У Львові дощ, постійно-тимчасово,
Торкнувся спраглої душі.
Прогноз погоди я вмикаю знову:
"Чекайте опадів вночі".

У Львові дощ, у Львові вітер,
Зриває гілля і печаль.
Весняний дощик бродить світом,
Шукає вірності в очах.

У Львові дощ омиє рани,
Брудних доріг і почуттів.
А потім білим птахом стане,
Щоб політати у житті.

У Львові дощ і сірі хмари,
Немає сонця в тім дощі.
"Пам-пАрам-пАм-пам-парам-парам",-
Співаю в дУші і в душІ.


19.05.2010р.

Я тримаюсь за епоху,
За краї тонких одеж...
Сміхом сипле, мов горохом:
“Іншу маму ти знайдеш!”

Я б давно розтратив силу,
Освистав її дари, –
Ті, які триматись вчили,
Смутно дивляться згори.

...Внук поганий, син лукавий;
Слабкість духу, блуд руки;
Перепроданої слави
Засмальцьовані шовки...

Я тримаюсь за епоху,
Душу сміх її січе...
Та чи вистачить гороху,
Ми побачимо іще!

Народився Бог на санях,
Народився в оборогах…
Перед подихом останнім
Заховати свого Бога.

Народився між бидляти,
Але скинії – не скніти.
Від «стинати» і «розп’яти»
Свого Бога затаїти…

Поміж віри й безнадії,
Між «воскреснути» і «жити»…
Від свинцевої завії
Свого Бога затулити.

Без любові, без маслини,
Несповитий, необ’ятий…
Якщо іншого несила,
То хоч свого врятувати!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По чорних сердаках посіченого війська...
Червоних кантарях... по ликах візантійських...
По золоті крисань... І слава не мине!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По космосах говерл... по ґреґотах скрижалей...
По містиках ночей. І по очах печалей.
По схлипах сивих звізд... І вічність не мине!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По цнотах божих руж і по вустах шафранів.
По трунках знад і зрад. По прапорах ґерданів.
По капищах розпук... Кохання не мине!

Я з Рахова іду по лезу темних вод...
По межах віщих снів. По нитці небокраю...
Впізнаєш ти мене... І я тебе впізнаю:
З розпечених цямрин прошепочу: “Народ...”

Чорні сотає соки
Грізна грози імпреза.
Місяць у ста потоках
Миє червоні леза.
Гостра пригорне хвиля
Маки нічних конвульсій...

Стогне у срібних тиґлях
Серце твоє ґуцульське.

Бачить крізь темінь хижу,
Двері, дроти і стражу...
Місяць лукавий лиже
Срібну каблучку княжу.

Ось марширує сотня,
Добра гостина буде!..
Місяць вужем голодним
Княжі спиває груди.

Буде в раю завізно...
Ніч кулемети скосять...
Місяць, ягня залізне,
Княжої ласки просить.

– Можеш мій перстень вкрасти,
Ночі дитя лукаве,
Але тобі не спасти
Княжої честі й слави!

Подорожній вірш

Іванові Жеґуцу

– Бодай оцим перемудруєм Прагу! –
Прорік гуцул, ціфруючи боклагу.
І втямивши, що я в торгах не дужий,
Ціну подвійну заломив байдуже.

Чекай мене, слов’янське Вічне місто, –
Лежиш ти на скількох, забув, горбах?
Мої дари безцінні, благовісні
В бездонних декларовані торбах.

Стрічай мене, забутого, у гості
На Карловім... на калиновім мості.
Ох, тьохнули в ціфрованій боклазі
Три солов’ї, пробуджені у Празі.

Твої шпилі купаються у Влтаві,
Твоїх предтеч сіяє пантеон:
Карл, Вацлав, Їржі... Нині сущий Ґавел...
Корони непобляклої фантом!

Я не жадаю почестей богемних –
Торби важкі розв’язую смиренно.
Та суперкоролівські в них дари:
Бери, столице втрачена... Бери!

...Вже солов’ї зухвалі тнуть колінця,
А рушники принишкли в квітниках.
Вже чешки пишнотілі (не з провінцій!)
У вишитих фасонять сорочках!

А я все далі дістаю зі споду –
Собі чи іншим у винагороду?
Рука блукає на самому дні:
Та тільки сумно... прикро щось мені!


