У темряви очі сліпі...
Над містом ширяє гроза,
І хмари на дощ не скупі –
Це Вічності впала сльоза.

Ти, місто пророків і бід,
Вмираєш, – та знов оживеш.
Вже погляд у сонця, як мідь,
Як відблиск багряних пожеж.

Ти – переплетіння доріг,
В тобі зосередження вір.
І Бог споконвічно беріг
Тебе серед горя й зневір.

...І птаха злетіла в пітьму
Й розрізала тишу крилом.
Як важко, напевно, Йому
Платити життям за добро...

Як тяжко, напевно, було:
Той хрест перекреслив буття.
Та знову Життя зацвіло,
І смерті нема вороття.

Голгофа, і сонце, і степ –
Назавжди у пам'яті нам...
І як тобі, місто святе,
Дивитися в очі вікам?..

Розсудить усе часу плин,
Бо ми іще не доросли:
Варавва лишився живим,
Месію ж на хрест вознесли.

А місяць тоді був нісан,
І зранку в сади в'ївся дим...

У пам'яті все та весна
І місто те, Єршалаїм...


2006

Як не зустрінемось у тиші,
Розбитій поглядом чужим,
То перетворимось на вірші,
Замріяні сплетінням рим.

Вже більше часу непідвладні,
Слова обіймами замруть.
Незримо здогад Аріадни
Трикрапкою підкаже путь.
Мабуть...
2010

Не стало хати, тільки комин
дірою в небо. Полинами
поріс останній теплий спомин
від печі до гнилої рами,
до того, що дощі лишили...
Село мовчить у власній тіні,
ганяє вітер пустку схилом,
вростають стіни в жовту глину...
І тільки за селом, на сході,
порушуючи вічну тишу,
приходять зрідка, при нагоді,
близькі і рідні... Кладовище...

Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур...

1988

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Врятував дерев’яного дурника
Він не знав, що вогонь це звільнення
Смішний Буратіно…

Перший монолог П’єро

Вони теж ляльки
В театрі абсурду
Ці глядачі…

* * *
Тінь коливається маятником
На землі, на траві, на воді
Буратіно повісили…

Другий монолог П’єро

Кличуть лікарів
Дерев’яне тіло
Піду копати могилу…

Третій молог П’єро

Вони не втямлять ніколи
Чому я з театру втік
Ці голови повні тирси…

Четвертий молог П’єро

Хотів я зіграти Гамлета
А не героя-коханця
В цій виставі безглуздій…

* * *
Пішов шукати країну дурнів.
Він не знав, що постійно в ній жив.
Дивак Буратіно…

* * *
Бородань під деревом
Запах хвої
Шишка в руках…

* * *
З черепахою розмовляє
Серед брудного озерця
Літній ранок…

* * *
Сховала в пивниці
Довгоносого шибеника
Молода німфоманка…

* * *
Створений з дерева
Деревом лишиться
Поливаю квіти…

* * *
Запах палених ганчірок
П’єро єретиком визнали
В театрі ляльковому…

* * *
«Він був правий….»
Буратіно зістарівся, бороду зачісуючи
П’єро згадує…

1995

Не плачу я,не плачу зовсім!
То просто сонце так пече,
Що мимоволі тануть сльози
І тихо котяться з очей.

Не плачу я, не плачу більше!
То просто падають дощі,
Що начитавшись моїх віршів,
У шибку стукають вночі.

Не плачу я, нема причини,
І більше жити не боюсь.
Без крил літати я навчилась!
Весна ще плаче... Я сміюсь!


26.03.2010р.

тоненький промінь – життя-бо щойно лише в зачатті,
ще тихо-тихо, але ритмічно долає пульс
свої найперші жалі і втіхи, не спить, на чатах,
для тебе ліпить майбутню землю із двох півкуль.

довкола мрії рожеві ніжні, як легкий дотик,
ще не до тіла, а тільки краю твого буття,
і диво світу щодень уперто до тебе котить
жага нестримна рости і жити, моє дитя.

ВЕЛИКИЙ БОГ -ЧАРІВНИЙ І ЯСНИЙ
ЗАВМЕР В ОБІЙМАХ ДІВЧИНИ-ВЕСНИ..
МАБУТЬ БИ ВІЧНО ВРОДУ ЇЇ ПИВ..
ТА СОЛОВЕЙ..ГАРМИДЕР УЧИНИВ..

