Молюся на турецьких килимах…
В черниці миловидної просфору
Купує мати...
Вирлоокий пан
Доземні б’є (я ще стою… ) поклони…

Ясноволоса дівчинка проха:
„Матусю, мамо... Хочу я на руки!”

В просторий, пишний, древній білий храм
Прийшла я у бутті удруге.

„За здравіє” свіча моя пала…
На канделябри
опливають
болі...
До ніздрів долинає фіміам.
Від скверни очища... Ми - разом... сполом…
З рук буднів
вивільняється
мій дух…
Дзвіниця…
міст…
аеродром…
яруги…

Військових дачі…
- Не убий! - кричу.
Сусід біля криниці б’є злодюгу…



2007

вистелю тобі дорогу в зиму
жовтим листом зеленню озимих
сивим димом і туманом сірими
і стежками невідомих звірів
буду звати карканням ворони
наговором давнім забобонним
виючи собакою у небо
кликатиму... ти лише не гребуй...
замети душі важку безодню...
я замерзла... вчора... не сьогодні...

- Віднині про те говоритимуть надто різне:
найперші – учні, а другі – свідки, а треті – люде.
Бо дано все од початку нам і нé умисне -
роками втрачаючи тільки: красу тілесну,
буденні утіхи, чуття, а подеколи й душу -
бачимо ми у втрачанні єдине, що далі буде:
одні неминучості, і майбуття зловісне,
і Диво тому для нас із різновиддя полуди...

- Бо дано все од початку нам - з чого пустелю
ми робимо, і кружляє над нею Зоря провісна,
що й мудреці своїх слонів, покинувши, взріють,
і „Боїнги” злинуть слідом – про_всяк_випадок, звісно.
Але ж одні шарлатани округ?! І де ж то – справжнє,
пророче Диво?! І хто з них – і хай доведе! – Спаситель?.."
Віднині про те говоритимуть надто різне -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде...

- “Блаженні вбогі”, що у покорі, як діти вдатні, -
не супротивляться, не випирають духом!
Бо дано все од початку – доки прості, не знатні,
вбираємо й тінь од Веління тремтячим слухом -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде -
віднині про все те казатимуть надто різне,
але теплітиме в серці вбогому - є Спаситель!
І гірше, аніж було із нами, уже не буде!..

І Зірка у небі вповні - як і палати мала б,
і діва безгрішна народжує у вертепі,
і твердь під ногами щедра, п’янке повітря.
Було так, і є, і буде: во ім’я Отця і Сина...
Віднині про те говоритимуть надто різне,
„ А ви ж бо ростіть з малого, і з більшого станьте меншим”,
бо дано все од початку нам, і Диво нам – Україна -
якій ми – учні, якій ми – свідки, в якій ми – люде...


2009

Ведмедиці - Велика і Мала -
Джмелів-зірок тримають ув облозі...
Безмежна ніч, тягуча, як смола, -
Єдина рима у моїм барлозі.

Терпець і сіль - на кінчику ножа.
Втікають геть нестворені сонети.
...Чалапає заспане ведмежа:
"Чого ти, мамо?.. Мамо, чуєш? Де ти?"

Літає Муза, люта, як бджола, -
Краду її меди, коли не спиться.
Ведмедиці - Велика і Мала.
А я - немов покинута вовчиця!

Усе життя чекаю на весну,
Дивлюсь угору - на небесну мапу:
Чи ж мій ведмідь пробудиться зі сну
І перестане, врешті, ссати лапу?

2009

Весела пані в інвалідному візку...
В ногах – покупка: килимки жовтаві.
Алея...
Пандус...
Двері...
Прийде кум –
І господиню, що сидить, похвалить.
По килимках тих пробіжить внуча,
Неквапно пройде кіт, потягне рибу...
На ворс
уранці
муж
розіллє чай...
Лиш їй стрімливо з феном не ходити.

Хай усміх жінки береже футляр,
Де спочива моя спадкова ліра.
Невдовзі прийде син,
тож рибу – в кляр.
Я сину посміхатися умію.
Для нього розмальовую стежки,
Алеї розширяю і пороги,
Кладу на рушничок цупкі стьожки -
Поради жовті, чорні застороги...

Всміхайтеся частіше! – напишу
Далеким ближнім у Одесу, в Ялту.

Найкраще у бутті – це сміх і рух!

