Жовкне сад, і листя пахне раєм.
Ніби він побіля серця, скраю.
Наше сонце схоже на дитину:
просить рук і вже не обпікає.
Ми підемо в різні боки садом,
загубивши незбагненну стежку.
Тільки сонце, що до нас звикало,
плакатиме десь над світом зверху.
То навіщо листя пахне раєм?
Айстри іншій - це така потреба.
Я ж чекала, пізня і небесна.
Бог любив мою любов до тебе.

2008-2010

http://makrus-studio.com/node/930

Подаруй поцілунок коханій,
В зачарований сон відведи,
Та вустам, ніби спраглій герані,
Дай напитись живої води.

Карамельно, лавандно, сп’яніло
Пелюстками троянд доторкнись,
Від обіймів щоб серце тремтіло,
А душа поривалась у вись.

Калиново, дурманно, ігристо,
Почуття те смакуй, як вино.
Розгуляйся сьогодні навмисно,
Бо не пив, мабуть, справжнє давно.

Насолоджуйся, пий до нестями,
Полони ілюзорні думки.
Що надалі відбудеться з нами –
Не гадай, а цілуй залюбки.

2006 г.

Хтось зник поміж німих образ,
Хтось просто так осточортів,
Хтось за коштовність видав страз,
А хтось не знав, чого хотів.
Усі однаково з’являлись
І так по-різному зникали.
На фото спогади зістались,
Та й то не всі, когось дістали
З альбому юних сподівань
І швидко з легкістю забули
Задля нових таких «кохань»,
Що лиш частково щось відчули.
Можливо, щось в мені не так,
Можливо, - юності дурман,
А може, це від долі знак,
Що це чернетка, не роман.

Солнце выше с каждым днём –
Наполняет нас огнём.
Холодит волненьем спину
День Святого Валентина.

Убегают прочь морозы
И ручьями льются слёзы:
От влюблённых тел и рук,
Тает снег и лёд вокруг
И зимы, усталой, рать
Уж не в силах устоять
Перед натиском природы,
Женщин и девчёнки-моды.

Всем зима поднадоела,
Ну и дамы, знамо дело,
Чтобы снова потеплело
И Земля цвела и пела,
Зеленела, чтоб листва,
Подтвердив весны права,
Обнажить себя готовы,
Демонстрируя обновы,
Открывая формы тела,
Соблазнительно и смело.

– Зимний холод – трепещи!
К чёрту шубы и плащи,
Юбки носим – покороче,
Чтоб теплее стали ночи,
И экстаз, в порыве страсти,
Рвал сознание на части!..

Прочь, невзгоды и ненастья,
Мы хотим Любви и
Счастья!
(14.02 07 – 11.02.10)г.

А хочеш... я зів’ю гніздечко,
Як ластівка весела навесні.
Десь біля тебе, недалечко,
Між виноградом на стіні.

Я поназбирую натхнення –
Галузку до галузоньки сплету,
А ти проміньчиком повз мене –
Свою шукати висоту.

Я ж заховаюся у слові
І пісню колисатиму крильми.
Там щастя виросте з Любові,
Де в пісні стрінемося ми…

2010

Мої найщиріші вітання усіх митців ПМ
із Днем закоханих.


Гортаю листопад
погаслих днів.
Пожовклі дати
опадають в осінь.
Меланхолійна
канцелярська
постіль
подій,
бездій,
надій,
безсонь
і снів.

У кожного свій жереб.
Хоч мені
круп’є фортуна
усміхом не світить,
я все своє життя
ішов до світла.
Чи не тому
й судилися вогні?

Вогнем вогню згораю,
а над ним
хтось обігріє душу,
хтось долоні,
хтось омине,
а хтось на дно безодні
в мою безвихідь
прилетить крізь дим.

Боротиметься
за моє життя,
не тямлячи ні опіків,
ні страху.
І попіл розітнуть
дві білі птахи –
заручені вогнем
Вона і я…

Пожовклих дат
зів’ялий листопад
відшарудить
у запокійний попіл,
а я повірю
божевільній спробі
підвестися з-за
грат падінь і страт.

