Музика із тиші йде, із небуття,
із сплетіння душ, із їх злиття,
з невимовного, з невидимих широт
в ієрогліфіку загадкову нот.
І від звуку починається живе.
Світ, як марево, крізь музику пливе.
І запліднюються квіти і сади,
де лишає музика сліди.

2001

Хто пасинкує твій пречистий сад,
співаче синьоокого Полісся?
Хто доглядає яблуневих чад,
бо ти втомився — з вирієм вознісся...
Хто косить бур'яни, що увійшли
у сад і п'ють дорогоцінні соки?
Повторить хто зарайдужне "курли"?
Не кожен візьме ноту, бо висока.
Покличу всіх лелек, усіх птахів,
щоб оживили простір серцеспівом,
щоб кожен з них прещиро захотів
збудити сад — і плодовитий, і красивий.


1996

"Гей, вересню, дорога не близька!.." —
гукають вересня сини жаркого літа.
Колесами легенького візка
торкнулось літо до стежок нагрітих,
а потім вище — кронами — до хмар —
і ковзь промінням — в схованку світила,
де яблук і вишень тримає жар
старезне сонце, аж йому несила!
Тримає до наступного тепла.
А вересень зиркнув з-під капелюха —
така блакить в той погляд потекла,
не втримавшись вгорі...
"Гей, літо, слухай,
усьому черга! Я ще забарюсь,
мої останні дні іще далеко!.."
Каштани і горіхи "лусь" та "лусь"
об землю — наче обпеклись об деко.
Цеберко ранок тонким склом прикрив,
а день те скло злизав, як кіт вершечка.
Лиш сум лелечий десь заговорив
під самим Богом довгими вервечками.

1999

У осінньої музи повен грушок-падалиць,
терпким медом скликає вона ельфів тихих околиць.
Десь підспівує тиші корба старої криниці.
Пунш медовий між ельфами ходить по колу.
Зазвучить із прочинених душ лісова таємниця,
перекотиться чаша багаттям, вогню не спужавши.
І заляже відтінком медовим і
вибляклим блиском жар-птиці
нова риса старої печалі. З древньої чаші
пригублю вічну казку сумну без кінця і без краю.
Помандрую, як муза, під грушею-дичкою сяду.
І побачу, як ельф сік із грушки надбитої краде.
Краєм ока я казку свою дочитаю до нової крапки.
...бо дві ноші людині тяжкі. Але знову так раптом —
ледь замружусь — он крильця прозорі і скраєчку сині
мерехтливо лоскочуть мій погляд —
аж сльози вихдять...
Повертатися час із осінньої казки. В дорогу!
Зняти з себе й душі музи-осені одяг,
почепивши у сінях на лося убитого роги.
Позбирати останніх квіток дань сердечну медову,
аби сила була дочекатися музу весняну.
Перезимую якось. Прийдуть весни і осені.Знову
пустим чашу по колу із древніми-древніми снами.

2002

Щодня бачим стільки облуди –
Серця мізерніють, мабуть...
Лукавством заражені люди
Без честі й сумління живуть.

Ще вчора чесноти великі -
Сьогодні струхнявіли вщент:
Ось знову моральний каліка
Продав рідну матір за цент.

Ось друг тяжко б’ється у груди,
Клянеться про вірність свою.
Він завтра ці клятви забуде
І зрадить найпершим в бою.

А ось той, хто влади заради
По трупах іде до мети,
Забувши батьківські поради,
Довіри спаливши мости...

Ніколи великим не стане
Той, в кого мізерна душа –
Ціною лукавства й омани
Ще слави ніхто не досяг.

Ніколи дорога облуди
До Правди вершин не веде.
Чоло лицемірного юди
Вінець переможця не жде!

Запахло яблуками. Хто і скільки раз
складав передосінній тузі вірші?
Із слів простих, знайомих, без прикрас.
Не скажеш, ніж сама природа, більше.
А у душі легенько в унісон
ця сама пісня в кожному співає.
Запахло яблуками. Яблуко, як сон —
це... Сонце яблучне звисає.

