Завихрене осіннім падолистом,
Знебарвлене хворіюче життя мертвіє.
Про темну сторону забувши чисто,
На світлість місяця замріяно зорію...

В коморах пам`яті - слова вертепів,
Заповнені святим психоделічним крамом.
В психоделічному святому небі -
Видніються камінні недогризки храмів.

Від грому у залізі заховавшись,
Рахую блискавки, як пароксизми гніву.
У трунах віршів мову поховавши,
До тебе з цих рядків звертаю пантоміму.

 
Господь дав мені жінку
в темний, синій рік
Господь узяв мою жінку
в темний, синій рік

Я прийшов до дверей,
до дверей без ключів.


Забагато людей
кожен у блюзі згорів
Забагато людей
тай кожен у блюзі згорів

Я пішов від людей,
від людей без ключів.


Усе, що я знаю ~
темний, синій блюз
Усе, що я маю ~
темний, синій блюз

Поки мій попіл
не обернеться на дуст.




 

Ті автобуси збожеволіли:
То не їдуть, а то роз’їздились,
І чого їм так захотілося
Догодити мені, зажуреній?

Та могли би десь там затриматись
Чи набрати людей повнісінько,
А могли би нас не помітити –
Прошмигнути на повній швидкості.

Я зітхнула б тоді полегшено
І сказала б:
— Ти бачиш сам,
Що немає мені чим їхати.

...Не прощайся. Я ж не прощаюся.

— Залишаєшся?
— Залишаюся!
2002

Сховати вітер до надгрудної кишені
Поряд із фотокарткою рідного краю

Брудний однострій спогадів пристає до тіла
Заважаючи дихати

І ліси і птахи
Співають свої пісні
Не цікаві тобі
Своєю не спроможністю діяти
Впевнено і без сумнівів
Наче шахід

Автотраси нагадують велику сковорідку
Хтось вміло перевертає смажений продукт

Автостоп це так по американськи
Це так кіноматографічно

Пішки все не обійдеш
Зламаєш нерви в купі з ногами

Купуєш
Проїзний
На
Тролейбус

Чи може то байдужий фатум,
Чи генотип, чи ниций фарт
Та вже дівчиськом вайлуватим,
Таємний сенс звичайних фарб,
Вже знала я, та й малювала
Чарівний світ дитячих мрій,
В якому образів навала,
Вставала в ще непевний стрій.

Тому батьки, хоч і наївні,
Одного разу - пальці в хрест,
Та й відвезли свою царівну
В художню школу скласти тест.

Я там нітрохи не знітилась,
Бо ж фарби любії - зі мной,
Та все, чим серденько молилось,
Вкладала я в малюнок той.

Експерт підкравсь до мене ззаду
(я й досі озиратись мушу),
Та пензлем тикаючи, аду
Став ляпать в рай, в дитячу душу,
Ще й гуркотів: "Дивись, ван-гог",
Та знову ляпав, педагог.

Хоч хист - признав. Батьки радІ.
Як же я плакала тоді!...

Чорне якесь усе,
Навіть неба зіниці…
Безодня безодню несе…
Люди як люди – ниці…

Трунком приборкати біль
намагавсь по-домашньому нишком…
Чарка, розсипана сіль,
ніч і тиша…

*
Слова значущі:
“Я тебе кохаю”.
Без розділових знаків напишу.
Всі букви вкупі –
Подихом єдиним.

Ви вгадали ім’я, перехожий,
А на мрію я вашу не схожа.
Але в мріях невиразні цілі,
Поки мариться,
доти і білі.
Я так само і вам перехожа.
Підглядати думки все ж негоже
На чужих випадкових обличчях.
Та, здається, вам справа ця звична.
Не прощаюсь,
бо я й не віталась.
Зник у натовпі профіль.
Зосталась.
Неповторна ефірна хвилина –
Компліменту пустого дитина.

Копали хлопці у полі криницю,
Щоб подорожні пили водицю.
А біля неї кварту поклали,
Щоб подорожні водицю брали.

Давно дідами ті хлопці стали,
Що цю криницю гуртом копали
Старими стали криниця й кварта,
Але водиця чогось та варта.

Стелиться стежка, аж до криниці,
І ходять люди пити водицю.
Нап’ються, сядуть, відпочивають,
І добрим словом усіх згадають.

