Згорало небо синє від зірок,
Згорали літа теплі дні останні.
Згорав в багряних яблуках садок,
А ми згорали в полум’ї кохання.
Згасив світанок зоряні вогні,
Згасила осінь літа дні останні,
Погаснув сад у мороці й імлі,
Згасила зрада полум’я кохання.
І знов згорало небо від зірок,
А осінь на калині багряніла.
До щастя нам лишався тільки крок
Та ми його зробити не зуміли.

Через асфальт думок
і круговерть розмов
безпомічним струмком
втікали почуття...
До синяви небес,
кріз безголосся п"єс,
мов журавлів ключем,
злітали почуття...
У вільну широчінь,
мов невагома тінь,
крізь покривало снів
все рвались почуття...
Спізнавши щастя й гнів,
і волі дикий спів,
над крилами дахів
вмирали почуття...


2005 р

молодое тельце ласкам не обучено
на губах кровавая по душе излучина -
Дашка моя девочка... укушу край ушка я
приоткрывши дверочку наслажденья узкую
створками заужену от восторга ахнувши…
пусть растёт жемчужина перламутром в ракушке!

(давным-давно, в далёкой галактике:))

Она уходит не по своей воле -
Воля тут ни при чём;
Тут что-то другое, Донегол.

Из-за таких добавляют к - во весь голос -
"Боже, храни наш дом" -
дружным шепотом, - "от хранительниц очагов".

Такие отбирают самое дорогое
(как ни странно, не трон),
не прощают ни промахов, ни долгов.

- Язычница! Ведьма! Куда! Стой!
- Милый... скоро... дойдём...

Мост ведь не длинный. Скоро. Недалеко.

У серці тиші дозріває грім,
І мчать вітри, мов здичавілі коні.
Вони давно стояли на припоні,
Щодня роздоллям снили грозовим.

Прокинувсь гай, а далі там, за ним,
Береза юна, нібито в полоні,
Під вишугом у золотому дзвоні,
Підкорює незахистом своїм.

Дорогу осінь перейшла уповні,
Пухкий на стіл поклала коровай,
Хати гостинні вже медами повні.

Але в зажурі людські душі й лиця,
Упала на крило ріллі землиця, –
Рятуйте, люди, бо вмирає край!

В тобі живуть галактики
із безліччю планет,
сузір’їв дивні клаптики,
зірок таємний лет.

Ти помандруй у всесвіт – світ
фантазій і думок,
зумій пройти мільйони літ,
один зробивши крок.

Не бійся всесвіту свого –
він створений для тебе...

(2009)

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.

Спитай у бакенщиків, які запалюють води,
виганяючи туман, наче втомлених тварин на береги,
що значить це маркування на африканських суховантажах,
котрі перевозять кам’яне вугілля темряви
кудись на північ,
до великих портів.

Хай вони розкажуть
про мешканців холодних мисів, без світла і пошти,
про океанські глибини,
в яких, ніби в молоковозах,
згортається молоко місяця,
про корабельні команди, які ходять піщаним дном,
про весільні оркестри, що грають з причалів,
скликаючи потопельників своїми тромбонами.

Вони знають назви усіх кораблів по цей бік Атлантики,
вони спали в усіх готелях звідси і до Румунії,
вони носять в мішках відрубані псячі голови своєї печалі,
вони запалюють гарячі серця бакенів біля порожніх пірсів.

Скільки тобі ще плисти, скільки брести,
харчуватись кавовими зернами, безнадійним портвейном,
коли небеса гримлять так, ніби зчеплюються товарні вагони,
і темрява ховає тебе до ранку,
мов контрабандні консерви.

*
Солов’їний спів
Вже давно замовк. Сюрчить
Цвіркунець....Сюрчить...

Грайлива осінь хмарою вгортає
моє,
іще не відгоріле літо,
що не дало напитися весною,
коли душа втікала од зими.
Коханою,
коханкою,
сестрою
приходить опівнічної пори
зігріти
чи покликати згоріти
в її обіймах,
ватрою снігів...
2009р.

Ставлю позначку: „заміжня”—
ніби низькосортне збіжжя,
що на експорт не годиться.
Але що мені ознаки,
зійду канонічним злаком—
манною в устах вдовиці.

Хочеш—спробуй до вечері,
поки не зачинять двері
до моєї комуналки.
Висохла лупа фасаду,
привид втраченого саду,
тихі плеса для русалки.

