Ти застрягла мені виноградом у горлі...
Я не можу тебе проковтнути!!!!
Виглядала так смачно стигла дружба
Я хочу її повернути.

Ми її посадили
і щодня
Поливали вуличним сірим соком
Ми її захоплено годували
щотижня
Фіолетовим рівненським роком

Ми її забували губили топтали
А вона росла
Ми їй так багато не казали
А вона цвіла


Наїдаюсь до краю
Зеленими ягодами
Задихаюсь(

Може краще вина?

2009

***
місяць у повні повінь
повна печаль по вінця
п’ятий останній поверх
не кольорове сниться
сірі сирі відтінки
світ між кутів оселі
сива самотня жінка
тільки сусід веселий

Уже не літо, знаєш, друже мій,
і небеса згасають посполиті.
Багряний зойк і запал золотий –
уже не літо, знаєш, вже не літо.

Терпке вино гарячих горобин.
Берези – подались у кармеліти...
Останнє золото – покута без провин –
уже не літо, чуєш, вже не літо!

Туманів привиди - твої холодні сни,
полинно пахнуть згірклі оксамити.
А я...
прощаюся з Любов'ю...
до весни.
Уже не літо.
Так.
Уже не літо...

(Нелечці. Вірш-замовляння)
…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Сварга Сонця, викупана в зливі…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Казку, де у парі ми щасливі…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Магія червневого стояння…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зшиток про святі віки Троянні…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Вогнище, вмальоване у Небо…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зорепад дорогою до тебе…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Не вода, а купіль в руслах річки…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Два містки: для Йванка і Марічки…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Сьогодні захистила! Дяка Богу!
І на житті друкує «двадцять два» –
Два приводи залити всю тривогу –
Пий, дівко! Пробачає голова!

На крилах ангела залишить «Сьоме небо»,
Бо ноги не тримають алкосталь…
(Тверезе чмо! Навіщо тобі треба
Втирати цьому тісту про мораль?)
На «Театральній» лавки – долетіла.
У голові штовхаються думки:
Попереду – усе ще дошка біла,
Те, що позаду – кращі вже роки.
А наверху всі друзі очманілі:
Куди подівся сьогоденний діамант?
На всіх ногах (чи на руках) униз летіли…
Знайдуть її десь там, поміж троянд.

Минуть роки. У кріслі модна боска
Зітре на порох тонкі цигарки…
Вже не почне із білої все дошки,
Бо на своїх полицях всі думки.

2009

I've drunk enough of tasteless wine
To feel myself more close to "fine".
But anyway, I'm feeling bad
Because of thoughts inside my head,
Because the day has gone. One more.
I don't know what I'm looking for
On empty windy autumn beach.
It's not enough to burn the bridge,
I have to run away from all,
From my achievements, from my fault,
From time, which passes slowly by,
From tasteless life, as cheap as wine.

2009-08-27

То, кажеш, абсурдно наймати собі охоронця,
Аби довіряти йому фартухи і полотна,
І разом у пошуках їжі та місця під сонцем
Чекати, аж поки зійде визнання всенародне?

А, може, погодиться хтось на небачений обмін,
Обранцю—прогулянки не без моралі з мольбертом
Ранковими скверами. Можна вважати, що лоббі
В мистецтві йому гарантовано. Тлусті конверти

Його не спокусять портретами мертвих чужинців.
До нього вимога одна—затуляти собою
Від нерозуміння і критики, та наодинці
Виводити колами пекла з глибоких запоїв.

Ти знаєш, біда, уночі не приходить натхнення,
Ніхто не подзвонить, ніхто не підтримає радо.
А мій охоронець казатиме „хлопче, ти геній”,
І навіть тоді, коли задум повернеться задом.

Господь не приймає мої опівнічні прохання,
Він зайнятий, з пилом космічним танцюючи танго,
До нього—по запису в актах цивільного стану.
Тому охоронець для мене—надія остання,
Тому охоронець в умовах контракту—мій ангел.

Колії-колії, довгі, як зими.
Рідні, як сестри.
Суворі, як Бог.
Любі повернуться,
будемо з ними
мріяти,
пити зі склянки на двох.

Колії-колії…
Коливо долі
рано давати на білий обрус.
Краплі обіцянок падають долі,
краплі гуркочуть,
немов землетрус.
Сипле зима папірцями прощання
і вихолоджує душу і дім…
Недобудовані замки піщані.
Місяць у небі помер молодим.

Колії-колії… Стрілки колючі
лізуть у скроні, немов шпичаки.
Жінкою з кінокартин Бертолуччі
біла сніжинка зникає з руки.
Стали фігурками на каруселі
люди із клунками,
пси,
голуби…
Серце, як дзвін, у грудину гамселить:
не загубитися б,
не загуби…

Колії крутяться в дикому вальсі,
та гучномовці зупинять його.
Коло замкнеться,
з’єднаються пальці:
«Колія перша.
Дев’ятий вагон».

