Жорж жоржиною милувався,
Жорж в жоржинах добре знався.
У жоржині джміль сховався,
Задзижчав і Жорж злякався.

О. Морушко

Сонце ласкає, повітря п’янить,
Вишні у шлюбному вбранні.
Хочу, як Фауст, спинити цю мить,
Але не в стані.

Доле моя – не спіши, зачекай.
Дай загляну тобі в очі, –
Що ти несеш мені, пекло чи рай, –
Знати я хочу.

Знову втекла, як крізь пальці пісок,
В душу закрався неспокій:
Був я, здавалось, від щастя за крок,
Чи за два кроки?


Збірка “Зачароване коло”
Львів, 2000







Пародія

Хочеться знати – я Фауст, чи ні?
Думка п’янить і ласкає.
Істина, звісно, на дні, у вині…
Доля ж спішить, не чекає.

Менше би пити – то гарний урок,
Що ж, не останній…
Знову втекла, а була лиш за крок,
Але я знову не в стані…

І.Гентош

О. Лозова

Далекий грім смереки побудив,
І буде дощ – не помирились хмари.
Ніхто в долині ватру не палив,
Ніде не озивалася флояра.
Печалюся. Не бачу в горах гір,
І не тому, що всі верхи в туманах.
… Якби ти ще хоч раз мене повів
Туди, де найказковіший світанок,
де потічок так весело тече,
що й ми від нього радості навчились,
де не журились громом, ні дощем,
де ми нічим на світі не журились.


Збірка “Політ у літо”



Пародія

Дожилася. Не бачу в горах гір
Крім тебе взагалі ніщо не бачу.
Півсвіту заступив мені, повір,
Печалюся, ледь-ледь з того не плачу.

Верхи в туманах, і на серці щем
Напевно хмари десь не помирились.
Невже даремно мокли під дощем
Ми хоч чогось у цім житті навчились?

Ти хмуришся – ну що вона рече?
Із нас прекрасна, певне, вийшла б пара
Приляжемо, де потічок тече,
І хай у грудях виграва флояра…

І.Гентош

Я знаю, кохана, я знаю
Як в серці тремтить жовтизна,
Як ниє і плаче, волає
Відірвана з деки струна.

Як плачуть сніжинки невинно,
Як тягне нездолана мить,
Як вітер пірнув в павутиння,
Сховався і дрібно тремтить.

Я згадую ночі назовні-
Згорілі жертовні вогні,
У сірому темному чOвні
Ми різали воду одні.

Горіла, стікала донизу
Оплавлена воску лоза,
В простору одягнута ризу
В напрузі блищала сльоза.

Я знаю, кохана, я знаю
Як в серці тремтить жовтизна,
Як смішно відбитком тікає
Запущена сміхом луна.

Твої губи духмяно солодкі
І сп'янілі - їх тільки кохати.
У хвилини кохання короткі
Не мені їх, на жаль, цілувати.

Не мені, а комусь доторкатись
До гарячих, напругих і ніжних.
Хтось же мусить тебе обійняти
І торкнутись до вічно покірних

Хтось же мусить в цілунках втопити
І зігріти любов'ю своєю -
Я не хочу для тебе горіти,
Бо не бути тобі вже моєю.

Твої губи духмяно солодкі
І сп'янілі - їх тільки кохати.
У хвилини кохання короткі
Не мені їх, на жаль, цілувати.

Пухленькі губки, погляд безсоромний,
І запах той чарівний і близький.
Стою я поряд майже непритомний,
Бо наштовхнувсь очима на цицьки.

Між ними мабуть саме те провалля
Мого гріхопадіння і спокус.
Давно вже я не мав такої кралі,
Цей погляд кличе, я не відступлюсь.

Та раптом бачу, погляд цей повз мене
Дівчисько перить зовсім не туди.
Підняла руку і гукає, – Геенаа,
Мене штовхає, – Діду, відійди.

