Давай, пограємо в життя:
Ставай на Долі шахівницю, –
Віщує – чуєш? – вража криця
Чиєїсь крові пролиття.

Вперід, пішаче, все вперід!
Крокуй до слави чи до страти,
Нехай натерли плечі лати
І вкотре марш-кидок убрід…

Лиш не питай себе: яка
Клітинка завтра – біла, чорна?
Бо душу розпачем огорне, –
Це вірна смерть для вояка.

Та ось і фініш… Ти – в ферзях,
Король святкує перемогу.
Чому ж, сумний, волочиш ноги,
Вглядаєшся в пройдешній шлях?

Чому фанфара не п’янить,
Де жадане блаженство духу?
А пригадай-но: як же слухав
Ти пісню леза кожну мить.

Було так просто мимохідь
Ділити світ на чорне-біле
І бачити, як знавіснілість
У вражім погляді горить.

…Але скінчився якось бій;
Плетешся втомлено між трупів.
Усе сприймається так тупо…
Аж ось лежить противник твій.

Ще зовсім юний. А в очах
Його розкритих – синє небо,
В яке зринає мрія-лебідь
І тихо тане… Світ зачах.

Не полічити, скільки мрій –
Таких живих, таких барвистих
І по-дитячому пречистих
Понищив меч безжальний твій…

Досяг мети? Скоріш вона
Тебе настигла мов розплата, –
Бо завше будеш пам’ятати
Ці очі, мрії-знамена…

Давай, пограємо в життя.
Але воно – не шахівниця:
Тут всі фігури мають лиця,
Бажання, волю, почуття.

Десь у місті блудливих вуличок,
де тебе цілували пристрасно
зав'язала на пам'ять вузлики
із розірваних сподівань.
І життя зажувалось гумкою…
Марить пам'ять твоя розхристана.
Не розпорюй лише зітханнями
рівні стрічки із римувань.

Ти дозволь собі бути п'яною десь в вітринах кав'ярень затишних,
І, сигар солоджЕним запахом, рани в мріях залоскочи.
Чуєш, джаз зазвучав? – Без сорому затанцюй у подвір'ї Ратуші
І розплутай застиглі вузлики. Відчуваєш - вже не гірчить?

Доторкнися ногами босими до бруківки, дощем умитої,
затиснися душею голою в мур, що в вічності скам'янів.
Враз надихайся до неспокою! Вже зникають кордони й митниці
між роздертими сподіваннями й щастям, сплетеним з довгих днів.

І життя - м'ятний чай з мелісою. Ти в коханні своїм розхристана.
А свідоме із підсвідомістю в'ється ниткою з римувань…
Десь у місті блудливих вуличок, де тебе цілували пристрасно
Розгулялись вітри, що зроджені ностальгічністю сподівань.


Зображення: Юрій Коваль "Краса, яка насторожує"

Темно-черное платье, одетое наспех в прихожей…
Повторяются взгляды, осколками судеб звеня…
Миллионы секунд… Мы по-прежнему очень похожи…
Я – на скованный ветер. А ты, как всегда, на меня…

Пахнет липой июнь - для рожденных под знаком смятений…
Запрокинув ресницы, ищу где-то важность начал…
Ты – ошибочно летний. Мне кажется, тоже весенний…
Тоже первый нашел. И ошибочно перемолчал…

Оптимизмом потерь… И отчаяньем чувственных правил…
Сделав мысленно вдох, облака и луну теребя…
Все давно переделал. И лишь одного не исправил…
Ты – похожий на ветер. А я, как всегда, на тебя…
2010 год

А я тобою марила сто літ.
Сто довгих літ до нашої епохи.
Мінялось все: звичаї, час і світ…
Але, чи марив мною ти хоч трохи?

Я марила тобою як дощем
одвіку марять висохлі пустелі,
як ріки, сонцем випиті ущерть,
як марять вітром одинокі скелі.

Я марила тобою як пташа,
що мріє небом світлим і високим.
Вбиралася у цвіт моя душа,
рахуючи епохи, дні і кроки…

Я марила тобою сотню літ.
Життя цвіло, подекуди і мохом.
А я несла у серці білий цвіт...
Скажи, чи марив мною ти хоч трохи?

Заблоковані виходи з відчаю,
І навколо печально сигналили.
Та й розлука здавалася вічною,
Доки планами мрії не стали нам.



Та на цвинтарі вкритому холодом,
Поміж книгами власної совісті.
Я вмираю, не маючи досвіду
Написання щасливої повісті.



Закупорені теплими росами,
Ми від справжнього світу ховалися.
Доки просьби не стали погрозами,
Доки всі оригамі не склалися.



