Чіткий і яскравий нав’язливий спогад.
Я в штанцях коротких біжу по стерні.
За сонцем біжу, що сідає десь поряд.
І плачу уголос - образа в мені.

Межа світла й ночі зникає поволі.
Шукаю, де сонце сідає в траву.
Бродяга околиць. Удень та при зорях
Полями блукаю, топчу ковилу.

Засмаглий хлопчисько, замурзане личко,
Босоніж, допоки не падає сніг.
Дитячі простори - маленьке містечко,
де роза вітрів, перехрестя доріг...

Ловив вечорами останню заграву.
Наївний я біг, не шкодуючи сил...
І мрію дитячу, наївну, поправу
несу крізь роки... Де же той небосхил?

Коли туман дерева облягає
І губляться в траві протоптані стежки,
І світ кінчається отут за гаєм
На відстані простертої руки;

І ні хатини в світі, ні людини,
Бо хаосом первинним все тече, -
Тоді приходиш ти, моя єдина,
І опускаєш руку на плече.

І я поволі здобуваю вміння.
Щоб вирізьбить тебе між явищ і людей.
Різьблю як вузлик, вузлик із проміння.
Зав'язаний у глибині грудей.

І все просте, одвіку людям дане.
Відтоді, як Адам упав до милих ніг,
Сприймається, мов щось таке неждане,
Чого ніхто завбачити не міг.

Вже сивіє у сонця голова
І падає в снігів подушку сіру.
Я виминаю в просторі слова,
Мов кожум'яка виминає шкіру.

І простір той до мене гомонить,
Іскринками торкає серце чуле,
Де тихо плаче світанкова нить,
Єднаючи майбутнє і минуле.

Все кволе й темне, прагнучи кінця,
Летить, як попіл, в полум'я безкрає.
А вітер той, що створює сонця,
У грудях сторінки перегортає.

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

Засмаглий обрій горнеться до пліч.
Тобі, тобі оголені рамена!
Вечірнім сонця променем поклич -
залишуся твоєю…
І про мене

складуть легенди, що була чудна,
закохана у небо вечорове,
пішла босоніж по уламках дня,
лишаючи червоні цятки крові.

Пірнула у небес гарячу суть,
відкриту тільки мить на видноколі...
Та ти лише пригорнешся, мабуть,
і підеш... Не позвеш мене ніколи.
04.06.2010.

Моє село - колиска доброти.
Тут - мої друзі, тут - моє дитинство
Не вірить й досі - вже пора іти
На зустріч долі, у Майбутнє-місто.

Попереду - життя, попереду - дорога,
Дзвінок останній - ви вже на шляху.
Зненацька торкнулась до серця тривога
І голуб злетів із гнізда на даху.

Кружляє сад в казковім, дивнім вальсі.
Та музика, що в пам"яті навік,
Вона в серцях живе, а не у часі,
Не зупинить ніколи їй потік.

А то ж не сад - дівчата, ніби вишні,
Погляд квітучий і рум"янець на щоках.
І плаття, мов троянди, пишні.
Молитва мамина бринить ще на вустах -

"Не забувайте, діти, батька й неньки,
Плекайте Батьківщину крізь роки!"
А пісня рідна проростає в серці, ніби маки
І ввись злітають материнські рушники.

Тобі цукерки не підносило життя,
Троянди і шампань на срібній таці,
Чому ж приходить пізнє каяття,
Що ти живий, а не поліг в атаці?

Що повернувсь на батьківський поріг,
Здійснив таки свій намір геростратів,
Не загубився в мареві доріг,
Поліг би сам, та душу не розтратив.

Жаль, промайнули роки навісні,
Хоч ще не раз біда обніметься з бідою.
А може то я зовсім не вві сні
Лаштую штик і автомат до бою?

Запалюю скажений самосад,
В душі нема ні сумніву, ні ляку.
Горять мости, нам не вернуть назад…
Веди, комбат! Я підіймусь в атаку.

