Не озивайся чорними словами
Хай промовчать гіркі твої вуста
Бо та історія занадто непроста
Ще не було прощання коло брами
Ще не було останнього листа…
Хоча сльоза пече твої вуста
Не озивайся чорними словами
Іще не став ні крапки, ні хреста
Ми світла ще промовимо багато
Торкнемося цілунком джерела
Ти, як вода, холодною була
Та легко вміла серце зігрівати
Що в ньому цвітом проросла стріла
Я знаю, ти забути не могла…
Ми світла ще промовимо багато
І далі доля нам не буде зла

Я – ватяна лялька,
Із ґудзиків – очі,
Сиджу у куточку,
А бавитись хочу.

І ручки, і ніжки
Пухнасто-невмілі,
А я ж танцювати
Колись так хотіла.

Косички-шнурочки,
Без усмішки губи,
Невже я такою
Завжди тепер буду?

2008




Бувша третя строфа (кому цікаво:-))

І думала – буду
Я прима на сцені,
А доля, мов юда,
Сміється із мене.

(жартома, крапочки для вільного читання)

за.слонимо рух сонечку
слони ж
великі
коти
нехай від.котиться
і стане диким
на.пів ні
прижмурено переповзають
небо.раки
щурі книжкові
де левина доля
знаків
шпаків.ні
над.мухами погойдує
місцина Кришни
ти коро.лева
незіпсована та пишна
оси.на
кити.ці
осе.ні
зась

8 Жовтня 2009

Читати (співати) під музику Романа Коляди "Пісня серця" :)

Те щастя вже поперек горла,
Те щастя – кров’ю з-під пера…
І не кажіть, що я загорда –
Занадто небезпечна гра.

Те щастя можна тільки вкрасти,
Як яблуко в чужім саду…
Я обіцяла Вам не впасти
І втримаюсь – не упаду.

Стара кріпацька скрипка голосила,
Знесилено здригалася рука,
То чорна доля, як полин, гірка
Зловісно тьмою сину очі вкрила.

Тож опустила ніч довічні крила,
Порвалась нитка променя тонка.
Він більше не побачив ні струмка,
Ні ранньої зорі, що всім світила.

В науку батько тричі віддавав,
Слабкий хлопчак поволі підростав,
І мав любов до кобзи неоманну.

Спливли літа… І, ставши кобзарем,
Він побратався з вітром і дощем, –
Нащадок вірний сивого Бояна.

Μέρες του 1909, '10, και '11

Ενός τυραννισμένου, πτωχοτάτου ναυτικού
(από νησί του Aιγαίου Πελάγους) ήταν υιός.
Εργάζονταν σε σιδερά. Παληόρουχα φορούσε.
Σχισμένα τα ποδήματά του της δουλειάς κ’ ελεεινά.
Τα χέρια του ήσαν λερωμένα από σκουριές και λάδια.

Το βραδυνό, σαν έκλειε το μαγαζί,
αν ήταν τίποτε να επιθυμεί πολύ,
καμιά κραβάτα κάπως ακριβή,
καμιά κραβάτα για την Κυριακή,
ή σε βιτρίνα αν είχε δει και λαχταρούσε
κανένα ωραίο πουκάμισο μαβί,
το σώμα του για ένα τάλληρο ή δυο πουλούσε.

Διερωτώμαι αν στους αρχαίους καιρούς
είχεν η ένδοξη Aλεξάνδρεια νέον πιο περικαλλή,
πιο τέλειο αγόρι από αυτόν — που πήε χαμένος:
δεν έγινε, εννοείται, άγαλμά του ή ζωγραφιά·
στο παληομάγαζο ενός σιδερά ριχμένος,
γρήγορ’ απ’ την επίπονη δουλειά,
κι από λαϊκή κραιπάλη, ταλαιπωρημένη, είχε φθαρεί.