Тих, що криницю гуртом копали,
Й часточку серця свого віддали.
І будуть люди сюди ходити,
Джерельну воду квартою пити.

В тридев`ятому царстві живеш ти,
Найпрекрасніша серед усіх,
І не смію очей я підвести,
Щоб не визвать веселий твій сміх.

Довгі вії, смарагдові очі,
Хвиля чорна волосся твого,
Знову сниться мені серед ночі,
Сон, не можу позбутись його.

Спраглі губи цілують волосся,
Білий лоб і червоні вуста,
Хоч би раз у житті довелося
Обіймати тебе неспроста.

Проникати теплом в твоє тіло,
Доторкатись гарячих грудей,
І нехай, бо кому ж яке діло,
До думок нам байдужих людей.

"Ми є жертви поезії..."
Вікторія Осташ

Ми є жертви поезії,
Вона нас вполювала,
Вона чинить репресії,
Рим нас душить навала.

А ми терпим тортури,
Ці кайдани нам любі,
І віршовані мури
Нас тримають до згуби.

Не живеться і не пишеться...
Сон, дрімота, плавний хід..
З-поміж мрій хоч щось залишиться?
Сподівань кривавий слід..

Байдуже, чи дощ, чи сонце.
Сьогодні - як вчора, сьогодні - як завтра.
Що можна інакше - напевно здалося.
А Віра... сліпа і нічого не варта.

Життя таке довге, життя таке сіре,
Змінити хоч щось - ані сил, ні бажання.
Єдина струна у старенької Ліри,
І тій ім'я - Розчарування...

А папороть не зацвіте у підворітті.
Принаймні цього літа.
Пеленою зливи
Розмило шлях до півкварталу
І півсвіту,
І гуртожицькі підлітки практично сиві
Від осипання зерен стиглого графіті,

Обмінюють входи на виходи
Із гето,
Або гранатові браслети
На гранати.
Стиль мілітарі у фаворі
І секретом
Уже давно не є бажання воювати
В класичних проявах сусідської вендети.

Ку-ку.
А де ти?
Ніж чекає у підїзді
Як свіжа пошта, як дитячі забавлянки
Вони облаштували там для себе гнізда
І поки вдень пильнують пуританки
Вночі виходить страх і роздуває ніздрі.

В кишенях підлітків—його сріблясті кігті,
Без них не вийти поза межі свого тіла.
Хронічні підробітки і жорстокі діти—
Це все, що маємо, чого так не хотіли,
Бо папороть не зацвіте у підворітті.

Прокинулись рано,
Від запахів п’яні,
Замріяні липи,
А бджоли пухнасті,
Від меду і щастя, –
Гудуть діловито
І лагідний ранок
Піднявся на ганок,
І з листям шепоче,
А сонячний зайчик,
Очікує, наче,
Щоб глянути в очі.

І сонця гарячий,
Усміхнений м’ячик –
По синьому небу.
Запрошує вітер,
Колишучи віти,
У гості до себе.
Жіноча усмішка,
Вмостилась у ліжко,
У сонному стані, –
Гарненька і мила
Уважно дивилась
Солодкий, останній...

Тихенько, як кішка,
Підвівся я нишком,
Щоб не розбудити
І вийшов із хати
Тобі назбирати
Гарнесеньких квітів.
А ще в холодочку,
У нашім садочку –
Захоплений літом
Я довго дивився
У далі і висі
Природи і світу.

А чайник завзято
Збирався співати
Ранкову кантату.
Я миттю до нього:
„ Тихіш, ради Бога!
Дай любій поспати.
Для повної втіхи
Заваримо тихо
Духм’яного чаю.
І підемо разом
Зажди – не відразу, –
Напій дозріває!”

І слово за словом
Точилась розмова –
Хвилини минали
І чай ароматний
З ромашки і м’яти –
По-літньому вдалий,
Налитий у чашки,
Для мене і „пташки”,
Поважно, неспішно
З букетиком квітів,
Найкращих у світі, –
Коханій у ліжко...

