*
Нам важко приховати похіп
Буде,
Коли залишимося вдвох.
Бо вже
Це видно, як з'являємось на люди.

Шкребуться на душі коти:
Чому мені фігово?
Куди б від пам’яті втекти –
Не повернутись знову?

Стирати рік, стирати два,
Стирати без упину…
Коли б забула голова
Про все на півгодини?

А ніч мовчить, мовчить, мовчить,
Холодна і велика.
Непросто думати вночі,
Усе відлунить криком.

Ніскільки днів нізвідки йти,
Потрапити в нікуди…
Шкребуться на душі коти,
А розбивають – люди.

Букви із часом стерті,
Змінилося золото в бляху.
Ти не боїшся смерті?
Вона – лиш частина шляху.

Сонце не світить в очі,
Їх до світанку закрито.
Ти не боїшся ночі?
Вона – це частина світла.

Швидко скінчилася пісня,
Вичерпала весь свій статок.
Ти ж кінця не боїшся?
Кінець – це новий початок.

Старе повертається знову –
Побачиш мене у комусь.
Ти не боїшся зову?
Зову мого в твій помисл?

Ти кров мою бери. Я дозволяю.
Мені не страшно зовсім вже, повір.
Я крила свої чорні розправляю
Над ніччю, де ім’я мені – вампір.

Я сам-один у цій вишневій ночі
На місяць вию, слухаю вовків.
І я тобі не день новий пророчу –
Пророчу ніч нову, без снів.

Ми сидимо з тобою на руїнах світла:
Я – там, ти – тут, а зараз разом ми.
Ця ніч страшна, та ти усе ж розквітла –
Тепер усе моє єство візьми.

Коли є ніч, мені не треба раю;
Думки лягають кров’ю на папір.
Я крила свої чорні розправляю
Над ніччю, де ім’я моє – вампір.

Я тут, де тиша тепло спить,
Де вже ніхто не скаже слова.
Замовкла й зупинилась мить
І я не повернуся знову…

Твої листи до мене не дійдуть –
І заросли дороги воскові…
Бо, хто пішов, тих відпусти й забудь, -
Твій абонент не в зоні доступу.

Я був колись, і назавжди застиг –
Тепер немає сенсу плакати.
Мої рядки лишились серед тих,
Для кого сльози – на граніті знаками.

Давайте стрибнемо з балкона –
Тіло з тілом:
На це немає заборони,
Наше ж діло!

Краще вип’ємо текіли
І помремо…
Все-таки це наше діло
Чи проблема?..

Може, переріжем вени
Тихо в ванній
Чи помремо від гангрени
Ранком раннім?

Наковтаємось снодійних
І – заснемо...
Від живих тоді до вільних
Перейдемо.

Чи в петлі знайдемо спокій
Недопитий?
Нам же по шістнадцять років –
Нащо жити?

Вже стільки слів відкинуто в нікуди,
Думок прописано вчорашнім днем…
Куди ідуть такі подібні люди
І ми куди ідем?

Паперу скільки списано даремно
Гірляндами несказаних в тупик?
А скільки снів розбризкалось натемно?
Я так до цього звик…

Та не заявлено в потрібний час про себе,
Не зроблено таких важливих справ…
Куди поділося невинне небо?
І я куди упав?

Весна пускає вогкі щупальця
У змерзлі груди вишні.
Чи це від свіжості так чудиться,
Чи пожалів Всевишній?

Нарешті усміхнувся градусник,
І справдились прогнози,
Дороги знов простерлись радісно,
Забувши про морози.

Відігнана, та не забулася
Зима про рецидиви…
І знов накрила димні вулиці
Розхристано, ревниво.

Тепло обов’язково вигляне
З-за хмар кудлато-сірих!
Сьогодні ж, кимось хитро вирване,
Зійде мутне сузір’я.

А завтра день на трохи виросте,
І буде зовсім живо.
Прокинеться весна обривиста
Нерукотворним дивом.

Зникали рефлекси, кричали інстинкти…
Дзвони мені, де ти, скажи мені, з ким ти?

Додому нульовий, лякають дощами;
Заховуй-приховуй – завалим екзамен.

Бери все, що хочеш: я бідний – два бали!
Мої чорні очі нечесними стали.

Розслабся – все кльово, бувають моменти!
Додому ж нульовий, скажи мені, де ти?

Не вміємо разом – якесь божевілля…
Ти будеш алмазом, я стану вугіллям:

Під шкіру слабинки по чорному білим;
Забудь про інстинкти, ми ж цього хотіли!

Ліси репутацій, болото стандартів –
Забудь і кидайся, все тільки на старті:

Затріпані шмотки і вічні дилеми…
Свої клацай кнопки, пиши комусь, де ми!

