Я простягну до Тебе руки,
Відчиню в серці всі віконця.
І босоніж, шляхом розлуки,
Піду шукати промінь сонця,
Який розтопить лід зневіри,
Теплом надії обігріє -
Й не буде світ таким вже сірим,
А різнобарв’ям заясніє!

Де ж той промінчик відшукати,
Що воскресить зболілу душу?!
Я перед Вічністю постати
Готова вже...Та жити мушу...
2002р.

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...
2001р.

Ведмедиця в ранню днину
Дала синові корзину:
– Принеси-но, любий сину,
На обід сім’ї малини.
Тільки ж ти дивись, Михасю,
Щоб малина донеслася!

Назбирав малий Михасьо
Повний кошичок малини.
Дуже-дуже постарався –
І доніс аж половину!
2010

Ні не такий,ти просто особливий,
один із тих що теж шука любов,-
Просто не так якби усі хотіли,
Твоє життя-з глянцевих мрій слайд-шоу,

В діях простих й манірній поведінці,-
в тобі живе химерний образ жінки.
Хай би там як,та не мені судити,
кого по праву має хто любити.

В житті своїм завжди по́вно акторів,
та хто із них отримав першу роль*?
Спитала я,і ти- мені промовив:
"Хто щирим був й беріг свою любов..."

В руці-квиток,а завтра будуть зміни,
Ще тільки мить й далекий переліт,
Чомусь тепер душа так захотіла
спинити час й змінити долі хід.

Туманний Лондон-зустрічі,тусівки
глянцевих денді мерехтливий блиск,
А тут у Львів прийшов шляхетно вечір,_
І справжньє щось залишив на поріг...

Один лиш крок вирішує майбутнє,
і вже назад небуде вороття-
Є погляд,що коли ти не чекає,
щось неймовірне вносить у просте життя....

Коли квиток в руці ,і свічка догорає,
Воском розплавились закоханфі серця,
і помаранчевий відтінок свого неба.......
Й слова кохання "ти і я .....і я .......і я....."

А серце з льоду…
Строга королева
не знає просто, що таке любов.
У крижаному серці дух сталевий
давно чекає весен і розмов…
Розмов про щастя,
повних мрій і сонця.
Розмов про небо світло-голубе.
І сниться королеві дивний сон цей,
де зустрічає радісно тебе…
І сниться королеві теплий дотик,
солодке слово,
райдуга очей…
Все сниться королеві…
Тільки доки
чекати короля свого їй ще?
А серце з льоду…
Крига. Ні. Не тане…
Лиш погляд закрадається у даль.
То де ж ви, королі?
Ваш слід розтанув…
Згасає віра в казку.
Дуже жаль…

А знаєш, двадцять - лиш початок,
То спалах радісних очей,
Коли так хочеться кричати
В полоні весен і ночей.

А, знаєш, мріям треба жити,
Не в голові, а у серцях.
Навчись усіх людей любити,
І віднайди забутий шлях.

Кричи усім, що ти ЩАСЛИВА,
Ну, і сама повір у це!
Повір у казку, в сон і в диво,
Підстав проміннячку лице!

Не бий слабких - то надто грішно.
Не бий дурних - вони ж дурні.
Не бий майбутніх і колишніх,
Хай Бог їх палить на вогні.

Люби себе, таких не буде!
Люби себе - таких нема!
Дозволь комусь назвати чудом,
Твоїх очей п"янкий туман.

Пробач усім, хто підло зрадив!
Пробач і тим, хто вік мовчав.
Пробач сльозам і сльозопадам.
Пробач за смуток і печаль.

Минуть тривоги, біди, жалі,
Згорять оплакані листи.
Навчися просто ЖИТИ ДАЛІ!
Життям із посмішкою йти!

Життя завмерло в марному чеканні.
Лише щоденна праця за шматок
Спокійного і ситого буття.
Надхмарних мрій припудрене конання
В сиропі недолугого життя.
А тижні йдуть, біжать, летять вони,
Складають, наче скельця, місяці.
Так за весною пролітає літо.
Розділена на чорно-білі сни,
Душа моя кричить несамовито,

Аж у дзеркало дивився:
Фіолетовий чи ні?
Що з "привітом" - то не злився,
Аномали - "на коні"!

Слава Богу, що не синій...
Без запрошень - хитрий чорт!
А нахальство в моді нині,
Як не ти - тебе за борт.

Та пародії - не гроші,
Хоч натура - благодать...
Стільки якостей хороших!
Починаю вже звикать.

Цьомкну в ручку милу даму,
В Вас, Наталю, "Київстар"?
Гратулюю за ... рекламу,
Й доброзичливий піар.

