклими
Та схололе повітря собаками,
Незважаючи ні на що,
Повернутись назад до гарячості,
Підігрівши своє призвичаєне,
А чи краще зійти до холодності
До безодні, з тобою прощаючись,
За умови, коли, звичайно
Є можливість, теоретично,
Розпалившись назад повертатися
І в холодні обійми не здавшись,
Полюбити свою приреченість
Та писати тобі присвячення
Залишаючись вірною датою
З вихідних до останньої п’ятниці.

07.07.2019

____________________Жура______________________
____________понура, неприкаяна______________
____шириться, розтікається, всеохоплює____
__раптовим спалахом, всесвітнім вибухом__
_______звузиться, зблисне, сточиться________
____________виключна, приурочена___________
__________________веселість____________________

20.05.2020

Я сумую за часом, коли скрипалі,
обступивши довкруж мою душу,
все трощили смички об плачі та жалі,
доки з місця було не зрушу.

Я сумую за світлом, з яким світлячки
за наказом жорстокої феї,
на льоту розбивались в нагрудні значки
босоногої долі моєї.

Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
крижаними хапаючись пальцями
за колоди моїх вільнохідних плотів,
як невведені за бувальцями.

Я за небом зірчастим, за смаком води,
як вночі за вербою русалки,
заховаюсь надійно. Ти, ноче, гляди!
Із душі витягатиму скалки.

Не під скрипок ридання засну –
під стихаючу травнем весну.

20.05.2020

А ти уранці не така
Бадьора й енергійна,
Бо вчора втримати в руках
Ледь-ледь вдавалось рвійну.
Гаряча, ніжна і легка,
Містила витривалість, -
Шуміла дзвінко, мов ріка,
Як блискавка металась.
А нині втомлено лежиш
Переді мною зримо
І треш руками ранній бриж
Над синіми очима...
08.04.23

Ховаючи хвилини в мушлю часу,
рахуючи години і роки,
данину повертаю я Парнасу,
з Пегасом деручись крізь будяки…

Моя ти конячино вередлива,
уже з тобою стільки літ ідем –
побачили удвох доволі дива,
але не відшукали ще Едем…

Яка мета? Ніхто оте не знає!
Тернистий шлях дає не лише Бог…
Та ми його упевнено долаєм
і сонце зустрічаємо удвох!

Вінок, могила і труна,
Стоять сумні довкола люди...
Колись закінчиться війна
І москальні уже не буде.

Не буде сліз удів, дітей,
Руїни заростуть садами.
А нині віхола мете,
Вояки в бій ідуть рядами.

Десь серед них моя душа,
Печальна й дуже одинока.
Таким і мусить буть вожак,
Плекати зло - ще та морока.

Повісив мрію голубу,
З любові й дружби вирвав жили.
Жаліти гриднів - це табу,
Інакше всіх зведу в могили.

Кровиця крапає з коси
У смерті. В бій кидаю друга...
Я знаю: виживуть не всі,
У цім моя Вина...й заслуга.

08.04.2023р.

50 років тому, 8 квітня 1973 року, відійшов
у вічність геніальний іспанський художник
Пабло Пікассо.
У Львові є чудовий пам‘ятник митцю
(автор - талановитий український скульптор
Володимир Цісарик).
Художника зображено з голим торсом, у
шортах та босоніж. Він стоїть і курить -
абсолютно вільний, яким і був за життя…


Я малював те, про що думав,
а не те, що бачив…
Пікассо


Справді фантасмагорична казка:
не холодні трикутники й куби,
а промовисті очі та губи…
Унікальний об‘єктив -
ПікАссо.

Справді фантасмагорична казка…
Шалені гроші?
Жінки?
Овації?
Божий дар плюс каторжна праця -
до болю,
до муки,
до сказу.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Уже й неділя вербна
і ще надія є,
що житіє не зебра –
копитами не б’є,
а наближає літо,
і сонце, і зірки
і можемо зігріти
усі свої боки,
дивитися у небо
і на далекий ліс...
питаюся у себе, –
чого повісив ніс?
Нема чого тужити,
аби у цім краю
відкинути копита
й почити у раю.
Ще є і тут удача
і ліки від журби,
але... чекає дача
і котики верби,
і де-не-де погани,
і чорні клобуки...
католики-миряни
запалюють свічки,
квітує рута-м'ята,
і пущі, і кущі...
іде весна гуляти
по площі у плащі...
...................
очунює палата:
іуди, паничі...
але немає свята –
душа моя розп’ята
пілатами вночі.

