У мене повні жмені зірок,
А у кишенях вітер.
В вухах сьогодні хард-рок,
А для думок нема літер
У мене є олівці
Щоб сонце намалювати
У мене в смужечку шарф
У мене сніг теплий з вати...
У мене стільки тепла
Заховано у долонях
Емоції через край
Втома ховається в скронях.
У мене купа думок,
А ще-бажання любові
В дощах мій голос намок,
Мій егоїзм нездоровий
Шкарпетки татка ношу,
Люблю я каву гарячу,
Іграшки дуже люблю,
А іноді навіть плачу....

Душу осумлює неясність по́статів
свідків невідомість.
Приходьте, приходьте небажані гості
в хору свідомість.

Сідайте, сідайте без жодних погроз
до чорного столу –
я не боюсь захололих поз
я Савонарола.

Науковці довели,що зниження температури тіла-
Викликане не чим іншим як самотністю...
Саме від неї стають щоки білі,
Такий термін,він ще співзвучний з "істотнісю"...
Мені вже давно почало здаватись,
Що всі мої думки уже кимось були сказані
Мене від цього нудить і болить живіт,
А проблеми так і лишились нерозв'язаними
Я не можу позбутися враження,
Що всі відчуття і думки-
Лише тупорила,вкрай важлива статистика,
Яку архіви мають берегти.
Так,саме та "цікава"статистика,
Якій відводять рубрики в глянцевих журналах
Типу якого кольору у тебе стрінги
І скільки нервлвих закінчень в аналах...
Безперечно,дуже важлива інформація,
Навіть не знаю,як я жила без таких спостережень
Але,перепрошую,хто вам демонстрував свої стрінги?
У нас,здається,мораль-для різних обмежень.
Мабуть,мене має радувати робота соціологів-
Вони з усіх-з бидла,еліти створили єдину систему
І кожен така собі деталька,значит не самотній
І зцієї однорідної суміші статистика створить тему.
Бо й справді,невже вам не цікаво знати
Скільки шансів вийти заміж після 30-ти
Чи з яким чоловіком краще спати?
Статистика взагалі багато чого може розповісти...

Ну як же так?
Невже назад, в минуле?
Ліхтар Надії вирвався із рук
І коней Доля круто розвернула,
Аби глумився ненаситний крук?

Я ще не вірю. Ми ж бо – сподівались
І шепотіли щиро до небес,
Але одних бажань, як бачу – мало,
Щоб дух свободи прадідів воскрес.

Знов – на граблі... Не вміємо інакше,
Лиш через біль, гарячих вен надріз.
Ще не готові ми і душі наші
Гуртом тягнути Батьківщини віз.

Бо так і є – це нам усім наука:
Повторний курс на п’ятирічний строк.
Але поразка – не опустить руки
І ми таки засвоїмо урок!

Терпи козак: зубами стисни волю,
Відчуй гарненько – що ти наробив,
А по весні, немов озима в полі,
Зросте народ із сірої юрби.

10.02.10р.

Я сплю і знову я бачу ці сни,
З'являється в серці тривога-
Мої сновидіння занадто сумні,
Мені знову наснилась дорога.
Дорога до пекла і я там крокую,
Та я не сама-поруч ти...
Я серця твого лиш стукіт чую
І знаю:щастя з тобою нам не знайти.
Знову дикі ці сни мою мучать уяву,
Вкотре я підкоряюся їм...
Знову в снах від реальності я утікаю,
Віддаюся фантазіям злим...
Уночі,як заснеш,прилечу я до тебе,
Сяду поряд з тобой-на твоєму вікні.
Я беззвучно кричатиму:"Хочу до тебе!"
Чи відчиниш вікно мені?Звісно,що ні...
Розіб'ю всі шибки і поріжу я руки,
Ти прокинешся,вгледиш мене.
Ти не знатимеш що то,ти побачиш лиш трупа,
Зрозумієш:життя-то дурне...
Ти не знатимеш хто я-пізно буде питати
І ти глянеш спокійно в скляні очі мої...
Може,навіть здивуєшся,а після підеш спати...
Милий,хай тобі сняться мої крила в крові...

Загинув у безглузді спорошенім
будинок білий цяцькований.
У чорнім куті огнем спустошенім
мій звір зацькований

І розумієте? У млі застиглій
Виник клубок калік.
Я ледве чув як в бурі стосилій
Хтось мене поволік.

(Перефразовуючи на новий лад:
- А ти вже купив собі словник фєні?!)