Занось дорогу на травневий дощ,
Заводь осліплих блискавок до хати
Хай остяки слідів їм труться в п’яти,
І Шлях Космічний, в тріщинах розп’ятий,
Проступить на руках вогнем порош.

Занось дорогу на травневий дощ…

Хай вікна б’ють поклони воронню.
Крізь дірку в небі крик комет не чути.
Чи варто знати і чи варто бути,
Коли з молитви знов фільмують брути
Абстракцію якусь у стилі «ню»?

Хай вікна б’ють поклони воронню…

Склепіння днів у стертих шорах рим
Тепла діждатись часу вже не має –
Крилатий кінь осідланий чекає…
А далі – кіптява!.. А далі – Рим палає!..
Бо атомами світ вселенський знає,
Що серця стук живе не поруч з НИМ…

В склепінні днів у стертих шорах рим...

2010 р.

Ніч прихилила мене до своїх грудей,
тихо дише... Тихіше, тихіше...
Тільки чути, як листя тихенько шумить -
то вітер десь мавку колише...
Затихли думки, лишень почуття,
тремтячі, як зорі на небі.
Холодні перлини - на травах вечірня роса,
туман мені ковдру ось стелить...
Заснула...

05.06.09

Впало небо на отави зоряним шатром,
Відпустив на пашу вітер коні.
Я босоніж в степ широкий поночі тайком
Утечу із шóвкових полонів.

Сипле злóті місяць-бубен, аж роса дзвенить,
Полином курúть жарке багаття.
Як піду веселим кругом! І сльоза на мить –
Тільки з вами я така багата.

Пий же, душе, щем найтонший у тремкій струні,
Пий вина міцного повну кварту!
А коли останні іскри згаснуть у вогні
Кинь, циганко, на удачу карти.

Ворожи на слід колісний пилом на траві,
На пахуче диким медом щастя,
На курай, що при дорозі, й думи кочові,
І на погляд пікової масті.

Ніч поправить хустку жваво, наче молода:
- Гей, ромале, вже в дорогу нині!
Повертай на тихий берег, там твоя вода.
Твоя доля, дочко, – очі сині.

Це не від того, що в ручаї нічнім
поганський місяць понасипав бурштину,
і не тому, що ранку гарячий німб
торкнув смереки і освятив долину,
що в далі гори губляться голубі,
а я лечу над ними у третім кріслі…
Кохана, я лише завдяки тобі
пасу в живому небі воскреслі іскри.

ІІІ.2010

Маленька дитина, що пробігає поряд,
Вказує на твоє бачення світу,
Тоді у мозку може спалахнути снаряд,
Та навкруги виростуть квіти.
*********************************
Маленькі дива трапляються кожен день,
Впусти їх до свого серця,
Навкруги багато зір, сто тисяч сотень,
Ти бачиш їх з мого віконця
*********************************
Прокинувся бо мені таке страшне здалося,
Що я сто років не був на землі,
Так я злякався, що страшне закляття збулося,
Гаряча кров зупинилась в мені.
**********************************
Люди топчуть землю, але вони схожі на зомбі,
В них не видно зовсім душі,
Навкруги нас розкидані ж нами злі бомби,
На вигляд дуже добрі й м’які.
**********************************
Я вірю у людство надзвичайно сильною вірою,
Добрі Люди є серед нас,
Так завтра ми визначимось прийнятною мірою,
Й залишимо внукам Землі палас.

Вже не плачемо, не клянемо,
Чорноволіємо* хіба,
Словоспис ми до рук беремо,
Хоч невміло, з страхόм… та ба,
Перші спроби, погляньте ж, вдалі –
Запрацьовує механізм.
В нас є духу на три педалі,
Та країну ще жре комунізм.

Так метімо ж ‘го, ґазди й ґаздині,
З кабінетів службовців, з душ!
Незалежність у нас не од нині,
А ми топчемо досі глуш.
В нас виходить, піддаймо сили –
Україна в нас майже та!
Як по совісті все робили,
Так женімо й того скота!

Йду від цивілізації
Та скреготу машин
Туди, де в ніжній грації
Цитринові акації
Пірнають у полин.

Де поле – фіанітами,
Цирконієм – роса,
Де коливає вітами,
Бурштином перелитими,
Черешенька-краса.