Маленький ведмедик
Хотів танцювати,
А батько сміявся:
“Які в тебе лапи?
НедАрма ж бо кажуть –
Ведмідь клишоногий.
Куди тобі танці?
В нас інша дорога!”
Матуся в куточку
Тихенько зітхала:
“Ну що, мій синочку,
Тобі я казала?”
Маленький ведмедик,
В очах – сльозенята,
Із мрією в серці
Йшов меду збирати.
А там на галяві
Ніхто не побачить –
Він так затанцює,
Аж хмарка заплаче.
А сонце всміхнеться,
Так лагідно гляне –
І легше на серці
Ведмедику стане.


p.s.
Батьки хай повірять
У мрії дитячі –
Бо танцю й ведмеді
Захочуть – навчаться!

Ты один из проходящих мимо,
Не скрываю, задержала взгляд,
Ведь без красок фальши и без грима,
И глаза естественно горят.

Оказалось, человек известный
И желанный (ох, не мной одной!),
Много светских девушек-прелестниц
Тосковало, право, за тобой.

В списках быть трехсотой не зазорно,
Парень видный – и понятен спрос,
Только после барышни двухсотой,
Остальных пускаешь под откос…

Ты утратил вкус любви страданий,
Нипочем волнения души,
Избалован. Кто-то в ожиданьи
Еще ждет, что голову вскружит (?)

Я не жду, ловца в тебе узрела,
Паутина - сколько в ней сердец?
Мимо проходи, любимчик, смело,
La finita! Fin! Фінал! Конец.

О, Господи, зміни моє життя
Та прожени з душі лукаву зграю!
Не гумова забава для биття,
Судини в хворім серці не міняю.

За що? За що? О, Господи, прости.
Невже тебе сама вела на страту,
Вбивала в руки цвяхи та хрести
Здіймала за наказами Пілата?

Кричала за Вараву на суді?
Невже була сестрицею Іуди?
Чи я зреклась від тебе у біді,
Як той Петро, що плакав від облуди?

Клялася всує іменем твоїм,
Брехала, ненавиділа, блудила?
Хай свідком стане весь Єрусалим,
Що Господа ніколи не ганьбила!

Можливо, пращур мій таки там був.
Не тільки за свої гріхи страждаєм.
Він, може, той, хто оцет простягнув,
Щоб ти вознісся, Господи, над раєм.

*
Сливи сивий цвіт
Збив із пантелику враз.
Скільки ж це їй літ?

Ты улетаешь из Киева.
Растаял железный занавес.
Где-то у моря синего
Ждет тебя город Лос-Анджелес.

Десять часов полёта,
И вот ты уже в Америке,
Камни бросаешь в море
С чужого далёкого берега.

Быть может, тебе приснятся
Под шепот океана
София, Подол, Крещатик
И киевские каштаны.

Я осуждать не смею,
Но всё же немного странно
Слышать среди хайвэев
Имя твоё "Зоряна".

Август дождями начался.
Преддверие скорой осени.
Будто бы мать расплакалась
С отъездом любимой дочери.

Ты улетела из Киева.
Давно уж разрушен занавес.
Далёко у моря синего
Встретил тебя Лос-Анджелес...

Я верю в тебя. Что бы в жизни с тобой ни случилось,
Ты будешь всегда мне дороже и чище других,
Ты будешь всегда бесконечно мне близкой и милой,
Мы радость и горе разделим с тобой на двоих.

Мы смело по жизни пройдем через штормы и бури,
Мы сможем не дрогнуть в последний решающий час.
Мы честными, нежными, добрыми, верными будем,
И жизнь никогда и нигде не сломает нас.

Тебя я найду за чертою смертельного круга,
Тебя я найду и на грани межзвездных миров.
Я верю в тебя, потому что мы любим друг друга!
Я верю в тебя, потому что я верю в любовь!

Розтеклась
Прикипіла
Під серцем застигла як магма
Швидкоруч обняла
До кипіння довівши і піни
Замовляла ж було
Тільки прагни ти прагни лиш прагни
Підпираючи в атласі синьому
Двері і стіни

Клекотали
Зливалися
Етна твоя мій Везувій
Швартувалися губи у лаві
Топились в любові
А сьогодні як свідки німіли
Дай кисню
Вдихнув - і
На століття уже
На старіння у фотоальмобі

2009

Збираю сили, совість, волю
І, зуби стиснувши, мовчу.
Тремчу від внутрішнього болю,
Тримаю пристрасті свічу
Слабкими розуму руками,
Ховаючи у грудях жар,
П’ю розпач повними ковтками
І сплю, неначе на ножах.

