ці вишні у весільних сукнях
не відають про Град Небесний
не чули про дари спокутні
та знають що Жених воскресне

а люди завжди спраглі чуда
святять паски Христове Тіло
їм заздрив би нещасний Юда
йому душі не освятили

вже скоро благодатний ранок
обпалить вії ночі плинній
Ісус побачить власні рани
і скаже „здрастуй” Магдалині

2008

Один пробел. Один вопрос.
Мечта одна…
Харизматичностью берез -
Поражена…
Заброшен дом. Затравлен быт…
Обиды – вспять?
Забывчивость определит:
Кого-то ждать…
Прижав распятия к стеклу -
Не прирасти…
Сгребая слезы на полу
Лишь в две горсти…
Подняв раскаянье и боль
Над головой…
Умножив тридцать шесть на ноль,
Вдохнуть: «Живой!»
Сказать: «Осмыслю и вернусь.
Сама смогу?»
И только сдержанная грусть -
Одна в долгу…
2010 год

Мохіто, хлопчику, мій хіт хмільного літа,
Зів”яла м”ята на цитати Гемінгвея,
І пошук відповідей на питання „де я?”
Із варіантами „куди мене подіти”.

Мохіто, хлопчику, не можна не хотіти.
Це ніби перестрибнути найвищу скелю,
Це ніби мати за хрещеного Фіделя,
І в носі всі його державні заповіти.

Мохіто, хлопчику, налий мені мохіто...

чи пишеш під зажурливим сонцем
діфирамби літу?
бо хочеться ж дружити з ним та спека - дух спирає.
це літо нічим не різниться від урки-бандита,
так само б"є у голову і враз
нутро виймає.
день задихається над прірвою життя в колоді істин,
де жадібний ліхтар думок підсліпувато смалить в очі.
бікфордів шнур запалено, готуйся попоїсти, місто -
вже скоро приготує Діоніс гулянку тамагочі!


08.06.2010 р.

Мужайся,друже брате мій,
Ще випаде нагода днів,
Яка покличе нас на бій
Здолати тернії шляхів.

Розвіється в повітрі дим
Усіх лихих та скверних дум.
Покаже шлях до біса злим
І змінить пісню наш fatum*.

Засіяє в темряві контраст
І зміниться усе на краще...
Так що же,друже,брате мій
In hope we trust?

рахує лічильник тік-так
питаєш себе що не так
робив або робиш тік-так
здобувши свободу щевпак
щось комусь кажеш не в такт
не раз і не два не попав
годинник чекати не став
уже промовив тік-так, тік-так
ось так і життя промайнуло, промайнуло
не встиг

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

В ніч найкоротшу
Місяць не встиг обійти
Навіть півнеба.

Я ж у цю нічку
Зовсім очей не зімкнув.
Ждав тебе люба.

Бог відпустив нам життя
Дуже коротке.
Щастя коротше за мить
Мчить у безсмертя.

Захотів до школи Джмелик
Та й купив собі портфелик.
А в новенький той портфелик
Він поклав смачний кренделик.
Джмелик ходить гоноровий:
– Я до школи вже готовий!

Як гадаєте, малята:
Може, ще щось треба взяти?
2010

Старий будинок......дві віткритки мовчки в пошті,
Свято сьогодні,та чомусь спізнились гості.

Нема кому налити чашку кави...
Із цінностей сім"ї-лишився мертвий камінь.
.

Тягар на серці гордої дитини,
що дім батьків назавжди залишила,-

На примус вислані відкритки-не відкриті,
й нема родини,що навчала світ любити...


Клубок стоятиме не надто довго в горлі,
в світлі життя-усі ми подорожні...

Й не дивно те,що жаль зовсім відсутній,
затерта нить з минулим і майбутнім...

Старий будинок......і якесь сімейне свято,
Не вернуть час де були мама й тато....2010

собаки догавкали вчасно.
Життя лиш припудрило ніс.
І дивно так бігти не варто,
бо є у свіх вищий каприз.

