Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я,
Барви сонця в веселках злилися в єдино.
Серцем прагну торкнутись Тебе до сих пір я,
Бо сумує без Тебе моя половина.

Навіть зорі яскраві для мене тьмяніють,
Навіть пасма веселок здаються блідими,
І вуста без гарячих цілунків німіють,
Бо в душі без любові – холодні лиш зими.

Хай єднаються зорі в сузір’я небесні
І веселки барвисті цей світ прикрашають!
Хай зливаються душі, закохані в вEсну,
І життя це любові вогнем зігрівають!!!

Зустрілись очі,
палкий вогонь
пройняв до краю
усеньке тіло -
ударом струму
дОтик долонь...
Налите спрагою
воно тремтіло.

В шаленім танці
зійшлись тіла -
сплелись, мов змії,
і ноги й руки,
нас огортала
нічна імла
солодким медом
п’янкої муки.

Черпав світанок
ранкову млу,
прялись на трави
нитки зорі...
Ми, стрепенувшись,
немов від сну,
лише прощались
о цій порі.

21.01.10

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.

За межею всесвіту – осінь,
Перехрестя галактик димних.
Нас поволі, мов листя, носять
Траєкторії павутинні.

На пожовклі кленові карти,
Впала синь від озер туманів.
Розмивають дощі на старті
Грона зір в стереоекрані.

Озирнешся ще раз у літо…
На міжзоряних магістралях
Заревуть двигуни боліду
В субтонованому вокалі.

Звабить блиском чужого світу
Загадкова сумна Нібіру.
На самотній її орбіті –
Білі карлики й чорні діри.

Та до неї – роками відстань,
Згаслі сонця й поля магнітні.
За мільйони парсеків звідси
Дивні очі ультраблакитні.

І не стрітись… Такий вже графік.
Все розкреслено по законах.
Нездоланний торує трафік
Космоліт у сріблястих скронях.

Осінь світлим дощем заплаче…
А уранці прямим ефіром
Сповістить астроном незрячий,
Що з орбіти зійшла Нібіру.

На кордоні космосу – осінь,
Барвить небо у сік калини.
А мене все до тебе зносить
Некеровано і нестримно.

Безцінний скарб людина має,
Який цінує лиш тоді,
Коли його вона втрачає,
Віддаючись в полон біді.
Цей скарб великий зветься в о л я.
Словами важко описать,
Нестерпно жити як в неволі,
Коли на всім лежить печать.
Печать на думці і на слові,
На всім, що святістю було.
На почуттях – печать із крові.
Табу на все, лиш не на зло.
Людина мусить бути вільна
І тілом й духом водночас.
Тоді вона щаслива й сильна,
І гарна навіть без прикрас.
Не буде щастя нам в неволі,
Нема добра у ній, нема.
...Мабуть, ми ще занадто кволі,
Щоб зрозуміти суть ярма!
1999р.

Я не бігаю за тобою
з журбою
я не шукаю

О не підходь блакичена габою
не хочу бою
не знаю

Не стій отьмарено у куті сходів
і дай пройти
рожеву пляму з ясного сходу
впусти.

I

Вони зустрілись випадково –
Так само, як давно колись:
Відкритий з ніжно-загадковим –
Два погляди в один злились...
Завмерли, мов застигли в часі –
Дарунок долі, чи каприз?!
Він – радий, в будь якому разі,
Вона – поспішно очі вниз.
Почервоніла, стисла руки,
Ховаючи обручки блиск,
А він радів кінцю розлуки,
Бо вірити у краще звик.

II

Зваблива, чуйна, гордолиця.
Хлоп’я, ховалось за столом,
Вхопивши маму за спідницю,
До себе силоміць тягло:
Біляве,
Не його,
Не схоже –
Зів’яла посмішка, і сум,
Чи розпачі раптова ноша,
Чавили відчаю сльозу.

III

Вона – вже мати і дружина,
А він лиш зараз зрозумів,
Як хоче мати доньку й сина
У лоні власної сім’ї.
Але...
Так прикро...
Надто пізно
Гортати спогадів листи:
Між ними виріс мур залізний
І розділилися світи.
16.02.10р.

