На душу накотилася сльоза.
Хоч, нібито, не чоловіча справа.
Холодна правда. Арія грози,
Жар блискавки і метастаз невіри
Без міри розповзається в мені.

Скажи, що є в житті, окрім надій,
Нещирості, оманливих ілюзій,
Невірних друзів і розчарувань?
Запитую…
Розквітнюються зорі,
Підводячи до неба погляд мій.

Скажи, що є в житті,
окрім надій?..

2003р.

Ковзнуло нечутно по тілі...
Уява хмеліє. Я – з нею.
Які відчуття божевільні –
Це усмішка тіні Твоєї...
Зловити – я навіть без гадки.
Вона – як синонім до Вчора.
Лишила мені пів загадки –
І більше не буде. Ніколи.
2009

„Ти чому заплакана, любове?”
Розірвавши снів важких серпанок,
вітер тріпотів, неначе птаха.
Німо у вікні
завмер світанок.

„Ти моя зоря, моє кохання!”
У стіну холодну б’ється відчай.
Ще одна минула ніч чекання,
ще одна згоріла
в серці свíча...

„Підожди, я скоро повернуся!”
Вирієм осіннім плаче небо.
Вибухом вулкану, землетрусом
знищити б любов
напевно, треба?!...

Цим птахам, що вже летять на південь,
як завзято клявся він весною?!
Обіцяв - ніколи не забуде
хвилю, що звела
його з тобою?!

Почуття розвіяні вітрами...
Доторкнувся дощ душі озерця...
Надзвичайна, та банальна драма –
він пішов.
А осінь вкрила серце...

2009

Ніч така чорна й тягуча, мов кава із карамеллю
Солодка, гірка, гаряча і пара неначе подих
Торкається уст несміло, цнотливо, думки не знімають одяг
Думки не вкладаються спати на сам краєчок постелі.

Лиш б’ються крильми у вікна і в’язнуть в чорній патоці
Хмеліють від запаху кави, танцюють гаряче танго
І їм ні злетіти ні впасти з тонкого шматка порцеляни
Не вільно, лише по спіралі робити малесенькі кроки.

А хочеш твоє майбутнє вгадаю по чорній каві
Що було, що є, що буде – я скажу лише хороше
Хороше теж має право, щоб жити цієї ночі
Щоб гріло щось аж до ранку, нереальне і тепле, як пара.

04.10.2009.

Він нюхав запах мого волосся,
                   моїх парфумів, моїх думок.
"А ти любила?"
         "Тобі здалося".
                  "А як же ж щастя?"
                           "Якраз ковток".
Мені здалося… Закрила очі,
                  щоб роздивитись його вину.
Сльоза скотилась. Краплину щастя
                  він ненавмисне не проковтнув.

Хотілося заплакати,
А сльози не течуть
І сум мене обмежує
Та капає як ртуть.
Росою зійдуть обрії,
Та вимкнеться журба,
А я про зорі згадую,
Що падали дарма.

Тепер обоє падаєм
У замкнуті шляхи,
Які гуляють парами,
А інші навпаки.
І ми світи обтягуєм,
Щоб ними пролягти,
Кохаємось в мереживі
Тотальної пітьми.

Акордом осінь визріє прощальним -
Вкарбовуючи в душу кожен звук.
І спалах щастя – дотик ірреальний
В контексті неминучості розлук.

Розпачливість прозорого повітря
І терпкість – у судомному ковтку.
Згорить багрянець серцем на пюпітрі,
Підхопить вітер терцію хитку.

Воно було, прекрасне наше літо –
Знак долі, піднебесний розмах крил…
Візьмемося за руки, наче діти,
І рушимо… Допоки стане сил.

Заплаче золотом за нами завірюха,
Закрутить-зашумить у небуття.
І білим пір'ям, білим, білим пухом
Закурить шлях тривалістю в життя.

5.10.2009 р.

Творіть! Хай серце пише вірші!
Хай десь не в риму, невпопад.
Хай десь не кращі і не гірші.
Вони - всі ваші! Серця сад...

Вірші - як дзеркало душевне.
Дзвенять відверто, як кришталь,
торкнувшись іноді, напевно,
душі... далекої, на жаль.

Сміються й плачуть, ніби діти!
Як ваші діти - плоть і кров -
допомагають зрозуміти,
що є Життя, а що - Любов.