А крок вперед...
бува останнім...


2008
----------
прохання не оцінювати

2
В ті незабутні і щасливі дні,
Як нас манили голубині далі,
Ми проводжали друзів на вокзалі,
Сховавши почуття в серця сумні.

Радів я потай нашій таїні,
Вона мені дорожча, ніж медалі,
Траплялося, бували ми зухвалі,
Як переходив хтось упорожні…

У тім гаю була глибінь-криниця,
І в гай летіла мрія – біла птиця,
Й закоханих манила день при дні.

Лише тоді я був найщасливіший,
Бо слухав серцем твоє серце в тиші,
Немов зоря, ти сяяла мені.

На землю випав перший сніг
Ідеш – він пристає до ніг,
На щоки падають сніжинки
І котяться немов сльозинки.

А ось і сонце. Із-за хмари
Розсипало проміння-чари,
І світ навколо срібним став,
Весь засміявся, засіяв.

А розбишаки-горобці,
В кожушках сірих–молодці ,
З під стріх на сонечко летять
І весело щось цвірінчать.

Он білочка руда стрибає,
Горішок в ротику тримає.
Спинилася лише на мить,
Мабуть, в дупло своє спішить.

В саду залишились плоди,
Пташки злітаються сюди.
Рум’яні яблука клюють,
Промерзлий трохи сік з них п’ють.

Стараються найбільше сойки,
Не чути щебету і зойку,
І метушні між них нема,
Відчули, що прийшла зима.

На цю картину, мов «кіно»,
Дивлюся я через вікно,
І в серці радість від буття,
Що називається життя.
МАЛЬВА МАРІЯ

 
О прекрасніша всіх інакших
Дивовижна сестро кохана
Ханаанська осяйна омана
Млосні мрії найвищої башти...

Розквітчані тіні прадавні
Кришталеві нічні покої
Мелодійної миті дзвінкої
Бальзамічні мости фіміамні....

Стрімке забуття в лабіринті
Видіння за хмарними кригами
Прозріння огнистої миті.....

У довершені нескінченності
Стожарами за омегами
Крізь безкраї хвилі двоєдності......



 -&-




 

Тканина рветься - де непевний шов,
І недоречність сковує залізом.
А слів правдивих тонкопряде тло
Ніколи вам на сонці не облізе.

Софієнку Григорію Трохимовичу, діду і найкращому другу

Німий курган,
Берези-обеліски,
Тужливі думи, сива ковила…
Не стеляться хлібá під ноги низько,
Тут тільки пам'ять у снопи лягла.
Зійшов полин.
Та не гіркий, – солоний.
Напився крові, поту і сльозú…
Вклонилось небо у низькім поклоні
На стомлені гранітні образи.
Іван, Сергій, Максим,
Єгор, два Гнати…
І маки, маки, маки на руках…
Вітри притишують ходу крилату,
Дивуються – не старіють в роках?
Лягають долу
Волоокі зорі,
Здавалося б – на вéсну прорости!
Земля не родить, – забагато горя…
Лиш ковила: «…прости, прости, прости…»

Схилився дід.
Старий… Імла в зіницях.
Скорбота глибоко через усе чоло.
«Нічого, доню, відболить, заколоситься…
Тільки б війни ніколи не було!»

Одна лише спроба у всіх на життя.
Дорога - одна просто неба.
І кожного нею веде в майбуття
у Вірі й Любові потреба.
Я в гори високі, у срібні сніги
безмежно закоханий зроду.
Карпатам - все інше не має ваги -
достойно служу, і народу.
Хто як розуміє обов'язок свій,
я ж - правди доносити світло
в палаци великі, в хатини малі.
Землі повертаючи Срібло,
співаю і плачу, глузую з біди,
плюю ворогам я у пики...
Щоб квітло - сьогодні, і завтра, завжди, -
моє З а к а р п а т т я велике.

2007 Срібна Земля

"Візьміть-но зошити, будь ласка.
Почнемо вправу..." - було так.
Рипіння пер. Дошка. Указка.
І на руці - чорнильний знак.
Букварну "раму мила мама",
і "Надя пила молоко"...
За перший клас, як всі - так само,
писав маленький Василько.
...На стінах юрмились портрети
великих... І не знав того
малюк, що в ньому - хто поети,
утішно визнали... "свого".

