… і золотяться світи…
І простирає до раю
день цей мотиви висот…

…одворожили сяйні водограї!
Грай вечорово,
заграй мене вволю,
стирай мене волею,
світлом стирай!

Вже – не шляхи – а – шляхами – стікаєш,
вже не торкаєшся – світлом торкаєш
небо й оселі, сади й очі твої,
звіку печальні…
Мінись і грай-но
кармінно-ручайно,
грай і течи-но
зграйно-причинно!
Серцем –
причально –
на кожнім вікні,
серцем – причально –
таж тільки до рання…
… і золотяться світи!

Переплелись людські шляхи-дороги,
Посеред них десь там твоя біжить.
І ти по ній із юних літ мандруєш,
Щастить тобі в житті чи не щастить.

Твоя зоря у зодії сіяє,
І долі шлях освітлює земний,
Який тобі призначено Всевишнім:
Прямий, крутий чи часом вниз стрімкий.

То ж зважено ступай ти крок за кроком,
І не збивайся з вірного путі,
Не спокушайся на звабнІ принади,
Не йди чужим по власному житті.

Бо пройде час, що струменить рікою,
Оціниш шлях ти, що уже здолав.
І зрозумієш, що життя проходить,
А шлях ти не у той бік прокладав.

2007

десь на роздоріжжі в сивих клубах пилу
у подертих джинсах і чужім пальто
ти шукала їсти в попелі бадилля
і сльозу ковтала… хто ти?.. хто ти?.. хто?
вірила у силу власних перевтілень
вперто зволікала часом у віках
а навколо пустка... і широкі тіні
від осик нерівних... хто же ти така?..
розпікало сонце лущені асфальти
плавило каміння і чужі слова...
ти була уперта... ти була... на жаль... ти
вже була причинна... але ще жива...

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Жовтень жовтим
падає до ніг
Ковдру стелить,
каже: скоро сніг.
Крок за кроком
він прийде сюди
Осінь знову
розкида сліди.
Краплі кров'ю
падають з небес,
Із асфальтів
вимивають стрес.
Осінь, люба,
ти скоріш іди
Нам тут жарко,
зачекались ми.

15.08.2010

Щось раптом різко задощило –
Послався вересень до ніг.
Так несподівано й вразливо
Ступила осінь на поріг.

І волошкове наше літо
Вже відлетіло, відгуло…
Я все забула б, ох, якби то
Тебе в тім літі не було.

Росою чистою омите,
Зіткане з сонця і дощу,
Недоторканне, чисте літо
Я несказанним залишу.

Ридає гірко, жалісливо,
Тремтить обірвана струна.
За те, що так тебе любила,
Чи я прощу собі сповна?

2006 р.

Місяць, неначе справді,
кисло-солодке яблуко –
кисломолочні зорі
світу придбали правнука.
Білі іриси вільні.
Білі іриси з дітками.
Спілі малини вмиті,
сховані в листі з мітками.
Нічка мала ще, вийшли
середохрестя граби –
з ранками буде добре
грати в тісної баби.

2010

Священство царське - Божа Церква,
народ Царя у всій красі.
Ісус Христос - невинна Жертва
покрив провини наші всі.

У білі шати одягнулись,
життя нас трохи потрясло,
чогось ганебного позбулись,
а щось корисне приросло.

Себе вважаємо за вірних,
читаєм Біблію усі
і ганим дружньо непокірних,
що знали Бога в ті часи,
коли апостоли й пророки
водили їх, як тих овець
жезлом Господнім; сотні років
були за приклад і взірець.

Та навіть Божий друг не встояв
і я, читаючи про це,
зневажив воїна-героя,
царя Давида, і лице
моє від смутку не змінилось,
бо я-б такого не утнув.
Багато ще думок роїлось,
та все не тих. І ось - уснув,
і сон наснився: наче натовп
святковий, та Єрусалим.
А люд снує, шумить завзято
і я радію разом з ним.

Тут моляться до Бога вголос.
Я усвідомлюю сповна:
святії ми!.. Та чую голос
з-за рогу вулиці луна.

Іду. Вдивляюсь проти сонця.
На мить примружившись,- стою.
Слова знайомі і промовця
безпомилково пізнаю.

Петро, цитуючи повчання,
скінчає проповідь і страх
із розпачем, та здивуванням
у слухачів його в очах.

