Я пришла нежданно
«Икебана», —
ты сказал…
Сплетаются как нити
Наши чувства, наши руки, взгляды…
В этой дымке полуночной citi.
Город спит.
И виды на Нью-Йорк,
В том окне, что с ночью было слито
И, как-будто поднятый курок,
Нерв дрожит в сознании невскрытом

Близко, очень близко…нереально.
Не со мной это, с кем-то другим.
Не печально, а как-то венчально
Предрассветный развеялся дым.
Ощущение родного рядом,
Мы в едином порыве слились
Я хочу от земли оторваться,
И рукою потрогать высь.
Как глоток оживляющий, сушу
Взгляд ищу, что питает душу
Ощущенье прикосновенья,
Снова трепет перед разлукой,
Как-то импульсно-инстинктивно,
Я сжимаю нежную руку
Я смотрю…
Отчего нерельно-реальное,
Небывалое — но родное?
В этой сказке одной печально,
Лишь с тобою, рядом с тобою
Утро свечи, хрустальные лики,
Стоп не так.
Это наши блики,
Это утренний свет надежд.
Кто спланировал эту встречу?
Небо молча рождает утро.
И глаза, что смотрели в вечносность,
Подарили улыбку кому-то
С добрый утром,
милый мой, с добрым утром!

11.06.2002

Растворившееся облако вечернеего света,
Снова дарит сотканный из чувств разговор,
Это судеб переплетенье ––
словно линий весенних узор.

Тянут капли мокрые нити,
Опускаю вуаль на глаза,
Вы сегодня меня не будите –
Так и хочется тихо сказать.

Под музыку молчанья
по лицу пробежала слеза,
След, оставленный кем-то близким...
Как мне это ещё назвать?

Этот образ, слова и молчанье,
говорящее больше слов
Чувству этому есть названье.
Это чувство и есть любовь.

Это значит есть тонкие грани,
что-то хрупкое – будто хрусталь.
И возможно согласна со мною,
Эта в звёздах вышитая шаль.

17.05.2002

Летят слова, летят мечты,
И жизнь летит в круговороте.
А может, –– это и не жизнь,
А чей-то образ мимолетный.
Быть может, кто-то сочинил
всю эту сказку
и мечтанья
Быть может, нереален мир,
В котором место есть страданьям.
Стремлюсь узнать я мир иной:
Чудесный добрый, не надменный,
Но он уходит от меня
мечтою неприкосновенной.
А я опять хочу мечтать,
Быть может, больно разбиваясь,
Мои мечты об чью-то зависть,
Излечат всё же чью-то боль.

19.03. 2002

Промінь дитячої посмішки.
Спогад повертається пошепки.
Одягнувши дитячі капці,
Несучи пиріг на таці.
Посмішку прабабусь,
Таку навимовно рідну,
Теплу тінь, їхніх рук і облич.
Чи кине пам‘ять кине все це у піч?
Ні, не зможе...
Сльози нездійснених міркувань.
Час вільний від вагань.


19.10.2007

Я малюю.
Вже за північ.
Тіні гнуться, сон лоскоче.
Мабуть це не зрозуміти,
Звідки пензлик казку точить.
Звідки образи стрибають,
В вірш вставляються слова.
Хтось Великий нами водить
В ньому слава ожива.
17.11.2007

Я прокидаюся від сну.
В твоїх повіках тануть весни,
Цілую думкою прийдешнє,
Що кумкає за перевеслом.
Торкаю пальцями небес,
Набрякли сходи віршів в жмені.
Несу небесну красоту на суд
Під світські теревені.

11.02.2007

Таке вже серцебиття кохання,
на дотик – ніжно-довічне тло
весни і літа, як сподівання,
що тіл єднання переросло
у неозоре блакиті свято, -
хоча і осінь, а там зима
знецінять кожне підручне злато,
явивши зору - чого нема.

„Немає” завше, зола страждання
була і буде усюди, де
буяло щастя, тому зітхання
нікуди серця не приведе.
Не зупиняйся, о небагато
нам дано часу, іди – люби!
Лиши печалі - минуле радо
в прийдешні барви зведе сліди.


2010

Ідуть дощі
Туманиться
Над землею
Хмариться

Вийшла вода
З берегів.
Селянин на дах
Сів

На поля розлилася
Вода.
У села прийшла
Біда.

