свідомістю зруйную світ –
світ, знявши власну шкіру,
мені під ноги кине власну суть,
зробивши крок, увíйду в інший –
де мова тиші,
вічність,
світло.
а в цьому світі –
смерть.

я величезний гробак який точить дерево
що виросло з посадженого зернятка
в якому знаходилась молекула інформації

с первых дней твоей жизни на земле,
когда ещё лежал ты в колыбели, как в могиле, прокажённый,
вокруг тебя, как осы вокруг мёда,
летали, весело кружась,
на костылях людишки «дорогие».
они следили за тобой,
гулять на воздух выводили,
а чтоб ты к боли привыкал, чтоб ощутил ты привкус крови,
они, с улыбкой на душе,
тебя любили, били, били.
а дни всё шли, и шли, и шли,
как механизм поломанной игрушки,
а жизнь катила колесом,
к сырой, холодной, но всё ж к твоей могиле.
и вот ты снова, как и много-много лет тому назад,
лежишь себе, один, беззвучно и спокойно,
и думаешь, с улыбкой на лице:
а где же люди те, которые меня любили?
а они – уже давным-давно исчезли все, тебя покинули, забыли.
уж многие сошли с земли,
как звёзды с неба тёмно-чёрного,
они уже давно погребены,
но всё ж ещё живые многие.
и тут, как призрак опалённый,
как яркий свет большой звезды,
вопрос пришёл в твой мозг змеиный, сгорбленный:
а не шипят ли надо мною –
«змеи» оживлённые,
не обвились ли вокруг –
братья мои меньшие, двуногие?

на верхівці гори
сидить птах
втомлений довгим польотом
навколо холод

я проростаю в Бога,
немов та квітка, що тягнеться у небо.

проміння спадає додолу,
сніг тане повільно навколо,
царство підземне – землю здіймає,
краплі холодні – обличчя мерців омивають.

вогонь мене вмивав, звиваючись у кільця
повз чорним небом жовтий повний місяць
вночі ховала час земля, занурюючись у вже поснуле тільце
загублена в роках йшла крок за кроком давня тиша
кружляв навколо з смутком Вітер
і все співало крім мерця лише мерцю останню в цьому світі пісню
все знало навкруги від неба до каміння
який виснажливий й важкий чекає шлях
мандрівника духовного крізь вихор,
він мав пройти крізь сни
діставшись до дверей палацу,
не зупиняючись в місцях картин, щоб вибрати Ніщо —
духовному природа дарувала для цього
таку важливу й необхідну силу,
допомагаючи пройти,
звільняючи від тягаря валився що шматками гострими на плечі:
в порослому віками лісі зо всіх боків увагу намагалися звернуть напівістоти півногою в смерті,
спокутувало все:
минуле та майбутнє час сплітав в суцільну єдність
і змінювали кольори птахи
лякав розп'ятий череп на хресті
сміявся сніг надламуючи землю
сніг чорний підіймався в небо
замріяний гробак повз деревом зеленим
дерева розмовляли мовою птахів
рослини шепотіли
пливли ритмічні повз пісні даровані сузір'ями вгорі
туман намацував ведмедя
перед обличчям виринало з простору обличчя
напівпрозорі стінки стравоходів
серця вбивали крилами щурів
сміявся рот захований вночі
залізний змій повзе хрестами в напівіснуючих полях,
гіпнотизуючи стражданням
на вуха жарт шепоче жах
тече джерельний струм наповнений бажанням
дитина вкрита пелюстками
в колисці блискавкою кружляє
спадав на землю дощ, вмиваючи клітни-атоми
перед будинком спокій лиш:
крокують кімнати за ними у простір безмежний
зелений і сонце
прозорий і зорі
тут північ та інші сплелися в безвихідь
кладовища нори
за стінами напівбоги – крилаті істоти
а поверхом нижче диявол випалює вогнищем злобу
розпалене тіло на тілі
під стелею крики ховає підлога
сміється тут Ніцше
буддист медитує на прах фіміаму
народжує матір померлу дитину
з малинових заростей Іуда виходить і рушить до храму –
із дзвоном в кишенях –
кидає монети з зображенням церкви в обличчя священників –
з посмішкою входить до храму
зненацька лякає все змінами в морі –
зображене в дзеркалі змиває обличчя наступною хвилею... загублений вільний...
в кайдани закуті співають на волі
чіпляється вбогий зубами за землю
вкрадається дух у замріяне тіло
картини відбиті на плівці – зникають
безумство очима з'їдає
реве водоспадом у темряві тиша
колеса катують
скрізь вежами кукіль
в криниці руками
сніг дивиться
щириться шкіра
ногами на землі
ховають невпевнено наче не вірять,
що щезне назавжди і більше не прийде
у пам'яті частку життя лиш залишить
а з'явиться знову –
нездатні відчути згадають за чаркою, втираючи сльози –
і далі триватимуть галасу звуки;
кукіль-будинок
війна розпочнеться
духовний назовні і далі крокує
позаду кайдани
попереду вічність...

