Засинати – нескладно,
Прокинутись значно важче,
Речі вартують подихи,
На сніданок кавова гуща,
На вечерю – косметика з
Облич невідомих актрис,
Такі щирі вуста невідомих поетів,
І я засинаю спокійно,
А прокидаюсь з думкою -
Рівно місяць.
Місяць тому ти торкався ліжка,
Вдягався, вмивався, снідав.
Рівно місяць тому ти пам’ятав
Значення всіх цих речей, що
Вартують подихи,
Та чи варто?
Рівно місяць тому ти почав
Нове існування. Сумісно
З предметами, якими ми захоплювались
Чи ігнорували. Не так важливо,
Але рівно місяць тому ти
Зупинив пам'ять. І я мушу
Розпізнати сама, що до чого.
Рівно місяць,
Ти дивився і як не банально –
Мислив!
Уявляв мене поряд, а може,
Не мене, але байдуже з часом
Помилки пробачаються снами.
- Відчувайте! я поруч. Я з Вами….
2008

Холёный кот, смотрел в мои глаза,
Он понимал, что я люблю тебя.
В его глазах я видел пониманье,
О том, что жизнь полна разочарованья.

25.11.08 г. 17:15

Ось Океан життя, а в нім – плавець
поміж плавців, машин, будівель, вулиць.
Житейських бризок пристрасний ловець,
наїзник хвиль, артист, паяц, безумець.

А ось плавець, в якому – Океан,
в якому сонм світів, безодня грізна,
і на краю – каприз, самообман:
артист, паяц, безумець, хвиль наїзник.

Ти налий мені вина.
А може чаю?
Я тебе не на...
Не вибачаю.
Заліпив твій сніг
Усі повіки.
Так багато їх –
Болота ріки.
Так гойдав мене
На своїх косах,
Та усе мине,
Бо була боса.
Орендую ніч,
Засиплю ранки.
Це чудова річ -
Твої фіранки.

Порепаний лапатий сніг
На мокрому асфальті.
Пісочне місиво для ніг,
Новий доробок шпальті.

Солоні ванни для чобіт,
Багато Аріелю.
Для прибиральників робіт,
Як кістка Спанієлю.

Прищаві підлітки кида
Болотом в перехожих.
Не змиє це проста вода.
Тут Gala допоможе!

У павутинні довелося
боротися з останніх сил
метелику, який у просі
волошку крильцями білив…

А кропива так розрослася,
в повітрі наче аж свербить,
і місяць загубився в часі –
духмяним яблуком висить…

І подих свій затамувала
Світань – нарешті вже прийшла…
Зірки спеклись на гладі ставу,
немов на деці шептала*…

 Славія – легендарна земля давніх українців.
 шептала – сушені на сонці абрикоси чи персики з кісточками.

Я не сдавалась,
Просто много сил
Сбежало с мыслями о воздухе холодном,
В который превратился как-то ты,
А мне осталось только много боли.

Вдохнуть не вышло,
Я не расцвела,
А после только лишний раз замерзла
Что ж ожидаешь? Я все отдала...
Себе оставила лишь слезы и тревоги.

Но не грусти
Я не сойду с ума
Тебе в отместку, или даже более,
Я знаю точно – буду не одна
Встречать в туманных сумерках другое.

Хоч дорікають націоналізмом,
А хтось пихато вимовить : "Сєло!",
Ти порахуй хоч трохи, хоч приблизно,
За Україну скільки полягло.

Згадай, як здавна билась з ворогами,
Держава наша, й нині молода,
Як з боєм українськими степами,
В Європу проривалася Орда.

Згадай, як помирали за Вкраїну,
Як Січ громила ляхів і татар.
І крові як останнюю краплину,
За нашу волю віддавали в дар.

Згадай, як ми тоді любили,
Свій край - безмежнії поля.
І поки вистачало сили,
В бою здригалася земля.

Згадай. Прокинься, поки це можливо.
Прокинься, поки ще є час.
Прокинься, бо почнеться злива,
І все закінчиться для нас.

Там, в глибинах далеких, у сивій пітьмі віків,
У криках дзвінких лелеки, у постатях прабатьків,
В безмежних степах просторих, в обличчях старих дідів.
У ночі, у світлих зорях, де подих старих богів.

Десь там, де втрачаєш себе, забувши своє ім’я,
У чорній хустині неба, в забутих давно краях.
Десь там ми колись бували і всі,як один, підем,
Там доля живе і слава, що кличе своїм мечем.