Помідори похилились
У воді.
Заплакали господині
У біді.

Похилились колоски
Пшениці.
Вода знесла хату
У вдовиці.

Нема мостів,
Зникли броди.
Ще ніхто не поборов
Усі лиха-
Від природи.

Гербарій скошених трав,
Немов осінній годинник.
Він виражає стан,
У нім моє засохле гудиння
на городі надій на прийдешнє тепло.
Чекаю останнього урожаю,
що ще не схопили морози,
він більше про нас знає,
ніж, ймовірно, коли ми його просим
нам розповісти.

13.09.2004

***
Літературні зібрання,
то не лише сліпе читання,
не лекція,
що навмання,
в словах красиві поєднання.
Потік речей і рим
і... стани,
що вже керують поміж нами.
Ми входимо в нову
спіраль,
вдягнувши з віршів пектораль
і ставши трішечки не нами.
А все ж, історії сандаль
залишив пил в картинній рамі,
що кожен з нас собі обрав.

13, 15.08.2004

Здається, градусник розтане,
Немов бурульки мокрий слід,
І спекою давно вже п‘яні
ми повертаєм на обід.
Невже змінились паралелі,
чи може зрушилась Земля?
Чи розгойдалось на орелі
це сонце, що нас в сон схиля.
Таке очікуване літо,
а спека спалює думки.
Одначе парки вже розшито
мереживом із квітників,
і закипає у озерах вода
на радість дітлахам.
І є мелодія відкрита
і можна щастя випить там,
де інший в схованку зітхає,
шукає привід для образ
і він спонтанно забуває,
що щастя є світіння в нас.

27.07.2004

Пудра в небі з краплинками дощу,
посох сонця і клейноди...
Я в уяві про повітряний туман
чаклую казку.
Знає місяць,
хто на небі капітан…
Пух тополі, мов простелене рядно.
Квіти кволі нас гуртують до кіно,
у якому ролі головні
матимуть лиш звуки в знак весні.

4.06.2004

Паперова фантазія

Паперові альбатроси,
і картонні небеса,
сонях справжній в тебе в косах,
мох на нім, немов ворса.
До дитини сон приходить,
лагідно торкнувшись вік,
тут є те, що хороводить,
має сенс й миттєвий крик.

16.05.2004

Колискова
(Наслідування народному)

Ще сопе маленький носик
безтурботно,
й дивні сни розкладають
знов картинки
в галереї у весни.
Ти побачені турботи
не сприймаєш
так проблемно,
через посмішку і дотик,
ти гортаєш свій щоденник.

Шепче вітер
між кущами,
чеше лагідно траву.
Спи, дитино,
й диво-снами
вистилай життя канву.
Сонце грає,
мружить листям,
перешіптує казки,
тче павук пісень суцвіття...
Колискові, мов байки.

На байдарці їде літо,
порозштовхавши хмарки,
небо зранку сонцем вмите.
Спи дитино, день гнучкий.
Він пружинить
і грозою раптом вистрелить ураз,
принесе тобі законів,
й теорем кипучий квас.
Спи, дитино, тихо-тихо,
най тебе минає лихо
й в спів-мотив веде життя,
Й буде щирим відкриття.

14.05.2004

І знов кива вишневий цвіт,
і знов народжується пісня,
ти знову надіслав сонет,
а я відроджуюсь у віршах.
Мурашник справ буденних рушу,
щоб запустити день-двигун,
і соловей знов ятрить душу,
ворожать тіні: "Ну-мо, ну-мо".
І скельця битого безладдя
вже застилають ліс старий,
його розкидане приладдя ––
чарівна скриня наших мрій.

25.04.2004

Куди мене несе життя? чи довго ще триватиме воно?
Вчені говорять-в небуття,думаю-ні,мені не все одно.
Теорії я різні розглядаю,ну а життя-воно триває...
Сьогодні Біблію читаю-вона напевно знає..
(2010р.)

Сонячних променів хмиз
очі не ранить ранком.
Дятел вигукує вірш,
стукіт умовний над ґанком.
Голос у лісі губиться,
Листя відлунює осінню,
Нове відтоді прокинеться,
як в минуле відійде просідь.
Дмухає вітер на віти,
Стиха рима складається,
Доки я буду спати,
казка сама дочитається.

