В травні шістдесят восьмого
нам було по десять — дванадцять років.
Як прагнули в той травень,
як сумували за ним,
коли було нам двадцять,
І на останніх сторінках конспектів
писали слово Liberte...
Тепер вже тридцять...
Обвалюється простір, час —
болючі перетворення надії
в дію.

Вже ніч пройшла.
і знову треба жити,
І вежу Вавілонську будувать.

Я байдужості світу
уникаю в твоїх долонях,
сірооке моє ти літо,
мій назавжди коханий сонях.

Від липучого ока
заховаюсь за лист широкий,
і сміятимусь із сороки,
що плітки упустила в спокій.

Я побуду слабкою,
бо з тобою це так приємно.
Та на те, що я поза грою,
сподівається світ даремно.

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

Урешті я пручатись кину,
Мовчатиму, ні пари з вуст,
Коли життя, немов провину,
На ложе покладе Прокруст.
І, мов покірлива небога,
Довірливо йому віддам
Безболісно відтяти ноги
Моїм набіганим літам.
І леза вигнута крижинка
Розріже почуттів покров,
І пеститиме волю жінки
Наточена у смерть любов.
І стане солодко і гірко,
І так печально, далебі,
О ложа – споконвічна мірка –
Хула тобі, хвала тобі!
Та щось Прокрусту заважає
Розрізати мене навпіл –
Чи здогадка, що я душа є,
А чи її фантомний біль?..

Розмова точиться роками
і дивиться ягням любов.
Який гарячий серця камінь,
вуглина біла під руками.
Тримай, не опечися знов.

Як не вмовкає злив литавра
гнів-блискавицям навздогін,
думки купаються у лаврах,
в них замість крил плавці та зябра,
їм глибоко, їм – до колін.

Ти не моя, ти мов Почаїв,
причаєна та мовчазна.
Уста, дві пристані печалі,
на прив`язі слова гойдають,
як чайками квилить весна.

24 Квітня 2009

Харків – моє рідне місто.
Я так багато про тебе не знаю.
Так мало, що хочеться влізти
До твого безглуздого раю.

Я бачу історії безліч.
В твоїх вже не вічних спорудах,
І мене охоплює розпач,
Через те, що в них вже я не буду.

Ми блукаємо стежками міста,
Не зважаючи на перешкоди.
Ми шукаємо де нам присісти,
Не важлива нам харківська мода.

Харків до нас промовляє,
Тим, що в інших ти не побачиш.
І сльозами він нас омиває,
Я щаслива, що ти вже не плачеш.

Старовинні споруди, театри,.
Їх ніхто вже не памятає,
Семінари, музеї, контракти.
І багато чого ще не знає.

Тиша вечірня спадає.
Думки мої бешкетують.
Я ще багато не знаю
Що нам це місто дарує.

23.04.09

Мій рідний сонях вибитий ущент,
Я – вилущене зерно з насінини.
Хто бив мене – нехай поб’є іще,
Допоки збиті лікті і коліна
І літня кров олією тече,
І пахне свіжо золотавим полем...
Кладе руду голівку на плече
Мій рідний сонях.
І немає болю.

Зелене листя у прозорому повітрі…
Яскраве світло у пустій кімнаті…
І білі пасма західного вітру
відносять все, що мала пам’ятати!

І чорний стіл - на жовтому паркеті…
Безпечна думка - у гарячій голові…
Та квіти у завмерлому букеті
Все просяться змінитись на живі!


2001

Мені приснився сон страшний!
Там ти помер, тебе ховали…
А я, хоч був мені близький,
Нічого геть не відчувала.

Багато сліз… Багато слів
У сні я чула ніби збоку.
Здається, навіть, хтось зомлів,
У когось плуталися кроки.

А я спішила все кудись.
(Мабуть, не йняла тому віри)
Та хтось сказав: «Ти подивись!
У неї замість серця, діри!»

