Гламур у випарах вина -
Вокзал. Кіоск. Дешеве чтиво:
Його переглядають хтиво
Непевні типи з бодуна.

Купуй, і мозок не труди,
Сучасну класику дебілів.
Он, пістолет у тебе цілить,
До пекла ключ. Тобі туди?

Ось - зло помножене стократ.
Хіба, заради генотипу,
Прийти туди зі смолоскипом,
Та й кинуть. Хай собі горять!

За строк короткий, та лихий
Так безнадійно отупіти...
Які слова? Який епітет
Ти заслужив, народе мій?

І я, як часточка твоя,
Як непомітна порошина,
Своїм вимірюю аршином,
Собі - найперший судія.

Гнилими тельбухами тхне
Нова поезія і проза.
І зупинить ніхто не в змозі
Оце невігластво сумне.

Хто там на головних ролях?
Неандертальці! Графомани!
Розпуста мізки дерибанить,
Торує виродженню шлях.

Мовчу й до витоків тягнусь.
Нехай я - дурень несучасний.
Сміюсь і плачу одночасно,
Та знову, плачучи, сміюсь.

01.02.2009

Вважаю, він чимало нам зробив
Для волі у особі дисидента.
Пером озброївшись у війни він ходив
І не боявся різних президентів.

Він правду у неволі говорив,
Страждав за незалежність України,
До берега належного доплив,
Щоб показати нам прекрасну Батьківщину.
25.08.2010 року Львів

Минув цей день, а я усе шукаю
Заради чого нині щось робив
І інколи себе чомусь лякаюсь -
Буває, не туди я з впевненістю брів...

А кожен день шукає майбуття
У риску замальовує буденність.
Шукаєм щастя... Може надарма
Прийдеться днину забивать до смерті?
25.08.2010 року Львів

Между истиной и бредом
Аж до пены на губах,
Рвя все узы, тут же следом
Алчет ласки детский страх
За души своей огрызок.
Мир страдальца дик и низок.

аМнезия на сегодня,
зАбыванье о вчера…
зРят несчастную в исподнем
мАссу тела доктора,
уЗнавая еле-еле
уМ, погибший в этом теле.

Мир, не понятый ни кеМ.
Редок свет: туман да тьмА.
Наяву любой кошмаР.
Бед надуманных сумА.
Устрашающий прогноЗ:
Нет ухода от проблеМ…

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

Прощатися – що стиснути в руці
Блискуче лезо, гостре до судоми.
Прощатися – узяти на приціл
Усе, що час колись зведе до коми.

Прощатися…
І подумки, і так –
Слова переставляючи, мов шахи.
Це – зупиняти на семи вітрах
Старий вітряк одним єдиним махом.

Це всі річки звернути в інший бік,
Це всі дощі пролити водночасся,
Це розпустити, як намисто, рік,
Який зібрати наново не вдасться.

Прощатися, і вірити, що тре-
ба саме так: перекопати бувше,
Допоки час земний не перетре
У сніг це літо, і у землю груші.

Це обнулити всі свої чуття,
Себе самого заново почати,
Це – не сягати зони покриття
Кипіння серця, стати емігрантом…

Прощатися – останній вбити цвях,
А втім, якщо до цього – що зупинить?
Це так життя хотілось би – в роках,
Коли уже лишилось у хвилинах…

Часу, на який так багаті дерева –
У мене немає.
Вони можуть довго дивитися в небо, -
А я - не можу.
Вони можуть стільки сказати осені,
Яка їх приймає,
Яка їх огорне собою (як і мене колись),
Сни наворожить…

На час, яким так багате каміння, -
Я не багата.
У нього – сотні мільйонів років
І до і після.
Воно іще знало мого праотця і прабрата,
і знатиме, хто
Обірве мій рід, як пісню.

Час, на який так багате море –
Мені не потрібен.
Спробуй отак нескінченно
Приймати у себе
Вітер,
Утоплених,
Тугу німої риби,
Яка вже пізнала,
Що над головою – небо.
3.08.2010.

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Одиночество.

Унылость без просветная,
Осенних дней прикосновение,
Уход из лета, возвращение к бытию.
Работа, дорога, квартира пуста.
Обыденность, три точки пустота.

Всего лишь пару дней назад,
Курорт, роман, и не до сна,
Пьянили сладкие уста,
Хмелело тело и душа,
Вкушая плоть, глоток вина.

Сегодня грусть и пустота,
И только фотографий толще пачка,
Роман закончен, недостаток,
Её черты, воспоминанья,
Наводят грусть, её признанья.

