Весна і птахи. Зорепад
Рясніє в решеті вечірнім,
І розлітається в квітучий сад,
Закутаний у шалику предивнім.

Дзвенить в саду, дзвенить в мені
Птахів закохана мелодія.
Голублять трави сонця промені,
А сонце приголублю я.

Прийду, всміхнусь...і обійму,
Воно не спалить, бо я теж є сонцем.
Усю любов, все сяйво перейму,
Щоб під твоїм засяяти віконцем.

Пригріти ніжно, щоб не розбудить.
Поцілувати темно-чорні вії.
Ще раз цей поцілунок повторить,
І зникти...зникти в свої мрії.

А потім - простягати руки до неба,
Просячи щастя й наснаги йому.
Весна простоволоса потім продовжить за тебе,
А ти іди, і грайсь у цю весну!

30.04.10 23.51

Мов на сонці старий барвінок,
ніжне наше кохання вицвіло.
Пахне кава твоя, з корицею,
твоя кава, із площі Ринок.

Нині дійсність німа регоче,
нині байдуже їй до всіх.
Що їй щирі дитячі очка
і щасливий дитячий сміх?

І кохання у хатніх капцях,
що існує в своєму вимірі,
у котрім ми живем, не вимерли,
як діди, прадіди, прабабці.

Я навчилась усе прощати,
крізь роки і життя баталії.

Ти купуєш у бабці конвалії,
ти заносиш бузок до хати.

2008

М’який і теплий літній вечір,
У лузі сіно ще складають
А сонце сіло дню на плечі
Й удвох за обрієм зникають.

Ще небо, хоч і не безхмарне,
Голубизною тішить очі,
Віщує нам погоду гарну
І рясні роси вранці з ночі.

В легеньких хмарах захід сонця
Горить яскравим теплим сяйвом,
Здається ніби крізь віконця
Вогонь на вівтарі палає.

На сході небо теж прекрасне,
Мов оксамит чудесно-синій,
І сяє там одна прикраса –
Зоря з’явилась вечірня.

Ще мить – і місяць яснолиций
Зійде там поряд із зорею,
Й до ранку буде гомоніти
Про щось тихесенько із нею.

Увесь до дна повитий таїною,
Неначе ковдру, скинувши туман,
В ранковій млі постав переді мною
Його величність красень Океан.
Чужих світил черпнувши пеленою,
Він б'є у небо, наче в барабан.

І що б про себе ми не говорили,
Ударом хвиль він пиху розвінча.
Мов із пращі, метає сірі брили.
Все людство перед ним - як дитинча.
Хіба не в нім світила сотворили
Ту плоть, де сяє розуму свіча?
Стрясалися у хмарах небовиди,
Немов гриміла велетнів хода.
Над храмами старої Атлантиди
Ревіла в грозах здиблена вода.
Століття прокидались, мов сновиди:
Чому і як прийшла ота біда?..
Увесь до дна насичений промінням,
Що входить в мудру глибочінь згори,
Він закликає споконвічним вмінням:
Приходь до мене, і живи, й твори.
Вростай у береги цупким корінням,
Плодами, ніби зорями, гори.
В людині він собі шукає брата,
Бо людство - це молодший океан.
А хто із нього вміє тільки брати,
Того чекає небуття туман.
Не звідає ні осуду, ні страти
Лиш той, хто творить чесно, без оман.

Думає сонце житом-пшеницею,
Думає туча рясними дощами,
Думає скеля живою криницею,
Що жебонить ручаєм між кущами.

Думає осінь кленовим золотом,
Думають весни вербовим пухом,
Думає кузня ковадлом і молотом,
Думає колесо вічним рухом...

Давно байок,не пишуть для науки,
Пропали лебеді і щуки
І рака з’їли п’яні злидарі,
Усе змінилося на цій землі.

Тепер всі дивляться кіно,
Давно скотили воза у багно.
В кіно там звірі як живі,
Лисички, ведмеді і бджолярі.

Ото і мова йде про звірів цих,
Яка громаді буде користь з них?
Звідкіля, й хто такі?
Та ще діла творять які.

Той пасічник такий собі банкір,
Ні те ні се, бо пасічник не звір.
Ведмідь, два рази в клітці відсидів
І став(проффесором), порозумнів.

