Горить свіча,
сльозиться віск,
стікає.

Стоїть Душа,
гостей своїх
вітає...

Уже без сліз -
у серці жаль
розлито.

Сухі вуста...
злітає з них
молитва.

Сіє-сіє, посіває
Снігом біло дотемна,
Присипає, присипляє,
Прослизає в сни зима
Й осідає срібним пилом
Під повіки крадькома…
Сніжносірі сни-світлини -
Згадки, марева, мана?..
Місто тишу місить в тісто
Щовечірніх неновин:
Знов порвалося намисто -
Сотні тисяч намистин,
Що пливуть неначе рибки
В білих хвилях хуртовин...
Намистинки - скалки щастя,
Скалки мрії, скалки рим, -
В очі, в душі, вітром в спину -
Пам'ять - в кригу - сніг у сні -
Наскрізь - місто - без зупину! -
Щоб розтануть по весні...

Пальчик за пальчиком - кулачок.
Ні? Жива?
Падає тінь, у зіниці - чмок.
Ти?! Бува.
Хрест на розхристаному житті.
Йдеш, мім?
Тихо принишкла у каятті,
Німім.

Я ручною пташкою
Вже не буду - важко так!

Стану теплим променем
І для тебе спомином.

І весняним сонечком
У твоє віконечко

Я не буду стукати,
Бо розбуджу звуками.

Не зустріну поглядом,
Не зігрію з холоду.

Не допишу повісті
І довірюсь совісті.

Серед ночі в відчаї
Не прийду освідчитись.

Вільною, свобідною...
Вже не буду рідною...


12.03.10р.

Вікно до світу сумних пісень
До роздягнутих дерев,
До листків золотих.
Ех…От би розчинитись як дим,
І вдихати на повні легені,
Це відчуття, цей настрій, мелодію оцю.
Відчиню вікно, візьму осінь за руку,
До серця свого приведу.
Хай поселиться в ньому,
Рясним листопадом, хай приносить,
Блискавки й дощі.
Хай у моїй душі,
Зі спогадів збудує колони,
Зодягне небо у сіре від краю до краю.
Хай я згораю, хай мене спопелить,
Це почуття.
Мені не треба весни,
Залиште мені навічно осінь.
І хто її від мене відгородив вікном?
Якийсь зловтішний жартівник.
Він мабуть ніколи не знав,
Як це- кохати,
Він ніколи мабуть не вмів відчувати,
Йому просто не знати,
Як це, коли туга на клаптинки серце дере.
Але я відчиню це вікно, а як ні - розіб’ю,
Розриваючи скло, як папір,
І нехай скалічу руку собі,
Мені б відчути на вустах сліди,
Що осінь залишає в пустоті…

Сходит снег. Он уходит с дорог,
С крыш, обочин, полей и аллей.
Он под солнечным ветром продрог,
Стал он собственной тенью своей.

А ты помнишь, каким он пришёл
Украшать эту землю зимой?
Шёл он в мир, что от серости зол,
Наготу прикрывая собой.

Он дыханью дарил простоту,
Белизною для взора искрясь,
Чистотою делясь на лету,
На себя собирая всю грязь.

Грязь следов, серость душ, пыль дорог,
Смог проспектов, покрытых золой –
Он собрал на себя всё, что смог,
Чтоб весной унести за собой.

Сходит снег. Провожает капель
Песней светлою грустный исход.
Его жизнь под синичкину трель
Вдаль уносит поток талых вод.

Посадила мати біля хати квіти
Для краси, на згадку про життя своє.
Щоб уміли діти ту красу любити,
Цінувати літо, поки літо є.

Та приходить осінь. Сивії тумани
Затіняють вікна, затихає сміх.
І не видно квітів. І не видно мами.
У туманах сивих загубивсь поріг.

У хустинці свіжій, зморена роками,
В квітнику туманнім пелюстки збира
Ще жива хмаринка дорогої мами,
Вказує дорогу до тепла й добра.

Розлетілись діти пелюстками квітів.
У туманах долі вибрали своє.
В квітнику у мами їх чекає літо
Тепле і безхмарне, поки мама є.

2004р.