У ситім маґдебурзькім супокої
Дрімотний спомин здмухуєш з чола:
Для українських лицарів-ізгоїв
Ти матір’ю ласкавою була.

У Подєбрадах, Ржевниці, Модржанах
Чужій свободі гоїла ти рани.
І слово вільне, вирване із мук,
Леліяли тут Ольжич, Маланюк...

О Праго, все давно постало тліном,
В ковчег вмістилось з чотирьох дощок...
У храм твого безсмертя – Климентинум –
Зайду я причаститись до книжок.

Їм молиться поетка там Маруся:
Серед модерну чеше коси русі.
І не збагнути (час, мов той курай),
Чому вона Няхай, а не Чурай.

...Жаль, нині тут не ми аристократи.
Салони поміняли на бедлам...
Ти українцям, п’яним і горбатим,
Даєш скажену працю – як волам.

Та їхню все ж не погамуєш спрагу
Й мету одвічну: “В Прагу... Прагу... Прагу...”
На сотню літ відміряно талант:
Слуга, чужинець, злидар, еміґрант!

...І на шляху всесвітнім у хозари
Тобі ще й днесь не складено ціни...
Для тебе неба прихилив Масарик,
Якого татом звали русини.

Слов’янських одцуравшись міжусобиць.
Історії тяжких й сумних подробиць,
Ти й досі чуєш погуки Дніпра...
О Києве, мовчить твоя сестра!

Несе мости, мов лоді, ніжна Влтава.
Шука світами прихистки нові...
Тобі діставсь дарунок Бога – Ґавел,
Ми ж маєм те, що маєм... Се ля ві!

...Тримаю у руках дзвінку боклагу –
Ковток свободи вип’ю, вічна Праго.
До хмари дістає твій колізей...
Не здай про мене спомин у музей!

У голосі твоєму дзвонить криця,
В очах читаю істину німу:
Свою спочатку захисти столицю,
А потім вибирайсь у чужину.

1.
Сплеск доленосних ліній
Виміри сонні будить:
– Подих зів’ялих лілій
Рану твою остудить...

– Пізно, кохана. Досить...
Не з-під семи печатей...
На таліянськім мості
З ґвером стою на чатах.

В ревній покорі щирій
Чорні пильную пави.
А на моїм мундирі
Лілій рантух кривавий...

2.

Свічки магічна сальва
Товщу років розітне:
– П’яний рум’янець мальви
В жилах твоїх розквітне!

– Пізно, кохана... Пізно.
Пуп’янки губ розпуклі...
Грізне зерно залізне
Сіють канони* в Дуклі.

В ревній покорі щирій
Гострі зриваю ґрона...
А на моїм мундирі
Мальви рукав червоний!

3.

Мовкнуть громів тимпани
(Хвища віків лютує):
– Із голубих тюльпанів
Краплі тобі зготую...

– З ким ти, кохана, в парі?..
Наші частоти глушать
Зойки з-під Кандаґара,
Стогін з-під Гіндукуша.

В ревній покорі щирій
З криці пасу тарпанів.
А на моїм мундирі
Віск голубих тюльпанів...
_________________________________
* Гармати (діалект.).

Вітання весни

Вітання весни – теплота,
Радісний щебет пташини
І сонця проміння – рука,
Перші веснянки дитини.

З під снігу зелена трава
І пролісків ніжний букет,
Пухом білим вкрита лоза
І талого снігу сонет.

Забіг до ріки всіх струмків,
Руки ласкаві матусі,
Народжених – сміх малюків,
В полі щасливі бабусі.

Сіяна мудра пшениця,
Із першого грому гроза,
В небі веселка іскриться
І чиста небес бірюза.

Вітання весни – почуття,
Закоханих райдужні лиця,
Цілунків смачні відчуття,
Любові пущена птиця.

07.05.2010р.

Я прислухаюсь до вітру—
вітер мене прослуховує.
вітер, що пахне змовою—
зливою—літеплим шифром.
Шкода, що нас тільки двоє
Без тлумача на цім просторі.
може, сезонне загострення
наших відносин
війною ще не назвеш,
але знаки:
зміна фронтів і суперників
нас доведуть до істерики—
зливи кольору хакі.
Я не відчиню кватирки,
вітер не буде проситися.
Тільки полинові китиці
нам шепотітимуть: „гірко!”