19-20.04.2004

Повільно очі затуляє доня.
в руці розкритій бачу царство снів.
Легенько вітер їй ворожить на долонях
і сонця промінь у волоссі щось лишив.
Вона заснула так спокійно й просто.
Немов у воду, в казку увійшла.
І все в безмежності,
неначе острів,
і в протилежному –– сполохані слова.

1.04.2004

Люди запалили вогні,
бо у місто прийшов вечір.
Немов шаллю з дірками
накрило будинки-плечі.

У вікно зазирає небо:
змішана з синькою фарба.
Панцир старезного краба
вабить, мов партія в нарди.

Карно всміхаються лиса,
виїдені часом очі,
(їх нам малює темрява),
річкою сльози хлюпочуть,
між вулиць ребрами,
скоро цвістиме меліса.

24.02.2004

Так добре повертати в сни.
Після значного інтервалу
без образів нових нічних.
На диво, іншими не стали,
мої сюжети.
Осяйні, пригодницькі та фантастичні,
вони здавна близькі мені.
Від того й захват, і інтрига,
від того настрій феєричний.
Неначе сонце після снігу,
неначе оклик в слові “відчай”,
неначе квіти у вогні.
Це все у зверненні до того,
що ще з дитинством нас ріднить.
І тягнеш руки до простого,
яке в складному мусить жить.

18.02.2004

Все тане...
“Поглянь на вербу”, –– ти сказав.
Природний поїзд рушив в весну.
І все заснуле знов воскресло,
й потік чуттів моїх вокзал,
струмком відмінностей,
вокал свій втіливши тілесно.
Він дочекався пасажирів,
що співпадали з ним у планах,
і, від повітря ставши п‘яним,
свій настрій в спогад нанизав.

6.02.2004

Картини із пір‘я,
мов птахи.
Злетіти б хотіли вони,
та клітка у вигляді рамки,
обмежує рухи в стіні.
І стиха вони промовляють:
то квіткою,
то візерунком,
луною із станів,
що автор замислив цим світлим карбунком.
І щиро я в захваті мрію:
прикрасять колись мої вірші,
що ще я писати не вмію,
чийсь спогад у ранок колишній.

13.01.2004

Обліпило, мов в сметані,
листя, стовбури й гілки...
У ранковому тумані
ми з тобою ходоки.
Морозець нам сіпа щічки,
заохочуючи йти,
чути рідний спів синички,
наче азбуки рядки.
Вибух свіжого повітря
та емоцій стиглий ряд.
Радо хочу келих випить
за зимовий листопад.
13.11.2003

Небо вивуджує сонце,
сонце вивуджує небо.
Їх незвичайну рибалку
я пристосую до себе.
День я вивуджую,
Й вірші боюся втопити.
Щоб не зірвалася рима,
треба наживку любити.
Я наживляю слово,
котре сьогодні відкрила,
у внутрішнім світі розмови,
у тім, що вирощує крила.

20.11.2003

Гордон О.

Небо осені в твоїх очах
Дихає сумним натхненням.
Птахою злітає вгору час.
Небо – це твоє наймення.

Ти ще думаєш, що я – поет,
Я ж давно вже – тільки небо, -
Те, в якому твій портрет
Намальовано для тебе.


збірка "Львівська квадрига"




пародія

Ти думаєш, що я поет,
А я давно тебе “розводив”.
А чий то дим від сигарет?
Чи не Пегас сюди заходив?

Здається, бачив силует,
А придивився – тільки небо.
Давай зроблю тобі портрет…
А як не хочеш, то й не треба…

15.03.2010

Зачинило сонце клуні,
Місяць в воду зазира,
У липневому відлунні,
щось шепоче нам трава.
Чорнобривці чепуряться,
А між грядками –– слова.
Спати час, маленька Настю,
Ніч в віконце відкрива.
У прозорому відлунні
щось дзюркоче,
щось пищить.
Зачинило сонце клуні,
Небу віддало ключі.
Вже пташки готують в вирій
діточок,
Що підросли.
Ти колись так само візьмеш
свій квиток,
В нові світи.
Будуть мрії, будуть плани...
Ти вишіптуєш слова,
“Спати час, маленька Настю”, ––
шепчуть коник і сова.

