Збирався син в далеку чужину,
Збирався син... Так випало на долю.
Промовив батько заповідь одну
І наказав не забувать ніколи...

Ти знаєш, сину, що би я хотів?..
Ніколи не забудь, що ти – людина.
І крик у ріднім небі журавлів,
І дивоцвіт, яким цвіте калина.

А ще, моя дитино, пам’ятай,
Що тут тебе чекають батько й мати.
А Україна – є твій рідний край,
Про це потрібно завжди пам’ятати.

Не забувай вітатися з людьми,
Не бійся праці, праця – людська слава.
І вірних друзів у житті знайди,
І якнайбільше, щоб не було мало.

Не забувай вклонятися землі,
І не втрачай ніколи віру в Бога.
Стежину пам’ятай, яку малі
Твої маленькі протоптали ноги.

І ще одне, мій сину, не забудь,
Що навіть птах в своє гніздо вертає.
У цих словах одна-єдина суть –
Ніхто свій рідний дім не забуває.

У цих словах одна-єдина суть...
І ти колись повернешся додому.
Та слів мої простих лиш не забудь,
Щоби не було соромно потому.

Пройшли літа. Вернувся син з доріг,
Торкнувся знову рідного порога.
Слова прості він у душі зберіг
Й промовив тихо вже до сина свого.

Ти знаєш, сину, щоби я хотів?...

"Имя твое я боюсь забыть,
как поэт боится забыть
какое-то
в муках ночей
рожденное слово,
величием равное богу."
Маяковский

Чуєш, чуєш мене?!
Приймачі багатоголосними
всіма мовами світу про тугу мою волають.
Я собі затуляю рот:
хоч би посоромилась!
(Обзавестися конче в роздумах стоп- сигналами)

Чуєш?! Чуєш?!
Хтось вирвав ночі язик! - даремно:
ультразвуками та донесе- докричить- вихопить.
Нам уже не минути:
ми стали відтоді кревними,
як скріпило печаттю небо
твій погляд- відповідь.

І ти ж чуєш, все рівно чуєш,
як не ховалась би!
Наче Янгол, ти завжди поряд,
завжди невидимий.
Хочеш знати, наскільки стане мені
витривалості?
До останнього - чуєш?!-
дихатиму
твоїм іменем.
(2009, липень)

А ти , Європо, у свою господу
Тиранів не пускай і пильно стеж
За ворогом розкутого народу!
Джон Кітс

Хвалу співає серце небесам,
Я віддаю всю славу й честь Творцеві,
Радію людям, квітам і зіркам,
І п'ю очима роси яблуневі.

Народе мій! Ти будівничий сам
Своєї долі й шану всю борцеві -
Тому віддай, хто зрілий почуттям,
Щоб лицарі зростали, мов крицеві.

Ти ворогу підступному не вір,
Бо тихо підкрадаючись, як звір,
Він обдирав не раз тебе до нитки.

Тепер, коли піднявся ти з колін,
І вперто йдеш до сяючих вершин, -
Європа скоса поглядає: - Звідки?!.
1991

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

На тебе зиркатиму,
над горнятко з кавою,
Тобі здаватимусь
обманною, лукавою,
Заповню-заводню
очима синіми,
Прости мені
Цей марний унісон.
Тобі не взнати,
Що очі вкрали сон
такі, брунатні,
Що твердь розверзлася
і звід хитає,
Що кожен божий день
в тобі світає.

Пастка на мене ждала
Чи випадково втрапив?
Замість хвали, медалей –
                Дно утрати.

Вітер драглиться в русі,
Криками сходять джунглі,
Зранений, не корюся
В очі темряви круглі.

Де моя стежка з ночі,
Місячна де доріжка?
Квохче щось і регоче,
І по щоках періщить.

Рвуся крізь хащі вічні
з іклів голодних звірів.
        Не переможеш, відчай,
Я проберусь, я вірю!..

(2008)

Те різьблене обличчя, темні очі,
Постава, аж до щему дорога.
Пташатко серця, зловлене, тріпоче,
І попелить стоградусна жага.

За що в мені твоя зчинилась ватра
Одним із найсолодших лихоліть,
І чи брова та нескінченна варта,
Аби за неї у вогні горіть?

Не смійся ж, і не смій пред ясні очі!
... та все твоя стежина прибіга.
Горобчик серця втомлено тріпоче,
І жили рве безумна ця жага.

Трясуться днів нестямні маскаради,
На всесвіт жовто пахнуть полини.
Є тільки ти. Ні ради чи розради.
... ото лиш душу пальцем помани ...