Работа, дорога, квартира пуста…

Николай Блоха 25.08.7518 год (2010)

Привіт, мучачік,
нап’ємось чачі,
підем на каву і в кіно.
У мене свято,
чудова дата,
я мужа кинула давно.

Ти поцілуєш,
о... нижче, чуєш…
скажу приємні я слова.
Та ти не слухай,
сміються вуха,
ще й кружляє голова.

Нехитре діло,
ти скажеш вміло,
що я красуня неземна.
У ліве вухо
влетіла муха,
з якої я зроблю слона.

Та що це раптом?
Все небо в крапку
згорнулось за єдину мить.
Якийсь мучачік,
а поруч кляча,
за два ряди вперед сидить.

Що за карга ще?
О Боже, нащо
послав її до райських лав.
Згадала зразу,
ото зараза,
у мене стільки наглих справ.

Мозоль натерла,
шиб не дотерла,
і недокошена трава,
зламала ніготь,
забила лікоть,
ще й розболілась голова.

Яка я злюка?
У скроні стука
вендети спрагла нагла кров!
Яке кохання,
яке до рання?
Яка до біса тут любов?

Де моя праща?
Ти що, не бачиш?
Палкі до чого тут слова?!
Яка каргуся!
О, я помщуся!
З колишнім жаба вже нова…
Ча-ча-ча…

25.08.2010

В День прапора – я завше патріот,
Розшиті сорочки, рюкзак і дами,
«Якого правди сила» – я, народ,
Чвалаю вниз печерськими горбами.

Ось банк «Аркада» (скільки тих аркад!),
Там височить голів письменних віче,
Аж раптом, гульк! Примари барикад
Й мундирів синь мені війнули в вічі.

Вчепився зір, як короп за гачки,
За ланки металеві огорожі,
Там впоперек стояли козачки
У кунтушах гетьманської сторожі.

Як до рідні зібрався підійти,
Та наче їх яка блоха вкусила –
Кийки в руках і зімкнуті щити
Шлях уперед мені перепинили.

Я їм про волю, про козаччини віки,
Що я народ, якого правди сила,
Але мені плюгаві сердюки
Російською все популярно пояснили.

Тризуб, шеврони, лички на плечах,
Пішак – худий, в старшини гуз у смальці,
Прорвався крик крізь здогад: «Янича…!»
Та вчасно рот дурний затисли пальці.

Крик задавив і усміх на лиці
Від загорож прискорюючи кроки
І шпиги з «воки-токами» в руці
Мене пасли враз потемнілим оком.

Лантух? Із чим? Та ще й немов ляпас
Волочиться так вільно під Нацбанком.
Летить бруківкою гетьманський тарантас,
А тут цей недотепа й вишиванка.

Іди туди, де викотять меди,
Де гопакує під баси голота,
Під ерос чергової лободи,
А не криви так підозріло рота!

Там, де гранітних Іллічів гриби,
Де бронза й честь для Йосі й Катерини,
Де в офісах астрологи Глоби
Гадають на майбутнє України.

Там, де Славутич гноїщем сплива,
А держслужбовці розмовляють матом,
Де Ющенку за авторські права
Вже платять ковалі і молодята!

Йди на майдан, де юнки й юнаки,
Речуть зі сцени геї і паяци.
А мо підеш в сторожу, в сердюки,
Вельмож пихатих стерегти палаци?

Печерськ оплотом духу був завжди,
А нині служить філіалом зони,
Вже славний прапор наш вряди-годи
На сонця схід відсвічує червоним!

І стережуть його, і хуторки
Чиновництва турецької навали,
Міліціянти – рідні сердюки,
Що завше нам шляхи перепинали!

Їм так пасує назвисько на «ять»,
Опричник в зграї здатен на відвагу.
Їх варто завтра ж перейменувать
І разом з ними замінити стяги!
…
Якщо твій стяг не лише на парад
Для тебе світить золотом й блакиттю,
Змети ці привілеї барикад,
Що нас, як кроликів, позаганяли в сіті!

Повір у чин, не лише в балачки
Обранців, що державність нашу нищать,
А якщо ні – наймися в козачки,
До прапора і до корита ближче!

23.08.2010

Я у римах тону океанно,
Так, як ти у моїм світанку.
Ти гукаєш: «Оксано, Оксанооо!..»
А я мовчки пишу на ґанку.

Я хотіла пера і волі,
Глека ніжності, краплі ласки.
То чужа, не моя то доля –
Від Різдва до Верби і Паски.

Знов далеко луна «Оксанооо!»
Я втекла вже на соте ложе.
Я так само жива, так само…
Поверни мою юність, Боже.