…Порозростались баклажани на городі,
А у садку пересихає помаранча…
Бувають катаклізми у природі –
Перемагають не ковбої, а команчі…

…В нору сховалась посоромлена лисичка…
Єхидно шкіриться вгодований «шакал…»
«По фєні ботати» тихенько входить в звичку,
А до душі прилипло щось, бридке, як кал…

…Дніпро нас знову розділив, а як же жити?
Угору – «людям», а «лохам» - униз, на дно?...
А баклажани на городі глушать жито,
Що «геноцид», що «генофонд» - усе їдно…

…Порозростались на городі баклажани,
А у садку пересихає помаранча…
Все, як завжди: всі відвернулися від Жанни –
І «любі друзі» і «ковбої, і «команчі»…

Деякі терміни з «фєні»:

«шакал» - засуджений, жебрак;
«по фєні ботати» - розмовляти, використовуючи «воровской» жаргон;
«люди» - вори;
«лохи» - роззяви, потерпілі;

Щодо інших термінів, цитат, метафор і алегорій: автор надіється, що «той, хто вміє читати - прочитає..»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.02.2010 року

Край дороги притулилась стара рідна хата,
В ній навчалося ходити поколінь багато.
Біля хати стоїть липа старезна й висока,
Мов прекрасна чарівниця світло-синьоока.
Очі ясні то є небо, руки сильні – віти.
Треба липі-берегині встояти зуміти.
Перед сильними вітрами, сонцем, снігом… лихом,
Щоб було завжди тут мирно, радісно і тихо.
1994

Завжди я буду пам’ятати
Отой садочок біля хати.
Любисток той і хризантеми,
Ялинку ту завжди зелену.
І кущ калини невеличкий,
І молоденькі яблуні-сестрички.
Як я була зовсім маленька,
Завжди стояла тут гарненька
З пухкого снігу баба снігова.
І колії від санок тут виднілись,
Ще не засохлі трави грілись,
Сховавши стебла в сніг,
Та ще виднілись
сліди маленьких ніг.
1992

Рубаї

1
Мабуть, є в кожного своя мета,
Своя стежина й серця висота.
І є у цьому всесвіті гучному –
Лише одна дорога до Христа.

2
Коли зоря засяє світанкова,
Я серцем лину до вершини слова.
Що зроду серцю любе й дороге, –
Воно дзвенить, як золота підкова.

3
Не дай же, доле, збитися з путі,
Хай сяють в душах зорі золоті.
Хто сміло входить у собор надії,
Того не спинять пагорби круті.

4
З нуждою б’ємось і годуєм злидні,
Як мідяки, дзвенять слова єхидні.
І мимоволі думав я не раз:
“Весь вік працюєм, а чого ж ми бідні?”

5
Я вірю, що наступить злу кінець,
Коли на землю прийде наш Творець.
Тоді ніхто сховатися не зможе,
Бо всіх освітить – німбовий вінець.

Он-она
– Ты в темном царстве как луч света!
– Не предлагай мне утопиться!
– Как Дездемона ты воспета!
– Сама тебя я задушу!
– Ты волшебство как Галатея!
– Неужто холодна как мрица?!
– Как пред Лаурой я бледнею!
– Все, от тебя я ухожу!
Она-он
– О мой любимый, ты прекрасен!
– Неужто я дурак влюбляться?
– Как солнце светел, как месяц ясен!
– С тобой не стоит мне встречаться!
– Пылаю страстью как к Тарзану!
– Гоните прочь вы эту даму!
– Ты как Геракл и Соломон!
– Тебя полюбит кто, смешон.

Бедный мужчина… Несчастная женщина…
Горька кончина надежды не вечной.
Долго по жизни бредут, как в тумане,
не замечая в любимых изъяны.
Счастье, как птицу, ловят устало,
остановиться им не пристало.
Жизнь проживают в мечтах и в разлуке.
Ведь «умывают любимые руки».
Хоть понимают, что грешны мы все-то,
вновь надевают любви эполеты.
Вот бы им встретиться, вот бы им свидеться.
Чтоб не обидеть, и чтоб не обидеться.
Как половинки, друг к другу прижаться,
Сказке о счастье чтоб не кончаться.

2009

1
вечір_зуб стирчить сторчма.
загусає морок.
плаче дівчинка_зима.
їй на вигляд сорок.

срібло солі на очах,
в животі судоми.
я без тебе в грудні чах,
не виходив з дому.

нудьгував, боявся скла –
де ти_з ким ти_хто ти? –
доки тіло вірша склав –
в голові – на дотик.