Я тобі лишу записку:
не спіши нести колиску,
нікому у ній гойдатись,
окрім вітру-волоцюги,
ошалілого від туги,
він тобі не скаже „тато”.

будівля з червоної цегли
навпроти.
шпилі, що пронизують
небо.
і вени - натягнуті
дроти.
не розірвати,
не треба.
шкіра пропечена вже
опівнічним дощем.
цигарка не скаже мені,
чи ти прийдеш.
щоб душа аж до скрипу
не була пускою ночі.
щоб просто лежав поряд
тихо.
і давав почуття
не-самотності.
кава вже п"ята сьогодні,
годинник забарвлений
кольором.
веселка на циферблаті -
ти не прийшов.

2009

*
Осінь звідусіль.
Загорівся білий світ
В спалахах дерев

Таїна Жінки - досі незбагненна.
Як світле сяйво Космосу і Часу...
Ніколи не пізнаєш достеменно
і здивуванням житимеш щоразу.

В ній - Сила і слабка тендітна Квітка.
Провидиця - й розгублена Наївність.
Заплакана, ображена нерідко -
і Амазонка, що боронить гідність.

Тут ділова, конкретна, послідовна -
це Жінка-керівник і бізнес-Леді.
А вдома - ніжна Мати, що змістовно
розкаже на ніч казку про ведмедів...

Як Пятий Елемент, Основа світу,
носій всепереможного Кохання,
найяскравіша Барва колориту
суєтного земного існування...

2009

стаємо вільними
розсипаємось кульками ртуті
із розбитого термометра
і не знайдеться більше такої руки
щоб нас позбирала
без шкоди для власного здоров'я

Годуєш з долоні
ворон
дім далеко тепер
і ти
не провину замолюєш
відстань
між тобою і небом
гортаєш сторінки книги
необачно
відкладеної колись
на найвищу полицю
тепер ти алхімік
таврований знаком вигнання

Я люблю тебе різну:
Незворушну і стриману,
Сексуальнопервісну
І зім'яту обіймами,
І задумливо-тиху,
І охоплену мріями,
І пухнасту від снігу,
Як шепочеш:'' Зігрій мене'',
Граціозну фігуру
З еротичними ніжками
І, на заздрість Амуру,
Чарівною усмішкою.

Ти мені до вподоби
Не пихатою вродою
У парфумах, оздобі,
А своєю природою.

Споглядаючи очі,
Що виблискують зорями,
Відчуваю щоночі,
Що кохати ми створені.
Пригорну твої руки,
Сівши поряд увечері,
Буду слухати звуки –
Що грайливо щебечеш ти.
Обійму тебе ніжно,
Переповнений втіхою -
Серця стуком поспішним
І схвильованим диханням.

Я люблю тебе різну:
Емоційну і стриману.
Сподіваюся, звісно,
Що кохаєш
І ти мене.
10.07.09р.

http://makrus-studio.com/node/1378

У кімнаті тихо-тихо,
У колисці спить синок,
За порогом ходить лихо
Та витрушує сніжок.

Ти не бійся, любий сину,
Скоро скінчиться зима,
Лютий вистелить перину,
А засне на ній весна.

Зацвітуть садочки рясно,
Зашумить зелений гай,
Зашаріє сонце красно,
Спи, синочку, засинай.

Хай насняться тобі літо
І казкова голубінь,
У шовковім стиглім житі
Золотий крилатий кінь.

…Не намагайтеся зрозуміти того, хто говорить,
Але спробуйте зрозуміти, чому?..
Народна мудрість

«…Скільки потрібно
Прожити
Моїй
Хворій нації
Часу на те
Щоб згадати
Про реінкарнацію?...»

«…Скільки потрібно
церков,
Щоб замести сліди:
До святого
Живого Вогню
До святої
Живої Води?..»

«…Треба стиснути
У просторі Простору
Час,
Для того, аби
Зібрати докупи
Всіх нас!?..»

«…Народ, у якого
У крові
Живе
Слово «браття» -
Живе,
Як юродивий,
Між каяттям
І прокляттям!..»