Окрема про лисичку буде мова,
Куди до неї вам, на ній завжди обнова,
Лукава і проворна, хитра птиця,
На те вона й лисиця

За віз дружненько ухватились всі,
Смикнули, а з нього сипляться харчі,
Дурня, лисичка заспівала їм,куди тягти
По черзі треба нам його трясти.

Радіють всі, на золоту попали жилу,
Й несамовиті бісяться із жиру
Багно аж хлюпа під ногами
Їм наплювать, як би з харчами

Ото і все,нехай в багні,як би харчі дурні.
Еак. Калита. 6/4/2010

Хвилина, друга, третя проминає...
Так непоміченим життя
Поволеньки крізь пальці витікає...
Якби ж знаття!

Якби ж знаття, що це – уже живеться!
Якби ж знаття, що це ¬– без вороття!
Що лише спомин, може, озоветься.
Що це – назавжди!..
Менше каяття і злого умислу було б...
03-06-2003

Зимовим зойком скрикнула весна,
Насипало снігів із неба.
Завмерла зелень на лугах, –
А брунькам – наче того й треба.

Повиставляли липкі носики,
Та й дражнять білий-білий сніг:
“А ти зеленим стати зможеш?
Чи скажеш – ні?”

Сніг просить сонця веселкового
Послати зелен-кольорів.
Воно заусміхалось росяно
Дзвінким концертом жайворів...

Настала ніч нагріто-зоряна,
Поснули бруньки на гілках,
Лиш сніг вовтузився безсонно
і на лугах, і у садках.

Бруньки закліпали під ранок,
потягуючись після сну,
та й оглянулись: “Снігу, де ти?”
“Я? – Перевтілився. В траву.”
весна 2000

Знай, моя магічність -
Магія для когось, тільки не для мене!
Я до болю звична,
З терня всі дороги, по яких ідемо -
Я і моє серце,
Зранене й зболіле, порване на шмаття,
І до щастя дверця,
Хто зна, чи знайдемо
Ми у цім сум"ятті -
Де любов і зрада
Міцно так сплелися, вже не розірвати...
Та себе заради
Погляд мій до висі прагне знов злітати -
В піднебесних далях,
Де нема вже болю і душі терзання...
Я не поховала
Мрії всі в неволі, прагну ще кохання!
30.04.2010р.

Дорогой не встреченный Мужчина!
Как прикажешь жить мне без тебя?
Сколько раз пройдешь еще ты мимо
В поисках не встреченной?... как я...

Да бросьте Ваши штучки - Бога ради!
Я нарисован не простым карандашом.
Красивы. Да, не спорю. При "параде":
Мне все-равно, приди Вы даже нагишом

Умеете стрелять глазами. Знаю.
Но не сейчас, родная, не сейчас.
Учтите, я порой Вас обожаю,
Ну а бывает - ненавижу просто Вас!

А мне сейчас так хочется покоя.
Смотреть незряче сквозь шикарный ресторан,
И выпить без тоста, но залпом, стоя
Всю горечь Ваших и моих душевных ран...


2010

О, как же были мы близки,
Как будто спаяны навечно.
Тобой зажата я в тиски
Любви и ласки безупречной.

Меж нами снова города,
И толпы судеб безразличных.
Стекает время, как вода
В воспоминаниях о личном…


2010

"Ти знаєш як мені це все дається?
Запитуєш у мене - хто все це розповів?
Це дуже тяжко, тобі не здається?" -
Десь вітер у полі розмову із сонцем завів.

Вже топиться сад у рясності білого цвіту,
Вже музика птахів грає у серці села.
Пірнає той вітер у весну, співом залиту
І сонце...а що?...І до нього весна добрела.

Вони розуміють, їм більше вже слів не потрібно.
А ми,..ну а ми мовчимо, хто - кого.
Я хочу сказати, кричати до тиші подібно.
Вуста нерухомі в чеканні голосу твого.

Він і Вона. Колись були Вони,
А зараз їх єднає несумісність
і тиша. Ну хоч би погляд проведи..!
Так ріже пам´ять нездійсненна дійсність.

Ця казка сумна. Я знаю.
А, може, це зовсім не казка?
Про це я у вітру спитаю,
Бо сумнів - найбільша поразка.

А сонце дивується вітру -
Ну де ж він все те таки взяв?
Знайшов між весняного квіту,
В росинки на листі все вклав.