Пахне волосся ябком і трохи медом,
Ніби довго тобі блукалося серед бджіл…
Ця зима минає… Закутана теплим пледом
Ти млинці їси і згадуєш свій Поділ.

Твій Поділ зґвалтований іномарками
Ресторації пишні, склепики хоч куди.
Ти гуляла з Андріями там і з Дарками,
Знаєш, брук пам’ятає твої сліди.

Пахне волосся ябком і трохи медом,
І ромашкою (точно!), як у панянок з сіл.
До весни півліта ще, як не жени мопедом –
Він далеко – я тут. Нащо тобі Поділ?

Мої пісні для безголосих,
Не для фанфар мої пісні.
Вони лягають на покоси
Ранковим подихом весни.

Коли коса моя гуляє
По травах у гучних луках,
І аж коли вже замовкає
У вербах одинокий птах.

Мої пісні не для поважних
Перед котрими спини гнуть,
Де бражний дух, де дух бродяжний,
Отам пісні мої живуть.

Отам, де полем ходять зорі,
Де думи думає Дніпро...
Где от берёз в росийском хоре
Белым бело, белым бело,
белым бело.

Ти плід моїх фантазій. Божество,
яким у кілометрах стати просто.
Я сію у повітря спогад–просо,
я обрізаю мрії наче коси
і вчуся планувати не на двох…

Ти кара за мої важкі гріхи,
ти гріх, найбільший мій і найсолодший.
Мій перший біль, моє вологе ложе...
Я ще на сонця пелюстках ворожу
і вірю в силу лінії руки…

Ти плачеш воском вишні у мені
і снігом танеш, і несешся листям...
Я маю сто причин чи навіть двісті
дивитися у недоглядні висі
і знову не сказати вбивче «ні»...

Ти ідол мій. Ти мій поганський бог,
моя печаль, і радість, і провина.
Ти всесвіт мій. Ти друга половина…
Та тільки ти нічого не повинен
про це дізнатись… Ми ж бо не удвох...

Разнежена, бессовестно нага,
за полчаса до нового рассвета,
не помня ни Завета, ни обета,
вступает в непорочные луга.

Её встречают клевер, молочай,
и женщина, смеясь, уходит в лето,
но песенка её ещё не спета,
пока не обернётся невзначай.

И тело одевает шелкопряд,
и за душою – ни пенú, ни пéнни,
лишь лёгкие, изменчивые тени
за нею, словно бабочки, летят.

Мрія Поета
поезія “Женщина-лето”


Пародія

Розніжившись, замріявся увись…
Прокинувся – тебе давно не стало,
Напевне, щось зробив я не по Дао,
І ти пішла… у літо, сміючись…

І ока не стулив, коли б знання:
Ти Мрія, Муза, Диво – знаю точно.
Все починалось гарно, непорочно,
І еротично – трохи навмання.

А тіло літнє і медове аж!
Безсовісна й прекрасна ти у міні
На стелі хтиві безсловесні тіні,
Припухлі губи, вдалий макіяж.

Твій поцілунок в губи – добрий знак,
Та й далі файно все ішло по плану,
Годину цілу стратив до дивану,
Поки не перекинувся навзнак.

З ким бродиш зараз серед буйних трав,
Така прекрасна – в чім родила мати?
Мене з рахунку не спіши скидати,
Я пісеньку іще не відспівав.

Як сама, то проста і добра; у компанії - як всі решту
Виділятись тепер не модно. запалиться, якщо закрешуть
у таких навіть очі брешуть

їх брехня - те саме, що й правда,
бо диявол не носить Prada
на губах червона помада
зрада стилю це ще не зрада
протяг вічно ідеї краде
в порожнечі свої принади
найщиріша любов - до влади

А для чого зайва напруга? все що треба - падає з неба
так напевно завжди не буде ми на хвильку про це забудем
світ тісний і смішний, круглий; суть життя - все сміття
Треба бути до центру ближче - імовірно - тоді не знищать.

розглядає пожовклі фото
ностальгії в очах - ні ноти.
буде плакати. ви не проти?
в неї просто нервова работа
в грудях зліва може колоти
від любові чи від погоди
коли довго колами ходить

Вона з тих золотих дівчаток для яких всі двері відчинені
Уночі ховається в чатах; вдень - за посмішку безпричинну.
А всередині вже мара, Причинна.
25.08.2010р.

