Апрель. Звенит в ушах. Сосед готовит ужин.
Опять картошку жарит. День вот-вот затухнет.
А для души? Что для души… Каких отдушин?
Из всех возможных - вентиляция на кухне:
дышу соседской жареной картошкой.

И крест нательный, громоздящийся на спину.
Сижу, согнувшись, пью несладкий кофе.
Крест на спине – уже не скинуть.
Крест на спине – как на Голгофе,
но понарошку.

А у соседа сын - примерный школьник:
его из вентиляции хвалили.
Потом все стихло. И у звонаря на колокольне
звонил мобильный…

Хочу вишеньку морелю
Смакувати у садку
І гойдати на орелі
Свою пісеньку дзвінку,
У травиці-шовковиці
Жуцю-сонечко знайти
І дитячі таємниці
Тихо їй розповісти.
Хочу сонце зачерпнути
У долоню зі струмка
Та знайти чарівний прутик,
Що лякає гусака.
Хочу хмарки випасати
Пополудні на лужку
І зозулю запитати,
Скільки має ще “ку-ку”?

Не дивуйтесь, любі діти:
Ті бажання звідкіля?
Просто хочу я у літо.
Дуже-дуже хочу я!
2010

Бандити судять мій народ,
бо судить той, хто вже при владі.
І суд не стане на заваді,
і кат готує ешафот.

Своїх манкуртів суне ера –
й народ за хліб, за ковбасу
сам над собою чинить суд.
В суді Шухевич і Бандера.

А переможець – вже до Бога,
свого,
з ключем від райських брам.
За крадене збудує храм,
бо через храм іде дорога…

Ну що ж, мій брате українцю,
себе ти вкотре переміг.
Втекти? Куди? – не стане ніг.
Хіба що бидлом за границю…

В своїй землі – вже в котрий раз! –
самі себе завоювали,
щоб потерпати від навали
своїх бандитів чужих рас.

* «Той направо, той наліво,
А всі браття, тото диво!
Нема ж любови, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали».
(Іван Степанович Мазепа «Дума пана гетьмана Мазепи».
За списком В. Кочубея)

Ярина Тимош

Цвітуть сади і небо синє,
Ясне, високе, тішить зір.
Там дума безконечно лине
В країні кришталевих гір,

У світ краси, джерел цілющих,
Що ллються в музиці весни
До днів щасливих, неминучих,
Які являються у сни

Лиш раз в житті, і проникають
У душу променем живим,
Холодне серце зігрівають
Яскравим враженням новим.

Ведуть у простори безкраї
Під купола небесних веж,
І ти в квітучому розмаї
Глибини духу пізнаєш.

Душа не німа! - Зринає
Вона стоголоссям могутнім,
До самих небес досягає,
Щоб Господом бути почута,
Щоб ангели в небовисях
Від звуків розправили крила -
Аби лиш мене не зреклися...
І душу мою простили....

Не стану німою ніколи!
Не навчена я мовчати,
Хоч серце й наповнене болем
Й душа, мов в залізних лещатах.
Ніколи байдужа не буду -
До світу, людей ...й до себе!
Зринає назло всім облудам
Душа стоголоссям у небо -

Аби ТАМ набратися сили,
Торкнутися янгольських крилець -
Щоб все, що душі моїй миле,
Могла в цім житті я осилить!!!!
12.04.2010р.

Падає у невідворотність моє осяйне послання
ангелам, що кружляють десь у височині.
Тут, за цими дверима, в шаленості наростання,
музика збожеволіла і вирвалась із душі.

Форте гарячих клавіш і скрипок терпкі бемолі,
І все голосніше звуки зриваються і гримлять.
Крізь всі дзеркала і відстані, і якось так, аж до болі,
Холодним блакитним полум’ям струни мої горять.

А я оніміла зовсім. За вітром з чужого неба
Я ще не втекла, а світу замало вчорашніх меж.
Потреба вдихнути волю і просто життя потреба.
І ніжності, хоч на краплю, між цих божевіль й пожеж.