Гортаєш блокнот. Імена і старі телефони.
І цифри як листя торішнє – щемке і знайоме.
Тобі не подзвонять і ти вже тепер не подзвониш.
Навіщо цей спогад? Минуле так часто зникоме…

Гортаєш себе. Розлітається листя зотліле.
Навіщо цей безум. Назавше відріж і не зміряй.
Ти ще пам’ятаєш? Ми в полум’ї мліли й горіли.
В останньому полум’ї літа ти цілив у вирій.

Розводжу безсоння у горщиках з синьої глини.
Мої підвіконня холодні, і ти їм не личиш.
Ніхто вже не винний, ти чуєш?! Ніхто вже не винний.
Самотність це навіть не мода, самотність – це звичай.

А що сніги? –
Ще трішечки і літо
наставить носик гомінким дощам.
І маками червоними розквітне
в полях безмежних
Всесвіту душа.
А що сніги?
Тепло твоє так близько,
що крилами черкаємо небес.
Я погляд твій смакую, як іриску.
Благословляю
березнем тебе.
А що сніги?
В моєму серці – літо.
І ніч в зірках.
І ранок - золотий.
І я в твоєму подиху зігріта
уже готова маком зацвісти.

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!

2007р.

Кохання нам дарує світло і тепло
Кохання надає нам крила
Кохання там, де віра і не має місце зло
Кохання там, де поцілунком я тебе зігріла

Ще там любов, де мрію бути я
І там, де посмішки і ласка
І там, мабуть, де пісня солов'я
І там, де доля над людиною не власна

Я знаю, як ти вмієш говорити
Як чуєш серцем музику життя
Та вірю я, не міг ти потопити
Безмежні, ніжні і шалені відчуття

Ти памятав би кожен день страстей
І кожну мить, коли тримав мене за руку
Хотів би чути у будинку сміх дітей
Та книга нашого життя не йшла до друку

Та все тому, що ти зі мною був
А ми своїм коханням хизувались
І ти б тоді про мене не забув
Але життя твоє жахливо й боляче так обірвалось

Я вірила в потік думок, що йшли
Я бачила вві сні дитячі мрії
Я відчувала та іскру надії
Але один-одного ми з тобою все ж таки знайшли

Посохше листя чарівних троянд
Зів’ялі спогади відвертих почуттів
Ті спогади для мене наче яд
Бо більше не відчую я тепла твоїх гарачих слів.

Розлука - біль.
Вже не колише вітер
гілками душ
в народженні чогось
такого, щоб в сплетінні
рим і літер
сховати нам
хотілось і моглось...

Чому це так?
Чому про це не знаю?...
Були ми вдвох,
де ще ніхто не був –
в садах Кохання
сонячного раю,
а світ людей
надовго нас забув!...

Віршів тобі
сріблясті листопади
я сипав на коліна
знов і знов!
У янголів питали
ми поради –
як зберегти
шалену цю Любов?!

Вони мовчали.
Ну а ми, мов діти,
що граючись, бездумно,
без пуття,
багаття захотіли
розпалити
своїм коханням –
Вогнище Життя.

Згоріло все!..
А янголи – у вирій.
У інший рай –
без наших сновидінь.
Там нас нема удвох
в розмові щирій!..
Віршів лише забутих
сива тінь...

2010

З абрикосових снів пелюстками зсипається сніг,
так спонтанно, неждано, пробачте невчасну присутність,
бо сьогодні він - гість, не тотально жорсткий колоніст,
і мугикає потайки пісню весняну під ніс,
а рефрени сніжин у перерві виводить ледь чутно.

Абрикосовий сніг, під ліхтар абрикосово ліг,
ще не хоче топитися, хоче весни дочекатись.
Це – останній, мабуть, завершальний зимовий політ -
реверанс із прощально-галантним поклоном до ніг
першим паросткам в одіжі зимній із мокрої вати.


2010 р.

Сходить сніг. Сходить сніг із доріг,
Із дахів, із узбіччя алеї.
Занеміг він від сонця і зліг,
Ставши власною тінню своєю.

Постарів він від теплих вітрів
У думках про річки і заплави.
Пам’ятаєш, як вкрити спішив
Він собою знесилені трави?

