Проффесурі у задачник -
присідати де-табачник!

...а серце розривається,кричить
Мов негодована дитина
Нагадує про себе кожну мить,
Постійно чую : "Де людина?"

Ти вибачай,,нема людини...
А як тобі така,дивись..?
Її я виліпила з глини,
Здається,ще давно колись...

Дивись,і погляд ще живий,
І сяють,мов смарагди,очі!
Це ж він прокрався в мої сни,
Це ж він будив мене щоночі!
(Продовжити)

Дивись на губи його ,руки...
Такі знайомі

Ну як тобі? Такий чудовий...
Давай покличем - відізветься!
"Ні,це не той... Шукаймо далі...
Не чую стукіт його серця".

2010

коли явив не ружу не цвітіння
не горицвіт що жовто промайне
коли росте зело стаючи тліном
котрий до смерті рук не обпече

тоді ще ненародженим обличчя
було і ти не пив з вечірніх чар
з глибин води - зникоме і колишнє
нетканих і неторканих свічад

тоді не знав що кущ росте з каміння
що день вруниться садом із садів
що кожний вечір падолист осінній
на берегах поінших володінь

там всі стада його пташині зграї
його скрипок і луків струнний спів
там синій дощ квітками бруку стане
застелить шлях його лунких підків

210

Буває часом - кохання квіти
у серці в"януть,
Життєві смерчі у нім лишають
криваві рани.

Часто самотність, немов гадюка,
Влізає в душу,
Очі навколо - мов хижі круки,
Що всюдисущі.

За мить до прірви спинитись хочу -
Штовхають в спину,
Молю пробачення у ночі
За всі провини...

Нераз здається, у власних мріях
почну тонути,
І в мить відчАю хотіла б спити
келих отрути...

Я в піднебессі безкрилим птахом
літать не вмію,
Я не здаюся - знов воскресаю,
шукаю Мрію!!!
17.04.2010р.

Тоне в тумані спокій,
тане в тумані тінь.
Я ще з тобою, доки
світло сотає синь.

Я ще тобі належу,
доки не стався день
гудзиками одежі,
фоном чужих пісень.

Я ще з тобою доти,
поки готовий ти
змірювати на дотик
рани від самоти.

Я ще твоя до хрипу,
я ще не власна тінь...
Ранок росою сипле...
Світло сотає синь...
17.04.2010р.

Я – не твоя. Я із чужих ведінь.
Я – не одна: зі мною степ і небо,
Сніги, жита й вечірня далечінь,
Та, що мені нагадує про тебе…

Твої обійми – в віршах давнини.
Твоє обличчя – у розмитих зливах…
А я – реальна. З літа й до весни
Тамую спрагу. Й цим уже щаслива...

Не пориваюсь до нічних висот,
Й не плачу від недбалості людської.
Мій вік простий: без втрат і без турбот.
Живу собі. Милуюся красою.

Палюче сонце і німі вітри
Мене нічим уже не залякають…
Я бачу поля й неба кольори,
Але чогось мені не вистачає…

Це, може, просто винні ті пташки,
Що свою пісню ніжно так співають.
Чи ці звабливі польові стежки,
Які кохання віддано чекають…

А, може, річ у тім, що знов дощі -
Такі ж врочисті, світлі й веселкові!
Тривожно й млосно якось на душі
Від доторку вчорашньої любові...

І те ж жовтіє жито вдалині…
І та ж зоря вечірняя заграла…
Я знаю: знов наснишся ти мені,
Та я уже один раз відпалала…
2003 рік

* * *
Ти — ноша моя непосильна,
Ти — щастя моє неймовірне.
А я все одно буду сильною,
А я все одно буду вірною.

Ти — зірка моя летюча
І згуба моя водночас.
Я буду солодко-тягучою,
Я буду... Всі дні і ночі.

Ти — втілення млосної грішності,
І втілення світлої святості.
Я буду суцільною ніжністю.
Я буду суцільною радістю.

Моя непосильна ноше,
Моє неймовірне щастя,
Я буду терплячо-хорошою,
Я буду спокійно-терплячою.