Ее волосы пахнут осенью
Гладью бронзовой, желтыми листьями
Их только что с дерева ветром сбросило
На земле разлетелись пестрыми птицами

Глаза ее весенняя радуга
Ярче чем пламя, темней крыла ворона
Губы - медовая сладкая патока
Роз лепестками нежными скована

Когда она засыпает - солнце уходит
Чтоб светом своим не нарушить покой
Серебристым шатром луна тихонько укроет
Колыбельную шепотом будет петь ей прибой

Все замрет в ожидании мгновенья
Когда снова проснется и откроет глаза
Заплетет небосвод рассвета красная лента
Лицо ее бережно умоет роса

Кто - то ее ждет как чуда
Бывает и так что, пригласив не впускают
Не знает никто, приходит откуда
И никто не поймет, куда убегает

С кем - то ласкою своею делится
Для кого - то последняя сволочь и дрянь
Для одних - белым снегом ложится бездельница
Для других - крепка как закаленная сталь


Так горько и больно с ней расставаться
Когда вместе пройдено столько дорог
А кто сам с ней проститься пытается
Для них путь вместе был слишком жесток

Свинцовые капли под кожей сокрыты
Тонкие иглы в вены вросли
Шрамами запястья и тело покрыты
А кто - то назвал ее жизнь

2008

Табурету заціпило зранку,
Пустка в пляшці затято мовчала,
Дожлуктив хтось горілку зі склянки –
І посудині мову одняло…

117 пройшли по одному
І по двоє… а часом – юрбою,
Мов прокляття, і спрагу, і втому
Вони мовчки тягли за собою.

Хай господар в думках їх не лає,
Вони й раді би заговорити –
Та несила… От бач, як буває,
Коли нічого гостям налити!

Не уявляй мене...
спокусою нічною
в серпанку
місячних вітрів...
Бо ніч мине...
і не майнеш за мною
сріблястим
відблиском слідів...
Не уявляй мене...
принадою світанку,
прикриту
променем ледь де...
Бо день сяйне...
і не твоя коханка
в обійми
обрію впаде...
Не уявляй мене...
напоєну любов’ю...
Не уявляй...
Науявляй...
2010

І ти колись відбудешся до дна,
і я пірну в глибини неодмінно.
А що між нами, в принципі, відмінне?
І ти чудний, і я така чудна...

І на одні несе нас на полюси,
чергує Південь Північчю по парним.
Що я твоєю стану - гадка марна,
а ти мені останнє віддаси...

Повільно просуваємося ми
життям, як океаном, по спіралі.
Кому - скарби на дні, кому - медалі,
кому не відхреститись від суми...

А чим чудних зустріне глибина?
Таких, як ми? Яким предивним дивом?
А, втім, яка різниця? – я щаслива
і ти щасливий, і, либонь, вона...

У кишенях душі назбирався усякий мотлох:
Там любов недолюблена, зради, печалі, сльози,
Там знання недоречні й дитячий дрібний непослух –
Там є все, і всього у надмірні, запійні дози.

Для нових сторінок є потреба у сильнім вітрі,
Навіть віриться щиро в нахабного крадія,
Що кишені обчистить і спогад тим самим витре,
І появиться простір фатально-земному «я».

Доки злодій в цю мить пропиває останню здобич,
У кишенях душі мотлох гне, як лозу, ту долю,
Яку в Київ несе (післязавтра чомусь в Дрогобич)…
Де ж крадій?
Розкошуй – тут є все!
Тут всього доволі!

А ми могли б з тобою в лісі жити,
А ми б собі сушили чебреці,
По сонцю лаштували б наші ритми,
Чи по жукові на твоїй руці.

І ми б навчились дикий мед збирати,
І ми б уміли сіяти гриби,
І ми б собі змостили теплу хату
В цій тиші без асфальту і журби.

Я б запустив собі кошлаті вуса,
Куліш варив з джерельної води...
І щоб до міста не ходили буси,
Щоб тільки під вікном їжак ходив.

І ми були б спокійні та ласкаві,
І зайченя тулили б до щоки...
Та де б тоді я брав уранці каву?
Та де б тоді ти брала цигарки?..

Серед хмаристих гір завмер навік
Твій образ, мила.
Викарбував вітер
На камені,
Що місяцем зовуть.

Я зломане життя несу в долоні
Своє життя,пусте, як сірий прах.
Покинути його немає волі
В думках неспокій, а у серці страх.

Як пострілом, лягло мені на плечі
Все повернулось проти течії
За що тягар тривоги безкінечний
Напевно все це, за гріхи мої.

Пуста дорога і нечути голос
Німа земля завмерла, й не змогла
Відкрити двері, щоб єдиний промінь
Зцілив моє спустошене життя.

Я чую смак лиш сліз своїх солоних
Я бачу прірву втрачених бажань
Думки мої підуть у невідоме,
Шукатимуть надії тонку грань.