не варто бажати утіхи.
Та що тут поробиш? Війна
сказала не лузать горіхи
і тихо весь світ розвела.

та ми все долаємо вміло.
І сонце вже світить на все.
Веселість - це все, що важливо,
і щастя - воно не німе!

згадаю сьогоднішню ноту
І крикну собі навздогін,
що все ж подолала мороку,
хоч я всім живу вперекір!
(2010)

У нічку місячну ясну
Я срібним променем сяйну
Тобі, коханому, під вії,
Щоб ти хорошого намріяв...

Розгýблю всі твої жалі
Дрібним намистом по землі...
Здригнуся нотою нестями
Твоєї зоряної гами...

І стану просто...
дивним сном:
Два дихання...
під вальс-бостон...
Дві місячні стежини...
Куди?..
Мовчу невинно...

А потім буде ранок.
Засохлі крихти обіцянок.
Замовчані таємні сни,
Хоч двом наснилися вони.

Твої погляди, мої рухи
Наші думки, псевдо спільні надії
Дві дурні, чи божевільні мухи
Що вляпались у солодкі мрії
Тепер вовтузимось у варенні
Тікаємо від ягід – щоб не розчавили
Нас дістають думки буденні
Ти любиш з лимоном, а я трохи ванілі…

Жаб"ячі оркестри..сни..латаття..-
Дивовижа місячних ночей..
Ти своє,росою шите, плаття
Кинула..невинно.. за плече..

Білих лілій спалахи божисті..
Стежечки обірвана струна..
Згублене коралове намисто..
Перелитий келишок вина..

Музика панує над рікою..
Сивим німбом диригує Бог..
Любонько, прегарною такою
Ти ніколи не була.. либонь..

Там сузір"я знову перем"яті..
Диригент хлюпочеться в воді,
І стрибають жовті жабенята
По його безсмертній бороді..

Часто любить гуляти. Сама. Під дощем,
Тамуючи спрагу сльозами.
Спрагу пам’яті, серця щем
І любить мовчати про те, що не скажеш словами.

Тоді вона сама, ніби перетворюється на дощ.
Ходить лісами своєї пам’яті, поливає квіти своїх сподівань,
Слухає знайомі голоси міських площ
І ледь не топиться в ріках своїх перших дівочих страждань.

Читає свою Костенко і усміхається долі.
Вона щось знає...Ні, вона знає більше!
Вона п’є з келихів тюльпанів своє вино волі,
а її ще зовсім юну душу на ніч місяць колише.

Між нею і людьми є такий собі захисний бар’єр -
Вона нікого до себе не підпустить і захиститься сміхом.
Вона не допустить, щоб потім на її місці вирили кар’єр,
Але ніколи не образить, краще зіграє з лихом!

Вона знає твою душу ... бо має подібну.
Теж під час дощу повертається у свою реальність,
І відчуваючи настрій - знайде потрібну строфу.
Знає, що кожен рядок - неповторність.

Завжди трохи замріяна. Розуміє.
Потім пише вірші. Дивачка.
Пів-натяки на пів-надії.
ВОНА Ж МАЄ НЕБО - не одиначка!

Хм ... розуміє. Та ще ж юна зовсім!
Ще ж не отримала справжнього смутку медаль,
Ще ж не вплітала медова любов квіти в волосся.
У неї попереду - вибір. І лезо небокраю, і даль.

А ти вже це маеш і читаєш свою Ліну.
Та й досі не розумієш: як так?!
і знаєш - НІКОЛИ життя не поставить її на коліна!
Вона ж потім небо прихилить і ... заговорить із Всесвітом в такт!

А ти вслухайся лише, читай між рядками тишу,
Бо голос не скаже - не знаю, чому це так.
Вона дуже любить, коли ти вголос читаєш вірші.
І тихо плаче над строфами, і скаже колись чому саме так.


21:14 21.06.10

І розсвітає –
День прийшов новий,
Такий жаданий, ніби дощ у спеку.
І я звабливу жду тебе
Щораз.