Де світиться топазами
Небесний палантин,
А світ ярить алмазами,
Виблискує смарагдами,
Рубінами калин.

2009 р.

Я квітень увінчав присутністю твоєю,
Я з космосу дістав твоїх утіх вуста.
Садам твоїм весна наснитися повинна –
Усю вагу нестям воздам тобі сповна.

Спотворена пітьма не проковтне ніколи
Прозорих почуттів, тривог і протиріч,
Достигла в полинах, потоптана двобоєм,
Фатальності фата горить на вістрі свіч.

Нестримну ненасить перебороти в силах,
До сказу довести наближення чудес.
Я квітень увінчав бажанням незбагненним:
Торкнутися крилом глибин твоїх небес.


2003 р.

Сіра киця,
хвіст у смужку,
Захотіла
капелюшка.
Довго-довго
вибирала,
Але все
не пасувало:
В того – квітка
завелика,
Той – твердий,
неначе з лика,
В цього – бант
не з того боку,
А ще - стрічка
заширока.
Цей, напевно,
бути може,
Та сусідка
має схожий...

Сіра киця,
хвіст у смужку,
Дотепер
без капелюшка.
2010

Її сплели з трави і змін,
І з пелюсток . І трохи з неба.
Розшили бісером краплин.
Тримай весну. Тобі так треба.

Її відверто ніжно обійми,
Іди до сонця босими ногами,
З думок зітри злу тінь війни,
Яка блукає вічність поміж нами.

Весну уперто сили попроси,
Оновлення, шаленства і удачі.
Тепло добра у серці воскреси
Й побачиш: ти щасливий… наче…
2010

Брехня – в палáці… правда тіснúться,
як хліб в печі… Вийшов на спáцір
місяць… Душа – вагівниця
світу… клацає

ніч зірочками – лячно:
не гріх – людська доля спить…
Сон, як побитий кулачник…
Мороз потúс.

Час – непроторéнний злодій…
Лід сніжно-щокий синів…
Вірші: рабство, воля чи?..
Як плита давитиме тіло в землі,
вже відчуваю... боляче…

Він мріяв про вільну, с в о ю Україну,
Тернисту дорогу до неї здолав.
Любов до народу – єдина провина,
За що йому ворог життя обірвав.

Безжальна система кидала за грати,
Та це лиш зміцнило нескорений дух.
З руїни зумів Україну підняти
Очолений ним Чорноволівський РУХ.

Любив Україну, не прагнучи слави,
Та символом нації все таки став.
За волю ми вдячні тобі, В’ячеславе,
За те, що народ прозрівати почав.

Та пам’ять народу – не тільки данина,
Яку віддаєм Чорноволові ми.
Навчаймось любити, як він, Україну
І мудрими станьмо нарешті людьми!

Системи рука посилає камази,
Бажаючи дух український здолать.
Та буде Вкраїна тоді лиш, як разом
Зуміємо владу в тиранів забрать!!!
2002р.

Ангел, який сміється, –
Це уже трохи біс.
Маски – колишні лиця.
Трави – маленький ліс.

Мудрість – це перша старість.
Ніжність – це юний ніж.
Кобза – бабця гітари.
«Так» – це вчорашнє «ні».

Сонце – поганська свічка.
Цукор – весела сіль.
Постріл – це тиша вічна.
Бог – то забутий біль...

До 11-х роковин загибелі В.Ч.
* * *
Наче спалах, життя пролетіло,
Обірвали його на півшлЯху...
Вберегти ми Героя не вміли,
Бо самі довго жили у стрАху.

Будьмо з власним сумлінням відверті:
Чорновола бракує живого!
Та шануймо його хоч по смерті
І навчаймося жити у нього.

Україна ніколи б не стала
Українська по суті і духу,
Якби ми Чорновола не мали
І його незнищенного РУХу.

Якщо будем його пам’ятати,
Обернем його слово у зброю –
Гідну відсіч зуміємо дати
Ворогам найлютішим в двобою.

Нам би сотню таких Чорноволів!
Україна б давно процвітала,
Не були українці в неволі
І державу міцну збудували.

Хай ідеї його, мов зернини,
Проростають сьогодні в нас рясно.
Збережемо цей символ Вкраїни –
Тоді житимем вільно й прекрасно!
2002р.