Коли світ посірів без тепла,
Від нудьги скрижанівши душею,
Сніг прийшов порятунком від зла,
Вкривши все чистотою своєю.

І даруючи нашим думкам
Білосніжно-іскристі простори,
Почуттів він очищував храм
Від жалів,що проїли в нім нори.

Бруд слідів, сірість душ, пил доріг,
Смог проспектів, укритих золою –
Він у себе зібрав все, що міг,
Навесні щоб забрати з собою.

Сходить сніг, і на коло нове
Він заходить по сходах спіралі.
Це закон, по якому живе
Світ, де в ріки течуть води талі.

Сьогодні в новинах прозвучало, що деякі добродії із Заходу пропонують Греції продати свої безлюдні острови і так вийти з кризи.
Моя відповідь скромна у танка.
Зверніть увагу на обличчя Греції!

Не продаються!

Мов родимки всі грецькі острови
На тілі бірюзовім,
Як і небо,
Де зорі сяють.
Як без них прожить?

Гей, вітре часу, напинай вітрила,
Хай забуяє молодість і сила.
О човне мій, розкраюй океан,
І промини затоку соннохвилу!

Не в холодне пустинне ложе,
де дні лікарняно-білі
(не вводь мене у спокусу, Боже,
не по моїй силі).

Не в лабіринти нудьги й задухи,
де квилять Твоє ймення
у жовтому світлі, як сонні мухи,
люті духи смирення.

А в вечір срібний, де голос рідний,
ніжність і трошки рому.
Додому мене проведи, Боже.
Додому.

ІІ.2010

Прости мене за все,
можливо це весна розставила крапки над І...
Краплю долила вина,
Кино знімала і танув лід...

Чорно-біла не така як всі,
Плакав сніг, ти телефонувала...
Я мовчав... Зупинилось таксі
Сіла мовчки... Не попрощалась...

Тратится время в очередях.
В выдохов нервных осколках.
И никогда не ускорить мне
Своё дыхание в пробках.
Если взять, вычеркнуть все мечты
серых асфальтов и луж
Останусь я. Я остаюсь.
Я остаюсь безоружен.

Тратится время в очередях.
ТАК - даже жить не хочется.
Тратится время в очередях.
когда? когда уже кончится?
Может тогда, в последние краски
финального нашего времени
Мы будем Там.
И Тогда.
Там. И Тогда. И с Теми.

Город наполнит меня до краёв.
Своим одиночеством,
Своими рассказами,
Будто ему опротивело всё.
Будто не город он.
Будто не каменный.
Как ему хочется иногда взять
Взять и заткнуть им все пасти тряпками
Будто хочет он иногда
В топку
людей
бросать
охапками.

Я же наполню его до краёв
Своим безрассудством,
Наивно-уверенно
Я расскажу, что любить всех готов.
Только не верят мне.
Только не верю я.
Завтра бы взять, накупить леденцов,
Улыбок в пакетиках, счастья в сладостях
И раздавать. Теряясь в глухих.
Районах безжизненных.
Лицам безрадостным.

Город и Я.
Переполнив друг друга
В море оживших оскалов - Мы
Медленно падаем.
Тонем как будто мы.
И умираем. Не дотянув до весны.

я закрываю коды,
ходы засыпаю,
стреляю красный,
курю на ходу.
не понимаю.
не понимаю.
не понимаю.
и не пойму.

я ошибаюсь снова.
забываю опыт.
не зависеть - скучно.
одному.
завываю. пропасть.
завываю. сердцем.
завываю. нервно.
стону.

крещендо.
скерцо.
стаккато.
громче.
дышите.
стойте.
прекращайте.
стоп.
я жду ответа.
я жду ответа.
я жду ответа.
ответ не ждёт.

я закрываю коды,
ходы засыпаю,
стреляю красный,
курю на ходу.
не понимаю.
не понимаю.
не понимаю.
и не пойму.

міні міни 6

сутність - біг по горбі
«зверху-вниз», «знизу - вверх»,

кома_крапка_помер:
вчись прощати собі…

пам'ять б’є між ребер
і відлунює «е-ех!»