2001

На ситець осені лягли настурції личка,
і сонцем пройнялася низина.
І повкладались серед квітів звично
надбиті яблука із запахом вина.
Вино із ран сочиться — оси п'яні
повзуть промінням крізь гілля увись.
Тим часом айстри відгорають, в'януть.
А джміль у чорнобривця утопивсь.
Окріп зеленькою над капустами віє —
устиг посіятись із того, що пройшов...
Де вишнє сонце на мить яскравіє,
там яскравіє все, що віднайшов
останній чи передостанній промінь,
та й він весь "літом бабиним" пойнявсь.
І в небі вересневім синьо-громнім
останніх лебедів прощальний спів урвавсь.

2001

Пахне осінь нагідками,
пахне квітка дощами.
Не врятується квітка —
обернеться в печаль.
Перейде у тумани,
білі сни і сніги.
Стане словом нежданим,
що ховали боги.

2001

Бузок метеликів мільйони
зловив за ніжний повідок:
вони накрили свіжі крони,
заметелили весь садок.
І тішать небо тихим сяйвом,
і зорі напувають вщент.
Людське отут — несправжньо-зайве,
тому легкий у серці щем
від неможливості ділити
з природою натхнення те...
І може лиш рядком пролитись
любов. Бо щиро одцвіте.

2000

Біжить, біжить дорога униз,
неначе за зіркою падає долу...
Кроплячи росами вранішніх сліз,
випрямить крила вірная доля.
Вербам не стримати суму вітрів,
не погасити траві зорепаду...
Хтось ту дорогу для мене відкрив;
от на узбіччі на хвилечку сяду,
щоб втамувати тремтіння душі,
щоб призвичаїтись до напівлету...
І на схід сонця, що вже запашів,
кину себе, навсібіч розпростерту,
для подолань, для ударів, падінь.
Ось і лечу — ніби я, ніби тінь...


2000

Ще соло. Мабуть, завжди соло.
І соло — звук. І соло — слух.
І окрай серця — чисте поле,
за полем — всесвіти розлук.
А поміж зорі не літає
птах, бранець сонця і землі.
Ні, далеч птаха не лякає,
ляка безлуння у імлі.
Тож буде соло над землею
про неперейдену блакить
із всесвітом розлук за нею,
де Божа мрія завжди спить.

2000

На крок іще врости у рідний простір,
на камені перепочивши сміху.
Свої зліпи докупи кості,
затоптані манкуртові на втіху.
Забийся серцем і порань вуста
отими скалками, що не зберем докупи.
Усе не час! То сліпота-сльота,
то градом заздрість по судинах лупить.
Міцнієм тупістю.
А ти, а ти, а ти
вертайся, Стусе, вороном лети!
Не матимеш сльози, то кров'ю рани вмиєш,
не матимеш сльози, Славутичем сповнієш.
Зламай стрілу, що в пастку горла встрягла,
а до землі торкни долоні спраглі.
На крок по кроку — у життя. Крізь смерть.
На звук, на зойк, іще на чверть.
Ось кручі київські — ось материнські груди,
он у облуді ще маленькі люди.
Спада проміння чорна кровотеча.
Свободи духу, повернись, предтечо!

2000

Останнє яблуко висіло
навпроти крайнього вікна.
Його маленьке кругле тіло
гойдала музика сумна
осіннього прощання з світом,
з галузкою, з єдиним літом.
З одним куцесеньким життям
заради з вічністю злиття.

1989

Кожен день — поезії епоха.
Кожен вірш — епоха диких мрій.
В кожнім дні володарюю трохи
на планеті зболеній своїй.
І перо від гострих поцілунків
у знемозі зронить крапки три.
В них ще зазвучать прозоро-лунко
дзвони позазоряних вітрів.
Час розплавлений
вздовж свічки розтечеться,
подолавши миті ста смертей.
Кожен день з поезії почнеться
й помиратиме в мені, як Прометей.

