Крижаною водою
купіль наповнював,

сонцем на ловах
до другої шкіри пікся,

залізо прикладав -
і м'язи каменіли.

А чим же, Господи,
душу загартувати?

2010

Мій тихий сон, мій сон кожнохвилинний -
Очам незримий, вчарований ліс,
Вчувається тут шерех швидкоплинний,
Як дивний шерхіт шовкових завіс.

У шалі зустрічей , туманних спірках,
На перехресті вражених зіниць
Незрозуміла шерехів говірка
Під прахом спалахнула й впала ниць.

І наче млою укриває лиця,
І слово завмирає на вустах,
Здається – наполохана синиця
Стріпнулась в сутеніючих кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

виляски відблиски вивіски вулиці вітражі
висохнуть сльози скоро стануть крапельками іржі
скриня пандори поряд не боїшся тоді відкрий
янголи-демони де вони всі як один чужі
чорними дірами падають кличуть у чорторий

по магістралях мустанги містралі метуть мости
дівчинка з вальтером гордо крокує вона не з тих
геть по цимбалах криза ось така собі крейзі-ґьол
місивом поглядів мусить корону свою нести
менше із більших обираючи переважно зол

годі слова забуті що дані коли-небудь собі
дивиться дівчинка вікна без нагієва далебі
молиться фарбує стіни домівки у теплий беж
більше не плаче і певно ніколи не стане бі
плюне на світ а втім йому на неї начхати теж

ребус розгадує зазирає до скрині крадькома
байдуже хто вона бо правду кажучи її нема
янголи-демони знають усе пішло шкереберть
кава розчинна уранці чи краще відразу смерть

Перескладаю думки
стосами
Стали усі рядки
Млосними
Кава холодна зовсім
Випита
Карта лягає на дім
Нібито
Крутиться карусель
Долею
Диму тіла до стель
Голими
Все виїдають довкіл
Бавляться
І розсипають сіль
Сваряться.
А відчайдушна ніч
Босою
Йде до мигтіння свіч
Росами
І залишає слід
Зоряний
В проміжку «до» і «від»…

сукня
чорним тюльпаном
під ноги
осипалась
попелом
зопалу
краяв горло кларнет
пахло липами
лапами
тиша давила
на груди
бокалу
тіло ваніллю кришилось
тіло співало
в ріллю скатертини
впечатане
боже мій
ти ж бо
ніколи
вже так
не звучатимеш
хрипко
надривисто
гаряче
і безнастанно

кларнет
між стегон твоїх
тьмяніє
тане

ріж мене
їж мене
грай на мені
кохана

Сніги, що ними пам"ять замело...
І підвіконня з квітами сумними...
Невже оте зелене ще зело
Так і буде за вікнами крихкими?

Невже ніколи не побачить сад,
що так буяє в теплі пори року?
І цю весну, загублену стократ,
і виноград той, що пролився соком?

Роки мої минають і сніги
вкривають вже не квіти - мою пам"ять...
Я вже не та, сльози струмок вогкий
Мене вже не прославить й не ославить...

Крізь романтику марева рим
Ти здаєшся ворожо-чужим,
Таємничий, мов вічності дим –
Рим.

Твої корені з давніх легенд.
Ти уже не столиця, а бренд.
І лиця не ховаєш у грим.
Ти короткий і грізний –
Рим.

Ти над морем долоні простер,
Кожен другий тут – легіонер,
Ти пануєш над світом старим –
Рим.

Ти на камені церкви стоїш,
Твої діти – Мадрид і Париж,
Вічний спокій і вітру нестрим –
Рим.

Ти надбав дивовижних скарбів,
Втратив лік для служниць і рабів,
Маєш безліч похилених спин,
А у мене довіку один –
Він.

Він у мене довіку один.
Що зробив ти із ним, Авентин?
Та потьмарить крила голубінь
Не дозволено навіть тобі.

Він сплатив тобі мито стократ.
І немає дороги назад.
Не порушив. Але поза тим
Він ніколи не буде твоїм!

