Листок до листка – кольоровий альбом –
прийшла, принесла – і сидить на дивані.
Муркиць на руках її ляже клубком,
а я запитаю:
– Ви хто, моя пані?
В косі павутинка, на віях – дощі,
то сині, то сірі замріяні очі...
– Ви хто, моя пані? –
сміється й мовчить.
А в кутиках – сльози, а вечір – до ночі.
За шафою сутінь, туман за вікном,
опеньками пахнуть листки кольорові.
А краплі об ринву – як той метроном:
– Це осінь, це осінь... –
мені чи котові?
Це ти, моя сестро, мій спокій і сум?
Це ти, моя тише у шурхоті зливи?
Повільна і лагідна течія дум... –
далеко-далеко весна галаслива.

2006

А щоб не стало дзеркало кривим –
його створить повинен справжній майстер...
У праці вивіряти кожний рух,
дивитись пильно, щоб ніде не збитись,
не поспішати, не смішити люд –
і вийде люстро – мастаку на славу!
Мистецтво – дзеркала посіяти зерно,
зростити бережно, уникнувши негоди,
позбувшись шкідників і бур’яну
і вчасно поливаючи... Пагінце
віддячить зодчому своєму устократ,
коли несхибним світлом засіяє
і світу істину провозвістить –
свідоме о свою відповідальність.

2008

В кімнаті сміху тішиться малеча,
щосил регоче із химерних тіней,
які мандрують зі стіни на стіну,
дивуючи потворністю німою.
– Тут я товстий – у рамі не вміщаюсь,
а тут худий, як тичка на городі,
то витягнуться вуха, мов ослячі,
то сплюснеться вся голова – як смішно!
...Беззвучні міни корчить скло покірне –
його таким зробили для забави,
але хіба лише в кімнаті сміху
трапляються криві дзеркала, мамо?..

2008

Наші жили дрижали від вітру альтовими струнами,
у осінньому присмерку чайки надсадно кричали.
Ми ступали по берегу вкритому стертими рунами
і шукали полишені кимось, не наші, причали,

і ступали по берегу наче вугіллі багряному,
без поваги, наосліп, гуму повітря рвали.
Хтось загруз у петлі, як в безвиході я тону.
Ми шукали полишені кимось, не наші, причали.

Кораблі, наче бидло останнєє, мірялись щоглами
і, не дивлячись в слід нам, тихо бортами хитали.
На їх відповідь вже не шукали питання ми,
а шукали полишені кимось, не наші, причали.

Посивіли світанками ті, хто лишився одним із нас,
віднайшовши пустими очима баж`ане. Мовчали.
І тоді змилостивилось море, проковтнувши в раз
непотрібні тепер і полишені кимось причали.

В такому голосі, як твій,
Хотів би вимовчати тишу.
Нечутно визріти, як вишні,
І зашарітися в єстві.

Почути: “Хочу...” Доторкайсь
Мого настояного плоду,
Бо перестигне, бо забродить.
Зривай... І витримки не май.

Хай тріскається на губах
Цнотлива флерність оболонки,
Де плоть до плоті — майже ломка,
Де м'якоть - можності раба.

Нехай весніє взимку віть
І квіти губить у волоссі -
Щоб чувся непритомний лоскіт
Такого шепоту, як твій.

2009

Люблю с утра, – воскресным днём –
Великих вспомнив поимённо,
Порассуждать о том, о сём
С «Чайковским»* и «Наполеоном»*.

*«Наполеон» - торт.
*«Чайковский» - чай.
20.12.09г.

(Пізнай свій народ і себе у ньому…
Григорій Сковорода)

...Перший сніг, ніби цнота,
Незайманий, свіжий і чистий…
Перший сніг – заметіль,
Дивний танець зими угорі…
Так, як в казці, стоять
У химерних вогнях ліхтарі,
А золочене срібло
Блищить оксамитом-намистом…

…Він у грудні прийде,
Той, кому ти навіки судилась…
Щоб набратися сил,
Він поспить, але тільки три дні!...
І народиться знов,
Розбудивши колядки-вогні,
Білий кінь, що дрижить,
Закусивши залізні вудила…

…Коло нього Симаргл,
Коло нього Мокоша і Велес…
Коло нього Сварог,
А навколо – Дванадцять Стовпів,
Що зімкнуться ув Храм,
У якому Молитва, як спів…
Хороводять Боги,
Хороводять, і тужать, йой, леле…

