...відчуваю,
що наче у Долі
я позичене
щастя спожив.
Як крізь грати –
дивлюся на волю.
Втратив все,
що так важко відкрив.

Так судилось –
писати картини,
щоб шукати
безсмертя красу
у липкому
житті-павутинні,
наче спрагла
пташина – росу…

А пейзажів
роз’ятрені рими,
знову краплями крові –
на сніг.
Та рядками
наївно-простими
змалювати
Кохання не зміг.

Це - вчорашнє.
Та хай буде Завтра.
Бо самотність вже
випив до дна!..
Свою душу
зустріну
я з мандрів.
І на серці
розквітне Весна…

2009

Я так люблю тебе моє дитя,
Тобою сповнені мої надії.
Смієшся ти і радісне життя,
А навколо хай сердяться злодії.
Не поспішай - чужого не візьмеш,
А як візьмеш то ніде притулити.
Забудь про сум, без нього краще жити.
Але й тополю гне додолу вітер.
Рік новий йде, а де ж старий подіти?

1998

cпровокуй мене стрибнути з даху
шанс один із мільйона, що я виживу
що серце не стане в момент стрибка
що я не пробачу тобі
й не пожалкую про скоєне
хоч буде пізно

спровокуй мене дати тобі ляпаса
я ніколи цього не робила
виглядатиме смішно, й мабуть не образливо
але ти спровокуй
на якусь очевидну дурість
на спалення віршів наприклад
(Гоголь це оцінив би)
бо я пам'ятаю
їй- бо, я їх всі пам'ятаю!

спровокуй мене скинути маску як одяг на пляжі
я готова..
одною ногою в повітрі...
стрибаю...
може, так я нарешті єдиною стану для тебе
а не в довгому списку
ще однією

А Карпати мають очі-
Темно-сині,грайливі,мов метелики,
Визирають з верховин.
А Карпати мають коси-
Ніжно-зелені,зі стрічками різнотрав"я,
Що сягають до низин.
А Карпати мають вуста-
Джерельні озера з перламутром-ластовинням,
Чистим подихом глибин.
А Карпати мають душу-
Нічне небо,застібнуте на зоряні гудзики
Розміром з долоню велетня,
Замріяного від сопілкової музики...

Купила бабця Галя у четвер
Плисковатих "морських камінчиків".
Приїде гостювальник – внук Олег!
Торік дала із пенсії на пінчера...

Стрічала на пероні.
Сіяв дощ…
Запізнювався потяг на годину.
Неволив бабцю клопітливу сон.
На лавку сіла, під полу – гостинець.

Наснився враз онучок-грамотій:
З червоним ранцем, в сірих окулярах,
Кровиночка її, тоненька віть
Родини дерева над крутояром...

Внук
по калюжах
підстрибом
прибіг...
Цукерки зі станційного буфету -
Дрібненькі кольорові камінці-
Ввібрали літепло через пакетик…

Нащадок самостійність проявив -
Без матері приїхав у Полинне.
У хаті роздивився постоли,
Старий дзиґар, таке собі начиння…

Взяв папірець – бабусин тестамент:
По смерті успадкує стріху, пічку,
Старий вишник із десяти дерев,
Цюцькову будку, сім кущів порічок.

Гостинчик без уваги залишив.
Сходив у берег... Прикопав три скати.
На ранок, прихопивши постоли,
Побрів
на потяг
через млу
левади…

А бабця Галя старців пригоща
Дрібненькими цукерками з ізюмом,
Та рве пригадки - з восьмого куща:
"Колись була сім"я... і син... і куми...".




2005-2012

Як блідий сонях, тінь від тіні
Стоїть серед дороги,
А вітер безхребетний, синій
Їй кланяється в ноги.

І небо тінь собі кладе
У теплу чисту руку,
На захід колесо руде
Два покотили круки.

І молиться собі зоря
Беззвучно й самотинно,
У скирті часу догоря
Крик журавлинний.

Ялинок вись і чорнобривці,
Дуби колише шум тополі.
Достиглі яблука на гілці -
Роки, проведені у школі.

Немов в тумані, день осінній,
Холодний дощ у шиби стука.
Дзвіночок перший і безцінний
Букет учительці у руки.

Щодень знайомі вже стежини
Вели тебе із класу в клас.
Уроки, чверті - лиш хвилини,
Отак і плив невпинно час...

Тривоги, сумніви, надії,
Дитячі сльози у кутку.
Та сміх веселий їх овіє,
Прогнавши геть печаль їдку!

Минуть години, дні і роки,
Хоч сивина вже забіліє,
В душі почуєш тихі кроки -
Шкільна ступає ностальгія...

1999

* * *

Якось я неподалік перона
Завітав у затишне кафе,
Взяв собі салату до бекона
І горнятко кави „Нескафе”.

Сів не тільки голод гамувати
Й цмулити гарячу рідину,
А газету шоби почитати
Та цигарку випалить одну.