Я – не скверна. Я те джерело,
Що очистить скорботне чоло,
Що опору душі поверне.
Не судіть, не кленіте мене.

За межею, за мурами я,
В порожнечу долоня моя.
Та хіба ти заплачеш за ним,
Рим?

Він у мене довіку один.
Замурований в камені стін.
Місто вічне і непобориме.
Хто насправді ти, хто ти, Риме?
3.01.2010

Танцюють веретена дикі танці,
прядуть, прядуть дзвінкоголосу нить,
що виведе щасливого обранця
із лабіринту Міноса. Горить

лампада в коридорі, де застигли
невдало замасковані слова,
бушує пристрасть у горлянці тигля,
і тінь повзе, потворна голова

чудовиська сліпого, Мінотавра,
із люттю переслідує любов…
і Аріадна вибачить назавтра
Тесея, що страхи переборов.


2010р.

Се "бувай!" ніби лезо, слабне,
де тонкішає вітру край.
Де ті кулі для часу страдні?
Ґнотові проступають садна.
Світе Ясний, де ти? Палай!

Прагне дотику й ласки шкіра,
а під нею любові схов.
Я забув – як вдихати щиро,
ся задишка – найвища міра,
а вже потім – холоне кров.

Та мій дух, мов співуча мекка,
а молитва – книжковий пил.
Се "бувай!" як політ лелеки –
пантоміма луною стеки
і волання в собі – терпи!

5 Січня 2010

Коли на плечі впаде вечір.
З промінням сонячним надії
Зайдуть за обрій. Думи злії
Тебе підштовхують до втечі.

Коли на плечі впаде вечір.
Й тебе гризе смертельна втома,
А навкруги одні лиш речі...
Ти сам на сам. Та річ не в тому

Що твій терпець неначе лук,
Й не сила титяву тримати.
Ти вже не можеш дочекати,
І знову марево розлук.

Сховає ніби чорна хмара,
Проміння сонячні, надії
Тебе підштовхують до дії.
Та десь підчікує покара.

Де ж послідовники Ікара?
Ніхто не хоче помирати.
І знову втрати, втрати,
Втрати...

*
Тополі,
що стоять на узбіччі,
сумують за козацькою славою,
а дорога, мов шабля,
виблискує.

Мій тихий сон зі мною щохвилинно –
Захований моїм чаклунством ліс,
Серед дерев таємний шерех лине
Легким шовковим шурхотом завіс.

У шалі стріч, в туманах суперечок,
На перехресті стомлених очей
Незрозумілий і зникомий шерех
Під попелом здійнявшись, не пече.

І як туманом, одягає лиця,
І слово завмирає на вустах,
І мариться, що з переляку птиця
Забилася в присмеркових кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

1

В садочку гойдалка - найперша втіха!
Жила край поля, вабив горизонт…
Вишіптувала страх буття Роїха,
Кривився в позіханні бабці рот...

Я, галаслива, нишкла-притихала,
Ступивши в передпокою пітьму.
На призьбі мати під бузком чекала -
Ось-ось у кульку переляк зімнуть…

Віск шваркотів, перетікав у воду,
Мій пальчик в "озерце" літепле ліз.
Зринали блискавки... собачі морди...
Яруги... змії... коси... роги кіз…

"Осьо таке, як будка чи... кибитка!"
В тій хаті ученицею була:
Вивчала рухи бабці-ворожбитки
Крізь чад лампад на двох старих столах.

Дивилась на ікони і начиння,
На миготіння ножика в руці...
І мислила: супокій – швидкоплинний,
А стрес - щоденний. Серце - вірна ціль.

2

На дворищі Роїхи - тиша, ружі.
Шовковицею страх ночей проріс.
Я - вже рахманна. Є синок, супружник,
Що відігнав скажених псів і кіз.

До серця прикладаю вірш і кицьку.
В дитинства вирви падаю у дощ.
Немає мазі від поразок у Зубицьких.
Лікую страх землі на стежці прощ.