2007

Дороги всі нас приведуть до Риму,
І я ступаю в цей широкий світ.
А хто ми в цім житті? – Лиш пілігрими,
Що за незнаною метою йдуть услід.

Кайдани геть і спалені галери,
Ковток свободи нас приводить в раж.
А хто ми в цім житті? – Лиш флібустьєри,
Ми щастя беремо на абордаж.

Як альпіністи дряпаємось вгору,
Відкинувши всі сумніви і страх.
А хто ми в цім житті? – Конкістадори,
Ми меч, як хрест, тримаємо в руках.

Між раєм й пеклом, між гріхом й мораллю,
Як маятник, невпинно, рік у рік.
А ким ти хочеш бути? – Пектораллю.
На грудях у коханої повік.

2000

Стиснуло. В легеневий кут
клякає нікотинно тяга.
Вливаю видих нашвидку
по вінця, у вольфрамну флягу.

У ній кімнати густота
розбавлена у колах диму,
де вигнане тече з кута
і набирається у риму.

Рядка старіюче лице.
Складами – складки, вираз – коми.
Пера загостреним кінцем
вростає у папір саркома.

На ракових пухлинах слів
роз`їлось тіло монологу.
Йому б дожити до полів
німим розжитись до знемоги.

Стиснуло, ніби хрест і синь
недомальовані навмисне
у рамці, де отець і син
прощаються іконописно.

Стиснуло, ніби не дійшло,
не вийшло, чи не проминуло.
Оперене душі крило,
з німого переб`ється в чуле.

І розлітатиметься сміх
від лету золотого в тиші.
Стиснуло так, що ніби сніг
сорочку полю бою вишив.

4 Червня 2010

Ти промайнеш і зникнеш знову
Десь там, на грані відчуття.
Мені ж шукати знову слово,
Коротке слово, як життя.

Той блиск очей, один лиш крок,
Лиш руку простягти до скроні.
Та невблаганно до зірок
Несуть твій обрис тахіони.

Немає слів, бо мозок спить,
Лиш марить тим, кого кохаю.
Спливає ніч, спливає мить,
Мій сон, як та вода, спливає.

Намарне сподіватись знов
Калейдоскопа скласти грані.
Спадає спомин про любов,
Листком з пожовклої герані.

Дзвінок, вже ранок, часу плин...
І сонця промінь, як похмілля.
А ти десь там, серед долин –
Гіркий полин, пахуче зілля.

2000

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче!
2002р.

Как заменить того, кому замены нет?
Таков ответ – есть исключенья с правил:
«Никак не заменить! И через сотни лет
Замена быть не сможет актуальной»
Ведь речь идет о личности, любви,
Переживанье радости и счастья…
Люби себя! Ты слышишь? Береги!
Пусть Бог хранит! Прошу, не оступайся!
Замены нет тебе в моей душе,
В моем ранимом слишком емком сердце…
Я – мотылек. Я кошка… Я мишень…
Попалась…оступилась незаметно…
Люблю тебя, как друга, как сестру,
Как солнце, нежность, милую улыбку…
До завтра! И в бокал себе плесну
Надежду на рассвет, хоть счастье – зыбко…

ПАМ'ЯТАТИМЕШ ПОГЛЯД, А ДАЛІ ВЖЕ ДОЛЯ ДОПИШЕ...
ПРИГАДАЄШ ТОЙ СМУТОК, А СЕРЦЕ РОЗКАЖЕ КІНЕЦЬ.
І У ЯБЛУЧНУ ОСІНЬ ПРИЛЕТЯТЬ ГОСТЮВАТИ ПТАХИ ЩЕ
ВИПИВАЮЧИ СІК ПЕРЕСТИГЛО-ЗИМОВИХ СЕРДЕЦЬ...
2009р

Сіла жабка на камінчик:
Гріється на сонці.
А я стала і дивлюся
Тихо у сторонці.

Сонце добре припікає -
Хочеться тіньочка.
Краще зроблю капелюшка
Жабці із листочка.