2007

Тебя забыл уже совсем,
А может, чувства лишь приспал.
Я много сотворил проблем,
И честно говоря, устал.

Устал от жизни суетливой,
От нашей перепалки слов.
Ведь ради той любви красивой
Я на колени стать готов.

Твой облик нежный и желанный
Увидел вновь под Рождество.
То был подарок небом данный,
Томило ум его тепло.

Тобою, солнце, долго бредил,
Мечты лелеял семено.
Нет, не лелеял - страстно верил,
Что даст когда-то плод оно.

И мы, хмельные нашим счастьем
В страну любви уйдем вдвоем,
Невзгоды разорвем на части,
Усильем душ построим дом.

В нем восцарится мир, согласье,
Там нежность будет очагом,
Мы прочь прогоним все ненастье.
О, как прекрасен был бы дом...

Но жаль, ты этого не хочешь,
Всегда со мною холодна.
Теперь о том ты лишь хлопочешь,
Чтоб я не тронул сердца льда.

1999

По стежині баба Зúма –
Рип – рип.
А за нею Морозенко –
Скрип – скрип.
То по річці, то по гілці –
Хрусь – хрусь.
Ще й сніжечком із мішечка –
Трусь – трусь.
По калині пташенята –
Стриб – стриб.
А малеча їм зернята –
Сип – сип.
По сніжечку чобіточки –
Туп – туп.
Рукавички ліплять сніжки –
Луп – луп.
З гірки радісно санчата –
Жух – жух!
Гарно Зúму забавляти –
Ух – ух!

2009

Вінок сонетів

1
Хай стеле доля ярі оксамити,
До струн душі торкається весна,
І щебетом сколихує до дна,
Я знову хочу мріяти й любити.

З тобою поруч бліднуть навіть квіти,
Бо вродою наділена сповна,
Ти пестуєш їх часто дотемна,
Й вони до тебе горнуться, мов діти.

Де верб густих зелені курені,
З’являєшся зненацька, ніби фея, –
Прекрасним чарівницям ти зрідні.

Ходжу стежками юності своєї,
Де мрії розквітали, моі лілеї,
В ті незабутні і щасливі дні.

1

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ
вогненна брама
прочинилась.
Забаглося
шугнути
із хмарин
На колючки несхитного терниння -
Щоби... згадати словеса всіх мов,
Щоб загасити болем вогневицю.

Розпавшись
на веселчасті
арго,
Я упокоююсь до ранку.
Я – жар-птиця.


2

Осінній ранок. Кліть. Жовтаве пір’я
Струмує
на підлогу
з-поміж ґрат…
Розкрити очі – щоби штори білі
На лист робітний обернулись враз?

Шукати люстро,
імітуючи незрячу?
Політ - це Диво чи... автоматизм?

О Вседержителе, Небесний Царю!
Навіщо птахою мене створив?


3

Влітаю – у відкриті дверці клітки.
Поверненя у неї – мій талан.
На пір’ї мокрому примерхло сто леліток –
І... засвітилось нових міліард.

А табуни ще мчаться в піні клусом...
Куняють сфінкси... Жовкнуть Сена... Ніл.

Стуляю ран краї – летіла в бурю
Над сміхом віл.



2009


* віла - русалка.

У тебе в душі золотисті струни,
звуки,
акорди,
пісні.
За плечі хапають осінні струми,
і – в руки,
в обійми
весні.
У сутінках синіх так пахне медом,
пряно
гітара
звучить.
Душа, що зі струнами, марить небом.
рано
тікає
на мить.
Ти любиш морози, сніги коштовні,
хочеш
згоріти
в журбі.
Бо осені, весни, літа – назовні,
зима ж –
назавжди
в тобі.
Ховайте секрети в дубові шафи.
тишу
смакуйте
слізьми.
У тебе в душі не гітара, – арфи.
сотні
гармоній
зими.


14 грудня 2009 року

...а вчора на вокзалі у Лубнах
Прошак викрикував то слізно, то бадьоро:
„Мій друг – поет!
У нього віршів – гори!
Прошу на книгу! Дайте хоч п’ятак...”