Ти знаєш,..а мені це все вдається.
Хоч це і дивно, так чи навпаки.
Вечірнє небо в сутінках сміється,
Вже ця весна дається у знаки.

30.04.10 0.00

Насквозь. Как огонь… Обжигающие силуэты…
Подсвечником мыслей (зажечь не могу календарь)…
Броски-размышленья. Зацеплена радуга цветом…
За встроенный в сердце потухший (весною) фонарь…

Над краем полетов - высотность рассветами дышит…
Откликнется (знаю) – лишь искренне вслух позови…
Поднимется утро (над всеми степями) повыше…
Молитвенно верю. Как воздух, сливаюсь: «Живи!»
2010 год

Дует байдужості із горем
Мене хапає за живе.
Немов кораблик тихим морем
Моїм обличчям туш пливе.

Дует омріяних ілюзій,
Ховає сонце у пітьму.
Не вороги ми і не друзі,
Гірку реальність я прийму.

Дует розніжених фантазій
Іще рясніє де-не-де.
Ми не окремо і не разом,
Ступаєм гордо в новий день.

Дуети зустрічей, розлучень,
Надій, залежностей, страхів
Мою свідомість довго мучать.
Навіщо ж ти мене зустрів?

29.04.2010р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Хочу літати, від щастя співати.
Бульбашки мильні пускати з балкону.
Хочу солодкої білої вати,
Хочу кульбаби букет у долоні.
Хочу босоніж іти по калюжах,
Без парасолі пірнати у зливу.
Хочу під ганком троянди і ружі,
Хочу будинок, великий, красивий.
Хочу літати з тарзанки у воду,
Сірих качок і гусей розганяти.
Хочу щоденно такої погоди,
Щоб відчувався не будень, а свято.
Хочу варення на хліб і на масло,
Чаю міцного, кіна без реклами.
Хочу, щоб посмішка сина не гасла,
Хочу, щоб тато здорові і мама.
Хочу світанків, цілунків, цукерок,
Квітів, каблучок і моря дрібничок,
Хочу вина чи з малини лікеру.
Хочу тебе без уїдливих звичок.
Хочу сто тисяч чотириста шосту
Серію опери про Маріанну.
Сукню від Gucci із шиком і лоском,
Щоб виглядати як зірка екрану.
Хочу роботи годину на тижнень.
Хочу машину – фераррі червону.
Хочу в Карпати чи Альпи на лижі,
Хочу відпустку, і то – терміново.
Хочу на море, під сонце і пальми,
Без відрахунку кінцевої дати.
Хочу свободи і щастя без гальмів!
Хочу, я хочу, я так хочу спати....
29.04.2010р

Крила – за гратами,
Роги – за гратами.
Волю захоплено
Homo-піратами.

Тісно і голодно,
Холодно й жарко їм
Концтабори
Нарекли зоопарками.

Зроду не знатимуть
Де вони, хто вони –
Вічні заручники
З рук нагодовані.

Стали вони
Рукотворними блазнями,
Їм присудили
Довічне ув’язнення.

У зоопарк і сама я
Заведена –
Клітка назовні
І клітка всередині.

Братиму з рук,
Чи з долоні даватиму –
Грати між нами –
Та хто з нас за гратами?..

Не розібрати
Чи звірі, чи люди ми
Ними були,
Чи ще тільки-но будемо?..

Як остогидла оця бутафорія!
Усе, що штучне — то не моє.
Справжньої кави, а не цикорію
у горнятко хай хтось наллє.

Ви зрійте, зрійте до мого стану
і душі, мов кишені, вивертайте.
Тоді й осуджуйте, тоді й картайте —
я кращою для вас не стану.

Фізичний біль — це ж тимчасово,
хвора душа — це ж назавжди.
Вам не збагнути моєї мови,
не затоптати мої сліди.

Не поспішайте всесвіту змінити,
у власних душах затишку потреба.
За когось не зумієте прожити.
Облиште всіх. Розпочинайте з с е б е!

15 травня 2010 року
15 год.00хв.
Порохова Вежа.
Львів. Підвальна ,4.
Вхід за запрошеннями.

097 323 11 93
066 911 76 14
http://vkontakte.ru/event17174732

Накрий мене з головою,
Зігрій моє змучене тіло!
На тобі ярлик із ціною -
Без грошей не буде діла.