…А у Небі – мете,
Сніг встеляє дороги, мов зілля…
Коле щоки мороз,
Як в кожусі овечому ворс…
Засинає Дажбог,
Далебі, просинається Хорс…
Наречена і Князь…
Сонце й Місяць…
Природа…
Весілля…

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

(Вірш-мантра)

…В чисту воду не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту воду не плюй, бо зламаєш у вирі весло…
В чисту воду не плюй, бо у неї – життя таємниця…
В чисту воду не плюй, бо вона пам’ятає про зло…

…Напийся чистої води, як горло сушить…
Напийся чистої води, п’янить, як брага…
Напийся чистої води, очистиш душу…
Напийся чистої води, втамуєш спрагу…

…В чисту душу не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту душу не плюй, бо не битиме ключ з джерела…
В чисту душу не плюй, бо у неї – Буття таємниця…
В чисту душу не плюй, бо вона, як дитинка мала…

…Не бійся чистої душі, душа – це Світло…
Не бійся чистої душі, душа – не тінь…
Не бійся чистої душі, душа – це Квітка…
Не бійся чистої душі, душа не тлінь…

…Чиста джерельна вода в сяйві Сонця іскриться…
Чиста джерельна вода – джерела срібний дзвін…
Чиста і світла душа мчить у вічність, як Птиця…
Чиста і світла душа –
Ти?...
Вона?...
Може, він?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2007-2009 р.

...Я – був… Не князем… Я не був царем…
Я був то козаком, то кобзарем…
І скільки знаю я себе – завжди співав…
І в мирний час, і в час, коли я воював…

Я жив тоді, коли, натягуючи струни,
Свої мелодії між люди відпускав…
У моїх думах Святослав, як барс, скакав,
А дід Сварог кресав на скелях перші руни…

Комусь був любий меч, мені ж бо – кобза!..
Я розчинявсь поміж «бунтів» і «співаниць»…
Калина… Біла хата… Сонця образ…
Єдиний Бог, перед яким я падав ниць…

І я хотів завжди лише одного – ЖИТИ,
Щоб бути там, де ти, народе мій!...
А прагну я єдиного – СЛУЖИТИ,
Тобі, народе мій, захований у міф…

Тепер у мене, як ви бачите, гітара…
Послухайте мій блюз і не судіть…
Пісень, віршів, у мене є, ціла отара –
Прийміть їх серцем, полюбіть, і з миром йдіть…

Тут: «бунти» - басові струни кобзи чи бандури;
«співаниці» - відповідно, нижні струни.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2008-2009р.

Не додавай мені проблем:
І так їх маю під зав"язку!
Свою одну-єдину казку
Ми все одно не оберем.

І не питай, чи зможу ще
Сторч головою - у безодню...
Давай забудемо сьогодні,
Що завтра буде серця щем!

І небо синю скине маску
У бруд неприбраних калюж,
І сірий ліс гачкує туж,
Що нас ув"яже моцним паском...

То буде завтра! Будь, що буде!
Поперек серця правда ляже.
Ніщо не вічне. Хто ж підкаже?
Не заганяй же ніж у груди!
2009

Тобою дихати я хочу,
Бо вже душі забракло кисню,
Ти ніч кохання напророчив,
А час питанням важко висне.

Тебе вдихатиму щоранку –
Ковток наснаги і натхнення.
Я знаю, ніч – твоя коханка,
А день – коханцем біля мене.

Ти – лиш повітря, навіть – менше,
Я – звуком відчаю у ньому.
Луна той звук на друзки креше
Об скелі гордості і втоми.

2009

Буде день наш без печален, бо одна у нас мета.

Максим Рильський


1

Я годую Лоліту…
Знетямлена мати її –
В божевільні. А брат - в буцегарні.
Безталання причмокує - з пляшечки їсть.
Рученям край халата хапає...

Мов простибі даю, мов пожертву вручає Душа,
Що сім років співає мінорно.
Чийсь покорм попива чорноброве маля
У лікарні Полтави. Схлип сонний...

2

Хто пташа неоперене візьме під стріху? Син чув -
В дитбудинок поїде за днину смаглява Лоліта.
Ми народом були.
Ми плекали примарну мету.
Ми отарою жваво - крізь тернища - до комунізму….

Ця палата – мов заводь.
Нуртує за шибами Час…
Лікарняна пелюшка щокатій Лоліті не личить.

