Ота вовчиця, що під Осмолодою,
Стогнала, передвісниця біди,
Шпурляла Місяцю в очиці волю зболену,
У споминах лишаючи сліди,

Збивала бігма в небі божі роси,
У вирвах долі - на долонях ворожби
Писала іклами, кремсала стопи босі,
Аби не знали ряст, межи людьми.

“ Твій позирк навісніє зоряницями!
Твій порух вій неначе віщий знак!” -
Кричали гори, долями-вовчицями
Жадання вивертаючи навспак…

Знесиллям запівнічним упокоєні
Верталися у хащі самоти
Зашіптувати спомини погоєні,
Зализувати зранені хребти:

Греготові з нечулості Ґорґани,
Окам’янілий з жаху Свидовець…
У сіроманця ниють в серці шрами -
Коли на Місяць виє мандрівець.

****
Вокзали вистигають в порохах,
Сонця червоні зазирають в шибки,
полоще небо хмари на вітрах,
хтось сушить на тараню злоті рибки,
хтось родиться, радіє, помирає, –
і так щодень, в цю мить і через мить.
Червоні сонця пекла, а чи раю
щоранку сходять. А вона летить.
Летить собі планета синьоока.
Між вітряками бродить дон Кіхот.
І споглядає Всесвіт пильним оком
на зборище поетів і заброд,
на столярів, шевців і гречкосіїв,
на праведників, злодіїв, лакуз,
червоних, чорних, білих, жовто-синіх
і на сміливців й тих, хто боягуз.
І так щодня, в цю мить, і в цю хвилину.
Полоще небо хмари на вітрах.
А Всесвіт має тугу тополину,
гойдаючи планету на руках.
24.II.07

Там пишуться нові сюжети –
між стін, каміння і трави.
Моя ти втомлена плането,
ще скільки слави і хули
для тебе має перебути
і перейти, переплисти,
через спіймати чи забути,
дороги, колії, мости
і через потиск рук гарячий.
Обпалені твої слова.
Серед облич пустих й незрячих
ти загубилася сама.
Де бите скло, графіті, протяг,
Мадонни образ на стіні.
У нікуди рушає потяг.
В Дитяти очі голубі.
5-6.V.07

****
Запах грибів і торішнього листя
переслідує тебе вздовж усього потоку
вздовж повалених стовбурів
вздовж гірського рельєфу
на межі реальності
межі реальності – межі світів
межа світів –
на вістрі ножа
яким чорнявий гуцул
крає кусень сала
на ідеально одинакові шматки
крає хлібину
на ідеальної товщини скибки
межа світів –
сніп проміння
що осяває крихітну церковцю
яка може поміститися на долоні
проте її дзвони
долинають аж на полонину
де біля ватри сидиш ти
і хочеш
помістити церковцю
на своїй долоні –
межі світів
5.XII.06

****
Я вбиваю людей на папері,
залишаючи чисте сумління,
закриваю для них всі їх двері,
щоби квіти росли крізь каміння,

щоб колись у містах сутінкових
крізь будівлі з паперу й картону
вийшло трохи таких – світанкових,
що втекли з моїх снів, мов з полону.

В світі холоду, тисняви й відчаю
усі вбиті у книгах й сюжетах
прийдуть в гості веселі й заквітчані
пити каву й читати газети.

І ні крихти не матиму совісті,
як для публіки в ложах й партерах
і для трагізакінчення повісті
я уб’ю їх усіх на папері.

Серед натовпів, бруду і галасу
усім хочеться трохи трагічного,
щоби сльози на очі верталися,
трохи вічного й трохи незвичного.
18.V.07

може для тебе я просто кіно
в стаканчику кава гірка чоколяда
милуєшся профілем ставши позаду
цілуєш у губи і кажеш вино
гітари проспекти
спаливши конспекти
пограєм в життя може як в доміно
де танці у парі
на цім тротуарі
й монети у шапці іще заодно
заплуталось в сіті моє сумне city
життя – феєрверк іще трохи кіно
і взимку як в літі
бо ми – діти квітів
під музику неба уп’ємся вином
років через двісті
у цім сумнім місті
у кожнім дворі буде грати гусляр
а зараз для тебе я трохи кіно
і поки не пізно впиваймось вином
під милі пісні усіх вірних гітар
10.V.07

Чи я пізнав всі таємниці світу?
Напевно, ні, непізнаного – тьма…
Та як пізнати те, чого нема?

А те, що є, куди його подіти?
Воно, як птах – не втримаєш в руках…
Моє лиш – невідмолено в гріхах.

А років через сто (хоча б дожити!)
Дізнаємось про все і сивий Бог
Втіче від нас, не вимивши підлог…

Що ж ви падаєте, хлопчики,
В п"ятдесят та в п"ятдесят?
Над труною з чорним розчерком
Фотографії висять.

На портретах ви усміхнені,
Очі ті, як дві зорі.
А в труні ви всі так змінені,
Незворушні і старі.

Дорогому-найдорожчому...
Сльози, квіти і слова.
А вже риму позолочену
Не придума голова.

Ні картини вже, ні музики,
І душа вже не болить.
Що ж ви падаєте, хлопчики?
З ким тепер поговорить?