...Я не був на війні,
Не ходив на Майдан,
Я не вчився за гратами жити...
Та у мене є твій пересохлий Йордан
І твоє, ще не скошене жито...

...Незголошений бій,
Не чужі вороги,
Ніби рана, роз'ятрена Віра...
І мозаїка мрій,
І на скронях, сніги,
І на серці, як хрест, Доля-Ліра...

...Є такі, що крадуть,
Є такі, що кричать,
Є такі, що ярмо мовчки тягнуть...
Але є і такі, над якими печать,
Золотого Дажбожого Агні...

...Смерть біжить за життям,
Не дрімає ловець,
І не мед для паяца Дорога...
Та по жанру Буття,
На дванадцять овець,
Є один - поцілований Богом...

Кумпала Вір,
21.06.2010 року, м. Хмельницький

І. Трач

Знову потяг
на Підзамчі,
Гуркотять
колеса…
Все, як завше,
все, як завше,
Тільки ці
сумні
колеса…
Все, як завше,
все, як завше, –
Гуркотять колеса…


Збірка ”Печалі Замкової Гори”






Пародія


Ці колеса
сумні й невеселі.
Круглі, чорні,
залізні, тужні
Гуркотять,
аж здригають оселі,
По мізках
проїжджають мені.

Знову потяг
застряг на Підзамчі,
Ніц не крутять,
забрав би їх біс.
Ті колеса,
як завше,
як завше…
Може б хто
мені пива приніс…

Світлий ангеле, ґрунту жменечко,
брудом світу цього не скорена,
колисаєш майбутнє, ненечко,
хоч би як ти була заморена.

Ти до себе дозволь схилитися,
Аби стати хоч трохи вищою,
І долонями помолитися
Пращур-мовою, тобі ближчою.

Ти асфальтністю заґратована
І укрита терпіння крицею,
Як я хочу тебе, шрамовану,
напоїти з долонь водицею.

Світлий ангеле, ґрунту грудочко,
Заквітчати тебе дозволь мені,
Аби квіти пелюстки-блюдечка
Підставляли під сонця промені.

Ти навчи мене бути чистою
Бруд у душу свою приймаючи,
І любов тоді в мені вистоїть,
Квітом істини проростаючи.

Передбачення баби скіфської,
Вітром степу мені навіяне:
Щоб уміла схилятись низько я
У високість трави замріяна.

Ґрунту дрібочко, ти навчи мене
Виживати у час непроханий,
Аби потім, надійно й стримано,
Був мій світ у життя закоханий.

Спасибі долі, що звела
З Тобою нас й навік з’єднала.
Зуміла я позбутись зла,
Що досі душу розпинало.

Навчилась я любити світ
Тільки за те, що жив Ти в ньому,
І розтопити в серці лід,
І розігнати вічну втому.

Навчилась я прощати тим,
Що мені болю завдавали,
Бо не годиться бути злим,
Коли в душі любов сіяла.

Навчилась я іти на прю
І ворогам не піддаватись,
В щасливу вірити зорю
І в те, що диво може статись.

Навчилась бути тим, ким є:
Завжди готовою до бою...
Спасибі, Серденько моє,
За те, що я живу Тобою!
2001р.

Казав, що станеш теплим вітром,
Який вдихатиму у груди,
Як нас розлучить доля хитра
Й Тебе вже в світі цім не буде.

Казав, що прийдеш на світанні
Промінням сонячним, ласкавим,
Щоб знову іскорки кохання
В душі засяяли яскраво.

Казав: ніколи не покину,
З тобою вічність цілу буду,
Душі своєї половину
Я не зречуся й не забуду!

Ти не покинув – розлучили,
Не зрікся – знаю, пам’ятаєш.
Крізь вир світів до мене, Милий,
Знов теплим вітром повертаєш...
2002р.