04/23

На Воду хтось бомагу в суд подав,
що буцім то вона такеє виробляє
що у ріці ніхто життя не мав -
то яму вириє, то виром закружляє,
то рибок до півсмерті поганяє,
то раптом течію свою́ зупинить;
а одним словом, всім і всюди свинить...

За прокурора тут була́ Лисичка,
що за парфумами не видно було личка.
- Водичка ж її плавати навчила
і з її роду ще нікого не втопила...
Сказала Лисонька таку промову:
- Я Воду добре знаю, чесне слово!
І б"є себе хвостом у груди:
- Чи довго ще таке чинитись буде!?
Я пропоную кляту засудить
і після суду в річці утопить!

Та головний суддя Ведмідь
сказав:- Е ні!
Кидай, Кумасю, тут мені крутить
і голову морочити мені!
Я пропоную також засудить
і стратити на лЕгкому вогні...

На цей раз не послухались Лисички
і Воду вкинули до пічки...

Ще більш незрозуміла ситуація –
Забув суд відмінити конденсацію.

1978

Сатиронька танцює голяка,
Хоч я казав: - Тут Гундарєв! Не треба!
Бо в мене лоб плескатий, а в Юрка -
Високочолий, мрійний, aж до неба.

А, отже, він - титан думок! Поет
Такий талановитий, що аж страшно.
Я проти нього тугодумець-шкет,
Бо їм ізмалку сатиричну кашу.

В Юрасика тверда як сталь рука,
Щоденно обриває музі дійки...
Але біда! Корона у Сушка!
В щоденнику ж колеги - тільки двійки.

То що ж робити? Плаче візаві!
І хоче теж хоч зубчика з корони!
Бери, Юрко, я добрий чоловік,
Дарую! В мене іграшок цих повно!

07.04.2023р.

М'яко:

Я – мавка польова.
Я – сніг з дощем.
Я – непроглядна тьма.
Я – неба щем.
Лице в лице глядиш на мене ти,
коли з землі шукаєш висоти.

Твердо:

Я – слух і спів.
Я – шелест у траві.
Я – плин морів.
Я – квіти польові.
В своїх руках вбивав мене не раз,
коли у гнів ховався від образ.

Грізно:

Я – плесо!
Я – пломінь!
Як не втоплю – спалю!
Я – слів обух!
Я – предків дух!
Один на всіх!

Сміх!

13.05.2020

Любов як вірш – читаєш і болить.
Шипами в серце б'є троянда слова.
Співзвуччя душ – як естетична нить
Поезії, а душі – їй умова.

Любов як примха – вибравши об'єкт,
Й вартнішу промине альтернативу,
Не подивується негаданому диву,
Утілюючи виключний проєкт.

Любов як сіті у ріці з людьми –
Захопить повно, в смак світобудові,
Та лиш окремі, злато-кольорові
До вільноплинних сіті рвуть грудьми.

Й коли не стрінеш більшої, – прийми
Любов, як віддзеркалення любові!

12.05.2020

Синього заходу чайка лягає на плечі.
Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
Чи затуманились очі твої старечі?
Чуєш,

йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
Тінь бумерангом опише повітря свіже.
Рання

тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій.
Помежи пір'я густе витікає сонце.
Чайко, весні цій судилося бути добрій!
Он це

мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
Вже перемовили стільки: не хоч – повіриш.
Денної зірки цілує останній спалах.
Вділиш

того тепла, що залишиться від цілунку?
Хай лиш черкає чоло, але ж палко дуже!
Тож проведи цю весну, як додому юнку,
заходе-друже!

