Життя моє чомусь пливе не так,
Напевне, просто зрілість наступила.
А юність пролетіла, мов літак,
Лиш спогад білим слідом залишила.

І ті думки, ті мрії, що були -
Буденністю безслідно обгоріли.
Заради мрій своїх ми і жили,
Та втілити в життя їх не зуміли.

І сірі будні: дім, робота, дім,
Зарплата, неоплачені рахунки,
Придбати одяг і продукти...Що ж між тим?
Лиш капля радості, любові й поцілунків.

І інколи запитуєш себе:
А що було б якби здійснилась мрія?
Як би в житті тоді змінилось все....
Але хіба тепер це вже важливо?

Вже давно я один, лиш один
Зустрічаю вечірнії зорі.
Я печалі пригнічений син,
Одиноке вітрило у морі.

Я давно в самоті, в самоті
Проводжаю ранковії зорі,
Іще чути кохання мотив,
А тебе вже давно нема поряд…

…Пролетіли ті ночі, як мить,
Ніби ранки були з ними в змові,
Тільки серце щоразу щемить,
Як зустріну ті очі чудові…
2010

Мой дом – оплот моей души,
Терзаний и покоя жизни,
Он недалек мне и неблизок,
Люблю в тени его тиши
Забыть о том, что где-то есть
Ничтожный мир педантов-мачо…
Мой дом – оплот – а это значит,
Что настоящей в нем есть жизнь…
Он полон смеха, детства, игр,
Безумной страсти и тревоги,
Я – странник, что устал с дороги,
Прилягу наблюдая мир…
Мой дом… Еще горят огни
В его уютных теплых стенах
И подымается по венах
Хмель неисчерпанной любви.

Не роздивляйтеся нового танцю,
Від нього сліпнуть прожектори,
Що таке іскра - я Вам покажу, а вранці
Вас евакуюють атори із цього сектора.

Хто так із мене насміявся,
Свої заплутавши сліди?
По вінця, по вуста, по серце -
Біди.

Кому несу свою подяку?
Під ноги кину – забирай!
За що мені? А він німує…
Тай край.

Віддам, зречуся, з серця вирву,
Зніму з опущених плечей,
Вину таких, вже непотрібних
Ночей.

Піду, пустий і окрилений,
За неба край, за холод злий,
Німий, не званий, не доречний -
Нічий.

Як Вам живеться,
Сонячна Принцесо,
в похмурім світі, де панує дощ?
Лише учора
мріло тихе плесо,
а нині - вир.
Мов сотні потороч,
пливуть дерева,
вимиті під корінь
з покинутими гніздами.
Пливуть…
Де тішилися заводі прозорі, -
холодні буруни і каламуть…
Але цвітуть
для мене Ваші очі,
нестримним світлом
гріють небеса!
І голуби цілуються пророче:
у віщих зливах -
неземна Краса…

2010

***
Я вірші лиш пишу по суботах
Після цілої ночі без сну,
В звукоряди склада, мов по нотах
Знов вишкрябую риму сумну...


***
Відбиваюсь годинами часу
Просто в просторі, і на балконі
Закидаю невидиме ласо
Та на бильці скачу, мов на поні...

завмирає все довкола
і вкладається до сну,
скоро літа сонний голуб
залетить о нуль-нуль-ну...

місяць дзвоником задзвонить,
що звисає з каптура,
потираючи долоні:
літо вже ось-ось – урра!!!

червень, бамкнувши доперва,
розпочне колоду карт -
відпускного? - козир черва,
пиво, спека.. ну, на старт!


31.05.2010 р.

Цвіте акація, і пухом тополиним
у вікна червень теплий залітає,
а понад ставом білий цвіт калини,
і співи соловейкові у гаї.

Солодко-терпким сюркотливим дивом
царівна-ніч здіймає чорні крила,
а понад нею, срібла зір відливом
ген, човен-місяць знов напнув вітрила.