І ті, що Бога прославляли,
святі із ніг до голови,
із трепетом слова сприйняли:
"Ісуса розіп"яли ви!"

Петро, вдивляючись в обличча,
чекав на відповідь, а я
долав нервово протирічча:
"Чи в тому є вина моя?"

Було колись, не знавши Бога,
своєю волею ходив,
та все ж, на вірную дорогу
мене Він вивів і простив.

Чи я від Господа відрікся?
Хіба чужу дружину вкрав?
Петро й на мене подивився,
а люд навколо вже волав:
"Скажи, що маємо робити?
Нечисті всі." І переляк
збудив мене, та пережите
у сні залишилось. Ще б пак!

Хоч я з нечистими не знався,
на хліб чужий не зазіхав,
то вже й до раю записався,
святішим за Давида став.

І братові колоти очі
готовий був,хоч прав не мав...
До суду ми завжди охочі
за щось, та, навіть, без підстав.

Ні, я достоїнства не втрачу,
засвоївши закон один:
любити брата не за вдачу,
а через те, що Божий він.


6 червня 2007 року

Як принижують слабкість і страх!
Бездуховності запроданці
Витанцьовують лестощів танці
На тремтячих своїх ногах.

Визнать важко, що заяча кров
Тай дісталась для цілої нації…
Хтось закине, що це провокація,
Та вже досить пустих розмов.

Ми вморились і мовчимо
І чекаємо «далі буде»,
Поки варвари і лизоблюди
Вгризлись міцно зубами в кермо.

Нудно нам «каламутити воду»
На Майданах «Ганьба!» кричати -
Вчімось хрестиком вишивати
Та на пам’яті про Свободу!

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

Без наркозного газу й без літри
Понеси мене в далі світлі,
Най розтріпують чуба вітри
Я – черговий по світу.

В володіннях Амона чи Митри
Має ж хтось на часи заступити.
Спорядила вузлика мати -
Йди, синочку мій, вартувати.

Най плазують й задкують мов раки
Всі перевертні і вурдалаки,
Бюрократи та живоглоти!
Тітко Мотре, що вам прополоти?

Най піднімуться хворі й недужі,
Понад призьбами квітнуть ружі
І радіє на хмарці Всевишній
На мерелі стиглі і вишні.

Добра ватра лиш з друзями варта
Відбивати склянками кварту
Оглядаючи далі навколо,
Квадратури*, вписані в коло.

В полонини вглядаючись й гони,
Де мережать полтавські мадонни
Вишиванки. Неквапно й дрімотно
Десь на Ворсклі білять полотна.

Бо погожа пора настала,
Для кохання й для виплавки сталі.
В добру днину і в нічку безсонну
Дай вам секстилі* і тригони*.

В цьому Всесвіті, де поети,
Й астрофізики крутять планети,
Не приймаючи їх до уваги
Крутять радікс** астрологи й маги.

Я ж на варті стояти мушу
Зло аби не крутило душу,
На діяння добре і світле
Сина, мамо, благословіте.

Щоб з орбіти не збився Юпітер
І тріпав мого чуба вітер,
Щоби сходили нам ночами
Світлі ангели із мечами.

22.03.2010

Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна
Й не веселе життя. Краде,
Надія на спокій, чи до війни веде
Вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги,
Де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски
Життя людське? У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті
Виникають, бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!

У ситцевій сукні на голому тілі
Вона рвала вишні, уже переспілі.
А літо, спокушене, просто хмеліло
І пестило сонцем опуклості сміло.

Вона ж усміхалась невинно-лукаво -
По пальчиках кров соковита стікала.
А літо, в дурмані солодкого шалу
В думки проникало медово-помалу.

У хвилю бажання чи, може, безумства
Вони раптом кров’ю вишневою згусли…
А літо, вловивши миттєвість пориву,
Зробилося леготом лагідно-хтивим.

Від свіжої ласки – мурашки по тілу.
Сукенка з плечей переспіло-злетіла…
А літо, розпечене пристрастю, вміло
Дощем напоїло жагу розімлілу.

2010

Знаю сутри я і Каму,
Хатха-йогу, пранаяму,
Трансцендентний і тантричний,
І земний, і галактичний.

