Не відірвати очей –
Місяць зійшов над балконом
Круглим мідяним прокльоном
Довгих безсонних ночей

Не доторкнутись руці -
Зорі крізь пальці не видно,
Морок солодкий огидно
Терпне на вогкій щоці.

Всі треті півні мовчать –
Ночі не тане закляття.
В тихім зірковім багатті
Тліє остання свіча.

Скільки триватиме ніч? –
Вічність. Накриє безодня
Приречених на безсоння
Кличе знов місячний німб.

Спокій безсмертних речей...
Місяць устрянув обличчям
В північ безмежну, величну –
Не відірвати очей.

Недописані лейтмотиви,
Я дивлюся в вас, мов в свічадо,
Розправляю побиті крила
І вплітаюся ними в грати.

Неподілене із СУМЛІННЯМ,
Недоказане із КОХАННЯМ,
Чому кожне нове прозріння
Видається мені останнім?

Неполохані хащі БОЛЮ
Продираюсь крізь них до ПРАВДИ.
Відпустити себе на волю
Відчуваю: не маю права.

Із обіймів сліпого СУМУ
Вириваюсь, біжу по колу.
Море критики, стіни глуму
Знов чекають на мене долу.

РАДІСТЬ, ВІДЧАЙ – одна монета.
Кину, знайду – усе моє.
Розбить душу всю на куплети
Силу маю, а сенс ще є?

Недописані лейтмотиви...
Ще наївні й місцями кволі.
От байдужої корективи
Не почути би вам ніколи!

У ляльковій хатинці вимкнули світло –
Хазяйка вирішує: “Вам час лягати”.
А ляльки не хочуть, бо їм всім набридло
Чужі забаганки задовольняти.

Ну навіщо їм очі намалювали?
Їх не стулити – та як тут заснеш?
Великі коробки, забуті в підвалах –
Омріяний простір на тисячу меж.

М’який телевізор, гігантська розчіска
Ніяк не даються в пластмасові руки.
А вранці згори заглядає дівчисько,
І їй не збагнуть ці невичерпні муки.

Вона, як богиня, велика, всевладна,
Проте, в забаганках завжди однобока.
В ляльковій хатинці рожево і ладно,
Але квартирантці – суцільна коробка.

Для неї богиня вже не дивовижна.
Вона підросте і трохи втратить запал.
Мине щонайбільше, як декілька тижнів –
Лялькову хатинку опустять у підвал.

Омріяний простір! ...обмежений простір,
Нами хтось вищий забавляється завжди.
У темнім підвалі тепер часті гості
Також іграшкові, як ти, і не справжні.

Проте, не сумуй, це ж не справжнє життя,
Це все – бутафорія, іграшки, глум.
Лише посміхнись, хай живі почуття
Розвіють назавжди пластмасовий сум.

“Ліпше жити біжучи, ніж вмирати гніючи”.
І. Багряний
Крок, крок, ще раз крок, швидко, аж скипіла кров,
Біг по вістрю, біг по краю, біг, куди ніхто не знайде.
Втеча – течія слідів розтеклася знов.
А по ній йде людолов. Ти ж вже й вдома остарбайтер.
Згасніть, кола від води, замаскуй, трава, сліди,
Щоб не внюхали собаки, і не загинув щоб ніде
В таборах НКВД. Дисидент? – Чекай біди
І втікай, втікай, як хочеш жить, до таких самих людей.
Зустрічай Далекий Схід, може, захід, Новий Світ,
Та яка уже різниця, як то не твоя землиця?
Хоч Сибір, а хоч Канада, хоч Америка строката
Дім тобі на довго літ. Посади хоча б вербицю,
Чи калину краснолицю, чи маленьку осокору,
Схожу так на ту, що вдома. І засій в полях полову
Та пшеницю. Відчуй втому, ту, що вдома, як удома. Знову.
З серця пісня ллється чиста – там плекаєш рідну мову.
Крок за кроком, зміна кроку, їх багато вже нівроку
За життя своє зробив. Як на все це стало сил?
Ось перон, коліс злий брязкіт, а тебе полишив спокій –
Тяжко бачить край широкий, де колись твої сліди
Дощ в брудну калюжу змив.
І трясе брудні вагони, як тоді, та по-новому:
Все туди-туди, туди-туди, туди-туди – додому.
Ти тремтиш їм в унісон: може, то усе був сон?
Причастися рідним словом і почуй знайому мову
У відповідь, як аксіому, що ти вже вдома. Вдома.