(благаю зупинитись і задуматись)

Ій би не дав п`ятнадцять літ.
Марія доносила плід,
І від людей сльозу тамує.
Напівпритомна, півжива
Коштовний термін дожива,
Своє утробне алілуя.
А Богу видно,
Він се чує.
А-лі-луя.
А-лі-луя.
А-лі-лу-я.

В норі готельній, номер "Три"
Вольфрамну свічку запали,
Нехай вона з нутра струмує.
Зашморгуй тремоло вікон,
Крий матом право і закон,
Витримуй ноту алілуя.
А Богу видно,
Він се чує.
А-лі-луя.
А-лі-луя.
А-лі-лу-я.

Торкнулись ніби олівця,
Густіють контури лиця
І спазми біль з тебе малюють.
І рай відчинено немов,
І крик, і рідна й тепла кров
Вмивають небо, алілуя.
А Богу видно,
Він се чує.
А-лі-луя.
А-лі-луя.
А-лі-лу-я.

У серці пусто, ніби шов
Як розійшовся, біг, не йшов
Аби не сходитися всує.
Там за вікном кипить смола,
А тут бракує не тепла.
Хто вмиє тіло, поцілує?
А Богу видно,
Він се чує.
А-лі-луя.
А-лі-луя.
А-лі-лу-я.

Язик не повернувся – ключ,
оповила нашвидкуруч.
У смітнику хай заночує.
Несла і рвався целофан,
неначе голос цим словам.
Читайся, дихай, алілуя.
А Богу видно,
Він се чує.
А-лі-луя.
А-лі-луя.
А-лі-лу-я.

Колиску з пластики уздрій,
Он три щурі, як три царі,
Дорогу, де маля, шикують.
А замість янголів і труб
Лягає сніг і тиша з губ.
Різдво пронизливо віншує.
А Богу видно,
Він се чує.
А-лі-луя.
А-лі-луя.
А-лі-лу-я.

16 Червня 2010

На Майстерні цього літа
Увірвався пародист,
Він, звичайно, теж "з привітом",
Бо такий у нього хист.

Він, як всі ми, аномальний,
Фіолетовий якийсь,
А крім того, ще й нахально
Купу віршів враз приніс.

Увірвався без запрошень,
Всіх поетів - за борти...
Та повірте - він хороший,
Взірець світла й доброти!

Він - натура доброзична,
Різнобарвна в нім душа.
Дуже скоро ми всі звикнем
До Івана ГентошА!
16.06.2010р.

Чоловік розмальовує світ -
мрія пензлика масляно-вперта.
Світ завбачливо ляже до ніг,
не добігши ледь-ледь до мольберта.
Бо захочеться меду й суниць,
сісти скраю картини, де поле,
цілувати дражливу росу,
засвітитися кропом і болем.
Та одна є надмірна жага -
погойдати у травах світанок,
урости в цей розпачливий день,
розгадавши, що пише коханий.
Сонце, ніби натурник, стоїть,
і звикає до барви картина.
Ти малюй, мій коханий, а я...
Я на світ принесу тобі сина...

2010

Закривши очі,
Я гляну в бездну,
Життя померло,
Й життя воскресло.
Самотні очі,
Забуті чари,
Чому ж ти снишся
Мені ночами?

Не бачу світла
Крізь темні штори,
Надія вмерла,
Пусті простори.
Прощальний погляд
Я твій згадаю,
Щасливих днів,
Не помічаю.

Порив у серці,
Неначе свято,
Самотня гавань,
Таких багато.
Забутий міф
Твого кохання
Порив у серці-
Це сподівання.

Накриє душу
Пустинний морок,
Сліпий,могутній,
Мій вічний ворог.
Шляхи закриє
Колючим дротом,
Життя розтопчить
З простим болотом.

Не дасть вдихнути
Ковток повітря,
Не дасть побачить,
Хоч промінь світла.
Самотню душу
Прийде,й зруйнує,
І голос мій
Ніхто не чує.

Якщо лишилась
Тепла краплина,
Врятуй мене,
Без тебе гину!
Почуй мій голос
Сумний,самотній,
Торкнись лише,
Дай відчути спокій!

16 червня 2010

Спи, мій маленький, утомлений, зморений,
Радість, надія, мій син -
Вічності втілення, заздрість дозволена,
Миті блукаючий плин.

Спи, моя радість, роками омріяна,
Спи у тремтінні свічі.
Через роки злом дорога засіяна
В ноги ударить тобі.

Спи, обійнявши пухкою долонею,
Шию старого мишка -
Кіс ворушіння під лівою скронею,
В лагіднім блиску пушка.