«Душно…
Задуха…
Більшає точка
Роси…
Корозія розуму…
Мухи…
НЕ ГАВКАЙТЕ,
ПСИ!..» -

…Так блазень кричав,
На базарі,
З корчів,
У юрбу…

Юрбу,
Що смерділа
Й по колу
Брела,
Як табун…

…Так блазень мовчав,
На базарі,
З корчів,
До народу…

Народу,
Який,
Вже й забув,
Як молитися
РОДУ…

Кумпала Вір,
09.10.09 р, м. Хмельницький

Ти знаменитим станеш,
Якщо раз
Віршук спросоння вихлюпнеш на волю,
Який навік заполонить серця.
І я тебе до скону не забуду.

Осіннє сонце накладає вето
На промені відлунням сивини…
На листі вимальовує портрети,
Червоно-жовті марення і сни…

Вбирається природа…і вбирає
Медове світло… Листя, ніби шаль,
Горить вогнем, потріскує, палає…
І падає…
…на жаль…
…на жаль…
…на жаль…

Спливають дні і кануть, ніби в лету,
Грайливо так, спокійно, жартома…
Осіннє сонце вже наклало вето…
Повільно наближається зима…

*
Трепетне листя
на палітрі озерній.
Барви осінні.

Шість песиків дрімали
Ліниво на осонні
І мушок відганяли
Набридливих спросоння.
І раптом звідкись гордо
З’явилась біла киця.
Тож песикам нагода
Ганятись - як годиться.
Та їм уже набридло –
Вже скільки воювати?
Ходи до нас, кицюню –
Мух будемо ганяти!

2009

Безмовність над вулканами чуття
Судоми оживаючої лави.
Як страшно повертатись у життя.
Як дурно вмерти в мить, коли між нами
Безвинний недоглянутий бутон
Застудженої на вітрах любові.
Я помирав навпомацки у сон.
Я вмер, а серце все ж краплинку крові
Живою залишило. Між розпуть,
Розчарувань, омани і невіри
Ти ангелом перелетіла путь,
Симфонією зоряної ліри.
Відгородила подих небуття
Шалений посміх надлюдського болю.
Як хочеться вернутись у життя.
Як дурно вмерти, обдуривши долю.
2007р.

Город, оканчивающийся Академгородком,
ДорОгой, вцепившейся в тело, словно репей,
Имя твое - протоптано босиком
И сотнями микроавтобусов на Ирпень.
Знаешь ли стоимость жизни, которой живет
Каждый, кто соприкасался однажды с тобой,
Кто раздирал об эту дорогу живот,
И был живее живых, точнее остался живой?
Верой ли, правдой ли кто тебе служил?
Драл ли ветер загибы его ресниц?
И сколько ты еще заведешь пружин,
Чтобы стрелять в неудачников-самоубийц?

А в этом цокольном, в этом карликовом городке,
Где сосны растут до самого верхнего дна,
И в кронах осенних, как в линиях на руке,
Жизнь почему-то гораздо ясней видна,
Живут собаки, и люди, и яблоневые сады,
Отчетливо знаешь, где запад и, где восток,
И стелется улицами жидкий фруктовый дым,
И ездит маршрутка Ирпень – Академгородок.

Сіреньке мишенятко
Під кущиком сиділо.
Від носика до лапок
Біднесеньке тремтіло.
Воно ж таке маленьке,
А світ великий... Дуже!
То ти йому всміхнися,
Мій милий добрий друже.
Бо робиться на світі
Від посмішок тепліше,
Тоді радіють навіть
Маленькі сірі миші.

(А наше мишенятко
вже трошки сміливіше!)

2009

на сотні шматочків розклеївся світ...
холодні струмочки стікали зі щік...
а вітер волосся моє цілував...
на мить нам здалося,що сонце хтось вкрав...
і душу холодні сніги замели...
в блакитній безодні літали орли...
а я не здавалась до смутку в полон...
а я прокидалась,бо все це - лиш сон...


2005 р

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було як летять птахи,
падаючи в сніги.

Коли потяг нарешті в’їхав у гори,
залишивши позаду сонні долини,
коли в чорних снігах від тяжкої змори
засинали дерева, птахи і тварини,

і коли вибрідали нічні подорожні
на гаряче світло, ніби на запах,
і світили їм річищ глибини порожні
і зелені вогні по гірських вокзалах,

і кондуктор вслухався в останні вісті,
одягнувши стару залізничну куртку,
коли діти колійників і машиністів
уві сні намивали золото смутку,

торгівельні контори й приватні оселі
замовкали, мов патефони трофейні,
і прокочувались крізь лункі тунелі
неприкаяні літерні і купейні.