Тут до мене сіла молодиця,
Привіталась, вибрала меню...
Я й не знав, що у такому віці
Замовляють мало не свиню!

Як зубами вгризлась ти в загривок
Спеченого гарно кабана,
Я свій позір втупив між тарілок,
Щоб його не бачила вона.

Ти – жувала. Я – лишень дивився
І дрімав у сутінках смаку,
Як тоді я ще не подавився
Дивлячись на сцену отаку.


Смажене курчатко трохи згодом
Й лиховісні кусені м’ясця
В шлунок її канули, мов в воду,
Черга надійшла і до крильцят.

Як жертовний стогін, скреготіння
Било мої вуха навідліг,
Хрумкотіння, тріск і плямкотіння, -
За хвилину все почути встиг.

Щелепи би мати як в акули,
Зуб зламався – виросте новий.
Як вона жувала! Ви би чули!
Я ж сидів принишклий, мовчазний.

Моя кава зовсім охолола,
А газета зморщилась в руці,
Шлунок мій згадав, що їв учора,
Аж занили кутні та різці.

Вона хижо врешті облизнулась,
Як лисиця біля кістяка,
Встала, розплатилась, потягнулась,
Наостанок кинула „Пока”.

Вже ж наїлась! Ніде правди діти!
Та простий в історії урок:
Якщо хочеш довше ти пожити –
Їж у міру. Й звісно, без кісток.

Пахне черга “Зубним еліксиром”,
Пахне ”Шипром” і пахне “Бузком”.
Їм не треба “Салямі” чи сиру,
Тут закусують “Прими” димком.

І дзвенять, і дзвенять мідяками,
На прилавку “Тройной” – дефіцит…
Хто ж тремтливими цими руками
Так безжально розхитує світ?
1982

Знайомий мій поет кохає жінку.
(Ніхто ту пані у лице не зна!)
Присвячує коханій спраглі вірші,
Із парасолею
обходить
парк,
вокзал…
Купує їй левкої, гіацинти,
Світлину мріє вкласти в медальйон…

А може, він ту пані гожу… вимріяв,
Як я – весну –
крізь жалюзі долонь?




2007

Майстри спотворених ландшафтів,
Маестро збочених віршів,
Пощо членуєте на клапті
Творіння розуму й душі?

Нехай простить осліпле око,
Що я не бачу “справжній” світ,
Що все сприймаю однобоко,
Бо я, на жаль, не неофіт.

Волання гіпергучномовців
І танця дикого корчі,
То – часу ритм? То – подих сонця?
То ваші в Божий сад ключі?

Простіть, що я такий "забитий",
Й новому, мабуть, не навчусь,
І хоч до вас шляхи відкриті –
В своїм саду я залишусь.

Що його робити? нИкони ловити…
Корчма і Божий напуст…
Петро й Іван… Горівка обИду
застує…

СвердАн підковує тишу,
аж ніч розлягається…
Гойдається місяць, як вИшар…
п’є Данило Галицький…

ЦокУють коні… На хрест собачий
минулі дні склав… Рушив…
Зірки – достиглі, жовті ґарґАчки…
Ну, ж бо!

На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.

Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.

Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.

Пройшли віки - та згадують його
Його внуки.

П’єса на колесах

(на одну дію)

Діючі особи:

Оповідач: дідусь
Москаль
Націоналіст – (український, затятий)
Провідниця
Песик
Дівчина – (хазяйка песика)

Мізансцена:
Дія відбувається в швидкому потязі Київ – Санкт-Петербург. Скоро північ. Аварійне освітлення з тамбура створює напівморок у першому плацкартному відділенні., де і відбувається сама дія. За півлітрою оковитої зав’язується невимушена розмова між пасажирами. До неї приєднуються зацікавлені слухачі. Оповідач починає свою розповідь.

Оповідач:
Закохалася дівчина
У веселого хлопчину.
Закохавсь козак у дівку –
Кинув батьківську домівку.

Дурне діло, всім відомо,
Діло не хитре.
Краще б він зостався вдома, –
Та хто втрима вітер!

В прийми теща після свята
Запустила його в хату,
Ну, а щоби гроші мати
Він подався кайлувати.

Довелося тягнуть лямку
За двох козарлюзі,
Бо жона його вродлива
Вчилася у вузі.

Над шитвом той неборак
Аж до ночі киснув,
І якраз на тую пору
Місяць в небі виснув...

Песик :
Завищав на весь вагон, бо провідниця наступила йому на хвоста.

Провідниця:

Чий кричить так страшно пес?
Хто схотів зійти з колес?
Ну який посміх хорьок
Тут зробить живий куток?

Дівчина:
Хапаючись одночасно за серце і ошийника:

То моя собачка, пані,
Я його помила в ванні,
І у дусті, і у хні,
Каюсь, вибачте мені.

Провідниця:

Добре, що це не корова,
Ось тобі останнє слово:
Гарне цуценятко...
З тебе десятка.