Банальності цього світу -
Ласощі існування:
Які ж дорогі у вас квіти!
Яке ж тут дешеве кохання!

Тримай міцно мого мізинця,
Заблукаю в великому місті.
Занадто вузький битий шлях цей,
Без тебе мені тут тісно.

2005

В обіймах запахів сірого міста
Він рятував мене від божевілля
Від непомітно страшного каліцтва
Мертвого чару солодкого зілля

Був він п’янкішим від ноток шафрану
Як пересмажена сонцем роса
Він пахнув немов незагоєна рана
Він танув немов недопита сльоза

Навколо шиї тоненькою змійкою
Серця торкається гострий кинджал
Над чорним оком чорною стрілкою
В ніздрі впинається терпкий сандал

Сонні мухи мого спокою
Кружляли у п’яному вальсі,
Над русявою головою.

Кожен порух цих крил,
Як трактор старенький на трасі,
Шалено повільно мчав з усіх сил.

Звуки падали з-під стелі,
Не долетіли - стали сталактитами -
гострими шпагами чужої дуелі.

Ті, хто боровся зі спокоєм,
Пронизані вістрям, падали вбитими.
Він був бездоганним сторожем.

2006

...мені самотньо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин
немов заядлому курцю
без цигарок – нема терпцю
весь світ гірчить у ніч оцю
бо я одна – і ти один
мені тужливо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин...

2010

Льет дождь с утра по накатанной,
Зонты, окуная в лужи.
Скажи откровенно –
кáк тебе
быть для меня
лучшим?

Спокойно ли тебе спиться,
когда я, как за доспех,
берусь за знамение Ницше
и «лучше» меняю на «сверх»?

Что нерв тобой каждый
бόлен,
прости.
На твой зов
могучий
ногтем по доске
шкόльной
в ушах этот отзвук:
«Лучший!»

Это лишь гипотетически.
Гипотезы – не доказаны.
«Я вылечусь!» - звук магический.
Потом…
не сейчас…
не сразу.

А пока что заводы в тучи
дымят, как сапожник отчаянный:
«Ты лучший».
«Ты лучший! Лучший!» -
о блюдце бьет чашка с чаем.

И пусть Ты -
ни святой, ни падший -
не змей-искуситель гордый,
тело изголодавшееся
ноет на тебя,
…как на погоду...

Но высόко..там..какой-то интернет,
о надежде искомкав мысли,
в сотый раз повторяет:
«Нет!
Нет у Вас новых писем!»

Орда вертається,
Орда…
Заграви випнувши лекало,
з-за стін кремлівських та Уралу
Орда вертається.
Орда…

Що зробить двійко-трійко вил!?
В очей розширених віконця
останній промінь б‘ється сонця,
мов точний лазерний приціл.

Палають і будяк, і лавр,
лише тому, що рабським клонам
здававсь комп‘ютерним драконом
євразій сплячий динозавр.

Тому й, огорнуті вогнем,
тремтять, немов кардіограми,
паранормальні панорами
за ґратами електросхем.

А з еволюції гвинта
зірвавшись розуму раніше,
в тріскучу коникову тишу
Орди вгрузають копита.

Заполонивши краєвид
палючим постмодерним болем,
регоче електронний Голем,
в дикунство вивернувши світ.

Втікає хакер-переляк
і в Мережі за ним зникають
сади – розбиті люстра раю,
недопосаджені ніяк.

Втім, в них нагадує весна
ще про безсмертя Україні,
хоча Орда – колись і нині –
не кара наша, а вина.

По траві некошеній,
по снігах неметених,
по опалім листячку,
по дорожній куряві.

Сонцем не освічений,
вітром не огорнений,
тінню не проваджений,
ніччю не осліплений.

Словом непромовленим,
теплотою згаслою,
снами позабутими,
слізьми непролитими.

Через роки втрачені,
через мрії порвані
по шляхам загубленим
ти колись прийдеш в мій дім.
2010р.

Концы с концами сводят зной и свет,
никак не устаканить беглой тени.
Она ветха, как пыль, ей места нет.
Куда деваться безоконным стенам?

Кошачья суеверность с бездны глаз
следит за робкими, как мысль, шагами.
Рожденный ими, жаждущий тепла,
шатаю ветер, словно стих – слогами.

