Я думать, говорить про це не в змозі.
Мене бентежить потойбічний клич.
Колись я скам’янію при дорозі
у таємничу горобину ніч.
Не завтра, а колись мене вколише
широкий степ, ромашки в ковилах,
а на світанні збудить, як раніше,
високе небо в білих журавлях.
Не ворухну холодними плечима,
вхопивши в руки кам’яний живіт.
Лиш задивлюсь порожніми очима
на їх легкий замріяний політ.
Спливатимуть роки у невідоме
степами — не об’їхати конем,
не стиснуть серце болісні судоми
розкраяним до обрію вогнем.
Не просвистять вже кулі біля скроні,
лиш голову видзьобують птахи.
Ні холодно, ні тепло — все стороннє:
усі плітки, образи і гріхи.
Тоді до баби по квітучім житі,
чи по ріллі холодній восени
ти прийдеш, милий, смутком оповитий,
і квіти покладеш лише мені.
І буде спомин, зрошений сльозами,
далеко від міської суєти.
І сірі дні спливатимуть за нами,
а нам вже далі нікуди пливти.
Я думать, говорить про це не в змозі,
але і досі мариться у сні:
стоїть прочанин сивий на морозі
і білі квіти простяга мені.

( Диптих)
1

Місто врешті заснуло,
Простяглось увсебіч.
Місяць хрестить завулок
Хижим поглядом в ніч.

Марять казками вічними
Геть усі поверхи,
І маршрутами звичними
Кіт обходить дахи.

Он ліхтар впівнакала,
Наче мріє, горить…
Скільки літ я чекала,
А ти вийшов на мить.

Вже і скроні засніжені,
Вже й весна не весна.
І плачу я за ніжність
Жовтим сумом вікна.

2
І відлетіло, й стихло, відцвіло…
Але душа все тулиться до шибки.
І, наче пташка, стука у вікно,
Чи ,може, як в акваріумі рибка.


Дивлюсь крізь скло у вранішню блакить.
Якби не день почавсь – пропала б з болю.
Той біль на двох. Ніщо так не болить,
Хіба згубити душу або долю.

Вже сходить сонце і по колу йде,
І розсіва по світу протиріччя,
І все пряде… все спогади пряде,
І загляда веселкою у вічі.

Між нами що? Лиш мури мовчазні.
Мій біль до шибки тулиться щокою.
Живи як є. Лиш спомини в мені…
Про все, про все, що ти колись накоїв.

А сонце зійде, як завжди, в зеніт.
І стане двір мій світлим і охайним.
Не залишайся спомином в мені,
Ні каяттям, ні болем, ні гріхами…

Початок осені. Ледь-ледь…Початок…
Ще не настав той золотавий час
Аби листку в падінні прозвучати.
Ще обрій червоніє, ще не згас.
Ми сидимо за чаєм на веранді,
П’ємо суничних пахощів настій.
А світ від яблук теплий і принадний,
І вечір по осінньому густий.
Тут добре всім, і погляду, і слову…
У синім сяйві придніпровських піль,
Немов сирітку, тиху і раптову,
Останню квітку поцілує джміль.
Така пора… Не вмерли сподівання –
Мені долоньку груша простяга
Довірливо, як поклик, як жадання:
Повернуться і щастя, і снага!
Уривки фраз, мов час, летять крізь мене,
І тихо під столом воркоче кіт…
А завтра… Що ж, пожовкнуть клени
І облетять, і сніг зустріне світ.
То буде завтра. А сьогодні – осінь.
І я цієї ночі не засну.
Тремтить душа,
і слово волі просить,
І сенс життя
я в ньому осягну.

(Диптих)
І
Все зводиться до купи, як торік.
Шугає вітер, холод, мряка, вечір,
Твої слова, немов із крил шулік,
Осіннім листям падають на плечі.

Ти ж знаєш, не збираю я валіз.
Твої листи? — їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночі в осінній вирій сліз.
А що зробить іще для тебе можу?
ІІ
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А від твого останнього листа
Лише жагучий смак гіркого перцю.

Із мрії вийшов, наче із води.
На тому місці вже не плачуть верби,
І вже не б’ють джерела сухоребрі,
Де скам’яніли пам’яті сліди.

Пройшли літа, примхливі і хисткі.
І що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвінкім розхристанім розмаї
Визбирую опалі пелюстки.

А зрештою, усе іде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
І світанково на покрівлю хат
Скидати вірші полохливе небо.

Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я — справжня, я — жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива,
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.

Що ти шукаєш, хлопчику,
На денці моїх зіниць?
Наче стрибнув горобчиком
По цямрах сухих криниць.
Всі почуття спорошені.
Цей вірш не тобі пишу.
Сумно зіграй по осені
Сюїту, що я прошу.
Я ж не у тебе закохана,
Ти досі зі мною на Ви.
Що ж ти прийшов непроханий,
Наче п’ятак новий?
Між папірців пошарпаних
Виблискуєш багрецем.
Стане карпатське марення
Облудним твоїм взірцем.
І забринить провиною
В цей незабутній час
Піснею лебединою
Сполох осінніх айстр.

Ми не раби — ми богові онуки,
Шукаєм вічно втрачені сліди,
І, не знайшовши радості і муки,
З кущів господніх крадемо плоди.
Розшматували світ на бездоріжжі,
Тримаємось на линві божевіль.
А над Дніпром здіймають небо крижні,
Й ранкове сонце виринає з хвиль.
Впаду в росу із виру безталання.
Де спокій мій? О Боже, сили дай!
Я у своїй землі візьму світання
І келих ним наповню через край.
Я піднімусь онукою Даждьбога.
Це перший крок від пустки до джерел.
Святиться Божим іменем дорога,
І кличе в лет розкрилений орел.

Колись я була дощем.
Я блукала у царстві тіней
бездумною вулицею.
Я витирала обдерту фарбу з її очей
і залишала там зорі.
Я вимивала брудний асфальт
від запльованих слів, що липли
до підошов синтетичними зморшками.
Я йшла по землі блискавками,
і замовкало шарудіння папірців,
пожовклих і непотрібних.
Я викохана в захмарній глибині
космічними вітрами.
Я малювала сині дерева
на березі синіх річок.
Я була божевільна вірою,
що це комусь сподобається.
Я мріяла впасти в твої долоні
о третій годині ночі,
щоб рано ти подумав,
що назбирав по світах діаманти.
Незбагненний земний абсурд!
Я втомилася бути дощем.
Я – жінка, приваблива і хтива,
п’ю з тобою вино і чорну каву.
Я вбираюся в червону сукню,
аби ніхто не помітив хворих очей,
і що замість крові в мені тече пам’ять,
і я інколи падаю, падаю
у чорну безодню байдужих парасоль.

Нині журба стала, яка не бувала:
ікона Богоматері очі замружила, вуха затулила,
Благала: «Де взяти сили?.. Пробачте… Не можу більше…
Віднесіть мене в церкву – там спокійніше.
(Розривається серце!)
Як дивитись на все це?».
Підхожу до малюнка кожного:
«…Сміх розгинає Райдугу в палицю…»
«… Сонце пшеницю обожнює…»
«… Дерева посміхаються…»
«… Капіжно із землею розмовляє дах…»
«Адама з Євою покликав Бог до Раю…»
(Хіба таке буває?)
«…Лікар з дитям на руках босий іде по морю…»
Не витримують нерви:
це малювали діти онкохворі (які вже померли…)

І рида на північ сива наречена,
А вітри, мов діти, потягли фату.
Наряджають трави мавку нехрещену,
Паву золочену, стомлену, святу.
На краю, на скелі густяться тумани,
Бють вітри стрічками, косами бринять,
А зі сходу віють ладаном дурмани,
Сміхом і дружками, бубнами гудять.
Заспівали гості знову, та не тої.
На столі танцюють жовті дві свічі.
Зажурилась дружка замість молодої –
Не буде весілля нині уночі.
Не буде весілля та будуть гостини,
Гості мовчки хрестять не за тим молять.
Одягла невістка мамину хустину:
Чорним павутинням квіти в ній густять.
І пливе кохання мутними струмками,
Повз дрібне каміння, порвані стрічки.
Йде ходою сміло битими стежками
В чорнім наречена, а в руках квітки.
Не троянди білі, не гвоздикі пишні –
Мертві жовті квіти з чорним мережком.
Дують вітри в спину, женуть думки грішні,
Наче все колишнє змило потічком.
Заспівали гості, сіли за столами.
Наречена-мавка приміря фату.
Обнімалась грішна на краю з вітрами,
Хоронила там любов свою святу.