Остогидло
Не вже я справді придурок
Один єдиний
Серед вас

Друзі
Де ваш імідж
Великих геніїв
Геніїв придурків
Для сучасного світу
Саме головне
Імідж

Сиджу в ганделику
Закріплюю свій
Підлітковий алкогольний імідж

Перед цим
Валявся на підлозі
Кричав і плакав
Мовчала

Сиджу дуже довго
Заклад вже зачиняється

До мене наближається
Гладка жінку у масному халаті
Котра готує не погані біляші
І розливає досить не погане пиво

Від неї тхне котами

Дивлюсь
Зараз вона скаже
«Всьо парніша
Хватить нити
Піднімай свою дупу
Коротше
Вали звідси»

Я розумію

Вона – мій янгол

Сумуєш за втратою…
А чи вона була?
Чи була та весна
На попелищі твоєї юності
Чи все було оманою
Яка висіла рожевою
Плівкою між вами
Коли дивились одне
На одного ви
І здавалось
Що щось прекрасне знайшлося
Серед кривди невидимої
Лише вам зрозумілої
Згодом зниклої
І розталої
Стерши те
Що вас єднало.
Як банально
І як банально оманливо.
А здавалось – це було взаєморозуміння…

21.06.09

Ми всі добрі
І всі погані.
Для когось святі
А для когось паршивці
Для когось багатослівні
А для когось німі
Для когось з крилами
А для когось плазуни
Для когось скарбничка
А для когось стара валіза
Яка не може дати спокою
Своєю присутністю на шафі.
А маленька дівчинка
Варила на кухні сумний
І солений борщ.



21.06.09

Пригнічена гнітом
Сполохана сполохом
Роїлася щирість
Про вчинки
І слова

Стидалась, знітилась…
Засумнівалась…
Замислилась і розкаялась
Сказала, що ніколи більше
Не буде
Бо сказали, що примітивна
Та дитяча
Бо всі хочуть бути дорослими
І не примітивними
Лише ніхто не знає
Що це.


21.06.09

Десь спалахнула мить
і полетіла в прірву
як запалений сірник
невеликим вогником
окреслюючи швидкоминучу
траєкторію чийогось
озаріння
в кромішній пітьмі
уявлень людей
про життя


21.06.09

Твої пальці сіють дотик,
як акупунктура.
І життєві анекдоти -
це література

твого змученого часу.
І твої зітхання
піднімають мерзлу масу
гіперпосилання

на легку сторінку смерті,
що лежить на споді
під пластівками потертих
світових мелодій.

Ти торкаєшся до світу
холодом зневаги.
Твориш сніг посеред літа,
й без самоповаги

роздягнувшись - одяг вкинеш
в круговерть осінню,
і нагою легко линеш
у зимові сіни.

Ти чекаєш свого часу
і своєї ролі,
плавиш простору пластмасу
й вгадуєш паролі.

В всьому, що реалістичне,
ти, мов пташка рання,
вгадуєш сомнамбулічно
власне існування.

Пишеш ти смішні сонети
і життєві драми,
ліпиш з пластику планети
з сушами й морями.

Ти торкаєшся до вітру,
й він несе із неба
зіркових світил палітру,
й все, що тобі треба,

щоб створить красу для світу.
Й твоя нагорода -
ми, невдячні твої діти,
наша ти Природа!..

ІІІ Доісторія
А ящери, а мамути до нас
були в природи найсильніші діти,
а вимерли...
Бува ж таке не раз:
щоб вижити –
доводиться здрібніти.

Почему без тебя дни проходят тоскливо?
Почему все как прежде грущу?
Почему все по-прежнему жду тебя, милый?
Почему без тебя не могу?

Почему без тебя мне и сахар не сладок,
белый день, как кромешная тьма?
Почему на душе тонкий горький осадок
свой оставила злая зима?

Почему образ твой вижу в дымке туманной
и глаза застилает слез пелена?
Почему от любви настолько желанной
сердце болит вдали от тебя?

Осінній дощ сьогодні тихо плаче,
А разом з ним також і я...
Якийсь, можливо, янгол крила втратив...
Повз мене ж пройшла доленька моя...

Моє кохання забарилось десь в дорозі
Чи може щлях невірно хтось вказав?
Думки ж, як горобці, що скачуть на морозі,
і янгол-охоронець про мене не подбав...

А може, янголе, домовимось з тобою:
моє кохання ти врятуєш і знайдеш,
а я звернусь з молитвою до Бога
і знов тоді ти крила віднайдеш...

Комусь зоря світити буде
Із далини в туманній млі...
А ти мені зостанься, любий,
Найкращим цвітом на землі.