Підвестися
заради почуття
в безвиході
пробудженого Нею.
Хронічний мрійник,
мрія - Галатея.
Заручені вогнем
Вона і я.
2010

Рубаї

1
Я раптом вийшов на тернистий шлях,
І навіть розгубився попервах.
Але пройшовши гори і долини, –
Я загубив десь по дорозі страх.

2
Згниють зелені яблука незгоди,
Які підкинув хтось у сад свободи.
Ви по кишенях не ховайте їх,
Щоб сором душу не пропік народу.

3
Іде народ через юдоль плачу,
А я дивлюсь на нього і мовчу.
Великий біль стискає моє серце, –
Не мають люди хліба досхочу...

Ти тримаєш у руках своє життя.
Завжди ціни і відчувай його буття.
Завжди присвячуй і втрачай
З новим натхненням на душі.
Себе вирощуй й віддавай на цій землі.

2007, Бердичів

Її очі блистіли мов зорі,
Які в ту ніч нас чарували…
Волосся, мов хвилі моря
Мене так милувало…

Її ніжні уста мене цілували,
У серці моєму неспокій лишали…
Обійми легкі й досі відчуваю…
Мені тебе не вистачає.

2006р.

Осень,
ты меланхолична,
ты проста и необычна,
ты для взора свысока
не покажешься легка.
Твой приход навеет радость,
унесет былую слабость,
позовет вслед за собой,
и подарит взор иной.

Ти поглянь у небо!
У ньому все лиш прекрасне!
Сонце зігріває хмарини
І світить так ясно!
Ти придивись у очі,
У свої жіночі чи дівочі,
І ти побачиш, як у них горить яскрава зоря!
Ти відчуй хлопаче:
Чоловіче чи юначе, як у жилах твоїх
Тече сила неземна!
Лиш здається тобі, що ти такий як усі,
Та не варто так думать у цьому житті,
Бо триматися треба за щастя своє,
І не думать, що хтось щось зіпсує,
Посміхнутися серцю,
Відкрити вікно,
Пташці сказати „привіт! Летимо”!
І ніколи не опускати крила свої!
А лиш вгору летіти до здобуття власних мрій!
А якщо стане сумно-
Ти собі не повір!
Роби усе те, що тебе веселить!
Якщо серце болить, то воно не болить, -
Ти надію втрачаєш,
Цього не варто робить!
Не соромся дитиною стати
Хоч на деяку мить,
Бо в ті чудові часи
Ти міг все, що завгодно робить!
У сварливу годину зумій зрозуміть,
Поступися, піддайся,
Це тебе не згнівить.
Не злись, не втрачай,
Ганебних манер себе позбавляй,
Навчися прощати
І бути не першим,
Адже тепло твого серця
Ніхто не перевершить.
Ти повинен частіше його відкривати
І світу усьому радість давати,
У серце своє впускай лиш любов,
Добротою ділися знову і знов!
Кришталевість життя
Вбирай в свою душу,
Відчувати щасливим себе ти примушуй!
Вбирай всю красу, теплоту!
Надії й бажання!
Завжди перетворюй життя на нестримне кохання!
2006р.

Голос – річка,
Прісна вода.
Погляд – блаженна прохолода.
Свіжість губ,
Тендітність рук,
І очей прекрасна врода.
Таємничість викликає цікавість,
Кмітливість, звертає увагу,
Чуйність породжує любов,
Гордість збуджує відвагу.
2006р.

Ти соромишся сказати «люблю»…
Як чудово це виглядає,
Коли ти справді хочеш промовити ці слова,
Але щось тебе тримає.
Відводиш погляд свій убік,
І в цю ж мить ти ще не знаєш,
Що тендітна посмішка легка
Почуття не приховає.