1997

Якщо і є десь теплий сніг,
то це — у ваших віршах.
Він на моєму серці ліг —
на серці стало тихше.
Яким великим може бути
маленький простір щастя,
якщо його отак здобути,
як вдих повітря, вдасться.
Примарного шкідлива хіть
обікрадає крила,
і вже тоді найменшу мить
затамувать несила.
А ви пускаєте у сад
своїх дерев коханих.
Хто побував там, думкам лад
на довгий час дістане.
Я знаю щирості ціну —
вона неоціненна.
Тоненьку срібную струну
кров омива натхненно.
Чи хтось почує ваш рядок,
як я його почула?
Іду під яблунь холодок,
де розтуля розчулено
рожева квітка душу всю
до бджіл, до зір зарошених!
Багата я на ту красу...
У вашій чистій осені
ще травень, ще мрійлива синь,
ще журавлі не квапляться.
Така прозора синь (не тінь!)
небес у кожній крапельці.

1996

Голосів павутина і поглядів мла —
не прорвеш їх зорею, що пада.
Виповзають мільйони гадюк із кубла,
переймаючи обрії чадом.
Очманіти самі не бояться отак.
І чавити їх — марне зусилля.
Що у темряві розуму дрібний світляк?
Що свіча проти чаду свавілля?
Все заткали, усе перетнули давно.
Ще, паскуди, на душ вертикалі
своїх лозунгів диких чіпляють лайно.
Як збороти снобів і вандалів?
Сум вітрів і дерев стоголосо реве,
ще серця чиїсь дзвонами сходять.
Ще сумління одчаю у глумі живе,
та втекли в землю чистії води!
Скоро серце добра розірветься з жалю,
згурдить кров перестиглу ядисько.
Вже і я переплутаним слідом стелю,
а далека гроза раптом близько.
Як сичання зміїне ласкавить нутро!
Як німієш усупереч силі!
Тільки й чуєш — твоє розм'якає ядро,
розчиняється в ядові хвилі.
І чолом твоїм повзає смрадна й важка,
вигинається-пнеться (ач! лебідь!)
.................................
В далечінь-височінь утікає ріка
сліз, вертаючи душу на небо...
...а внизу —
голосів павутина і поглядів мла...

2002

Зерниною згубитись у ріллі
і колоском зрадіти на світанку!
Зламатись промінцем на склі,
підзолотивши даль серпанком.
Всипати в душу всіх щедрот,
радіти — не перерадіти,
життів увібравши кількасот,
одним життям людським прожити.
І перейти не в смерть навік,
а в шелест, в гроно, в спів пташиний.
Буття до... Незліченний лік
і незбагненний дар людини.

1995

Жбурнула жменю калинових сліз
остання пісня лебедина.
Я хочу в ній знайомих слів.
Не лебідь я — лише людина.
Вже закривавлена душа.
Тьмяніє в томику пір'їна.
Поети перекласти не спішать
для людства пісню лебедину.
У неї музика своїх глибин,
що в небесах не має дна спокою.
Хоч доживеш до холоду сивин,
писатимеш пером, але рукою.


1993

Це воля? Та неволя відчутніша.
Прозорі грати, непрозора тиша.
Повітря, як смола, вдихнути важко.
А судді хто? Ганьки й Палажки.
Куди не йдеш — натикнешся на кордони
нещирих посмішок і "як живеш?"
За кожен крок — по камінцю прокльонів —
за кожен звук. Хіба не упадеш?
Чи, може, інші власники пегасів
не зізнаються, що навколішки "ідуть"?
Я не брешу собі, такій невдасі, —
навпомацки коліньми моя путь.
Упоперек хребта — рука сильніша,
на шиї — зашморг: "Отуто пасись!"
Прозорі грати — непрозора тиша.
Де ж воля? У майбутньому. Колись.

1995

Долоня піврозгорнута тремтить —
тремтять терпкого полину листочки.
Котрусь там понадсоту мить
ловлю у просторі «себе подоби» точку.
Чомусь відчутніша від мене і трава,
що міниться од вітерцю русально,
і гілки тонкозвучна тятива,
обтяжена, як ліхтарями карнавальними,
хрумкими сливами, і біг
стурбованих комах твердими стеблами...
Якби ж цей світ мене сподобить міг,
як я — його, моїми взятись тембрами.
Первісний гріх дзеркала відвернув,
щоб світ мого не всотав ані зблиску!
Обламуючи нігті об дерну,
тягнуся до вершини... Ніби близько
наповнена світанками бджола,
й западинка між стебельцем і листям,
і насінина, що у яблуці жила,
й кавун,
що від торкання враз розхристався.
Усе красою і довершеністю вже
відкрите окові. Для розуму — закрите!
Одвічні тайни у малому береже
високий світ близького і тендітного.