…заговори мій біль мій крик мій час
коли скінчиться музика і вальс
у кроці стихне і з руки рука
ковзне назавжди
вихопивши серце

обвуглену фіалку не змовчи
на ніч вагітну місяцем вовчи
і як земля стрічає земляка
віддайся небу
звислому на жердці

хтось відпустив на волю тятиву
ми струшені дві груші у траву
надкушені словами не людьми
тримай мене
допоки тепло пальцям

ти мій достоту знаю не кажи
хай гостряться - молитва і ножі
ми не самотні не самотні ми
в калюжі крові
вижити фіалці

Зустріч
За чаєм
В кав’ярні
Абсурдно.
Тістечко.
Солодко.
Холодно,
Нудно.
Терпко.
Самотньо.
І важко
До болю.
Зустріч
Жадана
З Тобою
Без бою
Здаюся
І крила
Складаю
І вітер
На волю
Пускаю –
Втікає.
Розсипано
Цукор
По столу
У кризу.
Полито
Сиропом
Серце.
Полуниці
Шампанське,
Дзвінок
І додому.
Без серця
З сиропом
На зустріч
З Тобою.
На зустріч
За чаєм
В кав’ярні
Узимку.
Дивлюсь
На слова,
Що не стали
До ритму.
Серветки
І сльози,
Ліхтар
І дорога.
- я їду?
Не знаю,
На зустріч
З Тобою.
Пустим
І відвертим.
Прекрасним...
Без серця.
Лиш грам
Героїну
Вражає
У центр.
І знову
На зустріч.
На зустріч
До тебе
За чаєм
В кав’ярні
Абсурдно
Та знову
Смола
З нікотином
І все...
Думки
У кав’ярні
Пустій
І холодній
З серцем
В сиропі,
З героїном
В долоні.


2009

як тільки сонце на захід-
ти в безвихідь.
шкода,шо вмієш казати "ні".
і ти в самоті
бийся хоч об стіну,
може на половину
загубиш самоту
і тривогу.
об тебе розбивається вітер.
хтось витер
з обличчя грим,
а дим
облюбовує твоє волосся
що й досі
не відросло з весни
чи зими
тієї,передостанньої
пізньої чи ранньої
у якій лишишся ти
аби не зійти
зовсім на нівець
навпростець
до свого власного щастя
вірю,вдасться.
стирати все до крапки,
до нитки
тебе особливо ретельно
бо,певне,як не я
то стиратимеш ти
зо дві доби
і кинеш розпорошену у вулицю
доводиться
Опиратися на закон Ома
не сидіти вдома
й шукати свого кохання
навмання.
воно живе на перпендикулярі
не без моралі.
і ми їздимо одними вагонами,
ходимо перонами.
просто у різний час
у нас
по-різному йдуть годинники
а художники
малюють нас на полотнах
що у рамах
прикрашають стіни
об які ми
б'ємося на повну силу
щоб наполовину
заглушити свій відчай
зазвичай
здаємося першими
і роздертими
влягаємося спати порізно
безболісно
і точно знаємо,
що не втрачаємо
перпендикулярного кохання
не востаннє
ненароком зустрілися
на "Виході"
чи "Вході"
напередодні
сьогодні

2010

Страшно жити під прицілом почуття,
Ще страшніше під прицілом арбалета
На волоску життя , кожного дня .
Ні випити ні покурити ні піти кудусь
Ні поговорити страшно за своє життя
Коли тебе мають з дня на день убити ,
Серце і всі органи вирізати і їх спалити
Але проходить час про все це забувається
І виходиш на вулицю і в очах все зявсяється
в тобі знову страх прокидається …………….

Гра добра і зла «людське життя»..
В цю гру вже вічність грає доля!
В цій грі немає переможців …
Ця гра не маю ні почтку ні кінця !!!
В цій грі все вирішує вона !!!????
Це гра чи може це прокляття ,
І все ж таки це знає тільки доля !!!
І доля знає про життя
Життя в цій долі тоже гра
Життя безглузда штука -
Любимій дівчині ти кажиш це!!
Насправді думаєш інакше .
Насправді хвалиш ти життя!?
А інколи частя приходить ,
І це вже відкриє новий горизонт.
Ця смуга відкрита вам допоможе!
Покаже дорогу до счастя життя .
Ця смуга розкаже дівчині правду
Що брихав ти колись і простить тебе за все……..