Сьогодні я пишу дурню́ - про те, що небо синє-синє,
Що вранці я радію дню й зі мною рада Батьківщина,
Ще спека літня не мина, а скоро осінь знов настане,
Що на полях - озимина, на Окружній - стоять путани,
Що в листопаді лист паде, мете у січні сніг лапатий,
Мороз у лютому іде: "Ану, мерщій-но всі до хати!",
А я в теплі - знов про любов, таку всесильну і гарячу,
До неї риму ставлю - "кров" (а що, буває ще інакша?).
Про секс ви любите? Авжеж! Я розповім про все одразу:
Як розшукати точку "G" і як скорочуються м'язи,
Як з хіттю тіло все дрижить, як піт по тілу проступає...
Вона на ліжку як лежить і він її як роздягає...
Чи є прихований тут зміст? Навіщо цю пишу муру я?
Бо ж маю я до віршів хист - про все на світі заримую!
Опублікую згодом те - і не пектиму зовсім раків,
Що рими тут невдалі вкрай і ритм гуляє, як собака...
У вірші в мене все - "All rigth!" Ідіть ви, критики, до сраки!


25.08.2010

Хворобливо-дочасні
залисини,
Мов лишай, розповзлися
Карпатами:
Чагарник замість лісу
над Тисою...
Я ще довго від того
не спатиму,
Як смереки прощаються
стоячи,
З небесами омріяно-синіми:
Не зійти, не сховатись...
Як боляче!..
Не розчулити
голосіннями.

Бонзи стануть казково-багатими.
Пні-каліки – розкидано
схилами:
За красу і величність
їх стратили
І зробили потворно-безсилими.
Пальці-корені ранами
змучені,
Захищали цю землю,
як воїни,
Занімілі, зчорніли
над кручами,
Геть порубані –
не заспокоєні.

Та не зламано дух
лісорубами,
Хай оточують, лізуть
навалою,
Четвертують і спалюють
грубами,
Продають... І все мало їм,
мало їм!..

Хворобливо-дочасні
залисини:
Виють пили злорадно
Карпатами.
Чи затихне цей регіт
над Тисою,
Чи, як шабаш відьомський,
лунатиме?

18.08.10р.

Стріла Амура влучила вдруге
У твоє серце, що вже у вінці.
Сім’ї вінок розірвався на дуги;
Тремтить вагання-сльоза на щоці.

І ти не знаєш про завтра – що буде?
Тебе затягує в сіті гріха
І тобі байдуже, що скажуть люди.
В полон взяли егоїзм і пиха.

Та з-під свідомості рветься на волю
Здоровий глузд у обручці святій,
В дитині рідній: - „Не зрадила б долі,
Впевнено й вірно щоб йшла по прямій.”

Як в Гамлеті мучить єдине питання, -
Що крає і серце, і душу, твій світ,
Який побудований щирим коханням,
А зараз зриваєш з вінця цього цвіт!?

Виною цьому мабуть прокляті будні:
Оті повсякденні дрібниці життя, -
Затьмарили промені твого сьогодні,
Згасивши ті перші твої почуття.

У душу свою зазирни через призму;
Найперш розібратись потрібно в собі.
Сім’ю вберегти? „Ренесанс романтизму”, -
Епоха, яку лиш почати.., тобі.

Хіба ж я трішечки не Ваша,
Нічний самотній пілігриме?
Прислýхайтесь... я тут, як завше –
Чуттєва, ніжна і... незрима.

Даремно не ховайте сумнів
Між фалди чорної сутани:
У запалі (якім бездумнім!)
Руки торкнуся я неждано

Тремтінням лагідного вітру.
Яка ж бо ніч ця прохолодна...
Зникає тихо-непомітно
Теплу остання перешкода...



На розум стане мрія старша,
А дні – на усмішку коротші,
Я ж залишуся трішки Ваша,
Далекий пілігриме ночі.

Бризки Чорного моря,
Шелест пінистих хвиль,
Усміхаються зорі
До багряних вітрил,
На старому причалі
Не забувши пароль,
Сотню літ виглядала
Свого принца Ассоль,
І ширяли у небі
Сніжно білії птиці,
І втомились за обрій
Вдивлятись зіниці…
А майбутнє вкрива
Хвиль морських таїна,
І сміється юрба:
„Божевільна вона!”
Ранять серце слова,
Та душа твоя - криця,
Ти не вір тим хто каже:
„Любов - то дурниця!”

Щастя знайде лиш той,
Хто чекати зуміє,
І не зрадить своєї
Шаленої мрії!

Шматочок дощу на моїй підлозі,
Й невпинні грози за вікном...
І я читати вже не в змозі,
Бо очі вкрились теплим сном.