И чувствуя отрыв остатка сил,
душа пьяна не смерти поцелуем.
Мир между сном изменчив и красив,
дрожит в прозрачных красках Аллилуйя.

Рисуя выдох, испаряясь в нем,
смолкают сердца-колокольни звуки.
И змейка душ, что к Богу на прием,
линяя блеск, скользит по веткам скуки.

Зал ожиданий пуст, но жди себя.
Билеты только тем, кто жить не хочет.
Как пристань, время. Уплывают `я`,
так не похожие на Образ Отчий.

28 Апреля 2010

(Твоє послання – «десь у позахмар’ї…»)

А тут, як зáвжди, дзвін розбитих слів,
Драйв-ритми джанглу, реґґі на гітарі,
Скрипучий сакс і хриплий афро-спів,
Обривки блюзу. Все, як ти хотів.
І навіть кантрі у хмільному барі.
Мости канатні в ілюзорний світ:
Піратські мітки, сни, горищні балки,
Чудний Боб Марлі і Чеширський Кіт,
А над усім і місяць, як софіт,
Блідить завіси кольору фіалки.
Запалюю свічки. Стираю пил.
Сміється Боб у милім діалозі…
Поміж афіш, лаштунків і світил
Все так яскраво! Але час застиг.
Монмартр, Мон-Сені. І я. На розі.

«…у пошуках нових чарівних крил,
Нових театрів. На новій дорозі.»

А за дахами – цілий світ шатром!
І справжнє сонце в ніжно-синій рані.
І в Ріо-де-Жанейро йде паром…
(Лишу записку – «зникла у тумані…»)

Як я люблю цей карамельний ром!
І самбу! З негром. У Копакабані.

Вам не подобаються, ні,
Ні світлі дні, ні темні дні.
Вам до душі таємні ночі,
Де ви знаходите охоче
Все те, чого нема в мені.
Вам не подобається смак
Живого чистого повітря.
А я не згодна з цим, повірте.
Хоч ви на вигадки мастак.
Кудись углиб ведете ви
Веселий гамір, дух орлиний.
Та я за вами не полину:
Мені б –у колір синяви.
2007 р.

***
Присвячується Солоницівсько-Гаврилівському
ансамблю “Натхнення” під керівництвом
І. Євтушенко-Краснікової, пмт Солоницівка
на Харківщині

“Ой, зелене жито, зелене” -
Десь виводять дзвінко, натхненно.
Ти згадаєш поле, рідний гай...
То ж співай, жіноцтво, співай
Про кохання вірне, гаряче,
Та дотепний розум козачий.
Оберегом міста і села
Кожна пісня іздавен була!
Хай музик барвистих немає,
Але пісня серця лунає.
В ній - пошана золотим рукам
І жіноча доля нелегка.
А коли вона є щаслива -
Пританцьовуй в пісні грайливо.
Руки в боки, радість у очах.
І ні слова — ніц про печаль!
А життя — не п'єса та сцена,
З піснею ж не буде нам темно -
Ніч минеться, і засяє день!
Гарних вам, громадо, пісень!
2010 р.

Русь Київська, Русь Київська...Комусь пече гірко
Перше слово, комусь друге. Знову перевірка
На „шляхетність” та на мудрість... Княже Ярославе!
Розгубимо, розкраїмо велику державу?
І чого б то роздирали її душу й тіло?
І чого іще нам мало? Господи, помилуй!
Українець, росіянин... Невже зробив кепсько,
Що позбавив о с і я н н о Русь Київську пекла?
Хто по нації? –Розумна та щира людина!
Підвела великомудро з колін дві країни.
Прояснив далекий обрій Півночі і Півдня
Князь-нарядник, Батько добрий. А хтось марить:”Півня!”
Реве Дніпро й ревти буде, долаючи втому,
Доки ти, слов’янський люде, безпорадний вдома...
2008 р.

***

Не усміхайся так звабливо -
Бо промайнуло стільки літ...
Невже тепер ти - нещаслива?..
А на моєму серці - лід...

Боліло все - благав я небо! -
В душі і серці весь той час,
Горів я пристрастю до тебе -
На жаль, вогонь кохання згас.

Йому удруге не горіти,
Як в річку двічі не ввійти:
Зів'яли щастя ніжні квіти -
Мені навіщо зараз ти?..


