Звідкіля ж ми вихідці -
Як душа не світиться
Навіть в сяйві місяця?

Чварами лиш ситимось
Й тільки робим видимість,
Що позбулись підлості.

Очі хижо дивляться,
Злість німа на вилицях,
Що аж покосилися.

Кров'ю окропилася,
Сумом оповилася
Ця земля без милості.

Де дороги звивисті,
Де вітри поривчасті
Дмуть, немов в чистилищі.

Виплекали хтивості,
Втратили можливості,
Мов не тим молилися....

Чи Господь не дивиться,
Як ми відхилилися?
Звідкіля ж ми вихідці???
13.10.2010р.

Коли я прокинусь, то стану іншим.
Вона скаже , що я зкурвився ,
І тиша не буде тією тишею ,
Яка зазвичай вечорами куриться.
Вона буде чорним порізом на кухні -
Торкатись руками ножа і сиру,
Щоб тільки забути мене і духів ,
Сиру і прокурвлену ними квартиру.
Коли я прокинусь старим трамваєм ,
Стяжілим , як сонце , прожовклим півднем,
Вона зробить чаю, який обриває ,
А потім назавжди піде.

2010

Відкрий листа.

Рядками я в долоні
твої розсиплюсь,
наче перший сніг.
І ніби випадково
рідні скроні
торкну я знов –
на щастя чи на гріх.

Читай мене.
Неписаним каноном
одвічних,
наче доля, почуттів,
до твого серця знов
коханням-дзвоном
звертаюсь я
простим малюнком слів.

Згадай палкий
і щирий поцілунок,
з життям з”єднай життя,
хоча б на мить!..
Налий мене і випий,
наче трунок,
і аж тоді –
у сонячну блакить

лети удалину,
за журавлями!..
Десь там, у зорях –
істина проста
Кохання Двох,
що вже не стануть
нами.
Але я ще живу.

Відкрий листа...

Потягнуло осінню, потягнуло!
Збило з ніг скалічених на ходу…
Пасажири тиснуться
На задвірках місяця,
Контролери бісяться –
На біду!

Протягнуло осінню, протягнуло!
Сіро-жовтим зашморгом затягло…
Небеса колишуться,
Кляті музи тішаться,
Бо вірші не пишуться –
Як на зло.

Засліпило осінню, застудило
Від початку відліку до кайми.
У квартирі світиться
Ми шукаєм вихід ці
Три осінніх місяці
До зими…

Не прирікатися на біль -
пече...
А часом, майже в божевіллі,
Шукаю я твоє міцне плече
Ми - вигадані кимсь, ми чорно-білі.
Із фотокарток, де існує все.
А я втікаю - швидше, швидше, швидше!
Не прирікатися на щастя, ні.
Твоєї долі вітер в шпарки свище
у тріщини в душі.
Дощі...
дощі...холодні і байдужі
З самого дна ще не відмита сіль
Німого неба вбитого в калюжі
Ми можем вирости понадмежево дужі!..
лише не прирікатися на біль

Я плачу словами, а ви читаєте вірші.
Я біль виливаю – редактор рахує рядки.
Мені треба тиші. Розкішної чистої тиші,
Щоб вільно родились вколисані небом думки.

Мені треба неба – великого, на всі очі.
Зірок мені треба багато – на кожну мить.
І ще – хоч би вишню. Її обійняти хочу
І серце гаряче до стовбура притулить.

Нехай запливе смолою, немов сльозою,
Нехай зашепоче листям мої жалі.
Нехай мене зробить доброю, а не злою,
Щоб я не боялась ходити по цій землі.

28.05.93

Комусь шлях долі встеляють зорі,
А я - вкладаю зорі у вірші.
Щоб стало менше болю повторень,
Щоб світ забарвить ще яскравіше.

Холодні зорі лягають в душу
І проростають у ній віршами.
ВідчАю камінь нарешті зрушу,
В минулім лишу криваві драми.