Творіть! А Час, як мудрий критик,
надасть свою оцінку всім -
чи бізнесмен ви, чи політик,
чи ви поет, чи пілігрим...

2009


* Присвячується всім авторам ПМ, особливо початкуючим.
Творчих успіхів всім! З повагою і щиро.

Ти дивився на мене
І думав,
Я не думала –
Бачила, знала,
Що занадто, заблизько
Фінал наш,
І програти –
Я права не мала!
Усміхався,
Ловила в повітрі,
Запах владно-солодких
Парфумів,
Я хотіла розквітнути–
Й квітла,
Ти не думав,
Що гратиме... буря.

Довгастий дим,
як джина борода,
танцює джаз -
бо час настав для джазу.
Під джезву ранку
осінь золота
заграви згорне,
дмухне - і відразу
запалахтять, затріпотять вони,
залопотять, заплескають, полинуть
у танці джазової осені(весни?)
і переллються знов у дим полинний...

Ось i осiнь. Холодний дощ
Тарабанить в моє вiкно.
Я не знаю, де ти тепер,
Ми не бачились так давно.
Вiддзвенiло все, вiдцвiло,
Вiдлетiло в далеку даль,
Наче радостi й не було,
І зосталась одна печаль.

Пам`ятаю весняний сад,
Не повернешся ти сюди.
За вiкном уже листопад,
Дощ змиває твої слiди.

А колись, у травневi днi
Синьоока весна цвiла,
І здавалось тодi менi,
Що щасливою я була.
Наших зустрiчей i розмов
Свiдком був мiй весняний сад.
Не здiйснилась наша любов,
Не повернеться час назад.

Пам`ятаю весняний сад,
Не повернешся ти сюди.
За вiкном уже листопад,
Дощ змиває твої слiди.

Вкриє землю срiблястий снiг,
За зимою прийде весна.
Що вона принесе менi?
Що залишить в душi вона?
Може, стане чарiвним сном?
Може, полум`ям спопелить?
Ну, а поки що за вiкном
Дощ осiннiй в саду шумить.

Пам`ятаю весняний сад,
Не повернешся ти сюди.
За вiкном моїм листопад,
Дощ вже змив всi твої слiди...

Низькими ярами крутяться тумани,
Вихололи ріки і пожухли трави.

Листопад крокує в яблуневім саді,
Листя кольорове у його наряді.

Подихи холодні вітру за горами
Стрімко вже летять дикими конями.

Клекіт журавлиний тужить над землею,
Вересень дощами схлипує над нею.

Осінь шпацерує по принішклим долам
Літо проминуло десь за видноколом.
четвер, 10 вересня 2009 р.

Криві дзеркала і розбиті маски
У цьому світі нема добра
У цьому світі немає ласки
Загублений спокій забуті думи
У цьому світі все фальшиве
Окрім байдужості і суму
Темна кімната сутулі тіні
У цьому світі нема нічого
Окрім ненависті і ліні
Пусті коридори тупі портрети
Тут більше нема нічого
Лиш на підлозі старі газети...
2008-2009(точно не памятаю)

зачиняється світ

герметично

і скидає мене як листя в осінь цю

хто із кола зійшов важчає від свинцю

коло правильне

геометричне

2009

Акровірш

Лети, як птаха білопера,
Із рук у руки, з краю в край.
Тобі одній - і душі, й двері,
Ей, друже, швидше відчиняй!
Рідненька наша прилетіла,
А ми лише марнуєм час.
Ти подивись, як шпальти-крила
У світ ясний несе Пегас...
Радію так, немов коханій
Несу я пролісків пучок.
А там далеко - у тумані,
Узористі шовки стежок.
Козацтво там літературне
Ріднею стало - і мені,
А рокотання стобандурне,
Їй-богу, чути вдалині...
Нехай звучить цей марш бравурний,
А правда буде на коні...

Осінній пляж – осінній і не наш.
А Черемош розгойдує мости.
Вглиб темноти заманюють сліди
І плавно обриваються вночі.
А із віконця полум’я свічі
Чийсь голос тихо просить підійти.
Та тільки то не Ти. Уже не Ти.
І я один в безодні самоти.