«Кому цей вінок?» – «Тобі
Й твоєму сусіду – Богу.» –
« Я щось не зробив?» – «Зробив…» –
« Чи не пропустив нічого?»

За ким ти ридаєш? Стій!
Мені від сльози так гірко…
Я теж танув в милях мрій,
Моя десь горіла зірка;

Я йшов, я творив, я жив!
Доверху летів щосили –
Безстрашним був мій порив,
Але – зупинились жили…

« Який завтра день?» – « Четвер.» –
« А місяць?» – « Не знаю… Квітень…»
Я вчора, мабуть, помер,
Сьогодні так хочу жити!..

Десятки чужих могил,
Комусь зрозумілі дати…
На пам'яті буде – пил:
Забути – і знов згадати…

Забудеш мене! Забудь!
Я був не святий, а грішник!
З двохсот кам’яних погрудь
Ти тут не віднайдеш – лишнє!

За те, що мовчу – прости:
В землі не почути звуків!
Мій поверх давно пустий.
Мої захололи руки…

Цікаві люди мешкають в Карпатах!
Гірську стежину називають «плай»,
В трембіти дують часто і багато,
А водоспад для них – це «водограй»!

Не менш цікаві люди на Поліссі,
В них на горищах мацики висять,
Живуть в болоті або на узліссі,
А діток в сім’ях, щонайменше, п’ять!

На сході люди теж живуть цікаві:
Ідуть під землю, коли ми спимо,
Вугілля добувають там у лаві,
А ми на лаві з вами – сидимо!

На півдні люди теж оригінальні:
Замість води в них молоде вино,
Не треба ні заводу, ні копальні –
Там море, і годує всіх воно!

Такі ми – і гуртом, і поодинці,
Серйозні та кумедні водночас,
Гуртуймося, усі ж ми – українці,
І доля буде доброю до нас!

5.01.08

Мене немає у житті!
Життя в мені — таки оце існує!
Кров імпульсивно циркулює,
горить огнями вогнено в душі!

В мені немає ідеалу,
Структури певної, закону.
Душа і плоть моя до скону
сповідує нерівну сталу.

Бо то ж моє життя - в мені,
у моїй думці послідовній,
в душі моїй достатньо повній,
на неосяжній глибині...

А Ваше? Де воно, життя?
Мабуть що також у скарбнúці
- це власність вічної ключнúці,
ім'я якої є душа!

Когда-то радость
Изливая щедро,
Была ты девушка – весна,

Прекрасною ромашкой,
В лучистом свете весело
Кружилась в танце лёгком,

Красавицей,
Глазами ангела смотрела
В мир счастья дивный,
Широкой чистоты,

Где крылья радости
В объятиях безбрежных,
Раскрывала нежно,
В мечтах девичьих
Красота природы …

Но вот, с небес далёких
Странствий бесконечных,
Прозрачными ладонями
Тебя коснулось лето,

Тёплыми устами
Целовало юность,
Шептало тайные
Слова стыдливо,

Трепетно вторгалось
Дрожью, неизведанных
И сладких ощущений в тело,

И первые ростки
Любви несмелой,
Тянулись жадно к солнцу,
Испить напиток жгучий,

Обжигаясь,
В объятиях сжимая
Радости дары,
Невесты огненной
Переживаний острых,

И сердца боль,
Почуяв душу рядом,
В глубины самости
Проникла сокровенно,

Раскрывши тайну знаний,
Прочного покоя,
Стеною нерушимых чувств
Покрыло тело
От ощущений жизни спрятав;

Взгляд осенний,
Из глаз твоих стремится,
Убить настойчивость тревог
Решительно и верно,

Сердца ровность
Растворяет чувства,
Покрываясь льдом
Далёкого экстаза
Мысли безупречной,
И тайной чистоты,
В ладонях мудрости
Хранишь надёжно ты
Прикосновение
Зимы холодной …

***

Пам’ятай аби не забути свої печатки свої кордони
До пам’яті тіла до похоті плоті
Від останньої зустрічі до останнього звуку
Пам’ятай аби не забути…

Виходиш ідеш і якось все далі кидає на спину вчорашніх доріг
Ти пам’ятаєш те що блукало з тобою холодним містом
Що зустрічало з тобою осінь…
Що проваджало з тобою подих
На папері на сторінках романів
Крізь сито власних історій
Якби там не тремтіли губи не ховались сльози
Ти пам’ятаєш ти пам’ятаєш аби не забути

Ти грай у шахи своїм коханням
Вишивай хрестиком на своїй спині
Лишай у попільниці недопалки свогого серця
Заради пам’яті свого бруду

Розмови лишаються на долонях ;
«Привіт давно не бачились
Як твоє тіло
Чи торкаються тебе холодні вуста кохання
Чи пестять тебе шовкові руки зради…»