тіло – вниз, душа – вверх:
вмій прощати себе…
(27)

Крізь драну раму із минулої доби,
Де навіть гній мав дух однопартійний,
В бібліотечний фонд (не де-небудь собі)
Заперлась муха в час новий і вільний.
Прижилась там на мудрих стелажах.
Серед книжок не раз на пил сідала.
І грабцями своїми по книжках
Літературний хист у крапках проявляла...
Десь повзала на томиках Дюма,
А десь Вергілія цим способом читала.
На репродукціях картин митців сама
Останні крапки, як штрихи кидала.
На Кобзареві крапала тире,
На Глазовому коми проставляла.
І повне зібрання Ульянова не вмре,
Бо муха і його перечитала.
Освічена тепер! Не одженеш її.
Настирно лізе в очі, носа, вуха.
І крапки, вже тепер, як начебто над “і”,
В журнали і газети свіжі плюхка.
Що то є грамотна – мушище серед мух!
А в принципі, хто що до неї має?
Убити жалко – адже людям друг,
Отою крапкою культуру помічає!

2007р.

ІП

рахую скурені тобою цигарки
ховаю спогади з майбутнього у осінь
стискаю час до відстані руки

ти забагато палиш аж болить
моє мовчання вересень розносить
і безпорадно зливами сльозить

провини тінь у кутиках очей
довіра недопалком гасне втрачена
ще одна осінь через серце протече

...я не сказала?
я тобі пробачила

ВР

вже збився з ліку - скільки відпалив
шукаю в осені ті спогади з майбутнього
і час затиснутий тобою відболів

не кину вже не зможу і - амінь
твоє мовчання журавлів трикутником
у зливах сліз відносить неба синь

я не святий – і тінь моїх провин
ще поруч йде як в кадрах телебачення
де з твоїх вуст у випуску новин

почую раптом :
«я тобі пробачила»

2007

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж...
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зІроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ!

Хоч вони й потомлені -
Хай увись летять!
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять...

Хай весняним променем
Пеститься душа,
А нестримні повені
Серце воскресять.

Вічністю неспокою
Душу не бентеж!
Я - не одинокая,
Ти - не сам є теж!

Ти не покинув курити.
Я не пішла ще від нього.
Начебто, так ми і квити.
Буцімто і нічого.

Світом весна ще не ходить,
а замітає дороги.
Тільки із мене вже годі –
холодно надто довго.

Всім обіцянкам на світі
кидаю зморщені квіти.
Гасну. А треба ще світла!
Гаснеш... Ми знову квити...

В классе, покрашены стены,
Было солнечное затмение.
Было, и дети глаза закрыли,
Чтоб не видеть своего изумления.

Открыв глаза, пришлось открыть
Доверие к закрытой двери,
К шаткому полу, и учитель - полу-
-святой и полу-затмитель,
Зарытый зверь на острове Крит.

2010БЕР10

Сніг засипав дерева,
Хуга – ну просто їдь!
Леді була сталева,
Джентльмен просто - мідь.

Пхав холод в груди вила,
Тужився льодостав.
Леді усе крушила,
Джентльмен просто - м’яв.

Стишилась завірюха,
Студінь змінив акцент.
Леді тепер на кухні,
Джентльмен – президент.

“Як бракує мужності!”,-
Шепотів листок.
На трамвай байдужості
Я візьму квиток.

У крамниці здогадок,
Продавець помер.
Я на ринку спогадів,
Все продам тепер.

На вокзалі спокою,
Постою сама.
В світі сну глибокого,
Вже тебе нема.


10.03.10р.

Не вір мені, як в відчаї чи горі
Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”.
Не вір у час відливу зраді моря –
Воно до берега вертається завжди.

Я знов сумую й пристрастю палаю
І серце без вагань Тобі віддам.
Я – наче хвиля, завжди повертаю,
Щоб в ноги впасти рідним берегам.

Я прагну доторкнутися до мрії,
Крізь вир світів до неї вперто йду.
Постань для мене берегом надії,
Чекай мене: я хвилею прийду!...
2001р.

Розвію смуток думкою про Тебе
І будні сірі вдалеч прогоню.
Душі моїй Тебе постійно треба,
Бо серце прагне пристрасті й вогню.

Вітри холодні звістку донесуть
Мені від Тебе подихом весни.
Збагнути я кохання прагну суть,
Втікаючи з Тобою в наші сни.

