Я люблю тебе. Не до сліз,
Не до крику, і не до сказу.
І мене приголомшив ліс,
Якщо ти не помітив зразу.

Золотаво-червоний лист,
І спокійна-спокійна тиша.
Клен, осінній ідеаліст,
На узбіччя дороги вийшов.

І зелена, як завжди, сосна,
Непідвладна ні вітру, ні снігу.
Ось така от осіння краса,
Ось такий мій захоплений відгук.

Срібні мрії на гілках беріз
У очах твоїх тануть темних.
Я люблю тебе. Не до сліз.
Це не страшно, бо це взаємно…


2008 р.

старий рипучий стілець
гойдає мене на двох ніжках
поперемінно,виставляючи то першу-другу,
то третю-четверту,танцюючи
свій столярно-меблевий канкан.
Вульгарно, але мені подобається
синхронність рухів і тонкий свист
у висхлих дерев"яних суглобах
(брак вологи в соснових менісках),
і те, як мама колись сварилась,
давні спогади про перші єресі,
"Не гойдайся - зламаєш карк",
і те, що він не соромиться,
не боїться, відкрившись мені, знецінитись
коли, замітаючи діл волоссям,я,
звисаючи вниз головою, зблизька
розглядаю просторе міжніжжя,
дізнаюся персональні-інтимні речі
як от те, що він "стул мєбєльний"
таки "мєбєльной фабрікі "Пролісок"
дерев"яний з ціною "рознічнай
20 руб. 59 коп".

По теплу узнал, где родник добра.
В грудь на полную Рождества набрал –
в сердце пусть летит с птицей красною,
где мой дом родной, где птенцам уют.

К дому милому, к дому отчему,
где все ждут меня между прочими.
Все здесь сходится, все считается,
с Богородицей возрождаюсь я.

Ты прими меня – душу светлую
на пороге дня несусветного,
накорми меня хлебом неземным,
напои вином – кровью истины.

И пускай мой путь через ночь лежит –
след звезды на нем и, глотая жизнь,
я иду не в шаг, то бегу, то жду,
то ль на счастья миг, то ли на беду.

Ангел бесится, дьявол молится,
мне бы с тем и тем перемолвиться,
зазвенеть в словах, словно колокол,
быть собой пока стану облаком.

Подыму звезду с пыли роковой,
чтобы таял лед страха подо мной,
чтобы птицами небо выстелить,
а на утро в них кто-то выстрелил.

Вот порога дом, заходить пора,
в грудь на полную Рождества набрал.
Птица красная станет синею,
а слова мои – белым инеем.

11 Декабря 2009

Все спростовано і доведено,
І немає найменших вагань.
Тільки осінь шумить між деревами,
Листя сиплеться жовтими перлами
І чекає від нас сподівань…

Тільки ти десь далеко від осені
На хвилину у часі застиг.
І не те, що захоплених оплесків,
А й банально дитячої посмішки
Листю ти залишити не встиг.

Я, звичайно ж, тебе не засуджую.
Ти крокуєш з прогресом у такт.
Тільки листя в танку над калюжами
Лиш тебе зупинило байдужістю…
Це один неспростований факт.

Ти вистоїш у завтрашнім бою.
Це твій свідомий остаточний вибір.
Вестимеш гордо армію свою
Як гетьман, полководець, просто лідер.

Ти вистоїш у завтрашнім бою.
Прийняв без роздумів ворожий виклик.
Нізащо не підеш на нічию,
Бо до останнього боротись звикнув.

Ти вистоїш у завтрашнім бою,
Нехай це навіть буде бій без правил,
Хай конкурент веде подвійну гру, -
Йому цього для перемоги мало.

Ти вистоїш у завтрашнім бою.
Без шаблі, без рушниці, без гармати.
Ти вартий перемоги. Визнаю.
Тому що ти не вмієш програвати.