11.05.2020

Зліва плескала арфа,
а справа гуділа туба,
летіли між ними хмари,
чорні-чорні, як ноти туга.
Тягнулись роялем тучі,
і скидала опівніч - фалди,
І сміялась півгола відьма,
коли на банкетку падала.
Зорі, зорі складались в сузір'я,
Ліри. Ліра мовчала згубою.
Ніч тривожить забутим іменем.
Знову. Між арфою й тубою.

12.10.2020

-Ніколи не відпущу
-А я завжди буду тебе кохати
Говорили вони один одному щоночі
І не було причин брехати

2023

Оленятку білочка
Дарувала зірочки.
Квіточки жовтенькі -
Де росли опеньки,
Де цвіли сніжинки,
Де мурашкам жити.
Запашні даруночки
На весняні клумбочки.
Оленятко білочці
Дарувало гілочку,
А на ній - муркотики:
Ох, вербові котики!

2023

Ти не плач, що набридло жити,
Каяттям очищати душу!
Молодий ти, а чи зужитий
Духів предків несеш покуту.
Ти страждання іще не бачив,
Не відчув, як болить облуда.
За добро не пече гарячий
На щоці поцілунок Юди.
Не лукав, що ти хочеш вмерти,
Хто хотів — шугонув з балкона!
Як Всевишній воліє жертви
Кровоточать ікони вдома.

07.04.2023р.

Якби я міг надихатись тобою,
напитися твоєї чистоти!.
Паперу б стоси я списав, сувої,
і там була лиш ти, одна лиш ти!

Одна-єдина, бажана, кохана!
Таких ніде й ніколи не було…
А я б од щастя почувався п’яним,
твоїм довіку сповнений теплом!

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що чуєм одне одного без слів…

Але чомусь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли не можна все перемінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

По стежці у спекотний день
повільно лізе головач*.
А я вмостився на той пень,
що якнайдалі від всіх дач.

Старанно трудиться жучок,
я тільки споглядаю:
от зрізав він один листок,
несе до стежки краю.

Поруч із стежкою – нора,
туди прямує кравчик.
В норі наївся б він сповна,
якби не той красавчик.

Його раптово перестрів
іще один жучара –
листка чужого захотів
і сунеться, як хмара.

Вхопились оба за обід,
до себе кожен тягне,
я лиш дивуюся з їх бід:
один чужого прагне,

обидва інших за траву
готові розірвати, –
а навкруги, як у раю,
що хочеш можна взяти.

Гаї, дубрави і ліси,
поля, яри і гори –
і забажай, то не з’їси.
...Жуків спіткало горе.


* Кравчик-головач, головач, кравчик – назва жука, який харчується рослинами.

06.04.2023 р.

Де вже рідіючі берези на узліссі вдивляються у велич синіх гір,
і сивих хмар похнюплені обличчя із пиками ведуть бурчливий спір,
довірлива мармизка оленятка проглянула між пишного гілля,
мале і наполохане звірятко на гори милувалося здаля.

Щось мріялось йому на тих далечах, оточених вервечкою хмарин.
У лісі прохолодно і безпечно, у горах тиша і розщілин сплін.
І все ж щось невимовно й сильно надить, щось зве його на різні голоси,
і ні в кого спитать йому поради, супроводу ні в кого попросить.

Чи зважиться? Подружка волоока прийшла і непомітно підійшла.
Теж дивиться на гір шпилі високі, вишукує в них познаки тепла.
Допитливі маленькі оченятка, знайомий та затишний рідний ліс,
і гір велична схмарена загадка дражнить з-позаду лісових куліс.

06.04.23

Захурделило, захурделило,
То дарма, що квітень надворі,
Розквітлі нарциси застелено
Снігом біленьким мокрим.

І листя зелене тюльпанів
Та крихітних ніжних фіалок.
Примчав собі квітень на санах,
Запрягши у них коненяток.

Той сніг незабаром розтане,
Як визирне сонце з-за хмари,
На воза мінятиме сани,
В якого запряжені карі.

2023 р.