Мабуть, кожен тут бував,
Гардероб свій обновляв.
Хтось шукав тут ексклюзив,
Хтось, бо босий вже ходив.
Хтось шукає тут себе,
і знайшовши, знов прийде.
Є тут шорти, сумки,блюзи,
Туфлі нові й стрейч-райтузи,
Знайде кожен на свій смак
Те, що треба, й просто так.
В кого більший гаманець -
Йдеш й купуєш навпростець,
Хто скромнішого шукає,
На вагу завжди хапає.
Колір, якість й вибір є
І дарма, що не твоє,
Ну носив хтось був до тебе,
Переправ і все, як треба.
Нових шмоток тут є досить
І під краківський не косить.
Ось такий вам євростік,
Модерновий ля-бутік.
Ось так манять в світі речі,
Завжди велкам Nina rEchi

Весна. Радеть бы, да беда –
погиб хороший друг.
Он по натуре вечен, да
всему виной утюг.

Неприхотлив был друг и мил,
и по натуре прост,
ко мне привязанность хранил
во весь свой длинный рост.

О, как меня он понимал,
как нежен был со мной,
меня легонько обнимал
так, как никто другой…

Когда мы порознь – нас никто
разглядывать не рад,
а вместе, если без пальто –
притягивали взгляд.

Но вот уж друга больше нет,
и я тому виной:
утюг был зверски перегрет
не кем-нибудь, а мной.

О, сарафан, мой милый друг!
Прощай теперь навек!
И пусть поплатится утюг
за твой короткий век!

Шишки падають на хвою,
Аж потріскують гілки,
І збігаються юрбою
Під ялинки маслюки.

Повні кошики збирають,
Що підняти тільки вдвох,
Й обережно висипають
На м'який зелений мох.

Натомившись після праці,
(Аж змокріли в них лоби)
На сосновому матраці
Повлягалися гриби.

Як побачиш купу шишок,
То спинися, не біжи —
Маслюки тут сплять на ніжках,
“На добридень!” їм скажи.

2010

– Эти добрые люди, – заговорил арестант и, торопливо прибавив: – игемон, – продолжал: – ничему не учились и все перепутали, что я говорил. Я вообще начинаю опасаться, что путаница эта будет продолжаться очень долгое время. И все из-за того, что он неверно записывает за мной…

– И в этом ты ошибаешься, – светло улыбаясь и заслоняясь рукой от солнца, возразил арестант, – согласись, что перерезать волосок уж наверно может лишь тот, кто подвесил?...

Иешуа Га-Ноцри

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Слід крізь дрімучі ліси і безкраї поля…
Ти, що покликаний в сутінки аспидом-волею,
Знаєш, від чого здригнулося в яслах маля?...

…Ти, що глитав молоко, відригаєш отрутою…
Тридцять брудних тетрадрахм – поторгуйся, юдей!...
Правда – його! «Добрі люди» усе переплутали…
Істина – біль! Та чи БІЛЬшає добрих людей?...

…Ти, що шукаєш непізнану смертними істину,
Мовчки стояв під Горою, закутавшись в хустку…
Зрадити – легко! Бо ж завтра… Що ж завтра ти їстимеш?...
Їстимеш – істину!... Ти, боягузтвом оплутаний…

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Скоро Ріка, там зустрів ти пророка Івана…
Ти, що покликаний досвітки Господом-Волею –
Синедріон – відпустив… Не тебе – Варравана…

Кумпала Вір,
23.02.2010 року,
м. Хмельницький

не випрошуй манни у панни,
а вирощуй для панни тюльпани
тюль на вікнах, панно, тумани -
у пастельних тонах оманних

панни ніжки стеблисту стежку,
між тюльпанових снів мережать
панорамно – і безугаву
тюльпаніссимо, браво! браво!


2010 р.

На хрещатім рушникові
Долю рідної землі
В кольорах червоно-чорних
Вишивали матері.

Біля тьмяного кадіння
Масляного каганця
Голку втомлено водила
Ніжна матері рука.

Переплелись дві стежини
На лляному рушнику,
Перша доля - калинова
Друга - з терна у вінку.

І лягає чорний колір
Сумом рідної землі
За страшні голодомори,
За репресії страшні.

А червоний колір щастя,
Миру, злагоди, добра,
Щоб до нашої країни
Доля щедрою була.

У храмі молитвою білені стіни,
Молінням - іконостас.
Приходили ми і стояли камінні,
І сльози точили нас.