Колише ніжно вітер сон тополі
казки шепоче, бавить вербам коси,
дрімають трави, похилившись долі,
голублені і купані у росах.

Коханій пісню палко і завзято
між вітами витьохкує пташина,
цвіте акація і дивним ароматом,
немов туманом, стелиться долина.

Тон в тон,
Не білений льон,
Парфуми, помада…
Це щастя, чи зрада?
Дінь-дон,
Знайомий ринг тон.
Щасливі, чи бранці?
- Зустрінемось вранці.
Дзвінок, СМС,
Зустрінемось десь
За рогом, без чверті.
Чекаю-чи-смерті?

Шукаю-чи-може...
Поможи тобі Боже.

2010 р.

Скільки у нас потреб -
Стільки у нас турбот.
Чуємо ми вкотрЕ:
Прапор - то є народ!
З ним ми - до перемог,
З ним - у борні, в трудах.
Він для Вітчизни - Бог,
Сила і міць тверда!
Щирі послухай ти
вже не нові слова:
хліб на нім золотий,
неба синь-синява.
Серця у нім вогонь,
воля, земля сама.
То ж піднімай його
і не кидай - тримай!
Аби нас світ пізнав, -
свідчать любій порі
про незалежний час
мирнії прапори!
2010 р.

І відчутно ці струни у скронях і пальцях…
Від гітари лишилися тінь і надрив.
Покотилися постаті точені вранці,
Розтривоживши місто покою і див.
І на мить - досконалого профілю образ,
Я почую наосліп і тілом немов.
І найтоншого світу торкнуся, раз по раз
Задихатимусь серцем в акордах його…

переживу.
даже уже почти не болит.
сердце ведь бьется, хоть ранка кровит.
я же могу.

боли порог
переступила, хрупкая грань.
ты мне не снишься, мелкая дрянь.
рот на замок.

мне не домой.
вы как хотите, а мне не пора.
точка опоры сгорела дотла.
ты не со мной.

к черту такси.
я на своем, отключив тормоза.
может, ты все же посмотришь в глаза.
хочешь - спроси.

видишь ответ?
переболит. все, что можно сказать.
ты как всегда. ты мешаешь мечтать.
снова привет.

2010

У тій кольоровій квартирі доволі багато вікон,
І світла також багато увечері і вночі.
Яка незвичайна штука(!), та тільки до того звикнеш,
Як ранок вже гасить світло без жодних на те причин…

А ще там в одній кімнаті немає ніяких тіней,
Бо сонця терпке проміння лишається на стіні
будинку, який навпроти зизить, мов ні в чім не винен,
Хоча він насправді винен…здалося тоді мені.

У тій кольоровій квартирі живуть кольорові люди,
Що сяють красивим світлом увечері і вночі…
Яка незвичайна штука(!), та треба прощатись буде,
Як тільки до дива звикнеш. :’( Без жодних на те причин…

У тій кольоровій квартирі чомусь мені снився равлик…
А ранком у мене в місті пішли золоті дощі…
А ще там в усіх кімнатах вчувається запах яблук,
І ніби гудуть над ними великі смішні хрущі…

2010

Густим туманом сірий смуток,
Зненацька огорнувший душу,
Від злих, підступних горе-звісток,
Сирів, порушуючи тишу:
Той, що ходив навшпиньках, спокій.
Ходив до цього.., а сьогодні
Вологий слід в очах... Самотній...
Мій настрій барвами голодний
Заплутався у павутинні
Життєвих драм. Похмурі будні...
Довкола спогади, мов тіні
Тих предків, що давно забуті.
Порушив спокій тиші страхом,
Який кричав несамовито
Над головою диким птахом,
Що не хотілося і жити.
І згасло у кінці тунелю
Світло надії у майбутнє.
Прикуте поглядом у стелю
Моє становище самотнє.
А потім наче озорило
Сліпучим світлом просто в очі;
З’явилися з нізвідки крила,
Мій стан піднесли вище ночі –
В обійми Бога за прощенням,
Що допустив себе до цього.
Свій страх, закидавши камінням,
Я.., - не боюсь тепер нічого!