29.04.2010

…Не йми, милий мій, у цій пісні ніякого смислу…
А йми, милий мій, у цій пісні, приховані мислі…
Як в мокрому є щось сухе, а в сухому є мокре:
Шукай поміж строфами пісні свій власний апокриф…

…Ти шукаєш кінець, ти допитливо преш на початок…
Все це дуже природно, бо ти ж від природи є воїн!...
А ти спробуй спочатку хоча б день один помовчати…
Але ні, ти не можеш… Геракле, та що з це з тобою?...

…Є всього два шляхи: просто вгору і просто донизу…
Не треба донизу, давай, краще, при догори…
Забинтуй свою плоть і, як пес, всі рубці позализуй –
І давай, починай догори… Ну, давай – раз, два, три!...

…За вікнами твого будинку скандують колони…
Зло тебе спокушає ілюзією боротьби…
А ти стань на коліна й склади у «намасте» долоні,
І молися всім серцем до миру, спокути й журби…

…Замкни свої двері, не треба чужих революцій!...
Чолом до ікони, відбитої в сріблі люстра…
Революції бунт – у тобі, розумієш, Конфуцій…
Тож, молися, Іване, всім серцем до Бога – пора…

…Закрий свої очі, направ свої вуха на Нього…
Обріж своє его розіп’ятим словом «ЛЮБОВ»…
Вертайся до себе, бо Віра – єдина дорога…
Бо Бог – всемогутній, і в тобі тече його кров…

…Не їдь до Москви, до Пекіну, в Стамбул чи ув Краків…
Візьми в руки меч, рвучко встань і стрибни із вікна!...
І в леті останньому вигукни: - СЕРЦЕ – НЕ СРАКА!...
(…Чи спинить юрбу ту офіра твоя, ще одна…)

«Аз есмь с вами, и никто же на вы…»

…Не йми, милий мій, в цьому блюзі ніякого смислу…
А йми, милий мій, в цьому блюзі прихований звук…
Той звук, що, як Хрест для лукавого, суть ненависний:
«Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
15.01.2010 року

Кладовище польотів. Куди наш літак торохтів?
Перелатане плямами поле, попалені плани…
Фіолетовий попіл… і неба холодний архів…
І червона трава на долонях убитої панни.

Хто зі мною тепер? Мій цинічний Господь – нашатир
та нажиті слова, канонічно уцвяшені в давність,
марсіанська вода, тридесятого світу пунктир
попід шкірою пнеться і хрін його хто передавить.

Я би тільки травинкою гралась тобі по щоці,
я б поцілила в тебе, щоб тільки ділитися кров’ю.
(Тиха курво кімнатна яких іще треба рубців,
щоб урешті навчитися Тишу ділити натроє?!)

Хто з тобою? Дівчата пливуть і пливуть і полин
перестиглої слини повільно приводить до тями.
...Викидаю набої і небо стираю з колін.
Хай тобі буде хакі. А я обійдуся синцями.


2010

Остання цівка світла упаде
мені до рук. У хрестовинні рами
заплутається ніч і де-не-де
залишаться слова твої...
з лапками...

у міжмолитві... Білі пелюстки,
на підвіконня загнані вітрами,
зависнуть сивиною на роки...
Між нами ніч... Зима мете між нами,

глуха і глупа, наче друга фальш,
що не болить уже, а ниє тільки,
коли усе сприймається, як факт,
і жовкнуть невідправлені листівки.

Коли слова пірнають у пітьму,
вертаючи луною рими стиха...
Тепла останню крапельку візьму
долонею... Зігрітися устигну?

27-28.04.2010р.

А ти просто мовчи,
Стиш повітрям всі зайві слова.
А ти просто дивись,
Розчинившись у сірім тумані.
Незворотні слова можуть вбити
кохання і сни,
Так як вчинки безглузді
вбивають до болю,
І веди за собою,
Я змовчу, змовчала і ти,
Де твій погляд у душу,
Я миттю до нього звикаю,
Ми зіллємося в небі,
В синім небі, несказаних слів
Лиш одне пролетить з вуст моїх
– я кохаю,
Й в твоїх світлих очах,
як роса на ранковій траві,
Та сльоза протече і у серці моєму зникає,
Й непотрібні слова тільки тим –
хто насправді живе
Непотрібні слова тільки тим –
хто насправді кохає.