Додам я щедро в палітру світу
Яскравих барвів душі своєї.
Стежками долі піду у літо,
В якім одвічно ростуть лілеї.

Любов насправді - не проминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Життя щомиті люблю я дужче,
Йому віднині моє - "Осанна!".
12.10.2010р.

Вчорашній день – як лагідність жоржин.
Цей тихий день – невже він був лиш вчора?
Осіння урочистість без причин
На золоті берези дивно хвора.

Нерівні сходи у твердій землі,
Насипана без жалю жовта глиця.
Кошлатий дуб і жолуді малі,
Та холод під модринами розлився.

Остання пісня осені горить,
А димом пахне комин в давній хаті.
Застигла, заніміла наша мить
Й сіріють трав чуби, на сміх багаті.

1993

В розмовах день пройшов. Марнотою шукань
Душа вогнем розпечена неначе.
Налаявшись, в кутку Ксантиппа плаче,
А думка подолать не може твань,

А думка борсається втомлена, брудна,
В надії здибать вогкий острівець.
Та твердь хистка зникає, як мана.
Болото знов розпочинає герць.

Ксантиппа плаче. Демос дозріва,
Щоб перейти межу в своїй сваволі.
Нестям стає отрутою поволі,
А вічність викарбовує слова,

Котрі ще не записані допоки.
Його осудять посередні люди,
Але Недремне виправдає Око
І голос внутрішній, який не зна облуди.

І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.

І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.

Світе мій, перейдемо убрід
цю печаль і осінь, і провину.
Я повинна вірити, повинна
виправити все. Усе. Як слід.
Світе мій, не стримуй, не тримай.
Упаду – пізнаю вартість кроку.
Я твоя. Твоя іще, допоки
догорає сонячний розмай
бабиного літа… Світе мій,
не прийми руки на півдорозі –
раптом ранок, білий і морозний...
Вже не відігрітися самій…

Пригорни мою душу до серця.
Бачиш? Змерзла від злої негоди...
Зойком дикої пташки озветься,
що в неволі шукає свободи.

Пригорни мою душу до серця.
Відігрій її в теплих долонях,
як любові твоєї нап'ється,
калататиме пульсом у скронях.

Як веселий струмочок весною
зануртує снагою джерельця,
стане крига водою живою...
Пригорни мою душу до серця.


2010

розцілована осінь
безпутним дощем,
у патьоках вчорашньої
мідної туші...
ллє розкаяння хлющ
із небесних віддушин,
але, зраджена знов,
своє «ні» не порушить,
і не буде йому
ні пощад, ні прощень.

золота - золота,
та назавтра вбере
білий габіт,
цураючись пилу мирського,
залишаючи дійсність
іржаву й убогу
під уже не своїм,
а зимовим порогом,
де чіпляється сніг
до забитих дверей.

знов ніч заховала сльози ранкові
і на столі знову біле вино
як завжди пишу новий вірш я поволі
і знову я пяний собі говорю

Все класо, чудово, пройшов вдало день
так просто раптово не чути пісень
так добре побути лише із собою
забуть ти про клятви, що дані тобою

бо іх не почують, про них вже забули
і сліз невідчують, бо мовчання почули,
і крик не побачать! ТИ перестань
тебе на пробачать, бо пройдена грань...

А завтра знов прийде сьогоднішня ніч
і знову ти випєш, але в чому річ?
ти ж знову напишеш нового вірша,
ти знову розкажеш:"Співє душа"

замовк телефон на столі знов вино...
і пишеш ти знову та тобі все одно.......

А небеса насуплено мовчать...
Чекають свята вулиці безлюдні.
І ледь тремтить берізка, мов свіча,
На тлі холодних безнадійних буднів.

Все тихне, завмирає, відліта...
Усе навколо - в стадії згасання.
І плаче, ніби посестра альта,
Любов моя осіння і остання.

Колись відплаче. Грудень замете
жалі й турботи, болі і тривоги.
Я осені вклонюсь хоча б за те,
Що ця берізка світить край дороги.