Заплакані рими
Блукають в останній ері,
Непрошені вірші
Сідають за стіл з порогу –
П’ють за упокій,
А розхристані подихом двері,
Рвуть петлі стальні
І віщують далеку дорогу,

Далеку дорогу
По сліду, або по вітру,
Туди, де не треба
Доводить свою провину.
Де кожний – поет,
Після того, як вип’є півлітру,
А потім стріляє,
Як правило, тільки у спину,

У спину, бо ж, Боже,
Ти є, чи нема, а хто знає?
Чи зможеш, Всевишній,
До них повернутись спиною?
Відчути, як залпом
Весь світ тобі вслід стріляє?...
Сто грамів свинцю,
Як прощення нести з собою…

Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Тут я кохана й кохаю.
Тут мого серденька дім.
Милий, не треба, благаю
Стіни ламати у нім.

Крихту прозору Едему
Прошу залишить мені,
Що золотавим тотемом
Буде жевріти в пітьмі.

Дай від самотності ліки!
Як не підставиш плече –
Холод зимовий на віки
Серце моє опече.

…Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Почав говорити - не чують,
Сиди і мовчи у пітьмі.
Природа вже зиму малює,
А люди – не стали людьми…

Байдужості ширшає коло,
Руйнуючи долі щодня,
Та це не цікаво нікому,
У кожного правда – своя.

Закинутий часом в халепу,
До себе самого звертай.
Затиснувши зуби в щелепі
Оманливе диво чекай.

Ніхто не даси тобі руку,
Своїм не зігріє теплом,
І навіть, не чутимеш звуку…
Хоч бийся об землю чолом…

Оголені плачуть дерева
І зимно стає у пітьмі…
Я буду молитись за тебе…
І тих, хто не є ще людьми.

Страстей накал,
Словес лихая битва,
Враг не упал,
Хотя слова - как бритва.
Душа горит –
Нужна победа в споре.
Ударь ещё –
И враг повержен вскоре.
Но вот беда –
Нет больше аргументов.
В лицо тогда –
В бою без сантиментов.
Унизь врага –
Ради победы надо.
И в пах нога…
Победа – вот награда.

Твой ангел заплачет –
Стал страх его былью:
В чёрное, значит,
Окрасились крылья.

Его вина –
Как пропасть глубиною,
Цену ума
Свело на нет виною.
Он допустил
Большое упущенье:
Ведь прав не тот,
Кто выиграл сраженье.
Победа есть,
Но честь, увы, пропала.
Плохая весть –
В тебе умишка мало.

Голова налегке,
И в грязи рука -
В твоём кулаке
Аргумент дурака.

Шепни себе: "Сей мир прекрасен!"
И знать не надо никому,
Что Бог тобою приукрасил
Свою наследницу весну.

О, золотые дни Вселенной,
Когда была сотворена,
В чей образ Бог так страстно верил,
Нарекши именем Она!

И молвил Бог: "О, valde bona!"
(что значит: хорошо весьма!)
Теперь земля есть живородна,
Теперь ей гибель не страшна!

якщо ти сьогодні звільнишся
раніше за мене
купи мені
книжку
про тебе
я візьму її
і довго не випускатиму з рук
довго роздивлятимуся
обкладинку
вивчатиму цю книжку
на дотик
лишатиму на ній
відбитки своїх пальців
намагатимуся закарбувати
запах
я навіть не захочу її відкривати
так мені подобається
зовні
хоча
на останню сторінку
все ж зазирну
бо мене цікавить
рік видання
видавництво
і тираж
цієї книжки про тебе
може глянути
що там за змістом?
або краще
як звикла
читати з кінця
дивно...
перше для мене
й останнє у книзі слово –
це
я
це я
думаю
про тебе

Танцюй, Міньон, танцюй своє фанданго!
І хай пульсують жили кастан’єт,
і шаленіє в прочуванні танку
цей вечір - виночерпій Ганімед.
Гітара стогне, зваблена, мов жінка,
і тіла напинається струна,
смагляві перса, яблук половинки,
вино спокуси випите до дна.
Ні, не тобою, діво-невакханко,
а тими, хто в полоні танцю - сну
очима з тебе п’є свою коханку.
Їх так багато - п’ють тебе одну...
У вирі танцю - веремія звуків,
плоть почуттів, цнотлива кров душі,
гірке спасіння і солодка мука,
На чистій, не затоптаній межі.
Танцюй, Міньон, свою жагу і долю,
Тремтливим станом одганяй жалі-
богиня танцю у земній юдолі.
І босі ніжки на жорсткій землі.

(думки солдата, що один зостався живим
з усього загону, який вирвався з німецького оточення,
і прямує лісом до своїх…)
_________________________________________
Біль. Незагоєна рана ядуча…
Земля – коровай, а могили – вильця*.
Людське життя – це Вам не базалучча*,
не добриво: всесвіт без краю й кінця.

Друга всесвітня війна. Україна:
(вивозили землю святу в Третій Рейх) –
страх скільки знищено, та на коліна
не стали, а вижили.
«Брей, море, брей!
Ходить сербин по базарі.
Та торгує дівчиноньку.
Брей, море, брей!»

- - - - - - - - - - - - - - - - - -

Рік тисяча дев’ятсот сорок третій…
Приречений стать перегноєм – загін
червоноармійський – в обличчя смерті
плював – вимирався* з оточення. Дзвін

заупокійний стояв, бо дзвіниця –
це трепіт у серці людської краси.
Щоб потім корінню дерев цих насниться…
І кожен з бійців чув свої голоси:

чи то колискова, що мати співала,
кохання далекого ніжні слова?
І тілом у землю душа приростала,
не хтіла за хмари чи то не могла…

«Вставайте, солдатики, хлопчики ніжні, –
душа над тілами голосить, кричить –
бо хто ж з Батьківщини всю нечисть цю вижине,
вставайте свободу свою боронить…»

І Смерть святкувала із кулями стрітення.
А може не з кулями? З культом Вождя?
Всі ті, хто з тортурами ще недопитані,
своє віддавили голодне життя.