Я забуваю імена
Але продовжую кричати
Коли закінчиться війна
Я просто піду ляжу спати...
Коли закінчується день
Я закриваю свої очі
Мені наснилося життя
Я прокидаюсь серед ночі
І вже до ранку не засну
А як засну, то вже не встану
Малюю сонце на піску
Й чекаю поки світ повстане...
Чекаю на нову весну...

Вересень - під калюжами,
З погодою напідпитку.
Сонце вгризти не здужає
Цемент міської плитки.
На першому зверху поверсі
Поривами вітер смітить -
Хоч в хустку бери і, згорбившись,
Показуй всім бабине літо.
А краще - під схилом берега
Зібгати в чоботи шорти.
І махом дощу півкелиха
За непитущість жовтня!

2003

Присвячується бабусі , яка кожного дня сидить біля могили свого чоловіка……

Вітер віє і очі сушить її
Щоб хоч трохи вони просльозились
Але марно чекати що заплаче вона
Давно біль у душі вся втопилась

Їй лишається час і чекає усе
День у день тут сидить і благає
Молить Бога за те , щоб померти уже
На землі їй вже місця не має!!!

Вона пильно вдивляється в фото його
Там ще він молодий і красивий
Й розуміє що більш не вернути того
Де жили вони в щасті і в мирі

Не вернути роки ті найкращі віки
Де вони все життя будували
У любові своїй ростили дітей
Й всі незгоди коханням долали

Погляд нижче піде і на землю впаде
І пройде від кутка до куточка
На коліна тоді поставить її
Щоб зібрала усі тут листочки

Вітер знову подує і нові принесе,
А вона їх завзято збирає.
Гляне в бік на зарослий травою куток
То вже місце на неї чекає

Вже не хоче нічого, вже не хоче життя
Вона хоче лягти біля нього
І забути про все бо це вже не буття
Це обуза велика для всього

Вже давно усі ждуть і чекають того
Як відкине свої вона ноги
Діти-внуки поспішно розділяють майно
А у неї інші тривоги….

Позбираючи листя , траву поскубе
І на лавочку знову сідає
По дорозі летять , люди йдуть
А їй байдуже все вона не помічає

Їй лишились роки ну а може і дні
Цього ніхто ще не знає
Але кожного дня із самого рання
Знов приходить сюди….і чекає…..

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.

Ти ще маленька й все тобі нове,
Перед собою невідоме відкриваєш.
І кожен день цікавіший стає,
Бо ти великий світ пізнати маєш.

Та поки світ для тебе - мама й тато.
Турботю тебе оберігаєм.
Й дзвінким плачем ти можеш щось сказати.
Як щось болить, а ми про це не знаєм.

Ми прикладем зусилля і старання,
Щоб ти росла у мирі і любові.
І як найменше бачила страждання.
Бо ми щасливої бажаєм тобі долі.

I

Літнє сонечко, субота…
Відпочити від роботи
Добра випала нагода –
Люди їдуть на природу:
Сім’ї разом з дітлахами,
Із собаками й котами;
Енергійна і завзята
Молодь – хлопці і дівчата, –
Дідусі, заможні леді,
Пішки, на велосипеді,
Електричками й авто…
Не відмовиться ніхто
Від простих людських утіх –
Вихідний бо є для всіх.
Не шкодуючи бензину,
В сизому тумані з диму,
Мчать, напружуючи спини,
Завантажені машини.
З селищ, міст в усі усюди,
Відпочити їдуть люди
Щоб пірнути у свободу,
Наче риба в чисту воду.

II

У зеленому краю
Гарно, чисто, як в раю!..
Вся земля травою вкрита :
Ніжна, пружна, соковита
Ковдра, свіжа і духмяна,
З різнобарвними квітками
Огортає річку й поле,
Пагорби і все довкола.
Біля рідної оселі
Цвірінчать пташки веселі.
Ось метелик, наче квітка,
Що сама літає влітку –
Кольоровий і картатий
Поспіша кудись на свято.
Липи вбрались буйним цвітом.
Пахне медом щедре літо.

Дихайте на повні груди –
Відпочинок гарним буде:
Знайдеться на всякий смак
Відпочити де і як…

III

Вийшло сонечко в зеніт
І здоровий апетит
Всіх збирає на обід –
Підкріпитися як слід.
Гамір, музика, гулянка,
Не одна налита склянка,
Тостів сказано чимало,
Гарну пісню заспівали…

Вечір. Перелив гітари.
Тягнуться серця до пари.
Вогнище і добрий сміх
Зігрівають тут усіх.
Душі, сповнені надії,
Линуть в потаємні мрії.
Небо мерехтить зірками,
Всесвіт зближуючи з нами.