Все я знаю і умію
І незгасна є надія,
Що досягнеш ти екстазу -
Чи повільно, чи відразу...

Звісно, краще знаєш ти,
До нестями як дійти...


14.08.2010

Надто доросла як для Лоліти,
надто начитана для Ассолі -
дівчинка цідить з амбіцій літри,
слоїки ставить на антресолі...

Відполірує значки-медалі:
слава – це просто конструктор «лего».
Швидше! Бо треба спішити далі -
час годувати голодне еґо...

Дівчинка - зовні крихка і ніжна -
душі солодким ниттям роз’ятрить.
Люди – це просто серця на ніжках,
люди не зможуть протистояти...

Дівчинка – гордість тата і мами,
дівчинка вміє кричати в рупор.
Поміж нарцисів копає ями -
леді не личить іти по трупах...

В мене смагла фурнітура
З натуристських пляжів -
Може, згідно партитури,
Тут удвох заляжем?

Як ти любиш - зверху, ззаду?
Що ще до вподоби?
Не хвилюйся, дам я раду -
Скинь свої оздоби.

Розгортай скоріше шалі,
Не ховай принади:
Я уже в любовнім шалі -
Поспіши, наядо...


14.08.2010

Певно, дід старезний той,
Ста із чимось років...
Я - такий собі ковбой -
Доволі нівроку.

Як побачу десь якусь
У костюмі Єви -
То не коле у боку,
А берусь до діви!

Роздягаюся до аж
Костюма Адама -
І беру на абордаж
Оголену даму.


14.08.2010

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п*янким ароматом;

більше я сутінку не відчуваю -
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.

І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;

і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.

Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним

рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.

Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, - у мріях,
ниви схвильовані - вкрили простори,
в горах - сніги засвітились блискучі:

хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.

Тобі не йти. Цей синій-синій сад
Шепоче миродайну мову моря.
Голубки повертаються поволі
Зі снів далеких, із усіх надсад.

Заляже вечорова тиховодь –
І нас відносять переплески смерку,
Твоя краса озвучує пташину,
І не стиха, і не стихає спів…

Легенький пензель – ніби очерет –
Гойдає любі тіні наостанку.
Лілеї пахнуть синім-синім ранком.
Та вже новий голубкам сниться лет…

Я ноту “до…м” душе снимал
на ветра струнах,
с дождливым видом из окна
и сердцем юным.

Мой дождь рассеянный. Растут
благие вести,
благому горестно во рту,
а мыслям – тесно.

Как эту ноту дотяну
струною рваной,
раскрашу неба белизну
цветком нирваны.

Рот на замок. Душе внимать
разрывность звуков,
стиха, как малыша, опять
держа за руку.

Ведь эта музыка жива
пока я верю
тобою тронутым словам,
шагам за дверью.

13 Августа 2010

Різношерстий від_літ
відображую тьму,
залишаючи слід
невідомо кому.

Слідно, схожі сі дні,
як дві краплі вина,
похоронка – на ніж,
гнів Господній – на нас.

Де кордонам кінець,
де моя сторона
як застигне свинець,
а назовні – стіна?

Соромливий мій кат,
погляд прорубом аж
оніміла рука,
кармініє карт-бланш.

В облаченні сих ран.
позбуваюся сил.
Сохне слів караван,
ніби дим із кадил.

Замикання – і пульс
розлетівся, мов ртуть.
Боже, гаряче з куль –
поцілунками рвуть...

Болю фарбу розмив
і приріс до землі.
Відобаження тьми
на душевному склі.

13 Серпня 2010

Голуба лагуна, фініки, ховеї...
Свіжа прохолода в пальмовім садку.
Зазвучали дзвінко чарівні хореї,
В цій красі квітучій, в райському кутку.

Під яскравим сонцем зріють апельсини,
Грона винограду щиро-золоті,
Чепурять простори ясні літні днини,
Розчинивши душі в щедрій красоті.

А далеко в морі по лазурній гладі
Гордо, величаво парусник пливе.
Чайки білокрилі, наче на параді,
Проводжають шхуну в море голубе.

Береги скелясті з хвилями фліртують,
Краби та молюски заселили дно.
Екзотичним краєм враження мандрують,
Наливають радість, як в бокал вино.