Юлька Гриценко:

- Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.
Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.
Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.
Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.
Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.
Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

Наталія Крісман:

- Не маєш права усе забути,
Це наче випить келих отрути -
Душу вбиває.
Не маєш права враз заніміти,
Не дарувати посмішок світу
І трішки раю...
Не маєш права піти навіки,
Бо ти для Когось вже стала ліком
На серця рани.
Не маєш права спалити вірші,
Бо світ від цього лиш стане гіршим
І безталанним...
Ти мусиш знову Когось любити,
На крилах мрії увись злетіти,
Зорею стати,
І воскресити усе, що вмерло,
І на шляху свої Говерли
Усі здолати!


Юлька Гриценко:

- А я й не зможу усе забути,
Тоді сама я почну тонути
У власних мріях.
А я не можу отак німіти,
Бо в серці в"януть кохання квіти
І вся надія...
А я не можу піти навіки,
Бо ТИ для мене вже стала ліком
Останнім часом.
А не можу вже не любити,
Бо без любові так страшно жити,
Безкрилим птахом.


Наталія Крісман:

- Буває часто - кохання квіти
у серці в"януть,
Життєві смерчі у нім лишають
криваві рани.
Нераз здається, у власних мріях
почнем тонути,
І в мить відчАю хотіли б спити
келих отрути...
Хоч в піднебессі безкрилим птахом
літать не вмієм -
Ми не здаємся - знов воскресаєм,
шукаєм Мрію!


Юлька Гриценко:

- Шукаєм мрію, у піднебессі
між зір гарячих,
Знаходим раптом, радієм щиро
і знову плачем.
Бо тільки трохи вона дозволить
себе тримати,
А потім знову в зимовий холод
назад вертатись...
Шукаєм мрію, щораз сильніше
за нею тужим,
Крізь сонце влітку, дощі осінні
й зимову стужу.
Усі ми грішні, усі шукаєм,
бо всі ми люди,
У квітні зараз, я дихать хочу
на повні груди...

Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.

Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.

Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.

Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.

Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.

Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

17.04.2010р.

Я Богові
Віддам своє життя.
Дорогою
Від зла до каяття.

Я променем
Зігрію цілий світ.
І зморена
Упаду на граніт.

Я спалахом
Морози прожену.
І каторгу
Як дар відтак прийму.

Я в вічності
Прозорій розтоплюсь.
Я грішною
До неба помолюсь.

Дорогою
Крізь обрії земні,
Я - Богові,
А Бог колись - мені...


17.04.2010р.

Офшори
І трасти,
До влади
Ключі.
Патологія
Красти
У цих
Діячів.
Радянська
Сивуха,
Японські
Суші.
Залежність
Від брюха –
Хвороба
Душі.
Клан
Мільярдерів,
Душки,
Під душки.
Партія
Мародерів
Скуповує
Тушки.

2010-04-16

Ярина Тимош

Над Батурином - сонячні кола,
Ніби німб, ніби янгола клич.
О, матусенько, рідна - Покрово!
Возвелич же його, возвелич!

Принеси тую правдоньку дітям,
Й безталаним онукам своїм.
Знають хай, що терновим суцвіттям
Будить пам'ять на місці святім.

1992

Твоє життя
Любові стяг
Розправило!

В театрі мрій
На сотні дій
Вистава йде,

Де власну роль
Юна Ассоль
Засвоїла,

Серед пісень
Вчорашній день
ЗагОїла.

Цей день зотлів
Серед вітрів
Майбутнього,

Дощ теплий змив
Душі надрив -
Забудь Його!

Він був сліпим -
Бо не зумів
Розгледіти,

Що ти - весна,
А не на смак
Трагедії...

Вперед іди -
Зради мости
Згоратимуть!

Найкращу роль
Юна Ассоль
Ще гратиме!!!
16.04.2010р.

Бледнеет мрамор слепых мозаик…
(масштабомысли – пороком в голос)…
Апрельско-злое «Перемерзаем!»
(над откровением экзетполов)...

