Сергію Осоці

це вернидубе не твоя доба
житами і свободою пропахла –
примарне місто на семи горбах
казенний дім у брудно-білих кахлях

і люд – аборигени без облич
вони тебе вполюють наче лося
і подадуть під соусом шашлич…
навіщо їм твоє дзвінкоголосся?

навіщо їм твоя лапата вись
яка тече над кіньми вогняними -
покриті стіни крилами мошви
забито діри в паралельний вимір

туди ковзкі насипані шляхи
туди б упасти в скирти чи у скити
і дивом снять у леготі руки
серед ожин твої чорняві діти

і світлий гріх зривається зі стріх
і врозсип утікають конокради
бо є в саду і груші і горіх
бо є вино із того винограду

ЛІТАВИЦЯМ

остання нота потім кода
сніг ожеледиця негода
і віншування коляди
літавиць зчарування ніжні
на білих грудях чорні вишні
на видих і на вдих

торують овид аж до тори
мовчанням-дивом заговорять
і голосять в серцях сліди -
різдвяні замовляння грішні -
молитво-неповторні вірші
на видих і на вдих

Іду по крапельках дощу,
танцюю з вітром по калюжах,
що всіяли бруківку рясно.
Наливши спокоєм нічну
благословенну диво-тишу,
хрустить меланхолійно настрій;

По вулиці між ліхтарями,
супроти течії пливу
нічної звивистої річки,
закутої між берегами
середньовічних кам'яниць,
камінням мощеним узбіччям.

Піднявши голову до неба,
місяця пузо жовте бачу,
котрий розлігся необачно,
розсипав зорі, наче перли,
і міцно спить - забив, забув,
заснув й хропе собі. Ледащо.

Я посміхнувся й позіхнув -
то зрештою не моя справа
сонливий місяць пильнувати.
Ліхтар весело підморгнув,
думки мої перечитавши,
а я собі додому почалапав

***
Ти приснивсь мені сьогодні,
Ніжний , милий, дорогий.
Ти втішав мене сьогодні,
Рідний, щедрий і сумний.

Ти вітав мене сьогодні,
Валентинів нині день,
Ти хотів мене сьогодні...
Закордон - не до пісень.

Закордон - не до розваги,
Закордон, згасає день,
Закордон, помилуй, Боже,
Захисти від злих людей.

Я. Кухня. Стіл. Іще – рушниця.
Горілки пляшка. Непочата.
Мене кохали лиш дівчата…
То як же вийшла ця дурниця?!

Було ж мужське неначе тіло,
Та після моркви із вершками,
Таблетками і секс-цяцьками
Так недолуго залетіло…

Пізнало «прєлєсть» токсикозу,
В хірурга на столі валялось
(Де вражено ним розглядалось)
І ледве вийшло із наркозу.

Дівчата знов. Зальот… Сім’я…
Печінко, вибачай – нап’юся.
Ото візьму і застрелюся,
Якщо не скажете – ХТО Ж Я?!

Мне страшно…
Я крепко за берег держусь
Над мутной рекой сновидений.
Как тянет к себе вода!
И я разжала вдруг пальцы.
Вода подхватила. Плыву!

Вчерашней
Слезе дорога моя грусть…
Я слышу слова утешений,
Которые никогда –
И в самом медленном танце! –
Не скажешь ты мне наяву.

Найперший узор, яким був ти,
Плавно перетік у мене.
А далі були
Наші діти,
Яких не могло бути,
Бо вже існував час,
А нас
Для нього
Не існувало…

12.01.2010 р.

Зроби так, щоби руки його,
пожухлі од квітів,

медами пахли,

щоб зливи роїлись бджолами
і зморені, ситі

грілись на кахлі

повік його.


Зроби так, щоб очі його
наливалися небом,

небу світили.

Як тіло до тіла,
яко гроно до сонця,
требні

аж до несили,

тепліли щоб.


Зроби так, щоб усміх йому
райдуги вишивали

аж до весілля,

до рясту під ноги,
до м'ятного в голос хоралу,

що в'ївся сіллю

землі його.