Така в нас суть: про тіло тільки дбаєм
І прагнем йому ситості й комфорту.
А попри це про душу забуваєм -
Байдуже нам: до Бога чи до чорта
Вона піде по смерті того ж тіла,
Не віримо, що буде кара грізна,
І прийде час: на “біле” скажуть “біле”,
На “чорне” – “чорне”... Лиш би не запізно
Було нам навернутися до Бога,
Позбутись зла, що душу закувало
В міцні кайдани. Вийти б на дорогу,
На Правди шлях. Лише би сили стало
Здолати всі спокуси, свої вади,
І вирватись з пітьми, що вік тримала,
І дати всьому злу у світі раду,
Щоб Господа душа наша пізнала!
Лише б не пізно. Лиш би сили стало...
2001р.

Вітрам не вкрасти почуттів прибій.
Не стерти ночі теплий захід сонця.
Коли ти в мене – радість з усебіч.
А я – в одній із камер твого серця.

Ніч розфарбовує чорнилом наші сни.
До берега причалюють епохи,
В яких ми без ілюзій і вини,
Не редаговані цим світом ще ні трохи.

І ні штормів у морі, ні страхів
Печально-чорних і пекучо-сірих.
Любов стократ сильніша від стихій –
Наш світлий острів.
… просто я в це вірю.

І. Трач

Це – Божевільне тисячоріччя,
Це – Божевільний світ,
Ці божевільні обличчя
Й так мало справжніх літ…
Ці божевільні обличчя
І так мало літ…
Так мало справжніх літ…


Гуманістичний вісник, 2006




Пародія

Ти моє біле гусятко
В цьому божевільному світі…
Ти моє гусятко…
Гусятко моє біле.
Гусятко моє…
Моє…

Хочу вірити в те, що зустрінемось ми
В мить, як світло прорве всі тенета пітьми,
Коли серце покине гірка самота
І любов знову в нім запанує свята.

Хочу вірити в те, що є вічна любов,
Та, що кличе на подвиги, збурює кров,
Що нарешті настане щаслива та мить,
Коли з мертвих кохання Тебе воскресить.

Хочу вірити в те, що до мене прийдеш,
І до серденька ніжно мене пригорнеш.
Бо настане омріяний нами той час,
Коли більше не буде стіни поміж нас.

Хочу вірити в те, що розлука мине,
І ніколи Ти вже не покинеш мене...
Хочу мати надію і вірити знов,
Що загублена вчора воскресне любов!
2001р.

Пригаслий біль тривожить розум,
Мене у спогади верта
Й мого життя невтішну прозу
По сторінках назад горта.

Зриває пам’ять невблаганна
Із серця мого пелену,
А у душі безперестанно
Гірчить, немов від полину.

Кидає пам’ять у провалля,
Вогнем пекельним обпіка.
Аж ось мене, мов з задзеркалля,
Твоя торкається рука.

Це Ти мене знов зігріваєш,
Зорею сяєш крізь світи,
До мене янголом злітаєш.
Це ж Ти, Коханий, знаю - Ти !
2001р.

Досі я не каюсь,
Що не як усі,
Хоч не раз збиваюсь
Теж на манівці.

Навмання мандрую
По своїх стежках,
Вітер в душу дує,
Видуває страх.

Всіх страхів позбутись
Вдалося мені.
Та гірка покута
Жде мене й в-ві сні.

Серце, крила, душу
Світ цей обпалив.
Та світитись мушу
Світлом хоч малим.

Відьма я - не відьма?
Смерті я жона...
Доля - не завидна,
Надто вже сумна...
17.06.2010р.

правда за крок до самогубства
не залишає передсмертних записок
тим більш заповітів
просто після її смерті
ніщо не рятує
ті що за нею скорблять
завжди носять пісок у кишені
щоб пам'ятати про минущість
потім теж помирають

пророцтва не збуваються
і вечір пахне м’ятою
і світ зійшовся клином
на цій твоїй журбі
пророцтва не збуваються
спиваються оракули
і відьмочки збиваються
з дороги на мітлі

Я приймаю птахів твого неба до неба свого
Хай летять і тріпочуть, і крилами б’ють по судинах.
Але ти не приходь... бо вода поглинає вогонь
І достоту не взнати хто більше я птах чи людина.