І я прокинулася вмить,
Зітхнула: це я спала доти.
Та все ж у серці десь болить,
Коли дивлюсь на твоє фото…

2001

Я із ранку свої
поробила діла –
Застелила хмарки,
журавлів провела.
Нанизала калину.
З легкої руки
Павутинок розплутала
срібні нитки.
Розпрямила травинку.
На краплі води
Залишила свої
непомітні сліди.
Так надворі волого,
аж і думці – вода.
Це тому, що мій дощ
Цілу ніч набридав.

Я раптом прокинувся, бо у ві сні
Мене ти кохала
І гупало серце у груди мені,
І ребра ламало:
„Чому ви не разом, чому не удвох
Лягаєте спати
І постіль без неї холодна, як льох,
А з нею – як мати?”

Я серцю невиразно щось бурмотів,
Мовляв: ”Зупинися!
Насправді, можливо не все у житті
Із того, що сниться.
Ти знаєш, я спроби робив і не раз,
Та бачу – все марно,
І доля, здається, не спільна у нас,
А мрії примарні”.

Та серце змиритись ніяк не могло,
Чи то – не хотіло,
І нервів гуділо пекельний кубло –
Здригалося тіло.
Мені пред’явила повстала юрба
Простий ультиматум,
Мовляв: „ Твоє горе – це спільна біда,
То ж досить лежати!

Бо наше терпіння уже на межі:
Намучились – досить!
Збирайся і швидко до неї біжи
По вранішніх росах.
Не гай ні хвилини, лише зазирни
У „рідне” віконце,
В таємні дівочі закохані сни,
Як лагідне сонце.

Легким вітерцем у кватирку лети,
Як пісня пташина,
Співай про кохання чарівні світи –
Хай музика лине.
Будь поряд із нею і вдень, і вночі –
Здолай перешкоди,
Розвіявши сумніви їй шепочи
Про ніжність і вроду.

Ніколи не плач, не моли, не проси –
Будь гордим і сильним.
Хай знає: для тебе вона із усіх –
Найкраща, єдина!
І серце дівоче розтане, повір –
Бо лід – то не камінь.
Любов, наче дикий, не ляканий звір –
Зализує рани.

Віддавшись спокусам бажань і краси,
Не знаючи міри,
Взаємного щастя вогонь не згаси
Дощем недовіри,
Бо зради отрута, неначе змія,
Вбиває кохання,
Натомість лишаючи нам каяття
Довічне питання.

…Ну, що, чоловіче, задуму Божого витвір,
Ти знов повернувся до посту, згадав про молитву?
Невже завершив ти свою, найкривавішу битву,
На ребрах пілонів й склепінь Калинового мосту?..

Кого ж переміг ти? Своєї душі задзеркалля,
Яке тебе звало на дно і тримало, мов якір…
Одначе рідіють тумани над сірим проваллям,
Працює свідомість, стають все чіткішими знаки…

Дивись, як всміхається щиро, обличчям японця,
У вікнах твоїх Око Всесвіту, пращур твій – Сонце…
Воно заспокоїть тебе і зцілить твої рани,
Послухай: птахи гомонять, розгоряється ранок…

Стає все світліше, стираються грані та межі,
Коротшають тіні в твоїй упокоєній хаті…
Тонесенький промінь Любові прямує в безмежжя –
Обличчям до сходу… Siddhasana… Kapalabhati…

Siddhasana: поза мудреця – йогівська вправа;

Kapalabhati: імпульсне дихання – йогівська вправа.

Кумпала Вір,
23.04.09 м. Хмельницький

Як небо не хоче, то хоч би й у море. Зі скелі.
Бо небо таких не приймає: калік недобитих.
Та ж ні, то не кров, то заграва тече аквареллю.
І падають зорі, мов хліба пшеничного крихти.

І я розсипаюсь. Назавжди. На попіл. На листя.
І вплетена туго у вітер лечу в межичасся.
Не треба зізнань. Вони більше нагадують вистріл.
Бо ж ранять не менше. І чорним малюють зап’ястя.