Куди відлинає казка,
Зраджена серцем людським,
Коли прагматична маска
Твердіє, мов дуб на нім?
Хочеш, ми попливемо в небо
На білім пухкім кораблі?
Дай руку, повір у себе,
Відштовхнися від пут землі.

Високо десь, в небокраї,
Де в обрій стікаються ніч й білий день,
Тремтячи, довічно марять
Затравлені мрії цинічних людей.
А хочеш летіти крізь море,
Мов душі на спокуття?
Там дніє, занурена в морок,
Колиска Всього Життя.

Та мрії повільно гинуть,
Перевтілюють в сни дива:
Русалок усіх – на піну,
Легенди – в прості слова.
А хочеш заплющить очі
Й піти в чарівні світи,
Де кожен бере, що хоче,
А думи його – мости.

Бо тут помирають феї
Під зірок бліде мерехтіння,
В сірих шовкових алеях,
На заспаних квітосплетіннях,
І йдуть по стежках - сузір’ях
В утопічні святі країни,
Де є лише казка й мрійник,
Як хочеш, пішли за ними.

Не мар, наче вітер, крильми,
Повір – і твої вони.
Не бійся, будь інфантильним,
За щастям своїм женись,
Очі заплющуй, дай руку,
На нас зачекавсь корабель,
Життя первородне і звуки –
Веснянки малих добрих фей.

Крізь наші струни тихе відлуння
Лине і стигне навік.
Липке повітря важко вхопити –
Марно кружляв білий сніг.

Крила стирчали, але все марно,
Ми вже сьогодні не ті,
Вічність не вічна, і все скінчиться,
Наше ім’я в пустоті.

Лиш з листопадом під зорепадом
Знов по домівці журба.
В небо злетіти, міцно вхопити,
Ми вже не зможем, пробач.

Крізь наші крила, уже безсилі,
Світло проходить бліде.
Янгол мій грішний, в рай утопічний
Шляху ніяк не знайде.

Щоб нам вернутись, треба забути,
Як стукотіли серця,
Коли твій погляд мій уподобав
Й дивились ми так до кінця.

Наша спокута, якщо і бути,
Разом, то тільки життя.
Як цього мало, але між нами,
Щось більше за небуття.

Цвіт весняних квіт
Розлився полем проміж жита.
Минають миті, їх політ,
Як пори року - не змінити.

Невтомно час штурмує фланги,
Та є незмінна колія:
Як десь на світі живе ангел,
То в нього усмішка твоя.

Навшпиньки в’ється виноград
І притискається до тину.
Мов до грудей, крізь літній сад
Його обійми ніжно линуть.

Які тендітні його лози!
Які надійні і міцні!
Твої обійми в верболозі
Такими ж видались мені.

Напившись вітру з небокраю,
У вирій журавлі летять.
І дише небом вільна зграя,
Гука осіння благодать..

Ти вмієш розправляти крильця –
Для мрійників нема зими.
Дивись, у зграї вільне місце.
Можливо, для таких, як ми.

Минають миті – пори року,
Якісь спекотні, якісь – ні.
Коли ти поряд хоч на трохи,
Світ захлинається в весні.

Ввижайся, снися, будь насправді,
Під зір сплетінням сплелись руки,
Мов у молитві, бо по правді,
Хоч щось незмінне має бути.

Влучно й приємно, наповнена світлом
Стріла увійшла між передсердь.
Світ затремтів й феєрверком розквітнув,
А будні пішли шкереберть.

Хлопчик-голубчик невинно всміхнувся,
Ховаючи за спину лук.
Він від повітря собі відштовхнувся,
Крильцями тріпнув – і вщух.

Лиш білими п’ятами блимнув прощально
Й комашкою в небі розтав.
Відтоді годинами з рання до рання
Розгадую стріл його сплав.

Ніби із золота – гріє приємно,
Та надто тендітна й крихка.
Стріла його гостра, та чую непевно
Біль від уколу вщуха.