На мить про тебе забуваю,
Та спогад, як холодний душ –
Не спить, ворочається скраю
В обійми кидає чимдуж.
Нестерпна думка, як ворона
Клює мій мозок день і ніч:
Тебе кохати – заборона, –
Проста, але жорстока річ.

Допоки стримую свій погляд
І тіла змореного шал,
Допоки хіть не впала долі –
Ще не перейдена межа.
Бо я і ти – це вибухівка:
Запал і, поряд, динаміт,
А вибух рознесе домівки,
Розірве сім’ї. Дітлахів
Розлучить, нарізно з батьками...
І на уламках цих руїн
Кохання, що керує нами –
Фундамент нової сім’ї?!

Дилема болісно-жорстока.
Хай буде це моя вина:
Пробач, кохана, ясноока –
Занадто дорога ціна!..
25.05.09.

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

Засинаючи, вона пригадала ріку -
десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,
охолоджене річище світилось з середини бронзою,
хоч сніг засипав течію;
потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви
і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.

Ми опинились по різні боки зими,
і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,
ще нагадає тобі
вісімдесяті роки і радіо,
наповнене польським роком;
рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,
рок-н-рол, який перелітав через Карпати,
просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;
наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись,
наше повітря не таке безкінечне,
щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв'язок із Богом,
він би здійснювався саме за допомогою
цих теплих коричневих конвертів
з платівками польського року,
з тонкими подряпинами від божих нігтів
на чорних полях;
можеш побачити його вінілову шкіру,
можеш відчути його полуничну кров,
змиваючи пил і
протираючи доріжки
губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,
заспокоївшись, займають свої місця
в проміжках поміж ударами її серця,
не знаючи, що вона бачить у своєму сні,
про кого вона забуває посеред сухого річища;
весь її життєвий вантаж - родимки на шкірі і
проїзні талони в кишенях куртки;
ось зима перекотиться з сопки на сопку
і прийде гаряча пора,
коли із землі повиростає стільки різних речей,
аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,
щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,
що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди
якраз під її вікном.

Повільно шкребуть підлогу, мов палубу,
старі прибиральниці коридорів;
чуєш, про щось перешіптуються на сходах,
проходять боязко біля стін,
довгими гаками виловлюють із води
водяних щурів і гіркі сновидіння.

Кімнати довкола переповнені сутінками,
як крейсери вугіллям;
прибиральниці коридорів
вишкрібають луску гострими ножами,
заганяють циганські голки в ранкове сонце;
добігає кінця осінь
і небеса такі темні, мовби хтось поскидав до купи
відрубані курячі голови
і чорні троянди.

Коли відмивають всю кров,
збираються на вокзалах, п'ють підігріте вино
і говорять про те,
що риби сьогодні блукають в Дунаї,
не можуть виплисти на мілке
без нічних ліхтарів
з кораблів,
без голосів із берега,
без отворів і тунелів
в чортовій кризі.

Судьба ли это, случай – я не знаю.
Уже февральский Уж сметает лед.
Стою, молчу – спросить и не пытаюсь.
Туман лежит над шумом темных вод.
Ничто не остановишь в мире, милый
в коловороте дел, забот и дней,
бывает в жизни не хватает силы,
чтоб сохранить все дорогое в ней.
Слова обманны тают, вместе с ними
на Уже растает ледовый плед.
Ты не гляди в былое, мой любимый,
еще любовь рыдает нам вослед.

5 жовтня 2009

І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

*
Слова твої короткі, як мечі
Спартанські
А почасти ранять дуже.
Зате величність їхня
До душі.

Надихнув М. Левандівський

Сум, Лікорідо, бере через пустоти твої.

Цезарю, долі своїй лиш тоді буду рад, коли станеш
Часткою римських діянь щонайзначнішою – ти,
І як читатиму: храми богів, відколи ти вернувся,
Стали багатшими: скрізь – пишні трофеї твої.