Ти мене розбуди рано
Ще тремтять ліхтарі сонні
Казка міста мого в каштанах
Гама всіх кольорів весни

Білий цвіт на твоїх скронях
Ніби сніг із долонь травня
Пальці вітру такі солоні
Тембр вулиці – голосний

Ти мене розбуди рано
У містичну росу будня
Місто спалахів ще безлюдне
Гавань спілих надій весни.
19.05.2010

Кожен раз відкладаю життя на згодом,
Мрії ховаю у скриню на завтра...
Іще один день відлунає останнім акордом -
Я ж залишаюсь зі страхом у собі.

Равликом в мушлю тихенько вповзатиму,
Снитиму мріями, синіми далями,
Душу від болю до болю ховатиму
В мушлі старенькій, що стиха дзвенить…

Збірку поезій романтиків втрачених
Зачитаю колись до дірок,
Полічу своїх днів, так намарно потрачених...
Що сягнути могла зірок!

2010, квітень

В житті короткому своєму
Як, на жаль,
Такі великі відстані долаю...
Достукаюсь
До серденька твого?

Трохи у відчаї,
Не менш - утомлена,
Кава – за звичкою…
Битва з гормонами.
Пошук. Самотність.
Поклик душі.
Вільна укотре.
Сповідь віршів.
Знову окрилена
Мрією давньою
Дивною, милою,
Дещо фатальною,
Часом вдивляюся
В погляд самців,
Вкотре спиняюсь.
Гризу олівці.
Повна жаги до
Життя неутримної,
Віри у щастя,
Кохання єдиного,
Зраджую вкотре
Собі і сама…
Викликом долі
Серця зима.

Покололась в колючки життя,
Покотилась кривава сльозина.
Чи той біль відійде в забуття,
Чи ятритися буде щоднини?

Покололась в колючки життя...
Та воно не скінчилось на тому.
Знаю, навіть і кактус цвіте,
Хоч колючок добіса у ньому!
1996

Битва пристрасті, сили і ласки,
З тінню остраху і недовіри –
Диких звірів із давньої казки,
Не народжених жити у мирі, –
Наче вогнище, тихо згасала,
Сповиваючи воїнів жаром.
Задоволення ніжним васалом
Огортало закохану пару.

Сексуально-вдоволено-сита
Муркотіла грайливо, як кішка,
Найщасливіша в цілому світі
Королева двоспального ліжка,
Пригорнувши до мужнього тіла,
Теплі руки.
Розслаблені м’язи
Цілувала і щось шепотіла –
Сексуально-відверто-сучасна.

Він, у позі могутнього лева,
Важко дихав і кучері гладив,
Обійнявши свою королеву,
Неповторно-жіночно-принадну.
І здавалось: віднині – довіку
Мир і злагода буде між ними...
Та любов
До застою не звикла:
Завтра знову
До бою
Підніме.
7.04.10р.

Віршам дощу
не скінчитись ще скоро,
бо крапель шал
розкинувся просторо.
І цим шаленством
бавиться природа,
не запитавши нас,
людей, про згоду,

не запитавши
про сердечну муку,
про те, як важко
винести розлуку.
Невдячний співбесідник
дощ байдужий –
мого вірша
він слухає не дуже…

На склі малює
він свої рядочки,
горта кленові
аркуші-листочки.
І хоч-не-хоч,
а я читати мушу -
хоч трохи заглянуть
дощеві в душу…

Знайти
у краплях-римах
конче треба
мені хоч натяк-звісточку
від тебе.
Тому байдужий дощ –
мені товариш,
якщо там був,
де ти коханням
мариш…

Вы не могли б, случайно,
Со мною выпить чаю;-)
А то я замечаю
Туманится мне мир?
И как-то невзначай, но
Все-таки скучаю…
Скучаю я по ласке…
А, может, по любви?..
Сегодня в семь? Иль раньше?
Прошу, не надо фальши,
Не думайте, что дальше,
Как будет – тому быть…
Немного несерьезно?
Пусть будет так! Курьезно!
Вы не могли б случайно
Любить меня? Любить!

