Сказав ти правду недругові в лоб –
тоді ти, мабуть, просто остолоп.
Сказав ти правду другові у вічі –
тоді ти більший остолоп удвічі.

I shot an arrow into the air...
( H. W. Longfellow )

Я випустив стрілу в повітря,
Вона майнула швидко в даль,
Тільки заблисло гостре вістря,
В віть дуба вп'ялась дзвінка сталь -

І пісня в серці залунала,
Така ж дзвінка і гостра теж,
І там в траву на землю впала,
Згубилась - зовсім не знайдеш.

А час йшов довго...
Після цього, стрілу свою я з дуба зняв,
А пісню дзвінку, як дуб розлогу,
Я в серці друга відшукав !...

м. Монастириська 1960р.

Останнє повернення варте усіх минулих.
Мовчання безцінне, мовчання живе завжди.
У роті (десь так під язиком) думок намули…
Та спробуй у них справдешнє хоч щось знайди.

Давай я не буду ні жінкою не сестрою.
А просто тією, що зникне як день прийде.
Забудемо-будемо. Тішитися з тобою.
Ти в Африці, я в Антарктиді. Або. Ніде.

І ти не відпустиш, не скинуть біленьке пір’я…
І лебеді-сестри у вирій собі як в рай…
І билась… Пручалася…І пух по всьому подвір’ю.
Таки не пустив. То й надалі тепер – тримай.

Самотня жінка при дорозі
За гроші продає любов,
Вродлива, мила, довгонога,
Тіло її- гаряча кров.

Красива жінка, що казати,
Щоразу з другим іде спати,
І буде лагідна вона
І знову ввічливість одна.

Красива жінка- чиясь мати,
Мріє життя своє владнати
і мріє щиро покохати.
Освіту хоче доньці дати.

Самотня жінка. Світ жорстокий
Глузує він з її роботи
І вголос каже "Брудна ти,
і мрій не зможеш досягти ".

І що на це її штовхає,?
Всі брудом рясно поливають
І пальцем тикають. В цей бік
Завжди звучить глузливий сміх.

Сміється світ, жалю немає
І в жінку камені кидає,
А сам у бруді потонув.
І жодну мрію не здобув.

10.10.2008

Пожаданою хвилею
Небо мчить у обійми
Каравели білизни.
На подвір’ї прибій мій.
З бризок ранньої білості
Та вечірньої сині.
Відчуваю на дотик
Повигадане нині.
Вітер винайшов шкоду –
Довгу чілку накинув
На зеленії очі,
Що в дівчати Марини.

 
Я матиму шанс не знати про дерево без душі
Зростати в саду Гекати, квісти пурпурові шати
Навколо думок барвистих оселяться вірші-ключі
Прийдіть циркачі-штукарі, я знатиму всі аромати

Красно вітатиму зорі в бузковій стихії астральній
У дивній ласкавій долоні тихо-тонів гармонійних
В колисці південного вітру під райські виспіви змій
У ніжній дрімоті нічній, складах опалово-срібних

Від коренів сміху і сліз летітиме вільна мрія
Розвіяне листя пам’яті, відсутній кінець трактату
В оточенні трав і зілля, в саду без каміння й тління
У літо зникання часів я кохатиму вічну Гекату




 

утро
налитое в чашку картонную
мягкими лапами вытечет
в сонное счастье
белых эмоций
белых как красное
и полусладкое
утро

Им исполнилось по сорок
И ровно через каждые сорок дней
Сорока срочными сороками подлетал толчок.Сверкающая фольга упреков
холодно серебрилась,проклеванная сорочьими клювами.
Рассерженные колеи наяривали старую песенку об Экзюпери,а поезд метался между станциями как оберегаемый экологами редкий вид.
Кто-то лишний сел на поезд.Кто-то лишний сбивал людей.
Толчок-падение.Толчок-сирены скорой помощи. Родные узнают друг друга -знакомства на поминках.
Толчок-кто-то лишний сидит в поезде.
В эту ночь молочная кислота вытеснила выдох из налитых мускул нетерпящего Андрогина.В эту ночь-их было двое.В эту ночь -двое новых людей тормозили поезд.
В эту ночь они держали станции с двух концов:Абсолютизма и Абсолюта.
В эту ночь было побито массу фар авто- телами тысячи птиц.
Им исполнилось по сорок.Сорока старым людям.Нашим отцам.Нашим матерям.Нашим.Их распахнутые крылья встретили 22 век.В эту ночь было побито массу фар авто-телами тысячи птиц.
Сорок поверженных ударилось в землю прикушенным колокольным звоном.
Ровно через каждые сорок дней -сорок морщинок расстегивали целостный колокол.
И в распахнутые груди колокола жались сорок из сорока сороков перестроечных недостроенных людей.
А над их притуленными головами-
понадстроились сорок парламентов мирного переворота.
Так в разгар понастроенных оглашенных благодеяний мы надстроили свой неподслушанный рай.