Натомість приходить легке хвилювання
Й думки в павутину плете.
Все плутає, плутає дні, турбування
І каже: “В житті щось не те”.

І кличе шукати ось цю недостачу –
Таку ж злотогостру стрілу
Й того, хто потрапив також під роздачу –
Хлопчинки крилатого гру.

Ти казав, що в понеділок підем ми на fashion-ринок,
Я прийшла – там second-hand. Підманув ти мене вщент.
Ти казав, що у вівторок обійдем бутиків сорок.
Обійшли ми всього три. Підманув, та ще й підвів.

Ти ж мене підманув, ти ж мене ще й підвів,
Ти ж мене молодую з уму-розуму ізвів.

Ти казав, що у середу підем ми на “Містер Кредо”,
Я прийшла – там група “Борщ”. Ти знущаєшся, чи що ж?
Ти казав, що у четвер в модний клюб мене ведеш,
Ми прийшли – там face-control, я зайшла, а “ты – постой!”

Щоби не підманув, щоб більш не підвів,
Щоб ми’ молодую з уму-розуму не звів.

Ти казав, щоб у п’ятницю взяла сіль та паляницю
Президента зустрічать. Ми до нього – він тікать.
Так ганялись до суботи, я істерла всі чоботи.
Ти грошей узяв у мамки і купив мені...в’єтнамки.

Що ж з тобою робить, як перевиховать,
Як в тебе молодого уму-розуму напхать?

Ти казав, що у неділю підем разом на весілля.
Ти прийшов – мене нема. Підманула, підвела.

Я ж тебе підманула, я ж тебе підвела.
Я ж з тебе молодого відігралася сповна.

Сплять озера у летаргійнім сні
І чорні скелети дерев.
Тиша набилась у вуха мені –
Щось вже не так тепер.
Місяць, тремтячи трохи,
Нервово торкнувся храму.
Душу залишив спокій.
Що ж тепер буде з нами?

Морок ва повітрі висів,
Й вітер співав про це.
Вовки стогнали в лісі,
Проковтнувши назавжди сонце.
Білі Цариця Тиші
Відкрила незриму браму.
Звідти метілі вийшли
Й важкі каламутні хмари.

Вітер, мене розіп’явши,
Спитав тихо: “Що ж тепер?
Дивись, як природа плаче,
Старий ж бо король помер!
Він – це твої ідеали й мрії –
Їх вже нема.
Що може бути далі,
Коли слідом іде зима?”

“Зима, знай, не буде вічна, -
Кажу я йому, - повір,
Якщо мрії в людини знищить,
Породить вона нові.
Й природа прийде до ладу,
Підтримавши душу мою.
Помер король? – така плата
За довгі літа королю”.

Романтика вмирала непомітно,
Метіллю засіває падолист,
Та мальви більш не зійдуть, не розквітнуть,
Їх душі моляться до неба: “Ну озвись!”

Їх душі задивилися у простір,
Сплелися і застрягли у росі.
Безпомічними стати дуже просто,
Коли кохання кличе звідусіль.

Коли любов тендітна, мов лебідка,
Причахує до себе назавжди.
Та мальви більш не зійдуть, не розквітнуть,
Помруть і вже не зможуть прорости.

Вони були натхненні почуттями
До сонця, до небес і до зірок.
Лишитися хотіли до нестями –
Та це тюрма, а не в безсмертя крок.

Коли прозріння обірвало тишу,
Остання осінь дарувала світло.
Зачахли коцубаті чорні вишні.
Романтика вмирала непомітно...

Як відчайдушно не благали мальви –
Кохання вже не кличе звідусіль.
В повітрі майоріли до світання
І плакали краплинками роси.

Романтика – це пафосність кохання,
Тендітне і прекрасне почуття.
Коли вона помре, немає Раю.
Немає й Пекла. Тільки забуття.

Хто, якщо не я,
Розплітатиме сонця промінь,
Стискатиме у долонях
Мереживо хмар буття?
Хто, якщо не ти,
Триматиме світ на плечах,
Слідкуватиме за часу втечей,
Без напрямку і мети?