«О голоде, голоде, навіть в іконі
Святий Чудотворець опух… А тепер… –
прикладом об землю як гупнув, – законні
права – я людина, живий, я не вмер…»

І світ спалахнув – не від вибуху – Сонце.
Воно не змінилось – так само горить…
А люди, як ті пацюки, в хижій гонці…
Майбутнього жоден не зна’ ворожбит*…

«А я у гай ходила по квітку ось таку…» –
аж посміхнувсь – в лиху годину
прийшов Тичина:
життя підбадьорює, розпуці – завгорює*.

Посмішка, острах і запал нервовий,
зелена Євангелія, чорний біль…
доки сухим є табак долоньковий,
допоки у серці синіє жеврій.

Доки чорнозем – синонім родючих
земель українських – ми будемо жить,
навіть на мапі союз довгелючий
радянський – Вкраїну не розпорошить…

Бо серце – не просто «тьох-тьох» чи зітхання.
Від роду козацького не відклянусь.
А мова моя – не якесь дріботання*:
в ній кров гайдамацька і Київська Русь.
«Брах-тарарах» – автоматна б’є черга…
птахи стрепехнулись, ліс ніби підвісь,
хмара неначе скуйовджена джерґа *,
боязнь у прожилках, в житті кожнім – скрізь:

«Зрадиш, то виживеш» б’є думка вража.
Щоб пальцем на діда… плювали услід?
За Батьківщину, за Сталіна, кажете?
Зі зброєю смерть перечовгаю вбрід:

а ні – то умру – за хатину брусовану,
за маму… Вона похоронну – під скло…
(я знаю – де батько і дід сфотографовані).
Від передчуття – аж в душі запекло…

Жити так хочу… Як вовк ув облозі…
Інстинкти божественні, не підведіть.
О Діво Маріє, дай сили, госпосю,
гнобителям нашим віддать віть за віть*.

Сонцем підгнічене місиво спало
(із крові і грязі в липневій росі),
крещендо голодні думки набігали,
життя, як Різдво, – воно завжди в числі…

«Нема що поїсти? Будь ласка: решітка –
шматочок від шапочки тре відламать,
вмокнути у сіль (запитаєте – звідки?):
а поту навіщо дарма висихать…

Блаженна погода… Як би ж не війна ця…
З ліщини би вудлищ таких наламав…
Чи то до своїх і не варт пробиваться:
навряд чи повірять, а там – трибунал?»

Весь виснажений, як в жнива гостре поле,
від втоми звалився, мов скирта хитка.
Кісток українських по світу доволі
насіяла щедро Господня рука.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де Україна в війні із фашистом?
Вихолощування? Як це статись могло?
Правдиву історію, а не бокшисту*!
Найбільше з народів усіх полягло –
людей української крові,
із прізвищами, що закінчення «-ко».
Загиблих в війні нема випадкових.
Немов бугаєве дурман-молоко* –
ідеологія комуністична – двулична.
Стопроклята. Непрощенна, без каяття…
В них Бога нема, але Бог їм суддя…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Під чоботом хруснуло, м’яко прогнулось –
(заглиблений в себе в дрімуче глушня*)
від німців подалі тікав та спіткнулось
життя об життя – розчавив пташеня…

На мить зупинився. І майже відразу
підняв мертву птаху й промовив: «Я зна-а-ав…»
із пір’ям липким, бо в крові, жильне м'ясо
розплюснуте, свіже до рота поклав.

Втомився вже так, що й не чув своїх ніг.
«Віддихаюсь трохи, та як дергону» –
сказав українець. Й щосили побіг
у другу всесвітню священну війну…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Біль невигойний відкритої рани…
«Ніхто не забутий…» – лунає як «дзус*»
на кицьку паршиву. А я скажу прямо:
Україна свята – не Радянський Союз…


________________________________________________
 вильце – обрядове деревце українського весілля: віть сосни (зимою) або іншого дерева (літом) устромлюється у хліб або весільний коровай, а кожна гілочка прикрашається квітами, колоссям, калиновими ягодами з хмелем, кольоровими (золотими, срібними та ін.) нитками, стрічками та паперами; до гілочок прикріплюються також невеликі запалені свічі. Робить вильце має назву «вити вильце». Воно стоїть на столі на протязі усього весілля.

 базалучча – різний мотлох
 вимирався (неологізм) – йшли в атаку на вірну смерть
 завгорювати – зашкоджувати
 ворожбит – той, хто вгадує майбутнє чи минуле, за якимись прикметами або ворожачи на картах.
 дріботання – нерозбірливий говір скоромовкою
 бугаєві молоко – назва молока, що приготовлене із конопляного насіння або маку
 глушня – глуха місцина
 дзус - Крик, яким відганяють котів
 віть за віть оддати – віддячи тим же, віддати рівне за рівне

Пегас мій звивається баско.
Не зловить його живодер.
Не дам і за тисячу баксів
написаний щойно шедевр.
вхопив я свободу за гриву
і – різко осаджую: тпру!
Чого ви затиснули гривні?
Я рідну валюту беру.
2006
ТВОРИ. Книга 1. "Гражда", 2007

I.
Adelante mi amigo, adelante!*
Тісно у нічнім сомбреро зорям-песо,
для сеньйора Viento*, мачо-музиканта,
злива - оплески, а в них фієсті гранти,
струни - хвилі биті, а гітара - плесо.