От мені, врешті, Музи таких пісень наспівали,
Що не вагаюсь: вони – гідні, кохана, тебе.
А якщо так – то чи мав би боятись на ваш непідкупний
Суд те писання моє, Віску й Катоне, віддать?

....................................... тірійська ...


Uno tellures dividit amne duas*.
Так-от одна ріка – двом кладе землям межу.

*
tristia nequit[ia ...]a, Lycori, tua.

Fata mihi, Caesar, tum erunt mea dulcia, quom tu
maxima Romanae pars eris historiae,
postque tuum reditum multorum templa deorum
fixa legam spolieis deivitiora tueis.

].....tandem fecerunt c[ar]mina Musae
quae possem domina deicere digna mea.
] . atur idem tibi, non ego, Visce,
]........l . Kato, iudice te vereor.

...................................................Tyria**


* Про походження цього фрагмента див. коментар с. 509 ("Римська елегія" Андрій Садомора, в-во "Літопис" 2009)
(фрагменти елегій Ґалла подаємо також в оригіналі).
** Цей фрагмент елегії ґалла, знайдений 1978 р., подано за публікацією: Anderson R. D., Parsons P. J., Nisbet R. G. M. Elegiacs by Gallus from Qasr Ibrim // Journal of Roman Studies. – vol. 69. – 1979. – S. 125–155.
5

Троянда на затоптанім асфальті.
Пекучий шум жіночих каблучків.
Їдкий, напівотруйний дим цигарок –
Сумнівний лік загратування сліз…
Надріз декоративної рослини
Не звів нічого схожого на міст.
Безвинна квітка вбогого кохання,
Безцінна у промінні інших цін.
Вона і він. Вмираюча троянда,
Палаючий судомою асфальт,
Розтяті вени згубленої віри.
Автограф скону. Все стає нічим.
І ти один. Розчавлений. Один.
Саморозп’ятий на долоні світу.
Троянда ледь пелюстками униз.
Меланхолійно-безтурботна вранці.
Оаза саду – не жорстокий світ.
Вже цвіт лишень нагадує про цвіт.
І тіло – спіло-наболіла рана…
Та ранок в ранок перевдягне ніч.
В його оздобі по алеях скверу
Вела бабуся внучку в дитсадок.
І стихли звуки каблучків, і квітка
Ожила від маленьких рученят.
Дитячий погляд оченят-озерець
Задумливо вивчав дорослий сум.
І дівчинка стурбовано спитала:
«Що трапилося? Що у вас болить?»
А він мовчав. Не знав, що відповісти,
Як пояснити, що болить душа,
Що б’ється у конвульсіях кохання,
Що просто важко, боляче – і все…
Чи зрозуміти це малій дитині?
А втім… а втім, кому, якщо не їй?
«Прошу, зумій, маленьке ангелятко,
Не скаламутити чарівних озерець,
Бо ж у житті б’ють так, аби боліло.
Якби лиш тіло, то б уже б нехай.
Прошу Тебе, навік запам'ятай
Надрізану беззахисну троянду.
Без Тебе їй уже не доцвісти.
Бо світ є світом, поки в ньому ти.
Допоки ці малесенькі озерця
Не дозволяють впасти назавжди.»

1994р.

Чорно-білі картини і рами
Навкруги, мов задавнений сніг.
Світ наповнений кольорами,
Ти навчися бачити їх.

ПРИСПІВ:
Хтось каже: небо як небо,
А я бачу його глибину.
Хтось каже: море як море,
А я бачу його далину.

Хочуть будні усім панувати,
Та від них лише сірість і пил.
Але ти навчися літати,
Хоч у тебе й немає крил.

ПРИСПІВ:


(2007)

Для кота смакота
У кутку стояла –
Аж горня молока!
І шматочок сала.
Кіт хлебтав язичком –
Стало видно денце.
Вже й нема молочка –
Та радіє серце.
Сало кіт береже
(Ой смачне ж, до речі) –
Мишка хай забере
На обід малечі.
2009

Героям осінніх спектаклів і рим -
кленово-сюжетні
полотна і драми,
дощу декорацій сумні панорами,
і хор, що з краплинок -
солістів і прим.

