Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...

2008

Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.

2008

Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...

2008

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

Не той найкращий день, де ситі ми,
а той, де спрага нас веде щомить.

В мандрівці нашій є мета і зміст,
тому страждання тільки живлять міць.

Мета найкраща – відпочинку ніч,
де спішно хліб ламаєш при вогні.

Там, де лиш раз ми стали на нічліг,
спокійні сни - й лунає спів у них.

Світання кличе нас із забуття!
Пригода наша довга – як життя.


Оригінал:

I rörelse

Den mätta dagen, den är aldrig störst.
Den bästa dagen är en dag av törst.

Nog finns det mål och mening i vår färd -
men det är vägen, som är mödan värd.

Det bästa målet är en nattlång rast,
där elden tänds och brödet bryts i hast.

På ställen, där man sover blott en gång,
blir sömnen trygg och drömmen full av sång.

Bryt upp, bryt upp! Den nya dagen gryr.
Oändligt är vårt stora äventyr.

Мізер ний світе!
мі зерно ма лий
мерзот но мізер ний
тобі моя прав да
мі зерно світ лий
світе!
2009

1

Летовище, де нищать літаки.
Зі США - машина жовта для руйнацій.
Наохрест виплели із дроту тин,
Та й ріжуть - звільна, вправно - без овацій.

До птаха-велета повзе клешня
Потужного повороткого краба,
Стинає вправно крила, фюзеляж...
Напрочуд тепло, як для листопаду,
Тож я, діяльна, на город прийшла.
Окрайчик прикінцевий, крем"янистий.
Такий-сякий даю землиці лад.
Набуток чималий: ясніють мислі.

2

Лягає долічерева літак...
- Завис над ним дамоклів меч...- зітхаю.
- Віджив своє...- син шепче.
Муж додав:
- Поліг він жертвою банального діляцтва.

А "краб" путящий. І нема музик...
Прийняти дар від США - крок епохальний!
Палю бур"ян. Муж підправляє тин...
"Офірний" дим пливе у очі варти...

І вже сльозу ховає у рукав
Статечний рудовусий авіатор.
Наказ важезний, мов снаряд, упав:
Бомбардувальники порізати, як... ґрати.



2005


---------------------------------------------
живу в авіамістечку, воно в межах Полтави.
---------------------------------------------
прохання вірші не оцінювати

В гірлянди слів і блискітки намиста
Ніколи ти не зодягав мене.
Усі дорослі - родом із Дитинства,
І Дід Мороз нікого не мине.

У ніч грудневу я шукала проліс...
Замерзли руки в муфточці рудій.
"Дванадцять місяців" читала... доні?.."-
Кахикнув між ялин статечний дід.

Дмухнув у лик...
Дістав пакунок з торби.
А в ньому і прикраси, і дива:
Ялиною я стала, а ти нордом...

Не смій мої прикраси обривать!


2001


----------------------------------------------------
прохання не оцінювати вірш.

Вітаю усіх з Новим Роком.
Бажаю міцного здоров"я та щастя - усім,
прикрас - жінкам, бажання прикрашати - чоловікам!

1
Стара ця хата
Знову сниться часто,
І мальви теж
У снах моїх цвітуть…
Журавлику, даси мені напитись?

2
О дивина!
Такого світ не бачив!
У мій садок
Прийшла японська вишня –
І рясно зацвіла!

3
Як швидко промайнула ніч!
Здавалося,
Ось тільки ми зустрілись,
А вже зоря нам сяє
На прощання…

4
Весна!
Я цілу ніч,
Коли всі міцно сплять,
Складаю з білоквіту –
Сонети про кохання…

5
Ходив я в гай
За спогадом про літо,
А знайшов –
Жоржиновий вогонь
Медових вуст!
2oo7-2oo9

Ми вогники світла, які оселилися в мушлі
Бездомності Всесвіту.
Мужні. Величні. Й незримі.
Пливе наш кораблик Земля у відомому напрямку
Згасання – ось шлях – у прямому як правда ефірі…
Невже відігрієм вмираюче тіло безодні
Лише одним дотиком ніжності? Щирістю серця?
Ми надто сміливі, щоб крикнути відчаю: Годі!
Ми надто мізерні, щоб вдячно віддатися смерті…