2005
--------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Коли ми йшли стежиною вночі,
І ти стискала мою мужню руку,
Здавалося, знайшов крихкі ключі
До твого серця, до своєї муки.

Немов пташа налякане була,
І про дівочі мрії розповіла.
Ти – дівчина з сусіднього села,
Ти – жінка, що забрала мою силу.

Перфоменс
голодного часу
спотворює тиші обличчя
і нашим душам-птахам
в саду у Бога
не спиться

У кронах
старих дерев
кублиться небесне птаство
старі дзигарі заросли
час із присмаком
щастя

Вбоге
чиєсь життя
випало із хіт-парадів
крила нові змайстрував
доглядач
небесного саду.

Я бачу тебе крізь відлигу і відстань,
Бокую ліси, через гори проходжу.
Я бачу, як звикло нагу твою вроду
Обстежує він. І шалію із дійства.

Як ранок тобі відкривають швейцари,
Швейцарія поїть тебе шоколадно.
Як ви на сніданок дозуєте правду
І граєте в сніжки й подружню мов-пару.

А може і треба отак — в номіналах,
Так легше зминати усе, що минуще.
Підводити вії і спогади тушшю,
І зрідка летіти на плаху і спалах.

Ховати думки, мов пожовклі конверти,
У ковані скрині, в мігрені у скронях.
Ще буде щасливою старість і ... доня.
Лиш номер - змінити. Лиш сумніви - стерти.


2010

Дивлюсь як хвилі розбиваються об пірс.
Думаю про тебе і пишу для тебе вірш.
На березі промінням
розпалене лежить каміння.
А в голові моїй кричить сумління.
Мій човен тихо відірвався від причала.
Я так скучав,
а ти без мене не скучала.
Памятаю як несамовито ти кричала,
коли ...

Вечірня тінь і темрява усе накрила.
Відсутня сила,
яка б несла мене накрилах.
Туди де ти залишила мій кайф.
Хочу тебе і досі,
так і знай.
А скоро осінь,
пташечко не відлітай.

Може через день чи просто через років сорок,
скоро,
чи не дуже скоро
стихнуть хвилі в морі чи не стихнуть,
однаково розповісти тобі не встигнуть.
Про те як я, як ти
чекаєм щоб весною розцвісти,
розвести
ще далі і так давно розведені мости
між нами.
Для нас не справджується слово нами.
І не затопити сум жодними морями.

Від вуст твоїх так важко відірватись.
Життя втрачає присмак свій сумний.
У ангела так легко закохатись...
Закохуюсь, мій Ангеле, земний.

Підступний час показує на двері,
Нагадує мені, що треба йти.
Я не допив свою Криваву Мері,
Твій подих не дає мені втекти...

Сплелися руки пристрастю і мріями,
Лиш ти і я сьогодні віч на віч,
А десь з відкритими обіймами
Мене чекає ненаситна ніч.

Від вуст твоїх так важко відірватись,
Бо в Ангела так легко закохатись...

В божевільний клубок
За плечима розмов
Заховалися гострі спиці
Небезпечний ривок
Наші губи у кров
Нам навіки тепер не спиться
Наші руки в замок
Позолочений шовк
Переплавлений біль бажання
За плечима розмов
Божевільний клубок
Здичавілий моток кохання.
5.01.2010

1

Перед очима – сну вогке шитво.
Лежала біля ополонки рибка.
З води на кригу - золоте стябло.
І рибка проказала: „В дім, там тихо...
Натруджена, натомлена душа
Жадає відпочинку… Ти не смійся.
Ярміси довго дух перебирав.
Не хочу бути шляхом та узбіччям,
В рань передумала ховатися в рогіз -
Він за ніч підроста на сантиметри,
Лишається згнивати у воді…
А корінь – ретязь. Я жадаю лету.
Немає сенсу перейти в озокерит:
Він плавиться... Я міццю взимку марю...
Ким стати, щоб відлякувати гидь -
Левицею-красунею, почварою?..”
І рибка плигнула
з тарелі у окріп.
Я саме борщ зібралася варити.
Чекаю: не кладу картоплю, сіль.
Шукаю борошенце, жовте сито...
А сірий горизонт поголубів.
Боюся за життя базіки-рибки.
З віконця льодоруб упав на діл,
Папужку розбудив.
А кішка – дибки!
„Утоплениця„ – рибка золота –
хвостом з окропу...
виштовхнула стилос.
Здійнявся на поверхні ураган…
Злетіли
попід стелю
три орлиці.

