Кто-нибудь!
Налейте водки!
Хоть воды, в конце концов...
Юля, в юбочке короткой,
Подмигнула мне
В лицо!..
Улыбнулась,
Посмотрела,
Как на кролика – змея.
Языком огня по телу...
Братцы!
Пропадаю я!..
2009г.

У когось символ Світу – «Інь» і «Янь…»
У когось – мантра «Ом» чи «Ха» і «Тха…»
А що ж у мене? Згадуй, Серце, згадуй,
Як закрутили Сваргу-Всесвіт Ладо й Лада…


…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Тішилося Сонце – Богове Око,
Тішились Небо й Земля…

…Ой, там на Горі, ген, понад плаєм,
Туром трембіта гуде…
Знак у Трипіллі, в Сурожі знають –
Ладо до Лади іде…

…Ой, там на Горі, сварьба-весілля:
В променях Світла – Любов…
Бавлена медом, травлена сіллю,
Скріплена Вірою кров…

…Дана до Дани, Жива до Живи –
Викує Зірку Сварог…
Перший раз – вітер… Перший раз – злива…
Першої Мови урок…

…Ой, там на Горі, тай на високій,
Двоє живих – я і ти…
А серед Неба зраджений Сокіл,
Канить до Бога: «Прости…»

…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Плакало Сонце – Родове Око,
Плакали Небо й Земля…

Примітка автора: слово «Гора» читати з наголосом на першому складі: тобто, гОра; слово «Жива» читати також з наголосом на першому складі, тобто жИва.

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

1
Колись у школі
Я мріяв стати поетом, –
Таким, як Рильський.
І нині хочу
Рідному слову служити –
Так само, як він…

2
“Слова вуст людських –
Глибокі води;
Джерело мудрости –
Струменевий потік”.*
Чи знають про це владолюбці?

3
“Хто перемагає світ,
Як не той, хто вірує,
Що Ісус – то Син Божий?”**
Ви чуєте, марнославні?
Це ключ до Храму вічності!


*Книга притч Соломонових (18:4),
**1Послання Івана Богослова (5:5).

Тебе кохав колись безтямно,
А може, й досі ще люблю.
Назавжди в серці безталаннім
Я образ світлий залишу.
Ніколи, певно, не забуду
Іскристий погляд огняний.
Колись, мабуть, здійсниться чудо
І скресне криги шар товстий.
Тоді лиш справжньою постанеш,
Юга з очей моїх спаде.
Коли ж здійсниться диво се...

1998

«Будь проклята держава, де поети
за чесні вірші зеками стають!»
(Ніна Гнатюк)
//////
Чую, брате Тарасе, прочифірений голос,
прохрипілий на спомин спаплюжених літ,
і обдерта душа підіймається голо,
щоб буремно продовжить підбитий політ.
Та спадають безсило поламані крила,
запікається в серці задавлений крик,
і не пломінь бентежний,
а табірна крига
розлетілась довкола від помаху крил.
Це знайомо: я теж не улесливий покруч,
світ жорстоких страждань
добре знаю і сам,
в ті ганебні роки ми були майже поруч,
бо від Вінниці так недалеко до Сарн.
Дуже легко було нам заграти за грати,
дуже важко хоч трохи відвикнуть від них,
дуже весело світяться мрійні заграви,
дуже сумно морозиться після відлиг.
Хоч проймає зневіра, бо так настраждався,
Хоч палючії спогади душу печуть,
чуєш, брате Тарасе,
ти уже постарайся —
людям треба твій голос зміцнілий почуть!


1991

1
Я пам'ятаю,
Що після похорону,
Батько так дививсь
На медаль “Материнство”,
Наче бачив уперше…

2
Мандруючи долинами юності,
Я часто знаходив
Рубінові перла радості,
А нині на кожному кроці –
Янтарні перлини жалю…

3
Відкривав я всю душу йому,
І ділився останнім окрайцем,
Щирим словом його зігрівав –
На дорогах далеких життя,
Де біліють глибокі сніги, як печалі…
*коротка пісня (яп.)

То ли алеутами запредельными собранный
То ли мечтами зверей исчезнувших
Высочит в небе ничем не скрытый и неосознанный.
Млечный Путь, уводящий белых коней в бездну.