Пасажири реготнули, а дівчина з полегшеним віддихом виймає і віддає гроші.

Провідниця:
Дідусю, продовжуй.

Оповідач:

Тужавіли урожаї
Соком і нектаром,
В молодят тіла у ліжку
Гоготіли жаром.

Москаль:

Я от слов твоих, дедуля,
Уж и не смеюся,
Гоготать тела не могут,
А гогочут гуси.

Націоналіст:

Хоч звучатиме це різко,
Та мушу сказати:
Як свого не стулиш писка –
Будеш гоготати.

Москаль:

Как упрям єтот хам!
Не стесняется дам!
Так сказать может в лоб
Невоспитанный жлоб!

Націоналіст:

Встає з набиченим поглядом та стиснутими кулаками.

Провідниця:

Пасажири, досить! Ша!
Не хапайтесь за ножа!
Бо усіх вас скопом
Обіллю окропом.

Діду, продовжуй.


Оповідач:

Подружжя наше, влітку,
Під ту весільну пору,
Підсмажити щоб литки
Подалося на море.


Воно гостинно прийняло
Усіх в свої лабети,
Та час блаженства пролетів
Так швидко, як комета.

І знов до тещі під крило
Вернулись молодята,
Про що тут більше гомоніть -
Закінчилося свято.

Москаль:

Что ж, крути этак и так,
Не казак он, а дурак.
На конец хороший в песне
Я не ставлю и пятак.

Жить у тещи –
Эка блажь!
Скажет всяк – какой пассаж!
Ты поверь уж мне, милок,
Спорол глупость парене.

Провідниця: з невдоволенням

Хоч ти з Ленінграда –
Моя тобі порада:
Коли хтось балака –
Помовчати нада.

Націоналіст: з погрозою

Язик не срака –
Нехай балака.

Москаль:

Что за вульгарщина
Эта шароварщина!
Неужели за пустяк
Надо отвечать вот так?

Ладно, ладно, пой дедок,
Я захлопну свой роток.

Оповідач:

Був серпень. Зріли кавуни,
Жовтіли гарбузи по полю,
Зібрались доці та сини
Копати бараболю.

Копали, сипали, гребли,
Сопіли від натуги,
Весь довгий день товкли ріллю,
А потім ще і другий.

Звезли до тещі урожай,
Пора вже їсти шкварки,
Та розгорілася чомусь
У хаті люта сварка.

Прохурчав медовий місяць
Як у полі трактор.
Показав теща зятю
Ангельський характер.

Той насупивсь, мовби туча,
Дума, „що робити”?
Від такої колотнечі
Можна ж посивіти?

Теща просто навісніє –
Згадала вже й діда!
Що помер ще за Мамая
Від кон’юктивіта.

А зять, немов зінське щеня,
До ночі огризався,
А вранці встав, зібрав майно,
І в інший дім подався.

Москаль:

Хоть я парню не пристав,
Оказался я ведь прав!

Песик:
Гав! Гав!

Провідниця:

Чи заглохне це щеня?
Гавкне ще – йому хана!
Відчиню дверцята
Й викину до ката!

Москаль:

Умно все ж сделал все же зять.
Даю ему оценку пять.
Мужикам покой ведь нужен –
Это б женщинам понять.

Націоналіст:

Ти замовкнеш, чоловік?
Сил нема терпіть твій крик.
Кукурікаєш мов півень,
Що заліз в чужий курник.

Москаль: хижо оскалюється, але мовчить

Оповідач:

Наш герой живе помалу,
Грошики збирає,
Його теща в чужій хаті
Поки не чіпає.

Та оголені полиці
Й гаманець худенький
Смокчуть сили, тягнуть душу,
Мов цвяшок обценьки.

Теща – тонкий інструмент,
Раритет – інтелігент.
Водяникам і чортам,
І мужчинам – не чота.

Вона мудро нагребла
Землі аж до біса,
Щоб не швендяв після праці
Зять, немов гульвіса.

З дня у день, і з року в рік,
Танув, слизнув чоловік.
Результат „общєнія” –
Дика неврастенія.

Москаль:

Он к тому же, боже мой!
Не здоровый, а больной?
Он таков жене не нужен
Будь он гений аль святой.

Вот кабы деньжат побольше –
Он тогда бы был хороший.
Ну, а так мы скажем дружно:
Будет парень холостой.

Да, и вот еще вопрос,
Прямо в глаз, а также в нос:
Чем детей кормить он будет,
Дымом, что ли с папирос?

Если с тещей паренек
Жить из принципов не смог,
То жене сухарь не нужен
И простой воды глоток.

Націоналіст:

Ти дивись який пророк!
А своїй ти на „зубок”
Сиплеш марципани?

Якщо так, то вам не варто
Торохтіти у плацкарті –
В „люкс” шуруйте, пане.