Йду з лікарні в юрму.
В ній – у кожного власна мета,
Власні труднощі
й способи вижить.




*---------

написала під час перебування із сином в лікарні.
Історія реальна. Я годувала ту дівчинку з пляшечки.

Мій древній пращуре! Твої лежать кістки
Десь глибоко під моїми ногами,
Над ними розмовляють із вітрами
Високі трави й польові квітки.

Розвіяв вітер кволого горбка,
Зітліла у землі вогка труна,
Тепер на його місці царина
Рослин, що тягнуть соки з трупака.

Сточив шашіль могильного хреста
І повалив на землю злий вітрище,
Тепер на його трухле деревище
Сусідський бик кладе свого хвоста.

Твоя печінка дубом проросла,
Що як підріс, зрубали на місток,
А все, що залишилось, крім кісток,
Вода підземна в море віднесла.

Мій древній пращуре! І я колись втечу
Під ноги невибагливим нащадкам,
На мою шию одягнуть краватку,
А в руки встромлять воскову свічу.

Залізе в рота радісний хробак,-
Я сам від плоті дам йому ключі.
А з часом, наді мною, уночі,
Дівчину цілуватиме юнак.

У життя мого ймення дівчати
Було, світле, як перший весняний
Квіт конвалій в траві на світанні
Рученятами ніжними взятий.

Тим ім’ям, із проміння зітканим,
Шелестіло в лісах ясне листя,
Буз травневий у росах перлистих
Ніжно пах тим іменням коханим…

А як небо смеркало несміло –
З нього тиша спускалася наче;
В тиші цій, віражах ластів’ячих,
В кожнім древі це ймення бриніло.

… В сонних сутінках барви опалу
Щось розтало хмариною хутко
І душі проспівало у смутку:
Яке ймення життя моє мало?

- В божественному сні –
Передчуття
легкими акварельними мазками
лягли на горизонт, на білі хмари
усіх хитких душевних поривань…
як маятник гойдаються півкулі
мого напівздичавілого мозку,
Земля, що стала схожа на цукерку
(великий, нереальний чупачупс),
солодко манить, спробувати просить,
а як простягнеш руку-проковтне –
незчуєшся, як пеклом стогарячим
її нутро твою опалить спину.

- Тікай! Тікай! Твоє життя – собаче!...
На світі цім нема життя, дитино!
то все мара, реалії опійні,
то війни між Титанами й богами
в твоєму незасміченому мозку.
Нема нічого гіршого за клітку,
де дріт колючий креслить сновидіння,
нема нічого гіршого за простір –
безмежний простір, багатосерійний.
Усе, що є – то дивне до нестями…
В божественному сні –
Передчуття
задурюють казками мікровсесвіт,
розгойдуючи втомлені півкулі…

28.05.2009

Я блукаю, блукаю,
і виходу, брате, нема –
скоро осінь, а в мене…
…й наквашених яблук - ні діжки.
В мене гулі на битім чолі,
в мене п’яти зболіли
все відштовхуватися од землі…
…а вони облетіли.
Геть обсипались чисто, нема
серед віт ані штуки,
віти моляться до небес –
не розпука, одна тілько дяка,
що земля прийняла собі
їх достиглі плоди. Без браку
цього літа тих боровиць,
переможців слави.
Геть устелений мій садок
їх тілами.
Був би ти, мо варення того,
що варила мати –
наварили удвох, а так –
для кого ж старати?...

Я блукаю, блукаю,
а яблука ті на землі,
все нагадують – скоро
мій жовтень ухопить за дишло,
слухай, брате, земля най стоїть,
чо штовхати її?
Все ж на краще не вийшло…
Не вийшло…

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

У війнах інтерпритації
минуле змінює обриси...
Моя конвульсивна Націє!
Ти жертва інтерпритації! -
У власні, свої ж кошториси
ти вписана наче цяця та -
принизливо і безвихідно...
проте, безумовно, вигідно
магістрам інтерпритації -
твоїй управителям, Націє!

Ти пінишся і здригаєшся
в останнім своєму поруху
і змучено усміхаєшся,
і чуєш - бракує пороху...
...все продано, все розтрачено,
розтоптано і сплюндровано,
за тебе давно заплачено
валютою гоноровою...