Зроби так, щоби камені
на його перехрестях

знали допевне,

що він - раб Тобі,
що він - цар собі,
він — аби знéсти

вінець свій кревний

квітом до зір.


І розіпни його
милістю

і скинь йому,
яко сину,

к а м і н ь.


2010

Ґарант був парубок пихатий,
Сільський бухгалтер не козак.
Найбільш за все любив брехати,
І зраджувати був мастак!

Як трутень у сім’ї бджолиній
Не роблячи нічого жив,
І президентом України
Лиш кріслом влади дорожив.

А ще любив народ учити,
До серця руку прикладав,
А щоб реально що робити
на це зусиль не витрачав!

З жінками мав стосунки рівні -
Відверто всіх їх зневажав,
НенАвидів, бо розумніші,
Та усіляко заважав.

А на державнії посади
Попризначав своїх кумів,
Плював на чесність, на засади,
Але інакше і не вмів.

І звісно, що із обіцянок
Нічого і робить не став,
А ту народную довіру
Небезкорисно всю просрав!

І друзів, що допомагали,
Так гонорово розгубив,
А недругів своїх колишніх
До щему в серці возлюбив!

Щоб залишитися при владі
Угоду склали два ВітькИ,
Тепер вони одна команда
Однояйцеві писдюки!

Тож хай за все відповідає
Народ бо злиться не дарма
Не знаю, що його чекає -
Чи Штати, чи таки тюрма!

Надіюсь тільки дуже скоро
Часи світліші надійдуть
Прогонять трутнів тихі бджоли
І веселіше загудуть!

© vovchyk [14.01.2010]

Опять печаль, опять тоска,
Кило дрожжей и два соска.
Студентки, школьницы, любовь.
Клубничка, сливки и морковь.
Игрушки, кожа, обещанья.
Болячки, клиника, страданья.
Таблетки, слабость, токсикоз.
Потеря памяти - наркоз.
Хирурги, свет, опять девчонки.
Залет, семья, бухло, печенка.
Компьютер, игры, Интернет.
Линейка, форум, трафа нет.
Проснулся, вымылся, подумал.
Прошелся, подышал, задумал.
Напрягся, написал, готовлюсь.
Что, вышло плохо? Застрелюсь!
Ружье, стакан, бутылка водки.
Ещё одна дыра сквозь глотку.

2008

Лютою грозою промчала образа –
Переповнила душу відраза
До слів отих отруйно жорстоких,
Наче судових вироків суворих
А душа…

Блискавицею гострий біль розітнув –
Щоб цього тільки ніхто сам не відчув
Як падає небо, як гаснуть зорі,
І серце тоне у чорному морі
А душа…

Душа звела собі мури кам’яні –
Щоб вберегти свої мрії осяйні,
Зуміти ще сонцю назустріч піти,
У чиємусь серці зерном щастя зійти
А тиша…

Тиша врешті настала після грози –
От і вгомонилися люті вітри,
Жарптиці світанок принесли у дім,
І жодні шторми не зашкодять вже їм.

Скотився сніг, собакою приліг
і облизав мовчання серед ночі.
Його ніхто не ждав. Він, білий мім,
сніжинки рахував, неначе гроші.
Його ніхто без мене б не купив.
Дарма мережкою гладка блискуча спина.
Покірно скавулів, мовчав, рипів,
ховав, як ніс, надумані провини.
Стрибнув у ніч, скотився під хлівець.
А звідти дух телятка і корови.
І білий бик на роги місяць звів,
світив на крони, на замерзлі ноги.
Присядь, сумний собако, бачиш, вже
Христова зірка квітне на морозі.
І ясла ті ж. І я. Телятко те ж.
І світ, і люди... Все те саме досі.
Бо тиша лиже мить, немов теля,
котре біліє зимно, вічно, димно.
І немовлятком світ біля Христа.
І коляда ще ніжно снігом вкрита…
2010

Енергетичне втілення душі
В тілесний витвір домовини щастя.
Можливо, інші форми не найкращі,
Але чому ти вибираєш ці?

І що мені твій вибір? - Біль і сум,
Блукання світом хаосу і смерті.
В кінці-кінців з людської круговерті
Ти вибираєш вічності красу.