2

Аж до світання булькав див окріп.
Кумедне сниво. Німота - сім днів.
Аж три орлиці - крізь вербові ґрати!
Час рибку золотеньку годувати...

2007
--------------------------------
прохання вірш не оцінювати :)

--------------------------------
стябло (діал.) - піднос, таця.

Якою буде твоя смерть?
У муках, у сльозАх, повільно
Вздихнеш...І, наче божевільний, закричиш?!
Чи може... Розлуки сум розіб'є серце,
А ти, не склеївши його, підеш шукати
Своє щастя на дні холодної ріки?
Чи навпаки? Не в силу й ця межа?
Помреш від кулі чи ножа,
Зросивши кров'ю поле бою,
Чи може від життя такого
Ти знов втечеш, та назавжди...

Якими будуть ті слова, останні?
Для кого пролунають знов вони?
Коханій, молодій дружині, матері старій?
Чи не знайдеться ні людини,
і тихо прошепочеш їх всіма любимому собі?
"Пробач, кохаю чи люблю, не плач,
Я помираю, ти мені прости"...
Та це не все що б міг сказати,
Чи може, будеш ти мовчати?
Згадаєш юності роки, згадаєш рідних,
Вірних друзів, згадаєш Бога.
Й те, чого зробить не встиг...

У нас разом одна дорога.
Білети не в один вагон.
Під тихий плач дощу німого
Ми всі покинемо перон.

2009

В цьому світі ніхто ні для кого не...
чи це ти не навчилася досі вірити?
у п'янкі поцілунки, парад планет,
у слова, у відлуння чиєїсь лірики.
В цьому світі людина людині во...
почуттями торгує затятий п'яниця.
Хочеш щирості, може, тепла, тривог?
Ланцюги недовіри за кожним тягнуться.
І ніхто ні для кого нічого не...
і нікому не треба зігріти пОдушку.
Хтось, як маску, солодкий складе сонет,
хтось зітхне прехолодним подихом.
Ти до сонця чийогось протягнеш ру...
та відсмикнешся раптом - не лізь, обпалишся!
Тільки ти. І нікого нема навкруг.
Тільки ти. І шукай в пустоті товариша...

Загублене, знівечене,
залишене,
півкроку до освічення:
залиш мене.
Півкроку до пробаченя -
віддалено,
пробачення призначено
до спалення.
Чужими почуттями
заколисане,
знівечене не нами,
тільки списами
убите, розіп'яте,
переписане
живому вже не стати -
сльози висохнуть.
Чорнилами чорнили ми
зі списами
по білому білилами
написане.
Чужими почуттями
заколисані...
човнами залишилися
без пристані.

Іде Різдво крізь хащі і завії,
На землю сипле величальні сни.
Іде Різдво. А в зорях спить Марія –
Царі й підпаски моляться до них.

Марія спить. Їй хочеться літати.
Срібляний світ припав до голови.
Немає сліз, ніхто ще не розп’ятий.
Ще тільки в путь збираються волхви.