Капелюшок з лопушечка
Гарний я зробила,
Тільки жабка мій дарунок,
Ой, не оцінила.

Бо як тільки їй хотіла
Вбрати капелюшка –
У водичку заховалась
Жабонька-подружка.
2010

Чарівний сон цієї ночі,
Сполохав крик нічної пташки.
Скажи, чому на серці важко?
Коли не бачу твої очі.
Чому печаль завжди шматує?
Коли від мене ти далеко.
Летять до вирію лелеки.
Хто ж мою душу порятує?

1997

Ніщо – це непроявлене Усе,
Далекий грім майбутнього походу,
Де час по скроні слимаком повзе
Невідворотний, як орда зі Сходу.

Де люди, Господи, і сірі, і малі
(Усе проявлене недосконале й куце)
Дітей своїх народжують у муці
Й хліб добувають з потом на чолі.

Де протилежностям не бачимо кінця,
Під білий дим квітуючої вишні
Руба мечем боєць в бою бійця
За цінності спліснявілі торішні.

Де не в печі – над стріхою заграви,
Дідівські шаблі й в пам’яті згнили,
Та знову від сохи не за столи
Нові вожді нові збирають лави.

Щоб на краю скелястім Ойкумени,
Де шлях тримають зорі і Боги,
В бій кинуть легіони і тумени
І полягти всім разом, до ноги.
10.05.07

Борсаюсь, як муха в павутинні,
Силу всю висотую до дна.
Світ без тебе – лише тьмяні тіні
На шибках замерзлого вікна.

Та нуртують соки при корінні,
Віхоли минають навісні.
Ти приходиш – рветься павутиння,
Вікна настіж сонцю і весні.

Не вказати шлях і не навчити –
Власним болем учиться душа
Все ж себе не відділять від світу
Гострого, як лезо у ножа.

Що життя є щастя – то лиш міти.
Давить серце і щодень гірчить
Недолугих й немічних любити,
Підлих і розбещених учить.

Та приймаю все, воно ж від Бога,
Частка є в мені його і чин.
Я іду і стелиться дорога
До небесних Духу височин.

2008

Час,відведений нам,вже давно промайнув...
Я кохала тебе,ну а ти...Не збагнув...
Сум холодних ночей замінив мені сміх...
Я кохала тебе...Ну а ти...Ти не зміг...
Мій розгублений дар-відчувати тепло...
Я чекала тебе...Але щастя пішло...
Нам на пам'ять тепер-лише фото в альбом
Я кохала тебе,-ти-прекрасний мій сон...
Краще бв вмерла тоді від болючих страждань,
Бо ж і досі болить в сумнім вирі чекань...
Краще б вбили мене ті жорстокі слова
Я любила тебе...Але я не змогла...

Ти пахнеш малиновим варенням,
Терпкою корицею,трішки ванільки
Ти...Ти такий...Домашній,приємний
Я мрію про тебе.Про тебе і тільки

В тебе в очах кольору чаю
Плавають холодні льодинки.
Дивлюся на тебе-себе втрачаю
І знову ці сльози-краплинки...

Ти пахнеш моєю далекою мрією,
Щасливою до неможливого,
Ти танеш у снах моїх наївно-дитячих.
Дурію від тебе красивого..

Я занадто мала щоб логічно мислити,
Ти-занадто серйозний,спокійний.
А у мене від тебе в пузі метелики
І мій світ уже не самостійний...

Ти схожий на щось неймовірно солодке-
Шоколад із вершками-хмаринками
Я дивлюся на тебе і тану.Це ти!
Розпадаюся знову частинками...

Заєць з претензіями на геніальність
Дивно-іграшки мають серце
Часом лізуть у моє ліжко поспати,
А своєї душі закривають дверці.

Весна стає нереально зеленою,
Не завадило б дати волю думкам
І нарешті відписати минулому-
За конверти дати прибуток поштарям.

Ти не помічав-останні дні дощ сухий,
Але весна все одно щаслива.
У мене вдома лиш хліб черствий,
Але худну від сміху-майже красива.