І сумні пасажирки юного віку,
невідомих занять і непевних звичок
рахували мости, збиваючись з ліку,
в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

Витягали з торби гіркі наливки,
і ковтали дими устами самими,
і нічної розмови ламкі уривки
нависали над ними, пливли над ними.

І одна діставала в диму, що здійнявся,
словники з безнадійними коментарями,
і гортала їх, доки потяг спинявся
під станційними тихими ліхтарями,

і читала подружці щось нестерпне,
щось, від чого сухо стискало горло,
і коли та спала – читала про себе,
а коли прокидалась – читала уголос.

І слова - промовлені, словникові
западали в сон непомітно й загусло,
і гойдалися в заспокоєній крові,
наче водорості в холодних руслах.

Не озивайся чорними словами
Хай промовчать гіркі твої вуста
Бо та історія занадто непроста
Ще не було прощання коло брами
Ще не було останнього листа…
Хоча сльоза пече твої вуста
Не озивайся чорними словами
Іще не став ні крапки, ні хреста
Ми світла ще промовимо багато
Торкнемося цілунком джерела
Ти, як вода, холодною була
Та легко вміла серце зігрівати
Що в ньому цвітом проросла стріла
Я знаю, ти забути не могла…
Ми світла ще промовимо багато
І далі доля нам не буде зла

Я – ватяна лялька,
Із ґудзиків – очі,
Сиджу у куточку,
А бавитись хочу.

І ручки, і ніжки
Пухнасто-невмілі,
А я ж танцювати
Колись так хотіла.

Косички-шнурочки,
Без усмішки губи,
Невже я такою
Завжди тепер буду?

2008




Бувша третя строфа (кому цікаво:-))

І думала – буду
Я прима на сцені,
А доля, мов юда,
Сміється із мене.

(жартома, крапочки для вільного читання)

за.слонимо рух сонечку
слони ж
великі
коти
нехай від.котиться
і стане диким
на.пів ні
прижмурено переповзають
небо.раки
щурі книжкові
де левина доля
знаків
шпаків.ні
над.мухами погойдує
місцина Кришни
ти коро.лева
незіпсована та пишна
оси.на
кити.ці
осе.ні
зась

8 Жовтня 2009

Читати (співати) під музику Романа Коляди "Пісня серця" :)

Те щастя вже поперек горла,
Те щастя – кров’ю з-під пера…
І не кажіть, що я загорда –
Занадто небезпечна гра.

Те щастя можна тільки вкрасти,
Як яблуко в чужім саду…
Я обіцяла Вам не впасти
І втримаюсь – не упаду.

Стара кріпацька скрипка голосила,
Знесилено здригалася рука,
То чорна доля, як полин, гірка
Зловісно тьмою сину очі вкрила.

Тож опустила ніч довічні крила,
Порвалась нитка променя тонка.
Він більше не побачив ні струмка,
Ні ранньої зорі, що всім світила.

В науку батько тричі віддавав,
Слабкий хлопчак поволі підростав,
І мав любов до кобзи неоманну.

Спливли літа… І, ставши кобзарем,
Він побратався з вітром і дощем, –
Нащадок вірний сивого Бояна.

Μέρες του 1909, '10, και '11

Ενός τυραννισμένου, πτωχοτάτου ναυτικού
(από νησί του Aιγαίου Πελάγους) ήταν υιός.
Εργάζονταν σε σιδερά. Παληόρουχα φορούσε.
Σχισμένα τα ποδήματά του της δουλειάς κ’ ελεεινά.
Τα χέρια του ήσαν λερωμένα από σκουριές και λάδια.

Το βραδυνό, σαν έκλειε το μαγαζί,
αν ήταν τίποτε να επιθυμεί πολύ,
καμιά κραβάτα κάπως ακριβή,
καμιά κραβάτα για την Κυριακή,
ή σε βιτρίνα αν είχε δει και λαχταρούσε
κανένα ωραίο πουκάμισο μαβί,
το σώμα του για ένα τάλληρο ή δυο πουλούσε.