І небо було твоїм
і я у ранковім сонці
Не міряй любов нічим
і ще – не розказуй сон цей –
хай стане одним на двох
у цім лабіринті долі.
Розводить нас світ чи Бог,
хоч ніби іще поволі...
Дає ніби шанс і час,
і нитку –дійти до цілі.
Ніхто не врятує нас,
коли почуття у цвілі.
Коли ми чужі, коли
світанком сама у ліжку
без мрій і без снів. Коли
уже без цілунку ліпше.

Люблю, як пахне листя восени –
Багряне, шелестке, скороминуще...
Люблю дивитись, як зелений дим
Струмує
крізь
бадилля
кукурудзи…

Люблю, як посміхається народ,
Що хазяйнує вправно на городах.
Сміюсь, коли незримий поштальйон
Вклада
листа
кленового
в долоню.

Люблю липкавий дотик павутин –
Осінні поздоровчі телеграми.
Люблю обвитий хмелем довгий тин...
З торбинкою горіхів руки мами...


2007



(поштальйон - стор. 377 "Словника син. укр. мови")

Хайку

***
Моє серце там,
У синьому піднебессі, –
Де жайвір щебече.

***
О юносте люба!
Намріяно стільки,
Що й не згадаєш…

***
Тихо, як звір,
Підкралась хвороба, –
І думи – роєм…

***
В садку всю ніч
Співали солов”ї, –
Я не зімкнув очей.

***
Як пахне світлиця!
У гості до тебе
Приходили квіти?

*рідкісний птах (лат.)

Ще в місті палять осінь, а за містом
Вже йде зима… Холодним білим змістом
Заповнює осиротілий світ,
В якому я, у однині з собою,
Самотність перемелюю з журбою
На грубих жорнах посивілих літ.
І спогади, мов борошно крізь сито,
Всі до останнього, підуть зимі, як мито
За ту веселу посмішку твою,
За подих, погляд, чи єдине слово,
Яке ніхто, ніяк, ніколи знову,
Хай навіть у казковому краю,
За всі скарби не зможе повторити!
Бо серце, ще не стомлене любити,
В уламках криги бачить тепле літо,
І відчуває знов любов твою.

(Пам'яті друга Д.М.)

По струні сонцепаду, по тілу
розповзаються тіні дерев
і пронизливо горло дере
перестуджений вітер об гілля.
Скоро в ночі та снігу весілля.
Жили ниткою, тни – доки біль,
слів ув'язнених в'язами спільж –
хай лице, мов фата, стане білим.

Янгол вухо до серця прихилить
і заслухано видовжить пульс –
аби сипались градами куль
сльози матері на розуміння,
аж свинцем очерствіє сумління –
астенічне уміння зайти
у похилого віку кути.
Хто її на дорогу окрилить?

Сутеніє. Та сутінь у суті
підбирати потрібні слова,
мов ключі в де не знав що ховав,
а дізнався – затявся забути.
Від спокуси життя – до спокути –
так прозоро, що губиться німб,
синь із неба. Уста – її дім.
І так тихо, що хочеться чути...
Амінь.

11 Грудня 2009

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь в любви, чистой и долгой.
Я подойду близко-близко...
к сердцу, чтоб ты запомнил.

Я в этот раз буду искренней...
Я не солгу о твоих друзьях!
Ты знаешь, я ненавижу
их голос, шутки и запах!

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь, что ненавижу твою гитару.
В твоем списке я вторая за музыкой...
диски... дискеты... скандалы пиара...

С чувствами, чуть-чуть... обнимешь по-дружески,
-Говори со мной!... поговоришь взглядом...
Мучаешь меня, дурак, мучаешь!!!
Но только так мы можем быть рядом.

Твои редкие упреки, усмешки, улыбки...
твои частые намеки... мои открытки...
твои привычки... мои нервные крики...
В ударах сердца спрятаны руки...

Близкие-близкие, не враги мы.!
В зеркале репетирую отношение (пение)...
Я не могу быть другой. Увы.
Минус на плюс, равно - деление.