Холодний сніг замів до Тебе шлях,
Та я хоч босоніж по нім піду
Й блукатиму так довго по світах,
Допоки знов Тебе не віднайду!
2001р.

Моя нене-Україно, милий серцю краю,
Чом так часто мою душу біль лютий проймає -
Коли бачу, як терзають нашу землю-матір
Й розпродати її хочуть вороженьки кляті?

Ворогами ж називаю не тільки чужинців,
Бо лукаве серце в грудях носять й українці.
Не відають грішні люди, що творять бездумно,
Бо хто руку власну ріже – хіба це розумно?

Зневажати власну матір синові негоже,
Бог карає за це дуже, забувать не можна.
Не живемо, любі браття, лиш одную днину,
Пам’ятаймо: всі ми разом, мов одна родина.

Шанувати треба ближніх, гідність не втрачати,
Бо ж виходим і вертаєм ми в одну й ту ж хату.
Вона зветься - земля рідна, ненька Україна.
То ж любімо й бережімо: вона в нас єдина!
1998р.

(ДОСВІТОК, ТУМАН)
На ще сірім підвіконні,
де шибки холодні, сонні,
вже парує густо кава,
що пробуджує уяву
після ночі сіру, мляву.

(ПОЛУДЕНЬ, СОНЦЕ)
На безмежній скатертині
серед чистоти і сині
розпашіла помаранча,
обтереблена і гола,
злотом прискає довкола.

(ВЕЧІР, ЗІРКИ)
На небеснім оксамиті
вже у потемку, щомиті
крихти дробляться без ліку.
І мигтять немов блискітки,
і взялися хтозна-звідки…

(2010)

Я приготовила на ужин
Из мыслей микс и чай из мяты.
Сегодня мне никто не нужен,
Сегодня сон в гостях у Наты.
А перед сном немного чтенья,
Не для отчёта, для души.
Сны из клубничного варенья,
Что часто видят малыши,
Сегодня я большою ложкой
С большой охотой зачерпну…
Я буду счастлива немножко
И буду благодарна сну.

Згоріла б ти на синьому вогні, -
Там жар найбільший і пекельна туга.
А я все борсаюсь, як муха у вині, -
Останній щем і безвісти наруга.

О, ти взірець моїх думок стрімких,
Де велич мрій сягає аж до неба
І падає весіллям крихт,
Тебе в мені – ілюзія потреби.

І чорний кіт облизує твій ніс, -
Такий привабливий для сміху і цілунків.
Згоріла б ти, і більш не буде сліз.
Мій звір, вже не шукаєш порятунку?

Пам'ятай щасливою,
і забудь сумне.
Восени під зливою
Пам”ятай мене.

Пам'ятай коханою,
І тепло моє.
Із листками впалими,
Я з тобою є.

Пам'ятай єдиною.
І собі лети.
Крилам, що за спИною
Дозволяй рости.

Закохайся дОсмерті
й більше не зникай.
Восени під грозами,
Просто пам'ятай...


10.03.10р.

.. І знов багряний місяця язик
Зализує старий зашерхлий обрій..
Знов засинає світ страшний і добрий
В краплині материнської сльози.

Поникли білі скрипки тополят..
Дорога плазом- як замерзла жінка...
У пилюзі її коси сніжинки
Примарними блискітками болять..

Зіниці зір розбризкують печаль -
Невтішні сестри над труною світу..
Пульсують кроки..бруком..по серцях..
Земля до Бога тягне сонні віти..

А в ліжечку з ведмедиком гуля
Безмежно мудре всміхнене маля..

Я, напевно, люблю,
І, напевно, що Вас,
І, напевно, що завжди любила.
Кроки серця спиню,
Задушу всі слова,
Що сказати Вам так і не сміла.
Я вкраду в свої сни,
Я вкраду назавжди
Ваші вчора, сьогодні, завтра.
І ніколи вже Ви,
І ніколи вже я,
Більш ніж є, нам ніколи не стати.
Нам не жити разом,
Не ростити дітей,
Не ділити країну навпіл.
Ваша літера Є,
А моя завжди У,
Ми єдині лише на мапі.