(2008)

Дві крапельки дощу
У перший день весни.
Тебе я завжди жду,
Зима минула вчора.
Мій плач ніхто не чув ,
Минули довгі сни .
Уже зимові сни
Вода несе у море.

Дві крапельки дощу
Бив вітер батогом,
Костенко чи Драчу
Мо’ не даєш ти спати,
Простий собі Сливчук
Схилився над столом,
З тобою провесну,
Задумав вірш писати.

Дві крапельки дощу...
Вже й вітер спать пішов.
Чи подих твій він чув,
До мене по дорозі?
„Краплини дві дощу...”
В чернетці віднайшов,
Три слова про весну
Написані у прозі.

Я дивилась на море, а море дивилось на мене,
І душа розчинялась у хвилях живої води…
А за обрієм сонце поволі котилось зі сцени,
І уява творила до нього рожеві мости…

Я дивилась на море, а море дивилось на небо,
Чи то небо не зводило з моря глибоких зіниць…
Тільки хмари сумні привертали увагу до себе,
І здавалися зайвими крики розгублених птиць...

Чи тепер я насмілюся просто покинути все це,
Так спокійно, байдуже, без жодних тривог і зусиль?
Я дивилась на море… Тужливо стискалося серце…
І звучала у ньому мелодія неба і хвиль…

Мовчання мені не виходить. Я, мабуть, чиясь чернетка:
і вітер в лиху погоду розвіє у світ мене.
Якби ж то книгою стати, якби ж то стара планета
втомилась мене вивчати, бо надто воно складне.

Слова і думки прозорі дратують і б’ють під дихи.
Ще й очі – крикливі зорі, що зраджують тайни всі.
Мій панцир такий благенький. Під нього крадеться тихо
той вітер, що рве легені і сльози стирає в сіль.

О, скільки снів моїх збулося
в тобі однім.
О, скільки снів!
В календарі три дні вже осінь,
а ти - весною у мені.
Зриває вітер жовте листя,
туманом стелить до землі,
а ти в мені –
зірок намистом,
мій найвесняніший політ.
В свої обійми осінь вабить,
а я малюю сонцем дні,
бо ти –
моя найбільша слабкість,
що сили додає мені.

Розмова з Тобою,
То бесіда з вітром.
Так схоже як він –
Мене маниш єствóм.

Раз чується "так",
Тремтінням жадливим.
То кремінним "ні"!
Обривається торк.

Ти вабиш нестримно,
Усім таким різним.
І чимось, так схожим.
Я відчув, і замовк.

Зустрів учора старого друга
За чорним пивом.
Пустили наше буття по кругу,
Сумні, щасливі.

Пили душевно за тих, що в морі,
За тих, що в морзі...
За те, що час наш, як поїзд скорий,
Пішов по торзі.

За те, що трохи іще зосталось.
Чого? Навіщо?
Гріхи й тривоги, як води талі,
Зійдуть у вічність.

Прийти ніхто вже не обіцяє
До комунізму.
Куди? Навіщо ми поспішаєм?
Хіба на тризну?..

...Сиділи з другом за чорним пивом
Під жовтим кленом.
Було нам ранньо, було красиво,
Було зелено.

Летіли птахи, пір’я скидали.
Лилася пісня.
Дзвеніли сипко в друга медалі
Об хрест залізний.

А я в дарунок дістав із сумки
Книжку поезій...

Було нам вічно, було нам сумно,
Було тверезо.

Лопнули вени під слізьми, як в шторм
на кораблях старі щогли соснові.
І борлаком випнувся сторч –
наголос в Слові…

Важчає Слово, іде і росте
гуркотінням вантажного потягу.
Віршами тиша горить, мов степ…
І на видиху рими болОтянка

сидить – розгойдує крильцями світ…
Тінь сліпа в змію вдихом вдарилась…
І змія вп’ялась, мов Туреччина в Кіпр,
у Тишу подвійним наголосом…