1
люблю тебе – моя державо
тебе люблю – ти жінка гарна
завжди ти юна, молода
дивіться ж бо – яка краса!
струнка ти, немов той соняшник який в луках стоїть.
від сонця – загоріла ти,
від того сонця, яке повік-віків палить,
а над тобою – розлилося небо,
куди не глянь – то скрізь блакить.

2
тоді ти кажеш, дивлячись мені у вічі:
невже ж така я гарна,
адже, я живу одвічно?
коли була я ще мала -
зазнала я великої навали:
спочатку – різні племена,
а потім – турки і татари.
коли ж я підросла, доросла стада –
нова біда мене спіткала:
прибігла з півночі червона сука –
ото була страшна чума
а потім – нова вже навала:
із заходу – на мене чорна хмара насува,
була ж то грізна сарана
за що ж мені така вже кара?
чи то я Бога не люблю?!.
тепер ти бачиш, яка історія моя, –
з її щоки скотилася сльоза;
а ти мені говориш – гарна я!



З
оце повідала мані моя земля,
але вона ще не сказала, що породила двох птахів:
одному – ймення К, а іншому – те ж саме.
великими є ці птахи, з великими крилáми,
вони, спочатку, дивлячись їй в вічі –
на ній волосся рвали –
а потім –
разом зґвалтували,
а після цього вже – до рабства віддали, –
така вже доля України...

4
але я знаю, що людина прийде –
вона тебе звільнить з полону,
поверне золоту тобі корону,
віддасть тобі блакитную троянду -
і ви одружитесь тоді:
заживете ви з миром, разом;
всім серцем я це відчуваю,
і все це буде – незабаром.

всі люди дітьми є безмежної любові,
життя – це школа в котрій вчаться діти.
думки – видіння, що з'являються у тих –
хто любить слухать дивний голос,
інтуїція – це річка яка ніколи не пересихає і тече –
вздовж усієї пустелі
знання – нектар, що живить розум й серце,
сонце – око, що сяє радістю у небі,
місяць – світло без тепла,
дерева – символи покори,
тварини – наші браття менші,
гроші – виразки, що вкрили тіло.
церква – вогонь безболісний який очищує всім душі,
війна – це полум'я, що спалює усе живе у світі,
Любов безмежна – ось Господнє Царство на усій планеті.

чому сидиш така засмучена?
чому весь час мовчиш ти протягом?
волосся – як ті злі яскраві блискавки,
здається – хто торкнеться їх –
посне назавжди вже.
чи може, все мені примарилось?
можливо, ти лише прийшла з минулого.
постала постаттю жіночою,
торкнула мозок жваво думкою, і –
щезла назавжди –
як вічний дух без тіла в просторі.

мозок – це шолом для віртуальної гри "життя"'
в яку з людиною грають по-серйозному
ті, хто завжди намагаються залишитись для людини непоміченим
за будь-яких обставин
і лише розширення власної свідомості відкриває людині очі серця –
цей канал сприйняття безмежного розгортання реальності
яка в свою чергу поступово вливається в свідомість,
налаштовуючи її на направлення волі по єдиному шляху істини який веде у вічне джерело звідки з'являється все для...

