У тебе місячна ментальність
Циклічно кругла, мов гарбуз.
Чутлива ти червова дама.
А раптом: дивишся – ти туз.

У тебе сонячні принади,
Ти всіх зігріти ладна. Ти
Ідеш поволі до любові
Та враз – до іншої мети.

У тебе все і є, й немає.
Тож задоволення не те...
На стежці згублену підкову
Січневим словом замете...

Мов передзвін північним сяйвом
Життя полине у віки.
Писати місячну сонату
Мені сьогодні не з руки.


2005

Сім’я Урану неплідне щодо богів та гігантів,
А зела ростуть непогано.
Злива зрошує отвори міста, наче я добросердну хвойду,
Що за звичкою трохи п’яна.
Ця злива – саме знущання,
З головою світ затопила.
Злива вірить в чисте кохання,
А бачить розпусне тіло.
Соснова волога неба слова розчиняє до решти:
Теплий дощ захлинувся в слові.
Сотня віків пролине, ми будемо, наче комахи
В прозорості бурштиновій.
Подруга зойкне востаннє
Залита кульбабовим медом.
Мовчання, прощання, зітхання
Оспівані славним аедом.
Злото і світло. Бурштиновий час.
Сонячна крига увічнює нас.

Белые-белые, как медсестры,
ангелы улетают сквозь стены,
холод вползает утром под простынь
бескрыло и внутривенно.

Мальчик играет стеклянным шаром,
смотрит сквозь на горящую лампу,
видит на склоне Килиманджаро
вечные льды, вместо ампул.

Лысое солнце в цветной косынке
в глянец открытки с надписью «Киев»
ткнулось и шепчет: «Збирайся, синку,
на хіміотерапію».

Если голос однажды повиснет
последним звуком - белым на черном -
станет ли то, что зовется жизнью,
вымыслом необреченных?

Т. Ш.

Вологий клімат, сиві Альпи, Апенніни.
Співуча мова, милозвучна, та чужа.
Тобі щоночі сниться хата, білі стіни
І двір матусі, чорнобривцями межа,
Знайомі вулиці, у заростях садиби.
Ще сниться запах – пахнуть руки молоком.
Турбують, манять незабутні краєвиди
І курява за чередою над селом.
Топтати трави, що від спеки поруділи,
Пройтися тихо по околицях села.
І щоб нав’язлива примара ностальгії -
Хоч на години - відпустила, відійшла...
19.06.10.

Заходьте,дуже раді Вам
Чому Ви ображаєтесь?
Прошу присядьте десь отам.
На мене Ви не лаєтесь?

Я червонію,певно так,
тече вино збентеження,
Картуз пасує до лиця,
це Ваше спостереження

налити чашку кави Вам,
чи знову Ви відмовитесь?
Збирається густий туман,
Хоч словом Ви обмовитесь?

Я люблю запах цигарок,
здається то не збочення,
із книжних аркушів старих
як Ваше заохочення,

запропоную чаю Вам
на нього Ви погодитесь?
В кишенях затишно рукам,
Погано Ви поводитесь.

Я ворожила над таро,
тепер немає значення,
іду у хресний хід
за Вашим:"Допобачення"

Ці темні окуляри Вам
за скельцями ховаєтесь?
Очей скривається обман,
Ви рідко посміхаєтесь.

Я дам останній парасоль
Вечірній дощ під враження
Застиг годинника пісок
В калюжі Вас зображення.

2010

Червень-холерик знов трощить в істериці небо,
Бризки летять, мов пелюстки захмарних бузків.
Тихше, мій леве, вгамуйся, рідненький, не треба,
Діти мої засинати бояться в твій гнів…

Мокрі долоні припестять, а ніч заколише,
Дай їм під ранок легеньких, як бульбашки снів,
Стежки до моря щоб вились в смарагдовій тиші,
Усмішки друзів й листівки з казкових країв.

Як всі поснуть, я чекатиму тут, на балконі.
Ти загорни мене в теплий солодкий бурштин
Літніх ночей, я тобі цілуватиму скроні...
Вибач. Спізнилась. Це ж діти… Ти вже не один.

Зброя не потрібна більше.
Запеклися кров і крик.
Виграв ти. У полі бій ще,
але виграв ти. Ти звик

до чола у листі лавру,
до трофеїв, до земель.
Що тобі? Грошей чи лярву?
Відсікти і на тарель

голову страшного ката? -
Переможцям можна все!
Чи музиків погукати –
хай луна в народ несе

звістку, славу перемоги...
На рубцях глибоких ран
недобитих і убогих
ти... Спаситель чи тиран?

