Знову постаті в білому ситцю
прийдуть зранку і скажуть:
«Пора!»
«Уперед по багряному листі.
Уперед! Випий з нами
До дна!»

В мозку сіпалось щось лиховісне:
«не втечу», «не відмажуть…»
«не гра…»
«буду пити…»
«навмисно, навмисно»
«буду пити
налийте вина»
2009

Сивий дід з червоним носом,
Разом з вітром і морозом,
Одягли вночі на воду
Гамівну сорочку з льоду.

Лиш струмок стрибав між груддям,
Бо земля, розкривши груди
Віддала своє тепло.
Все –
До краплі...
Що було.

(03.01.07 – 14.12.09)р.

Рубаї *******

1
Не був ти і не будеш симулянтом,
І я твоїм захоплююсь талантом.
Сягнеш ти духом до найвищих зір –
І будеш світові живим атлантом.

2
Несу я звично буднів тягарі,
А сонце щедро сяє угорі.
Коли б душа засяяла так словом,
Літа піднявши, наче прапори.

3
Настроєний тут кожний інструмент,
Махне рукою травень-диригент –
І зазвучить гроза на всю округу,
А спів душі, немов дивертисмент.

4
Б’ють градом душу грубі нарікання,
Аж пригасає полум’я кохання.
Крізь біль пекучий тихо посміхнусь,
І зупинюсь – над прірвою мовчання.

5
Для мене слово – образ, а не цяцька,
І більше ти не накидайсь зненацька,
Бо дам тобі такого відкоша, –
Умить воскреснуть почуття земляцькі.

6
Сьогодні я напнув усі вітрила,
Виходжу в море облітати крила.
Злилося небо з хвилями душі, –
Великий шторм, та нині він безсилий.

7
І пошуг мрій, і дум стрімкий політ,
І, як веселка, розмаїтий світ –
Усе в моїй душі переплелося,
Не в’яне синьо-жовтий вогнецвіт.

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Очка чорнесенькі?»
«Від темної нічки,
Мій милесенький».

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Уста солоденькі?»
«Щоб ти цілував їх,
Мій милесенький».

Ой у вишневому саду,
Там соловейко щебетав,
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав

Ой милий, мiй, а я твоя,
Пусти мене, зiйшла зоря,
Проснеться матiнка моя,
Буде питать, де я була.

А ти ïй дай такий одвiт,
Яка чудова майська нiч,
Весна iде красу несе,
А в тiй красi радiє все.

Доню моя, не в тому рiч,
Де ти гуляла цiлу нiч,
Чому розплетена коса,
А на очах бринить сльоза?

Коса моя розплетена,
Ïi подруга розплела,
А на очах бринить сльоза,
Бо з милим я прощалася.

Мамо моя, ти вже стара,
А я щаслива й молода,
Я жити хочу, я люблю,
Мамо не лай доню свою.

Несе Галя воду, коромисло гнеться,
А за нею Йванко, як барвінок в’ється. (Двічі)

Галю ж моя, Галю, дай води напиться,
Ти така хороша, дай хоч подивиться! (Двічі)

Вода у ставочку, піди та й напийся,
Я буду в садочку - прийди подивися. (Двічі)

- Прийшов у садочок,зозуля кувала.
А ти ж мене, Галю, та й не шанувала. (Двічі)

Стелися, барвінку, буду поливати,
Вернися, Іванку, буду шанувати. (Двічі)

Скільки не стелився, ти не поливала,
Скільки не вертався, ти не шанувала. (Двічі)

Жіноче серце, ти - спокута мрій,
Ілюзій звихнене страждання.
Шалений здіймеш буревій
І кинеш в приступі чекання.

Уп'єшся лагідно й "Чаруй!"
Байдужо звелиш райській плоті.
"Зігрій - спинися - і цілуй!".
І жертва лічить долі соті

Секунд підступного обійму.
А ти наситишся і вмить
Помчиш до владного олімпу
Криваву чашу запалить.

І з неї певності відпивши,
Знов губиш, вабиш. І кона
Твій бранець, волю загубивши,
Кляне любові імена.

Жіноче серце, ти - вершина,
Емоцій стигле поєднання,
Але твій шал колись мужчина
Оберне в фатум - у кохання!

1999

Мишенята на санчатах
Мчать щодуху із гори.
Тільки хвостики на вітрі –
Наче сірі прапори.
Не лякають кучугури
Цих відважних мишенят.
І тому із купок снігу
Тільки хвостики стирчать.