І розриваєш навпіл те, що я
Усе життя плекав в сліпій надії, -
Невдалі нездійсненні мрії
З собою забираєш в небуття.

Вона блукала сьогодні на перехрестях відчуження
зривала квіти, вигадувала ікебани
Пила мартіні, та не боялася тіней. Одужала
сама собі. Себе для себе… а втім, хіба не
руками власними на божевілля мотала кужелі?

На диво-прядиво гострі коноплі чесала гребенем,
безсоння кликала. Незлого сірого птаха
Плечима білими переболіла телячим ременем
Три чверті милості, одна четвертина страху
змішались в келиху. До свого раю вона бере мене

до пекла свого затягне зашморгом. Якими силами
навчитись опору? Женуться вовки слідами
Такі холодні були долоні її – аж посиніли,
коли над прірвою мене провела житами…
Не вчора–завтра вона за матір стане моєму сину

Борщі мої пересолить, до каші досипле прянощів
Скарби – у землю, подарунки зате – в шкарпетку
– Добридень, докторе.
Можна до вас? Я знаю, зарано ще
Та гарна ж до біса – даруйте, – оця кушетка…

Ампутацію пам’яті
від середи по п’ятницю
Робить професор N.N. у приватній клініці.
Він вас запевнить,
що ви не відчуєте втрату цю,
А навпаки все відразу на краще зміниться.

Залишки совісті майже безболісно видалять
Вичистять ваші думки, як загноєння давні.
Можете впевнено балотуватись на виборах
Чи, щонайменше, займати посади державні.

А квіти вмирають. Уже навіть звикли:
плекають кущі найпишніших дітей для зрізання.
Й радіють смертельним їх мукам жінки несказанно,
і радять мужі: в серці порожньо - викинь.

Щодня їх мільйонами гільйотиновано,
і смерть продають нам торговці квітковими душами.
А власні провини ховають букетами душними
оті, хто згубили зв'язок із основою.

І не обійтися нам без квітонищення:
весільні й ховальні, однаково п'яні зібрання
купаються в стогонах квітів, ослаблих зарання,
і барви їх топчуться легко й незнічено.

Німому камінню кладемо під ноги,
і нерозуміюче дивляться скелі косматі.
А я вірю квітам не тим, що на мертвім асфальті,
а тим, що п'ють соки з коріння міцного.

розповзаються зморшки системою координат
виноградник усох
ні сатирів нема ні менад
нерозбавлений сон із суцільної в’язі сонат
нерозв’язаний вузол із жил і глевкої породи

обережно ступати себе в оберемку нести
і сміятись у безумі - ти безумовно не з тих
навіть сволок не держить такої сволоти як ти
боягузе за синіми спинами перегородок

і ховаючи мозок між альфою й зетом газет
не дивитись як тіло охляле по лезу повзе
говорити собі - це почався сезон ГРЗ
неохоче до тями іти
ніби хлопець до війська

барабани боввани сокирою рубаний біль
розбиватиме губи на біс не тобі не тобі
а за сірістю сирість а далі - останній рубіж
ця розколота синь підійди сюди синку не бійся

в кольорових лабетах кайфує сумління слабе
і волає у вухо широка горлянка ТБ
а волосся і шкіра уже відторгають тебе
і вдаряються мухи у шибу мов гелікоптери

і - hey Jude! - залягають під шкіру із пісні слова
і тебе у безодню стічною трубою змива
ця країна багата на дати та антидива
де кути образи перехожі
глухі як тетері

…Я сприймаю цей світ таким, яким світ цей є…
В цьому світі є я і є ти, є твоє і моє…
Але…

…Кожного разу, виходячи зранку із дому,
Я питаю себе, я волаю до себе: - Чому?!...
…Я маю вслухатися в цей сатанинський музон,
Що сміє назватися вкраденим словом «шансон»…
…Стою на зупинці чи йду і звиваюсь, як в’юн,
Бо не хочу вдихати дешевий, смердючий тютюн…
…Кожного разу спокутую муку, як кару,
Бо не хочу труїтись протухлим чужим перегаром...
…Замикаючи двері на ключ, мушу слухати знову,
Матюками скалічену, порвану суржиком мову…
…Скільки ще жити мені у своїй(!) Україні,
Рідній для серця землі із діагнозом «ВИНЕН»…

…Кожного разу, виходячи з дому, я вчусь:
Все менше говорю, все більше і більше мовчу…
…Іноді робиться соромно: - Як ти вважаєш,
Може це я в цьому світі комусь заважаю?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.01.2010р.