Коли прогнози погоди сповіщають
«Південо-східний 7 – 12 за секунду…»
У такт вистукує тіло
Сіпає кожна клітину
Вітер пестить твоє обличчя
Твоє русяве волосся куйовдить його свідомість

Голос що виїдає сили
Що знищує залишки сили
По стільникових мережах
Повторює:
Пам’ятай аби не забути свої печатки свої кордони
По старих запилених фото…

Більше ніж можу випити я
Більше ніж море пустих берегів
До яких не доходять кораблі
З звістками прогнозів погод
Можливо саме туди
Так саме туди
Він відправляв телеграми і бандеролі
Коли починались свята
Саме туди намагався у касах придбати квитки
На осатаній пароплав що йшов по гладі Дніпра

І кожного разу каси йому повторювали
Мужчина ви поїхали дахом!
Місця такого немає на світових магестралях
Такі гавані відсутні у всіх морях у всіх океанах.
Вони відсутні й у нашій державі
Переглядаючись відповідали касири

Він розгублено блимав очима
Виймав з кишені свої нотатки
Читав відправлені листи відправлені телеграми
На яких були відсутні адреси
Так само як і відсутні імена і географічні назви

Гуляючи на одній з вечірок
Я дізнався що все-таки він пішов пішки саме туди
Так саме туди
Куди він відправляв телеграми і бандеролі
Саме туди куди не доходять кораблі
Саме в ті місця які відсутні у всіх морях на всіх магістралях

Хоча знаєш чувак байдуже що ці місця відсутні на картах
Байдуже що я туди не потраплю з вокзалів байдуже.
Ті місця живуть в моїм серці.
Ті місця мої світлі спогади
Мої останні кольорові фото
вирізані
Тупими лезами душогубів
Розказував він підчас нашої останньої зустрічі

Омана прохожого погляду лягає на твоє чорне пальто
Між останніх новин лягає твоя особистість
У прірву котиться дійсність
Все просто ввійшло у звичку
Присутня система світового арт бачення
Ховається у міських закутках
Ти казав що бачив в канаві анархію
Забиту ногами папером порізану
Зв’язану національним нью хаусом
Ти сидів з нею прикурював їй папіросу
З потилиці витирав її чорну кров
Ти бачив як анархія плакала
Ти бачив як її сльози капали у чорну землю
Після з грунтів пролазили кольорові гриби
Ти плакав з нею нервово прикурював сигарету
На твоїх руках залишились шрами
У твоїх словах присутні образи
У хомосапієнс наступна пасія
Анархію вбито анархію знищено

Не відомим художником намальовані піктограми
Забутим писарем написані шкіряні скрижалі
Усе забувається з часом намальоване вписане створене
Смерть бере у аренду світові досягнення
Смерть відкорковує вина
Пускає по жилах залишок сили

По колу обертається всесвіт лягає на вишиту скатертину спокій
Анархія житиме в кожнім анархія в супереч смерті
Анархія в серці
Анархія в тілі кожного ранку коли ти крокуєш на варту
Анархія там де ти засинаєш
Прокидаючись п’єш холодний чай не зволікаєш
Тікаєш біжиш наздоганяєш
Анархія в поклику жити
Анархія жива
За анархію хочеться жити

Коли анархія витирала лоба
Наспівувала щось на зразок такого
Спи солодко друже спи в супереч всьому
Феєрія жити стоїть біля дому
Спи солодко друже живи як в останнє
Я поруч я як бажання
Армії роти скляні ешалони
Присмак аскоми присмак свободи
Життя по долоні кохання у скроні
Я як вино вбиваюся в грони


По колу обертається всесвіт лягає на вишиту скатертину спокій
Анархія житиме в кожнім анархія в супереч смерті

Тимчасові клейноди між рядків у клітинку
Нестримно лягають під тишу довершеності
Нестримний треш під залишок морфію
Від політичних стрибків аж до залежності

Ми бачили з тобою усе з висоти
Кожного дня коли підіймались на дах
Коли ковтали в підвалах залишки морфію
Ми були я як вітер у порожніх провулках

Ми з тобою лишали сліди на стінах висоток
Проводжали у вирій останні ключі гусей
Тремтіли від втрати ковтаючи залишки морфію
Мішали в палітрах єлоу на грей

Ніхто не постукав у двері коли ти лишився сам
На дахах самотніх будівель
І дозою морфію у руках

Ніхто не відчує втрати ніхто не налиє в борг
Залишається тільки тиша
І залишок морфію у скалічених ног

За розкладом о третій ночі підуть електрички на Польщу
Набиті не розтаможеним товаром з китаю
Десь на поділлі розпочнеться жовтневий дощ
І я наливши чашку грузинського чаю
Буду вирощувати гашиш