Білі ноти соль - пролиті сльози майя -
в`ються по піску, немов гримучі змії.
У поривах - пісня Viento пробирає -
на косі - кокоси, пеліканну зграю,
сольне джерело висушує на віях.

II.
Рівнодення змолодило Чічен-Іцу* -
з El Castillo* вчора скинуто півроку -
линька світла й тіні, та святий з каплиці
виглядає індіанцем смуглолицим,
в парафіні подорожнім гріє око.

З віку вибилась дорога. В пончо Панчо,
підіймай століття в куряві ледачій,
відливай обличчя пращура на сонці -
короля кориди, Кукулькана* з ранчо.
Курява лягає, дощ за нею плаче.

III.
Мінівен, мов оселедців повна банка,
де за-долар-вдень набито aldeanos*,
а ви їжте-пийте до незмоги янкі,
на cervez-у* стане та текіли склянку
та на дрібку солі - сипати на рану.

Ой важкий той ранок (пильний погляд знизу).
Adelante mi amigo, adelante!
Приготуй для сходу сонця білі ризи,
а для янкі ніжну усмішку без хизи -
ніби ти не вдома, наче емігрант ти.

IV.
Не приймач, та відбираю хвилі чайці,
з Острова Свободи виловив дух рому,
п`ю кигичне реге (я - не на Я-майці),
висохли соль-ноти - натрій з них та кальцій,
Viento на таблетках - мікс ваягри й брому.

Небосхил, мов кома - Команданте слідом,
скручений тютюнно, тягне дим сліпучий,
а країна - сальса, виношено їде,
відчайдушно рветься в "чайках" на Флориду,
лущиться Гаванно та чекає бучі.

V.
То Марії та її Хуана речі -
все що з рук прийшло - в скоробленім пікапі,
горобців немов - у кузові малечі,
в цвіркотінні безперервнім хлебчуть leche*,
з борту - тільки очі та песячі лапи.

І неначе Дон Кіхота шкапа - доля,
дивиться на божий шлях, де справ - немає,
ні "adios"* тобі, ні "como siempre - hola"*,
кукурудзи міх, а два - для бараболі,
усмішка жовтіє від мого "how are you?"

VI.
Доторкаюсь хвилі, а вона - ляклива,
кроки залишаю, а вони - зникомі.
Viento вийшов пальмам розчесати гриви,
і відро з собою взяв набрати зливи,
щоб не порошило, змилося додому...

Музика - з кориди, з тіла - сонце злазить,
я лечу, де холод лізе під колеса,
тут лишаю літу всі дороговкази,
а собі на пам`ять запах миромазий,
де на мапі серця десять в морі песо.

19 Грудня 2008

*Adelante mi amigo, adelante! - Давай мій друже, вперед!
*Viento - Вітер
*Чічен-Іца - давнє місто майя
*El Castillo - головна піраміда, де у час рівнодення
світло і тінь створюють ілюзію змії, котра сповзає з піраміди.
*Кукулькан - бог майя, що ніби то сходить з El Castillo
*aldeanos - селяни
*cerveza - пиво
*leche - молоко
*адіос - допобачення
*como siempre - hola - як завжди - привіт

Винен погляд, що скосився.
Винен, що зустрівся з ним.
Гнаний жестом показним,
він - між псів руда лисиця.

Затуманене чоло,
забинтоване волоссям,
викликає тільки осміх,
схований, мов дике зло.

Та він теж сміється нишком,
між ногами тулить зір.
Заспокоївсь гнаний звір.
Людські ноги - щедра книжка.

Погляд в нього, як алмаз,
прорізає душу наскрізь.
І не набридає гратись:
Чи хто стерпить? - Та дарма!

Всіх прошив. А сам твердішав.
Навіть кліпати лишив.
І у сніг, і в повінь злив
цим себе єдино тішив.

Вулицею гарцював,
наче на арені цирку,
по усіх куточках зиркав,
а кого знаходив -
рвав.

Й після енного тріумфу
в пошуку наступних жертв,
що очима він їх жер,
вилізши на недотумбу,

стрівся поглядом з дівчам
тепловогкосвітлооким.
І... не витримав... Потроху
сльози цідити почав...

А воно, мале й курчаве,
все у очі загляда:
і не скривдить - й не подасть
(як дорослим не втручатись).

Був ловець - а стала ціль.
В хащі тут не заховатись
від маленького дівчати
із морозивом в руці.

Із незвички стало сумно,
якось втер сльозу одну.
Він не бачив, відвернувсь,
як дівча йому всміхнулось.

О дванадцятій годині
Ми не будем спати нині,
Сон від нас кудись утік,
Бо сьогодні Новий рік.

Приспів:
Дванадцять годин,
Дванадцять годин,
Новорічний передзвін :
Дін-дон, дон-дін, дін-дон, дон-дін.

За дверима чути кроки -
То зустрілися два роки :
Рік минулий і новий,
Новий рік і рік Старий

Забирай, Старий, погане -
Кращим Новий тоді стане.
Рік Старий іде від нас,
Проводжати його час.

Хто це, хто це з бородою,
Та ще й з білою такою ?
Дід Мороз заходить в дім,
Ходить казка разом з ним.

Дід Мороз прийшов до хати
Подарунки дарувати,
І новенький календар
Нам дарує час-дзиґар.