Хто, якщо не ми,
Ходитиме в полонини,
Зануриться в небо синє,
Коли стане мало землі?
Хто будуть вони,
Народжені з наших марень,
Як квіти із гирл вулканів,
Власних віків пани?

Хто буде та,
Що дасть вітру себе розіп’ясти,
Піде в поле, щоб в житі упасти
Й дивитися крізь літа?
Мабуть, все ж таки я,
Перероджена в поколіннях,
З тобою в чергове вільно
Проживати нове життя.

        "Will you live to 83?
       Will you ever welcome me?"

Тихо миєш руки,
дивишся на
червону
заходову заграву,
від якої відходять
рештки вчорашньої бурі.
Думаєш:
"А що -
що буде,
коли й мені
виповниться 83?"

Волт Вітмен
допив чашку
солодкавого
(проте без цукру)
зеленого чаю
і поставив її
на стіл.
Сказав:
"У житті
є місце для всіх,
юний друже.",
й осміхнувся
правою половиною
доброго,
з білою бородою,
обличчя.
"Навіть тій
половині мене,
що поки є з вами."
"Хвороби - це як
обов'язковий додаток
до тіла
із плоті й крові.
А душа моя
ще досі бажає бавитися
у піску,
літати
на велосипеді
і спати під зорями."

у лісі хата на ніжках Буша
там відьма варить зупу чи зілля
в тарелі стигне яблуко-груша
така собі страсно-пісна неділя

стоять на варті трухляві солдати
у їхніх чревах птахи-паразити
летять із неба зірки-гранати
якесь до біса спекотне літо

о пів на першу сходяться духи
з рогами копитами і на підборах
суфлюють по черзі відьмі на вухо
хто із самиць безнадійно-хворий

хто неготовий на шабаш летіти
у кого мітла зацвіла любистком
кого не підхопить на руки вітер
хто наче в горлі осикова кістка

довкола хати чеширські гієни
зуби скалять плюються сміхом
якщо в дерев повсихали вени –
воду святи
і готуйся до лиха

кесарів розтин
наркоз
спецефекти
і горе-матері вбивство шиють
сина-місяця в стані афекту
коли пуповина – петля на шиї

Нічка тихесенько двері відкрила
І залетіла у гості до нас.
Мама любесеньких діток накрила
Ковдрами теплими. Спатоньки час.

Нічка-чаклунка усім заспіває
Казку прадавню, що ліс розповів
Легко на променях місяць заграє
Ніжну мелодію злен-гаїв.

Зорі нашепчуть сни кольорові
І принесуть їх з далеких світів,
Щоб нам наснились поля веселкові,
Сплетені з диво-мережива слів.

Ах, юначе, всміхніться мені -
Ми не бачились цілих три дні!
Ну не будьте суворим таким,
Недосяжним і трохи сумним...
Чом насупили раптом ви брови?
Ах, юначе, всміхніться мені!
Погляд, сповнений ласки й любові
Подаруйте мені, і відвагу,
Та холодну лиш бачу повагу
До своєї персони, ти ба!..
Ах, юначе, всміхніться мені -
Пропаде тоді в серці журба.
Проте ви помічаєте лиш
Від руки мій написаний вірш...

Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Коли у вікнах — зорі,
і всі сопуть на ліжках,
і мамі сниться море,
а доні — нова книжка
про янголят і літо,
а янголятам — мама,
хтось тихо ходить світом
із повними торбами.
Збирає сни в кишеню,
щоб вибрати гостинці:
кому — цукерок жменю,
кому — по мандаринці
і ще всього такого
натицяти під вушка,
щоб не було ні в кого
без начинки подушки.
А десь ізранку-зранку
із першим потягусем
чарівні диво-санки
чарівного дідуся
вже повезуть до хати
на самому крайсвіті
дарунки досинати,
яких наснили діти.

Піщинки спадають на гору піску,
Ще декілька – й рік проминає,
І днина куценька – маля в сповитку
До « Ганни» від сонця втікає до гаю.

Туман із морозом на гілку тонку
Сріблясті одежі дбайливо вдягає,
І сива хустина лягла на ріку:
Накрила дерева, стежину до гаю.