…Спорожніла кишеня – ще не спорожніла душа…
Грошей немає – ну що ж, залишається гідність:
«Гідність – не бідність…», - душа, залишившись у спіднім,
Молиться тихо, сховавшись у строфах вірша…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08.12.09р.

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

Витри соплі, подруга!
Не жуй пластилін!!
Твоїх сліз, твого розпачу
Не вартує він!

Він пішов, тебе кинув,
Як було вже не раз.
Утішай себе думкою,
Що він-підарас!

Я давно говорила,
Що він – голубий!
Та забий ти на нього!
Візьми- і забий!!

Бо у тебе ще я є-
І це головне-
Я кохаю тебе,
Ти- кохаєш мене!!

Ах ти ж, капосний ментяра,
Я ж тебе любила!
І своє життя дівоче
Я занапастила!

А ти – жлоб, що світ не видів,
Хитрий, мов котяра!
Жаль часу, що я з тобою
Провела, ментяра!

Я ж тебе в кафе кормила
За свою стипендію,
А ти ж, падло, з іншою
По ресторанах швендяло!

Знай: тебе по всьому світу
Відшукає кара!
І в Ізраїлі дістану
Я тебе, ментяра!!

накоси мені накоси васильків з-під рудої коси,
хай тобі буде пахко до згуби між малинові голоси.
метушаться твої посли - бусол- будень і ніж сопілки.
я стояла , як сніг сумна - гола правда під образи.
оберталась з морозу паром, хоч до серця мене просив.

там у тебе такі дива… у собі ще не розібрався,
де ослушниці ковила – там і коні на щедропашні.
пощедруй мені, пощедруй, посівай прямо в постіль гаєм,
я тебе у рядки поскладаю , і готичні кантати башти,
де горгон смолоскипи палають, стануть пеклом мені і раєм.

я караю себе й караю, визволяй, уже, коли можеш…
сукню сакури кров’ ю краю, і думки випасаю з грошей.
ти загубишся в них, як гребінь, у густому вогні волосся.
із м’якушки глевкого хліба - не ліпи мені фраз порожніх.
васильками запахло в небі ,але це– тобі не допоможе…

а ти кажеш ми полюси – плюс і мінус – мінливі діти.
загортай мене , хоч у дим, бо кудись ,таки, маєш діти:
лоскотливу мою ходу, бірюзових очей примхливість,
але план твій диктує гру на гербер прапори досвітні…
підіпри мене мудрим війтом, повтори мені, що красива!

Накоси мені, накоси , васильків з-під рудої коси.

Тетяна Кузовлева
КОХАЙТЕ ПОЕТІВ!

Нехай десь пливуть різні толки
Про те, що їм не до душі, —
Кохайте поетів!
І з полки
Частіше беріть їх вірші.

Кохайте поетів!
Кохайте!
Залежні вони від обмов,
Чужі глузування зазнавши,
Вразливі вони до основ.

І ті ж їх згризають пороки,
Що й жителів інших земних.
Кохайте поетів! —
Пророки
Частіше виходять із них.

Із них – довірливих, чесних,
Із них – вічно йдучих у брід.
Кохайте!
І невідомих,
І тих, що прославили світ.

Кохайте їх ніжні повадки,
І скромних, і навіть хвальків.
Кохайте!
Розсудять нащадки,
Хто вартий лаврових вінків.

Хай той – оповісник секретів,
Той "геній",
Що зрить скрізь – своє...
І все ж ви кохайте поетів
За краще – за те, що в них є…

За мрії їх – чисті й безхмарні,
Даріть їм кохання тепер.
Вірші без кохання – химерні,
Поет без кохання – вже вмер.