Сколько месяцев прошло
С тех пор как я стихи писал,
Сколько воды уж утекло
С тех пор как снова осознал,
Что есть любовь на белом свете...
Любить-так хорошо и так прекрасно,
Что есть и радость наши дети...
Порой любви ждешь не напрасно.
Любви я долго упирался
Боялся "нет" услышать вновь
За счастье будто с кем-то дрался
И словно выступила кровь.
Порой ведь сердцу не прикажешь,
Мысли тревожные уймешь
И себя ведь не накажешь,
Любовь новую найдешь.
Я встретил девушку одну
И понял-я ее искал,
И верил-что ее найду
Хоть не сразу осознал.
Ее улыбка,нежный взгляд
Прекрасный волос,голос нежный
Я понял-нет пути назад.
Время шло,а с ним и я
Улыбка нежная ее
Свела меня совсем с ума
И сердце разожгло мое.
Сам того не ожидая,
Я понял-я ее люблю,
Я хотел сказать ей "Зая",
Но боялся испугну.
Время шло,а с ним и мы
Дождался...вместе теперь с ней
Друг другу мы теперь нужны
Все ближе быть хочу скорей.
Я напрямую напишу:
"Боюсь тебя я потерять
И никогда не отпущу,
Чтоб сердцу снова не страдать,
С тобой быть всегда хочу
И лишь с тобой,с тобой всегда,
Ведь сильно я тебя люблю
И не могу я без тебя !"

16-17.11.2008

Вчера вечерний лунный свет в окне
Мешал заснуть, и шторы раздували жабры
От духоты, мечтая о воде.
Теперь – сентябрь.
Вчера жара стекала потом по спине,
И в полусне я бормотал абракадабры,
Теперь я сплю, не сняв оде…
Не утонуть в сентябрьской воде… хотя бы…

И утро наступает, день сменяет утро, ночь
За днем быстрей приходит, чем смолкает вечер,
И переправа через Стикс – паром,
И мокнет на заборе глэчик,
Как будто здесь давно все решено.
Паромщик под баян поет, что алкоголь не лечит,
И, что повсюду ждет облом,
И только воды Стикса вечны.

Проснувшись утром, я бреду во двор,
Курю взатяг сырой сентябрьский воздух,
Смотрю на небо, небо - на меня:
Все ближе взгляд сквозь сосны и березы,
Которые вот-вот сметут забор,
Текут по доскам и роняют слезы,
А слезы утекают по камням,
И кто-то всхлипывает: «Поздно…»

Смотрю в просвет – реки изгиб.
Пытаюсь мир вернуть в его границы,
Но меж деревьев видно силуэт
Нагнувшейся у берега девицы.
Проснувшийся от прелестей нагих,
Я долго верю в то, что это мне не снится:
Что нет паромщика и переправы на тот свет,
А девка – есть. Иначе, кто белье полощет в водах Стикса?

Я заздрю дубові гіллястому,
що на узліссі гордо зріс,
і в книгу спогадів я кластиму
листки пощерблених беріз.

І зачароване природою,
яка згасає восени,
вже серце дише сном і вродою
прийдешньої весни...

(переклад з російської)

То неучасті участь –
то безглуздя сурма.
Стільки літ мене мучить
білий край – Колима.

До дзвінка, до фіналу,
де скипівся рядок,
я його доконаю,
пожиттєвий мій строк.

На змагнічену стрічку,
аби біль з`якорів,
відходили у вічність
табори, табори.

Смолоскип Інван-чаю
не згорить на очах
і пече – не згасає
чорний Бутугичаг.

Блиски сонця солодкі,
стерти літо пора.
Біля голої сопки
батько мій помирав.

Полічу їх незнаних,
переведених в дим...
Розкажи мені, камінь,
як він був молодим.

Як він жив, як він вижив,
як терпів, як мовчав.
З кожним роком він ближче,
мій колимський причал.

Як зайти – мов картинка,
а назовні – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Ізвестковий, Ельген…

Ці жахітливі цяти –
чорнохмарі літа
Tи лежиш необнято,
злотожила Тенька!

Не суди, прокурори,
без торбин та тюрми
ти мій присуд і горе –
строк дітей Колими.

Не по праву бажання
край мій – сон, де болить...
Присуд у виконання
привели. Привели.

3 Вересня 2009

Ну тільки не так риторично
Про бажання мої питай.
Залишись. Я погана звичка,
Але ж авторська, не китай.

Тож було, блазнював. Сміялась,
Моя дівчинка-вітерець.
На майбутнє погостювала б.
Я лю…Спізнишся? Знов самець…

Що, закрапало? То хвилинку
На долонях потупочи.
Поправляй вже свою хустинку.
Повертай вже свої ключі…

2009

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

Все дається складніше, ніж міг уявити, але
Це трапляється рідше і рідше дається взнаки.
У стрімкім марнослів’ї, або безголоссі алей
Не бракує ідей. Та бракує твоєї руки.

Тихі гавані? Вщент. Приголомшений вітер не дме.
Засинати одній. І п’яніти від руху дерев.
Це останнє серпневе проміння стікає, мов мед.
Заполичені стіни. Зачитані книги Мегре.