Нечаянно вплавил серебряный крестик
в груди раздетые,испуганный рок.
Я с ним сигарами мостила отдых,
меняла работу,смысл и темп.

Иссохшие губы что-то невнятное шепчут,
просят распятье поцеловать,спокойствия просят,
но вплавил испуганный рок,
пестрым штандартом в груди крестик.
Руки мои отрубил хазар,и я забыла раскаянье.
Мои православные руки теперь для каждого слуги.
Мне не надобно каяться.Я буду кричать и маяться.
Тебе не дам свое спасенье,и долюбить заставлю до найхудшего бессмыслия
и до твоей мне безразличной,скорой прогерии.
Идем со мной,туда.где белый снег,не тает никогда,
где от бездействия рождаются легенды,
а от легенд не оборачиваясь тают вверх враги живущие друг другом.
а от легенд не оборачиваясь тают…
а от легенд не оборачиваясь неграмотные,выбеленные негры,
играют в прятки,и играют в фарс, и собирают неузнанные лица,
непонятые фразы,непринятые карликовые радости,веселья трезвых силачей.
Рок,как праздная домохазяйка мне докучает роковыми визгами,пропихивает блат в мои иссохшие уста,
и отпускает,словно воландову марту.
Мне преступлений дай,не отпускай,одну,с угрюмой впадиной над материнским удивленьем
что бережет для крестика могилку и истекает сукровицей желтой,
как жмущие ботинки,для начинающей актрисы.
Не плачется ей так,как надо и не там,где рок положено играть под рок.

Призраки райских блаженств ударяют в дверь.
Барабанят усохшими ветками в потолок,
Выбивают окно.залетев вслед заброшенной гальке.
Трубно воют:Кому-кому покрестить деток двадцять третьего века?
Вырывают лопаты и вилы из прогнивших садовых ведер.А те ведра- мутнеют от жажды по недолетевшим каплям пота с чела двадцять второго века.На веках у мамы-грот.
Мне в тот грот опустить скорей-тени белые - белый снег.Тросы крепче держи-водка в шагах слепого.
Белый град,белый ливень и губы белые у нее-у матери двадцать третьего века-
Справедливой Планеты Уравнений из снов.

Слово. Світло. Земля.
Люди. Час. Пітьма.
Життя. Допитливість. Війна.

Ворожнеча. Крик. Постріл.
Люди. Кров. Розстріл.
Вітер. Пустеля. Кості.

Затишшя. Бідність. Тривога.
Страх. Безумство. Дорога.
Вихід. Бог. Засторога.

Диявол. Розпуста. Влада.
Бездушність. Тіло. Зрада.
Кара. Загибель. Нарада.

Боротьба. Смерть. Кінець.
Людина. Хвороба. Старець.
Світло. Порятунок. Отець.

Иоанн Креститель Два брата как дельфинья пара,на полусогнутой спине,из ополонки окрещенными предстали. Но только лишь один из них уже крестил на новые страдания а первый от царей непремиримых ограждал. И падал с нимба соляной настой.И трудно было Иисусу видеть.над нимбом предугаданный кинжал.И слышать:»Он умрет.И не узнает.То смерть ему любовь неразделенную царицы Савсской возвращает.А жизнь мессия вновь дарует.Вот этот юноша,до которого рукой подать. А эти ангельские голоса.Они несут известья и разлетаются в столиких небесах. И возвратили душу одной ленивой танцовщице,которую чуть мрак бесслезный не украл. Иисус все знал.И на отца порой роптал,как журналист телевизионный. А главное-не понимал:неужто голова Иоанна послужит почвой благодатной для картин?
Царица Саввская так хороша,как гордая грузинская орлица,Вертинского уютная луна. Мороз крещенский пробирает и воркочет разщекоченный народ.Но где же Иоанн? Кому свой крест передавать?