15.02.2008

Як у серденьку розніжнілося,
В душі сонечко заіскрилося!
Я розпещена його променем,
Задурманена теплим спомином
Про вчорашньої ночі пристрасті,
У обіймах несамовитості,
Знову втратила недоторканість
і приборкала неприборканість...
Потекла жага, ніби ріками,
Попід серденьком, під повіками,
Напоїла мене диво-чарами,
Понесла мій дух по-під хмарами -
Мрії крилонька аж розправили
і душа весну знов прославила!
...Розніжнілась я, заіскрилася,
Дві душі в одну міцно злилося...
28.04.2010р.

ти чимось на мене схожий
очима
ходою може
а може так само вітер
розвіяв в обличчі літо?
ми схожі
ми перехожі
25.08.2001.

В светлом омуте русых твоих волос
Утонут пальцы – и дрожь пройдет.
Половиной ответа - немой вопрос,
Половиной судьбы – заполярный лед.

Разломить испеченный утренний хлеб,
Надорвать письмо – в нем пустой листок.
Петь пичугой в дождь, если дождь ослеп.
Пить последний взгляд, как воды глоток.

Половиной себя выйти в ночь и в путь,
Босиком по мягким полынным снам.
Сквозь сиротство губ заливая ртуть,
Испаряясь золотом амальгам.

Замаленька ковдра для двох дорослих -
Мерзну в ноги і сон неглибокий.
Сходити б якось до тебе в гості...
Лишити б тобі життєвий спокій...

Мариться юністю, дурістю, казкою,
Весняним сонцем й вишневим цвітом,
Тонуть тривоги у ріках з ласкою,
Бажання жити стелиться світом.

Напоєна мріями, не озираюся:
Було, що було, буде, що буде.
В тихій задумі акорди здригаються -
Я ніколи тебе не забуду.

Тисячі знаків, мільйони символів -
Бути чужими доволі просто,
Грати в в мовчанки, бавитись в ідолів,
Тягнути карти, кидати кості...

Шукати сенсу... Навіщо? Ми ж знаєм.
Скільки побачили? Кого почули?
Все непотрібне лишилось незнаним,
Накреслене долею ми вже відчули.

Почуваюсь малою-малою дитиною -
Замаленька ковдра для двох дорослих.
Давай мовчки притулимось спинами
Й полежимо разом. Посунься ще трошки...

квітень, 2010

клекіт мишею
тишу втишую
зодягаю лист
відсилаюся
нету річкою
хвилі вишивом
наторочуся
поскладаюся
аж до відчиту
до відтворення
пролягатиме
недоторканість
недомовленість
в серця пролежнях
то любов моя
неприборкана
розтинатимусь
ока сіткою
доторкатимусь
ледве голосом
а почується
значить виткалось
наче променем
тіло колосу
розцілуюся
заніжніюся
отобоюся
до відмліюся
і розсіяний
пересіяний
приживатимусь
де намріяно

28 Квітня 2010

Ніч на дворі,
Пес край воріт
Знов розбудив
Тишу.
Я не засну,
Сяду за стіл,
Кілька рядків
Напишу.

Ти може спиш,
Може не спиш,
Може ти кимось
Мариш.
В тебе свій світ,
Мрії свої,
Ти мене не
Згадаєш.

Ти вже давно
Кинув в вогонь
Всі наші сни
І мрії.
Ти поламав,
Ти розтоптав,
Ти розтрощив
Надію.

Місяць в ту ніч
Став за вікном,
Вкрився червоним
Жаром.
Він відбивав,
Дзеркало мов,
Полум"я того
Пожару.

Де обнялись
З полум"ям сни,
Де догорали
Мрії.
Вітер забрав
Попіл із них
І в небутті
Розвіяв.
________________

Днів вже пройшло
Стільки як сліз,
Що я за тебе
Лила.
Ти вже не той,
Я вже не та,
Але про тебе,
Милий,
Згадую знов,
Пишу цей вірш,
Тихо ковтаю
Сльзи.
Там де була
Наша любов,
Тільки сніги й
Морози...