Це остання не скошена я проросту на даху.
Це остання не схиблена мрія чорніє за ніч.
Це мабуть найрідніша із мантр: Ом мани падме хум.
Тільки знаєш, мій друже, що віра – оманлива річ.

Сільські дівчата, купані в любистку,
У водах із криниці, джерела,
І викохані в зорянім намисті,
Де їхня стежка в далечінь лягла.

Відірваних від батькової хати,
Хто їх зігріє, кинутих в світи?
І вечорами буде тихо мати
Молити:”Боже, доню захисти

Від злих людей. І дай їй тільки розум
Не схибити, не впасти на шляху”.
Віщує серце мамине загрозу,
Розпалює в душі печаль суху.

Схилився батько над столом уклінно.
Мовчить, тримає у собі сльозу.
В яких краях і з ким його дитина?
Чи гне життя їй долю, як лозу?

Якби могли їм помогти здалеку
Всі пращури із досвідом віків...
Чекати звістки, як дощу у спеку –
Така вже доля у сільських батьків.

Я бачу, як падає хмара
На обрії рясним дощем,
Майже, як плаче гітара,
Переливаючи щем.

Душе моя, принишкла,
Ждеш блискавицю звідтіль,
До виливу так і не звикла –
Кожен початок – біль.

Струни натягнуті небом,
Тай од Землі аж до зір.
Що ж від життя мені треба!? -
Мабуть, той Всесвіту вир.

Червень 2009

Встеляла мати сни мої льонами,
Такими гарними, як синє небо.
Що вигойдало радісних птахів,
Які вже повернулися додому.

Встеляла мати сни мої льонами,
Такими чистими, як сяйво зір,
Як цвіт калини на моїй сорочці,
Як перший, несміливий поцілунок.

Встеляла мати сни мої льонами,
Щоб крила літ у пісню виростали,
Бо нею предки заквітчали долю,

Щоб діти їх ласкавими були -
До дерева, до квітки, до пташинки,
Щоб не зміліли душі на добро...
1977

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

За столиком у кафе – кілька представниць чарівної статі.

– Ви лиш погляньте – що я бачу:
Красунчик, стопроцентний „мачо”.
– Здається, дивиться в наш бік!..
– Нехай – у мене чоловік.
– Ну, жеребець!
– Оце статура!
– Дивись, не закохайся здуру!
– А я б не проти із таким.
– Ну досить, досить про інтим.
– Поглянь. які красиві руки!..
– Митець любовної науки!
– А форми – гляньте на сідниці!
– Тобі лиш секс один і сниться.
А я б йому дивилась в очі
І слухала, як серед ночі
Мені читатиме вірші...
– Поглянь на себе – не сміши.
– Я б віддала усе на світі,
Щоб у мої потрапив сіті
І щоб любив мене єдину –
Мій джин із лампи Аладіна!..
– Не поспішай-но ще радіти:
Від мрій таких бувають діти!
– Якщо і трапиться – не зра...
А зараз – полювання, гра!
– Дівчата, тихше – йде до нас!
– Здається, що настав мій час.
– Швиденько – зброю лаштувати:
Волосся, грим, нагрудні лати,
Усмішка, погляд чарівний –
Дрібниць немає „на війні”!

І лиш одна – ще юна, мила –
Завмерла, ніби заніміла,
Боялась думати про те,
Що це
До неї
Доля
Йде!
(20.07.09 – 2.09.09р)

Марія – як мрія, пречиста, пресвітла,
Як плач музикальний у скрипкових струн!
Марія, як мрія, як зірка досвітня,
Як тайна співучих барханів і дюн.

– Марія ! Марія ! – шепоче у морі
Безсонний і вічний шум хвиль-мандрівниць.
Марію ми любимо в радості й горі
За сяйво очей – таємних зірниць.

Марія ! Марія ! Звучить як легенда,
Як дзвонів переспів печальний летить…
Марія–свята і Марія–людина -
Єдиною стала в молитві на мить.

Криївки заросли травою
Позабуті повстанські пісні.
Старі сиві ветерани
Сльози втирають у сні.

Сняться друзі побиті в бою,
Родичі, що померли в Сибірі,
Сниться страхіття,
Що творили над людьми,
Кагибісти - звірі

Усяко було на повстанських стежках,
Кулемети грали пісні.
Холодні магаданські лаґеря
Повертаються до них усні.

Лежать їх друзя
В позабутих могилах.
Ніхто по них не заплаче,
Лиш ворон над могилою
Сумну пісню закрекче.