Затихло серце над Дніпром,
Варязький шлях утік за схили
І лиш вертається човном
У небі запізнілий вирій.
Пливе, розлуку несучи
Невтішний наступ божевілля
Впадуть у вогнище безсилля
Душі розгублені ключі.
Таверна мовчки заскрипить
На вході викликом зневіри.
Через плече у іновірі
Колишній ближній присягне:
Страшне відчуження гріхом -
Гонитва в чаші за півсвіту
Надзверхність фальшею пролиту
Загубить істину мечем.
Усіх твердинь ! Забута змова !
Шпилі шрамують небеса
А з них, сльоза – прадавніх мова
Земні знекровлює єства.

Йде дощ… на склі води краплинки
Малюють візерунок непростий,
Немов малесенькі морські перлинки,
Яких виносить на берег прибій,
Урізнобіч розносяться по світу,
Для когось життєдайні та п’янкі,
Для чогось поштовх до весняного цвіту,
Комусь здаються сумними їх потіки тонкі.
І враження немов все небо плаче
За чимось, що втрачається людьми.
Коли йде дощ, то інколи це значить –
Душа людська очиститься слізьми,
І стане думати про те, як варто жити,
Чому надати перевагу у житті,
Кого з думок і серця відпустити,
Кому не дати зі шляху зійти.
Через прозорі крапельки води
Ти бачиш світ, яким він є насправді.
Ніхто не скаже: «Тут нема біди»,
Бо очі не закриєш правді.

Труною принадить… До болю знайома
Холодна, як вічність, й забута краса…
Молитвою зранку набита аскома,
З розтерзаних квітів стікає роса…

І мертвою ти – загадкова принада,
Яку таємницю ще теплі вуста
Сховали, замкнули? Кіптява з лампади
Малює на стелі:...не жити до ста...

Покуття, рушник і кадильце, ікона,
Між складених рук закадична свіча.
Все просто – так треба. Збирайтесь додому.
Що – вічне, що – порох, зна той, хто втрачав...

Кнопки зі світла,
Букви з пластмаси.
Примари літають
Із Алькатраси.
Вітер розвіяв
Людям всі вії,
Навіть повіям
Із сірої траси.
Мурахи у кмині,
Життя в бутербродах.
Ще трохи у плині
І будем при родах.
Це ж тільки природа...

В ультрамарині квадратових снів
скручені в'язи шаленцю Ван Гога…
Світлий Вінсент, так любови просив…
Зойком нестями відтята знемога!

Ніч ніцшеанська, а глупа Рашель,
вклякла блягузниця, отетеріла!
Краплі краплаку і вохри бордель…
Небо прострілене в серці яріло!

Відкрий мене – сторінка номер п’ять, абзац останній зліва попід серцем.
Читай впівголосу, допоки те хлоп’я, що у тобі, зі мною не зживеться.
А потім – помовчи, дивись, як сплю,
і уві сні метеликів ловлю:
мені – синенький, а тобі –як літо –
лимонно-оксамитово-прогріте.

А хочеш, упіймаю крокодила…
А хочеш, поведу, де ходить диво…
А хочеш, хочеш… ну, усе, що хочеш!
Бо все для нас у цьому світі, хлопче:

ці айстри як продовження до пальців,
а пальці, як продовження душі,
і ця веселка, що Господь пошив
для всепрощаючих під небом танців,
і цей кораблик з України в New Волошки,
де ти мене любитимеш хоч трошки,
де будемо обоє диваками,
бо всі будуть інакшими – не нами,
бо всі кудись спішитимуть, а ми
чекатимемо звістку від зими.

А поки ти читай мене і слухай,
як слон слонисі шепчеться на вухо,
як щастя зветься – забери й не дмухай,
як я люблю тебе –
дощинками по шкірі…

Віриш?

Я поэзию неба запоем
прочитал в аромате акаций
и весне аплодирую, стоя,
восхищаясь берёзовой грацией.

Облака, вы, должно быть, – иконы,
я мечтой на вас в детстве молился;
вы, Поля, были так же исконны
до того, как на свет я родился.

Боже, знаю, что грешен без меры,
я не то что – мизинца не стою…
не в меня вдохни дух святой веры,
а в стихи, что написаны мною.

***
слов много
смысла мало
потому слушаю музыку

***
верные враги!
ценю постоянство
поступков и помыслов

***
муравей ползет
камушка гора
заслонила солнце

***
белка ест с руки
так ее и поймали
голод доверчив

***
абрикос зацвел
агония холода
рождает тепло

***
чайки кричат так,
словно последнюю жизнь
волне отдают

***
тело устало
душу держать
на весу

***
руку протяну
и дотронусь до неба
своей печали

***
твои глаза не лгут,
когда ты спишь,
любимый...

А я сиджу на березі
І бачу гладь води,
А ти сидиш на дереві.
Іди, іди сюди.
Я весь тоскою з"їдений,
Поточений увесь,
А ти сидиш, о, боже мій,
У верховітті десь.
Спускайся. Поговоримо.
Як звать тебе? Ассоль?
Харчі поділим порівну,
Та й те ото... чи шо ль?
Не хочеш? Ах, закохана
Ти у вождя давно!
Так вилізу непроханий
До тебе все одно!
І поки вождь на мамонта
Кермує наш нарід,
Не утечеш від мене ти,
Не вмре поетів рід!

(присвячується Миколі Лукашу)

Дон Кіхот переміг вітряка:
проштрикнув лист – поштову скриню…
А в листі: віща совість живка…
Яку Враг* прагне вкрасти чи вимінять

ще відтоді, як Бог створив світ…
Нагрівалася персть* закоцюбла.
Проживав біль Вкраїни, мов свій:
«Ну, дозвольте мені замість Дзюби…»

На дно скрині упали слова
й проросли громовим правдоцвіттям.
Він державність святу здобував,
а переклади – волі оцілок*!