Лунатиме музика сходу стоятиме темна цнота
Коли ти підеш по наших містах
Наче червоно армійська визвольна рота
Витираючи молоко на наших вустах
Ти розпочнеш зі сходу бомбити промислові міста
Заливаючи в наші глотки етиловий спирт…

По вулицях йтимуть місцеві бродяги
Нібито воїни ближнього бою
Час від часу витимуть місцеві собаки
Порсаючись в купі нашого гною
Нашого з тобою друже демократичного гною
Що в’ївся в наші з тобою життя
Що схожий на купу сміття
Що прилипає намов тротуарна гумка
До новеньких кросівок найк

Свіжі прогнози погоди
Можливо йтиме дощ
Вариться в нашій країні влада
Наче російський борщ

Швидко збігаючи по сходах тікаючи від свідомості
ховаючись за брутальними газетними заголовками
ковтаючи аскому на зубах від свіжого повітря мраморного мовчання
ти не спіймаєш свій час за зябри коли вперто лупитемеш холодні стіни
чекаючи на перезапуск системи
тебе не відшукають в снігах крижаної самотності
твій штрих код зітреться з записів усвідомлення
тритина твоїх знайомих сидить на системі психоделіків
інша тритина ковтає етніку
а ті що залишились по волі з’їжджають з глузду від своєї депресивної закоханості
лишається тільки тиша
ти і твоя порожня фляга пафосного алкогольного камотозу
який тобі впарив місцевий барига на здачу
на згадку
фото і плівка домашнього відео
розбитий посуд після воскресіння христового
і свідомість закоркована у портвейні шкільному
з штрихкодом успіху 777 гарантом першості
вічної молодості….
Молодість – розсипаний по підлозі гашиш, піктограми у ЖЖ «ми житимемо вічно»
Порожні очі закоханості примхливий польот безглуздості
Марні надії на покращення блядського виміру руху бадьорості
А знаєш що най прикольніше
Молодість це те що не ляже з тобою у домовину
Те що буде жити вічно як у твоїх піктограмахз ЖЖ
Бо знаєш смерть і старість це синоніми споріднені часом пророки
Які не засекречують свого приходу не сіють з майдану просом
Не викликають тебе на дуель з тероризмом реальності
Годуючи своїх обезголовлених риб у присутності морока І світового страху…
І може хтось ще колись пригадає вірус СНІДу у своїх промовах
Не розкриваючи нам абревіатури «свідоме нищення індивідуальності»
Поволі вийти з темряви на прощання з дійсністю
Закурити останню папіросу «Біламору»
Й чекати
Свідомого самознищення

(блакитним очам з свідомої пам’яті присвячую……….. )
Нас заб’ють до низу промовами влучними
Кисень поділять на грами брутальності
Вдячності?
Їжачок
Лелеки не знають дороги до пафосу

На парапеті мрії з ненавистю
Млявістю
Їжачок
Постріл в останню глобальну ідею
В тиші тремтливого дотику
Подиху
Їжачок
Я – на папері з крапками й комами
Рахую копійки до повені
Промені
Їжачок
Ти – біжиш за свідомістю голосу
Проваджаєш люстерком зайчика
М’ячика
Їжачок
Ми – останні покидьки тіні минулого лайно майбутнього
Пророки гламурного армагедону
Само прокльону
Їжачок
Вони – наркомани зеленого кольору
Паперові примари інфляції
Грації
їжачок
Їжачок – то попільниця з недопалками твоїх безсонних ночей
пророкування хаосу з твоїм і моїм позавчора.
Їжачок – то те що ти не зробив чи не зробиш в свідомості
Самореконструкція головна прозора дорога

***
Промови паплюжного дня
Проривають останню надію до вашого вчора
(блискуча промова)
Цвірінькав з ранку пташиний курник
Не позбиравши курчат по осені до комори зради
Не дочекавшись земної наради
Боляче стріляє проміння сонця в діафрагму моєї впертості
Не жалкую я за своїми гріхами бувальщини
Гола дорога – пропита і спадщина
Вітер лукавий гра на цимбалах годинникової стрілки
Казали циклон субглобалізації з Амстердаму
Пророк шукав гашиш а втратив даму
Читай нову програму
На весні…
Зустрічаюсь з оратором слова
Чи проводжаю у вирій натовп гусей
У вісні…
Прометея розп’ятого на узгір’ї – галстена рятує
PR Акція реклама житиме вічно
Смерть є. трагічно…
То що волошок назбирати і на дно до русалок
Годувати з долонь долю
Та приручати голодну волю…

Коли ви дивились на сонце,
І палко кохали любов.
Я був поруч…
Дивився з огидою знов.

Я бачив, як ви лукаво всміхались,
Даруючи один одному гнів.
Я був поруч…
Сміявся з вас декілька днів.