В новинах, кажуть щось про популізм,
А що це саме, може ананізм,
Мову, оцю нову, погано розумієм,
А от за щастя, якось іщє мрієм,

А гроші у цей час, тихо течуть,
По кішеням, та і не по чуть-чуть,
Що це до щастя має, я не знаю,
А от що долю, кожен вибирає,

Сам?,
...... було б з кого вибирати,...

Намотує дим цигарковий
На записи магнітофон,
І службобезпечні розмови,
І байки про чистий кордон.

На столику колом розводи,
Як вир у болотній воді—
Затягує стіни і сходи,
Фіранки і лампи руді.

Бурштинове пиво у гальбах,
Балачки зайшли про війну,
Про миші у банках і Майбах,
І щиру державну казну.

Бармени розносять на таці
Світлини іранських дівчат,
З рекламою вуличних акцій,
і з гаслом: „ти йдеш на джихад?”

А нам би якось відмовчатись—
У кожного свій кінозал,
На захід замовлений чартер
І свіжий касетний скандал.

Я маю право забути,
Про що шепотілись віконця,які тихо світяться.
Мій світ кімнатою скутий,
І люстра гойдається - ніким не зірвана китиця
Майже гірського кришталю.
Та й світло - це просто прозора тріщина вулиці.
Свою павучиху-ткалю
Покличу,нехай залатає щілини.Тулиться
Так міцно до мене темінь,
Заводячи вглиб у свої лабіринти, до краю.
А я загубила кремінь,
І досі із себе упертий вогонь висікаю.

Цього вечора ми мерзли вдвох на дитмайданчику,
Їли ще теплі булочки з корицею і пили мате з мого термоса -
Сиділи в великому дерев'яному човнику, іграшці для небідних малюків.
Нам було холодно і добре, аж доки не вийшов охоронець,
Сказав, щоб забирались звідси,
Сказав, що викличе КРОК, (це такі накачані пацики з гумовими кийками)
Ми знизали плечима, мовляв, нам фіолетово -
І продовжили пити.
Мате був теплим, булочка - смачною, а очікування КРОКівців - нестерпним.
Того вечора ніхто так і не приїхав.
Потім ми зовсім замерзли, і ти попросила покатати тебе у магазинному возику.
Як я міг відмовити?

Я ніколи не думав, що жити дорівнює бути;
що існують русалки, заховані в безмір води.
Все життя — океан, що мені не пройти — потонути,
11 — віщує холодну самотність біди.

А чи довго іти? Чи повернеться море до річки?
Чи побачать сліди вороття, хто не має очей?
В суверенному марші крокують безтілі калічки...
33 — це утома від слів, а тим більше, речей.

На дорозі жалю я побачив табличку в майбутнє.
Тільки шлях, як дійти, хто писав, не лишив до кінця.
За весною весна, за туманом — щось, певно, непутнє.
Тільки я поглядаю на небо очима ченця.

До неба вже – півподиху і півпожитку,
бо у недиханні розковано "ту-дух".
На млість лягли повіки, як бджола на квітку.
Зникомі рамки брів, метаморфічний рух.

"Тут був" – на серці ласкою, від неї – тонуть
у хвилях-локонах, у пахощах bonjour.
Вирує почуттями ніч, а рук понтони
проходять джунглями, минаючи межу.

Тривкі зітхання вистоялись, наче вина
і спраги зливу розливають по тілах.
Тремтливі дотики на пальців павутині
своєї участі чекають і тепла.

Зникомі рамки брів – метаморфічний простір,
де з кокону рамен вилускує табу
та бруняться уста, розгублені від млості,
де він її знайшов, але себе забув.

17 Лютого 2009

Крокодил разинул пасть
И зевнув широко всласть,
Глаз открыл, дёрнул хвостом -
Очень скучно быть бревном.
И решил поразвлекаться:
Иль поесть, или подраться.
Как назло — никого рядом:
Ни съедобных и не гадов.
И от скуки всё, что знал,
Крокодил припоминал.
Он совсем без напряженья
Вспомнил Нила наводненья
Вслед за этим вспомнил он,
Что в году смена времён,
Так как травку он не ел,
Вспоминать не захотел
Зачем травы изучают
Это пускай люди знают.
Люди? Делят всех людей
На больших и на детей
Что ж детишек отличает?
Крокодил припоминает:
Дети у людей растут,
Что увидят в рот кладут,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
Часто ссорятся и спят,
Всё что можно всё едят.
Стой! Хоть мне и сотня лет,
Но ведь это ж мой портрет».
Я всю жизнь свою расту.
Всё живое в рот тяну,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
И когда, когда глотаю,
Слёзы тут же проливаю.
Очень я люблю подраться
И на солнышке проспаться
Крокодил тут в восхищеньи
Закричал от удивленья:
«Говорю всем не шутя, -
Я не взрослый, я детя!».
1974г
г. Ивано-Франковск, Украина

*

На небі – човен,
а на хвилях – місяць.
Я у колисці мрій.