Душа мов книжка – Господи, пиши.
Не дозволяй мене писати людям,
що у своєму блуді інших судять.
Пиши любов’ю у моїй душі.

Заповни, Отче, сонцем сторінки.
Пиши мене в рядках і між рядками.
Не дай, щоб серце перейшло у камінь
з чиєїсь легковажної руки.

Пиши мене – Тобі я віддаюсь.
А як дозволиш іншим Ти писати –
тоді навчи все правильно приймати
і розуміти істину Твою.

Думала, стану для тебе дотиком,
нiжним дотиком, раннiм дотиком
сонця, стану для тебе дзеркалом,
в якiм погляд живе щоденно твiй.
Думала, буду своєю пiснею
заколисувать, заколисувать
твої кроки, i з одержимiстю
готувать на сніданок грiнки нам.

/січень 2008/

Що ж це душу ятрить? -
Може, згірклий минулого спомин,
Чи душі споконвічна утома,
Чи за світлом й добром ненасить.

Чи облудні слова, що злітають
З вуст людців, що забули про честь
І на власнозмайстрований хрест
Мою душу щораз розпинають...

Може, смуток за згубленим щастям,
Чи давно зкам"яніла журба,
Що згинає мій дух, мов раба,
Наче серце в її лише власті.

Що ж це душу ятрить? -
Може, відчай від втрат дорогого,
Чи колюча від терня дорога,
По якій моя доля біжить...

Чом так душу ятрить?...
11.04.2010р.

Продріботіли – площа сумовита…
Янтарний дощ - загорне в полотно…
Ти можеш навіть поглядом відкрити
Моє забите глухістю вікно…

Колекторами сірих випромінень
Енергетичні спогади - землі…
Тобі вдається знехтувати стіни,
Для тебе рухи навіть - кораблі…

Затінення - твоя пейзажна осінь…
Під натюрмортом запис - «Зорецвіт»…
Запам’ятали – запахи колосся,
Повернутого поглядом – на схід…

Йому похмурість – полюсна бравада…
Усмішка, зітнена із перемог…
У шепотіннях (я відверто рада)…
У нас з тобою – спогади на двох…
2010 рік

Скрипучу вісь землі нігролом
Передсвітанок намастив,
Зцідивши обрію в подолок
Пітьму олив .

Вхопив поранок у долоні
Росу і жайворона спів
І в небо кидав із розгону,
Мовби дурів.

Пощезли сну яскраві миті
В туманних видихах ярів,
Привітний день по стиглім житі
Осінньо брів.

"Христос воскрес!" - майбутнє в тому слові,
мов сонце, відображене в росі.
Господь живий! У виповні любові
серцям гукає: "Оживайте всі!"

"Христос воскрес!" - надії промінь лине
в моє буття, і відступає зло.
Я встану з часу у життя нетлінне,
бо Паска в смерті вирвала жало.

Далеко там, де в океан безмірний
стікають часу всі струмки малі,
Своїх чекає Викупитель вірний -
мандрівників з минущої Землі.

Співаймо в небо, вчімось припадати
до Книги книг і поглядом новим
земне життя тривожне обіймати
не з висоти, а з вічних верховин.

Залишся, не йди,
Я ж тільки тебе знайшла.
Та ти невблаганний і час,
Що розлучив нас.
Казав, що все колись мине,
Біль і журба.
Та тільки не знав,
Що мине любов моя.
Пройдуть наші осінні дні,
В яких тебе любила.
Пройдеш ти по сльозах,
Яких так і не зронила.
Відійдуть слова, прийде весна,
Знов шукатиму тепла.
Тебе згадаю уві сні,
Побачу лінію долі на руці.
Буду ходити, щось робити,
Сумувати і радіти,
Щось знаходити, а щось губити.
Не знала вона,
Що шукав ти іі дарма.
Хотів сказати, що насправді
Любиш, як тоді вона,
Зустріли вони
Один одного зрання,
Коли зупинились
Погляди навмання.
Ти побачив у її очах життя.
Вона в цю мить зрозуміла,
Що вже на віки не одна.