Сіяють очі, а вуста
Украй налиті соком, –
І ти, мов осінь, золота
Од мене за півкроку.
Струнка, русява і хмільна
Від шалу спілкування, –
Стоїш незрушно дотемна,
Утомлена чеканням.
Усе насправді, ні вві сні,
Ні в маренні якомусь, –
Не можу вимовити: Ні…
І не маню додому.
Мої сумління й каяття
В щеміння серця злиті, –
Я звичний ритм серцебиття
Безсилий відновити.
Мене медова теплота
Обволікає поки
Ти, наче осінь золота,
Постала за півкроку.
07.04.23

Травами забуяло
навкружжя з мого вікна.
Куди оком кинь –
трави буяють.
Уже бо й сниться,
як босою йду та йду
у гірко-зелені далі,
аж згублюся.
Уже бо й не знаю,
де кінчається сон цей,
як вдаряюся в скло вікна.
Уже б і проснулась,
тільки тут дощ та дощ,
п'яту ніч травня
двадцятого року.

07.05.2020



***



Соул

"Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя" І. Велс

Це те, із чого всі складають-
ся. З атомів.
Не в оксамитах її душа, сльозою вмита.
Переступити?
Лежить розхристана. Стікають
по шкірі краплі мрій та віри.
До забороненої міри
надпита.

02.05.2020



***



Бур'ян

Ви – бур'ян.
Ваша розповідь буйна, пуста.
Ви направду простак, що своїми сухими вустами
налаштовує публіку йти розпинати Христа.
Епатуєте так.
Хто не має себе – той встає руйнувати міста,
завойовує дам,
розграбовує храми, домальовує шрами і подвиги ці,
як хмару, пускає вільно,
хай інші вітрами пліток рознесуть її над немаючими,
хай складаються вірші.
Ви – бідака.
Ви мали себе, та віддали неславі,
негерой за правом.
Вивести з вас культуру – запізно.
Вирвати вас із коренем – рано.

17.04.2020

Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
і чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
Світ вітає тебе веселками і дощем.
Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
як добро і людська душа,
як форма і зміст усіх непростих речей.
Ти – гомін і тиша,
радісна!

05.05.2020

Не говори мені, Боже, що буде злагода,
наче і гріх мій додолу водою стік.
Як на вустах мені висохне стигла ягода –
не розсмакую сік.

Марно, не марно, та ночі минають грозами,
все їхні грона то в серце ростуть, то в ум.
І обриваються, й падають тяжко до́ землі
крокам чужим на глум.

Хочу їх врадити, визбирати, примірити,
дати нажитися кожній із цих ягід.
Боже, кому їх сердешних таких увірити?
Жоден не спинить хід.

Думка моя – блискавиця – наскрізь проноситься
з розуму в серце, як велено, а відтак
з серця – у люди, допоки невинна, проситься
крокам чужим навзнак.

Наче і гріх мій – зі мною повік залишиться
слово, що сказане у грозовиту мить.
Боже, коли на губах мені радість скришиться –
най тільки не болить!

04.05.2020

Хтось про це кричить,
Хтось про це мовчить..
Але річ в тому,
Що серце реветься на шматки, як же хочеться миру,
свободи нашій країні, як же хочеться додому..