3-5.08.2003

Сніг спада пухнастим серпантином,
а очам і боляче і смішно,
Дітвора в дворі –– жива картина,
можна з кожного писати вірші.
Я біжу, немов мішаю тісто,
під ногами розтопилась каша,
там у лісі, під лапатим кленом
із гілок соснових,
ти щось пишеш.
***
Розкидало небо діаманти,
із хмарин і спогадів вчорашніх.
Мабуть, в день такий,
відчувши справжнє,
стану ввечері на рік я старша.

5.12.2003

Потрепала нас жизнь, помытарила,
Исцарапала лица морщинами,
Но себе мы не кажемся старыми –
Лишь немного седыми мужчинами.

Чаша юности досуха выпита,
Озорными отпетая песнями, –
Тридцать лет после нашего выпуска,
Тридцать лет - без студенческой сессии.

Разбрелись, разлетелись, разъехались –
Кто куда – за судьбою-подругою.
Наша память гордится успехами,
И былыми телами упругими.

Не увидеть нам больше ровесников,
Что сошли на назначенной станции, –
Их могилы – печальные вестники, –
Словно вехи на нашей дистанции.

Ведь клубочек всё катится к старости,
Но сегодня – в объятиях юности, –
Вспоминаем, не зная усталости,
Разгибая подковы сутулости.

По-студенчески радостны, веселы.
Это счастье разлукой оплачено:
Тридцать лет, но по-прежнему,
Вместе мы –
Видно так уж судьбою назначено.

23.06.10г.

Я хитрую сама із собою,
бо з тобою не вмію я так.
Я шукаю таємної зброї,
щоб затиснути „Я”
у кулак.
Я прошу на це в осені фарби,
а в зими попрошу інструмент ––
міцно викувану сокиру,
з льоду ларчик і сніжний момент.
Заморожу в собі я непевність,
і вагання заснути попрошу,
розітру манівці на порошу...
І ввійду у теплу квартиру.
Цікаво, коли все це розтане,
інша дівчина мною стане?

18.11.2003

Дерева чують музику...
А віти й листя,
стовбур і гілки
транслюють стан свій невідкритий ––
у нашу посмішку, при дотику руки.
Вони чатують,
щоб нам передати,
крізь мить секунди,
крізь віки й століття,
в мереживі багряного суцвіття
якісь нові осмислень бульбашки.
І від осяйного до буденного
багато часу вже спливло.
А щоб бути нам щасливими ––
потрібно мати ремесло.
19.10.2003

У вчорашній калюжі
віддзеркалювалась посмішка,
я, як завжди, бігла кудись...
Похапцем
нанизавши справи на думку,
перекладаючи пакунки спогадів,
неначе валізи.
Я нікому не видам змови
з небом ніжно-свято-блакитним,
Буде крапати крапля тендітна,
Знову мокро торкаючись ніг,
Грім відстукуватиме акорди:
так-тут-тух, бом-бом-бом, бік-бік.
Знов чимало відчую раптово,
Тільки казку замовчує гном.
В голубиному домі голуби,
як у виставі...
крізь відкрите вікно.
Вечір освітлено прожекторами
зі сцени життєвого театру,
де актори ще в першому акті
нам дали відчуття азарту.
23-24.08.2002

Блимає сонце самотнім ґудзиком
на відбіленому небосхилі,
знову в мене очі спітнілі,
Від не винайденої нудьги.
А хочеться справжнього танцю,
хочеться справжніх думок,
хочеться грації-грації,
і радості від перемог.
Хочеться щастя до болю,
не нарікань і ниття.
Хочеться бути собою,
хочеться жити життя.

9.08.2003

Крапля розплескує простір асфальту.
Сіро-похмурий став мокро-базальтовим.
З вицвіло-штучного
в вимір новий
нас переносить симфонія вій.
Краплі тремтять на волосяних,
струнах.
Допоки ми це помічаємо
юними будуть стосунки наші зі світом.
Жити по-справжньому.
Діяти-жити.

1.07.2003

Ліс зачаровано мовчав,
у нім росла трава.
І шепіт тихо накрапав
і йшли дощем слова.
То слово гілки що з-під ніг,
Пірнула у траву,
(Ген, соловей знов будить мить,
якою я живу!)
і шум,
крізь спогади мохів
крізь річку,
що вросла
корінням в сотні рівчачків,
й мов землю увійшла.
То є розмова між дерев,
яка твоя й моя,
скрадання боязких химер,
коли ще спить рілля.