Густішають хулителів ряди,
Подбаємо про їхні гаразди.
Лишаймось доброчесними довіку,
Чекаючи новітньої орди.

***
Мороз. О краю блудних снів!
Мій гріх сторицею воздався.
Мій дім. Сирен звабливий спів.
Усе не так, як я хотів.
Хотів і здався.
Не хотів...
Зірвався.

***
Час так швидко пройшов: білі дні - чорні дні,
миті щастя, тривоги, озлоблення туги...
Де ти, осінь, дощі і світанки хмільні?
Де моїх почуттів безпричинна засуха?
Де ті дні, де я втратила друга?
Календар,
де ті дні?

***
Знов дощ іде. Так тихо і невпинно.
Я не зупиню осінь, та й навіщо?
Де ти, навік загублена людино?
Знайди мене посеред попелища.
Я стану перед світом на коліна.
Вже осінь ближче.
Чуєш?
Осінь ближче.

***
З невимовно нестерпними муками
дотла спалено всі мости.
В мої двері вже двічі стукали,
і вже двічі це був не ти.

***
Ти прийшов. Сказав, що тобі важко.
Не знайшла я слова для розради.
Якби стало сили просто глянуть
в твої очі і стиснути руку,
ти б тоді, напевне, посміхнувся.
2006-2009рр.

Я пройти хочу так по землі,
Щоб гілки і трава не гнівились,
Щоб їх болі, великі й малі,
Під моїми слідами гоїлись.
Щоб за мною росло і цвіло,
Щоб тим квітом усіх прикликало,
Щоб красу їм у душі вливало
І щоб все невичерпне було.
Як дороги до мене не стане,
То щоб ношу мою, цю кохану,
Обережно хтось інший би взяв
І поніс - ніби серця оглав.

Вогонь читає по сторінці
І знищує в єдину мить
Те, що горить.

А те, що у Поета в думці,
Що перемелено на дерть,
Донищить смерть.

* * *

Я буду серед вас!
Лишень-но винирну з глибин,
Підіймуся зо дна до світла…
Я буду! Тільки час
Іде, блука серед вітрин,
Чекаючи на осінь серед літа…

А мрії мріями
Лишаються кохати сни
І вештатись під сірим небом міста.
Деінде віями
Сполохані серед весни
Покараний на смерть бентежать пристав

Серйозності думок…
Вмовляють повернуть до змін,
До зустрічей в кав’ярнях… Крига
Не втримає колись струмок –
Поет постане із колін
І вголос усміхнеться, а не стиха!

10.04.2010

Попали би у психпалати
Епох минулих предки бородаті,
Узрівши , як на площах велелюдних
Самі з собою гомонять вар"яти.

Цілуй мені ноги - ми пройдемо разом по лезу.
Спини моє серце, як ти зупиняєш припливи.
Мене ти придумав, як світу всьому антитезу,
прокляття своє, божевілля, сновиддя жахливе.

Ковтай мої сльози, немов найсолодшу отраву.
Навчи мене жити без осені, кисню й без тебе!
Надворі мороз, а я п"ю дрібномелену каву.
Сьогодні на землю повільно обсипалось небо.
2006р.

Усі печалі канули у лету.
Я тебе цитуватиму завжди,
Я тебе цілуватиму завжди,
Безталанний мій, ніжний Поете.

Ми з тобою — не просто дуетом.
Ми з тобою не можем окремо.
Ми з тобою не вмієм окремо,
Безталанний мій, ніжний Поете.

Це життя — і падіння, і злети.
Ти для мене — бестселер безцінний.
Ти для мене — рукопис нетлінний,
Безталанний мій, ніжний Поете.

А знаєш, я з криги трішки,
напевно… і я також…
Пускаюсь до неба пішки.
Скажи, чи далеко, Боже?
Порушую всі закони,
довірившись волі серця
і власні пишу канони:
я з криги і трішки з сонця.
Я з криги, бо як інакше,
в обіймах гарячих тану?
Я з сонця, бо як інакше,
цвіли б у мені тюльпани?
Ти знаєш, я з криги трішки…
Очей твоїх океани, -
їх дна не дістатись пішки
і я не дійшовши – тану…

***
Якщо віриш мені, то повір - це мине.
Стане легко тоді, як ніколи раніше.
Ти побачиш в юрбі ще здалека мене,
але серце відмовиться битись частіше.

