Вибрані хокку

* * *
Тінь від ратуші
Людей зробила сірими
Вечір, осінь і місто...

* * *
Я б у Станіславі
Щасливий був... Але хмари
Про старість нагадали мені...

* * *
Я б ще довго топтав
Бруківку Станіслава ранкового...
Але небо, квіти на клумбах...

* * *
Біля синагоги топчу асфальт
Старими черевиками
Хризантеми цвітуть...

* * *
І ти теж, чорний круче,
У Станіслав шукати долі прилетів?
Вітер над містом...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?

* * *
Шум дощу...
Для чого прийшов я сюди?
Вулиця Грюнвальдська...

* * *
Тополя листя губить свої
Здалось на мить - то я винен
Що осінь настала...

* * *
Десь я тут спокій загубив
Між цими будинками.
На Бельведерській...

* * *
Горобина стиглими ягодами
Бруківку вкрила
Втомленими ногами чавлю...

* * *
Бородатий безхатько!
І про нього напишу
Вірші свої химерні...

* * *
Синагоги Станіслава!
Як я в цьому капелюсі
На рабина схожий!

* * *
Подих зими!
Чи вулицями серця
Я досі самотньо блукаю?

* * *
Її тіло як човен
І я пливу
Не знати куди...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?...

* * *
Холодний вітер
Хмари думок жене...
Стілець серед кімнати...

2001

Коли все затихло навкруги,
Зосталися лиш ми…
Твоя рука в моїй руці,
Усмішка на твоїм лиці,
І ніжаться наші долоні,
Ми опинилися в полоні…
Устами ясними шепочеш
Те, що я дійсно чути хочу,
І зігріваються серця
В обіймах пристрасті життя,
Я чую спів душі твоєї,
Яка віднині є моєю…
Ми не роз’єднанні краплинки,
Дві поруч пущені сльозинки,
Кохання діти, що літають
І з шляху свого не звертають,
Пахощами теплих слів,
Творіння чистих почуттів,
Які єднаються словами,
Душею, тілом і устами!
Кохаємо лише для себе,
Щоб підійматися у небо,
І відчувати знову й знов
Бажання пристрасті – любов.

2007 зима, Бердичів

У простій дорозі хтось співає,
Голос лине звідкілясь.
Хтось на думці ноти має,
Пісня дивненька якась...

Про таємні перепони,
Про нестримні почуття,
Про веселощі і дзвони,
Про чарівне забуття.

Хто захоче – той почує.
Це не важко прочитать.
Тяжче вміти те, що чуєш,
А вже потім пояснять.

Не здогадуючись звідки,
Ти від себе помічай,
Як той вітер хиле віти, –
Він співає й ти співай.

2008, Київ

Здавалось, всі ми українці...
Здавалось, справжні патріоти.
Але кожен наодинці
Прагне ВЛАСНОЇ свободи.
Здавалось, всі ми українці...

Мовчить згвалтована, побита.
Долинає тільки стогін.
Обіцяли всі любити,
А тепер нема нікого.
Мовчить згвалтована, побита...

Нема кому її зігріти.
І душа, як квітка в"яне.
Я кричу: "Прокиньтесь, діти!
Мати гине у кайданах!"
Нема кому її зігріти...

28.02.2010р.

Легкий мотив нічної скрипки
Вплітає в струни шепіт снів,
А в небі жовті зорі-рибки
Пливуть над спинками дахів.
Опівночі ноктюрн чарує,
Дарує легкість, спів душі,
А той, хто пісню ночі чує,
Пряде з думок свої вірші.

Зайвий на шиї шарфик,
у ластовинні ніс…
Знов до старої шафи
дідько тебе поніс.
Міряєш пальта, кофти,
все, що там є підряд.
Міряєш знов і знов ти
ніби новий наряд.
Сумно у люстро глянеш –
сукня одна тісна –
і на дієту сядеш.
Березень бо. Весна.
2009

І навіть в цьому місті напівсніжному,
де кожен крок такий не передбачений,
усім нам треба хоч краплину ніжності,
щоб дихати,
щоб мріяти,
щоб бачити...

Бо навіть в цьому місті напівсонному
життя вирує повною потужністю.
І тільки ми отак -
н а п і в п р и т о м н и м и, -
собою бути нам бракує мужності.