Тож і ти бери санчата
Та мерщій біжи у двір.
Буде весело гуляти
З мишенятами, повір!

2009

Без тебе це містечко - океан.
Стою на скелі.
Синій...
пінний
шелех...
Чом ти квиток на потяг не порвав,
Який придбала я торік - знічев’я?

Півроку скиглив: ”Бриз хита... мольберт!”
Терзають
сім вітрів
мене -
Вельвічію…
Пісок секунд
несе у очі
день…
А вечір перетворює в затвірницю.

Щоночі мариться: в пилюзі всіх доріг,
Мов пілігрим, ти стукаєш у браму.
І чую кроки -
в горобину ніч…
Услід кричу:” Таки ж набридли мандри?..”

Шерхочуть хвилі:
„ Чайкою… одвік...
Зі скелі відчаю... найлегше...”
Крок - і сяйво!

Без тебе - на хисткій земній корі -
Пекельно-тяжко, попри міць незламну.



2007


*- вельвічія дивна є дуже старою рослиною,
це дерево, яке має стовбур і два листки,
вітер роздирає їх на смуги та переплітає.
Листки постійно ростуть, відмирають, розшарпуються...
Цвіте раз на 3-12 років. Росте у пустелі на побережжі
Атлантичного океану, в Намібії та на півдні Анголи.

1
Веселим сміхом
І промінням ясних очей
Вона в моїй душі геть розтопила
Льоди торішні, –
І море ожило, завирувало!

2
Голубко моя сизокрила,
Чи довго літатимеш ти?
У хмарах тих яструб сховався,
Й вичікує слушної миті,
А я тут, прикутий, лежу…

3
У полі так
Чогось душі
Самотньо,
Немов я в ньому
Зроду не бував…

*коротка пісня (яп.)

1

В мені проростають лексеми,
Які притоптати несила...
Приходиш крізь матері руки
В отави. І промінь - як стилос.

Прийшла я шукати Дорогу,
Вкриватися досвіду пилом.
Плету із кульбаб запинало,
Яке від божків захистило б...

Довкола - криниці черлені.
Лелеки в останнім польоті.
До ставу - линяти... До ставу!
Між верб і купав жовтооких.


2

А змії - ліворуч…
праворуч…
Шмагають стеблини до крові!
Однаково біль проклинають
Премудрий цілитель і йолоп…


3

Вповзаючи
в царство
Аїда,
герої,
угодники,
юди
на березі
Стіксу
скидають
лахміття…
порфіри…
облуди…



-----------------------------------------------


Линовище - скинутий шкіряний покрив змії.


2007

Ну ось і все, завіса впала.
Ми дочекалися фіналу
Спустіли ложі та партер.
Тепер усе. Кінець тепер.
У п'єсі нашій ставлю крапку.
І починаю все спочатку.
Нові актори, нові ролі,
Майстерніша, здається, гра.
Новий декор, нові герої.
По-іншому звучать слова.

Не має сенсу зупинятись,
Ні сили згадувать старе.
Стараюсь більш не помилятись.
А решту - час і так зітре...

Земле наша – куля дивная
На Чумацький Шлях зійшла,
Покотилася нестримная
На зірковім сяйві тла.
Підставля боки під Сонечко,
Що дається вона ма –
То буяє щире літечко,
То стосилая зима.
ПРИСПІВ:
Гей, метелиця хурделиться,
Завиває, низом стелиться,
Білих скрипок буйний скрес
Закидає до небес.

Хуртовиною розмелеться
Все, що зайвого було,
Скатертиною застелиться,
Десь вже свято загуло.
Народилося буремнеє
Та й святеє немовля,
І відкриє небо чистеє
Віфліємськая зоря.
ПРИСПІВ.

Щоб прослухити пісню,
клацніть мишкою
по посиланню
на Плейкаст нижче:

Пірнув Морфей
у озеро любові.
Зелом чуття зійшло.
І я дивлюсь,
як сутінки тигрові
спадають на чоло.

Ярить душа
під віями поета
святковим вівтарем.
Ще кілька миль
до бажаного злету.
Не стримуй пульсу щем.

Гойдає ніч
на рваній павутині
яскраву пектораль.
А хто казав,
що в неба очі сині –
у них не зазирав.

2009 р.

Мовчати хочу.
Ви поговоріть,
Розкришуючи печиво синиці.
І, ніби ненароком, мимохіть
торкайтесь кіс,
чола...
Ховаю спиці.


Як лунко – серце!
Ви вже поряд – мій...
Отак, як шарпаєте в передгроззя віти,
флер літепла мого
безжально рвіть!