Сплетенный ли птиц осенними перелетами
Перестуками ли поездов дальнего следования
Как крыло дивной птицы, что яркими взлетами
Скрывало все тайны падения.
И тени сомнений как кровь свертывало.

С размахом перевернись светлым ликом к вечности
Распахни широко свою суть вселенную
Раскинься волнами моря по широте бесконечности
Вплети свое сердце в слова нежные брызгами пенными
Стань поцелуем глубоким вне времени
Осознаниями участи быстротечности
Объятиями крепкими обними чувства верные
И тайной покрой бирюзу их проникновения.

Звабливо-чарівливе щастя...
Осінній сніг ,чи просто казка?
Мені дарована тобою,
Твоєю ніжною журбою.
В очах завмерло запитання
Про нерозгадане кохання,
Про неприборкану надію,
Про вічно-миготливу мрію...
Прикрито білосніжним дивом
Усе сумнівне ,все зрадливе,
Непевний дотик мого слова,
Твоя промовчана промова...
Чуттєвий присмак-сміх і сльози,
Моя душа в твоїй облозі,
Усі нездійснені бажання
Збулися так ,наче востаннє...
Осінній сніг...Чи просто примха?
Реальність вкриє гостроверху...
Магічний блиск в моїх долонях,
Хоча б на мить ,хоча б сьогодні...

А ти прийшла і сіла на коліна,
Засяяла, як небо голубе…
Слухняна до капризів і веління...
Прости мене, я не любив тебе.

Все те, що знала ти, і все, що вміла,
Я теж колись і знав це і умів…
Ти дарувала своє ніжне тіло.
Прости мене, я цього не хотів...

Здалось мені: сміливий і не струшу.
Хоч бідний, і в кармані ні гроша…
За своє тіло ти просила душу –
Прости, не продається ця душа…

Ти злючою пішла.. Така офіра...
Попутний вітер в спину кораблю...
Прокинулась в мені й зміцніла віра:
Я полюбив... Прости мене, молю...

9 грудня 2009 р.

Земля полтавська – рідна по дружині,
Земля полтавська – рідна по дочці,
Вкраїни земле, земле серцевинна,
Рум”яних щік ти - кров на молоці.

До губ твоїх цілунком припадаю
Й від щастя я слова усі гублю,
Пісень тобі найкращих заспіваю,
Як соловей весну – тебе люблю.

Ти ці пісні у серці колисала,
Їх світові дала твоя душа,
Ти Лисенка, як муза, надихала,
І Майбород-братів, і Білаша.

Я про Полтавку хочу заспівати,
Вклонившись Котляревського перу,
Що Возним не давалася пихатим,
А вірною лишилася Петру.

І Гоголь звідси, і Борис Олійник,
І кобзарів багато видатних,
Й Петлюра Симон, України чільник...
Вклонімось, люди, ми діянням їх.

Вклонімось ми полтавському земляцтву –
І щедрому і щирому завжди,
Його красі й душевному багатству –
Щоб вам вродилося з роси й води.

Ні звань, ні премій не хотів би мати,
Одне звання хотів би мать навік,
Щоби хоч раз могли мене назвати –
Землі полтавської коханий чоловік.

Учи нас людяності й гумору, Полтаво,
Й сковородинської нас мудрості навчи...
І хай дзвенить твоя висока слава,
І чисті б’ють духовності ключі.

10 серпня 7516 р. (Від Трипілля) (2008)

На жаль, повелося: в каструлях кави не варять.
І посмішок не адресують на довгу пам’ять.
Чекають на зиму, хоч люблять її не зовсім.
Дарують матерії, можна ж – звичайну осінь.

До перших сніжинок торкаються спрагло тіні.
Вони тут уперше, а є клієнти постійні.
Хоч тіні не плачуть, у них заплакані очі.
Нарешті хоч хтось засумує і зашепоче:

«І тільки б сьогодні, і тільки б з тобою бути,
І дихати вільно, і жити на повні груди!
Дивитись на світ не за кадром, не краєм ока,
І погляд зрівняти б з твоїм відчайдушним кроком».

На жаль, повелося: в каструлях не варять кави.
І обов’язково питають, як в кого справи.
Вимірюють силу і мужність в свинцевих кулях.
І все ж, я не знаю… Що тоді варять в каструлях?