Люд кидав,
люд мовчав,
люд глузував...
Картуз наповнили цукерки, банка пива...
А той віршар, що мріяв мати книгу,
Про самочинного добродія не знав.
Він літери нанизував на віть –
Не пальмову, а зрізану з ожини,
Він вишиванки розглядав у скрині,
Що пахли, як вишневий білоцвіт.
Він не просив слізливо у юрми.
На хліб, на ліки – подадуть простибі.
"На книгу?!" - відсахнуться. Білі крила
Охлянуть, і єства торкнеться пил.

Господь зласкавиться – і вироїться кошт.
Усім завчити варто три молитви.
Лиши собі оселю і маржину.
У Мгар* іди!
Крута стежина прощ...




* - Мгарський монастир.


2007

Безіменні вірші
безпритульні книги
безсловесні фрази
безсердечний час
І плетуть богині проти нас інтриги
і встеляють терном стежку на Парнас

Безхребетні люди
беззмістовні мрії
безборонні очі
безбережні сни
Ми живемо в світі мертвої надії
в світі, де тюльпани квітнуть восени

Безвідплатні вчинки
безвідрадні втрати
безголосе небо
бездоганний сніг
З дня на день чекаєм ми своєї страти
на піску лишивши слід від босих ніг



13.12.2009 р

Не считай своим долгом любить меня
– не потянешь, не хватит сил.
Скоро колокол цокнет зубом, звеня
По тому, кто утром остыл.
Обо мне не споет панихиду выпь –
Выпить можно цикуту, но
Я сильнее в стократ, чем на море зыбь,
Я белее, чем савана полотно.
Не душа по тебе скорбит, но страх
Затаится там – за грудной стеной.
От того, что в твоих голубых глазах
Отразится кто-то совсем иной.

2004

заброшенность взгляда,
беспризорность губ,
молчание - ядом
органных труб.
безликость рассвета,
неспешность мольбы,
нездешнее «где-то»
за гранью судьбы.
условное «если» -
непрожитый час,
как если бы где-то
быть месту для нас.

Хайку

***
Чи можна радіти
Звістці, що прилетіла –
На крилах зради?

***
Лелека на болото,
А жаби всі врозтіч, –
Нежданний гість!

***
Ти вже в садку,
Пахне твоїми парфумами –
Вечірній вітрець.

***
І будень – свято,
Якщо в моїй душі –
Не стихають пісні.

***
Сказав тобі: ”Кохаю!”
І не почув ні слова, –
Зітхнули маки.

*рідкісний птах (лат.)

Йде вона, розгублена
у вітрах,
сонцем не голублена,
сум в очах.

Ляже снігом круженим
на плече -
дотиком відчуженим
обпече.

Нещаслива стрічею,
відусіль
закружляє з відчаю
в заметіль.

(2009)

Не впіймаєш вітру в полі:
Вітер в сіті не іде.
Вітру добре на роздоллі:
Був - і вже нема ніде!

Ти ж уперто сіті ставиш:
Що впіймаєш - все не те.
Так колись життя прогавиш:
Снігом поле замете...
2006

Знову розлила небо.
На краплі його розбила.
А я так хочу до тебе,
Але не впускає...злива?

Поряд світло і темінь,
Ріже ніч блискавиця.
А я так хочу до тебе!
...Просто мені не спиться.
2006

Ніхто. Ніде. Ніколи. І - Ніяк.
Чи то такий твоєї долі знак?
Душа - у прірву. Жебра й одинока.
Сховатись. Навіть від Всевидячого Ока.
2006

Програю тихий смуток у мажорі
Під дня завісу.
Спроквола суне синій сум на зорі
Десь аж з-під лісу.

Лише мала окрушина життя -
Моя печаль.
Цей вечір також піде в небуття.
А жаль...
1999

Не гоїться струна, поранена до крику.
Невистражданий біль шукає висоти,
Вгортається у тінь пусту і завелику,
І тлінне через яв примушує пройти.

Загублені стежки, покинуті пороги
І теплої трави напівзабуті сни…
Виплакує ріка спокуту до знемоги
Вихлюпує печаль з гіркої борозни.

Хтось викреше вогонь у череві горнила,
Схололого давно на полюсі віків,
І раптом оживе душа натхненнокрило,
І зникне угорі…Ти ще не догорів.

11.12.2009 р.

На грибочку слимачок
ріжки виставляє.
Бачить- поруч їжачок,
той гриби збирає.
Забоявся слимачок
їжакових голочок,
голосно заплакав-
з гриба дощ покапав!
Здивувався їжачок:
слізки ллє боровичок...
Білий морок насувався,
і їжак в туман подався...