мне не нужно пиво,
не нужна трава,
водка, сигареты –
это ерунда,
все колёса – мусор,
наркота – есть хлам,
моё тело – церковь,
моё тело – храм.

в мені
алмаз безмежногранний,
а в ньому –
Той, –
Хто Всесвіт весь створив
і в ньому все Своїм могутнім Святим Духом,
мене Він ввів у Світло,
книгу Він відкрив –
в якій написано про все ким є Він й що створив.

велика Україна, селища, поля,
в полях росте та колоситься жито золотаве,
дитина рве колосся, крадучись, –
ледь не вмирає –
почути ж може зла червона сарана яка не лише їсть але й вбиває.
сумна картина:
край села, подвір'я, дім,
не чутно співу ні людей, ані птахів,
але ще люди є, вони живі –
з труби нагору в’ється чорний дим:
велика піч, вогонь, котел,
в котлі великому дитина –
останній час живе ще, доживає,
а надворі останні дні –
і тридцять третій відмирає.

как вы думаете, сколько метров до неба?
3000? 6000? 10000? нет. всего лишь 30.

молча стоя на открытом пространстве,
окружённом «водою» прозрачной,
смотрю я вниз на асфальт столь невзрачный,
нагретый лучами тысячелетнего летнего солнца,
который залит был водой дождевою
и пухом был застлан холодным и белым,
как будто кто-то посыпал всё мелом.
сейчас же он был раскалённым и твёрдым,
как железное дно большой сковородки,
а пар поднимался в открытое небо,
словно кто-то готовил любимую кéту.
я сделал лишь шаг
и отправился в путь,
как ангел, которому люди отрезали крылья
и бросили тело с крутого большого обрыва,
крича ему вслед:
попробуй-ка снова подняться наверх!
ты всё ж таки ангел, не человек!
три метра, остались секунды.
секунды не век, да, пожалуй, не век,
лишь метр до земли, больше времени нет.
позади все невзгоды, печали, и грех;
и боль, о чёрт, какая же злая и адская боль:
брызнула в разные стороны красная-красная кровь,
словно прохожий наступил на зрелый спелый помидор.
мозги блуждали на асфальте
в надежде отыскать хоть щель,
чтоб спрятаться от солнца
под тень, под тень, под тень.
боль ушла, осталась тьма.
тень, тьма, свет.

Привет, давай дружить,
И вместе, время проводить.
А радовать присутствием,
Смотреть в глаза друг друга.
И воплощая фантазии свои,
Их, превращая в краткие мгновенья,
Что украшают дни, короткой жизни.

5.09.08 / 20:23

Пропозиція.

Привіт, давай дружити,
Та разом, проводить час.
Тай радуючи присутністю,
Дивитись в очі, один одному.
Тай здійснить марення свої,
Їх, перетворюючи в короткі миттєвості,
Що скрашують дні, короткого життя.

5.09.08 / 21:12

В пісок розплетений коси
пірнає моря срібний гребінь.
Я замикаюся на небі,
земні на засув голоси...
І тіло - глина.
Мене бере у руки ВІН
сирого, схожого на кулю.
Вже не болить, бо сон - минуле,
а в ньому холод Плачу Стін.
На волосині
висить у Майстра вороття -
мій крик в народженій дитині,
любові скарб у серці-скрині
та наворожене життя
за ніч мольфаром.
Тече пісок - косу плете
і течія його міліє.
У неба - хмарна анемія,
воно покаране зате,
що, мов отару,
клубки погнало за межу
і ті розбіглися по світу,
неначе плач гіркий трембіти,
де я оплаканим лежу
у кожній ноті.
О, Майстре - відтвори мене,
хай руки просяться ліпити.
Із кулі душу й тіло вбите,
немов із раю прожене
Твоя чеснота.

5 Вересня 2008

Проснулся, два часа,
Но мыслей нет,
Лишь солнце за окном.
Одни воспоминанья встречи.

Она прошла,
Я не окрикнул.
Сейчас же мыслей нет,
Но хуже то, что сожаленья тоже.