Но в этот раз постараюсь быть искренней.
В этот раз, в последний раз
позвони... поговорим записками.
Вызываю тебя на бис.
А я пас!
2009

Відвіную тебе усім болем,
Що у серці моєму проріс.
Хай іде собі диким полем -
Через хащі і темний ліс,
Де нога людська не ступила,
Де і птаха не пролетить.
Я вже доста його носила,
Геть спроваджу, - хай не болить.

2000

Метелик на тихій квітці
Бавиться сонячним зайчиком.

Лісок у коротких штанцях
Грає у піжмурки з вітром.

Росинка,стікаючи з соняха,
Грайливо на джмелика впала.

А я на світанку милого
Граючись обіймала.

2007

Джмелик пухнастий,
Жовто-смугастий,
Випив з росинки
Сонця краплинку.

Слухала квітка
Крилець чечітку
Й розкрила пелюстку -
У рай перепустку.

Джмелику,джмелику,
Дай мені хмелику,
Медового трунку
Для поцілунку,

Ніжності квітки,
Вроди лебідки,
Щоб стати жаданою,
Єдиною,
Коханою...

2005

як вигадати
слово,
щоб стало воно
тихою
рапсодією
щастя,
увінчаного розуміння
взором?
щоб зазвучало
пристрасно акордом,
у суголоссі
з нотами
твого мовчання,
любий?

як володіти
думкою?
вона до тебе
лине,
немов
метелик
білий
в кригу ночі,
шукаючи вогню
бажання
в просторі
примхливо-ніжних
рук
твоїх
ліанних.


я хочу щастя...
прагну
опасти
інеєм
на сумніву
печаль вологу,
щоб заясніла
вона
усміхом
повернення
у
вчора.

Сходами нотних станів,
нерви перебираючи,
куталися в сутани
передвечірні клавіші.

Танцями грались примно,
стéпними перестуками
заякоривши ритми,
кроки текли самбуково.

Хутрами шовко-пензля
обрисів тіло прагнуло,
фарби точили леза.
Муза завмерла наголо.

2009

Мій світлий ангел -
Дивний крик,
Що сів у серці
Тихим стуком,
Можливо ти
Вже майже звик
До ніжних слів,
З бентежним звуком.
Моя душа
Сповзає вниз
По розмальованих
Шпалерах,
Наш
Коронований каприз –
Наша
Замовчана прем*єра.
В очах бринить...
Та то не біль...
То просто ніжності
Зітхання,
Правдива суть
Без зайвих слів –
Відверті тиші
Запитання..

За садом колхозным - поля, поля,
Прадедов и дедов моих земля.
В земле этой корни мои лежат,
А в космосе дальнем мечты парят.

Земля, родная моя земля,
Края, родные мои края.
С тобою навечно душа моя,
Земля, родная моя земля.

Беда пронеслась над тобой войной.
Стоят обелиски в степи родной.
Стоят обелиски, солдаты спят.
А рядом - стеною хлеба стоят.

Земля, родная моя земля,
Края, родные мои края.
С тобою навечно душа моя,
Земля, родная моя земля.

И где бы я ни был, в стране какой,
Родная земля, ты всегда со мной.
Течет в моих жилах твоя вода.
Ты в сердце моем навсегда.

Земля, родная моя земля,
Края, родные мои края.
С тобою навечно душа моя,
Земля, родная моя земля.

Кто-нибудь!
Налейте водки!
Хоть воды, в конце концов...
Юля, в юбочке короткой,
Подмигнула мне
В лицо!..
Улыбнулась,
Посмотрела,
Как на кролика – змея.
Языком огня по телу...
Братцы!
Пропадаю я!..
2009г.