так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.

ніби гра, що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.

сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.

ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.

Весняна ніч -
солодка ніч
з тендітних і
тремтливих пліч
злітає шаль....

не біль
не стогін
і не плач -

вуаль
із павутини почуття
кришталь
сльозинок радості в очах -
грааль
святий і грішний водночас
єднає нас...

Спіраль, виток
і ще виток
і вже до неба
до зірок -
єдиний крок...

Даремно ти вважався невразливим-
Жорстокий серцем, мов Пігмаліон.
Але давно вже стріли Купідона
Злотим дощем сіяють за вікном.

Отак одної дощової днини
Одна із них потрапить просто в ціль
І у раніш жорсткому і сухому серці
Поселить бурю тонких відчуттів.

І серце твоє у ту ж мить розтане.
Вогонь кохання сягне аж небес.
І вже нехай там вічно він палає!
Хай спалить зло, що гнітить так тебе!



2006 р.

Сьогодні знову шоста ранку,
Як вчора завтра і завжди…
Холодний присмак від світанку.
Не хочеться нікуди йти..

Гарячий чай… Самотня чашка.
Невтішні ноти пустоти…
Їй так незатишно і важко.
Тебе чекає. Ти прийди…

Зігрій долонями своїми
Таку тендітну, дорогу,
Що серцем рветься у обійми,
Врятуй, втопи печаль тугу…

Із мрій і снів прийди до мене.
Цілунком вранці розбуди…
Створи цей світ як сьоме небо,
Де будем завжди я і ти…

Сивину прапорів похилила Зима
На руїну засніжених мурів..
Та Мороза гука..а старого нема..
І серденько надією дурить..

Розплелася Ріка.У косички рясні
Запліта Квітень бантики сині,
І росписує землю в догоду Весні
Праслав"янським забутим курсивом..

На червону тарель лунко капає день..
Лісовик у струмку мочить лапи..,
І хмеліє..і в соняшних нетрях бреде..
І смерічку розпатлану лапа..

Сонце струни на піки ялин напина,
І сміється..щебече.. палає..
Все в чеканні завмерло.Красуня Весна
На органі, за хвилю, заграє..

А нам хотілося пливти
дощем у ріки темно-сині.
Ми з блискавицею на «ти»
були у ті липневі зливи.

А ми вимірювали світ
і хмари до села і діда.
Було тоді... а скільки літ
було мені?.. На жаль, і сліду

не полишило те дівча.
Вербу спиляли, всохла липа,
де ми «жмурили» у «квача»,
коліна дерли ціле літо.

Змінилось вельми все, мабуть,
хоча минула дрібка часу...
Мій син пізнати хоче суть:
- А хмари долетять до Марса?

Їх сліз ми не побачимо ніколи,
І стуку не почуємо сердець.
Гранітні й дерев’яні частоколи
Хрестів холодних – пам’яті вінець.

Їх не обнімемо ми в знак пошани,
Не поцілуєм теплої руки
Та у думках вони назавжди з нами,
На місяці, на тижні, на віки…

З небес сіяють посмішки привітні
І вітерцем лунає рідний сміх…
Кохані наші, любі наші, рідні,
Ми пам’ятати будемо усіх!

24.03.10

Торкнись мене холодними словами,
Нехай від них я тихо затремчу,
Зніми із мене крила, одяг, шрами,
Хіба не чуєш, я давно прошу.

Я так давно себе й тебе шукаю,
У світі, де існує лише мить,
Скривавлена, сплюндрована до краю,
Загублених, зґвалтованих століть.

Ми закохаємось уп’яте і востаннє,
Напишемо і спалимо все знов,
До біса рими, сварки і зізнання…
Цілуй мене, доки не піде кров…

Торкнись мене холодними губами,
Хоча і нас не називали нами.

2009р.

Ця ніч, мов загорнута в смуток,
в навушниках - знов Вакарчук.
Гріхів невідмолених згусток
до серця крадеться... Мовчу,
боюся почути свій голос -
він згірк від пустої брехні.
Відміряв безжалісний Хронос
так мало годин для весни,
так мало хвилин для любові...
Без тебе я вже не лечу.
Не бійся, все буде чудово:
в навушниках - знов Вакарчук...


18.03.2010 р.