Там стукає наше серце, і душі палають там,
У Всесвіту швидкім герці, де наш безкінечний храм...
Достоту того не знаю, чи був там колись, чи ні,
А може - не було раю - і бачив я все вві сні?

Не знаю. Та серце мріє, що все це - не просто так,
Що в світі ми не чужії, що кожна подія - знак,
Що кожен колись згадає, відкуди усе пішло.
Чи було колись? Не знаю. Давно це усе було.

З-під купи хмизу в"ється цівка диму.
Дим стелеться і сіється між сосон,
І крони їх у сивому серпанку.
Жучок біжить від вогнища щосили.
Вогнем взялась зелена вітка хвої,
Затріскотіла, пихнула й погасла.
Та знизу, з-під гілок випурхує живий
Червоний язичок вічнорухливий.
Притух, і раптом спалахнуло
З усіх щілин, заструменіло вгору
І - гоготить багаття!
Язик вогню, роздмухуваний вітром,
Схопився за оцупок деревини.
Мов здобич звірова, запручалася гілка
І тріснула пучком яскравих іскор,
Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів"ях сосон
Несеться здалеку і вдалині зникає.

Частка вогню від решти відділилась,
Пірнула у траву і згасла без поживи.
Вершечок гілки, сизий і крихкий,
Розпався попелом. Навколо жаром диха,
Потріскує деінде ще вогонь.
Перегоріло.
За мить, для ока невловиму,
Вмирають і спалахують нові
Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

Бачить око, чує вухо:
на Вкраїні сліпо й глухо,
кардіограф рівно пише,
і Чорнобиль рівно дише,
і моря, давно прогнилі,
не здіймають зайві хвилі,
і стійкі дими-атланти,
і не мечуться таланти,
і не мучаться мутанти,
йдуть сновидами на вахту
шахтарі у гиблу шахту,
і продрімлюють вагони
аварійні перегони,
і зубрить у сні студентство
курс наук про благоденство.
Снять на дачі генерали,
що Афган і Прагу брали,
і молодші командири
мирно марять про квартири,
і редактор райгазети
снить про кахельні клозети,
а підлеглі журналісти –
як за нього в крісло влізти,
і колгоспник марить сином,
що примчиться лімузином
і приструнить тих, которі
у колгоспівській конторі,
і бурмило спить у лісі,
спить обріз бандита в стрісі,
сплять Брюховичі, Херсон,
сплять гендляр, шпигун, масон –
СОН!
Коли раптом око бачить –
що це значить, що це значить?–
ворухнулись на Вкраїні
нерухомі досі тіні,
коли раптом вухо чує –
ненадійно ніч ночує
і якісь непевні звуки
забродили, йдуть до злуки,
звуки й тіні, звуки й тіні –
та невже це на Вкраїні? –
і зчинилося сум’яття
від степів до Закарпаття,
від Полісся до Одеси,
від Одеси – аж до преси,
закричали й телецентри,
що за доляри й за центи
Україну капіталу
хтось загонить на поталу,
а куди не дійде теле-
репродуктор там намеле
гречаної вовни повно,
всіх обслужить поголовно,
а якщо й цього не досить,
із трибуни заголосить
представник народних слуг,
або ні – народний друг:
– РУХ!

Сумління стукає у вікна,
Любов тече по батареях.
Береш мене у свої ікла,
Не маю спільності у феях.

Еротично ламаю стосунки,
Виганяю твій запах за двері.
Вибачай, що така я ласунка,
Не ділюся кривавою Мері.

– Я б полоненим став твоїм
Тобі покірно склавши зброю,
Чому ж ти поглядом чужим
Перемовляєшся зі мною?

Я не банкір, не офіцер,
Я без посвідчення “Впустити!”
Не маю титулу я “сер”,
Та можу вільно говорити.

– Таких, як ти, тут сотні з три
Пороги наші оббивали,
Ти лапті звідси забери
І йди собі, поки не дали.

Мій дім собаки стережуть,
Вони сміливі та слухняні,
Штани до поясу порвуть
Вони за честь своєї пані.

– Коли б тут лев тебе стеріг,
Я б з ним домовився, панянко,
Троянди я б тобі до ніг
Поклав, напевно, ще до ранку.

Вони мали завдання – жити,
Та Зло – з будь-якого боку:
У часі, гріхом оповитім,
Безвинно не зробиш кроку,

Бо правдонька десь заблудила,
І думай-не думай – горе.
Вони, надриваючи жили,
Повзли (так здавалось) вгору.

А наволоч правила світом,
І бруд називався чистим.
Було їм доручення – жити,
Щоб мури зубами гризти.