Я з тих, що завжди самотні
у натовпі, що сміється.
Не думай, що я сумую –
це просто тобі здається.
У дні, для усіх скорботні,
не литиму гірко сльози:
травою перебідую
«живучкою» всі морози.

Я з тих, що живуть у клітці,
влаштованій власноручно.
Не треба мені співати
про волю заклично й гучно.
Живу на єдиній нитці,
що власною волею зветься.
Ти зможеш її порвати?
Тобі це лише здається.

Порушуючи кордони
ми іншим лишаємо шрами.
Я перша відсмикну руку
від грані, що є між нами.
Залишу собі прокльони
За біль твій, моя ти мріє.
Забудеш мене без муки.
Ти зможеш, а він не вміє.

Долаючи всі перешкоди та межi,
злітає мелодія-мрiя,
і серце німіє від щирої меси
"Аве, Марія!"
Аве, Маріє!.. І чесною жінкою,
і чистою матір'ю Божою
життя на землі розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом мелодія музики
"Аве, Марія!"
Над нашими болями, нашими долями
встає твоє ім'я ласкаве,
щоб душі зігріти надіями добрими...
Аве, Марія!
Аве!

1990 р.

Снігопад, снігопад,
Білий пух в твоїх косах.
Незабутній наш сад
Є у пам’яті досі.

Незабутні всі дні
Коли вишні біліли.
А сніжинки малі
В твоїх косах все грілись.

А сніжинки, мов цвіт,
Все літали, літали.
Ми одні на весь світ
Поміж вишень гуляли.

Ми одні у саду
В січні, мов серед квітня.
То не вишні цвітуть,
То любов наша квітне.

Нас манив снігопад,
Покружляти у танці.
Йшли чужими у сад,
Повертались коханці.

В цю поруху, од розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»
1990

Я безмежно була щаслива,
В ті далекі-далекі дні,
Коли юність була смілива,
Коли серце було вразливе,
Коли мрії були яснІ.

Коли радість в душі співала
соловейком в травневу ніч,
Коли смутку-журби не знала,
Коли дива в житті чекала,
Коли гра вартувала свіч.

Так, безмежно була щаслива.
Я співала тоді пісні...
Час минув, а від мого дива
Залишилась зола... Квапливо
пролітають за днями дні.

Я щаслива, таки щаслива.
Хоч уже й не безмежно, ні...
Я уже не чекаю дива,
Давні мрії, живі, звабливі
Часом линуть до мене в сні...́

Прощавай мій осудливий розсуд -
Уготований спалаху лишок!
Зачаруюсь, і знову напрочуд,
Красотою душевною ніжок,
Невимовною спрагою ласки,
І повірю в будь-що, - не баріться!
О ці весни – удачі й поразки,
О суничного раю ворітця!

Коли душа своє переростає
житло і доростає до страждань,
Господь, сльозу тамуючи, листає
Книгу Життя і визначену дань
він посилає янголів зібрати —
моїх років он черга надійшла.
Я бачу — прочинились в сяйві грати,
он вибілилось крилами посла
півнеба. А страхи, змалівши, зникли.
І стала раптом більшою себе.
Замкнулося минуле першим циклом.
Не гнучи, не ламаючи стебел,
моя ступня переступає сотні
моїх страждань, далеких від страждань.
І розуміння слів "...в крові і в поті"
рівняється возз'єднанню світань
мого життя в одне стрімке світання.
Іду, вже білі крила несучи.
І жодне долі каверзне питання
страхом не спинить. Бо Господь учив
страхи минати, сумнівам не годить,
адже на білім видно кожен штрих.
Яким же розмах крил моїх виходить,
якщо боюсь позаду шуму їх?
Коли душа переростає тіло,
щоб далі йти законами добра,
я відриваю при потребі сміло
із власних крил зо два пера.
Вони, одухотворені, небесні,
запишуть легко за рядком рядок.
І відробивши, відскрипівши чесно,
впадуть у чийсь незбуджений садок.

Скрипач нес узенький футляр
и аскетический свой профиль.
Пройдя сквозь солнечный пожар,
скрипач зашел в кафе на кофе.
С терпеньем музыка слилась
и под замком ждала свободы.
Ее стотысячная часть
смущала изнутри природу.
Скрипач унес и боль, и стон,
и трепетанье, и созвучье.
Куда, кому нес тайну он
от нас — беспечных и везучих?
Кофе допит, продолжен путь.
А ночь раскрыла синий зонтик.
Уйти за скрипачом куда-нибудь,
свободно, просто для экзотики.
Усталость тенью волоча,
знать, что всегда и непременно
ты повстречаешь скрипача,
живущего светло и откровенно.