Ким же ти виростеш - вільною пташкою?
Диким бур'яном в степу?
Світ завоюєш жертовною ласкою?
Станеш опорою злу?

Спи, поки ночі безмежна хвилиночка,
Радість осяє твою,
Ти не хитайся як вітром стеблиночка,
Будь непохитним в бою.

Будуть у тебе ще ночі недоспані
Й гіркістю сповнені дні.
В путь мою вічну з останньою прощею
Очі закриєш мені.

Подихом вічності дихає молодість,
В шибці дзюрчання свічі.
В дзеркалі мудрості, в совісті надголодь
Став я безсмертний в тобі.

Спи, мій маленький, стомлений, зморений,
Радість,надія, мій син...
́́́

Мегадози оман
Заподіюють ран.
Мегадозами зла
Палим душу до тла.
У відлунні пожеж
Вже не бачимо меж
Поміж злом і добром.
Спопеливши нутро,
Виповзає з нас змій -
Вбивця наших надій.
Ми ж, забувши про честь,
Наплювавши на хрест,
У світах сновидінь
Відкидаємо тінь
Від своєї душі,
Де холодні дощі
Не змивають облуд,
Де впокорившись злу,
Ми вдаєм, що живем,
Робим біль навзаЄм
Своїм ближнім щомить.
І душа не щемить,
Бо позбулась всіх вмінь,
Не сіяє - лиш тінь
Відкидає у світ.
Лиш за злом ненасить
В ній лишилась одна -
Така правда сумна!...
Мегадози зневір
Нам затьмарюють зір.
Так живем, мов сліпці.
Що нас жде у кінці???
16.06.2010р.

Забігла Моська в темний ліс
Із дому по дорозі,
А там у затінку приліг
Вовк ситий у знемозі.

Дурненькій швидше б утекти
Від хижака чим далі -
Та, мов наївшись блекоти,
Тут Моська загарчала:

- Гей, сіроманцю, не лежи,
Анумо, швидше звідси!
Хіба не знаєш, чий це ліс?
Моє тут завше місце!

Який ти вовк?.. Старезний пес -
Облізлий, шолудивий...
Ач, посиві́в і схуд увесь,
І зовсім запаршивів!

Тут вовк прокинувся.. Лежить,
На Моську глипа люто,
Зненацька кинувся – й умить
Роздер нахабу кляту.
…
Щоб не пропасти ні за гріш,
Зустрівши сіроманця,
Якщо ти Моська – чим скоріш
Втікай аж за край сонця.

І без потреби не гарчи
Із вовком на побачках:
Бо вовк - це вовк, хоч і старий.
А ти - дурна собачка.


11.06.2010

У душі сутеніє...Ми
переходимо межі меж.
Виповзаємо зміями
зі страшенних нічних пожеж.

І скидаємо, як баласт,
власну шкіру, сумління і...
і вдаємо, що все гаразд,
і повземо по лінії...

І вдаємо, що живемо,
і тамуємо біль і страх
мегадозами нерозмов...
А літали?.. Хоча б у снах?..
15.06.2010р.

Г. Скірська

Цвіте акація над нами…
Зійшов апостолом трави
Духмяний ранок, і багряно
Дерев торкнувся голови.

А серед найсолодших квітів –
Кропивка біла й кропива.
Таке щось сталося на світі –
Висока виросла трава!

І похилилася медово…
Збудився равлик золотий,
А я кричу, не чути й слова:
Цвіте акація, не йди!


Збірка “Колючий чортополох”




Пародія

– Не йди – акація кричала,
– Не йди – вторила кропива.
А я собі в траві лежала
І не зважала на слова.

Щось станеться напевно в світі –
Духмяний ранок похиливсь.
Надіялась, де правду діти?
І равлик все-таки збудивсь…

І.Гентош

Пливуть століття
Крізь лихоліття
Людських емоцій.

На жаль, в цім світі
Зло ненаситне
На кожнім кроці.

Яскравих вражень
Шукаєм завжди
Поміж облуди.

Любов несправжня
І підступ вражий
По всіх усюдах.

Ховаєм сльози
У літніх грозах
На дні у неба.

В душі - морози
Від світу прози
Й зневіра в себе.

Часи невтішні
Й ми надто грішні
І безталанні.

Уже не смішно -
Бо нас Всевишній
Карати стане...

Що за порогом? -
Круті дороги,
Що йдуть в нікУди.

Чому так довго
Ідем до Бога,
Чи ж ми не люди?!

У цьому світі
Ми - наче діти
На кожнім кроці.

Пливуть століття
Крізь лихоліття
Людських емоцій...
16.06.2010р.