Обпалили їм крила війни,
І, зігнувшись від болю втрат,
За провини свої невільні
Заплатили вони стократ.

***
Нам їх легко судити нині,
А вони, між двома вогнями,
прожили свої дні полинні,
Щоб відкрити нам Часу брами,

Щоб були ми у цьому світі,
Терези у руках тримали,
І гріхи їхні, горем вкриті,
З душ обвуглених познімали.

Живемо насправді у своїй країні,
А себе поводимо, наче на чужині.
Волю, славу, гордість - сховано в могилі!
Підкорились люди, ми тепер безсилі.

Кожен каже :"Нащо - бути патріотом?"
Кожен хоче їсти, роззявляє рота.
І усі чекають милості від Бога.
Щоб раптом відкрилась в добробут дорога.

Подивись круг себе - нікого немає.
Тільки про своє кожен думу має.
На свою країну багатьом начхати.
Клянуть Батьківщину, що маленькі хати,

Що маленькі хати, що важка робота,
Що вареник сам - не летить до рота!
Нас перемагає жадібність і хтивість,
Самі здаємося, на потвори милість.

Йде війна без крові, без вогню й заліза,
Боротьба за душі, розумова криза.
Битва за Вкраїну, жахлива облога!
Хто, якщо не ти? Крім тебе нікого!

Двері затиснули протягу хвіст,
Тюль потягнувся, скрипнула рама…
І закипають ненависть і злість,
Міцно до серця притиснувся: «Мамо…»

Біль і скорбота…гризота… задьор…
Душу затиснула совість у кліщах.
З банею репнутою сірий собор,
відринутий Богом, дивиться тріщиною…

Одночасно грішать, слідом каються…
Хвилі хлюпають об корабельний борт.
Ніздрі коброю роздимаються:
запалити і викинути зірку – аборт…

Про все на світі хоче
Мала Маринка знати,
Тому їй необхідно
У мами розпитати:

Куди втікає сонечко
Вечірньої пори,
Й навіщо забирає
Яскраві кольори?

Чому на небі зірочки
Маленькі і ясні,
І до якої гілочки
Прикручені усі?

Навіщо умиватися
Щоразу до їди,
І як це киця миється
Не маючи води.

Курча у нас лупилося
Сьогодні із яйця.
- А звідки я з"явилася?
Запитує маля.

Чудненька, мила донечко,
До крапелики роси
Спустило промінь сонечко
Й на світ з"явилась ти.

Барвисті, мов веселка ,
Питаннячка й рясні.
І деколи я чую
Їх навіть у ввісні.

Напевно, завтра вранці
Піду куплю словник.
А також, пошукаю
Великий довідник.

Маленьке миле Сонечко
У ліжечку сопить.
Як добре, ой як хороше,
Коли Чомучка спить.

– А знаєш, ти був правий –
воно не варте безсмертя,
сиропне те існування
під вічно сонячним небом...

Йому було б просто нудно
без нас лишитися раптом
у заростях цих едемських
серед тварин безсловесних.

Він каже, що всіх любов’ю
небесною вкрив – як мило!
А я дарую кохання
із присмаком білих лілій,

із місячним сяйвом стегон,
з хрипким північним бажанням,
коли прохолодний вітер
танцює танго з зірками…

Бувай... переказуй Адаму,
що я його пробачаю,
хай пестить свою відреберну
покірно-вірну дружину,

незнане – воно небезпечне,
незвідане – ще страшніше...
............................
і знов понеділок - ab ovo,
а замисел був чудовий...

Ти музика моя...і що ще тут додати?
Моїх мелодій-снів шалений ритмобій.
Твою красу вдихну у зоряну сонату,
Бо ти моє життя в кардіограмах мрій.

У мене є струна, а в тебе - в косах весни,
У мене є любов з троянд і хризантем.
Із цих чарівних слів в містеріях небесних
Я певен, складено немало теорем.

Ти берег моїх дум, ти світлий мій неспокій
Ти невблаганний сум солоно мокрих вій
Та понад все й усе - ти щастя карооке
Моє і не моє, хоч я давно вже твій.

Мороз на вікні,
І гарно мені.
Маленьке віконце
На кухні в селі,
Сніги замели
Село звідусіль...
І нащо той смисл,
І нащо та ціль,
Коли це навік,
Доки й бути мені -
Мороз на вікні,
Мороз на вікні...