Та повернути на місця не зможуть,
Не можна вийти, і назад ввійти
Єдиний шлях загас, мов промінь
Той, що світив у небі крізь віки.

Життя моє, куди тебе подіти?
Ти те, єдине, що у мене є
Не можу втратити, та як з тобою жити
Мені без тебе,холодно стає.

Ні, не покину, будеш ти зі мною
Теплом зігргію, що було в душі
Як рани заживуть, то маю змогу
Нові створити, повні сонця дні.

Я зломане життя несу в долоні
Нехай порожнє, немов сірий птах
Воно моє, і буде лиш зі мною
Й нікому скривдити я більш його не дам!

2010 рік.

Не шукай мене у місті,
Я вже виріс із квартири.
Не шукай мене у небі,
Бо стомився я без крил.
Я сховався у партері
І чекаю коли двері
Впустять тисячу артистів –
Замаскованих химер.

Не шукай мене ніколи,
Бо на вулицях затори,
Вікна вдягнуті у штори,
Безкінечні коридори
Перебігли в лабіринт.

Не шукай мене, не треба.
Вже у жменях крихти неба,
Море квітів відцвіло.

Не шукай мене. Вже пізно
Випускати вільну пісню
З клітки в зоряну непевність,
Із достатку на вітри.

Не шукай мене. Невпинно
Пострілами криють спину,
Заздрощі пускають слину,
Визнають свою провину
Всі, хто прагнув, та не зміг.

Сутінь пасмами спадає…

Крізь фіранки заглядає
В душу небо голубе.

Не шукай мене ніколи,
Так настійливо, невпинно,
Бо вже пізно. Та й не треба…
Не шукай мене. Віднині
Я шукатиму тебе.


2010

Вот взрослый тон –
А я себя не знаю…
Как будто шутка
У меня внутри,
Как будто ничего
Теперь не тая,
И только змей шипит
В моей груди.

Усталый след,
Но, в общем, берегами,
Я не серьезно
К камням отношусь,
Но ветер разломил
Мою отвагу –
Теперь я больше
В скалы не гожусь.

Отличный тон,
Но, что же будет с нами?
Кому же мы отдали этот трон?
Себе самим,
Но слова
Не сдержали,
Хотя и храбро
Врали в унисон.

2010

Последняя депрессия, озвучивая связи,
Кому такие нужные закаленные шпаги?
Кому такая нужная ненужная легенда?
Зависимость от верности, закапывая стены…

Ответственная зависть – условная отмена,
Кому-то показалась кокетливо измена,
И в ней обременимо размахивать сюжетом…
Но, кто же виноват, что ты себе помеха?

2010

Коли дощить,
А так хотілося літати,
Змістовним спокоєм
Тепер мені щезати,
Збирати сльози
В фотокамеру
За безцінь,
Пірнати в подиві
В фантазії безпечній.

Коли щемить…
Прозоро і безтактно
Стираєш в телефонній книзі
Всі контакти,
І не малюєш межі
Для конкретики;
Коли дощить,
Вже байдуже
До етики.

2010

Звичайний вечір.
Буденні речі –
Тарілка ягід, холодне пиво…
Та на осонні
На підвіконні
Котяра лапу миє ліниво.

Вікно відкрите –
Оте, що в літо.
А Windows хай собі почекає,
Допоки видко.
Купальську квітку
Я в інтернетрях вночі шукаю…

огня желаю, что ты уголь мне несешь?
нет!!! неужели, здесь твои мечты?
безумен стал весь мир! пророк ты врешь!
нет тех путей, что раньше выбирали мы

не стало слов, которые дарили чудеса
пьянеют, не от восхищения теперь
довольно фраз! неси скорей вина!
задерни штору, да запри покрепче дверь

кто вы теперь? как нынче вас назвать?
что ты за чудо, с перемазанным лицом?
неужто мне теперь о вас писать?
О боги, вы смеетесь? этот мир с ума сошел!

здесь трое из десятка, кто живет
один из сотни, кто умеет жить
так мало вас! тех, кто услышит и поймет
немногие сумеют правдой дорожить

А мне? да что вы! не ищите слов!
мне б только ветра, и дождя немного
чтоб растворить водою, и развеять боль
и снова в путь! вперед лежит дорога

2010

Завмирає серцем рима...
Тільки дороги -
німби,
ніби еритроцити
або дуліби.
Від міста -
коромисло тіней,
від дотиків
пальці стають журбою.
Тільки Каліпсо -
ніби
бондарівна,
лимерівна,
бурлачка,
чумаківна,
Ликера Полусмак.
Біля мене
біла зигзиця
опівночі.
І я полетіла б...
Як?