Вгамуйтеся...
Так зимно...
пане Вітре...



2008

На аркуші декілька слів.
І креатив мій – «Привіт!».
Бо в твій видозмінений світ
Занадто багато замків.
Віддам перевагу листам,
Натхнення шукаю в зимі.
«Ми шлях обирали самі…
Пробач, що лишився сам
Із нашим рудим котом.
Як осінню ліс, рудим.
Не зловживаєш спиртним?
Не став ще глухим… кутом?
Ти скиглиш, що на обід
Позавчорашні борщі?
Не заздрю тобі. Від душі.
Таких ще не знала бід!
Вибач… Іроній моїх
Присмак нехай не гірчить.
Може, тобі відпочить?
В Карпатах, де гори й сніг?
Час завершитись листу.
Знову безсоння вночі?
То слоненят полічи…
Вітання усім. (І коту)."



12 грудня 2009 року

Масони знову обдурили:
народи тягнуться до урни –
беззахисні, безсилі і безкрилі,
і з крилами, і навіть, хто розумний.
А що в тій урні? – педофілів купа,
та обкрадальників країни череда.
І кожен в серце українця гупа
рекламою, як заступом. Біда!

Куди ідуть по цій землі народи
через століття жахів і тортур?
Невже земля своїх синів не родить –
щоб хоч не бачити оцих «кандидатур»?
Від кого всі вони? І хто їм боги?
З якого закордону – тьфу ти, блін! –
з яких народів, теж, як ми – убогих,
оці мільярди крадених рублів?

2009-12-07

Ярина Тимош

Якби плекали ми в собі красу,
То душі випромінювали б світло,
І крил не опускали б завчасу.

Якби кругом сади весняні квітли,
Ми знову прочитали б славу ту,
Ні букви не минаючи, ні титли.

Вклонялись би Пророку і Христу,
Вернулись би до рідного порога,
І шанували б Істину святу.

Без неї ми не знайдемо дороги,
Лиш Істина всіх виведе з імли,
Якщо в серцях не буде лику Бога, –

Там буде тьма недолі й кабали.
2009

Півгубами говорить посохлими,
До обіймів нахолодно схильна,
Перманентно у тебе закохана
Світом блудить менеполовина.

По шовках - як по гострому щебеню,
Струнколюбна, проте шкутильгава,
З особливою ходить потребою,
За ім'ям твоїм вторячи: "Ave..."

Нелюдські опановує навички
В грі "хто кліпне" у вічі зі смертю,
Перед себе, як Данко, здіймаючи
Уцілілими перстами - серце.

2009

Господь світ змайстрував…
А я любов…
- Ці айстри Вам…
- Мені? Чому?
- Бо…
ніжно-ніжно… кохаю…
- Мовчи, мовчи… заміжня…
- Знаю…

1
Загавкав десь пес хриплуватий,
І голос почувши, замовкнув.
Ледь скрипнули двері – і тиша…
Як наші сліди замітає
Вишнева нічна заметіль!

2
О яблунько!
Прошу, не застуй,
Дозволь, надивлюсь на кохану,
Бо завтра ж вона від’їжджає,
І більш не побачу її…

3
Нащо ж ти куєш, зозуле,
Срібні персні?
Чи мила
Запізнилася на поїзд?
Ой, леле!

*коротка пісня (яп.)

Перепиши меня на чистый лист -
Я буду свеж, игрив, с лукавым взглядом,
И новый день - пустой курсив -
Не будет лет отравлен ядом.
Не сразу ты поймешь, что я -
Лишь тень весеннего заката,
и не узнаешь ты меня,
Того, каким я был когда-то.
И вот тот мальчик, дерзновен,
Дошед умом, что скоро осень,
Услышит звон - пробило восемь,
Но вдруг поймет - он умер в семь.

2005

Осенние письма, нежданные гости,
Гранатовый цвет на окне.
И зимняя муха в беспомощной злости
Цепляется к сизой стене.

И день будто тот же, все те же туманы,
Часов так немилостив бой,
И я здесь как будто был кем-то обманут,
Быть может, обманут собой.

Все будет, конечно, как многое было,
Как правда тонула в вине,
Но снова под утро мне сердце томило
Молчанье твое обо мне.

2004

Влажные простыни,
Гибкое тело,
Тонкий изгиб спины.
Того ль от меня ты, осень, хотела,
Свои навевая сны?

Того ль ты хотела
Под шепот деревьев,
Корнями ушедших в быль.
Затихшие звуки, закрытые двери,
Отмечена следом пыль.