Живі без пошани і поваги
Обтирають старечі сльози
За неувагу до борців
Прости нерозумним боже!

Заснуло літо у колисці часу:
Пригасли незабудки на лугах…
І пропливають вересня баркаси,
Химерно зашифровані в хмарках.

Заходить тихо осінь русокоса
Із козубом яскравим у руках,
І серед ночі золото розносить,
Ховаючи у парках та садах.

Лягає прохолода у тумани,
Приводить довші ночі та дощі,
Пісні журливі, птаства каравани,
Морозні роси, багрянець в кущі…

Заснуло літо у незримім світі,
Та оживає в пам’яті щодня,
Як теплий вітер нас заманить в сіті
Та хлібом щедрим ласує рідня

Напустила осінь білого туману,
Щоб ніхто не бачив, як листок паде.
Мабуть зрозуміла, що прийшла зарано,
Похапцем прогнавши літо золоте.

Кутається осінь в дощові пелени,
Опускає очі у пожовклий кущ.
Зашарілась густо рум’янцем у кленах
І хова багрянець у зелений плющ.


2008 р.

* * *

Ти пригорни мене до себе, мамо,
Забудьмо вдвох про мій дорослий вік,
І розкажи, як у дитинстві, казку
Про лицаря, що захищав Добро.
Верни мені теплом своїх долонь
Блаженний спокій чистого бажання
І певності, як то було колись.
Ти розкажи так, ніби не розбивсь
Покинутий напівуявний замок
Гармонії, Любові і Краси.
Відобрази такими ж кольорами
І воскреси мій промінь.
Воскреси,
Аби забув усі свої негоди,
Незгоди між засад, посад, осанн
В жорстокім світі трійла і оман
В переплетінні осені і літа.
Не заховай, не захисти од вітру,
А просто, як в дитинстві, пригорни…
…Блукає в світі одинокий лицар.
Дитяча казка.
Недитячий світ.
Душею запромінюється пісня –
Відлуння відчайдушної струни.
Прости, що я не як усі сини,
Та всю мою сумну недосконалість
Уже не вдосконалиш восени…
Самотній лицар між двома світами.
Надія на світанок уночі.
Ти пригорни мене до себе, мамо,
Удвох, як у дитинстві, помовчім…

…Торкнувшись мого серця, ти відчуєш
Неспокій безпритульної душі.

1997р.

Вчера мне мой друг сказал, что херовой стала жизнь.
А сегодня я не выпил водки и понял это тоже.
И что мне дальше делать? Я не знаю как мне быть?

Я провел этот день на одном месте и ничего не ел,
Я пил виноградный сок без ничего,
А под вечер наорал на свою собаку и кино смотрел.

Завтра я возьму свое ружье и наконец-то вбью свою собаку,
А затем и кошку пристрелю,
Потом засуну дуло в горло и в себя задергну пулю надобавку.

Ведь может через несколько лет мой сын мне скажет тоже:
Мол, папа, понял я, что жизнь херовой стала.
Так пусть весь этот мир закончится скорей-одна к тебе лишь просьба,Боже!

На персах зустрічей тавро -
Уп'явся перстень в пальці значень.
Цей потиск вартістю в добро
Естетка-совість не пробачить.

Весна змінила етикет -
Всі етикетки у веснянках.
Об'ява: "Залишивсь білет
В кафе з березами у склянках".

Трава підстриглась під газон,
Повісив сон на очі цінник.
Мовчить забутий Мендельсон,
Немов покійник...

2003

Коварно трава пожелтела,
На душу осенний листок
упал полежать.

Мне кажется - я заболела.
Холодный воздушный поток
мешает дышать.

А листья желают летать
И танго танцуя, на ветер
садятся наперегонки.

Я вышла пройтись, погулять,
а месяц, все еще светел
искал певчих птиц голоски.

Верба оголила виски.
Она мыла тело в реке
при свете луны.

Я сердце зажала в тиски.
Сегодня сбежала к тебе,
где нет суеты!

2 сентября 2009 г

1
Нема дорожчих скарбів, ніж кохання,
Двох серць і душ замріяних єднання.
Щасливу пору стріч і цих розлук -
Нам передбачить не дано зарання.

2
У полум'ї незгасної любові
Зігрів тебе для ніжної розмови.
З тих пір минуло вже багато літ, -
А ти для серця - таїна медова...

3
В твоїх очах світилися зірки,
Коли в човні торкнулась до руки,
І захмелілий від п'янкого щастя, -
Я спокій загубив серед ріки.