і носився, як дурний,
з віршем цілий січень:
це означення вини
суто чоловіче.

а тому не в мене вір,
а у добрі_люде,
вір у двір, де холод_звір
мерзне цілий лютий.

вір безбоязно у те,
що слова – не гамір,
що без тебе не цвіте
серце_орігамі.

вір не просто у слова,
а у вірш між нами:
я тебе приримував –
в бога_душу_маму!



2
густо забита космічним тату
синього неба шагренева шкіра.
я – надто болісно! – вірую в ту,
що не зневірить.

це переборений страх висоти
кільцями безуму пахне і квітне.
я присягаюся в тебе врости
опійним квітнем!

мозок_кульбаба на ніжці хребта,
тільки дмухни – і одразу не стане.
ти і не та, й запопадливо та –
марево тане.

Осінній вечір. У кімнаті пусто.
Думки заплутались…
Не пишуться вірші…
Субота. Все як завжди:
Я і стіни( Що ж, не густо)
І твоє фото в моніторі…
Чи вже, може, у душі???

Цей світ краде тебе у мене щохвилини, -
Стирає образ твій і спогад мій про нас.
Борюсь…та чи спинити зможу ту лавину,
Ім’я якій - наш кращий друг і лютий ворог – Час?

Знов лютий лютує люто -
думки, мов у кригу закуто,
і холод забрався до слів.

Хоч як...

цей лютий береться круто,
та парус весни вже напнуто -
для теплих південних вітрів.

(лютий, 2010)

це місто Господи… а далі вже було
тумани падають завіси тануть
над звеснянілими містами
одне крило

на весну тиші вуличок зрости
крилом затамувати біль образи
а ми би ніч сиділи разом
от тільки ти

страшенно хрипко дихає земля
готуй всю ніч пігулки проти болю
а ми змогли би без любові
от тільки я

Коли вже ти не знаєш, хто ти -
Йди далі по старій тропі
І зупинися біля хати
Що сил дає тобі в житті.
* * * * * * * * * * * * * * *
В віконце чисте подивися
І ти впізнаєш там себе
Назад в минуле озирнися
І слід розкаже про усе
* * * * * * * * * * * * * * *
На стежці, що пройшов за вчора
Поставлять новий чорний слід
І зірка запитає в моря
Коли воно очистить світ

Осінь надворі,
Сумно на душі
Падає листя
Та у серці ти
* * * * * * * * *
Запал погаснув –
Сонце вже не те,
Грім десь там ляснув
Річка не тече
* * * * * * * * *
Лист такий теплий
В сонця з’їв любов,
Може я мертвий -
Щось не чути кров.
* * * * * * * * *
Капає дощик,
Гасить той листок
Згадую дотик
Ніжних пелюсток.
* * * * * * * * *
Листик кружляє
Спогади живі,
Серце вмовляє
Далі відпусти.

Все-таки – по спіралі!
Все-таки – не замкнеться!
Тільки б звучати й далі
Словом на повне серце.

Жити – не пережити,
ВИносити крізь відчай.
Буде душа відкрита
Кожного – як обличчя.

Буде єдина правда,
А - не мільйони «істин».
Те, що піде у завтра –
Стане до болю чистим.

Буде? Коли і де це?
Ближче – життя підвалів…
Як зайнялося серце –
Значить – виток спіралі.

Кохати, кохати –
Мудрості вчитися,
Від себе тікати –
В тобі опинитися.
****************
Блукати в тім світі
Нема там кордонів,
Відчути ті миті
Відносних покоїв.
****************
Шукати на осліп
Твій запах звабливий,
Відчути на помац
Твій стан полохливий.
****************
Кохати, кохатись
До восьмого поту,
Без втоми любитись,
Й забути турботу.

Плакав дощ у пустій темноті,
Всі зірки засипали в калюжах,
Знову сам залишився у сні,
Я любов твою не подужав.
***********************
Дощ не змиє нудьги з голови,
Не задушить у серці печалі,
Принесе лише запах весни,
Та не скаже куди іти далі.
************************
Не очистить гріховних думок,
Не зведе мене з розуму тиша,
Не згасити водою свічок,
Не згорить під словами ця ніша.
***************************
П’яний дощ розтікався по склі,
Забирав мої спогади й сили,
Засинав на своєму вікні,
Так хотів, щоб душу помили.

http://makrus-studio.com/node/576

Святі місця на світі є –
Прозорі, чисті, мов озерця,
Лиш там загоїться твоє
Ошукане, тривожне серце.