И сердце под утро
Забьется несмело,
Как будто услышит стук…
Того ль от меня ты, осень, хотела
В сплетенье холодных рук?

2004

Життя – то боротьба, випробування часом,
Той скориться йому, а інший – устоїть.
Як вип’єш ти до дна свого обіту чашу,
На схилі сивих літ у серці защемить,

І спогади прийдуть, і роздуми, як ліки
На душу молоду, на радість, на печаль...
Спитаєш ти себе: „Ще попереду скільки ?”
А попереду мить і вічності печать.

Що так, а що не так ? Задумаєшся... Богу
Помолишся, сльоза на землю упаде,
Покаєшся за всю неправедну дорогу.
А Він, завжди Живий, на ноги підведе,

І заспокоїть біль, промовить: “Любе чадо,
Чому без Мене ти у марноті блукав ?
Поглянь, за тебе Я, прийнявши муки аду,
Розп’ятий на хресті в безчесті помирав.

Невже Моя Любов взаємності не варта,
Невже пролита Кров для тебе не свята ?
Та нині Я Воскрес, щоб світла, щира правда,
Сподобалась тобі, безмежна і проста.

Я не суджу тебе, як не суджу нікого,
Хто сокрушив свій дух і серцем зрозумів
Ту вічну суєту свого путі земного,
Коли без Мене йшов, куди б тоді забрів ?

Що мав без Мене ти таке, що мав без Мене ?
Я кожному даю і дихання й життя !
Поглянь, як навесні цвіте гілля зелене,
Як зцілює Любов сердечні почуття.”

Становлення людське, народження у дусі –
Найважливіший крок. Тебе Він кличе теж,
Бо праведність в життя не по твоїй заслузі –
По милості Творця, яка не має меж !

З народного життя

Прийшла жінка до ворожки:
“Поможіть, бабусю,
Дайте зілля… Ну, хоч трошки,
Бо я утоплюся!
Чоловік щодня так лає,
Що немає спасу.
Може, десь він другу має,
Та й на мого ласа?
Скаже зранку тихо слово,
А я йому – десять!
І надвечір це ж бо знову,
Кидать доведеться.
Порятуйте, жінко добра,
Я, їй-бо, віддячу.
Як заманить якась кобра,
Все життя проплачу…”

“На тобі ось мовчан-зілля,
Буде пересварка,
Чи то в будень, чи в неділю,
То налий півчарки…
Тільки зразу не ковтай же!
Чоловік позлиться,
І збагне, як спати ляже, –
Нічого свариться…
А тоді, як він замовкне,
Ти ковтай поволі,
Пересварки-скоромовки
Не поможуть долі…”

Тиждень-другий проминає,
Жінка знов приходить.
І ворожка наливає
Їй цілющу воду.
Та гостинці бабі носить,
Мовчан-зілля хвалить,
І розквітла, наче в росах,
Ніч її купали…

“Дайте ще мені водиці
Чудодійної напиться!”
“Ти раненько, молодице,
Піди до криниці,
На схід сонця подивися,
Щиро й тихо помолися, –
Каже баба Дарка, –
Набери води живої
І завжди носи з собою,
Та вживай до сварки…”

На столі – водиця й чарка,
Тиша в хаті, спокій.
Всі цілують бабу Дарку:
“:Живіть двісті років!”
Жінки любі, жінки милі,
Без любові – ми безкрилі…
Набирайте мовчан-зілля –
На суботу і неділю!
1999

Помоги мне, хотя бы немного,
Ведь не так я много прошу –
Воды глоток и дорога
К милому шалашу.

Подари мне – всего лишь, всего лишь
Счастия на часок.
Иль насыпь мне в стакан от жажды
Древних часов песок.

Подари мне дворцы и палаты,
Где нет места, чтобы взлететь.
Помоги мне, Господь мой распятый,
Тихо спать и там умереть.

2004

Тишиной фиолетовых спален
Драпируется старый мольберт.
Позабыто перо и конверт,
И письмо... почерк густо-печален…

Разобрать невозможно слова…
Что-то личное?… Может пустое…
Будто кто-то прощался? – Едва
Ли было решенье простое.

Будто строки срывались на крик,
Загибались, и снова, и снова
Затемняет значение слова
Фиолетово-матовый блик.

Может что-то пролито на стол?
Непонятно… лишь несколько пятен.
Молодое вино? – Не оно…
И опять стиль письма непонятен.