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

А спогад намалює Твій портрет
Осіннім пензлем барвами весни.
І в тім немає нашої вини,
Що різні нам судились береги,
Що Черемош розгойдує мости
І не рятує втрачений пейзаж
І що осінній пляж уже не наш,
Хоч все у нім нагадує про нас…

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

1998р.

Чужою-таки на своєму ж святі,
Далекою із найближчими
Живу, наче сплю на м`якій скловаті,
Закуреними горищами.

Ридаю у скалки і кашляю ними.
Для когось вважаюся стервою.
У долі моїй – самі пілігрими.
Я – морем, і я – Говерлою.

Я – небом, ракети в якім безпілотні,
Пустелею я контрастною.
А хочеться жити і завтра, й сьогодні
Єдиною, своєчасною…

Хай ніч вигорає п’янкими віршами,
Хай ранок сходить утомою,
Твоєю весною аби найніжнішою,
Нікому щоб невідомою…

Так хочеться, хочеться, Господи, вірити,
Що все ж – до останнього вистою!
Любові б лише – як тонкої лірики,
Як тала вода чистої…
4.10.09.

Вечір нас терпляче слухав
Від дощів вологий.
Я в тобі шукала друга,
Відкриваю ж – Бога.

Між рядками, між словами,
Крізь щілини вірша…
Все, що виникло між нами –
Музика і тиша.

Все, Чим житимемо в грудні –
Тим душа й багата.
Я в тобі чекала буднів,
А прийшла – на свято.
5.10.09.

*
Тебе зустрів кохана уві сні.
Пройшов так близько,
Що торкнувся тіла.
От тільки,
Чи відчула ти, чи ні?

Бризки із-під ніг.
Мерехтять в моїх очах.
Сонечка летять.

Перехресні дороги між душами.
Думко-пОтяги знай стукотять.
На перонах живемо ми змушено.
А вагони летять все, летять...
05.10.09

Ні-ні! Не звичайні це звуки...
Хіба ж пояснити можливо?
Не пульсом під скронями стука.
Не кров завмирає у жилах.
Живі відчуття нереальні
Наповнюють суттю хвилину.
Слова забуваєш звичайні,
Аби не схолонути ними.
Говориш і чуєш вже більше,
Ніж можна собі уявити .
Не звуки це... Ні. Зовсім інше...
Чуттєва розмова зі Світом.
2009

Ходить по місту осінь –
жовтий листочок в жмені,
вплетений дим у косу.
Ходить навколо мене.
Хилиться небо низько –
падає вниз зірками.
Знаєш, я дуже близько,
ніч розвела руками…
Скільки вже мрій збулося
і розтеклось по венах…
Хай, собі поруч – осінь,
лиш би ти - біля мене.

Заосеніло вже.Заосеніло...
Листки тополі дивляться змарніло,
І я на них із болем наступаю,
У власну осінь двері відчиняю...

Заосеніло вже... Невже заосеніло?
Я в озерце вдивляюся питливо,
На срібло впав вербовий лист журливо,
Я бачу, все-таки заосеніло...

Яка важка учительська робота –
щодня проблеми, клопоти, турботи,
щодня згорають нерви, наче хмиз,
і тиск летить – то вгору, а то вниз...
Яка прекрасна вчительська робота –
напевно, всі вам учні заздрять потай,
а ви, немов оті чарівники,
нам програмуєте в життя стежки,
ви запевняєте: скарби – знання,
щоб не блукати в світі навмання...
Щоб ми нові вершини здобували,
щоб оптимізму й віри не втрачали, –
ви нам щодня товкмачите про те,
що з нас еліта золота росте.
Що ж вийде з ваших клопотів недремних –
ви і самі, гадаємо, не певні...
Пробачте, що про вдячність забуваєм,
що не завжди старанними буваєм,
та віримо, що на усій землі
найкращі люди – наші Вчителі!