Голову хилила на плече,
тисла шоколадку у долоні
і питала зорями очей,
чи приїдеш знову, в тебе доня.

Ані слів уперше не знайшов,
ані сили правду розказати.
Замело сліди від підошов,
відлетіли в небо кулі свята.

Ти пішов, залишивши дочці
спогадів розмиті сірі слайди.
Світ розтав солодким у руці...
Дівчинка не любить шоколаду.

Любий мій синочку,
сонячна дитино,
я найдужче в світі
усміх твій люблю.
Хочеш — витинанку,
хочеш — колисанку,
хочеш — з пластиліну
їжачка зліплю.

Хочеш, розмалюєм
стіни всі у хаті.
Листя наскладаєм —
хай той їжачок
має де сховатись
і заночувати,
яблучок наколем
йому на бочок.

Хочеш, заночуєм
нічку цю у казці,
де співучий півень
і кудлатий пес?
Вкинем їм пшенички,
вділим їм ковбаски...
Ти із серця мого
смуток проженеш.

Как грустно, странно и смешно
Играть в любовь, болея ею,
Но боль свою в душе лелея,
Любовь отвергнуть все равно.

Как грустно, странно и смешно,
Укрывшись горечью обиды,
Сходить с ума, слетать с орбиты,
Пить боль как терпкое вино…

Как грустно, странно и смешно
Друг друга выбросить из жизни,
И задыхаться в эгоизме,
И быть слепым в немом кино.

Как грустно, странно и смешно
Считать минуты, забыв время.
И думать, думать, сожалея
О том, что сделано давно.

Как грустно, странно и смешно
Забыть о том, что помнить важно,
И ошибиться вдруг однажды,
Подумав - стоило ль оно?...

Грустней всего быть просто рядом,
Вести ненужный разговор,
Бояться выдать чувства взглядом,
Забыв наш прежний уговор

Гори, вітер, білий сніг,
Ти на лижах ти летиш,
Швидше, швидше – нема міри,
Мене поглинула стихія.
(Мені не хватає адреналіна).
***
Зелені смереки під білою шапкою,
Сонце сяє дзвенить аж душа,
Мороз з тріскотом трасу укріплює,
Дорогу мого життя.
***
І все мені десь до лампочки,
Важливе тільки оте відчуття,
Коли з неймовірною швидкістю,
Повз життя пролітаю я.
***
Може варто спинитись, задуматись,
Проте куди лечу я,
Але стихія не дає оговтатись,
Важливе тільки оте відчуття,
Що заставляє нас рухатись,
Вперто летіти вперед
І краще нам не спинятись,
Бо то може останній злет..
***
Кров закипає у венах,
Гуркоче десь аж у висках,
Пульсує на дорогах вселенної,
Наше нікчемне життя.

02.2009

Хочу в яблуневий сад,
Де цвіт буяє й немає зрад,
Там молодість дише в груди
Й радіють щасливі люди,
Увінчані духмяним намистом,
Про вічне собі гомонять.
Там пахне життям і медом,
Й робота за щастя, як треба.!


Хочу в яблуневий сад,
Де рясні плоди висять,
Продовження роду земного,
Частина шляху людського,
Запорука трудів наших вічних,
Мрій і надій барвистих.
І ті плоди, що там висять -
Результат, наших заслуг і втрат.


Хочу в яблуневий сад,
Вдихнути його аромат,
Здійнятися в небо високо
І тільки всевидяще око
Пойме, що мій задум є чистим,
Бажання прості і не лишні.
Дай розуму людям боже,
Бо творять, щось страшне і негоже.


Хочу в яблуневий сад,
Зірвать заборонений плід
І поринути в море стихій,
Що світ розривають навпіл.
Й ані бог, ані чорт не суддя,
Це реалії цього дня,
То є мій особистий політ
І не знати то спад, чи то зліт.


Я посаджу яблуневий сад,
Де царитиме рай, а не ад
І вкінець здійсняться надії,
Втіляться в життя усі мрії.
Лиш вітер дмухне на листочки,
Доброї місячної ночки –
Піду в яблуневий сад
Вдихати Життя аромат!!!
02,02,2010-03-19

Невже розійшлися? Невіриться...
Блискавиця розтне небокрай...
Ати мене в годинку сумну
Колись таки згадай...