Вот в последней строке учащен
Пульс…
Неразборчиво-нервная пропись…
Дальше - будто бы кто-то прощен…
Виновато неровная подпись.

На конверте не видно – Кому?
От кого? Все туманно, эскизно,
Словно замысел чей-то капризный
Воплотил на холсте тишину.

Как удушливо веет весной,
Бой часов безучастно печален…
На холсте притаилось письмо
В тишине фиолетовых спален.

2005

Бесконечность итако-блудия,
Так и этак, и снова клиньями
Это ложно- ли, правосудие,
Маргаритами или свиньями.

Ожерельями одиночества
И улыбками маскарадными,
Мир наполнится, как пророчеством,
Пенелопами, Ариаднами.

Пустомыслие, мысли-вымыслы
Выгибают хребты кентаврами.
Только память над всеми смыслами,
Лабиринтами, минотаврами.

2003

Недавно было так давно,
А все давно – совсем недавно.
В глазах танцующего Фавна
Все было рáвно, все равнó –
Любовь и Смерть в изгибах рта,
и бой часов, и жало стрелок,
и смелость нежных у предела,
и слабость смелых у Креста.

Все воедино, все в одном –
Звезда и Суд, и тайны бремя,
Шаги и след, нога и стремя,
И взгляд прощальный перед сном…

В нем притаилось жадно Время….

2004

За вікнами люди, люди за вікнами
Спізнілим холодом наполохані
Носами хлюпають, дрижать повіками
Женуть сніжинки ніким не прохані

Вологим пальцем на склі замерзлому
Весняно-теплі малюю смайлики
Четвертий з другим сміються з першого
Мені так затишно, мені так лагідно...

* * *
Маленька жінка в шатах сніжно-білих
Сьогодні знову по землі ходила.
Носила в серці жаль, під серцем-Муку...
Чи хто подасть їй допомоги руку?

Вона, котра рятує й заступає,
Сама сьогодні прихистку шукає.
Відкрий домівку їй і серце чисте,
Молитвою вітай її врочисто!

Нехай народиться Святе Дитя Любові
В твоєму серці і в твоєму домі.
Маленька жінка в сніжно-білих шатах -
Цілого світу Непорочна Мати.

* * *
У нічку різдвяну, збудивши від сну,
Дитину до церкви повела малу.
Молилась дитина, колядувала,
Додому вертаючись, маму спитала:

- Чи чуєте, мамо, дзвіночок співає?
- Це Ангел твій біля тебе літає,
Вітає тебе із Різдвом, моя пташко!
...А мамі почути той дзвоник так важко...

* * *
Святочні дзвони кличуть на відправу.
"Благословенне..." панотець завів.
Я відчиняю важелезну браму
І йду до храму, звідки чути спів.

І ніби той же храм і та ж дорога,
По ній з дитинства вже не раз ішла,
Та нині, як волхва, мене до Бога
Ясна зоря - вклонитись - привела.

Різдво...Велично дзвони кличуть
Й дзвіночками відлунюють в єстві.
А у вертепі, у блаженній тиші,
Лежить Дитя і споглядає світ.

І, серцем відчуваючи Його,
Я, може, шлях до Неба віднайду...
А Той, хто народився на Різдво,
Заснув собі під тиху коляду.
2004

Над горами летять журавлі,
Голос-спів їхній чути із неба.
- Як живеш ти тепер, шураві?
Чи болять досі рани у тебе?

- Рани всі загоїлись давно,
Лиш рубці залишились на серці.
І наповнивши келих вином,
Забуваю про подихи смерті.

Бачиш інколи «Духів» у сні…
– Маєш звістку сьогодні від друга.
Що тебе врятував на війні,
Родом він із села, що над Бугом.

Воювали ви на чужині,
Від Кабулу і до Кандагару.
Не було там трави на землі,
Без вогню все на сонці згорало.

В небесах не птахи-журавлі –
Юні хлопці , котрим вже не встати.
Називали вас там «шураві».
Там ніхто не хотів помирати.

Ви спочиньте, поспіть, журавлі,
Нехай сняться вам трави у росах.
Як живеш ти тепер, шураві,
Що з війни повертаєшся досі.

Коли навколо все таке непевне,
Один стоїш над прірвою буття.
Лякає душу спроба каяття,
Я знаю що минулого не вернеш.
Сміх покидає нас , лише печаль
Тривожить серце сотням поколінь.
Радій, ридай, та впевненість не дінь.
У дні майбутнім - зла не зустрічай.
Коли його навколо й так багато.
О Господи, коли ж настане свято?!
А може рай - від слова помирай?