17.10.2003

Ти чому зажурилася, мамо?
Звідки сльози у тебе в очах?
Що шепочеш блідими вустами,
що за сум вистеляє твій шлях?
...Може, швидко ростуть твої діти,
може, скроні пече сивина?
І нема куди серцю подітись,
і кому пожалітись – нема...

Розлетілись твої ластів’ята
по чужих і далеких світах.
Зрідка линуть до рідної хати,
звеселяють зажурений дах.
І уже не даються у руки,
і уже під крило не ідуть...
Та що зустрічі і щорозлуки
відчувають, що їх вірно ждуть.

...На прощання – дитяча усмішка
на дорослих обличчях майне.
Вже такі, як їх тато заввишки!
– Діточкú! Не лишайте мене! –
Каже погляд, але... не спиняє,
плаче серце, прощаючи все,
і вже знову чекає, чекає,
доки вітер їх знов принесе.

І у неба вимолює мати
дітям – щастя, собі – довгих літ,
щоб із гордістю знов споглядати
їхній впевнений вільний політ.

2001-2010

Богам безразлично - утонем мы или повесимся.
Им не придется в гробы наши гвозди вколачивать.
Обломками ржавыми пожарная сыпется лестница.
На грязном асфальте снег талый свернулся калачиком.
И надпись "life over". Предсмертное "help!" антивируса.
Но что же ты сделаешь с пришедшей из ада повесткою?
На грязном асфальте сквозь снег гладиолусы выросли.
Богам безразлично - утонем мы или повесимся.


09. 09. 2010 г.

А зима перекотиться в літо.
Рік мовчання – занадто таки!
Розучились давно не летіти
Розкуйовджених днів літаки.
У адреси відірваний хвостик,
Я уже й не згадаю його.
(Повертатись ніхто і не просить
Гонористого духу Арго!)
Краєвиди зливаються в смуги
І бурчить ватерлінії шов:
«SOS! За бортом загублено друга!»
… Та його вже хтось інший знайшов.

Казка про мене буде тепер яскрава.
Сховано в скриньку час на кінчику голки.
Осінь? Нехай! У неї солодка слава
Співця під реквієм струн павутинного шовку.
Цей вірш мав би бути сотим із тих, що про тебе,
...яких недоречностей ми навплітали в долю.
А в іншому вимірі і в жовтні бездонне небо!
І тільки дощі там часом з присмаком солі...
То сльози радості! Вільним бути не легко
А ще й без навику. З тисячі фарб вибирати
Доле-слова. А бувають чорні лелеки?
За звичкою, з них починаю казки малювати.
Листя пожовкло... Жовтий – це колір смерті?
Іній на яблуках... Ні, колір смерті – білий!
Я казку яскраву створю! (Ти знаєш, я вперта)
Ми ж можемо мати все, що насправді хотіли.
... червоним – одвірки. Іссопу зелена гамма
Зчорніє в крові, що звернулась. (Знов таки, чорний...)
Тікає із казки відчай сіро-потворний,
Системним Ангелом створена нова програма.
Така дивовижна ілюзія – я тут гарна.
Без гриму і намагань видаватись кращою.
Тут все з ніг на голову. Казка якась Захмарна.
Іду проти Часу, ніби Давид з пращею.
Доле-клубочок котить Бориспільським шляхом,
Ілюмінатори сотні мокрих печаток...
Вже і не знаю, хто я тепер за фахом.
Боже, невже це насправді тільки початок?!!

Ладижин 2006р.

Це ж так хутко сталося:
Сивина на скронях.
Що ж, вступає осінь
У свої права.
Юність пролетіла вже
На буланих конях,
Хоч про неї спомин
Смутком ожива.
Це ж так хутко сталося:
Вечір на порозі
Шлях нам осяває
Місяцем блідим.
Наш привал далеко ще...
Ми іще в дорозі…
Хоч не завжди втішно
Бути молодим…

Життя мого одвічна суєта,
Мов синій іній на зеленім листі,
Морозить душу крижаним намистом,
І пломінь серця в камінь оберта.