Ще день – й Миколай принесе у мішку
Дарунки для всі, хто їх щиро чекає,
Поставить таємно вночі у кутку,-
Сьогодні пташок він вітає у гаю.

…Піщинка спадає на гору піску,
Зоря вечорова іскристо сіяє,
І днина куценька – маля в сповитку
До ранку пішла ночувати до гаю…

(За мотивами народних пісень)

Заманулось птасі доленьку знайти,
Подалась по щастя у чужі світи,
Подалась по долю у чужі краї,
Та й звила гніздечко на чужій землі.

Приспів:
А у ріднім краю десь джерельце є,
Тільки з нього пташка вже води не п’є,
І гойдає вітер там гніздо стареньке,
І блукає пісня, що співала ненька.

Бавить пташка діток – пташенят малих,
Своїм ніжним співом розважає їх,
Та у пташки туга на душі лежить,
Бо за рідним краєм серденько щемить.

Із джерельця пташка воду п’є у снах,
Занесло снігами у минуле шлях,
Не рушати птасі у далекий путь,
Діти це гніздечко уже рідним звуть.

Рассветных отблесков не зная
И снисхожденья царских лиц,
Кружится туч чернее стая,
Большая стая грустных птиц.

И люди, птиц не замечая,
Спешат усталые, бегут
В свои дома, где чашка чая,
Качалка-кресло и уют.

В домах тепло, огонь в камине,
Там смех и шорохи газет...
Все спят и мыслей нет в помине,
Чтоб в окна вдумчиво глазеть.

Кто поглядит - увидеть сможет
Среди угрюмых райских лиц,
В тени кромешной истин ложных
Большую стаю чёрных птиц...

Як можу я свій скромний дар
До генія твого рівняти.
Твій геній – пан в ясних палатах,
Мій дар – у полі орендар.

Мій вірш в чорноземі стопою,
А твій – крилом у небесах:
Аби ти тільки щось писав –
Поправить геній за тобою…

Мене поправить вже Творець.
Спитає душу полонянку:
«Ну, як там лірика, без няньки?
Внесіть йому – його вінець».

Мене скоротили,
Мені пояснили:
Біда в мільярдерів,
прибутки збідніли.

Щоб графік мільярдів
Вверх пнувся щосили
У шию всіх гнати –
Мене скоротили.

Притихли тихенько
Усі політсили.
Де ж їх правда-ненька?
Мене скоротили.

Чи їх застрахали?
Чи їх підкупили?
Одного в державі
Мене скоротили?

Новини вмикаю,
Вслухаюсь щосили
Усюди зростання.
Мене скоротили.

Залишуся схоже,
Тепер без квартири.
Не дам банку грошей -
Мене скоротили.

Не збутися планам
походів на пиво.
П’ю воду з-під крану,
Мене скоротили!

Нема на шампанське
Красуням примхливим.
Прощайте коханки,
Мене скоротили.

Хотів до театру,
На курси латини.
На жаль, це не жарти,
Мене скоротили.

Куди мені ваш цинізм?
Навіщо мені пихатість?
Насправді,
це як оркестр сифонних клізм,
що виголошує курс на строкатість.

твій потяг спинився
посеред пустелі.
подумав -
чому б і ні,
чудове місце,
сповнене тишею.

твоїми друзями стали
вітер і дощ,
та ще запах сухих рослин,
що повертав
час до часу
тебе до думок
про плинність життя.

і тому ти відшукав
у пустелі жінку.
доглядав її,
плекав її коріння,
поливав у засуху
й захищав од сухого вітру.

тоді жінка від тої праці
зацвіла.
і дала плід -
сотні радісних осміхів
та нежданих поцілунків.

і серед пустелі
ніхто не заважав
вашому коханню -
воно пишно
роздалося вшир,
і навіть інколи
затуляло вас,
зморених працею коло землі,
від надмірної
любові Сонця.

ваші діти швидко росли -
їх благословив Господь,
дав їм правди й любові
у серце -
і ти був щасливий.

і коли, зрештою,
ви покинули цей світ,
онуки зробили вам
камінний пам'ятник -
місто серед оаз,
створених вашою любов'ю,
куди ще довго
навідувалися твої
щирі друзі -
вітер і дощ.

навіть вони горювали
за найщасливішим
із мужів.