Дитячих ласощів земля
Цвіте жасмином коло хати.
Всміхається, як немовля,
Ні з чим її не порівняти.

На світі є такі гаї,
Що подорослішали з нами,
І я за покликом землі
Лечу услід за журавлями.

За ніжністю у дивину,
В казкове марево бабусі.
В росі купаю сивину,
Щоб знову мати коси русі.

Щоб знову в тополину даль
Підвести осяйне обличчя.
Я прислухаюсь, та, на жаль,
Окрім землі, ніхто не кличе.

2006 р.

Пів грама
Попелу з
Попелюшки
Посипляться
Позує вона
Позерка ще та
Показує всім
Пазли. ховає за
Пазуху
Потвору в собі
Проказу проказує
Прокажена
сПопеліла
сПаплюжена
о, Pater!
o, Patria!
Пантруйте за нею
По-людськи
По-батьківськи
Постійно
Посмертно.
2010

Подати за здоров'я враже
на водосвятні молитви —
душа впокоїться і ляже
до тіла, мов єпитрахиль.

Три церкви, три хрести розп'яті
пройде в заручницях біда
по колу. І порветься ятір,
і розіллється благодать.

Згорить свіча по струнці, рівно,
і кіптю вивітриться глум.
І хмара аспідна по ринвах
стече покаяно в імлу.


2010

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Краплини - з неба.
Парасоля - в руці.
Любові треба
Заховати рубці.

Краплини – з річки,
Думки – в самоті.
Надії - стрічки
Заплести у бутті.

З очей краплини -
То ліки такі.
А віра плине,
Бо плинуть роки.
2010

Рубаї

Хто сіно склав, той не боїться вітру,
Нехай безгрішний одягає митру,
А грішник, що покається, повік –
Хай не плекає в серці думку хитру.

2
Пошити в дурні ти мене хотів.
Та свічку істини я запалив,
І в темних закутках душі твоєї –
Побачив сіть, яку ти не доплів…

3
Не має він і гривні за душею,
Зате щодня милується зорею,
А той, хто має грошей до нових, –
Шукає скрізь по світу панацею.

4
Всихають сливи, яблуні, і груші,
Бо в ціх дерев давно померли душі.
Загубляться навік твої сліди, –
До краю отчого – ти вік байдужий.

5
Собачу вірність не збагнуть нікому,
Бо пес байдужий до чужих хоромів.
Його не втримав – і міцний ланцюг, –
З чужих країв добрався він додому.

Як рівно й тихо ти гориш,
і лиш у кутиках очей – тривога.
Забуті привиди старих горищ
мабуть, тебе прийняли би за свого.

Як світло й солодко спливає час,
де одиниця поділу – твій подих.
У дні веселощів, і в дні нещасть
являйсь, мов ангел, зі садів господніх.

Одним-єдиним словом захисти,
бо маєш голос легкий, білосніжний.
Мені над містом тихо мерехтить
твоя таємна незбагненна ніжність.

Наталі Трикаш
буде пісня і світло і голос дзвінкий
не хвилюйся чи досить
трьох воскових свічок на чотири вінки
і чи стане в них воску

так упевнено легко і швидко плести
із відрізаних стебел
три сліпучі вінки для родини з картин
і червоний – для себе

буде спів завмирати і промінь хисткий
на обітнутих косах
начервоно блищатиме як пелюстки
запечатані воском

Як білий парус над Акрополем в Афінах,
Летить за вітром з мармуру хітон,
Піднявся в небо з попелу й руїни
Величний і незламний Парфенон!

Над пірамідами лягають візерунками,
Піском між пальцями – віки нечутно,
І міражем за згаслими лаштунками –
Минуле,
сьогодення,
і майбутнє.

Невпинно на вітрі стукає
Самотнє гілляччя зламане,
А я дивлюся на слухавку,
Тобою, мов Богом, скарана.

Дверима навстіж відкритими
Тебе до весни чекатиму,
А літом воскресне вбите "ми"
Рядками злетить крилатими.

Та осінь, зимою скорена
Заллє мої вірші зливами...
Під снігом любов схоронена...
Я справа,
ти в центрі,
а зліва - МИ...

Байдуже, що так неправильно
Гілляччя на вітрі стукає!!!
Тобою, мов Богом, скарана,
Не зводжу очей зі слухавки...

Роби зі мною все, що хочеш...
Цілуй мене у кожну букву,
Запалюй, пий, в’яжи законом –
Я стану плахою і троном.
Цілуй мене у кожну букву.