Ми помираємо одночасно
Ми помираємо
Під настирливий сум тротуарів
Під тужливі стогони китів
Котрих люди мають звичку називати потягами
Під навколишню байдужість
Яку заплели стрічками на вазонах

Це ідеальний момент щоб померти
На зло замаскованим поглядам долі
На зло вибитим зубам смерті
Ми знайшли своє райське бомбосховище
В котрому можемо голими вплітатися в інтер’єри

Однострій спалили
А розпізнавальні нашивки позрізували
Одночасно з сьогоденням
Залишаючи візерунки на тілі

Проте нас не хочуть відпускати
Танки навколишнього заполоняють вулиці свідомості
Але ми зможемо дати достойну відповідь

Ти зворушливо виглядатимеш з гранатою і
Так само зворушливо кинемося тримаючись за руки
Під холодну сталь тигра

І вибухи прикрашатимуть
Ці вулиці немов іграшки ялинку

Ми померли одночасно

Наше завше закінчилось вчора.
Наше вчора житиме до скону.
У моїм вірші в твоїх долонях.
І в твоїх. В моєму телефоні.

Вчора це хотіла би забути.
Тільки ти нагадуєш розмову.
Був казково сніжним місяць лютий.
Хто казково ніжним буде знову.

Наше вчора стало нашим завше.
Наше завтра завтра не настане.
Що ж сьогодні? Ти мене дістанеш
з нетрів нету спомином останнім.

Ти напишеш про нове в футболі,
про політиків і скарби Мачу-Пікчу,
як озон вгорі зника поволі.
Тільки правду ти не скажеш віщу.

Чом скінчилось наше завше вчора.
Як його тепер забути маю.
Чом ти друг, та в серці чорний морок.
Хто забрав ключі від мого раю.

Та нехай скінчилось те, що гоже,
й ми сьогодні, що схотів ти, маєм.
Все ж на все є добра воля Божа.
І хто зна, що ще вона бажає.

2009

Зіжмакати очі
листом невідправленим
і стиснути пальці у кров,
кришити слова
і ділити
за правилом
недолитої склянки
любов —
так звичайно нам.

©ммв

За сьомим днем
прийде
пора прощання:
грудневе "недо-ні"
і "недо-так",
цигарка за цигаркою
і смак
осіннього
пере-кохання.

©ммв

На місто опустилася пітьма,
Періщить дощ ,немов несамовитий.
А ти стоїш сама біля вікна,
І стан твій одинокістю покритий.

Сьогодні знову нічого чекать,
Сьогодні знову щось на перешкоді.
Чи зможеш зливу ти перечикать,
Благаючи у Господа погоди?!

30.08.1993

Скляні куліси вікон повсякдення
Закрили стулки в райдужнім бутті.
Самотня осінь в золотім натхненні
Снує між листям в пошуках мети.
Левиця легко упіймала антилопу,
Брудну, одну, загнавши, наче тінь.
Ми вибралися! Пливемо в Європу!
Червоний якір піднято, з тих пір,
П’ємо вино в каютах. Позіхають
Бутони квітів імпортних крамниць.
Жовтіють прибрані з пюпітрів ноти
Широке люстерко чорніє горілиць.
І наш повзе по ньому, водоміром,
Місткий висококласний корабель.
В пальто з каракулю заховано папери,
Де відомості про значних людей.
Що знали ми і ким могли би бути
Понівечені спробами творити…
- Я поцілую вас, якщо не проти?
- Я спробую вас потай полюбити.
2009

Поглянь: це ж я веселкою іду,
Що п"є із Бугу тишу вечорову.
Окликнеш, - із тобою поведу
Неспішну, лагідну розмову.

А не розгледиш, - птахом промайну,
Черкнувши по щоці крилом вологим,
З калини білої струшу росу
Тобі під ноги...

2006

Сни чиїсь пролітають повз мене:
Чую шурхіт їх темно-зелений.
Знає лиш господиня-ніч,
Що провадить їх пріч.

Я ж іду поміж весен і зим,
Обпікаюсь чар-зіллям чужим,
І не знаю,чи стане снаги -
Дійти...

2008

Хата притулилась до осоння.
Вигріває боки кіт старий.
Заглядає в очі жовтий сонях.
Ластівки шугають попід стрих.