Над старими дахами -
геть!
(понад дахами)
Над кривими
старими
будинками
(геть!)
Минаючи церков хрести
і сонних голубів,
по черепиці
двоповерхових столітніх
маєтків,
стрибаючи
крізь антени,
що підтримують
небесний ефір -
геть,
назустріч
СОНЦЮ...
...Доброго ранку!

Удома сам,
вихідними час прибирати
Будинок від пилу,
бруду, яблучних кісточок,
трамвайних зім'ятих квитків.
Стою, спантеличений,
у своїй кімнаті:
"Як я можу прибирати
цими кволими
перед вечерею руками
те, чим я є?"
Реклами, несподівано
втиснуті до моїх рук
божевільним старим
(я не збираю макулатури!),
шлейфи IDE на вісімдесят жил
(комп'ютера розібрано
й продано)
шорти, футболка,
купи одягу на жердині,
купи книжок на столі,
на кріслі й на кухні,
жовтий, подарований коханою,
святковий ковпак із картону,
журнали й старі носовички.
Скажіть мені -
що з цього не є я?

я покосив
усю кульбабу
в своєму садку.
і тепер за нею
плаче лиш
травневий дощ,
лишаючи
великі краплі
на зов’ялому листі.

поночі,
у прорізях
помежи хмар
на неї дивляться зорі,
часом падають звідти,
аби розгледіти ближче
потемнілі її тіла.

і все те
дає їй наснаги
наново воскресати.
долати
земне тяжіння,
шлак і бетон,
щоб прорости
назустріч сонцю.

Заграви
   гра
     Ви
       сіли
звали
з
  собою
    бою
ждати
часу
     не дали

Засохлі квіти більш не зацвітуть.
Як діти
з блискучими очима
і спухлими черевами.
Вони не підуть
до садка
по яблука.
Це будуть
останні миті їх життя,
поки вони
вдихатимуть запахи
сухої трави і землі
з думкою про їжу.

В безодні тиші – крик.
В безхмарнім небі – крук.
На сивім полі – стих.
На стиглім небі – змовк.

Протягом останніх десяти хвилин
Я Вас дуже любила.
Я дивилась на Вас і бачила дзеркала.
По усьому Вашому тілі
Знайшли своє місце дзеркала.
В долонях, щоках, на вухах.
Ви блищали, наче осяяний сонцем
Солдат з золотого пилу.
Таким я бачила Вас
Протягом десяти хвилин.
І дивувалася,
- Чому не відриваю погляду?..

- Тому що це чари,
Моя зачарована Рапунцель.
З висоти вежі ти торкаєшся місяця,
Твоє волосся посипане сріблом
І шкіра напівпрозора. Блакитна кров,
Повіки твої з бурштину,
Моя Золота Рапунцель…
05.11.08

Як мамонти, i як слони ми.
У землю повростали баобабами,
Що навiть сонце заслонили
Собою, баобабами-незграбами.

Чотириного, п'ятипало
Ступаємо, i, за законом вдячностi,
Нас в пiдворiттях тiлiпало
Од нашої, слонової, обачності

Ми величаво-гордi в позах -
Як фараони, як царi обiленi.
О Кафка Франц! "Метаморфози" -
Про нас, що в баобаби перевтiленi...

Тишу, як невидиму стіну
Розбиває ніжний сміх дівочий
Двоє довго дивляться у очі
Ніби бачать щось таємне… Сну
Не потрібно, і лунає скрипка
Місяць заглядає через шибку
На оту розмову мовчазну

Тільки сміх, дзвінкий, немов дитячий
Дівчина сміється, скрипка плаче
І усе, що місяць там побачить –
Двоє доль, зав’язаних в одну…

Зітри цей фарс, цей вираз мегатуги.
Не видно серця, що хоч трохи тужить.
І будь шляхетним – залишайся другом
Для жінки, що і з розумом не дружить.

Лічи на пальцях зорі, протиріччя.
Кричи на мене так, щоб стало лунко...
Облазять із рум’яного обличчя
Палкі відбитки зимних поцілунків.

Зміни мобільний, жінку-рукавичку.
Замов на біса дві сльози зелені.
Лиш будь шляхетний – відпусти синичку,
Що випадково заловив у жмені.