У когось символ Світу – «Інь» і «Янь…»
У когось – мантра «Ом» чи «Ха» і «Тха…»
А що ж у мене? Згадуй, Серце, згадуй,
Як закрутили Сваргу-Всесвіт Ладо й Лада…


…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Тішилося Сонце – Богове Око,
Тішились Небо й Земля…

…Ой, там на Горі, ген, понад плаєм,
Туром трембіта гуде…
Знак у Трипіллі, в Сурожі знають –
Ладо до Лади іде…

…Ой, там на Горі, сварьба-весілля:
В променях Світла – Любов…
Бавлена медом, травлена сіллю,
Скріплена Вірою кров…

…Дана до Дани, Жива до Живи –
Викує Зірку Сварог…
Перший раз – вітер… Перший раз – злива…
Першої Мови урок…

…Ой, там на Горі, тай на високій,
Двоє живих – я і ти…
А серед Неба зраджений Сокіл,
Канить до Бога: «Прости…»

…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Плакало Сонце – Родове Око,
Плакали Небо й Земля…

Примітка автора: слово «Гора» читати з наголосом на першому складі: тобто, гОра; слово «Жива» читати також з наголосом на першому складі, тобто жИва.

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

1
Колись у школі
Я мріяв стати поетом, –
Таким, як Рильський.
І нині хочу
Рідному слову служити –
Так само, як він…

2
“Слова вуст людських –
Глибокі води;
Джерело мудрости –
Струменевий потік”.*
Чи знають про це владолюбці?

3
“Хто перемагає світ,
Як не той, хто вірує,
Що Ісус – то Син Божий?”**
Ви чуєте, марнославні?
Це ключ до Храму вічності!


*Книга притч Соломонових (18:4),
**1Послання Івана Богослова (5:5).

Тебе кохав колись безтямно,
А може, й досі ще люблю.
Назавжди в серці безталаннім
Я образ світлий залишу.
Ніколи, певно, не забуду
Іскристий погляд огняний.
Колись, мабуть, здійсниться чудо
І скресне криги шар товстий.
Тоді лиш справжньою постанеш,
Юга з очей моїх спаде.
Коли ж здійсниться диво се...

1998

«Будь проклята держава, де поети
за чесні вірші зеками стають!»
(Ніна Гнатюк)
//////
Чую, брате Тарасе, прочифірений голос,
прохрипілий на спомин спаплюжених літ,
і обдерта душа підіймається голо,
щоб буремно продовжить підбитий політ.
Та спадають безсило поламані крила,
запікається в серці задавлений крик,
і не пломінь бентежний,
а табірна крига
розлетілась довкола від помаху крил.
Це знайомо: я теж не улесливий покруч,
світ жорстоких страждань
добре знаю і сам,
в ті ганебні роки ми були майже поруч,
бо від Вінниці так недалеко до Сарн.
Дуже легко було нам заграти за грати,
дуже важко хоч трохи відвикнуть від них,
дуже весело світяться мрійні заграви,
дуже сумно морозиться після відлиг.
Хоч проймає зневіра, бо так настраждався,
Хоч палючії спогади душу печуть,
чуєш, брате Тарасе,
ти уже постарайся —
людям треба твій голос зміцнілий почуть!


1991

1
Я пам'ятаю,
Що після похорону,
Батько так дививсь
На медаль “Материнство”,
Наче бачив уперше…

2
Мандруючи долинами юності,
Я часто знаходив
Рубінові перла радості,
А нині на кожному кроці –
Янтарні перлини жалю…

3
Відкривав я всю душу йому,
І ділився останнім окрайцем,
Щирим словом його зігрівав –
На дорогах далеких життя,
Де біліють глибокі сніги, як печалі…
*коротка пісня (яп.)

То ли алеутами запредельными собранный
То ли мечтами зверей исчезнувших
Высочит в небе ничем не скрытый и неосознанный.
Млечный Путь, уводящий белых коней в бездну.

Сплетенный ли птиц осенними перелетами
Перестуками ли поездов дальнего следования
Как крыло дивной птицы, что яркими взлетами
Скрывало все тайны падения.
И тени сомнений как кровь свертывало.