О,не бажай!То смертний гріх..Спинись!
Бо.. Янгол Смерти уже длань підніс...
Кого Володар обере мінливий
Аби вручити цей божистий Приз?

Ти забажала! Золотко , стрічай...
Пече? То в пальцях плавиться свіча...
Ти вже не чуєш...в савані... кошерна...
О, секс.. (!) на лезі Божого меча..!

День позіхає в пазусі пітьми
У світі, де мандруєм вічно ми...
Вкраду лопату в гробаря старого
Картоплі накопати для суми .

..І знов дорога хресна.Вічність.Мить.
Розп’яте серце на вітрах щемить...
Знов під вербою, як колись, з тобою
Печем картоплю Боже -друже ми.
А поводир натомлений наш спить...

Созвездие Южный крест висит над тобой распятьем,
густой и жаркий воздух, как после дождя суглинок,
на спинке стула в нелепой позе страдает платье,
и день, прожитый в нем, в той же позе висит на спинке.
Ты спишь, неровно вздыхаешь и выдыхаешь жаром.
А где-то, с неба, моргая, глядят Стожары.

Над миром ночь - это время тайны и сновидений,
тебе сегодня приснится небо над Оболонью,
и над затокой Днепра ты будешь метаться тенью,
и, догоняя звезды, ловить их угли в ладони.
Но только звезды теперь висят над тобой другие.
И это - Африка, это, увы, не Киев…

Вологі губки… Блиск в очах…
Гаряча кров пульсує в жилах…
Приємний хаос у думках…
Його обійми полонили!
Торкнувся ніжно до щоки,
Пролоскотав на вушко слово
Й, не відпускаючи руки,
Повів у світ, де все їй нове!
У світ кохання? Мабуть ні!
В країну щастя? Також мало!
Таке не снилось їй у сні!
Думки пливли, вона літала!!!
Пекучий смак солодких мук
Вони відчули у тандемі.
І кожен дотик, кожен рух
Їх підіймав високо в небо!
З’явились сльози на очах…
Повіки легко затремтіли…
Був цілий світ у них в руках:
Вони його знайти зуміли…
ВОНА у нього, в неї – ВІН –
Це незабутнє почування!
Не треба див, не варто змін!
ХАЙ БУДЕ ВІЧНИМ ЦЕ КОХАННЯ!

20..

*
Про дощ і сонце, вітер і любов
Поліна в грубі довго гомоніли.
Я на городі попіл розтрусив,
Як тільки їхні душі
Відлетіли.

У пригорщі – черешні.
Не ягоди – літа.
Черленим ранком креше
Солодка гіркота.
Агатові прикраси
Дитячого лиця.
Найкращий клаптик часу
Рішучого кравця.
Час дикої черешні –
Мого дитинства знак.
В жовтогарячім червні
Гіркосолодкий смак.

Узор вручну, широка планка,
легенький запах ковели.
Моя сорочка вишиванка
вся ніби сплетена з трави.
Дніпра потоки, степ, простор
по лівій, правій стороні.
Червоно-чорні всі узори,
мережив ряд на полотні,
традицій пласт, легенди роду,
духовний символ, оберіг,
калини кущ, дівочу вроду -
на полотні все хтось зберіг.
Прості орнаменти народні,
тягучі, як пісні степів...
Все актуально і сьогодні,
хоча й прийшли з далеких днів.

Я хочу,
чтобы день начинался с дыхания
Твоего над моей головой,
с поцелуя сладкого,
раннего,
с тела - в экстазе дугой.
с тепла горячего чая,
с позывных глобальных
новостей,
что торжественно
и громко сообщают
о новом в мире положении вещей:
террорист…
отпустил заложников,
митинги свернула…
оппозиция,
инфляция напрасно потревожила,
уважает и не бьет
милиция.
По горячим точкам
стихли стоны,
Буш с бен Ладеном
надумал целоваться,
даже вовремя воздвигли…
стадионы
к нашему…
две тысячи двенадцать!
Сомалийские пираты…
поутихли,
России все долги за газ
уплачены!!!
даже в Лиге чемпионов наши…
лихо
выгрызли победу…
в каждом матче.
……………
Лишь когда растрезвонят об этом
все земные эфиры ранние,
словно чудо, рожденное светом,
день начнется …
с Твоего дыхания!