Покину марних мрій химери п’яні,
Почну новий, не обгорілий, лист, -
Я не герой у Вашому романі,
Не другорядний, навіть не статист.

Усе, що мало статися – збулося.
Що ні – зітліло; прах взяли вітри.
Душа, за звичкою, ще трохи поголосить
І траурні сховає прапори.

Ти, пам’яте, облиш робити зліпки:
Життя – це не музей мадам Тюссо.
Повипускай-но спогади із клітки, -
Хай линуть, перетворюються в сон.

Хороші знову завітають в гості,
Погані – зникнуть, наче пустоцвіт,
А пустка серця виросте у простір,
Достатній крилам на новий політ.

Ти — ідеал,
моєї певності гени.
Хоч наповал
усю високість знамена
мого кладеш,
пустивши руслóм аорти
трунковий фреш
вічнозалежного сорту.

Я — самота,
курай, що несеться полем:
як пил - сіда,
як дощ — у розливах тоне.
Мене нема
у слові твого молебню,
тому німа
моя симфонія небу.

Ми — вектори.
Опущені долі трапи
хоч догори,
та
не збігається
напрям.

В халаті кольору старечих дум
Субтильна жінка
розпускає дошки...
Їй би на лаві в тихому парку
Плести шкарпетки чи кашне із вовни,
Їй би малечу в дитсадку мирить
Чи... прибирати в багачів хоромах.

Майструють бочки мляві юнаки,
А бабця вправно розпускає дошки...

А бабця витирає піт з чола
І посміхається утомлено, зичливо...
На стінах - лозунги:"...вступай...до...лав".
Їх витирали руки, ноги, спини...

У павутинні вікна.
Діл скрипить...
Мурзатий протяг оглядає тару...

Я в цех зайшла сосновий брус купить –
Зріз живоття одержала задаром.




2007

Свічадоньку, скажи-но, що судилось,
де бродить щастя, лиш моє, єдине:..
Свічу поставлю, запалю – не дихай!
Пророче полум’я магічно відіб’ється –
і скаже правду, долю подарує,
щасливу й довгу провістить дорогу...
У чарівних глибинах задзеркалля
на білому коні мандрує лицар,
високу вежу за мету він має,
де я чекаю із вогнем заклятим...
Мовчить латаття в дзеркалі озернім:
загляне лицар в позазадзеркалля –
і там горить моя свіча остання!
Що суджено – довіку не об’їдеш...
2008

На дзеркалі завжди багато пилу
і плями, як на гріх, мозолять око...
Щодня беру ганчірку – й за роботу:
побіжно розпилю аерозоль –
й за кілька ментів осяйна поверхня
засліплює відбитим чистим світлом.
Раніше ж мама жмáкала газети
і люстро вимите до блиску натирала –
тяжка була до істини дорога...
Сьогодні швидко дзеркало ясніє,
але чи правда нині більш досяжна? –
Навчились й амальгаму вже дурить.
2008

Знову постаті в білому ситцю
прийдуть зранку і скажуть:
«Пора!»
«Уперед по багряному листі.
Уперед! Випий з нами
До дна!»

В мозку сіпалось щось лиховісне:
«не втечу», «не відмажуть…»
«не гра…»
«буду пити…»
«навмисно, навмисно»
«буду пити
налийте вина»
2009

Сивий дід з червоним носом,
Разом з вітром і морозом,
Одягли вночі на воду
Гамівну сорочку з льоду.

Лиш струмок стрибав між груддям,
Бо земля, розкривши груди
Віддала своє тепло.
Все –
До краплі...
Що було.

(03.01.07 – 14.12.09)р.

Рубаї *******

1
Не був ти і не будеш симулянтом,
І я твоїм захоплююсь талантом.
Сягнеш ти духом до найвищих зір –
І будеш світові живим атлантом.

2
Несу я звично буднів тягарі,
А сонце щедро сяє угорі.
Коли б душа засяяла так словом,
Літа піднявши, наче прапори.

3
Настроєний тут кожний інструмент,
Махне рукою травень-диригент –
І зазвучить гроза на всю округу,
А спів душі, немов дивертисмент.

4
Б’ють градом душу грубі нарікання,
Аж пригасає полум’я кохання.
Крізь біль пекучий тихо посміхнусь,
І зупинюсь – над прірвою мовчання.