С размахом перевернись светлым ликом к вечности
Распахни широко свою суть вселенную
Раскинься волнами моря по широте бесконечности
Вплети свое сердце в слова нежные брызгами пенными
Стань поцелуем глубоким вне времени
Осознаниями участи быстротечности
Объятиями крепкими обними чувства верные
И тайной покрой бирюзу их проникновения.

Звабливо-чарівливе щастя...
Осінній сніг ,чи просто казка?
Мені дарована тобою,
Твоєю ніжною журбою.
В очах завмерло запитання
Про нерозгадане кохання,
Про неприборкану надію,
Про вічно-миготливу мрію...
Прикрито білосніжним дивом
Усе сумнівне ,все зрадливе,
Непевний дотик мого слова,
Твоя промовчана промова...
Чуттєвий присмак-сміх і сльози,
Моя душа в твоїй облозі,
Усі нездійснені бажання
Збулися так ,наче востаннє...
Осінній сніг...Чи просто примха?
Реальність вкриє гостроверху...
Магічний блиск в моїх долонях,
Хоча б на мить ,хоча б сьогодні...

А ти прийшла і сіла на коліна,
Засяяла, як небо голубе…
Слухняна до капризів і веління...
Прости мене, я не любив тебе.

Все те, що знала ти, і все, що вміла,
Я теж колись і знав це і умів…
Ти дарувала своє ніжне тіло.
Прости мене, я цього не хотів...

Здалось мені: сміливий і не струшу.
Хоч бідний, і в кармані ні гроша…
За своє тіло ти просила душу –
Прости, не продається ця душа…

Ти злючою пішла.. Така офіра...
Попутний вітер в спину кораблю...
Прокинулась в мені й зміцніла віра:
Я полюбив... Прости мене, молю...

9 грудня 2009 р.

Земля полтавська – рідна по дружині,
Земля полтавська – рідна по дочці,
Вкраїни земле, земле серцевинна,
Рум”яних щік ти - кров на молоці.

До губ твоїх цілунком припадаю
Й від щастя я слова усі гублю,
Пісень тобі найкращих заспіваю,
Як соловей весну – тебе люблю.

Ти ці пісні у серці колисала,
Їх світові дала твоя душа,
Ти Лисенка, як муза, надихала,
І Майбород-братів, і Білаша.

Я про Полтавку хочу заспівати,
Вклонившись Котляревського перу,
Що Возним не давалася пихатим,
А вірною лишилася Петру.

І Гоголь звідси, і Борис Олійник,
І кобзарів багато видатних,
Й Петлюра Симон, України чільник...
Вклонімось, люди, ми діянням їх.

Вклонімось ми полтавському земляцтву –
І щедрому і щирому завжди,
Його красі й душевному багатству –
Щоб вам вродилося з роси й води.

Ні звань, ні премій не хотів би мати,
Одне звання хотів би мать навік,
Щоби хоч раз могли мене назвати –
Землі полтавської коханий чоловік.

Учи нас людяності й гумору, Полтаво,
Й сковородинської нас мудрості навчи...
І хай дзвенить твоя висока слава,
І чисті б’ють духовності ключі.

10 серпня 7516 р. (Від Трипілля) (2008)

На жаль, повелося: в каструлях кави не варять.
І посмішок не адресують на довгу пам’ять.
Чекають на зиму, хоч люблять її не зовсім.
Дарують матерії, можна ж – звичайну осінь.

До перших сніжинок торкаються спрагло тіні.
Вони тут уперше, а є клієнти постійні.
Хоч тіні не плачуть, у них заплакані очі.
Нарешті хоч хтось засумує і зашепоче:

«І тільки б сьогодні, і тільки б з тобою бути,
І дихати вільно, і жити на повні груди!
Дивитись на світ не за кадром, не краєм ока,
І погляд зрівняти б з твоїм відчайдушним кроком».