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

В сусідськім саді квітне алича,
У небо тягне пелюсток долоні,
Радіє дням погожим на осонні,
У плаття біле вбравшись, мов дівча.

Блаженно тоне у полоні мрій,
Цілункам сонця вірить до нестями
І водночас фліртує з вітерцями,
Які грайливо пестять стан гнучкий…

Пора безхмарна промине мов сон
І цвіт невинний вітер позриває;
На зміну сонцю – злі дощі безкраї
Прийдуть, заглушать мантри тихі крон.

Та все це – завтра. В мимолітну мить
Цвіти, радій, люби, надійся, смійся!
Нехай ця мить наповниться по вінця –
Тоді її і вічність не вмістить!..

Задекларуй свої вечірні губи
на столику у мене …
на щоці.
Невпинно час плив за спокоєм,
розхристаного вітром вітражів…
ми не змогли…
За посмішками декольте
блукають в пачці сигарет
зів’ялі рухи з кам’яним обличчям…
час настав
згрібаю зморшки
зачерствілих посмішок за гріх
тебе він вкрав…

Я не знаю, чем ты живешь.
Ты не видишь, как я взрослею,
Ты не помнишь, чем я болею.
Но может, ты ждешь.
Мне, кажется, верю.
Я не знаю, кто ТАМ идеал.
Ты не знаешь моих покаяний,
Ты не примешь моих подаяний.
И если кто-то орал,
Он погибнет под массой восстаний.
Я не верю в возможность науки.
Ты не веришь в возможность встречи.
Где прошлое радостью сердце калечит.
Где мне решать, кто друзья, а кто***
Не верю, что живы, те, прошлые дети.
Жизнь чистый лист дает утром.
Она чьи-то мечты украла.
Кто крепостные, а кто генералы.
Под конвоем строятся чутко
Холопы ее и вассалы.
Меня, вытолкнув по профнепригодности.
Я не гожусь в людоблизы.
Я не гожусь в жополизы.
Убить легко, но не в ее возможностях.
У меня есть защитные линзы.

Я устала читать твои гороскопы.
Сдувать пыль с наших отношений,
А мне хочется тепла и солнца
И избавится от глупых лишений.
Мне хочется твоей нежности.
Твоей улыбкой мир скованный.
Я знаю: у тебя нет времени.
И я снова иду не целованной.
Я знаю, ты занят важными
Делами мирового значения.
А я уже успела избавиться
От простого слепого влечения