Шматочок слова на сторінці,
Не пам'ятаю на якій...
Десь загубила... А в тарілці
Забула страву своїх мрій.

Шматочок букви на папері
Й застиглий пальчик-показник...
А за спиною скрип - це двері!
Але для мене світ вже зник.

Шматочок сну в моєму носі,
І я лечу, немов той птах!
Ну як не зрозуміти досі,
Що я не можу жити так?!

Шматочок ночі на повіках
Блукає в пошуці надій...
А в голові рояться втіхи
Й тремтять краплини моїх мрій.

Барвами сонця,
блиском веселки
квітне левада.
Світом крокує,
землю чарує,
радість дарує,
Лада.

Кожна пташина,
квітка й билина
жде її радо.
Струнами серця
світ засміється,
луною озветься
Правда.

Квітчані коси
спів стоголосий
лине лугами.
Гей, Весно-красна,
панночко ясна,
будь завжди поруч
з нами!

Дай же нам волі,
доброї долі,
юна богине Ладо,
вірно любити,
з правдою жити,
сонце хвалити,
завжди!

Досить спалаху зірки
Щоб люди надію мали,
Досить підкинути в полум’я гілку
Щоб світло його не згасало.
Досить жарини пекучої
Щоб розтопити кригу,
Досить життя єдиного
Щоб написати книгу.
Сонця одного досить
Землю усю освітити,
Досить єдиної смерті,
Щоб інші прагнули жити,
Досить єдиної краплі,
Щоб з ліків стала отрута,
Досить ривка шаленого,
Щоб розірвати пута.

Дивна і незбагненна
Вічності першооснова,
Здатна творити Всесвіт
Силою слова..

Від сьогодення й навіки
й в далекому посмертнім часі
ми до свободи й до мети
ітимемо в горінні праці

Ніхто, ніколи і ніде
ніякая залізна сила
не спинить нас, бо де ми є
там з нами віра і надія

На віки вічні, поки час
не спопелить останній атом
стоятиме фортеця ця
духом нескореним завзятим

Від сьогодення й навіки
й в далекому посмертнім часі
ми всі горим одним вогнем
у полум‘ї незгаснім праці

Мить між життям і вічністю – тиша.
Муза, її величність, пензлем незримим пише
Переплетіння стократні моєї долі.
Тиша – це нагорода, це подих волі.
Дотиком абсолюту яскраві картини малює...
Я знову на хвилях пам”яті в прекрасне минуле мандрую…

Останній крок тобі назустріч,
Останній дотик до руки,
Це наш останній поцілунок -
Остання зустріч на віки.

Не попрошу тебе лишитись,
Не буду плакати й благати.
Простіше з долею змиритись,
Ніж на любов твою чекати.

24 серпня 2010р.

Тануть ночі в неба пустоті...
Мабуть, не скажеш ти мені,
Що кохання є в душі твоїй,
Ти ж відчуй, що твориться в моїй.
НЕ почуєш голосу мого,
Не відчуєш подиху того,
Що літає в неба вишині,
Знай: це любов моя й пісні.
Ти не дзвониш, значить: вже забув,
Хай так буде: може, не почув
Того крику в неба тишині...
Подзвони, ну подзвони мені!
Не лунає в просторі дзвінок,
І не кличе знову на урок.
Ти не дзвониш, отже, самота
обіймає душу і пита:
"Чи потрібна тобі оця печаль?
Твого серця мені, звичайно, жаль.
А чи ж вартий, знаєш, він того,
Щоб любити виключно його?"

Втікаю геть — від поглядів байдужих круговерті —
в окраїни, де ще дрімає Місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті…

(художнику Олегу Козаку)

(2010)

Неспокійно є усім сьогодні
І дух ще бою в серці не загас
Та ніби там напередодні
Зірвав будівлю громіздкий фугас.

Ще кулі в тілі не застигли
І бомба не закінчила страшний політ
Та рани ще не встигнули зажити
Парад ще не відбувся у Кремлі.

Ще ми не встигли народити
Народну гідність і нову брехню,
Культуру не зуміли відродити
Й натішитися новому життю.

Ми ще не встигли, але вмієм жити
І все попереду простелиться колись -
Нам вірити, лиш мури всі пробити,
Бо сили ми зуміли зберегти!

Іде життя, а ми нічо не знаєм,
Лиш либимся в новітній постмодерн,
Постійно кайфу уночі шукаєм,
Хтось світло на шматки подер.

І ми деремо все на ті шматки,
Жеремо щастя друзів і померлих
Та робимо у часі скрізь стрибки,
Щоб обдурити всі тенета смерті...
23.08.2010 року Львів

Растерянность.