Навчусь любити квітку кожну,
У тиші слухати траву
І кожне стебельце тривожне,
Джмелів та бджіл солодкий гул.

Натішуся багатством барвів,
П’янкою свіжістю лугів,
Нехай пливуть турботи марні —
Не пристають до берегів.

І добрий світ добрішим стане,
І зрозумілішим без слів.
Ти тільки будь мені, коханий,
Найкращим цвітом на землі.
2000

Повернувся Гриць додому,
Сидить та сумує.
Біля нього, як голубка,
Жіночка воркує:
- Що з тобою, мій коханий?
Та мовчить миленький,
В очі глянути боїться,
Тьохкає серденько.
Каже жінка: "Ми – родина
і твої проблеми - стануть наші,
Ми з тобою все переживемо!"
- Ти упевнена?
- Клянуся.
Шепче та привітно...
- Що ж, скажу,
Коханка наша від мене вагітна...

*
На таємничім березі вночі
Ревниво промайнула хвиля,
Тихо
Змиваючи сліди мої
Й твої.

Цей світ, як маків цвіт,
як пісня солов'я !

Тут зріс я з юних літ,
тут дім мій і сім'я.

Серпневих зір юга,
і степ, і став, і тихий гай,

Моя Вкраїна дорога,
мій любий серцю край !

І де б я не ходив,
крізь даль земних доріг,

Мій слід завжди верта сюди,
де отчий шлях проліг !...

Приспів:
Тут станем знову молодими,
Знов вишневий цвіт прилине,
Запалають карі очі
В поцілунках опівночі
Тут знайдемо щире серце і любов...

1975р.
Композитор: Ігор Хома
Виконує: Олег Дорош
Супровід: ансамбль "Медікус"

Байдужі до спекоти
лиш кряжі,
І хоч вродливий
та залежний сонях.
Рядки ховають рими у межі,
В полиннім дусі,
в крапельках на скронях.
Негоду жду.
Тож кожному своє.
Насунуть хмари
крилами лелеки –
І кожна злива
віршами стає,
Лункою парасолькою
від спеки.

... Мав би я талант, як Відьяпаті,
Я б не йшов у тихе надвечір'я,
Не блукав би в лузі понад ставом,
Не вслухавсь би в шелест очерету ...

Як би я умів, як Відьяпаті,
Слухать пісню горлиці гучної,
Я б щоранку в поле не виходив,
Не питав би в жайвора про сонце ...

Як би я посмів, як Відьяпаті,
Шал кохання з Вічністю зріднити,
Я б не став жарин його шукати
У спокійнім вогнищі сімейнім ...

1977 р.

Відьяпаті - індійський поет XV століття. Писав санскрітом, майтхимі та іншими мовами.

Лиш тінь одна за мною ходить
Вона єдина за мною бродить,
мені на п'яти наступає ,
мабуть можливо мене кохає...
кохання - правда це брехня, за совістю
біжить вона ...
Та все це тільки сон ...
Лиш тінь і я будемо завжди разом.

Розлука блискавки і грому,
Розрив мелодії і слів.
Не віддавай мене нікому
У цьому небі на землі.

У золотому колі сходу,
У напівколах ночі й дня,
У нерозгаданості кодів,
В найнесподіваніших снах,
У божевільному цвітінні,
У молодій розмові трав,
У літніх барвах і осінніх,
У призимових кольорах...

У світі доброму й лихому
Ми – наче суша і вода.
Не віддавай мене нікому.
Не віддавай.
Не віддавай.
1997

гуртожиток твоєї свідомості заповнений
сумніви — вахтерша зла і принципова
не пронести алкоголь і інші так потрібні речі
пиво і rock'n'roll не для тебе хоч одне радує ти не викинула третій компонет
цього гасла

я студент університету
імені тебе

хочу навчатись усьому чого забажаєш
буду не типовим сдутентом
тіки скажи декане мого серця

я здам всі реферати вірності
всі заліки поцілунків
екзамени обіймів

незважаучи на мою добру успішність
я не закінчу університету твого імені.