IV

Промайнули швидко дні
І скінчились вихідні.
З відчуттям легкої втоми
Повертаються додому
Люди. Завтра на роботу.
Та за тиждень – знов субота!..

V

В понеділок на світанку
Встало сонце спозаранку
Перед сценою німою –
Навкруги, як поле бою:
Тліють, ніби на війні,
Головешки, свіжі пні
Ще стікають кров’ю – соком,
А трава густа й висока –
В землю втоптана, змарніла
Розпластала листя-крила.
Навкруги пляшки, бляшанки,
Ніби тут примчали танки,
Папірці, газети свіжі,
Залишки вчорашні їжі,
Свіжо-зламані гілки,
Схожі на людські кістки,
Плями бруду і мастила
Берег річки рясно вкрили,
Живність зводячи в могилу,
А тепер з рясним дощем
Все це в річку потече...

Ніби плем’я дикунів
Тут стояло кілька днів.
Нині місце їх оселі
Стало схожим на пустелю,
Чи на звалище сміття.
Отаке воно, життя!

VI

Мовчки Матінка - Природа
Гине від людського роду.
Ніби у кошмарнім сні,
Сумно й болісно мені.
У безглуздій цій війні
Бачу наслідки сумні:
Переможців тут не буде –
Схаменіться, добрі люди!

VII

Чи це ми царі природи
З повним відчуттям свободи,
Самовпевненості, сили?
Де ж ми розум свій поділи?
Нам природа – рідна мати!
Нам її і доглядати,
Лікувати, берегти,
Щоб могла вона нести
І наступним поколінням
Весняних садів цвітіння...

VIII

Прокидайтесь, годі спати,
Час помилки виправляти
І нарешті зрозуміти:
Не потоп,
А наші діти
Після нас
Тут будуть жити.
Словом нас яким згадають?
Знаєте?!
І я не знаю.
(14. 04. 07 – 26.08.09)р.

Як дивно ллється в сяйві білих перс
Коси твоєї водоспад пінистий,
Коли ясніє погляд променистий
І зорі в очі падають з небес.

Мої думки, немов лебідки з плес,
Летять туди, де пломінь серця чистий,
Де струн душі відлунок золотистий,
Де причаїлась таїна чудес.

І хоч від дум сивіє голова,
Для тебе я знайду в душі слова,
Її не заморозить біла стужа.

Я напишу з любов'ю твій портрет,
І подарую з радістю сонет,
І ти цвістимеш ніжно, ніби ружа.
1999

Ще трошки. Ще лишень єдиний подих –
і все. Кінець не пройденим шляхам…
Ще трошки. Ще лишень єдиний порух –
і серцю вже не скажеш «Зачекай!»…
Проб’є годинник. Заспівають півні:
нема різниці зранку чи вночі.
А я чекатиму на вістку з півдня…
Із півночі… Із заходу на схід…

«Тук-тук»,
«Тук-тук» -
Покличуть знову двері.
«Тук-тук…»
Так-так, уже іду.
Із завмиранням серця
пірну в синь-океан…
Із завмиранням серця
торкнусь шалених хвиль…
Уже іду. Пожди.
Ще трошки. Ще лиш подих…

А я чекатиму…
Чекатиму тебе…

І не дано - ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень - у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть...

Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп"яхи.
Такі жінки - кохані і коханки,
і в кожної із них - свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі -
прадавніх райських яблук дивна суть...
До щастя кожна з них шукала ключик...
Чому ж тоді на серці каламуть?

Як довго будем ми чекати те чого ніколи нам не знати,
Як прожити нам секунду й не дивитися в майбутнє,
Як пробачити минуле й постаратись не забути.
Як нам далі жити так, щоб не чути грім від своїх п"ят?

Десь колись ми прочитали, що ми жити перестали.
Ми злякались що ніколи ми вже не досягнем того,
Про що мріяли й чекали від життя цього дурного,
Що живем ми лиш для себе, і не бачим синість неба.

Й ми забули про гріхи, про обіцянки і страхи,
Ми заплутались у собі самих, ми сховались за повітрям
Нас не видно вже й не чутно, нас вже просто не помітно.
Й ми не знаєм як зробити, щоб хоч біль уже відчути.

Нам вирізували чакри, щоб нічого вже не мати,
Ми раділи в ейфорії і кричали - ми є вільні,
Ми продали Батьківщину й думали, що сильні.
А прокинулись ми з тим, що ми є просто сірий дим.

Нам не сняться кольори, і не літають вже птахи,
На наших гербах вже нема нічого сильного,
Ми розчинилися у сні, у сні ванільному.
Ми кожен кожного продали, от так ми й жити перестали!