На жаль, повелося: в каструлях не варять кави.
І обов’язково питають, як в кого справи.
Вимірюють силу і мужність в свинцевих кулях.
І все ж, я не знаю… Що тоді варять в каструлях?

Ми помираємо одночасно
Ми помираємо
Під настирливий сум тротуарів
Під тужливі стогони китів
Котрих люди мають звичку називати потягами
Під навколишню байдужість
Яку заплели стрічками на вазонах

Це ідеальний момент щоб померти
На зло замаскованим поглядам долі
На зло вибитим зубам смерті
Ми знайшли своє райське бомбосховище
В котрому можемо голими вплітатися в інтер’єри

Однострій спалили
А розпізнавальні нашивки позрізували
Одночасно з сьогоденням
Залишаючи візерунки на тілі

Проте нас не хочуть відпускати
Танки навколишнього заполоняють вулиці свідомості
Але ми зможемо дати достойну відповідь

Ти зворушливо виглядатимеш з гранатою і
Так само зворушливо кинемося тримаючись за руки
Під холодну сталь тигра

І вибухи прикрашатимуть
Ці вулиці немов іграшки ялинку

Ми померли одночасно

Наше завше закінчилось вчора.
Наше вчора житиме до скону.
У моїм вірші в твоїх долонях.
І в твоїх. В моєму телефоні.

Вчора це хотіла би забути.
Тільки ти нагадуєш розмову.
Був казково сніжним місяць лютий.
Хто казково ніжним буде знову.

Наше вчора стало нашим завше.
Наше завтра завтра не настане.
Що ж сьогодні? Ти мене дістанеш
з нетрів нету спомином останнім.

Ти напишеш про нове в футболі,
про політиків і скарби Мачу-Пікчу,
як озон вгорі зника поволі.
Тільки правду ти не скажеш віщу.

Чом скінчилось наше завше вчора.
Як його тепер забути маю.
Чом ти друг, та в серці чорний морок.
Хто забрав ключі від мого раю.

Та нехай скінчилось те, що гоже,
й ми сьогодні, що схотів ти, маєм.
Все ж на все є добра воля Божа.
І хто зна, що ще вона бажає.

2009

Зіжмакати очі
листом невідправленим
і стиснути пальці у кров,
кришити слова
і ділити
за правилом
недолитої склянки
любов —
так звичайно нам.

©ммв

За сьомим днем
прийде
пора прощання:
грудневе "недо-ні"
і "недо-так",
цигарка за цигаркою
і смак
осіннього
пере-кохання.

©ммв

На місто опустилася пітьма,
Періщить дощ ,немов несамовитий.
А ти стоїш сама біля вікна,
І стан твій одинокістю покритий.

Сьогодні знову нічого чекать,
Сьогодні знову щось на перешкоді.
Чи зможеш зливу ти перечикать,
Благаючи у Господа погоди?!

30.08.1993

Скляні куліси вікон повсякдення
Закрили стулки в райдужнім бутті.
Самотня осінь в золотім натхненні
Снує між листям в пошуках мети.
Левиця легко упіймала антилопу,
Брудну, одну, загнавши, наче тінь.
Ми вибралися! Пливемо в Європу!
Червоний якір піднято, з тих пір,
П’ємо вино в каютах. Позіхають
Бутони квітів імпортних крамниць.
Жовтіють прибрані з пюпітрів ноти
Широке люстерко чорніє горілиць.
І наш повзе по ньому, водоміром,
Місткий висококласний корабель.
В пальто з каракулю заховано папери,
Де відомості про значних людей.
Що знали ми і ким могли би бути
Понівечені спробами творити…
- Я поцілую вас, якщо не проти?
- Я спробую вас потай полюбити.
2009

Поглянь: це ж я веселкою іду,
Що п"є із Бугу тишу вечорову.
Окликнеш, - із тобою поведу
Неспішну, лагідну розмову.