1992

Змикає сум повіки обважнілі,
проходить сном в свідомість навпростець.
Здається, що душі немає в тілі.
І тільки з вишини, як промінець,
життя жевріє. Тихо, невагомо
пливу кордонами своїх думок, бажань.
Перепливаю їх позасвідомо,
без пристрасті, борні і намагань.
Усе — моє, та не болить, не кличе.
Дивлюсь мільйонооко з вишини.
Сприймаю сон природно, звично
і неприродно — що руйнує сни.
Мій геній живиться із сну всього живого,
та не принижує, не нищить, не ганьбить.
Коли мовчить моє сердечне слово,
то й світ ще теж глибоко спить.
Пробудження — спасіння? Катастрофа!
Бо силу сну я не збагнула ще.
Кометами яскраво плачуть строфи
перед небесним огняним дощем.

1994

Сохла душа. У приречених пензлів
сила згоріла. Дні в прірву зливались.
Погляд гостріший, ніж промінь на лезі.
Лебеді-музи на сповідь злітались.
Матінко! Отче! Чи дихати треба?
Бо ж попіл на скроні, на очі лягає.
Чи, може, сюди нахилилось небо?
Чи, може, мене вже віддавна немає?
Мав волю неволю собі обирати.
Мав право із серця точити живицю.
Чи то вже на груди попадали грати?
А пітьми украли перо із правиці?
Що мить — то любов —
безпорадна, жертовна.
У митях розірвано серце згасає.
Маленька сльоза лиш теплом моїм повна...
Помру, а вона мить останню осяє.
ТАМ знову в'язниця чи воля жадана?
Рятуй мою душу, Вкраїно кохана!
Рятуй, бережи, Піднебесся Окрасо!
Молись за стражденного сина Тараса!

1999

Багрянця мить і сяйво жовтизни
розсипались з осінньої казни
на білий світ, на очі і серця:
тепло і радість річкотоком без кінця.
О світла осінь у вінку квіток!
Між берегами почуттів місток.
Між радістю й печаллю, як вуаль,
де гаптувало золото і посмішку, і жаль.
Ти — вечір року, тихий падолист,
глибокий дзвін дзеркальності небес.
Акомпанує витончений органіст,
щоб оспівати, осене, тебе...
Коли ж утомлений твій пензлик
стане вмить,
у кожного на серці защемить.
Та спогади повернуться в тепло,
яке знов буде, як уже було.

1993

Як щільно тисне безголосся ночі!
Мовчання — мова скраплених світил,
що погляд мій розшифрувати хоче,
відчути пульси всіх небесних тіл.
Легке, летке, вловимо-невловиме
проміння-голос, голос-іскромет.
Ще сотні тисяч років думка йтиме
до схованих заплющених планет —
Ітиме розбризками відстаней космічних,
знов тонучи у чорноротих пастках.
Чим виміряти глибину, де Вічне?
Чи можна в нескінченності упасти?
Де точка відліку, звідкіль спіраль втікає
відлунням стоголосих тиш?
Спаливши крила жертовних Ікарів,
ще голосніше, Всесвіте, мовчиш.

1995

Наснилося, що випав перший сніг.
А сон цвіте і не боїться стужі.
Бо ж гість непроханий не зміг
убити те, за чим уява тужить.
Коли немає квітів надворі,
до квітів — серце і думки — до квітів
летять. Розтанув сніг, згорів:
прийшов у сон, а сон живе у літі!
Отам комахою легенькою лечу,
а кожна квітка — то планета раю,
де п'ю нектар солодкий досхочу,
вустами рими сонячні збираю.