І той, який все-таки любить,
Він, пульс відчуває у крові,
Єдиним рядочком окупить
Всі скрути палкої любові.

Переклад Віктора Максимчука.
13.01.2010

В Ірпені жив пес - Безвушко,
Ранню він любив Забужко...
Та про секс як прочитав,
То завив і враз сконав!

7507 р. (Від Трипілля) (1999)

Як в морських просторах риба,
На «ПМ» Тетяна Рибар.

2010р.

В пана Ігоря Павлюка
На вірші легка рука.

2010р.

Час-стриптизер танцює перед нами –
Повільно зняв краватку і костюм,
Хтось в захваті - і сипле пелюстками…
І раптом – вигук: «Часу стид і глум!»

Мелодія спинилась якось грубо,
І публіка невдовзі розбрелась.
Зсередини його убило струмом.
А він стояв на сцені – голий ЧАС.

Замислений… Удалеч задивлявся.
Єство сповнила повінь - океан.
«О люди, а навіщо я вам здався?
Що толку з мене? – Може, тільки ран
В вас стало більше, з плином мого тіла,
Я повню світ – вода я і пісок.
В мені гора крута закам’яніла,
Я у минуле і в майбутнє крок».

Час повернувся. І по колу – плинно:
Прогулянка у парку, друзі, дім,
Кав’ярня…
Впав…
І розридавсь нестримно.
І догори, - неначе білий дим…

Меч в землі як плуг на ріллі.
Спочиває стихія в стихії.
На закон знайдеться завжди похєрон,
Але ми живемо єдиним.

У гранчасту склянку налито вино,
Коли ми п'ємо за поразку.
Перемога ж проходить повз нас сама
Без надії на нашу ласку.

Крізю розколоту шибку іде розлом
Через нашу осяйну свідомість.
Без бажання я знову хочу чогось.
Хочу їсти, пити, натомість

Коли бачу я герб родовий, домовий,
З однорогом надійним і вірним
Хочу вигукнути лише одне,за всіх-
Все під серцем одним єдиним!

20.11.09

Якщо залишають сили,
Ти Бога не згадуй всує,
А думай, вкраїнцю милий,
Про те, що Вона – працює!

Коли у шаленім темпі
Інфляція дме у спину –
Згадай, що смугастий Рембо
Іде рятувать країну!

А раптом котроїсь днини
Тебе запосяде скрута –
Утішся, громадянине,
Бо думка твоя – почута!

Кроти завелись між грядок?
Не варто здіймать тривогу!
Бо Він наведе порядок,
Як голос даси за нього.

Якщо ж про свої здобутки
Забудеш, мов ненароком, –
На чинні біг-борди хутко
Ти кинь незрадливим оком!

Коли ж виробництво впало,
Собі не впадай у відчай:
Довірся професіоналу
І силі його чоловічій!

І як тут не буть щасливим,
Коли, наче кашу масло,
Нам будні активно живить
Веселе і влучне гасло?

І що нам з тієї кризи?
Ми чхали на негаразди!
Бо в нас не брудні мармизи
На бордах – а чесні ґазди!

Тож так я скажу вам жваво:
Ні честь, ні життя віддати
Не соромно за державу,
В якої – ТАКІ кандидати!

P.S. Народ має владу, на яку він заслуговує.
Влада має народ, який їй це дозволяє.

2010

Ти сьогодні ніжний і тривожний,
Як наближення грози над степом.
Нам з тобою все на світі можна.
Можна - все!
Але скажи, - чи треба?

Ми з тобою – вільні і крилаті,
Можна – «за», а можна йти супроти.
Ми настільки звикли обирати,
Що не помічаємо свободи.

Все - так все: й ногами - на кохання,
Сну лишити, вивести із ладу…
Та втрачає глибину бажання
Все, що залишається позаду.

… Нам з тобою все на світі можна.
Можна – все.
Але, скажи, - чи треба?