*
* *
Надія за надією
у ланцюжок сплелися.
Припасувати б образ твій.

*
Хотів би чути й бачити тебе
І торувати стежку день у день.
Аби не втрапить
На Прокруста
Ложе.

*
Друзяки відвернулися,
Не п’ю.
Дівчата відвернулися,
Старію.
Не відвернулось дзеркало лише.

Чи тебе порятують гайдуцькі пісні*, країно?
Чи тебе порятують графіті на древніх стінах?
Бідний люд - галайда́, ти сама нічия дитина.
Не ґаздинею в домі, лиш скибочкою ріллі.
Розгубила усі свої ґудзики і каблучки,
Лиш очима-волошками в небі збираєш тучі,
Загрубіли у гаптуванні пальчиків пучки,
Вже зболілося серце й суглоби твоїх колін.

Хто тебе порятує: рільни́к*,звитяжець, оратор,
Білозубі вожді на бігбордах убитих трактів?
Чи озброєний Каїн прийде оживити брата,
Чи химери жбурнуть у торбину жебрацький гріш?
Стрепенися серцями, як в небо злітає стрепет,
Не чекай евтаназії- дро́мос веде до склепу,
Ти жива бо кипує тобою цвітіння степу,
Гір освячена синь, і прадавнього моря дріж.

Та німує Дніпро і не б’є у тулумбаси дорош*!
Ворогами не скорена, ти сама себе скориш,
Оріянська* первісна слава змелена в порош,
Там двосічні мечі й Золотий залишився Плуг.
А у генах нащадків зринатиме гордий – орій,
Гір нескорені спини, дух прадавнього моря,
Волелюбні степи, без лжі чужинських історій,
Доки пам’яті очі не виїсть нещадний луг*...


Гайдуцькі пісні*; тут: в значенні пафосних патріотичних пісень

ДОРОШ*- Козак, що бив у тулумбаси, подаючи сигнал збиратися усім у "коло" – на військову раду на Січі або у поході.

Їдкі́ луги́* —лужні хім. речовини, які мають їдку дію

ОРІЯНА* - "країна орачів". Її символом був Золотий Плуг. Основа трипільської культури (V-II тисячоліття до н.е.). Орії – першоорачі світу. Вони першими приручили коня, винайшли залізний плуг та колесо.

Чарівно-бірюзово в гаї проліски вогнями зацвітали...
Весна-царівна знов стає навколішки - від них підпалює запала.
Несе, мов мати в пелені, всякої зелені, щоби буяло-вибухало!
А ми, з тобою, там якраз гуляли...
І, враз! Наша любов здетонувала!
Два серця вибухнули одночасно - засліпили очі щастям...
І біля водяних потоків, що несуть життя,
Немов тих водню ізотопів сталося злиття...
Душею стали ми одною, і весною
причастилися квітчасто...
Від колосально-весняного вибухання -
Вивільняється енергія кохання.
І щастя хвиля світом прокотилася, коли вона звільнилася...
І біля водяних потоків, що несуть життя,
Немов тих водню ізотопів сталося злиття...
У наших тіл і душ, знай сонце сяє,
І, довкіл, природа грає туш...

Огонь ответный "витязей" кромсал
И клич "Аллаh!" им души разрывал...
(Т.Муцураев, "Аварское село")

До грудей притискаєш свободу - АК-47,
У підсýмку пульсують гранати, неначе серця.
Пахне боєм. Цим разом - ти знаєш - поляжете всі,
І шепочеш шахáду із блиском звитяги в очах.

Хай вогнем, наче килимом, гори ці встелює "ГРАД",
Пам'ятаєш - муслім не відступить ніколи назад.
Сенс життя - у Джихаді. Отож, моджахеде, вперед!
Як Аллаhа ім'я на вустах - не страшна тобі смерть.

Ти аж рвешся у бій. І з тобою - пліч-о-пліч - брати.
А попереду - кáфірських орд незліченні ряди.
Але знай - перемога за вами. Вперед - за Кавказ!
За Аллаhа, Вітчизну, свободу загинути час.

