(переклад)

...достигла крапля.
Чуєш? Потекла
У течиво, що плине сміло,
Зминаючи, усотуючи вільгу,
Дрижить на рівній ковзанці зі скла...

Вбираю голоси холодних крапель.
Вслухаюся у тенькання води.
Непогамовний, лоскітний мотив
Озвучує химеристі спектаклі...


2009


------------------------------------------------------------------


Капли


...Созрела капля.

Слышишь? Потекла,

Рванулась, набирая скорость -

Сминая и заглатывая морось

Скользит по гладкой плоскости стекла...

Я впитываю звуки каждой капли.

Я слушаю скольжение воды.

Аккорды запредельной частоты

Сопровождают дивные спектакли...


Автор першотвору - Вадим Друзь
---------------------------------

прохання не оцінювати

(переклад)

Як славно, що кона любов
Якраз в ту пору,
Коли землі застигла кров
Несе ґринджоли.

І тьмяний слід, і безгомінь,
І вигримляння
Вирівнюють димчастих снів
Чистописання.

Злютовані навіки в нім,
Як в сіть із сталі,
Слухняний вдих, дзвенючий біль
Одрин захмарних.

І тінь – тужільниця німа –
Кругами осі
До зойку-скреготу стиска
Пучки полоззя.

Як славно, що нема жаги,
Що сенс – мов пір’я.
Ловлю, а він щеза, леткий,
Три повечір’я.

І що до скону не назву
Нещастям-лихом
Непам’ятливую олжу
З невинним ликом.

2009
---------------------------------------------------
Как хорошо, что нет любви
В такие годы,
Когда снега земной крови
Ведут подводы.

И тусклый след, и тишина,
И громыханье
Спрямляют дымчатого сна
Чистописанье.

И в нем одном соединен,
И слит, и спаян
Послушный вдох и редкий стон
Небесных спален.

И тень — немая плачея —
Кругами оси
Сжимает до наречия
Пучки полозьев.

Как хорошо, что нет любви,
Что смысл рассеян,
Что ни пойми, ни улови:
Закат тридневен.

Что никогда не назовешь
Злом человечьим
Себя не помнящую ложь
В смущеньи вечном.


Автор першотвору - Людмила Нестуля
-------------------------
прохання не оцінювати.

розколупуєш рай – випускаєш комах
рій зривається – ти зачиняєш лице
зачинаєш лічити їх – три дві одна
нуль і мінус одна. мінус дві. мінус… все

розколупуєш рану в руці – випускаєш себе
витікаєш уся. ніби з трьох в мінус три
і комахи твої лижуть мед твій серед
твоїх всміхів і сліз. твого шепоту й крику.

розколупуєш нас ніби рай ніби рану в руці
як каштан який коле – але серцевина тверда
так цікаво – а що ж там ще глибше – в оцій
серцевині. ще глибше?. нічого… шкода…

Дух Злуки живий!
І Грядущий в небесах –
Цар і Спаситель.
22.01.10

Іще засніжена зима
нас не закидала снігами.
Ще хризантема золота
не хилиться попід вітрами.
Іще нездійснений політ
в тобі живе.
Іще водиця
На дні криниці жебонить
Іще багато так здійсниться.
А завтра зірвуться вітри
І почорніють всі дерева
Покручені сухі гілки
Оголяться аж по рамена
І буде хмуритися ніч
І будуть круки реготати
І ніби щось в тобі зболить,
Щоби замовкнути назавжди.
Та поки що веслує день
У храмі душ звучать молитви
Осінні промені горять
І проростають в колос тиші.

Конец февраля, как бесцветная грусть,
когда «ни о чем», «ни о ком»,
я выйду на улицу и притворюсь
растаявшим снеговиком.

Вокруг продырявилось и разлилось -
заплакал неспелый Роден -
и сотню седых кучерявых волос
распутал в своей бороде.

Так время младенцем шагает вперед
к своей обнаженной весне,
и бронзовый Данте однажды замрет,
задумавшись не обо мне.