червень 2003

Кігті задавнених звичок тримають міцно,
очі тримають зв‘язок
із плямою на стелі.
Обриси розмиті нагадали
корабель,
що блукає в пустелі
між нічних зірок і предметів.
Книга „альфа” і книга „бета”...
Початки смислів тікають в безмежність
і відтінюють протилежність

Симфонія вчорашнього дня
накреслилась обрисом сонця,
що залишило казкові шматки
розмальованих весняних звуків
небесної музики...
Інші бачу сьогодні сни,
що вриваються бруньками фарб,
переплетених із почуттями.
Справжній скарб...
Карб...

13.04.2003

Прямо переді мною стелеться простір вражень:
біло-рожеві бульбашки,
фарба, що стала стажем.
Жовто-рожеві промені
сонця,
що хоче спати...
Ми утікаємо в Вічність,
стомлені вічно чекати.
Сіро-тьмяні бульбашки того,
що не відбулося.
Гребінь зубцями вітру
чеше сиве волосся.

9.04.2003

Останній день зимового везіння,
та владу не здає вона Осяйній,
тій, що пробуджує поля і стайні
від сну,
стрічаючи Весну.
Я відчуваю крильність у ході
і подих у думках духмяно-свіжий,
і він мене нечуваністю ніжить,
дивує ритмами свободи.
Ходи-ходи-но лиш сюди!
Така нечувана маніжність
у щойно талої води.
Несе наш час
ти втрап-но лиш на трап:
„Крап-кап”.

28.02.2003

Натхнення...
Як його спіймати,
потрібні фарби віднайти,
в які пустелі мандрувати,
в які податися світи?
Де первину знайти уяві,
як змалювати світ новий?
М‘яка історія в сандалях,
мене натхненнями навій!
Які чаруючі гранати
веселих щік і довгих вій,
тобі судилось цілувати,
щоб надихнути до подій?
Щоби цікавість передати
до незбагненності життя,
щоб заохотить відшукати
чарівний камінь відкриття.

4.11.2002

Крізь натхненну посмішку вітру,
крізь тумани спогадів давніх,
на вікні бачу подих квітів,
із морозяних диво-кришталів.
То, напевно, чиїсь думки замерзли,
не діставшись до звершення чуда,
до завершення цього етюду,
що малюєш на розі зустрівшись,
ти не приятелем, не з грозою,
а зустрівшись,
з собою, з Собою,
не впізнавши себе звіддаля.

19.09.2002

Шапка із дірками,
крізь які видно всесвіт
краще,
ніж крізь вікно.
Так сонце інакше сміється,
інше бо є воно.
Сяють інакше обличчя,
і перехожі –– інші.
На відстані в півстоліття
до мене приходять вірші.
Шапка із дірками,
курява між зірками,
а міжпланетний простір ––
немов мережана постіль.
Коли відкриваєш очі,
подих душу лоскоче.
Шапка поміж сузір‘я,
як стежка поміж узгір‘я.
Шапка поміж доріг,
гаптований сонцем батіг.
Намір тебе веде,
Там, де зоря впаде.

22-23.08.2002

***
Застиглі краплі червоного пилу сонця,
Облиті воском на залатаному полотні осіннього листя.
Одягла горобина намисто в ці святкові освячені дні.
Ми буваєм з собою самі,
ми самотності пишемо вірша
(хоч над нами неба родинне обійстя).
Втім, прохаючи в долі:
„О, ні, не лишай нас без пари навічно!”

24-25.09.2002

Я сьогодні відкрила дверцята,
до яких не торкалась давно.
Я відчула мелодію свята
у рядках, що являло письмо.
Я подумала: скільки втрачаю,
відволікшись в порожній неспокій.
У той час,
як куються кроки
щоб зустрітись із справжнім,
широким.
А скриня часу невинно
в минуле замки зачиняє,
не слухає тих, хто благає
сторожу чекати.
Й сичання від усіх невдоволених
часом.
Напевно в повітрі не згасло.

вересень 2003


Хто мій ближній?
Хто випромінює ніжність?
Хто нас єднає в сім‘ю?
Посмішку з вуст дістаю.

вересень 2003

Молотить вітер крилами пил,
віється дощ по краплині.
У тебе очі такі голубі,
у неба очі сьогодні сині.
На стелі лампа із ланцюжком,
на ній звичаяться окуляри.
Такий знайомий мені пейзаж,
сьогодні ж новими обриси стали...