Мов дрантя й шмаття потоптати її душу
у світлі місяця, під музику ночей.
Брехня. Нечесність. Ти не бійся. Заворушу
війська для бою переможного — з плечей
впаде обов'язок миритися догматам,
і жити чітко за інструкцією. Ти
своєю ревністю прикув її, лещатам
змиритися — змирилася. Давай, лети!
Ти ж вільний птах, не те що... А вона... Сидить
в кайданах параної й страху зморена
контролем, мов під вартою. Єдина мить -
з темниці вийшла з вигуком “Не зборена!”

Нарешті, Господи, відкрились в неї очі,
вдихнула свіжість ще не зниклої роси,
повірила в численні сни, що мов пророчі
застерігали... Далі сам неси
свої нездійснені фантазії-ідеї.

Відчуваю музику, що лине
десь від Сонця, ніби грає домра-альт.
Я міцна, потужна стебелина,
що пробилася, прорізала асфальт.

Ні, моє кохання не для сміху –
присягаю святим хлібом і вином,
Бог мені лишив єдину втіху –
помолитися за тебе перед сном.

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо ясла повні,
сплять стовпи вельмишановні,
спить сексот і спить собака,
спить топір і спить рубака,
спить Дніпро без чорториїв,
спить, на плоть начхавши, Київ,
сплять Чорнобиль, Конча-Заспа,
сплять священики і паства,
сплять поминки і банкети,
сплять пікети і ракети,
сплять долини й високості,
спялть слова, думки і кості,
сплять лікарні, ресторани,
автохтони, автокрани,
чорний кіт і біла мишка,
над колючим дротом вишка,
майстер пензля і доїння,
діти й мати-героїня,
самобутня анонімка,
інвалютна зірка Нінка –
супердівка, супер... –
СПЛЯТЬ!
Та не спить недремне око,
із кіота одиноко
прозирає ніч незмінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
подароване Москвою
око цербера застою.
На Вкраїні темно й глухо,
та не спить недремне вухо,
ніч прослухує камінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
та при ньому – весь наш сором
із навуходоносором.
Око бачить, вухо чує:
зле Прибалтика ночує.
в сили вірить надприродні,
у свої фронти народні.
Бачить око, чує вухо:
на Кавказі теж неглухо,
незвичайні біоструми
забродили у Сухумі,
у Тбілісі – як у лісі,
в Єревані – як на грані,
у Баку – як у Техасі,
в Карабасі – як на пласі,
що в них там, під спільним дахом, –
не збагнуть і Бог з Аллахом.
Вухо чує, око бачить:
вічна дружба щось партачить,
утікають, як чужинці.
з дому турки-месхетинці,
не в своєму ніби ложі
Волга й німці на Поволжі.
а татарам кримським стриму
теж нема – схотіли Криму.
Ворушаться й молдавани,
що гостинність удавали,
а тепер і гагаузи
рвуть із ними дружні узи.
Пригадали білоруси,
що не в сні життя – у русі,
вже й Росія – не месія,
на месію жде й Росія,
і не влежать, мов бездомні,
сестри й браття автономні.

........
Але далі на Вкраїні
люди сплять і їхні тіні,
сплять і помисли, і голос,
сплять і праліси, і колос,
і на прапорі блакить –
СПИТЬ!
("Спитай себе")

Осінній спалах хризантем,
Бентежний дотик вуст знімілих...
Я поведу тебе в Едем
Гаїв, печально обважнілих.

Там небеса, ліси, сади
Горять у барвах листопаду,
Там пісня ллється з висоти
Ключів лелечого параду.

Там серед диво-горобин
Жоржин палає біль червона,
Там візерунками краплин
Блищать калини пишні грона.

Там спкій, щастя молоде,
Зіркаті ночі пестять груди.
Там все цнотливо молоде.
І чудо-мов би і не чудо.

Давай туди разом підем.
Туди є стежка.Чуєш, мила?
Я поведу тебе в Едем,
Гаїв печально обважнілих.

Я не бачу тебе. Та є передчуття
очікування щастя і любові.
І це мій шлях до тебе – у життя,
і подорож обох нас у любові повінь.
Ми тягнемось до неба. Наша хіть –
як вхід і вихід через піхви Бога.
Любов – то Всесвіт, а життя – то мить.
Та їм обом – одна дорога.

Коли вже замете снігами,
що ні проїхать, ні пройти,
і на землі не стане й плями,
і сніг сховає всі сліди,

сліди суєтності, тривоги,
сліди бажань і каяття –
я не піду шукать дороги
свого вчорашнього життя.

А стану снігом. Білим снігом.
Невинним наче немовля.
І засміється білим сміхом
новонароджена земля.

Блаженний сніг, він знає небо.
Високоплинний Білий птах
змахне крилом і вже не треба
блукати по чужих світах.