Бентежні тіні еллінського міфу
Лягли на сонцесяйну чистоту.
І ми вклонились еротичній німфі,
Спровадивши русалчину цноту.
І ми втішались плетивом химерним
Занурившись у шал перипетій:
Героїв і богів, звитяг і скверни,
Не нам властивих мислень і подій.
На полі ратоборствували дужі,
Ярило батько в небесах горів.
Та Зевс повадивсь у відсутність мужа
В опочивальні наших матерів…
Не від меча біда бува найглибша.
О, Господи, гріхи наші тяжкі!
Зневажені, такі близькі, найліпші –
Боги навшпиньки вийшли, за дужки…
А ми взяли чужий на душу камінь,
Ще й не один, замурували світ,
І розписали прийшлими богами:
Печаллю – стіни, страхом – небозвід.
Мальовані і двері, і віконця,
У цьому склепі виходу – нема.
І тільки в крові шаленіє сонце,
Коли морозом допіка зима.
Нехай пече, у день сонцевороту
Ярило вийде за тілесну гать.
І тільки в жменьці сміху, для народу,
Зостанеться Марена міцно спать.

Здіймуться святі по Різдві із насиджених місць.
Заглянуть у вікна морозяні, ввійдуть до хати.
Павук із соломи з-під стелі окреслює вісь,
До світла якої злітаються душі крилаті.

Здіймуться святі по Різдві тай у вирій вернуть.
Підеш із сохою в життя, а жита – вже по тобі.
І діти твої з вовченятами істину ссуть,
Сповиті у сіті дощів ще у неба в утробі.

І сніг почорнілий, як нав, повноводдю бринить…
І вродить зі скель нове сонце, напоєне ранком…
У Бога турбота – всі дні позбирати на нить,
Тай тихо зашторити виткану з часу фіранку.

А потім – листочок пожовклий… А потім – сніжок…
А потім до мене від тебе – свати… чи солдати.
І білий рушник, білий-білий рушник без стьожок
Не вспію подати.

Хто римує все підряд?
Поетичний автомат!

Хто як бабця біляші
Випікає нам вірші?

Знайте, смак у них нестерпний -
Треба їсти поки теплі!

Діалектика в нарузі -
Кількість з якістю не друзі!

Хоч рецепт старий – надійний
Вірш виходить як снодійне.

Як зарадити біді?
Скоро станемо худі!

Чи слова місити краще?
Чи читати зранку натще?

Чи зробить експеримент
З дозуванням компонент?

Щоб був вартим «п’ятака»
вірш порада є така:

Довше їх печіть в душі!
Будуть добрими вірші!

«Накрав – і в опозицію!»

(Вислів Голови Верховної Ради
України, 2009-02-16, ICTV)

Крадій
з повітря збагатів,
і має
надприбутки.
Та зрозумів –
в багатстві тім
людиною
не бути.
До буцегарні
йде крадій
для інших
прецедентом.
Він радий
розвитку подій…
Не встиг –
обрали президентом.
Тепер всю банду
здоганя
з усіх своїх
позицій –
пасе
троянського коня
вождів
від опозиції.

2009-02-16

От розігнати б геть усі думки,
Зайти у воду, горілиць лягти,
Ковтнути неба і через роки
За течією потекти туди,
де квітнуть вишні, і де босі
гасають діти, там де косять
траву в саду, скиртують сіно,
де верболози і калина,
де вранці топиться в печі,
де глечики і рогачі,
де свіже молоко, і п'яти
шпориш лоскоче, коло хати
цвіте бузок і пахне м'ята...

березень 2009

Ми загубимось влітку на вулиці,
А зустрінемось аж біля осені.
Непомітно, та все таки були ці -
Ендорфіни, а може здалось мені?

З поміж натовпу “вічно задуманих”,
Ти знайдеш мене - дещо розгублену.
Віднайди в собі сили, я йду на них!
Подивись, і скажи : “ Ще улюблена”

Я заклею поламане скотчем ,
І озброюсь жіночими “штучками”.
Щоби тільки ти знов не наврочив,
Й ми нарешті обмінялись обручками.

Тебе б відвести в Діснейленд
за руку, як дитину.
Якщо й тюльпани, твій презент,
пропахли нафталіном.
Ти щось белькочеш, та дарма:
на серці все затерпло.
Чи є ти, хлопче, чи нема —
ні холодно, ні тепло.