Даже если бы Христос Первым дар свой предъявил как справку, Невольным родоначальникам очков для фанатических чтецов, Тем самым,что бегут в морские дали из островов Галапагосс. Даже если бы сокровищница мыслей,была прославлена одним писателем-евангелистом из четырех,
Даже если у Марии было десять сыновей,а пророкам не было ведений, Даже так,третейский суд мне проиграл бы тяжбу, Свои претензии сложив пред адвокатом нашим, Который как и мы- всю жизнь в рыбачьей пристани прожил, Ловя на царские монеты,рыбешек мелких,помеж тины и медуз. Он подруку ведет свою невесту,и белый китель пыжится на гордом стане, И кажется,не ведает он вовсе,куда его корабль штормом занесет. А неуклюжая невеста,все ждет рассказов долгих,и якорь спотыкается в ее руке.

Случается,что люди теряются.

На "эй" обернувшись раз,смыкают руки на груди,
И эта сомкнутость встревает в самость.
Люди теряются в автогуле курортных"если".
Как их потом отыскать?
Дождь прикликать ядерный?
Он пусть изведет летучемышиные зонтики.
Люди теряются.Случается.Часто.
Живого дара силу не снести.
Боженька,ты потерявшимся,сообщи.
Пусть язычки украинских Ло,приклепают к воротам листья.
Ищем индиго.Да нет.Не то.Начну опять.
Случается люди теряются.Люди?Теряют?Теряются?Что?Случается?
Хочешь не быть чуть-чуть,ради сотни тысяч восторженных глаз? Комментарии|редактировать|удалить

Как ты можешь так слепо ждать ту которая разучилась летать
и блудит от нечастости столкновений с безлошадными лет разъяренных телегами.
не проси не уйду.вечно буду я спину гнуть над твоим несгибаемым писательским даром.
буду в темечко страстно дуть,чтобы ты не сумел забыться там где прошедшая боль сжимает лица.
там где ты будешь нужен всем что несказанно радует отупевший от страха побеленный ресторанный корабль.
Ты же знаешь,что никогда не успеваешь допить мой разбавленный сидр.Все время считаешь.Считаешь что что-то считаешь,а вправду-ресницами прожигаешь стружек цедровых благоговенье.Ты считаешь монеты.а ведь думаешь,что что-то считаешь.
Твоя жизнь-это мой урок.Не живи.ты люби.если хочешь мною дожить года.
Как знаешь.Никогда не умел ты от правды бегать.

Посмертное посвящение написанное до смерти.Бессознательное пред

.. СКАЗАНИЕ.

На запанках весны исполированы улыбки
Мне далеко не надоело полдня торчать у трубки,
Из всех концов моей судьбы,на растопленном ночнике,толкаются об свет родные голоса людей,
В их горле долгий кашель кашемировых пушков,
Их крылышки убого похвальбы перечисляют Матери земли.
Мне далеко не надоело,
Из всех концов земли подтягивать их просто легкие "прости",
которые стирают с крыл пыльцу,
- я научу их вновь летать
И покажу в озоновые дырки,как нарождается восход.
Как оживают статуи и как моется господь,пред брачной ночью с новыми людьми.
На запанках весны целуются неброшенные дети.
На рукавах развалины домов вновь обретают уваженье
А на рубахе и до самого запахнутого горла,ты,милый мой преступление обращаешь в кем-то брошенный зонтик.
Пусть крутит осень его в ливневых наручниках.
Мы из весны,мы скоро так развеселим полмира,
что мир запнется от восторга.

У барных стоек буйствует жара-со мной,когда совсем я вне греха,ей не о чем поспорить.
Став престным хлебом помчусь по подворотням города родного,
Так безгрешной стану:без греха вставать,без греха ходить,без греха
минуты жизни проводить.
Я запеку свой грех в печи,я им поля колхозные перекрещу,я этот грех в волосья булькающим девам озера завяжу,я этот грех копьем в раскаты грозовые как вызов кину.
Я буду матери своей завидовать и на отце терпенье проверять.Я их безгрешными хочу увидеть.
Теперь помноженный грехами грех на ваше ложе ляжет,вас встряхнет и вы потрясены в себя самих уверуете и свои чувства как имущество оцените.
Я научу вас люди- без греха постигнуть тайны замыслов творца.
Моя безгрешность навсегда заставит этносы заговорить,когда иссякнут субкультуры.
Ведь в мире не о чем поговорить,когда свирепствуют болезни.Мы все навремя позабыли:наш разум спит и полно отвращением,потопленное время наших дней.Оно бежит,как крыса,с потопленных кают.
Да.Это время принесло холеру.Мы с ним договорились-все без греха копировать в века.