І я стану для тебе такою, як всі-
невиразною, сірою, просто чужою.
І каблучку, оту, що на правій руці,
не ховатимеш більше, зустрівшись зі мною.

***
Вже з тобою нічого не трапиться,
якщо навпіл весь світ не розколеться.
Від вина ще гіркіше плачеться,
плед не гріє, а тільки колеться.

Одинокая, некоханая,
знов до інших твій сон горнеться.
Тихо з ран твоїх біль капає
під розпачливий крик горлиці.

Вся квартира просякла отрутою,
що її називала ти спокоєм.
Що ж ти вдієш з судьбою зіпсутою?
Некоханая. Одинокая.
2009р.

Шоколад і вино,
Холод, місяць і дим.
Все на світі жило лиш тобою одним.

Пелюсточок свічі
Погасав-догорав.
"Все інакше вночі" - п"яний вітер шептав.

Шоколад і вино,
Посірів небозвід,
Тепле літо пішло за тобою услід.

А мені ти лишив
Холод, місяць і дим,
Щоб мій світ завжди жив лиш тобою одним.

Шоколад і вино.
Пелюсточок свічі.
Вітер, осінь, вікно.
Все інакше вночі.
2009р.

Дай руку мені – ідемо
до мрії, повір, це просто.
Тремке відчуття Едему
долає і час, і простір.
Хто перший, а хто останній –
уже не зіграє ролі,
коли я - твоїм світанням,
коли ти - моїм героєм.
Дай руку мені… Хай злива
ніколи між нас не стане.
Людина тоді щаслива,
коли од любові тане.
Дай руку мені – хай щастя
ввірветься, як дощ, щосили
у світ, щоб святковий настрій
ми вічно в собі носили.

Він відкриє себе між мільйонами пальт,
І спіткнеться з Весною навпомацки Осінь,
А від їхнього танцю розчавить асфальт
Блідий Зим,що тремтів від кохання наосліп.
Він лютує,як цісар у лоні думок,
Відштовхнула його жовто-віддана осінь,
Захворіти хотів він, і влітку номок,
І кохає лиш осінь наосліп і досі.

Чорниця не чорнила руки,
Арабка не була з арабом,
Падучі яблука без стуку,
Чабан не полюбився з стадом.
І нявка, чи то пак сирена
У морі місяць не купала,
А Колізей ще не арена,
Косар іде без перевалу,
Годинник ще не знає ліку,
Що сніг існує - сніговик,
Да Вінчі не доріс до піку,
До бочки Діоген не звик.

Рубали вовків сиві Люди,
І жерли м'ясо виконроби,
Смоктали жили їм усюди,
Хрящі жували горді сноби,
Кидались м'язами крівними,
Легені дихали ще люто,
Хребет розтерзений звірима
У хащах вився каламутно,
І шкуру приміряли Люди,
Ліпили з кишок дітям цяцьки,
Наповнили свій шлунок брудом,
Шукали серце Люди хвацько.

Їм термінова пересадка
Для рая - кардіос-нехватка.

Якого зілля випити, щоби тебе забути?
Яку натиснуть клавішу, щоб дійсність повернути,
Щоб спогадом не мучитись, а жити тим, що є,
Щоб вирізати кадрики – віддать тобі твоє?

Чи пороху, чи попелу насипати на тім’я,
Щоб витруїти голос твій і слова твого сім’я?
Чи льоду, а чи полум’я покласти під язик,
Щоб образ твій у пам’яті розвіявся і зник.

Ти владно поверталася у пам’ять, мов додому,
І знову посміхалася мені, і більш нікому,
А я, сумний і зморений, запитував себе:
Якого трунку випити, щоби забуть тебе?