Твоє місце хан-паши –
Серед пітерських бомжів,
Те, що ти такий багатий
Тут нікому не бреши.

Ну, а жіночка твоя
З отакого трударя
Певно, має лиш у хаті
Самогону пузиря.

Москаль: хапаэ за груди націоналіста і намагається його підняти.

Боксер: втручається пасажир, що досі спокійно спостерігав за сваркою

Так, братва, на пол упалі,
І по сорок раз отжалісь.
Кто копитом повєдьот,
Тот получіт аперкот.

Провідниця:

Ти цих півнів поглуши,
Бо мені це до душі,
Хай би нам спокійно дали
Ці дослухати вірші.

Боксер: слишалі?

Оповідач:

Був листопад. Дали вже дьору
У вирій зграї журавлів.
А зять на ту студентську пору
Уроки старанно учив.

Його жона одна зосталась
І так уже не перший рік.
Сама живе, коли у справах
Від’їде любий чоловік.

А як вернувся через місяць,
Йому пыднесла гарбуза.
І він, зібравши свої лахи,
Посунув мовчки на вокзал.

Москаль:

Для всех уроком это станет,
Кто не имеет ни шиша.
Тогда любовь лишь хороша,
Как ветру места нет в кармане.

Націоналіст:

Хоч серед нас ти інородний,
З тобою тут я, мабуть, згодний,
Що за провини отакі
Кидають мужиків жінки.

Оповідач:

Був листопад. І у садках
Мовчали мокрі горобці,
Та одиноко по щоці
Сльоза котилася гірка.

Була жона – тепер немає,
У небі Сиріус сіяє-
То знак, що скоро вже зима.

На „форумі” сміються люди
Лиш у розлучених печаль.
Упала лірики вуаль
І проза причавила груди.

Фінальна мізансцена

Всі пасажири розходяться по своїх місцях. Залишаються лише Москаль з Бандерівцем: вони розливають по чарках недопиту горілку і, скрушно хитаючи головами, під ритмічне цокотіння колес, чокаються та випивають огидну рідину.

Занавіс.

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Прийди, милий, в мою хату, хазяїнувати...

Тарас Шевченко




А ти – преславний. Очі – мов сапфір...
Адаме, стишся! Прищепив би гілку!
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік! Одна я у присілку.

Під сорок.
Спека.
Є держак від вил...
Є дзбанок, ложка меду, льох, дерева...
Є бочка дьогтю, пір"ячко – від крил:
Була Жар-птахою... Три літа - Єва.

Куди ж ти? Я ж мовчала!
Йди у тінь!
Пригладив чуба... Погляд стік у очі...

Куса вудила твій пожежний кінь...
Ти рвешся в пекло –
я дитинку хочу.





2008-2012

Иногда хочется держать кого то за руку
Опереться о чье то плече,-
Линии мира станут наивно плавными,
Остановится счет...

В чашке горечи не видно не видно дна,
но вопреки всему пьешь...
Ты так долго переживала ливни одна,
И еще поживешь!

Но сейчас как-то особенно тяжко
В то же время... Иногда хорошо. Без слов
Горечь до сих пор нелепо пенится в чашке,
В мире острых углов.
22.11.09

Торік свободу ти підніс – коштовний дар,
А дверці клітки прочинив обачно...
Якби я не верталася у бран,
Ти заманив би в клітку сіру пташку.

Та все ж колись не в небі – на землі
Судилося б спіткання "випадкове”.
Я, поранкова фея-візаві,
Сама б для стрічі вибрала розлоги.

Я знаю, ти пройшов би, мов чужий.
Я б ...поривалася побігти слідом,
Вдихала б цигарок простиглий дим,
Стискала скроні, плакала, німіла...

За чим тужила б?
Тихе озерце
Кохання нашого
плюскоче
у графині.

А десь бушує смертоносний смерч...
І що мої гризоти – безприхильним?




2007

Викотилось сонце, наче сонях
у безмежне небо: ген-ген-ген.
То пора вставати суперсоням.
То ж, на досипання - п'ять хвилин.
П'ять хвилин, і ні хвилини більше.
Вмити личко, зачесати чуб.
День сьогодні буде зовсім іншим.
В нього мрій для тебе досхочу.
В нього казки, радості і сміху
скільки хочеш - не дістати дна.
Сотвори цей день собі на втіху,
усміхнувшись сонечку з вікна.

Здуріти можна, Мужики,
Бідненьких мучать вас гормони,
Що ви спускаєте курки
І руки пхаєте... до лона!
А руки ці чогось тремтять 
Не ловеласи і не хами!
Це вас чорти у пеклі вчать:
«Любіть курками і руками!»???

Ви кожен – в’язень. Кожен – раб.
Ви кожен – кручений-прикутий...
Сліди цілуєте від... лап.
Готові сволоками бути,
Щоб пазурища на руках
Гострили ми належним чином...

Ну, слово честі, О Мужчини,
Не суть у спущених курках,
І не в низьких загинах спини.
І не в обмацаних жінках.