Сніданок, змазаний душею,
А на обід пусті слова.
Фальшива ласка на вечерю,
До чаю - відчай і дива...

Налив собі сто грамів болю,
Мені - півлітра злих образ.
Стакан, наповнений любов"ю,
Перехилявся раз у раз.

Свою байдужість у пакеті,
Спали на синьому вогні.
Я так ненавиджу дієти!
Тому зготуй веснУ мені!


25.03.2010р.

Весна прийшла, давай швиденько
Над "і" сумне всі крапки став,
Щоб ти нова і веснянЕнька
"Вдягла" усмІшку на вуста!

І розірвала коло зовсім,
В якім сплелися зрада й біль.
Поглянь на себе - ти не осінь,
І не зимова заметіль.

Ти - веснянЕ створіння гарне -
Любов"ю мариш і теплом...
Повідганяй усі примари,
Щаслива будь усім назло!

Повір мені - весна насправді
Не року гарна лиш пора.
Весна в душі - ми їй підвладні,
Віват життю! Весні ура!
24.03.2010р.

Спустилась з картини в життя по сходах,
Парасольку поставила біля каміна
Спустилась з картини, а дощ не вщухає,
Шепоче з краплинами каміння.

А можливо це сон? А можливо наснилось?
Переконую іноді дивлячись на тебе,
Картиною в інше життя,
Де пахне дощем твоє небо.

Дерев осінніх голих тіні,
Чекають весни, пісень пташок,
А ти крок по сходах зробила,
Я біля каміна від дощу геть промок.

Спустись, один єдиний раз,
Поговоримо про те що сниться,
А можливо це сон? А можливо наснилось?
Зійди. По сходах спустися.

Переконую себе, що ти прийдеш
І дощ врешті решт перестане
Мене за руку ніжно візьмеш,
І в очі з Любов’ю заглянеш.

Та ні, це просто сон,
Ці дерева ніколи не зустрінуть весну,
І картина зникне з моєї стіни,
Тільки дощ не вщухне. В вікно осені я зазирнув.

Не видно з мого раю чудес
Все як завжди і завжди
Ніхто не вмер і не воскрес
Одні слова і безліч правди.

Де пекло проросло тремтливим гоном
Не завітаю я туди і не зайду
Не чутно з мого раю стону
Не видно клопоту в біду.

Нема… Не буде… Це ж мій рай…
Я тут король і всі тут королі,
Приходь сьогодні, інколи завітай
Лиши всі біди, лиши думки всі злі.

Прийдеш?... Мовчиш?! Мовчи…
Не видно з мого раю чудес
Приходь на мить на мить прийди
Щоб почуттями я воскрес…

Сьогодні ангели співатимуть джаз
Як ніколи, для тебе, для мене…
Сьогодні зорі танцюватимуть для нас
Летітимуть барвами з неба…

Приходь… Прийдеш? Мовчиш…
Я знаю ти давно вже інша,
Але вірші пам’ятають тебе
Мені нагадує минуле тиша…

та звідки у домі цей запах знайомий.. - аніс?
яскраво і пряно, і терпко, це - пахне дитинство...
і довгі ангіни, і вічно зашмарканий ніс,
і сяйво знадвору незмінно оте золотисте,

що кличе: « а де ти? а вийдеш сьогодні?», - а ні,
то сонце в подушку хмарини обличчя ховає;
притягує в теплі обійми цей світ, як магніт,
коли вибігаєш на вулицю, виткану з таїн...

анісові зорі на небі - весняні джмелі -
нектар по краплині із пам'яті м'ятної носять
у випічку з медом анісовим - для Амелі
із поглядом вишні, хоча їй далеко за осінь.

Нам обріїв ще було вдосталь,
хоча в галактичній імлі
вже бгався евклідовий простір
по рімановій кривизні
і ста геометрій цунамі
змивало зірок спориші,
але у чудовій нестямі
вставала веселка над нами,
як периферія душі
істоти, що проти всіх течій
в астральному штормі пливе
та й мертву чіпку порожнечу
сколочує в слово живе.

І тому зір мікрочастинки
єднаються там в пелюстки,
де в тиші живуть павутинки,
а в громі – дощу крапельки,
де в хмарах течуть краєвиди
за обрії вчинків і див,
де жде пані Римма Евкліда
у римах космічних віршів.