По полудню якогось звичайного дня
Коли сонце давно не буде у зеніті
Ти поглянеш на мужа і скажеш: «Ти ба,
Як же ми помістились у нашому світі?
Ти дивись, навіть капці твої під столом
Визирають мов наскрізь у іншу реальність
Квартирантно живемо. Прядем полотно
Днів примарних, які нас аж досі єднали»…
Все непевне. Немов досконала пряма.
Геометрія світу є значно складніша
Ось рука, дуже звична, насправді, рука,
А в руці білі квіті, незаймані квіти…
Й білий спокій молочний огорне вікно,
Ваші душі і спини, і ліжко гортанне
Враз Евклід із підручника кине стебло
В вашу згоду хитку.
І утвориться рана.

Люблю свій старенький будиночок,
Що дихає втомою осені
І дерево світиться в тріщинах
Пожовклих від пам’яті стін…
Ці стіни мембранно відлунюють,
Неначе гілля в них ворушиться
Неначе це жилки, артерії,
Що дому дарують життя
і море в мені прокидається
до стін припадає стривожених
гойдається, тихо гойдається
пливе мій малесенький світ
в свою безконечність. І мариться
що Осінь велично схиляється
над домом і морем
і в погляді – все небо,
таке голубе….

Прийди до мене сонячне дівча,
Прийди хоч на коротку мить.
Рукою доторкнися до плеча
І кров холодна зразу закипить.
Хоч на коротку мить, а все ж прийди
Як хочеш вдень, а хочеш уночі.
А потім залишайся назавжди
І щоб рука у мене на плечі.
30.07.2009 р.

Прозріння в предчасі Різдва
Очищує сутність гріховну
Невинністю тіла Мадонни
І криком Святого єства.

Пригублюють душі Грааль,
Наповнений чистим безсмертям,
І совісті очі відверті
Сльозою змивають печаль.

Блаженних небес ореол
Висвітлює задумів плесо.
Натхнення Різдвяної меси
Народжує світу Любов.

2009

Зблід над лісом неба океан,
Щіткою хмарини пудрив щоки,
Синіми очицями блукав
По землі, принишкло-неширокій.

Нависав над нею, наче птах,
Тінями розлогими ізверху.
Мов актор досвідчений - в літах -
Заглядав у озера люстерко.

Засвітивши місяця ліхтар,
Все вдивлявся в пелену смеркання,
Поміж лісових беріз-примар
Загубилося його кохання.

27.12.7517 р. (Від Трипілля) (2009)

ТИСЯЧАМ ПОЛЕГЛИХ У АФГАНІСТАНІ ПРИСВЯЧЕНО

Афган приснився…
Бачу сніг багряний,
До губ підношу – липне, мов пісок.
Сповзає бинт. Засохла кров на рані
І голос старшини: «Держись, сынок…»

Ще бачу снігурі. І сніг той самий
В долоню набираю – пропіка.
Тамую спрагу словом… Наче п’яний
Не можу зрозуміти: де ж рука?

«Держись, сынок, вертушка на рассвете
За нами обязательно придет» -
Вбиває страх наш ротний Пересвєтов.
Ми – ще живі, ще не загинув взвод.

Ми – ще живі…
І висота за нами,
І біль, що пропікає до кісток.
Чим я тепер писатиму до мами?
Накрив правицю проклятий пісок.

Чим я тепер? Пішли в атаку духи…
За що ж правицю не зберіг Аллах.
Ти так високо, Господи, послухай,
Бере висотку шураві у снах.

Сповзає бинт… Давно рубці на ранах…
Надворі грудень, та шумить гроза.
По тих, що залишилися у Афгані
Б’є дзвін і ллється Господа сльоза.

2009р.
Грудень
В день тридцятиріччя початку війни

Отличный козырь у меня в руках!
Я мертв давно,и мне неведом страх,
Решил Я, что с меня довольно!
Теперь лишь Я всем буду делать больно.
То раньше жил я впопыхах,
Болела каждая конечность.
Теперь - Я сам себе Аллах,
Теперь - имею бесконечность.
И опасаюсь лишь того,
Что вновь прибывший станет мстить мне,
И не избавлюсь от него..
Но как он может навредить?
Ведь мы с ним оба бестелесны.
За сотни лет заговорить?
И надоесть попсовой песней?
Нет, не боюсь Я ничего.
И свет не ждет тут никого,
Тут мрак и слезы, и всего.
Живите, радуйтесь, надейтесь.
Затем умрите за него,
И прахом по ветру разлейтесь,
Исчезнув навсегда..
Исчезнув навсегда и без остатка,
Ведь мы, по сути, лишь вода
В пустыне редкого осадка.
Не станешь ты, дружок как Я.
Останешься ты лишь землею.
Простая, рыхлая земля..
И буду Я топтать тебя,
Хоть бестелесной, но ногою!