Мені починає здаватися,що іграшки-
Не такі холодні як люди.
Саме тому шукають тепла в руках-
Великі плюшеві приблуди

Мабуть,це було на якійсь буденній п'янці
Бо тільки ось так безпричинно
Можна забути про завтрашні пари й сушняк
Чужа компанія,генделик,за сусіднім столом плюгаві "мужчини"
Часто саме в чужих компаніях
Зав'язуються якісь дивні стосунки
З нелогічною романтикою і пивом
І з маленькими подарунками.
Навіть не дивно,що саме ця ніч,
Де зі знайомих-друг екса і з контакту чувак
Так,саме той вечір чомусь у пам'яті,
Коли любов і ненависть-все просто так...
Бо почуття не міряються літрами алкоголю,
Зате тоді все таке кумедне
І чомусь мама кричить в телефоні
І вона знову права,бо я дуже вредне...
Та загалом дивноспостерігати за чужими,
Які о 3й ночі ідуть бити пики,
А тобі смішно,бо ці проблеми не будуть твоїми
Бо ти лиш п'яна дитина,а вони "дяпани великі"
І цікаво спостерігати за їхніми дівчатками
Цікаво,а вії в них теж накладні?
А вони палять на тебе заспану,
А я-на їхні нігті.Смішні.
А ще дійсно дуже цікаво опинитися в чужій квартирі
(ніякого сексу,просто в квартирі)
Усі п'яні і піддаються спостереженню
Вони унікальні.Хом'яки теж звірі.
І,чорт забирай,дуже все таки мило
Коли роздовбана гітара грає тількі твої пісні
Це круто,ні,наспрвді добре,що все закінчиться
Бо хтось має повернутись у сіру буденність.Робить це мені
Це дивно-так просто вриватись у їхні проблеми
І радити:"Все буде норм,Чувак,підрости"
Я випила приголомшено чарку горілки.
У мене не було що їм розповісти...

Ти вмієш читати?
У мене болить голова
А ти не помічаєш
Я ще жива...
Ти вмієш мовчати?
Від твого голосу я зла
Ти дратуєш мене
Але я ще жива...
Ти вмієш зникати?
Я мрію,щоб ти пропав
А ти все ще поряд
Ну добре,те знав
Я не вмію прощатись
Тому ти мене тривожиш
Я так хочу утікти
А ти можеш?

Вишиванки виготовляють в китаї
І впарюють їх в наші руки
Ну звичайно,їх 100 мільярдів і їм нема чого жерти
Жовті пики,вузькоокі тварюки

Останнім часом-нова тенденція-
Стаємо спонсорами для іноземців,
А вони гріють руки на наших надбаннях,
Всі-кацапи,китайці,туземці

"Маде ін чіна"-бренд безперечний,
Яскраві тряпки,усі інкубатор
Це не Україна,це сором,це идко
Нас загрібає чужий ескаватор

Мою весну засуджено до страти,
Я вирок виніс, я її і вб’ю.
Не допоможуть більше адвокати,
Це не солдат, захоплений в бою.
Моя весна напала віроломно,
Мені між ребер всунула ножа,
Тому був свідком хмурий місяць повний,
І щастя геть розбитого іржа.

На спомин квітку із труни беру,
Мою весну розстріляно в яру.

2010 р.

Колись тут гойдалось море -
Пінисте, неприборкане!
Течіями-аортами
Передчуття невпинні.
Хиткі, колихливі, плинні…
В своєму безмежному «нині» –
Глибока жива вода.
І чутно, як біле сонце пульсує десь у рибині,
А зблиски її перлинні
Лишають в тріасовій глині
В минущій досвітній хвилині
Тоненький червоний слід…
А крила, то руки чаїні.
І труться об ноги дельфіни,
І водорості бурштинні
По стегнах, по грудях, спині…
І очі… Зелено-сині.
Невиплакані,
Глибинні.
Бездонні!
Як вічність, такі ж солоні,
І мудрістю мовчазні.
А мушлі – бліді долоні.
І щастя ранкове ще в лоні,
Ще зовсім дитинно-сонне.
Пірнає в безодню.
І котиться, котиться… Тоне.
Поволі на дні холоне,
А потім зринає – природне, справдешнє, чисте,
Ляга животом на пристань,
Збирає слова іскристі,
Годує горластих чайок…
І ніби не помічає…


Руками піски розгортаю.
І бути тут морю!