Раптом час повернувся назад…
Пригадалася Роза єврейка:
- Перейду в християнство…
- Не так! Тікай звідси!..
Ні стейки, ні гейки…

І з’явилися циган і кінь,
танці, вогнище, сміх, вихиляси…
Школа – Валя Зелінська – які ж
були вірші тоді… закохався…

За життя мав один лише ґандж…
Як згадаю… «Ілля Турчиновський»…
Пальці пересмикнув, сльози аж…
«Ну, навіщо спалив я ту повість?»

Йшов неквапно, бубнів: «Є – зажин…
Я ще так Вам в перекладах дзюбну
Українством відвертим, живим…
Ваша ласка, дозвольте за Дзюбу…»

Якесь тепер воно, оте їхне добро-
незрозуміле.
Туманне і бліде у темряві бреде,
мов задуріле.

У небі чути дзвін, але не знає він-
звук- неведимка:
Усі їхні слова- розмиті,мов вода,
а павутинка

Заплутує думки в невидимі клубки
таємно, тихо.
Коли ж ударить грім-побудить тишу слів,
прожене лихо?

Панночко, судження Ваші смішні,
Трохи пасують до мого кравату,
В сенсі, що можуть призвести до страти,
Тільки різниця в смаку і ціні.

Ви надчутливі, а в нинішні дні
Будете морепродукти чи м’ясо?
Ідеалізм популярний до часу
Пошуку істини в білім вині.

Хочете впоперек стати юрбі?
Я поділюся із Вами секретом,
Може замовимо чай до десерту?
Вигрів я біса у власнім ребрі.

Навіть без натяку на сивину,
Ніби презент мені до ювілею.
Ні, не віагра, і не панацея,
Прошу, куштуйте яловичину.

Панночко, Вам не здається, що Бог
Мріяв про тайну вечерю для двох?

Стомились якось ми вночі
І майже вже заснули,
Та захотілось калачів
Моїй коханій Юлі.
Я сік березовий приніс,
Тарілку з калачами
І ось розмова вже біжить
Струмком дзвінким між нами.
Кажу їй : Мила, подивись –
В Європі криза ходить,
А мила каже : Відчепись,
Нам криза не зашкодить!
Та як то так, кажу, – весь світ
Наляканий бідою!
– Нехай той світ хоч весь тремтить,
Я ж, милий мій, з тобою.
Людей звільняють, я кажу,
Харчів не вистачає,
– А в нас вродило все своє,
Іди сюди, – благає.
Росія ціну нам на газ
Підвищить для порядку,
– Я рапсом, милий, засаджу
На полі цілу грядку!
– Держава крутить нас весь час,
Як я тебе у ліжку,
– Я показати можу їй
Гарненьку, білу ніжку.
Та вже до мене йди скоріш,
Замерзла я без тебе,
Свою кохану берегти
Від кризи, любий, треба.

Оті години з подругами ранні,
шматочки сну, потоплені в горнятах, -
дає неділя свято – і до свята.
При добрій новині чи свіжій рані -
спіши в кубельце кавових пиятик .

Спіши в кубло, що звили цокотухи,
де пелюшки уже і ще – не в моді;
де слово й думка зріють на свободі,
дарма сторонній нашорошить вуха,
йому нитки зв'язати в ціле годі,

бо невтямки таємні ритуали,
страшать оці химерні знаки, назви,
що ляжуть павутиною одразу…
Та відьми - якби там не називали -
сердечні сестри,
не ляльки у стразах.

Ці кавоманки - руйнівниці гребель
розділять cум увесь на рівні скиби,
неначе жартома - утім несхибно.
І кожна забере одну для себе -
пірне в горня
і замовчить
як риба

Від холоду парою подих літає –
Зима завітала до нашого краю.
Ховаючи в бороду білі смішинки
Мороз перетворює дощ на сніжинки.
Було у хмаринки краплинок чимало,
Та краплі замерзли, сніжинками стали.
Сніжинки танцюючи землю вкривають,
Дерева у одяг зимовий вдягають.
В бруньках сплять маленькі листочки і квіти,
Не мерзне травичка, як снігом укрита.
Комашки від холоду в шпарки сховались,
Сплять, і не бачать, що з дощиком сталось.
Синичка у вирій від нас не літає
Нам взимку про літо вона нагадає.
Та важко їй взимку себе годувати,
Зробіть годівничку для неї, малята!
І жабка у вирій літати не може,
Гуляти по снігу без хутра не гоже,
Мала зігріватися взимку не вміє,
Тому, заховавшись, вона ціпеніє.
Всю зиму у схованці спить їжачок
Листям укривши колючий бочок.
Снігами закутує землю зима
Бо знає - працює вона недарма:
Будуть сміятися радісно діти,
Будуть в санчатах із гірок летіти,
Буде малеча на кризі ковзатись,
Буде зі сміхом сніжками кидатись,
І додадуть сніжним бабам краси
Жовтогарячі морквяні носи.
А вітер, пустує, жбурляє сніжинки,
Кусають за щічки колючі крижинки.
Погані це жарти, та вітер не знає,
Бо вихователя в нього немає.
Холодна зима на блискучих санчатах
Привозить у гості нам радісне свято,
І Новому року радіє із нами,
Виблискує сніг усіма кольорами.
Та інколи взимку запахне весною,
Струмочки співають, хлюпочуть водою.
Причина події такої проста :
Весна до Зими надіслала листа.