2023

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

Дрімучий ліс під кронами сховав
Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
Мабуть, не здатен буде залетіти.
Хіба що десь у кронах завивав.
Струмок маленький між дубів тече,
Звивається, мов шлях собі шукає
У суглинках. Далеко не втікає.
Десь з двадцять сажнів пробіжить іще
І вже болото поглина його.
Від нього сморід. Але знайти воду
Напитися, в лісах цих швидко годі.
Бо ж непрохідні зарості кругом.
Тим більше, коли ти в краях чужих,
Де тобі геть неві̓дома природа…
Отож, шлях берендеєвого роду
Спинився, врешті у лісах оцих.
Не так багато в роді і було –
Десятків кілька тих, хто залишився,
Хто в цих поневіряннях не зломився.
Тож серед лісу вогнище гуло.
Чого-чого, а палива в достатку.
От з їжею проблемніше, хоча,
Дичини їм ліс трохи постачав.
Тому то берендеї, у випадку,
Коли їм випадала свіжина,
Спинялися аби поласувати.
Ногам хоч трохи відпочинок дати.
Поки на вогні смажиться вона,
Чоловіки до зброї узялися,
Жінки латають в одязі дірки.
Одні лиш безтурботно малюки
У лісі незнайомому велися.
Один Сазмат по лісу не гасав,
Біля дідуся Караса усівся,
На його руки жилаві дивився,
Якими струни той перебирав.
Старечий голос, хоч іще дзвінкий
Лунав навколо, відзивавсь луною
Від лісу, що навкруг стояв стіною.
І присмак в пісні відчувавсь гіркий.
Співав дідусь про невідомий степ,
Який не має ні кінця, ні краю.
Про табуни, які кругом блукають
По травах соковитих, буйних, де б
Не зупинився. Про широкі ріки,
Байраки і діброви та гаї.
Сазмат не бачив вже землі тії,
Про неї чути довелося тільки.
Не міг він уявити взагалі,
Як то піднятись на курган високий
І бачити навколо на всі боки,
Бо ж він не бачив іншої землі,
Аніж оця, що лісом заросла.
Де між боліт не віднайти дороги.
Тож дідуся сидів і слухав свого,
Поки і пісня до кінця дійшла.
Тоді вже ближче дідуся присів
Та й заходивсь настійливо питати,
Бо ж так уже йому хотілось знати,
Звідкіль їх рід початки свої вів.
Дідусь всміхнувся: - Добре,мій Сазмат,
Уважно слухай, якщо хочеш знати.
Колись онукам зможеш передати.
Іще віки й віки тому назад
Наш рід в степах безмежних проживав,
Отам, де сонце кожен ранок сходить.
Було тоді багато в нім народу.
Рід увесь час степами кочував.
Стада багаті мав і табуни,
Ганяв отари по степах привільних.
Ніхто не смів нас зачіпати сильних,
Бо наші вої порухом одним
Змітали тих, хто на шляху стояв.
Степи безмежні, місця в них багато.
Там можна всім народам кочувати.
А, хто наживи легкої шукав,
То міг до хліборобів зазирнуть,
Міста і села їхні розорити.
Та нам було й без того гарно жити.
Хіба самі князі було позвуть,
Як то зробив був Володимир-князь,
Із торками позвав нас разом битись
Супроти печенігів. Так зустрітись
Із Руссю нам прийшлося перший раз.
Ми печенігів геть побили тих
Під містом руським, під Переяславом.
Князь в тім бою здобув для себе славу,
Ми ж заробили добре золотих
І знов вернулись у степи свої,
Щоб далі жити, мирно кочувати.
Та не дали нам половці прокляті.
Бо ж, як піску у морі було їх.
Ми й торки разом стали проти них
Та не змогли нічого учинити.
З своїх степів прийшлося відступити
У землі отих диких печеніг.
А з ними ж ми ворожими були.
Не стало де нам й голову схилити.
Пішли у Київ, щоб князів просити
Аби нам якийсь прихисток дали.
І руський князь пішов назустріч нам,
На прожиття дав землі понад Россю.
Колись тут росам гарно ще жилося,
Тож звідти й назви залишились там.
Щоправда, роси звідти подались,
Які у Київ, які розселились
По інших землях. А ці залишились
Пустими. Тож наш рід там й поселивсь.
Жили, як перше. Степом кочували
У своїх вежах, як завжди й жили
Та за стадами за своїми йшли,
Що пасовища у степах шукали.
На зиму йшли з добром до руських міст.
Під стінами у них і зимували.
Не те, щоби туди нас не пускали,
Бо ж кажуть: кочовик – поганий гість.
То ми самі не йшли до міста жить,
Бо звикли жити у степах на волі,
Де ніяких немає стін навколо.
Де небо в зорях і ріка біжить.
За те, що прихистили нас князі,
Ми їхні землі брались захищати,
Усяких зайд незваних відганяти,
Які постійно пхались до Русі.
Чи, коли князь збирався у похід,
То наші вої теж із ним ходили
І в полі княжих недругів громили…
Та незабаром зворохобивсь світ.
Князь Мономах, що половців побив,
Занадто круто з нашими повівся.
Чи з перемог отак він загордився,
Чи то з вождями щось не поділив
І повелів він геть забратись їм.
Тож більшість наших, печеніги, торки,
Що київським князям служили поки
З людьми, товаром,скарбом зі своїм
Знялися і на захід подались.
З місцевими, я чув, там воювали
Та землі, що сподобались, займали.
Осіли та й, напевно, прижились?!
Ті, що лишились князеві служить,
Завіти предків стали забувати,
Своєю честю взялись торгувати,
Усе хапати, що не так лежить.
За гроші вони й князя продадуть.
Коли щось вхоплять, спробуй відібрати.
А на Русі вже брат ішов на брата
І, хто хитріший, Київ міг здобуть.
Прийшли Залісські з півночі князі
І вождів наших гамузом купили,
Щоб вони проти Києва ступили,
Дали чимало із добром возів.
За те і стали їм служить вожді,
За те і Київ разом розоряли,
Про давні клятви геть позабували.
І покарали боги нас тоді.
Зманили нас північні ті князі
Земель багатством, службою, грошима
І подалися ми услід за ними
В Залісся з вереницею возів.
А тут навкруг ліси і болота.
Нема того простору степового.
Сюди не зазирають наші боги.
Зі степу лише вітер заліта.
Поміж лісів дрімучих і боліт
Прийдеться, видно й віку доживати,
Бо нам назад нема куди вертати.
Адже для нас уже чужий той світ.
Там інші вже народи й племена
В степах привільних. Славні берендеї
Не спромоглися зберегти своєї
Землі. Тож доля нас чека сумна.
Весь вік свій скніти в болотах оцих,
Які князі нам раєм називали.
Тоді свій вибір ми зробити мали.
Й зробили. Предків зрадили своїх,
Своїх богів і опинились тут…
Найбільше я жалію про єдине -
Тобі степів не бачити, дитино
І вільного повітря не вдихнуть!
А тут повітря з смородом боліт,
Вбиває віру, відбирає волю.
Тут вільним ти не зробишся ніколи,
Бо тут такий гнилий, дитино, світ.
Живе̓мо вік у безнадії свій.
Ідем, куди накажуть, убивати.
Про рідний степ хіба лише співати
Та й то, мабуть, поки ще я живий…