Признанье (внешне перемолчало)…
Надпоэтичность – простые стили…
Сливово-стиранное начало...
(его бутонно перехватили)…

Конкретно-тихий – фаянс объятий…
(закоченевших – искусство стали)…
Раскрепощённость рукопожатий
Была открыта - переиграли…
2010 год

Люблю напоєний тобою світ,
люблю тебе, святково і красиво.
Ти знов спитаєш, що я хочу на обід,
я відповім — несміло, та правдиво.

Шукатимемо нерозчинну каву,
а може, пиво — мокре і холодне.
Ти щось промовиш, тихо й нелукаво,
звучатиме це щиро і природно.

І буде свічка — полум’яний свідок,
і буде затишно, і тепло, і незвично.
Від смутку не залишиться і сліду,
і скажеш ти: цей настрій тобі личить.

2006

Нам не доступні більше
смайли у чаті, спами.
Паузу тисну – тиша.
Марно на мене палиш

трафіки Інтернету,
світло і нервів силу.
Маю квитки у Лету,
бо все одно зносила

білу сукенку, фото-
шопами прану часто.
Вибач, така робота...
Склеїли клони ласти...

Хочеш, зайду цілунком,
тільки у мене вірус?..
Банимо ці стосунки –
в тебе накрився Windows.
16.04.2010р.

Я в темряві до тебе лиш лелію,
Але навколо морок ніби крук.
Так ніжно пригорнути губи мрію
До твоїх , Ладо, витончених рук.
Твої вуста - нектару Божий напій
Їх жадібно б без тями цілував.
Очима серце краєш навпіл,
І погляд твій давно зачарував.
Ласом стриножив знову мою душу
Твоєї посмішки весняний цвіт.
Тепер прирученим ходити мушу
І більш мені не стане дибом світ.
О, подруги, - життя мого комети
Скільки вас було? Скільки ще буде?
Перегляда в душі ваші портрети
Моя, Полярно зірко, де ж ти? Де?

8.03.1991

I

Гріє у сангрії крапля Ра.
Що не день, то зливи променисті.
Ллється – ніби мало їм відра,
чи землі святої Реконкісті.

Гріє, мов довіра, і несе...
Занесе подалі – заночую.
У снігах фарбованих осель
каравани темряви кочують.

Гріє, наче виплакався Бог
і немає ради поминати...
Стрінь мене в невадному жабо,
Ірвінгом оспівана, Ґранадо.

II

У Ґранади серце поміж гір,
стиснуте Альгамброю за маврів.
Боабдиль живе тут до сих пір,
але він тепер – циганський Гаврош.

Неважливо, байдуже, що там,
де колись цвіли його хороми,
під стопою гнувся міста стан,
а Невада розбавляла втому.

У Куевос дім – печерний храм.
Рим його – сей Сакромонте-табір
в`ється в Альбайсин, де гул і крам,
арабеска вулиць, проща в паби.

III

Дон Хуан з гітари має куш,
аби впитись на сієсту пивом.
Тапас, пес, очей холодний душ,
та душа струни тривка, аж сива.

Дон Хуан без Донни, вже й забув –
як зайти в бездонні очі Донни.
Що йому до світу і табу?
Наокіл відлюдно і бездомно.

В шапці – крихти ласки – мідяки,
проблиски розхристаної вдачі.
То щораз продзвонюють роки
і поволі вигасає мачо.

IV

Сі фламенко пристрасті гітар,
сей підборний стук і кастаньєти –
бари-пасовища для отар
публіки, що бавиться в естетів.

Тут, при кожній ноті, токаор,
серце тче у рухах танцівниці.
У солодких ритмах, мов кагор,
стягнуте мантоном тіло птиці.

Віяла, як вигини крила,
пітос, пальмас і сапатеадо.
Опадає пристрасть. І зола –
ніби присмак на дощі помади.

V
Спрага смерті – се "оле" дзвінке.
Барвно бандерилей звисли пера,
біль та лють розписують. В піке –
вістря над мулетою тореро.

Нагорода за хоробрість всім.
Доннам насолода й кабальєро,
хвіст і вуха – матадорний кін,
"коло шани" і кінець кар`єри.

Оплески, розмазується кров,
тягнеться шлея життя за мулом.
Впийся смерте, вивертай нутро –
то нектар нудкий в поезій вулик...

16 Квітня 2010

Моє життя
І почуття
Поставили

В театрі мрій
Поміж вітрів
Виставою.