Шляхами...
Розкрита до неба,
до чистотілу,
до суходолу.
Біла, скісна, заспокоєна.
Я. Вірна, як віра.

Трохи за серце, за сонце,
за степ і басолю.
Волю молю ...
Ромашки, сестриці чужі,
тайною
ледь опрозорюю.

Шляхами...
Барви бароко
заплетені в коси веселки.
Світиться
тіло берези -
ранішня пісня веселика.

Думаю.
Вийду корою.
Натще. Буду собі...
Скільки минеться метеликів
в цій непоборній траві?

2010

У зозулі в пірї – чічка,
але боса, черевички
на узліссі залишила...

На смарагдовому схилі
ночували в самотині,
де димляться гори сині.
Аби нечисть не вхопила
й не припали часу пилом,
як гласить легенда сива,
чарівна чугайстра сила
обернула їх на квітку -
наче сонце ясне влітку
між шовковими вітрами,
що звиваються багряно.

Лиш знайдете, дітки, зілля,
заструмить «ку-ку» довкіллям.
Не лякайтесь дивних знаків,
це – зозулина подяка:
квітка у часи минулі
в ліс пташину повернула,
дарувала невеличкі
та розкішні черевички.
Щоб сховати слід, зозуля
черевички радо взула,
і до лісу – бігом, чвалом,
(звідки, капосну, прогнали).
Там живе собі й донині...


Навесні ж у теплу днину
відкривають сонцю личко
«зозулині черевички».

травень2010 р.

Гойя, наверное, пил кокаин
и курил через трубку абсент.
Гойя, наверное, жил не один
и втроем — он считал — не грех!
Гойя, наверное, ел мармелад,
трюфеля, желе и эклеры.
Гойя, наверное, был не в себе,
хотя знал он и чуточку меры.
Гойя, наверное, не мог погулять
чтоб не дымно, вино и дамы.
Гойя не ведал про пустую кровать
и не застал сиволизм Мандельштама.
Если бы Гойя не был так хитер,
аферичен и без изьяну,
Гойя не взялся б за кисть… он бы лег на ковер.
и не увидел бы мир Ла Тирану.

січень, 2010

жінка, що породжує смуток.
жінка, що загострює втому.
тобі її не збагнути.
тобі б її — непритомну.
жінка, що здатна палати.
жінка, що зможе згасити.
ти мрієш її подолати.
намагаєшся… підкорити.
жінка, що ніжна у кріслі.
жінка, шалена у ліжку.
із одягу — у намисті
і звісно ж нагадує кішку.
жінка — босячка й гульвіса.
жінка — дрескод на 5+.
ти з опалу шлеш все до біса,
а потім навколішки — «я молюся»
жінці, що може втішати.
жінці, що загоює рани.
тій, що сідає за грати,
і тій, яка стАвить капкани.
жінці, яку розіп*яли.
жінці, яка воскресає.
чиї так манливі овали,
коли вона вії здіймає…

лютий, 2010

пишу вірші лише із ліхтариком,
олівцем, муркотінням і пошепки
або ж з сонячним променем й кавою
і білизною у горошинки.

занотовую прозу цитатами,
кожне слово б*ючи між нейронами.
їх рядок за рядком заминаю цукатами.
особливо з любов*ю шукаю омоніми.

не люблю білі рими як жовтого снігу.
і те й інше паплюжать своїм «откровенням»
графомани й кретини із укр.суч.літу,
допінгуючи це особливе натхнення.