В конвульсіях переплетінь
Образ, терпінь, долання болю
Долоня стислася в кулак.
Мені здалося я летів,
А я лиш падав, падав, падав
Падінням отрезвіння од надій.
Я не хотів, я і не знав,
Що світ не визнає крилатих,
Що світу не цікаві свята
І вар’ят будень править бал.
Я так надіявся літати,
А тільки падав, падав, пат…
…Щемить в грудині хворий нерв.
Чи, може, серце? Чи я вмер
В зачовганій ріллі несвята
Од неможливості літати
У світі буднів сліз і скверн?..
Та, боже, ні!
Ні не тепер!
Ну як, скажи, мені померти
З вулканним опіком душі?
Я йшов наосліп, на ножі
Із відчайдушним віршем свята
По світу, що не знає свят…
Долоня стислася в кулак.
Як руки звести до молитви?
Як в крила руки одягти?
І як до неба долетіти
Нептаху?
Вітре, понавітри мене до зорів.
З висоти
Чи піснею,
Чи білим віршем
Я вкотре прилечу у світ,
Котрому не цікаві свята.
Та хто не вміє не літати.
Той буде вірити в політ.
Хай вар’ят будень дурить світ,
Я просто потребую свята –
Тріумфу віри і краси.
Я просто чую голоси,
Знесилені бездарним буднем,
Захриплий хрип надії «Будьмо!»

Благослови і вознеси, о Господи,
Іже єси на небесі,
Хай свято буде Твоє ім’я.
На небесі і на землі
Не дай осліпнути в імлі.
Долоню вилікуй мою,
Зведи долоні до молитви
І в крила руки одягни.
Хоч і не з власної вини я грішний
Каюсь, Боже, каюсь.
Та вірю в існування раю
Попри пекельний серця біль.
Його довірю лиш Тобі.
І тільки в Тебе прошу ліку
Ти, не покинь мене.
Амінь.

 
Чи не кривава злива, не схрещення болю
Мрячно чекає на світло-блакитний автобус
Мою звитягу або твою вікторію

Затінений столик і нестерильний обрус
Джаз-ностальгія. Перно. Контрабандний трипер
Джойнтом тліє в губах ледь солодко гірко терпко

Далеч нудьгує глядач, постійний гол-кіпер
Getz. Кокаїнові тріщини крізь люстерко
Під куполом цирку теплий бурбон без ілюзій
Посміхни мене, Мері Лу, безвинно дівочим

У синьому сні короля все стає пророчим
Грішно обплетений зміями у пилюзі
Шанс-ієрогліф, нічий ідеальний злочин
Вбиває своє кохання у білому блюзі



 -&-




 

вновь протираются ситом простынь
все его ночи в кашицу.

так одиноко бывает после
женщины кажущейся.

женщины один-очень-стой,
злой, ферзевой породы.

так одиноко бывает про-с-то
вечером перед уходом.

Під мелодії дивні
Наче в хмарах лечу,
І в душі моїй, певно,
Нема місця плачу.
Мов лечу над землею
Й споглядаю з небес
Ту хатину з ріднею
І батьківський охрест.
Бачу сині Карпати,
Світле небо у хмарах,
Та ялинові шати
І калиновий спалах.
Оживаю на крилах,
Знов лечу до небес,
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес.
Пісня – наше бажання
Воду пить з джерела,
Пісня – перше кохання,
Що весна принесла.
Пісня – подих матусі,
Пісня – сум в забутті.
Пісня – вірнії друзі,
Що є поруч в житті.
Пісня – злет журавлинний
В неба чисту блакить.
Пісня – вітер осінній,
Що по хмарках біжить.
Пісня душу хвилює,
В ній знайоме усе.
Серце моє турбує,
Думку вдалеч несе.
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес,
Оживає на крилах,
Підійма до небес.

Хай відкриється завіса нам зненацька
і акторів зграя з"явиться на мить,
диригент у ямі оркестровій хвацько
паличкою нам зупинить мить.

У житті ми - глядачі наївні,
і квитки тримаємо в руці...
Плине час, життя стіка повільно,
і секунди, наче камінці....

Ти мене проведеш до тролейбусів – звірів рогатих.
Я поїду тихенько, писатиму вірші в блокнот.
Ми не будемо спогади календарями гортати.
Нам залишиться день цей – як жменька високих нот.

Розпрозорився вересень чистим летючим блакитом,
Львів розтанув медово, стікає солодким вогнем.
Ні, ми будем собою, ми будемо, будем любити!
Ми з тобою від себе – від себе ніяк не втечем.