Хочеться пригорнути тебе поближче,
І не відпускати.
Бачити, що зараз ти найщасливіша
І ні слова не сказати.
Торкнутись твоєї руки і відчути сподівання,
Що коли ми разом – нас об’єднує кохання.

2006р.

Я хочу очі бачити ясні
І теплих слів твоїх відчути промінь,
Щоб кохання слід лишила ти в мені,
Нехай з’єднаються наші долоні.

Почути вранці спів пташок,
Які щебечуть про кохання,
Душою бачити красу,
І мати в серці лиш одне бажання…

2006р.

Хтось обожнює тебе,
А для мене ти як ніч.
Я тримаю твоє волосся,
Воно має запах весни.
Твої крила опустились,
А я не зміг...
Допомогти тобі піднятись
І ми зостались самі.
День перетворюється в ніч,
А ніч зникає, як день,
Де є правда, хтось скаже мені?
Очі палають тобою,
Від страху болять,
Твоє волосся намокне
Під дощем навесні.
Зрізана квітка більш не росте,
А ти ще живеш,
Нехай липень дощить..
Бо сонце не гріє твої ніжні губи,
Той, хто в серці має камінь, тебе не простить.

2006р.

Підійнятися б по вище,
І летіть все нижче й нижче.
Бачити усе таємне,
Що було так неприємно.

Розчаровуватись в людях, -
Значить сили набиратись.
Щоб усе це пережити,
Треба дуже постаратись.

А ти вмієш біль терпіти?
Біль душевний - то є рана.
Якщо прагнеш – ти є сильний.
А байдужість - це погано.

Стрімко вгору підійматись,
За секунду звідти впасти.
Жарти долі, то є правда,
Більш нема що розказати.
2006р.

І так просто капає дощ,
А потім розквітають квіти.
Мені не вистачає чогось,
Своє тепло нема куди діти.
Нехай квіти ростуть,
А небо ясніє.
Я буду чекати когось,
І хтось прийде в мої мрії.

2006р.

У віковічних ланах снів
Ти губ торкаєшся моїх,
І це звичайне відчуття
Стає блаженним подихом буття.
Не все раніш було таке чудове,
Як після пісні твоєї мови,
Неначе в мріях опинився,
Як би цей час призупинився,
Відчув би я бажання смак,
І твоїм подихом я жив би,
Все, що приходилось, стерпів би,
Як би ж все справді було так…

Зима 2006р.

Таємниця таїться в тобі,
Самій не впізнати себе,
Лиш вітер у змозі розгадати тебе.
Тому що бачиш себе лиш в одному,
А все, що навколо бачить тебе по іному…
Торкнутись істини не зможеш, заплющивши очі,
Щоб досягнути її, треба дивитися в очі.

2006р.

Ти стоїш на порозі нового життя,
І не бачиш останньої сльозини в очах.
Крапля за краплею падає вниз,
Обернись, придивись!

То не вітер подув засльозив оченята,
То не іній горнить їх у горнята,
І не сльози від шастя, здобувшого волю,
А можливо то плач від зазнатого болю?

Не можливо здобути щасливе життя,
Відправляючи свій гріх в забуття.
І чесна людина сповна не стане щаслива,
Доки знатиме, що добро без зла не можливе.

2006р.

І крапає дощ...
Від болю мене він рятує.
Прохолодою свою
Скорботу мою він вгамує.

Аромат твого тіла
З мене змиє вода дощова.
Твій дотик, цілунки
Стану я забувать.

Та без тих відчутів, що з тобою провів,
Для мене не має сенсу життя...
Я здолаю усе заради тих почуттів,
Бо тебе я кохаю! Джульєтто моя.

2006р.

Сьогодні знову я з самотнім почуттям.
Чи я когось кохав, чи був як сам на сам…
Але чому мені так хочеться знайти?
І я не знаю де ти…

2005р.