Последний лучик солнца
Согреет все вокруг,
Захлопнутся оконца,
Покроет голый луг
Блестящей пеленою,
Пушистым полотном.
И будем мы с тобою
Беседовать о том,
Как скоро все проснется,
Когда придет весна,
И солнце вновь вернется,
Зевая ото сна.

Відлюдькуватий дідо Никодим
Торік на волю відпустив папугу.
Із кліткою на торжище ходив,
На узбережжя – вічне слухав...

Тінь постаті в самотності вінку
Я, молоденька, часто примічала.
- Відлюдник!..
- Никодим!..
- Старий дикун!..-
Безжурна дітвора услід кричала.

Чимчикував байдужно ветхий дід…
Ніс на раменах міх із буднів сіллю…
В руці – незмінна дерев’яна кліть
Із птахою заморською для втіхи.

...А влітку вість продав за так сусід:
Нарозтіж відчинивши
дверці кліті,
Дід Никодим у пекло полетів -
З відлюддя раю: ветху плоть повісив.

Приїхав син.
У хату залетів...
Подейкують кумасі, вже із прерій.
Розбагатіти десь хохол зумів...
А тут цирюльником служив за шеляг.

Гірким було до батька вороття.
Синок розважний пив лиш сік, облатки...

Хатину хапкома синок продав,
Покотиполем
звіявся
із Гаспри…


2007

------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні.

..........перша спроба?..
..........................
Пора сприймати це всерйоз,
а в тебе, милий, жарти-смішки,–
ти не лякаєшся погроз?
Пора сприймати це всерйоз!
Страшний чекає нас прогноз,
вже грають блискавки у сніжки...
Пора сприймати це всерйоз,
а в тебе знову жарти-смішки :((

Що зосталось від твого кохання мені?
Лиш трави прим"яті,
Лиш запах вітру у косах моїх
Та рути-м"яти.

На ранок трави піднялися знову -
І сліду не стало.
А обіцянка твоєї любові
На сонці розтала.
2007

Тихий вечір ліг на підвіконні,
Лапкою протер очиці сонні,
Потім загорнувся у фіранку
Й спить до ранку.
2007

Обламали пташці крила, -
Пташка в небо не злетіла
І співати перестала.
Пропадала.
Пропадала.
Обламали крила пташці,
Обіцяли дати кращі.
Але кращі не літають:
Сил не мають.
Сил не мають.
Пташці крила обламали, -
Пташка мрію поховала.
Але серденько тріпоче,
Жити хоче.
Жити хоче!
2006

Я кожен ранок дякую Творцю
Він, сподіваюсь, чує з висоти,
За подаровану нам ніч оцю
В якій зі мною поруч ти.
За кожен теплий поцілунок,
Дарований моїм вустам.
За те, що втратив вже рахунок,
Ночей, які провів не сам.
06.08.2009 р.

Не нарікай мене Пілатом:
У мене совість - вищий суд.
Останній день мій буде святом
Для фарисеїв та іуд.

Не бракувало їх ніколи.
Стріляли , вішали , кололи ,
Ганьбили віру , правди суть.
Страшніша звіра - сита лють.
Та найстрашніші - душ окови.

Нові пророки - не боги ,
Притворна милість - батоги.
У злидні заганяють тіло ,
Щоб жити більше не кортіло ,
Здирають шкуру за борги.

Де ви - герої України!
Кому ви служете , кому?
Вдягнули в ризу сатану.
Один лиш Бог у цьому світі -
Це той , що в Новому завіті.
А в нас - тирани на трону.

2004 рік

...не позирай на мене
спрагло,
милий,
ні звечора,
ні вдосвіта
не зиркай
жаждивими
голодними очима:
ти знаєш добре,
любчику, –
ще піст...

2009 ???