Між рядками заплаканих віршиків
Вже не видно душі одинокої.
Може й правда, що стали ми гіршими,
Може, дійсно ми стали жорстокими.



І на заході сонця зрадливого
Поцілуються очі закоханих.
Щоб напитись дощу перед зливою,
Щоб ловити краплини сполохані.



Хай ця смерть увінчається розквітом,
Бо ж не вмерли, а просто заснули Ви.
Ну, а я помираю без досвіду
Забування гіркого минулого.



06.06.2010р.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
Впустила погляд свій в прозору далечінь...
Й узріла там небачену красу –
Красу казкових, кольорових сновидінь.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
І бачила навколо зовсім інший світ.
Розвіяв вітер тонкую косу
І заквітчав волосся вишеньковий цвіт.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
І думкою гайнула у небес блакить.
І впевнено всміхалася життю,
А світ у відповідь щось тихо шепотить.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
На рік прощалася з зимовим тихим сном.
І радісно гляділа на весну,
Яка до нас прийшла, наповнена теплом...

22.05.10

Усмішка зникла
І очі скляні.
Думки проникли
В вечірні вогні.
Там і лишились –
Назад не прийшли.
В пітьмі розчинились,
А потім втекли.
Ховалися довго
Й життя не було:
Тихо і темно,
Ніщо не гуло.
Чути себе лиш
І голос буття.
Тиша словами....
І знову життя.

17.04.2010р.

Коли хочеться плакати,
Я починаю сміятись.
Від світу тікати...
ховатись.
Боюсь показати я справжню
Себе. Ту, що вразлива.
І чиста, і ніжна.
Що бачити й чути лиш правду
Воліла б завжди. Ненавмисно
Стаю я на диво врочиста.
І горда, й колюча... як терня.
А часом, і несправедлива.
Поранити можу жорстоко
Одним тільки словом.
А десь у мені, неглибоко,
Сидітиме справжня частина
Мене. Саджатиме потиху зерня
Турботи. І совість лишатиме чисту...
І справжності буде коротка хвилина.
А потім.... А потім тікати.
Вглиб себе вразливість пошвидше ховати.

17.04.2010р.

Пакетик чаю на столі.
Свистить десь чайник... вдалині.
Свистить десь, там... мене немає...
Думок моїх... – в хмарках літають.
Я мрію часто про ніщо,
Чи то, вірніше, ні про що.
Іду далеко з цього світу,
Там, де кульбабки... море квітів,
Маленькі сонечки кружляють
І всі усе завжди кохають.
Де сонце, співи... тиша слів,
Самотній спокій, шум морів.
Де ти говориш сам з собою...
Знов чуєш музику прибою.
Знов спокій, казка, ніжний сон...
Аж тут кричить рожевий слон.
Кричить щосили, що є духу.
Кричить у саме моє вухо,
Що на плиті мене чекає
Веселий чайник, що співає.

6.03.10.

Зворушливе серця тремтіння,
Від страху – слабкість в ногах.
І ти, як маленьке створіння...
Беззахисне зовсім... аж страх!

В руках ти не втримаєш чашку,
Проллєш на спідницю чай.
Із клітки все ж випустиш пташку,
Що з радістю випурхне в гай.

У грудях швидке калатання,
Мов стукіт у двері в війну.
Усе це – то перше кохання,
Про котре не скажеш йому.

6.03.10.

Сум в очах,
Печаль і біль.
Втрати страх
Маленьких крил.
Мрій нема –
Всі зникли десь.
Сніг. Зима.
Тваринна «честь».
В грудях тиск...
Й вікно у світ.
Водних бризк
М’який політ.
Щастя є...
Там, за вікном
Не «гниє»
Усе кругом.
Він сидить
І плаче тут.
В світ глядить,
А бачить кут.
Все, кінець:
Вже крил нема!!!
Є рубець
Й в очах туман.

8.12.09.

З Україною в серці,
З Україною в долі...
У воді, що в відерці,
В вітрі дикому в полі –
Всюди є Україна,
Моя рідна, кохана
І для мене єдина
Батьківщина... як мама.
Почуття найтепліші
Я до неї плекаю.
Ті степи найгарніші,
Що всім серцем кохаю.
І не знаю, чи дала б
Я життя за Вкраїну,
Але їй лиш давала б
Я маленьку людину.
3.12.09.

Вражень купа...
Та від чого?
В душі смуток...
Він для когось?
Втекти б кудись..
Куди? Хто знає?
Летіли в вись?
Я не літаю...
Спалили крила.
Давно доволі...
Я б землю гріла,
Та охолола.
Хтось каже: «Дивна».
Звичайна зовсім.
Яка ж чарівна
Надворі осінь:
Пташки літають
Над головою;
Вірші ж ховають
Сум за собою.