Моя конвульсивна Націє!
Чи й справді тобі належиться
циклічна у профанаціях
століттями шита одежка ця?!
...минуле змінює обриси,
майбутнє боїться стагнації,
сучасне складає кошториси,
а ти конвульсуєш, Націє!
2009

Я жінка з луни лункої,
я жінка з пресиньої сині,
я жінка, яка далеко
віднині.
Я жінка, яку відчути
не можеш на дотик.
Істота,
якої тобі замало,
а іноді забагато,
я жінка, що вимагає
від тебе плати -
розбитися в піднебессі,
роздертися в стоголоссі,
втопитися, захлинувшись
в моїм волоссі.

Плати! - і візьмеш останнє -
своє найкраще.
Плати! - і пізнаєш душу
мою пропащу,
задушену, душну,
п"янку і пінку,
і плинну.
Не смій цілувати,
бо пити отруйну слину -
тобі не варто
сьогодні.
У липні бджоли
наносять меду -
його і вип"єш.
Сьогодні
тобі не варто
мою планету перетинати. -
торкнися тільки,
злови пів оком,
зумій відчути як я високо -
у синій сині, у вишній висі.
шукати будеш - не оступися.

Я жінка з луни лункої,
гірка горівна,
загублена божевільним князем
царівна…
Я жінка, яку відчути
не можеш на дотик. -
Істота…
2008

* * *

Кошенятко з душею пантери заплющить очі:
«Я не можу без тебе, не можу без тебе, вовче!»
Забери мене геть, забери мене геть з собою,
Розривається серце нестерпно вночі від болю.
А не можеш, візьми, розірви моє тіло навпіл,
Я так хочу відчути себе в твоїх сильних лапах.
Тільки ночі в одну не з’єднаються вже ніколи.
Рвуться наші ліси в різні боки залізних колій.

2008

Колись в моїм серці квіти цвіли,
тепер там засипаний листям пустир.
В душі моїй голуби два жили,
вікно відчинив ти і їх відпустив.
Розбите серце… туман у вікні…
Рахунок ти виграв у битві.
Безмежні ілюзії, марево снів,
що снились і будуть снитись…
Мелодію щастя із нот складав
дикий і вільний вітер.
Два серця, дві долі не відпускав
хвиль друг, ворог лютий квітів.
Тож маєм тепер новий результат.
Для мене не дуже втішний.
Ти вільний наразі, і вільна вже я,
Не разом ми… вітер грішний…

2009

Оновлень немає, у пошті самотній спам.
Різдвяний синдром, мандаринова пандемія.
І люди додому несуть новорічний крам.
Чи хлам, чи кому чого треба в таку завію.

У списку ігнора у Бога найперша – я.
Який Новий Рік я прошу собі темні крила.
(Бо білі брудняться), а Гера стара змія,
Все шепче на вухо: „А Варцю пора на мило”.

Така істерія. Ялинки, імбир, кутя.
Мімоза не в моді, готують гламурне суші.
На ці кілька днів зупинилось саме життя.
Впилося до смерті. На ранок страшенно сушить.

Оновлень немає, у пошті самотній спам.
Така істерія. Ні спокою, ані втіхи.
Лягти у барлозі й проспати увесь бедлам...
Прокинутись: маєш, весна і вода зі стріхи.

Подуєш на воду, обпечений на молоці...
Шукаєш любові. Бажаєш її, наче свята...
А я - просто зморшка. Я в тебе живу на щоці
І знаю всі пальці жінок, що тобою крилаті.
Я знаю всі пальці, що гладять тебе по лиці...

Бо так захотіла - у тобі, з тобою навік.
Я так не хотіла - настільки глибоко і гірко
Кохане обличчя черкнути кутами, як зірка,
Згораючи смутком таким, що аж небо пропік.

І голос пропік... Оніміло усе ще кричу.
Кричу, розрізняючи пальці усіх цих любовей.
І корчусь зміїїно під ними від страху і болю.
А раптом розгладять? Не вислизну і не втечу.

Вони не розгладять. А я із під них - ну, ніяк!
І вже не ревную. Як завжди, ревную! Скоріше
Мене під долоню сховай потаємно від інших.

Я сум поцілунку, що так невиправно закляк.

Я зморшкою просто... за всіх і назавжди рідніша.

Вірну душу лиш одну зумів я стріти,
І не зміг її любові оцінити.
Що дало життя - було мені замало.
Вірна душе моя, що з тобою стало?

Спряла руки над своєю головою,
і в плачу мене судила - з гіркотою
день кляла, коли зійшла до мене долі -
тими східцями старими в тихім домі.