Так вмирають нещасні: до неба і каменем вниз.
Так вмирають дурні: трохи хліба, стягнулось сильце.
Імена пропадуть у вогні спалахнувши, мов хмиз.
А залишаться вітер і пір’я, і пам’ять... І все...

Якщо ти станеш морем –
Не втечеш!
В моїх обіймах будеш бушувати…
Й вітри не вкрадуть
Почуттів прибій.

Все сказано, все зроблено,
Все вже було колись...
Все віддано і продано...
Ми з вічністю сплелись...
Розбито і зурочено,
І віддано на глум,
Журбою позолочене,
Підведене під струм...
Таке є сьогодення в нас!
Яка вже тут мораль?
І не цінує людство час -
Воно ж не пектораль.

На балкон з філіжанкою -
бо кавовар.
Без цигарки. ЗапАлю -
й на палю!
Знизу всім я - безглуздий
безкрилий комар.
Виднокрай - мов провалля
Граалю...
Безтурботно посьорбуєш
до гіркоти,
баляндраса злегенька
припікши.
І пильнують стрижів
напівситі коти,
І вищать
дітлахи-велорікші.
Чиясь мати зіпає
на чадо своє,
аж ніяково
автосиренам.
А навпроти - вродливиця,
теж каву п`є:
страх радієш таким
авансценам!
На балкон - з філіжанкою,
буцім Адам,
що прошкує
до брами Едему.
Що, схотілося кави?
Бігайте я дам.
Смакувати, під реггі,
крізь регіт,
до щему!

20.06.10

( літературна пародія)


У тебе місячна ментальність,
Циклічно кругла, мов гарбуз,
І дратівлива сперечальність,
Немов би ти не з кола муз.

Не хтів цьому я віри йняти,
Не знав, що ти, як байбуза,
Хотів було раз обійняти,
Але отримав… гарбуза.

Коли на тебе місяць діє –
Усіх зігріти ладна ти,
А я – на місяць вовком вию,
Бо й досі не сягнув мети.

Писати місячну сонату
Мені сьогодні не з руки…
Вже був хотів тебе послати
Через городи навпрошки.

Та розум каже: «Стій, Василю!
Ти зачекай, проляже путь.
І ту фортецю взять осилиш,
Як фази місячні минуть!

20.06.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Сідає мені на долоню
Метелик щастя. Чужого.
А я йому й не бороню:
Чуже, - ну то що із того?

Вдивляюся пильно ув очі,
Сполохати мрево боюся.
У вранішній тиші урочій
До трепетних крил притулюся...

Розправив метелик крилята -
Полинув у сад на осонні,
Щоби квітку свою відшукати.
А я йому й не бороню!

И вот так, из пустого в порожнее переливая,
Изведя на нет всю себя, постоянно плача,
Ты откроешь глаза, ты, что раньше звалась «родная»
И поймешь, что он хочет жить, но уже иначе.
Что ему надоели твои печальные письма,
Что пусть он и грустит, но забудется,- перестанет,
«Не хочу к тебе»,- как циничный контрольный выстрел.
«Береги себя»,- побледневшими вмиг устами.
Он ушел и пусть, жизнь его, ты уже не вправе
Очернять ему его юность своей тоскою.
Поменять коней на непройденной переправе
Не захочешь ты. Развернувшись, пойдешь босою.
Отзвенят по вам ностальгией счастливых улыбок
Ваших светлых дней голоса и исчезнут вовсе,
Он найдет себе ту, что сможет не делать ошибок,
И поверит, что та его любит намного больше.
Ты еще погрустишь, ведь уж не на кого опереться
Ты теперь будешь жить в тихой гавани снов и быта
Только вот никому не откроешь больного сердца
И в глазах красных вен станет больше, ведь ты забыта.