І дихали свічі, й від подиху гасли,
Як воїни від ножа.
А ми покаяння тримали, мов гасло,
Мов голими брали жар.

Намолені лики дивились іконно,
Вторили - і ми жили.
І нам ізгори посилали закони,
Звіршовані у псалми.

Сповагом приймаючи тіло смиренне,
Як усмішку на вуста,
У нас відживали затоптані гени
До істини, що проста.

Вставали з поклону, немов по затону,
У лаврах монастирів.
І в нас прокидалися звуки, як дзвони,
Не потребуючи слів.

2010

Мереживо душі -
тонке прозоре,
Мереживо душі...

Лиш знають зорі
тремтливий звук
сріблястих струн,
мов легіт вітру
щемний сум
таємних мрій,
надій, бажань,
забутих прагнень,
сподівань,
політ між зір
в простори ночі,
в небесний вир,
у сни пророчі...

Мереживо душі
згорну в сувої,
Мереживо душі -
блищить сльозою...

Кохались серед трав, мурах і мух,
спекотним червнем пополудні вперше.
На їх тілах - гербарій стеблосмуг,
тіла комашок... Все - непереверш'но.

Кохались в ліжку з запахом батьків,
під наглядом ікон і фотознімків,
під грюкіт в двері... Весело таки
через сходИнки утікати стрімко.

Кохались десь поближче до небес
поміж антен і карлсонівських хаток.
Агов, пліткарки! Думали протест?
Насправді ж - більше нІкуди тікати.

Кохались, вчились, порізно й разом,
між сесій, віршів, музики й стипендій.
У мріях мали хатку і газон...
І одружились. Я - за хеппіенди.

27.02.2010

У селі скоро весілля ,
все село вже знає,
Мама Нуська - тато Женя
Василька сватають.

Обходили всьо село,
(гострі на язики)
Бідним людям надоїли
Їх червоні пики..

Мамка сина вихваляє
Йой то наш Василько,
Його дівка люба схоче,
ТО моє рідненьке

Вже й вернулися додому
(Всіх пооб`їжджали)
П`я-н-н-і-і - "в шуфлю", гріх такому
Дупля не в`їжджають.

- "Мамо, тату, що це з вами?" -
Василь їх питає,-
"Видно як нас поважають,
кожен наливає...

Та , що ж ви мої рідненькі,
Хто ж вас врік, сьогодні?
Ви ж не пили дорогенькі
Зі свят Великодніх...

А вони , мов німі риби -
Очима моргають,
Ніби й хочуть щось сказати
Та сили немають

Злий,як пес Василь ліг спати
Зубами скрегоче,
- Раптом бачила їх мила,
Й мене не захоче?

Ніч минула непомітно,
Для мами і тата,
Ну а ранонком люди добрі
Голова квадратна...

-Женька,чоловіче любий
Спасай я благаю
В голові моїй патлатій
Барабани грають

Тьо та й тьох ,
Мов ті фанфари - Царя зістрічають
Не дарма , що зрання люди
п`янку проклинають.







Далі буде.....

Чи то філіжанка кави,
чи може бокал вина,
ніколи його не стане,
якщо в нас розмова сумна.
Портрети старі у рамах
і запах ванілі блаженно
витає по звитих станах
принцес усієї вселенної.
І дивляться жадібно очі,
зміряють обличчя в анфас,
можливо, бажають та хочуть
але не дістануть нас.
Бо зовсім нелегко втесати
у скелю широких плечей
той стан, що вже звик завмирати
за склянкою сенсо й лате…

Вкотре березень йде,
щоби знов відродити весну.
Але рана пече,
досі біль не стихає.
Ніби вчора ходив,
жив, творив і … заснув.
Догорає сльоза
і свіча під хрестом догорає…

1.03.2010 р.

Розмова дерев

Я кажу

Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.

Старий бук мовить

Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.

Смерека мовить

Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….

Береза мовить

Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….

Чорний ліс мовить

Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….

Я мовлю

Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
1989

................а вже весна, а вже красна...
...............................(із пісні)
Оклигую потроху.
Самота.
І ні слівця.
Щезає сніг поволі.
Лише імла лютнева
за вікном
бинтує дні мої
відчайно-кволі.
Оклигую таки.
Бо вже весна,
й проснулися
закутані троянди.
Невдовзі
вже рушатиму
і в мандри –
у товаристві
чорного кота…
27.02.2010

Мій погляд летить у неба блакить,
І серце шалено так б’ється.
Я хочу впіймати прекрасну цю мить,
Боюся лиш: раптом урветься.