1999

Буває, настає хвилина німоти,
хвилина милування першотвором.
Тоді мене божественно світи
від слів звільняють легко. Й скоро
вже розумієш мудреця рядки,
що споглядання — то буття найвище —
без збудження і без напруження думки.
Де спробуєш гармонію знайти ще?
Мистецтво тонке — розчинити дух
І тіло у пилку квітковім,
щоб гомін крові грішної ущух,
щоб припинилась пульсу буйна повінь.
І з пелюсткової роси — зіницями комах —
захопленим мовчанням світ любити.
Або, як птах, з душею на крилах
злетіти і склепіння хмар розбити,
не боячись падіння із-під хмар...
Ось так себе творити у живому!
Вдихати заходу прощальний жар
на повні груди — до утоми.
А вранці десь прокинутись в стеблі,
в пелюшках бруньки на бузкові...
І пилом вкриються папери на столі
й слова на них, бо необов'язкові
рядки віршів, що сплетені із мук.
Частіше дозволяй собі свободу
від примусу поезії із рук...
Дивись, листком останнім падає у воду
душа
кленова...

1989

Калини ягідка у ямку над ключицею
упала до мене: холодна і тремка.
Її ось щойно над глибокою криницею
старезний кущ за тім'ячко тримав.

1991

Краплиною душа мандрує моїм тілом,
тривожить млосно закутки усі.
Я висну в кроні яблуком доспілим
жовтневим ранком в льодяній росі.
У серці перший іній проростає —
душі у серці холодно весь час.
Вона у пастці тіла жити має,
вона — той промінь, що іще не згас.
Коли настане час, РУКА проворна
поквапливо долоню замикне
на яблуці-мені. А бубку чорну
земля одвічна лагідно ковтне.
І проросте якоїсь весни дичка —
кисличка, яку кожен полиша.
Ніким не щеплена, самотня, невеличка.
Себе знайде отак моя душа.

1986

Де акварелі контури розмиті
І спокій спокоєм барвинить білину,
я струменію в напівсправжнім світі,
себе собою творячи одну.
Крізь мене — хвилі, зорепад, коріння...
Лягають пензлів дотики на тлі
рухливих барв — О, наскрізне прозріння
в обтяжливо-тілесному житлі!
І як торкнеться до плеча листочком
безмовна вишня, втративши тепло,
ще більше жити у собі захочу
І фарбувати неосяжне тло.
Все полюбити! — тіло й нетілесне,
брести, летіти, колисати тінь.
Душа під пензликом загине і воскресне.
Люби себе! Твори себе!
Амінь.

1997

Дідусь по стежці човгав чобітьми,
І ніжно до кирзи спориш торкався.
Коса ловила промені з пітьми.
Вздовж обрію світанок прокидався.
І роси рясно сипались до ніг,
а сонце округлялось, як мозолі.
Дідусь натхненно геть вигонив ніч.
Дідусь звільняв дорогу моїй долі.
Я мерзла від роси і від вітрів...
Стерня зелена — промені початку!
Дідусь багато укосити хтів,
щоб до життя ще доточити латку.
Коса упала. Небо зайнялось.
Вже ранок в день спішив перехилити
свій келих... Щось хіба ще не збулось?
Лише роси, лише стерні хотіли.

1992

Мрію жити і навчитись жити.
Як дерева, додавати вітам
приросту щорічного корону.
Від речей буденного полону
захистити серце і свідомість,
посадити квіти там натомість.
Джерела пульсацію відчути.
А творити благородно і розкуто.
Жити під благословенням Божим,
з немовлятком бути схожою.
І коли прийде пора прощання,
знати ціну долі і здолання.


1998

Світ відчиняє вікна в нас,
коли ми відчиняєм вікна в світ.
Вікном душі пливе невпинний час,
не беручи нікого в свій політ.
Ми залишаємось собою — це закон —
як вчора, як тому багато літ.
Ми стоїмо біля своїх вікон,
ми стоїмо... Але мінливий світ
в оману вводить нас. Містичний рух!
І знов здається: ми уже не ті...
Так молитовно зводим стебла рук,
зіщулившись у власному житті.
Ми жадібно живем, глитаючи себе,
зухвало хочем світ увесь увібрать.
А білий світ — од вікон до небес —
у часі нас об'єднуюча стать.
Світ відчиняє вікна в нас...