Ти доторкнувся інших рук,
І я кохання топлю в обіймах чужих.
Вже більше я не бачу поряд
Зіниць твоїх промінчиків ясних...

Уже не чую голосу твого
Ніжнішого від акорду музи...
Уже не звязують мене й тебе
Кохання міцні узи...

Ми зіткані з ілюзій
Найтоншого ґатунку...
Хай розум б’ється в тузі,
Шукаючи рятунку –

Обплетений лукаво
Мереживом омани,
Він здасться на поталу
Півподиху між нами.

Міраж, п’янкий на дотик,
Відчуємо вустами
Й забудемо укотре,
Що ми –
фата-моргана...
2010

Стреляя глазами, попасть бы в улыбку,
раздетую ветром с опавших ресниц.
Казаться бестелым, песочным, чуть липким,
снимать слежку глаз, выдумывать птиц.

Вот птица садится – губная небрежность,
словами запутаны крылья и цвет,
плывет волосами, качается нежность,
и, перья роняя, снесет нам рассвет.

А ниже... нет ниже... черты предсказаний,
где спят мотыльки у кувшинках идей,
там птицы кружатся пока без названий,
без права садиться на море страстей.

А где "не достать", глубиною в три неба –
парят те, что раем делиться не прочь.
Стреляя глазами, попал в где-я-не-был.
Спугнув мотыльков, окрыляется ночь.

18 Мая 2010

Чарівна квітко! В душу не дивись
Від лагідності синіми очима...
Минуло все – і зник Він, як колись,
З останніми дощами весняними.

Пішов навіки… З висохлих річок
Великі краплі мерзлих сліз і дихань
Лиш знають про Його останній крок,
Як знають люди все про щастя й лихо.

Як замовкають голоси вітрів,
Переродившись в громові октави,
Так Він пішов. Без сумнівів і слів.
Шукати щастя, величі чи слави.

Вростати в небо плоттю і гріхом
І намагатися знайти блаженство…
А над життям чи, може, тільки сном
Якось зуміти взяти верховенство…

Не повертатись в дім, де сміх чи жаль…
Й до тих очей та пелюсток надії.
Чарівна квітко! Ти – моя печаль.
Але Його судити я не смію…
2002 рік

Яка пора тепер? Либонь, медова.
Терпко-солодко спогад прилипа.
Так тільки вдома пахне матіола,
Так тільки вдома вишня дозріва.

Неділя — свято і буденність — свято,
Коли тебе я поруч відчуваю.
А вдома — смуток, вдома — тато, —
З учора, з позавчора — виглядає.

А вдома... Але що тут говорити?
Найбільша святість із усіх святинь.
Там навіть хвіртка здатна говорити,
Задивлена в небесну синь.

Там щось таке, мовчазно-зболеніле,
Щось невимовно щире і німе!
Чого б воно отак мені боліло?
Чого б воно втішало так мене?!

Вітер владною ходою

Вітер владною ходою,
Забавляв отару з хмар.
Власним сміхом, чи журбою
З своїх вуст пускав він пар.
Як насупить сиві брови,
З серцем гляне в далину,
Хмари в небі, ох здорові,
Вмить прискорюють ходу.
Темно, темно по окрузі,
Сто голів по небу йде,
Громом з блиску, що в напрузі,
Величезне стадо зве.
По землі копита, ноги
Тупають рясним дощем.
У земельку дав вологи,
Заховав свій кнут з вогнем.
Посміхнувся вітер сонцю,
Розігнав отари з хмар.
Підігравши ясну-сонцю,
В райдугу зібрав весь пар.
Семибарвна вже підкова,
Щастям напуває світ,
Величава і здорова
В небі лишила свій слід.
Попрощався вітер щиро
І погнав отару в даль,
А в повітрі чисте миро,
Розганя дощу печаль.

12.06.2009р.

Половинки

Дві половинки у житті –
Премудрість віку золотого,
Доріг збігаються шляхи,
До світу цілого, одного.

В твоїх очах горять мої
І мрії в кожного – єдині.
Колись чужі, тепер свої,
Однакові вогні святині.

Народжені коханням ми,
Із ласки Божої, любові.
Прошу тебе, завжди світи,
Зорею ніжною у слові.