Серпень кавуном
Котився баштанами,
В могутніх гілках
Їжачився каштанами.
Густів в казані
Сливовим повидлом,
Падав до ніг
Наливом достиглим.
Згортався у кошику
Спасом освяченим ,
В літепло зрошував
Тепло нерозтрачене.
В полі сплітався
Пшеничними косами.
У вирій збирався
Птахів стоголоссями.
Зрештою...
впав у снопи,
Перетрудженим –
Втому запив
Молочком кукурудзяним.
26.08.09

за мотивом улюбленої кінострічки...

Життя, мов мить чужих історій,
Життя, мов помах вільних крил –
Шедеври доля вічні творить,
Де ми лиш тіні, тіні й пил.

Усім колись всміхнеться смерть
Наснагою легкого літію,
Зведе знайому круговерть,
І ми всміхнемось їй у відповідь.

Доріг розчинних розляглось,
Одна із них веде до істини,
Сьогодні ти, а завтра хтось
Із глини вийшов й знову змішаний.

Звитяг багато, щастя й слави,
Достатньо болю, зла і бруду,
Що слабкість тіла звично вабить,
Несе у собі сіру згубу.

Усі пройдуть далекий шлях,
Омитий нерозривно втратами:
«Лиш честь душі, все інше прах», –
Остання воля гладіатора.

Судим, рядим, обсуждаем
Чьё-то грязное бельё:
Кто?
Кому?
Зачем?
Какая?
Нам чужое — как своё!
Спозаранку зависть гложет,
Спать ночами не даёт:
Вот бы мне такую тоже!
Где везение моё?!

Слабых – изредка жалеем,
Сильных – в зависти – клянём,
Упрекнём прелюбодея,
Что не в нас, увы, влюблён,
Непременно посудачим
О политиках страны:
«Всё могло бы быть иначе,
Если б только не они!

Если б нам лишь только дали,
Мы бы эдак, мы бы так:
Мы бы дорого продали,
А купили — за пятак,
Всех одели, накормили
И построили жильё,
Мы б сказали: «Или – или!» –
И повывели жульё!

Мы бы всем нашли по паре,
Чтобы жили по любви,
Чтоб и старых уважали,
И детишек берегли.
Вот бы жизнь настала, братцы:
И порядок, и покой:
Пей, гуляй и наслаждайся,
И – тепло в домах зимой».

Мы мечтать и впрямь, умеем,
О богатстве и любви,
Но слова – не очень греют,
Сколько их ни говори.
Надо всё же что-то делать:
Строить, сеять, убирать,
Чтобы жить,
На самом деле,
Завтра – лучше, чем вчера!

(16.07.08 – 26.08.09)г.

Я з тих, хто вб”є полярну зірку,
І доти буде насолоджуватись світлом,
Допоки не оп”янить воно мене.
Я з тих, хто буде в травні
Траву солодку обнімати,
Бо бачу я у ній себе,
Зеленого й беззахисного,
Німого і простого, і лиш живучого,
Але для когось так жаданого.
Я з тих, хто ніч продасть заради
Сім ковтків горілки,
І ранок на страшний бодун,
І ту красу, що не узріти
Тверезим і кумарним оком.
Я з тих, хто не помічає у своїй кімнаті
Цвітучі рози яскравих кольорів,
А снить у своїх чорно-білих снах
Сади Семіраміди у повних кольорах.
Я з тих, хто не співаючи пів-року,
В двох нотах всю співучість передасть.
Я з тих, хто все життя продасть,
Заради однієї миті з Нею.

Застигло в мені літо,
Забрало від мене перо,
Й не знаю я де уже подіти
Це димом пропитане горло.
Щосили женусь я за нею,
Хоча вже й не чую її,
Тікає вона знову від мене,
Розмиваючись у літній жарі.
На три години я наближуся до неї,
Щоб розмити ці градусні хвилі,
Й буде все як в останній день Помпеї,
Допоки сонце не побачу на стелі

Ти навчила мене лежати в придніпровській траві
Під ритми “Другої Ріки”
Їсти полуниці з губ твоїх солодких,
Ковтати сонячні проміння з твоїх уст безмежних.

Ти навчила мене кохатися під ритми “Дорз”,
На небі бути разом з “Янанебібув”,
Облизувати ніч від сутінків до ранньої зорі,
Шукати сон у вічній і незайманій свободі.

Ти навчила мене ховатись за мільйонами людей
В твої обійми нестримно гарячі і в той же час такі м”які
Вдихати рок-н-ролл в один той самий стогін із тобою
Дивитися в безмежну прірву яскравим поглядом.