Тож повтирайте сльози-слину!
Нам мужні будьте!
Ви ж МУЖЧИНИ!!!

Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.
Дзвенів трамвай. За цеглянúм забором
двигтів завод. Заломлюючись за поворот,
ниті афер тяглися, нерви пригод. Поряд жовтів головою Єгоров.

Щось завúхриться в небі – здавалось – і все!
Барви незнаних щасть рушать по околотку!
Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.
І золота “бура” переб”є “молодку”.

Дивні птахи жили у нас під грудьми,
мінились по футболках, сідали нам на спецівки.
І вишіптували розпливчастими крильми
м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.

...Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.

Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,
де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...
Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі
і кольóрами міняться в передчутті...

2005

Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним – керогаз.

Ще в пам’яті – лиснючий коридор.
На жовтім – чорні стовбури акацій.
Під ними – ми, сини одної з націй,
Що все ще “не сложилась до сіх пор”

Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пияки... Злочинці карні...
Пахучий полу бокс у перекарні
Та по дахах – цегляні димарі.

Ото – початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.

Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно – показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі –
Опори електричних передач.




1996

Через мости йдемо по залізниці,
Униз поглянеш - подих забива.
А вітер підійма тобі спідницю,
І знизу задивляється братва,

Що коло пляшки всілася по людськи.
Цвітуть вишнl. Звиваються путя.
Товарний пройде - і тремтять пелюстки.
А не проходить - все одно тремтять.

Ми пройдемо. А квітневі - синіти.
Столітнику тулитися до скла.
І буде пісня, співана семітом:
"Гоп-стоп, ми підійшли із-за вугла!.."

Біжить трава до насипу підніжжя,
І зеленіє, зводячи з ума
І нас, і це незграбне Запоріжжя,
Котрому в світі рівного - нема.

1998

Пам’яті невинно знищених

Ген від Збруча і до тихого Дону
Зморено голодом було мільйони.
Тих, що зростили центнери хлібів,
Тисячі вбито за п’ять колосків.

Все забирали, найменшу хлібину,
Крихти зі столу, сухий бурячок.
В селах мерці, мов снопи попід тином,
І їли дорослі своїх діточок…

Їм не співали в останню годину,
Не було кому скласти кості в труну.
Вкраїнське село у смертельній облозі,
Що другий вкраїнець завчасно заснув.

Дай їм всім, Господи, царство небесне,
Геноциду зазнав український народ.
І в пам’ять про них Україна воскресне,
Щоб душам убитих світити з висот.

Перемовчу своє "але",
Переболю твоє "навпроти",
Куточком усміх упаде
І зазвучать печалі ноти.

Сторуких буднів німота
Прикриє подивом мовчання,
А тиша довга, як сльота,
Наповнить мудрістю чекання.

Не поскладаються слова
У рамки, створені не нами.
Для вічності, що промина,
Душа напише епіграми.


28.11.09.

Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували...
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм'ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!

30.10.91 р.

О жінко! Рок чоловіків!
Прокляття і дарунок Бога!
До раю втоптана дорога,
Або у пекло, до чортів.

За м’який доторк твоїх лап,
Що мають гострі пазурища,
Піде за тебе на огнище
Найупослідженіший раб.

Ще мить – і спущено курка,
У грудях серце б’ється дзвоном,
І вже шукає ніжне лоно
Тремтлива, капосна рука.

І ось тобою, як щитом,
Жіноцтво крутить на всі боки,
Бо ти як в’язень до сволόку
Міцним прикутий ланцюгом.

“Все так – вони нам вороги!”-
Ти мусив би мені сказати,
Але готовий цілувати
Сліди коханої ноги.

Засумую на скрипці,
Виллю струнами сльози,
І піду пропадати
У світи неземні,
У краї не тутешні,
Під старі верболози,
Що за мить падолистом
Закружляють в мені

Буду мріять востаннє
На співучій сопілці
Візерунками ліри –
Нехай слухає світ,
Поки ще зостаються
На надломленій гілці
Недожовклі листочки
Моїх струджених літ.

Потаємність моїх думок
І байдужість чужих обличь
У безодню один лиш крок
А з безодні хоч клич не клич
Не повертався ще ніхто
І я не вернусь обіцяю
Моє життя німе кіно
І світ цей німо пропадає...

Свято наближається
І зірки всміхаються,
І пухнастий білий сніг летить.

Діти забавляються,
На санках катаються.
О яка чудова неповторна мить!

Рік Старий прощається,
А Новий вітається
І дарує нам усім свята.

Миколай збирається
Із неба спускається
На золотих мальованих санках.

Дітвора регочеться, –
Вже й весни не хочеться,
Бо дарунків їде цілий міх.

Дід Мороз лоскочеться
І в повітрі котиться
Дітвори веселий срібний сміх.

Дива починаються,
Ялинка всміхається
І бенгальський вогник мерехтить.