А я, тобі віддам вселенну,
До серця твого припаду
І скрипки музику натхненну
В твої долоні покладу.

Ми половинки у житті
І рухи танцю наші спільні,
Я все - тобі, а ти – мені,
Щасливі разом, цілі, вільні.

25.04.2010р.

Оживало, ожило

Оживало все навколо,
Роси в ранках, в день пісні,
Соловейко співав соло,
Як мені, так і тобі.

І лилося все це в поле,
За ріку і за туман,
О прекрасна моя доле,
Про любов струмок журчав.

Його струни, мої думки,
Запах співу – почуття,
І любові повні сумки,
І кохання відчуття.

Поєднав струмок з рікою
Шумні води, тишину
Почуття мої з тобою –
Це похід у вишину.

Шелест листя, шепіт вітру
Оживало, ожило
І радіє серце світлу,
Щастя завжди щоб було.

12.05.2010р.

Якщо ти попросиш моєї смерті-я не питатиму,
Просто у мене часу не буде-я помиратиму...
Якщо ти скажеш щоб я втопилася-я так і зроблю...
Тоді б я з пекла на тебе дивилася
Йкричала,що я люблю
Якщо ти попросиш всю кров віддати-
Лезом поріжу себе...
Будучи при смерті червоним писатиму,
Що люблю тільки тебе...
Якщо ти накажеш тебе забути-я не зумію...
Життя без тебе не треба мені-
Я крще смерті волію...

…На долонях Богині Майї – срібло: роса…
А навколо наповнює душу травнева краса…
Я крокую покровом зеленим, вдивляюсь і згадую:

…Ось на Небі здіймається Хрест, то горить Око Ладове…
…Ось стрілою татарською блискавка-ластівка падає…
…Ось картата бджола облітає шипшиновий кущ…
…Ось гуде, ніби волхв коло кради, стривожений хрущ…
…Ось дуби і берези, немов би кумири, стоять…
…Ось, подібна на хрест, бовванить поміж них тінь моя…

…Сперечаються півні й собаки з навколишніх сіл…
Непомітний опівдні, жовтіє бур`ян-чистотіл…
І у самому лоні цієї живої краси –
Голоси, голоси, голоси, голоси, голоси…

…Соловейко, зозуля, синиця, а цього й не знаю –
Не збагнути всіх див у містеріях хитрої Майї…
…Просто стань і дивись – не потрібно шуміти чи рухатись…
Просто стань і послухай – не зможеш піти, не наслухавшись…

…Відцвіли білим вишні, в рожеве фарбуються яблуні –
Не старіє Господь, диво – бедрик між срібними краплями…
…Мій собака і той став подібним на мудру сову –
Сам собі ескулап – у траві вибирає траву…

…Безіменна ріка, що ніяк не насититься мандрами,
Пестить лагідно слух живодайними древніми мантрами…
…Ми йдемо до містка, ми приходимо вкотре сюди,
Тут я бавлю його, зачерпнувши у жмені води…

…А високо вгорі, там, де в променях Ладове Око,
Пара білих лелек, а над ними – невидимий – сокіл…
Через кілька декад навкруги зацвіте деревій,
На долонях у Майї… Спинився… Згадав… Я ж тут – свій…

Кумпала Вір,
01-13.05.2010 року, м. Хмельницький

Я устала от шторма эмоций…
Успокоить себя чем не знаю…
Вне сомнений – весь мир диспропорций
Бесконечен – без края до края…
Состояние близко к припадку.
Истерзала я ревностно сердце –
Наблюдая за жизни закатом
Я устала, но некуда деться…
Еще вера в душе сохранилась,
О рассвете моих горизонтов.
Я застыла, хотя сердце билось,
Билось больше, чем года сезонов.
Оттолкнуться б от мысли о жизни,
И прочувствовать, что там и как…
Потерялась. Устала. Застыла – это факт.

Стояти на бездоріжжі та чекати випадкового знаку,
Боже, коли забуду запах дорожнього пилу й смак маку,
Вічність подорожувати по нетрях нерозбірливих думок,
Розв’язувати відносини, для того щоб ти відчула шок.