Ти навчила мене естетичності блукання в підсвідомості
Лежати на хмарах і відчувати лиш тебе,
Відділятися від свііту земного без пошуків чогось,
А просто мати всю тебе від іскри до вогню.

Ти навчила мене брати мрії всі свої за хвіст
І нишком їх тягнути до себе в кубло
Й їсти їх одну за одною з тобою, з твоїх потаємних місць
То ти мене навчила ковтати неба сьомого дим…
Ти, і тільки ти.

я йду як сніг як сніг у серпні
і одним я цукор а іншим як сіль
і так воно боляче і так нестерпно
коли сонце випалює і жене звідусіль

і що ж я вдію – така невчасна
наче твій навиворіт світер
...я біла холодна прекрасна
зустрічай свою Леді Вінтер

Кому я пишу і у чому зізнатись мушу?
На булому світі я точка матеріальна.
Постійно тягнули мою непостійну душу
То в небо за хмари, то в темне якесь провалля.
Пройде певний час і розсиплються їхні мури.
Неначе у шафі, сховались в своїй зневазі,
Пихаті ведмеді, поділено ваші шкури!
Я матиму все, як мала всіх на увазі.
Так просто, так легко вдихату, що ти - єдина!
Калина все стигне, а вчора ще тільки квітла.
Я вже незалежна, я вільна, як Україна.
Аби не жовтіли лиш очі мої блакитні.
Не бралися люттю, як льодом вода в криниці,
Не вірили іншим, таким, як самі, непевним,
А й далі дробили оту остогидлу крицю
І не зупинялись у кинутому: "Даремно"
24.08.2009

Я не цураюся чужого,
Понад усе люблю своє-
Блакитне небо і гаряче поле
Таке тендітне і п'янке
Ковток повітря пахне домом
І почуваюсь як в раю
Коли щебечуть по-вкраїнськи
Птахи в вишневому саду
Коли привітне тепле сонце
Мені всміхається згори
Коли криниця біля хати
Дарує нам горня води
Коли лелека на даху
Старанно в'є своє гніздо
Коли закохані серця
Зігріють нас своїм теплом.
Нічого іншого не треба
Нічого кращого нема
Поглянь мала-це все для тебе
Оця неписана краса!

Я забуваю все на світі
На своїй не чужій землі
Я прокидаюсь в полі квітів
І п'ю з небес блакить води
На мить я закриваю очі
І бачу лиш твою красу
Зберу з полів росу ранкову
Тобі в долонях принесу
Тримаю сонце у руках
Та не пече воно,
Хоча й таке гаряче
Нехай вони мене пробачать
За те, що сильно так тебе люблю
Й зовсім не бачу світ,
Проте живу якось...
Молюся Богу і не плачу,
А сміюсь неправді в слід!

Антитактовний сказ послів -
Котити ніч пластами ртуті.
Ти ждеш семантики від слів.
Я ж протираю скельця суті.

2002

Соняшникове літо.
На жаль –
Спогад прийдешній.
Спрагою вгрітий
Кришталь.
Холодні черешні.
Ромашкові дні
В букет –
Гарячою ніжністю.
В річці на дні –
Сонет
Бадьорої свіжості.
Полуничний сміх –
Печаль
Осінньої вдачі.
Липовий цвіт –
У чай,
Як літо – гарячий.
26.08.09

як могло статися, що ми
себе згубили серед тьми,
й навіть не хочемо дізнатись,
коли й чому?... лиш би ховатись,
і апатично розчинитись,
чи, в гіршім випадку, втопитись…
й піти на дно, немов гантелі,
в намул майбутньої пустелі.

ніхто крім тебе... тільки ти...
все розраховано – не бійся!
пряма дорога до мети,
тільки ковтни й навік розвійся;
не думай про нюанси снів
(все рівно їх не передбачиш),
причина – патогенність слів
й гіпноз всього того, що бачиш,
а видно все, причому так,
що легко віриш в існування
того, котрий поставив знак
«сліпа наївність – це страждання!»;
а коли знаєш свій маршрут
й мітки покликання на карті,
важко попастися у кут,
навіть при дурості у жарті;
тож не хвилюйся, тільки ти
усе це поки контролюєш...
та все ж вважай й проси мости,
щоб вберегли хоч те, що чуєш;
і береги, немов уста,
врешті зійдуться в поцілунку,
а значить: все це неспроста...
ріка – всього лиш мить керунку.

відлітали дирижаблі, по-осінньому – ключем,
й маршем ми пішли на граблі, та вернулися з плачем.

не догнали їх й рогатки, ані камені прудкі;
залишились без здогадки, хто ж насправді це такі?

пам’ятали, любували, часом й пили за них три,
хоч й бувало проклинали й хором гнали у чорти.