Ой люди!
Криза наступає,
На п*яти вже,
За хвіст хватає.
Спасайтесь всі -
Хто ще, щось має.
- Та в мене пенсії -
На кусок хліба не хватає.
До кого бігти?
І, що кричати?
Кого на допомогу звати?
Бо ті,що вже могли,
-При владі ті,
Давно пожитки всі,
І за кордон ,
І в банки -
Перевели,сховали -
Всі манатки,
Свої,чужі,украдені,
Та награбовані.
А ми зосталися -
Пусті,у кризі вже глухі!

Біленькі айстри стали в ряд,
Мов наречені у цвіту.
Вони зібрались на парад,
Щоб славить осінь золоту.

І бальзаміни серед трав
Співають оди голосні.
Для них веселий час настав,
Бо небо ллє додощі рясні.

Дзвіночки в бубни виграють,
Радіють сонцю і теплу.
А в небесах у дальну путь
Несуть птахи свою журбу.

В коридорах рожевих без кисню
За тобою годинами кисну.
Завагітніла нашими мріями,
Замість крапок над і- я, ми.

Над тобою витають сутінки,
В голові твоїй лише суть, вінки.
У плакат 2 на 2 помістив життя,
Цей папір - це всього лиш сміття.

Ти сьогодні обрав нелінійний струм,
І житло більше схоже на сміттєрум.
Відшліфовую гострі кути,
Схоже, сили тертя не знайти...

Найбільший злодій вкрав у більшого.
А більший вкрав у меншого.
А менший вкрав у меншого за нього.
А менший меншого – іще у меншого.

І кожен крав і в нього крали,
аж поки менших не задрали.

Якби ж то крали з головою –
міністр, банкір, і сам з братвою!

Нема нічого «більшим» красти.
Ні те що різати, а й пасти.

А більший той все краде й краде.
І він, і той електорат,
який і досі дуже радий,
що в брата краде – рідний брат.

2008-12-13

Під промінням сонця золотавим
Сніг сміється полум'ям яскравим,
Кольорами граючись. Дзвенить
Пісня крижана в ранкову мить.
Щільно вкрита льодом оболонь -
Ковзає небесний там вогонь.
Танго він виконує з морозом,
Пригравають радо верболози,
Струшує ялинка сніг з гілок,
Ніби теж зібралась на танок!

Де-не-де ширяють купки хмар,
Сяє поміж ними птиця Жар,
Мов надії вранішня заграва...
Сонце посміхається ласкаво.
І вітає ранок сон легкий,
Білосніжний подих чарівний.
Сипле візерунки на шибки,
Де зиму малює залюбки.

Осінній хлопчик у вікні осіннім
Закутаний у татів теплий шарф
і листя кволе у бою нерівнім
Окрилене від forte вітру арф

У пуделя зіпсовано перуку
дзеркалить дощ мережку фіранок
Складає Світ осінньо-довгу злуку
і часу заповільнюється крок

Колись ти станеш деревом,
А я перетворюсь на вітер
І буду чистим маревом
Зривати твої квіти.

Дмухну – й напну твої вітрила,
Що складені з широких рукавів.
Ти бачиш, я дарую крила,
Легкі, як у небесних кораблів.

Я – вітер, я не хочу слів.
Лише щодуху битиму в обличчя
І руйнуватиму завісу снів.
Мій подих – холод потойбіччя.

Я – скульптор, бачиш он ті дюни?
Бо не буває диму без вогню.
Переберу волосся, ніби струни,
Прозорим духом серце спорожню...

Вечірнє тихе завивання
Десь за засніженим вікном
То голос мій, моє звучання,
Реальність сплетена зі сном.

Да, солнца глаз моргает тупо -
Закат-рассвет, рассвет-закат...
Ему вторит лазурный купол:
То он широк, то мал и сжат.

Что вы увидели, скажите,
В том хороводе быстрых смен?
Что не отлаженной орбите
Недостает опор и стен?..

Так есть - уставший прах свой клонит
К своим истокам, что в земле,
В забытом сне, в галактик лоне
И в не промыленной петле.

Вселенной бег - не исключенье,
И всякой жизни - смерть своя!
Рассвету, солнцу - час вечерний,
Покою - свежая струя!

Усередині мене ростуть дерева,
З них спадає листя,
Пересохле, як в осіннім лісі,
Мало б щось лишитись.
Сльози не можуть триматись,
Бо сили зосталось на те,
Щоб кінець відпустити і полетіти,
Розбитись об землю в пусте.

Пташкою сонце прямує на мене
І дзьобом своїм
Розтуляє ми заспані вічі,
Дивлюся, ніби у дим.

А ми летимо...

Над смереками із лелеками,
У часи, де я мала.
В казки вірила, і довірилась,
А спинитися не змогла.
Із лелеками, за далекими
І самотніми слідах днів,
В що я вірила розгубилося,
Й птахи прийняли у свій клин.

У середині мене ростуть дерева,
З них спадає листя. Осінь
У душі вселилась, і душа змирилась,
Й постаріла вдосталь.
А життя, як сон:
Хочеться проснутись інколи,
Але час минає, я все забуваю,
Крила підіймаю білі.

І ми летимо...

Навкруги так тихо, що
Гул в повітрі ледве пройшов,
Відпусти мене у ніщо,
Я чекатиму там.
Поки дощ затопить сліди,
Стану з самотою на “ти”,
Руку вже мою відпусти,
Я її нікому не віддам.