2000

В такт качнулись тихо шторы,
осеняя твой уход...
По-привычке, так же тихо,
соскользнул с коленей кот.
Страшно. Недоумеваю.
Медленно идет чета:
то ли кот тебя уводит,
то ли ты ведешь кота...
Сквозь звенящее молчанье
только горьких мыслей шквал.
Говорю себе в утеху:
— Кот о подлости не знал
1990

Тебе немає
в цім оповіданні, -
будиночку
обідраних шпалер,
та я тобі
освідчуюсь в коханні,
байдуже,
що один із нас помер.
Що на столі
пусті пляшки і смІття,
гидота задумів,
надій і покаянь,
а за вікном
гойда пожовкле віття,
і час минув
непроханих
бажань.

Розлетілося сонце
На смужки тоненьких доріг,
Що ведуть всі до Божої хати.
Та знайти ту дорогу,
Що Бог лиш тобі заповів
Не у кожного вийде,
Прийдеться шукати.
Пошук той, як рулетка
Обманом кишить.
Знов дорога не та,
Знов бреду манівцями.
І розбита мов жбан
Терпелива душа
У потоках брехні
Непомітно розтане.
Де дорога моя
В небеса, озовись,
Дай лиш знак
Для зчерствілого серця.
Боже, зглянься прошу
І на нас подивись
Бо без тебе так важко
І сумно живеться.
По тоненькій дорозі
Іду в небеса
Крок вперед,
А три кроки зворотньо
І мабуть нам не стане
Цілого життя
Все чекає нас Бог
у хатині самотньо.

2009р.

Я знаю усе про лютий,
Про кожну його сніжинку,
Про квітку, в снігу забуту,
Про білу, хрустку скоринку.

Я знаю усе про лютий,
Про те, що він день ховає,
І як візерунки плутав
На вікнах нічних трамваїв.

Я знаю усе про лютий,
Що в декого лютий-свято...
А можна Вас пригорнути
Сьогодні, у двадцять п'яте?

На вушко тихо шепнути:
"Вітаю. Тримайте квіти",
Всміхнутися, порадіти
У цей неповторний лютий...

Тікають спогади в безодню,
Скрип болю заглушає їх.
Так буде не лише сьогодні,
Ці сльози не віллються в сміх.
Життя зламало світлофори,
Змішало світлі й темні дні,
Вже на минулому криваві штори,
А на майбутньому - я не дивлюсь туди.
Тепер боюсь піти під лід чекання,
У стінах страху б'є лічильник снів.
Мої думки перемогло мовчання,
Бо полонило сутність моїх слів.
Помірно зникли зайві епізоди,
А замість них з'явилась пустота.
І це моя єдина перешкода,
І ворог мій - безглузда самота.
2009 р.

Вливає сонце золото жагуче
в діряві сни торішнього асфальту –
готує зранку оскари весні.
І, гаснучи увечері, озвучить
трикутники зі сяючої смальти
бурульок, що викрапують пісні.

Бліда душа забризкалась промінням
від п’ят до голови, коли втікала
сьогодні вдень від сірості зими.
і, тонучи в тремкому мерехтінні
мінливоликих зоряних опалів,
передчуттям весняним защемить.

Олександрові Марченку
Ця ніч в листопаді в Парижі печальна й тягуча...
Так, навіть в парижі трапляються ночі печальні.
І вітер гуде моготонно, як спогад болючий,
І гострі градитини об шибку, як думка безжальна...

Самотньо і пусто. Аж вухами чути цю пустку –
Подвійні удари глухого, зімятого дзвона.
До горла підкочують раптом непроханим згустком,
Довкола спускається морок примарно-червоний...
Примари бці зникли, якби обізвався хтось рідний.
Хоч словом одним. Це ж так ясно, так проосто, так легко!
... Крізь вітер і морок не знати, не чути, не видно.
Бо всі залишилися там – чи давно, чи далеко.
Лиш спогад сердечний зігріє – і згіркне полинно,
Із теньканням хльостким – неначе струна обірвалась.
Бо память вже ледве тримає пісні батьківщини.
А серце... на що розійшлося, на що змарнувалось?