Ось і він, той образ недосяжний.
Згадую її, цим мучаю себе.
Ніч не дає мені спокою, окутає всього журбою,
Лиш море й пісок перед очима,
В обіймах моїх лежить дівчина,
Очі мов зорі блистять,
Уста її тихо мовчать,
В серцях тепло єдине,
Розтопить океанську льдину,
А відчуття в душі нестримне,
Нас колихає море синє
І присипає радість душ, що об’єдналися на мить…
Одне з сердець вже не горить.

2006р.

Стривожено чогось так хочеш,
Мінливо по душі читаєш,
Не можеш розібрати почерк,
І ніби сил не вистачає.

Навколо дивишся у стіни,
Одне й те саме відчуваєш,
Потрібно щось робити – розумієш,
Як би ти знав чого бажаєш.

А зовсім ще недавно мріяв,
Чекав чогось, не міг діждатись,
А ось тепер тягар повіяв,
Не можеш з місця відірватись.

Чому так сталось не збагнути,
У відчай падати не смій,
З душі своєї волі зачерпнути,
І слабкість подолати в ній!

А перешкоди всі здолати,
Твій вік ще молодий,
Повинен ти багато взнати,
Потрібен цьому світу ти.

2005р.

Твої очі мене лякають...
В них можна потонути...
Вони глибокі, але манять і манять,
Я хотів би погляд їх відчути.

Твоя усмішка просто дивовижна,
Відчуття, що ти не моя скоро зламає,
Я ще не бачив квітки красивішої ніж ти,
Коли тебе немає поруч, я з життя зникаю.

Подаруй мені лиш погляд,
І промов до мене слово,
Можливо це зробить мене щасливим...
Біль нестерпний у серці вирує знову,
Чому ти така єдина?

2006р.

Як вітер колихає віти,
І море – то затиха, то розлива,
Як сонце кожен день нам світить,
Мої чекання, сподівання, моя нудьга.

Зима 2005р.

Човен самотній у морі пливе,
Де він свій смуток бере?
То серце мучить кохана любов,
Страждання терпке витримує знов.
В широкому просторі віками він блудить,
Від вічного сну кохану ту будить.
Хотів був і сам вже за нею піти,
Але «матінка-доля» не пускає туди.
Загинула врода і серце дівоче,
То море втопило коханої очі.
І досі той човен блукає в просторі,
З розколеним серцем надвоє.


**Так пісню співаючи, плаче співець:
Чим палкіше кохаєш – тим трагічний кінець.**

2001р.

Такою прохолодою повіяло в кімнаті,
Неначе весіннім вітерцем, прямо на нас.
Казковий аромат, немов чудових свіжих квітів
Було чути од неї.
А її волосся на плечах обвисло,
Наче виноградна лоза.
Було так гарно і прекрасно,
Немов весна прийшла.
І ніби для нас пташки на вулиці співали.
Мов іскринка поруч прояснула,
Все тепліші почуття ставали.

Весна 2005р.

Сумно, сумно,
Чому, я не знаю
І навіть найменшої гадки не маю,
За кимось сумую, за чимось скучаю,
Чудового чогось я не відчуваю,
Минуле згадаю – і хочу туди…
Час швидко плине…
Зробити найбільше,
Пізнати усе,
Чи це нам потрібно?
А хто його знає,
Людина живе,
А час минає.

2005р.

Зима дала собі волю,
Затуливши сонце ясне.
А ми йдем стежками долі -
То щасливі, то нещасні.
То, мов діти, ми радієм,
То впадаєм у зневіру,
То про щастя своє мрієм,
То весь світ здається сірим.
То збиваємось з дороги
І не бачим далі шляху,
То вперед до перемоги
Йдемо впевнено, без страху…

Лиш тоді вершини долі
Буде нам здолать під силу –
Коли серцю ми дозволим
Мати те, що йому миле!