Нема свого – нема чужого…
Є тільки біла круговерть.
І пада сніг… А що до нього?
Розлука з ним, і сон про смерть…

Мій білий сніг не сон, а дія.
Душі людської ніжний цвіт.
Останню замете – надію,
і починається політ…

Якою на смак буває дзвінка пітьма?
Хай б'ють
на проміння,
б'ють на дзеркальні
друзки!
І вітер навідмаш ляскає по щоках,
І сльози дощу звертаються на вустах,
І шкіру пече промокла до серця блузка…
Суши-не суши, в цій осені ти сама.
…………

І танець – не танець битим небесним склом,
І блідне обличчя кольором зорепаду.
Тікай від дурного червня до листопада!
І думай, що це спасіння.
Що це – не зрада…
Хай зів'є собі у грудях м'яке кубло,
Й руками твоєю шкірою пише море…
Поетко, дивачко, дівчинко,
к бісу сором!
…………
Малюй-не-малюй на вікнах травневий цвіт,
Здирай-не-здирай долоні об перший лід,
Жени-не-жени від себе липкий туман,
Гори-не-гори –
а знову прийде зима...
…………

Змиває з чернеток місто_чорнильних_мрій,
Змиває у ніч холодні дзеркальні друзки,
Змиває вчорашнє сонце з тремтливих вій.
Поетко, дивачко, дівчинко, боягузко…
Ридай-не ридай,
цей дощ все одно не твій.
…………
І звідки така покора,
сонливий щем?
Відпустиш – і стане легше.
Лети, голубко!
Мій Боже, я так надихалася дощем…

Хай осінь тебе зігріє
липким плющем,
Поетко, дивачко, дівчинко,
перелюбко…

Пам’ятаєш, Вкраїно, той дивний смак голодомору?
Пам’ятаєш опухлий і напівпритомний жах?
Лікувалась земля, на тиранів і деспотів хвора,
А недуга лишилась на встромлених в горло ножах.

А двадцятому віку було лише тридцять три роки...
І приходила смерть не з косою тоді, а з серпом.
Пам’ятаєш, Вкраїно, оті замордовані щоки?
Пам’ятаєш ті шиї, задушені житнім снопом?

Пригадай, як вершився страшний суд тоталітаризму,
Що страчав і виносив вердикти до болю прості.
І тримали кати, наче хрест, ідеал комунізму,
Й розпинали народ на зчорнілому тому хресті,

І збирали дань смерті – про це не розкажуть аннали –
Не минувши жоднісіньку хату і жоден куток...
Ну, чого так принишкли, недозвіри і канібали?!
Розкажіть, чи багато пожали тоді ви кісток.

Що, товаришу Сталін, солодке убивства захмілля?
Розкажи нам, народів всіх батько і вождь всіх страхів:
Чи ти бачив той голод з очима напівбожевілля?
Чи хоч раз куштував горобців, лободу й ховрахів?

Розкажи нам про запах безкровної смерті мільйонів
І про кровну смерть тих, хто зварився в чужім казанку,
Як за золото й срібло іконок, хрестів й медальйонів
Продавав напівтрупам ти мить існування п’янку.

А безвинних дітей, немовлят убивав ти навіщо,
Давши ніж тим, чий розум згасили інстинктів вітри?!..
Все ж було в тому році таке щось зловісно-провіще,
Бо й Ісусу в день страти також було лиш тридцять три...

... І справляв геноцид свій бенкет, торжество сатанічне,
І блукала, блукала повсюди червона чума,
І мовчання села переходило з часом у вічне,
Тільки де-не-де чулось: „Матусю... дай хліба...” – „Нема...”

І серця вже не бились у дикім плачу істерички,
А в очах у сиріт відлунав передсмертний той спів...
Пам’ятаєш, Вкраїно, голодні жнива п’ятирічки?
Ти іще не забула розстріляні п’ять колосків?..
18.12.04

Темно-синій віночок шавлії тремтить,
бджоли в квітах – медовий алфавіт…
Ось такою була та незмигнута мить,
коли він народився в Полтаві.

Розірвавши окладу закови старі,
Пересопницька книга розкрилась;
«Б’ють пороги!» – аж вибухнуло в «Кобзарі»,
коли Симона серце забилось.

Ворухнувся Дніпро, Ворскла стишила плин.
Сонця промені – струни гарячі:
«У Петлюри – ви чули? ви бачили? – син!
Син козачий – і вдача козача!