Жизнь странная штука,
То сводит, разводя мосты,
А возводя, ведёт к обрыву,
Тебя, меня, её, его.

Знакомства день,
Разлуки вечность.
Встреч разведенные мосты.
Спустя года, так греют сердце,
Воспоминания мечты,
И крик в душе, как птица в клетке,
Трепещет, вырываясь из нутрии.

Но разведённость состоянья,
Приводит лишь к непониманью,
Кто ты? – и где? – и почему стоишь?
И провожаешь взглядом…

Веселітся бабусі з Донбасу
Танцюйте на площі гопака
Танцюйте так як танцювали,
Коли вибирали в президенти- земляка.

Тепер танцюйте, виселіться:
Спорожниться у вас гаманець,
Як підвищаться всі оплати
Схаменетесь тоді на кінець.
24 08 2010

Слободський Г. П

Хочеться перевтілення,
Простору медитації.
Стати вогнем обвітреним,
Стати крилом акації,
Цвітом чужого кактуса,
Голосом перехожого,
Що на хресті і вихресті
З внутрішнім криком схожого.

Хочеться десь сховатися
І перебути будні ці,
Зміни, що йдуть за змінами
В образі й тілі блудниці.
Буде ще все по-справжньому,
Але вітрила напнуті,
Щоглами перекреслені
Всі фоліанти пам’яті.

Буде все чесно й райдужно,
Хоч ми на ладан дишемо.
Будемо всі щасливими –
Треба так! – Так запишемо!
Змінимо, переробимо
Все, що не так читається,
Діти на тому світі хай
З правдою зустрічаються.

Ну а на цьому хочеться
Спроби реінкарнації.
Щоби не бути вирваним
Разом з корінням нації.
Жити орлом за ґратами
Поки свобода кришиться?
Знову чекати й думати:
Скільки життя залишиться?


13.08.2010

У Львові свято. Щастю меж нема,
брехливих слів рясний врожай жнивуєм.
А Львів німий, історія німа.
Хто зна, чи ми її іще почуєм.

Нам добрий мер гундосить про прогрес,
і нагла впевненість звучить в облуднім слові.
А львівський лев закляк, мов битий пес.
Собачко, цить. Прощаємось зі Львовом.

Слабенький вогник вітром розгора,
пліч-о-пліч небайдужі стали колом.
Ще наша пам’ять в свічці не вмира.
Пробач, історіє. Прощаємось зі Львовом.

Навіщо та історія, плебей.
Жри ковбасу, вона давно без сої.
Комусь там боляче – в бетон, і все о’кей.
Розкопки, пам’ять – не для вас, ізгої.

А Львову боляче, за них, та перш – за нас,
що знову мовчимо покірним стадом.
Дарма кричали Леся нам й Тарас:
отямтеся, бо доля брикне задом.

А Львів мовчить, бо він не для львів’ян,
для зони він, що раптом зветься панством.
Зника полуда слів, мов той туман.
Король хто був, той стане свинопасом.

І доти харч носитиме свині,
допоки не згада, хто був господар.
Не кине прутика, не скаже твердо "НІ!"
всім тим, хто місто – з молотка на продаж.

Всім, хто забув – хто в місті Лева жив,
той славу міста пильнував як жінку,
той пам’яттю всіх предків дорожив,
ні краплі гордості не продавав чужинцю.

Кому той камінь львівський не болить,
хто не забув – не має плем’я-роду.
Яка різниця, скільки Львову років…
Своя сорочка, тіло не грішить.

Грішить душа, запродана давно,
продавши честь і місто на додачу.
А совість спить, якось мине воно.
Співа львів’янин, ледь приповз із дачі.

Слова байдужі кине на-гора:
та в мене свято, чи мені то треба?
А львівська пам’ять в свічці догора.
Прощай, історіє. Зустрінемось на небі.

24/08/2010

Пам'яті запорізького поета
Михайла Ласкова


Пам'яті поета

Ми довго йшли
через віки.
Аби зустрітись на світанні,
Де наші душі,
мов ставки,
Світились чисто не в останнє.

Спливало небо –
не дощем –
На голови пророків злісно,
Та й шли ми ще,
і ще,
і ще
З цивілізації дитинства.

Прочовгали – і не вклякли
В дорозі, зморені ходою.
Нас не простили й не кляли
Онуки, скликані журбою.

Злітались першими до нас
Слова,
Приховані на спомин,
і дарувала дивина
Завмерле щастя
в літній промінь.