Вітер яблука під ганок трусить.
Мама поміж квітів молода.
Спочиває на ослінчику бабуся
І мене на гойдалці гойда.

В передмісті туман, а у центрі вільготно трохи,
І пірнають в болото, як шпиці, тонкі підбори,
І невчасна погода, як стрілка в нових панчохах,
Засоромила день. Набурмосило небо брови,

Я за вітром женусь – парасольки уже не видно,
Моросить і сніжить – я лишилась без макіяжу,
Я розпатлана і, напевне, подібна до відьми,
Що згубила мітлу, але й так пролетіла майже

Половину містечка – спізнившись на зустріч, і все ж(!)
У люстерку знаходжу себе – суміш блюзу і фольку,
Барбарису і м’яти - мене ти відразу знайдеш,
Щоб забрати моє життя.... в обмін на парасольку...

Рубаї ***

1
Тепер ми з вами вже – електорат,
Про це напишуть не один трактат.
Ми незалежні, як і наш парламент,
Бо кожний другий в ньому – супостат.

2
Сьогодні я заходив у бістро,
Але, на жаль, забув своє перо.
І там зустрівсь мені один знайомий,
Котрий хваливсь, що випив би й Дніпро.

3
Пишу ці рубаї для кутюр’є,
Бо екслюзивність – сили додає.
Віднині одягатимусь я модно,
Міркуючи, як завжди, про своє.

Там, де сяє веселка
В літній день
Є країна далека,
Знана мені з пісень.

Над веселкою чиста
Голубінь.
Хай же мрія барвиста
Манить у далечінь.

Піднятись хочу аж до хмар,
До зір, де клопоту і чвар
Нема вже.
Десь там, повище димаря,
Ти сам побачиш, буду я –
Лишусь назавше.

Над веселкою знову
Синій птах
Лине в казку чудову.
Чом я не можу так?

Дивися, знову лине птах
Понад веселку,
Я теж хочу так.

-------

Somewhere over the rainbow
Way up high,
There's a land that I heard of
Once in a lullaby.

Somewhere over the rainbow
Skies are blue,
And the dreams that you dare to dream
Really do come true.

Someday I'll wish upon a star
And wake up where the clouds are far
Behind me.
Where troubles melt like lemon drops
Away above the chimney tops
That's where you'll find me.

Somewhere over the rainbow
Bluebirds fly.
Birds fly over the rainbow.
Why then, oh why can't I?

If happy little bluebirds fly
Beyond the rainbow
Why, oh why can't I?

Стоїть Йорданка…
Втомилася? Сонна?...
До неї зранку –
солона…

Гримить весілля
і небо – присок…
Молоко в сінях
скисло…

блискавка… любка…
черк – крону…
Ніч шлюбна…
червоно…

бі-бі бу-бу
місьо впав
на масині
він літав
со то со
то калєсо
тато з мамою пісов
двелі на засов
цути бум-бум
сось там аааа
мамо
со є не тудааа?
тато
де та мокла киця
і цому ти любис цицю?
зала
я дістану суску
киці висусу
я вуска
соби мулькала
багато
з півником длюзила
тата
а цому вона не хоце?
півник спить
до мене хойці

10 Глудня 2009

Самотою біда ходила,
добирала собі пари -
хвороби,
суми,
старості.
У прочинені вікна
немовлятами все підкидала -
протяги,
лементи,
слави.

Цвіллю дахи сідлала,
заглядала у комини.
Рани ятрила,
дьогтила крила,
душі світами гнала
пряними нагаями.
Сили висмоктувала
і брала їх стомленими.

Пересівала сивим,
муками перетрушувала.
Як билася, то молодими,
як відбирала — суще.
Шашелем їла статки,
бідними статними бігала.
Іздалеку йшла за ближніми,
свояком - за рідними.

Тату,
до нас не впущу її.
Зайдо брехлива,
зась тобі,
на тобі -
хрест.
Най тебе,
хай тобі
грець.
Тату, не буде
у нас до пари їй
ні
чого,
ні
кого,
ні.

Пошкодую біду одинокую,
зариштую сосновими кроквами.
Пущу її
за водою тихою -
хай несе її,
хай колише
лихо.

2009

Коли в моїй душі затихне дзвін,
Торкнусь до нього першою струною,
Що музою дарована ясною,
І знову срібно заговорить він.