2010

Нові слова нової генерації.
Все по-новому йде на горизонт
І серед гір брудної агітації
З'явивсь новий і невоєнний фронт.

Команда тих, які бажають жити
В країні не позбавленій добра.
Вони ідуть для того, щоб змінити
Країну, нас, бо віра догора.

А той, хто їсть з державного корита,
Законсервований у власну лінь,
Сміється збоку гордо і відкрито,
Та вже прийшла заміна поколінь.

Нове життя нової генерації,
Нові цеглини для державних стін.
Добробут, щастя без політизації
Будують активісти "Фронту Змін".

(переклад з німецької)

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
- Ти прийди, кохана до гаю -
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить, листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти, нас тут не знайти**.

Чуєш, звуками чарують
Солов"я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум"ям жаги, полум"ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги, додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети, швидше прилети!
О прилети!

7517 р. (Від Трипілля) (2009)

*Це - переклад тексту знаменитої "Серенади" Франца Шуберта на слова Людвіга Рельштаба, написаної для вокального виконання під фортепіано. Співаючи її під рояль мовою оригіналу, я зауважив значне нагромадження приголосних, що призводить до втрати милозвучності, і вирішив перекласти українською,
оскільки вона за милозвучністю випереджає німецьку і поступається тільки італійській. Оригінал подам трішки згодом.
** - повтори, а через них - збій ритму, зумовлені музичним текстом.

- Ну й кумедний кіт у нас, -
каже Галя Каті, -
якось бачила я раз,
як хотів літати.
Виліз на високий пліт,
стрепенувсь як півень.
І направив свій політ
просто у кропиву.
Ото сміху вже було,
коли кіт як куля
гнав до річки за селом
так, що всі почули.
Довго не було кота
видно нам на плоті.
Ото бідний політав
наш кумедний котик.

Ота заплакана душа,
Нарешті сонцю усміхнулась.
Прощайте, сльози! Сум, прощай!
Бо я у літо повернулась.

Нехай проміння за вікном
Тепер мене не покидає.
Нехай життя здається сном,
А кожен день - частинка раю.

Спасибі сонечкам земним
За теплі дні, за теплі ночі.
Бо я не плачу вже за НИМ.
Я знову вільна! Жити хочу....

13.06.2010р.

Киця Мая й киця Рая
горобців ганяють зграї.
То направо, то наліво,
у погоду і у зливу.
Горобці лише сміються
як коти угору пнуться.
Не дано бо котенятам,
так, як горобцям, літати.

Ты не остался равнодушен,лирик?
Когда любовь впервые испытал
И не затеял с нею поединок
Когда вкусил и мед ее познал

Тогда не пал ты смертью храбрых
Против желанья не пошел
Не стал, сражаться ведь на равных?
Воспев ее - себя нашел!

Так вот и я, в исканиях прежних
Был облачен в седую пыль
Пока мне, океан безбрежный
В глубинах правду не раскрыл

Познал тогда я, что есть счастье
Оно мне ближе, чем любовь
Его покорно в сердце прячу
Чтоб после насладится вновь

Когда в воде безмолвной, тихой
При свете ледяной луны
Мерцает звезд, парящих вихрь
В небесном море, маяки

Их одинокий стан свободы
Да будет мне, моим щитом
Моим мечом пусть будут своды
Миров, почивших, в строе слов

У котячої родини
величезне свято нині,
бо у Мурка і Ренати
народились котенята:
сіре, біле й кольорове,
всі веселі і здорові.
Тато кіт муркоче гордо –
буде вчити дітей спорту.
Тож святкує вся родина
нині тричі уродини.

Світ розсувається завісою на вертепі,
Все, що було жорстоким, стане дотепним.
Я дещо пізнаю, і стану кращим я майстром,
Перетворюватиму вогонь на холодні айстри.