перечитую вже публікованих нині —
почуваюсь страшенно перЕсічною.
може кинути всю оцю лірику
і зайнятися — кресленням?!

березень, 2010

Із прозорих краплин намисто
на смарагді листви розвішано.
Зачепилась гроза за місто –
Цю весну на дощах замішано.

Всі дороги на ріки схожі ,
дощ господарем йде по вулиці,
і стурбовані перехожі
до своїх парасольок туляться.

Сонних вікон намокли вії,
у полоні вологи нині ми.
А проміння в калюжах миє
світла гру із тонкими тінями.

Зачепилась гроза за місто
і мережить плин часу хмарами.
Сяє вранці зелене листя
яснооких краплинок чарами...

Загрозило, загуло,
затремтіли вікна,
задзвеніло синє скло,
заблищали ікла.

Небо впало на шляхи
збуреним потоком.
Світ сховався від страхів,
доки втихне, доки

перейде, переболить,
перекотить злива,
відчаю відплаче мить,
бо земля щаслива...

Та жіночий має хист
і мінливу вдачу...
Сперлася плечем на міст
райдугою... Бачиш?..
01.06.2010р.

* * *
занудило від слова щі
і борщ мені не лізе в рота
та ще й хрущі гудуть сволота
як_боляче_гудуть хрущі

горгона голову в кущі
горить аврора на негоду
ясон не вернеться з походу
як_боляче_гудуть хрущі

на ніц зійшли бажань прищі
а серце стисла моцна лапа
о де ти острів ескулапа
як_боляче_гудуть хрущі

! , . « » … № ; ( ? + :))

піони п’янять без piano кімнати грані ледь звільнивши
стоїть у дзеркала там панна балетно руки опустивши
і крізь прозорість силуету розтікається пахучість
квітів - вітру ледь зі степу що несуть її в минучість…

квітка 2010

А місяць сьогодні - мов скибка цитрини
у чашці міцного, пахучого мокко.
Відправлю у спам хмарочоси, вітрини,
і чартерним рейсом - на пляжі Марокко.
Забуду пароль до архіву депресій,
змотаю в клубок всі пусті обіцянки...
А ти фанатій від Чигринського й Мессі,
і мацай ту кралю, що п'є тільки "б'янко".
І можеш продати мої діаманти
та пафосне ліжко у стилі бароко...
Я просто звикаю тебе не кохати,
відколи літак приземлився в Марокко.


02. 06. 2010 р.

Твоє 3D зображення - ти ба!
Торкнутись, роздивлятись можна навіть.
Обличчя, голос, звички - ну дива!
Оце прогрес сьогодні світом править...

Ти поруч, ти онлайн... А я сумна...
Таке бажання відключити все це...
Бо у 3D душі уже нема -
перевантаж нарешті власне серце.
02.06.2010р.

В Мишенятка у кишені
Дивовиж повніська жменя.
Тут – і кнопка для плаката,
І старий годинник тата,
Камінці біленькі з річки
Та шматок липкої стрічки.
Ще – блискучий мідний цвяшок
І коробка для мурашок,
Дві солодкі барбариски
Та обгортка від іриски…

Дивовиж іще багато
Залишилося сховати...
Та скажу я вам відверто:
Ця кишеня вже подерта!
Тож завдання в Мишеняти –
Кращий сховок їм шукати!
2010

Вже день новий і світло в ньому нове
Барвистими проміннями ляга:
Іскряться тута роси світанкові
І до життя полум'яна жага.

Вже день новий і думка в ньому нова
Дає старій, журливій батога
У сяйві посмішки вже ллється мова
Нових чекань буяє в ній снага!

Догорає вже день,
лине птахою ніч чорнокоса,
тихим смутком озветься
розбуджена болем струна,
тінь гіркої сльози
пурхне з вій і загубиться в росах,
і поглине мій сум
стоголоса нічна тишина.

Я позичу в печалі
дрібних кришталевих сльозин,
попрошу у любові
міцної прозорої нитки,
а у радості - жменю
джерельних дзвінких намистин,
нанижу у коралі
ці скромні нехитрі пожитки.