20.06.2010

І. Трач

Останній вірш
прийде на прощу,
Останній вірш
скаже знов мені:
Пощо, пощо???
Останній вірш,
останній
Прийде
на папір…
Останній
вірш
прийде
до мене
знову…
Про це
не знатиме
НІХТО,
Тільки
недописаний
папір…


Збірка ”Печалі Замкової Гори”





Пародія


Останній вірш…
О дивний світ!
Останній грам,
останній літр…
Востаннє прийдеш.
А ПОЩО?
Про це
не знатиме
НІХТО…

Апельсиновий сік
- Стандартний, для всіх.
Його соковита реклама
Увійшла у свідомість мою
Пластмасою спаму.

Ні, я не проти,
Я...навіть за,
Не лаю я те, що приємно.

Просто, коли почнеться гроза,
Вона вдарить в найбільш заземлене.

Маленький, тепленький, босий:
Пальчики, щічки, носик,
Спить на канапі жовтій
Сонячний зайчик Тосик
Й сни, як лоскотки легкі,
З запахом абрикосу
Труться об твої ніжки,
Диво медоволосе…

У тебе місячна ментальність
Циклічно кругла, мов гарбуз.
Чутлива ти червова дама.
А раптом: дивишся – ти туз.

У тебе сонячні принади,
Ти всіх зігріти ладна. Ти
Ідеш поволі до любові
Та враз – до іншої мети.

У тебе все і є, й немає.
Тож задоволення не те...
На стежці згублену підкову
Січневим словом замете...

Мов передзвін північним сяйвом
Життя полине у віки.
Писати місячну сонату
Мені сьогодні не з руки.


2005

Сім’я Урану неплідне щодо богів та гігантів,
А зела ростуть непогано.
Злива зрошує отвори міста, наче я добросердну хвойду,
Що за звичкою трохи п’яна.
Ця злива – саме знущання,
З головою світ затопила.
Злива вірить в чисте кохання,
А бачить розпусне тіло.
Соснова волога неба слова розчиняє до решти:
Теплий дощ захлинувся в слові.
Сотня віків пролине, ми будемо, наче комахи
В прозорості бурштиновій.
Подруга зойкне востаннє
Залита кульбабовим медом.
Мовчання, прощання, зітхання
Оспівані славним аедом.
Злото і світло. Бурштиновий час.
Сонячна крига увічнює нас.

Белые-белые, как медсестры,
ангелы улетают сквозь стены,
холод вползает утром под простынь
бескрыло и внутривенно.

Мальчик играет стеклянным шаром,
смотрит сквозь на горящую лампу,
видит на склоне Килиманджаро
вечные льды, вместо ампул.

Лысое солнце в цветной косынке
в глянец открытки с надписью «Киев»
ткнулось и шепчет: «Збирайся, синку,
на хіміотерапію».

Если голос однажды повиснет
последним звуком - белым на черном -
станет ли то, что зовется жизнью,
вымыслом необреченных?

Т. Ш.

Вологий клімат, сиві Альпи, Апенніни.
Співуча мова, милозвучна, та чужа.
Тобі щоночі сниться хата, білі стіни
І двір матусі, чорнобривцями межа,
Знайомі вулиці, у заростях садиби.
Ще сниться запах – пахнуть руки молоком.
Турбують, манять незабутні краєвиди
І курява за чередою над селом.
Топтати трави, що від спеки поруділи,
Пройтися тихо по околицях села.
І щоб нав’язлива примара ностальгії -
Хоч на години - відпустила, відійшла...
19.06.10.

Заходьте,дуже раді Вам
Чому Ви ображаєтесь?
Прошу присядьте десь отам.
На мене Ви не лаєтесь?

Я червонію,певно так,
тече вино збентеження,
Картуз пасує до лиця,
це Ваше спостереження

налити чашку кави Вам,
чи знову Ви відмовитесь?
Збирається густий туман,
Хоч словом Ви обмовитесь?

Я люблю запах цигарок,
здається то не збочення,
із книжних аркушів старих
як Ваше заохочення,

запропоную чаю Вам
на нього Ви погодитесь?
В кишенях затишно рукам,
Погано Ви поводитесь.