Твори молитву на струнах плоті,
Веди в найперші двері світу
І розірви мою орбіту.
Твори молитву на струнах плоті.

Роби зі мною все , що хочеш,
Лише коли розплющу очі –
Не виходи з цієї ночі.
Не виходи з цієї ночі...

Роби зі мною все, що хочеш.

Смотри, моя печаль: останки вечера
Стервятник-месяц пробует на зуб.
Ты рыбка, а не пташка, - только певчая.
Аквариум - весь мир. Как жаль: он куб.

А значит, все ожоги - третьей степени,
От солнца ли, от пламени, от слёз...
Четыре стенки - наглухо залеплены
Толпой, листвою, дымом, сотней вёрст.

Всё в никуда... Из ниоткуда... Милая!
Что физика? К чертям! Здесь только есть
Надежды - им и вечность... Ну и лилии...
(Какой-то бог назвал их в Вашу честь.)

За счастье, невесомое во времени,
Так просто усмирившее весы;
За кесарево на глазах, беременных
Коктейлем боли, соли и росы;

За глупенькое радостное сборище
Воспоминаний, снов, надежд и проч.;
За всё, что не пускает до сих пор еще
Меня в пустую, истинную ночь;

За душу, покатившуюся кубарем
В мечту, как в пропасть, - выпить и пропасть;
За всё, что говорили очи, губы ли,
За каждый миг, который смог украсть, -

Благодарю тебя! - и наш аквариум...
Немыслима, отчаянно светла...
Плыви! Забудь о сердце, пережаренном
На вертеле у солнца...

Твой дотла.

З коханням, щастям і думками
Прощаюсь. Вільний ти тепер.
Не штурмуй мене листами.
Сьогодні адресат помер.
- Чому ти йдеш?, - мене питаєш.
- Бо я втомилась від життя.
- Тебе кохаю, ти це знаєш!
- А я не вірю в почуття.
- А ти щоранку усміхалась.
- А ти цього не розумів.
- А ти казала, що кохала!
- А ти не вірив, не хотів.
- А ми удвох зустріли осінь.
- А ти закоханий в весну.
- А ти мене любила досі!
- А ти під іншою заснув.
- А ти мені писала вірші.
- І спалила їх до тла.
- Ти зробила мене іншим.
- Я інакше не могла...
- А ти казала, що назавжди!
- А ти не вірив в ті слова.
- Я не зміг сказати правди.
- То була правда. Лиш крива.
- Я любив тебе без тями!
- Ти лиш образ полюбив.
- Ти стали мріями, думками.
- Ти мрію в клітку посадив.
- Ти ж сама туди влетіла!
- А ти лиш дверку зачинив.
- Я віддав тобі світ білий.
- І всі барви погубив.
- Я почав любити осінь!
- А через день прийшла зима.
- Я ж тебе кохаю досі...
- Прийшла весна. Мене нема.

2009

От бачиш скільки їх довкола…кляті люди…
І усі різні…такі порожні лиця….
Вони будуть завжди з тобою, і усюди…
Та ні, коханий, це тобі не сниться.
Наснилося мені, що був ти поруч,
Це мабуть сон, бо ж так мене боїшся…
І снів моїх ворожий сторож,
Кричить мені «іди…повішся»
…напевно так би стала вільна,
І не в полоні у твоїх руках…
Моя кімната – божевільня,
Вселяє морок й дикий страх…
Закрита в «одиночці»…добре…
М’якенькі стіни…колір білий,
М’яка і тепла біла ковдра…
…а ти з людьми…прекрасно, милий….
І добре так, що я не бачу,
Усіх отих, що називали ми людьми…
І через них я іноді ще плачу,
Що я і ти не перетворимося в… «МИ»


присв"ячується сміливості.....

І твій і мій біжать на півтори хвилини
від всього світу, І подарувавши нам,
цих декілька секунд тебе обманять,
залишать на душі жорстокий шрам…

і коли дощ, який по тобі ллється,
змиває усе щастя й там,
де про кохання вже не йдеться
навік судилося зостатись нам.

і згадкою про тебе усе тіло,
кидає чи то в холод…чи то в спеку, в мить
і ще хвилину тому впевнена, та вже не сміло
я зазираю у очей твоїх блакить…

і так багато всіх довкола,
та окрім тебе пусто тут, немов стіна
закрила мені світ, а я прозора
тобі…не хочеш бачити?...мене нема…

та важко так піти…скажи чи варто?
І я зроблю усе, як скажеш ти…
На твоїм серці забагато варти…
…я вже втікаю…та прошу…не пусти…


присв"ячується моєму невмінню кохати, але вмінню любити...