5
Для мене слово – образ, а не цяцька,
І більше ти не накидайсь зненацька,
Бо дам тобі такого відкоша, –
Умить воскреснуть почуття земляцькі.

6
Сьогодні я напнув усі вітрила,
Виходжу в море облітати крила.
Злилося небо з хвилями душі, –
Великий шторм, та нині він безсилий.

7
І пошуг мрій, і дум стрімкий політ,
І, як веселка, розмаїтий світ –
Усе в моїй душі переплелося,
Не в’яне синьо-жовтий вогнецвіт.

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Очка чорнесенькі?»
«Від темної нічки,
Мій милесенький».

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Уста солоденькі?»
«Щоб ти цілував їх,
Мій милесенький».

Ой у вишневому саду,
Там соловейко щебетав,
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав

Ой милий, мiй, а я твоя,
Пусти мене, зiйшла зоря,
Проснеться матiнка моя,
Буде питать, де я була.

А ти ïй дай такий одвiт,
Яка чудова майська нiч,
Весна iде красу несе,
А в тiй красi радiє все.

Доню моя, не в тому рiч,
Де ти гуляла цiлу нiч,
Чому розплетена коса,
А на очах бринить сльоза?

Коса моя розплетена,
Ïi подруга розплела,
А на очах бринить сльоза,
Бо з милим я прощалася.

Мамо моя, ти вже стара,
А я щаслива й молода,
Я жити хочу, я люблю,
Мамо не лай доню свою.

Несе Галя воду, коромисло гнеться,
А за нею Йванко, як барвінок в’ється. (Двічі)

Галю ж моя, Галю, дай води напиться,
Ти така хороша, дай хоч подивиться! (Двічі)

Вода у ставочку, піди та й напийся,
Я буду в садочку - прийди подивися. (Двічі)

- Прийшов у садочок,зозуля кувала.
А ти ж мене, Галю, та й не шанувала. (Двічі)

Стелися, барвінку, буду поливати,
Вернися, Іванку, буду шанувати. (Двічі)

Скільки не стелився, ти не поливала,
Скільки не вертався, ти не шанувала. (Двічі)

Жіноче серце, ти - спокута мрій,
Ілюзій звихнене страждання.
Шалений здіймеш буревій
І кинеш в приступі чекання.

Уп'єшся лагідно й "Чаруй!"
Байдужо звелиш райській плоті.
"Зігрій - спинися - і цілуй!".
І жертва лічить долі соті

Секунд підступного обійму.
А ти наситишся і вмить
Помчиш до владного олімпу
Криваву чашу запалить.

І з неї певності відпивши,
Знов губиш, вабиш. І кона
Твій бранець, волю загубивши,
Кляне любові імена.

Жіноче серце, ти - вершина,
Емоцій стигле поєднання,
Але твій шал колись мужчина
Оберне в фатум - у кохання!

1999

Мишенята на санчатах
Мчать щодуху із гори.
Тільки хвостики на вітрі –
Наче сірі прапори.
Не лякають кучугури
Цих відважних мишенят.
І тому із купок снігу
Тільки хвостики стирчать.

Тож і ти бери санчата
Та мерщій біжи у двір.
Буде весело гуляти
З мишенятами, повір!

2009

Без тебе це містечко - океан.
Стою на скелі.
Синій...
пінний
шелех...
Чом ти квиток на потяг не порвав,
Який придбала я торік - знічев’я?

Півроку скиглив: ”Бриз хита... мольберт!”
Терзають
сім вітрів
мене -
Вельвічію…
Пісок секунд
несе у очі
день…
А вечір перетворює в затвірницю.

Щоночі мариться: в пилюзі всіх доріг,
Мов пілігрим, ти стукаєш у браму.
І чую кроки -
в горобину ніч…
Услід кричу:” Таки ж набридли мандри?..”

Шерхочуть хвилі:
„ Чайкою… одвік...
Зі скелі відчаю... найлегше...”
Крок - і сяйво!

Без тебе - на хисткій земній корі -
Пекельно-тяжко, попри міць незламну.



2007


*- вельвічія дивна є дуже старою рослиною,
це дерево, яке має стовбур і два листки,
вітер роздирає їх на смуги та переплітає.
Листки постійно ростуть, відмирають, розшарпуються...
Цвіте раз на 3-12 років. Росте у пустелі на побережжі
Атлантичного океану, в Намібії та на півдні Анголи.