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там потаємні шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий і півтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туман закутує обличчя,
І завмирають на вустах слова,
Немов крило сполошеної птиці
Лягає тихо в листяний єдваб.
-----------------------------------------------------

оригінал:

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Налиймо келих
Вип'ємо до дна
За батьківщину –матір
У нас вона одна.

Хай ангелі трублять
Над нами із неба.
Келих опорожнемо
Вип'ємо, як треба!

Вип'ємо і налиймо
За наш рідний край
Різдво Хрестове
Друже зустрічай!

Цілуєм люблячи- не кохаючи,
В обійми пригортаючись-замерзаючи,
І далі гублячи-шукаючи,
Комусь серце своє довіряючи,
Хтось не оцінивши його-розбиваючи,
І знову від самотності втікаючи,
Серед шляхів чужих життів блукаючи,
Цілуєм люблячи-не кохаючи...
02.01.10

Я знав її найбільшу таємницю –
Я впізнавав її хитку ходу,
Коли вино у келихах іскриться,
Ще мить і до грудей я припаду…

Сп’янілий від терпкого її дива,
Торкнувши її лоно язиком,
Ця жінка така бажана й вродлива,
Ця жінка, наче речення без ком –

Її я не збагну, не зрозумію,
Хоч у які б дивився словники…
Ця жінка неймовірна, хоч повія,
І я таки допрошуся руки!

Знов лелече гніздо зацвіло голосами малими,
І від перших листочків болить тополина душа,
Тільки вже не мені хтось у пасма вплітає стеблину,
Не до мене назустріч в задуманий сад поспіша.

Ще жнивує життя – теплим сонцем напоєна днина,
І вустами твоїми неспівані пахнуть пісні,
Та чомусь ожила у забутій матусиній скрині
Тиха пам’ять моя матіолою на полотні.

Хай минають літа, хай поволі холонуть сузір’я,
Мов шовковиці ночі назавжди зникають в траві,
Та ласкавий вогонь золотого мого надвечір’я
Завтра вранці підніме лелітки дівочих повік.

Так швидко літо проминуло,
так легко збігли всі слова,
що я, здається, вже й забула,
що пристрасть у мені жива.

Хай мучать хвилі Одісея,
Хай Пенелопа плаче в ніч...
Колись і я була твоєю...
І тижні не змикала віч...

З далеких безкінечних мандрів
Він повернувся молодим...
Лиш я гадала - а чи варто
лишатися старою з ним.....

Хіба я сторож серцю своєму?
Чи хто повірить в незворотність РАЮ?
Свою любов по крихтах позбираю -
Не промину...
2009

Втікає час. І я лякаюсь сивини.
Новий приходить день і, не спитавши згоди,
Цілує скроні холодом зими
Й поквапливо у ніч відходить.

І знов весна в зеленім сповитку
Приносить землю, як свою дитину.
А там і літо хлюпа спекоту,
До осені стікаючи невпинно.

Втікає час, лишивши на вустах
Цілунку долі гіркуватий присмак.
Ще щось чекаю. А підступний страх
Ховаю в дзбані під зів"яле листя.
2006

не збуваються сни
і місяць тріпоче сполохано
від весни до весни
і від літа до осени...

і ця місячна ніч
набухає сльозами і зорями
а були ж мої сни прозорими
...вітер розвіяв їх
2009

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!

(плач зеленої праматері)

піснями бродять водою сходять
зеленокосі
куйовдять броди ще спить господар
у верболозі

горами піну скляні коліна
у чорний простір
вінки полинуть у крутанину
та й понад мостом

виходять білі на дівич-зілля
на зойки й жахи
ах як це тіло осточортіле
водою пахне

(літературна пародія)

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди, збуди, цілуй їй очі…
Павло Тичина

= Хто бачив..?=
Хто бачив коли-небудь ночі очі?..
Аліна Гурин


Хто бачив коли-небудь ночі очі..?
Які вони бувають похітливі?..
…
…То заведуть думками в шури-мури,
то серед ночі вкажуть шлях до мрії…

…із ночі очі інші:
…зелені, сині, карі, гонорові…

... інші очі: очі нуворишів,
що підглядатимуть із ніші в тиші…

Людмила Калиновська

Ви знаєте, як вірші я пишу,
Коли на мене глянуть очі ночі?
Буває, кінчик ручки відкушу,
Чи свого компа розтрощити хочу...