4
Почувши музику слов'янських мов,
Я в серці щиру істину знайшов.
Ніщо так не єднає людські душі,-
Як до Землі єдиної любов.

5
Обличчям сірим схожий на мерця,
Але нема гріхам його кінця.
Коли ж не п'є, повірити не можу, -
Сумирний і слухняний, як вівця.

6
Спиртним ні горя, ні журби не змити,
Ні суму, ні печалі не залити.
Лиш ясний розум і високий дух -
Для людства може пам'ять залишити.

7
Як тінь, за правдою по п'ятах
Іде завжди брехня триклята,
Й лише тоді зникає враз, -
Коли з'являється розплата.

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

Солодке моє кохання,
Настояне у роках,
Постукало в серце зрання
Ожини горня - в руках,

Достиглої в млоснім серпні,
Палючої як огонь,
І я той дарунок щедрий
Взяла із долонь його.

І все. Ні доріг, стежини...
Облиште, думок рої.
Гарячі до сліз ожини,
І теплі вуста твої.

(Серпень, 2009)

Ельфики-вії над щічками солодко пурхають.
Спи іще, спи іще, - ранок спинається лиш:
Тільки-но вчиться засмаглими нозями тупати,
Тільки-но падає м'яко у теплий спориш.

Тільки-но пробує вперше терпіти, не плакати,
Слухає нишком, як зляканий джмелик гуде.
Спи іще, любий, любистком заклечаний клаптику.
Хай ще натішиться серце моє молоде.

Хмари по небу розкидано білими рифами.
Будуть, мій сину, громи і веселок мости...
Мамині сльози прозорими ельфами-римами
Спурхують з вій, щоб на стежці твоїй зацвісти.

2009

Вже вкотре я жалію,
Що дар Природа не дала
Художника, який уміє
Багатство світу передать.

Увечір мимоволі задивлюся,
Як сонечко за обрієм горить,
З-за диво-хмар сміливо ллються
Дощі багряно-золоті.

Рум’янцем засоромилося небо,
Небесні вогники горять –
Художнику-митцю потреба
У руки пензель взять.

Коли ж до ранку посміхнуся –
Душею вмиюся в росі,
В тепло ранкове загорнуся –
Віддамся повністю красі:

Рожеві квіти спозаранку
На небі пишно зацвіли,
З-за небокраю до світанку
Вже потяглися журавлі...

От тільки пензлик взяти
І кольори ці ніжно-чисті
Все малювати, малювати...
Ще й журавлів дрібне намисто...
1996

Сидеть на подоконнике и видеть небо,
Фонарь, светящий словно полная луна,
Трепещущую на ветру,
болеющую от дождя
невинную лозу...
Сидеть на подоконнике с горбушкой хлеба,
Жевать, читать роман... бокал вина...
И слушать сползающую по стеклу,
сгорающую от стыда
шальную стрекозу...

Бої із тінню,
битви з вітряками...
Ці нерозлучні друзі - біль і бій.
Написано і на роду, і в кармі:
чоло-в-чоло стикатися з биками,
коли червона сукня на тобі.

Такий талан – сама у шкуру влізла.
Навіки прирекла себе саму
списи ламати об серця залізні,
з’являтися живцем на власні тризни
і демонів ловити, наче мух.

Тріщить арена, як старе корито.
Шалений тан.
Кривавий карнавал.
Тобі - ловити усмішки і квіти,
і голими колінами світити
на гострі роги,
ікла
й слів оскал.

Кохати до безтями,
Творити від душі.
Всі кольори, всі гами
Пізнати у житті.

Пізнати по краплинах,
По часточках малих.
Не впасти б на коліна
І в помислах самих.

Благословляти маму
І цінувати хліб .
І щоби жодна пляма
Не зачорнила рід.

Радіти кожній днині
І заходу зорі .
І є ще Україна,
І є ще оберіг.

І з Богом – у дорогу,
З любов’ю – до землі.
Кохати до знемоги
І не спинять політ.

Подарую цвіт весни дружині,
Літо без вагань віддам батькам.
Сніговицю розділю із сином,
Осені нікому не віддам.

Радістю поділюся із другом,
Горя не позичу й ворогам.
Час, як лине журавлина туга
Й за алмазні гори не віддам.

Поділю хлібину між братами,
На окрайця немічному дам.
Але їй у слід за журавлями,
В вирій полетіти я не дам.

Щоб була вона завжди зі мною,
І п’янила серце кожну мить.
В снігопад, чи ранньою весною,
Все душа за осінню щемить.