Учора, ви знову літали,
В своїх примарних життях.
Я був поруч…
Я був у чужих лахміттях.

Коли ви, ковтали червоні вина,
Цілуючи морок і біль.
Я був поруч…
Я бачив усю вашу цвіль.

Я бачу і з огидою плююся,
Коли дивлюся на вас.
Так, я зараз сміюся,
Коли дивлюся на вас.
Я з вас жити вчуся
І не можу ступити крок,
Бо з огидою плююся,
Від ваших химерних думок.
Чи алкоголь, чи просто гріх,
Живе на обличчях у вас,
Не бачили ви інших діоріг,
І не знаєте правди час.
Не змінне нічого і ви оповиті,
Співаєте, граєте, ледь живете…
Очі сльозами мої налиті,
Ви ж мене жити вчите…

У небо, у воду, у марево цвіту.
Я лину.
Як заплющую очі,
А коли я їх розкриваю.
Ридаю.
Чи справді живу?
Що буде, що є, що минає.
Чи є?
Чи може мій сон, то реалія часу?
Спокуса вчорашнього дня!
Навмання.
Крокувати у світле майбутнє життя!
Маячня...

У небо, у воду, у марево цвіту.
Я лину.
Як заплющую очі,
А коли я їх розкриваю.
Ридаю.
Чи справді живу?
Що буде, що є, що минає.
Чи є?
Чи може мій сон, то реалія часу?
Спокуса вчорашнього дня!
Навмання.
Крокувати у світле майбутнє життя!
Маячня...

Димар курив у небо, кашляв в ніч.
Пригрів ворону, щоб жилось тепліше.
Того замало, що добром гориш,
Важливо ним запалювати інших.

До мене сміється беззубий собака,
Мов час через шибку.
У руки беру тендітну чорняву скрипку
І граю для нього. Від брови нахмурив, слуха.
І водить повільно, то лівим, то правим вухом.
Лягає на землю. Чекає у гості сусіда
Старого, беззубого, дуже доброго діда.
Він любить його. Старий його хлібом годує,
Щось згадує довго, то гладить, то трохи пліткує.
І так вчотирьох проводимо дні попід небом:
Сусіда і я, і скрипка, і пес сухоребрий
Він плакати вміє, він все відчуває, як люди,
Хоча не живе у палаці, а просто у буді.
І службу несе собачу та дуже сміливу,
І мовчки сумує в осінню холодну зливу,
І лапу навчився давати при привітанні,
І пережив у житті нещасливе кохання,
І бився жорстоко, зализував рани на тілі,
А зараз сидить перед домом, мов дід-посивілий,
Чекає у мисці гарячого свіжого супу…

До мене сміється старий собака беззубий.

Прикро…

Прикро…

Здебільшого сумно і гидко…
Справедливості немає,
І значення цього слова не видко…
А все-таки прикро…
Сформульоване речення формулами.
Здвиг свідомості
я стою на помості…
з циркулярами…
З вікна вулиці не видко.
Мені без тебе, з тобою,
Одним словом, зашвидко…
В пам’яті березневі берези на березі
Величаво каркають,
Розмовляючи з вереснем.
Крик прикрого, гидкого і зашвидкого,
Прикриває видиме руками спритними.

В знайомих якось німець гостював,
І, надивившись, як живуть в нас люди,
В кількох словах усе підсумував:
«У вас ще довго тут ладу не буде…»

Яким важким не було би життя,
Чого б не бракувало нам щоднини,
Перетворить довкілля на сміття? -
Це, вибачте, залежить від людини.

Це наші – «рідні», не з чужих країв,
Свої – знайомі, приятелі, друзі
Жбурляють всюди хто що не доїв –
У парках, скверах або в лісосмузі.

Тут винен не лише менталітет, -
Але батьки, держава, виховання,
Той дядько, що займає кабінет,
Й не виправдав людського сподівання.

Тут винні всі – великі і малі,
Це наша совість й повсякденний клопіт,
Щоб в Україні – в місті і селі
Було не гірше, ніж «у них, в Європі».

Бо нашим обіцянкам і словам
Ніхто у світі більше не повірить,
Якщо в держави хоч і гідний крам,
Але брудні і хата і подвір’я.
2009

…був им у садочку,
Бачив фіалочку,
Хотіла зів’яти, –
Дозвольте полляти…
…..Із примівок на поливальний понеділок
-----------

Фіалочки – мої тремкі сестрички –
Скупали пелюстинки у росі,
Рясній, холодній, аж сріблясто-сизій…
Фіалковою свіжістю пахкою
Благословляє сонце юний ранок…
-----------
Над нами дощик золотий цвіте,
І дощ при сонці краплями іскриться,
Освячуючи всі людські надії,
Даруючи бадьорість і натхнення…

А день звичайний. Просто понеділок.