Коли болять губи від замороженої чорниці,
І моє куриво в ночі збив душ у ванній…
Чомусь, борюся з бажанням вдягнути спідницю…
І день добігає кінця…чи останній?
І спрагла до рук…до чуттів не вразливих,
Душа вже на запах як цвіт розмарину.
Забувши про спокій й обачність у зливах,
Шукаючи душу для себе єдину…
Вертаючись в спогади, ті, що три роки
Мені не давали в ночі навіть спати.
Яких я просила побути ще трохи,
І ті, що навчили з коханням літати.
Шукаючи вихід в потенційному вході,
Я часто і сильно в тобі помилялась,
Чекаючи літа, чомусь, на морозі…
Я з глузду злетіла…я – закохалась…
І знаєш чорниця тепер вже не лід…
Хоч присмаком зимним наповнює губи…
І хоч забувати мені тебе слід…
Мені вже байдуже, що скажуть люди…


присв"ячується байдужості до людей

А де ти зараз?...з ким? Чому?
Та не цікаво вже давно тобі,
Кому і як тепер живу…
І щось хороше для душі
Пропало в спеці злих століть,
З гарячим світанковим звуком…
Усе те, що мене болить
Накрилося у ямі люком.
І байдуже, що знаю подих,
І голос…і життя і сон…
І за вікном одні негоди,
Дощам із серцем в унісон…
І дам напитись молока,
Чи соку з моркви, може й з яблук…
І не залишилась чужа,
Й не стерти слів у тебе взятих…
…і байдуже тепер, що ти,
Уже давно забув про мою долю…
І, що твої-мої сліди
Вже розтопилися у морі…
Нема нічого…і надія
Втікла…пішла…пропала знов….
Як виявилось…в тебе алергія
На моркву…молоко й любов…

Ти пописав руками небо…
Переступив душі поріг…
Віддати серце ти за мене,
Чомусь не захотів, не зміг.

Логічні принципи любові?
Нема такого вже як ти.
Немає волі, тільки болі,
Чи в животі, чи в голові…

Безмежні вікна…що за ними?
Сміття і бруд? Чи щастя там?
Чи літо там? Чи люті зими?
Чи з нею ти? Чи може сам?

Чи вивчив номер телефону?
І чи теплом твої живе
Вона?...спалити втому…
Щоб не знайти тобі мене…

Ще дві цигарки…й може спати…
Під ковдрою сама й собі
Не варто більш ніщо казати,
Твої портрети в голові….

І сон прийшов, лягає поруч,
У світі мрій мене несе.
У цю нічну самотню пору…
Мені любов показує.

І бачу я тебе і зорі,
Гарячий чай…і стадіон…
Та раптом все стає прозоре,
Гудки якісь…якийсь перон…

Чужих людей так забагато,
Не бачу я тепер тебе…
Не треба мені спати, знати…
Чиїм твоя душа живе.

Прокинулася, зимно…темно
Нема нікого, тільки я,
Як добре плакати взаємно,
Коли з тобою темнота…

Ти пописав руками небо…
Переступив душі поріг…
Віддав ти серце нині своє
За неї…захотів…посмів….

Розмова…два слова,
Без зайвих очей, мовчи…
Не промовиш ні слова
…приголуб, обійми…
Розмова…
рука у руці, як жива…
розмова, як завжди прозора
…сьогодні мовчиш…? Говоритиму я?
Ти як? Як рука? І як очі холодні?
Ти послухай мене…
ти ж живеш, як життя?
І як спалось сьогодні….тільки ніч…підвіконня
…ти послухай…не дощ…
не мене, вже не варто
ти мовчиш, ну то, що ж…
забувати зарано?
Дивно так, чом не вірять,
що ось ти тут…є
І самі жалюгідні
Забувають своє,
І за що я щоночі
ставлю дзеркала тут?
Ти не бійся…ті сни не пророчі…
На світанку сліди розцвітуть.
Ти не бійся, що темно довкола,
Я прошу, та я справлюсь одна,
Вони кажуть, що я дуже хвора…
Вони кажуть, тебе вже нема…
Вони брешуть, я знаю ти будеш…
У цей вечір…я… дзеркало…ніч
Ти ж мене до сих пір іще любиш?
Знову сум…чи тепло твоїх віч…
Нащо кажуть вони, що немає…
Що розбився…що щез із життя…
І бояться, що я не пускаю…
Що живу я тобою й сама не своя…
Нащо кажуть, що ти вже розтанув…
Що моє таке чисте сумління,
Що настав вже холодний світанок,
І що я вже давно божевільна…
Розмова…і дзеркало навпроти
Я вже давно не йду до долі бою
Розмова…двохлінійні дроти
…розетка…розмова, але не з тобою….