Пахнет свежая кровь, вытираю нож об колено.
Все ваши глупости про боль,
Все ваши низости о проблемах…
Зеркало, в нем свет от свечей,
Я в черном платье, улыбка из недр души. Украшения из золота, каблуки, длинный серебряный нож, играют в нем света блики…
Я не верю вам, вы просто безлики. И уже вас не боюсь, вы просто придумка!
Бред лихорадочного мозга, открытая сумка, в ней чьи-то телефонные номера, таблетки, духи, помада.
Не вспомнишь, ну да ладно. Бог с тобой…
Что-то нужное пытаюсь вспомнить. Без толку. Просто шизоид…
Чьи-то цветы, тяжелые шторы, что еще необходимо помнить?
Брррррр! Ледяной пол, сквозняк. Что за фотография, какой-то дурак…
Перестала дышать, помнить. Марио Бенедетти, «Мисс Забвение», роли перепутаны, обрывки сценариев, поступки, о которых жалеешь…
Глупая и больная.
Силуэты, тени… мелодии, ноты…
Ненужные деньги, высыпать на пол.
Журнальный столик, письма…газеты…черные крючки…это буквы?
Конфеты…
Просто разучилась жить. Вначале мечтать и верить. Или, наоборот?
Плевать. Сквозняк захлопнул двери.
Причина отчаяния ясна.
Предельно просто –
«Логічне завершення персонажу». Кстати, ваша фраза!
Дошла до точки. Или грани.
Жаль сигареты остались в куртке, в кармане.
Серебряные ногти, созданные, чтобы рвать сонные артерии. Ровные зубы, отбеленные. Шелковые волосы – моя гордость.
Нервная новость.
Давно устарела. Не актуально.
Два пробела…
На шее, на цепочке, золотая пуля. Так на всякий случай, чтобы не вернули. Меня.
Даже приблизительно не догадываюсь, что потом может случиться…
Шкаф. Платья. Чья одежда? Что значит «прежде»? брежу…
Статья в журнале? Расстались… парень… драка в баре… события, дни, что?
Замедлите съемку, не успеваю. На паузу можно поставить? Нет, рано.
Не моя остановка.
Подождите, постойте! Нет реакции.
Пьяный бред, пьяный базар.
Головокружение, чужой вокзал.
Если ошиблась и нет возможности повернуть назад?
Чьи-то умоляющие глаза…
Пахнет свежая кровь. В бокал налить. Как пиво.
Кому-то кого-то жаль?
А я… просто себя убила…

Ми з тобою напрочуд різні –
Я із Марса, а ти – з Венери:
Я твоїх не збагну капризів,
Ти мої випробуєш нерви.

Ти замріяна в море, пляжі,
Ресторани, театр, готелі,
А для мене, відверто, краще
Підкоряти річки і скелі.

Ти читаєш романи слізні,
Еротичне, гаряче чтиво,
Ну, а я про бійців „залізних”
І фантастику, детективи.

Твій мобільний мовчать не звичний:
Купа подруг, знайомих, справи...
Мій за місяць озвався тричі,
Не стерпів – подзвонила мама.

Полюбляєш чорняву каву
З шоколадом або вершками.
Я до чаю цілющі трави
Додавати вже звик роками.

Ми з тобою такі далекі,
Так, що нарізно, може краще?
Та не згідні, здається, предки.
Я не знаю чому, хіба що:

Ми насправді завжди хотіли,
Ніби дві половинки разом,
Об’єднатись в єдине ціле,
Щоби стало нас троє з часом.

Виявляється, краще – спільно,
Як єдина, міцна команда:
Ти мою прикриваєш спину,
Я тебе захищаю вправно.

Я - рішучість, а ти – надія.
На тобі господарство, діти.
Я працюю і землю рию,
Щоби завше тривало літо.

Ти зігрієш і приголубиш,
Залікуєш синці і рани.
Я бентежні цілую губи.
Чародійними вечорами.

Ти навчила потроху, з часом,
Розуміти оті капризи.
Ми щасливі з тобою разом,
Хоч насправді - напрочуд різні!

Залюднені пляжі нагадують гул Вавилону.
Як добре, що сурдопереклад довірили чайкам—
Дивись і впивайся блакиттю їй крил до оскоми,
Прикурюй від сонця свою закіптявілу файку.

Уся філософія вкупі з цитатами вчених
Накрилася мідним... серпанком вечірньої хвилі.
Однаково хто декоратор такої осяйної сцени,
Якщо із акторів лише маяки уціліли.

...А діти на березі моря для власних колекцій
Шукають каміння, заховане в сонячній парі...
І лячно, чи після невдалих суспільних проекцій,
Не стануть на старість вони шукачами склотари...