Під небом відкритим театр я знайду,
що „амфі”... Як амфора –
ємність для чогось.
Розкинувся чашею щедро, розлого,
що мною налилась.
Для цього я тут.

Для цього торкнуся рукою основи
зотлілої сцени –
відчути прибій
і шал глядачів, що в тисняві густій
артистів „на біс”
звали знову і знову!..

Це було два роки назад... чи давно -
раніше, ніж синова
перша усмішка,
студенська на лаві позичена книжка,
раніше – як з юнкою
був у кіно...

А зараз театр - сиротіло-пустий -
в тумані осіннім
чекає овацій,
в оточенні міста мертвих декорацій.
За роль, що зіграв.
Він – артист.
Хоч німий....

2009

Я чую стогін батьківської хати,
Що мерзне під осінніми дощами.
Нема кому подати їй руки,
Й сказати слово тепле і ласкаве.

Її душа, самотня і забута,
Завжди до себе кликала людей,
Допоки голос матері моєї –
Не злебедів за обширом далеким,

І не затих у стомленій землі,
Що тихо материнськими вустами
До мене промовляє на зорі…

Її останнє слово проростає
Із мовчазних асфальтових грудей –
Зеленою травинкою надії.

Холодне море гріє хвилями
і готує рожеві мушлі
у піску з приправами

Солодке море собою затягує
і фарбує розкуті ночі
у нескінченну музику

Останнє море вітром здуває
і роздягає щасливі очі
у передсмертній тиші

1
в досить-таки мерзотному,
рівно дві тисячі сотому,
із потойбіччя Місяця
/ріжками вниз – пейсатого/,
вірша тобі писатиму:
хай непоети бісяться!

вроками_болем_сказами –
більма зірок над базами
/конкретизую – сучі!/.
як тобі в тому Києві –
він мені мозок виїв, і...
я за тобою скучив…

2
Київ тепер провінція.
повен по самі вінця я
/псевдо/глямурних вражень.
та, попри щем_лещата.com,
перехворів Хрещатиком,
Києве – друже_враже!

кара ліричним способом
/Tatchyn... it is impossible!/:
Місяць – до шиї – лезом!
вірую в кров_і_тіло! …ця
відстань на двох не ділиться,
бо у остачі безум.

3
міжособистий вакуум
я татуюю знаками
і у безмежжя вию!
пообіцяй любов мені
в місті людської повені,
щоб обломився Київ!

без варіантів граю я:
літери ділять зграєю
трагікомічне серце!
все, що до тебе складено,
пахне вином і ладаном –
я без вагань би стер це!

4
ці небеса – недоєні!
скіф не чумак, а воїн! і
егоцентрично тужить.
маю одне пояснення
в місті нудьги_й_ув’язнення…
Києве – враже_друже!

винен у всьому він… і ця…
як її… з_Бугу_Вінниця.
тільки у кров не всотуй –
місто, куди дійти мені
/іменем неба_вимені!/
в рік двадцять_сотень_сотий.

Щасливе серце скаче, як дитя,
Згорьоване, млином гуде ночами,
Ворочає важкими валунами,
Вимелюючи гіркоту життя.

А не годинник серце, навіть гоже:
Зупиниться - і вже не заведу,
Нові секунди вибити не зможе,
Де смерть впинятиме мою ходу.

Та на ремонт, як випаде потреба,
Його не дам і кращим я майстрам.
Як річ оту, ще цінну, не продам
У дні нестач і бід за кусень хліба.

О з ним достоту - до останніх нот
Звучати неупинно я готовий,
Доки не скінчиться його бузковий,
На весь мій шлях дарований, завод.


2009

Непотрібні державі корупція,
Тероризм і скандальна брехня.
Щоб законом була Конституція,
Ви на варті безпеки щодня.

Ви удень і вночі захищаєте нас
І на ризик ідете свідомо.
Пам’ятайте, що вдома чекають на вас....
Повертайтесь завжди, повертайтесь завжди,
Повертайтесь додому.