Διερωτώμαι αν στους αρχαίους καιρούς
είχεν η ένδοξη Aλεξάνδρεια νέον πιο περικαλλή,
πιο τέλειο αγόρι από αυτόν — που πήε χαμένος:
δεν έγινε, εννοείται, άγαλμά του ή ζωγραφιά·
στο παληομάγαζο ενός σιδερά ριχμένος,
γρήγορ’ απ’ την επίπονη δουλειά,
κι από λαϊκή κραιπάλη, ταλαιπωρημένη, είχε φθαρεί.

Маленький ведмедик
Хотів танцювати,
А батько сміявся:
“Які в тебе лапи?
НедАрма ж бо кажуть –
Ведмідь клишоногий.
Куди тобі танці?
В нас інша дорога!”
Матуся в куточку
Тихенько зітхала:
“Ну що, мій синочку,
Тобі я казала?”
Маленький ведмедик,
В очах – сльозенята,
Із мрією в серці
Йшов меду збирати.
А там на галяві
Ніхто не побачить –
Він так затанцює,
Аж хмарка заплаче.
А сонце всміхнеться,
Так лагідно гляне –
І легше на серці
Ведмедику стане.


p.s.
Батьки хай повірять
У мрії дитячі –
Бо танцю й ведмеді
Захочуть – навчаться!

Ты один из проходящих мимо,
Не скрываю, задержала взгляд,
Ведь без красок фальши и без грима,
И глаза естественно горят.

Оказалось, человек известный
И желанный (ох, не мной одной!),
Много светских девушек-прелестниц
Тосковало, право, за тобой.

В списках быть трехсотой не зазорно,
Парень видный – и понятен спрос,
Только после барышни двухсотой,
Остальных пускаешь под откос…

Ты утратил вкус любви страданий,
Нипочем волнения души,
Избалован. Кто-то в ожиданьи
Еще ждет, что голову вскружит (?)

Я не жду, ловца в тебе узрела,
Паутина - сколько в ней сердец?
Мимо проходи, любимчик, смело,
La finita! Fin! Фінал! Конец.

О, Господи, зміни моє життя
Та прожени з душі лукаву зграю!
Не гумова забава для биття,
Судини в хворім серці не міняю.

За що? За що? О, Господи, прости.
Невже тебе сама вела на страту,
Вбивала в руки цвяхи та хрести
Здіймала за наказами Пілата?

Кричала за Вараву на суді?
Невже була сестрицею Іуди?
Чи я зреклась від тебе у біді,
Як той Петро, що плакав від облуди?

Клялася всує іменем твоїм,
Брехала, ненавиділа, блудила?
Хай свідком стане весь Єрусалим,
Що Господа ніколи не ганьбила!

Можливо, пращур мій таки там був.
Не тільки за свої гріхи страждаєм.
Він, може, той, хто оцет простягнув,
Щоб ти вознісся, Господи, над раєм.

*
Сливи сивий цвіт
Збив із пантелику враз.
Скільки ж це їй літ?

Ты улетаешь из Киева.
Растаял железный занавес.
Где-то у моря синего
Ждет тебя город Лос-Анджелес.

Десять часов полёта,
И вот ты уже в Америке,
Камни бросаешь в море
С чужого далёкого берега.

Быть может, тебе приснятся
Под шепот океана
София, Подол, Крещатик
И киевские каштаны.

Я осуждать не смею,
Но всё же немного странно
Слышать среди хайвэев
Имя твоё "Зоряна".

Август дождями начался.
Преддверие скорой осени.
Будто бы мать расплакалась
С отъездом любимой дочери.

Ты улетела из Киева.
Давно уж разрушен занавес.
Далёко у моря синего
Встретил тебя Лос-Анджелес...

Я верю в тебя. Что бы в жизни с тобой ни случилось,
Ты будешь всегда мне дороже и чище других,
Ты будешь всегда бесконечно мне близкой и милой,
Мы радость и горе разделим с тобой на двоих.

Мы смело по жизни пройдем через штормы и бури,
Мы сможем не дрогнуть в последний решающий час.
Мы честными, нежными, добрыми, верными будем,
И жизнь никогда и нигде не сломает нас.

Тебя я найду за чертою смертельного круга,
Тебя я найду и на грани межзвездных миров.
Я верю в тебя, потому что мы любим друг друга!
Я верю в тебя, потому что я верю в любовь!