І там десь, за високою горою,
Де не стихає вітер перемін,
І сліду не лишилось від руїн, –
Хтось піснею озветься голосною,

І дужо мого дзвона сколихне,
Окрилить звук і понесе мене –
На чисті води і на ясні зорі.

Я знаю, що в чудесному турне
Стривожена фортуна здожене,
Та буде пізно – я здвигаю гори.

слабка і безпомічна риба
головою б*ється об лід
нескінченно вражаюча глиба
що безколірно дивиться світ

самотужки залізла у пастку
і чекала з моря вітрил
а натомість отримала пустку
ліквідацію крил

заржавіла порожня бляшанка
для моменту утилізації
для повернення в надра Землі
де колекція
де_градація

В мене є сестра мала,
В неї мова є своя.
І не раз за нею в лад
Я повторюю слова.
Як альбома відкриваю –
Не малюю, а “маляю”.
Руки милом не шурую,
А гарненько “шурю-бурю”.
З неба легко їй, звичайно,
“Сьоня” й “Міся” я дістану.
У дворі ганяю “няму” –
Може, футболістом стану?
В гості кличе нас “бабася” –
Буде там смачна “кабАся”.
Як захочемо ми “гаму”,
То обоє кличем “Мамо!”
Отака сестра Мартуся.
Я із нею разом вчуся:
Хочу слів новеньких знати,
Щоб розмови шифрувати.

2009

шерше ля фам

а як ми вам?
в анфас і профіль придивіться
столичне тіло
душа з провінції
чи стане місця
нам
усім на місяці

крутими сходами
на небо сходимо
он видно знак “Парнас”
неонобуквами
це ви зробили нас
Венер безрукими

це ви забрали в нас
право голосу
за скло сховали нас
невинно-голими

чужим рукам щоб не дісталися
і не ожили щоб аж до старості

це ви зробили нас
Венер безрукими
бо не розгледіли в богині жінки
чи стане подиху між поцілунками
щоб далі жити

1
Серед ночі
Раптом зацокав годинник,
І нагадав мені знову
Про нашу сьогоднішню зустріч.
О, як дочекатися ранку?!

2
Ось і парк…
На тій лавці,
Де читала ти вірші,
Лежить чиясь квітка.
Для кого ж вона?

3
Я знаю,
Що найласкавіші руки
У моєї матері,
Торкнулася до землі –
Квіти ростуть!
*коротка пісня (яп.)

...Но иногда я вижу сон -
ночной Багдад, туман и взрыв.
В ушах - друзей ушедших стон.
Уж силы нет на нервный срыв.

...Но иногда сдается мне -
пилот убит, заглох мотор...
Нам не забыть о той войне,
не смыть с оружия позор.

... Но иногда я снова там,
где за ночь можна стать седым...
За мною ходит по пятам
войны жестокой горький дым.


09.12.2009 р

затемнення сонця
тебе затемнення у мені
стільки очей у небо
добре
що не у мене

В троянди пелюстках багряних,
Умитих в росах чистоти,
Ми заблукали так неждано –
Хмільні Любов’ю я і ти.
Солодким запахом сп’яніння
Наповнилася ласка днів,
Лиш вітер зраджує тремтіння
Від шепоту чарівних слів.
Неначе крапельки слухняні,
Ми вниз і вниз по пелюстках
І у солодкому дурмані
Знов губимо жаданий шлях.
У загадковім лабіринті
Таких манливих пелюсток
Блукаєм, ніжністю прикриті...
Все ближче, ближче кожен крок...

2009

За хвилею хвиля,
За ранками вечір,
За сміхом ридання,
За вечором ніч.

Чекання, чекання.
Даремне стікання
Отих парафінових свіч.

Душа ж таємниче
До смерти покличе.

Та серце шепоче
Не хочу,
Не хочу...

1999

Зимували вдома,
Біля батареї
Лягали спати,
Наніч вимикали світло,
Збирали бутилки,-
Не бомжували,
Просто за прийом склотари
Давали копійки.
І жили,
Ні,не існували.

Вдівали теплі светри,
В*язаними рукавами
Стирали пил зі столу,
Дивились у вікно,
Не заглядали...
Жили...
І було добре їм.