По Дунаю рвуться вгору дикі хвилі,
З вирви плинуть потопельники безсилі.
Серце б’ється і тремтить, невже злякалось.
Вірна душе моя, що з тобою сталось?

Хлоп’ятко із личком циганським
дивилось очима сумними,
як справно вкраїнські матінки
дарунки для чад возили.

Христові молились ці очі,
в мороз стоячи на колінах.
Та ніяк подати помочі,
в руках коли три торбини.

Проїхавши три зупинки,
копійки тримав у жмені.
А вранці – ні в нього торбинки,
ні у сестрички маленької.

І що йому до традицій.
Казали ж довкола люди,
отримає кожен гостинці,
нікого святий не забуде.

Цукерок хоча б з десяток…
Хоча б одну мандаринку…
Давно не тримало хлоп’ятко,
крім хліба, ніяких гостинців.

І шкода чужої дитини.
Своїй розщедрившись у всьому,
дістала я дві апельсини
і пачку «Артеку» малому.

І сталось в маршрутці чудо:
до рук, від морозу здубілих,
попростягались зусюди
дарунки сердець не зотлілих.

Банан хтось, а хтось шоколадку,
цукерки котрась – не в гніві.
А пані у білій шапці –
грейпфрут, і два яблука, й ківі.

І так було гарно дивитись,
що душі ще є небайдужі.
Що дав їм Господь любити
не тільки рідних і друзів.

І ця незвичайна пригода
зігріла всіх літеплом свята.
Бо з радістю в ще одну хату
прийде Миколай бородатий.

19.12.2009

Крапи крапель. Моя теча венно-синя!
Крап із мене, крапання – о, тихе,
Прямо з мене кровотечі краплі,
Од ураз для звільнення, де ти ув’язнув,
Од лиця, чола, і моїх уст,
Од грудей, де потай був я досі, одтискаєш,
крапе, краплі багряних зізнань,
Плями - на сторінку кожну, пісню, слово, що кажу, - криваві крапи!
Взнати пал їм дай, ясніть червоно, ним блищати,
Насити все мокре, осоромлене собою,
Сяй у те, що написав я чи напишу, кровокрапе,
Буде все нехай у багряниці сяйва крапель.


2009

розцвітає сад
біля мого дому
Вороття назад
немає нікому.
Троянди червоні
посаджу весною
дуже пишаюсь
країною свою,
яка розцвітає,
як маків цвіт,
про неї уже знає
увесь білий світ.
Усі уже знають,
що порвала пута,
що тіло свобідне
душа не розкута.
у душі блукають
блудні Юди
надію плекають
в кайдани обути.
Вороги наші
стараєтесь марно!
Запалало сонце
не буде уже хмарно.
Де люде почули
вільну свободу
вороття немає
у того народу!

Гріе вітер руки у мені.
Вже погас осінній жар калини.
І маленькі крапельки на склі-
Сліз твоїх остудженні перлини.

Потяг мчить у безкінечну даль,
Листопад на семофорах грае,
Інею поколотий кришталь
Гострі скалки в душу заганяе.

Пригадалось, як тебе зустрів.
Мліли ми в вишневому полоні,
У гаю стихав спів соловїв,
Коли ніжно цілував долоні.

Знаю,люба,завинив тобі життя.
Жаль,що серце не пошлеш в конверті.
Та мої спізнілі каяття
Знайдуть твої губи після смерті...

От він, омріяний мій дім.
Дитина рук кружля довкола.
Навколо: верби, став і поле,
аж хочеться побігши стрім-
голів й пірнути в небо.
Змахнувши білими крильми,
натхненно мовити хвальби:
за воду й хліб і слів потребу.

Людей на світі крутиться багато,
вони до мене добрі і лихі,
та серед них ніколи не стрічала
такого щиросердного як ти!
Усмішкою утому відвертаєш,
плекаєш мою віру у життя,
з тобою легко й затишно, мій Милий,
нема тепер в минуле вороття...
Думки про тебе я щодня лелію,
у серці помістила образ твій,
в кохання вічне - лебедине вірю,
мов є життя із заповітних мрій!

Ігореві Р И М А Р У К У


Зойкнули вперше ледь чутно ці скрипки,
немовби з-під снігу,
Виповз гадючо й скрутився,
у потемках
щулиться
страх...
Пам’ять
невтомно
шукає
загублену
предками книгу,
Птах
чорнокрилий
ще б’ється
в гарячих
і сильних руках.