* Продовження*
.........
Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
І, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рідного скуштує ложку:
Йому на очі я зведу той рай,
Де усміхаються в житах волошки
І понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувій,
І дише в ніздрі духом полонини
Між пальцями розтертий деревій.
Там вранішня зоря й світанки сині
Щоранку сходять у красі новій.
І десь на дзеркалі німої тиші
Дзвінке весло свої узори пише.
Там, перепрівши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних і широких
Татарське зілля пахне у ставках.
Там дні шумлять і плещуть у лотоках,
Там золотом соломи світить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
І, не підпавши під новий декрет,
Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких
І пахощі терпкі несе нам з круч,
В рівнинах неосяжних і великих
Там віщий місяць сходить ліворуч…
І чисте срібло ллється в чистих ріках,
І тане в небі журавлиний ключ…
Про це ще по-російськи скільки мога
Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рідних луговин, –
За мене ще майстерніше і краще
Вам оспівав би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.
1937

Помирає село -
колиска вкраїнської нації.
Помирає село -
джерело моїх мрій і надій.
Біля тину схилились
зажурені білі акації,
сумно б'є за городом
пшениці зелений прибій.

Помирає село.
Самогоном затоплені вулиці.
З комишу виглядають
змілілі обличчя ставків.
Промайне кілька літ -
всі вони остаточно замуляться,
і не стрінемо вже
ані лебедів, ні рибаків.

Помирає село.
І нічого зробити не взмозі я.
В хатах вибиті вікна,
немовби це все по війні.
Де буяли сади -
там росте молочай і амброзія,
Наїжачилась тиша,
де так щедро лунали пісні.

Помирає село -
цвинтарі зарясніли могилами,
і зруйновані ферми
дотлівають в кущах бур'яну.
Як же низько ми впали!
Як швидко ми стали безкрилими,
чи нам вистачить сил
пережити годину смутну?

Помирає село.
Пересохли прабатьківські корені.
Травостій вже не той,
і самотністю груші гірчать.
На гаї й хутори,
на ромени і луки розорені
павутинням лягає
диявола чорна печать.

Я на мапу дивлюсь -
невесела на ній географія,
бо до деяких назв
не доїхати й не доплисти.
Порятуймо країну
від цієї гидотної мафії,
щоби знову змогло
українське село розцвісти!

2008

На Мировій цвітуть тополі,
Гуркочуть сонні поїзди,
Вітри - орлята ясночолі
Твої розшукують сліди,
Що загубились в стиглім житі,
Де грає сонячна ріка,
Де наче роки непрожиті
Бентежна молодість блука.

Палають зорі, наче маки,
Мига кирпатий світлофор,
Шумлять дуби, мов гайдамаки,
Ставкових жаб розлився хор,
Та лиш тебе ніде не видно,
Ніде не чути голос твій,
І знов печаль небесно-срібна
Лягає в присмерк луговий.

Я пригадаю наше літо,
Медових зустрічей тепло,
Що так натхненно і розкрито
В серця закохані текло.
Як під черешнею густою
Боготворив твоє ім'я...
Тепер все вкрито лободою,
Любов не вернеться моя.

Свистить остання електричка,
Додому їхати вже час.
Засяє колій довга стрічка
В полоні зоряних прикрас.
А в пелюстках дзвінкої долі
На солов'їній Мировій
Цвістимуть радісно тополі
І незабутній образ твій.

2008

Останнім світлом лампочка погасне
В душі, яка розкрила всі секрети,
Тьмяніє все, що звалося «прекрасне»,
Лишаючи одні знайомі силуети.

Полинути в думки і пошукати спокій,
Піти слідом зневіри у чужі життя,
Коли ще хтось один із випадком наврочить,
Коли отим для себе буду я.

І сниться кам’яна розбита годівниця,
Куди вже не летять розхристані птахи,
Чому ж оце мені у повен місяць сниться,
Що скажете на це, німі кати?

Це видиво примар на чорно-білих стінах,
Ці поштовхи у серці затерпають вже, –
Від мене повідходять посивілі тіні,
Мене з собою пристрасть світом поведе.