1
Веселим сміхом
І промінням ясних очей
Вона в моїй душі геть розтопила
Льоди торішні, –
І море ожило, завирувало!

2
Голубко моя сизокрила,
Чи довго літатимеш ти?
У хмарах тих яструб сховався,
Й вичікує слушної миті,
А я тут, прикутий, лежу…

3
У полі так
Чогось душі
Самотньо,
Немов я в ньому
Зроду не бував…

*коротка пісня (яп.)

1

В мені проростають лексеми,
Які притоптати несила...
Приходиш крізь матері руки
В отави. І промінь - як стилос.

Прийшла я шукати Дорогу,
Вкриватися досвіду пилом.
Плету із кульбаб запинало,
Яке від божків захистило б...

Довкола - криниці черлені.
Лелеки в останнім польоті.
До ставу - линяти... До ставу!
Між верб і купав жовтооких.


2

А змії - ліворуч…
праворуч…
Шмагають стеблини до крові!
Однаково біль проклинають
Премудрий цілитель і йолоп…


3

Вповзаючи
в царство
Аїда,
герої,
угодники,
юди
на березі
Стіксу
скидають
лахміття…
порфіри…
облуди…



-----------------------------------------------


Линовище - скинутий шкіряний покрив змії.


2007

Ну ось і все, завіса впала.
Ми дочекалися фіналу
Спустіли ложі та партер.
Тепер усе. Кінець тепер.
У п'єсі нашій ставлю крапку.
І починаю все спочатку.
Нові актори, нові ролі,
Майстерніша, здається, гра.
Новий декор, нові герої.
По-іншому звучать слова.

Не має сенсу зупинятись,
Ні сили згадувать старе.
Стараюсь більш не помилятись.
А решту - час і так зітре...

Земле наша – куля дивная
На Чумацький Шлях зійшла,
Покотилася нестримная
На зірковім сяйві тла.
Підставля боки під Сонечко,
Що дається вона ма –
То буяє щире літечко,
То стосилая зима.
ПРИСПІВ:
Гей, метелиця хурделиться,
Завиває, низом стелиться,
Білих скрипок буйний скрес
Закидає до небес.

Хуртовиною розмелеться
Все, що зайвого було,
Скатертиною застелиться,
Десь вже свято загуло.
Народилося буремнеє
Та й святеє немовля,
І відкриє небо чистеє
Віфліємськая зоря.
ПРИСПІВ.

Щоб прослухити пісню,
клацніть мишкою
по посиланню
на Плейкаст нижче:

Пірнув Морфей
у озеро любові.
Зелом чуття зійшло.
І я дивлюсь,
як сутінки тигрові
спадають на чоло.

Ярить душа
під віями поета
святковим вівтарем.
Ще кілька миль
до бажаного злету.
Не стримуй пульсу щем.

Гойдає ніч
на рваній павутині
яскраву пектораль.
А хто казав,
що в неба очі сині –
у них не зазирав.

2009 р.

Мовчати хочу.
Ви поговоріть,
Розкришуючи печиво синиці.
І, ніби ненароком, мимохіть
торкайтесь кіс,
чола...
Ховаю спиці.


Як лунко – серце!
Ви вже поряд – мій...
Отак, як шарпаєте в передгроззя віти,
флер літепла мого
безжально рвіть!


Вгамуйтеся...
Так зимно...
пане Вітре...



2008

На аркуші декілька слів.
І креатив мій – «Привіт!».
Бо в твій видозмінений світ
Занадто багато замків.
Віддам перевагу листам,
Натхнення шукаю в зимі.
«Ми шлях обирали самі…
Пробач, що лишився сам
Із нашим рудим котом.
Як осінню ліс, рудим.
Не зловживаєш спиртним?
Не став ще глухим… кутом?
Ти скиглиш, що на обід
Позавчорашні борщі?
Не заздрю тобі. Від душі.
Таких ще не знала бід!
Вибач… Іроній моїх
Присмак нехай не гірчить.
Може, тобі відпочить?
В Карпатах, де гори й сніг?
Час завершитись листу.
Знову безсоння вночі?
То слоненят полічи…
Вітання усім. (І коту)."



12 грудня 2009 року