в цьому світі я чужий,
тобто в ящику оцьому,
я лише один такий,
їду, стоячи, додому.
м’язи правої руки
заніміли дерев’яні.
зміст втрачаючи, думки
розчиняються в мовчанні.
ноги зовсім неохоче
ледь тримають ще мене.
сонні, геть байдужі очі
хочуть бачити одне
в цім трамваї непорожнім –
вільне крісло, або й два.
я б поспав, хоча й не можна,
я б полежав тут. слова
геніальні і не дуже
виринають із пітьми.
і навіщо, любий друже,
так багато пили ми?
голова важка – зі сталі,
втратили вже зміст думки.
тут, а може трохи далі
хтось та й вийде, все-таки.

якось пташечка кружляла
за зачиненим вікном
і зворушливо співала.
було це, мабуть, давно,
бо уже не пам'ятаю,
чом вікно не відчинив
дивній пташці, пташку з раю
чом в свій дім не запросив.
а тепер, коли так важко,
і коли душа болить,
не вернеться дивна пташка,
співом не розвеселить

Незакордонної краси
Мій мікросвіт бажав
На кавуновім глобусі
Найменшої з держав.

Хазяйкою і бранкою
Гула в пилку бджола.
Сюди я магеланкою
З дитинства прибула.

Крізь мене квіти зваблені
Ходили навпрошки.
І високо на яблуні
Росли мої роки.

Відкриті очі подивом.
І “Господи, спаси!”
Всі цвіркуни виводили
На різні голоси.

Дістала від праматері
Цей мікрокосм душа.
На літньому екваторі
Найкращої з держав.

Я згубила частину тиші,
трошки неба, й згубила спокій.
Коли звуки - ну зовсім лишні
чогось хочу кричать про тебе.

Я згубила частинку щастя,
кожен день я так щось гублю.
Ще є барви що дні так красять,
їх за вічність чогось так люблю

Я згубила туманний розум,
окуляри рожеві з ним же.
Бачу в гущі - не будем разом
тільки трохи не видно з ким же...

Я іду по життю
Кораблем із дірявим вітрилом
І шукаю не скарб, -
А спокою від цеї регати
Мою карту матроси
За втіхи Тортуги пропили,
І лишили мене
Серед виру морів пропадати.

Я іду по життю
Без надії побачити сушу.
Вірні друзі-щури
Розробляють для втечі плани.
Я пливу навмання:
За фарватер рахую душу -
У мені заплелись
Паралелі і меридіани.

…Я б у вись полетів
Розчинившись в солодкому небі,
Долетів би до сонця
Байдуже з якого краю
На одну тільки мить, –
Вільний, наче Ікар помер би…
І хотілося б ще…
Та, нажаль, кораблі не літають!

Потяг кричав,
вириваючи з серця дроти.
"Куди ти!!!?"
...тихо всю ніч палити,
бо літо тепер болітиме,
ні...коли?...
...ніколи
Ти не повернешся…

До ранку не спала:
Кришталь рахувала –
краплинками,
І зорі сміялись,
Мені дивувались –
хвилинками.

А далі принишкли,
І глянули вниз, зачаровано,
І море зі скла упіймалось
У погляд здивований.

Зіркові сережки на хвильки
вляглись чароїтами,
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

*

Два погляди
Закоханих зустрілись.
Заблискотіли очі поміж хмар.
Без блискавок і грому
дощ періщить.

Незалежності шлях був омріяний мудрим Тарасом,
У піснях кобзарів – сивоусих, чубатих, сліпих...
Незалежності шлях ми обрали народом – всі разом,
І сьогодні згадаймо причетних до цього усіх.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Хай твої кольори не розколюють нас, а єднають,
Навчимося прощати і інших, не тільки себе.
І могутні держави у розбраті в Лету зникають...
Ми – за єдність народів, які населяють тебе.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Ми за єдність твою – незалежна і рідна країна!
За твоє процвітання – від Криму до сивих Карпат.
Наша рідна земля – миролюбна, свята Україна,
Хай у єдності квітне, неначе замріяний сад.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Язик. Піднебіння. Чи може тепер піднебесся?
Цілуй мої скроні, бо вже їх цілує вогонь.
Я буду одною з речей чи неправильних версій
Яких не позбудешся і не забудеш либонь.