2009

Бурульок звихнені шпилі
Відлиги зміцнюють акценти,
Та й морозенко вже на склі
Відбув чудні експерименти .

Шурстить шкорина снігова
Бурчанням скривдженого льоду,
Як лупає, немов сова,
Зоря з - над сонного городу.

Обм’яклі крижі кучугур
Скоблить долотами проміння,
І вертить березень свій бур
У свердловинах плюскотіння.

Ось задзвенить небесна синь
Довкола сонячного поду
І покладе зима до скринь
Вбрання під гуркіт льодоходу.

Ти не сказала „Ні!”,- і це прекрасно,
Надія все ж таки останньою вмирає.
На мить відчув я, що існує щастя,
А що воно таке, мало хто знає..
Я знов щасливий,- Так, я знов кохаю,
Давно я цього вже не відчував.
Про що ти думаєш, цього я не знаю,
Та нічого б не змінилось, якби й знав.
Я вірю, що ми будемо разом
І тільки смерть єдина нас розлучить,
Й я буду радий, якщо одного разу
Ти скажеш „Так!”,- О, як це милозвучно!

Ах, сколько у меня вопросов к Богу:
Почему так жизни коротка дорога?
Зачем живу я? Зачем живешь ты?
Зачем не суждено жизнь вместе провести?
Почему мы живем, но должны умереть?
Почему же наша жизнь не обходится без бед?
Почему все в жизни строится на лжи?
Для чего живут на свете подлецы?
Почему в сей жизни, безгрешных нет людей?
И почему же в ней нет семи смертей?
Для чего вся эта земная суета?
Почему же все-таки жизнь у нас одна?
На эти вопросы я не нахожу ответа,
А может, я найду их на том, другом свете.
Вот почему иногда я хочу умереть,
Чтоб на все вопросы я мог найти ответ.

Господи! Как сегодня жить прикажешь:
Изволишь плакать иль смеятся,
Неужели не подскажешь,
Что нужно в жизни нам для счастья.
Ты правишь миром, правишь нами,
Ты царь небесный, царь людей.
Так почему же мы не знаем,
Что значит счастье в жизни сей.
Мы живем, тебе кланяясь,
Й не знаем сами, для чего.
Й мы в жизни сей не понимаем:
Что счастья нету, нет его…
А ты, наверно, счастлив там,
Смеешься с глупых ты людей.
Ты обещаешь небеса,
Но в жизни нет для них дверей.
Небесные врата – врата спасенья,
Ты их вымыслил наверно, -
Не видели их к сожаленью,
Их не увидят й те, кто верны.
Ты создал жизнь, зачем все это?
Ты б лучше подал сюда рай.
Ведь счастья небыло и нету,
А нам: живи, иль погибай.
И мы живем, - не погибаем,
И что-то шепчем невпопад.
И ничего не понимая,
Все верим мы и в рай, и в ад.
А ты все беды вымышляешь:
Там землетрус, а здесь потоп…
И до сих пор не понимаешь,
Как погубить же людской род.
А мы живучи оказались,
И умные, тебе на зло,
Мы даже в жизни попытались
Творить одно только добро.
Но это в нас не получилось,
И зло в сей жизни продолжает жить,
Еще скажи, зачем так сотворилось,
Что ты людей всех научил любить.
Ты видишь, что любовь приносит лишь страданье,
Но люди все равно не могут жить без чувства,
А ты не оправдал любое ожиданье,
И гибнут люди за любовь в имя искусства.
Ну а зачем нам в жизни эти беды,
Зачем людей ты в жизни ненавидишь,
Задумывался ль ты хоть раз над этим,
Й тебя возненавидят люди, вот увидишь.
Так подари ты людям в жизни счастье,
Чтоб я не продолжал вот этого стиха,
И ты наверно будешь там смеятся,
Но никого нет в жизни без греха.

Ти хочеш згоріти у мокрім полум’ї,
І хочеш утнути ти щось неможливе,
Для тебе дурні всі, й водночас всі мудрі,
Й життя то є радісне, то зовсім жахливе.
Ти хочеш, щоб сонце зійшло серед ночі,
Ти хочеш, щоб гори пливли в океані,
Ти хочеш назавжди забути ті очі,
Забути усе... і як ви кохали...
Та сам розумієш, що це неможливо,
І хочеш ти вмерти, та смерть ще далеко,
Й життя твоє радісне, і знову жахливе,
Бо з серця щось зтерти – це зовсім нелегко.