Сніг хурделить за віконцем,
Пеленою світ вкриває.
А душа так прагне сонця
І того, що знов втрачає…
Без любові – душа квола,
Мов у небі птах безкрилий,
Без тепла людей навколо
Для душі ніщо не миле.
Без надії – сонце гасне,
Світ здається чорно-сірим,
І життя таке нещасне,
Як в добро втрачаєм віру…
Хоч, здається, аж півсвіту
Замели ці сніговії,
Та під снігом будуть квіти,
А під відчаєм – надія!
Хоча світ навколо сірий,
В нім багато болю й зради –
Віджену з душі зневіру!
Жити є чого заради!

Втікаю від міста шаленого ритмів,
Від правил, умовностей і алгоритмів,
Від натовпу злого, що лють продукує,
Душевних сліпців, що не бачать й не чують.

Втікаю від підлих людей, що навколо,
Яким насолода – завдати лиш болю,
І тільки за те, що ти інший, готові
Напитись твоєї ще теплої крові...

Втікаю від гамору вулиць нечистих,
Що тільки по святах помпезно-врочисті,
Від тисяч очей, що ненавистю світять
Лишень на догоду облудному світу.

Втікаю від тих, хто у прагненні слави
Лишає по собі сліди лиш криваві,
Від тих, хто довіку не випрямить спину,
Хоч б’ється у груди, що вмре за Вкраїну...

Від тих, хто могили розриті лишає,
Хто ближнього свого за ворога має,
Від зрад і лукавства жорстокого світу
До скону втікатиму несамовито...
2003р.

А хочеш... я впаду дощами
На спраглі помисли твої.
І защебечуть поміж нами
Срібноголосі ручаї.

Я слізоньки втоплю у хвилях,
Веселку прокладу містком
І огорну тебе, мій милий,
Таким омріяним теплом.

Збіжу краплиною бажання...
По тілі - відчуттям Весни...
І знову – в небо, щоб востаннє
Росою впасти в наші сни.

2010

куплю весь світ,
себе ж продам.
втічу від бід
та не віддам
останній подих я залишу,
як смертний вирок для життя,
а капля крові не напише
якіїсь мертві почуття...

Пориви вітру.
Так весняно.
Ти сльози витри!
Ти - кохана.
Холодні ночі.
Щось зігріє.
Навпроти очі.
Поруч мрія.
Солодка кава.
Сік фруктовий.
Давно чекала.
Він готовий.
Це просто спалах.
Мить, як вічність.
Ти так кохала.
Його в січні.
Спи,ще рано.
Пахне вітром.
Ти - кохана!
Сльози витри.

11.02.2010

Нам так потрібна спрага жити,
щоб чашу повную життя
на дрібні крапельки розбити
і милуватись ними, й пити,
і пити аж до забуття…

Щоб у погоні за насущним
і жил не рвати, й кров не пити,
щоби не жевріти,
не тліти,
а ясним пломенем горіти:
комусь світити,
когось гріти…
Самомуж сонечку радіти
і небом дихати, й летіти
у космос-вирій для думок…

Ми впали духом, ми заснули,
І ждем покаяння в небес.
Прощали всіх, себе — забули.
Пророк помер і не воскрес?

Німіють ноги, в'януть душі,
І опадають пелюстки.
Назустріч холоду і стужі
Ми йдем роками крізь віки.

Яккби я мала вільні крила,
І змогу вирватись з тенет.
То я б із вітром полетіла,
І загубилась між планет.

То я б усім вам показала,
Що вихід є! Ви тільки йдіть!
І ви б на ноги повставали,
І розпочали свій політ.

Горить ще вогник, догорає,
І той один таки прийде.
Він нас виведе до раю,
Він життя для нас знайде.

Прийде і грішних нас пробачить,
І покаже вірну путь.
Можливо, я його вже не побачу,
Та мої діти гордо з ним підуть!

Важко ноги
Топчуть воду,
Що промезла до кісток,
В зграї збилась
І спустилась
Міліардами зірок.

Носить вітер
Сніг по світу,
В танці дикому кружляє…
Та не знає
Нащо має
І під ноги нам кидає.