1991

На северной стене - иконостас.
На южной - пыль... Несохранённым рядом -
Чужой алтарь. Никто тебя не спас...
Молитвослов забыт. Резные взгляды

Пронзают ночь... Под куполом - октябрь.
Кресты затёрты. Золотом чернённым
Покрыта кожа листьев. Шелестя,
Разденет ветер высохшие клёны...

Залихорадит аскетичный сад...
Сорвав одежду, грудь прикрыв (от боли),
Произнесет молитву (наугад)
Тот, кто собою вечно не доволен...

Затворник-день. Закрыв глухую дверь,
Окрестит стон, любви поверив слепо...
Ты только сам, пожалуйста, не верь,
Что это храм, а не глухая крепость...
2010 год

Уже октябрь листья рассыпает
По тротуарам, крышам и мостам.
А ветер, словно дворник, подметает,
Расталкивая их по всем углам.

Уже дожди, просачиваясь в осень,
Не прячутся от любопытных глаз,
И серый мрак совсем незваным гостем
Проник в наш город, даже не таясь.
2008г.

Твоя ніжність, мов крадена –
Нишком обіймеш –
І страшно...
Нас ніхто не каратиме –
Кара приходить сама:
Замість вирію –
Клітка
Осінній стривоженій пташці,
І нікого,
Крім ночі,
На білому світі нема...

11. 10. 2010

Здається, ніколи цей сум не мине,
Знов жалить самотність, неначе гадюка.
Чекаю, коли обіймеш ти мене
І знову торкнуться тебе мої руки.

Стискає у грудях гірка самота,
В хвилини такі мені годі й дихнути.
Без твоїх цілунків німіють вуста,
Нестерпно так довго твій голос не чути.

Між нами світи, де холодні дощі,
Мабуть, цілу вічність ідуть безупину...
Що треба для щастя самотній душі? -
Єдину свою віднайти Половину!
11.10.2010р.

finita la commedia

Я мовчання порушу
Криком серця - без слів.
Роздивись мою душу
Між скалічених днів.

Поміж ночей розкутих,
Де панує обман,
Ти мій біль і засмуту
У коханні сховай.

Щоб жилося безпечно
Біля дужих плечей...
Та приходить лиш вечір,
Де за втраченим щем.

Побиватись не змушу,
Щось у нас не збулось.
Роздивись мою душу.
Бо роздивиться хтось...

2007

"Що воно таке - удав?" -
Костик татка запитав.
"Це - така зміюка довга.
Бач, ведмідь по лісу човга,
Суне й суне через хащу
І удаву - просто в пащу".
" Ай-ай-ай! - злякався Костик. -
Весь - у пащу! Навіть хвостик..."
Аж із крісельця упав,
Так злякав його удав.
З лоба витер піт холодний:
" Ух, який удав голодний.
Чим удава годувати?
Як ведмедя рятувати?" -
Костик думає-мізкує,
Вправно кошика малює.
Смакоти у ньому досить:
І банани, і кокоси,
Сливи, яблука, грушки, -
Їж, удаве, залюбки.
А ведмедика із пащі
Відпусти назад у хащі.
"У-у-У!" - удав радіє. Ап! -
З пащі вистрибнув Потап...
"У... ура!" - наш Костик писнув
І удаву хвіст потиснув.
Мабуть, Костик лиш удав,
Що злякав його удав...
2009

:))

Прикрутіть навіжене світило,
Познімайте з кота підкови
І влаштуйте хвилину мовчання
Всім довколишнім горобцям…

Заховайте мене у погріб –
І щоб зверху ніхто не гупав!
Щоб ніякі борщі та котлетки
Навіть близько не пахли там!

Бо колись же мігрень ця попустить
(Має совість – шляхетна, лярва!),
І тоді я вам все пригадаю –
Аби стачило тарілок… ;))

Ах, листопад мій, листопад!
Дощі холодні, сніг чи град.
Жорстокий вітер злісно грає -
З дерев він листя обриває.
Й стоять вони, немов німі:
І голі й мокрі, та сумні.
Біле вбрання вони чекають
Й птахів лиш гулом проводжають.