Вечір біля моря, музика, гуляння,
В романтичній аурі розчинився час.
Два серця поглинув океан кохання,
В царство насолоди зануривши нас.

Свіжий подих моря,
Вітерець солоний,
Голубі простори,
Лагідний прибій.
Підіймає сонце
Світлий ранок сонний
Із-за горизонту
До юнацьких мрій.

В океані долі,
Обійшовши рифи,
Пливемо з тобою
Від скелястих гір,
Де кружляли в небі
Чорнокрилі грифи,
Розривали серце,
Наче хижий звір.

У вітрила дує
Вітерець попутний,
Зникли перешкоди
На шляху до мрій.
Попереду сяє
Берег ізумрудний,
І цвітуть троянди
У саду надій.

Я пішки б йшов до Трускавця,
До Калуша, до Львова -
Блаженних снів ноїх місця,
Де пані і панове.
Почув я з неба від лелек,
Що там куточок раю.
Гадаю я, серед смерек
Є та, яку чекаю.

Багато чув я про Арбат,
Хай будуть і Арбати.
Від Хортиці і до Карпат
Моїм пісням лунати
Дніпрові хвилі донесуть
Мою любов до тебе.
Я вірю.
Так тому і буть,
Бо нас єднає небо.

Паркет, що пам’ятає перший слід
Чи чоловіка, чи його подоби,
Струхлявів за якихось пару літ.
Скрипить від злоби.

Померло ліжко, і коли вночі
Приходять часом спогади химерні,
Й скрегочуть поза стінами сичі,
Холодне й мертве.

Ще досі стугонять в вікні шибки,
Коли останній промінь йде за місто,
І на шпалерах дотики руки
І нігтів. Згризла.

На дзеркалі мов завжди свіжа кров,
А тіло пам’ятає все й коробить.
Та чоловіком ти не став, лиш мов...
Його подоба.

2009

...В тайному Імені - стержень:
Небо... з Води...

...В тайному Імені - Твердо:
Двадцять Один...

...Шість переходить у Десять,
П'ять гріє П'ять...

- Як же ви довго вчитеся...
В Імені - Я!...

...Цар, у Одному - Триликий:
БОГ...
Суть числа йому несть...

...РОД, Триєдино-Дволикий:
"І", далі - "Єсть",
Знову "Єсть"...

...А поміж ними -"Зело"...
Вогник, малесенька .... "Фіта..."
Райдуга понад селом...
Спраглого виведе Світло...

...Меч - відсікає,
Меч - первоРОДного ріже:

- Вісімка - Вічність...
"Іже"-Або... Або-"Іже"...

...Світ, що тебе не впіймав...
Змій, що хвоста свого зловить...

- Божа Душа, що ж ти мав?...
Плоть, (помираючи):

- С_Л_О_В_О!...

Примітка: (той, хто шукає, най знайде)
БОГ: 70; 3 - 1 ("Аз")
РОД: 100; 70; 4 - 3 ("Глаголь")
IESE: 10; 5; 6; 5 - 8 ("Іже" )
МЕЧ: 40; 5; 90 - 9 ("Фіта")
СЛОВО: 200; 30; 70; 2; 70 - 3 ("Глаголь")

Кумпала Вір, 12.08.2010 року,
м. Хмельницький

Я пишу тобі короткого листа
із далекої північної країни
я пишу тобі одній листа
бо ти є одна моя єдина

Я пишу тобі одній листа
і від болю вже затерпли руки
це моя розплата за життя
і за ночі довгої розлуки

Цей папір розмок від крапель сліз
розпливлось чорнило мов по морю
цей папір пожовкне з часом, щож
час зітре папір, але не долю

Час зїдає все, ось так безжально
і лишаєшся лиш ти одна
вірна, хоч і змучено-печальна
Україна, рідна матінка, земля

лицем до лиця із небом
оголений
ніби чистий
з лиця тобі блискавиці
націлені цілими шпицями
петляють по тілу петлицями
з потилиці
хмарочоси
розчесані сиві стоси
стосунків
сторінки століттями
застояні стомлені
стулені
лицем до лиця притулені
притлумлені і приломлені
намацуєш в небі прогалини
попарно пропалені рани ми
на м’язах нашвидкуруч
вишиті
шпалерами шкіру завішати
притишити шепіт залишений
завищений вищими силами
із ними ми щиримось щирими
широтами щиросердними
і твердими римами щедрими

ще дощить
ще дещицею стелиться
в унісон ошелешено молиться
до лиця тобі цятками тулиться
вулиця
що дощить

Опять занесет на крутом вираже.
И снова никто не поймает.
Не важно «вот-вот» или даже «уже»,
Зимой это будет иль в мае.
Какие заботы? Дорога светла,
Проблемы вернутся с рассветом…
Ведь главное чтобы надежда вела
Метлу за желанным ответом.