Не думаю, що осінь ще прийде наївна,
Не бачити мені Твого у відстань раю,
Ти дай мені на мить оту, що так потрібна,
В хвилини каяття, благаю…

А змерзле гілля до небес не долітає
І обважніло гнеться до землі
Трава кваплива дерево минає
Ні пам’яті, ні трав, ні голубів
Сирітська старість в березневий ранок
Свіча, яку ніхто не запалив
Ворожки, як завжди, щось обіцяють
Та гілля змерзле прагне висоти
Отих цілунків і палких обіймів
Обвітрених бажань, щемливих снів
І вітру – повні крони…

В тім саду
Це дерево мов блискавка вражає!
…І в безшелесну гонить німоту…

Караван,
каравела.
Піском по очах.
І верблюдяться дні
в цьому місті пустелі.
А до неба, до неба –
така далечінь!
Ось чому цього міста
ніхто не розгледів.
В перспективі заломлених
вулиць
печаль.
-Та така неохопна! –
гірчить німотою.
Але раз ти в це місто
колись вже попав,
хто ж, скажи, як не ти,
його в думці витворював?

Тепер, напевно, дуже смішно збоку
дивитися на нас...
Бо кланятись дияволу і Богу
не можна водночас.
Не можна говорити по-новому
і захищать старе,
лиш мимрячи, неначе аксіому:
воно саме умре.
Старе все прокляло вже навіть небо,
було вже панахид...
Тож, певно, більш пісочити не треба
і «ставити на вид».
Так ні... Балакунам — доба щаслива:
десь ще в ціні слова...
Слова, слова... Катастрофічна злива
країну залива.
І гаснуть під навалою негоди
засвічені вогні...
І борсаються голодно народи
в словесному багні...

1991 рік

Мені сьогодні так самотньо,
і все безглузде, що роблю.
Ти полюби мене сьогодні,
коли тебе ще не люблю.
Бо завтра можу полюбити.
Тоді на світ і прийде БОГ,
і все, що буду я робити,
то буде зроблене удвох.
Бо завтра можу полюбити.
Та й буду твій. Навіки. Весь.
І все, що буду я робити,
дістане раптом вічний сенс.
Так буде, поки не полюбиш.
Боюсь доступної мети.
Полюбиш – знаю, все погубиш,
бо не зречуся самоти.

Я вже практичним став нівроку,
собі самому не рідня:
складаю в купку рік до року,
дріб’язок навіть – день до дня.
У мене є всьому рахунок,
чужий учора нам обом:
цей рік дістався в подарунок,
цей заробив своїм горбом,
а цей чистенький, мов неділя,
добуто способом низьким,
такий із рідними не ділять,
таким не діляться ні з ким.
Літа мої, у долю злиті,
золи з вас більше, як вогню.
Раз правду соромно ділити,
то не ділитиму й брехню.
Мабуть, тому й самтньо нині
і все безглузде, що роблю.
І ні боги, ні ми не винні.
що довірялись кораблю,
що в колихаючім затишші,
обживши трюм, немовби свій,
ми заметались, ніби миші,
коли зачувся нам борвій.
До боржників життя суворе,
а тут зросла така пеня...
Куди втекти? Навколо море,
в якім пливлося навмання.
І от коли ми вже готові
без доброти прожити й зла,
любити просто – без любові,
на риф нас правда занесла.
Які прогнози? Та невтішні!
А є зв’язок з майбутнім? Ні!
І найхитріші , найспритніші
хапають кола рятівні.
Було так, єсть та буде й прісно...
Мені й моєму кораблю
вмирати – рано,
жити – пізно,
і все безглузде, що роблю.
Та без надії жити тяжко.
А вмерти тяжче все одно.
Тож закоркую лист у пляшку,
з якої випито вино.
І от пливе, маленька, обіч.
Та хто моїх чекає слів?..
Коли дивлюсь – пливуть на поміч
самотні люди всіх часів.
Дивлюсь – та сила ж ми силенна,
якщо не сонна й не німа.

І рідні всі такі для мене...
Лише тебе між них нема...
А я вже рад би полюбити,
зі мною згоден сам Господь,
таке кохання гріх убити...

Не вбий, кохана.
Не приходь.

1987

1


В оранжереї ти мене зростив.
Підживлював, був люблячим, уважним.
Слав колючки
у сни
густий терник…
Я раювала там - край пекла... майже.

Термограф ти повісив на стіні,
Ганяв злих круків зі скляного даху…
Шептав: "Не бійся каменів... стихій..."

Наш світ знесла
страхітлива
цунамі…


2

Тепер я проростаю крізь те скло,
З якого ти змітав кленове листя.
Крилатки
шарудять у яв,
у сон…

Дивуюсь дивом: світ наш зник –
клен вистояв!