Я буду. Бо втратити варто, та варто пізніше.
І ти мені будь… Ну скажімо… А втім – просто будь.
Бо я відшуковую шпарки, а потім і ніші,
Щоб влити туди ностальгію капризну, мов ртуть.

Ти слабко пручаєшся. Парко. Збирається дощ.
І скронь нецілованих цнота. Боїшся вогню?
Цей танець страхів не урветься невчасно і що ж?
Стою непорушно. Картина. Імпресія. Ню.

було в неї тільки скарбу
що лук і стріли…
світанок оскомить
яблуком недозрілим

мовчиш, а твої секрети покаже лезо,
як істина груди тисне –
розбий на тези:

мисливиці руки на тісто липке не ляжуть,
худобу з ярма розпустять, розірвуть пряжу,
і зловленій рибі влаштують житло в кориті…
сама до полону бігла,
та не скоритись

і око стрілецьке далі шукає жертви,
спинитися годі,
спинитися – це померти
завмерти і задихнутись пісками часу…

мисливиця вчиться жити
радіти щастю

Радіє, тобою розбурхане, серце моє.
Латає судини і пружною лине ходою
у стіни театру, де ти - і буфет, і фойє,
і сцени кохання, палкі неземною ціною.

І ти переконана – винні-бо тільки тобі.
І ти прагматична і мрі́йлива - нині, і прісно,
як напису віщі рядки на моєму гербі:
„Вони помиляються - та, попри все, неумисно.”

І погляд, а потім і сукня, впадуть навмання,
і ти обернешся, не в силі здолати харизму,
на хтиву послушницю із потойбічного дня,
де чари повніше відкрили для тебе Вітчизну.

Воскреслу, тебе віднесу у прадавні ліси -
у млу світанкову, у ночі на ложі із хутра,
і сила твоя приросте розумінням краси,
і вправністю тою, якої не зна Камасутра.

А далі таке дивовижне жіноче життя,
нев’януча врода, бажання, утілені при́тьма!
І тільки все рідше, і рідше являтимусь я,
бо стільки принадниць, і кожна - уроджена відьма.

***
ти богом був, що впав з небес…

твоя опівночі волхвиця
в жертовнім ложе в складках ситцю
молила – і здригався світ
ридало небо
танув лід
здіймались руки в ритуалі…
ти щастям був їй і печаллю
і спогадом усіх життів
ти диво сотворити вмів…
узяв дари
лишив волхвиці
солоні запахи у ситцях
і зник розвіявсь як туман…
у неї ще здригався стан…

і ким ти був, що впав з небес?

Доля повсталих – за ґрати,
Доля раба – звиродніти.
Дивно: в духовних кастратів
Можуть родитися діти.

Злочин малий і великий
Має діждати відплати.
Юди зрубали осики,
Мило скупили пилати.

Доля героя – вмирати,
Доля імперій – руїна.
Хтось же повинен сказати:
«Встань і обтріпай коліна».

Спаленим буде не кожен,
Це для героя – горіти.
Дивно: в рабів таки можуть
Вільні родитися діти.

Доля народу – це воля,
Доля героя – це пам’ять…
Якось у дружньому колі,
В день, коли свічі запалять,

Лідер пилато-юдистів
Скаже при всіх урочисто:
«Я його знав особисто!»…

Я кажу тобі: ”Добрий ранок „ –
Лиш розтануть сутінки ночі,
- Як живеш, моя люба панно?
Що мені розказати хочеш?