Ах, листопад мій, листопад!
Нахлине скоро снігопад.
А ми сумуємо й не знаємо,
За що ми так тебе кохаємо.
І знов приходить ностальгія
За роком тим, що вже минає.
І по листочку ми рахуємо,
Ту кожну мить, що пролітає...

коли на місто опускаються руки
світових релігій
збирається на дощ
музики у вагонах метро доспівують
відчиняються двері
аби випустити і впустити
людей холод життя
усе це топиться в табаці та естері
губиться на чиїхось долонях

засипається піском у пустелях
тікає на породистих конях
до хмарочосів до капличок до келій

сонні
виснуть на стелях чи лягають на
підвіконні

падає
залізобетонна плита
на будівництві

стікає кров’ю понівечене тіло
немає обличчя

країна хотіла футболу
інвестицій хотіла столиця

вночі

на цьому полі
обгородженому зеленим парканом

таке станеться вдруге і втретє
вони припаркують смерть своїми

руками

вони її мацатимуть за груди
братимуть міцно за плечі

поки її
ненаситні очі не допустять жодної

втечі

не дозволять цієї ночі


так само висітимуть
і стискатимуть туго
стіни повітря й портрети


співатимуть ті самі люди
стоятимуть у наметах


музики їстимуть український хліб
музики гратимуть у вагонах
литимуть алкоголь в горлянку
сипатимуть сіль заборонам

до останньої смужки асфальту

до останньої хвилини ранку


червень
2010

Захрипло небо гомінким риданням,
А ви, як градом, сиплете словами.
Я простудилася коханням,
Мабуть, промерзла Вами.

Аж до самісіньких кісток, -
Не допоможуть лікарі.
Невже, Ви так усіх жінок?
А ви тихесенько: "Та ні!"

3дається, вічність мить пливе,
І відрікається душа від тіла,
А ви лікуєте мене,
А ще більше захворіла.

Захрипло небо гомінким риданням,
А ви, як градом, сиплете словами.
Я простудилася коханням,
Мабуть, промерзла Вами.

Ще далеко було до розлучення
Реєструючи підписом шлюб.
У надмірностях словосполучення,
Не замкнути розпечених губ.

У високій ідеї апатії,
До недавна звались ще коханні,
В кабінетах пустих бюрократії,
Залишились лиш паспортні дані.

Переперчена штампом сторінка,
Промозолює пам'ять навік,
Що у нього була колись жінка,
А у неї таки чоловік.

ЗАСУДЖЕНА ЛЮБОВ

Так боляче засуджувать любов,
Що віддана в обійми безкористі.
Мені на снилося сьогодні знов,
Що ми купалися у жовтім листи.

Так боляче прощатися на вік,
Між нами стигне болем слів мовчанка.
Для неї ти законний чоловік.
А я..? Хто я…? Коханка...?

ПОДРУГА

Ой чому я їй за звичкою,
Тай про нього розказала,
Та кого звала сестричкою,
Моє щастя відібрала.

Ой чому болить так душенька,
Деж ви білі мої крила?
Та котру звала подруженька,
Моє серденько розбила.

Хай від тебе зло відвернеться,
Хай затишно буде в дома.
Ти для мене не суперниця,
А від тіль і не знайома.

СИЛьНА ЖІНКА

Спинився час в нестримнім леті,
А я, як на чужій планеті,
А я, як у чужому тілі,
Крізь дощ, крізь сніг, крізь заметілі,

Збиваючись з чужих орбіт,
Шукаю свій забутий світ.
Втікаючи від самоти,
Розтрощую свої хрести.

І моя не спроможна здатність,
Немов киснева недостатність,
Висушує пусті думки.

Спинився час, але біжать роки,
Віки, епохи і століття,
А на мені тягар, лахміття
І у руках важкий багаж...