“some girls will get their way”
(“Ophelia” Tori Amos)*

недомиті горнята і вимерзлий дух боротьби
боротьби із собою
коли полягли усі решта
ти офеліє знов об рукав його кішкою трешся
доки плачуть за тілом твоїм
кришталеві гроби

в павутині дротів телефонних
застрягли слова
недомовлені і непромовлені
збились клубками
ти «кохану» його чергову обкладаєш
лапками
і до нього не слабшає тяга твоя силова

ти офеліє мабуть із тої когорти кобіт
що керують мужчинами навіть
глибоко з могили
…і лягають на груди йому білі голови лілій
…і лягає розтерзана втіха
на груди тобі


*(англ.) "Деякі дівчата отримають те, що хочуть" (з пісні Торі Еймос)

маєш голос
щоб перетікати з крила на крило
ховаючись в мокрому листі
і коли пліснява
гірка як наврочений іній
злипнеться поміж крил
ти завжди маєш час
подумати
що вічність не така вже й довга
як здавалося на початку
і що кожен з нас
є могильником власного щастя
замішаного на воді
лиш коли
чиясь цікава душа
прогортатиме встояне листя
шукаючи черв`яка
ти помилишся
і закричиш
і так почнеться життя

так тонко
осипаються нині твої міста
ніби цегла
з якої вони народжені
розбухла і знепритомніла
лише павуки
щоночі розгойдують товщу повітря
так ніби їхня печаль
ще може когось врятувати
але ти знаєш
що ці мури тримаються на вітру
лише завдяки їхній павутині
липкій
як поранена птаха
коли стече кров
і підмиє останній корінець
врослої в цеглу трави
тоді лише місце
свідчитиме про твою самоту
монументальну
як прилипле до губи
небо

вже розрізано корінці
верби заліплені берегом
тріскають
рояться піском
палець
прорізаний вздовж
бруньку виплюне
розорані
ми піддаємося проповіді
повніємо
як голоси бджіл
народжених щоб вкусити
ми такі ж як вони
ми теж готові
захищати своє дупло
перерізане навпіл
бо
утоплені в горлі верб
ми прозріли і перегризли кору
і нас було так багато
що дерева не витримали
і прокинулися

гриби
проростають між пальців
білі як немовлята
ти відпустила його до води
і вода тебе
відобразила
і місяць
що бачив тебе
знепритомнів
інколи він починає звикати
вирощує хліб і приносить його у жмені
зриває плоди
і видушує з них
первозданно червоний сік
виводить коня у трави
гаптовані змієм
мітить усе це життя
надрізами на деревах
бо куди йому дітись
якщо ти його сорочку
в крові місячній
вичинила
щоб запах грибів
зберігся

І

Я давно в цих краях.
Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми – собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб мокали в живий кагор.

А як вишні цвіли над Дніпром – молоко збігало.
Бандуристи гострили об струни шаблі і на Січ ішли.
Ми чекали на осінь, коли було золота мало.
Юний січень державний непрохано всіх сріблив.

Час міняв голоси.
А пісні зоставалися босі.
Час міняв літаки й кістяки,
А ми з воску ліпили даль.
Ми зі світу робили себе,
Сіті – з мавчиного волосся,
За любов до Вітчизни давали траві медаль.

Друзі й недруги нас затискали до гнаних генів.
Геніальними бути болюче було, золотими – ні.
Театральний парламент.
Парламентарна сцена.
Я давно в цих краях, а вони у млині, в мені.

Крапля точить каміння падінням, а не польотом.
Кров на серце також – замерзаючим молоком...
Але нащо питати себе: хто ти? де ти? і що ти?
Захищаюсь від світу молитвою і матюком.

II

В полиновому одурі льоду, що став золотим,
Почуваюся рівним лише із водою й деревами.
Здитиніти, здичавіти і надкусити світи,
Яким затишно й чутно хіба що у пащі левовій.

Карамельками кислими віє з Єгипту птиць.
Папіроси нагадують вогнища предків п'яних.
Пульс калини і глини навпомацки віднайти
І волоссям дівочим гірким заплескати душевні рани.

В танці генів комп'ютерні вальси і крик зорі,
Що не знала оргазму, бо, може, родила Бога...
Поприходили сильні й чутливі, немов дуби без кори,
І посіяли плід свій – дурну тривогу.

То ж єдиною радістю стало – грішити нам
І вбивати любов'ю любов,
Бо ж ненавистю вб'єш лиш муху.
І хребтом для душі – дерев'яна шипшин струна...
В полиновому одурі – діти святого Духа.