Зойкнули вдруге сьогодні ці скрипки
й злетіли у небо…
Сонце закрили
чи сонце саме заховалось від нас?
Хто ж відчиняє
так широко
браму небесну?
Не треба!
Пізно…
Вже пізно…
Погляньте…
Навіки спинився там
Час…

Зойкнули втретє так журно ці скрипки
з небес глибочезних,
Плаче душа,
бо немає кому запитати
в зірок,
Змучують думи
дошкульні,
пекучі і гострі,
мов леза,
Падають зернами,
падають
прямо під ноги
в цей змрок.

Зойкнули знову скорботно всі скрипки
з глибокого снігу,
Виповз гадючо й скрутився,
у потемках
щулиться
страх...
Пам’ять
невтомно
шукає
загублену
предками книгу, –
Птах
чорнокрилий
ще б’ється
в печальних
і добрих
руках…
2oo9

Trahit sua guemgue voluptas*


Хочу малини – несеш помідори.
Досить химерна і давня love story.
Намалювала вітрильник і вежу.
Ти буркотиш: „ На баштані б... полежав...”

Вчора пошила спідницю у зборку.
Ти і не зиркнув – ні прямо, ні збоку.
- Нумо... в Карпати!
Ти: „Снилося море!"
Вліво не йдеш. Лиш під руку – праворуч.

Вересень.
Дим...
Почуття вполовину
Від молодечих понижчали. Стигну,
Мов з гарбуза помаранчева каша...

- Надивовижу щасливий я!..- кажеш.




*- кожний рухається згідно власного бажання (лат.)

Все л'ється як повинно литись.
Все п'ється як повинно питись.
На ніч лягає день, і знов-
Весною сніг як сіль на кров.
І зрада там де спокій був.
І втіха там де щось забув.
І пісня де мовчав наш ліс.
І скеля на яку не зліз.
І п'ється кров,
І л'ється час.
І день і ніч
То все за нас.

13.06.99

Інші береги мого життя
За рікою, за бистрінь-рікою.
Вбрід пускаюсь - пінить синявою,
Б"є крилом по броду дивний птах:

"Зупинися, - просить, - не дійдеш!
Вже й по груди, а кінця немає..."
Тільки я на нього не зважаю
Й перевозу не шукаю все ж.

З того берега гукають мрії,
Зграйками літають наді мною.
Без страху торкаюсь їх рукою.
Не боюсь, бо поруч - Син Марії.
2006

Вручала юнка всім по квітці.
Мене,
мов павідь,
обійшла…
Я щойно з мандрів: Адлер… Ріца…-
Ховаю розпач у футляр.
Посеред гір – незрушний спокій…
Там –„Сліз жіночих водограй”...

- Візьміть мою гвоздичку! Прошу!-
Підбіг услужний бородай. –
Я б ваc...
повіз...
на Ріцу...
в Адлер…
Погляньте, є іще й бутон!

А я текла вже
простопадно…
Я проливалась
між долонь…
Я вже змітала сходи...
клени...
Перепинив мій шал трамвай.

А подруга моя, ластата Лера,
Шарпнула квітку з рук:"Давай!"



2009

Вже починають падати горіхи,
ступає осінь м’яко по листках.
Уже пливуть дими. Темніють мокрі стріхи
в музеї на похнюплених хатках.

По Голосієву барвисто ходить осінь…
і я ходжу, а поруч – ходиш ти.
Чому ж ми не зустрілися і досі?
Чом цілий рік – як осінь самоти?

Ти сам і сам. І я сама без тебе.
Шукаєм щастя – знайдемо полин,
Пожухлий, сірий, як осіннє небо…
Ну, хто коли щасливим був один?

Вмирає листя, а любов не смертна.
Душа вмирає – а любов жива!
“Хоч із собою треба буть відвертим…” –
Відносить вітер згірчені слова.

1999

Крилаті мешти, меч, мале люстерко
поклав у торбу й рушив у дорогу...
На те й герой – щоб звоювать потвору,
щоб врятувать від скам’яніння душі.
Бій був запеклий, і швидкий, і лютий:
здіймали пил сандалії, та іскри
викрешував з каміння меч Персея
й метали ненависно хижі очі
змієволосої нестерпної Горгони...
Бракує сил героєві. Ще трохи –
і гляне в прірву більм, а смерті досить
одної миті, щоб звершить жадане...
Та каменем постане не людина!
Точніший рух меча скерує люстро –
й востаннє змії над чолом зів’ються,
посмертний чар даруючи страшидлу.
Ти бачиш в дзеркалі – що в тебе за плечима...