Україно-Шевченківська з духом Франка,
Заньковецької… Слава Петлюрі!
Але доля його, як той цвіт видюка.
Щирим словом засипле баюри

у зневірених душах, здійме прапори
і відродить Вкраїнську державу…»
Він скосив бур’яни на Чернечій горі,
Та шварцбардила доля кривава.

Анрітореська правда? Немає судді?
Є одна в світі правда найдужча –
По-петлюрівськи жить. Гнів плекай у собі:
Симон – кріпкий; святий, невмирущий.

Собрав в кулак всю силу воли,
Сквозь напряжение ума,
Я слышу звук, исполнен боли -
Трещит гитарная струна.

Натянуты и рвутся вены
И голос хрипнет, онемев,
У губ застыла струйка пены
И я умру, куплет допев.

Пусть после бешеного звука
Вокруг возляжет тишина
Не будет сердца больше стука
И не услышаны слова…

Господи Боже,
Єдиний Господи Дажбоже!
Твоє ім’я – Святе ім’я,
Святий народ, Свята сім’я.
Твій Божий Світ
і світ людини –
Єдиний Світ,
народ єдиний.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Допоможи мені,
моїй сім’ї,
моїй родині,
моїй країні Україні
землі уславлених батьків.

Дай благодать Твоїй дитині
з руки Твоєї, Боже, нині,
у всі часи і навіки-віків.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Допоможи нам.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Дай силу нам у вірі нашій.

”Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Не чіпай струну,
____яка бринить без краю,
Яка вже кров’ю облилась до краю.

Не чіпай засмучену вдовицю,
_____яка без мужа мусить вік дожиться,
Якій від нього лиш попіл лишився.

Не чіпай дитя,
_____яке в тривозі ,
Яке без матері зрослося.

Не чіпай мене….
Бо так я хочу…

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

Марю........................................................
тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

хмари........................................................
по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

жаром........................................................
що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

21 Листопада 2008

Благословилось густо-густо
на землю світлу і м’яку,
неповноцінно і безглуздо
проспать поезію таку:

світає! Дихаю тихіше,
щоб не сполохати красу.
А Сонце вище, вище – вийшло…
Я світ збагнув цей завчасу:

червоне сонячне сопрано,
проміння світанкових п’єс…
Стріпнувся День і скинув ранок,
немовби воду мокрий пес.

Апостоли часу, правдиво згора,
Несуть по узбіччю неволі,
Епохи розхрістане словом дитя,
Незгодою вмішане в гони.
Криваво-багряним бездушшям слідів
Безмірно засіяно долі
І духом над урвищем непробивні
Чатують на вибір свободи.
Стинайте думками, усюдно, гріхів
Гадюче багатоголів'я !
Полеглі сьогодні, огранюють храм,
Любові святої, спасіння.

Вже пізно, ти вже не повернеш
ні почуття, ні дотики мої.
Все те, що було, вже померло,
Лиш осад спогадів в душі.

Який, як книжку, я гортаю
В самотні дні меланхолійні,
Коли жалію за тим, чого немаю,
Й плекаю нездійсненні мрії.

Можливо, ми б були разОм
Рік чи місяць, не знаю.
Та нащо думать назад,
Якщо й так цього немає.

Доля нас, звичайно, не спитала,
Зробила все, як завжди, по-своєму
Та, значить, так і бути мало,
що ти і я навік окремо.

Вже завтра мене не впізнаєш,
Підеш своїм шляхом, а я - своїм.
Я книжку потріпану сховаю
І відкладу у довгу скриню снів.

Де був твій дім, тепер пустеля.
Сипучим прахом стіни стали,
На землю впала сіра стеля,
В той час, коли ми міцно спали.
Ти бачиш кості мертвих риб,
Комах у краплях бурштину
Серед каміння вічних глиб,
Де ми блукали наяву.
Ти досі спиш, а час минає,
І порох вкрив чуже взуття.
Мене в твоїх думках немає
Я поза межами буття.

Самотність програного вечору
Квитків безнадійність на потяг
Криза жанру непевності
Сховались у мій зимній одяг

Живуть у снах бентежних
Заради серйозних звершень
На користь тихих полегшень
Жертовні убивці мрій.

Літери з’єднались незвичайно,
хмари вкрали місяць на постав*.
Манускрипти розгортались чайні,
їх окріп заварено читав.