III

Написати про степ золотою густою кров'ю.
Маковиння спалити на вітрі, який вже – час.
Говорити із листям летючим сліпою мовою,
Доки крикне свіча на щойно помитих нас.

На прокислі дощі і туманний, як сльози, Місяць,
Чи гидких каченят, загадкових, простих, важких.
Зорепад, що безцільно крізь нас до останніх земель понісся,
Там, де зорі й сніги, і ласкавий холодний сміх.

Яблуневий мій світ,
Запах сосен терпкий і чистий,
Бо живиця, як мед, чи бурштин, чи звичайний біль.

Написати б про степ, як писали євангелісти,
І молились жерці на купальських вогнях весіль.

Шаблеокі баби кам'яні причащалися з чаші,
Грали терпкість свою на порваних струнах річок.
Мирно гнулись на вітрі хребти солом'яні наші
І до світла пливли голоси тунелем людських кісток.

По несвіжій газеті сміялися з долі людства,
Акуратно розбивши трипільську земельність ваз...

У Молочного Шляху стільки тепер безпутства,
Що солоним асфальтом ітиму до вічних нас.

Ваша Галя
Така краля,
Симпатична
І пригожа,
Хай стає
З Сашком до пари -
Буде шлюб
Непереможний.

Ваша Вітка
Така квітка,
От Русланові б
До пари!
Треба що -
Усе б дістали
І весілля
Відгуляли.

Ваша Люба
Серцю люба,
Тож давайте
Не тянути,
Повінчаєм
Вашу Любу
З нашим Ігорем
Прилюдно.

Ваша Тома,
От халепа!
Надто наш
Синочок гарний!
Забезпечений,
З зв*язками...
Хай шукає
Іншу пару!

Тома думала-гадала,
Та кохання як убити?
Надто дорого кобіті
Доведеться заплатити...

Повінчалися таємно...
Та хорошого замало,
І комусь іще цікаво,
Що чекає на цю пару?

Розтятий кінь .
Підтятий вершник .
Блідаво - сива ніч .
Бездомний птаха
виглядає вічність
поза примарами сторіч .
Притихле небо .
Одинока зірка .
Мабуть, моя .
Суцвіття протиріч …

Ніч …

Тиша
Є для мене своєрідним подразником

Вона асоціюється з холодом і темрявою
Вона куля пущена мені у коліно
Тому так хочеться цю рану зашити
Музикою розмовою
Заштопати
Якоюсь латкою спогадів

Телефони записані на шпалерах
Відсвічують неоном
Зимнього вечора

Стеля паралізує погляд
Лежиш прокажений тишею

Коли живеш на останньому поверсі
Перестаєш вірити у духів піддашшя

Зациклюєшся на тиші
На цій мерзенній повії

Тільки напрягає чувак
Котрий постійно просить водкі і варення
Називаючи мене Малим

Додому вертатися хоче раніше
Покошлане правдами серце моє -
Коли там аж пахне тобою і віршем,
Аж блискавка в долі розчахнуті б'є.

Не гірші із грішних, не довші за смертних.
Хоч голі, та райським покриті усе ж.
Везуть нас по яблука ніченьки верхи
В дерева, де корені не розплетеш.

Де сови нехижі мудрують на чатах
Про відстань до місяця і до весни,
Де яблуко навіть не треба зривати,
А лиш попросити у нього - наснись...

2010

У країні,
Тричі тобою проклятій,
Запльованій,
Засміченій
Жити не стане краще.
І село твоє,
Навіть якщо у ньому -
Жодної свині й корови, -
Від того не буде містом.
І усюди,
Де ступатиме нога твоя,
Будь то Хельсинки
Чи Тараща –
Не знайдеться раю,
Обійди, об`їдь
Двісті міст,
Або навіть триста…

З матюка не ростуть собори.
Крила не розправляють з осуду.
Те, що ти відправляєш вгору,
Вибач, -
Не досягає Господа.
Кожен камінь –
Земної плоті,
Навіть –
Виряджений у слово.
Ти готовий, - скажи, - готовий
Їх ловити, коли їх – сотні?!
Сам собі – ні життя, ні ради,
Скільки хат – але скраю кожна!
Ти собі обираєш владу
Ту,
Яка так на тебе схожа
І клянешся,
Щоб потім – клясти,
З піднебесся вести на плаху.
Все, що визріло в негаразди –
Чи то з дурощів,
Чи зі страху…