Китаева пустынь оберни меня в устье,
Укроти мою сладкую слабость,
Обними мою младость,
Усмири мою радость,
Облепи меня влагой,
Побей меня правдой,
И поверь моим вкладам.
Я хочу быть со всеми ладной,
Ладной лодки привязывать к пристани и беречь чужие весла-
богу ведомо повезут они ли вновь.
Китаева пустынь убей меня в пустоте моей.
Демонов бред в ушах убей веслами.
Убей во мне стук гнилой крови и гниль полов в помыслах попали.
Не на крови мне дай поклясться,но из крови убитых в терроре высмотреть имена убийц.
Дай мне быть в тот же миг там где мои побратимы.
Где мои побратимы не мир познают,не девушку,а войну.Дай мне мысленно в пуле, жизнью пули, в чужих Палестины,Ирака.Афгананистана,Грузии встревать.Но докудова точно знать.И когда будет бойне конец-тоже знать.
Дай мне, пуле, в мертвом забыться,за него помолиться и прославленной быть,не найденной в теле жадном до зрелых дней.
Дай мне упасть в награды в теле деименненном,деобособленном,вобщем лишенном.

Очні яблука
Пахли антонівками

Моє адамове – кажеш
Нагадує плоди
З саду діда Грицька
За дотиком за смаком
За кольором і на вигляд

Ми з тобою
Ходячі яблуні
Всі садки
Для нас замалі

Шепочеш давай коріння
Пустим десь біля озера

То не садок
Останні слова звучать наче виправдання

Так воно і є

Тобі набридло
Залишаю саму біля озера
Там не за плодоносиш не приростешся
Підеш назад з надією

Що кожен сад цього світу
Чекатиме тебе
Розкинувши свої обійми

Вам не холодно? Хочете, я Вас закутаю
У хустину пухову. І ніжно Вас так обніму,
Прихилюся , розвію тривоги зі смутами
І читатиму вірші, щоб тишу прогнати німу.

Вам не холодно? Хочете, сонце проситиму,
Щоб зігріло тендітним, цілющим теплом,
А ще хочете, килим я вистелю квітами,
І нам так буде затишно й добре разом.

Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?
З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!
Принесу, біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.

Як боюсь за Вас, мрію, дивлюсь зачаровано…
Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовні уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

Я заблукала у Твоїх обіймах-
так... потонула у глибинах тіла.
Я відчувала-це великий промах,
але ж...я так цього хотіла...

затримай подих. тишина
нехай обійме розум твій.
роби свій вибір, бо війна
чекає розвитку подій.

пожертвуй всім заради того,
щоб вірним бути псевдобогу.
віддай свою свідомість тим,
хто в очі нам пускає дим.

віддавши все, прийми поразку,
як личить вірному рабові.
скупай себе у власній крові,
йдучи за тим, хто носить маску.

...або борись завзято з цим,
не будь байдужим і сліпим,
зніми рожеві окуляри,
побач, як близько чорні хмари.

борись уміло, без вагань,
не згадуй, хто почав війну.
не час для марних сподівань,
коли останнє на кону.

2009-06-20

Тільки глянути у вікно:
Гірчить полин з Чорнобиля,
Мати чекає сина
З Афганістану або з Ірану,
І я, ще майже дитина,
Плачу за Україну.
Дати злились воєдино.
Мати. Полин. Україна.
Тільки вийти у двір
І не знайти чорногуза.
П’яний сусід попросить
Позичити на пляшку,
Зустріну вітання сусідки,
Яка позаторік зрадила
свою дитину...
Все злилось воєдино:
Мати, біль...
Україна.