Стигне кава в філіжанці
На порожньому вікні,
Ти даруєш коліжанці
Темні спогади війни.

Миротворець наш старенький,
Ти один із десяти,
Що повернувся до неньки
Після вражої війни.

Бачив ти людські страждання,
і не раз сам помирав,
але біль і сподівання
ланцюг смерті розірвав.

Тихо спогади розвіє
Красних маків в полі цвіт.
Тільки в пам'яті жевріє
поневолений наш світ.

2010

Хай не кажуть москалі,
що ми недороби.
Ще не встигнуть встати півні,
ми біля худоби.

Хай не кажуть негретоси,
що ми - білошкірі.
Вранці встали і на поле,-
ввечір загорілі.

Хай не кажуть молдовани,
що в нас руки з попи,
то у них із-звідти руки,
а в нас руки в боки.

Хай не кажуть в Казахстані,
що ми миролюбні,
бо у нас війна сусідів
в вихідні і в будні.

Боремось за справедливість,
за країну вільну,
ми не заздримо сусідам,
а слідкуєм пильно.

Щоб повстати через роки
й заявити на весь світ:
"Українець - звучить гордо,
це найкращий в світі цвіт!"

2010

Слово - це не горобець:
Вилетить - спробуй, піймай!
Слово зведе нанівець
І подарує вам рай.

В думки тугу тятиву
Слова стрілу ти кладеш
І відпускаєш - в пітьму
Чи до далеких небес.

Слова стрімкого у лет
Не запускай навмання,
Пригорщі срібних монет
Не викидай у сміття.

Словом надмі́р не гріши,
Не оголи його суть,
І таємниці душі
Не відкривай кому-будь.


28.05.2010

Сіренькі мишенятка
Вже полягали спатки:
У кутику, у нірці,
І кожне – в чудо-дірці!
Велику брилу сиру
Матуся прикотила,
Аби її малятам
Смачніше було спати.
У дірочках кругленьких
Вже носики чорненькі
Вмостилися зручніше, –
А мама їх колише...


Щоб вам не було дивно,
Чом казочку цю сирну
Не закінчили швидше
Обідом сірі миші, –
Скажу я по секрету,
Що Миша за монету
Купила тую брилу
Із ґуми, а не з сиру!..

Та вже навколо тиша.
Дрімає мама-Миша.
Заснули мишенята...
І ви вже спіть, малята...
Спіть... Спіть... Спіть...

Зеленими були мої слова.
Їм дозрівати б, щоб тобі медами
вони ставали. Кругом голова
від цвіту і кохання поміж нами...

Спинався червень бігти по траві
і розганяти зграї ластівчині.
А я зі словом ще була на «ви».
(Чи вже воно на «ти» зі мною нині?)

Палало літо вишнями в саду,
губило сонце в зелені проміння.
Ти думав – я без тебе пропаду.
Ти був правий, бо пропадаю нині

у літі, у листві та у літах,
хоча тебе згадати вже несила.
Мої слова достигли на гілках
і падають, і котяться по схилу.

І зовсім не медові – гіркота.
Ну що візьмеш з покрученої дички
у передосінь?..
Тільки сивий птах
видзьобує в гіллі малі кислички.
30.05.2010

Ми зустрілися з тобою під дощем,
Коли небо затягнуло сіротою.
Ти пролився по щоках моїх плачем,
Я ж торкнулась твоїх уст рукою.

Ми зустрілися з тобою в пізній час,
Нам обійми заміняли слово.
Сполотніли всі свічки для нас,
Наша вічність пролетіла так раптово.

Ти пішов-лишився тільки спомин.
Дощ минув-скінчилося життя.
Серце впало в передчасну кому
І нема назад вже вороття.