А ночами стискає сором:
Що ж, життя, ми з тобою квити.
Тут на краще піде не скоро:
Скільки треба ще відмолити…

Я хочу остаться во сне.
Шесть утра, не хочется мне
Уходить. Сон реальности внятней.
Там все проще и даже понятней.
Объяснений безумства не надо
Там искать. И так явственно радо
Улыбаться врагу и невеже
Разрешается несколько реже.
Даже силы когда на исходе
А дела хуже некуда, вроде,
Выход есть. Есть возможность проснуться,
И дурацкому сну улыбнуться …

***

Пятый раз протризвонил будильник.
В полусне ты ползешь в холодильник.
Кофе черный. Все так, как обычно.
Гардероб. Макияжа прилично.
Мысли. Планы. Подробные схемы.
Незакрыты вчерашние темы…
В общем, быстро улыбку одела
И за хлебом своим полетела.
2009

Мишеня мале щоранку
Крутить носом від сніданку:
Те не буде, те не хоче –
Тільки голову морочить.
– Мамо, що це? Це яйце?
Ой, не можу! Лиш не це!
– Ну а це? Невже вівсянка?
Ну яка вівсянка зранку?!
– Я картопельку просило,
Але зовсім без підливи!
– А тепер навіщо, мамо,
Ти в пюре дала сметани?
– Ні, не хліба, не ковбаски,
Краще сиру – ну, будь ласка.
– А сьогодні що – омлет?
Краще парочку котлет.
– Не люблю таких приправ,
Апетит кудись пропав...

Врешті-решт втомилась мама
І несе синку сніданок
(Щоб охоту мав до праці) –
Два сухарики на таці...

2010

Кіт приніс запах кави до кімнати -
Умостився і давай співати.
Тут і Тато увійшов до хати.
Стає шумно, вже не буду спати.
02.03.09

Безнадежность, сестра моя и твоя
Каждое утро ждет меня за углом
Тихо целует цифры календаря
Опустошая мой дом.
Она привела безразличие и тоску,
Она зажгла свечи, глаза мои потушив
И тихо мне пела, что тот, от кого бегу,
Все еще где то жив.
И я засыпала на зыбких ее руках
И не было боли и не было больше слез
Пришла отрешенность. В синих пустых глазах
Ты мне ее принес.
Ты добивал меня, после кричал "люблю"
"Да неужели?.."- грустно шептала я.
Счетчики сердца снова равны нулю,
И не сойдут с нуля..(
19.01.2010

- Що Вам сниться,
оката совісте?
Що ж Ви мечетесь
в довгім сні?
І. Буцяк.


Очі совісті надто великі,
щоб ховатись від них уночі.
Може й сниться щось моїй совісті,
Але ж більше насниться
мені!
Вечоріє, йду на побачення
з совістю –
знов загляну в очі сумні:
чого більше в них
втоми чи докору? –
більше схожі вони на мої.

Чужий біль стає власним,
коли навіть погляд в минулому.
Ти все відчуваєш Собою.
Коливається простір,
яскраво миготять хвилини –
живеш без координат,
огорнута втомою,
та все ще відкрита
до всього…
Все в світі мені
лише сниться…
…Насниться…
І… - збудеться!
Зустрінеться сон, як завжди,
з очами, що прагнуть Любові.
Цей погляд в минулому.
Я все відчуваю Собою.

27.02.2006.

гей ти, пихатий павичу,
cумління твоє – облізле
ось-ось заблагає слізно
щоб я не…ану, вгадай
іди, бо біду накличе
проси-не-проси, запізно
і слово твоє залізне
проїло іржею вкрай.

а певно, пуста морока
тягнути сакви вчорашні
ти, витязю мій нещасний,
за що тобі це ярмо!
а гра у чотири ока
багато для тебе важить?
мабуть тобі буде страшно
розбити це зле трюмо.

хіба, далебі, не видно –
давно там живе огида.
а ти їй наймись за гіда
не вперше король-паяц.
нехай привикає, бідна,
до типів такого виду,
що дріб'язок і не мідний,
а так, порохно, ерзац.