Я б не хотів тебе забути
Ні тут, ні там – на небесах.
В мені немає більше смутку
І туга виболіла вся.

Якби лише було можливо
Ввійти в ту саму річку-час,
Я б закохатись був щасливий,
Забувши, що чекає нас.

Здається, зовсім не ревную,
Не заздрю іншому – тому,
Якого пристрасно цілуєш,
З ким ділиш ліжко не для сну.

Хай Він дарує дні щасливі,
Пилинки здмухує із ніг,
Ночей кохання свіжу зливу –
Дарує те,
Що я не зміг.

Ти промайнула теплим літом,
Лишивши спогади мені,
Як ті прості і щирі квіти,
Що на моїм стоять вікні.

Хіба можливо це забути:
В руках тремтить кохання птах...
І часові сповзають пута –
І тут,
І там –
На небесах.
24.03.10р

У лісі пахло ялівцем,
Гірким дощем, корою вільгою.
Там юний березень тихцем
Тужив за зрубаною вільхою.

Він обіймав ще теплий зруб,
Ще теплий стовбур, сумом зораний,
Та їжачка трави, - свій чуб, -
Куйовдив пальцями прозорими.

...Не стала, березню, тобі
І я - ні другом, ні дружиною...
Зірок трикрапки голубі, -
Сережки, згублені, вільшиною.

... ... ... ... ... ... ...

Віддам усе... Хрипким двінкоголоссям…
(безцінна річ охрещеної зливи)...
Мовчить немеліроване волосся…
Бруньками захопившись хворобливо…

Уявно - враз (з'єднались переброди)…
Вгвинчу (в пітьму) квітневі саморізи…
(бруківка – глина - градаційні сходи)…
Смаглявий обрис ходить по карнизу…

Тремтить емблема - юність засвітила…
(зупинка – глобус - рятівна вечеря)…
Відбитки пальців (перехолодило)…
Амбітністю поставлені - на двері…

В яру - туманно (шерхіт - над очима)…
(тривоги – брухт – знебарвлення весняне)…
Хрещена стрічка - вплетена незримо
У стрункістю розділений світанок...

У сплески правил, що заполовіли...
(розподіл - вимір - квітні кольорові)...
Забрати зможу - визначення вчила...
Святинь безмірність (у одному слові)...
2010 рік

Прийшла весна в самій сорочці, боса,
Пахучого чар-зілля принесла,
і ворожила, розпустивши коси,
аж поки у кохання проросла...

Кохались трави у густих туманах,
І мліла ніч у співах солов'я,
І легінь-дощ хмільними почуттями
шалів, і шал його пила земля.

А вітер-шельма так запанібрата
облесно обіймав гнучку вербу
і поцілунками дурив завзято,
немов любив лише її одну.

Весна в розлогім буйнім дивоцвіті
запалювала вогники життя,
Стояли дні теплом густим налиті,
Кохання дні до самозабуття.

24.03.10

Лежати на ліжку,
Дивитись в папір
Білий, в просторі,
Обмеженому клітинами.
Намагатись створити
Потрібний твір
Для кмітливого хлопчини,
Оточеного кретинами.
Лежати на ліжку,
Краєм вуха
Чути передачу
Про “останнього героя”.
Ночами сниться
Ростовська Шлюха,
Схожа стегнами на Олену,
Ту, що згубила Пріамову Трою.
Як жити? Як жити?!
Ніхто і ніколи не відповість.
Стопчи сто чобіт,
Задихнись від смороду шкарпеток,
Загал погодиться,
Що ти випадковий гість
Серед галявин, вулиць,
Котів та німфеток.
Але усі помиляються,
Всі, як один:
Герої, сволота,
Генії та перехожі.
Я в цьому всесвіті
Завше між вас ходив,
І, наче Гарсіа Лорка,
Дурнем ставав насторожі,
Коли Пабло Неруда
З блондинки знімав панталони,
Коли місяць сміявся
І підморгував зіркам лукавим.
Я в цьому світі
Шанував Одвічні Закони
І намагався здихатись
Гучної слави.

Біле

Білим віршем по білому аркушу
Білим поглядом в білу стелю
Білим ліжко твоє застелю
Білим-білим

Білим поглядом гляну на тебе
Світло-грішним прилину спомином
Білим-білим звучатиму гомоном
Білим-білим

Білим бинтом обв'яжу серце
Білим місяцем біло світитиму
Світлу думку про тебе творитиму
Білим віршем
................................................
Білим віршем по білому аркушу
Білим віршем у твою душу
Ніжним спомином тугу зворушу
Білу-білу...