2008

Сім літ нещасть тому пророчать дому,
де дзеркало розбили ненароком,
а чи навмисне брязнули з розсердя...
Сім літ нещасть до сьомого коліна –
тому, хто в дзеркалі шукає зла причину,
не хоче озирнутись і побачить:
що люстро відобразило правдиво?..
Сім поколінь твоїх прямих нащадків
спокутувать твою провину будуть,
бо ти – сліпець. Душі твоєї очі
якась полуда вкрила, а чи більма
на них з’явились, застуючи світло...
Розбив ти скло з ненависті. Й не знаєш,
що злість ота – проти самого себе,
бо що ти бачиш в дзеркалі? –
себе.

2008

Простила ближньому.
Кров цебенить...
Полегшення по травах не приходить...
Провалля кривд. Ще в"ється стежки нить...
В кінці стезі - Аїдове болото.
Ластатий Радамант, Мінос, Еак
Вестимуть радо у мочар сірчаний.
Щоніч пускають в марення сича -
І він пугукає: ”Повинна всіх... прощати…”

Зело сумир’я в зародку топчу.
Я - ласий шмат для злого Еврінома.
Не раз від мене син поуку чув:
„ Жени негідників за двері дому!..
У давнину запроданців, убивць
Труїли варивом з ядушної цикути.
Дитятко, пробачай найменшу з кривд -
Щоби вночі заснути..."

Піднімаємо келихи повнії,
Кришталеві та срібні чарки,
Я бажаю усім, без іронії,
Щоб прожили ви довгі роки.

Хтось бере чарку в праву, хтось - в ліву,
Хтось пригубить її, мовби дід,
Та вино, і горілка, і пиво,
Не минуть довгий наш стравохід.

Давай вип’ємо, бо одвикнемо,
Доки ще не відсохла рука,
Щоб під сонцем що світить за вікнами
Нам не випала доля гірка.

Наш чекають пляшки та відерця,
І карафи в холодній росі,
Ну, а потім, як і ведеться,
Шану ми віддамо ковбасі,

На виделках веселе стаккато
Ми зіграємо після вина,
Бо відомо, що свято — не свято,
Коли чим закусити нема.

Хай у нас зараз драні кишені,
А декого ниють крижі,
Наберемо повітря в легені,
Гаркнем пісню яка на душі.

Доки вистачить місця у пузі
Будем пити, змивати гріхи,
Нам п’яниці, відомо, не друзі,
Але також і не вороги.

Коли помру — це буде скоро, —
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.



1992 р.

А як мені
не до чекання,
не до вагань,
не до жалю,
як не до сліз
і не до сміху,
не до "люблю"?

Недолюблю,
не прокажу,
не змовчу,
а ковтну й запнуся,
втомлю себе
в тобі,
навчуся
не доливать,
не ворушить,

не жить —
повз себе пропускать,
не чути
і не довірять.

А як же буть,
коли люблю?...

Недозмовчу.

©ммв

Помию ноги й ляжу в домовину,
Пропав до світу в мене інтерес,
Аж тут з-за рогу прямо мені в спину
Уп’явся погляд дівчини Франсез.

Немов десантник грізним автоматом
Мене штовхнув і я умить воскрес,
Ну, що тут друзі, можу я сказати,-
Вона така, ця дівчина Франсез.

Мій братику! Спаси мене! Благаю!
Дай ліки, поки з світу я не щез!
Настій з опеньок, кажуть, помагає,
Але не від таких як ця Франсез.

Заритись з головою просто в дрова,
Чи, може наглитатися колес?
Бо я ж порядний, я - не Казанова,
Та не тоді, як згадую Франсез.

Хоч посміхнися смайликом до мене,
Бо витиму немов голодний пес,
Сиджу за компом весь уже зелений,
Я закохався, мабуть, у Франсез.