Я бачила його не в сні, насправді.
Цей чарівник, мов відблиск у воді.
Пишнобородий і старий сказав мені:
«Приплине корабель не лиш у сні».
Зблиснуть колись червоні ті вітрила
Й мене до них нестиме, мов на крилах
Мій принц, казковий, молодий.
Я дочекаюсь, час мине лихий.
Живу я мрією, у казці.
Ходжу в безбарвній, чорній масці.
Лиш вирвусь справжня «Я» у світ,
Почую вслід собі лиш сміх,
Образливі слова безжальні,
Поллються сльози ті печальні.
Вночі не раз на березі чекала,
Я мріяла побачити його,
Та доля чомсь від мене утікала
Й трималася весь час свого.
Ранок. Здрастуй Боже!
У тебе скільки справ до всих людей!
Одне твоє слово допоможе
Здійснити безліч гарних їм речей.
Знов день минув: сумний, безбарвний.
Вже вечір і бувай Господь!
Мені насниться сон чудовий, гарний.
Там Грей та я і корабель «Секрет».
Ну ось і все, пора забути казку.
Я вже доросла, мрії вже нема.
Хай Грей пробачить мені цю поразку.
У всьому винна тільки я сама.
Навіщо вірила я Еглю?
Навіщо вірила йому?
Не буде тих вітрил червоних.
Та все ж до моря побіжу.
На березі чомусь заснула,
Відкрила очі і тоді
На мене йшли палкі вітрила!
Я дочекалась! Казка і
Нарешті ми зустрілись з Греєм.
Чарівник Егль не збрехав!
Примхливий вітер дав мені вітрила.
Ще й пісню дивну нам подарував!
2009

Я в шість не любила зеленку і вазелін.
Імітувала хвороби, постійно губила ручки.
Підходила до чужого вікна, що росло із землі,
а з нього дивились на мене сусідські близнючки.

Їх каламутні погляди з-під широких лобів,
їх безкінечна слина й короткі стрижки.
А ще в них був тато і він їх, здається, любив.
Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.

Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід,
ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти,
згадувала щосили, яким був мій дід.
А мама, затуркана, бігла по аліменти.

І коли закривалися двері, вимикалося світло,
Усі на світі секрети розлазилися по фантиках.
Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло
Одягають на мене форму і білий фартух.

А місяць вростав у осінь уламком ребра.
І вже нічого на світі не мало значення…
…І кожного разу мама казала, що хоче мені добра.
І просила пробачення.

І не сумно мені і не весело.
Це щось інше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.
І коли даруватиму квіти,
Щось дитяче зітхне у мені.
Я вже визнала, що повторити
Можна тільки уроки шкільні.
Зустрічатиме школа та сама,
Та відмінність одна є у тім,
Що кричать вже „Вітчизна” і „мама”
Букви з крейди в дорослій руці.
І не сумно мені і не весело.
Це щось більше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.

чи гасне дощ в осінніх ліхтарях
чи свічка у воді горить барокко
не відрізнити смерті від життя
незроблених від непочутих кроків

не обертайся входячи в герби
і пил здержи у ветхості одежі
лисиці в ній ще брешуть на щити
на пагорбі зеленому ще вершник

хоч тінь його не видно в цій порі
і сухість вуст його не зронить слова
переступи вогонь ручай поріг
звернися знівідкуди ні до кого

чого тобі з розкритими очима
чому осінні руки наче дощ
чому холоне листя за плечима
відлуння кораблів кораблетрощ

Я чекаю на зграю перелітних думок,
Що ховаються вдень від спеки.
Намагаюся не з’їхати з глузду отак,
Оминати місцеві аптеки.

Я читаю ці написи у зворотній бік,
Так їх бачити, якщо падати з даху.
Методично повторюю ці дивні слова
І, зриваючись, злітаю птахом.

Моє місто стало для мене пасткою,
Суцільним пеклом із сталевих дахів,
Із розпеченою гумою кросівок на асфальті,
Із тілами померлих від спраги птахів.

2009-08-04

Нагадай лишень тобі наснитися.
Я чекатиму до самого світанку.
Тихо-тихо тут посиджу і не спатиму,
Розчинюсь, мов тінь, з приходом ранку.
Прокидаєшся від мого дотику,
Чи то від променів в твоє заляпане віконце.
Почуєш здалеку відлуння мого голосу,
Чи то по даху безтурботно ходить сонце.
Сльозою по щоці травнева злива.
І мантрою з небес гримить
Твоє ім’я, ним наші долі зв’язані.
Для нас обох безсмертна кожна мить.

08/2009

І як ти там? Від тебе жодних звісток…
Тут все просякло спогадом про тебе.
Тепер тут править хтось такий безвісний,
І далі йти вже жодної потреби.