в твоєму брудному під’їзді
натовп обкурених фанаток
наче на совковому з’їзді
ти платиш на них податок
вони печуть тобі торти
і малюють признання на стінах
ще не люблять всі інші гурти
і мають рани на тонких колінах
з великими запаленими очима
захлинаються любов’ю до тебе
а ти – норовлива прима
такий весь із себе
звичайно ти вдариш року
от тільки відпустить трохи
ти ще хлопче нівроку
з душі вилітають демони-духи
я буду кохати тебе доти
доки не втратиш людської подоби
поки не доконають сухоти
я не носитиму по тобі жалоби



2009 рік

Загортаю себе в туман
ховаю крила
Опускаю повіки смиренно
прошу, сили

На десерт подаватиму правду -
всю, що маю
Ти чекати на неї мав би
Пізно, знаю

Тихо дякуєш. Відтепер
ніщо не тримає
Лиш у парку старий бельведер...
Легко, світає

Дозволь мені побути наодинці,
Щоб ти не входив у моє життя.
Забути б всі твої гостинці,
Полишити б всі почуття.

І не плекати щоб надії,
А просто жити як колись.
Я хочу, щоб крилаті мрії
В буденності моїй вжились.

Дозволь мені нічого не казати.
Мовчання, тиша. Як я це люблю!
І в цей момент дозволь думки свої зв'язати,
Адже я правду у твоїх очах ловлю.

Отож, лиши мене на самоті.
Та ти не йдеш, бо щось тебе тримає.
Вся справа у твоєму почутті:
Розум противиться, а серце бути тут благає.

Не буду долі йти на перекір,
Нехай несе мене своєю течією.
Ти ще для мене ледь знайомий, та повір
Колись я зможу буть твоєю.

Ти не носила квіти у волоссі
Та і волосся в тебе не було.
І від мармизи футболіста Россі
Стояло в тебе більше ніж могло.

Я відкидав усі недоліки, крім того,
Що кожну ніч мені кидався в очі:
Хай на війні тобі віддерло ногу
І руки покалічило дівочі!

Нехай зламали спину і ключицю!
Кастетом зуби всі повибивали,
А потім головою об криницю.
І груди голими руками відірвали.

Нехай це буде правда - не омана,
Та це все просто насипало перцю,
Та перед очі розпиляючи тумани,
На рвану рану - ти не маєш серця!

Не можу я таку тебе кохати
Тому зібравши у портфель манатки
І совість запроторивши за грати
Сьогодні буду у вітальні спати.

2010

Хіба не для мене сьогодні затіяли бал,
Хіба не для мене оця метушня безпросвітна,
І може б нічого, прекрасно отак, назагал,
маленький нюанс – а навіщо мені це потрібно?

Видзвонює світло у склі новорічних прикрас
Дзеркальними зайцями добрих обридлих мелодій.
Так солодко-штучно, і сильно захочеться враз
Побігти за двері, захрипло волаючи "Годі!"

У затишній клітці усе – на потрібних місцях:
Зразковий до болю нудотно-ляльковий будинок.
Масні кавалери – у штивних нових комірцях,
І дами подібні до глянцевих барбі-блондинок.

Я - примха чиїхось зимових щемких ностальгій
Данина престижу, традиції, моді та ринку.
Нехай і попала під наміри щиро благі,
Обмежена святом жива новорічна ялинка.

Ти говориш про все,
що ніби турбує тебе.
Відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом,
думками.

Ця гра, з безмежним наміром
вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Обійма теплом,
б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.

Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.

...Молюся,
щоб тебе минало зло,
щоб світ
любив тебе –
і щиро, й незрадливо –
за сяйво серця –
те цілюще диво,
що зберегти нам гідність помогло...
Молюся,
щоб тебе минало зло,
щоб світ
зігрів твій день –
такий щемкий,
де виплакані лісові стежки,
де вже зів’яли
й сподівання, й квіти,–
лиш відчай,
від якого ніде дітись...
Молюся,
щоб тебе
минало зло...
а більше в долі нІчого просити
2010
Карпати

Вот интересно, где та любовь, которая встречается в каждом кадре черно-белого кино?..
Є. Гришковець


Кольори відступають, виразності давши дорогу
І така невідступна вдивляється в душу реальність
Що здається на мить, ти одна у засніженім морі
Тане сніг на воді, сколихнувшись в раптовому танці.
Й безборонно паде в нікуди, розчинившись у водах
І щемливо від того питання: навіщо, для кого?
Ось вона, не затьмарена, вільна мов птаха, свобода
Без прив’язань і строків. Така чорно-біла до скону.
З кольорами складніше.
Багато всього з кольорами!
І яскраве й потворне – усе у єдинім моткові

А любов з кінофільмів мов сніг, що іде над морями
Тихо тане в нікуди…

Та глибшають, важчають води….