Бог був у мене сьогодні
на ранковій каві
сказав
що забирає тебе
бо заздрісний
і я крізь тебе
Його не бачу
я погодився
з однією умовою
Він забере тебе
Собі
і тільки Його
коханкою будеш
Він погодився

Заспівай мені, зоре, веснами.
Моя осінь – то ще не край.
Я роками, мов перевеслами,
перев’язую долі розмай.
У зозулі кування випрошу
я на многая-многая літ.
Я у серці своєму виношу
із кохання й зневіри плід.
На роки нам зустрітись судилось
і не раз розійтись у боки.
Щось чекалось, а щось губилось
із простягнутої руки,
Що давалося – не схопилося,
шепотілось – не чулось знов.
Ненавиділось – й знов любилося.
Бо така вона, пані любов.
То примхлива пантера дика,
душі що підніма на герць,
То чарівна з небес музика,
що лунає для двох сердець.
Хоч душа на друзки розбивалась
і німіла від самоти,
Знову й знову зоря їй співала,
що найкращий на світі ти.
Заспівай мені, зоре, знову.
Ясен-місяцю, підтягни.
Хай невисказану розмову
не тримаю аж до весни.

2009

Мерехтіння талої любові
Вкрило вулиці публічно снігом
Навесні прикрашені обоє
Не розпалюють багаття хмизом
Зазвичай палаючи у серці
Гладіолуси спокійних тижнів
Закривають зламані реберця
Пелюстків
Крихких
Блакитних
Ніжних
10.09

Тримаючи міцно горнятко з лимонним чаєм,
Сідає вона рахувати удари в грудях.
Під скрипку Вівальді немовбито й не помічає,
Які хуртовини… (А тільки ж початок грудня!)

Іде по халат і вдягає пухнасті капці.
Зануритись хочеться їй у липневу зливу.
І має вона не одну, – мабуть, тисячі рацій.
Вертається на підвіконня. Дивитись зиму.

І після опівночі спати не поспішає,
Бо тільки світильникам сон навіває тиша.
Та хто ж вона, люди? Скажіть мені, хто відгадає?
Повія, мадонна, богиня? Та ні, вона –миша!

І тільки коли хазяїв не буває вдома,
Вона з підвіконня влаштовує міні-театри.
Звичайна, домашня і сіра… Питання в тому,
Чому я кажу, що про неї писати варто?

Є кілька причин. І найперша: на дворі – лютий
Мороз. Снігопади. Їхні пориви істерик.
Найбільше за все миша хоче метеликом бути…
От тільки цікаво, чого ж тоді хоче метелик?

І холодно… і терпко на душі…
Самотня серед тисячі найближчих…
І сльози, наче вогняні дощі…
І вітер спогадів всі мрії нищить…

І біль – не біль, і ніч – не зовсім темна…
Думки затихли, вже давно мовчать…
І сповідь не тобі вже не таємна…
Лише амбіції чомусь кричать…

Спустошена… Тобою чи без тебе?..
Боїться вголос все розповісти…
Лиш час від часу молиться до неба…
Будує знову зламані мости…

І спогад губ тепла по серцю ріже…
Камінно-гострий погляд в далечінь…
Кохання втомлене й уже не зовсім свіже…
Розбиті половинки Янь та Інь…

Наше розпатлане сонце.
Наше роздавлене серце.
Наше питання «Хто це?».
Наше «Для чого все це?».

Наше «Чому й навіщо?».
Наше туманне небо.
Наше «Пробач… так вийшло».
Наше «Мовчи… не треба».

Наше солоне море.
Наше гірке прощання.
Наше забуте горе.
Наше німе мовчання.

Наші мости розведені.
Наші обіцянки зраджені.
Наші забуті «Так» і «Ні».
Наші думки ображені.

Наші слова розмиті.
Наші серця утомлені.
Наші «Якби…» щомиті.
Наші бажання зломлені.
………………………….

Переплелися подихи і руки.
Чітка межа між «ти» і «я» вже стерлась.
Лиш серця й погляду мелодія лишилась.
Останній танець нашої розлуки.

Так ніжно і водночас сильно,
Цілуєш, обіймаєш і мовчиш.
Хоча, здавалобся, що поглядом кричиш.
Бо вголос, кажеш, крик – не зовсім стильно.

Гаряча пристрасть й холод заборони
Вершать свою святу і грішну справу.
Вже звикла вранці пити чорну каву.
Забула всі колишні забобони.

Ледь-ледь торкаюсь губ – боюся правди.
За крок до прірви чую шепіт неба.
Вже плаче дощ, голосячи «Не треба».
А я прочути прагну «Лиш одна ти»…

Останній танець нашої розлуки.
Шматочки раю з серця вириваєш.
І у шухляду з досвідом ховаєш
Останній подих, погляд і… мої вічно-холодні руки, які тобі так і не вдалося зігріти.