Миколай вітається,
Дітворі всміхається,
З неба срібна зіронька летить.

І малий Ангелик,
Наче той метелик,
Витяга дарунки із мішка.

Настрій, як веселик,
І хлопчик бешкетник.
Що ж його в пакунку цім чека?

Та хлоп‘я хвилюється,
В збитках винним чується,
Бо ж багато він їх наробив.

Миколай любується,
Хлопчик вже дивується,
Бо Господь давно йому простив.

Свято вже кінчається,
Миколай прощається,
Янголя у шибку вже летить.

Хлоп‘ятко всміхається,
Ковдрою вкривається
І тихенько носиком кирпатеньким сопить.
17. 12. 2003 р.

Частина І
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).

............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.

Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...

.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.

я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?

Я на листок із віршем наступила –
Підвів мене старенький крокомір.
Вірш повногрудо, ледь надсадно дихав:
„На липу...підніми мене...мерщій!
Я народивсь учора...спозаранку,
Коли мій автор...обирав свій...шлях.
Я струменів, як...кров тече із рани,
А він мене...безжально...із вікна...”

Син орігамі вчився, страдний аркуш
На білу ластівку
перетворився вмить.
А я зітхнула:
„Юну Справжність автор
Іще шукатиме – серед листочків
лип...”




2007

Ми щось шукаємо
А може когось
Когось чекаємо
А може щось
У щось ще віримо
А може ні...
Навіть надіємось
В примарному сні
Шукаємо волю
ЇЇ нема
Чекаємо долі
Усеж дарма
Людям не віримо
Вітрам теж ні
Але надіємось
В примарному сні
Нас доля"кинула"
А може ні ...
Зникли ілюзії
У ранковій імлі...

* * *

М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.


Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.


P.S. Мою статтю-спогади про Миколу Вінграновського читайте на http://maysterni.com/publication.php?id=40700

 
Цинічні очі, сумні музики
Млістю втомлені жовті софіти
Делікатні руки, рухи тонкі

Сцена три, іронічні гротески
Безіменні нічні метелики
У старому сні, вокзальному склі

Королівські лілеї на перснях
Татуаж на епічному тілі
В елегантно-блюзнірському стилі
Недосяжна мана, Інґрід Берґман

На досвітнім багатті всіх весен
Амазонка в коштовнім нуарі
Світлий ельф у відлюдному барі
Темне пиво, пустий Сміт-і Вессон



 -&-




 

Вірвалась у життя як зорепад,
Як смерч усе в душі перевернула,
Як метеор зненацька промайнула
І загубилась в шумі автострад.

На згадку лише гаму почуттів
Для мене просто так подарувала.
В замін лише надію попрохала,
Яку я віддавати не хотів

Спустошений й покинутий стою
Закритий в почуттях своєго замку.
Мене ти зустрічати будеш з ранку,
Як постріл прийду в доленьку твою.

21.01.94

Знову траурну музику чути
І голосить до хрипу душа
Та тебе вже назад не вернути
Ти в останню дорогу руша...

І ніщо більше вже не тривожить
В твому серці застиглу весну
Лиш роса твої губи воложить
Й стогін вітру не збудить від сну

Не тобі соловейко співає
Кожен раз від зорі до зорі
Тільки музика траурно грає
На твоєму чужому дворі

Більше вже не зазнатимеш болю
Смуток стане для тебе чужим
Розмовлятимеш тільки з собою
Не зірвеш ти красивих жоржин

Промайнеш у прадавнє й правічне
Втратив владу для тебе і час
Не змерзатимеш в руки у січні,
Не старітимеш більше для нас.

20.6.1994

У травні Фенікс... висидів пташа:
Зигзичка юна принесла яєчко.
Самотній птах не дав їй відкоша...
На скелі жив, пантруючи гніздечко.

Старів, мудрішав. Іскри ніч кресав...
Багаття розгорялося свавільне...
За мить - із праху - Фенікс воскресав!
Процес був феєричним і суцільним.

А тут – потя, що хоче їсти й пить,
Що скубає наскоком:
”Дай комаху!” -
Пістрявеньке... Зуміло загасить
Снаги жарини. Жалко сіромаху.

Над соснами,
між ґав
ширяє птах...
У дупла, під листочки зазирає...
Росте прожера...
Вже скрегоче:"Крах...
Я – сумнів...
Хто мене спізнав – зга - са - є...”




2006

1

Ти так мій стан пекельно обіймав,
Так потойбічно зазирав у душу...
Верцадла мерхлі ніс у тьму канав....
Із таці брав крапчасті літні груші.
Блищали ікла... Сік зап’ястком тік...
Я відступала... Ніч вписала в денник.
А ти шептав: „Так пахне перший сніг...” –
І кров спивав, пером проткнувши вену.
Ти дав наділи – неба, хвиль, землі.
Ти сипав на церату іскри, хвою.

– Ти – вже валькірія…– на ложі млів
Між явою солодкою і грою.