Вчорашній день
Серед пісень
Розгледіли.

Глядач сліпий
По нотах пив
Трагедію.

Щасливі всі,
Бо ролі ці
Розділені.

А головне,
Куди ж мене
Поділи ви?

Мої думки,
Немов зірки
Всі бачили.

Стою дарма,
Квитків нема.
Все сплачено.


16.04.2010р.

Умислами добрими – та в пекло!
На планеті цій споконвіків
Після світла дня ґрунтовно меркло,
Після співу бракувало слів.

Як народ у Бога волі клянчив,
То й отримав, але потім – ба-ах!,
Після солодощів помаранчі
Гіркота від шкірки на устах.

Кінь в хомут довбешку запихає, -
Після праці жде обрік смачний,
А як смеркне, дасть йому хазяїн
Звільнення від рала й борони.

І що хоч про щастя теревень, -
Ніч коневі ближча аніж день.

14.04.2010р.

Підрядник: Таміла Белялова

Материнська і батьківська рідна мово золота,
Все що взнав, чому навчився – все у тебе я питав.

Тою мовою співала рідна матінка мені,
І казки розповідала моя бабця при вогні.

Рідне слово, рідна мово! Ти дала мені знаття.
Про печаль і радість світу, коли я ще був дитям.

І твоїми ж-бо словами я молився перший раз:
Бережи мене і маму, милий Боже, повсякчас!

Оригінал:

ТУГАН ТЕЛ

И туган тел, и матур тел, әткәм-әнкәмнең теле!
Дөньяда күп нәрсә белдем cин туган тел аркылы.

Иң элек бу тел белән әнкәм бишектә көйләгән,
Аннары төннәр буе әбкәм хикәят сөйләгән.

И туган тел! hәрвакытта ярдәмең белән синең,
Кечкенәдән аңлашылган шатлыгым, кайгым минем.

И туган тел! Синдә булган иң элек кылган догам:
Ярлыкагыл, дип, үзем һәм әткәм-әнкәмне Ходам.

Мої джинси пропахли багаттям.
Я ще чую останні акорди.
Твої пальці приборкують струни,
Наче тигрів у шість голосів.
Я вливаюсь у кожен твій атом.
Цей вогонь береже від негоди
Моє серце, перейняте струмом,
Як дощем – ледь зійшовший посів.

Я крізь броди болотного бруду
Бескінечно брестиму до тебе,
Коли ніч загратовано стисне
Всю мою монохромну печаль.
Щоб заснути у тебе на грудях,
Захлинутися кольором неба.
Коли раптом не вистачить кисню,
Пити світ з-за твого лиш плеча.

Я вросла в твою душу мінливу,
В кожну думку твою заповітну.
Я повірила в те, як нестерпно
Без вогню чути пристрасті дим.
Не згасити його першій зливі,
Що весною потужно розквітне.
…Ми лишаєм на попелі теплім
Поцілунків солоні сліди.

2007

Десь бродить Русалка в краях неозорих,
Шукає загублений рай.
У пісню виплескує відчай та горе,
Як болю в душі понад край.

Русалонько, в небо, у далі далекі
Ти встигнеш полинути ще,
Щоб, може, колись повернутись в лелеці,
Чи впасти на землю дощем...

Але, як душа таланом доторкнута
Й добро - її істинна суть,
Ніхто не завадить Людиною бути
У кожнім з життів, що прийдуть!...

Як же знову замало дощу.
Як тебе знову не вистачає.
Над криницею чорного чаю
За тобою в думках полечу.

Ти загорнеш мене в листопад
Сонних віршів у прожилках сосен,
Де слова будуть пахнути сонцем,
Де летітимуть зграї назад.

А поки що холонуть вуста,
І тебе я собі пробачаю.
Розбивається чашка із чаєм,
Над рядками нічного листа …

Спасибі, дощ, за висріблені тонкощі:
народить вишня сонце і мене.
Сипне нізвідки білими хвилинами -
і, може, хрущ уже не обмине.
Спасибі, дощ, ковтаю дзвін окислений
і сльози, як пігулки чималі...
Я на твоє дивуюся народження,
мій український Сальвадор Далі.
Спасибі, дощ, вертаюся посріблена
у Скіфію зволожену мою.
На велелюдді свіжа, ніби крапанка,
поліжниця, натурниця, стою.