23.11.09.

Кажуть, ангели літають.
Кажуть також – не кохають.
Мій же ангел тут – зі мною...
Розмовляє із собою.
Завжди усмішку він кличе,
Шепче в вушко: «Тобі личить»,
Сидить мирно, звісив ноги.
Хоче бачити дорогу,
По якій ітиму далі
Чи крутитиму педалі.
Він завжди такий цікавий
І веселий, не лукавий.
Він не плакав ще ніколи,
Хоча мав причин доволі...
Завжди стримував ті сльози
Десь в собі – на півдорозі.
Просто йшов. Дивився в небо –
Заглядав глибоко в себе.
Я чомусь тоді страждала
І в душі себе карала:
«Він мені дарує казку.
Я йому – морок лиш в’язку».
Мій маленький хлопчик-янгол...
Ти пробач мене.

3.11.09.

Все палає від лиха,
Все горить і пече.
Мати плаче десь стиха –
Слізну мову рече:
«Відпустила я сина
На війну у степи.
І скажіть же, хто винен,
Що нестиму хрести...»
Багатьох так убили
За країну свою.
Матері ж сльози лили,
Підступа до краю.
Та серденько ще билось
І душа ще жила.
І їм легше зробилось,
І весна розцвіла.
Бились так за Вкраїну,
До останнього йшли...
А тепер це – руїна.
Ми, здається, прийшли...
Знов боротись за волю?
Жити так, як завжди?
Вибір цей за тобою!
Лиш дивись – не проспи.

3.11.09.

Боролись за волю віками,
Страждали і бились... Жили.
Сусідам були ворогами,
Бо вільними стати могли.

Бажали найбільше свободу.
Вона ж найдорожчий є скарб.
Боролись в любую погоду
(Хоча зазнавали і втрат)

За вільную, сильну країну,
За посмішку ніжну в очах,
За люблячу й добру дружину,
За чисте повітря в степах.

За те, що завжди так кохали,
В що вірили. Бачили сни,
Як їхні батьки будували
Й збудують вже скоро сини


Те місце, де буде людина
Сповна відчувати життя.
І назва його Україна –
Країна мого майбуття.

29.10.09.

Маленька й самотня стояла на кручі.
І сльози лилися... Удари беззвучні
Об скелю.
Хто знав би, що так повернеться їй доля,
Що встигне завдати незміряно горя.
Що небо від жалю все плакати буде –
Спускатиме сльози на землю... усюди
Грозою.
Той, мабуть, ніколи нічого лихого
Не хтів би вчинити дівчині і злого.
Бо дійсно жахливим є те, що тут сталось.
Хоча і в коханні все це відбувалось.
Найгіршим є злочин – убити дитину.
Не власна є воля... Вже котру годину
Вмовляють.
Кохання ще юне і зовсім не сильне.
Батьки ж проявляють бажання тут дивне –
Убити майбутнього свого онука:
Все-рівно чекає їх доньку розлука
З коханим.
Навіщо ж лишати з дитям при дорозі
Покритку, що прогодувати не в змозі
Маленьке те чадо, яке народиться?
Але не погодилась «хтива дівиця».
Пішла від батьків. Мандрувала по селам.
Життя виявилось таким невеселим
Насправді.
Найгірше, що, маючи намір родити,
Не вдалося дівчині так все прожити.
Померла дитинка, бо мати упала...
Тепер вже і жити бажання пропало
У неї.
Маленька й самотня стояла на кручі.
Та стиснув Він руку і вітер ревучий
Затих.
25.10.09.

Вечір. Майже все спить при дорозі.
Не спить лиш будинок один.
В ньому додолу падають сльози
І ллються вже кілька годин.

Тихо схлипує юна дівчина,
На долю свою наріка.
Трапилась в світі лихая година...
Така неприємна, гірка!

Краде в малої рідного батька –
Без захисту хоче лишить.
Стіл. Книга. У ній є закладка...
Маленьким кінцем лиш стирчить.

Книга медична, п’ята сторінка.
Підкреслене слово там «кров».
Почувся вже стукіт об нову бруківку.
То лікар – Семен Іванов.

Спішить він, як може. В дім цей іде...
Можливо несе порятунок.
Для батька, що смерть свою вірно вже жде,
Готує най-, най- подарунок.

Місяць самотній в небі блукає,
Дівчина плаче – сліз не спинить.
Найгірші картини собі уявляє,
Боїться: «Не буде він жить...»