Я хочу спинити життя хоч на мить,
Як щастя постука в віконце,
Коли від кохання душа защемить,
Чи промінь пошле мені сонце.

Як зорі засяють у небі ясні,
В обіймах сплетем наші руки,
Коли, зазирнувши у вічі сумні,
Розтоплю в них кригу розлуки.

Та мить, коли щастя у серці моїм
По вінця наповнила б груди,
Така швидкоплинна – розтала, мов дим...
Я ж так сподівалась на чудо!
1999р.

В сльозу перетворилася душа,
У горлі лунко серденько забилось,
Зросила черствість світу у очах,
Коли щокою стрімко прокотилась...

Микола Добролюбов

(переклад з російської В.Кузана)

Нехай помру – в тім горя мало,
Одне лякає розум мій:
Щоб на могилі смерть не грала,
Не веселилася на ній.

Боюсь, щоб над холодним трупом
Не пролилось гарячих сліз,
Щоб хтось мені в старанні глупім
Красивих квітів не приніс.

Щоби останньою стезею
Не чув освідчення чудові,
Щоби не став я під землею
Предметом шани і любові.

Щоб все, чого бажав так марно
І жадібно, як був живий,
Не посміхнулося відрадно
Могилі – матінці моїй.

Дивувало жінку диво…
Як дитя з Небес зійшло,
Дарувало ніжність, силу
І життя ось так дало.

Наче мати й не чекала,
Та послав її Господь
Молодого сина свого
Народить лиш їй дано.

Діва наша ти, Маріє
Послана і ти з небес
Ти отримала ту силу
Сина дав тобі Отець

Виростила ти нащадка,
Світу нашого цього
Маємо тепер ми прихист
В сина Божого твого…

2010

Минула осінь жовтими тінями.
Забуті кроки, аромати мірри,
сліди всі стерті мокрими дощами,
втопились ріки крові в звуках ліри.
Коротка пам'ять на твої пейзажі,
І осінь вже не згадує твій колір,
Твої полотна і ескізи епатажні
Згоріли, зникли на земній долоні.
Вітри задули всі свічки у храмі,
Ридають дзвони, жалісно голосять.
На рясі сльози, кров і рвані рани,
Що омивають зранку мої роси.
За осінню зима холодна плаче,
Звучить на вулиці старе адажіо.
Та все не так, як ти хотів, юначе,
Колись тоді… учора… певно, завжди…

2008

А я бачила літечко-літо,
Воно дощиком теплим умито,
А у довге пишне волосся
Росяне намисто вплелося.

Платтячко у літа із ситцю,
Щічки мають колір суниці,
Губки в літа - спіла малина,
Що так любить кожна дитина.

В літечка волошкові очі
Сяють, наче зорі, щоночі.
Там, де літо щедре ступає,
Все навкруг цвіте і буяє.

Пахне літо наше медами,
Ягодами, зіллям, грибами.
І цей запах літечка-літа
Буде і зимою нас гріти.

Дінь-дзінь! Дінь-дзінь! Біжать струмочки
З нагрітих сонечком горбочків,
Весела, радісна, ясна
З зимою стрілася весна.

Поміряли обидві сили,
Про щось собі поговорили,
І розійшлися хто-куди:
Зима – туди, весна – сюди.

І почалося у природі
Таке творитися що й годі,
Сніги пожухли, почорніли,
Вітри в полях загомоніли,

У небі сонце звеселіло,
І небо теж поголубіло.
Защебетали птахи в лісі,
І горобці у нашій стрісі.

Усе навколо пробудилось,
І дощиком веселим вмилось,
Усе шумить, усе гуде:
Іде весна! Весна іде!

І ми з тобою, хоч старі,
Як два надуті снігурі,
Яскравим гріючись промінням,
Весну чекаєм з нетерпінням.

Збудили знову серед ночі
Мене твої холодні очі,
Душа болить і плакать хоче,
Сльоза щоку мою лоскоче.