2009-2010

сонце таке холодне
наче твоє сумління
біла листа безодня
слово чорнильно-синє

падає вірш у прірву
букви ламають ребра
ми перебрали міру
зрештою так і треба

губляться в леті коми
плазма ковтне початок
холод чи тільки спомин
нам не дає кричати?

винна беру уповні
що завинили двоє
тільки мовчи сьогодні
вчора зійшло водою

тільки не пхни у спину
я на краю на волі
слово моє не спиниш
навіть пекельним болем

Я - не я.
Оболонка...
І життя - не життя ...
Міражі.
Розум - пан,
Крижана ополонка,
Душ студений,
для серця й душі...

Я - не я.
Павутина...
Донька вітру,
Німа сирота,
Тінь, заблуда,
що прагне родини...
Вбрід по річці -
немає моста.

Вбрід у темінь.
В глибини...
Через морок -
до центру буття,
Через холод,
колючі тернини...
А допоки ще...
Я - це не я.

Коли до мене загляне весна,
Я вийду зустрічати її в поле.
Весела, сонцелика, осяйна,
Безкрая і мінлива наче море.

Коли до мене літечко зайде,
То зможе наздогнати лиш в дорозі
Безмежно тепле, щедре і легке
Йому перечити ніхто, повір, не в змозі.

Коли до мене осінь зазирне,
Я вийду зустрічати до порога.
Вона ще тепла, бабина, сумна,
Але в душі уже щемить тривога.

Коли до мене забреде зима,
Я двері більше не відкрию.
Не пущу зиму, хай собі гуля
В шаленім сивім танці сніговію.
14.03.2010р.

Молодість веснами йде у краї журавлинні,
Де дикі трави горять росянистим вогнем,
І колосіють літа, мов ті обрії сині,
Теплим і світлим, проквітлим волошками днем.

Молодість мріями всіяна аж по маківку,
Щедрими зорями стелить чаруючий світ,
В ньому будує собі кришталеву домівку
І прикрашає її ароматами квіт.

Молодість в серці ніколи, ніколи не згасне,
З плином років не усохне це древо прекрасне
Бо, вкоренившись в життя, п’є не воду а Дух.

В Дусі захована юності суть і природа,
Радість вируюча, вічна краса і свобода…
Тож не лякаймося віку похилого хуг !

Налийся, пісне, медом літа,
Зазолотися, зажеврій
Натхненням сонячного квіту,
Снагу життя в серця посій.

Звучи від рання і до рання,
Дзюрчи цілющим ручаєм
Над небеса, буди кохання,
Звеличуй суще солов’єм.

Твори красу нерукотворну,
У сопілкову даль поклич…
У храм твоїх священних притч

Введи… І ночі рясу чорну,
І світла силу непоборну
Лірично возвелич…

Скільки днів я тебе виглядаю,
Аж зболівся. Стомилися очі.
Прийдеш ти, прилетиш - я це знаю
І, крім тебе, нікого не хочу.
Крадькома поглядать на стежину:
Хоч сміюся із ким, розмовляю -
Все на тебе, на тебе чекаю.

Послухай дощ - шепоче щось, немов
Бажаючи достукатись до серця,
Й схололу без любові в жилах кров
Роздмухати, мов вітер тло озерця.

Послухай дощ - він змиє пелену,
Що на душі безмовно сумом висне,
Під нею враз надії промінь зблисне,
Всі почуття пробуджуючи з сну.

Послухай дощ - а раптом скаже він,
Кого ж тобі впустити можна в душу,
Щоб жити захотілося ще дужче
Й печалям всім поставити заслін.

Послухай дощ - під серця твого стук,
Здається, хоче він налаштуватись,
Аби любов зродилась в нім крилата
І стерла з серця тіні від розлук...

Послухай дощ - він серця твого стук!
15.04.2010р.

Ти слухав дощ, не чуючи мене.
Твоя свідомість мріями сповита.
Буває часом, думка промайне
Про ту, котрій без тебе важко жити.