Приспів
Я віднесу тебе в музей.
В бюро загублених речей.
Я віднесу…
А може — просто в «секонд-хенд»?
Я віднесу тебе туди,
Куди простіше донести.
І, не торгуючись,
віддам тебе за цент!


Мене приборкать не берись —
не здатен ти ні трішки.
Бо є ще в мене пазурі,
гостріші, ніж у кішки.
Щипну, смикну: «Хі-хі! Ха-ха!..»
Людина ти, чи зомбі?!!
Чи, може, вобла ти суха?..
Що в лоба, що по лобі.
Приспів

Ти, не придатний ні на що,
нудотний і лупатий.
Іди собі, відкіль прийшов,
не заважай кохати!
Мені дорогу стережись
перебігати часом.
Якщо не можеш — не берись.
Ні риба ти, ні м’ясо…
Приспів

Просто так дарую тобі пісню.
Просто так телефоную знов.
Просто, хочу знов з тобою стрітись –
Не шукай симптомів чи ознак.

Просто так іду, щоб усміхнутись.
Розділити серця дивний щем.
Поруч лиш дозволь мені побути
І пройтись з тобою під дощем.

Просто так дарую тобі небо
І пишу безглуздого листа…
Можна, я побуду біля тебе,
помовчу з тобою ПРОСТО ТАК?

Була ця зустріч геть не випадкова,
Вона, як завжди, запланована була:
У після Валентинів день святковий, -
На зустріч до Зими прийшла Весна.

З візитом до Зими Весна приходить
Завжди, щороку у один й той самий день,
З єдиною метою: Вона просить –
Тепла й любові для усіх своїх людей.

Весна-красна посланка Валентина,
Святого, давшому коханню два крила.
Є вирішальною для них обох ця днина:
«А чи почнеться відлік ніжності й тепла?»

Порушивши Зимовий сон холодний,
Пора кохання Яриловим промінням
Розчулила до сліз покров морозний
І ніжно проросла першо-цвітінням.

Для мене ж, автора, події цього дня, -
Є чарівним зв’язком із днем, що вже минув:
Сам Валентин впрягав крилатого коня
Разом з Весною нам, відправивши любов.

*
У дзеркалі
майнула нагота
І на подушці вм’ятина ще свіжа.
А я і досі
у вікно дивлюсь.

*
Якщо цей світ
Ти любиш, як і я –
Мій голос ти завжди почуєш. Зможу
Тобі вернути
Я твою любов.

*
Діждавшись
перших спалахів сніжин,
забрався я надовго спати в лігво,
щоб очі
зберегти для кольорів.

Твій швидкий поїзд засвітить зелене світло
У моїм місті. І може скоріше весна
Сюди завітає, не знаючи, що це помилка,
Що всюди навколо панує ще поки зима.

Скоріш приїжджай, он бачиш – в депо ліхтарі
Немов новорічні гірлянди чекають, коли буде свято
На кожнім вокзалі, у кожнім маленькім вогні
У темінь задивлені очі не сплять і когось виглядають.

Мерщій принеси із собою легкий запах диму
Це вітер з далеких мандрівок, це ватра з Карпат.
Крізь ніч поспішає твій поїзд, минають години
До ранку ще довго, але ти не можеш вже спати.

І стрілка годинника лічить швидкі кілометри,
Які розділяють і з’єднують, просто біжать
Біжать з-під коліс у майбутнє кудись срібні рейки
Заслухавшись в їхні пісні подорожні не сплять.

І поки не спиш – я з тобою. Ми їдемо разом.
Крізь ніч доганяючи ранок спішить швидкий поїзд.
Минаючи відстань й вокзали, усупереч часу
Закінчаться ці паралелі й зустрінуться двоє.

Тебе тут немає – кімната пуста, наче Всесвіт
Лишився лиш запах парфумів твоїх і здається,
Що зараз до мене із тиші кімнати озвешся
Підійдеш, обіймеш і міцно пригорнеш до серця.

Але час минає, і запах втікає в квартирку
У рамці вже вицвіло фото і вже зацировані дірки
В фіранках, які пропалить не хотів ти. –
Так вийшло… на щастя! –
Ну що ж, буде привід купити

Нові. Але серця не купиш нового
У всіх магазинах чомусь зараз йде переоблік
І не залатаєш(зламалися раптом всі голки)
А всі магазини… -- та це наперед вже відомо.

«Серця в дефіциті! В Вас часом нема запасного?
Це кепсько – бо інколи таки замало одного»
Лишається якось навчитися жити без нього
Або на гуртівні собі їх замовити оптом.