А не розгледиш, - птахом промайну,
Черкнувши по щоці крилом вологим,
З калини білої струшу росу
Тобі під ноги...

2006

Сни чиїсь пролітають повз мене:
Чую шурхіт їх темно-зелений.
Знає лиш господиня-ніч,
Що провадить їх пріч.

Я ж іду поміж весен і зим,
Обпікаюсь чар-зіллям чужим,
І не знаю,чи стане снаги -
Дійти...

2008

Хата притулилась до осоння.
Вигріває боки кіт старий.
Заглядає в очі жовтий сонях.
Ластівки шугають попід стрих.

Вітер яблука під ганок трусить.
Мама поміж квітів молода.
Спочиває на ослінчику бабуся
І мене на гойдалці гойда.

В передмісті туман, а у центрі вільготно трохи,
І пірнають в болото, як шпиці, тонкі підбори,
І невчасна погода, як стрілка в нових панчохах,
Засоромила день. Набурмосило небо брови,

Я за вітром женусь – парасольки уже не видно,
Моросить і сніжить – я лишилась без макіяжу,
Я розпатлана і, напевне, подібна до відьми,
Що згубила мітлу, але й так пролетіла майже

Половину містечка – спізнившись на зустріч, і все ж(!)
У люстерку знаходжу себе – суміш блюзу і фольку,
Барбарису і м’яти - мене ти відразу знайдеш,
Щоб забрати моє життя.... в обмін на парасольку...

Рубаї ***

1
Тепер ми з вами вже – електорат,
Про це напишуть не один трактат.
Ми незалежні, як і наш парламент,
Бо кожний другий в ньому – супостат.

2
Сьогодні я заходив у бістро,
Але, на жаль, забув своє перо.
І там зустрівсь мені один знайомий,
Котрий хваливсь, що випив би й Дніпро.

3
Пишу ці рубаї для кутюр’є,
Бо екслюзивність – сили додає.
Віднині одягатимусь я модно,
Міркуючи, як завжди, про своє.

Там, де сяє веселка
В літній день
Є країна далека,
Знана мені з пісень.

Над веселкою чиста
Голубінь.
Хай же мрія барвиста
Манить у далечінь.

Піднятись хочу аж до хмар,
До зір, де клопоту і чвар
Нема вже.
Десь там, повище димаря,
Ти сам побачиш, буду я –
Лишусь назавше.

Над веселкою знову
Синій птах
Лине в казку чудову.
Чом я не можу так?

Дивися, знову лине птах
Понад веселку,
Я теж хочу так.

-------

Somewhere over the rainbow
Way up high,
There's a land that I heard of
Once in a lullaby.

Somewhere over the rainbow
Skies are blue,
And the dreams that you dare to dream
Really do come true.

Someday I'll wish upon a star
And wake up where the clouds are far
Behind me.
Where troubles melt like lemon drops
Away above the chimney tops
That's where you'll find me.

Somewhere over the rainbow
Bluebirds fly.
Birds fly over the rainbow.
Why then, oh why can't I?

If happy little bluebirds fly
Beyond the rainbow
Why, oh why can't I?

Стоїть Йорданка…
Втомилася? Сонна?...
До неї зранку –
солона…

Гримить весілля
і небо – присок…
Молоко в сінях
скисло…

блискавка… любка…
черк – крону…
Ніч шлюбна…
червоно…

бі-бі бу-бу
місьо впав
на масині
він літав
со то со
то калєсо
тато з мамою пісов
двелі на засов
цути бум-бум
сось там аааа
мамо
со є не тудааа?
тато
де та мокла киця
і цому ти любис цицю?
зала
я дістану суску
киці висусу
я вуска
соби мулькала
багато
з півником длюзила
тата
а цому вона не хоце?
півник спить
до мене хойці

10 Глудня 2009

Самотою біда ходила,
добирала собі пари -
хвороби,
суми,
старості.
У прочинені вікна
немовлятами все підкидала -
протяги,
лементи,
слави.