2003

Я – відображення
Твого світобачення,
Крізь призму дзеркал
Перекривлених доль
Так бракує лекал
Перекреслити волю –
І квадратом по колу
Намалюю неволю:
Ти – моє світобачення,
Моє сонце, і місяць, і зорі!
Я з тобою у серці,
Ти зі мною у снах!
Нас з тобою єднає назавжди
Біле коло і чорний квадрат –
Наша доля і моя неволя,
Що помножені щастям стократ!

Ти повертаєшся. Навіщо?
І просиш, "серце відчини!"
Я не відмовлю, розумієш?
Хоч сотні раз мене боли...

2010 р.Б.

Попереду – чотири вихідних,
І я не знаю, що мені робити,
На моїм карку купа рідних і близьких,
І кожен хоче й попоїсти, і попити.

Поїдемо усі на шашлики,
Я замаринував вже відро м’яса,
Посидимо на березі ріки,
А берег чий уже?- Маркізів Карабасів.

До незалежності цей берег був нічий,
Сюди ми приїздили ще малими,
Хто хочеш тут міг стати на постій,
Хоча й не незалежними були ми.

Хоча нас старші гнобили брати,
Хоча Америка лякала нас війною,-
Куди завгодно ми могли піти,
Хоча й країну називали ту тюрмою.

Отам, за цим високим парканом,
Завжди ми ставили тоді свої намети,
І, забороненим частуючись вином,
Читали вірші заборонених поетів.

Та раптом – Пленум, перестройка, Горбачов,
Чорнобиль і кінець війни в Афгані,
І Сумгаїт, і Карабах, і перша кров,
І білі стрічки на гранітному Майдані.

Я теж там був і щось їм там співав,
До волі закликав народні маси,
Та чи співав би я, коли б я знав,
Що в нас усе роздерибанять Карабаси?

Минуло лиш неповних двадцять літ,
А вже покрадено ліси, поля і води,
І українську незалежність визнав світ,
Та незалежність ця від власного народу.

Допоки ми, співаючи пісні,
Рішали, кому з нас гетьманувати,
Сюди прийшли політтехнологи брудні
І нацькували, як звичайно, брат на брата.

І от ми поспіль вже двадцятий рік
Рішаєм, хто з нас більший українець,
А буде так, як ще Шевченко передрік,
Що буде так, як скаже хитрий німець.

І от тепер від них життя нема,
Куди не підеш – скрізь прем’єр-паласи,
І навіть найостанніша корчма-
І та елітна, для маркізів-карабасів.

Усюди, де не глянеш – паркани,
А де прохід – плати за вхід у їхню касу,
Вони гадають, що пани тепер – вони,
Еліта боговибраної раси.

Ну от скажіть, брати, чом ми такі дурні,
Хоч кожен вчився, щонайменше, вісім класів?
Чому у цій неоголошеній війні
Перемагають нас Маркізи Карабаси?

Чи не пора вже, як заповідав Пророк,
Гострить сокиру і ладнать боєприпаси,
І не лежати й не плювати в потолок,
А геть прогнати з України Карабасів.

Хай буде так, хай Бог благословля
Усякого, хто стане за Вкраїну,
Чека на визволителів земля,
У карабасівську закута павутину.

Та з кожним вирубаним дубом чи кущем
Усе сильніш стискається пружина,
Й колись, обвита карабасівським плющем,
Розпрямить спину зігнута країна...

2010

День поклав на плаху сонце.
Гострі леза горизонту
ріжуть вік і час, як стронцій,
не уперше і не всоте.
Небо спалює в багатті
неугодних і незгодних.
Я на помилку багатша
певне, стала від сьогодні.
І на ніч, в яку не спалять
тіло і безсонням душу.
Не на плаху, не на палю
голову... А на подушку.

Разнежена, бессовестно нага,
за полчаса до нового рассвета,
не помня ни Завета, ни обета,
вступает в непорочные луга.

Её встречают клевер, молочай,
и женщина, смеясь, уходит в лето,
но песенка её ещё не спета,
пока не обернётся невзначай.

И тело одевает шелкопряд,
и за душою – ни пенú, ни пéнни,
лишь лёгкие, изменчивые тени
за нею, словно бабочки, летят.

Вітай, пречудове ліжко.
Я знову прийшла до тебе.
Душа сяде тихо кішкою
на дах дерев’яного неба.

В яйці-райці серце прощене,
йому там так первісно-млосно.
З надчасся в майбутнє росяне
покотиться з вічності колесом.

Під захист Сварога пильного
віддам своїх спогадів хвилі,
сама з Добробогом милим
збиратиму яблучка спілі.