Пропав і сон…і все, що гріла.
Чомусь зима серед весни,
На батареї я сиділа
І зазирала в твої сни.
Від тебе все тепер залежить,
Моє життя, і стук, і біль.
Здорова я, чи в мене нежить,
Усе це плід твоїх зусиль.
Ой, стоп, таж зараз не про мене,
І не про очі, не думки,
Та я ж про ніч...про батареї,
Твої ілюзії і сни....
0.04, клята кава...
Без сну лишила, я не сплю,
Чужа рука…вона…помада...
Над твоїм ліжком я стою.
І бачу я, що тобі спиться,
І обіймаєш ти чужу,
Не можу я на тебе злиться,
4.30, все ж стою...
Чого надіюсь? Що чекаю?
Ще досі крадькома іду,
Що я побачу, добре знаю,
В твоїх обіймах, саме ту...
Імя не знаю, просто легше,
Вона ж не винна, що люблю,
І що душа моя залежить,
І що тобою я живу...

кінець дзвінку...гудок...і 01
живи..забудь усе, що бачив. згодом
ти не згадаєш про тепло хвилин...
ти заговориш? нагородиш словом?
дзвінок...і опал в серці...зрив,
біжиш на двір, біжиш від телефону...
і ночі вдосталь, вдосталь теплих злив,
один дзвінок руйнує оборону...
будуй стіну...і ще одну...чотири,
і без вікон, дверей, і ще без входу,
щоб було небо, крісло і картини,
та лиш без світу і без телефону...
не хочу світу, я ще не готова,
не вмію жити, дихати боюсь,
забудь мене...залиш...покинеш? згода?
коли навчуся жити, то вернусь...

Залізь під стіл і шепочи,
Як тяжко спати, тяжко їсти,
як тяжко дихать живучи
І нікуди мені не втікти...

Клубочок диму і слова,
Причина безладу в думках,
Причина смутку лиш вона,
Яка вселяє в мене страх.

Фальшивий сміх й усмішка щастя
Такого марного старання,
Такого не знайдеш нізащо,
Такого, що назвеш коханням

Душею в чорне пофарбую,
Усе довкола, що жадала,
Усе чим марила розвію
Усе, що я у тебе крала

Мільйони тонажів і пудри
Фальшиві губи, очі, вії
Старання взяти образ згуби,
Таку зробили, я - повія

Пуста в душі, обгортка зовні
І не красива, я як всі
Не вирізняюсь, я вся чорна
Чужа усім, а всі мені...

Всього лиш вітер, ось хто він,
Він просто ще одне зітхання,
Він рветься лине, без зупин,
У нас і не було прощання.

У нас з тобою лиш думки,
Ні вчинків, ні почутих болем;
Летять лиш дні, а не роки,
Для тебе я вже стала горем

Була проста, зробив ж складну,
Для тебе я хотіла снігу;
Дарую все, любов ж даю,
Та почуття лиш купа сміху

Сміявся ти, а я кричала,
А я боліла…спиш, і спи…
Хоч я питала, та вже знала,
Що більш не разом тепер ми

Ти так спішив, а я пустила,
Більш не тримала, все ж дарма,
На волю двері я відкрила,
Наступний день – прийшла зима

Зима прийшла…тебе немає,
Я так хотіла, щоб був ти,
Зима ота, так добре знає,
Що більш не разом тепер ми…

Ти розтопився мов туман,
А я з вогнем, горю, згораю
Любові це дурний обман
Тебе з душі я виганяю.

Мов чорним залилась душа,
Й вуста твої печуть стражданням
Я залишилася одна,
З своїм таким німим коханням.

У тебе очі мов життя
Ні дна, ні краю. Тільки звуки
І будять чисте почуття
І серця дивні болю стуки.

Дивитись боляче в слова
Котрі ти пишеш. Чи від серця?
Чомусь тобі я замала,
Чомусь усе навколо б’ється.

Мій світ розірваний тобою,
Чомусь думками убиваюсь.
Ти вже за руку йдеш з чужою,
Слізьми своїми захлинаюсь.

Ти йшов, а я мовчала досі,
Твоїм я шепотом напилась
Зі мною бути ти не в змозі,
В тобі я сильно помилилась.