Солодкий алкоголь жовтневих днів
Ковтаю, напиваюсь до нестями.
Без тебе мертво все, без жодних кольорів…
Все розфарбую власними сльозами.

04.10.09

Маленька зелена фея
На краєчку граненої склянки.
Вона дивиться просто на мене.
Я пригадую, ти все писала
Про те, що митці щоденно
Псують собі шлунки і мізки,
Ковтаючи цю смарагдову амброзію.
Ти мене вчила як треба.
Ти все ж навмисно казала,
Що ненавидиш Пікассо за правду.
Твої натхненні зелені очі
Палко сяяли у темряві кімнати,
Коли маленька зелена фейка
Н краєчку пластикової склянки -
З таких п’ють каву бариги
Із ригаловок на зупинці -
Заливалася дзвінким сміхом.
Ти слухала і дихала
Як королева Смарагдового міста
Ти сиділа на вікні навпроти
І друкувала на своєму лептопі
Листа на той світ, а може, поему.
Це тому ти так раптово зникла.
Хтось розкрив твою таємницю.
Твоя антиреклама обернулася
Жорстокою пропагандою
Полювання на міфічних створінь.
Ти позбулася друзів і пішла з роботи.
Аби жоден більше тебе не бачив.
Ти забрала свою таємницю.
А мені залишилися на згадку
Твої невдалі статті про мистецтво
І біла грудочка цукру.

08.2009

У наших душах назріває щось важке й огидне.
І виривається назовні,
Як менструація,
Загиджуючи все довкола,
Вкриваючи болючими прищами.
Ми одне одним сповнені по вуха,
Як алкогольним блювотинням
В святково-депресивній самоті.
Із дня у день
Вибльовуємо одне одного на килим,
Де з ночі в ніч спимо.
І перетворюємося на гнійні пухирі,
Що, розриваючись, отруюють довкілля.
Притулок червів.
Що жеруть нас і зсередини і ззовні,
Але гнилятина ніколи не скінчиться.
І тільки роздувається ще дужче,
Як пузо мертвяка,
Що кілька тижнів
Засмагає у липневу спеку,
Стікаючи отрутними рідинами.
Від пестощів і дотиків
Ми вкриті екземою і струпами.
Страшенна прірва,
Що нас породила,
Все лиже й лиже
Липким язиком у виразках,
Засмоктує назад,
Здригаючись судомними посмикуваннями.
Щоразу повертаючи
Наші неперетравлені нутрощі
З прямої кишки сьогодення.

6.09.2009

Отрута в мізках пересічних громадян.
Суспільство безнадійно хворе.
Настільки,що не варте навіть ліків.
Хоча їх вдостать. Безкоштовно звідусіль.
В аптеках черги. Та не те купують.
Ви чуєте?! Ви хворі не від того!
Та лікувати просто нікому.
Й не варто тих зусиль.
Лише добити, знищити, як псів,
Хворих на сказ. Щоб не розносили заразу.
Плюються чорного слиною всі екрани.
Газети сві наскрісь просякли жовчю.
Тротил у шлунку кожного поганця.
В кишенях, як чумні, розносять пандемію.
Запрограмоване одноклітинне існування.
Клоноване отруйне м'ясо. Жеріть, нездари!
Ще ненароджене, вже мертве покоління.
Загнивший викидень міського дебілізму.
Ви – абортоване дитя цивілізацій.
Ви – прогресуюча пухлина світу.
Піддослідні щурі під скальпелем прогресу.
Залякані барани на чолі з козлом.
Пастух вас не покинув. Його й не існувало!
Це ви розп’яті на хрестах, непотріб!
Чекаєте усе життя, що хтось незримий
Відкриє двері вам, ше й дасть під сраку,
Щоб увійшли. А потоім ще й розкаже, що робити.
Женетеся за чимось невідомим. За тим,
Що справді маєте спочатку, від природи.
Й тікаєте від цього ж одночасно
У клітку до майбутніх хазяїв.
Ви – виродки, народжені в свободі,
Яку весь час міняєте на дозу
Свого лабораторного співіснування
З такими, як самі, вважаючи це повністю законним.
То ж здохніть в своїх клітках, пацюки!
Зжеріть себе зсередини і зникніть.
Бо ж з ваших трупиків не вийде й пристойний перегній,
Бо буде він із домішок гидоти,
Якою вас годують кожен день.
Таким не має бути грунт
Для нових рішень.