У зіницях – вогонь непокори,
А у грудях – замріяний подих.
Ти вивчаєш мене з монітора,
Надзвичайно зваблива на дотик.
Насолоджуюсь мовчки, неспішно:
Бантик посмішки, хвилі волосся,
Граціозна і горда, мов кішка,
Почуття незахищено-босі.

Ти позуєш, а личко сумлінно
Щось приховує – певно, важливе.
Я хвилююсь, ковтаючи слину,
Мов чекаю, що станеться диво.
Пізній час, але спати – не хочу:
Так незвично – дивитись на мрію,
А уява до млості лоскоче,
Як дитина – наївно радіє.

Ми з тобою так близько – напроти:
Ніби кличеш мене з монітора.
Як чудово, що в мене є фото –
Незабутнє і світле, як Тора.
Ми лише віртуально знайомі
І здається, що будемо – вічно.
Рвуся навпіл: у вирій із дому,
Щоб твоє цілувати обличчя.
(27.11.09 -13.01.10)р.

А що ти знаєш про кохання?

Невже чекала ти не рік?

Єдиного свого і не було бажання

Відкинути усе це вбік?


Можливо це і не єдине,

Що свідчить про земну любов

А час без перестану лине

І кожен день я бачу тебе знов.


Ти думаєш ,що це не важко,

Дано із цього мало зрозуміть

Чому усі так легковажно

Готові видалити мить?


Ти часто так не помічаєш

Закоханих моїх очей,

Нічого зовсім ти не знаєш,

Про кількість тих моїх ночей.


Коли я думав лиш про тебе,

З любов'ю в серці засинав

Як подумки відштовхував від себе

А в снах до себе пригортав.


А що ти знаєш про кохання?

Про те як я чекав не рік.

Тебе єдину і не було бажання

Відкинути усе це вбік.

2009

Я знов вночі туди прийшов,
Стояв і тихо посміхався,
Я від дверей ключі знайшов,
Тоді я лиш у вітер грався.

Те спілкування в мережі,
Не дасть відчути голосів,
Я був тоді вже на межі,
Бо я на тебе вже підсів.

А на столі стояла кава,
Ти слухала багато тих пісень,
Де про кохання так вже славно,
Співали знову день у день.

А я стояв і мовчки слухав,
Як говорила ти із ним
Тоді я був неначе духом,
не знав миритися як з цим.

В ночі ти тихо розмовляла,
Щоб навіть Бог і не почув,
Але тоді ти ще не знала,
Що все до букви я відчув.

Тепер я знаю дещо нове,
Як ти кохаєш, як живеш
Тоді почув твою розмову
Ти вже як літо не минеш.

Я хочу знати, що кохання
Тобі страждань не принесе,
Моє єдине лиш бажання:
Любіть обох понад усе.

Прокинувся спокійно завтра,
Сидів і думав знов і знов:
А може ще сказати варто?
Але то був лише мій сон.

2009

Не сприймай мене так. Не сприймай мене ліпше зовсім.
Не лікуй мені ран, не лови і не вір ніколи.
Ти заплутався в правді моїй і в моїм волоссі.
Ти тепер уже знаєш, яка вона пізня Осінь,
Ти вже був там, і грів її тіло багряно-голе.

Ти стуляв її рани, спиняв кровотечу часу.
Ти здіймав її плесо. Губився. Шукав розради.
Замикав свою хіть, наче тіло в попівську рясу.
Та намарне. Ти знав її суть до пізнання ласу.
То ж лишайся в мені серед Осені/Листопаду.