3

Ти з Небуття весною прилетів.
Майструєш, життєлюб, оранжерею…
Термограф знов чіпляєш…
Чом же „стій!"
Я не кричу,
чом обвиваю двері,
чом зазираю в шпари –
і стогну:
„О, не для мене він хороми зводить…”?

Чому померти ладна я – удруге –
В твоїх зрадливих палахких долонях?!

Оцю готовність люд нарік – Любов.
О, це чуття складне, мов орігамі…

Я зазираю в Щастя
крізь вікно
І прикликаю Сонце – не цунамі.



2007

-----------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні :)

З тяжінням тіла все ж боротись варто.
Крізь пальців ґрати
прослизнула -
хмарно...
Пір’їна з чубчика дивочної жар-птиці -
Я мрію осявати щирі лиця!
Летітиму - щоб у перину не зашили.
В теплі – але ж свобода серцю мила.

Лечу...
Підашшя...
Швидкості благаю -
А легковій
цілує...
колихає...



2001

---------------------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні :)

Вже більше мені не сниться
Очей твоїх таїна...
Тримаю в руках синицю,
А мрію - про журавля.

Синиця в руках тріпоче:
Обійми мої міцні!
А серце злетіти хоче
За журавлем в височінь.

То хто ж у тім, справді, винен, -
Синиці чи журавлі,
Що вже не зоріє, милий.
Твій погляд мені уві сні?
2004

Нема кінця твоїм стражданням,
Бідою скривлена стопа.
Сама у себе на вигнанні,
Собою проклята, сліпа...
Чекаєш нібито прозріння,
Оновлення... Та де ж воно ?
Посохло без дощу коріння,
А долю снігом замело,
Під кригу злиднів закувало.
А хтось гукає: „Вільні ми !”
Еге ж бо, вільні, бо не стало
Порозуміння між людьми.
В очах туман, в душі темрява,
У серці хвороблива лють.
Де ж той Народ ? Де ж та Держава ?
Тут все втрачає свою суть.
Ту світлу суть, живу, правдиву...
Святиню топчуть чобітьми,
Ї зневажають вбогість сиву,
Торгують власними дітьми.
Нема кінця твоїй зневірі,
Тут єресь Правду розтина.
І звірі – люди, люди – звірі,
Хоч мати в них усіх одна,
Ота знедолена Вкраїна.
Та що зробили з неї ми ?
І ти, і я. Лиха година
Братерство зжерла між людьми...

2001

Моє серце, де ти нині ?
В моїй Україні ?
В чужім краю,
Де зникаю,
Мов з полуднем тіні.
Сонце сходить над горою,
Над зеленим лісом.
Линуть роздуми юрбою –
Думкам в серці тісно.
Сонце сходить – спалахує
Квітуча долина,
Цвітуть стежки.
Тільки в’яне
Лиш моя стежина –
Україна.
Рідна земле,
Нерідних – без ліку,
Дай тобою милуватись
До скінчення віку.
Дай тобою упиватись,
Натхненням горіти,
Над степами вільним птахом
Свобідно летіти.
Дай насититись красою,
Яку не зшукаю.
Дозволь вічно буть з тобою,
Без тебе – вмираю.

2005

Коли останній промінь дня
Цілує землю, мов дитину,
То шепіт вітра у долинах
І спів пташиний завмира.

Коли від ласки й теплоти
Іде дружина, без вагання,
Тоді зневажене кохання
Кричить від болю й самоти.

О, дай же відповідь, життя!
Скажи мені хоча би слово,
Чому ми щирі почуття
Даруєм зрáдливій любові?

Чому такий священний дар
Ми залишаєм за порогом
Й на грішну землю, із-за хмар,
Скидаєм ангела святого?

Вона прийшла, немов весна,
І розцвіла в душі розмаєм,
Але у всього є ціна:
Ми легковажим і її втрачаєм.

Ти не вернешся — знаю я,
Назад минуле не вернути,
Та сил нема тебе забути,
Любове, втрачена, моя.

У обіймах шалено гарячих
Я покірна Тобі, наче глина.
Хай вогнем обпікає добряче –
Ти сопілку зроби журавлину.
Як вустами притулишся терпко
У надії жаданого звуку,
Заберу я далеко-далеко
Нашу душу, і серце, і муку.
Я у пісні любові розчúню
Увесь простір, що там, поза нами.
...
Ти сопілку узяв за дружину.
Так судилося, видно, коханий.