– Бу-бу-бу! Бу-бу-бу! –
дує Зайчик у трубу.
– Бам-бам-бам! Бам-бам-бам! –
б’є Зайчиха в барабан.
Тарілками: Дзень-дзень-дзень! –
Заєць-тато цілий день.
Візьме дідо Зай кларнет –
Буде заячий квартет!
2010







Не знаю, що то за музика вийде, але цей віршик дуже піднімає настрій і моїм діткам, і мені :)

Було це геть давно. В середньовіччі,
Чи ще давніш – всі дати навмання.
Учителеві дивлячись у вічі
Сотали учні мудрість і знання.

І запитав один юнак завзятий:
-Учителю! То як цей світ пізнать?
Чи розум, а чи срібло треба мати,
Щоб осягнути суть усіх понять?

В усіх куточках світу побувати
Без срібла і коня не пощастить.
Мабуть, що саме срібло є початком
Того, що розум досягне мети?

Завмерли всі. Цікава ж бо розмова!
Чи дасть мудрець на те ясний одвіт?
Учитель усміхнувся і промовив:
-Поглянь навколо. Що ти бачиш?
-Світ!

-Тепер поглянь у дзеркало, мій друже.
-Тут лише я! Ні світу, ні небес…
-Затям! На склі тім срібло осоружне,
Тому і бачиш ти лише себе.

Залишається янгол улітку уперше безкрилим…
Справді дуже спекотно… Асфальтова ніжність пече…
Він приходить один. Розглядає сумні небосхили…
У сплановані збіги, на щастя, не вірить іще…

Розгортає листи… Від минулих місцевих алюзій...
(стертим натяком серця прочитано втому дахів)…
А в розпеченім місті спокуса зливається – в блюзі
Еротичних рингтонів й пропущених небом дзвінків…

Перечитано ніч… На закладках – смаглява брущатка…
Перехрестям думок позначає життєву снагу…
Він не вміє … ходити!... Окриленням марить… Спочатку
Долесяйні роки й місяці роздавав на бігу…

Обезкрилений сумом. Покараний за непокору…
Із вигнанцями неба. Проектом крила - у юрбі…
Він не вміє… літати! Ілюзія блюзова - хвора…
Але я йому вірю. Й колись він повірить собі…
2010 рік

Відчай у грудях безмовно застиг,
Крик виривається з моїх грудей...
Всупереч правди та істин старих –
Смерть забирає найкращих людей.

В скронях пульсує надривисто кров,
Ріже безсилля, гостріше за ніж.
Ні! Я не можу втрачати любов!
Як подолати смертельний рубіж?

Б’юся в безсиллі, неначе об мур.
Ось він який, у людини кінець...
Врешті до Тебе, мов з темряви щур,
Смерть, не ховаючись, йде навпростець.

Серце на клапті хтось наче роздер,
Стогін безмовно застиг на вустах.
В скронях надривно пульсує ”помер!!!”
Боляче знати, що мріям вже крах...
червень 2001р.

А сонцю сьогодні зле,
Висока температура...
Зроблю я йому омлет
І з липи смачну мікстуру.

Пошию подушку із хмар,
Закапаю носа, бо нежить...
А потім закутаю в шарф,
Нехай собі трошки полежить...

Як можна хворіти вгорі?..
Та жаль мені сонечка дуже!
Дивись-но, мале, не згори,
А краще лікуйся й одужуй!
2010

Пугающая суть обратных случаев
Обнимет нас в сферическом квадрате.
Связь гениальности и бытовухи мучает.
Включите звёзды в моём небе, кстати!

Нам кажется - мы знаем о цикличности,
Нам кажется, что мы живём вне цикла,
Но мы приветствуем в себе культ личности,
Наше сознанье ко всему уже привыкло.

В молчаньи шумном движется Вселенная...
И звуки тают в мрачном корридоре...
И радужную смерть пускаю в вену я -
Развязка бесконечности в заторе.

2007

Обезглавленный чёрный рассвет,
Затерявшийся в строчках, запятых или точках,
Обезумевший дважды, закричавший однажды:
"Эй! Света нет! И вас нет!"

Ты - рваная латка в моих необъятных идеях.
Ты - странная мысль, гитарно звучащая дрожь.
Я пыльно лежу на костях своей старой постели,
Сменив восхищение взора на горькую ложь.

2008

Відсутність поглядів... Які
Фрагменти щастя? Диваки!
Самогубство заради іллюзій!
Любов за гратами... Вві сні
Я буду вітром навесні,
Буду грати з травою на лузі.

Блакитноока далечінь,
Пірнаєш в погляди мов тінь.
Суцільна цнотливість й безмежність...
Застрягнувши у твоїх снах,
Я вию в ніч, забувши страх.
Це ярмо - моя незалежність.