та одного дня підвечір знялись в неба тьму птахи,
не остигли навіть печі – ми вже дерлись на дахи.

«повернулись!», «не забули!» – заспівали гаражі…
та чи є вони? чи були? досі точимо ножі.

й ллється кров, мов дощ по ринвах, кароокі б’ють сліпих,
все таки ми – це тварини, яких випасає псих!

утікали в космос краплі, все ішло своїм так-сяк…
хто не вірить в дирижаблі і у їхній ключ/косяк?

Живи як усі. Розучися у хмарах блукати,
Крила мрій непокірні віддай без вагань у ломбард,
А серця режим із ”vivace” зміни в ”moderato”
І талант закопай, мовби отчі клейноди бастард.

Пресвітле чоло, ніби Звіра знаменням пекельним,
Затавруй своїй Музі нехитрим значком ”Copy write”, -
З купюр зеленавих Мамона моргне хитро, шельма,
Наче кажучи: ”Буде все в тебе ”the best” і ”all right””.

Ідеям – аборт. Нестандартне – під скальпель формату.
Янголиними слізьми проступить ранкова роса.
Багатство та успіх – комфортні невидимі ґрати…
Але хай йому грець – як же манять оті небеса!...

А правда, мій пане, що Ви ображатись не вмієте?
І крига розтопиться і воскресне любов!
І Муза ізнову стане окрилено-білою
І все зрозуміє без довгих, нудних розмов.

А що таке ніч? – Це час для сну і для роздумів.
Свічки відмигтять, відпахне олією м’ятною.
Ви теж таємниця. У Вас зазирати – не кожному.
(Вона не прийшла. І сонцем сумним світатиме).

І третього дня, розвіяні пилом сумніви,
Впадуть у долоні… (ну дуже гарними квітами).
Мій пане, до зустрічі! (Господи, дай нам мудрості!)
Ми, зрештою, люди, ми змушені бути різними…

І ці речі... Як я. Ані змісту, ні вірності.
Ти торкнешся, як Осінь торкається. Жовто.
І так важко плекати ілюзію гідності,
Коли світ замість геніїв просить абортів.

Ти не креслиш червоним помилки у зошиті.
Ти не креслиш... Бо креслити, отже – пізнати.
А пізнати – це мати свідомість і совість і зморщене
Від отого важенного статку чоло. Перед поглядом – грати.

Рахувати склади до фінального рішення.
Віднаходити слід від учора до білого.
Ми були. Ти ж бо знаєш, були! Але пішими.
Бо ті крила важенні для пилу осілого.

Бо ж ті очі яскраві для цього мулу...
Щоб забути... О, Боже... І світ розліновано.
Аж залізо у роті... Сміється дуло.
Нас забуто? Ну що ти. Та так... Поховано.

Це ж бо треба так хижо шукати щастя?
Не второпати волі. Хотіти клітки.
Але досі ці води так чорно сняться...
Тільки руки – не дріт. І біди не видко.

тихоплеще сярічка душі
кнійсхиливши сясплять комиші
біломісяць урічці заснув
тишу небайземлі пригорнув
тихозіроньки знеба зорять
ніжнострунноакорди дзвенять
весьутінях зогнямивертеп
злототемний простягсяскрізь степ
тихоплеще сярічка душі
сонношепчуть сядесь комиші
тихоказка пострунах бренить
ясномрія сюказку живить
тихоплеще сярічка душі
тихоплеще сярічка душі

И даже не пытаясь оправдать свое молчание
Он поцелуем забирал остатки воли...
Она же представляла в мыслях их венчание,
И как была б прекрасна в главной роли...

Насытясь, словно лев, оставил и стервятникам
Еще живое сердце лани...
А время движется неугомонным маятником,
Стирая чувственные грани...
2007

Потрапив річковий Карась
На старість у Червону книгу.
Сказав усім рибалкам «зась»,
І зняв з душі страхи-вериги.
Все пригадав у річці тій –
Трагічну смугу і бідову:
Гоніння, культи і застій,
Відлигу та перебудову …
Зітхнувши, вільний від химер,
Наш ветеран-Карась помер.
Тож привілеї всі підводні
Вже не для Карася сьогодні…
………………………………..
Хто там на черзі у Червону?
Це не по ньому плачуть дзвони?

Вдихаю я терпкий озон,
Поволі йду по ще нагрітих плитах.
Не оксамитовий сезон,
Але не літо. Мабуть, вже не літо.

На шворці тіпається день,
Немов його повісили сушити.
По бруку дріб, не дощ іде –
Горіхи падають, радіють діти.

І я колись, як той малюк,
Після дощу шукала скарб в калюжах,
І вперто сонце, як віслюк,
Тягнуло день на пругах своїх дужих.