Ви – і воїни, і аналітики,
Співробітники СБУ.
В економіці і політиці
Вичищаєте бруд та іржу.

Ви удень і вночі захищаєте нас
І на ризик ідете свідомо.
Пам’ятайте, що вдома чекають на вас....
Повертайтесь завжди, повертайтесь завжди,
Повертайтесь додому.

Ні до чого героям овації
За їх подвиги, ратні труди.
Ви є честю і совістю нації!
Залишайтесь такими завжди.

Ви удень і вночі захищаєте нас
І на ризик ідете свідомо.
Пам’ятайте, що вдома чекають на вас....
Повертайтесь завжди, повертайтесь завжди,
Повертайтесь додому.

Я листок приніс тобі кленовий.
В прожилках
ще світиться вогонь.
Ні, то не осінній –
Світанковий,
Бо у нім –
тепло моїх долонь.
хай розкаже він,
як ми чекали,
і про тебе думали удвох.
Хай розкаже,
як ми виглядали -
І від того
він ще більше сох.
Цей листок
не вміє фальшувати,
а тому – удачу принесе.
Забери собі,
візьми до хати -
Він тобі
повідає
про все…

Хай буде так-як я згадаю.
Тільки душа часу не знає.
Якби майбутнє і минуле
мої два серденька звернули.

Якби я осінь проминула
наче той сон повільноплинний,
якби про зиму я забула
та милувалась ніжним синім

вчорашнім щастям.Слово"грати"-
викресліть з мови будь-якої!
Якби нам тільки зустрічатись,
а розлучатися-ніколи.

І щоб були можливі тільки
широкі небеса і свята.
Мої прохання-вибухівка
для витонченності завзятой,

для вашої?Для мене-кроком
у невеличкі чудеса.
Утопії-країни строки.
Дощ теплий падав і звисав

рідкими каплями з карнизу
за комір даху.Тут..про кризу..

............................

Ось охоронець-херувім
стежить з верхів суворим оком
за тим,що діється,за всим
глибоким,чи там-за високим.

Хтось мірив мірою страждань
поснулі квіти.Час букетів.
Дурні години сподівань-
хвилинами невчасно стертих

стімких загублених шляхів.
Для тих,хто винен-катування.
Так,ангел без душі злетів,
чудово виконав завдання.

Та я загибелі красу
відчую неодмінно вранці
і у долоні принесу
квиток до предостанніх станцій.

В кишені-декілька сердець.
Його-я навіть не благала.
Лише зронила папірець,
який із дитинства зберігала.

Зарозумілість після драк.
Я ж-на узбіччі вижидаю-
коли розкриє крила птах
чорний,як ніч.Звичайно,знаю-

куда він цілить.Ця мішень..
(чому ти плачеш?)..Звістка злая
утримує вчорашній день
за зломану дугу трамваю.





2009

Я знов іду у світ
Боротись за хлібину,
Саджаючи на длань
Грубезні мозолі,

Згинатиму як раб
Свою слухняну спину,
Немов колись мій дід
На пана у селі.

Я, мабуть, з молоком
У матері своєї
Холопської снаги
Ковтнув гидкий сопух,

І шлюбним ланцюгом
До рала Гіменея
Навіки прип’яла
Мій підневільний дух.

Плебейський родовід
Не варто турбувати,
Властиві не йому
Шляхетність та цнота,

Хоча мій сивий дід
І неписьменна мати
Не хтіли щоб я ніс
Мужицького хреста.

Хай заколишуть зорі,
нехай цілує ніч.
Жагуча ласка - море,
що водоспадом з пліч.

Фіалково-духмяна.
І скромна, і палка,
смієшся ти рум"яно -
та наче здалекá...

Колисана так ніжно,
що пошепки кричиш.
Сріблясто-білосніжно
в руках моїх тремтиш.

Хай зорі нас не бачать,
і не ревнує ніч.
Тебе вдягну в Кохання -
що водоспадом з пліч...