У лісі, лісі темному
(До сонечка не звик)
Живе собі під деревом
Статечний моховик.
У нього хвацька шапочка -
У тріщинках, руда.
Якщо його побачите,
Гукайте: "Борода!"
Коли ви не з образою,
Грибочок-чарівник
Казок вам нарозказує
Грибоволісових.
Із чемними він знається,
Чекає недарма
Тих діток, що не чваняться
І вірять у дива.

2023

А що тобі душа?
Тендітна, наче квітка,
Що зовсім не жалів
Квітневий снігопад.
Не вартує гроша,
Але дорожча злитків.
І подив в ній, і спів,
І плодоносний сад…

06.04.2о23
(Світлина не моя, але сьогоднішня)

Всім серцем тобі я належу!
Набриднув той "болиголов",
що на золотім узбережжі
отруює нашу любов.

Скупай, милий Лелю, у щасті,
в казкові ліси відведи,
не дай у безодню упасти
на ковзанці греблі-води.

Хай в небі ясні бригантини
вітрила розправлять і ми
нанижемо зір намистини
на темне волосся пітьми.

Наснися мені на світанку,
чутливій сопілці зіграй,
щоб весело безперестанку
бринів у душі водограй.

Хай ллється любові зізнання,
блаженством відлунює звук.
В очах віддзеркалюй кохання,
смакуй плід спокуси із рук.

Аби захлиналися завше
від подиху слів чарівних.
А як же, коханий, інакше,
коли ти мій видих і вдих.

Твої солов'їні рулади —
моєї планиди — дари.
Як любиш натхненно, відрадно —
мелодію в серці твори!

05.04.2023р.

У день тяжкий, народжуючи гнів,
Тобі, мій друже, шлю легкі привіти!
Бо Ти один, хто так любити вмів
крізь сон і втіху, крізь зими на літо…

Хай не мене, а ту обожнив Ти,
хто є Театр, хто честі – вічна злука!
Тепер щезай, як є, однак лети…
і знай, що всю Любов з’єднає мука –

Це Твій великий дар!
А Ти – володар!
Ґротеску цар
й Одвічності господар!

2 листопада 2015 р., Київ