2010ЧЕР13

Небрежно, ветер, дух свободный
Развеял волосы твои
Под солнцем вспыхнули огни
Златисто русым переплетом

На плечи тихо, в такт ниспали
Так, словно,в музыке моей
Нет больше дней и нет ночей
Исчез привычный скрежет стали

Все в бездну,только тишина
Мне что угодно отдавали
Нектар изысканней искали
В обмен,и небо, и земля

За этот миг, но что награды?
Не могут ведь они запомнить!
И после, счастьем напоить
Удел их громкие бравады

А мне, достаточно быть снова
В том месте, где стояли мы
Так глубоки глаза твои
Озера, в царстве Оберона

Пред ними феи трех лугов
В почтении голову склоняли
Закатным заревом пылали
В них я сгорал, на все готов

Хоче киця черевички,
як у нашої сестрички:
щоб високі, кольорові –
не буденні, а святкові,
щоб і ґудзики, й шнурівки –
для веселої мандрівки.
- Не важкі щоб, а легенькі, -
просить у своєї неньки.
Киця-мати усміхнулась
і дитятко пригорнула:
- Черевички не потрібні –
в тебе лапки дуже здібні,
щоб тихесенько ходити
і швидких мишей ловити.

Наша киця неслухняна,
не дає нам спати рано.
То подряпає, то вкусить.
Хоч не хоч – вставати мусиш.
Там - сховається в куточок.
Тихо згорнеться в клубочок,
так прижмуривши ледь очі,
щось муркоче і муркоче.

Скрестив себя на груди,
стою, будто снят с креста.
- Прошу тебя, уходи,
я очень теперь устал.

И яркая боль в глазах,
и тонкий весенний лед…
- Ах, разве я так сказал?
Но поздно… уже идет.

И надо бы не стоять -
хватаю за локоть мысль,
но в ней почему-то «я»
звучит там, где раньше - «мы».

И надо остановить,
догнать и просить, простить
за камень ее любви,
пульсирующий в горсти.

А ноги врастают в пол,
а руки сжимают грудь,
и ребра ломает боль
и роет себе нору.

На утро, разжав кулак,
смотрю как ползет змеей,
где раньше она была
кромешное «без нее».

За мотивами драматичної поеми Лесі Українки «Адвокат Мартіан»


Коли нема у серці більше Бога,
Тут байдуже в кого й у що ти віриш.
Служінням лиш знайти його є змога,
Коли із сірих стін змертвілих вийдеш.

Ні віри, ні любові ти не маєш,
Якщо весь час постійно боячись,
Ім’я Господнє в слух не називаєш.
Ти в Бога ніби граєш. Зупинись!

Лише відкрита віра нас єднає
І з Богом, і з людьми. Твій шлях до нього
Плоди тобі воздасть. Чи ти не знаєш?
Що віра через дію доказ Богу.

Куди тебе веде твоя дорога?
Хто вірить – не ховається, а ти,
У Бога на душі здійняв тривогу,
Так, наче, до злочинця змушен йти.

12.06.10

Я залишив мобільний у машині
десь там внизу – де суєта суєт.
Побуду вільним трохи, на хвилину,
від слів чужих, надуманих прикмет,

від зазирань безцеремонних в душу,
від заздрісних нещиростей людських...
Я тут один. І доторкнутись мушу
до тиші трав обителей старих...

Цей монастир мою приймає сповідь.
Ми тільки вдвох, хоч місто поряд теж –
воно мене і завтра перекроїть
на будній лад, по своєму... авжеж...

Та зараз - мій вівтар. Моя хвилина.
Я тут, де трохи ближче до небес -
невмілою молитвою полину
до древніх нерозгаданих чудес...

Дві маленькі сірі мишки
Уночі читали книжки.
Все хотіли прочитати,
Щоб розумнішими стати,

Та не видно уночі
Ні картинок, ні сторінок…
Прикро мишкам – хоч кричи.

Запищали сірі мишки:
« Як же нам читати книжки?»,
І сказала мишкам киця,
Що дрімала на полиці:

« Спати треба уночі.
Дітки всі вже сплять у ліжках.
Тихо, мишки, не пищіть».

Але мишки не вгавали
Все пищали і пищали,
І сказала киця враз:
«Ах ви сірі! Ось я вас!

Ну – мо в нірку й швидко спати!
І щоб тихо там сиділи!
Завтра будете читати».

Прекрасний сон побачив я -
Дитинство золоте...
Раділа матінка моя
(У неї син росте!)