1987

Сумує правда – гостя в своїй хаті,
А всі регочуть, начебто затяті,
І ждуть, коли ж то все набридне їй, –
Позамовкали навіть язикаті…

швидко швидко
дні на нитку
на тугі вузли

як ножем
по пальцю чиркнув
сівер березіль

чути чути —
в підземеллі
родиться нове

білизною
з'яву стелить
а зелом пірве

а водою
пересушить
спрагу дощову

й перелогами
й на душу
висіє траву

2010

Ще літо в серці не вистигло,
а дні вже пожовкли.
І небо заплакане сіре
дивиться мовчки...

О, де твої обранці, Україно?
Лише Господь зупинить цю руїну,
Мій Бог живий, у відчай не впаду.
Де ж оборонці? Бачу тільки спини…

Ти називаєш сам себе хохлом,
А предок твій був добрим козаком.
Його боялися усі заброди, –
І пам’ятають не один содом...

Я пам’ятаю всіх учителів,
Бо кожний з них дав тисячу скарбів.
Щоденно я ділюся тим багатством,
Дарую всім я – хто б не попросив.

Знову в світ приходжу,
Бачу: світла вже не вистачає,
Над твоїм життям вздихаю, але знову промовляю,
Що обійм не вистачає, уста твої і досі сяють,
Краплі сліз із них злітають, на підлозі помирають…

Приспів:

Протерти б очі тобі і показати світ,
У ньому стільки розмаїть, які сказали б тобі,
Що ти не варта сліз і почуття мої,
Куди доречніші ніж твої сльози.

На дворі зима літає, взимку холодно буває,
Та чим від сліз твоїх, холодніше не буває,
Я стою, лечу, втрачаю, що робити вже не знаю,
Твій кожен подих бережу, та ти мені не довіряєш.…

Приспів.

Зима 2005р.

Багряним сонцем променистим,
Ввійде вона в кімнату вітром чистим,
Розколихає почуття в тобі.
На неї мить лиш озирнешся,
В блиску очей навіки зостанешся,
І в снах твоїх постійно в’ється,
Від подиху скоріше серце б’ється,
Мабуть, що згодом розіб’ється,
А ти не знатимеш чи справді чи видіння,
Зустрівши мрію – образ недосяжний,
Невже й вона кохатиме тебе?

Зима 2005р.

Сон чарівний,
Сон прекрасний,
Мені хочеться лягти,
Обійняти ніжну постіль
І у казку линути!
В сні літати, мандрувати,
Неможливе щось робить,
Закохатись, дивуватись,
Все на світі полюбить!
Але раптом прокидаюсь,
Розумію - це лиш сон.
Зостаються лише мрії
І надія на любов.

Зима 2005р.

Як би я закохався,
Я б стільки радості їй дав,
Все те, що накопичилось за час той,
Коли я ще нікого не кохав.
Цілунки, ніжності, бажання,
Свій подих їй би присвятив,
Все те творив би я так палко,
Як би єдину полюбив.

Зима 2005р.

Наче близько… І далеко, -
Відлітаєш мов лелека,
Вмить, і оком не моргнувши.
А потім знову повернувшись,
В обійми линеш ти мені.

Казкова доля,
Мить охайна.
Але настільки незвичайна,
Що розчаровуюсь в тобі.

Зима 2005р.

Останні гастролі старого театру,
Костюми, валізи і грюкіт коліс.
Аншлаги у касах, поклони таланту,
У залі навстоячки крики: на «біс!».
І знову він грає сонату душевну.
Звучать його ноти, не знаючи меж.
Під ноги троянди - закидали сцену.
Любов і повага, фанатів кортеж.
Звучить тихо скрипка, маестро в печалі.
В театрі обридла мелодія струн.
Смичок в каніфолі і лак Страдиварі,
Уже не чарує - від цього і сум.
Міняються швидко і стилі, і моди.
Пакує валізи і скрипку в футляр.
Мінливий глядач, а смаки - як погода.
На іншого світить сценічний ліхтар.
28.01.10