1998 березень

Чай з бергамотом, гітара і вірші.
Так легко бува до небес автостопом!
Бажання і мрії ще зовсім не грішні.
Вода й карамель вже зовуться сиропом.

Один напівподих і три напівкроки,
Один напівкрик і три помахи вій.
Тринадцять хвилин на найважчі уроки.
Відмова від права розбитих надій.

І смак такий терпко-лимонно-зелений!
І погляд глибоко-наскрізно-живий!
Лиш колір волосся бурштиново-темний.
І голос для крику за трохи німий…

Сивіє світ. Посивіли вікна
фіранки сині у тумані грудня.
Прийди до мене з чорно-білих буднів
в оселю теплу із ковтком вина

червоного. Яскравий жовтий плед.
Кіно про літо і пиріг сливовий.
А ще я капці різнобарвні знову
придбала і повісила портрет

у синю рамку. Квітами сервіз,
зелений чай із присмаком ожини –
мій штучний світ... А там твоя дружина...
І крізь тумани ти для неї ніс

сьогодні квіти... Чорно-білий час...
Мов розмальовку в колір олівцями
життя штрихую – пропуски місцями
і грифелі ламаю раз у раз...

Посивіли фіранки на вікні
У сутінках важких – природи право.
В оселі стільки кольору. Та ні –
холоне в білій чашці чорна кава.

(Юрій Лях. «Дажбожі внуки», Кременчук, 2006)

…Наперекір тобі здіймусь я гордо,
Розправлю плечі від тяжіння літ.
О, доле, знов мені ти кривиш морду,
А я до тебе шлю палкий привіт.


* * *
В поезії я розправляю плечі.
Пишу на біле, без чорновика!
Та доля витворяє дивні речі:
Кривлялась! показала язика!!!

То дулю скрутить, то скубне, то скаче,
І все це – абсолютно без підстав.
Але сьогодні… підморгнула наче…
І я цій морді оду написав!


(Юрій Лях. «Дажбожі внуки»…)

Я випурхну весні назустріч,
В осонні пір’ячко скупаю,
І полечу писать попУрі
Із солоспівів свого краю.


* * *
А я виспівую попУрі.
Нехай оцінить мене жУрі.
А з вами укладаю пАрі,
Що вмію грати й на гітарі.

………..
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
жнива справляв на людській ниві серп?
О, скільки раз по місту «чорний ворон»
Шугав, зі сну хапаючи людей,
Коли вставала пітьма чорним бором,
Зітхаючи пащеками ночей!
І падав присуд, скорий чи нескорий,
Во славу ще нездійснених ідей,
Що їхні гасла вкрили двері храмів,
Що їхній намул світ роками плямив.

Але нехай в нерадісній добі
Вогняним квітом квітне давній спомин –
Слова, співцем проказані в журбі:
«ні соколу, ні кречету лихому
Не ляжем на поталу, й не тобі,
О чорний вороне!» В багрянім громі
Ревла небесна твердь. Як і тоді,
Ряхтіли гриви ржаві і руді.

У ті роки великої руїни
Такий рясний, нечуваний врожай
Послав Господь нещасній Україні,
Якого доти ще не бачив край.
І знову доля в грі мінливо-змінній
Ненатлі орд, менажерові зграй
Все кинула на пожру і поталу
Та реготом безгучним реготала.

Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

……….
Клекоче нам розпечене нутро.
Хто вичерпає нам шоломом горе?
Хто в душу нам плесне дощу відро?
Або який архангел винозорий
З свого крила позичить нам перо,
Щоб ту скажену гру фантасмагорій
Ми записали на блакитнім тлі,
Де літери горіли б нам у млі?

Які багряні й грізні епопеї
Нащадкам міг би геній розгорнуть,
Якби писав він кровію своєю,
Плеснувши нам в лице ту каламуть,
І змалював нового фарисея
І до Голоти страдницької путь!
Але всі казні, гибелі і втрати
Не перечислити й не зрахувати…
1937

Дні балерини різнокольорові.
Пізнати материнство - має шанс.
У сповитку рожевий плід любові
Вона нерідко любчику лиша.

Росте дитя ...
Іде в садок, до школи...
Від матері - костюм для карате.
А лик її - у рамці, в позолоті.
У неї - то мігрень, то фуете...

Знайома я з менадою в пуантах,
Що утекла від нежитю і вав.
А син її, білявенький Степанко,
Смолисту кішку ”Мамою” назвав.