Прохолодні каштани. Зігрію і щастя в цьому.
У каштанові коси вплету найжовтішу айстру.
Я зірвалася, Майстре, те небо було засьоме.
Я не боляче вдарилась – я Вас кохала, Майстре!

Я кохала Вас, Майстре, та цей мармелад розтане.
Перемучиться гордість, закинута Вам під ноги.
Ви проходите мимо. Мене і оці каштани
Черевиком модельним футболите: «Геть з дороги».

Де Ви бачили, Майстре, щоб так із коханням – тупо?
Де Ви вчилися, Майстре, жінок із принцес в приблуди?
І не скласти, як пазли, не скласти уже докупи,
Не стулити ту мить, коли дихали груди в груди.

Вже не сплю. Шкаралупка каштана долоню вколе.
А в каштанових косах одна волосинка сива.
Пробачаю Вас, Майстре. Тепер, або вже ніколи.
Я так падала стрімко. Та як це було красиво!

Зі мною прощаються речі,
Мене покидають слова,
Мені наповзає на плечі
Холодна, колюча трава.

І кличе, і кличе, і кличе
Туди, де нема вороття,
Щоби у євангельських притчах
Сміятися з мого життя.

Приятно нести свою ложь,
С наигранной болью, склоняясь.
По телу нервозная дрожь
Обману покорна, не каюсь.

Руками, касаясь небес
С мольбою к судьбе я взываю.
Прошу, о явленье чудес,
Но сам-то я в них не нуждаюсь…

Любви разъяренный конфликт
Во мне не пробудет уж зверя,
В любви – не фортуна, привык,
Хоть в этом не будет потери.

Лицо, повернув на восток,
Рассвет наблюдая чуть алый.
Я сбился с правдивых дорог,
А может быть, просто устал я…

Школа героїв скликає усіх на урок,
знову навчатимуть ліпших науці вмирати,
як карбувати безжалісно кирзовий крок,
як не попасти за правду зненацька за грати.

Як уникати химери розумних облич
і позбуватися тих, хто схиляється низько,
як з пантелику не збитись, горланячи клич,
в жертву приносити рідних, коханих і близьких.

В школі героїв немає часу для утіх –
іспит не іспит, а низка смертельних двобоїв,
правил не буде і завжди один проти всіх
зловить пів фута металу і міру спокою.

Школа героїв навчить як точити мечі,
як витирати травою скривавлене лезо,
люльку палити, вдихнувши вогонь зі свічі,
в п’яному світі лишаючись міцно тверезим.

Школа героїв скликає усіх на урок,
більше і більше охочих мистецтва звитяги…
жалить відлунням безжалісно кирзовий крок,
вітер полоще ліниво безвиразні стяги.

В лялечці дрімав метелик.
Снився сон йому веселий:
Десь летить він бережком
Над заквітчаним лужком…
Сон минувся. Оченята
Він розплющив – годі спати!
Тільки, що це? Леле, де я? –
Сполохнувсь малий метелик.
Темрява довкіл густа,
І страшенна тіснота.
Ніде крильцями змахнути,
Навіть лапкою двигнути…
Ні, цього не може бути!
Та почав він ворушитись,
І пручатися, і битись –
Розкололась тіснота,
Розлетілась темнота.
Ой, як хороше на світі!
Сонце, небо, трави, квіти!
Поблизу блакитна річка,
Всюди братики й сестрички
У барвистому вбранні
Наче квіти чарівні.
І метелик так зрадів,
Крильцями затріпотів
Й понад лугом полетів…

бажання знов
відверте тіло завмирає
все чує просто біля скрізь
і добровільно прагне до полону
виймає душу
виворіт неначе їсть
і потім шиє подумки
не роздягає
лягає поруч
просто їсть
думки мої
творець минає
кап-кап
в долоні стукає
Моє

я спрага тіла
хочу пити
млість
він збочений неандерталець
воліє воду їсти
сміх
кидаю мрію ґвалту
на парапет
це тіло
я збочена -
він спрага...