Пройдемо всі пори року,
на бильце зіпрусь скраєчку.
неспішно так, третім оком
торкнусь чарівного яєчка.

Для Лада і Лади любої
збиватиму я перину,
щоб долі не слали грубої,
леліяли Україну.

А як музей зачинятимуть,
я тихо скажу "Добраніч",
і вам, портрети і панночки,
і вам, славні отамани.

Хай душі ваші гойдаються,
сховавшись за дивним пологом.
Вони прилітають, знаю я,
ми ж друзі з святим Сварогом.

А мати митця із татом
поглянуть шкіряним оком.
Вуста не розверзнуться матом,
сльозу лиш змахнуть ненароком.

Бродив син важкою стезею,
літ десять горбів над дивом.
А винесуть із музею –
волосся не стане дибом,

не зчудяться очі крилато,
і рот не застигне у подиві.
Ну що ви, матусю, тату,
це ліжко піде на подіум.

Тобі би у Луврі стояти,
о плоде натхненної праці.
Прогуглять тебе пірати,
проклацають папарацці.

Якийсь олігарх тебе викупить,
розляжеться з п’яною кішкою.
Вона з нього соки вицмулить.
Невже станеш просто ліжком…

21.08.2010

Коли живеш - не думаєш про світ;
Тоді вагу лиш мають гроші
І пхаєш всячину у свій живіт -
Такий для себе гарний і хороший

Коли живеш - для себе ти герой,
Ростеш і киснеш у житті зчорнілий.
Для тебе всі - суцільний геморой...
Не любиш бути недогрітим.

Життя для тебе - це лиш вічна гра,
Яка триває в безконечності літами
Й розваги лізуть серед гарних мрій -
Тобі би трафіку - лиш бути жвавим!

17.08.2010 Львів ЛМР

Життя люблю аж до знемоги
(Та хто його любити не зумів) -
Воно постійно хоче перемоги
І я усе робити щось хотів.

Життя - це сон, кохання, відчуття, -
Це дикі помисли й щасливі ранки,
Це світлі мрії, щедре майбуття
І зустріч сонця на сільському ганку...
22.08.2010 року Львів

Пригуби чи вигуби, але
Не залиш у літеплі зотліти.
Я вино. Я жінка. І не зле
У мені любити і боліти.

Завтра все це. Завтра під перо
Упаде моя життєва драма.
Нині ж я ще навіть не ребро -
Жду на день сотворення Адама.

2010

Посадили бульбу - і по всьому.
Одпочинуть рученьки і нозі.
І земля, і рідні, і удома,
А на серці холодно, як в льосі.

Просто неба сядемо, як в"язні.
Головне - не заволати з болю:
Нам би душі витрусити вчасно,
Як брудні мішки з-під бараболі.
2010

Невже любов не хоче ідеалу?
Невже вона така сліпа?
Невже постійно випускає жало?
Невже страждання надарма?

Однак життя нас кличе на жертовність,
Яку й в коханні треба проявить.
Пора кохати, підточить готовність
І годі скрізь інтриги вить!


Тоді щасливим будеш на сім світі,
Міцною вічно буде ця рідня -
Без вірності так важко в світі жити,
А з нею зрушаться усі моря.

Сім'ю є важко людям збудувати,
Проте це скарб - це вічний діамант...
Не можна завжди рвати й руйнувати,
Бо так залишишся навіки сам...
11.07.2010 року Сокаль Ярий

Поет – не той, хто тільки кличе музу
І думає як щось там написать.
Поет – це той, хто пробиває мури
Та вміє словом душу прокричать.

Він вміє думку в риму загнуздати,
Без зайвих труднощів співати в небесах,
З птахами на деревах щебетати,
Із словом засинати на вустах.

Він вміє все робити ідеально
І щиро вірить в ніжні почуття.
Він вистоїть у труднощах морально
Та вистелить для себе майбуття!
22.08.2010 року Львів

Піду по лезу дикого життя -
Воно тоді пожежою озветься...
А не піду - попаду в забуття
Й без творчості загинути прийдеться.

Я думав, все на світі тім пройде,
Але повсюди дико помилявся -
Усе проходить швидко, а проте
Вернулась муза, бо вже нагулялась.

І це моє...У дике майбуття
Натхнення кличе із ногами -
Я вічно жити хочу! Відчуття
Сильнішають постійно із роками...

А я піду по лезу дикого життя,
Нехай повсюди битви, зойки, муки -
Лиш творчість глушить смерть і небуття -
Ви ще не скоро зможете мене забути!
22.08.2010 року Львів