2009

Нині матінка-матуся
В магазин ходила
І малій Мартусі-доні
Щось таке купила!

Не скакалку і не м’ячик,
Не слона, не мишку.
Просто диво-подарунок,
Ну звичайно – книжку!

Тож тепер мала Мартуся
Вже роботу має –
Подругам-лялькам новеньку
Книжечку читає.

2009

В нашім царстві зеленім –
лиш для тебе й для мене –
стали велетні-буки,
взявшись дружно за руки,
і в очах твоїх карих –
ні гріха, ані кари...
Ми з тобою щасливі,
(що нам грози і зливи!)
в диво-царстві зеленім –
лиш для тебе й для мене...
1999
Карпати

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?

*
Упала гілка
суха мені під ноги.
На серці хрускіт.

Розбились погляди об камінь холоду,
Крижинно дихали на нас льоди.
І час обмінював на срібло – золото,
На пудру танучу – густі меди.

На тлі відбіленім ми загубилися.
Всі фарби зайві, як і слова.
Лиш серцем заячим, ще пам‘ять билася,
Як сніг холодна, та ще жива.

В той день коли тобі почнуться снитись сни
Я покохаю знову покохаю
Не думай що пробачу і забуду
Я пам'ятаю, завжди пам'ятаю
Ти думаєш переживу
Твоє ще серце не кохало
Ти ж не відчув як серденько стиснулось
А потім як шалено калатало
Ти не побачив як стемніло у очах
А потім захотілося померти
Ти не почув як підійшла печаль
І захотілося історію цю стерти
Для тебе все це гра нудна і не цікава
А на столі стоїть гірка, гірка як правда кава
Ти не кохав! Ніколи не кохав
Колись і з тебе посміється Доля
Ти розбивав серця надії розбивав
Тебе така сама чекає доля.

2008

Нет здесь счастья, на Земле,
На Земле нет счастья…
Буду я гореть в огне
Одинокой страсти.
Буду я гореть огнем
В жажде поцелуя.
Вспоминая лишь о том,
Что тебя люблю я…

Гуде базар, як вулик навесні,
Вся Україна продає й купує.
І щось до неї говорити всує,
Вона іде, як у страшному сні.

Сама себе не впізнає, мабуть,
І жебраки стоять, як поторочі.
Коли ж вона протре сонливі очі,
Й подивиться куди її ведуть?

Почує десь банальний анекдот,
Регоче, як покинута повія.
Коли цей люд, о Господи, прозріє,
І виросте з німих рабів народ?

Стокато пiдборiв. Строкатий блузон.

Bijou віддзеркалює iскри вiтрин

Я хочу спитати куди ти й чому

Ти налякаєшся – «Що то за один?..»


Бо це ж Вавiлон, моє сонце маленьке,

ось тут, у сузір"ї неонових зiр

тут кожен чужий - небезпека i звір

Бо це ж Вавiлон, моє сонце маленьке

Увесь оцей свiт.. а другого й нема

Мiсиво фарб - отрута п"янка

Куди ти бiжиш, моє сонце, одна?

Продажні поети 60-х мали б тішитись,
що все закінчилось так успішно;
адже скільки було небезпек,
а бач - вижили, повернули кредити,
хіба що бойові рани
нитимуть під час циклонів,
ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою
великі валізи із жовтої штучної шкіри;
зупиняючись в готелях,
вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,
а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.
В'єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.
Що тобі до мене? - легко викинеш м'яту візитку.
Однією візою в паспорті більше,
однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі
комусь із них пригадаються всі їхні лекції,
берлінське радіо і мости через Віслу.
"Добре, - подумає він - добре,
то були незлі часи - наші продажні 60-ті,
дарма що в голові по тому
суцільна педерастія і соціал-демократія.
Нас вела за собою любов,
любов виривала нам наші гланди,
як виривають слухавки з вуличних телефонів.
Поезія пишеться горлом,
але це горло безнадійно застуджене".