Холодні очі серед ночі
Будить мене завжди охочі,
Безсовісні, байдужі очі,
Не спіть самі цієї ночі.

Я ж буду спать, бо ніч так хоче,
Бо серце в мене ще дівоче,
Щоб не пекли сльозою очі,
Забуду вас цієї ночі.

Не читає зовсім книги,
Не вмивається в росі —
Рудувато-сірий рижик,
Забіяка і плаксій.

Неслухняний, невсидючий,
Робить збитки тут і там:
То щипається болюче,
То здіймає тарарам.

Насварила їжачиха —
Він голки її чіпав,
Побивається зайчиха —
Він за вухо лоскотав.

Рижик — в сльози і навтьоки,
Заховався в лободу.
Каже: “Тут побуду трохи,
А додому не піду”.

Мама шкоду відшукала,
Не сварила, а на ніч
Тихо казку розказала,
Що надворі ходить сич

І плаксивих, неслухняних
Забирає в темноті,
І що тільки кашу манну
Їм розводить на воді.

Рижик розповідь послухав
І до ранку міцно спав,
Та відтоді навіть мухи
Гриб рудий не ображав.


2010

Надворі падав листопад,
Вона ішла додому,
Ішла, не дивлячись назад,
В слідах згубивши втому.
Так бережно вона несла
Всі аргументи, тези,
А все, чого не вберегла,
Жовтіло на березах...
У двері грудень залетів
раптово, несвідомо.
Тікаючи від холодів,
Вона зайшла додому,
Дістала з сумочки вино,
Потім на стіл накрила.
Сиділа, дивлячись в вікно,
Кудись удаль летіла.
А за вікном вже січень впав,
Сховав її дороги.
Вона не знала, хто украв
Всі сльози і тривоги.
Вона мовчала...Тільки сніг
Із нею грався підло.
Створила принцип, ніби гріх
Їй вимикати світло.
В пустій кімнаті злісний лютий
Вбивав жаринки віри,
Її вікно - це край забутий,
Де світло ще горіло.
Вона нечутно помолилася,
Сказала, що ще трішки.
Втомилася, як вона втомилася!
В холодне впала ліжко...
Проміння раптом в вікна впало,
Вона відкрила очі...
о, Боже, скільки ж вона спала!
Вона пропала в ночі...
Зварила собі тихо кави,
Розсунула всі штори...
Вона дарма його чекала,
Він не прийде ніколи...

Домофон спрацював близько п’ятої ранку,
Я миттєво позбавився сну,
Підійшов до вікна, ледь відсунув фіранку
І кого я побачив?! Весну!

Вона скромно стояла на нашому ґанку,
Лився дощик доволі рясний,
І хоча це було близько п’ятої ранку,
Двері я відчинив для весни!
01.03.2010.

Медленно, тише снов,
Время течет, пьяно.
Ночь, двенадцать часов,
Просто смотрю в окно.

Там только свет фонарей,
Блики на стенах домов.
Сколько таких ночей,
Столько несбывшихся снов.

В каплях воды дождевой
Времени бег ощутим.
Годы прожитые зря
Тают легко, будто дым.

Царства несбывшихся снов
Веки хранят покой.
Сколько несказанных слов
Я унесу с собой?
1991-2010

Лежит на сердце груз без маркировки,
Транзитом в Вечность провозимый груз.
Над пропастью ходок я без страховки,
Давно ушел в игру козырный туз.

И цель едва видна в тумане вязком,
Тревожит мысли ранняя весна,
Пугает непредвиденность развязки,
И тела клеть душе моей тесна.

Во мне как будто маятник незримый,
Мои сомненья, Боже, разреши.
Я сам себе судья и подсудимый
За то, что жить так яростно спешил.
199?-2010

Засніжило серце й тіло
завірюхою
І мороз голки жбурляє,
наче дротики.
Геть заклякли звуки, невловимі
вухами:
Мертва тиша на душі
лишає опіки.
Не бентежать ні прокльонами,
ні згадкою
Нотки голосу твого –
укриті кригою –
І душа з клеймом –
розлукою-відзнакою –
Закацубла без тепла і
ледве дихає.

І пора б уже змиритися
зі стратою,
Мав би час стирати спогади,
мов ластиком.
Пробачаєш, як сестра по долі –
братові
За рубці, що непідвладні навіть
пластикам.
Ми в руках тримали птаха щастя,
ніби то,
І не встигли наголубитись
обіймами:
Відцвіла весна – її до краплі
випито,
А ковтнути літа разом вже
не сміємо.