1992

Летить і летить за вітром
листочок. Прощально тріпоче.
Засумували віти,
засумували очі.
Тенькає прохолода.
Сіре тече із блакиті.
Часу душі не шкода.
Шкода останньої миті.

1993

Я вже давно в долоню власній долі
поклала свічки куций недогарок.
Я вже давно на вибіленім полі
розкидала голодних чорних галок.
Я ненависть впустила у багнюку
І заздрість кинула напризволяще.
Хай чисте серце гріє праву руку,
якій пером косити темні хащі.
1991

Голос променем відбивається від стіни,
від тиші плеса відсахнувся.
В небеса
раптовою стрілою вторгся істини,
вернувся блискавицею, — стесав
півдерева.
І втомлено у трави
упав — поранений смертельно птах.
Він вистраждав комусь октаву —
на власний ризик і на людський страх.
Ні, не пропав. Як голка у судину,
вколовся і закляк. Ще черга надійде
збудити болем обрану людину,
щоб та збудила неглухих людей.
Та голосу того бояться більше,
ніж люблять. І грішать затамувати.
О! скільки гине музики і віршів,
хоч прагнемо того не помічати!
Бо так спокійно існувати безголосим!
З німою кров'ю і німою волею!
А голос ще живе,
а голос просить,
що просить болю!


1993

Моя маленька з крапочкою "і",
Істота,
Істина,
Іскринка.
Безстрашний воїн у імлі.
Невитоптанна бадилинка.
Зелений пуп'янок надій,
дороговказ у світлу долю.
Мільйони голосів в тобі одній!
Ти — ключик до дверей на волю.

1991

Ні, я не стану голосом епохи.
Я — лиш свіча у темному вікні.
Від мене родиться лиш світла трохи
для ночі. Але ясні дні
обходяться без архаїчних зблисків свічки.
Я — напіврадість й разом напівсум.
Я — сплеск-відлуння тихої кринички,
невтаєних натхнення дум.

1991

Ти зродився нечоловіком –
Ти по-хамськи любив жінок.
Чи одна вкоротила віку,
Як щезав поцілунків шок?

Я, із надлишком стиду юнки,
Знай дивилась на долі ті –
На початок і край стосунків
І на досвід чужий в житті.

Я попалась… Я теж піддалась
Під твій чесно-соборний вплив.
Якби знала, чи би купалась
У коханні весняних злив?

Так, я бачила, зливи-сльози
Тих бездоглядних панно-пань.
Їх студені плачі-погрози
Вимагали моїх зітхань.

Певне був ти надчоловіком –
Ти так щиро любив жінок...
Хто, скажи, вкоротив тя віку
І поклав під оцей вінок.

Все, що ти можеш зробити —
Це померти в моїй душі.
Сльози — як сталактити —
Пам’ятник завершили.

Осінь така доленосна.
Осінь така ясна.
Віриш у слово ДОСИТЬ.
Більше не віриш снам.

Випаде сніг на Покрову.
Вимерзне радість тепла.
Більше ні слова. Ні слова,
Що я любити могла.

2008

Холодний вітер угортає плечі.
Осінь листям лине до лиця.
Стають коштовними прості й буденні речі
Й пророчими уживані слівця.

Шепоче вересень дощем мені у спину.
За тебе поглядом тримаюсь зусюсил.
Та твої очі — випалена глина.
Дай Боже, щоб не взяв їх собі син.

2008

Осінь.
Сосни.
Серед них —
Клен, гаряча жовтня свічка.
Вір-не вір, а буде сніг.
Свічка пропаде у нічку.

Але покіля горить,
Поки гріє і тривожить.
Хай горить. Горіння мить
На бажання жити множить.

2008

Ніч мене витрачає.
П’є мої сни, як вино.
І над схололим чаєм
Темно холоне вікно.

Я ж так живу необачно.
Дні наче ночі стають.
І прокидатися лячно.
Ранок темний, як лють.