Кисневий голод, зі словами – туго,
коли атлантам руки оніміли
по спинах мокрих оповзла кольчуга
хмарини грозової. Небо сіло

і рясно пересіювало тугу,
жадаючи до ласк земного тіла.
Те тіло, що лежало недолуго,
здригалося у стогоні щосили,

по краплі розпускалося у лоні
та хвилювало спрагу берегами.
Так прагнуть музики до рим балади,

так чути відмирання тембру дзвону.
В ковшах конвалії цей день зів`янув.
Не сон – сонет на світла перепадах.

20 Червня 2009

тонкоязичний млосний морок трав
на дно в терпкі агатові зіниці
відторгнення до сирості пивниці
і богів торгу в білих фартухах

на стин дощами обважнілих скронь
хтось покладе перґаментову руку –
розплавиться нечутно грудка цукру
на неозорій цноті підвіконь

й ковзне тоді черлений шалик вниз
торкаючись ледь-ледь брунатних литок –
почне своїх химерних оповідок
з наверненням у геліотропізм…
***
а на майдан потроху зносять хмиз...

:)

Я стала негативним персонажем.
Якщо по-справжньому, то вперше на віку.
Побути відьмою – це стільки вражень,
мов повернуть назад гірську ріку.

На мить чи дві не згадувати ближніх,
в долонях світу пестити сльозу.
Добро і зло, теперішнє й колишнє
віддати часу на холодний суд.

Пройтися подіумом – вільно й гордо,
бо в героїні врешті є герой.
Та хто я? – Дівчинка із хворим горлом.
Таку не візьмуть на центральну роль!

розпочато, розчахнуто
в розпачі
чатування
і ночі недоспані
недочитані ночі
навиворіт
про кохання скорочені вислови
наші потяги
надто спрощені
записати б їх з ходу нотами!
та лишилося лиш кричати
не співпавши з тобою в часі
не стрибнувши до небосхилу
нездоланність- це антисила
неприсвоєність- це розплата
яка, певно, вже розпочата
не проситиму
(тихше, кроки!)
не зважай
я втомилась трохи
а ти спи

На камінні шви розійшлися – крів
тверда бризнула звідти…
Зупинилися дзиґарі…
Час втомився бігти…

Вірші канули в Лету… Храмів – тьма…
Корогви від гріхів почорніли…
А почнеш молитися – слів нема…
Перебив млину вітер крила…

Немає тихішої та темнішої ночі, ніж у Криничках.
Тільки зірка крізь картате віконце заглядає.
Тільки цвіркун озвучує зірку.
Я під ковдрою родинної постілі, як у колисці всесвіту.
Принишкла, навіть серця свого не чую.
Може воно на ніч у тій калині сховалось, що за хатою,
червоною кісточкою пломеніє?
Чи не я люблю калину.

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову
Рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
2007

Молода і бентежна
Україно моя,
Якщо ти незалежна,
незалежний і я.
Хоче «Слава!» гукнути
мій розтерзаний рот,
але знов ліліпути
обкрадають народ.
…………………..
Жити гірше і гірше,
а вкраїнську могуть
перетворено в біржу,
де народ продають.
Мій народе забитий,
до яких іще пір
весь твій гонор
завитий
в туалетний папір?
Дух партійний і сморід
в кожну хату заліз.
По-австрійськи говорить
із руснаками ліс.
…………………
Припиню неодмінно
я цю шулерську гру.
І тому, Україно,
я не скоро умру.
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я – вкраїнська сльоза.
…………………
Я імперську руїну,
наче гріх свій, ношу,
Та синам Україну
назавжди залишу.


«Екзиль», 2007, №4

Цілий день пісяли янголята
Разом з твоїми образливими есемесами
В котрих – обвинувачуєш у зраді вітчизні
Говорячи – Батьківщина в тобі повністю розчарувалась

Раніше за такого повідомлення
Біг в нічне місто
Мене супроводжували повішені лампочки ліхтарів
Душі старих кущів і дерев
Дбайливими руками будівельників викорчуваних
Я не дивися під ноги
І спотикався
Об труп арматури
І падав
Але не розбивав голову не вилітали мізки на бруківку зуби не ламалися
Не набивався рот багнюкою
Тоді ти цього хотіла
Сідав в перший ліпший тролейбус
Забуваючи що туди не їздять інваліди транспорту
Груди ламало
Печінка передчувала небезпеку
Як і зараз