А у неба позичу
хмаринок пір'їни легкі,
стану птахою я,
а вони мені будуть за крила,
заберу у політ
сподівання невинно-крихкі,
віднесу в зоресад
те, що вірою ніжно зростила.

Заколю собі в коси
надію букетом перлин,
замилуюся ними,
вплітаючи стрічку серпанку,
загорнуся в тендітний
мережива зір палантин,
загублюся у снах
і блукатиму ними до ранку.

кохана скажи як він посмів намалювати тебе?
тіло яке до цього знало лиш дотик матерії
чому я заходжу у вікна а він крізь двері
чи він це вже я
а я вже ніхто тепер?

бачиш заради тебе я зброю склав
до біса дукати очей і всі інші жінки Америки
візьми мене люба силоміць наче анклав
запустимо в космос наші рідні смереки

кохана він третій ти чуєш він третій тре…
на кінчику пензля крапля що хоче стати Джокондою
мольберт просто неба і полотно старе
і місто мов мушля без жодного виходу-входу

кохана не йди до нього а краще від мене йди
хоч вийди з мого життя на пероні найближчої станції
все одно відшукаю під палімпсестами снігу твої сліди
і отримаю шанс реінкарнації

я змовчу
і, зціпивши зуби,
перетерплю жорна рефлексій,
що розмелють безглузді бажання.

я змовчу.
ці капризи не стануть
перепоною нейтралітету.
його будем триматись.

але як я ненавиджу
ту майбутню себе,
що змовчала,
що вдала, що то дійсно капризи невдоволеної самиці.
як ненавиджу ту порожню раціоналістку,
що продала душу за розум
і що все розуміє і все передбачить...
але як же їй пусто...

2007

Куди іде самотній подорожній?
Так часто пекло схоже нам на рай...
Не раз в засліпленні зриваємось в безодню,
Коли в душі зневіра понад край.

Віщує крук загибель - ти не чуєш?
Студений вітер пристрасть роз'ятрив?
У темних водах світло не ночує,
У серці втікача - лише надрив.

Залишиш дім - куди ж тоді подашся?
В чужих краях - лиш озеро оман.
Так часто ми у пошуках за щастям
Своїй душі глибоких робим ран.

Не лиш собі - а ближнім, які поряд...
Чи ж варто у безодню так спішить?
Тече вода через роки і гори,
В ріці Життя тамуєм ненасить -

За волею, якою вічно марим,
І за вогнем, що серце обпіка...
Ніщо в житті нам не мине безкарно -
Ні зле, ні добре - правда є така!...

Шумить ріка, гудуть надривно дзвони,
Й закохані у весну солов'ї
Знов пристрастю відгукуються в лоні
Душі моєї, де ще йдуть бої...
2.06.2010р.

Як то буває перед грозою,
Коли виникає сльоза за сльозою
І падає з неба
Жорстокими стрілами вниз.

Як то буває перед грозою,
Дихати важко,сама самотою
На вулиці тісно,бо люди тікають
Чимдуж від святої води.

Як то буває перед грозою,
Травнева спека накрива з головою
А ти виринаєш
У відблиску перших краплин.

Як то буває перед грозою
Хмари найдуть,
Але місто в спокою
Знов усміхнеться в сяйві травневих дощів

Красивое утро…
Мне шепчут берёзы
О том, как велик и благой их Творец.
Он слышит их песни,
Он знает их слёзы,
Он видит их трепет зелёных сердец.

Пусть даже средь ночи,
Терзаемы ветром,
Устало подносят к Создателю взор,
Господь им ответит,
Сверкающим светом
Засветит на небе созвездий узор.

Господь - наш Творец,
Он тебя не оставит.
Иди к Нему утром, беги к Нему днём –
Он нежно обнимет,
Любовью одарит,
Покоем родиться Он в сердце твоём.