Чи судилося, чи ні, але –
не сталося
Не шукаю винних, а несу,
що випало.
Вітер звав, але не стало сил
у паруса...
У полоні розчарованої
віхоли.
Тільки серце ще тріпоче в клітці
пташкою –
Непідвладне ні розлукам, ні
хурделицям:
Ту весну я пам’ятати буду –
нашою...
Хай тобі під ноги
Стежка щастя
Стелиться.
27.02.10р.

І горе — благо. Ти прости народе,
що я Чорнобиль благосним зову.
Але чомусь, як вдуматись, виходить,
що, клятий, він утримав на плаву
тонулу душу... Ти прости зухвалість.
Приреченість чорнобильська — свята.
І ранений у саме серце праліс
відкрив до сходження занедбані врата.
Відкрилися! Та, сяйвом засліплені,
всі кинулись урозтіч. Страшно так
у Божім вистражданім одкровенні
не бачити спасіння вищий знак.

2000 (нічого не змінилося)

Никуда дороги не ведут.
Воля! Никуда не еду.
И повсюднообозримый путь
не украшу следом.
Все пути ко мне сошлись.
Царственна теперь — вершина!
Можно только вниз и ввысь.
Выбирай, раба Ирина!
Голубь веточку несет.
Ковчег — для других спасенье.
Выберу себе полет.
Выберу себе терпенье.

1997

Кого люблю, не устаю лелеять?
И кем повержена в разлуке вековой?
Чей взгляд в дожде без устали сереет?
Кого пугаю словом и судьбой?
И почему доселе трепетанье
от памяти лукавых адресов?
Кто, благородный, годен на изгнанье
в моей душе — своих бесов?


1989

Епіграф:
Шквал звонков после публикации рекламы в интернете озадачил менеджеров Базы Дорожно-Строительных Материалов (БДСМ).
А вопросы и предложения поставили просто в тупик.


Створив Макаров пістолета.
В Майстернях кубляться поети.
І тут ПМ, і там ПМ…
Що ж ми для себе оберем?

Я вся перед тобою, як і є.
Пробач мені цю тугу непоборну:
Переді мною знову постає
Усе, що бачилося білим – чорним.

Цей крик гучніший крику породіль:
Углиб дивлюся й не знаходжу Бога…
Ночами – біль.
Такий пекельний біль,
Коли народжуєш себе самого,

Коли ти сам собі осточортів,
Коли ще трохи – і замкнеться коло,
Коли тобі бракує навіть слів,
Які вже не повернуться ніколи.

Коли тобі нічого не горить
Отак, як там – у надрах серцевини.
Усе, що залишилося – це мить,
Усе крім неї - це уже вторинне.

Закручує в правічну Німоту,
Яка до Слова ще була…
Тривожна
Я вся перед тобою.
На святу
Не схожа, Господи, - нічим не схожа.

Щиро вітаю всіх митців ПМ з настанням весни!
Натхнення, творчих знахідок і...ЛЮБОВІ!!!


Чи моя то весна?
Чи моя?
Хоч із осені в неї не трапить,
Я пішов їй назустріч,
а все ж
заблукав між наметів зими.
А зима заморозила біль.
Біла віхола – анестезія.
Ані ліків тобі, ані зілля –
кригобілий
холодний
шпиталь.
Неосяжно незаймана даль
провокує квітневе весілля
розвированої заметілі
скрипок вітру фантазій зими
і весни.
Неосідлана мить,
над котрою не владне довкілля,
божевілля, безцілля, безвілля
заклинає на спалах і літ
квіти квітня й залютнілий лід
у свою неосідлану мить.
Вмить, бо вирине тільки на мить.
А за мить стане все на місця.
Згасне спалах свічі у серцях,
пересічений вітром зими.
Відцвіте, відгорить, відшумить
Після миті, що прийде на мить…

а скільки тієї зими? – ну, з-півроку -
півкроку до провесни звабної, звісно!
а потім локатори пильність розвісить
і випурхне пташка з гнізда ненароком

а може, не пташка то зовсім, а мавка,
ельфійка чи навіть русалка - із казки,
і кожна із них вимагатиме ласки
законно, весняно, і пристрасно- палко