Остатки жизни, безразличны.
Смотрю в окно, не видя жизни,
Не понимаю что со мной,
Всё безразлично, нет её…

5.09.08 / 15:32

Перерости травою і мовчати -
Трояндою за вухом у Кармен...
Собою жодних дат не відзначати,
Не згадувати нічиїх імен...
Мовчати. У каміння прорости,
Щоб марили зеленим і весною.
Пророчити над ріками мости,
Але не будувати... Так, простою
Краплиною блідих напівновин
Стекти каналами у твій ефір і впасти.
Навколішки. На радощах. На кпин
Не звести все. Змовчати... Не пропасти...

Струшую з маринарки* спальні райони,
запахи пива, «прими», лавок вагонних, -
так ми зростали пагонами бегоній,
бляклі, хирляві - втиснуті у вазон.

Думка за думку, наче цибулі в’язка;
б’є 25-м кадром «Вечірня казка».
Виживемо до завтра? Скажи, будь ласка,
чи оксамиту вистачить на сезон?..

«Досить нам ситцю, доню-перепеличко…»
Слоїк порожній – марень моїх скарбничка.
Мріяти шкодить - геть, недоладна звичко,
годі терзати пам’ять, неначе зонд…

В часі зависла, ніби я невагома,
присмак у роті – переперчили спомин…
Колір з’явився: значить, ми вийшли з коми,
і золотиться ниткою горизонт.




МАРИНАРКА, -и, ж., зах. Жакет, піджак.

Коли зникає ніч і вже нема туману,
А сонце не цілує ще оголені дахи,
Я перейду туди, де не бува оману,
Де справжня є любов і неземні птахи.

Коли приходить день, та квіти ще в намисті
Із кришталевих барв захованих вітрів,
Я розкажу тобі про зорі чисті-чисті,
І намалюю шлях небачених світів.

Якщо падає зірка з неба –
Це для тебе.
У долоні хвилину спіймай.
На розпутті склади до світання
Пошматовані світлом бажання
І знайди свій загублений рай.

Якщо падає зірка з неба –
Я для тебе
Вишиваю цілунком життя.
Розфарбовую темнії ночі,
Зранку щастям запалюю очі
І ховаю дощем почуття.

Може там на світанку невдалих зірок
Хтось розкаже мені як прожити без маски.
Як зробити в пустелю душі один крок
І не вірити в казку. В самотнюю казку.

Може там на розпутті розтрачених снів
Я сховаю всі сумніви в темну кишеню
Між розлукою двох неземних кораблів
Я не втрачу натхнення. Сліпого натхнення.

Душа зложила крила у капкан
Мимоволі.
Не зрозуміла, що незвичний стан –
Це неволя.
Пустила на сліпе вікно
Сподівання.
Не знала, що страшне воно
Це кохання.
Душа розбила сотні стін і стель
Непомітно.
Пливла, мов п’яний корабель
Проти вітру.
Стомилась від нестерпних мук,
Ран і болю.
Збагнула на стежках розлук,
Що в неволі.

Не посмотрю, не буду слушать и умру…
Усну, забуду тяжесть притяженья…
С надгробной доски пыль рукой сотру…
И слушать буду сердца мертвого биенья…

Я ведь живой! А вижу Ад в Раю…
Где люди все смеясь, тонут в своих слезах…
И я в ломбард, как телевизор жизнь сдаю…
Взамен прошу: «Тепла и счастья бы в глазах»…

Все в мире духи из картин Ждислава… (1)
Слегка прикрой глаза и рвется голова…
И к черту деньги, к черту слава…
Плевать на кислород… дыхание…права…

Не смейтесь вы из умственно больного…
Не бейте в спину завтрашней грозе…
Вы просто меньше видите живого…
Поэтому, больны мы смертью все…

Ты посмотри вокруг, что небеса, что дом…
Живые мертвецы взирают на тебя…
Дороги нет из кладбища в роддом…
Тогда стремись к Земле и ненавидь себя…




30.03.08
22.18



(1) – Ждислав Бексинский – польский художник-ссюреалист.