2010

По каблучку стекает страсть,
А в рот не попадает.
Сидишь, чтоб только не упасть,
Душа чуть-чуть живая...

Мечтал, герой? Угли глотай,
Которых так боялся,
И ежедневно осуждал
Без милости, без масти.

Дрожи, от кончиков ногтей,
До золотой короны.
Средь обнаженных сладких тел
Нашел ты Персифону.

Нам з Цареграду п’ється мед,
Що липи київські полагіднив –
І хай нам віри десь не йме
Сірокопієчна Єлабуга, –

Кохана! Так! Дороги звинні.
Вливається у спокій воля й,
Під кленом, при кукурудзинні,
Золóтиться святий Микóлай.

Летіть, лілових пара коней
Чогось, чому не має назви!..
Палає мальва бароковим
Багряним натяком лицарства.

Палають вірші в Запоріжжі,
В котрім не є, та все ж єсú в нім.
І наші кращі, наші віщі
Над нами йдуть потоком синім.

Привіт.
Незвичайне ім’я у тебе,
Вода до неба.
Ти пліт,
а плоти неодмінно впадуть
У водоспади.
Чекай.
Ще не час, і навіть не кличуть
джерела інші.
Бувай!
Це прощання в твоїх долонях.
сире й холодне.
Пливи.
Скоро зникнеш із поля зору,
ти вже прозорий.
Криві
І кошлаті згойдають хвилі
Твоє безсилля.
Ти пліт.
Неодмінно неси привіти
Вербовим вітам.
Ти пліт.
А плоти неодмінно зникнуть
В вербовім вітті…

25.06.2007

Т.А.Ю.

Ніч пропахла дешевим чаєм,
Дивним чином розчиненим в просторі.
Ти читаєш мою недосказаність,
Я лікую твою недолюбленість.
Я люблю твої довгі проповіді –
Ти в них віриш до щему щиро.
Стіни знову тікають навпомацки.
Стеля знову сміється звисока.
Я люблю неголені вилиці –
Ти – дітей із очима синіми.
Ти на мить мені здашся змореним,
Я себе почуваю знесиленою.
Ніч засне за нашими вікнами.
У кімнаті, напоєній чаєм
Ти лікуєш мою спокореність –
Я читаю твою недосяжність.

06.10.2009

Ми кохалися не до ранку.
Ти пішов, двері я замкнула.
Зрозуміла, що лиш коханка.
Що кохання давно минуло.

Наші душі кружляли в танку.
А тіла наші не посміли.
Я тобі всього лиш коханка.
Ти для мене світ ясний, милий.

Я кохаю, бо ти мій ранок.
Ти тікаєш, я лиш твій вечір.
Видно, доля така в коханок,
опускати тихенько плечі.

Ти думками тепер далеко.
І зоря наша в небі остання.
Бо принесли тобі лелеки,
Чим скінчилась любов дорання.

Закружляю сама у танку
Я, закутавши шаллю плечі.
Бо кохання моє й коханка –
Несумісні у світі речі.

Ми кохалися не до ранку.
Відвернув ти облудні очі.
Не кохана твоя. Коханка.
Я коханкою буть не хочу.

Ми кохалися не до ранку.
Ми кохалися не до ранку...

2009

Прозорі скельця – спогад про карафку –
Тепер яскраво виграють на сонці
Їх різнобарв’я тішить, що їм форма!
Вони тепер рівня самій веселці.

За півкроку до осені...
Вже отави покошені,
і жоржини цвітуть,
і дощі йдуть непрошені,
золотіють хліба,
пахне Спасом і росами...
В світі сумно хіба?
Чом же квилиш-голосиш ти?
Ніби світ цей - не твій,
ніби мало в нім неба,
ніби жайвора спів,
цвіт зорі - не для тебе.
Нащо кличеш весну,
котру не повернути?
Нащо плачеш за тим,
чому, знаєш, не бути?
Ти за обрій поглянь,
там - незвідані далі.
Тугу в серце сховай
і простуй життям далі.
Привітання приймай
тих, хто поруч з тобою.
Ти в житті не сама -
будь за те вдячна Богу.
І не плач, не сумуй,
хай дощі йдуть непрошені -
білий світ поцілуй
за півкроку до осені.
Бо отави покошені
і весну не вернути.
...За півкроку до осені
можна бути - й не бути.