Тепер – Інтернет кава звичайно ця чортова література
Останні спалені до попелу будинки сумнівів
Дістало

Сечовий міхур небесних підлітків спорожнився
Тепер черга їхнього шлунку

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер

Здавалося б, все давно сказано,
«Люблю» вже лунало не раз…
Та знову відвертими фразами
Шліфую коштовний алмаз…

В оправі зі світла і золота
Несу його бережно Вам,
Від серця любовно відколотий,
Переданий ніжним словам…

Із сяйвом надії і мріями
До Вас лине знову «люблю»,
Й поезія, сонцем навіяна,
Без сліз, без тривог і жалю…

Лиш острах, що буду відштовхнута,
Загашує золото фраз,
Й від серця любовно відколотий,
Тьмяніє на сонці алмаз…

Та знову теплом відшліфований,
Чистіший води й кришталю,
Навічно він Вам подарований
В обіймах, в думках і в «люблю»…

Немає сліз, а очі все одно
Набряклим багрянцем палають.
Зціпивши зуби, мов несуть ярмо,
Мовчать вуста... та не ридають.

Ячить у грудях рана, а проте
Міцніше лиш стискаю руки,
Бо знаю: з часом навіть біль пройде,
За ним - мої душевні муки.

І доки пам'ятатиму про це,
Я не заплачу, як би ні страждала.
А очі все палають багрянцем,
Узрівщи те, що я не помічала.

Цікава ця штука під назвою "Доля",
Ця стежка, що нас у майбутнє веде -
На те ж бо існує божественна воля,
А власної... не було поки ніде.

Щовечора подумки в долі питаю
І навіть на картах Таро ворожу -
Цікаво дізнатись, а що ж там чекає,
І від нетерпіння хвилююсь, дрижу...

Та Вічність мовчить, і Таро тільки брешуть -
Майбутнє не можна пізнати своє,
Його ще немає, а долю завершить
Лише людська воля, що далі веде.

Маленьке місто – країна дива,
Бо я живу тут, бо я – щаслива.
Росли тут діти, роки минали,
Облич знайомих тут є чимало.

Маленьке місто, таке зелене,
Вже рідним стало давно для мене,
Бо тут, як сонце лягає спати,
Нас песик хатній веде гуляти.

І тихоплинно тече розмова
Про те, що сталось і буде знову:
Про дні буденні і дні святкові,
Старі турботи і справи нові.

Будинки мружать віконця-очі,
Вечірнє місто про сон шепоче.
Я тихо тану в теплі долоні,
Від щастя бути у цім полоні.

І ніч надходить, а день згасає,
Гавкучий песик хвостом махає,
Співає вечір нам колискову-
Я знаю: завтра це буде знову.

Наче крилами, зоряний птах
розстеляє між нами дороги.
Всього всесвіту затишний дах
порозбігся під босії ноги.

Лиш до мене рукою торкнись,
зупини, і не дай загубитись.
Перед нами - вся зоряна вись,
а позаду, все може лишитись.

І з обіймів надійних оков
не посмій ти мене відпустити.
Лиш з тобою нуртує вся кров,
біля тебе так хочеться жити...

Я буду говорить с ней целый вечер.
Не скрою ничего – не захочу.
Зажгу свои любимые три свечки,
Заплачу и от боли закричу.
Она меня поймет и вдруг обнимет.
И мудро так в ответ мне промолчит.
А что сказать, когда кровь в жилах стынет
И сердце так неистово стучит?
Я буду с ней сидеть за кружкой чая,
И, плача, ей «спасибо» говорить,
Она же, мне молчаньем отвечая,
Заставит вновь желать безумно жить.
А после я проснусь уже другая,
Без горечи, без страха, без обид,
И снова, моя верная такая,
Подруга все по-прежнему молчит.
Посмотрит на меня шутливо-грозно,
Разделит все нерадости со мной.
И что меня заставило так просто
Когда-то подружиться с тишиной?