Під вигуки "Ганьба", під лет яєць і свист
на сцену вигріба Галантний Маньєрист!

Давай закінчимо, що розпочали.
Над "і" крапки ще не стоять.
Щоб потім темними ночами
Не мріяти, коли всі сплять.

І коло розірвемо зовсім!
Бо потім зради не спливуть.
І як прийде до Львова осінь
Ми не згадаємо де суть.

Давай зруйнуємо кордони.
Згаси вогонь, що не вмирав.
Щоб потім "лепси" і "гордони"
Нам не співали про мораль.

Допишемо обоє повість.
Насамкінець єдине "стоп".
Щоб заспокоїлася совість,
Щоб пам"ятати хто є хто.


23.03.2010р.

Мої думки – побілені планети,
до Великодня сповідддю світи.
Блакитні води втішаться, затихнуть,
бо береги – апостоли трави.
Найперша скрипка мучиться до ночі,
боїться спати коник – бо скрипаль:
шукає в небі Віфлеємську зірку,
йому тутешні збліднули, на жаль.
Сади до шлюбу бджілки - мов узори.
Вже місяць, наче пасочка, вгорі.
Спи, весно християнська, ген у полі
помоляться мурахи і джмелі.

2010

I

Влюблённость проходит, как юность,
Восторги даря и калеча,
Смолкают романсы и струны:
Цветы и романы – не вечны.

Желтеют мечты и надежды –
Реальности рифы жестоки:
Теперь всё иначе, чем прежде,
Лишь только рассвет – на востоке.

Слетают обёртки иллюзий:
Мы снова, увы – обманулись:
Конфета пришлась не по вкусу –
Прозренья отравлена пуля.

Печалимся и негодуем,
Надеясь, что кто-то ответит
И мстим за судьбу непростую –
Любимым, а также – их детям.

II

За летом и осень настала.
Хоть это покажется странным:
На девять несчастных финалов
Один – с продолженьем романа!

Зимы холода и метели,
Разлуки, преграды, соблазны
Двоих разлучить не сумели:
Всё так же влюблённых и страстных!

III

Вот снова запахло весною
И мы, позабыв неудачи,
С обрыва
В Любовь – с головою,
Надеясь...
А как же иначе!?
3.03.10г.

Срібними краплинами
зоре-намистинами
озеро блищить.

Клубів пари сивої,
жаб'ячими співами
очерет тремтить.

Тінями розписані,
вітром заколисані
сутінки нічні.

Місяцем підсвічені,
пахощами вінчані
трави росяні.

Я в могильну пітьму не порину —
У глинозему цвинтарний клаптик.
Знаю: смерті нема —
Є нейтрино,
Що летить через товщу галактик.

Протинаючи сутність єдину,
Що вібрує між зорями туго,
Воно каже світам:
— Я - людина.
Я несу в собі радість і тугу.

Мого духу щоденну роботу,
Мого втілення тисячну спробу —
Все це згущено в зоряну ноту,
В променеве Зернятко-Особу.

Хмари пилу — як велетнів спини;
Жар галактик — мов бурхання креві.
Та ніщо мого лету, не спинить —
Поспішаю на поклик Любові.

У теплі, в материнському лоні,
Мене прийме далека планета —
Хай готують жіночі долоні
Пелюшкового царства тенета.

Син Людський, я ростиму нестримно.
Я світи і віки поєднаю.
І відкривши химерне нейтрино,
В нім нарешті себе упізнаю.

12.X.80. Мордовія

*******
Дві пари рук, відро цибулі,
у два ножі і в унісон...
Мішок картоплі... не забули
ще моркви, перцю, патісон...
У переливах звуків кухні:
кипить, шкарчить (і все сире),
тобі я простягала кухля,
рядно на ганчірки, старе...
І погляд у сльозах... і слово:
- Картоплі вічка вирізай!
А ти лишав їх знову й знову
Не кухар, справжній самурай
з мечем - порубана картопля,
лушпиння купа біля ніг...
Рука в борщі сметану топить...
Віват! Ти битву переміг!
24.03.2010р.