Ми спалили міст,
Щоб сховати зміст
Минулого.

Ми зламали дах,
Для таких невдах,
Як були ми.

Ми змінили текст,
Щоб брудний контекст
Помітили.

Підірвали світ,
І пішли в політ
Орбітами.

Ми несли в руці
Почуття, як ціль,
До радості.

Ми не знали де,
Нас кінець знайде.
Ховалися.

Ми тікали в ліс,
І під скрип коліс,
Заплакали.

А тепер отут
Виливаєм бруд
Із запалом.

Ми самі собі
За кохання бій
Пророчили.

Час давно прийшов,
Ми не знали, в що
Ми вскочили.

А тепер німі,
Горимо в пітьмі.
Та нарізно.

Замінили текст,
А старий контекст -
Аналізом.


19.06.2010р.

...Сенсацій глитаєш куліш свидовий,
лишень інтернет розчепіриш.
Вгризаються факти - хоч сядь і завий!
Зглемедають, як не повіриш...
Плішива довбешка мокріє на раз,
а в кого волосся - гарцює.
Чи впасти в екстаз, чи усе - в унітаз...
А раптом життя відлупцює?
І що се робить? Чи зусилля з`єднать,
пліч-о-пліч за волю і віру?
Чи мовчки до цвинтаря нам плазувать?
Придбати квитка на Нубіру?
Якби ж-то читати все в міру...

19.06.10

між своїми й чужими – думками словами надіями
на межі неписання за колом полярних ночей
все згадаєш і схлипнеш в якомусь-то Чаєзогрієві
чи то в Кавозастижську – однаково допече
занапащена вічність де дорого все що й не вимовиш
з-під цупкого паперу найтонші діла дістає
що зробив і забув на шляху із Голготи у Дúвомишль
крізь спекоту спокути штовхаючи слово своє

Затанцювала липа під вікном,
В зелений лист галуззя розіткала…
Ковтнувши сонця із небесного бокалу
Вже більше не мовчить зимовим сном –
Її пора прийшла і забуяла.

Її краса полилася у світ
П’янким струмком рожевих ароматів.
Медові бризи у мільйон каратів
Розсипав щедро золотавий цвіт.

А бджоли, бджоли весело дзижчать,
Лоскочуть віти крильцями грайливо
І знов у теплі вулики летять,
В них несучи своє янтарне диво.

"Батарея" взуття
У моєму коридорі.
"Так-так, мамо,
Зарас приберу".

Хмарочоси книжкові
На моєму столі
Височіють до самої стелі,
Але я їх не заховаю!

Зелено-коричневий фільтер,
А чорний - для води
Уже місяць забитий,
Але ж вода ще тече!?

У підводному човні
Я тримаю лад.
А вдома -
Процесуальний хаос.


2010 року Божого

Як може бути так, що при заході сонця
Природа никне у нічній тіні ?
Зашторюються квіти як віконця,
Задмухуються трави як вогні.

Як може бути так ...? Інакше не буває,
Дитинство переходить у літа,
І по літах у вирі відлітає
Кудись туди, де синя висота

Звучить піснями, музикою ллється
В усі початки і в усі кінці...
Знов спогади біжать по струнах серця,
Іскряться, мов коштовні камінці.

Як може бути так, що у ранковій тиші
Із русел світла випливає день ?
Знов рум’яніє звабливо на вишні
Доба краси, пора благословень.

Вирує далеч радістю цвітіння
П’ючи живу мелодію весни,
І юний пагін з древнього коріння
Підносить яву крізь оманні сни.

Як може бути так…? Ми знаємо так мало,
А віримо ще менше у Вчення,
Яке святих до Неба надимало,
Пітьму крушило променями Дня…

Як може бути так... ? Ми в Океані Таїн –
Загублений, дрібненький острівець,
Обпалений з усіх своїх окраїни
Багаттям пломеніючих сердець.

І. Трач


Три каштани
у моїй душі,
Три каштани,
три каштани,
три каштани…
НЕ ЧУЖІ.
Три каштани
у моїй руці,
Три каштани, три каштани, три каштани…
Ви скажіть усьому
світу:
Ми іще живі!
Три каштани
у моїй руці…


Збірка “Печалі Замкової Гори”




Пародія


До кишені
руку
запихаю,
Два каштани
у моїй руці…
Чи живі,
чи неживі –
не знаю…
Все одно – мої,
а НЕ ЧУЖІ!

Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.
Книгу білої хати нутром читаю.
У вітчизни моєї змінився стяг.
Не змінився Почаїв.

Бачу, люди старенькі сміються старим
Так, як діти звірятам.
Я – мов дерево сильне, але без кори,
Що навчилось літати.

А живу, наче Бог у собачій душі.
І борюсь зі сльозою.
І тече по мені, наче мед по ножі,
Ситий зойк Мезозою.

То ж закладка на книзі поезописань –
Птеродактиля шкіра.
І приходять волхви із духовних повстань,
І шукають кумира.

А лелеки чорнобильські носять дітей
Сумнуватих доволі...
І корінням до верху калина росте,
Б’ють громи тонкостволі.

Словом, все, як було много вітру назад.
Сателітки гніздечок.
Спить пекельно порубаний райський сад.
Змій рятується втечею.

І напоказ молінь так багато тепер,
Що не віриш нікому.

Цей останній мій день молодим помер.
Крапка з комою.

Люблю тебе, смаглявий незнайомцю!,
Мого життя незіграна печаль.
"Люблю...тебе" - вже не тривожить пам’ять фраза ця.
Душа вже ж проминула цей причал.

Ні, не люблю ... і, навіть, не згадаю,
В думках про тебе я не пом’яну і словом!
А все ж стою під небом і чекаю
Журавлиних пісень пам’ять, що лунає в мені дзвоном.

Навіщо зорі нам тоді шептали
На вухо ще незнанії слова?!
Навіщо ми їх слідом повторяли,
Що аж п’яніла в ночі голова.

Навіщо ж ранки чарували нас світанками,
Що аж німіла від краси душа?!
Навіщо поглядами обмінялись ми,
Немов квитком в нікуди, поспіша.

Минали дні і час не зупинявся,
Потяг років відвіз тебе кудись.
А наш світанок й досі не опам’ятався -
Смарагдові хмаринки он кличуть нас, дивись!

І взагалі, мені не сумно зовсім!
Я вмію заховатись від душі.
Лиш ввечері зірки рахую: ... сім,... он вісім...
І згадую забутого в душі.

18.06.10 0:40

Тебе нема... Та наче вчора
Надію в серці мали ми.
Лиш смерть, неначе зла потвора,
Підступно вилізла з пітьми
Й Тебе у мене відібрала...
І ніби й часу пронеслось
З тих пір трагічних вже чимало –
Розтрощив душу наче хтось...
Немає сил позбутись болю,
І відчай рве нутро навпіл.
Я тільки пам’яті дозволю
Покласти спогади на стіл
І час-від-часу зазирати
У книгу власного буття,
І душу болем воскрешати,
Щоб не настало забуття...
2003р.

Доля моя неізвідана,
Сила моя неповержена,
Буття моє незавершене,
Воля моя незасуджена,
Горе моє недоведене,
Думка моя невмирущая
Нехай барвить світ
Цей сумний!
червень 2008 року

У сяйві зоряної ночі
Пливла дівчина чарівна,
В її великі чорні очі
Зайшла рубінова весна.
Із вуст блищали ясні зорі,
У косах барвився вінець,
Вона ходила пішки морем,
Зібравши райдугу з сердець.
червень 2008 року

Я патріот.
Але не вмру за Україну,
Знаючи, що не стану героєм.

Я письменник.
Але не писатиму,
Знаючи, що мене не читатимуть.

Я філософ.
Але не осмислюватиму буття,
Знаючи, що мої закони проігнорують.

Я людина.
Але не вітаю життя,
Відаючи, що воно не відбудеться.

червень 2008 року

Коли заводять пісню солов’ї,
Коли туман ховається в імлі,
Тоді беру до рук клавіатуру –
Творю свої натхненні рубаї.

1 травня 2008 року

Огир мчав огненним скоком,
Вихор ніс нестримним кроком,
Шал являв людській арені –
Все віддав за бурю сцени!..

січень 2008 року

Краса жіноча – то всесвітня сила,
Вона сіяє – заздрить їй зоря.
Нескорених вождів вона скорила,
Незнані береги вона відкрила,
Життя у вірну смерть вона влила!..