27.12.2005

Я поволі вводжу
До своїх текстів жінку
Наприклад
Тут

Вона біситься
Від не любові
Вона наситилась не любов’ю
Їй вже набридла
Не любов
Вона блює
Не любов’ю
Хоче ніжності
Щоб її чоловік взяв
За сідниці
Поклав на стіл
Бажано на кухонний
Їжа тілесна
Переважить їжу утробну

І я
Хочу таку як вона
Бути тим мужиком
Котрий повалить її
На стіл
Проте
Я еталон
Не любові

Не любов

Вона поки не знайшла собі потрібного…

Розслаблено палить
У ванній
Мастурбує

Здається навіщо
Писати про те
Що красива дівчина мастурбує
У ванній
А що робити коли
Вона справді
Мастурбує

Мріє про справжнього мачо
Не мене
Бо я не любов

Наїлась мене
Тобто не любові
Вона поволі
Зникає з моїх текстів

Зникла

Якби ти мала автомата,
Була б за все мені розплата.
Я йду і знаю, в чому винен,
А ти стріляй мені у спину,
А хочеш – просто серце вийми.

Та тільки б не дивитись в очі,
Бо видно в них, кого я хочу.
Та тільки б не дивитись в очі,
Бо ми задушимось в обіймах.
Стріляй чи просто серце вийми…

І за любов була б розплата,
І я зронив би кров солону,
Якби ти мала автомата…
А так – лиш пилочки для нігтів
І пляшечки одеколону

Це так особистісно й зріло. Розпачливо довго.
Дивитись на руки (долоні) і бачити путь.
Ось тут ще маленька, ось тут ще високі пороги,
ледь-ледь перелізла. І мати вечеряти звуть.

Ось тут зачинала… Писати… писати… писати…
Про хлопців не буду. Було їх… до грома. І край.
Думок видноколо навколо яріє строкате.
Думки, наче бджоли. Корисні й болючі. Нехай…

Тонесенькі смужки… А скільки в них всього вплелося.
Ось тут – яскравіше. Мабуть здогадався. Це ти.
Цих кучерів безум… Проміння в твоєму волоссі.
Це ти. Ти це знаєш? І через століття… ти…

Нити переплетались воедино
солнечная радуга
пронзала брюхо неба
вытканно-сотканного
в
кокон
в
котором шевелилось
нечто маленькое
но требующее тепла.

Босые ножки мелькали
в пространстве трансовых состояний
вытекали глазные яблоки
от
солнечных игол
от
странного мазохистского счастья
невозможного в обьяснении
но со сладким привкусом.

Мягкое облако-мороженое таяло
капало в пропасть молчания
где девочка с голубыми ресницами
в
свитре
в
синем как небо двухслойное
выдергивала из теплого кокона
миллионы нитей счастья.

Хоч кажуть – в одну річку не війти,
Не повернути течію завзяту,
Та я сьогодні обійду мости,
Крізь час і простір, через всі світи,
Піду тоненьку кладочку шукати.

Піду туди, де тільки-но струмок
Бере початок у зеленому чар-зіллі,
Де з чебрецю, із сонця і думок,
Під ноги стелиться барвистий килимок,
Любисток у ранковому похміллі.

І жовті іриси милуються в росі,
І комашня у шлюбнім танці грає,
Й чарівність солов’їних голосів
Виводить оду вранішній красі,
Що навіть серце в грудях завмирає.

Я знову згадую, дивлюсь на схід,
А ось і кладка, що колись мій витязь…
Це ж треба, ні дощі, ні лід….
О, Господи! Чи води повернули хід,
Щоб знову ми змогли отут зустрітись!?

«Це ти? Невже?..» «А ти як залетів?!»
«Та літо ж…анітрохи не змінилась..»
«І ти… усміхнений, неначе з моїх снів…»
«…Та, кладочку підправити хотів...»
«А я по іриси…». Й ріка на мить спинилась.

На мить. І знову течія, стрімкий потік
Жене вперед, по колу бродить,
Та ми щасливі, знаємо – повік,
Ця кладка простоїть іще не рік.
«Прощай…» І далі кожен храм свій зводить.