2007

Я збирала осінні яблука.
Наче Єва у райськім саду.
А вони – то червиві, то падалка.
Розвелось зміїв тих на біду.

З тих добро і зло хтось пізнав до нас.
Що ж Адамові піднести.
А доспіле мені зніс Паріс на Парнас.
Ти за гріх мене, Боже, прости.

Не грішила, допоки сад райський цвів.
Ти ж навіщо придумав любов.
А кохати Адамів Ти все ж не навчив,
їх скалічивши на ребро.

Без ребра вони – як без розуму.
З нас у кожній шукають своє.
В літню спеку і в зиму морозную
їм кохати ребро не дає.

Біс із яблук у ребра кублиться,
сивиною морозить чоло.
Що не збудеться – те забудеться.
Хіба ж так у Слові було?

2009

Якби була любов, ми були б інші.
Які – не знаю, і не знаю, де.
Якби була любов, не було б віршів,
в яких за смутком віра знов іде.

Була б любов, то й нам було б за сорок,
і ми б гадали, мо’, й додолу час.
Й повільно душі огортав би морок,
ховаючи блаженства снів від нас.

Була б любов, то стала б я каргою,
ти – сивим дідом з неводом в руці.
І марив би красунею морською,
котра бажання здійснює вночі.

Прийшла б любов, то ми б поснули рано,
й не чули б, як співають солов’ї.
Ти б думав, чи достатньо трьох коханок,
чи, може, третю – викинуть її.

Прийшла б любов, то ми б зітхнули гірко,
промовивши: куди ж втекла вона.
Й не чули б ми, як в нашу осінь дзвінко
бузковим щастям стукає весна.

Була б любов – в саду зів’яли б рожі.
і хмари б сонце заховали знов.
А так – ми знову милі, юні й гожі,
Бо знаємо, що знайде нас любов.

2009

Рубаї *******

1
Я в ніч агатову, осінню, тиху,
Їй шепотів на вушко ніжно й тихо.
Моя любов займалася вогнем –
На радість серцю і душі на втіху.

2
Позірний образ оповивсь габою,
І зашумів зеленою сосною.
А я стою, не вірячи очам,
Не знаю сам, що діється зі мною.

3
Я щирий був, не знаючи облуди,
Мені ж траплялися усякі люди.
Тому я відкидаю все лихе,
А щирості – довіку не забуду.

4
Ти не жалкуй, що вік працюєш важко,
Що ніколи – і зазирнути в пляшку.
Але ти завжди матимеш поблажку,
Бо не застане смерть – кирпата свашка.

5
Ніжнішаю, як думаю про тебе,
І блискавкою думка – на півнеба.
Нехай вона твою освітить путь,
Я навстріч полечу, як вірний лебідь.

6
Ні, я своєї долі не просплю,
Її до себе співом прихилю,
Щоб не минула, я ще на світанку –
Всю стежку оксамитом застелю.

7
Чи був хоч раз на сьомому я небі?
А чи від щастя я стрибав до неба?
Якщо від страху щулиться душа,
Тоді вона не долетить до неба.

Пастка безчасся, пастка обмежень,
пастка незвички, пастка збентеження
словом і поглядом,
всенедозволено
навколо, навколо, навколо золота.
Глянути - з острахом,
думати - жадібно,
що ж так оманливо в пастку покладено?
Світиться сріблом і вабить, а поруч
пересторога - таж боляче, боляче...
Стільки разів обпікалися зорями!
Пастка. І ми цього не переборемо?

Подаруй нам вранішні сніги,
Подаруй нам, зимо, білі-білі.
Замети печалі береги,
Хай звучать оркестри заметілі.

Біла-біла музика зими,
В душу радість аж по вінця ллється.
Якщо сумно, винні ви самі,
Бо за муром заховали серце.

Гляньте, білі лебеді летять!
Тож розкрильте їм назустріч душі…
Гей, виходьте свято зустрічать,
Вже на вербах зріють білі груші.

Приготуйте кошики й мішки,
Дід Мороз кахика на порозі.
Зачарований, стояв би тут віки –
Я в щемкій і радісній тривозі!

Спасибі, Царю Неба, за цей сніг,
За горлицю, що на вербі воркує.
З яких вона прилинула доріг?
Мо”, аж від Тебе...Шепіт мій почуєш...
В молитву ще не складені слова
Червоним інеєм на ґрати ляжуть,
А музі з палахкого рукава
Сріблисті перли розсипать накажеш?