Надто довго у Бога
просив Любові…
і йому таки згодом вділили кришку.
Жаль лаштунки її були вже не нові,
потерті часом, без лишнього шику,
але як тут поскиглиш,
й на тому дяка,
ще ж не сивий, не вицвілий
під дощем,
ще уп’єшся бажаним…
- незвично якось,
і не те щоб холодно чи в серці щем,
а так ніби прокрався
в чужу господу,
думав втнути витівку лиш на сміх,
а украв по-справжньому…
- не знаєш броду –
залишайся на березі, будь як всі,
не чекай і не думай, зітри бажання,
заливай свої нутрощі ґлеєм рим,
роздратованість мозку і пізня і рання
не дається у затінок серця Ним…

… а тепер пожинай і ґаруй на причастя,
потамовуй спрагу своїх очей
і не думай більше, що спіймане щастя
менше ніж втрачене серце пече.

Рушали пізно. А смеркає рано.
Я вийду і дороги не знайду.
Давно ми позривали всі стоп-крани,
І вітер викидався на ходу.

Прийшла і б'ється стомлена дорога
Об чорні двері відчаю твого.
І я востаннє не скажу нічого -
Прийми від мене лід, а не вогонь.

Не спогади й цілунки, не обійми,
Не пишні квіти, зрощені на зріз...
Хвилину тихо край вікна постіймо -
Ні слів, ні сліз, ні вигуків "на біс".

Не треба смутку, рути чи отрути,
Прощань не треба, довгих і нудних.
Згадаєм ту дорогу, щоб забути.
Квитка нехай розірве провідник...
Зітри мій номер, напиши: я зник.

Я рву на части тишину
И бью сомненья на осколки.
Моя судьба – одна иголка
Еще цела. Неважно сколько
Проблем скопилось вновь ко сну…

Мою бессонницу – весну
Я радо встречу на пороге.
Она придет, найдя дороги,
Стирая страх, дробя тревоги.
Влетит в мой дом, так быть тому…

Я рву на части тишину…
Осколки, склоки… все сначала.
Бежать устал и сил хоть мало,
Пройду этап к любви – финалу,
Чтоб вновь зачать в душе весну…

була ти пташкою співучою,
та не знала, про що співати.
коли стала весною жагучою,
перестала дар мови мати.
стала осінню обідраною -
сперечалася з вітром ти.
лиш зимою, святово вбраною,
ти зуміла себе знайти.

*
Недосипання –
молодих талан.
Та з віком пізнається інша правда:
Безсоння від кохання –
Стан душі.

…а зимой ты обычно бываешь чудесно бледна -
от осеннего кашля до вечной весенней простуды,
и в холодно-небесных глазах королевы Гертруды
отражается бездна, как небо, лишенное дна…
…а зимой ты тиха и почти не бываешь со мной,
это просто понять, но гораздо сложнее смириться,
так отчетливы в зеркале наши фигуры и лица,
что фотограф ослепнет от вспышки… Зимой… А зимой
мне так сложно угадывать полутона и цвета:
в поездах, одурев от жары и противного чая,
я особенно сильно по небу и солнцу скучаю,
черно-белым пятном растекаюсь в чужих городах.
Мы обычно встречаемся в среду на той стороне,
где ветрами сильнее облизано тело столицы.
Эй, фотограф, попробуй, поймай в объектив наши лица,
чтоб хотя бы они отражались на сумрачном дне…

Іду одна я серед ночі,
В безодні неба ніч зорює.
Душа нічого вже не хоче.
Заснула тиша.
Шлях торую.
А місяць наді мною повний,
Чи він пливе, чи плинуть хмари...
Пливе і мій небесний човник…
Та поміж зоряні отари…

Є наказ у заготфірмі
«Роги та копита»,
Що для тих, кому за тридцять
вхід сюди закрито...
Бо, мовляв, погані роги
мають звірі старші,
Та й копита майже збито
у бігах та маршах.
Так велася заготівля,
відтак дуже скоро
Посередицька торгівля
пішла вниз, не вгору.
Бо на складі назбиралось
безліч нестандарту,
З нього виробів не зробш,
бо бракує гарту...
.......................................................................
Та чомусь висить об’ява
на дверях ще й досі:
Тих, кому вже є за тридцять,
«Ласкаво НЕ просять!»

Горлає пісню зозулястий півень,
Виспівує про вранішню зорю.
Шулікою тіка від його співу,
Нічна імла; я сон переборю.
На ганок вийду, потягнусь, в дитинство,
Город весняний проситься руки.
Стрічає День Саджань, без судочинства,
Вже вслід іду за коником баским.
Земля холодна й тепла одночасно,
І пестить борона її ріллю.
Нехай росте, та поливає вчасно,
Дощик, в обід борщик я підсолю...
І мати, молока нам доливати,
Ще теплого; в родині всі зійшлись.
Люблю весну і наш город саджати,
З малого. Всі ми там були колись...
весна 2002р.