25.09.09.

Раніше мене всі розуміли.
Тепер – не розуміють...
Раніше мене всі любили,
А тепер лиш жаліють.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

Самотність моя така холодна.
Вона людей вбиває..
Ходжу по світу така голодна –
Нікого я не кохаю.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

Колись мені сонце з неба всміхалось.
Тепер воно вже сміється
Над тим, що в своїх руках тримаю
Серце, яке розіб’ється.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

24.09.09.

Усе, кінець... Я падаю у прірву,
В безодню нескінченних темних днів.
В польоті не одну я гілку зірву,
Що пробивають з боку мокрий рів.

Політ триватиме без року вічність.
Я падатиму... швидкість все росте.
А відчуття на диво наркотичні,
Хоча навколо все таке пусте.

Нема нічого теплого, живого.
Лечу жива одна лиш я, сама.
Та тінню я стаю чогось бридкого,
А навкруги витає тихо тьма...

Колись у тьмі цій вся я розчинюся
І не побачить більш мене цей світ.
Хоча до смерті впасти я боюся,
Та докінчити мушу цей політ.

Та й не політ це, а лише падіння.
Хіба летять свідомо в забуття?
Закрились очі – бачу я видіння...
І зупинилось враз серцебиття.

Летить униз те тіло бездиханне,
А звідти відчува якесь тепло:
Розжарює залізо хтось старанно,
Щоб залишить на тілі тім тавро...

3.09.09.

О хто ти? Звідки ти з’явився?
Чому мене заполонив?
У мої очі ти дивився,
До них неначе говорив.

До себе встиг мене привчити,
Все про високе говорив.
Почав тихенько так любити,
І сотні віршів присвятив.

А потім зник кудись безслідно,
Лишалась довго без вістей...
І навіть сонце непривітно
З’являлось після тих ночей.

Я мучилась, жила понуро,
Всміхнутись сонцю не могла,
Весь світ враз став таким похмурим...
Я мов важкий тягар несла.

Не повернувся ти й сьогодні
І залишилась я сама.
Шукають очі, мов голодні,
Тебе по вулицях... Одна...

31.08.2009.

Виходить дівчина на поле
Збирати квіти й колоски.
Зробити хоче вінок-коло,
Та квіти треба, щоб сплести.
Іде собі поміж пшениці,
Радіє світлому життю.
Аж гляне – тут стоїть криничка.
І здивувалась відкриттю.
Вона схиляється по квітку,
По другу, третю... ще і ще.
Та раптом на дорозі хвіртка
Із дерева, але блищить.
Цікавість виграла тривогу
І дівчина пішла вперед.
Відкрила хвіртка їй дорогу
У повний-повний лазарет.
Лежало хворих тут багато:
Поранені, як із війни.
І більшість з них – старі солдати...
Стікають кров’ю всі вони.
Злякалась дівчина до смерті
І кинулась чимдуж тікать.
Боялася вона померти –
Почала Боженька благать,
Щоб залишив її ще жити...
Вона ж ще зовсім молода.
Їй по землі ще вік ходити...
«О Боже, що ж це за біда?!» -
Вона це з жахом прокричала.
Упала, вдарилась – синець.
І тихо очі відкривала:
«Я тільки спала...» Все, кінець!

30.08.2009.

Якиїсь дикий біль мене терзає,
Що душу роз'ятрити може вмить.
Він тіло ізсередини вбиває...
О Боженько, чому ж то так болить?

Вже вмерти хочу, бо не можу більше жити.
Навколо бачу тільки біль та смерть.
Ох важко ж з болем тим важким ходити,
Що може заразом убить мільйони жертв.

З очей стікать рікою хочуть сльози...
Уже немає їх, тому не можуть.
Ще й, як на зло, скінчились в небі грози.
Й вони моїх очей вже не зволожать.

Це біль тих всіх, хто мучається в світі,
Хто без вини у землі мусить гнить.
І буде моє серце так боліти,
Допоки хтось не змінить клятий світ.

Можливо буть він клятим перестане,
В людей всі перетворяться з тварин.
І більше маніяків тих не стане,
Що всіх людей вважають за скотин.

Тоді я щиро на коліна встану
(Пред світом так з’явитись не боюсь)
І боязко у вічі я погляну,
І голову схилю униз... Корюсь!

Це голосно я світові промовлю,
Бо довго чула те «Борись!».
На собі його ніжний погляд зловлю:
«Ти довго вже боролася... Молись.

Молись, щоб твою справу закінчили
І в вічність перенесли оцю мить,
Яку з тобою разом всі відчули
За те, що твоє серце так болить.»