Чомусь я відчуваю біль
Здається все пройшло уже життя
Нема нічого тільки хліб і сіль
Нічого не довів до людського пуття
Мені лиш двадцять. Це в роках
В душі ж без сил і очі закриваю
Неначе був на Соловках
Своє життя і знов ридаю
Хтось скаже менше побивайся
Гуляй живи і думай про любов
Себе не любиш сам собі признайся
Й не замикай ти на собі оков
Та що сказати ви лиш люди
Яким можливо не побачить те
Що я оплакую один повсюди
Й молю Всевишнього проте
Щоб він зробив мене би духом
Щоб я не бачив цих страждань
Щоб міг зникати легким рухом
Щоб не було цих сподівань
Які сидять як черті в голові
І тихо шепчуть ти чекай
Життя твоє вода на полині
Нічого не побачиш хоч ридай
Хоч вбийся вішайся топись
Ти просто грішник
Якось з цим змирись
Ніхто не розуміє наче я німий
Всі кажуть не накручуй так
Та я ж не шизофренік не тупий
Хоч думав вже і так і сяк
Як іноді прийде печаль
Окутає з усіх сторін і чавить
Ніхто не скаже мені жаль
Як ця хвороба тебе давить
В такі часи я стукаю об клаву
І легшає мені довожу до пуття
Оці вірші мої по праву
Хвороба ця це є моє життя
Так кожний день я вибиваю
Звіряю свій годинник
З Гринвічем світанком
А в вечері я гину й пам’ятаю
Що Бог мене накаже ранком


28 серпня. 2008 р.
11.21 ранку.

…Тій що зрозуміє…




Отак тебе забути!? І бачити лиш в сні?
Твою ходу, волосся і торкатись губ?
Не в змозі я! І б’ю себе у груди,
Що покохав колись. А краще ліг би гроб…

Чим бачити тебе в обіймах інородців,
І лиш у мріях ставити себе, на місце їх.
Чому за тебе я живу, як у тюремнім блоці?
Убити хочу кожного і всіх…

Не посміхайся так лукаво,
Твою любов відчув я то й же вечір,
«Мерлін Монро! Вітаю! Браво! Браво!»
«Прекрасна ти актриса!» - я додаю до речі.

А вірити хотів, тим поцілункам ніжним,
Тим танцям і годинам нашим вдвох,
Та виявився лиш наступним й просто лишнім.
Хоча кохаю зараз, бачить Бог…

Я стукнуся в дорожній знак,
Десь в полі є і мій бозон!
І не вживуться просто так,
Близнята й мертвий Скорпіон…


30 серпня. 2008
11.21.

Візьми свої слова, зітри їх з крил забутих
І залиши мені несказані вірші.
Дозволь торкнутись вій, мовчання тиш збагнути,
І віднайти тепло розбитої душі.

Склади вітри часів в обійми струн прикутих,
До лабіринту днів, розхожості думок.
Дозволь іще хоч раз ту музику почути
І віднайти себе між безлічі зірок.

Втамовуючи спрагу,
Прозріння-забуття,
Хитаючись по стрічці,
Від смерті до життя,
Жбурляючи каміння
В свої прозорі сни,
Розтрощую видіння
Від літа до весни.

Небачених світанків
І несказаних слів
Не зрозуміти зранку,
Під тихий вітру спів.
Із сотень лабіринтів
В невидимій руці
Я викраду краплинку,
Єдину на щоці...

Жовтим кольором закінчується Літо,
В’ялим запахом знесилених лісів.
Чавить сльози крик прощальний журавлів.
Туман і верес. Неба тріснуло корито.

Білим кольором закінчується Осінь.
Іній - попіл спаленого Сонця.
Ополонки - в потойбічний світ віконця.
Сон Землі, задушливий і млосний

Зима закінчиться прозорим і зеленим,
Пролісками, таненням снігів.
Пора повернення із Вирію богів,
Час імена давати безіменним.

Лише Весна не визнає категорично
Ніяких догм. У Світ, який здурів
Від буйства квітів трав і кольорів,
Вона прийде й залишиться навічно.