Забувати мову твого тіла, і вчити її заново кожної ночі,
Іти до просвітлення душі приємно, обійнявши твої плечі,
На дорогах міста малювати лише нам зрозумілу мапу,
Велика ведмедиця на Дніпрі показує свою медову лапу.

Секрети розповідати наодинці у твому м’якому ліжку,
Й не шукати в темній кімнаті чорну й брехливу кішку,
Повільно усвідомлювати кохання до світу наших фантазій,
І втілювати під ковдрою процеси любовних абразій.

Тепла ніч тече
по моєму саду.
Ось цвіркун-казкар
пісню грає знов.
Він дитячих мрій
кличе зорепади
і чарівний сон,
що давно пройшов.

Розчинюсь в траві -
небом розіп’ятий,
скупаний в росі,
золоті зірок.
Не почую, як
мама кличе в хату -
ще не повторив
завтрашній урок…

Полечу в політ
поглядом щасливим,
у глибінь небес,
зоряних світів.
Ще тоді я вмів
дивуватись дивам,
з вітерцем в саду
говорити вмів…

Кожен з нас ловив
власні зорепади.
Хай в серцях ростуть
паростком тепла
у дитячих снах,
батькових порадах -
щоб в щасливу путь
доля повела..

2010

Завше хронічно один
Вірші вдихаю і дим;
Вікон чужих маяки
Гаснуть, неначе роки
В тенетах вебу…

Зношені часом шузи
Хочуть дощу і грози,
Пальці – розбитого скла,
Струн і хоч трохи тепла –
Така потреба…

Серце зашите по швах
З п’ят закотилося в пах –
Хтось підглядає в приціл:
Куля врізається в ціль,
І знову треба

Кинутись до боротьби –
Встати з колін на диби,
Зціпивши зуби іти,
Хрест за собою нести
На восьме небо.

перлюстрація думки
прихований текст зпрозорів
забагато цинізму
в біжучому часі просторім
сонце сходить там само
і зорі ще сяють вгорі
та стискається серце
так боляче – без алегорій

не приховуєш болю
його не тримає нутро
надто глибоко вдих –
застрягає світлина в легенях
той миттєвий відбиток
неначе обтічний патрон
що приховує вміст
гарячіший за сполом у жмені

В утробі вересня – зима.
Росте, впирається у двері.
Дві жмені слави на папері
І… теплих слів уже нема.

Тримається за пуповину
Ще ненароджений мороз,
А вересень, немов насос,
Викачує з нутра провину,

Тепло, яким би міг зігріти
Півсвіту ти. Але прости,
У космос витікає час.

Хоч ми наївні, ніби діти,
Хоч прагнемо іще рости –
Зима не відпускає нас…


2010

Я з ним, а думаю про день,
в якому я була з тобою...
Я тут, а думаю про те,
як піднімалось над водою

рожеве сонце... Тіні штор
продовжували ніч і сутінь...
Ти - вітер мій, ти - дощ і шторм,
в якому я шукала суті

і розуміння власних слів,
які писала до і після.
Чомусь мені ти так болів,
тремтів, як на високих пісня...

Я з ним натомість. Без тремтінь
у будні набагато легше...
Вікно відшторила, бо тінь
тобою і сльозою креше...
17.05.2010р.

Коли слова стираються у тишу, -
Мовчати, як мовчать перед грозою…
Я більше не пишу тужливих віршів,
Я не бриню з тобою і тобою.

У святі – будні, і у буднях – свято,
Твій теплий спомин ще зігріє в січні.
Ти не дивись, що вицвіла присвята:
Якщо – колись, то це уже – навічно…

А те, що буде – не дійде до слова,
Осяде в думці, і, мабуть, по цьому…
Нам стачить весен: свіжих, кольорових,
П’янких, і … не присвячених нікому.

Ходить годинник: тік-так і так-тік.
Наче година, дивишся – рік.
Наче хвилина – на видих і вдих:
Трави зелені – ожеледь, сніг.

Ходить годинник сам по собі.
Там, де початок, там і рубіж,
Там, де спіткнувся – чорна діра…
Ходить годинник від зла до добра.

Ходить годинник, крок відбива,
Час розсипа на добірні слова,
Сіє хвилини, години, роки,
Зморшки глибокі, як дно без ріки.