Снами… Снами у постіль.
Спати про всіх, про все…
Може колись, як постріл,
Щось таки воскресе…

2008

Крізь голу яблуню — іще голіша даль.
Вразливе неприкрите небо плаче.
Грім розірвав напиняний перкаль,
І дощ линув безжальний і незрячий.

А я не встигла заховатися. І де?!
Ускрізь оселя осені і смутку.
І дощ іде. Й моє життя іде.
І вітер в почорнілу плаче лутку.

Оселя похлинулася дощем.
А яблуня — як думка — в сутінь кане.
Невже у цьому ТЕМНОМУ іще
МОЄ врятується й світанками настане?

2008

Чорним по білому. Білим по чорному.
Як ти не зробиш — усе навпаки.
Легким несправжнім, з листа твого, човником
Я опиняюсь посеред ріки.
Чорним по білому… човник рукописний…
Білим по чорному:«Милий, прощай!»

Може, іще добіжиш, може вхопишся…
Скорше не встигнеш і зрониш:«Нехай!»

2008

Опівдні Київ у метро ще позіхає…
У підземеллі жебрає баян.
Над ними вікна й стіни занехаяні —
Фасад у квітах, а в душі бур’ян.
Але як добре, що в неділю вранці
Столиця тиха, втомлена… Як я.
Повз мене «лексуси». Повз мене голодранці.
Бруківка піді мною, як змія.
Мудра змія. Де голова — не видко.
Терпляча — то з хребтом, то без хребта.
Я в Києві. Поліська дика квітка.
Тому в столиці сонце — не сльота.

2008

Я перейду на новий стиль
І не свої завчу манери.
Сховаю душу в темний шпиль
До настання нової ери.

Буду чинити грішний глум
Над Божим паростком мистецтва.
Який-бо сум, який-бо сум
Триматиме в лещатах серце!

Але не час. Але не час
Сонцям розверзти свою душу.
Час із назбираних прикрас
На сльози порох струшувать.

2008

Колихала груша
В зимньому безмежжі
Облетілу душу
На тоненькій вежі
Пагона річного
З бруньками надії…
Мерзла до знемоги.
Інеєві вії
Не давали кліпнуть
Проти блиску снігу.
Так далеко липень
Відійшов за кригу!
А душа бентежна
Вже дзвеніла тихо,
Що тоненька вежа —
Найсвітліша віха.
Що великі груші
Ляжуть у долоні,
В людські спраглі душі,
Такі ж медозвонні.

2008

Подаруй мені ранок утоми
Після ночі пекельних трудів.
Повернімося разом додому
Поцілунками, крихтами слів,
Що згубили ми пристрасті танцем
На галявині щедрих суниць…
Не згадаю — чи так, чи не так це —
Зорі поруч попадали ниць.

Або, може, нас хвилі здіймали
Аж під зорі: грудьми і лицем.
Де були уночі — ми не знали.
Лише чули: поквапливий щем

Розливався по тілу і знову
Повертався потоком до губ.
Ніч знімала покров за покровом,
Час у крові ракетою гув.

Коли ж вибух останній розкидав
Скалки серця на відстань планет,
Ми по слів непрочитаних сліду
Повернулись до звичних тенет.

2008

Уже не буде складено казок —
Їх роздано усі — на кожен нарід.
Казки нанизано коралями в разок
І на лихому продано базарі.

Хай мудрість метикує про цей гріх:
— Казок не буде! Зло перемагає!
Добро ховається червивкою в горіх —
Тому людина писок одвертає.

Уже не буде дива й диваків,
Бо то ж вони казки у торбах носять.
Тепер політики, магнати й чуваки
Казки купили. Диво — безголосе.

2008

Камея. Інталія. Тінь.
Обличчя моє, як видіння,
Чутливе до інших видінь
З відбитком обвітреним синім.

Читаю із власних долонь
Я доторки вуст, підборіддя.
Холодний і збляклий вогонь,
Розчинений дзеркалом, рідне.

Моя миготлива краса,
Не вловлена пучками пальців.
Відкриюсь, щоб промінь скресав
Розквітлого інею кальцій.

Камея. — Інталія… Де
Розгойдана долею врода?
Тінь суща — була і гряде.
Камея. Інталія. Холод.

2008