29.08.2009.

Дитячі блакитні очі
Тихо дивляться в пустоту.
Вони там побачить хочуть
Мамину ніжність і доброту.

Але не бачать нічого,
Лише бігають в забутті.
Шукають краплинку того,
Що мали б мати в свому житті.

Угору потягне ручки,
Беззвучно сплесне в долоні.
Опустить їх дуже рвучко
І з’являться сльози солоні.

Не буде в палаті крику –
Все так, як в німому фільмі.
Лиш біль відчуває дикий
Сердéнько в малому створінні.

Його покинула мама...
Малого ще – немовляту.
Чомусь знайшла доля саме
Його, щоб так познущатись.

А потім виросте сонце
І стане на шлях війни:
Вбиватиме охоронця,
Щоб той не довів вини.

Те гарне мале створіння
Зайде за межу добра
І впустить своє коріння
У зло, наче то все – гра.

За злочином піде злочин.
А потім настане тюрма...
Той хлопчик закриє очі,
Та все! Вороття нема!!!

...Покинула мати дитя.
Колись, на порозі дому.
Згубила людині життя...
Могло ж бути все по-другому.

27.08.2009

Чого ми хочемо від власного життя?
Куди полинути душею прагнем?
Чи стане смак життя для нас, мов забуття?
Чи як тягар важкий його потягнем?
Не знаю відповіді я на ці питання,
Та і ніхто у світі їх не зна, мабуть.
Можливо світить нам живе кохання,
А може, одиноку старість нам дадуть.
Майбутнє знать не в силах просте людство.
Воно до ясновидців більш летить.
Візити ж ці дають лише банкрутство,
Та розум людський десь глибоко спить...
Не розуміючи, як все це є безглуздо,
Ми довіряємось чужим словам.
Хоч знає той, хто із здоровим глуздом,
Що долю свою кожен творить сам.

25.08.2009

Поле. Вітер. Нічне небо.
У повітрі віє сном...
Але в путь рушати треба,
Відпливать хитким човном.
Там тебе чекає воля
І життя широкий світ.
Ще не знаєш свою долю,
Та їй шлеш палкий привіт.
Віриш, що побачиш чудо,
Гори звернеш на шляху.
Знаєш, що є добрі люди.
Любиш вечір на даху...
Вже закрились двері хати –
Вороття нема назад.
Час настав себе шукати,
Натягать важкий рюкзак.
І світити буде сонце,
Місяць – вказувати шлях,
А вкінці знайдеш віконце
Та побачиш рідний дах.

22.08.2009

Сонце світить сьогодні ясніше.
Ясніше, ніж вчора, ніж в інші дні.
Повітря стало якесь чистіше,
Пісок жовтіший з’явивсь на дні.
Чому ці зміни стались сьогодні?
Хто винен в щасті моїм чуднім?
І зникли ж очі оті холодні,
Які тривожили в тихі дні.
Великі очі холодного неба,
Спотворені брови із білих хмар...
Усього цього більше не треба,
Не буде більш в житті нічних мар.
Настало вже літечко тихе і ніжне,
Колише мене, немов мати дитя.
І стало життя таке дивовижне,
На промені сонця мене все хита.
Я хочу, щоб щастя лишилось до віку,
Хоч знаю, що цьому не бути так.
Але закриваю спокійно повіки
І вирушає у світ мрій літак.

липень 2009

Кожен має своє життя…
Щохвилини торкається воно чужого…
І це ніби якесь відкриття,
Що несе в життя трохи нового.
Подивись навкруги і побачиш ти казку,
Яка є реальністю в світі.
Я гадаю не треба брати указку,
Щоб побачив ти, де життя квіти.
Пролети над землею, подивися на світ,
Казка буде твоєю в цей чарівний політ.
Не спускайся у темінь, живи сонця теплом,
Будь міцним, наче кремінь, і даруй всім добро.
Кожен має своє життя,
Що залежить від волі усього.
Не роби з нього сіре буття,
Залиши хоч краплинку живого.
Не тікай від хвилин, що приховують щастя,
Та і бігти за ними не треба.
Бути собою – ось, що найкраще…
І дістанеш тоді ти до неба.

27.06.2009

Політ думок моїх безмежний
І лине в даль, мов та ріка.
Здається, світ від них залежний,
Тому-то й доля нелегка.
Тече ріка з гори донизу,
Минає весь тернистий шлях
Дістатися щоб того призу,
Що його знають в небесах.
Вода тече з джерел віками
Та кожну крапельку несе
До того моря за горами,
Яке їм волю принесе.
Так і думки у нас творяться
І прагнуть вилетіть у світ,
В котрому чогось і бояться,
Та все ж дають бажаний плід.