Ходить і ходить, і краю нема.
Куряву спішна хода не здійма.
Далі - чимдуж переходить на «рись».
Йди, наш годиннику, йди, не спинись!

Ми – за тобою, а, може і до…
Ходить годинник, як Хтось і Ніхто,
І не боїться людської руки:
В нього хвилини – наші віки.

Коли не віддам – порожня.
Не змовчу коли – розбита.
Живу, як, можливо, можна
На цьому світі не жити.

Ходити по склу босоніж,
Немов по росі Ярило,
Пригадувати, як коні
Літати колись учили,

Як ніч забивалася в нори,
Як ранок ішов героєм…
Мій найлютіший ворог –
Частина мене самої.

Невільна коли – заплачу,
Коли заплачу – свобода.
Усе, що в мені гаряче –
Частина мого народу.

Усе, що в мені крилате –
В болоті тепер не тоне.
Живу, як струна, що рада б -
Завжди в унісон з камертоном.

Разношерстие лет
в отражении тьмы –
новорожденный след
с предыдущим сравни.

Говорят, что похож,
как две капли вина –
похоронкой – на нож,
божьим гневом – на нас.

Коль границ четких нет –
чья моя сторона?
Изнутри стынь, свинец,
а снаружи – стена.

Вновь застенчив палач,
смотрит прорубью и
задыхается плач
в этой астме с любви,

в этом облике ран
и лишении прав.
Соткан слов караван,
краток путь, но кровав.

Замыкание, пульс
разлетелся, как ртуть.
Осязание пуль –
расцелована грудь.

Боли краски размыв,
приростаю к земле.
Отражение тьмы
на душевном стекле.

17 Мая, 2010

Гріховна суть – у кожному кущі…
Спокусник-час. Вологі рушники…
Хтось на війні. Стривожено мовчить…
Бояться тиші скривджені думки…

Лицем до болю. Поглядом – до мрій…
Червоне сонце – вдруге у зеніт….
Вже третій рік. А схід - іще живий…
Дай, Боже, завтра знову буде схід…

Зберуться вкупі - райдуги скляні...
Перепочине доля мовчазна...
Хвилинно жити - страшно на війні...
Колись закінчиться ота війна...

Розквітне кущ. Над річкою - блакить...
Туман зігріє - ковдрою доріг...
Спокусник-час. На заході дзвенить...
Він вижити й чекати допоміг...
2010 рік

Литвин – святий крадій від Бога.
Чи ділиться він с Богом – то питання,
бо був у Бога він в останнє,
як ще була туди дорога.

2010-05-17

Ярина Тимош

Якщо мовчиш – ти схожий вже на бидло,
якщо лежиш – ти схожий на мерця,
якщо не бачиш – і тебе не видно,
якщо глухий – не чути і тебе.

2010-05-7

Ярина Тимош

До вітровію, що тебе так обіймає,
до зірки, що на тебе поглядає,
до сонця навіть, що на тебе сяє,
до всіх ревную, бо за всіх кохаю.

До весноньки, яка підморгує звабливо,
до снігопаду, до дощу, до зливи,
до пташечки, яка тобі співає,
до всіх ревную, бо за всіх кохаю.

До місяця, що залицяється до тебе,
до стежки під ногами і до неба,
до саду, до заквітчаного гаю,
до всіх ревную, бо за всіх кохаю.

До трубки телефонної ревную,
буває, забуваюся й цілую...
Буває, навіть дихать забуваю,
бо ревно так за всіх тебе кохаю.
1998

Існує тільки істина,
Але те, що злітає з мого язика -
То огидне криваве місиво.

Шкода, що зелене -
То ж колір душевного спокою.
А кров моя шалена.

Літає дощ.
Кидає в чуже серце гострі дротики.
Готує з болю борщ.

Не їж його -
Впадеш, як у склепі бідненький Ромео,
Син світу цього.

Смердить кропом,
Та це тільки дешева есенція,
Зварена Езопом

Для мене, для тебе,
Для дурнів усіх, що кохаються в істині,
Втопленій в небі.

жовтень, 2005

Дощ
грім
  крапель
      рясних
        злива
ми
в нім
  мокрі
      хмільні
        щасливі
жар
тіл
  душ
      дощовий
        студить
шал
свій
  дощ
      поміж нас
        губить.