Дихаючу, цільну, повнокровну,
без ґрунтовки, позолоти, фарб,
напишу Поезію-ікону
святосердну духом Жанни д’Арк:

«Паморозь на сонці – горобинна,
Крижана, морозна, сніжна сить.
Над Ставком Верба… немов до сина
прийшла мати глянути, як спить…»

* постав - пара млинових жорен, одне з яких нерухоме, а інше обертається на ньому

«Стою на краю – на краю всіх кінців,
На кінцевому шляху кінця
І без задніх думок, і без зайвих ходів
Я стараюсь найти вороття
…. У життя.
Клітка боляче схрещених пальців,
Поламались залізні прути
Я нарешті у світ, на кінець увірвалась,
Та мені би пора вже іти
…. В мої сни
Я стою на краю і падає небо
У мої благальні долоні,
Я приймаю його бо мені того треба
Щоб і далі побути в не волі
…. Така моя доля
Така моя доля – жити!
Та жити не тим чим живуть.
Власноруч торбу щастя кроїти
І нехай вже буде як будь.
…. А тим часом забудь»
І забудьте ви всі про людину,
Про людину вам зовсім незнану,
Про людину від господа вільну
Про людину, якої немає…

BLAUE STUNDE.

I
я входжу в час цей синій, темно-синій
і сутінь цих кімнат, а там, а там
твої багряні губи - майже сни
ти, - їм покровом, темнота троянд.

ми ж знаєм двоє: це розмови
для других, тих що інші, ну а ми -
...тепер це непотрібне вже нікому:
бо перша це й остання мить.

і це мовчання - майже данність.
вже все - підвладне - німоти.
час, що проходить - він тобі не дасть
нічого. а твій покров - троянда пізня - ти.
II
о, срібним льоном - твоє волосся.
але зліта на рот в розпаді твій
порфірний цвіт, бажання й осінь
з твоїх, уже давно минулих вій.

ти срібло - вся, ти вся - в розпаді
там твій розквітлий снігопад
блідих троянд згасаючі корали
це рани, на твоїх губах горять.

бо - ти пропаща, ти - падіння слив
від щастя, що безстрашність втрат
крізь синяву, останню, темно-синю
ніхто не знає, чи була ти там?
III
та все ж чому, коли ти інших, інша.
троянд цих пізність принесла мені?
мені у відповідь ти скажеш «просто іній
у межичассі - не його, не твій, не мій».

«бо що початком - обірветься - знов і знову
а всім запевненням - тепер яка ціна
зімкнулась сутінь, нависає і просмолює.
і недосяжною для нас ця синява».

* * *

I
Ich trete in die dunkelblaue Stunde -
da ist der Flur, die Kette schließt sich zu
und nun im Raum ein Rot auf einem Munde
und eine Schale später Rosen -- Du!

Wir wissen beide, jene Worte,
die jeder oft zu anderen sprach und trug,
sind zwischen uns wie nichts und fehl am Orte:
dies ist das Ganze und der letzte Zug.

Das Schweigende ist so weit fortgeschritten
und füllt den Raum und denkt sich selber zu
die Stunde -- nichts gehofft und nichts gelitten --
mit ihrer Schale später Rosen -- Du.

II
Dein Haupt verfließt, ist weiß und will sich hüten,
indessen sammelt sich auf deinem Mund
die ganze Lust, der Purpur und die Blüten
aus deinem angestammten Ahnengrund.

Du bist so weiß, man denkt, du wirst zerfallen
vor lauter Schnee, vor lauter Blütenlos,
totweiße Rosen, Glied für Glied -- Korallen
nur auf den Lippen, schwer und wundengroß.

Du bist so weich, du gibst von etwas Kunde,
von einem Glück aus Sinken und Gefahr
in einer blauen, dunkelblauen Stunde
und wenn sie ging, weiß keiner, ob sie war.

III
Ich frage dich, du bist doch eines andern,
was trägst du mir die späten Rosen zu?
Du sagst, die Träume gehn, die Stunden wandern,
was ist das alles: er und ich und du?

«Was sich erhebt, das will auch wieder enden,
was sich erlebt -- wer weiß denn das genau,
die Kette schließt, man schweigt in diesen Wänden
und dort die Weite, hoch und dunkelblau.»

Вже ніч пішла відпочивати,
Сонькó, вставай, ну досить спати,
Бадьорий ранок випив кави
І енергійно взявсь за справи.

Вже день готується на зміну,
А ти сховалась під перину.
А день, він довго не чекає, -
Чуть забаришся, - дня немає.

А потім якось непомітно
Підійде вечір, вимкне світло,
І сутінками день накриє
Незчуєшся, як потемніє.

І знов подіють ночі чари:
І місяць визирне з-за хмари,
Замерехтять далекі зорі
В міжгалактичному просторі...