Іду і дивлюсь на зловісну комету,
Котра перекреслила небо безхмарне.
Богів імена вимовляю намарне:
Вони від зневіри занурились в Лету.

На нових месій ми стомились чекати
В спадкових кайданах своєї тюрми.
За Часу галопом не встигнемо ми,
Якщо не наважимося утікати,

Якщо не скалічим проломами мури,
Як будем щадити наглядачів.
У нас предостатньо голодних мечів,
Що сплять до світанку, сповиті у шкури.

Прийдіть поклонитися новим Богам,
Що вбрались в прадавню козацьку харизму.
Очистити Світ я обітницю візьму,
Хай дзвони співають натхненно: «Ось-Вам!»

Мелодія ця полетить над церквами.
Спинюся на мить на зарослій межі,
І Ґонтине «Ось вам!» на довгім ножі
Проступить крізь кров та іржу наче шрами.

(За мотивами Казки про царя Салтана)
«Белка песенки поет
Да орешки все грызет…»
«Ядра чистый изумруд,
слуги белку стерегут»

Нагризла стільки вже горіхів,
Що можна збудувати дім.
І що? Яку я маю втіху?
Де я живу і що я їм?
Сиджу у клітці мов злодюга,
Крок уперед і пів - назад.
Хіба ж це, й справді, не наруга?
Вже краще в цирк, чи в зоосад!
Та ще співай їм час від часу:
«А ва саду лі в агарод…»
Туристи платять гроші в касу,
Я ж мушу тішити народ!
Одне лице: що пані Лебідь,
Що цар Салтан, що Чорномор…
Усіх цікавить крЕдит – дЕбіт,
А острів хай здолав би мор!
Один знайомий охоронець
Мені підморгував, оце,
Казав, що у якомусь Домі
Замовить лагідне слівце…
Моя публічна рабська праця
Насправді є Реаліт - шоу,
За неї гроші платять, братці,
усім, хто кастинги пройшов.
Якщо хлопчина допоможе -
Втечу! ( на все є воля Божа).
І ви тікайте, добрі люди,
Від зубожіння і огуди.

Повстань, кріпацькая країно,
свою виборювати владу!
В країні більше буде ладу,
як будемо – одна родина.

А тих, хто ділить на отари,
на клани «цапів» і «хохлів»,
будує не країну, хлів –
на шибеницю, чи в татари!*

Магнатів клани – під сокиру,
та і магнатів – під ножа,
комуністична – то іржа.
Не з ними прагнути нам миру.

Із прапором беріть і вила –
хай буде чистою душа,
не продавайтесь за гроша –
і буде нам країна мила,

і буде нам своя країна,
ніхто не буде тут в біді.
Будуймо миром спільний дім –
ім’я якому – Україна.

«…монголо-татари не залишили по собі жодного специфічного сліду, окрім створеної й розквітлої… Московської держави, що на довгі століття зберегла й ординський спосіб управління, й побут, і звичаї, і безліч завідомо татарських боярських родів». Галина Могильницька , «Хроніка великого ошуканства».

I

Він ішов до неї..Вечір..Між калинове зітхання
Де серпневі карі очі - теплі,спраглі до кохання
Він ішов туди навмання..Плакав місяць білим тілом,
Де вона його зустріла поміж трав вогнем шовковим.
Звився смуток паперовим дивним Змієм...

II

Там,де Двоє Виром гнані..І вуста твої багряні
Терпким розпашіли блиском..Близько..
Ночі чари п’яні у димку росою ллються
І сміються і хлюпочуть Зорі у паркім лимані
Там,де Двоє…

III

Ми з тобою
Вип’єм Калинові Чари,
У вогні червоні грона..
Терпкий сік твого цілунку
Трунку цього..шепіт,змова
Знову я впаду у тебе -
В небо Пристрасті..

27 червня 2006 р.

©2006 Святослава Лученко

Я кажу, шо більше не можу,
А вони: „Больше
не будет больно”
Життя-
плісоване порно,
Будь на сторожі...