В яку любов сховатися? Біль перебути як?
Я спогади прочитував і пив їх, мов коньяк.
Тепер по стежках пам’яті іду, неначе тать, –
Якого зілля випити, щоби тебе згадать?..

Запахне росами трава,
І двері в дім відкриє вітер,
Затихнуть на устах слова
Від погляду на перші квіти.

І журавлиха з журавлем
Свій дім побачать із-за хмари.
Уже парує чорнозем.
Яка ж густа й п’янка та пара!

Розквітне сад
У дощопад,
У сині весни.
Стечуть сніги
У береги,
В плодах воскреснуть.

В потоці літ
За літом вслід,
Як в перегонах.
Без сум’яття
Моє життя
Літами дзвонить.

2008

Автобус, названий коханець
Із неграми,що знають щастя,
Для баби зілля я шукала,
Щоб душу лелить свіжим даром,
Запхати рот рошен-травою,
На двох руках- в блакить ногами,
Розвішати кругом білизну,
А потім рвати її сліпо,
Прислати лист бабусі Беллі
З чар-зіллям запашним в конверті,
Адресу глиной заліпити.
І чхати,що вона від негрів,
Забий у люльку і лікуйся,
Викурюй мізки та лікуйся,
Ти не помреш,а маком станеш,
Бо мак любила ти - лікуйся.

Серп місяця повісить на межі
Небесна діва, купана у росах.
Чужі знамена, кулі і ножі
Посіє ніч у осені покосах.

Повернеться і знищить ту межу
Журлива діва білим диким танцем.
Вже мед розлито у ріку чужу
І витоптано всі поля коханцем.

Серп місяця погасне у траві
Стрімкого ненаситного світанку.
Небесна діва вклониться тобі,
Щіпки зірок збираючи у склянку.

2010р

Балерина мала все до танцю,
Голову наповнену шпинатом,
Дарувала себе всю обранцю
Смітнику,що сповідував матом.
І співала "Онєгіна"дурню,
Одягала і зачіски дбала,
Копирсала виделкою в урні,
І приносила з квітів сплави.
Розгойдав він колиску таланту,
І кінець опереті настав,
Щоб вхопити хвальби собі кванту
Вона бігла до нього на став,
І співала,співаала,співала,
Очі втоми в'їдав він у сморід,
Бив її до дірок у джинсах,
А вона все молилася Торі.

Балерино,світило естрадне,
Твої ноги хочуть балету,
Дегустатор-сміття безпорадне,
Не заслужить твою оперету.

Не дочитав!...Не дочитав!...
Газета кнопками прип'ята
Для тих, кому ще там чекати.
А поїзд мій уже рушав.
І я не взнав, що далі сталось,
Для чого все оте писалось.
Це випадок чи, може, долі знак,
Якої вже не обмину ніяк?..

Влаштуймо нині свято перших пролісків,
Коли промінчик сонця із небес
На землю непорочну тихо молиться,
Коли ще ліс напіввоскрес.

Візьмемо разом кошики лозові
Й гайда до лісу — сонного й цнотливого.
Оточимо з усіх боків любов'ю,
Любов'ю ніжною й звабливою.

Коли усе ще сонне і розхристане,
Навшпиньки підкрадемось до галявини.
Вона вже буде вквітчана намистом,
З відтінками білявими.

Зберемо квітів повні пригорщі
Й сповістимо: весна настала!
Влаштуєм свято для душі.
Душа цього давно чекала.

зіроньки срібні блимають дрібно,
тихо летять до вікна,
сон до колиски теплий і рідний
горнеться : «спи-засинай».

ельфи у квітах свічечки гасять-
спатоньки час і пора,
хрущ обізвався втишеним басом,
місяць вхопивши за край.

сни кольорові райдужні сови,
бачиш, несуть зусібіч
слово до слова - цю колискову
тихо співатиме ніч.

У ніч, вперед, по темному шосе.
Узбіччя спокою. А тут життя вирує,
І з гуркотом, з вогнем несе й несе
Сто тисяч фар. Агов!
Ніхто не чує...

А ліхтарі летять в височині,
Великі зорі вихлопом малюють,
І смуток. Кожен з нас насамоті
Кричить до інших...
Та вони не чують.