///ескіз///
Спекотний день
мляво
- е-хе-хе-хе -
волікся
порошаною дорогою
повз наше село.
Звідкись
хмаринка легковажна
приблукала
- у небі повний штиль -
–ах-ах-ах-
втратила орієнтацію
зачепилася краєчком
за вершечок старого горіха
- о-го-го -
І знехотя сипнула
пригорщу важкого срібла
на поруділе подвір’я.
-ой-ой-ой-
Перші ваговиті краплини
радісно дзенькнули
об лапате виноградне листя.
- дзінь-дзінь-дзінь-
Навшпинечки
потягнувся спориш
на прив’ялому моріжку,
хапаючи крихітними
зеленими долоньками
райдужні дощинки.
-гей-гей- гей -
І враз хлюпнуло рясно, красно –
але вмить розпорошилося,
розсоталося
і навіть
порохи на вулиці
не прибило.
-все-все-все -
Залишивши клапоть рукава
над горіхом,
скупа хмарка
поволі попленталася
далі,
танучи у вилинялій блакиті.
- там повний штиль -
Сусідки-ринви
невдоволено
буркотіли –
даремно пробудилися від сну,
і на цей раз
концерту
не буде
-ох-ох-ох-о
...........
музика несправджених надій
.....................
липень 2009

Неучастия участь
тихо сводит с ума.
Столько лет меня мучит
белый край – Колыма.

До звонка, до финала,
до кипения строк,
я его отмотала,
свой пожизненный срок.

На магнитную ленту
свою боль якоря,
уходили в легенду
лагеря, лагеря.

Факела Иван-чая –
негасимый очаг,
и горит, не сгорая,
черный Бутугычаг.

Блики солнца так робки,
значит, лету конец.
Не у этой ли сопки
погибал мой отец?

Сосчитать их пора мне,
превратившихся в дым…
Расскажите мне, камни,
как он был молодым?

Как он жил, как он выжил,
как терпел и молчал…
С каждым годом он ближе,
мой колымский причал.

Изнутри – как картинка,
а снаружи – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Известковый, Эльген…

Эти страшные пятна,
черных лет облака.
Ты и впрямь необъятна,
золотая Тенька!

Без суда, прокурора,
без сумы и тюрьмы
ты мне стал приговором –
детский срок Колымы.

И по праву рожденья
моя родина – сон.
Приговор в исполненье
приведен. Приведен.

14.06.2009

Ваніллю грішно ти розтанеш на губах
і світлом місяця зодягнеш вічну втому.
Розкаже казку про любов Чумацький Шлях,
зникаючи на ніч в хмільних останніх гронах.

Два всесвіти зіткнуться на тонкій межі,
і стрілки попрямують у зворотній відлік,
омиють слабкість ранні грозові дощі,
і стануть на заваді знов закони підлі.

Весна 2009

Напевне, стануть піснею
Колись оті слова,
Що ти порою пізньою
Тоді мені казав.
Їх чули зорі-лірники
І вітри-кобзарі,
Їх несли птахи-мрійники
У себе на крилі.
Їх ранок передзвонами
Розсипав у росі.
Їх сонце оком зоряним
Побачило в траві.
Всі квіти шепотілися
Про те, що ти казав.
В Природі залишилися
Назавжди ті слова...
2009

Примножуються
сім`ї бджіл,
зростають тигрів
популяції.
А замість інтегралу школярі,
вивчають... євроінтеграції.
Околиці столиці - у облозі
Чупакабри!
Зате в техробітниці школи - зась
нової швабри.
А вчора вгледів привида Європи - ліз
в маршрутку!
Довештався бідака... Розчавили хутко.
Стонадцять ліктів - то
страшнюча сила.
А як зробити, щоб бабуся
місця не просила?
Щоб на руках дитя у мами
не кричало?
Щоб місць на всіх
сидячих вистачало.
Щоб не дурили
земляків "ковбасовали",
в ситро отрути-барвників
не додавали.
Потроху добираються й до
хліба...
Мов за Шевченком:
"подуріли" ніби...
Вас пронесе,
нехай для когось смуток.
Понад усе - отримати прибуток.
А там - хоч не рости тра...
...Колись оте кіно скінчиться, і субтитри
ряснітимуть собі,
від прізвищ в рамках...
Нехай хоч їсть народ,
нехай хоч плямка...