Хто бачив, люди, ції очі ночі?
Від тих видінь, бува, життя немиле,
Ось кинулася чорна кицька в очі -
Я їй хвоста дверима прищемила.

Погналися за нею дві вівчарки,
Стрибали через паркани і мури…
Я для натхнення випила півчарки,
І потягло мене на шури-мури.

Ох, очі ці, зелені, наче змії,
Не довели мене ви ледь до стресу…
Вночі мені вказали шлях до мрії –
Нувориш там сидів у «Мерседесі».

Він у бінокля підглядав за мною,
Як я в кімнаті тихо роздягалась…
- Махнем у Ніццу, любий, ми з тобою, -
Подумала, й з балкону ледь не впала.

Ковтнула валер»янки, взула капці,
І враз думки прийшли мені пророчі:
А може, краще працювати вранці,
Коли не дивишся ти в очі ночі?!

7517 р. (Від Трипілля) (2009)

(переклад)

Під голос чийсь я не співала,
Під бубон в танець не летіла.
Плела я сумніви, терзалась,
Мовчання сіяла між ліній...

Я затискала пальцем стрижень,
Коли душа просила слова,
І біль в аорту з кров"ю бився.
Була стоїчна я й сувора,

Бо ще не визріло до міри,
До гостроти тонких орацій.
І, мов химеру, здогад вільгий
Німотно гнала рано-вранці.

Тож не приписуй мені татьбу.
Це ти - двійник всеїдний Креза.
Стекло троянд буяння в пам’ять.
Ти їх відняв, безглуздо стежить...

За тебе соромно, предивно.
Все поглинаєш без розбору.
Вчорашній захват в пору жнивну
Лиш озирнувся раз - у зморі.

Іду... Вдивляюсь в перебуле.
До слів твоїх нема довіри.
Однак скажу: „Ти, марнолюбний,
Своєю міркою не міряй...

Поміж небесних траєкторій
Не сип піску в мої глибини.
Як дух, вільготний маю голос.
Мелодій витоки – з планиди.”

2009
----------------------------------------------
першотвір

С чужого голоса не пела,
Под чью-то дудку не плясала, -
В сомненьях маялась, терзалась,
Молчала над страницей белой...

Не торопилась, не частила,
Когда душа просила слова
И с кровью боль в аорту билась,
А я перечила сурово.

Что, мол, не вызрело до меры,
До права смысла на звучанье
И все догадки, как химеры,
Гнала, безмолвствуя ночами.

И не приписывай своё мне,
Что ненасытен равно Крезу:
Цветов дарёных краски - помню -
Тобою отняты - исчезли.

И столько раз, дивясь, стыдилась
Твоей, почти всеядной, хватки -
Былой восторг - уже постыло -
Невольной мучился оглядкой.

Прощальному вдогонку часу,
Давно словам твоим не веря,
Скажу: "Не самообольщайся,
Своею меркою не меряй...

Своей лишь озабочен высью,-
Не умаляй мои глубины:
Как дух, мой голос - независим,
Истоки музыки - в судьбине.

Тетяна Селіванчик, місто Харків
автор на порталі
("Поезія та авторська пісня України")
---------------------------------
прохання твір не оцінювати.

Осінньо на душі, осінньо...
І листя падає, і залишає тіні...

І тихо проситься душа додому,
і дзвін питає: плачеш ти по кому?

Осінньо на душі, похмуро,
і гасне лампочка під абажуром...

І лиш Бетховен - гість в моєму домі,
І силует, що там лишився... на поромі...

Осінньо на душі, і тихо,
Так ніби радість буде, а не лихо...

Під тихий вальс замріяного жовтня,
З старих дубових крон, так рано
Злітало листя, втомлене, пожовкле,
До ніг струнких лягло слухняно,
Бо ніби відчувало щось...