Чудес не бывает. Голодная совесть.
Падения вкус так горчит по утрам
И это, наверное, даже не повесть,
А лишь послевкусие драм.

2010

Усе так просто, як у сні:
Твоє обличчя кольору надії,
Придумані бажання навесні,
Що блимають через чаклунські вії –
Це все твоє приходить в сни,
Лякає біль заховану за грати,
І ти береш з небес свої пісні,
Даєш словами душу полатати.
Іду з тобою в степ нічний
Де на кургані сяє дивне світло,
Вирують «Мрії» Шумана з струни,
Пісні столітні в пам'яті розквітли.
Такі пісні, як ніч ясна,
Як зорі пізні в небі, незалежні,
Як ти, яка доріжкою прийшла
І небом стала: вільна, безбережна.
Набряклі хмарами бажань,
Забувши вічну сліпоту любові
З тобою, Музо, свято без вагань
Йдемо понад курганами ізнову.

1999

Коло тебе затремчу, як струна.
Так торкаєш лиш ти,
Так звучу тільки я.

Весна, 2010 р.Б.

Ти ходиш в моїх долонях,
Немов колорадський жук,
(Така вже у мене доля)
Під серця сумного стук.
А я зазираю в шпа́рину,
(І соромно же мені!)
Чого це сестра Гагаріна
Не спить і вовтузиться в сні.
Я вірила синьому кольору,
Таємне звіряла йому,
А він мене зрадив з червоним -
Навіщо йому це? Чому?
Тепер мені все фіолетово,
Бо я матадора люблю:
Змахне як своїм стилетом -
Й самому він кум королю.


13.08.2010

Уночі вдяглася баба у костюма Єви
І прийшла до діда вранці, наче королева.
А дід глянув і скривився, каже, бідолаха:
"З глузду з'їхала ти, бабо? Чи тече із даху?"

"Що не так, мій діду милий?" - запитує баба
І крутиться перед дідом і передом й задом.
Усміхнувся дід і мовив: "Ну в тебе й фігура!
Ти би хоч попрасувала той костюм, в натурі..."


13.08.2010

Гудуть у світі дзвони
І дзвонарі в повазі,
В будинках вікна сонні,
А дзвонарі в екстазі.


2002

Виривається народ,
як зморений птах
Із рук птахоловів,
природжених невдах.


2003

Під темним небом, склав свої долоні,
І на коліна перед Богом встав...
У серці мому, тихо били дзвони,
а дух мій від тепла згоряв...

Акорд у чорнім ре-мінорі...
І сльози на очах... моїх!
Під фугу і токкату голос стогне...
І мучить душу первородний гріх.

Я наодинці перед цим великим світом,
Де ангели стоять в тіні, мовчать...
Лиш звуки слів молитви пізно літом,
Знайдуть мене і тихо відлетять...
до Бога.

А може я не сам стоятиму під небом,
Коли настане час просити за любов...
Про суд над тим, що я зробив для тебе...
Коли з тобою на край світ пішов...

Горять повсюди вогники таємні,
Немов від подиху мого горять,
На небі зорі...голоси приємні,
Я чую їх... це щастя, благодать..

12 серпня 2010р.

Меж «но» и ног твоих
Пророк я и порок
Столь изобилен, сколь известный рог.
Извёсткой сыплет снежный потолок,
Когда взведён и…спущен мой курок.
И спу…испуг на лицах белых львов
У входа в спальни новорусских Вов,
Когда проходишь и горит клеймо
Кармином губ и… глаз.
Возьми лимон!!!
Не будь желанной –
Серой, никакой,
Пока любовник не проснётся твой.
Шифоны ночи, яхонты минут,
Оттенки речи тени берегут.
Здесь, в анфиладах призрачных дворцов,
Полным-полно сатиров и скопцов,
Купцов, скупцов
И племенных отцов,
И подлецов, и вральщиков в лицо,
И пламенных юнцов.
Возьми лимон!!!
Когда, меня укрыв, выходишь вон,
Чтобы никто из них тебя не тро…
А впрочем – пусть.
Ведь глаз кармин и губ,
Мне ясно говорят, что ты – суккуб.