А вдома сніги вже іскряться, як вранішні роси
У памяті зблиснуть на мить – і погаснуть прощально...
Довкола Париж, і листопад. І тяжко незносно
Людині самій, навіть якщо вона геніальна.
2008

Чи справедливість Божа це?
Чи так тому судилось бути?
Вчорашня сіль на ранах це?
Чи, не питай мене... Забути!
В кишенях неба голубінь,
Рожевість сонця в надвечір*ї,
В очах - осіння просивінь,
В руках - піковий туз козирний.
Зіграймо ще, в останній раз!
Хто з нас пошиється у дурні?
То тільки в танцях - реверанс...
Гра чесна. Ти, на жаль, у дурнях.

Хто бачив коли-небудь ночі очі?
Лукавим спогадом у них печаль
Мій потопав і тихий сум дівочий
Так безнадійно прихистку шукав.
Лелій мене, о нічко, нецнотлива!
Лелій, чаруй казками та навроч
Мені думок щасливих і немстивих,
Змори, приспи і снами замороч.
В безсоння час,віщунко вирлоока,
Тебе заколисаю, мов дитя,
У коси заплету пісень тороки,
Туманів шепіт, тишу забуття.

Загостювалася зима,
Сновидою у полі ходить,
Приборкує і знов здійма
Снігів патлатих хороводи.
Кружляє віхолою скрізь,
Зникає в безвісті печальній...
Пірнути б їй у неба вись!
Та жаль, не там її причали.
Зими подвійний пірует
Так вправно паморочив простір,
Зими жіночий силует
Зникав... Весна просилась в гості...

Ти надіслала жовті квіти
І підписала: "Я люблю".
Дала тим самим зрозуміти -
Тобі, як Богові молюсь.

Ти надіслала мені небо,
І присмак літньої роси.
Ти довела, що світ без тебе
То світ, позбавлений краси.

Ти надіслала мені море,
І дві путівки в далечінь.
І ти так впевнено говориш,
Що я без тебе просто тінь.

Ти надіслала мені холод,
І жовте листя восени.
Мені примарився твій голос,
І я сховалася у сни...

23.08.08

Парив цілий день Кощій
В сауні свої мощІ.
Манікюр, спа-процедури.
Все це він робив не дурно –
Придививсь за чорним лісом
Прегарненьку Василісу.
Спорудив хороми справні,
Розписав під «Gucci» ставні.
Василіса ж вся в «Armani»
З-під вінця втекла до Вані.

Ловити ротом крапельки дощу…
Хорошого, вже майже весняного…
І думати: Я все йому прощу…
І розуміти: Це все ні до чого…
Заслухатись піснями про любов
І засміятись в очі: не бувааааає!
І вірити. Що десь, колись і знов
Ти знову божевільно покохаєш.
Заплакати. Образитись на всіх.
Придумати когось і розлюбити.
І засміятись – голосно! І сміх
Роздати, розкидати, розгубити!
2010

........Цигани ви…
_____________О Олесь

Державотворення,
державозговори
у коаліціях,
там нерв оголений,
а дух – зневолений
кульга на милицях.

Яке призначення!
Роки утрачені,
і брудом вквацяні
Немає значення,
нема тлумачення
значкам на лацканах

Надії зібгані,
древко розтрощене
посади в китицях.
Страшна руйнація,
народ – не нація,
в ярузі либиться.

Брехня аж піною,
як юшка з кабиці,
що знову вариться
немає нації,
вона не значиться,
де панство лається.

…кому лишитися,
кому лишити все,
кому утішитись.
Народ заламаний
Народ безмовствує…
– Цигани Ви…

Вот теперь, провожая темным взглядом круги
в разошедшейся мутно-весенней ледовой тверди,
я ищу глазами невыдуманных других
для того, чтобы взглядом сказать: «никому не верьте».

А весна звенит в голове: в тридцать семь и семь
на термометре вирус оттаял и пьет простуду,
невозможно жить, разлюбив тебя насовсем…
…я помыл посуду, я был счастлив, уже не буду…

Всі ми родом з дитинства.
Таємно приховані в нім
крихти-зародки вад,
перший крок навпростець
чи ліворуч,
і слова несміливі,
що з часом зросли в панівні.
…Всі ми родом з дитинства.
Згадаймо!
Ці спогади поруч.