А ти так багато мені намовчав, ніби маку насіяв,
Хоч сядь або плач і збирай, але я не твоя попелюшка,
Бо слухати і не почути тебе—це така безнадія,
Що навіть сусідки услід головою хитатимуть скрушно:

„Сердешна, укотре вона помилилася і обпеклася,
Чи так на роду їй написано, чи перекреслено кимось”,
У паспорті не зафіксує ніхто, що породистий красень
Бажав одружитись, але передумав, утративши стимул.

А я переходжу сніги, із глибин відчуваючи магму.
Я так би тебе відчувати хотіла, твою серцевину.
І мелос весільної пісні здіймає уверх діафрагму:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Здається, вони мали рацію, славні кумасі-сусідки:
Уміти сприймати стосунки як чай до сніданку, як звичку.
Та звідки узяти здорового глузду, скажи мені, звідки,
Якщо ти трактуєш мене ніби пару тісних рукавичок.

Це страшно, та твій гіпнотичний перформенс дає результати:
І я, мов застигла у власній безвиході крапля бурштину
Порушую цілу мозаїку чорних і білих квадратів:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Нанизую рани як осінь пожовкле листя
На шпилі старих церков.
Це місто ранить, і погляд висне
У відчаї спить любов.
Стежками вулиць блукає ранок,
За ширму образ
витікає день.
І місто знову так боляче ранить
Узбіччям колючих фраз.

А літо…
І море.
І друг запеклий.
У попіл згорає час.
У шрами – золото.
Біль – у петлі.
Зливаються стогоном альт і бас.

І знову й знову, як Бог на мулі,
У темпі нових надходжень
Вертаю будні, давно минуле,
Яке… без відроджень.

Побійтесь Бога, прошу пана!
Яка ще в біса кава,
У вас обручка на руці!
На вас чекають вдома
Дружина, діти,
Не зремонтований у ванній кран!
І що мені, скажіть, до того,
Що мучить вас
Душевна втома?
Я, знаєте, в коханки не годжусь,
Мені б коханою в міцні обійми,
Дружиною для вірного плеча!
А ви! Тікаєте від буднів,
Ховаєтесь в спідницях модних краль!
Яка до біса може бути кава,
У мене пес вже вдома зголоднів!

Зневірена душа втрачає крила
Дорогою невдач, падінь, скорбот.
Своя сорочка тулиться до тіла,
Коли чужа – іде на ешафот.

Він бачить у блакиті мертві квіти,
В деревах – домовини і хрести,
Бо більше неспроможний світ любити
Невільник люті, туги й самоти.

Гранітний щебінь розтинає груди,
Сумління нехворощю обросло.
Невже тоді черствіють серцем люди,
Коли втрачають хоч одне крило?

2005-2009 р.

* * *

Приснився Бог.
Здалось, що хрестияни –
І ті, і ті, і ті, що розп’яли...
А так поганськи, так якось погано,
Здається, ще слов’яни не жили.

Йде дощ – як час:
Всі миті скрізь і зразу.
Біблійний вечір.
І шумлять млини.
До смерті – нехіть, до життя – відраза.
І ностальгійне почуття вини.

Коней не вистача на всіх гарячих,
А на холодних – босих поїздів.
Приснився Бог.
Хтось грав у м’ячик наче,
А хтось на тому М’ячику летів.

Сердечне Сонце.
Листя – як сльозини.
Христос сміється:
Цвях не лізе в дуб...

І – голий Всесвіт в ролі батьківщини.

І зуб за око
І за тризуб – зуб.

Відро на чубі, у руці мітла -
Стоїть поважна баба снігова.
Із камінців і рот, і очка два
Морквина де?! Була – і загула.

Сліди дрібні ведуть на манівці,
Одні у поле, інші - ніби в гай.
Ото морока. Ну ж бо, відгадай,
Куди побігли снідати зайці.

2010 р.

Вигулюєш звіра своєї душі –
Вся в шубі на голе тіло –
Там, де птахам я хліби кришив,
Тут, де біліло.

Я тобі душу свою віддам –
Ту, що вже стала віршем,
Але ж ти, доле, така молода,
Що не повіриш.