Я ворожила над таро,
тепер немає значення,
іду у хресний хід
за Вашим:"Допобачення"

Ці темні окуляри Вам
за скельцями ховаєтесь?
Очей скривається обман,
Ви рідко посміхаєтесь.

Я дам останній парасоль
Вечірній дощ під враження
Застиг годинника пісок
В калюжі Вас зображення.

2010

Червень-холерик знов трощить в істериці небо,
Бризки летять, мов пелюстки захмарних бузків.
Тихше, мій леве, вгамуйся, рідненький, не треба,
Діти мої засинати бояться в твій гнів…

Мокрі долоні припестять, а ніч заколише,
Дай їм під ранок легеньких, як бульбашки снів,
Стежки до моря щоб вились в смарагдовій тиші,
Усмішки друзів й листівки з казкових країв.

Як всі поснуть, я чекатиму тут, на балконі.
Ти загорни мене в теплий солодкий бурштин
Літніх ночей, я тобі цілуватиму скроні...
Вибач. Спізнилась. Це ж діти… Ти вже не один.

Зброя не потрібна більше.
Запеклися кров і крик.
Виграв ти. У полі бій ще,
але виграв ти. Ти звик

до чола у листі лавру,
до трофеїв, до земель.
Що тобі? Грошей чи лярву?
Відсікти і на тарель

голову страшного ката? -
Переможцям можна все!
Чи музиків погукати –
хай луна в народ несе

звістку, славу перемоги...
На рубцях глибоких ран
недобитих і убогих
ти... Спаситель чи тиран?

Ми спалили міст,
Щоб сховати зміст
Минулого.

Ми зламали дах,
Для таких невдах,
Як були ми.

Ми змінили текст,
Щоб брудний контекст
Помітили.

Підірвали світ,
І пішли в політ
Орбітами.

Ми несли в руці
Почуття, як ціль,
До радості.

Ми не знали де,
Нас кінець знайде.
Ховалися.

Ми тікали в ліс,
І під скрип коліс,
Заплакали.

А тепер отут
Виливаєм бруд
Із запалом.

Ми самі собі
За кохання бій
Пророчили.

Час давно прийшов,
Ми не знали, в що
Ми вскочили.

А тепер німі,
Горимо в пітьмі.
Та нарізно.

Замінили текст,
А старий контекст -
Аналізом.


19.06.2010р.

...Сенсацій глитаєш куліш свидовий,
лишень інтернет розчепіриш.
Вгризаються факти - хоч сядь і завий!
Зглемедають, як не повіриш...
Плішива довбешка мокріє на раз,
а в кого волосся - гарцює.
Чи впасти в екстаз, чи усе - в унітаз...
А раптом життя відлупцює?
І що се робить? Чи зусилля з`єднать,
пліч-о-пліч за волю і віру?
Чи мовчки до цвинтаря нам плазувать?
Придбати квитка на Нубіру?
Якби ж-то читати все в міру...

19.06.10

між своїми й чужими – думками словами надіями
на межі неписання за колом полярних ночей
все згадаєш і схлипнеш в якомусь-то Чаєзогрієві
чи то в Кавозастижську – однаково допече
занапащена вічність де дорого все що й не вимовиш
з-під цупкого паперу найтонші діла дістає
що зробив і забув на шляху із Голготи у Дúвомишль
крізь спекоту спокути штовхаючи слово своє

Затанцювала липа під вікном,
В зелений лист галуззя розіткала…
Ковтнувши сонця із небесного бокалу
Вже більше не мовчить зимовим сном –
Її пора прийшла і забуяла.

Її краса полилася у світ
П’янким струмком рожевих ароматів.
Медові бризи у мільйон каратів
Розсипав щедро золотавий цвіт.

А бджоли, бджоли весело дзижчать,
Лоскочуть віти крильцями грайливо
І знов у теплі вулики летять,
В них несучи своє янтарне диво.