2

Звивається жаска змія-гроза...
Летючі миші шурхають... Яв сіра.
– Чудовна флейта! Ас! – вирує зал...
Ти не ділився килимком факіра.


2008-2012

І падав білий сніг на Ваші ніжні плечі
Не падать він не міг все інше недоречне

І падав білий сніг на покривало ночі
Неначе він, не я, признатись в чомусь хоче

І падав білий сніг уперше, як в останнє
Про що сказать хотів даремне запитання

О, Господи, прости мені моє бажання
Хай падає цей сніг від вечора до рання

І падав білий сніг на землю скрізь і всюди
В вікно хоч подивись бо затолочуть люди

І падав білий сніг на щоки й на долоні
А сльози то не гріх, адже вони солоні

І падав білий сніг в останнім па на вії
Прошу лиш не засип мої рожеві мрії

І падав білий сніг , як білий світ під ноги
А може він у Вас благав про допомогу?

P.S. Тут всім смертям назло
Під'їзд відкрив бурмило
Й солодко позіхнув
Сказав: - "От навалило!"

2000

Він приплавшудив з Казахстану. Долюбля
Свою дружину, що лишав із сином.
Вона йому вже варить одолян,
Він опускає бульбу в погребицю…
Для неї він – безцінний, дорогий,
Забула безгрошів’я і гризоти.
Він – лисуватий Льошик-комірник:
Халати,
відра,
цвяхи,
мітли,
боти…

У нього прізвище кумедне: він Курйоз.
А жіночка серйозна, величава.

Сорока звістку ліпить на вікно:
„Чи знаєш? Льошик – зрадець, ошуканець…
Він - перелюбник, зайда... Учаща
До Ганни із Диканьки. Він – спідничник…”

Не в силі баболюб підняти цвях,
Прибити ”Вірний чоловік!” табличку.

Ганнуся варить з півня холодець…
На стіл – скатерку.
Розплітає косу…
Вона ж упевнена, що Льошик – удівець!
Купила в лавці чвертку, папіроси…

„..та ж повернувся… кажуть…у сім’ю…
Пив десять літ кумис там… Син – без батька…”-
Не пісплять слив,
немов джмелі,
гудуть
Цікаві кумоньки на вигоні Диканьки…


2009

Каравело гріха, що нізвідки
Увірвалася - стриму нема,
Смітника фіолетова квітко,
Що була мені за діамант -

Дай забутися. Треми невловні
Тих очей, може, що й залата.
І лушпиння з блатної долоні
В сіре небо птахами зліта.

Може, вдасться, узяти й запити
Іншим поглядом, спиртом, Дніпром...
Хоч безсилі усі краєвиди -
В них під шкірою теж - твоя кров.

1997

День такий - ні хмарки, ні пів-хмарки
(Байдуже, вівторок чи четвер).
Точать ляси кумоньки-товарки.
Світить сонце. А Терьоха вмер.

Вмер і вмер. Кому яка різниця?
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п'яницю,
Що з тюрéм приніс туберкульоз.

З церквою на спині, Вася здимів -
І кому від того стало гірш?
Він чотири рази був судимим,
Скажуть: "Ну куди його у вірш?!"

Тільки ж під одним ходили Богом,
Хоч по різних кидало світах.
Самогону ми були одного,
Нації одної (в паспортах).

А живуть усі, хто як захоче.
Можна - так. А можна - отако.
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на - ко.

Всесвіт не скінчився, не почався.
Десь когось не буде- ну то й шо?
-------------------------------------------------
...Вечоріє. Жалко мені Васі.
Наче дня, що взяв оце - й пройшов.

1997

Знову синіх надій з-за горбів нанесе,
Де тополі на чатах.
Як воно навкруги недоказано все,
Як воно непочато.

Кров перейдено вбрід і - кричи, не кричи -
Не твої тут оселі.
І у спадок тобі ці блювотні плачі
На веселій пустелі.

І впирається лоб в зраду й смерть кам'яну,
Але брешуть всі числа.
Розминаєш між пучок пучок полину -
І приходить Вітчизна.


1999

Твоя закоханість
глухим ударом,
тупим, без крику
поглядом у вчора
сміливо кинула,
що має право
на пришле "завтра",
фамільярдне "знову".

Твоя закоханість, —
(бездушна пані,
байдужа курва,
не рідня любові), —
плекає ревнощі,
паплюжить пам’ять,
не знає честі,
б’є в відкриті скроні.

Твоя закоханість —
в театрі драма:
заскупо грають,
нецікаві ролі,
актор — простак,
яка з актриси дама?

Два акти зіграно.
Завісу — вгору.

Твоя — закоханість?..

©ммв

Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.
В.СИМОНЕНКО

Лютує зло щодня несамовито,
Сто масок зодягнуло мовчкома.
Воно шукає більшого корита,
Невидиме й підступне, як чума.