2010

Мій Друг, Художник і Поет, сирого вечора на склі
Мою любов намалював найпершим дивом на землі.
І я замовк біля вікна. І радість тиха ожила.
І з тих часів моя любов зі мною тут була.

І, як вода, життя текло,
І тішило його тепло,
Коли на мокрий вечір я
дивився крізь віконне скло.

І довго я не помічав
В очах любові смутку яв,
Нудоти дощової слід -
Моя ж любов губила цвіт!

Моя любов згубила квіт і згас ясний чудовий день,
Безрадісну мою любов сотала ночі тінь.
Минуло відчуття трунке, те чарівливе, огняне́, -
Моя любове, ось і ти уже не радуєш мене.

Ущухли ніжності тони,
Ні висі вже, ні глибини,
Натхненних ліній станув лет -
Лише байдужості портрет.

І віч-у-віч з любов’ю я,
А на душі жура зрання -
Безбарв’я покою земним
Мовчанням ділиться своїм.

І сяйво дива на лиці потане снігом у руці,
І зморена моя любов урветься і помре в мені.
І тлом печального дощу сльозитиме вона по склу -
Нечутно, тінню уночі, кудись у небуття йдучи...

І райдугу минулих днів
Укриє пилом майбуття,
Утратить мову кольорів
Любові вицвіле ім’я.

Малюнок губиться на склі,
Лишаються одні жалі,
Невже не поновити знов
У кольорах свою любов?!

А може вибити вікно і світ відкрити, заодно!
Де сонячний малює злет мій Друг, Художник і Поет?!

[У шир небесного вікна у серці радість ожила.
Моя любов - така земна - навколо вже була! ] *


2010

*
Сказав два слова,
Третє прикусив.
Воно просилося із вуст злетіти,
Я ж не пустив,
Не певен, що люблю.

Він іде по Коперника,
Чути стукіт коліс.
Він іде до коханої,
Він любить її.

Ще не бачить її,
Але вже уявляє
Її витончену фігуру,
Її особистість уже відкриває.

Він професіонал у своїй справі,-
Дає правову відсіч усім лихварям.
А вдома він зразковий виконавець
Конституції Любові.

Він - адвокат Рафалович.

2009

...Затаились у высотки враги.
Битва - некогда снимать сапоги,
не до сна бойцам и не до еды.
Ига вражьего нет хуже беды.

Припев: Дети: молодые -
нет и двадцати.
А уже - седые.
Тут им - бой вести.
Долг - превыше жизни.
Лишь бы иногда
вспомнили ли в Отчизне
их через года...

Атакует ненавистная рать.
Ой как рано паренькам умирать...
Пули свищут - и туда, и в ответ.
Всех, кто выжил, сосчитает рассвет.

Припев.

Милый Отче... Жить - всего три шага...
Поднимается... один на врага.
Надо пальцы на чеке разнимать.
Не увидит сына более мать!..

Припев.

Млеет солнце над землёй не дыша.
Хоть одна бы отозвалась душа...
Где наутро те бойцы полегли,
и сегодня голосят ковыли...

Припев.

Апрель 2010

* Тема ожидает музыкального
решения.

Боса бігає Настуня –
А сандалики в кутку
Зажурилися, сумують:
Гратись хочуть у садку.

– Ти он бігаєш, стрибаєш
По стежині навпростець...
Чи на нас образу маєш?
Нашій дружбі вже кінець?

Схаменулася Настуня:
– Любі капчики, ходім!
Вже взуваюся і нумо –
З вітерцем навперегін!
2010

Якби зустрітись на рік раніше
А досвід мали такий же самий,
Якби звели нас бурхливі хвилі
У чорній бурі сліпого смутку,
Якби судилось з тобою спільно
Ділити весни, в тепло повиті –
Світило б сонце не так , як нині,
Слова, звичайно, звучали б інші.
Якби ми спали з тобою поруч,
Якби між нами не впала прірва
Я був би, може, такий щасливий,
Щодня носив би тебе на крилах
І дарував би любові спокій,
У кожнім слові вчував би пісню...
А може, був би тоді щасливий
Якби ніколи ми не зустрілись...