Я наведу ще макіяж,
Можливо ще повірю в казку,
У ласку, щирість, доброту.
Я встану, ще раз і піду.

Підтягну свій змарнілий лик,
І поміж сотні їхніх пик
Моє лице до світла усміхнеться,
І хай в душі сльоза зірветься

І хай на серці жар горить,
Я виборю таки цю мить.
І хай говорить поведінка,
Я ж не слабка, а сильна жінка.

Ця слабкість силою здобута,
Ви думаєте я прикута,
І на нозі моїй мозоль?!
Я просто граю свою роль.

О, так мене болить, мене пече
Й мені потрібне лагідне плече.

О цвіт незайманих імен " Наталія",
Твій світ не тут твій світ Італія.
Змітає погляд пам'ять із полиць.
Твоє життя, як вічність на перон.

Футляр душі на мокрому картоні
У нарисах розшарпаних границь,
Розкресленими людськими долями,
Що вийшли світу на дуель.

А хто ти є Мадмуазель?
Сеньйора? Леді із мозолями?
О цвіт незайманих імен " Наталія",
Твій світ не тут твій світ Італія.

Осіннє листя розтріпоче вітер
Й за мене поцілує твої руки,
О, як хотілося, щоб витер
Він з пам'яті сліди розлуки.

Безжальний день у роздумах німіє,
Найсокровенніше, що є у цьому світі,
Попавшись у розбиті сіті,
Мов свічка пломеніє, тліє.

Проплаче дощ вночі за нас,
А ми його візьмем в долоні,
А крапельки такі солоні...
О, як поволі пропливає час.

Моя любов до тебе лине,
Ти не зламайся тільки, Мамо,
Я відчуваю все так само.
Бо наші душі - то одне- єдине.

Осипатися і просипатися в тиші безхрамній,
поцілунком безкарним у праглому дотику лоні.
Виявляти відсутність оздоби, себе і кордонів
і займатися легко... займатися дико й безтямно.

Наповнятися і розбігатися в ритмі сипучім,
залітати пташиною зграєю в стогону гнізда,
вібрувати оргазмом в тонких ізоляціях міста
і ставати для нього, неголеним ранком, колюччям.

Припинятися і запинатися, ніби забувся...
Зодягати обличчя у звиклу до гриму зникомість
в сірій безлічі знаків уваги, де я – непитомий,
до останньої жилки – осінній, холодний у вусі.

Розпрощатися... і залишатися подихом зграбним,
набирати твій голос мобільний до висохлих мушель
і чекати на ріст плавників і позбавлення суші...
Осипатися і просипатися в тиші безхрамній.

11 Жовтня 2010

я тебе розкохаю й забуду,
і подамся копати буряк,
нагнітаючи в серці огуду,
три разочки сплакну накрайняк.

чесно-чесно, і більше – ні разу
цей – останній(побачите!) раз,
ну й засів ти у душу, зараза, -
в тил, у профіль і в повний анфас.

бачу живо дебелу фігуру
в тілогрійці, прокуреній в дим,
як ти сіно громадив на хуру,
як ми... ой, що це я, іже з ним...

увижаються скрізь твої брови
і неголена пика твоя,
чи дою, чи пасу я корову,
чи веду її до бугая.

кожна річ на моєму подвір’ї
не пускає забути тебе,
свинка - рохне, чи півень- запіє,
чи вівця, щемно блеючи «бееее».

Пробачала тебе разів тишчу,
прощавай, отеперка навік...
Зеню-Зеню...На маєш!-навіщо
жмут оргиній мені приволік?

2010 р.

с. Старі Гачі

Я залишаюсь назавжди
В твоїх армованих обіймах.
І зорепадів ненадійних
Дощенту виперу сліди.
Пущу по вітру у світи
Усі непевні сподівання
І найшаленіше кохання.
Нехай… А поруч будеш ти!
Мій дальтонічний дивосвіт
Зразком усіх ідилій стане.
… Бо ж навіть папороть не в’яне,
Коли закована у лід…

Умань 2000р.