Таким, як діти всі я ріс,
А мамі - кращий всіх...
Найкращі руки, очі, ніс,
Найкращий в світі сміх...

Прощались витівки мені,
Коли я пустував,
А мама плакала вві сні...
Я чув, але ще спав...

Прокинувсь... Мами вже нема!
Я вибіг на поріг:
" Матусю! Матінко! Ма - ма-а-а!
О як я не вберіг?"

Прекрасний сон побачив я -
Дитинство золоте...
Раділа матінка моя
(У неї син росте!)

За селом зелений гай
Сонно затихає,
Темна ніч за небокрай
Сонечко ховає.

Припиняють шепіт свій
Колоски у полі
І туманів сивий рій
Простелився долі.

Стих в саду пташиний спів
Аж до сходу сонця,
Котик – мурчик засопів
Тихо, край віконця.

Спи і ти, моє маля,
Спи, моє серденько…
Засинає вся земля…
Спи, вже ніч близенько.

Дорога – неначе заламано руки,
мов кинуто псам для весільної бучі.
Відходить – бо видно. І брамну рипучість
на воза ладує для скошених звуків.

Куди їй бездітній? З осель груди грубнуть.
Підносить пилюку, та – знову приляже.
Мов мазана дьогтем і мокра від сажі,
по ній залишається оповідь шлюбна,

чи оповідь бучі, розлізлої лайки.
Хай слухає півнів – кому треба знати,
скрипкові ключі під крилами – з хати,
у горлі зав`язла незпіяна зграйка

парканних акордів – нудних кукуріків.
Пригнися, умийся у місячній студні –
нехай перейдеться тобою пробудно
зеленого змія остання партика.

Такі-то традиції, а не закони.
І змії всі ситі, і цвинтару – втіха.
Дорога – неначе дивись, та не дихай,
сі пролежні весн між нікуди і сконом.

11 Червня 2010

Я рими ґвалтую при світлі торшера.
Строфа не лягає, ні ямб, ні хорей.
Шукаю в романах. Читаю Бодлера.
Натхнення ж немає. Відсутність ідей.
Розірвані фрази, затаскана рима,
Порожня бездумність, і віршів нема.
Дорога поезій для мене незрима,
Катрен недосяжний, між нами стіна...
Рядами писав на листах А-чотири,
По черзі псував я стандартний формат.
І кидав у кошик в куточку квартири.
А що залишилось? Читай результат.
27.03.10

Ти диво - птаха вільна ,
циганське сонце ночі.
Ти йдеш по хмарах тихо ,
і зорі твої очі.

Обличчя россами вмиваєш,
дощем падеш в пустелі.
У небі місяць ти гойдаєш,
сниш в листяній постелі.

Південний вітер у вітрилах,
сонце пустелі у руках,
за спиною, ангельскі крила .
сліди в невидимих стежках.

Минуле - майбутнє,теперішнє - втрачене.
Вкрадене ,сховане, страчене.

Щастя - омріяне днями повіями,
віра у серці ,з пухнастими віями.

Мрії - надії ,спроби і кроки,
прожиті в пошуках істини роки.

Крила за спиною ледь не обрізані,
очі ще світлі ,ще світом не зімкнені.

Вогник життя до цілі донесений,
кроки у хмарах... шлях вже завершений.

Розрамлені ми почуття діалоги
розрамленне все наше рівне життя
ми живемо у проміжку стелі й підлоги
у макеті поверху з власним Я

Ми виходимо інколи відчиняємо двері
але так боїмося щоб сусід не зайшов
що би той не помітив як розставлені меблі
що би свічка не згасла вбита тим сквозняком

Ми Веласкесом й Гойя прикрасили стіни
із небесного скла ставим вази на стіл
водночас наші вікна затуляють гардини
що би з дому навпроти не було видно їх

Сто років самотності - Гарсія Маркес
не будуйте Маккондо у грудях з ліва
не така фамілія в Бога і розпис
не ріжте замками за спиною крила...

Не потрібні нам рамки, рвіть гардини із вікон
переймайтеся іншими всі ми божі сусіди
зігрівайте щирістю й діліться свічки світлом
адже для цього Бог нам дав горіти...

Нитка життя в'ється у всьому
Протягнена Творцем повсюдно
Під стріхою мого старого дому
Так тихо, рідно, трохи сумно...