Виходили у місто,
Іскристим інієм
Сяяли алеї,
Сиділи у кафе
І пили каву,
Зовні,як всі,
Але насправді
Зовсім інші.

Здавалося: цей ліс перебіжу –
І вироїться
з напів’яви
поле,
Запруджене до горизонту соняхом,
Де я, мала, метеликів ловлю,
Де, куряву здіймаючи руду,
Гніде лоша
трюхика...
Дід.... підвода...
Пряде лошатко вухом…
Тепловози
Здіймають в надвечір’ї перегук…

Здавалося: перебіжу цю ніч –
І... вироїться
з напівсну
Дитинство!

Стіна.
За нею – неозоре Диво,
Кумедний біг лошати,
дзумкіт бджіл…



2008

Знов
падаю
в ріку
крутоберегу...
З дна
вироста
колький
остуди
мур...
З усіх руйнацій року, що минув,
Час поверта оцю.
Вже кров з моїх артерій
Тече у хвилі...
Ти ж, мов Гулівер,
Крокуєш хвацько не в майбуть – у вчора,
Перечавивши мрій веселих гномів...

Йде кішка сонна – щоб спинить тебе.
Ніхто не в силі кров перепинити.

“Ось зійде Сонце...”– вперто квилить глузд.
Тулю до серця вірш.
Так мати сина
Голубить щемко,
йдучи за межу...



2006

Надія зажевріла кволою
жовтою іскрою,
В залитому вогнищі –
в похолоділій душі.
Навіщо людина отутечки
зброю споліскує,
та миє над згарищем
різанотілі ножі?
Змішає з водицею кров
свеї жертви та попелу,
Дровину надломлено-вугільну,
смуток ганьби.
Наруга над святістю,
вчинена знехотя-зопалу,
де пурхали легко,
злітаючи в синь, голуби...
...Надія сичала, джерельної
з леза глитаючи.
Вплітались багряно в ту воду
джерела судин.
Ось – вбивця звичайний.
Ссавець.
Скаженіє, вважаючи,
що став однією
з отих
над(чи НЕДО)людин...
...Надія зажевріло
гасла...

09.12.09

1
Ні, не забув я
Своїх обіцянок,
Що, наче розсипані зерна,
Лежать на стежині вечірній отій,
Де ми не могли розпрощатись…

2
На крилах надій
Прилечу я до тебе,
Покинувши все без вагання.
Ні-ні, я сюди не вернуся!
Але ж як ти зустрінеш мене?

3
В твоєму імені
П’ять гарних літер.
Як п’ять весняних струмочків,
Течуть вони в мою душу.
О, скільки в ній щедрого цвіту!
*коротка пісня (яп.)

Коли зриває дах – це важко уявити –
Летить у небо він, як зірваний кашкет!
Із криком на вустах спокійно не прожити –
Крик – не низький уклін, здебільшого – бешкет!

Як лопає струна, то пальці гітариста
Не втримають акорд, який порвав струну!
Якщо твоя вина – не ремствуй голосисто
І не скликай народ – спокутуй цю вину!

Є рація в словах, прочитаних тобою,
Уривчасті думки далеко не нові:
Коли зриває дах у нас над головою,
Важливо зберегти його у голові.

2009.

Знімай шинель, продовжуй воювати,
Додому так далеко—півстоліття.
Попереду—хлоровані палати,
Позаду—пострілів тонкі суцвіття
І генетична витримка сарматів.

Знімай шинель, приспи в собі навічно
Дівча із океаном замість крові.
Коли їй відродитися?—У січні.
Коли їй віддаватись?—До Покрови
Військовим кафедрам і дослідам космічним.

Знімай шинель, вгорнись у прохолоду—
Такий покрій не личить до окопів.
Як ворог перейде нейтральні води,
Як недруг у полон тебе захопить,
Ти тільки усміхнешся від погорди.

Знімай шинель, сорочку та онучі—
Відкриті рани зійдуться у стебла,
І дротом зарубцюються колючим.
Так тяжко воювати проти себе,
Так тяжко ждати, поки в тебе влучать.