Спасибі, Триєдиний, за журу,
За радощів промінчики - від мами,
За те, що... залицявся вірний друг,
За те, що недруги змаліли - цятки в рамі,
За ярий сміх: осколком кришталю
Його загнала в перст – єство вціліло,
За те, що шмат пахкий ...що я стою!.. -
Шепчу.
Мовчу...
а горлиця злетіла.

Моя душа співає тихо вірші,
Дивуючись, я слухаю її,
Мабуть, тому до мене світ добріший,
І взимку прилітають солов’ї.

Я їх люблю за те, що голосисті,
Вони ж такі невтомні до пісень,
Як тьохне у душі котрийсь, як свисне,
Всю ніч виводить, мов надворі день.

Прислухаюсь – і знову світ ясніший,
Щебечуть, не змовкають солов’ї, –
Душа співає в піднебесній тиші,
А я щасливий – слухаю її…

Червона осінь в почуття яскраві
Фарбує серце. В серці – благодать…
Летять думки в долини жовто-траві
Під злото-листі виблиски багать.

Янтарне небо ллється на діброву,
Цілуючи її огнисту шаль,
Птахи несуть сонету кольорову
У чарівливу, виміряну даль.

Біжу туди навипередки з вітром,
Вдихаючи розливи запашні,
Й дивуюся, як ще багаті світлом
І теплим сонцем ці осінні дні.

Милуюся шумливим водограєм
Хлюпкої річки… Як у ній тече
Гаряче листя, вимріяне гаєм…
Здається жаром руку опече,

Якщо зловлю його у руслі бистрім.
Та годі забавлятися мені,
Я знаю, що у цім дзюрчанні чистім
Невдовзі дзенькнуть явлення сумні.

Шершаву мідь, розплескану дощами,
Покриє сніжним насипом зима,
Блакитний іній поповзе кущами…
Захочеш в осінь – осені нема…

Та прийде час, квітучі хороводи
Знов обів’ють зелені береги,
І забринять струмками талі води,
Ллючись у зеленіючі луги…

Я люблю тебе. Не до сліз,
Не до крику, і не до сказу.
І мене приголомшив ліс,
Якщо ти не помітив зразу.

Золотаво-червоний лист,
І спокійна-спокійна тиша.
Клен, осінній ідеаліст,
На узбіччя дороги вийшов.

І зелена, як завжди, сосна,
Непідвладна ні вітру, ні снігу.
Ось така от осіння краса,
Ось такий мій захоплений відгук.

Срібні мрії на гілках беріз
У очах твоїх тануть темних.
Я люблю тебе. Не до сліз.
Це не страшно, бо це взаємно…


2008 р.

старий рипучий стілець
гойдає мене на двох ніжках
поперемінно,виставляючи то першу-другу,
то третю-четверту,танцюючи
свій столярно-меблевий канкан.
Вульгарно, але мені подобається
синхронність рухів і тонкий свист
у висхлих дерев"яних суглобах
(брак вологи в соснових менісках),
і те, як мама колись сварилась,
давні спогади про перші єресі,
"Не гойдайся - зламаєш карк",
і те, що він не соромиться,
не боїться, відкрившись мені, знецінитись
коли, замітаючи діл волоссям,я,
звисаючи вниз головою, зблизька
розглядаю просторе міжніжжя,
дізнаюся персональні-інтимні речі
як от те, що він "стул мєбєльний"
таки "мєбєльной фабрікі "Пролісок"
дерев"яний з ціною "рознічнай
20 руб. 59 коп".

По теплу узнал, где родник добра.
В грудь на полную Рождества набрал –
в сердце пусть летит с птицей красною,
где мой дом родной, где птенцам уют.

К дому милому, к дому отчему,
где все ждут меня между прочими.
Все здесь сходится, все считается,
с Богородицей возрождаюсь я.

Ты прими меня – душу светлую
на пороге дня несусветного,
накорми меня хлебом неземным,
напои вином – кровью истины.

И пускай мой путь через ночь лежит –
след звезды на нем и, глотая жизнь,
я иду не в шаг, то бегу, то жду,
то ль на счастья миг, то ли на беду.

Ангел бесится, дьявол молится,
мне бы с тем и тем перемолвиться,
зазвенеть в словах, словно колокол,
быть собой пока стану облаком.

Подыму звезду с пыли роковой,
чтобы таял лед страха подо мной,
чтобы птицами небо выстелить,
а на утро в них кто-то выстрелил.

Вот порога дом, заходить пора,
в грудь на полную Рождества набрал.
Птица красная станет синею,
а слова мои – белым инеем.

11 Декабря 2009