Больше не вижу сквозь закрытые веки солнце.
И не будит меня рассвет щебетаньем,трезвоном и чивканьем любопытных птиц.
Мне сказали.что так жить можна.А нельзя ли вовсе не так?
Покачал головой тополь.Потрепал листья ветер.Опустив голову ходит мое тело туда и обратно.Каждый день похож на ночи,у полярного центра земли.
Длиться вечность сиянье Севера и полощутся белые звери в нем.Каждая ночь,,что длится года,так похожа на день,что не требует слов.И пустых заверений о верности,дружбе и о чем-то что стыдно назвать.Обхватили руками древесный ствол ,толстеленный,как неразорванная история,все,кто видел ладошками.Встань и ты и возьми ладонь.Из ладони в ладонь мчаться линии дальше по кругу.Помнит дерево старое всех,чьи коленки толкали бок и чьи ямочки на запястье обдирали с коры узор.Розрастаються корни вширь и толстеет в боках кора.Были бы руки всегда такие и ладошки всегда такие,что обхватят необъятный древесный ствол.Покачает он горестно вновь ветками.И взметнется вверх золотистая пыль с голов,достающих до счастья вновь.

Небо раптово насупило брови,
Вдарило в землю вогненним мечем,
Аж застогнали, зомліли діброви,
Дуб впав на землю могутнім плечем.

Зелень прорізали тисячі "дротиків",
Вістрям прозорим збиваючи лист,
Аж задрижали від грубого дотику
Віти зелені й сльозами зайшлись.

Яблуньки юні додолу схилилися,
Рве безсоромно з них одяг Борей,
Хмари кошлаті так ніби сказилися,
Все напирають з небесних дверей.

Дуба шкода, молоденького красеня,
Жертвою впав із землею змішавсь.
Хоч був сильнішим однолітка ясеня,
Та із вогнем надто часто змагавсь.

...Буря стихає так швидко, як зринула
З-під горизонтів небесно-летких,
Знов все навколо у спокій поринуло,
Та не шукай тепер гілок сухих...

Які ж ви прекрасні омріяні зорі,
Блискучі і ніжні, мов краплі роси -
Здається, немов би в далекім просторі
Лунає симфонія щастя й краси.

А може, в тих далях,для людства ще скритих
Зростають й мужніють юнацькі серця,
Котрі, як і ми, прагнуть космос пробити
Й зустрітися з нами в сузір'ї Стрільця.

З яким хвилюванням зустрінемо друзів
З далеких, незвіданих нами світів
Й навіки з'єднаємось в вічнім союзі
Союзі братерства й палких почуттів.

Не далекі, не близькі, не вороги й не друзі,
Все, між нами не розбити мур.
У світи кривих здеркал, оманливих ілюзій
Двері відчинив мені авгур*.
Хто тобі дозволив взяти мою руку?
Хто тобі сказав, що зможеш ти
Вберегти мене від лиха і біди-розлуки?
Хто дав право проти волі йти?!
Кажеш, що не проти волі і сама дала я згоду
Бути зброєю в руках твоїх,
Та не знаєш броду - не ходи в холодну воду.
Ти боровся. Жаль, проти своїх.
Знову весни йдуть, за ними каламутна повінь,
Знов шукає блудний Асмодей
Двох у парі, щоб надіть на шию зради камінь
І згубити в морі пристрастей.


*Silentium - мовчання (лат.)

Ти знову ходиш на роботу
І знову очі в тебе ті ж.
Не приховати в них скорботу,
Душа-лебідка - знов навстіж.
Розхристані твої печалі -
Цю чашу випито до дна.
Що ж буде...буде з нами далі?!
Чия брехня? Чи я - вина?
Пекельна тиша й дика пустка,
Коли мовчання, замість слів,
А замість щастя біла хустка -
На сльози "вирваних років".
Бездушна без книжок оселя,
У тебе ж, наче, цілий стос...
Пусті кімнати, біла стеля,
Забув помити посуд хтось...
Ти, наче, є і вже немає,
Ти, наче, був і не було,
А віхола все не вщухає!
Була стежина - замело...
Ти ходиш знову на роботу,
І очі знову в тебе ті ж.
Не забувай мою турботу,
Окраєць хліба, гострий ніж.


*Na ustroniu - осторонь (польськ.)