І тільки тобі стане сили писати до ночі листи,
І тільки тобі до снаги дихати в ритмі латино,
Крутитися, падати, плескати в збанок пустий,
Сповнитись, вилитись і засинати повільно.
Зібгане тіло, мов ненаписаний вірш,
Тремолом тихне, у дзеркалі сонно плескоче:
Слухай, чому ти так довго до мене мовчиш?
Слухай, чому ти кричати зі мною не хочеш?
Напнуті пальці, мов крила весняних птахів,
Сині прожилки, крихкі, хворобливі зап’ястки,
Ми так давно не читали неелектронних листів,
Ми так давно через сміх не потрапляли у пастку.
Стали дорослими, нас майже здано в архів,
Штампи у паспорті, підписи й фото в анкетах,
Рух по дотичній, танці все довші без слів,
І безнадійно покреслені білі чернетки.

Зворотний відлік до любові
Розпочинаю кожен раз,
Коли в обірваному слові
Зникають сотні інших фраз.

Коли повітря залоскоче
Міжпростір стиснених долонь,
Я відраховую пророчо
Хвилюючі пульсари скронь.

Лічити вкотре я бажаю
Удари серця до небес,
Коли у розквіті розмаю
Чекаю милого тебе.

Коли ж в обійми незабудки
Захоче впасти жаль дощу,
Зворотнім відліком від смутку
Любов я нашу захищу.
2010

Скрадався вечір тихою ходою,
Зникали ним загублені сліди,
А сонце, лігши спати за горою,
Згортало жовті пасма бороди.

Сплітались тіні у густім смерканні,
Під голосне сюрчання стрибунців,
Бриніли комарі на полюванні,
У мандри вийшла пара їжаків...

Тепло влягалось поміж трав росою,
Дрімали днем натомлені пташки,
Погідне літнє небо наді мною
Запалювало вогники-зірки.

Я вигадувала любов,
Одягала її барвисто,
Підливала в холодну кров
Талану свого, щастя, хисту...
"Не вигадуй-но, підожди! -
Ти просила. - Побудь із нами".
Цілувала мої сліди
Сумно вишитими губами.
Заворожено, з-під руки
Видивлялася раннім квітнем,
Як оперюються гілки,
Пробачаючи перелітнім.
Шепотіла: "Храни її!",
Рани гоїла снігом талим.
Рубцювались рядків краї,
Різнотрав'ями заплітали
Час, у прожилках полину,
І розчахнуті болем очі.
Тільки справжня любов (чому?),
Як берізонька, кровоточить.
... Ось і вдома. Весна немов, -
Димом пахне чи листям прілим,
Як невигадана любов:
Біло-чорним і чорно-білим.

2010

Додам тобі пастельних кольорів.
Затру на фоні плями нікотину.
Тобі мій світ здавався грою слів,
та ти розгледів тільки половину.

…По паралельних рейсових прямих
йдемо удвох по довгому тунелі
назустріч. Зустріч. Світ на мить застиг
в тонких мазках п’янкої акварелі.

І не біда, що час продовжив хід,
змінивши фарби вічності на титри.
А нам з тобою, зірваним з орбіт,
в обох кінцях тунелю сяє світло.

2010

Во мраке шумного забвенья
Мысль тонет в шумной пустоте.
И у меня уж нет сомненья:
Душа моя так просится к тебе.

Кругом смех. Студенчество в веселье.
Тернополь зажигает вечерние огни.
Лишь я одна сижу, как будто в заточенье
Своей грусти серой. Нещастной сей любви.

2010 р.

Я не уміла ще тоді
ділити на своїх та інших.
Ходити вміла по воді
і не тонути, що найгірше.
Уміла плакати в плече
від болю за чужі печалі.
Не спати тисячу ночей,
аби в одну лише прощали.
Пережила я шість життів,
шість тіл, сто бід, аби усьоме
прийти у світ, як ти хотів...
Та тільки розминулась в ньому...