…Флакони парфумів рядками стоять на полицях
Куплю собі запах і буду в кишені носити
Завжди біля себе. І ще б не забути купити
Хоч плюшеве серце, якщо вже такі в дефіциті.

Не вколисуй мене, печаленько,
Не нагадуй, про що забулося.
Небо слалося днями здалеку,
А добігло – об ніч спіткнулося.

А добігло – не стало силоньки –
(Може доля така – лелечая?) –
Процідилося росами сивими
Чи зурочене, чи відречене...

Не розраджуй мене, печаленько,
Не розчісуй волосся мріями.
...Бо все радості так чекалося,
А її чомусь не наміряли.

Чи в ковші у небес під зводами,
Чи в корінні трави зосталася?
...Серце бігло до дива бродам…
А добігла я – налякалася...

Мені зима не відпускає рук.
Цілує тільки мочки вух
Холодний вітер. Вітер-імпотент.
Як євнух, наглядач, естет.

Тремтить рука -
Долає біль.
Звідки ж взялася у думках
Оця огидна гниль?
Чому з'їдає саможалість
Сильніше з дня у день,
Немов хвороба, чи недбалість,
Чи недолугість вчень.
Живий вогонь у венах стих,
І серце не зігріть,
Але ж, насправді, я не з тих,
Хто звик себе жаліть.
Який би біль нутро не пік,
Здолає гордісь все -
Понуру голову калік
Велично піднесе.
Слабкі хай скиглять як уміють,
І цю плекають здібнісь,
Від цього душі лиш змарніють,
І втратять свою цінність.

Ні сонце, ні місяць, ні земля, ні вода...
Сьогодні з тобою, а завтра одна.
Малюю ім'я твоє я на піску.
Хвилина - і хвилі букви зітруть.
Ніщо не буває ні постійне, ні вічне.
Час тече, час біжить, все минає.
Що сьогодні було таким рідним і звичним
Назавтра безслідно зникає.

За тим, що було - шкодувати не варто.
Не знає ніхто, що чекає нас завтра.
Будем жити сьгодні,кожну мить цінувати.
Бо живем тільки раз, і лиш раз помирати.

Ми хочемо все й одразу.
Розрахунок. Цинізм.
Ніжність - пуста трата часу.
Любов - архаїзм...
Вчасно вносимо плату
За такий реалізм.

Кожна краплина дощу – не скасована теза.
Кожна краплина – підказка, загадка, предтеча.
Ця достеменно відома, приручена втеча
У задзеркалля холодного срібного леза.

Я залишаю страхи, недомовки, образи.
Біль – тільки спосіб пізнати себе. І не більше.
Ми вже не тут, трошки далі. І, знаєш, ми - інші.
Діти незнаної, світлої Сьомої раси.

Я тінь твої тіні,
Поцілунок в повітря.
Мала пляма світла
У згадках осінніх.

Коли ти вирвешся з цієї тиші яку супроводжує пожовкле листя
Коли я вирвусь з оцих білих стін які створюють втіху спокою
Восени обов’язково в жовтні
Коли сипатиме нудний дощ
По порожніх вулицях стрімко тікатиме сміття
Разом з дощовою водою
Те сміття що ховається в наших з тобою шлунках
Те сміття що накопичувалось роками
Ті образи перше кохання домашнє вино
Злите з фронтової заначки діда
ті обіцянки холодні революційні нариси ночі
твої обморожені щічки мої перші розчарування

ця країна не знає слів не залежності
ця країна не звикла до самостійності
в цій країні окрім впертості
забагато меланхолії і дурепості
в цій країні міста поділені рисами гонору
обвалами шахт та липневими водами
в цих запорізьких ранкових туманах
відчувається запах коксу і мертвих душ
що літають над Прикарпаттям
наче святі місіонери ООН

ти повернулася в цю країну щоб відчути присмак порожніх вокзалів
по яких блукають твої дитячі кроки
твій перукар заніс до твоєї крові вірус СНІДу
та все одно ти повернулась у цю країну
ти повертатимешся сюди кожної осені
тільки тут осінь стає сестрою
тільки тут коли відлітають птахи
та заробітчани ділять гроші на привокзальній площі
коли падає листя і холодний вітер виє у скроні
ти повертатимешся в ті місця де блукає холод
ти повертатимешся сюди бо тут не світяться твої шрами
сховані під вишитою сорочкою

Ты придешь — изнываю от неги я,
Трепещу на лету.
Наша встреча — Виктория Регия:
редко, редко в цвету...