02.09.09

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Байдужий світ.
Здавалось він знайшов її.
Здавалось… Хто не знав омани,
Той болю втрати не пізнав,
А з тим і спалаху надії,
Хай безнадійної, а все ж.
Не зміниш, не переживеш
Розписаний життям сюжет.
Зустрілись мрія і поет.
Він – лиш поет, вона – лиш мрія.
Навієм неземної звії
На мить намалювався рай.
Молитва пензля і пера.
Та мить минала. З нею спалах.
Судоми відчаю кричали
Благальний зойк: «Не погасай!»
І сон – не сон, і рай – не рай.
Надуманий напій омани.
Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Фальшивий світ.
Він все життя шукав її.
Він – лиш поет, вона – лиш мрія.
Хай навіть він її омріяв,
Та він омріяв лиш її.
Лиш відірватись від землі,
З останніх сил тягтись до злету.
Йому не бути не поетом.
Поет без мрії – не поет.
Та час не змінює сюжет.
За мить не гоїть хворі рани…
Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Жорстокий світ.
Він все життя шукав її…

Витрусив дощ
останню краплину.
Вітер хмарину
хилить убік.
Над Україною,
за Україну
Небо в журбі...

...Здригнувся камінь
у бетонних мурах.
Смерекою
лунала
надовкіл
Карпат
розорених
екзема.
Нев’язень Черемош
не втримав повінь,
Зализуючи рани
на собі.
Пінилася
туманом
чорна біль.
Над блискавицями
молилася калина –
Подерта вишиванка
на грудях.
Молила мати
мудрості дитини
Немудрої...
...Дах
тріскався
потугами
підвалин.
Навали хвиль
хребтами берегів
Аркан
здичілий
блідо
танцювали,
Перевертали
греблі
і мости,
Сокири, тартаки,
пливла худоба,


Тонула
здобич
ласих
полювань.
Безтямна спроба
хтивості надміру
Приреченою
на очах
згорала.


Хто збитки рахував,
хто гірко плакав,
Хто
в небі споглядав
незнаний знак...

... Вкотре
у світі
розбився літак
Вкотре
штормами
кричить
океан?
Чийсь
наречений,
чи син,
чи коханий
Впав
у,
як завше,
бездумній війні.
Вибух.
Пожежа.
Убивство.
Теракт.
Страйк.
Революція.
Мітинг.
Повстання.
П’яний вулкан
виплюнув лаву
В
уже
і без того
запльований
світ...

... Ніколи.
Інколи
віхола дум
Перетинає
судини
безодні.
Погляд –
Отець,
мати Господня.
Погляд-у-погляд,
і
... погляд убік.

А
крізь
пронизаний
кризами
вік
Згарищ,
руїн,
обездолення,
воєн,
Гідно
здіймається
втомлений
воїн.
Тріскотом
згустку
негоєних
ран

Пошепки
вдумливо
мовить:
„Кохана,
вибач
надуману
хмару
кохання,
Сотні
намарних
примарних
доріг,
Окрім стежини –
із Богом з Тобою.
На попелищі
безтямного бою,
В безладі
стогону,
крові
і зброї
Заструменіла
молитва
любові,
Послана Богу
за мене
від Тебе.
Перешматоване
громами
небо,
Світе
нікчемних жадань
і потреб,
Мамо і тату,
друже і брате,
Вороже,
над небуттям самострати,
Годі…
злодієм бути собі.
Ні не програвши
й не вигравши
бій,

Я полишаю
світ фальші
і прощ…

...Витрусив дощ
останню краплину.
Вітер хмарину
хилить убік.
Над Україною,
за Україну
Небо в журбі...


Кому хліба,
кому видовищ.
Мені,
дай Боже,
осені...
Із величі
чи поруху,
чи слова

Джерельця
не отруєної мови
І
щоб калина
вишиванкою цвіла.
Щоб листя
жовте-жовте
І небо
синє-синє,
У світі –
срібло
Отчого тепла,
А
в ньому –
України
в Україні.

заснула ніч
закутана у тишу

заколихай мене
самотній серпню
у сон
де замість брязкалець порожніх
між нами опадають
стиглі вірші

прокинешся уранці
сонний серпню
а на столі
замість піщаного годинника
просіює секунди
кошик яблук

Без жалости
Холодный серый дождь
Из памяти все смоет
Как с афиши
Из боли выйду
В мир пустой одна
Как исповедь души своей
Услышу,
Как в мире этом
Стонет
Тишина.
Твое лицо,
Касанье губ и рук
Останутся
У прошлого
В тумане.
Душа пуста,
Лиш нелюбови звук,
И я, одна
В своем
Самообмане.
(Из Нины Виноградской)