Редеет облаков летучая гряда.
Звезда печальная, вечерняя звезда!
Твой луч осеребрил увядшие равнины,
И дремлющий залив, и черных скал вершины.
Люблю твой слабый свет в небесной вышине;
Он думы разбудил, уснувшие во мне:
Я помню твой восход, знакомое светило,
Над мирною страной, где все для сердца мило,
Где стройны тополы в долинах вознеслись,
Где дремлет нежный мирт и темный кипарис,
И сладостно шумят полуденные волны.
Там некогда в горах, сердечной думы полный,
Над морем я влачил задумчивую лень,
Когда на хижины сходила ночи тень -
И дева юная во мгле тебя искала
И именем своим подругам называла.

1820

Світ з’їв сина свого;
пропив Нобеля – Бунін…
Слово Свідзінського!
… живцем в клуні…

Боже, дай кару…
…ЕсЕрЕсЕр… КРІВ…
Драй-Хмара…
Зеров… Без слів.

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу…
За нею морок нивами встає…
На гаснучий захід, сумна, одна і згорду
Вона задумливо серед хлібів іде.

Вповільнює в межах і слухає мовчанку…
І зиркає д’ зорі, де в примарній далi
Ще видно колосків сумну бовтанку
І ледь жевріє світло над темінню землі.

І погляд її повен, таємний та журливий,
Великого сумир’я та думи вікової
Про те, що відають лише могили,
Степ мовчазний та зіркові покої.

Іван Бунін - 1894 рік
перекладено 15.10.05

Я часто йду по вулиці героя,
Нечая, Гонти, звісно й Богуна.
Та серце обливається журбою
У співі жаліснім ,немов струна.
Є слід та послідовників нема!

У дамській сумочці ночує вулиця
Між цигарками і блокнотом з віршами,
І ліхтарі у вікнах сонно кубляться
Й розлазяться по білих стінах мишами.
А вечір душу їй до ниточки вже виправ,
Дощем сколовши губи й теплу пазуху,
В твоїй постелі, буцімто на Кіпрі,
Сьогодні бути їй протипоказано.
Лоскочуть хтиво ноги калюжата,
Нахабно вітер свище із-за пліч,
Біжить в чужі обійми, як до ката,
Затиснувши в долоні свою ніч...
Знов розведе вогонь в холоднім ложі,
Спаливши гордість ранком на кострі.
Мов вперше, серце ойкне: "Ну, а може..."
А потім витисне:
"Такий же, як і всі..."

Безжальна тривога.
Вечірні обійми
її журно тиснуть десь там -
біля серця.
Мене ти покличеш -
я з вдячністю прийму
твою щиру душу,
мов пісню, як скерцо.

Дзвінки телефону.
Недоспані ночі.
В самотньому ліжку
негріті світанки.
Давай я кохання
нам двом напророчу
і дощ поцілунків
до самого ранку!..

А в серці надія?
Спасибі за неї.
До тебе прийду -
хоч, мабуть, буде важко.
Я в небі не зникну
ключем вересневим.
Ти лиш не хвилюйся,
турботлива пташко...

2009

В мене сотні таких ще буде,
Буде сотні таких, як ти.
А тому я тебе забуду
І поспалюю всі мости.

Запізнюся на твій автобус
І не крикну образі "Пробач!".
Як шалено не крутиться глобус,
Все ж я втримаюсь, без нестач.

І у тиші пустої кімнати
Не торкну телефонний диск.
Не належить відтак сперечатись,
Хто би перший на кнопку тис.

Так, згинались не раз коліна
Під промінням твоїх зіниць.
Бились мрії в холодні стіни -
Мрії мертві лежать горілиць...

Довго біг за тобою в грудень
І волав я собі - "Вернись!".
Крок же швидшав, не дихали груди,
А догнав тебе - розійшлись.

Хай і легко усе забути,
Спопелити вагань мости,
Серед сотень облич здобутих
Я такої не знайду, як ти...

2000

Рубаї ***

1
Вже яблунева прохолодь ранкова,
Моя душа уроча і святкова.
Немов на прощу, радісний іду,
Й несу пахкий вогонь живого слова.

2
Поглянь, вже знов іде на брата брат,
Бо цей бідняк, а другий той – магнат.
Очам своїм не вірять батько й мати:
Невже в роду з’явився торбохват?

3
Дивлюсь, а він, мов заєць, зизоокий,
Іде і зирить хитро на всі боки,
І поглядає: де б то щось хапнуть?
Почує смалене – і вмить навтьоки!