Стріляй же швидше! Я вже твій,
О моя музо! Серед мрій
Знайду я дорогу додому,
Де зранку на траві роса
Бринить, мов на очах сльза.
Не віддавай мене більше нікому.

Усмішка світла випадкова.
Ти не моя. Я знову й знову
Втрачаю до часу повагу.
Нехай іде під три чорти!
Його нема! Ні я, ні ти
Не шукаєм, чомусь, рівновагу.

І чисті погляди в вікні,
Чи то веселі, чи сумні,
Блукають в чиїхось думках.
Я розіб'ю замерзле скло
І, щоб там далі не було,
Я знайду тебе десь в своїх снах.

2009

Я снова взглядом глаз твоих
Таких знакомых и чужих
Способен все же дорожить
Без страха верным камнем стать
Ошибки прошлых дней признать
Обиду бросить в пыль, забыть
И верить свято, в свой же миф
Что ты, читая глупый стих
Не признаешь во мне безумца
Я, верно, тот же ворох слов
Лишенный милости богов
Все не могу, никак проснутся
Прочти меня, из мира снов

Тот, не способен снегом быть
Кто не был горною рекой
Прохладу вод не нес с собой
Дождем не сможет напоить
Он не сумеет свет принять
Когда не знает мрака ночи
Ты знала, где поставить точку
Другую жизнь сумев начать
Тогда, себе я клятву дал
Забыть что связано с тобой
Мир без тебя назвал судьбой
И ненависть к себе позвал
Теперь прошло немало дней
С тех пор, как звезды загорелись
Затмив собою солнца прелесть
Но вот и пепел их со тлел

Тогда, внимая мне душой
Явился вестник о тебе
И клятвы все горят в огне
Все, что так связывал с судьбой
Не знает, цену их другой
Но, ты ведь знаешь все не хуже
Давно сменить нам было нужно
Любовь на злобу, злобу на покой
Пытался боль топить в воде
Да только воду не нашел такую
Но клятву дал себе другую
Жить в мире, зная о тебе

Прости его за то что здесь
Так много глупостей невинных
Ненужных слов, путей былинных
Такая получилась смесь
Он, сквозь свершения не устанет
Последний взгляд нести с собой
Дразня весь мир одной мечтой:

"Она прочтет, и все узнает!"

2010

Будні обламали об тебе зуби
І розповзлися, скімлячи, по кутках…
Скривджено скавулять і мстиво вичікують,
Знаючи точно:
Твоя
Депресивно-маніакальна гойдалка
З розгону влетить у темряву.

І коли твоє
«…А пішли ви всі»
Переплавиться у
«…Рятуйте хоч хтось»,
А довгі гудки прохриплять завчено,
Що ліміт всепрощення вичерпався,
Не знизуй сердито плечима –
Ти довго ішов
До цього.

Усміхнись і змети
Пилюку крилом із дзеркала.
І на ангела, що сміється,
Гляне ангел, який ридає
Над власною дволикістю…

Занадто літньо,
Пливуть століття
Моїх емоцій.

Занадто справжньо,
Я плачу завжди,
Й ховаю сльози.

Занадто довго,
Кудись дорога
Тебе відносить.

Занадто тихо,
Без зайвих криків.
А може, досить?

Занадто вірно,
Тобі співмірно,
Благала :"Ще раз".

Занадто смішно,
Бо стала грішна
І чути вереск.

Занадто гордо,
Чужі акорди
Перебирала.

Занадто світло,
Посеред літа,
Ми з неба впали.

Занадто довго,
В душі тривога:
Куди без тебе?

Усе минеться...
Та плаче серце
Занадто, певно.

15.06.2010р.

В літньому небі гроза розгулялася,
Громи свої вивергаючи в світ.
Гіллям вона так захоплено гралася,
Що поламала багато суцвіть.

І моє серце, грозою розбурене,
Вирватись прагло на волю чимдуж.
Вітер мелодії грав так зажурено,
В душу мою пролізав, наче вуж.

Серденько птахою в грудях забилося,
Злякане й болем пронизане вщерть,
Хід сповільнило, на мить зупинилося,
Начебто близько побачило смерть...

В літньому небі гроза оселилася,
А у душі моїй – вічна печаль.
Може, гроза мені тільки наснилася,
Але мій смуток реальний, на жаль...
2003р.

Час, як пес наздогнав, нас у маях.
Вірний пес, що не дав нам померти.
Ми ішли по нескорених плаях,
Щоб дорогу свою не зітерти.
Гір високих зеленно-дзвонно
Ти відчуєш луну пречисто.
І на пальцях ніг зійде сонно,
Та,що долі плете намисто.
Ми пастимемось, як кентаври,
В полі дикім й на водопою.
Ми з тобою і анти, і таври,
І арійці, й полісці з тобою.
Й запульсує жилка полині,
Сік гіркий нам окропить скроні,
Щоб в очах наших, неба сині,
Щастя сльози зійшли солоні.