Ён паліў у пад’ездзе ў доме насупраць…
Я сядзела на пары літаратуры тэорыі…
Маргала…ржала…махала – выгналі з аўдыторыі…

Коли летить у вічі Сонце:
І мерехтить
солоне Небо,
Ледь-ледь дрижать
оспалі Крила,
Хтось хтиво шепче:
“Ненормальний”…

Мені ж, до ср...сигарети:
Нехай вафлісти смачно
смокчуть,
До метастаз, в легенях,
раком –
Копчений труп
утіха червам!

До дупи пиво золотисте:
Роздутий кендюх -
бочка з димом,
Зійде сечею під
парканом
Алкаш – з реклами:
“Спорт це - пІво”.

А я вхоплю за роги
РОВЕР!
Пірву уздою ніздрі
Вітру!
Злечу, розправлю
шалу крила
Шерхнувши шинами -
що ЯНГОЛ%)

Ти не побачиш сліз
Докорів не почуєш
Лиш може серця біль
Та смутку тінь в очах
А небо скаже "глянь"
А сонце скаже "чуєш"
Як плаче німота
На замкнених вустах

Ні ревнощів вогню
Ні зради попелища
Лиш зрідка уві сні
Щось тихо защемить
А небо скаже "ні"
А сонце "ну навіщо"
Сон тихо промайне
Ніч далі полетить

Не буде пут і стін
І ланцюгів не буде
Лиш серця мого тінь
У тебе за плечем
А небо скаже "стій"
А сонце не забуде
Як крила опадуть
Обпалені вогнем

...гарно мені з тобою –
на дужім твоїм крилі...
...зведені знов судьбою
аж на краєчку землі...
...сплеском карпатської м’яти,
гіркістю полину, –
вічно мені б цілувати
гостру твою сивину...
...сходять з орбіт планети,
з розуму сходжу я...
...де ж ти літаєш, де ти?
... я – у чужих краях...

Тобі б личило бути щасливим.
Мені б личило просто жити,
ти б ходив по землі красиво,
я б хотіла з тобою дружити.

Тобі б личило трошки страждати,
Тихий сум опустити на вії.
Я б змогла тебе утішати,
бути в ролі твоєї повії.

Тобі б личило трошки сміятись,
веселити усмішкою стіни,
а мені за тобою ганятись,
в переході зустрітись красиво.

Тобі б личило щиро заплакати,
а мені важко втомленій впасти.
через те, що зуміли ми втратити
двох закоханих брудні маски.

2010

– Твоє тіло на смак, як кава…
– Я втирала кавову гущу
І гречано-медові трави…
– Я не швидко тебе відпущу.
Дай упитись і дай уп’ятись,
Ще цілунок, іще, і..
– Досить!
Не для тебе я тут, а здатись
Я не в силах тому, хто просить…
– Нащо просить? Куди? До шлюбу?
– І туди, і у пекло з раєм,
Він за мене уб’є – так любить, –
Я ж не щиро його кохаю.
– То тікай і ходім зі мною!
Ми удвох, нам до зір!..
– А далі?
Йшла, вже йшла зі слізьми рікою…
Чи не правду кажу?
– Не знаю…
– А що знаєш, кого, мій милий?
Тобі легко наліво йдеться,
Бо ти знаєш, чекати вмію
І не сплю я із ким прийдеться.
– Ти права, ніде правди діти…
Але то вікове, минеться.
Будуть в нас синьоокі діти
І я буду твоїм за безцінь…
– Кажеш безцінь…та я авансом,
Заплатила тобі душею.
Користуйся останнім шансом,
Ну ж, давай, називай своєю!
– Чи ти бачиш, що ця любов
Мені ломить усеньке тіло?
Я б зборов, сотню раз зборов,
Якби й ти на мить збайдужіла
До моїх, до своїх, до наших
Днів, цілунків, очей, світанків
І пустила, пустила… Нащо
Ти тримаєш, скажи, коханко?
– Я? Навмисне? Та не казися!
Я тікаю, чаклую – марно!
Все намарно, боги взялися…
Ті боги, що фільтрують карму…
Я на тебе пускала тýман,
Щоб забув, і щоб іншу звабив,
Щоб про мене не снив, не думав,
Або чари безсилі, áбо…
– Зупинисяяя! І ти в те віриш?
– У ті чари?
– Та ради Бога,
Як не любиш, то кинь!
– Чи кинеш?
– Я не пущу тебе до нього!
Якби ти ‘го любила ревно,
Я б забув з розумінням: пізно.
Втім, достоту, достоту певний,
Що ми втратим себе нарізно.
Когось здуриш – собі ж не збрешеш.
Доки світ не зійшовся клином,
Дай я косу тобі розчешу,
Поцілую вуста калинно…
……………………………