Цвіллю дахи сідлала,
заглядала у комини.
Рани ятрила,
дьогтила крила,
душі світами гнала
пряними нагаями.
Сили висмоктувала
і брала їх стомленими.

Пересівала сивим,
муками перетрушувала.
Як билася, то молодими,
як відбирала — суще.
Шашелем їла статки,
бідними статними бігала.
Іздалеку йшла за ближніми,
свояком - за рідними.

Тату,
до нас не впущу її.
Зайдо брехлива,
зась тобі,
на тобі -
хрест.
Най тебе,
хай тобі
грець.
Тату, не буде
у нас до пари їй
ні
чого,
ні
кого,
ні.

Пошкодую біду одинокую,
зариштую сосновими кроквами.
Пущу її
за водою тихою -
хай несе її,
хай колише
лихо.

2009

Коли в моїй душі затихне дзвін,
Торкнусь до нього першою струною,
Що музою дарована ясною,
І знову срібно заговорить він.

І там десь, за високою горою,
Де не стихає вітер перемін,
І сліду не лишилось від руїн, –
Хтось піснею озветься голосною,

І дужо мого дзвона сколихне,
Окрилить звук і понесе мене –
На чисті води і на ясні зорі.

Я знаю, що в чудесному турне
Стривожена фортуна здожене,
Та буде пізно – я здвигаю гори.

слабка і безпомічна риба
головою б*ється об лід
нескінченно вражаюча глиба
що безколірно дивиться світ

самотужки залізла у пастку
і чекала з моря вітрил
а натомість отримала пустку
ліквідацію крил

заржавіла порожня бляшанка
для моменту утилізації
для повернення в надра Землі
де колекція
де_градація

В мене є сестра мала,
В неї мова є своя.
І не раз за нею в лад
Я повторюю слова.
Як альбома відкриваю –
Не малюю, а “маляю”.
Руки милом не шурую,
А гарненько “шурю-бурю”.
З неба легко їй, звичайно,
“Сьоня” й “Міся” я дістану.
У дворі ганяю “няму” –
Може, футболістом стану?
В гості кличе нас “бабася” –
Буде там смачна “кабАся”.
Як захочемо ми “гаму”,
То обоє кличем “Мамо!”
Отака сестра Мартуся.
Я із нею разом вчуся:
Хочу слів новеньких знати,
Щоб розмови шифрувати.

2009

шерше ля фам

а як ми вам?
в анфас і профіль придивіться
столичне тіло
душа з провінції
чи стане місця
нам
усім на місяці

крутими сходами
на небо сходимо
он видно знак “Парнас”
неонобуквами
це ви зробили нас
Венер безрукими

це ви забрали в нас
право голосу
за скло сховали нас
невинно-голими

чужим рукам щоб не дісталися
і не ожили щоб аж до старості

це ви зробили нас
Венер безрукими
бо не розгледіли в богині жінки
чи стане подиху між поцілунками
щоб далі жити

1
Серед ночі
Раптом зацокав годинник,
І нагадав мені знову
Про нашу сьогоднішню зустріч.
О, як дочекатися ранку?!

2
Ось і парк…
На тій лавці,
Де читала ти вірші,
Лежить чиясь квітка.
Для кого ж вона?

3
Я знаю,
Що найласкавіші руки
У моєї матері,
Торкнулася до землі –
Квіти ростуть!
*коротка пісня (яп.)

...Но иногда я вижу сон -
ночной Багдад, туман и взрыв.
В ушах - друзей ушедших стон.
Уж силы нет на нервный срыв.

...Но иногда сдается мне -
пилот убит, заглох мотор...
Нам не забыть о той войне,
не смыть с оружия позор.

... Но иногда я снова там,
где за ночь можна стать седым...
За мною ходит по пятам
войны жестокой горький дым.


09.12.2009 р