26.06.2009

А знаєш,
- я надто маленька для цього вироку.
Краще – стріляй!
Тільки мовчанкою
Не роз`їдай, як іржа залізо.
Більше, ніж тут,
Я живу у просторі лірики.
І – нехай…
Від людської нещирості тут неймовірно тісно.

А знаєш,
Назад не вертають тою ж дорогою.
Де вона, де?
Назад ідуть бездоріжжям:
Болотами, будяками.
І ніч коли
Разом із павуками сітки пряде,
Ловить у них не мошку,
А нас із вами.

А знаєш,
Я все вже давно зрозуміла, тому – радій!
Не треба шукати слів, які б`ють не дуже.
Ти був надто близько,
Але і на мить – не мій.
Ти просто навиліт
Пройшов крізь усю мою душу.

Тепер мені, бачиш,
І куля твоя не страшна…

Рано ще, рано, ридати у мене кров’ю,
Ще відчиняти крани з червоним рано,
Гояться губи від віршів, де є про Гойю,
Подих рівнішає від прочитань пранаяни.

Згарище зграями чорними відлітає,
Хтось розпалив рукописом чужу грубку,
Грубо стискаєш лікоть, не відпускаєш,
Нащось закутуєш тіло у теплу куртку.

Нащось складаєш пальці в якусь фігуру,
Тіні танцюють танго, тривожать пам’ять,
Відфестивалиш, юносте, станеш гуру,
Сходи, нагріті сонцем, диваном стануть.

Тануть надії, морозиво, ласка, погляд,
Глянець іржею з’їсть сепійовані кадри,
Рано ще дівчинці плакати, коли горда,
Рано чужі курити, тим паче, «Ватру».

Білими бігають пальці, навчені музики,
Ще про червоне думати надто рано.
Ви диваки, мої ледве затерплі руки,
Ставите крапку там, де просто піано.

Надвечір’я.
Журний блиск вина.
Думка про красиву ніч з тобою...
Миється вогнями далина.
Ми ледь-ледь одягнені обоє.

Хоче світ продовження буття,
Хоче плоть, щоби душа згрішила.
Чорнокрилі ангели летять
Також в чому мати народила.

Ось уже і зорі вдалині –
Сяють, як медалі за труною.
Руки в темноті шукають ніг...
Так смичок ще тужить
За струною.

А кругом –
Зелений біль весни,
Блиск сумний ріки, що моря хоче.

Відчуваю –
Еротичні сни
Наших предків
Теж були пророчими...

17 трав. 10.

Яка густа я падаю в жасмин:
даю рукам його кадильні руки.
Вже жовті очі спалено в росі...
Це Дебюссі, його солодкі звуки.
Яка кретонна музики трава!
Униз пішли денцівки і цимбали.
Кущі кошлаті - правнуки джмеля;
квітки, як діти, в піжмурки зіграли.
А сонцесвіт до обрію стоїть:
густа зоря, планета вечоріє.
Якого світла хочеться тобі,
моя іконно вишита Маріє?
Якого листу і яких думок?
Густої тиші вичовгана стежка.
Ще дико пахне і сміється дощ.
Душа у ніч закинута, як верша.
Уже давно пішов дрібушки степ,
уже давно, до ноти, у долину.
Минувся світу срібний естрагон.
Як заклинання, пахощі жасмину.

2010

а дотягнутися так дуже важко,
бо мені заважають зелені ґрати.
і мертві стіни чужого гомону
добре, що я не маю твого номеру.

(2010)

На дні горнятка кави розтеклося небо
Та літають цукрові птахи, їм для щастя більше не треба.
А ще висить хмаринка для моїх ніжок,
Що до цієї миті бігли веселкою доріжок.
На дні горнятка кави очей багато і блиску променів зіниці.
Там невимовно і птахомовно курличе голуб й муркоче киця.
Дочаклую трохи літньої казки у зерня для тебе
Й усмішкою домалюється ранкове кавове небо.

квітка 2010

Снимите всенародно вы шляпы,
Повесьте скорбно на ветви,
На ноги наденьте черны пуанты,
Стопы потом проветрите.

Наклоните бровями головы,
Станцуйте медленно вокруг могилы,
Выискрите руками голыми
Вечный огонь, что иглами.

Трумфальную арку пышную,
Что с амурами, у входа постройте,
А внизу мелко-мелко напишете:
Вход воспрещен. До смерти ся бойте.

Пускай на могилке его истуканами
Торчат букетики опиатов, и кола, и ром,
Ведь он был со своим сознанием
Смелым экспериментатором.