грудень 2007 року

Відкрилася душа – гайда писати,
Плекати рідне слово золоте,
Саме воно, немов дбайлива мати,
Шедевр твоїми пальцями сплете.
грудень 2007 року

Виринають картини минулих пожеж,
Що в душі вирували до нині.
Та, здається, минуле насправді без меж,
Бо ніщо в цьому світі не гине.

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,
Що прожито – не кануло в Лету.
Хоч лягають на серце, немов на папір.
З кожним днем все нові силуети.

Та минулі картини не вицвіли ще,
Навіть з плином часу не зтьмяніли,
І вчорашнє кохання не змито дощем,
А, здається, ще більше зміцніло.

Хоч картини минулого надто сумні
І зів’яли надії, мов квіти -
Завдяки почуттям, що живуть у мені,
Не дозволю душі скам’яніти!
2001р.

Живу не так, як би душа хотіла:
Майбутнє – наче мороком покрито.
Для мене світ сьогодні – як могила,
Яка людьми-вандалами розрита.

Скарало це життя мене любов’ю,
Хоч водночас – і нею ж освятило.
Не змию біль вчорашній навіть кров’ю:
Людина перед Вічністю безсила.

Життя моє – немов гірка покута
За те, мабуть, що сміла покохати.
Я допиваю келих цей отрути,
Щоб врешті перед Вічністю постати...
2001р.

Йдем манівцями, немов неприкаяні,
Щастя шукаємо десь по окраїнах,
Навіть до власного болю звикаємо.

Бродим, безликі в безумстві, отарами,
Чварами душу на шмаття розкраяли,
Зернами скверни по вінця загаїли.

Совість вважаємо річчю примарною,
Зрадами ситимось, бідами маримо -
Наче хтось злими усипав нас чарами.

Громи небесні по грішниках вдарили,
Сонце сховалось за чорними хмарами,
Піниться небо в палаючім зареві...

Може, це ангели нас відрікаються?
Марно на прощення люд сподівається -
Душі загублені в рай не впускаються!

Боже, за що так жорстоко нас скарано? -
Носимо в душах облудливість Каїна...
Час вже спинитися, час вже покаятись!!!
18.06.2010р.

Зá що цей мозок на шмаття покраяно?
Здобич лихого душа неприкаяна:
марення, марення, марення, марення…

Бачаться рідні чужими й ворожими,
діти й онуки на себе не схожими,
волю обмежено, світ загороджено.

Тяму із колії дійсності вибито,
все переплуталось - спробуй не схибити:
нібито, нібито, нібито, нібито.

Змучено душу примарами розуму,
вигадок плетиво, наче морозами,
страхом зацьковує, в’яже загрозами.

Діє у маренні тіло збідоване,
з трун піднімає минуле поховане:
спомини, спомини, спомини, спомини.

Чом ви омріяне дійсністю крешете?
Тисне на серце свідомості решето.
Всіх би в могилу із вироком: брешете!

Серденько рветься до рідної хатоньки,
ласки просити покійної матінки...
Спатоньки, спатоньки, спатоньки, спатоньки.
***
Хто без спокути піти сподівається?
Мрійте, бо інколи мрії збуваються.
Ангели граються… ангели граються…

Кілька слів про думку
Якщо думка зачаїлась
І за рогом жде тебе,
Ти не вір у її милість –
Зрине в небо голубе.
***
Якщо думку вабить пиво,
Як до лісу погляд вовчий,
То чекай із неба зливи,
Що потопить човен творчий.
***
Якщо думка вище світу,
То вона се доведе:
Перетне Земну орбіту,
Засіяє понад світом
І у Всесвіті впаде!

грудень 2007 – грудень 2008

Двісті хвилин...
На польоти у сні й наяву.
Зачерпнути долонями неба...
Відчути –
Живу...

Тільки двісті хвилин...
Загубитися поміж світів.
Доторкнутися серцем до Тебе...
І знати –
Любив...

Цілих двісті хвилин...
І минуле знесе течія.
Твої сни заблукають до мене...
Вже бачиш?
Твоя...

Двісті років.
Століть.
Чи дві сотні безмежних хвилин.
Ти зі мною на мить...
Ти один...

17.06.2010

Це тіло... очі.. рай кульбітом!
Той дах, те сонце - п'яні літом;
Сплелись, злетіли - дихай, дихай!
Гарячі, дикі - втіха сміхом!