А вечір потопав у пахощах струнких акацій,
У сутінках тонули наші голоси,
І не було у світі кращих звукових вібрацій,
Ніж ті слова, що так розкуто мовиш ти.


Навіщо ми забули, що покорені світами,
Коли в агоніїї хапали щастя за хвоста?
Навіщо власноруч тепер куєм собі кайдани,
З якими підемо не раз у церкву до Христа?

Психоз,
невроз
і коматоз,
безглуздих
фобій
хмарочос
від того,
що ти не зробив,
від того,
чим ти завинив!


Туман,
обман
і вітрюган!
Від слів твоїх
п'янкий дурман,
від тиші,
Боже, вільний стан.


Смішна
брехня
і маячня,
твоя безликість
немічна,
пихатість
ледь пригнічена.


Тепер
мовчи
і не кричи!
Пригадуй все
тільки вночі,
бо день злякається -
мовчи!


За принципом
чи просто так
дивись вперед,
а не назад,
із сіллю
не шукай мішків,
запий водою
чорний гнів.

На останньому колі іще не закінчиться битва.
Цілий світ на межі, та по різні з сторін барикад.
І звучить твоя музика, наче остання молитва.
Ще прийдеться платити за гордість, за віру - в стократ

І, можливо, багато підуть по воді за тобою.
Ти колись упадеш, а вони будуть дальше іти.
Це був тільки початок, коли відрікаючись болю,
Ми все рівно живем й залишаємось просто людьми

Так потрібні слова, і так тяжко і страшно сказати.
Так багато любові, що натхненно вбиваєш в собі.
Ще не пізно прийти, ще не пізно, не пізно прощати!
В цій німій, безпорадній і вічній, як світ, боротьбі

На останньому колі хтось стоїть на колінах і плаче.
І могутніми крилами б’ється в пилюку доріг.
Може там, в небесах, кожен з грішників також щось значить
Може зовсім згорівши ти в цьому бою переміг

Кохання може убивати

Я візьму молоток й усе поламаю ...
а тещо лишилось сокирою розрубаю,
усе те що так сильно нервує
на мольберті життя я замалюю

А фарби мої лиш двох кольорів
душа помирає уже кілька днів
я візьму тебе за вухо та й вкушу,
я візьму тебе за горло й задушу

І будуть уста ці солодкі мовчати,
брехні не зможуть більш сказати.
Цей біль нестерпний, страшенні муки
не перенесу я подальшої розлуки

Тебе не має ти уже мертва,
мене не має я також мертвий.
І десь далеко у землі
живе кохання неначе в сні.

Колись були удвох вони самотні,
Одні вони лишались - назавжди
Ховаючись від ненависті та болю,
А інколи так прагнули на волю
Не варто їм було туди іти
Ніколи ти не знайдеш там свою долю
Я смерть лиш одну там знайшов.

Брехливе дзеркало сльози...
Фольга світання.
І крил чаїних терези,
Й «до запитання»
Весняний лист летить – мов цвіт,
На воду пада.
А нашим душам більше літ –
Як всім Карпатам.

Над нами небо – крик трави,
Під нами – зорі.
А в генах – зойки татарви
Калинокорі.

Пізнали тайну сили ми
І тайну кайфу.
Нема ні літа, ні зими
Таким, в куфайках.

Нема ні азій, ні європ –
Лиш тайна муки,
Коли поранене перо
У наші руки...

Та хани й хами навкруги,
І плебс, і лорди,
Осіннє море, сад, луги...
І зір акорди.

Фатальна музика грози.
«Совки» і сови.

...І шлях...

І скрикують вози –
Мов мучить совість.

Сказав ти правду недругові в лоб –
тоді ти, мабуть, просто остолоп.
Сказав ти правду другові у вічі –
тоді ти більший остолоп удвічі.

I shot an arrow into the air...
( H. W. Longfellow )

Я випустив стрілу в повітря,
Вона майнула швидко в даль,
Тільки заблисло гостре вістря,
В віть дуба вп'ялась дзвінка сталь -

І пісня в серці залунала,
Така ж дзвінка і гостра теж,
І там в траву на землю впала,
Згубилась - зовсім не знайдеш.

А час йшов довго...
Після цього, стрілу свою я з дуба зняв,
А пісню дзвінку, як дуб розлогу,
Я в серці друга відшукав !...

м. Монастириська 1960р.