1

…Він ніколи не вмів будувати фортеці з піску.
Та бажав перемог й визнання.
Він німів від безсилля.
Затискав у кулак між піщинок образу гірку –
і котрийсь із умільців ковтав перемогу із сіллю.

2

Він повірив,
що міць –
то одна
із найбільших
чеснот.

3

Залишились в дитинстві нещадно зруйновані замки.
Свою силу плекав,
і по головах ліз до висот
так незграбно і грубо.
Пішак
продирався
у дамки.

4

А якби він навчився творити піщані дива?
Будував би міста?
(І в сім'ю приносив копійчину?)

N

Шлях простих перемог він обрав.
Не зважав на слова.
Тис щосили кулак.
А між пальців
сочилась
(В)країна.

15.02.2010
_____________________________________________

Примітка: Автор не наполягає на вірі у ВИПАДКОВУ схожість героя з реальними людьми.

Я сліди залишаю в житті -
на снігу,
на папері...
А в тім,
ще й -
у душах,
думках
і серцях...
СПОМИН, - ось філософія ця!

Я сліди зберігаю в собі:
слово,
очі чиїсь голубі,
погляд,
ґудзик
і вічність чекань...
Філософія ДАВНІХ КОХАНЬ!

Чорна кава за білого дня,
мій Чубай,
мандри десь навмання,
книги,
фото
і Львівський нічліг...
Філософія ЗВИЧОК моїх!

Дивні зустрічі дивних людей,
диво-музика скрипок і флейт,
ліхтарі,
балакучий водій...
Філософія ДИВНИХ ПОДІЙ.

Голоси, що тривожать вночі,
тихий шепіт:
"Пиши!
Не мовчи!",-
і на клаптиках нові слова...
Філософія ВІРШІВ жива!

Вірю!
Знаю!
Дивую!
Живу!..
Філософію творю нову.
Кожна думка -
як символ,
як знак...
Кілька речень ab hoc et ab hac.

26.12.2010

__________________________________________

Примітка: Ab hoc et ab hac (аб хок ет аб хак) - (лат.) Про те, про се; про все по-трошки.

Весна, насправді, - це стан душі,
Коли у серці не йдуть дощі,
Коли біль втрати в нім не щемить,
Як чуєш - щастя вогнем горить,
Коли згораєш - та не до тла,
Але не носиш у серці зла,
Як відступають усі страхи
І ти долаєш свої шляхи.
Коли літаєш на крилах мрій
І ти готовий завжди у бій -
В ім"я Любові, Добра й Краси -
У СОБІ ВЕСНУ ЗАВЖДИ НОСИ!

Мої мрії, як птахи у небі
Недосяжні, зухвалі, стрімкі
І ніщо не зупинить їх лету,
Ні невдачі,ні втрати сумні.

Я з думками злітаю мов птаха
У безмежного неба блакить,
Забуваючи, що я невдаха
І в житті мені лиш нещастить.

Та за своє життя я не каюсь,
Що назначено мовчки знесу
Без надії усе ж сподіваюсь
Знов плекаючи мрію нову.

Господи! Помилуй і спаси!
Господи! Провітри мою душу.
Якщо ти в мені іще єси
А чи споглядаєш? А чи скрушно
З висоти зітхаєш під плачі?..
На мене, комаху, сиплеш зорі.
Не забув мене. Забув а чи?
Хто ж то щойно: «Горе моє, горе…»
Господи, драбиночку тримай.
Я пишу драбиночці щаблини.
Хай поезія про мене мріє. Рай?
Теж хай мріє про вірші Ірини.
Господи, помилуй і спаси!
Дякую за дар, удар – тримаю.
Молитов майбутніх голоси
Цілі хори. .. Але я встигаю.

27.02.2010

Молюсь на глаза твои, полные меда,
на брови, где грусть сединой залегла.
Молюсь, чтоб под их крылатые своды
поменьше стекалась тревожная мгла.

Молюсь на слова, даже те, что без смысла.
Молюсь на молчанье, на искренний вздох.
На смех твой молюсь и репризы артиста,
на шуточки, где неизбежен подвох.

Молюсь на задумчивость и на драчливость.
Молюсь на мальчишество, на сарказм.
На быстро иссякшую лорда учтивость
и страстность, переходящую в спазм.

Молюсь на походку идущего ярко.
Молюсь на случайную встречу в пути.
Молюсь на далекую светлую арку,
куда неизбежно должны мы войти.