Шалені сповнені бажання,
Зорію сповнена коханням.
Ти мій - наркотик нелегальний,
Ти - мій, акордами фатальний.

Звучанням голосу і... шкіри,
Дихання сповнене ефіром,
Солодкий дотик, танцю кроки -
"Не бійся! Я з тобою!"...поки.

2010

Хто я?Що я?
Чиясь фантазія,
Чи чий-то жарт?

Яка межа
Суттєвих розумінь:
Людей та звірів виживання?

Я як людина,без вагань,
На іншого накинув наклеп -
Ми любимо себе,
Навіщо нам цей наклеп?

Як звір, я виживав
Та в слабших
Їжу відбирав -
Я як людина виживав.

Хто я?
Людська порода-
Грязнокров'яна вода?

Що я?
Несамовитий звір?
Чи чийсь
Поганий витвір
Постмодерністського мистецтва?

Я лиш лялькар
Своїх інстинктів.

курсы английского
горящие туры
курсы английского

літня тиша
мучиться
сповідально
земля заглядає у кров -
кров позивається до землі;
все якось давно
дивно і димно

то сонце на тарелі

акварелі, хмари і ми - пропащі...
але посеред міста липа -
Мадонна з довгою шиєю

якось прийму себе
до палітри світу

літня тиша
мучиться
сповідально -
місто у форматі фоліо -

астрально

повіддалік

невагома
і невідома земля
заглядає у кров.

2010

Г. Скірська

Жінка з очима кішки.
Кішка з очима жінки…
Плаче дитя під дощем –
Щем.
Жінка зі спокоєм кішки,
Кішка зі спокоєм жінки…
Відьма напустить тіні –
Ліні.
Жінка із кігтями кішки,
Кішка із нігтями жінки…
Немає під дахом місця –
Місяця.
Жінка з гордістю кішки,
Кішка з гордістю жінки…
Плаче дитя під дощем –
Ще б…


Збірка “Колючий чортополох”




Пародія

Дивлюсь на тебе зблизька,
Прямо не очі – очиська,
Аж забиває дух!
Ух!
Відьма напустить тіні,
Вдіне спідничку міні,
Виставить ноги. Жах!
Ах!
Жінка фарбує нігті,
Трохи оголить лікті,
Так непомітно збудить!
Буде!


І.Гентош

Плямка чорна, плямка біла –
На причілку киця сіла
І, так ніби ненароком,
За курчатком стежить оком.

А курчатко по травиці –
Та подалі все од киці,
Бо навчила мама Курка:
Стерегтися треба Мурки!
2010

Забути на мить про обдурену душу,
Негоєні рани з нерівних боїв.
Забути про те, що не можу, а мушу,
Усе, що не встиг і чого не зумів.

Забути про те, що не бачу спасіння,
Іду навмання і не маю мети,
Про постріли в спину, сміття і каміння,
Зачинені двері, розбиті мости.

Напитись доп'яну, зірватись, проснутись,
Пірнути у вир безнадійних надій,
Втекти од буденної фальші отрути,
Безглуздих положень, стосунків, подій.

На мить не почути одвічне: “Не треба!
Навіщо? Для чого? Від кого? Куди?
Втекти...
Й повернутися, вкотре, до себе,
Бо тільки від себе й не можна втекти.

далеке минуле - 2010р.

Година-пік. Одна нога в повітрі,
на іншу наступають час від часу.
Я можу бути чемною, повірте,
але... не вранці і не цього разу...

Скінчилась кава, підгоріли яйця,
не стало масла і забракло хліба.
І це усе помітила я вранці.
Та ще й проспала. Тут уже не німби,

а ріжки одягнеш... Я дуже прОшу,
що позитиви канули у Лету,
бо, переважно, я таки хороша,
хоча і це, зазначу, по секрету...

Підстрибував автобус, липли спини
до спин, до вікон, до дверей... О літо!
Летіли пух, пилюка, смог і слина...
Ну як тут червень раптом не любити?

І як не дати дядькові по пиці
і каблуком не стукнути у рило,
коли поплутав ноги молодиці
із власним (волохатим, певне) тілом?

І як не промахнутись випадково,
коли маршрутка скаче по дорозі?..
Важка була дорога, дуже... Словом,
я в травмопункті. Добре – не у морзі.

Буду шукати свій шлях,
Тільки б не збитися.
Та закрадається страх
Знов помилитися.