12.09.09

Смоктати, смоктати, смоктати!
Як весело разом іти.
Крокують в колоні солдати,
махають руками жінки.

і ще раз з горлянок потужних,
дзвінким переливом луна!
Смоктати, смоктати, смоктати!
Це нового маршу слова.

Здається, вік
у місті хлипав дощ,
Розводив сум
в покірних ґлянцях листя.
Між нами скелі вулиць,
прірви площ,
Янтарних вікон
плутане намисто.
А дощ торочив нам
вже котрий раз.
Я слухала його молитву
всоте.
Що він один і той же тішив нас.
Нам хутряна була одна
темнота.

Передзима переді мною.
Вітрів задума біля брами.
Добу молитви і мінору
Весь час зажура мірно краде.
Повітря стисле, мов у кульці.
От вибухне веселим снігом.
І буде лоскітно у русі
Вітрам від зірваного бігу.

Твои уста желаньем светятся,
Мои уста твоим подвластные...
Мне до сих пор никак не верится,
Что чувства названы "напрастными".

Твои глаза из грусти сотканы,
В моем огне сам черт зажарился...
Что ж ходишь под моими окнами ?
Зайти не смеешь.., не решаешься.

Я знаю, что молчишь намеренно,
Во мне тем гасишь искру страстную...
Кто нам внушил, что все потеряно,
Тропинку изорвав атласную..?

Твои уста желаньем светятся,
Да вот глаза.., из грусти сотканы,
Я знаю, что молчишь намеренно,
Все ходишь под моими окнами...

Пролітають роки, довго тягнуться миті...
Скільки їх відійшло, скільки вже пережито.
Забувається зле, марнослав’я минає,
Залишається те, що серця зігріває.

Непомітно зерно засівається в душі –
Вчителі – сіячі, а рілля – їхні учні.
І отак – без кінця, і отак – день за днем
Йдуть за плугом вони віковічних проблем.

Бур’яном пророста безтурботність дитяча,
Збайдужілість черства і наївність ледача,
Та надія свята вчителів не зникає –
Життєдайне зерно у ріллю западає.

І хоча промине і не рік, і не два –
У посивілі скроні заб’ються слова:
Ви пробачте нам те, чого ми не уміли,
Ви пробачте за те, чого ми не хотіли.

Ми пригадуєм Вас, розуміємо слізно –
Для подяки час Є, для подяки не пізно.
Ми вклоняємось Вам за усі покоління,
За зернину в душі, за проросле насіння.

МИ ДЯКУЄМ ВАМ...

І благаємо щиро: уміння навчити
Передайте нащадкам, щоб уміли любити!

2006

Куди б не йшов – завжди іду до Тебе,
Бо кожний крок, ковтає мить розлуки.
Ти не свята, але Ти та, що треба,
І це для мене найсолодша мука...

Ви плачете, моя панно...
Чи якось я Вас образив?
Печаль на устах духм'яних
помітна мені одразу.
Ви дивитесь мені в очі -
насправді, уже крізь мене...
Ваш голос звучить пророчо,
пульсує у моїх венах...
О, радосте, моя світла!
Печале, моя шалена!
У Ваших долонях - літо
квітне, та не для мене...
Всміхніться мені так легко.
Привітно махніть рукою.
О, панно моя далека...
Чи Вас розлюблю?
... Ніколи.

Господи! Возвах, не опусти
Воньми, в риданії возношу
У дніх скитанія і мгли
Скріпи убиту горем душу

Я не виношу лексусів на тротуарах
Пивних дебілів, кітчу і братків
Я ненавиджу силікону і реклами
Корупцію і депутатів гівнюків

Господи! Возвах, воньми
Во тьмі возносячи моління
Зло одоліти настави
І дай незрячому терпіння

Я співчуваю втомленим браткам
Пивним дебілам і рекламним тротуарам
Давно пора “відкатним” гівнюкам
Співати гімн корупції на нарах

Господи! Возвах, воньми
Тобі приносяще моління
Во тьмі заблудшеє - прости
Що закінчилося терпіння

Це горем зломлене життя
В смітті погрузнувше навіки
Тупе пиття до забуття
Вже повнолітьної каліки

Осінь... Шепоче листя...
Фарби Твої на столі...
Мрія для когось здісниться...
Може, для когось - і ні...