Час сурмує відбій,
Час на мо`му плечі...
Кричи! Просто кричи!
Не наче дебіл...

Я щаслива кожного дня
Кожного кроку, кожного подиху
Кожного ранку бачити світ.
В ньому – себе, сонце, небо і хмари
Бігти кудись, йти чи просто гуляти...

Кожної думки і кожного слова
Пити холодне повітря ранкове
Як еліксир, що дарує життя
Вічне, прекрасне, єдине, моє
В тут і тепер. Я радію, що є!

Я в цьому світі. І світ цей для мене.
Що на дорозі є світло зелене
Моїм думкам, планам, мріям, бажанням
Хоч вони інколи випереджають
Місце і час, там де будуть доречні
Я не встигаю записувать речення
Ті, що могли б колись стати відомими
Бо вони зразу ж міняються новими
В такт моїх кроків, що йдуть тротуаром
Стукіт підборів стає в них словами
І я не можу ніяк зупинитись,
Щоб не втрачати чарівної миті
Лету душі і народження слова
Знаю, що це все є не випадково.

Та всі дороги завершують двері
(шафи, трамваю, коханого серця)
Доля всіх віршів – сліди на папері
Це все, напевно, і є паралелі
Світу, що крутиться навколо сонця.
Це все так є,
Або так лиш здається...

Мабуть Ви іще мене не знали
Я ще теж про Вас ні сном, ні духом
Та над містом плавно танцювали
І сплелись у вальсі наші душі.

Ми по вулицях ходили сотні раз
Крок-у-крок, по тих самих дорогах
Що прокладені були, мабуть, для нас
Кимось ще до нашого народження.

Ви так довго не могли наважитись
Підійти і запросить на танець
Я не знала, як на Вас поглянути
Та в душі ми з Вами танцювали.

Кожен крок мій був для Вас дарунком
Мої руки Вас лиш обіймали
Ви ставали кожним моїм рухом
З ким би я тоді не танцювала.

Ви так ніжно моїх рук торкнулись
Я так легко йшла за вами в крок
Мабуть десь нам ангели всміхнулись
Сидячи на небі між зірок.

Ми сиділи в затишній кав’ярні
При свічках десь серед центру Львова
Ми іще із Вами дивувались
Наче вже була десь ця розмова.

Ми ішли додому нічним містом
Ми мовчали більш, ніж розмовляли
Та й про що? Коли обнявшись міцно
Наші душі все за нас сказали...

ніч, безсоння, тишина,
сіра стінка без вікна,
мов натягнута струна
влада моя над собою,
мертвий штиль над головою,
наче злий передвісник бою,
серця трепіт, біль душі –
вже практично на межі.

стели під мене матрац
брутального кіно-сну:
в обійми свої - клац! -
і множ на нулі. ну?!
в гримерці мого "Я"
влаштуємо маскарад
не_хворих_на_час для
дисторції кіловаД.
я буду тобі - дрель,
кохана моя стіна!
зпетляти б З петель -
але ж не висіли НА.
нав'язливий suicide
клонованих згубить нас.
спимо наш останній слайд:
стели під мене матрац...

Геть додому, невтесане дерево!!
В тебе череп бобрами вкушений!
Вперто плутаєш з Гоголем Гегеля,
чешеш: "этот, из ГрОба - лучший!",
а у мене впрівають трусики
від жаги нанести тобі травми,
розтовкти тебе! в порох! на друзки!!

..Дуй додому, дубова рамо.

кругообіг ключів між наших кишень
загортає сліди: хто від кого пішов.
ти тут більше не бог, хоч хотів би іще.
закоротке кохання. задовгий шов...

нестерпно-пунктирні лінії
на шиї вигризеш іклами.
наївний: гоїтимеш слиною,
зневіреними молитвами.
зумисне щаслива виллюся
на тебе рясною зливою,
востаннє злизавши фокуси
зі спокою під колінами.
тремти: голку виграй ниткою
й нанизуй мене ще ніжною,
ще вчасною, намистинками
пунктиром. нестерпно. влінію.