Знаю, прийдеться мені
В стіни вдарятися,
Будуть напружені дні,
Мушу прорватися!

Ждуть небезпеки мене,
Ворог не спатиме.
Доля мене не зігне –
Сили шукатиму.

Втратами мощений шлях,
Болем проторений.
Доля – мов зранений птах,
Але нескорений!
2003р.

Чому в історії Вкраїни стільки драм?
Чому пролилося людської ріки крові?
Хто зруйнувати вирішив наш храм?
Чому німа печать на рідній мові?

Чому ярмо так довго ми волочим?
Чому ідем в пітьму, а не до світла?
Чому на зло скоріше ми охочі,
А душі вже й забули про молитву?

Чому земля так стогне під ногами?
Чому Творець так часто нас карає?
Чи ж не тому, що власними руками
Самі ще за життя себе ховаєм?

Чому лежать знівечені хрести?
За що сини батьків своїх цурались?...
Прошу тебе, о Господи, прости
За все, що було, і за те, що ще не сталось!...
2000р.

Напевно, я ніколи б не змогла
В чужій країні вирости і жити,
Я свого місця там би не знайшла
І не зуміла б там душа моя творити.

Напевно, тільки в рідному краю
Мені так ніжно сонечко сіяє.
Я вперше тут промовила “люблю”,
І серце волю тут лиш відчуває.

Напевно, тільки в рідній стороні
Мені байдужою не буде доля світу,
І дух бійця народиться в мені,
І силу дасть мені несамовиту.

Я впевнена, коли настане мить –
Душа моя у кращий світ полине –
Земля батьків прийме мене й простить,
Мов рідна мати згублену дитину...
2000р.

а сльози течуть,
і нічо не поробиш..
палити.. залити мовчання вином..
накрити печаль шерстяним полотном.
ти жодного слова мені не промовиш..
і дощ як з відра
за відкритим вікном.
і тоне в мовчанні останній ковток.
закрити би серце своє на замок...
та сльози течуть нескінченним струмком.

2010

Мені наснився дивний сон:
цвіли сади життя одвічні...
Я в твій потрапила полон,
а понад нами - ніч магічна.

Твій голос – весняний ручай.
Мій порятунок, а чи згуба?
Не приручай.
Не приручай.
Не приручай, якщо не любиш.

А може був то і не сон,
в якому ми з тобою поруч...
Два серця бились в унісон
і розквітало сонце в горах…

Любові лагідна рука –
Благословить, заколихає…
Не відпускай.
Не відпускай.
Не відпускай, якщо кохаєш.

Ані тепла нема, ні прохолоди
у дикої безодні самоти.
Здається, ніби – люди, і - не люди…
ні посмішки тобі, ні доброти…
Корисливість одна –
найвища з цілей
у цій пустелі поглядів людських.
Не зцілишся.
Не зцілишся й не зцілиш
в тумані цім ні серця, ні руки.
І хочеться далеко вільним вітром
чимдуж тікати…
Господи прости,
що пусто так серед своїх у світі –
страшнішої немає самоти...

Я не те, що тобі потрібно.
Я іграшка, чи тренажер.
Розділена за раз на дрібно
І зліплена з чужих химер.
Я не така, що сниться ніжно
І не така що ти хотів,
Я просто ненадовго свіжа
Без замаскованих кутів.
Я не достатньо балаклива.
Примхлива, вдумлива та зла.
Я не така як я хотіла,
Я не така, я не вона.
Я не малюнок і не казка
- Закаламучена вода,
Я вчасно видана підказка.
Ти поряд є, та я одна.

Спочатку повільно у магмі розплавляться довгі пальці,
Тонкою цівкою вирізьблять шрами-тату на сонці,
Кипляча ртуть потече у вогняно-пекельний стронцій –
Лишаю відбитки обіймів і сплав металевих фракцій.

А потім шматую зболілу землю до мантії плугом!
Я все розумію…, що ти далеко…, ніхто не винен….
І лави ріка тече по хребту в тектонічній спині,
І рветься потоком в твою недосяжність жагуча туга.

Ламаю ядро: скіпаю, мігрую, втрачаю свідомість.
Розірвано атоми – вибух! Хімічна реакція!
…дихати легше…, жива…. і небо, нарешті, хмариться.
Я вичахаю. Свіжо-озоновою стаю натомість.


Гроза залишає глибоке відлуння вібрації.
Дощ плаче віршами до тебе.
Сльозою плачу я.