Розкидали гній по городу –
озолотили землю…

Зорали, неначе Русь перехрестили…

А в кошиках картопля хрестилася ключками.
І, навіть, було чутно, як бульба, що закопана в ямках,
читала паросляні молитви про Дощ,
мов православні в храмі…
А Сапи, мов чорниці, стояли набожно в кутку
і дихали залізно в тишу,
аж поки не поприходили Граблі:
дзвінкі, веселі, жартівливі, гомінкі, бо наробилися…
Але, коли зайшли Лопати…

Все знаряддя припало Лопатам до ніг:
цілувало-мантачило,
мішкуватими відро-обіймами пригортало,
банякувато велосипедилось – нарешті, свято….
– Город – воскрес!
– Воістину Життя!

Щось так тяжко прокидатися
Коли є ти біля мене
І не хочеться втрачати
Смак тепла твого ні на хвилину
Ти скажи мені коханий
Що сьогодні сталося між нами
Нічого сказати
Де життя
Воно вселилось
І впускає корені у вись
Сон мій ти
Весна щоразу тільки посміхнись
І не варто забувати
Все що було все що буде
Бо не так тут просто все
Пірнати вгору разом
І літати до безтями
Від солодких поцілунків
Бо життя таке прекрасне
Що давай літати
Світло першого проміння
Бавиться у тебе на щоці
Скільки часу вже минуло
А мені все більш здається
Що безкраї твої милі рідні оченята
Взяли у полон
Можна в них топитись вічно
Не треба тут шукати запитань
Не треба навмання складати відповідь
Бо мозаїка кохання
То є справа двох
І не треба поспішати
все нехай іде само собою
тільки час від часу
загадай свої бажання
і як добре що у мене є ти
дні бувають чорно білі
інколи такі рожеві
а ось ти то є щось інше
ти то суміші історій
ти то вітер ти то спокій
осінь випала своїм
різнокольоровим листям
а букети жовтого як сонце
розкажи мені свої листи
що щоразу перед сном
посилаєш в нікуди
скільки треба ще зробити
але то усе пусте
бо буває страшно
коли щось йде не так
дощ містично змив сумні рядки
і змішавши фарби кольори любові
склав нові рядки
ту мелодію кохання
стукіт крапель по вікні
він складав для нас з тобою
бо для кожних пар
підбирає нові поєднання нот
обніми мене ти швидше
хочу так

Віскі у пляшці
Лід у склянці
Бджоли в трамваї
В вулику мед
Пташка муркоче
Корова співає
Песик на дереві
Трошки цвіркоче
Футбол вже почався
М’яча ще немає
Сусід загубив маленьку
Тваринку
До ранку шукав він
В Арсені слониху
Сусідка із верху
Сусідка із низу
Ніяк не поділять
Цієї сходинки
Із самого ранку
Вони розмовляли
А так розмовляли
Що цілий будинок
Стояв на ногах
Вони же обоє
Співають в театрі
І тут якийсь голос
І враз нікого
Зачинені вікна
Засунені штори
ОГОЛОШЕННЯ
Хто шукає квартиру
В цьому будинку
Продам!!!
Добрі тихі сусіди
Вода що три дня
Сміття не вивозять
Атак все чудово
дзвоніть цілодобово

Б’ється берег об жовті хвилі,
Позирає на жовтий місяць,
Море чайкою тихо квилить
І собі не знаходить місця.
І лягають хвилі на берег,
Ніби перші листки осінні,
Годі вже, не треба істерик.
Ти ж стихія. А значить – сильне.

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

Засмітили, як полова, наш язик чужі слова!
Вже труси не будюгови, вже башка - не голова!
Памперс, олбі, тампакс, снікерс, з сим ся звикли ми давно,
И п‘єме заморський лікер, а не рудьньоє вино.

Та й п‘єме го із стакана, а не просто з погара!
Вже не курва - ай путана, в неї отвір - не діра.
Легіня же не по-руськи обозвали - джентельмен,
В ногавіцьох замість пуцьки, джентельмени носять хрен.

Курті гаті то є шорти, а без гатю - то є "ню".
Не повірете, до чорта, хрю-ю-юша кажут на свиню.
Цицьколайбик - то є ліфчик, а маржина - то є скот.
Намащений мастьоу хлібчик, не хоть што - ай бутерброд!

Вже не тягнуть гроші з жеба - хаплют бакси з портмоне.
Може так воно і треба - най прогрес нас не мене!
Може так воно май файно, і най клеється ги клей.
Замість фрази "добре, айно", говорити - "yes, ok".