В полі соняхи спілі –
Солдати на звільнення:
Ми удвох на дощу –
Ще зовсім такі не зрілі,
Хай волосся хоч вилиня
У зими кольору цвілі,
Я для тебе зрощу
Білий сонях нової надії.

Ми зітремо кордони, між якими живуть наші зими,
Намалюємо світ, де дитинство втікає до рік.
Там, на постілі з трав день зачумлений, нескоримо
Траво-синню нас просить лишитися з ним на вік.

Ти обіймеш мене, обпечеш мої губи цілунком,
Заплетеш у волосся дикі квіти, що назбирав,
Забринить ковила під ногами твоїми, як струнка –
Ми народимо музику в жилах зелених трав.

Як до школи я прийшов –
Песика зустрів.
Певно, дуже той Дружок
Вчитися хотів:
Підбігав аж до дверей,
Заглядав у очі...
Та ніхто і не збагнув:
Він же вчитись хоче!
Охоронець відганяв
Далі від порога,
Тільки діти крадькома
Гладили малого.

Я б його з собою
На уроки взяв!..
Що ж то вчитель скаже,
Як почує: «Гав!»?
2010

Тумана призрачная нежность,
Нагих деревьев чернота,
Пичуги писк - вот-вот весна...

И мнится- в выжженой душе,
Былинкой трепетно живой,
Надежды возрождение былой...

Надежды отыскать преддверье рая,
Надежды чудо совершить,
Надежды вновь любимой быть.

31.01.2009

Вона ішла,не бачучи нікого,-
чи не бажаючи що небуть помічать,
Сумно в очах від мокрої погоди,-
гнило в думках і холодно у снах...

По мокрих вулицях ступаючи одначе,
де плакав дощ-заплакала вона,
Доречно би про "нитку" розказати,
яка правдива в ній є істина життя...

Коли нема того,хто почекає,
чи поведе Її у світ через обман,
не треба штучну усмішку виймати,
попавши з тріскотом у своїх мрії капкан..

Десь заболить-може то буде
серце,
чи просто нічна втома дасться в знак,
для Нього ти-всього лиш шмат моменту,
немаючи "ниточки" спільного в думках.....

...Крокуємо, жартуємо і часто л"ємо сльози,
а Він невпинно розділяє нас.
Минулі програші,реванші й перемоги,-
усе відносить cивий дядько Час.

Не пошкодує ні хорошого,ні злого,
із світлих спогадів уже зівяв вінок.
Як часто ми бували одинокі-
не відривали із календаря листок.

Губилися у мріях і порадах
Стріляли в серце,,,,,,й попадали в ціль.
А повернутися назад в своє минуле,-
мішала гордість чи вчорашній біль.


Тоді з образою на власну безпорадність,-
знов набирає обертів буденних дій кільце,
...жартуємо,крокуємо і часто льємо сльози,
сховавши масками справженє своє лице.

Не зачаклую. Не кляни мене.
То очі чорні, почуття – прозорі.
Кохання нам за щастя чи за горе?
Пекельну муку?.. Може омине?..
У неї погляд світло-голубий,
але душі нікому не відкриє…
................................
«Марусенько, Марусенько, Маріє...» -
пригадується, що і не роби...
Про мене ніби складено пісні,
як чарувала та труїла Гриця.
Не дівка я, уже не молодиця,
варити зілля не збираюсь, ні.
Пісні складаю, начебто вона,
словами плачу і люблю у слові.
Болять тобі всі букви від любові?..
Не зачаклую... Тільки пий до дна....

08.04.2009

Спалити Коростень щоби жила держава?
В Богдана знову посмішка іржава.
То треба черні чи на втіху владарів?
Міцної лайки на загривку й на нагайці,
Свої дари вже принесли данайці.
Нас скільки раз застерігали від дарів.

А де межа? Межею клаптик суші.
У наш город сусідські впали груші.
Недобрий знак. Хвилюється сусід.
Знов кров'ю вродить в нічку горобина,
А на держалі послід голубиний
І булава знов вказує на Схід.

Гарцюють герци, гігабайти в герці,
Тріпочуть баннери троянців і ахейців,
Кирзою й хромом тхне півострів Крим.
А нас було як на тризубі троє…
За що ж ви, ланці, зруйнували Трою?
Невже, щоб звести на руїнах Рим?