Ну ось... Ні віри, ні любові...
Поволі повернулась тінь на схід.
Лиш крапля сліз, немов би, крапля крові
Зросила онімілий слід...
Бо світ твій звик уже до болі...

Він зник...Немов густий туман на сонці,
Він зник. Розсіявся на сміх вітрам,
Залишив в серці міліард емоцій
І в пам'яті гіркий обман.
Він зник, в душі зостався осад...

***
Тримай старе кохане фото,
І ніжним подихом спали,
Перетвори лице його на попіл...
Якби ж Бог бачив(!) все згори,
Тобі простив би та пробачив!

Не плач, слізьми не повернути правди.
Хто зрадив - той одвік собі палач,
Хто раз утік - приречений назавжди
Втікати від життя свого й невдач.
Хто зливу л'є, той і помре під градом.

Під тихий вальс замріяного жовтня,
З старих дубових крон, так рано
Злітало листя, втомлене, пожовкле.
Заго(!)їло пекучу в серці рану,
І біль немов пройшла, замовкла...

2009

Вздор - на партии делёж,
просто объясним:
безнаказанней грабёж
олигархам с ним...
Полно верить болтовне
о борьбе идей:
очевидное вполне -
шоу для людей.
Кто не понял - привожу
доводы свои.
О Павленко расскажу:
он - из их "семьи".
Как "оранжевый" - знаком
Юрочка стране.
Но дела идут ладком
и на стороне.
Убедит вас довод мой:
и души родством
связан с Галею Кучмой
он и... кумовством.
Но Павленко - кавалер,
хитрого ума:
Чумаченко Кэтрин Клер -
тоже, ведь, кума.

Олигарх коль скоро ты -
значит всем родня.
Лишь обман для простоты -
партии.
Ф и г н я.

Январь 2010

* Одиозный Юрий Павленко - из "оранжевых", сподвижник
Виктора Ющенко.

Не стане більше снігу нам на двох,
і свята так невпинно догорають.
На згорблених деревах шубка-мох,
і ожеледа, а не шлях до раю.

Сумний вертеп й колядники ідуть,
й зерно на наші кидають дороги...
Не стане більше снігу й ти забудь,
кого покинув і любив для чого...

життя міняється раптово,
а чи готові ми до змін,
частиночку душі втрачаю,
щоби піти у кращий світ,

там буду чесний сам з собою,
покаюсь за старі гріхи,
і присягну на вірність милій,
якщо захоче поруч йти...


2009

Ми не схожі,
ми не ті,
Ми не божі,
Не святі.
Не далекі,
Не близькі,
В танці легкім,
На вістрі.

Приспів:
Ми не птахи,
Ми не змії,
Ми не люди,
Ми не звірі!
Одинокі,
Одинокі,
Одинокі
Наші серця

Ми так схожі,
так, ми ті,
Так, ми божі
і святі.
Так далекі,
Так близькі,
В танці легкім
На вістрі.

Приспів:
Ми як птахи,
Ми як змії,
Ми як люди,
Ми як звірі!
Одинокі,
Одинокі,
Одинокі
Наші серця.

Скачати або послухати можна тут (вибачайте за погану якість):
http://file.qip.ru/file/114582216/f835d1a5/__online.html

Я б називав Тебе весною,
За свіжий шум твоїх вітрів.
Та не весна...Бо лиш порою
Ти не минеш в моїм житті.
Ти не пройдеш дощів грозою.
Ні краплі в тобі від дощу!
За ці величні, світлі очі,
Назвав би сонцем, але що,
Як не стерплю без Тебе й ночі,
Ні дня, й на мить не відпущу!
Я думав, може ти повітря?-
Життя, кохане небесами,
Що вічно десь мандрує світом -
Тебе ж я втримаю вустами
І ти не попливеш за вітром...
Тебе й на мить не загублю,
Хоч досі я не знаю хто Ти.
Згорю від лав твого вогню,
Втопитись в тобі я не проти,
Бо просто ТАК Тебе люблю!

2008