Най узнают всі народи, руснаки - не простаки!
Не лиш ліс у нас і води, ай усякі язики!
Ей, як зайдеме в Європу, я тя имлю, не забуть,
Не за задницю - за попу, не за цицьку - а за грудь!

Уповім на шури-мури "дєре_бе_на_рекоме"!
До високої культури різко ми досягнеме!
Так високо, што й недовер камінь в нас який герой!
З сим кончаю, все! game over! бісонь латашро! агой!

2004

Коли остатній циґаретлик
загас у погарі з вином.
Коли муй старий цімбор Еміл
заспав зелений над відром.
Коли''м надвур на локтьох цабав
(на воздусі я ліпше сплю)...
Тоди''м собі подумав: "Люде!
Та начто я, як марга п''ю?
Чом''им такий несеренчливий?
Чом''им дурний? Уже мам волос сивий!
Чом дідо муй ходив до церкви,
а я од п''янки мусю вмерти?
Чом муй отиць не мав гризоту,
а мене вувергли з роботи?
Чом нико з файти нич не пив,
а я са докус избісив?
Та чом! Та чом! - я гойкам, - Чом!
И б''ю до цімента чолом.
Бім-бом, бім-бом, бім-бом...
Фрас ми до того, кидь ми тяжко:
грошей ниє, мам цураву тапловку.
Тогди не п''ю, коли порожня фляшка,
вадь не бірую вуйняти из повної дуґовку.
Дуґовка? То моє спасіня!
Прозрівим, Господи!
Не п''яний''ись? Ци чуєш ня?
Заткай лем фляшку, пане муй!
Забий до неї грум, вадь х..!
Най не тече з неї вино.
Сам я не заткам.
Я – гуно!

1979 р.

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

                 "Мишка косолапый по лесу идет"Мішка черепатий
хащу стереже.
Ходит си та співат,
упивший уже.

Раз упала шишка
прямо на чоло!
Ун тупанков дупнув,
но не помогло!

Впала друга, третя,
ще єдна летит!
Шишками побита
голова болит!

Мішка вже сердитий!
З рота чорний мат!
А шишки ізгорі
так ги град летят!

Ун ногами тупат,
аж подер штани!
Та не здогадався
уйти з-пуд сосни!

Мішко, так ти й треба!
Білок не сміхуй!
Під сосну не пішай!
Не показуй хвуст!

2004

Клаптики спогадів, галереї екзальтованих облич,
Спростовані звинувачення, віч-нА-віч з тобою, ніч.

Залишені на потім теми,
Маятником маюсь я,
Бо все змішалося
І, захлинувшись щастям в цьому просторі іде ми...

На брудершафт із вітром в пошуках свободи,
Десь поза межами наздоженемо небо,
Застуджена весна, її холодний подих,
Мовчить зі мною ніч, чекаючи на Тебе...

11.04.2009

Між ніжністю і грубістю – півкроку,
Пів вироку і пів твоїх думок.
Не треба пити із берези соку,
Не треба з неба виривать зірок.
На все свій час. Знайдеш колись у травах
У небі, хмарах, світові, бутті
Усе оте, що так давно шукала
Людино, - ти!
Воно ж здавалось далеччю галактик,
Чимось безмірним, за яке життя
Не було б важко в мить одну віддати.
Оце мета!
Та все простіше. Час розставив коми.
Розставив крапки. Звиклістю обріс.
І все буденно. Дні, мов паліндроми
Невпинного годинника коліс.

Я думав осінь. Пізня, сива,
що не повернеться весна.
Звучала музика журлива,
осіння пісня голосна.
Вітри, нав'язливі тумани,
кінець сезону, сон і смерть.
З багаття дим, осінні рани,
життя одвічна круговерть.
Був довгий сон. Був мертвий спокій
серед туману і дощів.
Ввійшов в тунель, такий глибокий -
не чути слів, нема віршів.
І тільки образи далекі
ще повертали у буття.
Шукав наснаги в Інтернеті,
щоби вагомим стало "я"
Такі то осені причуди
і дивний власний мій концерт -
навкруг живі реальні люди,
а я дивлюся на портрет.
Через модеми, лямбди, хвилі,
оптичний промін, мегабіт
приніс він обриси красиві,
змінив буденний сірий світ.
Як хлопчик, біля монітора
чекаю лист, де "так" чи "ні"
Моя уява, зовсім хвора,
малює ніби уві сні:
ми десь у лісі, чи у полі,
волосся вітер розвіва -
і все реально, аж до болю...
Тримайся, сива голова!
Я думав осінь. Пізня, сива,
та знову на поріг весна
вся у цвіту, така бурхлива,
уже в реальність перейшла.
Мій Інтернет. Роман осінній.
Ловлю, чекаю кожну мить.
Адреса, логіни незмінні.
І наш роман не зупинить!
10.04.2009 р.