Утекла… щезла десь над ранок,
Залишила строфу-записку.
Вона з тих ще, ще з тих коханок,
Які словом б’ють, як по писку:

«Я не знайшла причин сказати «Ні»,
Хоч всоте в одну річку ми входили.
Якби ти знав, що я в цьому житті
Ніким так, як тобою не горіла».

У тиші плаче крихітне НІЩО,
І обтирає сльози, мов дитина.
Думок і спогадів своїх мішок
Нести, як хрест, тепер завжди повинна.

Весняних яблунь свіжий аромат.
Іще на мить одну примусив жити.
Сміються річка, поле,гай і сад,
А їй не можеться вже не тужити.

Маленьким хрестиком в німій душі
Вона закреслить все, що не здійснилось.
Здійметься тихо, наче голуб, в далечінь,
Щоб та печаль сторічна відпустила.

І крил сполоханих солодкий звук,
Примусить з вічністю колись зустрітись.
Щоб вже ніколи не вмирати від розлук,
Відлунням мрій ніколи вже не снити.

Зітреться пам"ять, як сухий листок,
І полетить за хмари, обрії, тумани.
Останній видих, вдих, фінал,свисток.
Вона - німа... Її вже тут не стане.

29.05.2010р.

Ти так нещадно в серце бив,
Скарав неправдою довіру,
Ще й говорив, що ти любив.
Ти так нещадно в серце бив...

Піймав в сильце зрадливих слів,
Мене, яка хотіла миру,
Ти так нещадно в серце бив,
Скарав неправдою довіру...

30.05.2010р

Катон Молодший

О Рим! Гнилизна. Намісників глум.
Провінцій грязюка глевка.
Матрон і повій аж нудить з парфум,
Патриціїв від Спартака.

Свобода видовищ хлебче куліш,
Чужу паляницю їсть.
Сестерції – Красс, Катиліна – ніж,
Катон – випадковий гість.

Щезає підмурок прадавніх чеснот
У повені зрад і зваб.
Блазнює і повзає римський народ –
Понад рабами раб.

В руслі старому муляка лише.
Ріка свій змінила плин.
Справи загальної не збереже
Останній громадянин.

Жовтогарячий пил доріг курів,
просив, сердега, хоч ковток вологи
у хмар, що зачекались «на порі»...
Сліпучий погляд перуна хмільного

розтяв завісу навпіл – па-де-де
грози травневої над містом зазвучало,
перетворивши в присмерк білий день.
І вітер скрес несамовитим шалом,

верби батіжжям люто розсікав -
напругу; переповненій клепсидрі
зірвав у хмари вмочений рукав,
де дощ звивався, мов у пастці видра -

і полилось, заблисло, заревло,
пішло на ви суцільною стіною,
скрутивши небо й землю у рулон...

ми рятувались у ковчезі Ноя
пливли на хвилях, течія несла
а водолій не попускав і шкварив...

у нас було багато – два весла.
і ми були,
бо сказано ж - по парі.


травень 2010 р.

В тротуарі застрягне каблук,і випаде сумка із рук,
Очі бризнуть сльозами з орбіт,дріб'язковий цей світ,
Роздратовані тремтять вуста,остання маршрутка пішла,
А ти відчуваєш бордюр,і мрії про тряпку кутюр.