Життя іскра в кожній секунді
Істина в проміжку між тік і так
Обабіч дому, на маленькій клумбі
Розцвів кохання спів — червоний мак

Зміст в тому задля чого й хто ти
Бо Бог не просто сіє в нас життя
На підвіконні ангел пише ноти
І скрипка тихо грає месу Генделя

Смак миті в філіжанці кави в квітні
Щастя - що випити її з ким є
В моєму домі завжди люди рідні
Ниткою зплетене із ними все моє ...

Старенька книжка
Сторінки пожовклі
Чиясь записка:
"Залишитись в жовтні..."
В кожних очах
Що прочитають
Хтось жити праг
По смерті забувають...
Стираєшся із памяті
Неначе і не жив
А слід ожив на покутті
Книжок що хтось творив
Воскреснуть почуття
Душа воскресне
У літерах життя
Заховане зумисне
Що би жило імя
Звучало на устах
Сповідь і каяття
На жовтих сторінках...

Ти по воді іди,
Не я,не ми.
Ні - ти...
І не лякайся, не тремти.
Так треба.
Просто вір.Іди...
По гладі гомоном круги.
Я знаю ,мусиш,
Ангел ти.
Йди же, ступай.
На край ,босоніж
Незважай.
Я вірю.Віриш ти.
Хтось кличе чуєш?
Голос з висоти...
Не вернешся уже.Нічого - час.
Звершилося усе,
Вогонь загас...

Тихіше кожен крок,
Останній змовк із гладі в небо...
Небійся світла...
Там так треба...

Вино, пісок і море як в Мане…
Я ловлю час і сажу на припону.
Ми голі душами одне в одному є,
Розбив клепсидру і у тобі тону.
Не треба зараз шкіри саламандри,
Нема питань і рамок- ти як джаз.
Ти вітер півдня твоє серце мандри,
Ти можеш просто бути і ковтати час.
У хвилях чути хриплий голос Дженіс,
Повзе багряне сонце в неба рамі.
Давай втечем до короля у Мемфіс,
Ідилія світанку в ля мажорній гамі.
Пляшки пусті, ми ж повні одне одним,
Ця мить здається вічністю в твоїх очах.
Три кроки і це все лиш спомин,
Три кроки і скінчиться час…

Тихо
лягає сніг.
До ніг,
До серця, і у душу.
У мушлю часу ,
як молюск
тікає день,
і я молюсь…
стихає пульс.
Лягає сніг,
і все біліє,
все більше білого
навколо - коло,
замкнене із середини.
Гардини нові,
та у вікні все теж :
одні питання,
вічний пошук,
вже повний кошик
але все ж,
от би знаття
де та скарбниця.
Радіє серце тому снігу,
мов стару книгу
знов відкрив.
Давно не було в місті
білих крил.
На стіл накрив,
вечеряю один,
смішне кіно,
і я смішний.
Я вмію гарно розсмішити,
собою тихо біль зашити,
спалити те що відцвіло.
Було так гарно певно ще за діда ,
Біліла ніч…
Річ в тім аби знайти дорогу,
посеред снігу й льоду
до Бога йти ,
ступаючи у терні
і тихо сповідь принести.
І може там
посеред божих зернят,
як білий сніг,
ти полетиш …

Я не люблю людей ,які сміються в очі,
й за спиною сокиру держать.
Я не люблю очей які ,що ночі
мій сон, голодний , страхами бентежать.

Я не люблю людей які вважають себе вище,
й по трупах йдуть до храму.
я не люблю як вітер свище,
в самотності мого пустого дому.

Я не люблю себе , коли боюсь сказати в очі,
про що кричить моя відвертість
Я не люблю і я не хочу,
ховати у щілини часу свою впертість

Я не люблю ,коли мене тримають в клітці,
й обставини на шиї в'яжуть петлю.
Я не люблю рости на гілці,
що вітром кинута на чорну землю...

Що ти малюєш як тобі сімнадцять?
Червоне й чорне,без середини й субтонів.
Твоя революція, твій надірваний спів,
Незнайомого світу твої очі бояться...

Ти розписуєш тіло білим словом кохання,
Що би він прочитав твою першу весну.
Ти змінюєш запах,ти тікаєш від сну,
Він як двері, як крила, як крапка чекання...

А він розлитий з того ж урожаю що і ти,
Така ж палітра, хіба пензель інший.
І бє він краскою лиш так, між іншим,
Бо ще боїться розміняти я на ти...