R.I.P.,
2010ЧЕР05

І раптом: треба вірш прочитати французькою,
А ніхто, зараза, не написав переспів.
Так зробіть мене словником фр. крапка руським,
Щоб я не губився в тумані сугестій!

Втім, є проблема. Сартр: «Екзистенційна».
Від неї відвертаються обличчям здивованим.
Ця проблема – порожнечо-бетонно-стінна,
Стійка, хоч ти в неї — тілом вгодованим.

Отже, як, підкажіть, не-інваліду стрибнути
На беріг нової другої мови,
Якщо, хоч у довге життя узутий,
Жодного слова не знаєш старої?

Так, безмовний, на в’язниці повис я ґратах,
А підлоги нога не чує: пустка...дві пустки...
Втім, я вважаю, що лізти хоч мавпою варто,
Бо втомився я згорблено падати згустком.

2010ЧЕР06

"сяйво в очах - твоя любов
Вірю тобі й проллю свою кров
душа моя людська була
Ну а тепер вона німа
Не скаже ні слова
І поради не дасть
Не помітить тривогу, не почує ненасть
Серце - стемніло, любові не знає,
Стукає рідко, від болю горлає.
Пушинка щастя в землі заблукала
Дороги не знає, та й я не шукала"
Ні щастя, ні горя, ні краплі тепла.
Хіба це людина?
О так це вона!
Хоча і нічого з добра не вчувала,
Живе поступово, старіти почала.
Сидить на стільці і бачить свої
Похмурі сіренькі чотири стіни,
Картина родини. чай і періг
60-тий десяток прийшов на поріг
І сумно і гірко і просто байдуже
Нема вже нічого, а самотність всь кружить.
І кличе старанно ту дамі у гості
І просить усербно дорогу вказать
І молить прощення за те що в житті
Не пізнала нічого окрім самоти.
Деякі з нас отак і живуть
Приходить пора і йдуть вони в путь.
Хай кожен із нас тас всеж пам'ятає
Що втрата - Не все що в житті нас чекає
Радій після горя,!!!!
Бо після дождя завжди буде сонце -
Провісник добра.

Чіткий і яскравий нав’язливий спогад.
Я в штанцях коротких біжу по стерні.
За сонцем біжу, що сідає десь поряд.
І плачу уголос - образа в мені.

Межа світла й ночі зникає поволі.
Шукаю, де сонце сідає в траву.
Бродяга околиць. Удень та при зорях
Полями блукаю, топчу ковилу.

Засмаглий хлопчисько, замурзане личко,
Босоніж, допоки не падає сніг.
Дитячі простори - маленьке містечко,
де роза вітрів, перехрестя доріг...

Ловив вечорами останню заграву.
Наївний я біг, не шкодуючи сил...
І мрію дитячу, наївну, поправу
несу крізь роки... Де же той небосхил?

Коли туман дерева облягає
І губляться в траві протоптані стежки,
І світ кінчається отут за гаєм
На відстані простертої руки;

І ні хатини в світі, ні людини,
Бо хаосом первинним все тече, -
Тоді приходиш ти, моя єдина,
І опускаєш руку на плече.

І я поволі здобуваю вміння.
Щоб вирізьбить тебе між явищ і людей.
Різьблю як вузлик, вузлик із проміння.
Зав'язаний у глибині грудей.

І все просте, одвіку людям дане.
Відтоді, як Адам упав до милих ніг,
Сприймається, мов щось таке неждане,
Чого ніхто завбачити не міг.

Вже сивіє у сонця голова
І падає в снігів подушку сіру.
Я виминаю в просторі слова,
Мов кожум'яка виминає шкіру.

І простір той до мене гомонить,
Іскринками торкає серце чуле,
Де тихо плаче світанкова нить,
Єднаючи майбутнє і минуле.

Все кволе й темне, прагнучи кінця,
Летить, як попіл, в полум'я безкрає.
А вітер той, що створює сонця,
У грудях сторінки перегортає.

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

Засмаглий обрій горнеться до пліч.
Тобі, тобі оголені рамена!
Вечірнім сонця променем поклич -
залишуся твоєю…
І про мене

складуть легенди, що була чудна,
закохана у небо вечорове,
пішла босоніж по уламках дня,
лишаючи червоні цятки крові.

Пірнула у небес гарячу суть,
відкриту тільки мить на видноколі...
Та ти лише пригорнешся, мабуть,
і підеш... Не позвеш мене ніколи.
04.06.2010.

Моє село - колиска доброти.
Тут - мої друзі, тут - моє дитинство
Не вірить й досі - вже пора іти
На зустріч долі, у Майбутнє-місто.