Світ забуде всі імена,
Він існує – нас вже нема,
Тільки передвісниця сна – весна
Щось згадає.
Як фіалки на полі цвіли,
Наче люди наївні були,
Дощ прийшов і змив їх усіх
Вже немає. Більш немає.

Сльози перетворяться в роси,
Прошу, пригорни їх, у серці носи,
Тільки хмари мені їх приносять
Ще раз нагадають, де ти.
У повітрі тануть всі звуки:
Музика, слова, вірші і думки.
Вічно пам’ятатимуть тільки мої руки,
Теплий і прощальний дотик самоти.

Що бачиш ти, Всебачащеє око? –
Усе, що нам в віках незрозуміло.
Усе, що так наївно і жорстоко.
Хотілось в рай, а пролітаю мимо.
Я почала звикати до тій болі,
Сьогодні, поки завтра не прийде,
А вже весна й так хочеться на волю,
У водоспад із з’єднаних сердець

Метеликом злетіти в піднебесся,
Над квітами, лісами і полями,
До сонця в синім небі стати ближче,
В прозорих хмарах плисти за зірками.
І, майже долетівши, вмить завмерти,
У теплому і лагідному світлі.
І, злившись з ним, ніколи не померти,
Зостатися назавжди в вічнім літі.

А тисяча років, неначе вчора,
Були, я пам’ятаю й досі їх.
На цій землі горіли й охололи
Два почуття, а попіл кудись зник.
І другий шанс не варто вже чекати,
Все, як тоді, залишити без змін.
Піти, бо вже не в змозі щось додати –
Усі слова згоріли у вогні.

Що бачиш ти, Всебачащеє око?
Ми тільки слід твоїх нечітких снів.
Ти дивишся давно на нас з висока,
А вгору глянуть з нас ніхто не смів.
Ми бачимо лиш те, що під ногами,
Де все життя уміститься в кільце,
На зрізі дерева, що щойно ми зрубали,
Невже майбутнє наше саме це?

Я сховаюсь в тіні від землі,
У повітря линуть наша сни,
Їх продовжать рухи у імлі,
Наче невагомі станем ми.
Скляний панцир ночі спинить час,
Його блиск не відобразять більше нас,
Моя кров тобі замість душі,
Нею серце на стіні ти напиши.

Приспів:

У тіні вампіра,
В дзеркалах красиво,
І у чому сила
Скажуть після нас.
Я тебе зустріла,
Ніч мене зміцнила,
Кров мене зцілила,
І не владен час.

Стиснуть зуби шкіру у імлі,
Я не леді – ти мене змінив,
Для мене сонце тепер вічне “ні”
А вічність – плащ тонкий у мене на спині.
Бліда троянда зрізана униз,
Спадає й засихає в шкірі зріз.
В очах читаю жах і тиху злість.
Там червоні вина ріками пились.

Приспів:

У тіні вампіра,
В дзеркалах красиво,
І у чому сила
Скажуть після нас.
Я тебе зустріла,
Ніч мене зміцнила,
Кров мене зцілила,
І не владен час.

Следы копыт на облаках,
Сквозь них струится слабый свет.
В безвольно тлеющих лучах
Один исход, один ответ.

Ты, сердце небес, летающий конь,
Увидишь меня – возьми в свою свиту.
Надёжным крылом взовьётся ладонь,
На полосы режа тучей ракиты.

В бездонности глаз храним коридор,
В нём сотни дверей, риторика, тайны.
Уйти бы с тобой – таков приговор,
Скиталец воздушный, мой странник.

Прейди же за мной, свобода моя…
Тебя я заставить не в силах.
Изящен твой стан, грациозно пленя,
Вьётся алмазная грива.

В безвольном беге облаков
Застыл изгиб подковы.
Ещё недавно там был конь –
Мы разминулись снова.

И туч кружева распустит вода,
Лишь знай, что всегда буду ждать
Свободный полёт в туманную явь,
Пока я умею мечтать.

З крислатих брил скрапає ніч,
А ми з тобою віч-на-віч.
Палкий рубін серце моє,
А ніч по краплі зорі л’є.

Скажи мені, чи ти кохав,
Щось крім любистків й кволих трав?
Когось крім себе на землі,
І чи байдужа я тобі?

Горить запалений рубін.
Бажає слів, чеканних слів.
Так хоче чути їх парад.
Та погляд твій – важкий смарагд.

Мовчиш. Чому? Чому? Чому?
В обіймах зір вогких тону.
Смарагд твій холодом опік.
Карбую правду цю на вік.

В ранковім світлі льон заграв.
П’янять нектари свіжих трав.
Ми разом в полі, віч-на-віч,
А ти закоханий у ніч.

Флейта грала все тихше,
Танув сонячний вир.
Сльози, великі, мов вишні,
Втер сивочубий сатир.

Пісні задумлена згадка
Плила крізь заспаний став.
Як він малим козенятком
Вперше на світі кохав.

Як із богами надмінно
Він сперечатися міг.
І як роками покірно
Зносив удари доріг.

Вгору піднявши знамена,
Як звіром кидався в бій.
Коней хапав за стремена,
Воїнів жалив, мов змій.

Все це було, ніби вчора,
Чи кілька років назад?
Флейта зажурена й квола
Плакала теж на свій лад.

Сонце понурене зникло.
Став засинав, гаснув вир.
Зойкнула флейта і стихла. –
Спав і останній сатир.