Крізь окуляри дивосвіт
Ще барвінково заглядає в очі.
Та це не вічність – тільки мить.
І крук на мене дивиться пророчо.

Змарніла, змучена, згвалтована не раз
Ордою, Шляхтою і навіть рідним братом,
Вмирала з голоду і захищала нас,
Як віддана і найщиріша мати.

Тебе рубали, рвали на шматки,
Пекли вогнями, у крові топили,
Твої хрустіли зламані кістки,
Твоє стогнало знівечене тіло.

Ти виграла в жорстокій боротьбі
За право жити для свого народу,
Ти вижила і завдяки тобі
Нарешті ми отримали свободу.

В серцях у нас кипить козацька кров
І пам'ять предків майорить над нами,
А українська щирість і любов
Продовжується дочками й синами.

Спасибі, друга матінко моя,
Спасибі, рідна ненько Україна,
За те, що вільно можу жити я
І не стояти більше на колінах.

Як рідну матір, діти всі твої
Тебе довіку будуть шанувати,
Щоб розквітали і сади й гаї,
І щоб пісень хотілося співати.
18.01.08р.

Сканую твою оголеність
через пенсне
надщербленого "я".
Шукаю плями
на загадкових простирадлах -
білосніжні.
Прикладаю ревнометр
до завмерлої талії -
оса.
Виймаю прискіпливий
калькулятор,
щоб злічити недоліки -
страйкують місячні батарейки.
Або ж твої ахіллески
накивали п'ятами.

2003

*
Перисті хмари плинуть з твого краю.
Дощу не буде.
Знаю,
Вчора ти
Своїми слізьми викликала зливу.

День тріснув перестиглим кавуном,
Думки побігли тарганним насінням
(Чорним на фоні червоної крові).
Запізно збирати вчорашнє каміння –
Опустилося тяжко-далеко на дно...
Хотілося смаку відчути солодкого –
Тарганні думки кусаються осами.
(Чорними на білім тлі паперовім).
Запізно ходити вчорашніми росами –
Запізніле таке відчуття Короткого...
22.08.09

Коли ти думаєш про когось
Я імя небуду називати
Добиватись хочеш чогось
Треба все розрахувати
Бо якщо ти недобєшся
Будеш мучитьсь,страждати
Та коли її ти любиш
тобі нічого втрачати
Спробував,не получилось
Кажуть всі-"Та не судилось"
Всьо,забий,дівчат немало
чому іменно вона?
чому на ній все стало?
Тим більше вона зараз не сама
І головне що не сумна.
Це брєд,неможу слухати його
і кого слухати тепер,кого?
Ніхто некаже добивайся,все можливо
Тоді коли для мене це важливо
Коли готовий все віддати
Щоб було добре
й більше не страждати
І не думати,не мудрувати
Щоб в тупих ідеях не літати
Ну що тут можна ще сказати?
Не буде тема ця закритою,ніколи
Постійно будуть про любов розмови.

Дата написання:25.02.09

P.S. стався недавно один випадок,несправедливий,який мене дуже заїв. У вірші я використав реальні цитати!
" "-слова в лапках-це слова однієї дівчини,решта-мої слова!

"яй..я в шоці з всього
тебе незаставляв ніхто робити цього
тепер реально я жалію
я постояти за подружку вмію
навчи вже свого друга ти з людьми вітатись
і нормально з усіма обшятись
подякуєш йому а не мені
бо достали ці останні дні
лиш харять всі і нависають
і просять щось і заставляють
лякають чуть неугрожають
фігньою вопшем вже страдають
подякуєш йому а не мені,я тут невинна
ти ще скажи що роблю щось не так і дивна
якого хєра він їй написав?
вконтакі з твого профіля,і несказав
що пише він,а ти пішов курити
а він писав й пивасік почав пити
ви двоє тупо змовились,і з неї гнали
ми не тупі,невже ви це незнали?
коротче стри мій номер і забудь мене
ти знав що ця проблема вам двом немине
і ти мені не друг,це вже кінець
прощай,якщо обідила то вибачай"
Їбать...тобі погано?
з ноги нетої встала рано?
ти подумай добре що ти написала
понти кидаєш вже,інакша стала
ти просто напросто зробила мене винним
і поглядом тепер вбиваєш дивним
тіпа всьо нормально
похуй що тоді писала
"ну що поробиш,я ж тоді незнала"
ну хоть би вибач ти тоді сказала
а ти наоборот,нагліша стала
роби що хочеш ти тепер
твій номер я давно вже стер
для мене ти тепер ніхто,ти пустота
удачі вопшем,всьо,пака!