Ти слухав дощ, ховаючись у сни,
Щоб тільки серце хворе замовчало,
Щоб приглушити почуття вини,
Бо сил в душі і так не вистачало.

Ти слухав дощ у квітні навесні
І намагався в звуках розчинитись.
Набрав мій номер і сказав мені,
Що більше вже не будеш мені снитись.

15.04.2010р.

Багатим й бідним –
вжитися ніяк!
Не можу біль вмістити у долоні,
Бо лють свою
Затискую в кулак!

Смерть любовним почуттям!?
Страх перед проклятттям дам!
Секрет кохання нерозкритий ,
Секрет кохання для людей закритий .
Ця смуга скритого життя ,
Яка відкриється тільки смертельного дня .
Тоді дізнається моє кохання ,
Що жити я без неї й день не міг .
Про неї думав і за нею серцем млів .
Одна складна проблема виникала ,
Сказати я про це її не міг ,
Тому що страх пронизував всі мязи
І повз проходила вона
І пронизувалась її голосом земля
Життя моє тихенько завмирало
І мову в мене відбирало
коли проходила вона

Страшно жити , але страшніше полюбити!?
А потім в душу почуття закрити …
Почуття в душі літають то появляються а то зникають !
І коли з тобою не розмовляють !,
Коли словами тебе вбивають
Хочеться впасти й не підводитись
Хочиться страждати і молитись ….
Але хочиться знати чому, як, дочого просто - знати
Чому-чому потрібно брехати якшо можна сказати
Всю правду словами сказати ...
Душа вічна душа , роки буде чикати !

Хай крапає дощ,
хай буде сльота,
хай буде страшенна злива.
Всі сльози, і смутки,
і болі помнож
на долю мою зрадливу.

Хай буде печаль,
хай буде туман,
молочний і легкий,
мов воля.
Всі муки, і біди,
й тривоги додай, —
побачиш, що це моя доля.

Немає "колись".
Є "зараз" і "тут",
і так, ні про що розмова.
Прожито дебют,
забуто дебют,
попереду — післяслово.

2008

Я хочу у туманне Брюгге, там загубитися б від часу
Напевне, час і сам давно там загубивсь...

Подалі від напруги, що обіймала нас
За вимучені стани , і від життя "колись".

Там пахне шоколадом.Казково і похмуро
Там хочеться повірити бездумно у дива

Я ,може,стану привидом - ходитиму під муром,
В холодних підземеллях, в покинутих домах,

А ,може,завітаю і в затишну оселю,
Що пахне шоколадом найбільш у місті цім

Гулятиму на стрісі і спатиму на стелі,
Співатиму тихенько усім, усім ,усім....

2010

Была, когдато у меня прекрасная жена
И мне завидовали все мужчины.
Ещё, два чудных ангела, послушных и красивых:
Моя прелесная дочурка и мой сын.
Семейная идилия и образец для подрожанья.
Но, правда, и была одна беда,
И я, как раз, и был этой бедою.

Я хрон, которому не нужно счастье в личной жизни,
Не нужен мне ни детский смех,
Ни комплементы от жены,
А так же, мне не нужно думать,
Как заработать деньги для семьи.
Мне самому не много надо,
Лишь на рассвете накатить
И в хлам готовым, можно ждать заката,
Когда, такие же как я, мои друзья,
Меня готовы будут угостить.
Но, что то ёкнуло во мне и всё сломалось.
Я – прозрел!

Мне стало стыдно за себя,
За то всё, что я делал.
За то, что пил и позабыл своих родных,
За то, что потерял я счастье,
Судьбой дарованное мне:
Свою прекрасную жену и восхитительных детей.
Перед которыми в долгу за их ненастье.
Но я исправлюсь, я смогу.
Я стану лучшим папой мира
И, обо мне, никто не будет плохо говорить.

Услышал я, что, есть один целитель,
Который может вылечить любой недуг,
И очередь к нему всегда большая,
Всех тех, кто хочет сразу же лишиться своих мук.
Избавлюсь в раз я, от своих забот и нынешних проблем.
В глазах своих детей я стану лучше
Не буду просто пьяным папой, стану я отцом.
Готовым жертвовать собою ради счастья.