Воно пройшло через вогонь і воду,
Іржею в’їлось в душі і серця.
Від нього задихаються народи,
Забувши про обітниці Творця.

Від нього лихо роду і народу,
Його не втопиш навіть у Дніпрі.
По-вовчому хапає зло свободу,
Загнавши в серце пісні пазурі.

Воно в кривавих чварах гріє руки,
Що липнуть до народного добра.
Це люте зло веде людей на муки,
Жахається його – земля сира.

У рот води набрали патріоти,
Лиш інколи чийсь голос долина.
І шкірить зуби зло широкороте,
Шаліє в танці смерті сатана.
1987

Будь мені, Річко, матір’ю купОваною,
втопи негаразди й закрий куп’євАхою…
Об тишу розбився місяць уповні.
Доля завше дає щастя вАгом…

Перебрав халімЕрусу… кумІльга,
душа плутаючись, іде вглиб…
В основі свідомості – вірш, мов лІгар…
ВзЯли б квартУгу, сіли б кошем та й пили б…

Але досить… І без церкви в неділю свято…
…приїхав у село кам’янщАнин …
Ні заплакать, ні крикнути – в горлі кубАток…
У нужді і священник прощає…

Вже своє відгуляв листопад, -
Тлінню стали осінні обнови,
Лиш дерева у час вечоровий,
Мов оголені нерви, стримлять.

Крон густих розгалужена сіть
Все тонкіша – куди павутинню…
Аж здається: незриме пагіння
Нескінченно пронизує світ –

Гомін вулиць, горожі лиття,
У церковці потріскані зводи.
І, просякнутий нервом природи,
Я – єдиний із нею, буттям…

Вже і сам ніби задеревів.
Вже мене оминають прохожі…
І байдуже, що далі негожі
Дні – всю вічність отак би й провів,

Споглядаючи велич заграв –
Перламутр і багрянець вечірній
Та світанок, сповитий ув іній.
Час би пам’ять поволі стирав…

Раптом скинувся, – топиться сніг!
Вся земля розвивається, квітне…
Потім глядь – аж птахи перелітні
Гнізда в’ють на долонях моїх!..

Як же німфа любила сонце,
Що їй пестило білі коси.
Зникла ти - вкрило сон цей
Щось невидиме звисокоса.

Не судилось - лукаві печалі
Огортають провулки, мов дим.
Там блукали ми. Ну а далі?
Лише плинуть струмки води...

Де ж ти є, моя Либідь?
Шелесни знов серпанком нічним,
Бо без тебе приречений нидіть
Вкупі з ранком весело-сумним.

1999

Моя земля не та, що роїть терни,
Не та, що закисає у багні…
Моя земля зреклась гидот і скверни,
І зацвіла волошками мені.

Вона людей годує добрим хлібом
І напуває сонячним дощем,
Дарує щастя, радощі, і ніби,
Вже серце не терзає гострий щем.

Її шукав я і знайти старався,
Не дивлячись на скопище невдач,
І тільки так…
Снагою причащався,
Щоб душу не труїв безглуздий плач.

Нехай терпів поразки та утрати,
І розбивався майже не ущерть,
Та не дозволив злості розіп’яти
Свого єства, Життям роззброїв смерть !

Його поклав на Праведні Основи,
І не примкнув до капища лжеців,
До тих іуд, що прагнуть крови, крови,
Проклявши нень, знеславивши отців...

Я зрозумів журбу свого народу,
І, Боже милий ! Скільки ще йому
З мутних ковбань черпати мертву воду,
Святому не повіривши Псалму ?

Та що я мовлю ?! Є в народу віра,
Над небеса літанії цвітуть,
Бадьорить світ священицька Пальміра,
Її велична, царствена могуть.

Лунає клич від стін Єрусалиму…
Але чому ж у серці тісно нам ?!
Йому б вогню, полум’я, а не диму,
Йому б не тління, а горіння Храм…!

Йому б дощу, божественної зливи
Слів запальних, щоб ними йти у бій
Супроти лжі, під зоряні розливи
Окрилених Любов’ю літургій.

Можливо час не визрів ще достоту,
Тверезу Мисль ковтаючи живцем.
Щезає вік, минувши милю соту,
І юний вік у світ іде ловцем

Нових епох… Народжуються толки,
Оманним постулатом ваблять ум...
Розбиті дні, їх скришені осколки –
Ось наслідок гнилих, порочних дум...

Та я неправді вірити не буду,
В нещиру сповідь серце запрягти –
Це все одно, що вдітись у облуду,
На шию зашморг смерті натягти.

Я знаю, сни минаються по ночі,
Блакитна мла несе свій передзвін
Над шепіт рос, щоб проблиски пророчі
Вишневий світ воздвигнули з руїн.

Здійняти Стяг над краєм калиновим,
Стяг не війни, а Вічних Перемог,
Щоб люд ожив життям нетлінно-новим,
В яке усі народи кличе Бог.