кап-кап
у крані булькає
галюноциногену мить
морфін фізичне тіло
і знову щезну
брись!
я самогубна мить
відбиток ньобу
голосу твого
пиши мене
я вже готова

Зима, дощило спозаранку,
А по обіді сипав сніг,
Твій силует на мокрім ґанку
Пручався в спогадах, та й стих.

Дзвеніла ніч в обіймах тіней,
Рипів мороз в передчутті
Відкритих стрічі теплих сіней,
Де раю тішились кущі:

Єдвабу хвилі попри тіло
Стікали долі, квітнув гріх,
Розщепи гілля ще щось хтіли...
На ґанку тишком плакав сніг.

байдуже де ти у Фівах чи у Каліфорнії
байдуже скільки кілець
на твоєму зрізі
рими пульсуючі
вени твої переповнюють
і на твоєму чолі вирізають
зрілість

прісно розбавлений прозою
ранок над хатою
переливається сон із руки у руку
кожну пелюстку із яблуні
болісно згадуєш
склянка душі помережана
лезом звуків

може ти теж намагався
завчасно посивіти
може епоха часи
затісні для тебе
просто поети усі
заримовані сироти
їм навіть Музою
перехворіти
треба

встромляєш лезом,
зрізаєш навскіс,
мов тепле масло:
буденно й сонно -
горбатих замків
відростки-башти
множинних "за!" -
дискретним "ПРОТИ!".
відбитки стерто,
і стерто сльози.
мені продати б
усі куплети,
податись в мандри
на сміттєвозі,
щоб тільки втямив:
яка ж я вперта!

Не той поет, хто для свого народу
цвірінькає та одить: "Слава! Честь!"
Шкода тих словоблудів: в них хвороба -
золототалярний добряче вбрикнув гедзь.

Поет вперіщить просто, без вітійства,
і слово красне не для красного слівця
скородить та ятрить гостріше вістря:
"Народе, безпорадная вівця.
Ти - ниций, попри все пригноблення,
не занехай батьківський дім,
бо ж в тебе в генах здатність до оновлення,
Якщо позбувсь цього - розвійсь як дим".

Читав рядки "... ми загрузаємо в убозтво...",
читав і так собі метикував:
де ж антивірус отому потворству,
щоб не-народ таки народом став?

Пісні співати дивної краси
Чи просто щоб бабло водилося,
Та факт один: "Пающіє труси" *
У шоу-бізнесі з'явилися.

А кажуть, що нардепи "до" і "від" -
Базіки, брехуни та шкурники...
То мо', парламент наш назвати слід
"Законотворчі нацюцюрники **"?

2008

_______
* Всі чули про цей гурт?
** Всі знають, що це?

на хабар не назбирав
ключнику святому
за ключі від райських брам
та і чорту ж тому
не посіяв не зорав
не знайшов з під тину
з аделаджею* накрав
чорту на свитину

*Сандей Аделаджа – пастор секти «Посольство Боже».
Єпископ Московського патріархату Бориспільський Антоній, називаючи найбільш небезпечні релігійні культи, вказав і на «Посольство Боже», віру якого прийняв столичний голова(Черновецький) , підтримуючи його пастора Сандея Аделаджу. За хабар Чернівецькому Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) побудувала капличку біля підвалин Десятинної церкви, сподіваючись загарбати саму церкву, яку вирішено відновити(збудувати)..


2008-12-13

У ніч, яку оспівують поети,
У час натхнення, марення, видінь
Ізнову подумки питаю, де ти?..
Чи згадуєш мене, коли один?

У ніч, яку оспівують поети,
Полишила тебе я назавжди,
І тугою дзвенять тепер сонети,
А між рядків привиджуєшся ти.

У ніч, яку оспівують поети,
З'являєшся раптово уві сні,
Нагадуючи про щасливі дні.

Та хоч стискає серденько печаль,
Я стерплю біль і затамую жаль,
І тільки тугою дзвенять сонети...

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину
Разом із тобою, серце.

Опівнічні буревії -
Ситий біль - порожня пляшка.
Знаєш, серце, дуже тяжко
Піднімати в небо вії,

Волочити дні за днями,
В торбі сльози на полудень…
Почорнів у грудях грудень -
Що ж це, серце, буде з нами?

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину,
Тільки не сьогодні, серце.