(2004)

От і все...
Все пройшло, все забулось.
Краєм щастя любов доторкнулась
До душі... І пропала, нема.
А за вікнами біла Зима
І Мороз візерунки малює,
Він ніколи любов не відчує,
Бо до нього торкнулась
Зима...
І Весна з ним недобре жартує,
Приголубить його поцілує
І зосталась калюжка одна,
А любові не було й нема.
Але я не Весна не Зима,
Не люблю залишатись одна,
А ти серце моє розбиваєш,
А ти того мабуть і не знаєш
Я ненавиджу бути сама!!!
Проте в цьому не твоя вина,
Тут одна лише винна Зима,
Це ж напевно губами із криги
І тебе цілувала вона...
О, яка ж бо ти люта, Зима!

(2006)

здригаються тіні
лягають повільно на брук
втомою танцівниць
блиском меча
блиском очей
саломеї
дощ на мармурі піниться
мармур теплий
як твоє стегно саломеє
цей пророк
він худий і кістлявий
в нього тьмяні очі
бруд під нігтями
крихти в бороді плями на одежі
цей чоловік у щедроті рівний цареві
він купує твій танець
вагою на таці голови своєї
саломеє

Погляди крізь кілометри –
Дротики-стpуни у тиші.
Нам від самотності вмерти
Легше, ніж стати мудріше.

Ніч, яка виросла в вічність,
Нас розділила надвоє.
Нині знайти твої вічі
Тяжче, аніж збожеволіть.

Давить на серце непевність,
Ти почуваєшся гірше...
Невипадкова взаємність
В душу начитує вірші.

Збудуться всі обіцянки:
Слово не може без дії.
Дивиться ніч залицяльно
І одиноким радіє.

Думка, що рве кілометри
Ранить, як правда незрима.
Лиш на порозі завмерти –
Що воно там, за дверима?


2009

Зимовий день, зимовий день, зимовий!
Без мови день, без мови день, без мови!
Безмовно й безіменно круг. Безумно.
Невже зима оця навік!? – бездумна.
Остигли губи на вітрах,
брак сили в жилах.
Вже й вена сивого Дніпра
закрижаніла.
Донецький злодій весну вкрав,
донецький злодій.
І знову сніг борти вкрива
князівських лодій...

Зійшла вода з дніпрових берегів.
Збудивши в лозах челядь комарину.
У різнотрав'ї займищ і лугів
З-під хмар нахлюпано ультрамарину.

І проситься запитання святе.
Хоч, може, і звичайне до смішного:
Чим ти подякував землі за те,
Що цю красу тобі поклала в ноги?..

Та ти, напевно, дякувать відвик,
Бо це для тебе завелика жертва.
Зімне красу байдужий черевик, -
Земля, говорять, не жива, а мертва.

Ти вмієш скласти паперовий звіт.
Його приймають кабінетні маги.
Ти спорудив собі ляльковий світ,
А справжній - тільки місце для розваги.

Але скажи: в якім з тисячоліть
Десь народила сина мертва мати?..
Благаю, люди: землю не гнівіть -
Вона уміє кликать до розплати.

Не раз я малював стрімчасті скелі,
Розгойдані, запінені моря,
Коли в шахтарській глиняній оселі
Вивчав прозорі вірші з букваря.

Мій олівець повільно, неслухняно
Наносив сірі плями на папір.
В бензинці полум'я мигтіло тьмяно,
Аж доки день не заглядав у двір.

А потім у калюжах котловану
Я шикував очеретяний флот
І вперто марив штормом океану
Над дзеркалом зеленуватих вод.

Але, пройшовши ріки й суходоли,
Я моря все ж побачити не міг.
Та мрію давню не втрачав ніколи
В тяжкім безсонні фронтових доріг.

Аж ось, коли, поранений, з постелі
В вікно вагона виглянув на мить, -
Почув я і побачив, як на скелі
Прибій гривастий піниться й шумить.

І, розбиваючись об темну сушу,
В незнану далеч заклика мене...
І щось велике осягнуло душу, -
Те, що довіку в грудях не засне.

Коли сум виходить на дорогу,
То багаття зірок долина,
З двох кінців у місяця по рогу,
Всесвіт нам до серця прилина.

Чому сум наш інколи нестерпний!?
Може, так нам щось душа співа.
І тоді вже Світе невичерпний,
Та несуть неспішно десь дива.

Хтось створив так дивно, так об’ємно –
В сумі бачимо все вгору й вниз.
Щось тривожить нас у тім таємно –
В сумі є якийсь-то механізм.

Ждем печалі, як своєї долі.
В ній кохання і натхнення край –
Зазирнуть за межі тої волі,
А тоді і біль, і спрага хай!