...Давно прокинулося сонце, -
Тобі моргає крізь віконце
Сестричко, годі тобі спати!
Вставай, щоб ранок привітати!

Ми стікали струмками часу
У моря колишнього щастя,
У моря колишнього болю,
Та одвічних вір і надій.
І шарами холодних течій
Розтікалася наша втеча,
Від поцілення «карамболем»
У найвищому із судів.

Де в останньому вирі–танці
Ми, язичники, чур, «поганці»,
Воздавали хвалу Сварогу,
Найземнішому із Богів.
Та давно вже ідоли наші
Потонули в Дніпровій чаші,
Осокою звелась дорога
До поранених берегів.

Замість вогнищ димує ладан
І немає богині Лади,
Мавки кличуть у вічний ірій,
З пустки винищених дібров.
Нас не вивітрять заметілі,
Як жорству на земному тілі
українську нашу правіру
Час не витоптав, не зборов.

В цьому віці важко вибирать –
в інших є давно своя сім’я і діти…
Щастя відцвіло, як гордовать*,
і не знаєш самоту куди подіти .

«Ти за мене підеш?», – запитав
хлопець вже не молодий, але приємний.
«Чим нічого, краще вже журав…», –
так подумалося дівчині напевно…

В лоні жита колихався мак,
бджоли здійснювали найсолодші лети.
Плоть відповіла зраділо: «Так…».
Серце плакало: «Коханий, де ти? Де ти?..»


* гордовать – мальва (словник Б.Грінченка).

Так попастись у павутину сирих під’їздів,
так попастись – і для історій навік пропасти,
стати з ними одної крові, одної касти,
позабувши про те, що ми генетично різні,

позабувши про те, що з ними не вип’єш кави,
залишати листа у порожній пивній пляшчині,
щоб вони – тільки очі бетонні свої відчинять –
розгорнули його цегляними_до_пліч руками

і, не втямивши ні словечка, – ковтнули тупо
і розмоклі рядочки, і грудки синюшних літер,
аби їх без кінця і краю в нутрі варити,
наче бульбу в мундирах або капустяну зупу,

чи підслухані щохвилинно нудні балачки,
обивателів цих під’їздів – тюремних камер -
про дієві прийоми очищення труб чи карми,
хто свистить на горі, або скільки до неба рачки,

скільки літ, скільки зим, чи достатньо для раю віри...
Так попастись у цих під’їздів отерплі лапи!
І будильник лунає лунко, немовби ляпас,
тільки люди – лише опудала
вбитих
звірів.

Замерзаю належним чином –
Від кінцівок і до серцевини.
І цей дощ вже нічого не змінить
У байдужості зимної днини.
І проходять чужими мимо,
Ті, що вчора були моїми,
Чомусь очі відводять гнівно,
Ніби принци вони чи царівни.
А я пальцями їх малюю
На піску чи на мокрій глині,
Вже не плачу, а лиш сумую
У байдужості зимної днини...

Смаком чарівності торкаєш губ моїх,
Хвилинами неспокою тримаєш моє серце,
Хвилюючими вітрами здурманюєш ти їх,
Вони тебе запудрюють, тому ти не бери “Це”.

Засмоктуй їх у вакуум, повір, їм буде добре,
Забудуть все погане, не буде H2O,
Напишуть сумні вірші, а ти танцюй, співай Ре,
Змалюють вас у книжці, формату Фоліо.

Коли низ поміняється з верхом,
Коли стане жорсткою поверхня,
Ти зіб’єшся з своєї орбіти
І не зможе “Воно” обігріти.

Коли він знову стане нею,
І зіл’ється з твоєю зорею,
Ти загубиш своє тяжіння,
Будеш вільно блукати у тінях.

Мій настрій як день березневий мінливий
Наче загнаний звір, то мій погляд сміливий.
То байдужим є все, то люблю я весь світ,
То сміюся крізь сльози, то сміюся до сліз...

То іду напролом, то безсило здаюся
Я люблю так життя, і його так боюся.
Я чистіша сльози, і важка, як вина.
Я читаю думки, і не вмію - слова.
Я тьму люблю, та не можу без світла.
Влітку сниться зима, а зимою - літо.
Я тебе відштовхну, потім прийду сама.
Я читаю думки, та не вмію - слова..

Я тишу знайду, і від тиші тікаю.
Мрії я розібю - і по крихті збираю.
Я втрачаю себе, потім довго шукаю.
Я на землю впаду - й знов у небо злітаю.

...Мій настрій як день березневий мінливий,
Яке ж буде завтра? Гірке?.. Чи щасливе?
19.11.08р.