Бій розпочався.
Померла хандра.
Жорстко і тихо.
Я тебе, голу, у храмі Дніпра...
Майже не дихаю.

Ми ніжно молимось
Мовою тіла –
Аж бісом басом виє зоря…

От ти вже й маєш те, що хотіла,
Що не згоря:
Віршів рукопис,
Хресну сніжинку
В п’яній траві.

– Ти мені, доле, будеш за жінку?
– Так. Я ще звір...

Я люблю, коли Ти щасливий,
Коли іскорки сиплеш з очей.
Ти тоді дуже ніжний і милий,
Не подібний на інших людей..

Я люблю коли Ти посміхаєшся
І не кажеш, що в думці твоїй.
Коли інколи Ти „виражаєшся”
Й не вмієш бути на мене злий.

Я вже трішечки схожа на Тебе,
Швидко й думатиму так як Ти
Й розуміти цього не треба,
Бо це внутрішні наші світи.
18.10.02

треми невладної пси
відгаркотіли роз`їли
з болю ланці цепеніли
що за гризота по тілу
тихо
вже все
не проси

біле обличчя мов стяг
виткане ниткою карми
сонця капличка – казарма
людно аж нудно угарно
путньо
попутно
в гостях

проситься просто в гортань
ліфт легеневий угору
винесли груди на кворум
розпачу голос прозорий
тихо
вже все
перестань

21 Січня 2010

Може не горби, може піраміди
Розібрати важко. Тиша. Узвіз
Дихають в обличчя мені переміни
У столиці світу чи в одній із

Розминуся з відчаєм осінню підсвічений
ну нехай дві тисячі, хай зима
так мені найкраще – так – непоміченим
відчувати навіть якщо нема

Я б і сам повірив та осокори он
виткнуться з-за мосту. Вúтворять далину
Звихряться за Києвом на чотири сторони
вітряні химерії та все в одну

Ох, комусь танцюється! як над покійником
ну куди ж їй дітися – вже здалось
Кажуть, що… Хай кажуть. А мені спокійно так
в хащі світу кажеться: «Ось…»

Ти будь поетом навіть сто разів,
Поетом будь разів зо триста.
І як би ти високо не злетів,
Подумай : Чи душа у тебе чиста?

Ти будь поетом посеред творців,
А не творцем посеред віршомазів.
Якщо хоч раз купився за гроші,
То ти себе самого просто зрадив.

Хвали себе і підноси до зір,
Не слухаючи , що сказали люди.
Нема ціни у творчості і мір,
Так було вчора і так завтра буде.

Так буде…Й ти поетом будь,
Поетом будь разів зо триста…
У цих словах одна єдина суть –
Душа творця повинна бути чиста!

І знов податківці слідом ідуть,
Слухають, слухають, наче локатори
Слухають голос пітьми,
Пестять лапами провокаторів
І за зірочку лягають кістьми.
О яка ж вона, зірочка на погонах,
Файна, маленька,
Пахне ковбасою і шкірою нових чобіт.
Прийди до мене, моя поліцейська
Блондиночко,
Хижа, мов дикий кіт.
Ти приходиш.
О розпач!
А я не мишка і навіть не кошенятко.
Я торгую обіцянки в роздріб і оптом.
Я збираю довіру зернятко до зернятка,
І гроші виманюю потім.
Випускай пазурі!
Я вийму отрути бурштиновий каламарик.
Ми з тобою такі різні.
Я бачив небеса до самого денця:
Близнюків, Південний Хрест та Стожари.
Ти бачиш тільки грати залізні,
За якими покидьки
І такі, як я, сіромахи.
Все одно сіромахи,
Навіть, якщо багаті та спритні.
Від цієї держави ніхто не втече.
Кому нидіння, кому труситись від страху,
А спритних ловлять на митні.
Отже чекаю, чекаю тебе щодня,
І жалію того, хто чекає тебе щоночі.
Твоя справедливість, о пекельна блондинко,
Дешева брехня!
Така ж брехлива, як твої зеленаві очі.