И вижу я, что очередь становится всё меньше,
И ближе я к своей мечте.
И, наконец, то, передо мной порог.
Я – исцелён!
А исцелила меня смерть.

15.04.2010

Я стану вухами,
І буду слухати,
І буду слухати…
А ти – мовчиш.
Невже не вдасться нам
Вогонь роздмухати?
Душа оглухлою
Блука вночі?!.

Підземка охає
Денною втомою:
Я чую відгуки…
А ти – німий.

Невже затримую
Сюжет із кроками
У віддаль мріяний?
Облиш. Спини(-сь)!..

Сповзаю стінами
Копальнь свідомості,
Бажаю вислизнуть,
Порвати круг.

А ти…Ти вислухав
До непритомності
Мого у відчаї
Серденька стук.

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Я маю мрію, по-дитячому наївну
І по-дитячому логічну і просту
Я хочу бачити щасливою країну
В якій родився, виріс і живу
І маю віру сонячно-яскраву
Моя країна краща за усі
Моя країна має добру славу
Я патріот , без пафосу в душі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-юнацькому затяту
І по-юнацьки нетерплячу і тверду
Моїй країні перестануть вже брехати
Я на брехню війною вже іду
Я вірю, мені віра серце гріє
Я мрію щоби віру мали всі
Як буде віра - буде і надія
Моїй країні на своїй землі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-дорослому прозрілу
І по-дорослому тривожну і сумну
Що вже в країни доленька дозріла
І на шляху подолано стіну
Давайте вірить, хто як може, разом
Будуймо мрію ми собі самі
Залишимось народом, а не стадом
Щасливі будьмо на своїй землі


Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою





Євчук Руслан 096 874 82 25

Минуле закінчилося сьогодні
Минулому я вдячний без вагань
За добре і погане,все,без ліку
До нього я не маю запитань
Усе моє єство бажає руху
Я силою наповнений ущерть
І силою майбутнє наближаю
Яка іронія-майбутнє у всих смерть
Але до неї часу ще багато
Чи може менше ніж гадаю я ?
Прощай минуле, треба поспішати
Усе майбутнє втиснути в життя

Не відаю я правди задля чого
Прийшов колись я у цей світ
О , доле! Дай мені збагнути
Бо не дізнавшись цього йти не слід

То ненадійне море все майбутнє
Воно удалині штормами темне
Та страху почуття давно відсутнє
І всі шторми чекають вже на мене
Я виберусь, я випливу ,я виживу
Я силою наповнений ущерть
Переді мною море все розступиться
І піді мною ще прогнеться твердь

Не відаю я правди задля чого
Прийшов колись я у цей світ
О , доле! Дай мені збагнути
Бо не дізнавшись цього йти не слід.

Evchuk Ruslan 096 874 82 25

Задля чого було на світ народитись
Без любові життя то марне життя
Задля того щоб в її очі дивитись
Коли вона каже що вона моя
Задля того щоб з нею прокинувшись поряд
Боятися подихом розбудити її
І так, ледве диха, не відводячи погляд
Милуватися нею в нетривоженім сні

Для того щоб слухать її милі дурниці
Які трохи соромлячись говорить вона
Коли ми за кавою сидимо наодинці
Власне, коли не важливі слова

І щоби її чекати на кухні
Увімкнувши приймач, розігрівши вечерю
Коли вона знову ,так по-жіночи ,
Запізниться трохи з дуже смішних причин

Для того щоб мрії здійснити її
Всим своїм життям ,що ще важливіше ?
Без зайвості слів і без метушні
Просто кохати чимдалі сильніше

Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Якби колись життя інакше повернулось
Так те чого нема то може б збулось
І був би я найщасливіший на землі
Бо може б ти тоді належала мені
Якби життя колись інакше повернулось
То може б зустрічі ніколи не відбулось
І може краще було би тебе не знати
Життя розмірене розмірено долати
І в тім житті було б усе чому годилось
Та головне що там би ти мені не снилась
Я посадив би дерево, я збудував би дім
Й собі на радість сина виростив би в нім...

Життя триває і воно таке як є
Твоє окремо.Окремо і моє
Воно єдине, я іншого не знав
Та божевільний втратити боюсь
Я те чого ніколи і не мав




Евчук Руслан 8 096 874 82 25