Я глупа и безмятежна,
По кускам, по деталям проглатываю.
Всю себя, предавая течению,
Все пытаюсь понять, угадываю.
Ваши лица и слезы героев,
Ваши руки, следы на песке.
И что завтра нас ждет, не знаете,
Унывая в вечерней тоске.
И как гнусно себя выгораживать,
Улыбаться, мотать головой.
Привыкать, отвыкать – как скажете,
И быть снова довольной – одной…
Я глупа сотни раз
Вы знаете.
И глотая все мысли
Вдруг.
Может быть, течение скажет –
Вот твой берег, мой милый друг.
26.07.10.

Медово-ефірна магма
жагуче цілує квіти,
і молить коріння спрагло
до неба : "Дощі пролий ти…"

А джміль розтинає в леті
солодке й густе повітря.
Коробить парфум-естетів
від спеки солоний витвір.

Морозиво і цілунки
крізь вітру сухі зітхання
приносиш - і серце лунко
б’є ритми жаги кохання.


Тетяна Роса
Поезія “Літо”


Пародія

Морозива хочу, милий!
Цілуєш – аж спухли губи…
Ти літом набрався сили,
Тактовний такий, негрубий…

Люкс спека на тебе діє,
А що, як почне дощити?
Прогнози дають надію
На серпень несамовитий.

І серце ті ритми слуха,
Все серцю моєму ясно:
Влюбилася я по вуха…
Медово-ефірно-класно!

Зоряні кола - Всесвіту очі -
Зустрічі прагнуть. Встаю серед ночі.
Раз доторкнувшись до їх магнетизму,
Жити без зустрічей цих не захочеш.
Чую, як пристрасно небо шепоче:
- Вийди до мене... Виходжу охоче.
Бачу кришталь атмосферної призми,
Крапочки-зорі, яскраві напрочуд.
Мабуть, будемо дивитись до світла,
Я - як велично все небо розквітло,
Небо - геть схилиться лагідно низько -
На своє любе самотнє дівчисько.


2001

Летіли голуб із голубкою удвох
десь зовсім близько повз мою оселю
і щебетали щось так тихо на льоту
безмежно радісні, щасливі і веселі

Я бачив їх і радісно мені
так вільно, легко на душі ставало
та чорний день настав, вони
до мене більше вже не прилітали

А якось восени, коли вітри дубів
знесамовитіло гілля гойдали
на гілку голуб тихо сам-один присів
не щебетав і ми з ним вдвох мовчали

Хотів напевно він щось розказати
мені, шкода, ми слів не мали
така самотніх доля вже – мовчать
поки вітри гілля не поламали

Через роки і далі вертаюсь до рідної хати.
Через смуток і радість вертаюсь у сні й наяву.
Я вертаюсь туди, де старенька живе моя мати.
Босоніж знов ступлю на м’яку росянисту траву.

Я вертаюсь туди , де так буйно квітує калина,
Я вертаюсь туди, де зозуля у лісі кує.
Я вертаюсь туди, де є рідна моя батьківщина.
Я вертаюсь туди, де залишила серце своє.

Я приїду до вас, бо весь мій родовід – моя сила.
Я прилину з розлуки, бо там є коріння моє.
Де дитинства зоря і, де батька мойого могила...
Та джерельце цілюще наснаги одвічної б’є.

В цьому – правда життя. Ти послухай мене, рідний сину,
Рідна батьківська хата - то є наш в житті оберіг.
Де б не був, де б не жив, ти завжди пам’ятай Україну
І здалека вертайся на рідний до болю поріг.

Ти вертайся сюди, коли буйно цвістиме калина.
Ти на крилах лети, коли тугу відчуєш здаля.
Бо у тебе в житті лиш єдина-одна Батьківщина -
Україна – велика, батьківська, священна земля.