Тиждень дощило. З неба озера
Падали на землю, всотувались в пісок.
Навіщо живемо? Танці. Бербери
Байдужі, тверезі. Скачуть і скачуть.
Не розумію, де мій пасок:
Чи в шафі, чи на краю Ойкумени.
Можливо, він десь в безодні
Молочного Шляху,
І через його дірки сяють зорі.
Друзі блукають в синьому морі,
Друзі чудові. Не знає страху
Ніхто з померлих. Що їм втрачати?
Забити не зможуть. Не посадять за грати.
Цвіли конвалії, чистотіл,
Цвіли каштани і хризантеми.
Дід посадить дітей за стіл,
Щоби читати древню поему
Часів Енея чи навіть Тезея,
Що порятунок купив задарма.
Хто вам скаже, у чому карма
Сухих будяків чи дурної лілеї?

Білий пес
Вірний прислужник зими

Цієї фрігідної жінки у літах
З її постійними неврозами і заметілями

Він спостерігає за нами
Знає в обличчя всіх
Готовий якщо щось піде не так
Наче його брат вітер
Налетіти на кожного проектора тіней
Розірвати будь-яке міцне пальто
Іклами обійняти горло
Забувши про перешкоду у вигляді шалика
Ну зовсім як його брат вітер

Але він просто спостерігає
Вартовий цієї ночі

Перегортає її сторінки
Залишаючи нотатки на полях
Нерівним скавучанням

Ватра транспорту
Освітлює його величаву постать
Погляд
В котрому помістився б увесь спокій бетонних мостів

Білий пес
Вірний прислужник зими
Має однакові звички з хазяйкою

Він завжди йде не попрощавшись

безликий сум на полотні
стіна свіча стремена на коні
вікно розбите у пітьмі
і сіна гниль і вершники земні
виття і вила

земне усе до забуття
про волю просо і життя
де сон бере мале лоша
і сяє трепетна душа
в очах кобили

свіча згорить стіни впадуть
кобила і лоша помруть
і в нас життя лише одне
і що зробили ми чи не
не так зробили?

2010

Кімната. В кімнаті лиш ніч,
Давить на вуха оманливий спокій,
Можливо потрібно сказати вже досить,
Досить шукати того – що нема.
Янгол, княгиня, відьма, дівча,
Одна іпостасія грішного тіла,
Життя як омана вершин пізнання,
Ніколи не знаєш як саме потрібно.
Всі рухи в бік щастя, а що це таке?
У певні моменти здається все різним,
Ілюзії, мрії і навіть душа,
Бажання, флюгером змінює напрям.
Зриває та сіє хаос в думках,
Тебе на поталу викидує світ,
В нім важко прожити самотнім життям,
Та важче по справжньому щиро любити...

17.01.10.

Янтарной комнаты осенняя слеза
И в голубой оправе тихий вечер,
И в этой комнате – шальная бирюза,
И две свечи. Ужель зажгутся свечи?

И два зрачка – невольники ресниц,
Как два крыла свободного паденья.
И пустота очерченных страниц
Тревожит глаз,– слепое вдохновенье.

И в янтаре заблудший мотылек, –
Счастливой сказки несчастливый пленник.
И твой встревоженный распахнутый зрачок.
И каплет воск, и жжет твои колени.

А в остальном – шальная бирюза
И ворох масок, брошенных небрежно,
И чья-то безысходность и слеза,
И две свечи, застывших безнадежно.

Припливи-відпливи.
Хлюпоче вода, набігає
Просіює море між пальцями
Жовтий пісок.
А десь між камінням
Забилася мушля,
Й співає!
І що це за диво:
Дві пісні в один голосок?!
Сіресенька мушля
І прожилки білі по краю
Цілком непомітна,
Простацька, негарна,
А он
Дві пісні у ній оселились, -
І вже ціле море лунає
Як спомин,
Відлуння,
як покрик закоханим вслід
В унісон.

Місячне сяйво, в кімнаті бардак,
Сидиш у кутку, обійнявши коліна,
На личку твоєму потічки від сліз,
Картаєш себе, ну чому відпустила,
Чомусь не збрехалось ,що любиш його,
Скупилась на ніжність давала лиш натяк,
Він сильно кохав та байдужість твоя,
Убила у ньому кохання пориви,
Відчула самотність втрату значну,
Хотіла окликнуть, та пізно вже було,
На місці твоєму цариця нова,
Хоч він не кохав, його полюбили…



09.01.10.