Босою ногою в асфальт,чи буде жаль,
скільки осколків скла, твоя розчавила стопа,
Нервова любов кофеїну, залежність від нікотину,
з недопалку сизого диму тріснула гумова шина.

А вдома зрання -чаю смачна гіркота,
будильник не прозвенить,він сьогодні проспить,
І в ліжку постіль мяка, живе годинами сна,
Дієта для гаманця-невір'я в буденність життя.

Хтось думає про фуагра,а я люблю шпроти,
і не перестану їх їсти від приступів ікоти,
Хтось носить Версачи,а в мене є кеди,
І хай кажуть ,шо вони не підходять для лєді.
2010

Я приречений в'язень з журбою за вічність -
на плечі fleur-de-lys, і розіп'ято шпаги
за невірність в борні та проколені шрами.
Ліхтарі, обважніло-погаслі зіниці
вже останнє пророцтво замолюють знову:
кажуть, тлінне життя, мало йоду на шрами,
і блука, мов чума, наша пам'ять містами.
Відійде у минуле це згарище сховку
чи останній притулок до самого скону.
Та останнєє слово, єдине бажання, - по венах,
мов натягнутих струнах, - смичком по всіх веснах.
Рік новий нам корінням сягатиме споду,
передчасно прекрасним цей світ на догоду
Випадатиме снігом, укриє всі тверді
і всі зорі ставатимуть рідні в безсмерті,
в решеті, врешті-решт, нам носитимуть воду,
У мушкетерство повірити б сліпо -
цього разу минеться: цвістимуть іриси,
чи це будуть лілії, тільки б не списи -
і без вилитих ран на цю білість осліплу

Замало димарів пташиним крилам,
аби весні зотлілій розцвісти.
Міняти дощ, мовчання довгоплинне,
собі лишивши тіні та котів.
Торішнім небом-тверді та сузір'я
простують горе-шляхом безупинно,
Аби лиш сни і очі не зотліли.
Вернув-би горе-шлях назад у жито,
де воля дише лагідні вітри.
То горе, може, в безвісті тікало,
полин уплівши й лілії в вінець.
Весна розквітне знов зеленооко,
і сизь розгорне кронам й серед ночі.

Шукаю тиші з втечею обіруч,
відлунює у скронях простір вікон.
Асфальти зливи скошують сумлінно
і червнем квітнуть яблуні достиглі.
напівнічні осатанілі рани.
Про них і ранки проспівають півні
й легкозаймистий світ заляже в сплячку,
впаде по самі вінця у барвінок,
заляже дном. Зникати знов. Назавжди.

Всього лише передумова кулі –
безокість неба ввись, розлогі сни
корінням в тебе. Спалені мости
не вміють тліти; стомлений цей вулик

блуканням вулиць в пам'яті віків.
А, може, поспіхом розплести лабіринт,
повірити казкам і в тінь дощів
і впасти талим снігом в літа плин?

Зимі ж залиште всіх сніговиків,
о тій порі порослий димом дах,
час ночі - найсинішому з птахів,
а зорям всім на ранок - земний шлях.

Цей постріл мовчки – завше навмання
і завжди влучно. Знов шаліє вітер,
не лишить нитки втікачам для віри
в рятунок тишею знекровленою. Я


Лишу терпкий лиш попіл після скону,
та лету крила прагнутимуть знову.
І з'ява фенікса оберне все на вістрі.
Немає Лети, понад нами – висі.

Барвиста Ксеня: перед нами всесвіт!..
Як прикро знати – бачимо лиш блиск –
А хочеться пороги подолати,
Межу розсунути, весь всесвіт увібрати,
В нестямі пристрастю до неї запалати
Відчути більше, аніж плоті стиск.

Пахуча Ксеня: в ній уся палітра.
Чому ж в осягненні зазнаю я межі?
Чи ця межа – аби відпочивати,
Оглянувсь в радості – й таємне відкривати,
Найглибшим в всесвіті навік опанувати
…в її душі.