Дата написання:6.03.09

Наступна тема про любов
через яку готові всі пролити кров
там вени собі ріжуть і тому подібне
роблять те,що називається "нерідне"
в такий період голова неварить
ти ходиш,матюкаєшся,тебе все харить
або сидиш собі у самоті
і думаєш чому неповезло так у житті
чому доля таке щастя принесла
спочатку дала,пройшов час-забрала
вона візьме ніж і зробить діло
бо остаточно жити надоїло
якщо любити вже невміють
так може потім пожаліють
і часу мало щоб її переконати
і треба в таких випадках допомагати
нехочеться таких людей втрачати
подумай що ти робиш і для чого?
нікому краще небуде від цього
так час лікує,ти розлюбиш,почекай
неварта тебе та людина,знай
ти заспокойся,відпочинь,спілкуйся більше
багато друзів маєш щей тимбільше
вопшем все,тебе переконав
я знав що буде все нормально,я це знав!

Дата написання:11.03.09

Незнаю я що робиться зі мною
Неконтролюю зовсім вже собою
Змін в житті ніяких невідбулось
Та всежтаки погане щось мене торкнулось
Цей негатив уже надоїдає
І щей росте і тупістю вбиває
Дні проходять швидко
спогадів незалишають
Як згадую це все-стає аж бридко
І думки швиденько пролітають
Та час проходить й знову щось не так
Хоть вбийся
Накурись до смерті
Спийся..
Все..хватає..треба щось із цим робити
Розслабитися й дальше жити
На негатив цей весь забити
Для себе нове щось відкрити
Зацікавитись і підкорити
Або взяти і на все закрити очі
Щоб небачити ті дні і ночі
Злим,бездушним,наглим притворитись
Непрощати зло,а мститись
Ось походу появилася дилема
Називається проблема!

Дата написання:8.04.09

Достала ця несправедливість
Через яку втрачається сміливість
Бажання жити,розум та кмітливість
Ти йдеш,ти мучишся,ти йди
За ради того,щоб добитися мети
Здоровя тратиш,Час ти силу
Надієшся на здійснену мету,касиву
І ось попав на ту вершину
І став на правельну стежину
Відчув ти насолоду справжнього,живого
На пів легкого і на пів важкого
Але це добре,бо ти добивався цього
Та тут якась...яку нехочу обсуждати
Починає все тобі псувати
Імідж спортила і кому треба підлизала
Нічого незробивши-тупо зализала
Одним словом все тобі зламала
Незаслуживши і незаробивши
Місце твоє язиком зайняла
Обідно.правда?що поробиш..
Нічого з цими вже людьми незробиш
От так буває часто з багатьма
Які здаються,і шукають іншого життя

Написаний:5.08.09

Чому?коли ти дивишся на неї
Відчуваєш те, що важко передати
Нема встидливості вже цеї
Про почуття простіше росказати
Пояснити їй, або поговорити
Тільки не встидатись,немовчати..
Невже ти любиш?Ти її кохаєш?
Коли її немає поруч ти страждаєш?
До кожного став ревнути?
Постійно думати й переживати?
На нову зустріч з радістю чекати?
А інколи і сутками неспати?...
Спочатку з нею ти вітався
Потім - її другом називався
Дальше, неподумавши поцілувався
З часом зрозумів, що закохався
А що для неї ти ніхто- нездогадався!
Не думав ти тоді своєю головою
Бавився з тією,з тою
І вилізли діла ці некрасиві
Уже незгадуєш моменти ті щасливі
П`ятихвилинне задоволення тобі все зіпсувало
Якого завжди було мало і невистачало
Тепер ти любиш, а взаїмності немає
Душа твоя щей досі її хоче та бажає
Тепер чекай коли розлюбиш
Розум маєш,незагубиш
Чекай, або по іншому викручуйся з біди
І недумай про слова " З Життя Піти"!

Вона співає…
Все згадаєм, бо ж усе минає….
А мелодія невпинно так лунає
А звуки у височінь уже не долітають
І лиш нечутно так співають
Думки, загорнуті у плащ
І ти уже не плач, моя любов, не плач…
Вона лунає, далеко десь луна
ця тиша…
розцяцькована думками
розгублена між днями
захована у мріях нездійснених
оцих простих і цих блаженних
й незайманих оцих
Ця ніч…
Загублена десь за небокраєм,
Де все іще літаєм
У ніжностях невиправданого сну
Де у хмарах бродим як по дну
Де не знайти уже нікого
Лиш ангелів,
які знімають твою втому
крилами тамують ніжну біль
цю мить
згадаєш ненароком
зимою сніжною біля вогню
у відблисках якого знов стою
і руку подаю у це провалля
і забираю, з собою забираю
твій сум…
і радість огортає
І знов акорди пролітають
Між днями, митями і сном
І дарують щастя знов
І знов
Секундами
тікаючи
у
вічність