Осінь малює дощами
Згадки на водах калюж.
Літом малюнок Твій стане -
Тільки уяву напруж.

Осінь вбирає в намисто
Лісу оголений стан.
В Тебе він легко-навмисно
Радісним зеленню став.

Осінь з вітрами танцює
Боса по зорях калюж.
Пензлик Твій радо малює
Мрію для змучених душ.


2008, редакція 2009

До мене сьогодні всміхнулась калюжа!
Ви знаєте, я здивувалася дуже,
Але посміхнулась у відповідь їй –
Метелики раптом злетіли з-під вій!
Кружляли навколо – зелені, червоні,
Торкалися ніжно обличчя і скроней,
Сплелися у райдужне, гарне намисто,
А потім на землю попадали листям.
А деякі втрапили прямо у воду –
Краси я такої не бачила зроду –
Неначе грайливі русалки із вітром,
Віталося листя зі мною привітно…
Чи то мені, може, на хвильку здалося?
Це ж осінь-чаклунка, це ж осінь, це ж осінь…

Снова веет мне одиночеством,
Снова сумрак сплетает взглядами,
И к простому плечу так хочется
Прислониться под звездопадами.
Только плечи мечты могучие
Так привыкли к любви обыденной,
Что ее не сразить ни тучею,
Ни соленой морскою пеною.
Если б были дела столь важные,
Чтобы с ней поделиться нежностью,
Но такие сердца отважные,
Слишком гордые в своем невежестве.
Если б даже забрала силою
Каждый миг и в свирепом бешенстве,
Не смогла бы казаться сильною,
Даже чуточку в бесконечности.
Я люблю тебя! Мне не важен миг!
А пугает лишь необычное.
Ну, зачем ты так? Мне осталось лишь
Из себя сделать безличие.
Ты величность моя, я твоя слуга,
Я служила б тебе с отличием,
Но, твой голос пустой
Прошептал мне в глаза
О своем ко мне безразличии.

Завіса тиші, мимоволі, тримає спокій у душі,
Я звикла бути не на волі і слухати про це вірші,
І жити ролі ненавмисно написані не знати ким,
Хто бачив нас, чи може звісно, не чув ніколи до цих пір.

Завіса холоду, інакше – обійми зрештою з нічим,
Я вірю, що не все так страшно, як якось було перед тим,
І слухаю бентежну пісню, щоб відчувати як це так,
Коли в тобі вода не прісна, а має дійсно якийсь смак.

епізодичні відтинки снів
зірвали завісу з байдужих пустель
прошитих наскрізно
видовженою тінистою фігурою
в дешевих французьких мокасинах
підтертих канцелярською гумкою буденності
маленькі ніжки на дрібному гравії
короткі па вибивають
пружність землі
п'яточками
підкидають замерзлі камінчики
а довкола обличчя обличчя обличчя
з очима пустельної довжини
і тріщинками заповненими
цукром і ваніллю

їй буде лоскотно від самого погляду
їй буде смішно коли все піде шкереберть
їй буде соромно за умов не прописаних статутом
от тільки як вона почуватиметься
в абсолютній сепії
в якій трава
залишається зеленою?

Запахло осінню надворі,
Опало листя до землі.
І дощ малює свої твори
На посірілім полотні.

В повітрі чути клич пташиний,
Пожовкле листя шелестить.
Холодний вітер дме у спину,
А літо в полі тихо спить...

Сховала ніч господарів землі,
Лежать поля, мов крила перебиті.
Летять, летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, правдою не ситі.

Де щастя те? Блаженство де? Мораль?
Конає правда під чумою віку.
Стоїть край шляху жінка, як печаль,
І про біду нагадує велику.

Десь є твоя поміж чужих стежин,
Виходь сміливо на свою дорогу.
Вставай із намозолених колін,
Буди байдужих дзвонами тривоги.

Пізнай себе, твори лише добро,
І душу не продай за діаманти.
Як любиш Україну і Дніпро, –
Сягнеш вершини зорями таланту.

Ти знаєш, де філософи землі?
Мордовані, катовані, убиті…
Поглянь – летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, стоолжею ситі…