Нам з тобою було так гарно!..
Ми могли розмовляти вічно.
Грозові розбігались хмари
Від усміхненого обличчя.
Неквапливий, ласкавий голос,
Ніби шелест трави і листя,
Або жайвора спів у полі,
Як туман в голові стелився.
Я, у захваті, просто слухав
І вдивлявся у любі очі,
Намагався зібратись духом,
Щоб тебе не віддати ночі
І ніколи не розлучатись:
Відтепер, аж до віку – разом.
Я не згоден тебе втрачати –
Не тепер, може іншим разом!
Екзотична і неповторна
Ніч, розділена нами навпіл:
Почуттів феєричні шторми
І об’єднані Зодіаки.
Геть знесилені, десь під ранок,
Ми пірнули у світ Морфея,
Де чекала нас щастя брама
І буденного сірі двері.
Із дверей тин виходить жінка –
Біль і розпач несе в долонях.
Впізнаю – це моя дружина,
А за нею і наша доня,
Простягаючи рученята,
Чи запитує, чи то кличе:
„Ти мене не покинеш, тату?!” –
І сльоза, як рубець по личку...

Я прокинувся. Совість рвучко
Вириває із серця шмаття.
Одягнувся, пішов беззвучно,
Щоб тебе не потурбувати.
На останок черкнув два слова:
„ Прощавай! Вибачай, будь ласка.
Нам не доля кохатись знову –
Це останній акорд казки.”

Я формально – з сім’єю, вдома,
А насправді – з тобою поряд,

На обличчі – крива втома,
А у грудях – шматок горя.
Дні і ночі пливуть сірі.
Почуття виривають грати,
Бо вони, наче ті звірі,
Хочуть всі ланцюги зняти.
Опиратись не маю зброї –
Це занадто важка втрата:
Між коханою і дочкою
Маю тільки одну обрати.

А тобі, певно, ще важче.
Як ти винести це зуміла:
Прямо в серце влучила праща,
Розтрощивши твої крила!..

Що робити?
Хіба знаю?!
Розірвати вузол – не сила,
На останок тебе благаю,
Щоб забула і не любила.

“Метелик душі роздертої…”
М. Семенко


Метелик душі роздертої…
Помовчу. Ти простиш і заснеш
Вип’ю кави міцної півлітри…
Ти простиш мою хвору макітру.
Без поспіху, без сміливості
Упаду на півметра від чесності
І на два від твоєї словесності
Від твоєї жаркої мідності
Від твоєї гордої міцності
Від обличчя холодного штучності.
Усі венки синіють від пафосу
Від мажорно-мінорної різкості
Діалогу нашого. Еросу
Дай напитись води; і фригідності
Заварила гіркої Танатосу
Дай напитись твоєї гіркості
Дай забути твоєї принадності.
2009

Я не помру, коли мене не стане.
Бо я назавжди залишуся з вами.
Бо я не вірю в смерть, лише в життя.
Я вірю в вічність, а не в забуття.

Бо я – весна, що постає в вишневім цвіті,
Бо не одна у цім безмежнім світі.
Бо я люблю!!! – лунає під склепінням.
Любов – безсмертна! Вірю в воскресіння.

Я стукала – ти чути не хотів,
Я кликала – а ти не озивався.
Я стукала – ти двері не відкрив,
Я кликала – ти йшов, не озирався.

Набридло. Я що могла – вже все зробила.
Ти вже не мій. Ну що ж. Нехай...
Мене ти не любив. Хоч я тебе любила -
Тихесенько шепочу : „Прощавай!”...

Самотній Самоса моїх партизанських загонів
Задача з одним невідомим.
Легенда. Зелена іскра купоросу.
Вогонь дипприйомів.
В Гондурасі північний кошмар.
Один в багатьох лицях
Хто я лев або киртиця?
Звір або машина?
Я...гуар!!!

Я на скелі лежу,бо пантера
Ким я вчора бувах, хто я завтра
Не знаю. але щоб вгамувати голод
Зупиняю свій погляд на мавпі,
що сховалась від мене в партері,
Свій голодний допитливий погляд

.. Пала свіча...Сп’янілий час
Зорю бажань роздмухує над нами...

І Доля з перешерхлими губами
На грудях знов,як пломінке дівча...