Г. Скірська

Боялась сказати тобі, що люблю,
Боялась сказати.
Чар зілля не вип’ю, лише пригублю, –
Не думав – сказав ти.

А вже настоялась цілющо душа,
Ще вчора – порожня.
А ти прямував, обминав, залишав
Мій біль – подорожник…

І барви загусли: де небо, де ж синь?
У слові тім – фатум.
Люби мене, люби – не покинь, –
Боялась сказати.


Збірка “Колючий чортополох”







Пародія


Не порожня я, не порожня…
Скоро взнає про це рідня.
Так кохатися мріє кожна,
Але, вибачте, не щодня!

Ми зустрінемося і нині,
Бо духовне – понад усе.
Все змішається – барви сині,
Подорожник, твоє лице…

Видно, зайвого пригубила,
Настоялась цілющо душа
Не в чар-зіллі любовна сила.
Я встидаюсь сказати... Ша!

…Речі, що рухають Світом, настільки прості…
Речі, що рухають Світ… Що людина,
Засліплена Зіркою величі свого невігластва,
Звикла усе чи зубами, чи пальцями міряти,
Не може, не хоче, не вміє в цю казку повірити…

- Повідай мені, повідай мені, неофіте, -
Голосить під тином старий із колісною лірою, -
Скільки релігій у цьому белімному світі,
Можна було би на Слово одне замінити,
Можна було б від корозії зла вборонити,
Слово одне, потолочене зайдами – Вірою…

…Що таке Храм?
Храм – це очищене серце…
Що таке Бог?
Бог – це Усе і Ніщо..
Що таке день?
Що таке ніч?
Що?...

…Три… Цифра три заплелась в пуповину вірша…
Три… цифра три… Дух, тіло, душа…
Сім… Цифра сім пронизала похилений стовп…
Він і вона, а між ними – дитя… Суть – любов…
Сім мудреців… Крада жертовна… Змія…
Рідна земля… Рід… Родина… Сім’я…

…Що таке Храм?
Храм – це усміхнене Сонце…
Що таке Бог?
Бог, далебі – я і ти…
Проснись…
Примирися…
Прости…

…Речі, що рухають Світом, настільки прості…
Речі, що рухають Світом… Похилений тин…
Довга Дорога… Осліплений лірник –
Один…

Примітки: Белімний (з кобзарської мови) – білий;
Крада (давньослов`янське) – жертовний вогонь, а ще – руна очищення;
Колісна ліра – інструмент кобзарів-лірників;
Похилений стовп, сім мудреців, змія (символічно) – хребет, сім чакр і енергія кундаліні;

Кумпала Вір,
17.06.2010 року, м. Хмельницький

порожній берег,
майже день.
іду по гальці.
сніг іде.
замерзлі пальці
ховаю в рукавах
і мучить страх,
що хтось знайде.

іду додому.
минулого шматки
на березі пустому
знаходжу і втрачаю.
на обрис нечіткий
шпилів за небокраєм
з-під лоба поглядаю.

на рештках мертвого човна
зернистий сніг
не тане,
гойдає їх
хвиль музика сумна.
на мить неждано
запанувала тишина,
щоб диким
самотнім чайки криком
наповнитись сповна.

кричи, пташино,
як і я
кричу в годину
найбільш лихої скрути.
елегія твоя
буде почута.

2010-06-17

Гублю у задзеркаллі
ознаки, знаки, зуми.
Старе трюмо вітальні,
ключі, каблучки, сумка.

Жовтаве тьмяне світло
і запах нафталіну...
Іду назад я звідти,
де час не має плину.

Стираю товщу пилу
минулого століття.
Аби не впасти сили
і тихо не зотліти...

Аби було повітря
у затхлім коридорі...
Я знов собі не вірю,
що на реальність хвора...

Гублю у задзеркаллі
себе самої тіні...
І бачу все детально -
нікого... тільки стіни...
16.06.2010

Знову літо, знов без Тебе...
І від цього не втекти.
Лиш глибінь сумного неба
Манить душу у світи,
У яких нема облуди,
Лиш любов і доброта,
А зболіле серце в грудях
Віра зцілює свята.

Знов без Тебе сонце встало,
Засумніло в небесах.
Ще недавно нас вітало,
Відбиваючись в очах.
Ну а нині – тінь печалі
Досягла небес блакить.
Покотилось сонце далі.
Плину часу не спинить...
2002р.