Молюсь на последнее наше свиданье,
на вектор судьбы, что сквозь сердце прошел.
Не веришь? Не новое слышишь преданье?
Молюсь о неверующем всей душой.

2002

Цілуй мене під парасолькою —
хай злива колом обведе,
а блискавиця в серці зойкує.
бо ми раюєм аби-де.
Цілуй мене між сліз плаксивиці-
негоди й заздрощів людських.
Калюжа бризкітками гривиться
навколо наших змоклих ніг.
А ти цілуй і знов зохочуйся.
Не руш мовчання. І тримай
за руку й ручку позолочену,
поки пливе дощем трамвай.
Зійдуть цілунки з вуст обвітрених,
переколишеться капіж.
А якось треба вічність витримать
цілунків і бажання між.
Цілуй мене під парасолькою.
Наш світ маленький тет-а-тет,
де пристрасті взаємне соло
співає протиріч дует.

Я в эту ночь была одна
с душою обнаженной.
Молчанья плотная стена
в углу с твоей иконой.

Тогда закрыты были все
к тебе желанья двери.
И только забрезжил рассвет,
тоска моя умерилась.

Моей любви нет выходных —
все будни искушенья.
Вот почему удар под дых
мне эта ночь терпенья.

2002

Довга вічна зима. Білі сніжні замети.
Сили злі чи природи черговий каприз
вбили мрії усі і бажання і злети?
Замело. Отже настрій кривою униз.

Я заручник стихії і вітру, і снігу.
Я безсилий впливати. У злобі слова.
Мій знервований крок по квадратному лігву.
Я не їду до тебе. Не перша доба.
21.01.10

Просто кава.
Давай з тобою просто вип’єм кави,
Навпроти будинку в якому живеш,
Відверто поговорим про кохання,
Яке утратили не визначивши меж.

З тобою буду чесний та відвертий,
Розкрию свої карти що в душі,
Із твого боку прошу відкрий серце,
Та просто розкажи як ти живеш.

Розмова вийде в нас мабуть коротка,
Ховатимемо погляд десь у бік,
А потім помовчавши трошки,
Розійдемося долями на вік..

Лютий 2010

Колише зорі ніч,
Лиш ти, лиш я і тиша,
Усе довкола нас,
Забулось тихим сном,
Сріблиться білий сніг,
Зима морозом дише,
Студений вітер стих -
заснув десь під вікном...

З тобою ми удвох,
Вином горять бокали,
Шовкову терпкість губ
дарує щастя мить...
Ми п'єм свою любов -
вуста до вуст припали,
бентежиться душа,
бурлить шалено кров...

Колише зорі ніч,
Дрімає сонна тиша,
Шепоче місяць сни,
Гойдаючи серпом,
Іскриться сріблом сніг
Мороз по шибах пише,
Ховаючи від зір
Картину за вікном...

30.12.2009

Знали стіни мою історію.
В синіх килимах холод плив.
І звивались в німій агонії
На віконницях крапки злив.

Шепотілися мідні дзвоники.
В кранах тихо текла вода.
І дивилася з фото скромно так
Мила мама – ще молода.

Знали стіни – і вже не квапились.
В синіх човниках холод плив.
І любов, що колись тут трапилась,
Огортав сивобровий пил.
26.02.2010

Зцілуй з обличчя крапельки роси,
зцілуй востаннє та іди до дому.
Ти їй нічого більше не даси,
хіба що сум, хіба що біль і втому...

Тремтять рамена в білому боа,
нога шукає срібний черевичок:
- Кінець вистави, вам уже пора –
не змінюйте так просто давніх звичок.

Сценічний грим. Його змивати слід.
Ідіть собі – на це дивитись сором.
В панчосі дірка – від кохання слід....
Квитки і квіти...
Ваш аншлаг не скоро....
1999

Ти ідеш, перехожий, зауваж на хвилинку,
як тікають урозсип жовті очі будинків,
зазирни в їх зіниці, що украй асинхронно
рефлектують на тебе, б’ють на сполох у гонги.

Одягаючи штори - захисні окуляри,
залишаючи тіні силуетів примарні,
і, вагаючись, певне, чи вартуєш вистави,
вікна стулять повіки почергово небавом.