Игорь Северянин

Споглядальники кажуть і свідки:
фантастичніше дійства немає.
Чудеса відбуваються рідко,
і Вікторії Регії квітка
тільки ніч над водою палає,

щоб назавжди пірнути у воду,
рівно тричі змінивши свій колір.
Стебла й листя колюче зі споду —
колючки супроводжують вроду…

Ми повернемось в замкнуте коло,

щоб, загрузнувши в справах буденних,
уривати миттєвості в долі,
та в озерах глибоких і темних
наших душ, у намулах щоденних,
колисати зернятка поволі.

Хай довіку комусь вона сниться —
недосяжна, химерна, містична…
Ми ж з тобою у світлих зіницях
бережемо свою таємницю —
ніжну квітку з ім’ям екзотичним…

Дахами гуляють поважно коти березневі
Всміхаються й гублять із вусів іскриночки сонця
Напевно вони десь дістали весняне варення
Із квітів кульбаби й фіалок, духмяне і жовте.

І, певне, варення те діє на них незвичайно,
Бо, замість на сонечку спати й вилежувать боки,
Вони непокоять все місто своїми піснями,
Забравши у мешканців сон опівнічний і спокій.

Бо пісня існує на те щоб її проспівати,
Котам невідомо, який зараз місяць чи день.
Цього їм ніхто не казав, їм то знати до лямпи
Вони на весь голос горлають котячих пісень.

Навіяних вітром, що пахощі носить весняні,
Ці запахи волі й кохання лоскочуть у серці,
Вливає по крапельці сонце у них свої чари
І рвуться з душі в світ шалені котячі концерти.

Щоб творити – потрібна причина,
Ти керуєш невпевнено-мирно.
Я завжди буду більш самостійна,
Я завжди буду більше покірна.

Ледь знайома – за мить уже киця,
Та на мрії встановлено мито.
Я завжди буду більш таємнича,
Я завжди буду більше відкрита.

За коханку – ти втратиш безодню,
Та, пропавши, згадаєш, можливо…
Я завжди буду більше самотня,
Я завжди буду більше щаслива.

10.08.08

Моя буденність – звичайна, сіра.
А Вищий Вимір – то вища міра
Чужого болю у власне серце.
І не врятує тут сліз відерце.
Не допоможе, бо треба – дія.
А я – не воїн. А я – не вмію.
Моєї сили – зернятко проса,
І доля зирить на мене скоса –
Усе не знає, жаліть чи бити,
Бо я – лиш просо. Бо я – не жито.
Мій Вищий Вимір – промінчик сонця,
Який дитина трима в долоньці.
Мій Вищий Вимір – то добре слово,
Ні, не почути – сказати знову.
Та й то – чи вдасться – не хочуть чути;
У світі надмір протиотрути,
І всі шукають, щоб їх вкусили
І в пошук зміїв вкладають сили,
Та не знаходять – і гострять зуби,
Аби довести когось до згуби.
Уявний ворог і друг уявний,
Уявний навіть діяч державний.
І кожен хоче шматочок долі,
Бо слово «ціле» - не вчив у школі;
І кожен ковдру у свій бік тягне,
Бо лиш про себе подбати прагне.
І виринають із душ почвари,
Уявні змії повзуть на хмари.
А Вищий Вимір… Кому він треба –
Уявне небо товчуть під себе.
І я у цьому болоті в’язну.
Боюсь – не вирвусь, і стану в’язнем
У світі дивних кривих дзеркал,
Де в кожнім – щелеп лихий оскал,
І всі ж бо ладні когось куснути,
Бо то ж так легко – безжальним бути.
Та я прокинусь, та я ще зможу
Свій крок зробити за огорожу
І вийти з кола, де зло примарне
Вдається справжнім так незугарно,
І лізе в мозок, як біль у скроні,
Бо чує владу, бо душі сонні
Завжди шукають простих шляхів
В життя, де повно несправжніх див.
Дзеркал не треба, сховайте скло –
Люстерка множать уявне зло.
Закрию очі й розкрию руки –
Аби відчути, де теплі звуки,
Де правда буде мені гірчити,
Де справжній ворог захоче вбити…
Мій Вищий Вимір такий звичайний,
Неначе в чашці листочок чайний:
Щоб зникли сльози гіркі й солоні,
І крапля щастя – тобі в долоні.