Я б силу вітру так хотіла мати,
Щоб крилами махнути, покинути свій дах.
Замок у клітці так хотіла б я зламати,
Щоб назавжди забути про той страх.

Щоб хмар небесних велич досягнути,
Щоб ангелів торкнутись хоч на мить.
Та хоч мені цього не осягнути,
В земному світі завжди мушу жить.

А ти у хмарах, завжди у польоті,
Тобі хтось крила свої подарив,
А в мому серці забагато болі,
Бо ти покинув все, бо полетів. . .

Ти – вільний, а я в клітці плачу,
Бо хочу мати крила я, як ти.
Мені цікаво, що ж для тебе значу,
Для тебе. . йдеш, ну то лети

Сьогодні крила виросли у мене,
І на свободі я тепер живу.
Та в клітці ти, і крил мені не треба,
Я ж все в житті за тебе віддаду

Коханий мій, тобі я дуже вдячна,
За крила і за волю назавжди,
Хоча хотів мені подарувати щастя
Я лишусь в клітці, а ти тепер лети. . .

Вона на колінах стояла на даху,
Так сльози котились, весь одяг в дощі,
Вона так ридала, тремтіла від страху
Думки в голові у неї одні.

Чому так вчинив він із нею сьогодні?
За що заслужила таку нелюбов?
Так падала мовчки до краю безодні,
Слова ті, як жало у пам’яті знов.

Вона ж не хотіла любить заставляти,
Лиш щастя і він лиш у неї в думках,
Та він не зумів так її покохати,
Своїми словами загнавши на дах.

Як дика у клітці чужого боялась,
Боялася. . . крок, назад, уперед.
Вона у руках тих чужих так пручалась,
Та руки його уже яд, а не мед.

Чого ж бо так складно її полюбити?
У неї душа простора, проста
Чого ж бо так важко любов зрозуміти?
Вона ж покохала його не зі зла

А він в щасті з іншою волю плекає
Вона ж у пітьмі, у мороці тут
Чого ж його так й досі кохає?
А він не згадає, як її звуть?

Вона у свободі, сама, у морозі
І слід її вій, останній їх мах
Вся сила була у останній тій фразі
Котрою загнав він її на той дах . . .

Пусті образи й кривди, ти все чуєш,
ти чуєш біль, і голос тихих зір.
Хоч я кричу, мене ти не почуєш,
Це все намарно моїх болісних зусиль...

У прірві тихого твого зітхання,
Я не знайду для тебе докору слова,
Я попрошу тебе подарувать мовчання,
Я попрошу тебе життя, бо ледь жива...

І сміх чужого болю, так і смутку,
Залишить на тобі моє клеймо,
Я подарую тобі свою незабудку,
І кров моя вже стане як вино...

Серед нікчемних вирових страждань
Я частку раю в шепоті знайду,
Як ти побачиш біль оцю то вдай,
Що вперше я кажу тобі "люблю",

Що вперше ти любов в житті побачив,
Що із зусиль оцих для себе вибрав ти,
Що я для тебе в житті, та хоч щось значу,
Що ти ідеш. Та так не хочеш йти.

У сумі слів пустих для тебе,
Я знайду в собі сили для життя,
В ту мить я вирішу для себе,
Чи справді я боюся забуття...

Тобою я боюсь забутись,
Щоб ти мене назавжди пам’ятав,
До тебе я зможу вернутись,
Щоб тільки лиш мене назад прийняв...

Заплющи очі, і вуста вміти закрити,
Щоб у житті єдине ти відчув,
Мене в душі ніколи не спинити.
Мій голос шепоту, ти все ж таки почув.

Можливо я прошу у тебе забагато,
Можливо час тобі потрібен, - я даю,
Моє життя тобі саме віддало
Любов, мене й душу мою. . .

Весела музика двобою!
Веселий бойовища гук!
Як міцно ми тримаєм зброю,
Не випустим списа із рук.
Ми вояки, бійці сміливі,
Що здатні будь-кого здолать.
Пророцтва нехтуєм мінливі:
У нас найкраща в світі рать.
Навпроти вороги повстали.
Пролити хочуть нашу кров.
Колись ми разом воювали
Під блиском спільних корогов,
Були землі одної діти,
Одної матері сини.
Тепер ми хочем їх забити,
Тепер ми хочемо війни.
Хто буде матінка єдина?
Хто вигодовує таких,
Дітей неситих та лихих?
Звичайно, ненька Україна.