19.09.2002

Ніч полонила,
ніч догоріла,
свіча на моєму столі.
Крапля із воску,
крапля прозора.
Руки мої ––
в павутинні її...

Скатертина біла,
з грубого льону ткане полотно.
Чи на добрий спомин,
чи на теплу згадку,
чи на вечір зустрічей
вишите воно?
Випите вино...

Зустрічі раптові,
зустрічі фатальні,
кораблі, що в морі,
паперові далі.
Мандри між світами
мандри, наче мантри,
тріо бандуристів
у старій копальні (грабарні)...

І старі музики,
вбрані дуже файно.
І стара сопілка...
Прибрано охайно,
з столу все начиння...
Зараз буде лінія...

І струнові кралі
шепчуть щось
цимбалам,
І відтоді інше
думать серце стало.

Мантри –– ритуальні формули та формули для заклинання у ведизмі та індуїзмі

20-21.08.2002-08-21

А я вигадую дію,
а я вигадую обрис,
а я вигадую мрію,
а я вигадую образ.
У світлі сонячнім віє
і розпускає волосся,
той вітер –– вітер надії,
на те, що не відбулося.
А ген –– на скошеній ниві,
співає дубу колосся.
І відблиск кидає сонце,
що спати бреде до ланів,
То бачиш ти подих останній
вечірніх його ліхтарів.
І ти відчуваєш по тиші,
що вечір давно поспів
і неймовірно прагнеш,
чути коників спів.


20-21.08.2002

Клавіші бігли, неначе летіли,
шелест мелодії,
думки політ,
руки –– мов птахи,
пальці –– мов крила,
сонях кидав мені жовтий привіт.
Я прокидалась і знову горіла,
жевріла думка,
кололо в плече...
Віршів хотіла
й вітрила розкрились.
Знову тече,
знову бурлить і у небо спадає
той водограй,
крізь життєві моря.
Наче важкенним камінням жбурляє
важка несподіванок течія.
Може, за лісом, за зоряним гаєм,
знову зустрінемось,
ти з моїм я.

19.08.2002

На моєму столі безлад,
на моєму подвір’ї сонце,
у моїй душі гребля,
яка стримує
хвилі совісті,
на моєму обличчі грим,
грім гримить у моєму вікні,
а по вулиці ходить мім,
і малює фігури сумні.
А по шибці стукає град,
відбиваючи в такт струні,
а у дзеркалі бачу очі
аж до подиву –– наче твої.
Я затримуюсь: аж до подиху,
що здіймає мене у вись,
А рука знов шукає порухів:
Вкласти порох до порохівниць.

Я в саф‘яні, в пурпурі,
й в мармурі.
Я у шовку,
у льоні, у житі,
я шукаю себе у полі,
у кошарі і у повітрі.
Де я справжня,
а не халтурна,
де з собою в себе не граюсь,
не спотворено посміхаюсь,
де я знов почала любити.

5-6.08.2002

Мелодія звучить …
в твоїх словах,
в моїм зітханні,
в тиші світанковій.
Мелодія — у порусі повік,
У цій відверто-сіяній розмові.
Мелодія звучить у наших снах,
У наших віршах, у щирім поцілунку,
І в серці нашім зачіпає струнку.
Мелодія –– у шелесті думок,
У ніжності, у дощовім відлунні,
в мозаїці переживань й тривог,
мелодія — у сонячнім чаклунні,
У погляді, що наш тривожить крок.
В буденних справ веселій круговерті,
і в почуттях, що вже не здатні вмерти.

18.07.2002

І
Я повертаюсь з світлом ліхтарів
й свічок каштану,
(що ось-ось воскреснуть,
стрічаючи свою вже n-ну весну).
Я поринаю у вечірнє місто,
У його цвіт, у зелені дібров,
Так легко струшуючи з себе горезвісні
кремезні пута змелених розмов.
Я розчиняюсь в постатях, у тінях,
Що мовчки йдуть, шукаючи мости,
А наді мною знов ясне склепіння,
Заквітчане мереживом роси.

ІІ
Мов від мільйонів міжвселенських дір,
Спадає світло від небесних гір,
(В безмежності, що близько і далеко),
Я вчуся слухати…
Як десь летить лелека,
І шепіт розмережаних беріз,
І тишу київських дворів самотню,
Й неначе –– падаю в безодню…
День відгорів ––
Мене приймає ніч.

18-19. 04. 2002