то ж, березню, квітню і травню, направду,
вважайте, що вам пофортунило дивом...
ви хочете їх закадрити на пиво?!
задумайтесь, хлопці, бо буде вам ґранда

русалка, чи мавка, білявка-ельфійка,
кавусі не п’ють, цигарок не вживають,
їм треба в душі вищосортного раю -
щоб їх добивалися ніжно і стійко:

читати сонети, ліричні балади,
співати по нóчах палкі серенади,
і так, щоб до складу і так, щоб до ладу,
інакше хтось облизня може спіймати

ґранда (діал..) – сором, ганьба

2010 р.

Всівся гоцул біля річки,
Палить смачно люльку,
Позирає на смерічки,
Вудить тихо тюльку.

Раптом чує, як до нього
З розпачем гукають:
"Ой, спасітє, раді Бога,
Тану, утапаю!"

Лемент, галас чутно, крики:
"Памагітє!" - й стихло...
Сів той гоцул біля штреки
Й каже: "Що за лихо?

Може, варто подивитись?.."
А у вуса мовив:
"Ну, здавалося б, дрібниця,
А настрій - чудовий!"


01.03.2010

Відчайдушна, буйна юнко,
перелита з голубіні,
кров палка твоя в хотінні
до життя пульсує лунко.
Від зачать непогамовних
у бурхливому пориві
родиш рими норовливі
для страждань своїх любовних.

(1 березня, 2010)

Є в діброві мудрий гетьман
І надійний захисник —
У крислатому кашкеті
Добрий дядько-боровик.

Походжає у жупані
Із дубової кори
І з гілок майструє сани,
Як сніжок піде згори.

Він морозу не боїться,
Ані блискавок і злив,
Дасть усім поганкам відсіч,
Ось такий-от — справжній гриб!


2010

***
Шукаю серце. Липи-кунтуші.
Шукаю слід окрушини і болю.
Немає слів, сакрально вбито дні.
Є тільки іній, що його неволю.
Є тільки краплі, кратні споришу,
кроти і зими, сутінки, зап’ястя.
І ніби зойки, камені волхвів,
і губи крові – згущене причастя.
Сидить поріг, порогово мовчить,
сидить хула, мов баба одинока.
А я все праве зліва зберегла:
лише одесну буду синьоока.
Капличка суму, я у ній – вина,
вину долита, лита ойкумена.
Небесні коні зводять не мене,
але у пальці просяться стремена.
Креолка-груша згубно привела
пасинкування зимного вираю…
Усе ще буде вільне, бо весна,
котру на піцикато доживаю…

2010

Вечір
Пара
Вино
Свіча

Очі
Погляд
Подих
Вуста

Дотик
Ніжність
Блаженство
Рай

Нічка
Зорі
Весна
Розмай

27.01.10

Жадоба до влади затьмарює глузд
Лиш тим, в кого совість дрімає в кущах.
На слово лукаве, що лине із вуст,
Не жде перемога – очікує крах.

Душевним сліпцям, як до віч не світи,
Прозріти не вдасться, чекати дарма.
Лиш чесно потрібно іти до мети –
У ницього зрадника завтра нема!

Якщо тобі ворог – у спину мечем,
Чи зради бур’яном встелився твій шлях,
Ти знай, що є ті, що підставлять плече -
Із правдою в серці та світлом в очах!

* * *
Хто скаже, де межа
В житті поставлена мені?
Хіба не я - хвиля ця,
Чи не я схований в тихому ставі на дні,
Чи не я відмерзаючи по весні,
Оця береза бліда?

1995

І на душі, як за вікном, дощить
Ні мрій, ні сподівань, не та погода.
Десь муза у куточку тихо спить
Чекаючи коли пройде негода.

Сиджу. Думки всі розбрелись
Лиш погляд ще чіпляється за стіни
Невидячий, холодний і пустий,
Що не чекає вже на краще зміни.

Депресія, немов жалка змія
В клітинку кожну тихо заповзає
Нема від неї схову й укриття,
Самотність тихо мозок роз’їдає.

А за вікном вирує ще життя
В осінніх сутінках
Кудись всі поспішають
На них чекають, не чекаю я
І часу на чекання вже не гаю

2009р.