22.01.2009

Заметілі! Заметілі!
Пелюстки кружляють білі!
Хороводи черешневі.
Хороводи яблуневі.
Торжество Весна справляє —
Білоквітом посипає...
2001

Починається дощ.
На віконному склі
Краплі раду ведуть
І великі, й малі.

Траєкторії рись
Перекреслить пейзаж...
Три стихії зійшлись —
Поєднатись їм – як?
2000

Не жалію, не кричу, не плачу,
все пройде, як яблінські сніги.
Потайки маленьку передачу
за тюремні грати простягни.
Хай вона збадьорить і зігріє
стоптаний у кров серцевий м'яз.
Навіть через грати наші мрії
знов і знов схиляються до нас.
І байдуже, сумно чи щасливо
губи посміхаються у сні --
головне, що через грати диво
завтра знов привидиться мені.
2010

Я знаю, що не бог. Бо в мить, коли творю.
В ту саму мить, коли іскру вкладаю
у кожне слово... Раптом розкидаю
уламки літер по холодному піску.
Не признаю своїх творінь, стираю --
однаково, чи день, чи сім, згасаю...
і вічно падаю з краплинами дощу.
2010

Слова, як листя, вітер замете,
покрутить, понівечить, розкидає,
засипле снігом. А як розцвіте
примхлива купка глоду серед плаю
то вітер позриває пелюстки
і знов змішає з прілими листками.
Де не будеш, куди не ступиш ти,
зостане слід, наповнений словами.
2010

Нехай в душі сьогодні сніг з дощем
і скалки льоду колють босі ноги,
не забувай, один лиш раз ідем
сей путь. І хладні кам'яні пороги
нам знов і знов судилось розбивать
з закритими від остраху очима.
Знаходити, любити і втрачать
судилось нам.
Згадай,
що ти -- єдина.
Будуй себе, як вежу... як костел...
На камінь мрій став ще одну цеглину
і висмокчи надію із очей
як по морозі зібрану калину.
2010

За північ знову оживають мрії,
і безконечність слів їм шепче тихо --
хапай ту риму, наче тінь повії.
Перекрути її, як крутить лихо
безглуздими буденними словами.
Спали. Зітри у попіл. Кинь у воду
і витягни ясний кришталик льоду,
щоб він розтав, як спогад, поміж нами.
2010

Затер рядки, сьогодні то так легко
зробити.
Ні тобі старої гумки
шукати похапцем між мотлохом
в шухляді
не треба.
І не буде плями
у полі аркуша папера.
Бо слова
здається втратили ціну
у цьому місті,
де свічки сірих кам'яних будинків
немов опори,
що тримають небо.
2009

Одна зі всіх, одна із інших,
Одна, з-між багатьох в юрбі.
Одна з далеких чи, із ближчих,
Одна із друзів, чи із ворогів...
Одна із рідних, з найдорожчих,
Одна з дітей, одна з батьків.
Одна з коханих, гнаних, прощених,
Одним-одна, серед чужих світів.
Одна в молитві, в покаянні,
Одна з думками, перед сном.
Одна, із Богом у вінчанні,
Одна, на трапезі з Христом.
Одна в розмові, і в мовчанні,
Одна у мріях і віршах.
Одна в розлуці, і в коханні,
Одна, з надією в очах.
Одна, у посмішці ласкавій,
Одна, з сльозами на щоках,
Одна, із докором лукавим,
Одна, із трепетом в словах.
Одна, красива чи потворна,
Одна, у щасті і в журбі.
Одна, єдина й неповторна,
Одна...присвячена тобі.

28.05.2010р.

На комод поклала німб
поруч із ключами
і вмостилась на вікні
смакувати чаєм.

Крила сохнуть на гаку -
ніч лила безбожно...
Ой, мовчу, не до смаку
шефу лайка... Можна

одягати не дрес-код
на свята, а міні,
часом виграти джек-пот,
маючи везіння...

Ось доп'ю зелений чай,
в сині джинси влізу.
Німбе-золотко, прощай -
складено валізи!