я хліб, Боже, ріж мене
я створений саме для їжі
і янголи в зубках ніжних
знесуть мою плоть вище

я сіль, Боже, бий мене
я стовп соляний, я камінь
ти сам мене з нирки вийняв
своїми святими руками

я біль, Боже, збав мене
розмаж мене шаром найтоншим
по кожній душі ослабленій
по стиглому серцю кожному

2009

І в бутси нібито узутий,
І м’яч – однаково яйце…
Чому ж гравець такий, мов скутий?
Спортивне де його лице?

Одягне форму футболіста
і йде з командою у гру.
Ногами вже зірвався з місця,
а голова навча: «Стою».

А потім падає, не знає,
навіщо, власне, він і впав?
Як танцюристу дещо заважає,
так і про нього лікар не подбав…

Стражда не він, на хист свій хворий, -
команди скривджена душа!
А стадіон по коридорах
спожите пиво залиша.

2010

Ну що б,здавалося, футбол...
Газон та галас - більш нічого.
А серце тішить, якщо гол
заб’є Шевченко...
Мабуть, малий колись Андрій
самому Богу помолився,
і Той, почувши, вдавсь до дій –
благословив, не помилився
А там і ангела послав,
як дощ з веселкою у спеку,
і ангел дуже схожим став
на українського лелеку.
І ось, як носять "новину",
ще зовсім крихітну і голу,
він ношу нам приніс свою –
Чемпіонат країн з футболу.

В ім'я Отця, і Його Сина,
й Святого Духа ще. Амінь.
Прослав футболом,Україно,
жагу сучасних поколінь!

2010

Ти знаєш, так хочеться цього разу без стрілянини
Якби ж Купідон знайшов якесь інше знаряддя праці.
Але ж і ми не з тих, хто мріє про білий будиночок для родини
Про тиху старість, диван і затишні капці.

Ти знаєш, так хочеться іноді ногу на газ і 200 по трасі
Так вимотують глянцеві цінності і гнилості псевдо-моралі
Не бачити б тільки як вигинаються губи в нещирій гримасі,
Яку звуть чомусь усміхом пустоголові бездушні кралі.

Ти знаєш, як цукром гірчить щойностворена рима,
Як рветься свідомість й стікає в рядки на папері
Ти знаєш, що ліпше за все чути запах бензину і диму,
Що між невідомим й відомим лишаються виключно двері.*

*"There are things known and things unknown, and in between are the doors..." Jim Morrison

— Будемо разом спільній застуді давати лад
------------------------------Катя Бабкіна

Сніг окуповує місто районами
Правий. Потім – і лівий берег
Вулиці – ніби дерев крони:
Білим вкривається ґверове

Сніг впізнає гаражі і будинки
Тулиться наче старий знайомий…
Вікна заліплено. Світло вимкни і
Будемо вдвох відчувати як стрьомно –

Тіні знадвору розмиті-розмиті нас
Наздоганяють в нетрях квартири…
Бог біле тіло над містом витягнув:
Сніг мало знати – у сніг треба вірити…

Поки балконні двері порипують
Ми загорнемося в ковдри як в віхолу
Будем чаї трав’яні варити і
Будем їх пити. А снігу – снігове.

2009

дверь открывают - входящему тайна
стекол звенящих в закрытом окне
так пустотою пустоты встречают
ангелы стен

будто вопрос и ответ непреложен -
воздух отравлен и выпитый хлеб
львы и грифоны на гипсовых ложах
скажут тебе

кем опрокинуты пиршества чаши
треснувший занавес, брошенный стол
кто опечатал навершия башен
сбросит кольцо

кто был желан и кого не позвали
бледно чело в затрапезном венке
дом устрашится своих изваяний
это не те

кто победит имена и названья
комнат закрытых под стражей теней -
медным отсветом угли догорают
это ответ.

узнати б день, отой один, коли
рідня і друзі сядуть за столи,
щоб випити за душу цю мою,
яка колись у пеклі чи в раю

безтільна проживе іще віки
(бо так навчала церква і батьки)
і як самотньо буде їй одній
без рук твоїх і тріпотіння вій

тому ціную нашу кожну мить,
щоб голову на груди прихилить
у радості, а інколи в журбі
промовити "кохаю" лиш тобі.