Перехожий, ти, схоже, в паралельному світі,
де ліхтар, теж самотній, вірно так тобі світить,
де тебе не добила остогидла реклама,
де слова, що застигли, геть із іншої драми.


лютий 2010 р.

Роздавши ордени і всі медалі,
Екс-президент ночує на вокзалі...

На березі ріки, в долині,
Між віковічних білих гір,
Як пам’ять древності, донині,
Собор возноситься до зір.

І час не владний над Собором,
Ані над золотом хреста.
У піднебессі неозорім
Сіяє нам його краса.

Тут віру предків люди свято
В своєму серці берегли,
Пізнали мудрості багато
І нам її передали.

Усім зневіреним вдихали
Вони надію у серця.
Тут люди наче прозрівали,
Пізнавши велич їх Творця.

...Та ось, покинули святиню
Усі, що тут жили віками.
Стоїть Собор самотньо нині,
Стоїть, всіма забутий нами.

Тому й сьогодні так бракує
Нам величі його, святого.
Лиш той в душі її відчує,
Хто зверне погляд свій до Бога.

І може з вірою прийти
До нього в мить розчарування,
У час журби і самоти,
В хвилини відчаю й вагання.

І привести своїх синів
До древніх стін цього Собору,
Згадати мудрість праотців,
Піднявши погляди угору.

Туди, де золотом хреста
Сіяє вся небес блакить,
Де віра в серці воскреса
І Боже слово в нім звучить...
1999р.

Живу в державі втрачених надій
І сподівань, похованих навіки.
Де треба йти – тобі накажуть “стій”,
І ти стоїш: невільник чи каліка?

Система, де панує лиш свавілля,
Яка людину волі позбавляє,
Мов поле, де росте отруйне зілля,
І ліків від якого в нас немає.

Нема? Чи, може, не шукали
Тих ліків від своїх страхів і вад?
Самі себе давно ми ошукали
І все невпинно котимось назад.

Та час настав сказати “ні” неволі,
Сказати “ні” злиденності своїй.
Пора кермо забрати у недолі
Й піти нарешті з ворогом на бій.

Пора з обіймів вирватись біди,
Зректися ідолів, що волю в нас приспали.
Пора зійти зі шляху в нікуди
І відродити те, що поховали!
2000р.

В життя є тисячі принад,
Воно барвисте, мов весна.
Є в нім любов і колір зрад,
Є шлях наверх і є до дна.

Життя солодке, наче мед,
Та водночас - гіркий полин.
Та ми уперто йдем вперед,
Мов підганяєм часу плин.

Нераз збиваємось з шляху
І озираємось назад,
За мить – позбулись вже страху,
Бо шлють нам милість небеса.

Життя так схоже на політ:
У мріях линем в небеса...
Та невблаганний білий світ,
Чи ж не для всіх його краса?!

Бо відівчились ми літать,
Немов собі відтяли крила,
І наші душі наче сплять,
І десь згубилася вся сила.

А залишився тільки страх,
Страх до всього, і навіть ...жити,
І мало хто з нас в небесах
Ще прагне крила обпалити!

Нема почуттів,
Нема, що сказати,
Немає бажання їх знову шукати.

Дірява й потерта
Торбина дорожня
В мене тепера вже зовсім
Порожня.

Бо вітер розвіяв
Останнії крихти,
Та пізно за ними вже бігти...

Все інше моє
Вже давно розікрали
Трикляті іуди, за гроші продали.

Вже б краще продали
за гроші великі!
Куди там - за безцінь! погані шуліки...

Та все ж я тримаюсь,
Свій розум загострив.
Я - Континент, а не загублений острів.

Континент завеликий,
Не Вийде Продати Того Що Не Можна Руками Обняти.

Спраглий, голодний, до нитки обдертий,
Я йду по воді до свого Континенту.

Навіщо ж торбину стару я латаю?
Бо знаю:
Скарбів там багато,
Куди вирушаю.

2006ВЕСНА

Я Вас науявляю – от і все.
Ніхто нікому й шеляга не винен.
Лиш вітерець здалека принесе
Чарівний голос у зимову днину.

А ще давно забуті відчуття
І ваші очі в затінках вуалі
З якогось потойбічного життя,
Що знову кличе в нескінченні далі.

І Вам від цього зовсім не болить.
Мені від цього – солодко і дивно.
Я Вас науявляю тільки мить –
І жадібно, і млосно, і ... невинно.