Розтеклась
Прикипіла
Під серцем застигла як магма
Швидкоруч обняла
До кипіння довівши і піни
Замовляла ж було
Тільки прагни ти прагни лиш прагни
Підпираючи в атласі синьому
Двері і стіни

Клекотали
Зливалися
Етна твоя мій Везувій
Швартувалися губи у лаві
Топились в любові
А сьогодні як свідки німіли
Дай кисню
Вдихнув - і
На століття уже
На старіння у фотоальмобі

2009

Збираю сили, совість, волю
І, зуби стиснувши, мовчу.
Тремчу від внутрішнього болю,
Тримаю пристрасті свічу
Слабкими розуму руками,
Ховаючи у грудях жар,
П’ю розпач повними ковтками
І сплю, неначе на ножах.

На мить про тебе забуваю,
Та спогад, як холодний душ –
Не спить, ворочається скраю
В обійми кидає чимдуж.
Нестерпна думка, як ворона
Клює мій мозок день і ніч:
Тебе кохати – заборона, –
Проста, але жорстока річ.

Допоки стримую свій погляд
І тіла змореного шал,
Допоки хіть не впала долі –
Ще не перейдена межа.
Бо я і ти – це вибухівка:
Запал і, поряд, динаміт,
А вибух рознесе домівки,
Розірве сім’ї. Дітлахів
Розлучить, нарізно з батьками...
І на уламках цих руїн
Кохання, що керує нами –
Фундамент нової сім’ї?!

Дилема болісно-жорстока.
Хай буде це моя вина:
Пробач, кохана, ясноока –
Занадто дорога ціна!..
25.05.09.

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

Засинаючи, вона пригадала ріку -
десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,
охолоджене річище світилось з середини бронзою,
хоч сніг засипав течію;
потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви
і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.

Ми опинились по різні боки зими,
і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,
ще нагадає тобі
вісімдесяті роки і радіо,
наповнене польським роком;
рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,
рок-н-рол, який перелітав через Карпати,
просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;
наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись,
наше повітря не таке безкінечне,
щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв'язок із Богом,
він би здійснювався саме за допомогою
цих теплих коричневих конвертів
з платівками польського року,
з тонкими подряпинами від божих нігтів
на чорних полях;
можеш побачити його вінілову шкіру,
можеш відчути його полуничну кров,
змиваючи пил і
протираючи доріжки
губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,
заспокоївшись, займають свої місця
в проміжках поміж ударами її серця,
не знаючи, що вона бачить у своєму сні,
про кого вона забуває посеред сухого річища;
весь її життєвий вантаж - родимки на шкірі і
проїзні талони в кишенях куртки;
ось зима перекотиться з сопки на сопку
і прийде гаряча пора,
коли із землі повиростає стільки різних речей,
аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,
щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,
що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди
якраз під її вікном.

Повільно шкребуть підлогу, мов палубу,
старі прибиральниці коридорів;
чуєш, про щось перешіптуються на сходах,
проходять боязко біля стін,
довгими гаками виловлюють із води
водяних щурів і гіркі сновидіння.

Кімнати довкола переповнені сутінками,
як крейсери вугіллям;
прибиральниці коридорів
вишкрібають луску гострими ножами,
заганяють циганські голки в ранкове сонце;
добігає кінця осінь
і небеса такі темні, мовби хтось поскидав до купи
відрубані курячі голови
і чорні троянди.

Коли відмивають всю кров,
збираються на вокзалах, п'ють підігріте вино
і говорять про те,
що риби сьогодні блукають в Дунаї,
не можуть виплисти на мілке
без нічних ліхтарів
з кораблів,
без голосів із берега,
без отворів і тунелів
в чортовій кризі.

Судьба ли это, случай – я не знаю.
Уже февральский Уж сметает лед.
Стою, молчу – спросить и не пытаюсь.
Туман лежит над шумом темных вод.
Ничто не остановишь в мире, милый
в коловороте дел, забот и дней,
бывает в жизни не хватает силы,
чтоб сохранить все дорогое в ней.
Слова обманны тают, вместе с ними
на Уже растает ледовый плед.
Ты не гляди в былое, мой любимый,
еще любовь рыдает нам вослед.

5 жовтня 2009

І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

*
Слова твої короткі, як мечі
Спартанські
А почасти ранять дуже.
Зате величність їхня
До душі.

Надихнув М. Левандівський