Попереду - життя, попереду - дорога,
Дзвінок останній - ви вже на шляху.
Зненацька торкнулась до серця тривога
І голуб злетів із гнізда на даху.

Кружляє сад в казковім, дивнім вальсі.
Та музика, що в пам"яті навік,
Вона в серцях живе, а не у часі,
Не зупинить ніколи їй потік.

А то ж не сад - дівчата, ніби вишні,
Погляд квітучий і рум"янець на щоках.
І плаття, мов троянди, пишні.
Молитва мамина бринить ще на вустах -

"Не забувайте, діти, батька й неньки,
Плекайте Батьківщину крізь роки!"
А пісня рідна проростає в серці, ніби маки
І ввись злітають материнські рушники.

Тобі цукерки не підносило життя,
Троянди і шампань на срібній таці,
Чому ж приходить пізнє каяття,
Що ти живий, а не поліг в атаці?

Що повернувсь на батьківський поріг,
Здійснив таки свій намір геростратів,
Не загубився в мареві доріг,
Поліг би сам, та душу не розтратив.

Жаль, промайнули роки навісні,
Хоч ще не раз біда обніметься з бідою.
А може то я зовсім не вві сні
Лаштую штик і автомат до бою?

Запалюю скажений самосад,
В душі нема ні сумніву, ні ляку.
Горять мости, нам не вернуть назад…
Веди, комбат! Я підіймусь в атаку.

2007

Дороги всі нас приведуть до Риму,
І я ступаю в цей широкий світ.
А хто ми в цім житті? – Лиш пілігрими,
Що за незнаною метою йдуть услід.

Кайдани геть і спалені галери,
Ковток свободи нас приводить в раж.
А хто ми в цім житті? – Лиш флібустьєри,
Ми щастя беремо на абордаж.

Як альпіністи дряпаємось вгору,
Відкинувши всі сумніви і страх.
А хто ми в цім житті? – Конкістадори,
Ми меч, як хрест, тримаємо в руках.

Між раєм й пеклом, між гріхом й мораллю,
Як маятник, невпинно, рік у рік.
А ким ти хочеш бути? – Пектораллю.
На грудях у коханої повік.

2000

Стиснуло. В легеневий кут
клякає нікотинно тяга.
Вливаю видих нашвидку
по вінця, у вольфрамну флягу.

У ній кімнати густота
розбавлена у колах диму,
де вигнане тече з кута
і набирається у риму.

Рядка старіюче лице.
Складами – складки, вираз – коми.
Пера загостреним кінцем
вростає у папір саркома.

На ракових пухлинах слів
роз`їлось тіло монологу.
Йому б дожити до полів
німим розжитись до знемоги.

Стиснуло, ніби хрест і синь
недомальовані навмисне
у рамці, де отець і син
прощаються іконописно.

Стиснуло, ніби не дійшло,
не вийшло, чи не проминуло.
Оперене душі крило,
з німого переб`ється в чуле.

І розлітатиметься сміх
від лету золотого в тиші.
Стиснуло так, що ніби сніг
сорочку полю бою вишив.

4 Червня 2010

Ти промайнеш і зникнеш знову
Десь там, на грані відчуття.
Мені ж шукати знову слово,
Коротке слово, як життя.

Той блиск очей, один лиш крок,
Лиш руку простягти до скроні.
Та невблаганно до зірок
Несуть твій обрис тахіони.

Немає слів, бо мозок спить,
Лиш марить тим, кого кохаю.
Спливає ніч, спливає мить,
Мій сон, як та вода, спливає.

Намарне сподіватись знов
Калейдоскопа скласти грані.
Спадає спомин про любов,
Листком з пожовклої герані.

Дзвінок, вже ранок, часу плин...
І сонця промінь, як похмілля.
А ти десь там, серед долин –
Гіркий полин, пахуче зілля.

2000

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче!
2002р.

Как заменить того, кому замены нет?
Таков ответ – есть исключенья с правил:
«Никак не заменить! И через сотни лет
Замена быть не сможет актуальной»
Ведь речь идет о личности, любви,
Переживанье радости и счастья…
Люби себя! Ты слышишь? Береги!
Пусть Бог хранит! Прошу, не оступайся!
Замены нет тебе в моей душе,
В моем ранимом слишком емком сердце…
Я – мотылек. Я кошка… Я мишень…
Попалась…оступилась незаметно…
Люблю тебя, как друга, как сестру,
Как солнце, нежность, милую улыбку…
До завтра! И в бокал себе плесну
Надежду на рассвет, хоть счастье – зыбко…