2009

Струсила осінь яблука в траву...
Отак і я у світі цім живу:
Чекаю свого часу у саду,
Коли дозрілим яблуком впаду.

Єдине прошу Бога день при дні:
Червивим плодом щоб не гнити у траві.
Нехай піднімуть діти та й з"їдять -
Буде пожива їм з мого життя!

Заснути б на твоїх руках!
Паде із неба білий птах
І губить пір"я на вітрах.
А нам... а нам пора!
2007

У країні нова мода –
Східні гороскопи!
Приповзли тварини дивні
У стару Європу.

Всяк шукає свої риси
У якійсь тварині,
Стали любі нам до болю
Пацюки та свині.

Поглядає кум бараном,
Теща – стала раком,
Знати кожен дуже хоче
Під яким він знаком.

Вже не тільки у Китаї
Лазять скорпіони,
У Чернігові та Сумах
Вони в кожнім домі.

У хрущовках і готельках
Та приватних хатах,
Сплять і дивляться мультфільми
Вівці та телята.

Вчора був хтось чоловіком,
А сьогодні – Діва,
То дарма, що має вуса –
Нині це не диво.

Геть копита і хвоста –
Буду чоловіком!
Я носити не бажаю
Роги аж довіку!

Перший поцілунок дістанеться плечу,
Що уночі мене так ніжно гріло.
А потім поцілую досхочу
В моїх обіймах сонне тіло.
Легенько, не прокинешся від сну,
Губами й подихом по тілу візерунки.
Тебе усю собою огорну,
Ти спи. Хай сняться мої поцілунки.
14.08.2009 р.

Гарбузової каші наїлись діброви
І стоять за селом , мов татарська орда.
Я без страху прощаюся:будьте здорові...
А сам потай стискаю ножа.

Жалко стало жоржин , які пахнуть тобою.
Над вікном павутинок палаючу гладь
І малих кошенят , що зявились учора ,
А сьогодні сусіда поніс утоплять

Хто полічить хоч раз у душі полонези
І твої і мої ? Хто полічить , скажи ?
Я печаль положу на багряні терези ,
А бездонність небес на краплинку сльози...

Грудка щастя, мов криги кусень –
в руках від тепла тане… спішно.
Підкова зламалася в кузні…
Справжній вірш – ось де Божий обіжник…

Дощ в мороз… Душу в кров… На тирлах
курлюкає холодом тиша;
сам на себе час дивиться здирливо,
зміст підсилює піст – збірний тиждень…

Вітер проливнем нуди вирощує,
любов серце розбила, мов грудку…
намотався туман на водоймище,
наче плівка на ніж м’ясорубки…

Я євшан-зілля.
Гіркість на губах.
Гіркість на словах.
Я євшан-зілля.
І над степом стогін…

Впала в небо земля… вірш загрімАє…
Вік перекреслив себе, запротИвив…
читає вірші – Ніка Турбіна –
десятирічна – моторошне диво…

Ми як боги на даху хмарочоса ,
Сидим з гординей дивимось у низ,
На суєту людей капризи чорта ,
Що нам кричить «злізайте швидко в низ»,
Нам двом лишень веселощі й гуляння ,
З тобою ми це радості боги ,
Всім посилаєм часточки кохання,
А для безсоння бісу кольорові сни…
2009

Дай спокою дай тишини ,
Не можу вдать вічну веселість,
Ти відпусти не експлатуй,
Послаб свої полону пута,
Дозволь мені знов буть похмурим,
Піддатися під плинність часу,
Із ніжністю втікти туди,
Де вже чекає чашка чаю,
Там рай для мене тишина,
А погляд мій там не фальшивий,
Там я один і я там свій,
Самотній стомлений счасливий

В моїх очах побачила любов,
Хоча вони кричали зрада,
Повірила віддалась знов
Пізнала гріх в обіймах ката,
Ще трішки треба протягнуть,
Зламати всі моральні норми,
В оману звести всю цю суть,
А потім різко розістатись,
Зненавидиш і проклянеш ,
Потопиш у подушці спокій,
З роками тількино збагнеш
ТИ оправдаєш цю жорстокість.