Червоне сонце віщує мороз
сіда за обрій і лишає
лиш сутінки свої криваві
і недоплакані краплини сльоз
холодним полем стежка йде
вона востаннє ще зелена
трава принишкла й наче жде
коли пройдеш востаннє нею
сьогодні ти, а завтра вже
а завтра вранці в шлях далекий
хтось твою душу понесе
твою замерзлу душу… жде
притихли трави в чистім полі
й мороз на землю упаде
червоне сонце кудись йде
і ми йдемо за ним з душею
яку сюди ніхто вже не верне

Ані хмаринки,
Хоч кричи.
А хочеш вий,
А хочеш бекай.
Яка жага?..
На серці спека,
Життя-
То згарочок свічі.

Як одгорить,
то й одболить.
І прийде ніч,
І прийде тиша.
Мене ніхто
Не заколише,
Хіба що
Дощова блакить.

Добра чекаю
Від добра.
Чого ж
Любов моя самотня?..
І на дущі моїй
Спекотно -
Пошерхли губи
У Дніпра.

Отак – з плеча і навідмаш:
Іди! У свою Мекку!
Кармінно краплений вітраж –
Як небезпека.
Напнута крику тятива
Німа. Конає спека.
У Храмі Див димлять слова
Жерця-ацтека.
У чорній хоті дикий скіф
Згорів. Царівна з греків
НанОво виспівала міф
В сирому склепі.
Уся незначимість ридань –
Не смій! Підший у теку…
Безмірна марність сподівань
Вмістилась в деку*.
Навзнак розпластані віки –
Тобі! Не я – далеко.
У віч зачорнені піски
Упав лелека…

12.08.2010

Євгенові Маланюку

Ну, що, поете? Трішечки послухай
Про те, як день згортається в сувій.
Зелений берег синьої Синюхи.
Там, біля груші, був будинок твій.

Поете, я ще чую схлип колиски,
Мов голос долі, знаний наперед.
Вдивляюся в твоє обличчя зблизька,
Як на воді в високий очерет.

Чи хто про тебе ще згадає нині,
Вживаючись у горду роль рядка?
Як на твоїй маленькій батьківщині
Приходом ночі повниться ріка!..

29.07.2010, м. Новоархангельськ, Кіровоградська область

Вертаюся до тебе, як із вирію.
Шалено м'язи крил міцних напружую.
Зі спрагою кирилицю визбирую
На надписах, розквітлих серцю ружами.

Немов журавка – зерня, биті холодом.
Мов першокласник в «Букварі» затаєно,
Що водить пальцем з недитячим поглядом –
Читаю і не вірю, що читаю їх!

Вертаюся до тебе, мов забігана
Вовчиця, що от-от досягне схованки.
Вриваюсь гостро поглядом, як іклами,
У трав і квітів світ, воскреслий подумки.

Тримай міцніше віжки, дивний віснику!
Неси мене, мов лист, поштовим голубом.
Ніч ворона всіма своїми кінськими
Пришвидшить зустріч не вогнем, а полум'ям.

Рубай мене словами, мов сокирою.
Ще трішки… Захлинаюсь кілометрами.
Вертаюся до тебе, як із вирію.
Із крилами, в обійми розпростертими!..

26.07.2010

Перестигле кохання.
Терпке, наче дикі груші.
Не п’янить, не болить,
Тільки осад гіркий жалю.
Занімілі вуста.
Та все ж я сказати мушу:
Нам обом стане легше
Від байдужого «не люблю».

Не вірю я, що ти
Отут знайшов свій спокій.
Не вірю, що тобі
Вже байдуже за нас,
Бо й досі вечори
Приходять кароокі
І ранішні зірки
Розбуджують наш час.

До тебе я прийшов,
Як-то до свого батька,
Бо знаю наперед:
В нас є про що казать.
Я подихи Дніпра
Приніс тобі на згадку,
І Хортиці любов
Я мушу передать.

В нас буде все гаразд,
Бо ми з тобою разом.
Ми волю здобули,
Хліб зріє на ланах.
Що важко - не біда
Все краще буде з часом,
В це вірю, цим живу,
Як пом"ять у віках.

Багато чув байок
Про тебе і про всяке.
Та я і не шукав
Тебе серед святих.
Хай брешуть вороги,
А гавкають - собаки
Вклоняюся тобі.
Раніш, пробач, не міг.