На курорт, на тижні три
в Трускавець чи Моршин.
- Боже, тільки не свари!
Відірватись можна?
28.05.2010

…В млині старому, у склепіннях павутиння,
У брудно-сірих, перепріло-ржавих тінях,
Від самої долівки до склепіння,
Лунало скреготіння в сінях чорних –
Там оберталися й гули камінні жорна…

…Гули журливо, усамітнено й похмуро –
Вони були колись міцним підніжжям муру…
Єдиним, цілим, Каменем Наріжним…
На нього сів колись спочити сам Всевишній…
Була у нього думка: Храм звести…
Простий і білий, у якому Я і Ти,
У Сонця Променях, живі, могли б зігрітися…
Й на Мові Серця до Всевишнього молитися…

…Але одного дня допитлива людина,
Взяла й розбила вістрям камінь той єдиний…
І обернула тоді Віхола Блукання
Наріжний Камінь той на Камінь Спотикання…
А білий чоловік, вдягнувшись в Чорне,
Тоді поставив на Воді камінні жорна…

…Отак, на березі ріки, в оковах мли,
Постав на камені для храму Камінь-Млин…
Вода текла і шпиці-лопаті штовхала,
Вагою власною вісь жорен підпихала,
А мельник зверху засипав в діру зерно,
Яке у міх внизу стікало борошном…

…І це невпинне, монотонне обертання,
Здавалось, вимовило Камінь Спотикання…
Бо, замісивши борошно зерна на тісто,
Пік Чорний Мельник Білий Хліб… Було що їсти…

…Але одного дня у млин прийшла біда –
На річці раптом пересохла вся вода…
У літо те на полі жито не вродило…
І от тоді між жорен впало перше Тіло…
І ще вправніше завертілись сірі жорна,
Бо вже не мельник правив там, а Вершник Чорний…

…Мололи жорна з тріском й хрускотом кістки,
Зминали плоть на борошно, як черепки…
Вбирало в Душу Невмирущу річки русло,
Червону Кров людську, що вистигала й гусла…
З тих пір води стекло чимало з-під гори,
Та на Горі тій не міняють правил гри…

…Прийде весна, порозквітають білим вишні…
Новий Камінчик покладе в садку Всевишній…
Однак людина оберне в своїх блуканнях,
Наріжний Камінь знов на Камінь Спотикання…
Обмовить, зрадить, перекрутить, розіпне,
І, похмелившись на зорі, в пітьмі засне…

…В млині старому грають тіні сіро-чорні…
Вростають в землю, ніби Хрест, камінні жорна…
І Храму знов у нас нема – одні руїни…
От тільки Річка розрізає Україну…

Кумпала Вір,24.11.2008 року,
м. Хмельницький

Напевно настала вже та пора,
Коли жінкам подобатись став я,
Не докладаючи ніяких зусиль
Всміхаються вони мені звідусіль.
***
На голові появилась уже сідина
І думок дурних у мене нема,
Але зваблюють вони мене,
А для мене існує лише одна.
***
Карії очі, чорнії брови
Й двадцять літ за спиною, як не було.
Життя іде собі мимоволі,
А ми, як були, так і є одно.
***
Одні думки, одні бажання,
Самопожертва ради кохання
І наші спільні намагання,
Дарують щастя і єднання.
***
(Дорослі вже діти, а ми молоді
І щастя триває, живі ще батьки.
Мудрість життєву є звідки черпати
Й продовження роду є кому передати. )

Люби мене
Так, щоб і я любити вміла.

Навчай мене,
Щоб все в житті цим зрозуміла.

Почуй мене,
Щоб я увагу відчувала.

І не принижуй
Щоб самотньою не стала...

Допомагай мені,
Я ж тільки починаю жити.

Й не насміхайся
Коли не можу щось зробити.

Матусю люба,
прошу все вибачай.

Не ігноруй мене,
а завжди розмовляй.

І довіряй мені,
щоб я вам довіряла.

І поважай мій вибір,
Щоб ЛЮДИНОЮ я стала