Почему люди все измеряют?
Расстояние – в метрах и все
На земле, как хотят, называют
Всё, что этой присуще красе?
Почему расстоянье разлуки
Измеряют все в метрах, часах?
Почему боль, обиды и муки
Гонят прочь все, как горе и страх?
Почему измеряется в литрах
На земле вся живая вода?
Почему же в названьях каких-то
Измеряются все города?
Почему все обиды и слезы
Люди часто толкуют как боль?
Кто же вздумал колючие розы
Наградить неземной красотой?!
Почему НАШИ слезы горьки нам,
А ЧУЖИЕ для нас – лишь вода?
И для них наша боль – лишь гордыня,
Вот и ихняя боль нам чужда.
Будто могут и все люди знают,
Даже могут пролить чью-то кровь.
Все меняют и все измеряют
Только в чем измеряют любовь?

28.04.2004

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

(ЛІТЕРАТУРНА ПАРОДІЯ)

...де-не-де гаї березових отар
І дубів величні монограми"
"Пісочне"
Зоряна Ель

Крізь березових отар гаї
Проглядаються тополь ватаги,
І хитаються гурти їх стовбурів
Так, немовби напилися браги.

Поряд з ними - череди дубів
Обернулись спинами до вітру,
І летять із них рої кліщів
На п"яниць, що колом п"ють півлітру.

Папороті темні косяки
Поглинають недопиті грами.
На шеренгах сосон, як плювки -
Лишаїв скорботні монограми.

І зміяться кублища вугрів
З Світязя на озеро Пісочне,
І цілують хмари комарів
Поетесу, хто куди захоче.

Вже і хмарою жасмин зацвів,
Запахом стріля, мов з пістолета...
Ну коли ж отари пухирців
Зникнуть з тіла гарного поета?!

У меня есть сосед, он ходит все время пьяным, худым,
в одном и том же костюме, с одними и теми же седыми глазами;
поговаривают, что когда он был еще совсем молодым,
взрывал мосты под вражескими поездами.
Сосед обычно идет мне навстречу, прямой, как тонкая жердь -
чаще это бывает утром, когда я ползу или бодро бегу на работу -
он говорит: «Сынку, дай хоч щось, шобы не помереть»
(хотя и взаправду иногда можно сдохнуть без водки).
Я ему никогда не даю, потому что семья и надо не выживать, а жить,
а он такой спокойный, седой, в своем завсегдашнем костюме…
Но сегодня все по другому: в прошедшем времени, которое не имеет свойства спешить.
Мой сосед сегодня под утро умер.

Моя Брутальність так і ллється з мене,
Вже перевищила границі твоїх меж,
Моя брутальність знищує проблеми,
І знищує ідилію...
Та все ж... Моя брутальність
То частина мене
І нас ніколи ти не розірвеш!

Мою свідомість ґвалтує телевізор
Жорстоко, в розкарячку, і не щадно
Лежу пом’ятий в ліжку
І мрію про теплу вану

Не можу я поскаржитись на нього
Не в міліцію, не в прокуратуру
А лише натискаю пульта,
Знімаючи напругу!

Мій президент, який він не є
це мій президент
Моя країна, яка вона не є
це моя країна...
Чарівна, мила, рідна країна.

Мої мрії, це мої мрії
Хоча й схожі на сонячного зайчика
Який скаче від горища до підвальчика
Мої симптоми, це мої симптоми
З усіма бактеріями і лямбліями...
Та я живу з цим усим...
А в голові... НАРНІЯ!

Репресовану юність відправивши
Почалися турботи й жалі.
Хочу дуже їй щиро віддячити
За науку й помилки мої.

На відстані моєї мрії
На тонких паперах надії
Лежать результати твоїх сподівань

Ми їх вберегли від роси провокацій,
Що стелиться ніжним туманом скорботи

Ти дивишся з жахом на тую картину...!
А я буду певен..!
Воно проросте, зернятко кохання,
надії,
та віри
Що ми закопали з тобою
Зволожене соком кохання…

Подивись як малюються вірші!
Послухай як пишуть картини!
Набери у груди повітря!
Набери на повні легені!

Поясни москалю «толерантно»
Поясни що не брат більше тобі
Що гнітить тебе його влада!
Що ти хочеш пожити на волі!

Набери у груди повітря!
розказуй на всю цю планету
Як кохаєш єдину країну.
кричи. Україна, свобода!

Україна у серці єдина!!!
Україна навіки з тобою!!!