2000р.

Цей степ. там бігали босОніж.
Приємно ступні лоскотав.
Цікаво ніжив підвіконня
і дивно в хату заглядав.

Він проникав крізь скло колоссям,
корінням двері відчиняв,
безсмертником квітчав волосся
й зерном нестиглим годував.

У серці він плекав ромашки,
і їх щоліта дарував.
Яким для нього було щастям,
коли до річки ним я йшла!

Вмивався він росою вранці,
і небо цілував удень.
І п"янко снив собі в тумані.
У снах він бачив знов мене.

Мій степе мрій! Простори рідні!
Твій життєдайний колосок
і досі сниться мені в місті,
як я не йду з твоїх думок.
26.02.2010

коли дзєвчіна мене п’є –
водночас робить олів’є:
дрібнить картопельку, буряк,
мов пробує мене на смак;
а круто звареним яйцем
нагадує мені про це;
а як горох розсипле там
оргазм шугає в мізки нам;
сховає це все в майонез –
як хочеться мені протез;
і хоч шедевр вже на столі
не чуєм ніг ми на землі
і поки твір її скисає
вона мене весь час кохає

29.3.09 р.

Вінні-Пух в неділю ставши,
у люстерко глип як завше –
ой, і знов його пампульки*,
наче дві гумові кульки.
А під обома очима,
ніби міхи із грошима,
губи, як у верблюдиська, –
страшно бачити їх зблизька!
«Признавайся Вінні-Пуше,
меду вчора з’їв задуже?»
«Що ви, меду зовсім трошки –
тільки дві маленькі ложки.
Просто я люблю поспати,
от і мушу підпухати».

* пампульки (галицьке) - щічки
(2010)

Під стягом втіх – затрушені літа…
Знеструмленістю – вдарило по тіні…
Повітря – гостре… Спектрами - вода…
(я - за джерельні непорозуміння)…

Веселоокість (зліва ) як бур’ян…
Над вітром подив – в’ялені знамена…
Праворуч неба - справджений туман...
Крислатим світом - тягнеться до мене…

Причастям звуків – звиклі вітряки…
Закреслять зваби (зрання полохливі)…
Зламати можу - світяться гріхи…
Мабуть, вони по-справжньому щасливі…

Без них і вимір – просторіччя місць…
В містах застиглих (світлофори стали)…
Над прапорами – жовтоскресла злість...
Її весна уже перегортала…

Втекла, як згубність, в краплі відривні…
Вгорі клейноди - відчайдушні стрази…
Забризканістю – змови зорові…
(вони, як я, ще мріють бути разом)…
2010 рік

Золото твого волосся згасло
Тихо. Дощ іде
Радше шарудіння пінопластом
Тиде? Тиде?
Попіл листів-серветок
Ніжний на доторк пух
Не варто нам більше таблеток …
Я і так наче дух
Діаманти твоїх усмішок розтали
То був лід
До останнього все віддала
І витерла піт
Ліжником замотала ноги
Сховалась в волоссі (дарма що згасло)
Досить оббивати пороги
Все вже було прекрасно
Заллю зеленкою серце
Щоб не боліло
Золото колись повернеться
А тіло зітліло …

Не замечая дней совсем,
Живёшь ты тенью в этом мире.
Да так, что ожидаешь смерть,
Ведь там - иначе: мысли шире.

Ты - человек: лишь груда слов,
Пустая оболочка тела.
Ты и на подвиг не готов -
Уж создан слишком неумелым.

Ты - пустота. Ты - человек.
Ты - безобразное творенье,
Что разрушение и смерть
Несёт всему в одно мгновенье.

Ничтожен ты, но ты - творец!
Ты - парадокс из парадоксов!
Где всё разрушено вконец,
Там возрождаешь без вопросов.

Ты создаёшь себя и мир,
В котором жить тебе удобно.
Да только есть ли в этом смысл,
Когда духовно ты убогий?
07.04.2010