Шукай на чайці щастя за морями,
А не зальотними лихими лихварями
Здавати терени аж від Донця по Сян
Під іноземних гвардій полігони.
За Збруч ідуть забуті легіони
І частоколом не обносять стан.

А там, за валом, поросла ожина,
Пресвітлий княже, де твоя дружина?
Чом не кують у кузні зброярі?
Бояри чом не у бою – на ринку?
Гірчить гірчак, згоріла материнка
І день гряде, як сом у ятері!

Останній день, і чорні й білі коні…
А що їм те, прописаним в законі,
Що до держави лиш вряди-годи?
Ну що їм Коростень, Мерефа чи Козятин?
«И дым Отечества нам сладок и приятен»,
Згорілих душ масний солодкий дим.

Ні голуби, ні горобці невинні,
За вальпургієві невинні й горобині –
Над Україною, як завше, темна ніч.
Варягів звати, щоб дали нам ладу?
Звести хрести й ліквідувати влади
Хронічний вже дрижачий параліч?

Щоб за дукати, таляри й червінці
Не купували перемог афінці
Міцний будуй з сусідом добрим пліт.
Вже навчені. Усе усім відомо,
Та знову хату криєм під солому
Й за горобцем підпалюємо гніт.

12.03.2010

Дивлячись, як безпорадно
Кермують країною дяді,
Хочу дати безплатно
Файну інструкцію владі.

Благість у паритеті.
На всі віки уроки:
Не вбивайте поетів
І не плодіть пророків.

Най вони в піні і трансі
Просторікують зично,
Що вам ті оди і станси –
Дудіння нудне і звичне.

Най всіх зовуть до прощі,
Чи пакувати валізки.
Під концерти на площі
Застібати залізки

Вправним бійцям ОМОНу
Звично. Кайданці іржаві…
Поемо? Заходьте, шановна!
Що там нового в державі?

Біля пивної ятки
Най вивертають душу,
Їм бо самим не в гадки
Сраним Касандрам-кликушам,

Що навіженим ґвалтом
Та й на усю країну
Вам допоможуть зняти
Буйних голівоньок піну.

Вам же не в сукнях бальних
Слухати гімн з пієтетом?
Отже поет опальний
Придворного краще поета.

Державі поет не обуза,
Стане не раз у нагоду,
Може для Євросоюзу
Демонструвати свободу.

А якщо, не дай Боже,
Треба слово сказати,
Чехов завжди допоможе
В поезії смак показати.

В хмільні їх ночі безсонні
Їм не вривайте лету,
Бо навіть зеки на зоні
Люблять слухать поетів.

Поет бо на труд надихає.
Поетів, як кроликів, маса!
І най собі подихає
В плинній безвісті часу.

Напхайте у вуха вати,
Але щоб ніяких ексцесів:
Навіщо Вам додавати
Швидкість природним процесам?

Ви ж не зможете спати,
В рот не полізе суші,
Варто лише згадати
Вбитих поетів душі.

Після такого – хоч в прийми
В Мексику, чи Аргентину.
Вас рідна мама не прийме,
Не те, що Ваша країна.

Їм в ювілей – по букету,
Най бо живуть триста років,
Не вбивайте поетів
І не плодіть пророків.
09.03.2010

Виходить так – нема де вістку діти,
вона у горлі привела судому,
де сходи голосами в серце виті,
дитинний крик і попелище дому.

Виходить – вийти і не знати пощо.
Навіщо колисати недовіру,
коли ведуть тебе на людну площу?
Любов невимірна, багаття щире.

Така собі безнотність а-ля-міра.
У кровопроводу відсутні віжки,
мене на сьому світі сонце гирить,
на ніч приковує до себе – ліжко.

Перемерзаю, мов земля, до шпарки.
Сим просвітом проймаюсь чим-не-дихав,
оазою для істини з дна чарки.
І так мені до посиніння тихо.

Виходить так – нема як горлом вийти,
синдром – зайти до заходу... зі сходу,
де сходи голосами в серце виті.
Іду словами. Тиша душу зводить.

Устами вигойдане небо квилить,
пірнає в них, аби мовчанням риби
насититись і розігнати хвилі.
І так йому – немов між нами шиба.

14 Червня 2010

Ти - зима, я - літо
Ти - весна, я - осінь,
Лиш торкнеться вітер
До твого волосся.
Відрахую час
До зустрічі з тобою,
Як прийдеш, я скажу
Будь завжди зі мною!

Жду тебе, як світла
Як тепла, як сонця
Ніч без тебе вічна
День - як сіра постать
І секунди ніби,
Тягнуться роками
Бо стіна в повітрі
Виросла між нами.

В снах своїх самотніх
Лиш тебе я бачу,
В тиші непомітній
Знову я заплачу.
Бо приходить ранок,
Й ніжний сон скінчився,
І печаль на серці
Ти не залишився.