Мне в жизни не страшно,
Как ночью берёзам –
Я знаю, - Спаситель мой рядом идёт.
Он ветер прогонит,
Светить скажет звёздам
И тихое утро мне вскоре пошлёт.
1.05.2010 р.

Простягаю до тебе душу! Але ти це й сама відчуваєш -
Крізь розхрестя шляхів безкрайніх, крізь жорстоких світів чагарі.
І тепер я, мов тінь, всюдисуща, слід у слід за тобою ступаю,
По словах тебе й нотах читаю... Так хотіли, напевно, вгорі!

Простягаю до тебе душу - крізь роки, кілометри і терня.
Почуття наші справді безмірні, не знайоме нам слово "боюсь".
З кожним днем ти міцнієш все дужче й проростають у тобі зерна
Лиш любові, надії та віри в кожнім твоїм наступнім бою.

Простягаю до тебе душу! Нехай янголи в небовисях
Над тобою розправлять крила і тебе не захочуть зректись.
Почуття справжні - не проминущі, від любові хай серце іскриться,
А усе, що тобі буде миле, неодмінно настане колись!


Простягаю до тебе душу! Добре знаю - ти будеш биться
І з цим світом, не раз облудним, та з самою собою частіш...
Тому сильною бути мусиш, щоб дивитись до віч блискавицям,
Щоби вірити завжди у чудо... Ось такий мій для тебе вірш!

Там усе, як раніше. Латаття волосся полоще
У озерах холодних. Уперті ростуть бур’яни…
Там десятки ускладнень. І тисячі стриманих спрощень…
Кілька кроків до вічності. Й кілька хвилин до весни…

Вистилає барвінок (що ще він уміє робити?)
Килимові доріжки - від лісу до хмарних химер…
Тим же впертим плющем намагається обрій яріти,
Що в захопленні щирому знову, як тиша, завмер…

На затіненій площі (від дуба до красеня-клена)
Ходить сонячна донька. Шукає надійне плече…
З ким їй ще розмовляти? Навколо – лиш листя зелене....
Й те не дуже-то чемне. Мовчанням ураз обпече….

Де їй ще помолитись? Залишеній пристрасним татом…
В тому щедрому лісі, де рідкісні пні – олтарі…
Там усе, як раніше. І навіть не слід забувати…
Що за сонячне щастя лишилося там, угорі…

Чий засвічений ґрунт під ногами - як втілення долі…
Сонцесяйних ілюзій чи просто закреслених втіх…
Хто там бачив її (в тому лісі, в сусідньому полі),
Той замріяність ніжну назавжди, як тишу, зберіг…
2010 рік

Зміліє море, висохне ріка
Волаю SOS, рятуйте наші душі
І кисень атмосферний обпіка
Бідаку кистеперого на суші.

Та йду вперед, де магія руки,
Де смак заліза, пороху й акрилу,
Де п’ястю стануть гострі плавники
І за плечима випростають крила.

2008 р.

Коли ведуть народ на манівці
І Калі-Юга дивиться у вічі
Тримай меча міцніше у руці
Верши достойно справи чоловічі.

Твори свій лад крізь чвари і розбрат
Нехай святиться праця ця сумлінна.
Твій рід і перед жерлами гармат
Не підкорився і не гнув коліна.

Іди вперед серед племен і рас
Землею, що зерном і кров'ю злита
Поки стоїть над кручею Тарас,
Поки зростають у колисках діти.

Віху духмяним зіллям заклечай,
Любов і смерть стрічай у чистім полі
Горять заграви в відблисках меча,
Тож не бажай собі чужої долі.

2008

Пролившись стоголосо і столисто
Галонами вичавлюю раба
Навкруг – смітник, оте велике місто,
Де кров ледача і душа сліпа.

Уран в Вагах – озиме покоління,
Бліда жадоба влади на дурняк…
Поки жаги не проросло коріння
Задкуй, як рак, і не чекай відзнак.

Навчись літать, без марнословства й лоску
Творці – тверді й суворі мужики
Щоб на тисячоліттях, мов на воску,
Лишить відбиток власної руки.

2008