За всіма законами літератури,
за всіма умовами підписаних ними контрактів
вони справді боролись за свободу,
а свобода, як відомо, вимагає,
щоби за неї час від часу боролись -
в окопах, лісах
і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,
пом'янімо всіх тих, хто залишився
на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,
всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації
і над ким дотепер пропливають хмари,
що своєю структурою нагадують американські верлібри;
пом'янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,
нагадує звичайну бойню,
де кишки випускаються просто тому,
що це має робитись саме тут;
і виживають після цього
хіба що продажні поети,
з легенями - розірваними
від любові.

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,
перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,
як друкарка в старій варшавській конторі.
Важкі стільники письма
вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.
Пиши, лише не спиняйся,
продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.
Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,
і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.
Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,
бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.
Якби ти подивилася в їхні паспорти,
що пахнуть гірчицею і шафраном,
якби ти почула їхні розбиті акордеони,
що відгонять шкірою і арабськими спеціями -
вони говорять, що коли ти їдеш - куди б ти не їхала -
ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;
коли мовкне спів старих грамофонів,
з них витікає мастило,
наче томат із пробитих бляшанок
з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах
розривається кожного ранку натруджене серце епохи.
Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,
придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,
і повторюєш пошепки почуті від нього речення,
наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати -
так поставала епоха,
так вона розверталась - важко, як бомбовоз,
залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,
розганяючи з плавнів диких качок,
які, розлітаючись, перекрикують
вантажників,
бога,
баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей
ти би мала дізнатись -
насправді культура початку століття
вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,
закорінилась в зламах твого цупкого волосся,
перехопленого недбало на вітрі,
розвіяного над пальцями,
ніби струмені теплої води над рукомийником,
ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,
ніби довге осіннє небо
над кукурудзяним полем.

Де НЛО? Де зустрічі й вітання?
Де, врешті, уранідів тих сліди?
Коли впаде гірка сльоза остання?
І хто врятує Землю від біди?

Лише думки пекучі і тривожні,
Досвітня тиша, мрії та чуття.
І щирий жаль, бо вже не кожний зможе –
Сміливо глянуть в очі майбуття…

весь наш час
весь цей джаез
втомлена усмішка твого особистого піаніста
і таке всяке інше
бобфоссівське лахміття
триматись за руки
нетанець і непрощання
ти я розірваний час
весь цей прекрасний світ
цей нескінченний джаез

*
Жупан осінній приміряє літо
із грубого
пістрявого сукна.
А ґудзики на ньому –
чорнобривці.

Дощ
мокрими руками відчинив моє вікно.
Тільки за вікном він уже давно не гість, а лиш холодний дощ.
Танець парасоль марно зігріва промоклий до кісток асфальт.
Безіменний край згадує про рай і кличе у незриму даль.
Та замрію дум спиня опущена вуаль,
І віконним склом стає оздоблений кришталь,
У яке так вперто б'ється буркотливий дощ.
Дощ…

День
висмоктав до дна останки сил, останки слів.
Між його вогнів думав, що згорів, а ніч нашіптує, що ні.
Чарівниця ніч, мов цілющий лік, прийде в мою безладну ніч.
Мерехтіння свіч, хмари протиріч і я із нею віч-на-віч.
Але річ у тім, що я не знаю, в чому річ.
І таємний промінь побліднілої зорі
Змушений розтанути, коли минає ніч.
В ніч…

Ти
все така ж далека і кохана водночас.
Але ж це для нас в опівнічний час танцють в зорях небеса.
Акварелі дум знов бентежать спомин, щоб торкнутися Тебе.
Тільки не ввійдеш і не розірвеш ланцюг самотності життя.
Монотонний дощ – прозоро-вітряна стіна –
Ллється поміж нас і б'ється в скло мого вікна.
Та така ж самотня і в долонях темноти
Ти…

Я –
безіменний птах, що укривається дощем.
І не знаю ще, чи вгамую вщент нестримний потяг висоти.
І куди іти? Маревом картин чаклує вимріяний край.
Зоряний скрипаль накида вуаль на зачаровану любов.
Помахом смичка сплива надія і печаль.
Я, мабуть, люблю, хоч не здогадуюсь про те.
Чи тому, що птахом є, чи неспокійний дощ?
Дощ…

1996р.