Ти - зима, я - літо
Ти - весна, я - осінь
Лиш торкнутись хочу
Я твого волосся.
Не шукай причини
І не жди роками,
Страх переборовши
Щастя буде з нами!

14 червня 2010 року.

Ходив туман. Про нього думав гай.
Оливи пахли, падало мовчання.
Сюди вертали душі і слова,
а ти не віриш, ніби вбитий пращур.
Бо мислив Спас, шукав осанну спис.
Дощем стікала шана і провина.
В той день, коли ми зрадили Христа,
у нас від сонця виросли коліна.
В той гарний день цвіла до півдня тінь.
Трава чекала ніг, полотен, пальців -
і ми прийшли, подібні до кори,
такі, мов знаки, вмиті на розп'ятті.
Ходив туман у гай. І ось він сам.
Курай пустив калину по долині...
Тут вішали пісні Івасюка -
і до хреста, бо крапали, як винні.

2010

* * *
В ярку одвічно жебонить потік.

Спадаючи униз поміж камінням,
Вибризкує краплинами вода
І закипає білим шумовинням.

Порослі зіллям вогкі береги,
І сонця полиски – струмок прозорий, мілко.
Стара верба схилилась до води,
Хитнуло тінь по каменю від гілки.

Застряг в розщілині зелений ще листок.

* * *

У Львові – дощі та зливи,
У Львові – холодні ночі;
У тих, хто тут став щасливим
Занадто прозорі очі...
Птахами залишим місто
Заради польоту в ирій,
Й спізнившись на рейс у літо -
Повернемось, ніби хвилі,
Й по вигинам рідних вулиць,
Цілунками смаку Юди,
До калабані центру
Стікатимем поміж люди...
Спокуту тяжку пророчать
Синоптики злив травневих:
Знов снити про зорі-очі
Ночей королівських левів...

Жорж жоржиною милувався,
Жорж в жоржинах добре знався.
У жоржині джміль сховався,
Задзижчав і Жорж злякався.

О. Морушко

Сонце ласкає, повітря п’янить,
Вишні у шлюбному вбранні.
Хочу, як Фауст, спинити цю мить,
Але не в стані.

Доле моя – не спіши, зачекай.
Дай загляну тобі в очі, –
Що ти несеш мені, пекло чи рай, –
Знати я хочу.

Знову втекла, як крізь пальці пісок,
В душу закрався неспокій:
Був я, здавалось, від щастя за крок,
Чи за два кроки?


Збірка “Зачароване коло”
Львів, 2000







Пародія

Хочеться знати – я Фауст, чи ні?
Думка п’янить і ласкає.
Істина, звісно, на дні, у вині…
Доля ж спішить, не чекає.

Менше би пити – то гарний урок,
Що ж, не останній…
Знову втекла, а була лиш за крок,
Але я знову не в стані…

І.Гентош

О. Лозова

Далекий грім смереки побудив,
І буде дощ – не помирились хмари.
Ніхто в долині ватру не палив,
Ніде не озивалася флояра.
Печалюся. Не бачу в горах гір,
І не тому, що всі верхи в туманах.
… Якби ти ще хоч раз мене повів
Туди, де найказковіший світанок,
де потічок так весело тече,
що й ми від нього радості навчились,
де не журились громом, ні дощем,
де ми нічим на світі не журились.


Збірка “Політ у літо”



Пародія

Дожилася. Не бачу в горах гір
Крім тебе взагалі ніщо не бачу.
Півсвіту заступив мені, повір,
Печалюся, ледь-ледь з того не плачу.

Верхи в туманах, і на серці щем
Напевно хмари десь не помирились.
Невже даремно мокли під дощем
Ми хоч чогось у цім житті навчились?

Ти хмуришся – ну що вона рече?
Із нас прекрасна, певне, вийшла б пара
Приляжемо, де потічок тече,
І хай у грудях виграва флояра…

І.Гентош

Я знаю, кохана, я знаю
Як в серці тремтить жовтизна,
Як ниє і плаче, волає
Відірвана з деки струна.

Як плачуть сніжинки невинно,
Як тягне нездолана мить,
Як вітер пірнув в павутиння,
Сховався і дрібно тремтить.

Я згадую ночі назовні-
Згорілі жертовні вогні,
У сірому темному чOвні
Ми різали воду одні.

Горіла, стікала донизу
Оплавлена воску лоза,
В простору одягнута ризу
В напрузі блищала сльоза.

Я знаю, кохана, я знаю
Як в серці тремтить жовтизна,
Як смішно відбитком тікає
Запущена сміхом луна.