скоро в НУЛЬ бідолашних емоцій резерви
і, мов мамонти, вимруть між пауз слова,
дистрофія роз'їсть вічнозаспані нерви... -
несучасна й немодна бо віра в дива.

маю дозвіл на те, щоби непослідовно.
маю ваду влучати без промаху в душу.
"Безнадійна! ти права, ти невиліковна!" -
вже не вірю в дива... Та й, по суті, не мушу.

я неоригінально куплю жовтих квітів жменьку
і спалю собі пальці до вітру морозного
поки ти доростеш до полиці з Булгаковим
поки я доросту ділитися ковдрою.

Зелене літо, раптом, стало знову
Сухим листком, що падає до ніг…
І сірі хмари вже готують змову
Супроти всіх, хто літа не вберіг…

Лісами йде стара, марудна осінь…
Збирає в кошик душі, мов гриби…
Димить багаттями, щоб заховати просинь,
Іще не вкриту хмарами журби.

Щоб не побачив я, як в небі лине
Клин вічних дисидентів – журавлів…
Щоб грішну землю часом не покинув
І, вслід за ними, в небо не злетів.

а двері до мене завжди відкриті
щоб ти міг зайти непомітно як протяг
бо після твоїх останніх візитів
залишився син
і розкиданий одяг

робитиму вигляд наче все добре
що вмію сміятися без фонограми
і тільки присяде сонце за обрій
я кину нарешті
Сізіфів камінь

накрию вечерю сяду навпроти
загляну ув очі сьогодні зелені
без леза зроблю думок твоїх розтин
де купа жінок
та усі безіменні

узявшись за руки підемо спати
лишивши слова за кордонами спальні
ніхто і не знав що в межах кімнати
сьогодні почнеться
шторм семибальний

...

ти спиш мов дитина в утробі ночі
заради безпеки піджавши коліна
застрягну назавжди якщо захочеш
на перетині наших життєвих ліній

зірвалися зорі із власних стебел
щоб я поступилася сонній дублерці
сама ж прокрадаюсь всередину тебе
й згортаюсь клубочком на теплому серці

Коли закучерявляться поля
На обрії моєї ойкумени,
Я упіймаю в небі журавля,
А може й сам він прилетить до мене…
Мій невловимий, загадковий птах,
в оперенні лишив мені ознаку,
До втоми налітавшись по світах,
Згадає про Тільця із Зодіаку.
Тривалий лет над тінями світів
Для сильних крил –то, врешті, не завада.
І я скажу: «Невже ти прилетів!?
Мій журавель, омріяна відрада!»
І я побачу, що горить свіча,
Що виросла троянда між ожини,
Й визорюється небо по ночах,
І доля вимережує стежину.

Кульки летіли в небо –
Сині, зелені, жовті
Переплітались з вітром,
В хмарах ховали очі.
Діти були щасливі,
Діти вірили в диво.

Кульки летіли в небо
Далі – під тиском вітру
Зовсім не дивовижно
Лускали у повітрі
Діти були щасливі,
Діти вірили в диво.

Вірили, що у небі
Теж є планета з дітьми,
Щиро махали руками –
Небо таке красиве!
Діти були щасливі,
Діти вірили в диво.

Незвичайність весни
У очах, як літо, зелених.
Чи до них доплисти
На шматку несталої криги?
Ти наснився мені,
Мов зображення на гобелені,
Незбагненний такий
І водночас – такий зрозумілий.
Кажуть, сни – то пусте,
Кажуть – вірити в них не варто.
Крила зранку впадуть,
Сонцем знищені, наче в Ікара.
А завдання просте – відшукати тебе на карті .
Поцілунком торкнуть
І збагнути: це щастя чи кара?

Вогнище, збентежене вітром,
Облизуючись, їло сіно
у полі, обабіч села.
Воно не здогадувалося,
Що смачнішою є вода,
І дуже швидко ковтало копиці.
А жінки бігли,
Несли воду у відрах,
Щоб пригостити кожен язичок
Полум’яного рота.
„Не встигла!” –
заголосила одна...
А інша, стримавши сльози,
побігла ще до криниці.