Фиолетовый снег
не умеет курить и врать.
На ладонях его
нет царапин от женских истерик.
Лицемерный поэт для лиловых сугробов -
враг.
От общения с ним
фиолет вдруг становится серым.

Фиолетовый снег
знает сказку о той горе,
на вершине которой зимою цветут
мандарины.
Ты не бойся сжигать
полусны на большом костре.
Все укроют снега
фиолетово-синей лавиной...


25. 09. 2010 р.

Взор посылаю на луну,

Ты куришь, и молчишь…

Забудь меня, не утону,

И буду жить! Глядишь,

И снова запоет весна,

Напишутся стихи.

Не буду никогда одна,

Господь, убереги! -

Меня, того, кто взгляд отвел,

Того, кого узреть

Судилось мне… Заплакал клен,

Свою рассыпал медь.

Осенний сон, осенний звон,

И утренний туман…

Приснилось счастье

Видно мне, как яд–самообман.

Взор посылаю на луну,

Ты куришь, и молчишь…

Забудь меня, меня одну!

Меня не помни лишь!

Ти змовчав, милий… Я не закричала.
Накрилась осінь ковдрою із листя.
Мить зупинилась. Сонця стало мало.
І теплий спогад зі світанком – вистиг.

Дощем на плечі опустився втомлено…
(Чого не мав, ніхто ще не втрачав)
Та мить…
Прозорим світлом переповнена…
Я промовчала.
Ти не закричав.

09.10.2010

А тій вдові хтось заглядав у душу,
Щоб так-от дьогтем вимастить чоло?
Там пласт болючий вглиб, що і не зрушиш.
Безсовісно приліплене тавро!

Чи хтось хоч знає про беззвіздні ночі,
Як погляд в стелі сліпне. Мов шальна
Стискає зуби, аж щелепи корчить,
А сон не йме. Лиха? Мо’ навісна?!

Ти їй, «вовчиці», зазирни у вічі –
Які там перегірклі полини…
За коси легше шваркнути у відчай:
Чаклунка! А то – мамцині сини.

Ні! Їй дивилися лишень у спину
Чи трохи нижче. Діло молоде.
І рахували складки на перинах.
Хіба болить? Та ж потім перейде.

В балансі між цвітінням і між тлінням,
Посеред всіх міжгендерних забав,
Життя чуже – то споришів плетіння.
От, може, хтось її б пошанував…

11.10.2010

Сіткою нервів ловлю зорю
В час базарно-совєтський.
Наше буття знову робить круг,
Як у законі ветхім.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризни, кривава помста...
Поза усяким, я однолюб.
Світ мій почався – як постріл.

То ж перебрехи міщанські всі
Глибоко маю в... гільзі,
Доки життя моє – пінний сік,
Тіло у душу лізе.

Місяць роздмуханий вітром так,
Що вже аж сам – як вітер.

Доки ж устами ловлю уста –
Жити можна
І при «совітах»...

Послухай, коханий:
безжальні холодні вітри
уперто шматують
осінні багряні вітрила,
зривають - відносять
хвилин користовані крила
у вічність чи безвість.
чи чуєш? чи чуєш?
Замри!

Послухай!
Почуй!
Бо крещендо кленового листя
відзвучить, не торкнувши
байдужого серця сльозою...
Як тоді до весни
доживеш без тепла і розвою,
зрозумівши,
що я - вже назавжди
назавжди колишня?

10.10.2010

Мишеня будує дім:
Буде затишно у нім
І дорослим, і малим.
Кубик, кубик, ще один...
Вийшла вежа чимала –
Навіть вища за стола!

Хто дмухнув
на диво-хатку?
Починаймо
все спочатку...
:)
2010

Заміновую почуття
словофальшами про порожнє.
Та з тобою, ота, чи ця?
Чи готова до всього кожна?
Заплітаю сліди думок,
замиваю сумлінню плями...
А над нами туман і смог.
І нічого давно між нами.
11.10.10